У небі - блакитна земля,
зорана,
білими грудками
вивершена.
Он літак
срібним плугом
прокладає
рівненьку
борозну.

А ми отут -
на другому березі
блакитного поля -
бачимо,
розпашілі від жару клени
намагаються його засіяти
золотими
зорями.

І летить, летить листя:
у небо - щирим
золотом,
жовтим смутком -
до землі.

А вітер
білими грабельками
заскородить борозни -
уночі
проростуть
зорями...

Настане день,
і пам’ятне жало
в обіймах літ
розчиниться безслідно.
Мене огорне лагідне тепло –
твоє тепло, непереможно рідне.

А спогад,
поневажений Прокруст,
зіп’є сльозу,
що пропікає груди,
зануриться в глибинну
ніжність вуст
і сам себе приречено забуде…

Новини з лікарні невтішні –
Згасає дочка, як свіча.
Ховає весь час безуспішно
Журбу невимовну в очах.
Останні надії втрачає
Душа нерозквітла її
На те, що в пітьми небокраю
Бувають яскраві краї…
07.1013

Я осталась одна очень рано.
Этот мир показался мне черным
И болела сердечная рана,
Но стремилась я к цели упорно.

Да, судьба испытала на прочность
И признала достойным партнером.
И с тех пор мне везло – это точно!
Достигала успехов я споро.

Всё имела: и верную дружбу,
И семью, и чудесного сына,
Интересную, трудную службу –
Я жила, как хотела, красиво.

И тянулась к высокой культуре,
Где могла и когда успевала.
А поэзии, литературе
Предпочтение я отдавала.

На своих беспокойных дорогах
Много добрых людей повстречала.
Повидала, изъездила много,
Уходя от родного причала.

И всегда, от чудес утомившись,
Я мечтала в далеком краю,
Что приеду, колени склонивши,
Поцелую я землю свою!

На канві мого сну
Вишивала усмішкою щастя,
Малювала весну
Поцілунком на стомлених пальцях.
Колискову мені
Заспівала журчанням волосся...
І я чув уві сні,
Як тихенько шепнула: «Збулося...»

Змучена своєю сміливістю-напором,
осінь поступилась місцем на три дні.
Бабине, але голосисте літо (хором)
сукню примірятиме. Ту, що навесні.

Бабині три дні. Восени - як ціль на літо.
Хмари та калюжі - в павутинні снів.
Тепло самоті, що у золоті розлита.
Холодно вітрам. Втекли від павуків.

7.10.2013

У проклятім тричі вагоні
Лизалися кляті дівчата.
А поруч, на клятім пероні –
Студентка з коханням триклятим.

Дівчата спустились до шиї,
Студентка спустилась на рейки.
Жебрак із гітарою, синій,
Співав, як тупа канарейка.

Вже фари облизують щоки
Студентки з триклятим коханням,
Жебрак переспівує Блока,
Дівчата пищать від бажання.

Вагон перемелює кістку,
І мелють дівчат Купідони.
Блює на педаль машиністка:
“Звільніть, суки, кляті вагони!”


07.10.2013.

Ты свободен теперь,
Уходи, закрой дверь –
Мне сквозит.

Со мной всё окей,
Не мешаю тебе –
Без обид!

Пусть жизнь – веселей,
Мне не станет теплей...
Не лечи!

Ты свободен теперь.
Я свободна вдвойне.
Уходи!


2012

Коли закінчуються в домі сірники
І всі рядки знай пишуться з абзаців.
І чиста ніч звивається на таці.
Багряне листя липне до щоки.
В буденний час – без крихти суєти
Приходиш ти у жовтих рукавицях.
І довгий шарф дов’язуєш на спицях.
Щоб це тепло до літа зберегти.
Коли закінчуються в домі сірники…
6.10.2013

Клён роняет листья на дорогу.
Не успеть на последний трамвай.
Я бреду, где вдвоём мы не ходим,
Где не встречусь с тобой никогда.

Шепчет тихонько осенний ветер
Недопетую песнь о любви.
Горечь обнимет вдруг сердце,
И быстрей застучат каблуки...

Не вдвоём ты и я... Ты – и я!
Смысл этой фразы так прост!
Ты не знаешь, не видишь, не помнишь меня,
Я слёзы роняю, как листья - клён...

Он стоит, как преграда дороги,
Заступая мне путь в никуда.
Я иду, где вдвоём мы не ходим.
Я не встречусь с тобой никогда.

2012

Цій осені, що вкралася зарання,
Удар завдавши нагло і вороже,
Своє я залишаю запитання,
Бо хто ж мені все пояснити зможе?

Розкаже хто про пустоту прогірклу,
В якій хвилини цебенять роками
І туляться печально до одвірків
Холодними, безсонними ночами?

Чому всі дні широкими мазками
Змальовуються фарбами сумними?
І що, скажи, що трапилося з нами:
Були бо рідні, стаємо - чужими.

Чому наш день подібний до завії,
Хоча вощаним листом сипле осінь?
Чому я все іще плекаю мрію
І вірю у твоє кохання досі...

05.10.2013р.

Ми як вино. Побродимо в розмові,
Самі себе очистимо. Й тоді
Залишиться оте єдине Слово,
Яке запалить свічку у тобі.

Не спрощено. Розумно. Кришталево
Освітить душу, змусить не мовчать.
І вже у завтра впевнено підемо,
Байдужості відкинувши печать.
* * *

Помити руки. Помити ноги. Помити душу.
Сказати слово. Розворушити в собі Людину.
Мовчи, як можеш. Кажи, як хочеш. ...Пишу, бо мушу.
Бо кожен – будень. Бо кожен – свято. І ще – єдиний.
04.10.2013

Ти сю лодію виспівав нотами тужного моря
і безвеслу її відпустив , наче в безвідь маяк.
переловлюю спалах, вітрила намацую порух
і вдихаю твоє перевіяне в часі ім"я.

Заштриховане місто дощами - скорописи змови,
рвано-джинсові хмари - розпатлані хіпі засмут.
Завіршована кава на вогнику теплого слова,
аби вірити в себе, зігрітись, ізнятись - тому

довіряюсь тобі, - як орлам довіряється небо,
розгорнувши замежне осердя розмаху крила.
Так як водам Землі - віддається люнарна амеба,
проливаючи світло на хвилі магічний ізлам.

довіряюся так, наче прірва немає глибизни,
і падіння - не вирок, - шалена гойдАлка життя,
як дахи розгортаються шквалам до нестяму грізним,
як голубка, котра на долоні знайшла опертя.

Довіряю тобі -ти щоб вірив у себе... я вірю:
у чаїної лодії - сотні незнаних шляхів,
але всякі строкаті дороги - освячені миром,
кожна хвиля здійнята, - щоб ти перевеслити смів.

Були це ніби вірші для дітей…
Щось граб собі приладив на коліна,
хмільна від поцілунків та ідей,
тріщала кастаньєтами калина
і так тремтіла. О, які вітри!
А дуб який! Уууу! А яка калина!
І ясен бив смичком разів із три
віолончель, і ставив на коліна…
Черемха – в бубон, дуб – у барабан,
чуби сивіють, кров кипить у жилах,
коли згадати... То, скажу я вам,
не для дітей… Пробачте, розпашіла…

(поетесі Раїсі Пурс)
Якби-то можна повернуть назад,
Оті п’янкі уральські тихі ночі.
В травневій піні білопінний сад
І милого щасливі ясні очі.

Якби-то можна молодість вернуть,
На жаль не вернеться вона ніколи,
У мріях ти летиш в далеку путь
І бачиш сосни і уральські гори.

Якби-то можна щоб твої пісні
Про втрачене у юності кохання
Раніш наснилось милому вві сні
Про каяття і про твоє признання.

Та пізно говорити про любов,
Коли коханий вже у іншім світі,
А ти співаєш пісню знов і знов,
Яка щаслива з ним була у літі

Воно минуло бо спливли літа
І голова, мов плоскінь, побіліла
А в пам’яті живе любов свята
Дає тобі натхнення й творчу силу.

Звучить поезія твоя й пісні,
Бо бачиш ти душею – не очима
Вони живуть з тобою уві сні,
Хоча роки тяжіють за плечима.

Живи й твори іще багато літ
Хай стелеться добром твоїм стежина
Ти не дарма прийшла в цей дивний світ,
Лиш не впусти у серце самотину.

Твій оптимізм, весела вдача, сміх
Вселяють ближнім Віру і Надію
То ж залишайся щирою для всіх
Нехай звершаються потаємні мрії.
06.10.2013

До дня визволення м. Кременчука
Ми із дитинства добре пам’ятаєм,
Що чесно жити треба не для втіх.
Сини і доньки – ми відповідаєм
За рідну Землю, за життя і хліб.

Ми діти тих солдатів, що здійсняли
Великий подвиг заради живих.
За Перемогу голови поклали
То ж пом’янімо з почестями їх.

Вони п’янких степів недорали
Де жайвори злітають в синю вись.
І наречених ще недекохали
В живих вернутися з війни клялись.

Кипів Дніпро і рожевів від крові,
На переправі витримали ад.
І вижили ради життя й любові
Коханий чийсь, чийсь батько і солдат.

Щоби земля цвіла у срібних росах,
Безстрашно кидались в нерівний бій,
Щоб зарожевів мак в дівочих косах
І сльози щастя сяяли в батьків.

Багато не вернулось з поля бою,
Стареньких залишивши матерів,
Бо заслоняли сміливо собою
Садок, хатину, рідних яворів.

Лишились вдови юні, як тополі,
Та малолітні донечки й сини.
Трудились чесно на заводах, в полі,
Тяглись до сонця юні ясени…

Окопи заросли, та ниють рани
І до сих пір щемить у них душа.
У сивочолих літніх ветеранів
Чиясь біда їм зовсім не чужа.

Щоб цвіт буяв у веснах на калині
І люди повертались до життя
Стоїть солдат на площі у Берліні
Тримаючи в руках чуже дитя.
01.10.2013

Не вивів би він "Партія веде!",
то вивело б його НКВД.

2013

Люблю я тиху неба синь
рік бистрих сяючу глибінь,
коли напнуті линуть вдаль мої вітрила.
Я відрікаюсь від землі,
лечу у зоряній імлі,
мені назустріч розпростерло небо крила.

Люблю, коли зі мною ти,
і в травах росяних іти,
надію ревно у своїм плекати серці.
Дзвінкий дитячий чути сміх,
і «мама» щире з вуст малих,
люблю дивитись в оченят ясні озерця.

Люблю, як почуття ключем,
як дружнє поруч є плече,
весну іскристу в запашному буйноцвітті.
Я просто вірити люблю,
я кожну мить життя ловлю,
бо я живу тому, що я люблю, на світі.

жовтень 2013

Ну хіба ж це любов? Відчувати жагу пелюстками...
Це просто кохання - палке і п'янке, як жасмин.
Ну яка ж це любов - дарувати життя навзамін?
Це звичайний обов'язок мами.

Захлинатися щастям....Так легко і так недаремно?
Тихо плаче любов: "Це не я. Я в найдальшім кутку.
Я чиясь чистота! Я - сльоза у терновім вінку!
Ти не згадуй мене так нікчемно".

Вища сутність любові прозрінням долає вершини,
безкорисна, проста, всеосяжна і всеочисна.
Йде назустріч і попелом скарбу рятує життя.
Вона поруч із нами щоднини...

.................тільки ти її знаєш, людино!

точені рухи усміх павутинний –
у неї все за мірками краси
шовковиця завішує гардини
щоб це «про око» хтось не розкусив

виймає борщ нарізує хлібину
стирає бездоганний макіяж
а втому дня обсновує дитина
нитками слів із натуральних пряж

надворі вітер хиляться гардини
краса зникає знов приходить ніч
шовковиця нагадує людину
в якої сльози котяться із віч

Боязко в далечінь
Їде-зникає потяг.
Розлука. Мартіні. Сплін.
У мене
немає
бажання
боротись!

Боротись за тебе - і за любов,
І сильною бути завжди.
Чуєш? Я знаю - як знає Бог,
Як
відірвати
від себе
важко!..


...Я вчуся сміятись крізь сльози,
Бо сльози – то марна вода.
Як неухильний наказ боротись –
Потяг зникає, зникає в туман...


2012

Я втікаю у присмерк снів -
у долоні, простягені світом.
Я - шалена, я - у вогні,
я братаюся з вільним вітром.
Я заздрю його свободі,
спиняю себе на півслові –
я хочу тебе знаходить -
щоранку - офлайн - поруч.
Я хочу тобі снитись.
Тобі - готувати каву.
... Я хочу тебе вбити -
ти - як завжди - not found.



2013

В цій метушні
Гублю себе щодня…
Щодня втрачаю…
Мені б коня,
Небесного коня,
Що втік із раю…
Дитячих мрій
Цілунок золотий,
Щоб стало легше.
І погляд твій –
Іскринками з-під вій,
Як ніби вперше.
Мені б мої
Розкрилені світи
І вітру подих,
Бо це життя
Земне перепливти –
Великий подвиг.
…Мені б уже
Не гратися ножем
З подвійним лезом.
Ділити біль і невигойний щем
Із білим безом*



***

Цей темний морок зусібіч…
І так бракує сонця й свіч…
І так бракує висоти…
А ще чомусь не поруч ти…
А ще улесливості бич,
Фальшиві маски слів, облич
І прогинання тих, що поруч...
І влада вже не влада - покруч...
… Я не плазую, не повзу,
Мене не зігнеш, як лозу…
Натхненним словом захищусь…
Згораю…
Падаю…
Свічусь…

Скажи, що вертати? До кого вертатись?
Віч-на-віч із болем, немов божевільна...
Ці тисячу літ безкінечноі страти,
Ця тисяча мук, мов сорочка натільна!
Я хочу все зняти! Я хочу зректися
Того, що омана, суцільна омана,
Та ти мені знову щоночі наснишся,
Щоб серце руками-ножами на рани...
Щоб знову по лезу, наосліп, угору
Щоб знову упасти з найвищої скелі
Підпалюю стежку, попереду морок
Позаду залишені нами пустелі...

До тебе ходить муза уночі,
Сідає стиха на твоїм плечі,
І думку шле у полум`ї свічі,
Твоє натхнення будить, сміючись.

Вона шепоче мрійно, наче сон,
І насипає в серце зорі дрібно,
Торкає струни, що тріпочуть срібно,
То знов захопить маревом заслон.

І не побачиш більше перепон
Що обступили наче тіні згубні.
Де тепле сяйво у її долонях,
Що безборонно падає на скроні?

Де шепіт крил її похмурим ранком,
Що сонце повертає зі світанком?
2003

Настирно тікає щоднини
Старий годинник на стіні.
Життя спресовує в години,
Старанно й чітко, день при дні.
Дивлюсь на нього і молюся,
Минуще сутнє боячись: –
“Хоч би замешкав трохи в русі,
Хоч би ніколи не спинивсь…”
04.10.13

Рівень отруйності, мій «талмудисте»,– мінлива межа…
Жаскою й жорсткою сторожею хордиться жах,
ахроматично фарбуючи всесвіт, розміщений за…
Залізні хребці приховає словесний візаж:
ажіо слів – антураж, бо уданий вербальний розма́х
ахіллових п’ят не схова в догматичних димах.
Ах, ахінея – як сором у п’яних очицях корчми,
мишастою тінню майне в аксіоми гучні:
нібито й істина… тільки навіщо ці шори і мур?
Уражений зір примагнічено вниз, до баюр.
Юрмище осудів коло межі, тільки далі їм зась…
А сьомим чуттям за межею стежина у небо тяглась.

Останній раунд. Золоте очко.
Козацький дух від гордості шаліє:
звитяжці - Україна і Кличко,
повержені - Повєткін і Росія!!!

05.10.2013 23:50

Укрили сірі хмари небо,
Неначе попеляста шаль.
Я посміхаюся до тебе,
Вій опускаючи вуаль...

Щоб і сльозини не помітив,
Я щиро дякую дощу.
«Незатишно без тебе жити», –
Душею тихо шепочу.

А ти усе про мене знаєш,
Даруючи тепло долонь
І, обійнявши, запитаєш:
«А де твоїх очей вогонь?»

І рук, і губ оце причастя
Знімає тягарі тривог...
Благословенне наше щастя,
Оберігає свято Бог!

2013

Що це за музика гойдає небозвід,
луною ходить попід берег тихий,
то лісовий зеленорукий рід
музичить радісно собі на втіху.

Так весело, де й ділася журба,
на трубах бук і липа грають гучно,
пішла із гуслями в танок верба,
черемха в бубон затинає бучно.

Клен тьохка на сопілочці лункій,
до рук бандуру узяла калина,
горіх в тарелі вибива гінкий,
цимбали граб приладив до коліна.

У барабани б’є поважний дуб,
на домрі в’яз торкає струни сміло,
а ясен гордий свій закинув чуб,
і дзвінко скрипка під смичком запіла.

У затінку в свирилі дмуха глід,
висвистує, лящить, що сили стане,
тополя – у ріжок, а їй услід
черемха - в бубон, дуб - у барабани.

Ось вам такі музики лісові
із ранку галасують на траві.

жовтень 2013

Осінь золоту літо бабине
Сонячним теплом своїм звабило,
Вкрило коси їй, мов хустинкою,
Срібнотканою павутинкою.
Осінь золота, вмита росами,
Надухмянена сінокосами,
Загравала із літом бабиним,
І, фліртуючи, жартувала з ним:
То поколе його ожинами,
То всміхнеться йому жоржинами,
А то, часом, насупить брівоньки,
І проллється дощем на нивоньки.
Літо бабине ніжно шепче їй:
— Я люблю тебе, ти дощем не лий. —
А вона з ним лиш мило грається
Та від любощів ухиляється.
Літо сонячно розсміялося:
— Ось ти, осене, і догралася! —
Дні погідні за плечі кинуло
І у теплі краї полинуло.
Осінь скривджено кривить губоньки:
— Не кидàй мене, літо любеньке —
Я без тебе стаю холодною
І сльотливою, і нудотною...

...Так бува і у справах сердечних,
Коли жарти стають недоречні -
Фліртування таке, понад міру,
Викликає лише недовіру…

2006

Ти не потрібен, я тебе витерла,
Кілька сторінок писатиму начисто,
З книжки старої я важко так видерлась,
Ну, а нову чи творитиму? Значимість
НОвої книги вимірять важко,
Просто сторіночки, зшиток маленький.
Я тебе витерла, міцно, назавжди,
Кажеш, ось згадую? Просто крізь літери
В пам`ять, буває, вриваєшся літерно.

Я тебе витерла – місця немає!

Зорепад нездійснених надій:
бенефіс неспіваних пісень,
фоліанти порваних віршів,
вернісаж неписаних картин;

«чорні діри» згаслих почуттів,
терновѝща спалених мостів,
безпорадно-ялове буття
у хаóсі буднів без мети…

Нездійснѐнні спалахи надій?..
- В метеорнім поясі Земля...
- Ні... Вмикає наднові світи
у мені під серцем янголя…

… (ред. 2013)

Час розірвав єднальну нить
Між гілкою й листком, –
І осамотнення болить
Розлученим обом.
Кружляє лист по осьовій,
Тремтить журливо віть,
А в світлій пам’яті моїй
Зеленим клен стоїть.
Тоді іще я, молодий,
Замріяний ущерть, –
Із ним розмови не водив
Про неминучу смерть.
Боліла іншим голова,
Коли усе цвіло,
Чи жити день, чи жити два –
Однаково було!..
Зашурхотів опалий лист
І під ногами стих.
Скінчивсь життя суворий зміст
У шерехах оцих.
03.10.13

Зіщулилась од холоду катальпа*,
Вдягнули панни-верби сірі пальта -
Вже днів зо п'ять, як сонця не видать!
У парку мерзне нетутешня знать...

Ніхто ж не знав, що вересень ясний
Зібрався на гостину до зими,
А не до літа по смачні грушки,
Захекавшись, понісся навпрошки.

Куйовдить вітер ярі ще жабо.
Не гріє ні лікер, ані "Шабо"**
Схололі віти іноземних пань
В легенькім ситці літніх ще убрань.

Безрадний гул пожухлі дні підпер:
Обірвано-розігнано шпацер*** -
Такий, було, веселий, гомінкий!
Зимовий шалик суне осінь до руки...
(4.10.13)

*катальпа - дерево родини бігнонієвих;
**"Шабо" - торгівельна марка алкоголю;
***шпацЕр (спацір) - прогулянка

Коли гнітить лукава груди тьма,
гріхами серце стомлене ридає,
зболілу душу холодом пройма,
у Господа прощення я благаю.

Я вірую у Божу благодать,
і в день прийдешній, і в Христові рани,
я вірую, тривоги відшумлять,
мирських суєт розвіються тумани.

Насіння правди всюди проросте,
очистить сповідь душу і сумління,
хвала у вишніх Богу і святе
перед Христом колінопреклоніння.

жовтень 2013

Зачем эти черные кудри
И синие искры в глазах?
Заели проклятые будни -
Порою, вздохнуть нельзя.

Оставить бы все заботы,
Красивый наряд одеть
На "Боинге"-самолёте,
На отдых бы улететь.

Туда, где такие зори,
что кружится голова,
Где пальмы, песок и море,
Где будет все "трын-трава"!

И бронзой покроются руки,
Зажжется огонь в крови,
А моря волшебные звуки
Прошепчут: «Жи-ви, жи-ви!»

2010

Бог мій!
Сонце!
Стою,
чистим ранком нага,
не поранена ще, не зім'ята.
Наповняється брунь -
непочата снага,
не надпита
і ще не заклята.
Світлотінь по руці...
Концентрація слів.
Концентрація точки опори.
Я таки ще нага...
І розкриленість брів...
І ранкове святе доокола.

Його учора бив майор,
Вночі двірник облаяв….
Він зранку смокче свій кагор –
На донорські гуляє.

Його дружина спить не з ним,
Рогами німб подряпав…
У його тілі п’ять пухлин,
Ще й на губах дві клятви.

Під ним хитається стілець,
Синдром Туретта в сина…
На лобі – зморшки і синець,
На підборідді – слина.

Чорніє лайка поміж вуст,
Стигмати кровоточать…
У паспорті ім’я Ісус
І він живе, як хоче.


04.10.2013.

Напишу, напишу, не хвилюйся.
Знаю, осінь холодна дуже.
Скільки треба? Одну-дві збірки?
Не зігрієшся? Видам більше!
Ну, не плач, я писатиму швидше.
Може, навіть, письменником стану.
А допоки розпалюй пічку,
грійся віршами і романом.


04.10.15, 23.55

А було колись... І звірі говорили.
І гарбуз городом походжав.
І вареники самі в сметану лізли,
І самі вилазили...Катма...
Ех, уже не повернути
Ту ікру заморську, що сама...
Йшла до рота. Що ж - часи не ті.
І сиджу осьо два дні голодний.
Знацця, й кабачки тепер круті!!!


04.10.13, 22.50

"Ти так довго вчився читати?
Ти так пишався тим, що почав розуміти вірш?"
Уолт Уїтмен «Пісня про себе»

...А й справді:
Якже довго я до читання йшов...
Ранні морози після триклятої війни...
Незмога босоніж бігати до школи.
А навесні, як поравсь у тітчинім садку,
Голос сусідської ровесниці почувся:
«А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одне однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я...»
Лиш у десять літ, вже як навчивсь читати,
Дізнавсь, що то були Шевченкові рядки.
Та все ж зізнаюсь: ще й досьогодні
Для мене вони не просто вірш,
А болісне відлуння власного дитинства.
----------------------------------------

Уолт Уїтмен «Поезії» (переклад Леся Герасимчука). Київ, «Дніпро», 1984, стор.19.
Тарас Шевченко «І золотої й дорогої». Зібрання творів у шести томах. Київ, «Наукова думка», т.2», стор.188.

Розламати смуток ніби кусень хліба
І розлити горе в келихи старі,
Напоїти друзів силою з криниці
І лишити клапті неба на столі.

Але де ви, друзі? Чом же вас немає?
Чий це білий човен з річки п’є туман?
Наше літо з вами в далеч відлітає.
Наші крила гордо коряться вітрам.

Стало наше коло меншим на довіру,
Багатьох немає – попливли у ніч.
Одягає осінь полотнину сіру,
І несе гітара музику навстріч.

Але, друзі, де ви? Як мені співати?
Як усіх зібрати за порожній стіл?
Губиться мій голос у настої м’яти,
Ватою у горлі застряють пісні.

Накришити слова голубам поштовим,
Розіслати вісті у чужі світи…
Холод із росою ходять світанково
І приносять щедро дрібку самоти.

Ой ви, друзі, де ви? Знову гасне свічка.
Полум’я прилипло на підошви днів.
Знову білий човен колихає річка,
І здається осінь вічністю мені.

03-04.10.13

Ми обрізали свої крила,
попрощались, здавалось, назавжди.
Тільки навіщо - це наше тяжіння,
як поміж землею – і небесами?..

На різних планетах любові
ми гріємось сонцем одним.
Чому розвели нас дороги?
Чому не зійшлися світи?

Між нами міста - і роки,
між нами - Полярна гасне.
Чому ж я прокинусь вночі? -
Бо десь далеко - тобі – погано...

Чому не доходять твої листи?
Чому той літак - розіб’ється?
Хіба хтось не хоче, не хоче, щоб ми
зустрілися знов, на одній планеті?

Чому твій дзвінок – так пізно?
Чому ти так довго мовчиш?
Хіба не хотіли ми буть нарізно,-
на різних кінцях Землі?

Я знаю, що кругла - планета.
Я вірю, що як би того не хотіли, –
нас воз’єднає - від сонця - комета.
Нас знову з’єднає тяжіння.


2012

Задóщене тепло в зіницях,
Засмаглий непрощéний біль,
По-справжньому вона проститься,
Й поллються зливи звідусіль.

Загоїться колись місцями
Й згадаєм ще: Яка була!
Як він* кохав її віршами –
Журливу долю без крилá…

Лиш тихе кошеня зігріє
Твою могилку на весні,
Не в силі сльози стримать віям,
Коли відтворюєм ті дні…

04.10.2013

*він - Володимир Сосюра

Ти не писатимеш
мені
і не зігрієш,
ти так далеко...
На різних рівнях
ти і я,
так, ніби, море і лелека.

Тепло осіннє,
як зоря,
вже не маяк і
ще не пристань,
пливуть у невідь
кораблі -
вітрила всіх моїх розхристань.

Ключі останніх
журавлів
впадуть у перші
листопади,
ти не знайдеш їх,
не прийдеш,
бо ти за відстанню розради.


04/09/2013

Пелюстки тюльпанні
в'януть

стають
волоссям
Медузи Горгони
жовтими зміями

або
тропічними
квітами
хижими

або
старими
повіями

скручують
вузлуваті пальці
у прокльонах

жовкнуть
соковиті стебла
гнуться-бабчаться руки

старість тюльпанів
потворна

а може
то вони
так от
рятують світ
від справжніх змій
від
Медузи Горгони
погляду

краще стануть такими самі
аніж дозволять
закаменіти мені
чи тобі
чи іще комусь

посади
і собі
жовту цибулинку
тюльпанову
хай
виросте
квітка
і може
тобі
не зів'яне




2012

Не лицемір і не бреши –
Бо за гріхи карає небо.
Як приятель не до душі,
З ним спілкуватися не треба.

Нещиро в очі не дивися,
І не ховай їх за рукав.
Законам неба підкорися,
Перед собою не лукав.

Бо з висоти прожитих літ
Ці увивання добре видно,
Не збагатиться ними слід,
Коли ти чиниш так негідно.

Закони совісті – хіба,
Їх не для нас писало небо?
Про тебе думаю - журба
В моїй душі справляє требу.

4.10.2013р. Надія Таршин

Твого покаяння завищені дози
Вживатиме він натщесерце в дорозі
Із татуюванням в ділянці душі
І самовтішанням, що не согрішив.

А ти сотвори для розрядки кумира
І залишки неба в собі втихомирюй…
Щоб не проростати ні болем, ні м’ятою.
І щоби за ним
не летіти
підтятою…

Я все сказав і витік я словами,
Як загнаний до напівсмерті кінь.
Лиш піна й стогін… Люди, я із вами
Не поділюсь ним, що б не значив він.

Не знати вам, як з Музою навзаєм
Встромляєм в тишу вічне ми перо, –
І в дзеркалі атраментом стікає
В бездонну чорну ніч її нутро.

Не знати вам. Скачіть у скоромовці
На блиск жаданих заповітних сонць.
З обочини назустріч вам помовчу,
Близький не затемнивши горизонт.

Не знати вам, хоч я життєві узи,
Ділю із вами й дня низький сувій,
Як загнана моя єдина Муза
Простогне ув останній стогін мій.

16 серпня 2013 року