У році синього коня,
Щоб вас достаток доганяв,
Щоб ви нікуди не тікали,
Щоб у домівці вас чекали
Удача, радість, щедрий сміх
Дітей, онуків… На поріг
Хай стане щастя і любов,
Щоб дерев’яний кінь прийшов
Й приніс усе по гороскопу:
Надії, віри… Не галопу –
Твердої тихої ходи.
Щоб пожинали ви плоди
Своєї праці. Щоб у вас
Було покращення удома,
А не в дядьків отих відомих,
Що кров з народу п’ють та п’ють
І жити в мирі не дають.

Бажаю ще, щоб наша нація
Переросла вже революції
І гідно стала серед сильних,
Талановитих і красивих
Народів нашої землі.
Щоб завжди були на столі
Свої вино і хліб, і сало,
І щоби нам не бракувало
Свободи, гордості і сили,
Щоб ми ніколи не просили
Кредитів, знижок чи подачок.
Щоби уміли дати здачу
Усім хто зазіхає… Доти,
Поки у нас є Центр Європи,
Хай інші просяться до нас!
Себе уже любити час!

З колін, нарешті, ми устали
Отож піднімемо бокали
За те, що є у нас Майдан,
За те, що є у нас майбутнє,
За все правдиве, щире, сутнє,
За барви наші жовто-сині,
За долю! Слава Україні!

28.12.13

Рік Новий іде казковий,
Хвої запах оп'яня.
Дід Мороз веде баского
Дерев'яного коня.
Добрий кінь - в трудах підмога,
Ми ж з Трипілля орачі.
Лиш єдина засторога -
Куйте рала - не мечі!
Дивні люди ті китайці...
І як блискавка згори:
Дерев'яний кінь? Данайці!
Їхні святошні дари!
Нам ці страхи ні до чого,
Мудрість маєм вікову.
Уповаємо на Бога,
На Його любов живу.
Новий рік зустрінем щиро
І достойно проведем,
Побажаєм щастя й миру
Всім, хто поруч з нами йде.
Українці! Браття й сестри!
Нам зоря зійшла трудна.
Разом будем плуга перти,
Разом - чарочку до дна!
Про любов, про щедру долю
Ми розучимо пісні,
Щоб в житті, як в чистім полі,
Бути завжди на коні!

Зимова стежка-
встелена туманами,
моє вікно - підрамник,
біле тло...
Так несміливо,
так рожево-зранено
блідий світанок
дмухає на скло...

Далеко так
Буремні дні і Згарища...
Тут у щілинах-
сонні павуки.
І тліють - не горять-
буденні звалища
у клейстері
з вчорашньої муки...

Німі слова у мозку-
короїдами,
бобри забрали пензлі-
на хвости...
Не вабить світ-ні боєм,
ні-коридами,ні- зустрічами
ніжними "на ти"...

Скрутитися б манюсеньким
калачиком
і наслухати так
із темноти
як Хтось в мені
уперто гупа м*ячиком
об стіни Німоти і Самоти...

...загубленим
порожнім пароплавчиком
до Літа,як до Неба,
допливти...

2013рік

1
невимовний біль моєї мови
у мені волає – в біднім Йові
розпач непочутої надії
у мені ридає – в Єремії
дати себе випити до денця
щоб дістатись до свого суденця
дати себе сповнити по вінця
щоб в собі згадати – українця…

2
летять поперед нас отруйні і потворні
слова страшних проклять – загострених ножів
побачимося всі – прекрасні й неповторні
на інших берегах де не буває слів
де болі будь-які – незгасні невгамовні
прощаються усім – і жертвам і катам
корінням віковим розваляться льодовні
ми – зорі і сонцЯ – обнімемося – там…

Покірно і сльози, й удари
Подушка приймає щоранку.
А потім опівночі мари
Дарує і жах на останку.

Тремтиш. Прокидаєшся мовчки,
Спітніла під ковдрою спеки.
І місяць із вищиром вовчим
Віщує нові небезпеки.

І хворі каштани та клени
Палають із листям, що воском
Дерев цих – свічок цих – щоденно
Тече за віконним і плоским

Екраном, в якому живеш ти,
Крокуєш спіраллю чи колом,
Існуєш без виходу, врешті,
У циклі без цілі та кволо.

Подушка це знає чудово
І шкіриться зморшками мстиво.
Ти плачеш. Ти б’єш її знову.
Як пані жорстока – жахливу.


2013

(Читати голосно, весело, бадьоро)

Синій кінь біжить галопом,
Скоро скочить на поріг.
Тож дозвольте з Новим Роком
Привітати вас усіх!

Побажати щастя, миру,
І вмебльовану квартиру!
Сміху, радості, завзяття,
Тестю - гроші, тещі - зятя!
Щоб свекрухи з невістками
Щебетали ластівками!
Щоби дружно всі жили,
Щоб вгиналися столи
Від вареників та квасу,
Щоб на все хватало часу!
Щоб дружилось і кохалось,
Щоб натхнення не скінчалось!
Щоб приніс у кожну хату
Рік Новий - нову зарплату!

І щоб завше, день при дні,
Всі були ви на коні!
Та щоб кінь той був нівроку!
З Новим щастям! З Новим роком!

(Чекаю продовження у коментарях;)!!!)

Ніч, котра ще за дверима,
календарними очима
звичний починає шлях.
Доки грудень - "є хвилини",
шрами всі і їх причини -
у дорожніх рюкзаках.

Рюкзаки... І свійські, й дикі...
Затяжкі і завеликі...
Пережитого за рік...
Ніч, котра ще за дверима,
календарними очима
їх у свій бере смітник.

До нового в Новім році
за столом нових емоцій
незабаром буде час.
Лупцюватиме негода
чи скориться долям згода?
Невідомість - повсякчас.

Зникне вранці за плечима
ніч "котра ще за плечима",
тло нового буде дня.
Календарними стежками
не підуть нажиті шрами
в храм шляхетного Коня.

31.12.2013

У Новому Році – щасливої долі!
Ще віри і честі, жаги перемог
над силами ниці, безправ’я, сваволі,
бо шлях України – це гідність і Бог.

Не може бути мови…
Забудь. Іди собі
Весь дім такими повен
Тим паче - вже обід
… із лісу в ліс, все далі
Не в підошвах біда
Чомусь ще й зуби скалять
Услід довгезним: - а…

Та йде собі хлопчина
І хто б се підмінив
Шукати все-причину
Невже безбожий зрив?..
В щілинах люфт і гуркіт
Не метушня, двобій
Скінчилися піджмурки
І знову суховій…
31.12.2013

Вікторе наш горезвісний,
Руки по лікті в крові,
Хай дід Мороз тебе трісне
Костуром по голові,
Скаже своє "тари-бари",
І від отих заклинань
Ти, межигірська примаро,
Раптом Людиною стань!
Може, звичайним шофером,
Може, простим шахтарем,
Там, де не місце аферам,
Не по кишені гарем.
У двокімнатній хрущівці,
Де по годинах вода...
Може, ти пастимеш вівці.
Знаєш, то менша біда,
Аніж тавро шапкокрада,
Що випіка, як вогонь.
Ані багатство, ні влада
Вже не відмиють його.
Гідності, честі не купиш
За золотий унітаз.
Хай з простотою укупі
Бог тобі совісті дасть.
Ближніх любити, не красти,
В радості, в горі, в журбі...
Бути Людиною - щастя,
Я його зичу тобі!

Найдовша ніч уже минула
в оточенні кульгавих днів,
але земля ще не заснула
під спудом зоряних снігів.

Усе змістилось в домі часу.
У безталанної зими
немає білого палацу,
де б тусувалися вітри.

Тьмяніє даль і мліє тиша
у чорно-сірих кольорах.
На антресолі скніють лижі
і бачать сніг у теплих снах.

30.12.2013

коли ти приходиш з піском і порожнім годинником
я все розумію - отак зупиняється час
піщинкам здається нічого не сталося дивного
а вічність розсипалась вщент і години мовчать

коли ти приходиш з водою й пустою клепсидрою
я все розумію - отак зупиняється час
краплинам здається що все як було і без вибору
а вічність ущент розтеклась і години мовчать

коли ти приходиш із тінню і сонця проміннями
я все розумію - отак зупиняється час
чи то нам здається чи й справді до болю омріяний
у лоні усесвіту вимір новітній зачавсь

Ніж скрушно вдома ремствувати-нити
на владу (ой, наврядчи Богом дану),
мерщій рушаймо, друзі, до Майдану,
щоб щось на краще все ж таки змінити!

2013

Хоча з небес не сіється пороша
і вікна не в морозних вітражах –
у новорічну ніч нехай хорошим
і світлим наповняється душа.

Не дріб’язкові хай горять бажання,
а прагнення – сягнути до мети –
нехай запалить зіронька різдвяна
із вірою – все зло перемогти.

Нехай удач і успіхів роздолля
в Новому році радує щодня,
а щастя, попри викрутаси долі,
хай осідлає синього коня!

30.12.2013

Пересипає віхоли
клепсидра
при світлі серця.
Стіл і мідяки,
і за талант,
і за вікно
не стидно
в чужих, як ехо,
посмішках лунких.

А двійко крил
над образом
дитинно,
а вишиття на них –
дороги тло.
Старий вертепник,
мислю про родину
з одвічних ролей
між добром і злом.

Ах, пастушок…
Ех, чортик…
Ух, царище…
У повних яслах
не святе дитя.
Нікчемна челядь
не здійметься вище
німих волхвів,
що не для них кутя.

І дотики, і жести –
ілюзорне,
бо знає ірод:
від’ячить фінал.
І вічна мова
неба і валторни
здмухне
нестямно капосне
«хтозна».

На сто гріхів,
на кривду саранчату! -
віддам собі
підкований наказ.
Старий вертепник,
у ногах Дитяти
вмираю і мужнію.
Час... О час!

2013р.

Щоб не діяли у КремлІ нам,
ми - підзахисні у небес.
І одужає Україна,
і одружиться із ЄС!

25.12.2013

Новий Рік ароматної хвої,
Блиски, вогні , надії промінь,
Рідні та друзі вже поряд,
У тиху ніч яснії зорі.

Свято знову прийшло у дім,
Все може бути спочатку.
Хай же буде повно у нім
Радості , щастя й достатку.

Сніг осипає всю землю,
Цей Рік іде недаремно.
Стали сьогодні мудріші,
Хай же лунають і вірші.

Хай же любов нас єднає,
Різні негоди здолає.
Збудуться наші бажання,
Мрії й палкі сподівання.

Пародія

Клянусь – не думалось про гречку,
Під яблуню приліг в саду…
Але ця жінка, на вершечку,
Щоб ще не впала, на біду!

Відразу світ зробився раєм,
І я між айстрами закляк,
Дивлюсь, як яблука зриває,
І тягнеться за ними як!

Не налякати б диво русе
(Бо я відмахуюсь від бджіл)
Сама, мов яблуко спокуси,
Мене розділює навпіл…

Вже гаптувались дивні мрії,
Що світ прихильний – ми одні!
Та гілка трісла!
…Розумію –
То все наснилося мені…


30.12.2013

Рік «Змії» прожили у напрузі,
Бо «тринадцятим» був недарма,
Але «гаду» таки по заслузі
Затіває розплату зима.

І уже посилає із неба
Синю мрію: коня-скакуна!
Тільки правити впевнено треба –
Перешкода впаде не одна!

Ви, брати-козаки наші милі!
Осідлайте «коня» на льоту.
Вам і пращури всі із могили
Посилають молитву святу!

Побажання іще новорічне:
Кулаками махать не спіши!
Справжня сила – вона не фізична.
Перемога – це сила душі!

2013

Не руш його серця, печаленько, не пали.

А я збайдужіла,
в сорочці стою на вітрі.
Мені чи меди, чи трутизна –
усе полин…
бадилля сухе розплела
і сльози не витру.

Зима неминуча.
Сльотлива така зима.
А я здичавіла,
засмутком убрала скроні.

Усе віддала… уся відцвіла в розмай…

Візьми мене, сніже,
завій мене – не боронюсь!

Укрий мене, сніже…

… німіють стежки за ним.
І паморозь тиха на груди, вуста, рамена.
І степ на руках заколисує полини.

Не руш його серця, печаль,
вбережи від мене.

Я давно не римувала,
І давно не віршувала,
Також, мабуть, ще давно
сексу я ні з ким не мала.

Я давно не цілувалась,
І ні з ким не обнімалась,
І, звичайно, вже давно
Не згадати! Не кохалась.

Починаю сумувати,
Починаю забувати,
може, треба було вже
На давно давно начхати.

Хочу, щоб ні з ким ніщо
я давно ніяк не мала,
І, нарешті, щоб не потім,
а тепер я покохала.

P.S. Ой, ніхто!
І знов прийшов...
Щоб не було,
то любов.
2012

Зима в мені шукає місця,
Прогону в серці для юги,
Немов уже років зо двісті
Плавбою ражу береги.
Та манить сонячна відлига
Жагою згадок і світлин,
Аби я час нещадний виграв
І стишив мли розгульний плин,
Щоб, звівши перше і останнє,
Добу цвітіння і плодів,
Я на вітрильнику кохання
В обіймах долі молодів.

30.12.13.

А ти мене сприймаєш як дівча,
яке твоя родина ще не зна
і, ой, живе вона десь там, де й ти хотів би жити.

А крім того?
Може, вона ще й кобіта?
Ой, та ні, я краще повішусь!

А ти мене сприймаєш
як дівча,
яке твоя родина ледве зна
І ой, живе вона десь там, де й ти хотів би жити)


І ти до мене якось підійшов
Всміхаючись поглянув на спідниці шов
Подав мені на флейті ноту соль
Подібно було - руку до Ассоль
Бо й я чекала!

Та ти мене сприймаєш як дівча,
яке твоя родина ледве зна
і, ой, живе вона десь там де й ти хотів би жити(

А потім ми гуляли внічку вдвох,
Марінка подавляла вдома вздох,
А Віка цілувала вже сімох,
А я співала:

Чому мене сприймаєш як дівча,
яке твоя родина і не зна
і, ой, живе воно десь там де й ти, мабуть, хотів би жити)
2013

Головне - не впасти духом!
Рак та щука з лебедем
докладають всіх зусиль -
європейський віз від руху
переймався трепетом,
утворивши спраглу ціль.

(Депардьє зіскочив з воза -
співвітчизник Путіна!)
Податковий смерч ЄС!
Україна (на морозі)
на себе той плутаний
податковий хоче прес.


30.12.2013

І завмирало серце, і пливло
усе: шпалери, стеля і полиці.
Душа, немов начіпляла на шпиці,
в’язала мрії. Як пітніло скло

і вічність зупинялася на лицях.
О як високо й глибоко було!
Чуття землі – розмите сонцем тло
і сплетені в одне дві білі птиці,

такі щасливі, трепетні і сонні…
Дрімав вологий вечір на осонні,
закутаний у хмару, як у плед.

І потім ніч була, і день по тому.
І цілий тиждень у солодкій втомі
життя кришило яблука у мед.

Сонце сіє зерна саду -
вічноплин зірок
Загориться водоспадом
В серці світла крок,
Понад мене каламутні
Пилом дмуть світи
Тільки духом віщим суті
З’єднують мости.
Я мечуся в часу далях
Мережу роки
Та в ньютонових сандалях
Б’юся з висоти.
Кораблі летять до Бога
Світосфер дими
Тінь старезного Сварога
Відкидаєм ми
Знову долі денна плата,
Ще одна свята,
А земля мовчить розп’ята
Тінями хреста

Мені наснивсь червоний кінь.
Червоний, норовистий до нестями.
Він не торкавсь копитами землі,
Змагавсь за висоту із літаками.
«Так то ж не кінь! – кричали доокіль. –
От був би вершник, можна б і повірить».
А кінь червоний ще гучніш іржав
І кобилиць у стайнях непокоїв.
І раптом навперейми голосам
Помчав дзвінкий хлоп’ячий голос:
«Лети-но, конику, на пашу поведу,
До джерела в глибокому проваллі!»
І вмить все зайнялось вогнем,
І гуркотом, і громом задвигтіло поле...
А як звільнили очі від долонь,
Уже сідати починало сонце.
Червоний кінь навстріч Стожарам мчав,
І вершник на коні погойдував ногами...
P.S.
Якби не ставить сумнівам межу,
На нас самих цей світ давно б уже замкнувся.

в стране вина и моццаррелы
уют
бокал
она и
он
спешите к ним
не очень...
смело -
есть шанс успеть
на
Унисон…
2013.

безкорисний порив душі
триста літ очищав повітря
все одно прилетять
хрущі…
все одно на столі півлітра…
а життя як життя - азимут
і поспіє в жнива подібне…
і сусід, на призвісько Брют,
не розчулить своїм "майн лібен"…
руська щедрість не знає меж
безкорисність - чужа ти, панно
залицятися пізно теж
баритон це вам не сопрано…
29.12.2013.

У новій редакції:

Безкорисні пориви душі.
Їх би свіжим ковточком повітря...
Де ти, друже, знаменна-рушій,
І чому не туйдук, а пів-літра?...

Полонянин у долі, авжеш...
Заблукали і Ви, моя панно?
Тут про класику, Ви мені - thrash,
І контральто, і мецо-сопрано...

Безкорисні пориви... Інак.
Не дозволю себе упіймати -
Краще кобза, чим сльози, відтак
Ми почнемо по черзі... З кантати.
17.01.2021.

На місточку через річку
взимку стрілися вітри.
Мали геть погану звичку
сніг здіймати догори,

простувать воліли прямо,
бо натура їх така,
от і вперлися лобами
посередині містка.

Не було там, що й казати,
ґрат, паркану чи стіни,
а штовхалися завзято,
ніби вперті барани.

Поскидали свити й мешти –
видно, розуму катма…
Та утрутилася врешті
грізна матінка – зима.

Поєднала воєдино –
спородила хуртовину…

Моя мила й рідная, ой, не сердься.
Ти ж, кохана, завждоньки в моїм серці.
Зігрівають серденько твої очі,
Світять, мов зориночки, серед ночі.
Руки твої ніжнії і ласкаві.
Буду тебе, рибонько, завжди славить.

26 грудня 2013 року

«Не промовляй до мене у відповідь:
я занадто міфічний, потойбічний, несправжній.
Я купаюся в сутінках реальності,
марю вирватись із густого марева серпанку півсвідомих марень,
мій бог – свобода, і я йому молюся.
Не пророняй мені у відповідь пташиних пір’їн свого голосу:
твоя ластівка все одно не зможе повернутись із вирію,
зате мої поштові голуби ніколи мені не зраджують.
Я – твій друг. Я єдиний твій друг. Пам’ятай це.
Я знаю, як важко дослухатися до шурхоту опалого листя
в той час, коли небо розсікають блискавиці,
а преподобний на гуркітливій золотій колісниці
вже везе дітям свіжі, рум’яні калачі.
Я знаю, як важко почути мову риб,
встоявши на крижині своєї самотности
посеред скреслої гірської річки.
Я знаю, як прикро із несподіванкою для себе
зривати з небес гнилі груші замість сяйливих зір
і класти їх до кишені, немов офіру на жертовник розчарування.
Нам трьом домогтись розуміння нелегко.
Довірся мені. Я – твій друг. Пам’ятай це».

10.12.13

Та, що танцює в поезії - сукня її римована,
Коси у неї розпущені, рухи її пластичні.
Тілом старанно розписує вірші із феромонами,
Вловлює хвилі космічні - і музика ллється з тиші.

Та, що танцює в поезії - сукня її розвіяна,
Вірші в очах її грають і магія вищих таїн
Так відкривається в мить, коли кліпає ніжно віями,
Ніби і кличе до танцю Того, хто її читає.


2013

1.Мамі
Кажуть, молитви Отцям не всесильні.
Лиш віра й любов
З дитинства тримають фундамент.
Чи плакали очі? – Вони голосили!
Що хочуть додому, на землю праотчу,
До мами…
Ми вічності й часу
Намиста позичили вдосталь,
Щоб душі споріднені
Грілись любов’ю не марно.
Я знову приїду додому
Як син (чи як в гості?),
Як давній твій друг.
А значить, як син,
Бо до мами.
Хай вечір до ніг тобі
Вклониться співом і словом.
Я можу розвіяти сумніви, хвилювання.
Блаженна і світла
(бо матір – основа),
В якій – мої злети,
З якої – мої починання.

2. Мами
Не чути крику…
Біль… Різке світло…
Чому він мовчить?
Нарешті заплакав!
– Подайте мені
Вже дорослого сина
…бо він ще у лоні
сказав слово «мама»!

3. Матерів
Наші сльози…
І руки, мов кремом намащені.
Ви поїдете,
Та схід сонця ми разом бачимо.
Ви на відстані…
І, здається, так важче нам.
Та любов до дітей –
Поза виміром, часом,
В Б А Г А Т О З Н А Ч Н О С Т І.
Ви поїдете, і здається,
Не скоро будете.
Сійте світло дітям своїм
(Вам же є кому!)
Жінка – сходинка, жінка – схованка
І пробудження.
Невідомого, неповторного,
Н Е В І Д’ Є М Н О Г О.
Невідомого, невід’ємного,
Себто вічного.
Те, що хибне – водночас є істинним.
Матір, жінка, кохана, подруга, дівчина…
Всепроникна, розумна,
В О І С Т И Н А!

Я був патріотом держави своєї
Та кидавсь гучними словами,
Що буду навіки пов`язаний з нею –
У щасті та в прі з ворогами.

Було так, допоки мене пригрівала
Отая країна заможна;
Допоки кишені мої напувала,
Допоки я жив як вельможний.

Я дуже поглиблено вивчив Сосюру,
Щоб патріотизмом блистіти.
Я клявся: за мову піду на тортури,
Лиш варто вітчизні схотіти.

Та ось прокотилася хвиля навали;
Навколо – благальне волання,
І з кожним наступним все тонші ставали
Мої гаманцеві надбання.

Та майже ніхто не постав до рушниці –
Даремно вітчизна волала.
Не можу я пити з брудної криниці:
Держава моя занепала.

Можливо, злякався; можливо, не стало
В мені бойового горіння;
Можливо, мене моя доля зламала, -
Я зрадив своє покоління

Та нині в Парижі веду свою повість.
Тепер я свою Батьківщину –
Простить хай мене півжива моя совість –
Здалека люблю до загину.

2013

Хто там ірже за рогом сподівань?
Крилатий кінь чи скалічила шкапа?
Ще на дворі така безумна рань,
а хтось у двері знахабніло шкряпа.

Нести ярмо, коли немає сил,
і сухостоєм утішатись в яслах…
Отож, не дивно, що наявність крил –
це аномальність у природних пазлах.

Без нас, конячко, знітиться весна,
нектаром не наллються білі рози,
у час зеро не кінчиться війна,
і не минуть, розтавши, чорні грози.

Хай на заваді архаїчний клан
із газо-нафто-вугільної сталі,
давай гуртом розорювати лан
і наближати світозорі далі.

Іржи, мій коне, піднімай людей.
Ще так багато мусимо зробити.
Ось лиш запірку зніму із дверей
і рушимо у світ добро творити.

24.12.2013

на початку світу черепахами
дні повзли і спали три кити
але щось у мобілє бабахнуло
і перпетум землю покотив

всесвітом ковтаючи небачене –
світ мужнів обтесувався ріс
обростав здобутками невдачами
за вітрами вигостривши ніс

та лискуче виявилось мітом і
в мобілє перепетум тихо вкляк
пробігають дні тепер термітами
боячись оглянутись навспак

Осінній холод
Ув усі шпарини
Проник у душу
До самих кісток
Годинник часу
Міряє хвилини
І сіє зерна
Скривджених думок

Захризантемів час
Заяблунів садами
Намилувався день
На землю золоту
І проникають скрізь
Дощів холодні гами
Лишають у садах
Намоклу пустоту

В неприбраній душі
Гуляє вітер
Не помагає все ж
Розвіяти думки
Хоча сльозу дощу
На склі віконнім витер
Та вулицями знов
Потоками струмки

І як тепер мені
В забрьоханому світі
Не вимокнути вщент
І зберегти тепло
Та десь удалині
Тремка надія світить
Що є в запасі час
І що не все пройшло
03.10.13

Порахую долоні на небі
Кожна зірка то ніби життя
Їх триматиму тільки для тебе
Мов непотрібне минуле сміття...

Лиш тоді подивлюсь у очі
Ті далекі та дивні, пропитані часом,
Кожна зірка жити хоче
І обирає нам місце і назву...

Що носиш, жінко – зерня міту,
Дві хромосоми вірно парні?
А за вікном – системи світу
Усі всуціль тоталітарні.
На стіни, мури, ґрати, дзоти
Хіба нема рятунку, ліку?..
До батька нації-босоти
Складають покритки супліку.
А світ – підписує контракти.
А Бог – пильнує породіллю.
Тремкі зітхання – артефакти
В музеї, враженому цвіллю.
І чи тобі вікно прочинить
У цій задусі і скорботі
Той, що за тебе – без причини –
Розіпнеться на тому дзоті?..

2013 р.

Чи це початок, чи кінець кінця -
Король ваш голий і ніщо не вдієш?!
Нема й рубця на ньому, крім вінця,
А з нами гола правда і надія.

Пусті слова, обіцянки і твердь
Удавана, насправді - твань болотна.
І забирає українців смерть,
А навкруги - для савану полотна.

Від злодіїв не заховати нас,
Тому з мовчання хай плодяться дії.
І я в долонях грію сонцеспас -
Маленьке пташеня моєї мрії.

Де хліб і сіль на кожному столі,
Де повна хата діток, батько й мати.
І щоб з молитви в місті і селі
Змогли ми день щасливий починати.

Терпіння наше - з нашої вини,
Ми напилися вже його по вінця.
Піднімемось, козацькії сини,
Бо нас багато, щирих українців!

І з нами є болгарин, грек, русин,
Юдейські діти і онуки Лади.
І кожен з них - то України син,
І не залежить це уже від влади.

Бо всім болить, як матінки ріка
Пересихає і стає безводна.
Тоді врятує синова рука.
А рятувати треба вже сьогодні!
30.01.12







Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках П

Народе мій! Розсипаний бур,ян
Проріс навкруг і витісняє квіти,
Бо не пололи вчасно. А обман
Вже кропивою став, не дасть їм жити.

Засіли всюди лобода і хвощ,
За ними квітам - ні тепла, ні сонця.
Сухе коріння їх не живить дощ,
Бо він далеко йде, в чужій сторонці.

То хто врятує нас від бур,яну,
Хто це сміття нам вирве із корінням?
Чиє прозріння витіснить ману?
Воно вже є - прийдешнє покоління.
04.12.13

Юний, жвавий і хоробрий,
Рік Новий спішив за обрій.
Зачепився за ялинку –
зупинився на хвилинку.

І згорнув ураз вітрила:
«Ти чия, красуне мила?
Чепурна, струнка, пухнаста,
звабна, як дівчина красна.

Мов руно, шовкова хвоя…
Ще не бачив я такої.
Гілля тягнеться до неба…
Дай спочити біля тебе».

Отака була, нівроку,
пастка для Нового Року –
за ялинку зачепився,
закохався – й залишився…

(саркастично)

Ми, олігархи, - дружная когорта,
кругом усім давали дулі…
Зібрали гроші проти Юлі
і прикупили… собі… чорта.
Ми не якісь там голожопі –
всі наші гроші у Європі,
а чорт із регіонів…
всіх бачив на московській зоні…

Вже раді би комусь продати
ту чортову руїну,
та на додачу треба дати,
тепер… пів-України…
26.12.2013.

Користаючи всі неможливості мови,
Іван Андрусяк нехай буде здоровий!
Напившись щодня часникового соку,
Хай вірші злітають у небо високо.
Дерева і води, і сад перелітний
Хай в Ґалапаґосі буяють і квітнуть.
Отруєна голосом дивна шарґа
З храбустом чекає нехай четверга,
Щоб мислив писати й творити хотів
У книгу і трав, і дерев, і птахів
Іван із похмілля ще вірша нового,
Бо стільки ще свят з дня народження твого
Чекає на нас.
Тож будьмо, Іване!
Ну а подарунок?
– За нами не стане!

28.12.13

Колись планида зряче кине кості –
хоч не існує, випаде зеро.
Я умощуся зручно на погості,
узявши в Данте вимислу перо.

Куди іти - до раю чи геєни?
У райських пущах пильнувати сон?
Піду до пекла, може там на мене
чекає слів загублених притон.

Всі дев’ять кіл не подолати, звісно.
Ну, максимум, до шостого дійду.
Там і без мене, безумовно, тісно
від грішників, що стліли у гробу.

Я перше коло промину без страху.
Завіти Божі, як годиться, чту
і добродійність не несу на плаху,
я нею, по можливості, живу.

На другому спіткнуся ледве-ледве,
бо хто би що і як не говори,
я задивлявся на дівочі перси,
ще й до цієї дивлюся пори.

А третє коло перейду скоренько -
я не з породи жирних товстунів.
Харчуюся у міру і пісненько,
тож не боюся тамошніх вогнів.

В четвертому немає що робити.
І жадібність, і щедрість – не моє.
Я необхідність можу накормити,
а лишок - ні, бо кожному – своє.

Ось п’яте коло – це уже питання…
Буває спротив яро запече,
ще утікає інколи бажання
і лінь свята торкає за плече.

У шостому моя, напевно, ніша.
Скажу відверто, наче на духу,
коли пишу я запального вірша,
то копійчаним пафосом грішу.

Люблю повчати там, де не потрібно,
і тих, хто не бажає, теж учу.
А сам себе веду не завше гідно,
у час покути знічено мовчу.

Та як би там, я далі не піднімусь,
на вищий рівень ниці і гріхів,
із карою своєю не зустрінусь
поміж іуд, пророків і вождів.

А взагалі, тут гірше, ніж я думав:
огонь, плачі і ненависть сліпа.
Ідемо, душе, я вже передумав –
з моїм ярмом є ще одна тропа.

Як важко досягнути миті щастя.
Торкаючись, без умислу грішиш.
Геть чорну ніч. Можливо, ще удасться
і ти, небого, в пеклі не згориш.

В чистилищі, передпокої раю,
гріхи мої складуть на терези
і може… сподіваюсь… точно знаю,
залишать на свої уже круги.

28.12.2013р.

У дорослому мені
зародилась дивна казка.
На довір'ї. За "Будь ласка!"

На яву і уві сні
маю настрій я святковий.
Просто так, але - з любові.

В новорічну, значить, ніч
я зустріну друзів нових.
Урочистих і казкових.

Стільки радісних облич,
стільки віршів і історій!
І пригод. У кожнім слові.

І забудуся на час,
що дорослий і поважний.
Буду слухати уважно.

Наберуся про запас
нових вражень - аж до Пасхи!
На довір'ї. За "Будь ласка!"


28.12.2013

краще тобі не знати
знаєш, воно таке
тихо було б відняти
спробую я, окей

з літа помяті трави
торф на торги побіг
горенько знов облава
не випадковий збіг

петльо - петпроль дон педро
скільки навіщо хто
змащане зверху медом
злижеш найглибше дно
28.12.2014.

Ця довершеність ран. Замість крові вода у венах.
Віру у себе незграбно надломить якийсь хасид.
Щось нахлинуло раптом, з середини рве і верне,
Або тягне на дно і не сила його гасити.
Наче це твій останній забіг перед справжнім боєм.
Руки до неба і лінії долі пішли на згин.
Це, мабуть, найменша, найсолодша порція болю.
І якщо ти не вип’єш усе, значить ти загинув.
І якщо ти один із тих, в кого рупор золотом,
І якщо ти ще досі тут, де в серцях зима,
Не мовчи, благаю, не дай їм померти з голоду,
Бо якщо ти злякався, значить тебе нема.

Душа , наче рваний камінь, втрамбований в тишу…
Кажуть, не в моді зараз мислі крилаті…
Тому сповідатись буду своєму віршу,
Який запалю, як свічадо, в нетопленій хаті…
Волі волію…І тавтологія тут ні до чого.
Волію волі… Точніше, мабуть, не сказати…
Тільки ж «воліємо» ми здебільшого кожен для себе самого…
Спільно лише гетьмАнів вміємо вибирати…
А хто ж ті «гетьмАни», прости мене, грішну, Боже.
Хіба нечестивців можна словом таким називати?
І чому, поясніть, будь ласка, попри те, що так « нас багато»,
Зграя пройдисвітів легко вміє усіх "подолати"?
…Душа, наче рваний камінь, втрамбований в тишу…
Тиші тієї, панове, у нас уже забагато…
Тому сповідатись буду своєму віршу…
В надії, що хтось почує…
І…
Не захоче мовчати
2012