Які слова солодкі та чудові:
"Абняцца, паміріцца і прастіть"!
Запрошую вас, пані та панове,
До Харкова, де чорна - кожна мить.

В моєму місті бомби та ракети -
Залізна безперервність. Вічний струм.
Тут дуже важко пишуться сонети
Про котиків, троянди та котлети...
Сирена виє, і мовчать кларнети.
Ми живемо. А з нами - жах та сум.

Ви ходите по всій моїй країні,
Забруднюєте вільний простір наш.
Базікаєте про любов, святині,
Про людяність, про Бога... Ви ще й нині
Чекаєте, коли сусіди-свині
З жахливих Буч влаштують вам колаж.

Навідники, "ждуни", колаборанти!
Повторюєте всі стандартні мантри
Свого кумиру з клятого кремля.
Чуже облизувати - значно краще!
Як щиро ви ненавидите наше!
Як тільки носить вас моя земля?

Запрошую до Харкова, панове!
Тут замість молодості - сивина.
Рядкам багатослівної полови
В моєму місті - нульова ціна.
Чи вам відомо, що у нас війна,
Негідники, злочинці, лиходії?
Тут кров'ю захлинаються надії,
А ви - в безпеці, бо таке не тоне!
Шматує зло країну через вас!
І вам - нічого! В нас м'які закони.
Та не хвилюйтесь! Прийде, прийде час!

Яка різниця, кажете? Велика!
За ваші жирні та зрадливі пики
Воюють хлопці на передовій.
Ви навіть їм "спасибі" не сказали!
Для вас прихід свинячої навали -
Найвища точка ваших чорних мрій!
Тим часом віддають життя герої...

Але стривайте! Господи, про що я?

Куди я вас запрошую, куди?
В моєму місті, де щодня жалоба,
Вам теж комфортно. Хочеться вам, щоби
Мій Харків здався натиску орди.
Працюєте на ворога повсюди!
Але запам'ятайте: вас не буде!

Які ви різні! Ні! Ви дуже схожі!
Від вас усіх однаково смердить.
Як тільки Україна переможе,
Ви всі перефарбуєтесь мерщій...
Не буде вам молитв та обелісків.
Колаборант - істота без прописки,
Без совісті, коріння та душі.

Океан бескрайний, большая водная чаша…
Корабли, катамараны и суда бороздят океанские просторы…
Единое таинственное водное пространство с островами…
Атлантический,Тихий,Индийский,Северный Ледовитый,Южный
Наука Океанология изучает океаны на Земле...
18.05.24 Швец Тамара
Океан безмежний, велика водна чаша...
Кораблі, катамарани та судна борознять океанські простори...
Єдиний таємничий водний простір з островами...
Атлантичний,Тихий,Індійський,Північний Льодовитий,Південний
Наука Океанологія вивчає океани на Землі...
18.05.24 Швець Тамара

Глаза – дар Всевышнего, чтобы видеть мир, зеркало души!
Лучи любви, тепла – в открытом, искреннем взгляде…
Атмосферу очищают, создают гармонию, вдохновляют,
Заряжают энергией, исцеляют - добрые глаза…
Ангельские детские глаза – сокровище Вселенной!
8.06.24 Швец Тамара

Очі – дар Всевишнього, щоб бачити світ, дзеркало душі!
Промені любові, тепла – у відкритому, щирому погляді…
Атмосферу очищають, створюють гармонію, надихають,
Заряджають енергією, зцілюють – добрі очі.
Ангельські дитячі очі – скарб Всесвіту!
8.06.24 Швець Тамара

Біля дошки став Микита.
Треба в реченні одному
Відшукати хлопцю швидко
Однорідні члени в ньому.

Він зітхав, чесав за вухом,
Бурмотів про школу, втому,
Бо не знав ні сном, ні духом,
Де ж оту вліпити кому?

- Та хіба ж то однорідні? -
Врешті вчителька питає. -
Хто поможе? Всі з цим згідні?
Може, їх отут немає?

Той стояв і мучивсь, бідний.
Нащо думати даремно:
- Ні, таки не однорідні.
Це двоюрідні, напевно.

07.06.2024

Життя переходить в грозу за плечима,
За спинами поглядів, що розвертаються в профіль,
Кривавий чорнозем, закидує пензель в картину,
І зганяє вгорі темні хмари вітрів художник.
Він міркує про час, він вслухається у водоспади,
У те, як гойдається маятник, як монотонно...
І раптом епоха вихоплює з нього тишу
І спиняє вітри, і шуміння ріки повноводної.
І тиша така, що торкнися її і все
Наче ширма постане несправжнім, впаде за нею.
Промалюється викрик і вічна дорога зіниць
І обернешся в профіль відчувши жалі за землею.
Та маятник цокає. Все, ще віють вітри і вода
Спадає у жолоб наповнений шумовинням.
І лякаючись тиші, звертається голова
До жанрів легких, на доволі прості краєвиди.
Тим часом збираються хмари.
І близько гроза.

23.04.2024

Гайдельберг на долоні.
Ночі сумливобезсонні
Тихо вмостились на крівлі
І сповивали будівлі.
Дзеркало, манкей та річка.
В хвилі пірнула нічка.
Сон чи реальність...Не знаю.
Смуток в каштани вплітаю.
Хто в моїм серці шкребоче?
- Крихти небес мишка хоче...

Дід Петро і баба Люба
Гру у схованки поча́ли.
Не повірите, ви, люди,
То мабуть, відьмівські чари.

Дід, як спить, то баба нишком
Самогон жене завзято.
Вранці тихо, ніби мишка,
Враз сховає...
- Любо, клята!-
Дід кричить і вже горілку
Носом чує. Нерви здали!
Як знайде, то баба-бджілка
Від Петра у схов тікає.

І не маниш, і не кличеш,
І не ждеш на мене теж, –
Лиш смієшся таємничо
Та спокою не даєш.
Бо з думок іти не хочеш
І вриваєшся у сни
Або голосом співочим,
Або поглядом ясним.
Я себе і мучу, й тішу
Віднедавна лиш отим,
Що пишу любовні вірші,
Й почуваюсь не старим.
В них тебе маню і кличу,
На взаємність жду і жду,
Бо люблю твоє обличчя
І поставу молоду.
08.06.24

Ніч… Засинають Стокгольм, Копенгаген і Осло.
Ритм уповільнили Лондон, Варшава та Рим.

Знаю, все знаю… Ти справді давно вже доросла.
Я взагалі відрекомендуватись старим
Інколи можу… Такі вже у мене приколи.
І якщо справді багатство – це наші роки,
Не збанкрутує концерн наш, напевно, ніколи.
Так, ми вже виросли. Ніби які там казки?
Хто нині вірить у добрих поетів із плюшу
З медом у горщику, з тирсою у голові?
І не захоплює більше кришталь попелюшок –
«Прада» зручніше та стильніше. Що ж, се ля ві.
Дах від реальності зірвано, без охоронця-
Карлсона став прагматичним колишній Малюк.
Інколи, може, чомусь посміхнеться віконцю…

Ні, я не маг, зовсім ні. Просто дуже люблю.
Серце, напевно, з роками ще не відгоріло.
А де кохання – казкового трішечки є.
Бачиш, опівніч-метелик під голками стрілок
Б'ється-тремтить? Не інакше – і серце моє.
Бо відчуваю – в тобі, моя люба, жива ще
Дівчинка та, що обожнює все чарівне.
Важко її повернути? Однак це не важче,
Ніж надихати, як ти надихаєш мене.
Різне підмішує доля в життєві комори.
Виберуть зле, мов голубки, ці ніжні рядки.
Просто в обійми пірнай, як Русалонька - в море.
Лагідно буду гойдати тебе залюбки.
І поцілую тебе, моя крихітко, нишком.
Прошепочу: «Ти гарніша за всіх королев!»
Хай прокидається в серці, немов Білосніжка,
Дівчинка та, щоб відчути, що поруч є лев.
Джуглі нічні нас покликали – ти ніби Нала,
Адже з тобою закоханий лагідний звір.
Різні бувають сюжети, натомість фінали
Чимость подібні. Це не випадковість, повір.
Є аксіоми, які не залежать від міста.
І неважливо це – Андерсен або Перро
В образній формі нагадують істини істин:
Диво найбільше – любов, всемогутнє добро.
Я розумію: епоха тотальних тривог не
Надто сприяє…але все одно релаксуй.
Знай, що не згасне тобою приручений вогник.
І все одно про твою надзвичайну красу
Буду співати, нехай з мене сиплеться тирса.
Та і життя – не сказати, що нині це мед.
Серце давно перелатане – дірка на дірці…

Хай заплетуться рядки у комфортний намет.
Із насолодою райською - тішишся нею,
Ніжно цілуєш, смієшся і кажеш: «Нуф-Нуф
Ти мій невтомний!». На те, що не бути свинею –
Це важливіше, ніж чари, мені натякнув
Тон твій… Я все розумію… В житті ідеалам,
Мабуть, не місце… І втілити – казка ще та.
Прагнути варто, аби взагалі не пропали
Ніжність і лагідність, відданість і доброта.
Ти посміхаєшся – в посмішці є щось дитяче.
Ніби дівча в тобі бачить казки уві сні.
Ні, я не скривджу її, а коханням віддячу.
Не пожалкуєш, довіривши душу мені.
Різноманітні сюжети, фінали типові…
Все йде до висновку, наче дороги - у Рим:
Непероможне добро… Як і чари любові.
Ті, що сьогодні дарують нам магію рим.

2024

Сиджу у кріслі. Зібрані валізи.
Куди мені? Питання всіх питань!
Гармонія сумного вокалізу -
Останній подих марних сподівань.

З надією пірнаючи в минуле,
Де восени не бачив сірих злив,
Я намагався так, щоб всі почули,
Наспівувати той простий мотив.

А в мене не виходило. Даремно
Ловив його відлуння в глибині
Теперішніх часів. Навколо - темно...
Та зрозумілий він лише мені.

Хіба про це можливо швидко, стисло,
Крізь погляди зухвалі, зверху вниз?
Осінній вечір. І порожнє крісло
Оплакує мінорний вокаліз.

Сонце радісно блискоче,
В небі плещеться блакить, –
Я від світла мружу очі,
Тінь шукаючи щомить.
Спекотливе літо душні
Дні дарує щедро так,
Що засмаг і непорушно
Сад причаєно закляк.
Слабнуть люди, і рослини
В’януть сумно в холодку,
Листям змореним до тину
Притулившись нашвидку.
Я також, немов тараня,
Сохну в літньому теплі,
Не знаходячи від рання
Тілу місця на землі.
07.06.24

Її манили дуже… міражі,
а ще – увага усього загалу.
Вона була цнотлива… у душі,
але її душа того не знала.

Вона нужди не знала ні у чім,
купалася у славі і розкошах.
Шикарний ресторан – для неї дім,
а щастя уявлялося у грошах!.

Так пролетіло із півсотні літ
і люстро їй ніколи не брехало…
Поставив жирний хрест на неї світ,
але вона цього іще не знала…

Сіре... Темно-сіре... Світло-сіре...
Дуже бідна гама почуттів.
Бенефіс застиглої зневіри -
Струм нікому не потрібних слів.
Хтось зрадливо зойкнув та зомлів...
Хтось зрадливий знав про все потворне -
Чорне, темно-чорне, світло-чорне,
Маючи на все таємний вплив.
Сірий колір. Хибний лейтмотив.

Зачепитись поглядом за ранок?
А у ньому темно, як вночі.
Там наївність будувала ґанок,
Затишок... Хоча б вже наостанок
В світі нереальних забаганок
Вижити, невірно живучи!

Рівно. Ідеально. Бездоганно.
Як завжди, співаючи осанну,
Ввічливо вклоняється юрба.
А з корінням вирвана верба
Бачить в струнах зламаної ліри
Сіре... Темно-сіре... Світло-сіре...

Крім совісті, ніхто не дасть поради.
Звичайно, що на герці двох світів
Ніхто з людей не хоче помирати,
Але як бидло жити – поготів.

Всім очевидно, ким це розпочато.
Де зле коріння довгих заморок.
Не буде переможеним пощади,
Тому лише вперед, за кроком крок.

Що гірше за ментального кастрата
Без вільних слів, думок і почуттів?
Нікому не потрібні зайві втрати.
Хазяїна надбати – поготів.

Тому питання «бути чи не бути?»
Стоїть ціною залишку війни.
У ангелів тепер вже атрибути –
Бронежилет і колір захисний.

Це не стрілялка, щоб у неї грати
З резервом нерозтриньканих життів.
Ніхто таким видовищам не радий,
Але ганьбі довічній - поготів.

Від Бога музиканти і поети,
Та в жилах кров співучих вояків.
Чекає відповідних дій і предок:
Варяг чи ант, а може, навіть скіф.

Що може бути гірше, аніж зрада
Славетної шляхетності дідів?
Огидно всепланетне зло карати,
Терпіти ці наруги – поготів.

З дитинства всім і кожному відомо:
Добро перемагає зло завжди!
То буде переможеною втома,
Бо справа честі – спільні ці труди.

Тримайся, сестро! Так потрібно, брате!
Нема куди тікати, хоч би й хтів.
Ніхто не хоче в захисне вбиратись,
Але ярмо вдягати – поготів.

Ми зможемо це: випірнути з виру
Та подолати силу течії.
Виносять нам вони смертельний вирок?
Природа вирок цей виносить їм.

Де опади криваво сіють гради,
Один на всіх у нас імператив.
Ніхто до рук не хоче зброю брати,
Одначе білий прапор – поготів.

Є в світі щось вагоміше за гроші,
Страшніше, ніж загибель дещо є.
Це – бачити, як топчуться ворожі
Копита, попираючи твоє.

Хтось каже «гоп», святкує на парадах
Та ділить те, чим не заволодів?
Можливо, негуманне діло – страта.
Але прощати злочин – поготів.

2024

Дідусь з онуком подалися в ліс.
Якраз весна, навкруг все зеленіє,
Усе яскраво розквітає скрізь
Й душа від того в кожного радіє.
Ліс недалеко, скоро за селом.
Туди частенько з дідусем ходили.
Але улітку то усе було,
А тут весна лиш набирає сили.
Отож, цікаво хлопцю все навкруг,
Все розглядає та про все питає.
Весняний в себе удихає дух
Й від того в нього оченята сяють.
У розпалі якраз весняний день
І сонечко із неба пригріває.
Пташки співають весняних пісень
І теж у хлопця настрій піднімають.
Там десь сорока раптом затріщить,
Ворона каркне, але то нічого.
Пташиний спів усе одно дзвенить
І їм ніяк не перебити йо́го.
Навкруг берізки радо шелестять.
А далі сосни потяглись, ялини.
- Дідусю, глянь, синички он сидять!
Тільки, якісь вони, здається, дивні?!
В синичок, наче ж, жовтуватий низ.
Та й довший хвіст і голова маленька.
А ці, напевно, менші їх на зріст
Та й черевце не жовте, а сіреньке.
Хіба лиш жовтий чуб на голові.
То не синички? – Не синички, звісно.
Поглянь: маленькі, а такі живі.
То корольки – найменші птахи в лісі.
Іще золотомушками їх звуть
За отой чубчик жовтий, як корона.
Тобі б ще співу їхнього почуть.
Та тут поблизу каркнула ворона
І корольків, неначе вітер зніс.
- Лякливі трохи, бо ж маленькі птахи,
Як міряти від дзьоба і по хвіст,
То сантиметрів десять. Із розмахом,
Крил, мабуть, цілих двадцять наберуть.
А важить птаха вісім грам усьо́го.
То як, скажи, їй не лякливій буть?
Дід на ворону подивився строго
І та, мов зрозуміла, ізнялась
Із карканням та й лісом полетіла.
Тут звідкись зграйка корольків взялась,
На гілочки сосни тоненькі сіли.
Але на місці жодне не вси́дить.
Весь час перелітають, щось шукають.
Учепиться за гілочку й висить
Вниз головою й весело співає.
- А що вони шукають у гіллі?
- Комах усяких, павуків, личинок.
За здобич їм ідуть лише малі.
Ще ягоди їсть терна, черемшини.
Хоча й мале, але за рік з’їда
Комашок десь до десяти мільйонів.
Як не поїсть годину – то біда,
Той «голод» доведе її до скону.
Тож крутиться маленька цілий день.
Там щось ухопить, там комашку клюне.
А у перервах і співа пісень.
Тож їй ніколи не буває сумно.
- А взимку? Що зимою їсть вона?
- З ялин насіння чи комах, що вітром
Здуває часом. А бува пірна
У мох й комашок добуває звідти.
Зимою із синичками вони
Літають в зграї, залітають часом
В сади і парки. Там, поміж людьми
Харчуються з добра людського разом.
Зими переживе не всяка з них,
Від холоду багато помирає.
Та лиш весна ступає на поріг,
Вертаються в ліси, хто виживає.
На пари розділяються й самець
На гілочці тонесенькій ялини
Чи то сосни, чи буде ялівець,
Гніздо ладнає: тягне мох, стеблини,
Лишайник чи тоненькі гілочки.
І скоро десь на дереві високо,
Щоб ніякі не влізли хижаки
І, щоб не видно ні з якого боку,
З’являється гніздечко, а у нім
Вже скоро й пташенята. Мама й тато
Весь білий день комах збирають їм,
Бо ж пташенят буває і десяток.
За місяць ті й дорослими стають,
Летять з гнізда. Батьки ж не спочивають,
У те гніздечко, що уже зів’ють,
Вони нові яєчка відкладають.
Отож, із двадцять пташенят за рік
В сім’ї буває. Хоч багато гине
Зимою та й короткий пташок вік,
За літо нова виростає зміна.
- А чому пташок корольками звуть?
Дід усміхнувся: - То давно бувало.
Людей на світі не було, мабуть.
Ще тільки сонце сяяти почало.
Тоді була ще молода Земля,
Ліси росли та розливались води.
Надумав Бог обрати короля,
Над птахами який би верховодив.
Зібрав птахів зі всього світу він
Та й каже: - Короля вам хочу дати.
Король же має бути лиш один.
Той, хто найвище зможе політати,
Під самим сонцем й стане королем.
Знялися птахи й в небо полетіли
Усі підряд – велике і мале.
Бо ж кожне бути королем хотіло.
Ворони, галки, сови, горобці,
Сороки, сойки, голуби, синиці.
І журавлі, і лебеді. Та всі
Кружляли десь у піднебесній висі.
Цвірінькало і каркало з небес,
І жайвір пісню радісну виводив,
Невидимий у піднебессі десь.
Лише орел сидів спокійний, гордий.
Бо ж знав: ніхто висо́ко не злетить,
Як здатен він. Отож вперед не рвався.
А ще в траві тихесенько сидить
Маленький птах, не знати як і звався.
Поки орел надумався злітать,
Той непомітно на хвоста усівся,
Аби орел зміг в небеса піднять.
Орел змахнув крилами, в небо звівся.
Все вище й вище стрімко підліта.
Вже вище, навіть, вищих хмар піднявся.
Для всіх то недосяжна висота.
Він вже згори всіх гордо роздивлявся.
Аж раптом пташка із хвоста знялась
І вище нього в небо підлетіла.
Бог, як уздрів те, раптом засміявсь.
- Ти бач, таке мале всіх одурило
І піднялося в небо вище всіх.
Для короля, звичайно, малувате.
Але, раз птах отак злетіти зміг,
Короликом його ми будем звати.
Відтоді так воно уже й пішло –
Королик- корольок всі звикли звати…
А нам вже слід вертатися в село,
Бабусі щоб з обідом не чекати.

Останній вірш душа напише на своїй
невидимій для ока оболонці.
Вона не виграла цей вирішальний бій.
Вона його програла? Сонце
пропало в непроглядній чорноті,
нічого й цятки світлого не видно.
Трапляються затьмарення в бутті,
для чогось, очевидно, необхідні.

Зоставшись в безпросвітній чорноті,
утративши усі орієнтири,
зайнятись чим затемненій душі?
В собі шукати світлотворчі сили.

Ні зовні, ні у чомусь – у собі,
де джерело невичерпно багате
поширюючих світло промінців,
якщо його удасться розшукати.

Якщо – це міра не умов, – зусиль,
докладених до пошуків затятих,
попри утому, страх й гризучий біль,
які пітьмою слідують по п’ятах.

У темноті не пишуться вірші.
І той останній, лишений на оболонці,
не прочитати наново душі,
поки вона не створить нове сонце.
Поволі освітляючи пітьму,
перечитає, що лишила на прощання
й задумається – а чому
цей має зоставатися останнім?

травень 24

Є ще такі куточки на Подолі,
Куди заходиш, начебто в дитинство.
Вузенькі вулички дрімають сном старечим
І все довкола тишею сповито.
Сюди, між трьох славетних гір,
Збігають балакучі дерев’яні сходи.
Тут кропива чатує ревно двір.
Тут з дерези долине «Ку-ку-рі-ку!..»
Тут супокій.
Бринять статечно бджоли,
Мов літери літопису знялись.
У басовитій їхній перемові
Невже не передзвін долин і золото узвиш?
О древність невибутня, де початок древа,
Що серце стискує до зойку немовляти?
Невже тобі являтится на мить,
Аби століттями причаєно мовчати?

Від весняного тепла
Просинається бджола
І шукає медоносні квіти, –
Гостро-чуйним хоботком
Ссе з цвітінь нектар кругом,
Та ніяк не може розповніти.
Бо від ранку дотемна
Не спиняє збір вона,
Несучи до вулика поживу,
Хоч уже давно могла
Так насититись бджола,
Що була б круглішою, ніж слива...)
06.06.24

За ним - його родина, рідна хата
І спогади - великі та малі.
Він буде у загарбника стріляти
Зі степу, з лісу, навіть з-під землі.

Окупували кляті московити
Дитинство, хати рідної поріг.
Залізо у повітрі. В'януть квіти.
Хіба на це дивитися він міг?

За всіх дітей, за нас, за Україну,
За все, що він у серці зберігав
Загарбнику встромити ніж у спину -
Найкраща справа серед добрих справ!

І він встромляв. І підривав вагони,
Стріляв, труїв непрохану орду.
Дотримуючись совісті законів,
Наблизив перемогу непросту.

Загарбники зловили партизана.
Він - руки вгору: "Все вам розповім!"
А подумки: "Родинонько кохана!
Дивись! Ніколи я не здамся їм!"

А руський ванька дивиться зухвало,
Готує для розправи пістолет.
"Ну всьо, хахол! Тєпєрь - піши пропало!"
Помічнику: "Закройтє кабінєт!"

"Фамілія!" - кричить. І вдарив сильно.
А партизан і каже від душі:
"Що ж! Прізвище моє - записуй: Вільний!
А Вітер - це ім'я моє. Пиши!"

Загарбника здолала лють тварини.
Стріляє в партизана руський кат.
А Вільний тільки подихом єдиним
Ворожу кулю розвернув назад.

У ваньки раптом підкосились ноги.
Даремно окупант сюди прийшов!
І рясно полилася на підлогу
Зіпсована брудна імперська кров.

А партизан сказав: "Ти, московите  -
Підступна, підла, заздрісна змія!
Тебе тут розстріляє навіть вітер!
Тут партизани - всі! І навіть я!"

Ніч - перший план для пари суперстар.
Татамі для кохання відьми й мага.
Моя любов - як місячний удар.
Твоя - неначе місячна засмага.
Неочевидний привід божевіль -
Затемнення всіх мізків поступове.
Я – безнадійний хорор-водевіль.
Ти фентезі-нуар, моя любове!
Я - чорний нерозгаданий квадрат.
Ти – різнобарвний мій шалений пензель.
Ми різні, наче Фредді з Монсеррат.
Нарізно ж – наче скример без саспенсу.
Я – виверт бойового гопака,
Ти - суміш карате із вальсом Відня.
Я кола в 40 обертів п'янка.
Ти – наче мінус 30 серед квітня.
Я – обрій з Джомолунгми; ти - моря
Тендітності, що вдачу мають дику.
Так дощ на клаві компу «Кобзаря»
Виклацує методикою «тику».
«Давида» сницарює буревій.
Я – прірва мрій, ти - зорепад ілюзій.
Я - бездоганний слух ліричний твій.
Ти – очі, скрізь які на світ дивлюся.
Ти тільки й бачиш, що себе саму.
Я тільки й чую, що себе. Ми квити.
Не знаємо, навіщо і чому.
То вихід тут – релакс і кайф ловити.
Ми як свічки - сам Бог їх не збагне:
Як я за упокій, ти за здоров’я.
Та полум’я жевріє в нас одне:
Кохання, бо ж ми однієї крові.

Фантазерка така… Безперервно вигадуєш Бога,
Щоб пробачив гріхи, що надумала їх ти сама.
Так, характер складний. Це тому, що натура глибока.
Напівсвітло м'яке – то й інтимна твоя напівтьма.

В океанах твоєї душі заблукає да Гама.
Навіть Амундсен міг би не вижити в їхніх льодах.
І зникає з тобою, здається, тверде під ногами.
А до того ще й інколи мов підіймається дах.

То чи дивно, що так безнадійно гублюся в твоєму
Лабіринті, де вихід навряд чи знайшов би Тесей?
Знаю, в інших серцях вільне місце знайти не проблема -
Мов готелі вони. А твоє – мабуть, радше музей.

Скрізь коштовне, та тільки чіпати нічого не треба.
І розсістися чи розлягтися не можна ніде.
Ти здаєшся звичайною. Та надто часто на небо
Позираєш із вірою, ніби воно не пусте.

На землі казна-що, бо добігла кінця ера-Фідій.
І тепер все руйнує епоха з ім'ям Герострат.
Хтозна, що на нас завтра очікує в цій дольчевіті.
Та підримки не просиш і дуже не любиш порад.

А життя собі йде… віддаляється від ідеалу.
Радість рідше дедалі, натомість частіше печаль.
Якщо Бог навіть є, в Нього ангелів, мабуть, замало.
На всіх нас охоронців небесних немає, на жаль.

Ти ж, кохана, така, що тобі слів несказаних шкода,
А ще більше - написаних і скутих римами слів.
А на дворі сьогодні, здається, не краща погода.
Отже люди знервовані дуже, то й погляди злі.

Впорядковане все, то Земля зігрівається Сонцем,
Вдячні співи птахів надсилає за це небесам….
Ну а Бог твій до тебе призначив мене охоронцем
Від загроз, що чимало з них я навигадую сам.

Лукавості дволика суть.
Попри усі її принади,
Себе проявить... Не збагнуть,
Як може вабити, що зрадить.

Облудність - ницості сльота,
Натури, що іржа сточила.
І вже не перестане та
Удаване співати мило.

Нещирості пусте зерно,
Породжує лише оману
Що як не тішить, все одно,
Ніколи правдою не стане.

Порожнє тане у імлі,
Не пам'ятається із часом.
Сліди нікчемні і малі
Лишають неправдиві фрази.

Медоточива марнота,
Для розуму завжди ошука.
І проглядає чорнота,
І чуються фальшиві звуки.

Позбудься струн, уяви, усього
Що у тобі тремтливе й тонкостанне,
Хай небо світлочоле темним стане,
І стоколірні сни до одного.
Хай хмари в'ються зморені кругом,
І місяць бляклий більше чверті тане,
Твоя епоха тонкошкірих ранить,
І обпікає вибухлий вогонь
Війни. Прийди до тих хто розуміє власні:
Життя, любов; як місяць привикай
Світити сяйвом литого від сонця,
І сон міцний змінить твоє безсоння,
Немов небес торкнулася рука
Нічних химер до зір, і зорі згасли.


28.11.2021

Із морем на побачення іду,
занурюся у бірюзові хвилі,
немов по Гетсиманському саду.
У гребені полину посивілі…

Загайливо погожої пори
спускаюся із берега крутого.
На променях іскряться кольори,
а день вечірню одягає тогу…

У чаші тоне куля вогняна
і шлях од неї падає під ноги.
Осоння злотом осяє вона
і манить у омріяну дорогу.

На обрії надія майорить
імлою вечорового світила
і чайка поринає у блакить,
розкинувши широко білі крила.

Сонце гріє й світить
Дужче, ніж завжди,
І засмагле літо
Кличе до води.
Бо прогріта річка
Так в спекотний час,
Що кипить водичка
Для зраділих нас.
Можна очманіти
Від води й тепла, –
Жаль – недовго літо
Радує малят.
05.06.24

Шосте вересня. Костянтинівка.
Долі. Мрії. Бажання. Думки.
Чорний вибух. Дим. Будьте прокляті!
На віки!

Костянтинівка... Костянтинівка...
Мирний риночок у вихідний.
Буде ворогу віддзеркаленням
Буревій.

Хай прокляття моє пронизує
Все повітря, де є руський дух!
За одну нашу тугу буде їм
Сотня туг.

Бо народ з боліт всім цим вибухам
Не забув прокричати "ура".
Там немає мирних. Ракету в них!
Вже пора!

Проростає трава на могилах.
Проростає крізь біль і красу.
Проростає на долах і схилах
Та печаль, що прийшла завчасу.

Проростає скорбота на скронях,
Проростає спокута в руках.
Проростають надія, мов сонях,
І любов, як поранений птах.

Проростає крізь землю сумління,
Як пшениця в безкрайніх полях.
І заглибиться міцно коріння,
Показавши нам праведний шлях.

Проростає все те, що минуло
В боротьбі, де абсурд переміг,
Що надійно навіки заснуло,
Як на полюсі вічності сніг.

4 червня 2020

Без історії роду
Важко нам обійтись, -
Перерив я до споду
Всі архіви колись.
Тільки жодної вістки
В установах нема
Ні про прадідів, звісно,
Чи бабусь, зокрема.
Ані плуга, ні шила
Аніде від невдах, -
Все пустилося пилом
Й обернулось на прах...
04.06.24

Не зруйнував. Не зрадив. Не порушив.
Але жорстоко ставить до стіни
Самотність, що впивається у душу,
Самотність, що вгризається у сни.

Неначе сулема отруйним паром
Все нищить, замітаючи сліди.
Рішучий видих. Щастя - незабаром...
В останню мить все буде, як завжди.

Народжений бентежною струною,
Звук мав надію в світі протиріч
На співчуття від баби кам'яної,
На сльози перехожих без облич.

Все навкруги - помірно і не дуже...
Так захопила серце восени
Самотність. Та, що врізалась у душу.
Самотність. Та, що вгризлася у сни.

Вже слова стали зайвими - отже і дим
Біля губ в'ється, мов балерина по сцені.
Хоть повірити важко – я теж молодим
Був колись, та давно… мабуть, ще в плейстоцені.

Де солодкою посмішка вчора була,
Щось, я бачу, дедалі кислішає міна.
Ти брехати не дуже-то вмієш, мала.
Але вчишся хутенько, та ще й на відмінно.

Хочеш – тему закрий, хочеш – іншу відкрий.
З несумісністю в кожному слові чи фразі.
Бо для мрій про майбутнє я надто старий.
А для спогадів ти молода ще наразі.

Де лунають, немов «отченаш», по ночах
З вуст районів невтомні сирени тривоги -
Чи це драма у нас? Тільки сльози в очах,
Що маскують вербальні ті всі еківоки…

За взяття себе в руки отримай медаль.
Хвилювання розігруй на диво майстерно.
Хоч і швидко засвоїла роль «фам фаталь» -
Не настільки, щоб зараз складати екстерном.

Не мені демонструй дар актриси – комусь.
Може він не второпає довше, яка є
Ти насправді. Невдачею не переймусь.
І звитяги твої вже не дуже лякають.

Тиша – наче фініта в тональності «ля».
Все життя наше – мов чергові класи школи.
Аксіома, звичайно, що кругла Земля –
Та здається, що нас не зведе вже ніколи.

Ти мені не «фаталь» - і не твій я «амі».
Де кохання – це гра, врешті-решт, нічиї всі.
Нещодавно без тебе я жити не міг…
Але дечого теж із тобою навчився.

Задивилась на поле пшеничне:
Колосіння зелене, зернівки налив,
А вгорі небо синє правічне,
білих хмар одиноких розмитий курсив.
Мабуть, небо писало...Не вздріли?
Бо ж підступно підкралась жахлива пора,
І летять знов ракет чорні крила,
І оговтатись важко в окопах від втрат.
Попри брязкіт війни люди праці
Докладають чимало зусиль: мати хліб,
Бо від пращурів гідна ця справа,
Щоб плекати й збирати врожайності сніп.
І щодня говорити "спасибі"
Всім бійцям дорогим, хто тепер на нулі,
З побажанням життєвої сили,
Щоб вернулись до рідних осель і землі.

Я хочу повернутися додому,
Але боюся не впізнати те,
Що було рідним стільки років,
Що в пам'яті стирається уже.

Я хочу повернутися до міста,
До вулиць і каштанів квіту,
Бо пам'ятаю їх іще з дитинства:
Свою Двірцеву і Бульвар. Це рідне.

Я хочу повернутися додому,
Бо бачу своє місто в кожнім сні.
Я буду посміхатися знайомим,
Радіти сонцю... вже після війни.

травень, 2024

Одружився, ще нема і тижня,
У алькові - любощів кальян.
Покусай мене, любаско, ніжно,
Хай вирує пристрасть-окіян.

Заціловуй кріпко, аж до дрожу,
Так, щоб непритома облягла.
Сили тануть! Рухатись не можу!
Діва - юна! Я ж бо - сивоглав!

Утопи у персах мужа-хтивця,
Запусти у серце пазурі!
Ох у мене й гарна молодиця!
В ніч одну уклався цілий рік.

Ув обіймах мни старого діда,
І кричи у захваті "I love!".
Від жаги роз'їхалася скирта,
Жінка - суща відьма! Ну й діла-а-а!

P.S:

У Пегаса міль побила крила,
Очі музі виїла роса:
Смерть стрілу Амура зупинила -
Краще б дід жону свою кусав.

Дочекалися ми благодатної зливи,
Упоїлись водою грунти і без неї масні, –
Яскравішими стали – вдоволена нива
Й незатьмарені житом волошок блакитні вогні.
Враз повищали в зрості зелені посіви,
Забуяли ще більш, у тісняві хлібів, бур’яни, –
Все живе щиро вдячне цій бажаній зливі
За цілющість, яка в літню спеку не має ціни.
03.06.24

Мені у двері серпень подзвонив.
Цей звук - лише йому властива риса.
Я відчинив. Впізнав без зайвих слів.
І бачу у руках його валізу.

У тій валізі - суміш літніх трав,
Там запах яблук, вечори спекотні.
Стояв навпроти мене і мовчав,
Бо бачив, як дивився я в безодню.

Відвертий серпню мій! Дозволь на "ти"!
Якщо прийшов до мене, любий друже,
То підкажи, де затишок знайти!
Відмовою не вбий вже вбиту душу!

Мені із тягарем безглуздих мрій -
Кружляти з жовтнем в дощовому вальсі.
Веселий танець літа вже не мій.
І серпень тихо вимовив: "Збирайся..."

Зачатий ще під Донну Саммер в ритмі диско -
Свою незайманість втрачав під Депеш Мод.
Я динозавр; я із часів, коли не зиску
Чекали від життя – любові та пригод.

Девіз мій: живемо єдиний раз життя ми -
Що нині згаяв, не поверне вже ніхто.
Тому якщо любив, робив це до нестями.
Щось захопило – викладався на всі 100.

Любов\ненависть викликав, та не байдужість.
Я всім життям доводив, що стервозність – міф,
І в найстервознішому серці я знайду щось
Тендітне, що ніхто б збудити не зумів.

Я понадкушував едемські заборони,
Лишивши за собою поле кислих мін.
Я – щось на кшталт співочо-білої ворони.
В молитві до Венери я – палкий «Амінь!»

Якщо писав – то кров’ю начебто востаннє.
Найпотаємніше жіноче розгадав -
Не просто ж так я народився від кохання
Під Донну Саммер – став неначе hottest stuff.

В ідейнім поєдинку ганжі з алкоголем
Я був арбітром - їх розводив по кутах.
Навчав поганого – то від моєї школи
У скріпонутості завжди зриває дах.

Я проспівав весну та прокохав ще й літо.
Ягнят мовчання розумів і мову риб,
Підґрунтя скріп, якщо безшлюбні на чолі там.
Що не сказав би Заратустра, говорив.

Я вивертав для ближніх душу та кишені.
Для прози був – як Геркулануму вулкан.
Думки безумні та бажання навіжені,
Бо я останній із ліричних могікан.

Я у холопів та й у бидла в чорних списках.
В червоній книзі побратимів по перу
Зачатий ще під Донну Саммер в ритмі диско,
У співі жив – Бог дасть, співаючи, помру.

Лебідкою літає літо,
Лимани ллються легко.
Лопоче липень листям липи,
Лещи́цю ловить легіт.

Лугам липневим, лану - лоскіт.
Лаванда любить ласку.
Ліатриси лягають лоском.
Лисиця літня лізе ласа.

Літають лускокрилі лісом,
Лелеки літні линуть.
Лісівникова лу́бом ліса.
Лабу́з линяє ліньки.

Лебідкою літає літо.

Той, з ким умовилися стрітись
багато тому ще віків,
лишивши ключ на ґанку
літа,
знамення тайне на вікні;
з ким обіцялися впізнатись
помежи всесвіту шляхів,
перетекти міжсвітні ґрати,
сердець діставшись колихких.

Отой - прийшов прозоро - словом,
а я прийшла маєво - днем.
Земські надтріснули основи,
розбивши марево скляне.
І захотілось відчувати
глибокі поклади душі,
а значить, вивітрились шати,
що світ ділили і криши...

кришили цілісні картини
усіх подійностей буття.
Сіклась межа і тля рутинна,
звільнялась пісня золота.
Ми ізторкнулися, злетілись,
одне крізь одне пронеслись
і знову, мов у леті, стріли
врізнобіч зникли - до колись.

Тоді, як дня стихає накип,
розпелюстковується даль,
(ще тиша не почезла заки,
й не втяла окіл марнота) -
донебно думаю про тебе
крізь хилитання мрійних рож...
і знаю - й ти в цю мить велебну
про мене думаєш також.

Покарав Господь людину за гріхи потопом,
Думав, що гріховну тягу тим потопом втопить.
Та куди там. Розплодились, знову розжилися
І за гріхи, беззаконня знову узялися.
Геть забули і про Бога, й про його завіти,
Бо ж хотілося на світі людям легко жити.
Врешті луснуло терпіння від того у Бога.
Дивлячись на грішне людство, він промовив строго:
- Нечестивий рід, допоки будеш ти грішити?
До якого часу я мушу це терпіти?
Все, жалю мого нема – кара всіх чекає:
Хай зійде вогонь небесний і вас пожирає!
Жив у той час один старець праведний на світі.
Поселився у пустелі та й молився звідти.
Як почув те Боже слово, став його прохати,
Аби карами страшними не став всіх карати.
- Господи, - звернувсь до Того, - змилуйся над ними!
Не карай їх, прошу Боже, карами страшними!
Знаю – вони заслужили присуд твій. Та, Боже,
Чи ж усіх страшною смертю так карати можна?
Жив я довго поміж ними, людей добре знаю,
Знаю, як людина легко у гріхи впадає.
Не карай усіх, хай кара справді грішних знайде.
Послухав Господь слова ті й сказав: - Твоя правда.
Ти праведний, чоловіче. Хіба, ради тебе
Я не стану посилати страшний вогонь з неба.
Але я пошлю хворобу страшну, від якої
Люди будуть помирати з мукою страшною.
А другим, можливо, страшно тоді стане з того.
І, від страху тої смерті, згадають про Бога…
Жила в ті часи в країні жіночка красива
Та була вона при тому страшенно блудлива.
Звабила вона красою не одну людину.
Ті стрічалися із нею у лиху годину.
Одні бідними зробились, багатства втрачали,
Другі, задля її ласки, крали чи вбивали.
Та блудниця у палаці з друзями своїми
Веселилась на банкетах, напивалась з ними.
А, напившись, хулу всяку казала на Бога.
Хвалилася: - Не боюся зовсім гніву Його!
Сказав Господь: - Дам я жити їй до кінця світу.
Та хворобою страшною має захворіти.
Хай пристанища не знайде по світу для себе,
І блукатиме самотньо попід гнівним небом.
А, де тільки вона ступить, хай хворіють люди
На оту страшну хворобу, що у неї буде.
Помирають в страшних муках, її проклинають.
Нехай заповіді мої врешті-решт згадають.
По Божому тому слово все блудниці тіло
Почорніло, страшні язви зловонні укрили.
Хто бенкетував із нею, у страху розбіглись,
А другі, що залишились, утекти не встигли,
Помирали в страшних муках. Блудниця злякалась
І до моря, утопитись у ньому зібралась.
Не прийняло її море, викинули хвилі.
Кинулась вона зі скелі – залишилась ціла.
У вогонь кидалась, але жива залишилась.
Тоді вона світ за очі блукати пустилась.
Бігла вона білим світом. Де вона ступала,
Всіх хворобою страшною людей заражала.
Помирали люди в муках від тії зарази…
І блукає та блудниця десь до цього часу.
Та хворобою своєю заражає того,
Хто прогнівив життям своїм і гріхами Бога.

Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дятла
Та змагання досвітніх півнів,
Та щемкі до болю виднокраї,
Та могили друзів і рідні,
Та стежки, де бігали малими,
Та бузок з каштаном навесні...
...Півник заспівав в Єрусалимі,
А мені здалось – в Яготині.

Молодецька бравада
І постава струнка
Залишились позаду,
Як і сила в руках.
Поховала їх старість,
Але, бачу, зате,
Що з’явилася скнарість
І зневіра росте.
Невдоволення множу
На недуги нові, –
Тому дуже негоже
Від цього голові…
02.06.24

Ці очі кольору горіха
І губи з присмаком гріха -
Моя єдина в світі втіха.
Хай кажуть, що у ній пиха,
Що легковажна егоїстка.
Що бути з нею – то дурня.
І треба розгубити мізки,
Щоб так терзатися щодня.
Кохаю ці підступні вії,
Волосся чорне і льняне,
Фантазій дикі буревії,
Що з пекла в рай несуть мене.
Колючість слів і ніжність шкіри -
В ній що завгодно віднайдеш.
І хижа грація Багіри.
І ніжність Нали в ній є теж.
Сама не знає, що є сяйвом
Від тіні вій до пальців ніг.
Між нами все є третім зайвим -
Весняна повінь, перший сніг,
Останній дзвоник дитинчати,
Футбол, поезія, кіно,
Мудрі книжки, дебільні чати…
Вона моє пробите дно,
В ній моє сьоме небо тощо.
Це найжиттєвіша з хвороб.
Якщо у неї в серці дощик,
Змиває весь мій світ потоп.
Якщо тремтять у неї руки,
В мені жахливий землетрус.
В ній кайф шаленої напруги.
В ній біль – від нього я дерусь
На стіни, щоб стекти безсило,
Неначе справді без кісток.
В ній лід, що й ангела б збісило.
А гляне – наче кип'яток
На зовсім голу душу ллється.
Піддасть ще правдою назло.
То й у зіркової фортеці
Давно всі башти вже знесло.
Це важче чорної роботи.
Хоч занавішуй дзеркала.
Але вкладу в останній подих:
«Спасибі, сонце, що була!»
Джерельце щастя, вир із лихом,
Де чортеня не затиха.
І очі кольору горіха,
І губи з присмаком гріха.

Натхненно чекаючи світлого літа
Удвох, саме так, як в часи стародавні,
Життя розпочавши, чому б не сидіти
На парковій лавці у травні?

Тримавшись за руки, плекати надію...
Коли ледь за двадцять - це дуже можливо!
Ось сонце за обрієм вже червоніє...
Якщо несподівана злива

Проллється над парком і подихом сильним
Повісить над серцем зневіру та морок -
В нас є парасолька. Одна. Наша спільна.
І мудрість. Бо нам вже під сорок.

Хоч барви тепер вже не дуже яскраві,
У кожного дня все складніші завдання, -
Сапфірові ночі, смарагдові трави
Зрадіють міцному коханню.

Єднання - це опір дощам безголосим.
Удвох, крізь неділі звичайні та вербні
Приміряти старість! Повірити в осінь!
На парковій лавці. У серпні.

В пустелі на порепаній землі
Іду спокійно і шукаю смислів,
Яких не знайдеш у густій ріллі.
Шалена спека розтопила мислі.

У цій пустелі у самотині
Чи станеш ти іще одним пророком,
Який розтане десь у далині,
Пройшовши пекло вже ослаблим кроком?

І марення явилося мені:
Я бачив голих дів на тлі піщанім
Як нагороду за важезні дні,
Які пізнав я в іспиті нещаднім.

Можливо, в божевільності пісків
Знайду я одкровення неспалиме,
Яке приходить раз на сто років
І поведе у вічності долину.

За цими міражами віднайду
Подвійний сенс, що у пісках потоне.
Вогонь пустелі вдарить у біду,
Відкривши силу потайних потоків.

22 травня 2020

В слова раніш банальні "до" і "після"
Вернувся зразу початковий зміст,
Як тільки дикий смерч війни пронісся
Над сивим ранком зціпенілих міст .

У "до" залишив кожен того ранку
Все надбання раніш прожитих літ-
Хто захід свій, хто щемну мить світанку,
А хто не встиг ще протоптати й слід.

Лишились в тому "до" всі наші мрії.
А в сьогоденні, чорнім і лихім
Розбомблений і спалений сіріє
Між "до" і "після" опустілий дім.

Та буде "далі", буде мир і тиша
І горлиця зів'є собі гніздо
На сонячнім балконі, просторішім.
...
Але не вийде жити, як раніше,
Такими вже не будемо, як "до".
Травень 2022 р.

Лишити нині владу казнокраду –
оте не краще за оксюморон,
як дати вдруге шанс тому, хто зрадив,
або убивці – ще один патрон!

Завтра ітиме сніг.
Спершу повільно, а потім зірветься в біг.
Ти так і не втямив за що боровся,
тому і не переміг.
Бог боронить сильних і молодих,
а в мені, безтілесній, духовний вивих.
І запізно кликати лікарів —
час такий, що й без мене немало хворих.
Самота починається і закінчується в тобі,
саме так зливаються хвилі моря,
починаючи океан.
Кличеш її "коханою" лиш тому,
що так і не поцікавився іменем
досі.
Сніг іде до самої осені.

Душа закохана світліє
І молодіє від надій,
Що не пустими будуть мрії
В незмінній вірності своїй.
Вони, рожеві та блакитні,
Хмільні й цілющі, як бальзам, -
Тебе охоплюють помітно
Своїм гарячим почуттям.
Ось-ось зітхнеш і скажеш щиро
Мені на тернах самоти,
Що довіряєшся настирі
І бути поруч хочеш ти...
01.06.24

"Прошу тебе! Не помирай!" -
Слова відверті та безцінні,
Коли здається, що каміння
Востаннє вкрило небокрай.

Красива рятівна надіє,
Прошу тебе! Не помирай!
І не потрібен вогнеграй -
Маленький вогник теж зігріє.

Бажанням добрим та поганим
Давно покладений був край.
"Прошу тебе! Не помирай!" -
Казав і я своїм коханим.

Хоч Там, хоч тут - суцільний рай
Мені пообіцяла осінь.
Можливо, хтось мене попросить:
"Прошу тебе! Не помирай!"

Формула щастя в теперішнім світі проста.
Гроші-товар… І з коханням щось схоже, як звісно.
Так, особистого ніц, але це не біда.
Бізнес, дівчатка і хлопчики, все тільки бізнес.
В щире кохання повірять хіба в дитсадку.
То є казки, актуальні, можливо, в колисці.
Потім любов загартує натуру м'яку.
Змусить як істину істин сприйняти колись це.
Звикли в минулому вірні раби почуттів.
І куртуазність пропала в часах феодалів.
Зваблива ніжність – реклама, аби захотів.
Тільки за все доведеться платити надалі.
Всі ці принади – вони капітал, зрозумій.
І конвертуються гірше, коли вже за 30.
Амортизація – далі проблеми самі,
Тануть краса та любов через брак інвестицій.
Ну а без них будь-які варіанти дарма.
Ліжко для двох особистостей надто вже тісне.
Та особистого в цьому нічого нема.
Бізнес, дівчатка і хлопчики, все тільки бізнес.
То інвестуй, не жалій на салони та спа.
Фітнес, звичайно, бо нині спортивність у тренді.
І ні до чого романтика, сльози, журба.
Все дуже просто: душа з тілом наче в оренді.
Формула щастя доволі проста: баш на баш.
Просто прийняти – життя стане легшим одразу.
Все очевидно: ціна за престижний типаж.
Ну а віднайдеться краще – до чого образи?
Бо неустойку стягнути… в якому суді?
Отже контракт розриваєш, коли все набридло.
Лиш пам’ятай: із стосунків виходиш – тоді
Воду спусти, як годиться, та виключи світло.
Формула щастя проста. Обирай із сідниць,
Грудей і стегон де вигідно, доки не пізно
Та особистого в цьому, звичайно, що ніц.
Бізнес, дівчатка і хлопчики, все тільки бізнес.