На вершину духовну бреду по небесній драбині.
І мені помагають – ножами у спину – «брати».
Впав мій ідол учора.
Я вільний, спокійний віднині.
Злий був ідол...
Я ж думав – що ледь не святий.

Не для тих, що отут, вже складаю пісні і поеми.
Зрозуміють їх ті, що, надіюсь, прийдуть після нас, –
Коли в космосі дальнім потраплять у холод і темінь.
Прочитають мій вірш – мов нап’ються земного вина.

І відчують, що я хотів бути то звіром, то древом,
То поетом, то ангелом...
Врешті собою самим.
Прислухався до серця за злим епохальності ревом.
Написав тільки пісню...
А міг написати томи.

Безконечно дивився на груди дівочі і зорі.
Потім каявся так – аж до дна діставав – і назад.
Був щасливим, коли мені вірші складались прозорі
І коли я любив – море, жінку, печаль, райський сад...

Чорний мій циферблат в ночі світлі нагадував прірву.
І боліла в мені, і стогнала мені далина,
Із якої, мов зуб, я тоску свою нарвану вирву,
Від нестерпних суєт заховавшись у снах.

Ідол мохом обріс.
Хай валяється, злий і самотній.
В ієрархії духу колись був мені золотий...

Де був кисень над ним – там ліниві молекули водню.
Де був ідол – Всевишній зорить з висоти.

Я ўсю вайну ў падполле прасядзеў.
І не таму не выхадзіў, што бздзеў.
Зачынены быў жонкай на замок,
каб немцам выдаць нашых я не змог.

2013

Далеко листопад і сніг – далеко.
Зима – далеко, смуток і біда.
Милуюся метеликів балетом ,
І лобода – зелено-молода.

І шелестом втішаюсь, юним шелестом
У душу теж зелено-молоду.
Продовжу насолоджуватись вереснем
У клени, у смарагдові піду.

Чому так все скінчилося, чому – так?
Бо тільки в лісосмугу я ступив,
Вже йшов за мною близько-близько смуток
І листям шелестів, сухим-сухим!..

2010

Він поруч з нами – цей співець природи,
Що кожну бур’янинку пожалів,
Гарбуз йoму – «кабанчик» на городі,
Гудуть «оргАни» бджілок і джмелів.

Фіалочки і шелест очерету,
Та цвіту яблуневого дивА,
Політ метелика назвав балетом!
В поезіях – симфонія жива.

А почуття – високі, лебедині!
Мов зорі, сяють мрій його жінки!
І роздуми про долю України,
Історії яскраві сторінки!

Нехай же не покине Вас натхнення
Поезію до неба піднести!
Не тільки в мріях, одах і катренах
До «Панни Музи» допливти в житті!

2012

Осінньо…Волого…
Зігрію печаль у кав’ярні.
Вечірньо…
Здорожене місто уже горілиць.
Крайнебо свавільне
ізнов намагається марно
дощем загасити
розбурхані ватри зірниць.

Осіння оспалість…
Ховається втома безсила
в остиглому серці
і зріє мені на біду…
А вересень тихо бере
на розгойдані крила
плакучу негоду…
Не хочеться кави…Піду.

Під пахвами парку дрімає потомлений вітер,
і губляться зорі у гронах неонових літер…

сестро моя… незбутня моя… незабутня моя
доле моя… дорого моя… порання моя
пісне моя… запізня моя… молитво моя
вранішня і вечірня моя… безжалісна
жалібна моя… непритульна моя… несправджена
вітром розвіяна… морем моїм просолена
сестро моя… неоплакана… неоправдана
птахо моя… безпутня… безпомічна… безнебесна моя
туго моя… осіння… остання моя… зоставлена
проще моя… всепрощéнна моя… всевидяча
з ким і кому і навіщо – навік залишена
віща моя… ошаліла моя… ошукана…
… любове…

1

Я – біла глина в люблених руках.
Нестримно кружеля
гончарне коло…
Стогнала-мовкла у шести печах…
Не став у перію за покотьола!

Я ж – амфора для вин, олій, води…
Колише п`яний сміх – творінь колишніх…
Я застелю гончарний круг.
Іди!
Остигла, майстре. Облетіли вишні.

2

Не рук боюся – цвілі, тьми, копит,
Німої висоти, сердець охлялих…
Скажи, чи ти кохав, коли ліпив,
Коли найперша піч вогнем залляла?

В поливу додала сльозу і кров...
Червіньку й сажу пізнаєш наосліп.
Чому ж спинився? Ні, таки пішов –
Розхристано-спокусний – в зимну осінь…

3

Ганчір`я…
Плями…
Стигми…
Кажани…
Де ж зорі?
Де у янголках шпалери?
Опону смутку вчора відслонив –
Приніс мені обітницю, лікери…

На кучерях блищав міцний обруч.
Масної глини пласт упав на килим…
В крещендо хмар не зманиш голіруч:
У сьому піч навік переступила.




2013

Захлюпало журливо нагорі,
у ностальгії пишуться сюжети.
Не стало серпня, знову догорів,
по собі залишивши для поета
преамбулу з опалого листка,
та кілька рим, які авжеж осінні,
і небо із очима жебрака
без натяку на сонячне проміння.
Немов одкрито сірості портал,
що заливає все у видноколі.
На місто знову сіється сльота,
січе обличчя попри парасолі.

04.09.2013р.

У тіні осені душа не молодіє.
Мов сад багряний, тихо серце тліє
і падають навколішки роки,
та вічність не простягне їм руки.
Мовчить жага у темряві незнання,
де лиш одні питання і питання,
де коло зачарованих живе,
а скін терпляче їх безсилля жде.
У книзі Небуття час пише глави.
В ній - біль епох, віки ганьби і слави,
і молох плину пересічні долі
стирає та розвіює поволі.
У тіні осені міцнішає зажура.
Їй не завадять постріли Амура,
а миті, що зникають в далечінь,
згущають і без того жовту тінь.
В очах тьмяніє золото життя
і повнить мла скарбницю забуття.

Я пам’ятаю, як була малою,
І як хотілось швидше підрости,
Немало зіпсувала я підборів:
Мамусі туфлі , кращих не знайти!
Дарма, що вся моя дитяча ніжка
Вмістилась у дорослі передки,
Я відчувала, що жіночна, ніжна,
Ходила, стукотіла залюбки.
Помада в хід пішла і тіні-тіні,
У тінях все, і плаття, і рушник,
А я старанно малювати вміла,
І від напруги виглядав язик,
Я на красивих тьоть дивилась сміло,
Вивчала що до чого й що куди,
Траплялося, що інколи ревіла,
Коли не знала як «банан» крутить.
Тепер доросла, малюватись вмію,
Помада, туш, є цілий арсенал,
Іду з роботи, а дівча ось мріє,
У погляді захоплива весна,
І хочеться сказати: «Гей, красуне,
Попереду у тебе краще все!
Побудь дитинкою, на все свій час,
Все буде,
Не дінеться, ні куди не втече!»

Рядки ті, мов останній подих
Великого Пана Івана.
В них Він прощається з народом,
Бо знає, що іде до ПАНА.
В рядках Його немає плачу...
Там для усіх живих наука.
Про те, що чує Він і бачить
Розлите в мелодійних звуках...

Нема Івана між живими
На землі дарованій Богом.
Пішов у вічність. Його рими,
Нехай нам будуть як дорога.
Мудрість в рядках і між рядками.
Любов до рідного, до свого...
Про те, як і чим жив роками.
Так, це ПОЕЗІЯ Низового.

Дасть Бог, зайде вона у школи.
Діти і молодь вдячні будуть
За Його мелодійне слово,
В якому ніякого бруду.
04.09.2013р.

Я щастя тримав у руці - пташенятко.
Надіявся, що теплотою зігрію,
Обожнював пташку не маючи й гадки,
Що мабуть чогось у житті не умію.

Маленьке зростає і рветься у зорі,
Старе покидає й шуга до нового,
Не вірить, що світ не такий вже й прозорий,
У нім чиїсь крила йому ні для чого...

Можливо затиснув би пальці до болю,
Щоб щастя моє не дісталось нікому...
Та що ж там його? Отакісінька доля.
Злетить, покружляє й повернеться дому.

Та тільки вже руки не будуть тримати
Бодай олівець, який пише нотатки,
І пальці вже будуть не схожі на грати,
Які захищали моє пташенятко.

Узбіччя скрекочуть: агов, подивися,
Не кожен і щастя таке собі має...
А я от журюся і буду журитись,
За тим, де те щастя моє пропадає.

Що бачить, що чує,
Як в світі живеться?
У кого чужого і за що ночує,
Бо звісно, додому уже не вернеться.

2013р.

Не сумую ні за чим
І ні на що не нарікаю.
Інколи з сумом сторінки гортаю
Прожитих днів, нездійсненних надій,
Тайних бажань, невтілених мрій.

Настане день, настане час
І я залишу, друзі, Вас.
Я відлечу без каяття
В небесний вирій забуття.

Спекотного літа, коли я померла,
серпневої ночі погасли зорі,
ще стукало серце...даремно, даремно...
бо ми вже навіки смертельно-хворі!
Ще билася жилка в останній надії,
ще кров обпікала посічене серце,
пусті сподівання, розтоптані мрії,
і серпень, і ти...
вже далекий, далекий...
Коли я померла, так смішно, так просто,
коли ти пішов, забравши мій подих,
на інший змінив ти
маленький мій простір,
від нашого МИ - сіра тінь в епізодах.
Коли ти пішов, я не дихала вічність,
у мареві серпня ще довго блукала,
та гупало болем у скронях: це - дійсність,
і в муках любов у душі помирала!

2013

Пагналі нас ў няроўны бой,
дык ДАП* я засланіў сабой.
Калі ж не засланіў быў ДАП,
дык гэтаксама не бяда б...

2013

Вальс
(Своїм дітям Олегу та Ларисі присвячую)
Сонця промені лагідно-ніжні,
Мов яскрава канва золота…
В нареченої сяє фата,
Її сукня легка й білосніжна –
Сонця промені лагідно-ніжні.

Приспів:
Світле весілля, чисте кохання,
Юних сердець тихий спів.
Світле весілля – доль двох єднання –
Радує серце батьків.

Ще недавно вам “гірко” кричали
І рікою шампанське лилось,
Щоб омріяне щастя збулось –
Усі гості вам щиро бажали,
Ще недавно вам “гірко” кричали.

Приспів:
Світле весілля, вірність та ніжність
В серці своїм бережіть.
Вам допоможуть вірність і ніжність
До сивих років дожить.

Пролітають, мов лебеді, роки,
Бо таке швидкоплинне життя…
Милий внучок – для вас майбуття,
Ще легкі ваші впевнені кроки –
Пролітають, мов лебеді, роки…

Приспів:
Срібне весілля, срібне весілля
Люблячих душ таїна…
Срібне весілля – роки прозріння,
В серці квітує весна.
03.09.2013

У ставку, мов дзеркало, вода,
Все заснуло і не ворухнеться.
Обережно місяць вигляда
І доріжка золота снується.

Горнеться легкий туман до трав,
Виглянули втомлені дерева…
Від рожево-райдужних заграв
Світиться лілея-королева.

Спить блаженно чималий ставок.
Ніч, немов художній витвір чуда,
Сяє з неба зоряний вінок –
Та світанок все живе розбудить:

Все проснеться і зрадіє вмить:
Закує зозуля на узліссі,
Жайвір в піднебессі задзвенить,
Защебечуть ластівки у стрісі.

Між білявих та струнких осик
Заясніє синій клаптик неба
Й сонце, як веселий чарівник
Що людині ще для щастя треба?
22.07.2013

Вступ.

На серіали нині мода:
Як тільки серія нова –
Біжать сусідоньки з города,
Щоб не прогавити, бува.
Лишають сапки чи лопати,
Картопля миється дощем,
Яку устигли накопати,
Бо там – такий душевний щем!
У донни Бейджі іменини,
Весь день чекала – не прийшов.
А Роза матиме дитину,
У неї – амнезія, шок!
Марія Віктора Карено
Не любить… Що у нім хибить?
Шалені пристрасті. Ой нене!
Коли ж те ділечко робить?
І плачуть очі – карі, сині,
Улітку і посеред зим,
А у хлівах бунтують свині,
У них міняється режим.
Нехай худоба буде сита,
А замість «мила» - сміху шквал!
Дозвольте щиро запросити
На український серіал!

Хоча у цьому серіалі
Орейро і нема Наталі,
Нема Дієго і Мігеля,
Ні Маріанни, ні Ракелі,
Та є Миколи і Явдохи,
Про Василя і Гната трохи.
Є навіть Юлька, та, що гляне –
І наче хто вам гривню дав.
Вона за паспортом Уляна,
Та хто в той паспорт заглядав?
Живе Уляна, себто Юлька
Не в Ріо і не в Акапулько,
А в невеличкому селі.
Таких багато на землі,
На нашій славній українській,
Де збереглися ще дідівські
Примовки, звичаї, пісні,
І неодмінно на стіні
Ще й зараз - вишиті картини,
Окраса кожної хатини.

Так от, живуть собі селяни,
Петри, Параски та Уляни,
Хто як уміє, хто як може,
Щасливих літ пошли їм, Боже.

***
Жили у злагоді сусіди,
Ділили радощі і біди.
Було, один свиню заріже,
Поділить сало і м'ясце –
І для родини кусень свіжий,
І по сусідах рознесе.
А потім той, а потім інший,
Приємно й зручно водночас.
Бо часто є шматочок свіжий
І солонина про запас.
Коли жінки ішли на ланку,
Співало з ними все село
І радо слухало селянку -
Магнітофонів не було.
Поволі підростали дітки,
Всім хутірцем до школи йшли.
Сварились іноді сусідки,
Та більше в злагоді жили.
З'явився перший телевізор,
Його придбав сусід Сергій.
Впаде лиш темряви завіса –
До нього всі ішли мерщій.
Іван купив нову машину.
Чи хто хворіє, не дай Біг,
Весілля в кого чи хрестини –
Іван везе усюди всіх.
Такий був дружний хутірець,
Тепер же звівся нанівець.

***
Пройшли роки, настали зміни,
«Реформа,»- каже голова.
Хоч як не гни у полі спину-
Заробиш грошей дідька з два.
Корові чхати на реформу,
Аби давали більше корму.
А де набратися кормів?
Втекли до міста, хто зумів.
Аби було за що придбати
Для посівної дизпальне,
Авансом треба продавати
Той урожай, що хтось пожне.
А щоб скосити й змолотити,
Знов треба влазити в кредити.
Та й з ходовим не солод парком –
Не вистачає запчастин.
Життя у борг, як за Ремарком,
Читав тут грамотний один…

(Далі буде)
1998

стояла слива сливами до вікон
про неї більш ніхто вже не писав
город лежав і пахнув базиліком
як у труні у синіх небесах

а не було ні холоду ні вітру
та й дихання здається не було
з-за обрію вже піднімались титри
сумний фінал жовтогаряче тло

а там де серцю не ставало міці
на перехресті зливи та стерні
скотилась крапля по зотлілій стрісі
і сливою зосталась коло ніг

Оминаєш усіх на планеті присутніх,
арка зморшок - очима відгранена даль.
Перевтілення літа і фраки, і сукні
за тобою снують золоту вертикаль.

Звукозапис душі в потаємнім куточку –
тільки так не бігцем під ганебні стовпи.
Безвіконня і фосфорні три ангелочки
зачекались відлуння святої стопи.

А допоки – причесане соло для фраків,
а на вирізах суконь орнаментом сум.
І запрошені в гості зірки Зодіаку
не правдивіші від розмаїтості клумб.

Перший вальс і не вперше підступні обійми,
за невпізнаний голос – окрема ціна.
І міські заштриховані вади і війни –
притолочена квітка в гірких полинах.

Екзотичні тини – не рідня таємницям,
і завулки до горла міцніш од петлі.
І покинута серпнем у місті Жар-Птиця
послуговує чемно й вигадливо тлі.

Завмирання, зітхання, заряди загрози.
Де вальсуюча пара – вінки блискавиць.
Пальма першості зливі й вітрам-віртуозам:
перед ними гріховне затьмарення - ниць.

2013р.

Від себе втекти неможливо,
затія то марна, пуста.
Це ніби шукати десь диво,
якого насправді нема.

Це ніби бути тихішим,
ніж дзюркочання води.
Від сонця бути жарчішим,
і світ за собою вести.

Від себе втекти неможливо,
слова ці так гучно бринять.
Ніколи тебе не покинуть,
у пам'яті знову горять.

Ти тихо сидиш, ти лиш пишеш,
чим думка вирує давно.
Для себе частинку десь лишеш -
лиш ти і твоє ремесло.

Від себе втекти неможливо,
ніяк не позбутись цього.
Бо в’ється дорога ця криво,
й не бачиш шляху ти свого.

У себе все глибше поринув,
знайшов всі свої там страхи.
І там ти давно вже загинув –
там попіл всіх мрій і мети.

Від себе втекти неможливо,
та нащо тікати тобі?
Думки лиш витають зрадливо,
ти вихід шукай у собі…
2013

Їде донька з чоловіком
на курорт уперше.
Радять всі приватний сектор.
Жити там дешевше.
Через день вже дзвонить мамі
і сестричці Надьці,
Каже: - Врешті все ж добрались.
Ми живем , як в казці!
Мати вчула це й щебече:
- Ох! Тепер Марина
Їсть і п’є в якімсь палаці,
наче та царівна!
От щаслива! Все під боком!
Вищий клас комфорту!
Може, й ми колись зберемось
на оті курорти.
Каже їй Марина: - Мамо!
Дай сказать, будь ласка!
Тут подумать навіть смішно.
Зовсім інша казка.
Я не те сказать хотіла. –
Жартувати звичка.
Нас « напхали » тут, як звірів,
в хатку - рукавичку.

Літописи тиші листає зневажливо вітер,
Розбита на тисячі «я» невагомість душі.
Блукає в жовтневих рядках невідмолений квітень,
І сиву печаль відбивають небес вітражі.

На струни журливі нанизує осінь хвилини,
Янтарний мотив заколише прадавні ліси.
А серце розбито плачем на зернятка калини,
У скриню хмарин заховалась розніжена синь.

На лезах дощу – срібна кров неживого повітря,
Вростають думки у єство неосмислених рун.
Страждання і осінь – печальна готична палітра.
Зневіриться розум, а серце віддасться перу…

АЛЬТЕРНАТИВНЕ ЛІТО

Екватор проходить межу мого ранку.
Нарощує літо, мов стовбур кору.
Цілує вологе зап’ястя весталки
Вогонь, що зіницями зважував гру.

Ескізний дарунок наскрізного болю –
Озброєне світло ножами дощу.
У разі свободи – його поневолю.
У разі відмови – напевне, прощу.

В постійній раптовості камерних візій
За спиною часу стає тятива.
Блазнює зі світом старіючий грізлі
В умовах, де ніжність безпечно жива.

Я еду по дороге,
Где синие цветы,
Где травка зеленеет,
Шиповника кусты.

Кручу-верчу педали
На серой полосе.
И радуюсь Я Солнцу
И утренней росе.

Как, вдруг, навстречу Кошка,
И машет мне хвостом:
- Сойди с велосипеда, Крошка,
Помурлычем о-том-о-сём...

- Привет,- Я отвечаю.
- Что слышно? Как дела?
- Зайдёшь на чашку чая?
Сметанка... Колбаса...

- Ну, Мяу, Я не знаю,
Когда-нибудь зайду.
И свежих жирных мышек
В подарок принесу.

- Ой Нет! Не надо мышек!
Ну всё - Пока, Дружок!
И быстро на свой "велик"
Я-прыг-да-скок!

И вновь кручу педали
На серой полосе.
И радуюсь Я Солнцу
И утренней росе!

2013р.

автобус пащею черпнув повітря копчене,
ворушать абрикосини пагіллям скорченим

зависли жовті пси над жовтими курганами,
прийди в сорочці жовтій, невблаганний мій

приплинь до мене, мій захланний, стругами
і будь мені, як перше, мужем, другом

допоки літо захлинає білим золотом,
допоки море п'є по краплі нашу молодість

ожиновою стумою заморені,
і Віз збирає тіні наші зворами

Вслухаюсь в осені сюїту,
а день мінливістю парсун
на вії бабиного літа
журну натрушує красу.

Округа в золотій задумі
вигойдує ноктюрни снів,
вплітає павутинки суму
у роси сріберні рясні.

Залистопадить знову світом,
поснуть октав густі баси,
а світла осені сюїта
залишить відгомін краси.

Алея. Аркада арок.
Буяє багряний бузок.
Вітрисько, веселий варвар,
гамселить галуззя гілок.

Додому дійду духмяний.
Екстрактно-ефірний едем
єдвабним єством єднаю.
Жоржина журчить: живем...

Залізні зірву засови,
ілюзій імлистих іржу.
Їдка їзда їжакова.
Ймовірність йотую йому.

Квіткові клейноди кину,
любові легкі личаки.
Минуле, мою молитву,
назад надішлю назавжди.

Осінній осягну обшир.
Під поглядом пильним пітьми
розбавлю ранковий розчин
соленим смаком самоти.

Тактовно тугу таїти
устами утішних уяв,
Флюїдами фальш фонити –
хитріше хіба хто ховав?

Цькування цноти цупкате.
Часопис чужинських чеснот.
Шукаю шахрайські шати,
щезаюче щастя щедрот.

Юрбою юрить юнацтво,
як явлений яру ярок.
Алея аркадою арок.
Багряно бубнить бузок.

Под водою обрёл новый мир.
Сам себе тогда я сказал.
Как я поздно впервые нырнул,
Как поздно открылись глаза.

И с тех пор не отнять никогда,
До конца этой жизни со мной.
Все красоты и все чудеса,
Обнаружить что смог под волной.

Полежу, полежу на воде как во сне!
Как в прозрачной, живой пелене!
Пусть ласкает, качает, со мной говорит!
Сердце мое, волнам в такт, ее боготворит.

Пусть пока не нырял в океан.
Марианских глубин я не брал!
Нету в нашей державе болот,
Тех, в которые я б не нырял.

Тёмный омут уже не страшит,
И не так уж черна глубина.
Если Ты ею насквозь прошит!
И Твой взгляд, отражает она.

Продышусь. Надышусь и уйду!
Вниз под воду, там меня ждут!
Пусть земные дела отойдут,
Хоть на несколько вечных минут.

Здесь среди мутняка и кόрчей,
В тишине, что движенье таит.
Понимается много вещей,
Тех что наша порода хранит.

Кому твёрдая суша милей,
Чем ѝловой взвеси стена,
Чем под маской пригόршня соплей,
Не понять до конца им меня.

Полежу, полежу на воде как во сне!
Как в прозрачной, живой пелене!
Пусть ласкает, качает, со мной говорит!
Сердце мое, волнам в такт, ее боготворит.
2012

Гуляв собі поміж дерев вітрисько,
І трави нахиляв додолу низько,
мене побачив, миттю налетів,
на вухо любощі зашепотів.

Ах ти, спокуснику, чарівна твоя мова,
снується, ніби ниточка шовкова
та лише не чіпай мою кофтину,
й підступно не пірнай мені за спину.

А знаєш що, даремна твоя зваба,
не думала, що ти такий нахаба
іди, вітрище, не надокучай,
десь іншу співрозмовницю шукай.

А що таке, де любощі?! Одначе,
сердитий та недобрий ти, юначе,
нахмарив брови, і з-під лоба-зирк,
насупився, і з вуст анічичирк.

Уже осіннім листям ти жбурляєш,
стовпи пилюки чорні підіймаєш,
верба тонка аж до землі ляга,
від тебе я сховалася. Ага!

вересень 2013 рік

Калі трапляўся дэзерцір,
часць наша была вельмі рада,
быў гэта шанс наладзіць цір
рабятам з загарадатрада*!

2013

Так жаль, окончились
волшебные мгновенья
Прекрасных ярких летных дней,
Когда струились радость и веселье
В кругу лишь преданных друзей.
Ведь с вами исцелил я душу
От горестей и пустоты
И снова вера в лучшее вернулась
Наверно так сбываются мечты…
Благодарю, друзья, за впечатленья,
Которых не забыть мне никогда –
Морские волны, лунная дорожка…
Любимой пылкие и страстные глаза.

31.08.2013

Над сливами і персиками – оси,
І сипле вись ласкаво-гострий сміх.
Хай насолоду вересень приносить
І пролітають дні його, як оси,
Напившись соку із утіх усіх.

Над сливами і персиками – осінь,
І радістю сіяють небеса.
Хай насолоду вересень приносить
І пробігає млосним серцем осінь,
Як по долоньці лоскітно оса!

2010

першими вéсну відчують коти і дівчата
ні не у тому порядку – дівчата й коти
чим будуть вищими ступені їх самоти
тим стануть пісню раніше співати

першими літо відчують народжені взимку
ними керують по черзі то фродо то фройд
і почергово вручають то меч то гобой
літо між тим щезне мов невидимка

осінь відчують хто з літом прощатись не хоче
птиці мов ноти обсядуть осінні дроти
чим будуть вищими ступені їх самоти
тим стануть довшими вірші і ночі

зиму відчують усі навіть фройд навіть фродо
згаснуть гобої у вирій вернуться мечі
тільки коти і дівчата тривожно вночі
будуть вдивлятись в нічну прохолоду

03.09.13

Моя чара по вінця налита.
Чи-то аква, чи-то оковита...
Щоб до денця її осушити,
необхідно ще трохи пожити
на цім світі – дарма, що втомився,
все ж до несхочу ще не напився,
до бридливості і відвороту,
до холодного смертного поту.

П’ю один, бо не хочу присісти
за той стіл, де сидять шовіністи,
"комсомольці" і просто бандити –
з ними тошно сидіти і пити;
так відверто я їх зневажаю,
веселитися їм заважаю,
праздникову псую атмосферу,
як і личить пенсіонеру.

Принциповість – надійний мій панцир.
Доконає мене лише канцер,
себто рак на латині... В палаті
лікарняній помру я чи в хаті –
не важливо: помру, як людина,
для якої пробила година
вирішальна, що значить – остання...
Згаснуть очі – не згасне світання!


2011

У мене – птахокардія.
Жодна пігулка не діє.
Птаха вільготності просить,
А понад вербами – осінь…

Грім…
Не змикалися вії.
Крила над кавою грію.
Неміч зросла – незнайома,
Кличе у спалахи з дому…

Серцем ловила сніжинки…
Боже, коли ж ті обжинки?!
Аркуші білі… Пречиста.
Падає граду намисто…

Хмар теракотові глеки.
Неміч, ти згинеш до спеки?
Так відпускалася цнота –
В бік аритмії польоту.

Літо.
Пахотнява…
Груші.
Ближні, скликати вас мушу.
Аж в пересмішниці Ворсклі
Крила торішні прижовклі.

Осінь.
Обжинки.
Радіти б!
Вжинок очима зігріти б!
Сипано гречки і проса…
Впала пір`їна в покоси…

Думно.
Самітно.
Терпляче...
Зал в піцерії "Бокаччо".

Віхоли...
Байкове літо.
Аркуші – в сонячних мітах.

Так, воріженьки: я – хвора.
Тінь.
За грудиною – сорок…




2013

Мінливий час тече,
зумовлюючи плинність
усіх світів,
а ти когось шукав,
а ти чогось хотів…
Торкали за плече…
Втрачали очі пильність,
імлою плив
і торсала рукав
упевненість катів,
котів і течії,
котра штовхала в спину,
несла рибин,
луску та скалки зір
у часу плин, чи вир,
чи вирій носіїв
порожньої торбини,
чи до глибин
космічних чорних дір.
Тримало слово «вір»,
та віра не весло,
довірливі спрожогу
отруту п’ють
оманливих жадань.
А ти держи ліхтар
марам усім на зло
і віруй у дорогу,
але не путь
в сліпу тьмутаракань.
І жайвором до хмар
шугне з-під тиску ніг
бажання жити далі,
бо серце є,
душа іще болить,
і не загусла кров.
Хай знову буде сніг,
холодний сніг реалій,
до денця п’є
душа журливу мить -
не бійся підошов,
бо шрам у шрам йдемо
у почутті і слові,
ми прес-реліз…
Хай бавиться дитя
із папірцями душ…
Не руш святе ярмо,
не запереч умові
про леза сліз,
жнива серцебиття
в час дозрівання груш,
бо гра іще жива,
не кожна карта бита,
кохання смак
не вивітрився з губ
осінністю вітрів.
Та як полин-трава
наука тих любити,
хто йде навспак,
твердий, неначе дуб.
А ти чого хотів,
а ти кого шукав,
втрачав у часоплині,
і катом був
яких чужих світів?
Давай-но за рукав,
за тих, кого не взнав,
за помилки дитинні,
котрі забув,
бо знати не хотів,
без жодної з підстав
оплатимо борги
свідомою любов’ю.
Все інше – прах,
все інше - злоба днів
і мілкота монет.
Можливо, до снаги -
у спротив безголов’ю -
любов’ю в полюсах
єднання берегів
і створення планет…

Доброї ночі дай усім:
- ворогам, друзям, Україні...
Нехай ЛЮБОВ напише гімн
тому, хто гріх відкине нині...

Боже, Твоїми дітьми ми.
Святе Письмо читали скоро…
Мабуть тому не збагнули
Що ближнім може бути ворог

Боже, Ти знаєш хто є хто.
Хочеш, щоб всі були собою.
Щоб один одному ДОБРО
Дарили, а ніколи зброю.

Доброї ночі Боже дай
Тому, хто любить своє рідне.
Тому, хто любить рідний край
Допоможи зберегти ГІДНІСТЬ.

Знаєш суть наших молитов
Спертих на вірі й правді нині.
То Ти сказав: - несіть ЛЮБОВ,
Як віри хрест на своїй спині.
30.08.2013р.

Ось квітка розкішна – лишень зірви
і нюхай, цілуй пелюстки полум’яні...
Та остережися і гав не лови,
бо вколять до крові, і кровію п’яні,
тебе обплетуть колючки захисні
троянди палкої... Цей символ любові
і ніжності. Ляжеш тоді на стерні,
мов колос тугий, сполотнілий без крові.
Пасися подалі від зваби колючих троянд
в палких воронцях понад шляхом
за синім Осколом,
в околицях Куп’янська – там Україна твоя
тебе не опалить підступно пронизливим болем!

2001

Дні такі неповторно гарні
і шипшина під вікнами зацвіла.
Завтра знову оглянуть мене в лікарні
і, можливо, дозволять на день до села
(чи на тиждень) поїхати, перепочити
від міського незатишку і недуг,
до луганських квітучих лугів долучити
найквітучіший марківський луг...

... Походжу по стежках споришевих,
на барвінках полежу в кленовім ліску,
розпечалюся, сил наберуся душевних,
покладу на могилу матусі букет із бузку.
Попрощаюся з друзями на кладовищі,
за гріхи непрощенні пробачення попрошу
(там, за краєм, всі рівні – і нижчі, і вищі),
і, прощенний всіма, свій останній рядок допишу...

2011

...Ну, де ж ти? Де?..
Із задуму єством явися
(Байдуже, хлопчиком чи дівчинкою).
Заждались батько й мати ,
Ну, а про нас, дідуся й бабусю,
Не варто й говорити:
Стільки пісень-казок для тебе наскладали,
Що вже потроху забуваються старі…
Хвалити Бога, на нові немає впину.
Може, бузьки на крилах принесуть
Тебе нам на прийдешню весну?
Підставимо гуртом тоді долоні теплі,
Щоб м’яко було спускатися тобі з високості.
…Не зволікай. Хутчіше прилітай,
Бо нам без тебе сум’ятно і тоскно.

Осінь висотує
прядиво просині
з розволохачених ливнями хмар,
зваблює днину
туманами-косами,
шерехом тихим заманливих чар.

Скороминуче
кохання осиплеться
листям пожухлим з оголених віт,
а горобини
розжарені китиці
осені посмішку кинуть услід…

У сонця вистачить жаги, тепла і світла
на наші зболені роки, серця і вікна.
Летить, кружляючи, Земля – жива планета.
Від тих кружлянь втрачає сон душа поета.
Кого звеличуєш, піїте, що у шані?
На тлі зіркових сподівань єлей в стакані?
Напишеш щось про почуття, про честь і правду,
і розставляєш навкіл слів почесну варту.
Кого спасуть твої пісні і рими ночі,
коли загроза загарчить в дитячі очі?
Коли порушаться стовпи і вийде сила,
в якої доблесть лиш одна – твоя могила?
Вода під камінь не тече, а кров підточить
усе громаддя на землі і смерть наврочить.
Устане вище молитов одне бажання –
змінити шал високих мов на дух мовчання.
Усі ми бавимось в піар, а ще у вічність,
бо переводимо себе в свою успішність.
У сонця вистачить вогню на всі моління,
і на рукописи твої, на хист і вміння.
Вставай, поете, час дійшов уже до краю.
Твоя зупинка, виходи – ворота раю.

Вимикаю розмови, вмикаю тишу,
і кричи, не кричи – я сьогодні глуха.
Не чіпай звичних слів, їх, благаю, облиш,
хай зі мною говорить кохана рука.

Нехай пошепки пальці малюють завтра,
бо сьогодні, як бачиш, уже відійшло.
Хай розпалюють дотики дивну ватру,
що палає яскраво між наших долонь.

Хай думки теплим воском вмивають шкіру,
хай пече, хай все терпне чи просто болить.
Я не вірю у щастя. Я в Тебе вірю!
Вимикаю розмови. Спиняється мить.


03.09.2013

Я денно-нічно доленьку просила,
Аби вона мені послала Вас,
Від мрії відмовлятися несила,
Та з Вами марно витрачений час.

О пане! Вам ніколи не дізнатись,
Як до небес підносили мене.
На жаль, усім властиво помилятись,
Кого ж така омана не мине?

Та час настав приходити до тями,
Бо з Вами я потраплю у біду.
Ходіть-но краще іншими путями,
Якими я ніколи не пройду.

В моїм житті всього було доволі:
Примарних щасть, невиплеканих мрій.
А Ви – ніхто, далекий вітер в полі.
Не будьте ж вітром в голові моїй.

1995

На Землі вітри гудуть осінні,
Чи весняне сонечко блищить,
А отам, в густім аквамаринні,
Вічний Космос холодом сочить.
Поринає думка-блискавиця
В стомільярднозоряну глибінь,
Де сонцями дивними іскриться
Гончих Псів туманна голубінь.
Хто Чумацьким Шляхом помандрує,
Той пізна незвідані світи.
Може й там хтось нищечком мудрує,
Щоб до нас тим Шляхом перейти!
Поміж нами простору парсеки
У безоднях часу пролягли -
Манять нас світи оті далекі,
Як манили тих, що відбули.
Та настане час отой крилатий,
Коли Розум вирветься в політ.
Він зуміє сотні подолати
Світлових, миттєвоплинних, літ.
Нам з тобою, друже, і не сниться
Дух майбутніх звершень і творінь,
Що таїть у звабливих зірницях
Ауру прийдешніх поколінь...

* * *

Літа літопис згорнеться в сувій,
Позатираються дати.
В сірому царстві осінніх стихій
Стану тебе забувати.

Серце порожнім лелечим гніздом
Вистигне на роздоріжжях.
Вистигне в ньому невчасне тепло
І недоречна ніжність.

Дні, табунами зірвавшись учвал,
Перетолочать найкращі
Спогади літні:
Пристрасті шквал,
Спалах безглуздого щастя.

2007

Партызан - ня фазан,
ён ёсць птушка поболе.
А яшчэ партызан
гіне ў нас у няволі.

2012

Пусті слова летять, неначе пух.
Нема їм ліку й не було ніколи.
Вони, як вітер у часи посух,
Живлющі роси злизують у полі.
Слова пусті у пазурах сваволі
Причавлюють оптимістичний дух.

А мова, що несе глибинний сенс,
Будує розуму міцні оселі,
Росу небес квіткам душі несе,
Сумні думки міняє на веселі.
Мов сонця плід на золотій тарелі, -
Людині ваговитих слів хосен.

01.09.13

Перше вересня, весняно саду, серцю:
барви осені листка не вбили жодного!
А на сотці, де доспіли перці,
репетиція червоного і жовтого.

2012-2013