пісня як дзеркало в рамі
пісня як вітер опалий
серед осіннього рам'я
нащось мене обснувала

позіх суничної ночі
мощі органного саду
де золоте узороччя
те що цілує і краде?

хто то складає із листя
легітність вечора хвору?
пісня виходить із тисняв
квіткою на крутогору

наче з якої неволі
наче з якої тортури
руки - камінні тополі
губи - судома бандурна

2013

Упало яблуко в саду,
Таке велике і червоне,
Чи то на радість,чи біду
Попало в голову Ньютону.

Від болю "евріка" завив,
"О, дивовижа! Це везіння!!!"
Ось так для нас Ньютон відкрив
Закон всесвітнього тяжіння.

Мабуть, це восени було,
Бо дуже в голові гуло...

Мені був білий сон:
трава вростала в тіло,
а небо синю шаль на плечі крадькома,
і крилами ворон
на тілі мерехтіло
привиддя сірих днів – нахмурена зима.

Крізь мене йшов туман
і проростали квіти,
вкривали голий стан холодні пелюстки,
а дощ, немов шаман,
у змові з тихим вітром
справляв магічний культ на відстані руки.

Я чула шепіт хвиль,
я розуміла воду,
із пальців сотням рік давала свій почин.
А темрява могил
і багровіння сходу
плели мені вуаль із ніжної парчі...

Сполохана зима
вдягла імлистий саван,
розвіявся туман, зійшла трава зі скронь –
і я... мене нема,
я марево над ставом,
я перший у зими холодно-білий сон.

2013

Тринадцять, тринадцять, тринадцять...
Яка ж то невтомна праця –
іти від душі до душі!
І небом ставати блакитним,
і листопадовим вітром,
і серцем – гарячим-гарячим
виплавлювати віршІ.

Тринадцять – число магічне.
А бачиш – втікає відчай
у золото верховіть.
Бо числами пишеш коло,
бо слів твоїх щире поле
до сонця, як соняхи-діти,
до чистих висот блакиту -
і квітне,
і прагне,
й летить!

Палітра осені багряно-золотава,
Палітра серця у яснім ключі.
Лише трави ледь скошена отава
І теплий шалик на моїм плечі.
Вже вересневих вечорів мотиви
Впливають в душу, наче тиха даль.
Нечутно літа теплі переливи
І хочеться сховатись під вуаль.
Палітра осені багряно-золотава,
Картини жовтим, мережки дощів.
Все облітає, лиш трави отава
Колише тугу вранішніх садів.
14.10.2013.

Я так давно тебе побачив,
(А ти ж - мого дитинства дім),
Що почуваюся незрячим
Від сліз у затишку твоїм.
Бо туга вдарила у груди,
Як серце здогад обволік
Про те, що краще вже не буде
Мені ніде, як тут, повік.
Лише не повернути щастя
Напівзабутих дивних днів,
Коли відкриті двері навстіж
Я зачиняти не хотів…
13.10.13

Пародія

Трохи ти лякливий вдався зроду,
Затуляєш вуха – Тихо, цить!
Але я обожнюю негоду –
Бо сусіди глухнуть, як гримить!

І нема тоді до нас їм діла,
І тулитись можна досхочу,
Доки стогне буря огнежила –
Навіть, як захочу, закричу!

Не тремти – це я, твоя красуня!
Щось кажи, невже бракує слів?
У вікно вдаряється відлуння,
Сивих розлякавши голубів…

Розгулялась буря – дужа сила!
А прогноз – на тиждень затяглó…
Ну, нарешті, ти промовив – Мила…
І пірнув до мене під крило…


12.10.2013

* * *

Стоять кущі пошарпані шипшини,
Червоними плодами запеклись,—
Як літа дотліваючі жарини
В оточенні осінніх багряниць.

Розіпнуто на нитках павутини
Холодних крапель кришталевий блиск.
Оглянься, літо! Променем єдиним
Востаннє — на Покрови — обізвись!

Але природі відбирає мову...
І безшелесно, в сітях дощових,
Зіщулюються порвані покрови,
І стигнуть стигми осені на них.

2003

…Рідний край, земля – своя одвіку –
у тяжкому корчилась ярмі,
гартувався спротив многоликий
гітлерівсько-сталінській чумі.

Вороги у спілці, поодинці –
ненаситний же ординський смак,
без різниці – всі вони ординці:
кований німецький чи кирзак.

Шикувались хлопці і дівчата
під червоно-чорне знамено –
боронити Україну-матір,
карбувати власне імено.

Молоді життя свої за неї
на жертовник долі принесли:
ідеали, а не привілеї,
і життєвий припис без хули.

Не тепло батьківської домівки
і не ласку материнських рук, –
а спартанські «вигоди» криївки
вибрали одразу, без принук.

І свідомо йшли у бій. Вмирали.
З іменем Вітчизни на устах…
А від неї – не лише хоралів –
шани не діждався їхній прах…

О Свята Пречистая Покрово!
Ти – небесна матінка УПА!
Влий сліпцям у мізки праве Слово –
хай прозріє їхня сліпота.

І засяє істина у краї –
що для українця той герой,
хто за рідну землю умирає
на своїй землі, а не «чужой».

хана поету, в разі пародист
продемонструє пародійний хист,
візьметься круто - доведе до сліз
та ще і перекрутить вірша зміст,

під монастир поета підведе,
розставивши акценти де-не-де,
та слава Богу, хоч не під арешт -
бо пародист на те є, врешті-решт,

аби поставив на поеті хрест,
коли з-під поетичного пера
виходить чо́ртзна-що́ чи ні хера...


13.10.2013

Небо спить і не знає: синиці давно не в ціні.
Кисню води свинцеві пташині синці, як татухи,
промакають прощанням людей. Шурхотять ясени:
перерізані ротики осінь цілують за вухом…

Наші теплі цілунки повз обрій, розп'ятий за нас
колом кволих смертей у вчорашнє амеби "сьогодні", -
гартування води, що тече, як запрадідський гас
із світильників душ - у розверсті стоп-крани господні.

Гартування калюж із іржі батарейних сердець.
Годування струмків, що, мов армія, в посусі гаснуть.
Замовляння волошок, що кожна - і поле, і мрець.
Замикання кордонів між обрієм котосмугастим -

і набридлими смугами п'яної зебри, що їй
світлофори - не писані, сонце й дива - мимобіжні…
Як на страті - рубіни листочків, але - ще живі…
Голуби баобабами дупи занурили в ніжність

плям бензину на вигинах парків у пальцях природ -
риторичних коханців, яким не коритись - не варто…
Нападають вітри на смішний ліліпутський народ
гілочок і каштанів. Летять на крилатих гепардах,

як прийдешні морози, хвилини. І кисню - катма.
Й соломинки зі спалених стріх, що стікали золою,
не рятують, безрукі, коли бірюзовий туман
не дає випливати з тобою за звірями Ноя

на солом'яних зайчиках світла - по тверді води,
загартованій богом прикмет і недоль - за вінками…
… виринають огидні почвари з долонь мерзлоти.
Вислизають із темних глибин то скелети, то камінь,

то інакші віджилі, забуті навзаєм за мить,
ненароджені інші, приречені вічно втрачати
в нешекспірово-простих сценаріях…

… небо ще спить,
відмотавши заплутані сльози хмарин на початок

неймовірно буденного дійства: про травми води
у калюжах зірок, у красі кримо-римських агоній,
про дотично-убивчі насичені світлом світи,
про рубінові рани дерев на кисневих іконах,

про цілунки, поцуплені поспіхом із підвіконь
у малиновій хатці, яку не збудовано досі,
про розхристаних шаликів крик - мов рожевий бекон
із дракона, мов крик дитинчати, коли ягоосінь
відбира від батьків,

про сліди баобабів, які,
наче голуби, в душі вкорінені, шурх - полетіли
виливати любов у зацукрену сіль чумаків,
випивати тепло соломинкою спраглого тіла,

коли обрій, розп'ятий намарно, стрічає свого
двійника, про якого не чули ніколи нічого….

Заґратовані хмари - неначе тюремний вагон.
Наші теплі цілунки розгойдують небо, як човен.

Загартовані води між нами - свинцеві. Синці -
відображення двох - не помітні: бур'ян макіяжить…
Ти - керваве рубінове листя у мрячній руці,
із якої несправжні синиці повзуть у вчорашнє...

капець поету – ворог а не брат
коли з-під поетичного ребра
жбурляє в урну хусточку для сліз
бо сам туди з валізами заліз

коли капець в поета під ребром
не зцілює ні випивка ні бром
і на поета люди врешті – решт
навішують метафоричний хрест

а не була б сумною драма ця
якби завчасно копнути капця
поети бережіть свої серця
а то капець у гості обіцяв

я все згадую знаєш не можу спинитися
повертаюся в наше «тоді»
в тім «тоді» ми могли просто сміхом зігрітися
довіряли словам і воді
може якось насмілюсь до цього вернутися
запитаю у тебе чи взнав
зміст мовчанки що в неї твій голос не втрутився
а довкола ревів вокзал
пам’ятаєш будинок на місці станції
де аптека і букініст
хто згадає? над пам’яттю ліпосакції
надто звичні... на повен зріст
те минуле далеке звестись не здатне вже
та й для кого вони
ті розкішні видіння що їх утративши
не розчули війни
тихих кроків бруківкою мирною
просто поряд отут
ні скажи мені нащо ті зліпки визбирую
серед зваб і отрут?!
наче місто повстане і ми наївними
мов лящі у воді
допливем балансуючи веснами й зимами
в те щасливе «тоді»

Поза небом тебе ошукають
димарі й вагонетки скрипіння,
і заблудлим, незгаданим Каєм
саркастично поклонишся тіням.

На підпорах дахівка осоння,
і хлібина, й сирівка* – сестриці,
аж допоки з охриплих агоній –
подаровані вогнищем лиця.

Побіжиш – сотня шпал без обману,
доштовхавши до затінку пекло,
і лежатиме небо багряне
на долонях, надовго затерплих.
2013р

*Ще не випечена цегла.

Ще не вмер стадіон "Львів-арена",
Ще не вмерлa Франка "Не пора",
Ще не вицвіли в наших знаменах
Кольори, в бойових прапорах.

Шаленіють миршаві скажені,
Не пускають на матч в стадіон,
Вчора тисяча рук за Євгена*
Й за Степана**.A нині - мільйон.

Хай лютують чужинці на троні
І викреслюють їх імена,
Та не викреслять ймення Героїв,
Що живуть у серцях - знаменах.
13 жовтня 2013р

* Євген Коновалець
**Степан Бандера

Остання хвиля теплих почуттів,
а далі декорації і глина.
Сумбурність форм...
Чи це моя провина,
Що правди дух настільки помалів ?

В метаморфоз влюбившись буревал,
Большой войны затеяв сериал,
Господний мир свои готовил клёцки.
Здесь не маляр у Свирской на хвосте,
А спазмы всех времён, которых, де,
И в страшном сне не видел Заболоцкий.

Для будущих из прошлых реконкист
Лепил планеты грамотный стилист,
О чём живьём ещё и не мечтали,
Взорвавшись пеплом, мириады звёзд.
Пошли почти что сами в полный рост
Дни и значенья из элементалей.

Вопросом неказистому уму
Чуть только ощущалось - почему?! -
Как вновь расплавом делался под спудом.
Закат бывал то палев, то багров,
И в долгом созревании миров
Металось бессознательное чудо.

По внеочередной команде "пли"
Враз триллионы саженцев земли
Ложились, как ошмётки киноленты.
Толпой вздымались горы, как зазря,
Стремглав рождались новые моря,
Входили в столкновенья континенты.

Мы стлались там незначащей травой.
На шедшей в раж планете огневой
Так главный джинн ещё сидел в бутылке,
Так гейзеры струили серный пар,
Так бился с динозавром динозавр,
Пока мы спали в листовой подстилке.


2013

1.
Панує осінь, тихо і велично,
Мережить у повітрі трунок-дим.
Скликає щемні спогади на віче,
Збирає зрілість, як терпкі плоди.

В янтарних вітражах застигла вічність,
Старіє ліс, щоб стати молодим,
І ворони – посли із потойбіччя, –
Приносять вісті у забутий дім.

В палац осінній ще приходять мрії,
Багряний розсипають серпантин.
Крилатим звіром вітер виє-віє,

В садах згасає полум’я жоржин.
Остання невідмолена надія
На полотні небес гаптує синь.

2.
На полотні небес гаптує синь
Холодний день із сизими очима.
Стоїть у полі, як старезний млин,
Усохлий ясен, від життя спочилий.

Як віщий жрець, лякає тишу він,
Поскрипуючи чорними плечима.
Скидають гори паморозь вершин
На простирадло змореного диму.

То палить смуток вицвілі листи.
Приречення цій осені так личить!
Вона жадана гостя самоти.

У небо лине ностальгії річка,
На сивому склепінні висоти
Читають клени роздуми готичні.

3.
Читають клени роздуми готичні,
На шелест перепещують печаль.
Душа умита грозовою ніччю,
Воскреснув день від золотавих чар.

Думки небес тлумачать сни містичні,
В осінніх епілогах тліє час.
Магічний голос в позачасся кличе,
І ллється простір із дірявих чаш.

Обряд журби туманом оповитий.
Намисто із невидимих перлин
Володарці стихій дарує вітер.

На кронах гусне смуток і бурштин.
Краплинами рідкого оксамиту
В повітрі тане смак багряних вин.

4.
В повітрі тане смак багряних вин,
Об небо, заґратоване печаллю,
Сумління б’ється крилами провин,
І пам’яттю щемить у серці жало.

Мовчать жалі пожухлої трави,
Бешкетник-вітер бавиться кресалом,
Гірких спокут здіймає хижий вир,
І листя перемішує опале.

А осінь на війну благословить,
І жовтневі на спис пов’яже стрічку,
Ховає в чорні рукава блакить,

Фарбує в колір вічності обличчя.
На небі хмари – ніби срібний щит.
Вишіптують тепло дуби сторічні.

5.
Вишіптують тепло дуби сторічні
Благанням неприкаяно-німим.
Ідуть у бій стихійні протиріччя,
Щоб вирвати знамено у зими.

Блукає жовтень, як печальний лицар,
Простелює янтарні килими.
У душі наливає сум по вінця,
Глухою невідомістю сурмить.

Шукає він того, що не існує,
Вдихає кров’ю висохлий полин.
А кінь його гарцює – вітер буйний.

І воїн той – спокути блудний син,
У неба просить згинути не всує,
А молитви несе журливий плин.

6.
А молитви несе журливий плин,
І павутинням бабиного літа
Вони срібляться у вбранні долин,
Яке не встиг ще чарівник дошити.

У запахи соснової смоли
Терпку печаль з туману перелито,
Старих дібров золотить куполи
Невидима рука рідкого світла.

Із прірви неба голосом палким
Запрошує на танець хаотичний
Спокусник-вітер зболені думки,

Мов гасить у душі бентежну свічку.
І ніби журавлів тонкі рядки,
Високі мрії спогадом курличуть.

7.
Високі мрії спогадом курличуть,
Покладені на музику небес,
І ноти, ніби полохливі птиці,
Ховаються-зливаються у текст.

Гуляє світом золота цариця,
Лишає скрізь її гарячий перст
Розкішні барви – дотик чарівниці.
У неї досконалий кожен жест.

Вона прекрасна, хоч така самотня,
Але щаслива у своїй путі.
Вдихає, ніби солод, біль гіркотний,

Черпає силу з дивних сновидінь.
І під крилом натхненної свободи
Закуталась душа в шовкову тінь.

8.
Закуталась душа в шовкову тінь,
У спокої, – чекає все ж негоди.
Мов лабіринтом із прозорих стін
Сама в собі непримиренно бродить.

Вражає неосяжність володінь
Цариці душ і мертвої природи,
І непохитна міць її твердинь,
Громи співають їй похмурі оди.

В передчутті стихійної краси,
Що намалює підвечірня злива,
Прощення і очищення для всіх

Готує осінь, ніби звичне диво.
Вже кличуть ніч розхристані ліси.
Вбирають біль осінні переливи.

9.
Вбирають біль осінні переливи,
І шепіт листя зцілює серця.
Панує скрізь готична королева
Талантом геніального митця.

Вона могутня, пристрасно-бурхлива,
Хоч світу не показує лиця.
Водночас і похмура, і сяйлива,
Душа в шипах тернового вінця.

Солодких мук нектари і настої
Дарує щедро запізнілий рай.
І рани від оман дбайливо гоїть,

Хоч в пам’яті карбує кожен шрам.
Вітає осінь вже нових героїв,
Сюжети пише для щемливих драм.

10.
Сюжети пише для щемливих драм,
Гортає почуттів затерту книжку.
Між сонцем і дощем проводить грань,
У бій добра і зла шикує військо.

І знову ніч замінить свіжа рань,
Хоч нагадає, що зима вже близько.
На сцені суму – вишукана гра,
Актриса-осінь зачарує блиском.

То грацію вдихає у гілля,
То скрипкою розніжиться журливо.
В багряних снах – натхнення скрипаля,

Немов завмерли в них пташині співи.
Стрічає золотого короля
Володарка закохано-мрійлива.

11.
Володарка закохано-мрійлива
В сумного неба безкінечну даль
За виднокрай буття думками лине,
Сльоза її чистіша за кришталь.

Змокрілі перечитує архіви,
Де плаче правда і регоче фальш.
Спиває повінь тиш велична діва,
І гордо носить срібну пектораль.

У темний пурпур одягнулась осінь,
Немов іде на пишний маскарад.
Як ворона крило, її волосся,

У чорний шовк уплетена жура.
А жовтень-сум коханням стоголосим
Цілує барви сонячних заграв.

12.
Цілує барви сонячних заграв
Шовковий подих осені-чаклунки,
Повільно ніч виходить із шатра,
Приймає небо таїни дарунки.

Відторгнеться минулого кора,
Душа воскресне від бажання-трунку.
Фантазія казкового пера
Виписує магічні візерунки.

Дрімота пестить кароокий глід,
Вечірній промінь визирнув грайливо
Із невагомо-срібних пірамід.

Неорані стоять ще вільні ниви.
Хмільна свобода лихоманить світ,
Розчісує вітрам шалені гриви.

13.
Розчісує вітрам шалені гриви
Гребінка зір. Покрила землю ніч.
Співає скрипка солодко-журливо.
Клубиться низько темрява сторіч.

Полює скрізь невидимий мисливець,
Бентежить тишу одинокий сич.
А в осені душа така вразлива,
Таїть кохання не почутий клич.

Відтінки хмар погрозливо сіріють,
Немов ідуть на битву сотні рас.
Та мить одна – і вітер їх розвіяв.

Із місяцем зустрілось око Ра.
Володарка печальної стихії
Освячує природи древній храм.

14.
Освячує природи древній храм
Могутня жриця і земна богиня.
Граційним жестом воскрешає прах.
Продовження дістане все, що гине.

Містична, нерозгадана пора
Із присмаком нектару і полину,
В передчутті солодких покарань
Вона співає пісню лебедину.

У ній пітьма зі світлом обнялись.
У ній сплелись відродження і відчай,
Похмурні фарби і янтарний блиск.

Її усмішка ніжна і трагічна.
У вальсі мрій кружляє падолист.
Панує осінь, тихо і велично.


МАГІСТРАЛ

Панує осінь, тихо і велично,
На полотні небес гаптує синь.
Читають клени роздуми готичні,
В повітрі тане смак багряних вин.

Вишіптують тепло дуби сторічні,
А молитви несе журливий плин.
Високі мрії спогадом курличуть,
Закуталась душа в шовкову тінь.

Вбирають біль осінні переливи.
Сюжети пише для щемливих драм
Володарка закохано-мрійлива,

Цілує барви сонячних заграв,
Розчісує вітрам шалені гриви,
Освячує природи древній храм.

Осені згубила мідь
Ірієм утрат,
І засне імлою світ.
І болить із ґрат?

Де стукоче лютий вітер,
Суне зі шпарин,
Вечоріє надто швидко.
Сутінковий сплін.

Пронеслося тепле літо
Через ясний край,
Вистигає чай зігрітий.
Що тепер? А хай.
2013

Круки зорями на крилах
Тихо огорнули землю,
І слова твої, ті брили,
Проминули вже даремно.

Я піду туди далеко,
Перейду глибокі ріки,
Розшукаю слід лелеки,
За луною чути кроки.
2003

Кладе туман
розпушене огруддя
на міднобокі кухлики кущів.
Мовчать алеї,
хворі на безлюддя,
дрімає жовтень,
ласий на дощі.
Понурій днині
досі не вдалося
припасувати сонце до ладу…
І тихо йде
крізь невмолиму осінь
саме життя –
по власному сліду…

Зойк утопився у голосі.
Короткочасний.
Ні на Землі (її глобусі),
ні - про запас мій.

Може, промОвчати пошепки?
Вчора. Сьогодні.
Від нісенітниць - у пошуки
шляху з безодні.

Не переймайся загрозою.
Зойку не стало.
Вірш про поезію прозою.
Медом про жало.


13.10.2013

Місто п’є нічної тиші чар,
Ирій рим очікує на диво,
Хризантеми барвоуродливі
Аж тремтять : мав рацію звіздар! -
Йоту щастя виплеснула в дар
Ласка Неба. І емоцій зливу:
Ич, яка вродилася красива, -
Краля-осінь вилила руда.

Готувався жовтень до Покрови,
А маляти викричане слово
Лунко ознайомилося в «У-а!».
Инші наразí не знали рими…
Найкоротше і найперше «Ма…»
Іскрою яріло вже незримо…

13.10.2013

…Пожнивні, озимовані поля -
Громадить Осінь золото в копиці…
О цій порі на світ з’явилась я.
Тринадцятого. В краї Буковинськім.

Відунка Доля з розмаїття дат
чомусь обрала те чудне тринадцять.
А Жовтень-золотар ошáтив сад,
підморгує: ”Мала, чого злякалась?
То душі дріб’язкові хай тремтять,
фатальності шукаючи ознаки
у магії числа … Тобі під стать -
під силу інше: «магом» є сама ти...”

Сказав і зник веселий перелесник.
А сонце стиглим яблуком
заплуталось в гілках…
І я іду крізь осені та весни,
де кожен крок на долі терезах…

13.10.1999 (ред. 2013)

У Бога у теплій пазусі, в кишенях міста великого
жили:
я,
лате,
збірка "Бродського" -
жили і тебе не кликали.
Я любила зелені:
шпалери,
горошок,
троянди
із медом квітковим чаї на літній вечірній веранді.
Лате полюбляло:
тепло –
(з головою куталось в пінку)
апельсиновий джем на тостах,
сіль на коричневих грінках.
Бродський любив, звісно, США,
тонкий гумор і влучні рими,
з ним осіннім блукали містом, як утомлені пілігрими.
Ти п"єш чорний гіркий еспресо.
"Бродський? Знаю, політик лисий"
у вогких тонкошкірих альбомах сушиш текстурне листя.
Бродський часом на мене лається,
який з нього, мовляв , супутник.
"Ну хіба повезе нас у Штати, тоді вийде, може, щось путнє"
А лате не сказало ні слова. Почало загадково гірчити.
Я,
лате,
збірка "Бродського",
ти.
І нІчого більше лічити.
10.04.13

Ось волошки сині-сині.
Медом пахне жовта диня.
Баклажан, неначе пан,
Синій одягнув жупан.
І дощем травичка вмита
Шепотить щось другу житу.
А калина серед листя
Червоніє у намисті.
Ну, а бджілки працьовиті
Поминули жовте жито,
Подалися на лужок.
Джміль чекає там, дружок.

20 серпня 2013 року

Дві доби гойдання в автобусі
Розфокусують чиє завгодно «тут і зараз»
Аж надто з «напівпрозорими» кордонами ЄС,
Зі спагетті у базиліковому соусі,
В аритмії перегонів і нескінченних мхатівських пауз.
З тобою складно, та ще складніше мені, коли без.

Уявіть, дві галактики танцюють вальс,
Дві наповнені газом і невидимою матерією дзиги,
Вони чують музику сфер у глибинах себе самих.
Хто ладен дати їм простір і час,
Зламати марнот і рутини сатанинські інтриги
І дати ролі людей, простих, але неодмінно живих?

Неможливо для нас, щоб просто так.
Треба за тисячі кілометрів і дуже бажано,
Щоб на другій космічній швидкості, у відриві.
На Сан Марко небо дало нам знак.
Три музики на площі і ми, більш нічого не важило.
Кілька па й виднокрай розчинивсь у чуттєвім припливі.

Ну що я сьогодні безтямна?
І той абрикос не до вірша...
Його звабна Осінь забрала.
А я не змогла? Хіба гірша?

Ну поки шукала ту риму
у зорях, у небі, у скрині,
Весна так зненацька застала:
- А ти... Некрасива ти нині.

- Невже? Я тобі не повірю.
Ось віршів у мене багато.
Вернувсь абрикос мій гарячий.
Умію його цілувати.

Як шкода, що немає
іще того закону,
Аби жінки питали
наш номер телефону.

Не так було б примітно,
які ми всі нездари,
І значно б веселіше
утворювались пари.

Але, нема закону,
не вигадано акту,
І двоє не лишають
надії для контакту.

Хоча, не каже й слова
закон про заборону,
Аби жінкам питати
наш номер телефону!

Красуні наші любі,
у чім тоді заминка?
Мій телефон учора
взяла одна блондинка.

Гамір припинився. Тиша навкруги.
Здалеку всміхаються кручі-береги.
Ми ідем стежиною, тільки я і ти.
Ось і перетнулися наші два світи.

12 жовтня 2013 року

Буйний вітер стих.
Розіллявся сміх.
Я забуть не зміг
Осяйних доріг.
Зоряна краса.
Місяць зависа.
В небі молодім
Збудував хтось дім.
Кароокий світ
Із юнацьких літ
Понесу в життя,
Мов мале дитя.

12 жовтня 2013 року

Ну а щастю у вічі поглянуть несила.
Усміхнулась до мене моя вчителька мила.
В грудях серце завмерло, зупинилось на мить.
Я щасливий: душа, ніби пісня, бринить.

6 жовтня 2013 року

Поспішаю стежиною в школу.
Я щасливий такий, як ніколи.
Усміхається сонце мені.
Журавлині лунають пісні.
Вітер листя жбурляє під ноги.
Манять в далеч крилаті дороги.
Я на крилах лечу в рідний клас,
Бо чекає там вчителька нас.

9 жовтня 2013 року

Я душу ніжну зрадою поранену
Лікую рано лагідною втіхою,
З якою сад у полум’ї багряному
Прихід зими сріблястої очікує.

О, щастя їм: *морозами загояться,
Буранами поранення і опіки.
Черешні, абрикоси і шовковиці,
За літом тугу в заметілі втопите.

Хоч снігом сипатиме, а не сонцем вулиця,
І стануть дні безжалісно-короткими.
Печально. Та чомусь асоціюється
У них зимові місяці з курортами.

Як важко дереву служити вчителем
Дивакуватим плодикам і листячку.
Нестерпно. Хоч у зиму відпочити їм.
На це у них часу-наснаги вистачить.

Забули, певно, в золотому полум’ї,
Що для дерев зима, на жаль, не здравниця.
До того ж вийдуть до зими оголені.
О, горе їм: *морозами роздавляться!

2012

* збіг логічний

Строчки падают на страницы.
Чернила блестят, как слёзы.
Бессонница в дверь стучится,
крадётся в ночи, как кошка.

...Зачем я пишу стихи?..
Зачем по ночам рыдаю?..
Тебе - не надо такой любви.
Ну, а мне, - как поэту, - надо.

...Пустое. Боль не срифмовать.
Здесь и поэзия - пустое.
Когда не хочешь понимать,
то не поймёшь. И это - аксиома.

Как безумные, мечутся стрелки.
Час мой пришёл - забыть.
Пишу - очередную свою новеллу,
а в душе умирают стихи.

...Я цепляюсь за это прошлое,
как та кошка - за край дивана.
А тем временем мне в окошко
утро стучит голубями...

2010

В странном танце нас кружит судьба:
Шаг вперед, поворот - и назад.
Поединок? единство? борьба?
К цели путь или так, наугад?

Если к цели, то цель какова?
Наугад – и о чем же гадать?
Мысли, чувства, поступки, слова
Придержать или сразу отдать?

Взлет, паденье – и прямо к ногам…
Как же сладко к ногам твоим пасть!
И дотла, добела, донага
Обжигающим пламенем - страсть.

В странном танце на месте замри
Не спеши, не вспугни, задержись!
И плевать на вердикты жюри!
Разве можно оценивать жизнь?

Не стихає біль, а щем
Точить кожний вечір -
Старість сіла тягарем
Матері на плечі.
Що просила - я носив,
І моливсь за неї,
Та немає більше сил
Квітнути лілеї.
День за днем, за ніччю - ніч
Ломляться в оселю, -
Прив'язав би їй до пліч
Молодість веселу.
Прикував би ланцюгом,
Щоб жили у парі -
І не лізла б напролом
До матусі старість.
Хай горить вона вогнем,
Мерзне в холоднечу, -
Старість сіла тягарем
Матері на плечі!..

Во мне – нелюдимый предок
Дает о себе знать:
Возможно, он был из деревни,
А может, какая-то знать.
Он тоже имел аллергию
На шум, суету, людей
Любил рубахи льняные,
Кошек и лошадей
Был гиперчувствителен к фальши,
В душе – ребенок, чудак
Всегда уезжал подальше,
И вел себя, как дурак;
Не знал подходящего слова
И сходу обидеть мог,
Прошел он и старых и новых –
достаточно разных дорог,
Срывался с нагретого места
И строил заново дом,
Был слеплен из странного теста,
И что-то пугало в нем.
На вид неотесанный, грубый,
Алкаш, бродяга, дикарь
Он был ещё тем правдорубом,
И лес был его алтарь,
Он выбросил телевизор
– «зиркове життя» - в снег,
Не знал про всемирный кризис
И не посещал аптек,
Но мог рассмотреть Плеяды,
Где нет городских фонарей,
Тихо писал баллады,
Не запирал дверей,
Он был жизнелюб, но все же, -
- накатывало чутьё, -
поглядывал в угол прихожей, -
-туда, где стояло ружьё.
2013

Дрожащей рукой проведу по небритой щеке...
И ты удивленно уставишься прямо мне в душу.
А проседь, как иней, трепещет на левом виске.
Ты снова молчишь, а глаза умоляют: послушай!

Унылый рассвет и осенне-тоскливое утро...
Терновый закат за багровой чертой горизонта.
Дождливый привет и немой поцелуй перламутра
На контурах губ и на шлейфе раскрытого зонта.

Душевный покой, доведенный до автоматизма-
Затерянный миф полу томного женского счастья.
Надломленный мир зияет в граненную призму,
Массируя мозг и пульсируя в венах запястья.

Я замкнутый круг, как рулетку уже разыграла.
За осенью снова завьюжит шальная метель...
Любые шторма (не слабее девятого вала)
На крыльях весны принесут долгожданный апрель!

Йдуть вулицею двоє… Молоді…
І возика штовхають із малятком…
Та, начебто, бесідують собі,
як то бува між мамою і татком…
Аж прислухаюсь - Господи, прости!
Хіба назвати можна їх батьками:
вони не розмовляють - при дити
ні – а гидотно лають* матюками…

2013

Не було дане мені
Зустрітися з Вами
Я в несвоїйчужині
І Ви геть від мами

До своїх несли пісні
Розлиті рядками
В небесах Ви. Я ще ні
Я іду стежками

І хоч круті і сумні
З них читаю драму
Як то в нас в Батьківщині
Зневажають маму...
u15/252a

Нова церква в Ряшеві

Знов в Ряшеві над Вислоком,
Як перед роками
Церква тішить людське око
- Православний дімант!

За діло це Вам кланяюсь
Владико Адаме.
Чув, у Рюшеві немає
Як Вашого ХРАМУ...
05.10.2013р.

Летів за кривою —
то вгору, то вниз —
зачуханий поїзд.

Розварений рис —
розсварені душі
з розбитих сердець
складали роззувшись
життя в гаманець.

Спивались теплушки,
співали купе
і брали на мушку —
хто в такт не сопе.

Горіли в буржуйках
біблійні світи,
бульками у жуйках
стріляли понти.

Задраєні люки —
дихнути ніяк,
з-назовні — ні звуку,
а стрічні — навспак.

Зла кров машиніста —
лінива, не шквал.
Той був мумуністом
в топилищі шпал.
Той вірив у фару,
у силу лопат,
в "піддай кочегаре",
в гудочний парад.
Він бачив майбутнє
і цвинтар комах
на склі чолопутнім.
Він їхав, мов дах.

А станцій — до біса,
розвилок — нема,
і ніде тепліше,
на носі зима.

Проїхали осінь,
ніхто не зійшов,
без моря — матроси,
а віра — в ніщо.

Був цукор до чаю,
з горілкою цирк.
Мовчав, мов Почаїв,
біг вікнами зирк.

Забився на нари,
на хрестику змерз
всім Душам Ліхтарик,
Господар Небес.
Висів — золотився,
світився в собі,
і сум Його лився
прудкіший за біль.
Він знав — де надія,
де брами і мед,
про що серце піє,
куди слово дме.
І дихали груди,
мов риба на лід,
між чудом і блудом —
коліс переліт.

Як сонце клякало,
то місяць кульгав —
за шпалою шпалу
у крок зодягав.

Застукані миті,
оритмений шлях.
Був час зупинитись,
пропала земля...
...купе і теплушки,
хвіст голову з’їв...
і збилися мушки
об неба краї.

Летів за кривою —
чи вгору, чи вниз —
зачуханий поїзд,
дрімав провідник.

30 Вересня, 2013

сон спорохнів
тиша у саднах
м'якне в мені
ніч безлампадна

в'ються вужі
в яблунях раю
сохнуть мужі
не просихають

ної мої
і прометеї
сну короїд
точить ідеї

мало мене
статики більше
спить ще моне
хреститься ніц_ше

падь не паде
сонце не ріже
сплін де-не-де
спомини вижив

па-де-труа
зв'язками Бога
вчасні слова
ложка і йогурт

стіл під горням
поле ногасте
родить щодня
мав би що класти

стіни чіпкі
любо тримати
цвях за зубки
край непочатий

вікна живі
падає листя
в сивій траві
паростки міста

27 Вересня, 2013

Над ранок серце моєї матері змовкло.
На підвіконні поруч із голубом
примостився пожовтілий листок.
Голуб зазирав у кімнату,
воркотів, стукав у шибку дзьобом,
намагався обудити зі сну жінку,
яка щодень висипала із долоні крихти,
промовляла: як живеться, пташино?

Сонце зчорніло мені у грудях.
Запеклися слова у моєму горлі,
перетворилися на потонулі кораблі.
Тільки птах бачив,
як моє море обернулося пустелею,
як воно стихло у серці моєї матері.

Небо тече крізь мене:
вікнами автобусних станцій,
чужими квартирами, друзями,
кишеньками півпорожніх наплічників,
жінками, які хотіли повернути мені море,
жінками, що йшли поруч крізь пустелю,
жінками, що не дали мені зневіритись.



2011

То роз_долля весіль,
то оплакувань
вимір холодний...

Ти - зачаєний біль,
незачатий
мій гріх первородний.

Мрій невтішна сівба
і рутини ланцюг -
на зап'ястях.

Ти - за небом журба,
з перед_раю
не вкрадене щастя.

2013

«І скінчив Бог дня сьомого працю Свою, яку Він чинив.
І Він відпочив у дні сьомім від усієї праці...»
Книга Буття, 2:2

Танцюють птахи на піддашші.
До сну схиляє Телеман .
Лежу без думки, мов ледащо.
Хмарин пір’їстих караван
Пливе собі привільно в далеч.
І тиша мовби не тутешня,
І зникла метушня щоденна,
І телефон принишк нарешті…
…Землі Святій все те не дивно:
Собі і людям на спочинок
Благословив Господь день сьомий.
Сказав: «Шабат!» Своєю мовою
(Себто на древньому івриті)
І мусило все враз скоритись…
…І раптом вчулось чи здалося -
Хтось промовля знайомим голосом:
«Встань, зледачілий недоумку!
Шабат – для рук, а не для думки!»
…Лишаю птахів на піддашші
Й пірнаю в роздуми вчорашні.
-----------------------------
Телеман Георг Філіпп (1681-1767) – німецький композитор доби барокко, органіст, капельпейстер.
Свята Субота - Шабат (од івритського дієслова «лішбот» - відпочивати, не працювати).

Помирають секунди, а ми із тобою живі. Твої ноти тремтять, як роса на пожухлій траві, цілий світ проти нас, але ти зупинятись не смій - і нічого, що раптом порветься струна або дві. Час кусає себе за хвоста, як розгніваний змій. Замикається коло. Цей вибір – не твій і не мій. Я німію і терпну, торкнувшись твоєї руки – спопели мене поглядом, попіл по вітру розвій. Я не знаю окільних шляхів, я іду навпрошки, я нанизую дні на слова, а слова на рядки, я вдихаю тебе, як повітря. Ти в мене в крові. Ти – вода у замуленім руслі моєї ріки.

Ворони – канатоходці!
Вірніше – канато...сидці!
На високовольтному дроті -
усілися, як на східцях!
Неначе оті кумасі,
що знають усе на світі,
викаркують свіжу плітку
на вухо - сусідка сусідці!

11.10.2013

Високої поезії сонети,
Кохаючи, присвячувала Вам!
А Ви, в собі вбачаючи естета,
Співали оди іншій. Під «сто грам»...

2011