ти плачеш Харібдо ти й досі плачеш
і ніхто не знає і не знатиме чому
плаче Сіцілія плачуть вечірні миси
плачуть вівці на пагорбах і півні захоплені піною
і червоні райські яблука у солоній воді

ти не маєш обличчя Харібдо і це твоє горе
і нутро твоє голосне на всі віки зосталось незайманим
це така крутанина така неповага до твоєї старості
коли дівчата відкорковують шампанське на твої хвилі
коли юнаки залишають на скелях свої нікому непотрібні імена
ти плачеш Харібдо і це твій злощасний карнавал

ти тільки величезний вир Харібдо
ти тільки вулик
у якому досі живуть усі війни і всі свята
усе череп’я що було колись вазами
уся кров принесених у жертву свиней і биків
з того самого ранку
коли ти вперше схопила з палуби юнака
і пожбурила його на свої шовкові подушки

ти така тривожна Харібдо така тривожна
що мені боляче дивитися на тебе і не знати слів
а тільки слово в слово повторювати за тобою те
що ти віддаєш морю рівно стільки скільки ковтаєш
ковтаєш стільки віддаєш
тому полудення над твоїми шпилями таке рівне і високе
як термітник у якому всі обличчя однакові
і утворюють одне велике обличчя самотності

ти купаєшся Харібдо між двома скелями щоранку
чоловіки одягнені за модою минулого століття
пускають стріли з однієї скелі на другу
і не можуть поцілити
і не можуть знайти свого дому
бо всі житла падають та й падають їм під ноги
а зорі згасають бо ранок
а ти купаєшся між двома скелями гола

і я не можу говорити з тобою Харібдо
і я не можу пірнути і купатися разом з тобою
бо тарілки б’ються
а овече руно під ногами старіє
а голови півнів світяться на частоколах так яро
ніби зверху хтось кидає пригорщами великі золоті монети

я щасливий без тебе Харібдо і це дуже страшно
бо ти ніколи не вирвеш мене з тенетів мого впертого схимництва і не з’їси
а я ніколи не посаджу тебе на посаг і не повезу до церкви хрестити
бо я не заслуговую насправді твоїх білих грудей
твого полоскання білизни у відкритому морі
і твоєї ніжної несамовитості
з якою ти гойдаєшся самотня серед хвиль
між неводів і солоних яблук

2012.

коли ти розмірковуєш,
чому ми так дивно влаштовані,
уяви, що цей світ – метелик,
кожне крило якого –
безмежний простір.

на одному з них вечір,
а на іншому – ранок.
ось тут бронзовий жук-вусач збігає
вигнутою лункою листка,
а з іншого боку місячний кіт
складає у вільхову шкатулку
клубочки дитячих снів.

там зелена хвиля змиває сліди на піску,
а тут загораються блакитні ліхтарики мрії,

на одному крилі
шумить водоспад і лань п'є з потоку,
а на іншому скрипаль
прикладає до плеча ялинову скрипку
і зоря біля його ніг
відбивається у далекій воді
протилежного берега.

коли ти вирушаєш в дорогу,
я повертаюся.
коли ти опускаєш голову на руки,
я тебе не докличуся.
це одне життя,
що згортається і розгортається
силою тяжіння полюсів.

коли вона стане нестерпною,
метелик сяде перепочити,
його крильця складуться докупи,
і ми збудуємо новий ковчег.

Пародія на критичну статтю підручника

Як відомо, широке коло майбутніх поціновувачів таланту майбутнього класика народжується зі шкільного підручника... Не виняток і творчість Іоана Львівського (в миру Гентоша).
Плодючий пародист не минає нікого, хто гадає, що пише вірші.
Своєрідне кредо Іоана "Та тую... Ваню (скорочено "ТатуюВаня")" відзначається жанром пародії. Багато кого торкалося перо "ТатуюВаня", доводиться Львівському наносити "ТатуюВаня-2", "ТатуюВаня-3" тощо.
Особливо плодючого пародиста цікавлять віршовані рядки про кохання.
Приміром, як талановита авторка примудряється безтямно закохатися в чоловіка, чиї ноги, коли спітніють, як Rexona, "ніколи не зрадять".
Або "зоряні" мандри автора, "путь к сердцу мужчины" котрого - це ралі "Париж - Даккар".
Не минає увагою пародист й еротичну складову літературного процесу. Як тільки не намагаються прикрасити себе літературні герої, аби, нарешті, найвідоміше зробити еротичнішим...
Тандем фараонів несподівано перемагають у жіночому соцопитуванні з питання "Чоловіча вірність - навіки!"
Яблуко, яке впало на голову Ньютона, виявляється, мало слід від губної помади.
В Одесі на сьомому кілометрі з'явився у продажу майонез "Фаберже".
І що?
Здоровий глузд Іоана Львівського не тільки не загубився у хвилях еротичної творчості, а і залишився на місці. Іоан навіть зробив кар'єру: досяг звання "Генерал татуюВанєчка!"
Рекомендується творчість Іоана Львівського - всім.


Привітання з виходом нової збірки
(інтерпретація)

"Сумно.
Сумно аж за край..."
Де ти,
пародисте,
дідько тебе лай!?
Щастям
світ не перетнеш.
Напиши щось...
Може,
гумору доллєш.
Схід
і Захід - не модель!
І
Захар би Беркут
об'єднав людей.
Ні, не здатні
до віршІв
лідери пародій
політичних слів.

Так краще
ти
даруй свій хист,
бо ти -
толковий пародист,
бо ти один такий,
хто захистить усіх.
Во славу
гумору (бо свій)
тавруй
пародії надій,
що "пишуться"
як політичний сміх.

Гумор -
це не почуття.
У Остапа Вишні -
гумор як життя.
Штепсель
Тарапуньці теж
натякав на гумор
український все ж...
Смуток.
Смуток хтось завів.
То ж
на часі Гентош -
гумор наших днів.



16.07.2012

Хіба вона жахлива- ніч купальська?
Колише вітер в лузі трави запашні...
Принадна ніч, вельмишановна, царська!
В таку потрапиш тільки уві сні.
Зірковий вир у місячній долині
Спіткає до буття магічні сили:
Все колобродить у спекотній днині,
Любовне свято обіцяє милим...
До квітки квіточка- сплітається вінок,
Не лавровий: тисячолистник з м*ятою.
Дівчата з хлопцями побрались у танок
З лихою пристрастю: упевнено-завзятою!
Таємні почуття розчулили пекельною жагою,
Розбарвили чуттям нестримної любові,
Приватно долучив до слів магічну зброю
Для визнання кохання в кожнім слові.
Бурхлива і нестримна липнева насолода...
І папороті цвіт згубився у дурмані.
Така чуттю приємна жіноча ніжна врода-
Від неї розум чамріє, знаходиться в омані.
Немає часу й простору у цю казкову ніч.
Зплітаються слова вустами в коливанні.
Зникає тиск обурення та низка протиріч,
Та невгамовна тяга в сопернецтві-змаганні.
Усе стає загальною умовною шаною,
Ніхто нікому і нічого не повинен.
Ніхто не визнає нахабництво ганьбою-
Усе за течією нічного свята плине...

КРАСИМИР ГЕОРГІЄВ
ПЪЛНОЛУНИЕ
Така ме стиска в шепите си съдбата,
така ме премятат и тия, и ония,
че ми иде да се озъбя на луната
и като вълк да вия.
..............

Переклад із болгарської
***
У жменях стисла доля, як в лещатах,
помітуються мною так жорстоко,
аж хочеться на місяць вискалятись
і вити вовком...

Серце покотилося далеко
Бадилля тремтить на горбі
Покотилося до хати
Там друзів повно було
Розлетілись наче лелеки вони
І стоять наче вдови
Зажурені хати
2012р.

Ранок надуває туманом
Повітряні кульки хмар
І відпускає їх радісно
У небесну кошару липня.

12.07.12

несу пакунок
долі
так поволі
стою на роздоріжжі
як підніжжі
а тільки сніжно
навіть влітку
сніжно
у заметіль ховаюся
пейзажну
мов схимниця
у монастирську
келію
а бачиться
а мріється
камелія

13.07.2012

Подаруй
мені
мапу
своїх кроків
на кожен день,
щоб я
був там де
ти зараз,
поруч з тобою.

У молитовнім шепоті
здіймає змучена трава
в небо стеблодолоні
припадаючи в поклонах
до порепаної землі
благає великого жовтого бога
відвернути страшну кару
не знали трави
що творили
молоді та зелені
від вечора аж до ранку
впивалися хмільною росою
і соловіючи
гойдалися у гріховному танці
з вітрами
ловили цвіркунів
що збилися з дороги
і змушували співати серенади
зоречерницям
і коли котрась спокушалася
і падала в обійми
з висоти небесного монастиря
хтось забачивши
загадував бажання
але ніхто не просив
прощення її душі
аж тепер тільки
у молитовнім шепоті
здіймає змучена трава
в небо стеблодолоні
бог затуляє всевидяще око
хмариться

Сьогодні я бачила
щілину до раю,
Богом лінійкою
відміряну.

Добратись би туди...
але ні, то тре вмерти
і полетіти до тої щілини.

Вона така світла,
а небо синє-синє.
вона незвужується,
вона - чекає.

І та пара в трамваї,
покрита млою старості
звільнила місце молодим.

Так має бути,
так стається:
ми займаємо чиїсь місця
звільнені нам смертю і НИМ.

22:05

04.11. 12

Серденько моє макове
Тремтить із вітром.
Торкайся! Торкайся мене!
Сонячний струмінь,
Гаряче в грудях.
Разом дихати легше

Солнца лучи,
Они прекрасны!
Радужно резвятся поутру,
Словно боги–дельфины!
А мы?..
Дельфины поют,
Поют песню любви,
Весело, просто, легко!
Они — нежные и бестрашные...
А мы, люди,
Какие — мы???
2012г.

Твій в моїй
Душі залишився слід
Як ніжний літній сонця схід
Як тепла жовта осінь
Або як кольорова різдвяна зима
Ти смішний, коли серйозний кажу жартома
Очі в очі – цей дотик
Або щось дуже схоже до ночі
на Івана Купала
Коли ти забажав, щоб я тобі співала
Перестрибування через вогонь теж було
Квітка папороті
Така зацвІла, квітуча, зірвана разом обома
Нюхали її як наркотик
Саме так: нюхали і відлітали...
Ця поезія чомусь знову повторюється
Навіщо воно мені
І далі нема на то ради

2012

День гарним був.
Минув.
Що він залишив?
Кожному своє —
...Ніч рядном вкриває...
Здобутки, у кожного, які?
— Лише ті, ті, і тільки ті,
Що власним шляхом...
Які?
Запитай себе,
Ти знайдеш час,
Адже розумний — це Ти...
І правити свій шлях
Повір
І, довірся собі,
Це лишень твое —
Тобі...
2012р.

***
У попільничці згорає недопалок,
У комірчині мізків темно і димно.
Додому давно ніхто не приходив?

***
До голови по розум?
- стукай голосніше!

***
Зпрожогу кидатись у воду?
Чи може непотрібно?
- було б ще в понеділок...

***
Дежав'ю під ногами,
атака білих клонів...

***
Метелику ховатись? - зась.
Ось тобі свічка!

***
Дверей багато-
на всіх вистачає
табличок:"стороннім-ЗАБОРОНЕНО!"

***
Коли смугасте згортається в клубочок,
Засинає,а НЕслухняні смужки змішуються
У сірі будні.

***
Якщо заводить, то - заводна.
Якщо складає, то - складна?
Я складаю вірші.
Я - складна?

***
Між днем і ніччю вештається
постійне бажання попоїсти.

***
Грім наповнював мою хату гуркотом.
Я благала ще хвилинку тиші.
Та довелось напомацки хапати телефон
і вимикати будильник...
За що ж я так не люблю грозу?

***
Тихо в небі між зір.
Ім не чути, як волає
надломлене серце.

***
Згинаюсь у три погибелі
у потворному череві маршутівки.
Липну до спин і грудей
солоно і слизько.

***

Наполегиво відмахуються двірники
від залицянь.
Але дощ не вгавав...

***
Хлюпощеться море,
якісь дрібі крижини,
нагаують айзбери.
Поміж яких плвають тріски...
Завжди забуваю вилити воду вчасно.
Знов натекло з морозилки.

.. моя неволя
зойкнула
навсібіч
друзками
кришталевого черевичка

тепер
бігатиму босоніж
на побачення
до тебе
обціловуй зранені ніжки

Мечі перекували на рала…
Чи не сахнеться земля
і не втече з-під ніг
від холодного доторку металу,
що пам’ятає
кров її синів на кінчику меча?
Хай іржавіють такі рала!

Списи перекували на серпи…
Чи не здригнеться
й не зойкне трагічно колос –
аж всесвіту основи захитаються, –
чи не згіркне хлібина
від дотику півмісяця,
що пам’ятає смерть на вістрі списа?
Проклинаю такі серпи!

Доки вдавати, що нічого не трапилось?

Чи паралельні прямі
сходяться в точці компромісу?

2012

Півроку вже, як дня не мав.
Усе якісь льодяники годин.
Хоч я і не барився.
Аж раптом зранку...
день упав.
Не звівся ще,
а вже звалився.
З розтоплених
до сонячних
жарин.

Нарешті, ні?
У вухах - крик...
Як докори дружини й дотепер.
Хоч я також родився.
Я знов до цього
крику звик.
Не звівся ще,
а вже звалився.
Первісних
не минаючи
печер.

Та Бог з ним... День!
Урвавсь терпець
і лід "не має часу мріям" скрес.
Я мріять не стомився.
Надихатися б...
як митець.
Не звівся ще,
а вже звалився.
До сонячно
вибагливих
небес.


03.07.2012

коли кислота слів роз’їдає зубну емаль
починаєш якось неадекватно реагувати на холод
рук
простирадл чужої постелі
з кожним ковтком повітря
біль наповнює твої легені
і... голками шкребе до серця

ти – весляр
який заснув у човні між внутрішніх конфліктів
хвиль
котроїсь зі своїх свідомостей

і... тепер не можеш збагнути
як пароплав твоєї америки
не стишивши хід мов ракето-торпеди
прямує на тебе

як

в такі моменти найчастіше ходиш до себе
стукаєш питанням у двері черепної коробки
витераєш ноги
та не переступаєш поріг

усі ми чутливі до слів
особливо коли вони є
але вперше
немає чого сказати

2012р.

***
Что там: за чудо-облаками,
Где не летают суперсамолеты,
Где ангелы бьют белыми крылами?-
Там книги, облачившись в переплеты
Ждут участи: открыться или нет,
Поведать миру тайну мирозданья,
Иль сохранить могущества секрет,
Наследие запечатлев в преданья...
Там свет струится сизо-голубой:
Неяркий, ненахабистый, спокойный,
Другими мерками вверяется покой-
"Покой от вечности":
напыщенно-пристойный.
Не гложет грусть, не разгорится страсть,
И голос не приемлет чувства гнева...
Здесь как-то странно воплотилась власть-
Власть бесконечности пространства Неба.

***
Устав от "белизны", спешу сойти.
Где лестница заветная на Землю?
Я нахожусь сейчас на полпути,
Со мной мой Бог- его дары приемлю.
Сгустились краски,звуки оживились.
Я слышу пенье птиц. Цветы у ног.
И облака,как сахар,растворились...
Нога ступает на Земли чертог.
Святая твердь с прекрасами оазы!
Нельзя объять и описать словами!
Увидев раз,возлюбишь Землю сразу,
Впиваясь в Рай влюбленными глазами.

***
Рай не Земле? Или на Небе Рай?
Бог создал Небо, Землю и нас с вами.
Живи! Гори в огне любви! И ввысь взлетай!
Рай нам дарован на Земле под Небесами!!!

Я каплей утренней росы стекаю в землю.
Я проростаю колоском-глазами в небо.
Песчинкой крошечной,вихрясь,засыплю греблю.
Я в мыслях к истине приду от слова "небыль".

янголя зірчатий ручай награє
ворожить місячна кобза
вигойдує доленосні тони
тятивою надій медитує
височіє у ноті кохання
у любов*ю обласканій музі
і в*є тіла блаженний напій
струноквітне рай
в янгольських узах
2012р.

То буде, здається, осінь.
Не тому, що мені так добре,
а тому, що так Бог захоче.
Так-от, буде тепла осінь
і люди з відпусток вийдуть -
у відпустку піде сонце,
щоб пожити у Греції,
бо теж хоче бути модним.

На чиємусь балконі висітиме одяг,
на Його — досихатиме червень.
Він заварить собі традиційно чорний,
не надто солодкий.
Чай тамує несказаний відчай,
до якого доводить кава
чи кавовий запах...
Захитаються спогади жваво,
закиплять поміж планів на завтра.
Вже не світиться сенсор,
хоч вистрибує серце:
в смс-ках була правда...

Набере несміливе “як справи”,
набере “я сумую, здається”,
набере “забіжи завтра вранці”,
і згадавши про те, що пізно,
і згадавши, що вже не коханці,
жодних слів не відправить,
бо злякається того,
що вранці вона повернеться.
Надовго.

Небо впаде на дах сусідів,
напевно, воно ностальгічно-хворе,
якщо вже не здатне себе тримати.
У Нього те саме.
Здалося, що хтось є в кімнаті,
і вчулося тепле “дякую”.
Але ні.
Телевізор говорить.
Три красуні співають,
три неприродньо красиві шмати
вислизають із монітора
і тіло збуджують.
Просто вимкне ТБ.
Телевізор — ворог.

Він, здається, хотів як краще,
відпустив, бо суцільні проблеми,
відпустив, бо ненавидів рими!
І тепер розважається з тими,
що дарують фізичне щастя,
що так дико вдають оргазми,
що зникають без сліду туманом.
Між обманом старим і новими обманами
ще гортає її поетичну сторінку.
Не знаходить рядків про справжність,
і, здається, вона вже не пише...
Ні Йому, ні іншим.

Він, здається, такий дорослий,
а не знає, наскільки важко
за невинними жартами й масками,
наче скарб, зберігати правду.
Він не знає, що в ньому — радість,
Він не знає, що кожне завтра
загорялось думками про Нього
і холодне “вже досить” зірвалось стратою.
Тут ніколи не буде винних:
адже кожен багато втратив.

То буде, здається, осінь.
Сонце ще буде високо,
а спогади всохнуть.
Їй буде байдуже, скільки років,
промайнуло між ними.
Чи просто між ними.
Усміхнеться усьому світові,
і поїде шукати світло
в гори,
де свіже повітря і мало люду.
Нема нікого.
Розридається перед Богом,
розіпнеться в собі молитвами:
не наважилась вилити правду,
що могла би (і буде) чекати завжди,
що хотіла у Ньому, як в небі, жити.
А Він на балконі сушитиме одяг,
і зі спогадів щось палитиме.
Він заварить собі традиційно чорний.
Згадає про літо.
Забуде випити.

30. 06. 2012 р.

Направду не треба шукати сенс,
якщо людям добре в одному просторі
бути вічно й незмінно чи бути гостями.
Певно, треба заплющити очі на все,
все й без того занадто непросто.

Просто запах Його перманентно важливий,
і, здається, дурниці — яке у нас небо.
Виникає єдина потреба — жити,
і затьмарює інші людські потреби.
Я воліла би жити у цих митях.

І, чомусь, неважливо — Він падає з криком
чи цілує спокійно, говорить щось тихо...
Я ж не збираюся красти Його у світу,
Мені ж достатньо... А врешті Він знає.
Він мене надихає.
Надихає вже тим, що Він поруч дихає...

Кажуть, щасливі не мають на вірші часу,
я, мабуть, абсолютно інша — неправильна:
замість того, щоб просто віддатись справам
я складаю зі слів Його запах.
Просто щастя й натхнення літають разом.
Зі звичайного в сьоме впала. Небо.
Я заснула в Його трохи п'яних хмарах,
І прокинулась з тим,
що на щастя є в кожного право...

29/ 06/ 2012 р.

шурупистий карк наглоти
самозарізається в чисте сумління
гіпсокартонової душі
до необдуманого профілю наївності
аж шляпка видирає радість
маски на лиці

шуруповерт – шайтан
заряджає батареї струмом
пекельної енергетики
десь біля двісті двадцяти у нас
у Англії – близько сто десяти

і чого це там
вдвічі економлять
на показниках гидоти
коли треба трансформувати
їхнє зло в наше

тут потрібні перетворювачі
і з чудернацькими штепселями
квадратної форми (аж квадратіють очі)
в той час коли у нас все округле
в тому числі і Земля

панове майстри
коли робите перегородки
використовуйте дідівський метод
сто грам веселих скоб
сто тичин серйозності
сто стовпців надійності
загорніть у глину єства
і осяйте щирим усміхом усесвіт

2012

І сивина на славу юна
без перебільшення й надумань.
Перебуває тут
історією
схвалений
статут,
ім'я якому
УМАНЬ.


28.06.2012

Мої літгерої
втомились блукати між римами,
і торкатися кроками голих думок.
Мої літгерої помруть в один день.
Все ок.
Я збиратиму щастя… у віршах.
Я навіть житиму ними.
Все, здається, як було до того:
прокидаюсь сама,
засинаючи з ним.
Так, все добре.
Ні, не сталось нічого.
Хоч всередині мене
чергова могила,
І квіти не ті приносять.
Досить.
На вихід всі мрії.
За руки.
По двоє.
Хай нас люди
вважають чужими.
А зрештою, байдуже,
сталось то сталося…
Просто мої літгерої
втомилися жити між римами.
Мої літгерої, здається, вкурили,
що їх не існує в реальності.

26. 06. 2012 р.

[інтро]
Серце відштовхує кров
і вени пустіють
немов пересохлі акведуки Риму
притулок дощів і вітру

[перший акорд]
Боже, дай мені Кесареве!
зроби мене іронізуючим дитям
у своєму віварії
бо тіло – порожній храм
а на статус креатури
я не заслужив
отакий я – суцільна халтура
твій пустотливий hand made

[другий акорд]
мов на березі моря сиджу
очікую на аргонавтів
чи нових космонавтів
поволі виловлюю ніжність хвиль
малюю рибу на піску
своєї віри й слухаю сирен
невтомно бальзамуючи мрії

[епілог]
і начебто наближаюсь до тебе
як до Ітаки
невтомний блукач і шукач
Улісс…
та мла суцільна і тривка
молочних берегів не видно
не чути голосіння сурм
я не знаю, що тобі дати:
те, що просиш
чи те, що тобі потрібно
отаке воно
наївне улісейство
2011.

когда читаю усыпанное сердечками письмо
в моей груди разливается тепло
что я вижу всмотритесь
подлинная жизнь рядом с нами
она в цветах на лужайках
в ящирице
которая греется на солнышке
в детях
которые с нежностью смотрят на мать
в обнимающихся любящих
в каждом гнездышке
где люди работают
любят и веселятся
нет ничего важнее этих скромных жизней
их сумма и составляет
человечество
в котором и мы с тобою
искренне любим друг друга
познав достаточно хорошо
что все есть одно
и оно — прекрасно!
2012г.

у нас вкрали гол
«а нащо він вам?
ви б у тому матчі однаково не перемогли
бо ви по життю – невдахи!
і скажіть спасибі,
що ми вас узагалі допустили до цього казана!
ідіть собі й не скигліть
це ж просто гра!..»
ми втерлися й пішли туди,
куди нас послали

у нас вкрали мову
«а нащо вона вам?
хіба ви нею розмовляєте?
а тих, хто ще говорить нею, –
все одно меншість!
та й чи говорять вони нею,
чи так – лише граються
(а думають російською,
як усі нормальні люди)?
і взагалі: наскільки простіше й зрозуміліше –
по-російському!
а то придумали казна-що,
язик поламаєш…»

у нас вкрали право вибирати собі владу
«як це немає вибору?!
ось вам влада і ось – опозиція!
вибирайте, що вам більше подобається:
лялька на лівій руці ляльковода
чи лялька на його правиці!
є лялька для Сходу і лялька для Заходу –
грайтеся на здоров’я»

пограємось ще?

2112 рік, Євразійський Союз, м. Кієв,
Ґос. унівєрсітєт ім. Д. Табачніка:
«Тема нашей сегодняшней лекции:
народы, обитавшие ранее на территории ЕАС.
К таковым относятся, в частности, укрАинцы, белорусы, чукчи, удэгейцы… Основной причиной исчезновения данных народностей явилась их неконкурентоспособность в борьбе видов за выживание…»
догралися…

2012

плисти
так хочеться плисти
крила вітрил розпростерти
осідлати вітер
що звабливо до хвиль заграє
палубу кинути в обійми сонця
підняти з постелі заспаний якір
і злетіти
назустріч спокуснику обрію
який так пристрасно
мріями лоскоче

і лише щогла
чи то зламана
чи недовірлива
чомусь боїться
вістрям своєї надії
у небо глянути

Я – секунда до стрибка старого звіра.
Хилого і поїдженого кровю.
Я – його зіщулення очей.
І напруження мязів.
Скрегіт кісток і затриманий подих.
Споглядання чужого тіла
Що за мить наповнятиме внутрішнє
Порожнеча
і підозріле пригинання плечей,
щоб її захистити.
я знаю, що дико болить,
коли повільно рветься мяз.
Всі частини моєї душі відчувають страждання.
І я не вмію інакше.
Що таке співчуття,
стрибайте навколо безпорадної жертви
і дізнавайтесь.
З острахом оглядаюсь назад.
Серед диких трав, на мене зачаївся
хворий і стомлений леопард.


24.06.2012

Якось чужий сон
прибився до мого обійстя
сон-приблуда
невмиваний
нечесаний
голодний
припався до миски сліз
що зранку я їх наплакала
жадно припався
аж вилизав дно
і очі мої стали ясними
кинула кістку
що в горлі муляла
цілою ковтнув
я дихати стала вільно
наситився сон
до ніг моїх підійшов
на капці вклався
за вухом почухала
і ремінця намацала
видно що свійський сон
з цепу зірвався
та як впірвав
аж тут опинився
звідки він не спитаю
не прив’яжу
не вижену
може на ранок сам піде
а поки хай стереже мене
а я його
як зостанеться

мне ведомы сказки таинственных стран
о тайне девы и страсти могучего воина
я вижу твой грустный взгяд
слушаеш голос закрыв глаза и колени обняв
вслушайся
далеко далеко у озера
в парке изысканый бродит граф
ему стройность грациозная дана
пылает Огнем волшебный взор
сравнится с ним может лишь луна
отражаясь нежностью во в влаге озер
твое сердце вдыхает туман одиночества
ты не веришь никому
лишь своему человеку дождя
ты плачешь
не надо
если веришь
значит любишь
иди в парк вечности
он ждет и обнимит тебя...
2012г.

Якось чужий сон
прибився до мого обійстя
сон-приблуда
невмиваний
нечесаний
голодний
припався до миски сліз
що зранку я їх наплакала
жадно припався
аж вилизав дно
і очі мої стали ясними
кинула кістку
що в горлі муляла
цілою ковтнув
я дихати стала вільно
наситився сон
до ніг моїх підійшов
на капці вклався
за вухом почухала
і ремінця намацала
видно що свійський сон
з цепу зірвався
та як впірвав
аж тут опинився
звідки він не спитаю
не прив’яжу
не вижену
може на ранок сам піде
а поки хай стереже мене
а я його
як зостанеться

Ранкова музика пахне чарами липи,
Що їх ти підсипала мені в чай
У перший день творення
Світу нашого.

Невиспані блискавки
Радісно розрізають спеку,
Що потріскує, наче кавун
На таці міста розімлілого.

Дощ змиває сліди
Із дерева пізнання гріхів
І розмиває їх
У калюжах п’ятниці.

Відгадай:
Із якої краплі народиться
Життя?

А я знаю,
Що у лоні твоєї долоні
Залишився запах висохлої сльози
Моєї вчорашньої присутності.
Причетності…

Знаю,
Що вночі знову
Ти молитимешся Богові
І янголи принесуть до тебе у сни
Мою турботливу ніжність.

22.06.12

огнем любви сияет сердце скрипача
пылают звуки словно эльфы танцующие струнами
из сердца льется любви мелодия
воспламеняя серца людей Планеты Терри
2012г.

села-пустки
чекають мабуть китайців
щоб китайкою очі закрили останньому діду
як помре
вишиті рушники прикрасять драконами
котигорошку зіщуляться очі
а на бабиній макітрі розквітнуть півонії
не-пустки-села

Божевільна із поглядом пильним і білими довгими пальцями
На кам'яній стіні,
Волосся немов буревій і рот як суцільний крик:
Хіба це важливо,
    Касандро,
Щоби вірили гірким джерелам? Бо істина в тому, що правда
Ненависна людям, вони
Радше б тигра в дорозі зустріли.
Тому правда поетів солодка брехнею;
А релігія: політикани, торговці
Поливають новою брехнею стару, і їх славлять, шанують
    за Мудрість. Схаменися, дурна, будь мудріша.
Ні. Гризеш у кутку скибу правди,
Мерзенна для бога й людей. - ти, Касандро, і я.

У столиці моєї держави,
у княжому граді Києві
така туга, буває, підійде –
защемить, запече під серцем –
за далекою Україною…
Ось огрядна пані московка
чи скоріш ґоспожа хохлуша
тицяє пухкенькою ручкою,
складає
вогнисто-багряні губи
бубликом
(невже знесеться?)
і ніжно так сокорить:
“Ско-о-о-ко-о-о?..”
Купую в кіоску журнал:
– Будьте ласкаві, покажіть…
Он жовтенький, в куточку… “Прапор”.
Перепрошую… Помилився…
Він тепер уже “Березіль”.
І у відповідь чую:
– А разві
березіль по-українски прапор?
Тож коли у чужій столиці
псом приблудним душа заскімлить
від розлуки із Україною,
перший-ліпший знайду таксофон я,
догукаюсь, може: “Це Рівне?..”
Вісім – вихід з Єгипту, з неволі…
Швидше код! Нуль-три-шість-двадцять два…
І приємний жіночий голос
і ласкаво, й суворо промовить:
“З вашого телефону не дозволяється
користуватися даним видом зв’язку…”
Я довго триматиму трубку,
а ніжна, терпляча жінка
ввічливо і раз по раз
буде освідчуватися мені
щемливими словами
моєї мови…
“…ашого телефону не дозволя…
…воляється користуватися да…
…ся даним видом зв’язку…”
Мила моя!
Дихати заборони!
Жити заборони!
Говори!..
(Слава Богу, навчилася…)
Рідна моя! Кохана!
Моя Україно!

1993

коли день захлинається в радості літа
як рудий спаніель перед блідими колінами
важко відрізнити стогін від стогону
сміх від ще більшого сміху
коли ніздрі тягнуть повітря як теплу бавовну
і подих прядеться від легень до легень
я кажу що ти той
із тінню молока на вустах і крові на грудях
я кажу що ти є за мною
що рука твоя пахне сьогодні рясним цвітом
смертельної білизни і ясносяйної блакиті
так пахне чоло моє у тінь заплетене

я кажу за дверима розкинувся холод
в ньому пташка й метелики в ньому
він стіна він стіна за стіною
нічого за стіною загибель від радості дня
він стіна я кажу ти за мною
з тінню крові на грудях
і молока на вустах
так пахне рука твоя
і чоло моє так
пахне стіна і метелик і пташка

я кажу обертатись мені ніби чути
гул удари тугий барабан
ніби заклик і клич я кажу
обертатися в тінь на грудях твоїх і вустах

Поднявшись в заоблачные вершины Духа,
Он был объят Любовью,
Как любимая невеста,
Которую обнимает ее жених.
Он видел, Кто Бог
И какова Его Воля.
2012г.

Червоне.
А за вікном - червень.
Сонце нанизує день алгоритмом осяяння.
Черлені щити поблискують десь у минулому.
Через прокляття часом гукають чомусь самітники.
Черес набитий порохом.Чорні Хлопці сигналу чекають спрагло.
А за вікном - злива.Часом погримує.Блискає.
Серце підтримує ритм у звучанні:"Осанна!"
Часто і важко дихає буря у спину.
А за душею - тиша.
Скарбом у затишку лагіднім тшиться доля.
Чистий лишається час.
А натомість невпинно
Сном ще не здійснених мрій
Тихо снується основа
Аж через давнє -
Кріпися!
Чути трембіту.
А ти не вагайся -
Світлій!

2012

Чекати щодня на листа.
У вогкій в’язниці під’їзду
чекати щодня на листа із чиєюсь посмішкою.
Чи хоча б на цидулку
із простісіньким словом: «вітаємо!»
Одначе тепер не пишуть.
І не тільки полковникові.

Черк-черк — музика сивих стін.
Черк-черк — кроки на сходах.
Черк-черк…

Почуватися залізним опудалом,
набитим всесвітнім мотлохом.
Блювати вночі від рекламного спаму,
півкіла передвиборчих агіток,
обгорток з-під цукерок.
А вранці листоноша-таксидерміст.
запхне купу рахунків.

Гуп-гуп — музика тьмяного світла.
Гуп-гуп — кроки на сходах.
Гуп-гуп…

Щороку щезають брати і сестри.
Щороку щезають брати і сестри,
немов на воді бульки.
Уже немає семи сусідів по стінці.
Ані номера, ані сліду.
Куди вирушають поштові скриньки?
У вирій, за листівками?..

Черк-черк — музика сивих стін.
Гуп-гуп — музика тьмяного світла.
Чекати щодня на листа.

Чекати щодня на листа…
Черк-черк…
Чекати щодня на листа…
Гуп-гуп…

2011

Ми говорили тихо до її приходу,
на півтону нижче, ніж
ластівка б розправила крило,
ніж лист зірвався би з гілки,
і голову покрила б жінка
перед церквою,
ніж погляд би понурився до стоп,
які до забуття сходили землю,
або якби він закотився сонцем
фарбованого скла,
ми говорили тихше, на півтону нижче ніж
далекий поклик грому, червень,
ніж спека, яка котиться зі стін,
ніж спалахи й згасання тих облич,
які по куполу немов зірки над нами,
ніж кроки звехру, десь над головою,
ніж ми самі в очікуванні сліз,
ніж те, що ми - це я з тобою,
впускаємо із рук своїх униз,
ми змовкнемо, коли вона прийде,
а поки ми говорим тихо.

Сірник літа підпалено…
І жодні дощі полум’я не зупинять,
І пожежники не допоможуть – догорить
І обпече пальці вічності…

11.06.12

Отче наш, сущий на Небесах!
Да святится имя Твое, Я ЕСМЬ.
Я ЕСМЬ Царствие Твое пришедшее,
Я ЕСМЬ Воля Твоя исполненная,
Я ЕСМЬ на Земле, как Я ЕСМЬ на Небесах.
Я ЕСМЬ дающий сегодня хлеб насущий всем,
Я ЕСМЬ прощающий все Сущее сегодня, так же как
Я ЕСМЬ и все Сущее прощающее меня,
Я ЕСМЬ уводящий всех людей от искушения,
Я ЕСМЬ избавляющий всех людей от всякого
порочного состояния,
Я ЕСМЬ Царство,
Я ЕСМЬ Сила и
Я ЕСМЬ Слава Божья в вечном, бесмертном
проявлении —
Все это Я ЕСМЬ.
2012г.

Самотня ніч посивіла під ранок,
Лавандою її поблякли очі.
Дитя_світанок тихо і пророче
Змінив матусю.
Мрійні васильки
У небесах
До ночі одцвіли...

09.06.2012

В мире ничего не было дороже,
Нет и не будет ничего сильнее,
Чем бескорыстное, щедрое в нежности,
Материнское пламя любви.
2012г.