Поглядом карим
З-під колючих повік
Спинив мене раптом
Серед гамору міста
Рудий каштан – стоокий Аргус.

2009

Третя особа ховає до кишені
невигадану суть, яка могла би
стати серцем будь-якої історії,
написаної або пережитої,

і день починається занадто пізно,
щоби можна було розпрощатися із ніччю,
і в її тіні розгортається те,
що вміститься на одному папірці,
але не увійде до жодної історії,
ні написаної, ніякої.
Третя особа бачить, як розмовляють двоє
у передвісті іншої пори,
як виривається пара замість подиху,
як розкриваються груди замість голосу,
і поміж ребер їх кров'ю вихована звірина
виє на вітер, вилизує очі
дітями своїм, і ворогам своїм.
Третя особа бере олівця і листок,
кладе його перед двома і схиляє їх голови,
як на сповідь.
Ніч почалася занадто рано, щоби
з нею вітатись,
вона тішиться тим, що розгорнула,
і третя особа бере свій папірець назад.

Простуєш –
окриленосяйний
любов’ю палкою
до цілого людства,
покласти готовий
душу за нього.

Та раптом –
сахаєшся гидко
сараки сліпого,
який потривожив
думки твої горні
словом незрячим.

2011

Осіннім.
Справжнім осіннім дощем полився
Двадцять перший,
За минулі, чомусь, сумніший.
Ні, не гірший, в жодному разі не гірший!
Просто тепло на вулиці й холодно в віршах.

Осіннє.
Направду осіннє небо,
розлилося страху звуком.
Блакитними крихтами всипало сірість.
Чи вірю я в щастя?
А, знаєш, уперто вірю,
Бо якось вранці його відпустила руку.

Осінні.
Останні осінні салюти,
Втомили від міста, автівок, шаленого люду.
Чи буду я в тебе?
Я вічно у тебе буду.
І твердо знаю, що в мене тебе не буде.

Осіннім.
Самотнім осіннім ранком,
Сплелись в польоті
Дві пари очей байдужих.
В беззвуччі, в якомусь німому жарті
Очі мовчки раділи всю зиму погоді.
Просто холод на вулиці й тепло у душах.

05.12.2011р.

Текст під зображенням.

Ітимеш владно до мети,
аж поки не упрешся головою в запитання.
Уперто відповідь шукатимеш і відповідь найдеш,
та сотня нових запитань заступить шлях,
і сотня сотень відповідей-запитань...
Тобі ж не терпиться,
хочеш іти і бачити, і розуміть...
Ось ти візьмеш сокиру
і з легким серцем порубаєш вузол той,
та не побачиш анічого,
окрім порубаних кінців, що кровоточать.
І пропаде бажання йти,
і запитаєш знов, і відповідь даси,
і сотня нових запитань заступить,
і сотня сотень відповідей-запитань...
Сокиру знов візьмеш, щоб порубати...
Але!..
Попробуєш відтяти голову собі,
щоб вже без тіла...
Коли ж тобі це вдасться,
то сокиру зможеш брати лиш зубами...
І , зрештою,
як розрубаєш голову свою навпіл
і вже не матимеш сокиру чим узяти, –
тобі відкриється той загадковий світ,
який катастрофічно множить запитання,
якщо знаходиш відповідь
бодай хоч на одне із них.

Це...
Луг квітучий,
де кожна квіточка, лише торкнись,
тієї ж миті розпукне сотнею квіток -
таких чарівно-загадкових...
і в мить одну потонеш в морі
запашних квіток, і раптом усвідомиш:
ти є маленький та щасливий джмелик!
До 2000

Озветься час.
Дрібними копійками
поверне решту всіх великих прагнень
і намірів ,направду, геніальних.

Не буде з нами давній подих ласки.
Минулося.
Мелодії вінчальні
під купол храму люди не приносять-
співають їх дорогами й корчмами.

Лиш те,що зараз.
Мить.Прозріння.Подих.
Одне на двох болюче розуміння
про незворотню і навічно-
втрату.
Одна на двох-
ще радість - вже прощання.

Розіпне день.
Одне на двох - зітреться.
Загубиться між плетивом марноти.
Не стане почуття,щоб відлунати,
відбутись щастям молодим,дівочим...

Мій любий Боже!
Чуєш?
Я не хочу
від нелюбові гинути намарне!
2011

... ув осінньому попелі
тліє іще з ранньої весни
манюсінька іскорка

(а ми ж палили
сухе гіляччя в садах)

зберігає невичахлий жар
двох сердець

(а ми ж білили деревцята
аби сонце не опекло
їх тоненьку кору)

роздмухуємо сирі дрова
сподіваючись
хоча б на бліденьке полум’я
ачей
вижене їдкий дим
що сльозами опікає очі

(а ми ж визбирали всю падалицю
аби яблученятка
на підвіконнях
осявали осінній світ)

але ж мряка неспасенна
чи то світає
чи й сутеніє
одначе
пізно

I дивно так, коли край прiрви станеш,
I дивишся у безвість, i безвір’ям
Охоплений до закапелків думки.
Самотина зробилася тобою,
А обрії, як ті в’язничні мури,
Світ звузили до розмiрiв відчаю,
Котрий став звичним, наче білий світ.
Давно трухкі всілякі сподівання,
Лишають слід сивиною на скроні,
I вже нічого, тільки злість осина
У мить таку, коли край прірви станеш
I дивишся у безвість, i безвір’ям
Охоплений до закапелків думки.
У мить таку з’являється промінчик,
Що мряку роздiля на день та ніч,
Що образи відроджує буття,
Яке повільно набирає сенсу.
А мрія – чарівна коханка слова
Всмiхається, шепоче, проростає
У мить таку, коли край прірви станеш.

Танго дощу
Тарабанить шибкою
Рухомі огини осінніх рефлексій
Алюзії щастя
Зникомий парадиз
Що не вмістив двох
У хмарах золочених світанків
Спогади
На рівні передсерцевих тріпотінь
Скроневий біль
Бо не збулось
Чи збулось не у них
Чи не так
Місячна соната набутих втрат
Теж досвід
Мистецтво дощу
Палітра одного кольору
Егоїстичного почуття
Неподільності любові
Аксіома
Дощ плаче танцем
Вітер втрачає осінь
Посміхнись
Тобі личить жити
3.12.2011

Спитали якось раббі Баруха ,
Чому це Бога названо спочатку творцем ліків
І тільки потім – творцем див?
«А це тому,- цадик на те,- що Господь не хоче,
Аби славили Його як Бога чудес.
Природа передує їм і зцілення природнє –
Вартніше зцілень чудесами.
Та істина все ж в тому, що все це - диво».
Раббі поринув в роздуми про те,
Як мудро розпорядивсь Господь:
Щоб у людей завжди був вибір,
Він сотворив цілющі трави.
Як і каміння, і тварини, вони теж.
Пронизані Божими іскрами.
Тому-то й призначені для хворих.
Кожному свої. Кореневі душі, звичайно, відповідні.
І виходить, що люди - лікарі, які зціляють ліки.
----------
Барух із Меджибожа (1753-1812) – син Аделі –чудотвориці. Улюбленець діда, Бааль Шем Това, після його смерті посів престол адмора. Його вчення викладено в книзі «Буцина де-негора» («Свіча світла»).

Гналась за лисом зграя гончаків.
І, певно ж, наздогнала б,
Якби не кинувсь він в той бік,
Де дуб звалити дроворуб узявся.
«Допоможи од гончаків сховаться!-
Благає лис.- Зайцем відплачу!»
На свою хату чоловік вказав.
І притьмом лис сховавсь за рогом.
Стрілою пронеслися гончаки невдовзі.
За ними і мисливець нагодивсь,
Питає дроворуба: «Тут лис не заявлявсь?»
«Ні»,- одповідає той і вказує на ріг хатини.
Не зауважив знак мисливий і теж подавсь.
Вийшов тоді лис зі схову і почвалав додому.
«Зникаєш?..Навіть не попрощавсь?..»-
Гукає чоловік із подивом.
«Дивуєшся?- лис йому на те.
А чи ж не ти мисливцю мою схованку вказав?
Спасибі, той повірив тільки твоєму слову...
Так що прощавай і більш не видавай
Того, кому даєш притулок!»
Р.S,
Кожному належить знать достоту:
Лицемірство – таке ж мерзенне, як і підлота.
 

маленька милість –
подароване слово.
воно ще тремтить на вустах,
ще не обсохло від вранішнього дощу
і розглядає світ великими наївними очима,

а ти сказав – і забув,
подарував – і забув,
не здогадуючись, що воно іншої стихії
і не вміє, як ти, – забувати…

йому усміхнулись у відповідь,
його не зрозуміли,
і не стривожилися –
ах, скільки ще буде тих слів!

і воно пішло блукати
між людей – нічиє,
підбираючи квіти на амвонах,
і браслети на папертях.
воно дарувало себе кожному,
хто згоджувався його вимовити –
слово не може не звучати.

тільки не забувайте мене, –
просило воно, затихаючи,
я буду вам лялькою,
кривим костуром у руках сліпця,
не ображатимусь на каблуки,
що топтатимуть мене у болото,
і на ваші шкарубкі руки...

воно й далі піднімало теплі, як надія, очі:
залишиш мене собі?

а люди не знали,
як можна залишити собі слово.

тому воно,
щедре по своїй суті,
щоразу віддавало їм
часточку себе
разом з пам'яттю про всіх,
кому належало.

так люди ставали безсмертними.

пригадуєш?
ти його вимовив – і забув,
тільки воно не забуло, як було твоїм.

Не те вже сонце
В темних окулярах.
Не те вже небо,
Втоплене у хмарах.
Немає літери
У книзі без задач.
Про Тебе Знову
Я Забув. Пробач.

Щоб здатися,
Багато сил не треба,
Щоб Виграти,
Не Обійтись Без Тебе.
Під хвилею всіх
Успіхів, невдач
Про Тебе Знову
Я Забув. Пробач.

Із двох синів
Когось вважати кращим.
З двох вбивств
Якесь вважати важчим.
Згадай – ти воїн,
Не простий діяч.
Про Тебе Знову
Я Забув. Пробач.

(2011)

І знову день, і знов навчання:
Чи то життю, чи то любові у серцях.
І знову згадую про прибирання –
Всі речі в домі розкладати по місцях.

Що тіло – це всього лиш клітка.
Душа твоя – це птиця у руках.
В твоїх чи інших – думай швидко,
Бо вільні птиці вже чекають в небесах.

Зіграти в гру чи не бажаєш ти?
Почати й потім знову все програти.
Щоб не розбитись, впавши з висоти,
Можливо, просто треба не стрибати?

(2011)

Ні, не повернеш ніколи
Все те, що давно вже минуло –
Загинуло все воно
В безодні часу.

Навряд чи усі ті бажання,
Всі мрії твої, сподівання
Щось варті без дій?
Та, звісно ж, не варті.

А ти все сидиш і міркуєш,
А час невблаганно спливає.
Забув ти про те,
Що час – то життя є.

Хіба не заради того,
Щоб діяти, відчувати, творити
І варто на світі
Прекрасному жити!

(2011)

На роздоріжжі знову я стою:
Обрати чай, будинок і екран
Чи шум дощу і біль буденних ран,
Що сповнять щастям душу й кров мою?

Ні, не знайду я сяяння зірок
І шепіт листя тихого вночі,
Де штучне сяйво знищує пітьму,
А на столі давно нема книжок.

Ні, не вмовляйте, я не повернусь.
Цей світ зненацька став чужим мені,
Ця сіть, де все будується з брехні,
Кайдани ж звуть просторами чомусь.

Я пам’ятаю тихий тріск вогню
І сміх давно знайомої людини.
Я це люблю і більше не покину,
Я шлях обрав, його вже не зміню.

(2011)

Хто мені скаже, чому
Не чути кроків гучних?
Хто мені скаже, чому
Всі птиці сидять по клітках?

Хто мені скаже, чому
Так стало багато німих?
Хто мені скаже, чому
Блакитне небо в сльозах?

Хто мені скаже, чому
Дорога веде внікуди?
Хто мені скаже, чому
Не бачимо справжню весну?

Хто мені скаже, чому
Рідшають сміливі сліди?
Хто мені скаже, чому
Програє́м ми без бою війну?

(2011)

Кожен День Жити Не Для Тебе,
Кожен вечір за непотребом гаяти час,
Кожну ніч спожити задля себе –
Ось і все, що я скажу про нас.

Кожен день, як останній проживати,
Кожен Вечір Читати Про Тебе в Книжках,
Кожну ніч для себе залишати.
Ми постійно вдосконалюємо шлях.

Кожен має право обирати,
Хто з вас хто – вирішувати вам.
Що ж до мене – мушу я сказати:
«За хлібину птиці не віддам!»

(2011)

Ми думаємо, що так і має бути,
Кує із часу скульптор наші виправдання.
І дивлячись на шлях, давно забутий,
Всі командири відправляються в заслання.

Де ж ти, доле, де ти, рятівнице?
Чи є ще та, що сонце зберігає?
За гарними дверима до світлиці
Всередині ні світла, ні тепла немає.

Ми рахуємо всі наші невдачі,
Ми рахуємо і золото, й сміття.
Рахування – одна наша задача,
Не рахуємо лиш роки нашого життя.

(2011)

На березі річки широкої
Місто велике стоїть.
У темряві й тихому спокої
Населення міцно спить.

Тут не чути ні кроків, ні голосу,
Тільки зорі сяють одні.
Хто розкаже маленькому колосу,
Що бачать люди у сні?

Хтось бачить будинок у золоті,
А хтось долю міняє на мить.
Засмутився хтось, тонучи в побуті,
Хтось не знає, для чого він спить.

Міцнішим сном хтось тут похвалиться,
А хтось тим, як глибоко впав.
Хтось тут силою волі не славиться,
Хтось зеленим у сні своїм став.

Та на березі річки широкої
Раптом стане сміливий юнак.
Набридне цей темний лід спокою
І сну солодкого смак.

Він забуде, що люди звуть долею,
Й запалає вогонь у очах.
Перший крок буде власною волею,
Хоч туман застилатиме шлях.

(2011)

Як хочеться інколи вийти вночі надвір,
Побачити чистий дощ святої землі,
Як хочеться просто вдихнути свободу гір.
Та перед очима лишень папір на столі.

Нарешті настав той час: ти вийшов надвір,
Нарешті ти зняв тягар, що ніс на плечах.
Та вже не побачив там ні дощу, ні гір,
Все це вже для нас давно не радість, а страх.

Збагнув ти – ми витягли короткий сірник,
І вибрано зовсім невірний шлях.
Сказав ти: «Почну я з себе», – і зник.
І таких, як ти, ми бачимо щодня.

Але все ж знайдеться той єдиний герой
І побачить сенс в кожній нашій добі.
І зникне тоді назавжди постійний конвой.
І героя цього ти маєш знайти у собі.

(2011)

Там гори зливаються із морем,
Там люди не знаються із горем,
І до небес торкаються рукою,
І кров червона стала там водою.

Тут птиці у клітках позасинали,
І тисячі слідкують, щоб не встали.
Ще більше тут вважає все безглуздям,
Лиш декілька свій спів дарують людям.

Вони згадали мрію й сенс в’язниці,
Води брудної не поп’ють з криниці,
Допомагають тим, хто досі спить.
До цілі, вірять, кожен долетить.

Туди,
Де гори зливаються із морем,
Де люди не знаються із горем,
І до небес торкаються рукою,
І кров там стала чистою водою.

(2011)

Святкуючи перший покіс,
Вдихаю на повні груди:
Як сильно пахне життям
Зелена кров трави!

2000

У нього своє життя.
Не таке, як в мене — пусте і без сенсу,
Без самозречень і частих депресій,
Без агресії, в сенсі процесу,
та водночас без віри у сили небесні.

У нього свої читачі.
Його досліджують, як щось кримінальне,
Не заїжджене ще, не банальне.
У його живому журналі
Справді живо і люди реальні,
Що не бачили ночі вночі.

Ми сьогодні зійшлись на межі.
Тільки погляди стали розмовами.
В мене вибір тепер — злі гадюки чи добрі вужі.
Ми обоє вдягнулись в червоне:
Я у блузку, а він в маску сорому.

Я на нього молилася вік!
Я за нього і вбити була готова.
Я за нього не ділом, чомусь, тільки словом,
Я за нього хотіла, за нього,
Перед сном шепотіла “то мій чоловік”...

Ну, змирилась давно, що не мій!
І продовжую вперто кохати думками.
Замовчи, моє серце, осліпни, знімій!
Бо інакше одну з твоїх камер
Просто вирву і вкину до кави.

У нього своє життя.
В нього мрії про ніжність і дотик,
Алергії немає на злий мандарин.
В нього сміх — то багатство, а правда — то розкіш,
А я зовсім бідна - у мене багатством був він.

01.12.2011р.

Истинный Христос есть свет,
что светит каждому чаду,
приходящему в этот мир.
Это Христос Божий, Помазанник Отца нашего,
в котором, благодаря которому
и посредством которого
каждый владеет вечными жизнью,
светом, любовью и подлинным братством;
это истинное Отцовство
и истинное Детство Бога и человека.
2011г.

внутри Солнца вся наша жизнь
перед нами дорога гигантов
дорога Вечного и зовущего нас
к труду и дейсвию с Ним
Его одежда бела как снег
Он восседает на троне из огней
от Его лица исходит свет
2011г.

Он не имел пола
не нуждался в себе подобном
просто ходил по городу
обладал высшим разумом мудреца и
издавая стоны охранял город.
2011г.

Осінній дощ.
Таким для мене рідним
Він щойно став.
Бубнить собі, бубнить
Бляшаним дахом літньої веранди,
Як той бурсак,
Гортаючи Псалтир.
– Хррр...
– Хррр...
– Хррр...

2009

Планеты есть в небесных просторах - и внутри человека.
Жизнь повседневная, наша, течет в согласии с небесным танцем
и в потоке вечно меняющегося времени.
И подобно тому, как не способен
постичь смысла книги человек,
который лишь держит ее в руках
и перелистывает страницы, не вчитываясь,
так и конец человеческой жизни
ничего не принесет тому,
кто не сумел постичь ее смысла...


2011г.

Твій слід залишиться
щастям розпеченого піску,
і він його сховає
як свій дорогоцінний скарб.
І сонце освітить пустку,
викриваючи зір, який ти там полишив,
коли воно ще спало,
а ти був тим, який не спить ніколи.
І з неба вийде інший,
хто не спить,
і слід відніме у путелі,
і слід наповниться водою з його рук.
Він виріже човна з єдиного живого дерева,
що знайде,
відніме твій час у свого,
і піде руслом проти течії
до твого дому, де ти прокинувся зрячим,
до твоїх речей, які були занадто звичними,
щоби їх побачити,
до твого одягу, який ти не беріг,
і до твоїх скарбів, які вже не з тобою.
І пустка поросте деревами, які оквітнуть зором,
і зір спрямують в землю,
і сплетуть його із твоїм сном
сліпим.

Шумлять машини, газом задиміло,
В густім тумані туляться хати,
Зиґзагами по хіднику гриміло,
Забрали лавочки й не відпочинеш ти.

І не цвітуть, не милують каштани,
Їх зрізали теперішні «майстри»
Мій Києве, лице твоє змінили
Теперішні модерні халтурі !

І височіє над тобою Берегиня,
Ледьви й побачиш, далеко на стовбі.
Кого ж вона зібралась пильнувати?
Мабуть пташок літаючих в журбі!

У щемі серця, згадую минуле
Широкі вулиці, кругом них квітники,
Вчуваю шепіт, зрізаних каштанів,
Перед Бульваром, печуться пиріжки.

БЕРЕЗКИ


Березки, вдоль дорожки,
Стройные, как елочки стоят.
Зеленою, нежною листвою,
Тихо шелестят, поют,
Свою мелодию любви,
Прошедших жарких дней,
И будто наверстать хотят они,
Те чувства, что давно ушли…
И не согрели, а листья пожелтели -
Утраченной любви не возвратить…
Колючий ветер нежность их забрал,
Осыпал землю лепестками и душу,
Оголил, и заморозил, остудил…
Березки, милые березки заледенели,
От стужи, льда как колокольчики,
Нежно, тонко, грустно зазвенели.
Глубокий сон окутал, околдовал.
Сосульками они стоят, качаясь на ветру,
Протягивая ветки к солнцу,
И ждут свою Красавицу - весну…
Она согреет, весенний ветерок,
Вдохнет и счастье и мечты,
И зелень, новой чистоты, покроет,
Милые березки, и бабочки любви,
Вновь прилетят, даря цветы…
Атласные листочки зашелестят,
Мелодию, нежной их любви …
Весною заиграет симфония,
Богатства, всей жизненной мечты -
О, счастье приди, приди…



© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №11111265384

У Сферах Всесвітів пульсують усмішки щасливих дітей.
Це чудове товариство друзів - однодумців.
І, по-тому, мадрівка в продовженні життя.
У дусі жіночої логіки є перлинка -
Це - Радість Творчого Єднання!..
2011р.

У твоїй душі недовіри більше, ніж любові.
Ти не віриш жодному моєму слову. А ні доказу.
Варто тільки відійти від тебе на день
І тобі вже здається, що я зрадив, що я з іншою,
Що став чужим і вже вічність ти не відчувала
Ні мого тепла, ні моєї ніжності.

У твоїх руках любові більше, ніж у душі.
Бо коли повертаюся – руки тягнуться до мене,
Обіймають, пригортають, пестять…

А душа залишається холодною, аж поки я
Диханням своїх пальців не зігрію її.

Я ж ніколи не знав,
Що між твоєю душею і моїми руками -
Пряма залежність.


2011

Місячним гребінцем
Чесала береза коси,
Вплітала зорі й думала:
Чи гарна я?
А міцний дуб підглядав
Крадькома, похапцем,
І мислив: чия вона?
Чи не запалає нараз від такої
Кількості небесних прикрас?
І з кожною новою зіркою
Серце його стугоніло -
Небо гуркотіло,
Й на чолі сяяли роси,
Допоки посріблені трави
Піймали проміння заграви...

Як складно говорити про життя,
Кали життя такого ти не знав.
Здавалось, немає нічого страшного,
Нас Бог захищає щодня.
Та помилку цю не забути…
Ніколи… не знаю й чому…
Здавалось, дрібничка, якої багато,
А наслідки бачиш ти сам…
Сказати лиш слово погане одне,
У відповідь чути прокльони.
Здавалось, образа – такої багато в житті,
А жінку заділо це невиразне слівце.
Задумайся перше, як випускати слова,
Образою можеш накрити сповна.
Задумайся жінко, як жінку назвеш не по справі…
Багато образ, а похвала лиш одна.

___

Такого рабин Яаков Йосеф досі не знав:
Прийшов молитись, а синагога зачинена була.
«Де служка?»- не стримавсь молодий рабин.-
Отримає від мене на горіхи!..»
Начебто почув гнів цей служка і вже біжить,
Одірвавшись, як видно неохоче, од гурту слухачів.
«Відчиняй! Забув, коли молюся?А де ж міньян?»
«Слухає он того чоловіка, од якого відійти несила».
«То що ж, я змушений молитись наодинці?
Приведеш, як помолюсь, зухвалого прибульця!»
І ось той перед молодиком, попахкує нахабно люльку:
«Хто ти, що перебить наваживсь нам молитву?»
«Не гнівайся, а ліпше віжки попусти...»
«Які ще віжки?»- намірився спитать рабин,
Та тільки глянув на чоловіка і слова застрягли в горлі.
І слухав молодик оповідку про те,
Як коні заїржали у Бааль Шем Това
(Бо це таки був саме він),
Коли прийшов на поміч селянин.
«Я зрозумів усе»- заплакав враз рабин
І так плачем зайшовся, що зупинився,
Як почув неначебто здалека:
«Піднесися духом! Плакати негоже!».
Бааль Шем Тов зник непомітно, як і заявивсь.
І тижнями поститись став рабин.
Гадав: так швидше піднесеться духом.
І хтозна, чим би постами тими себе довів,
Якби Бааль Шем Тов знов не з’явився перед ним:
«Те, що ти робиш, заважа, аби Присутність Божа
Зійшла на тебе. Вона зіходить лиш на тих,
Хто вміє радіти, а не печалитись, як ти».
-------------

Яаков Йосеф із Полонного (помер 1783) замолоду був рабином Шаргорода і неприхильно ставився до хасидизму. Після зустрічі з Бааль Шем Товом сам став хасидом, за що його лишили посади рабина. Вірний учень Бешта і один з перших хасидських учителів. Наприкінці життя був рабином Полонного. Чимало легенд складено про те, як раббі Яаков днями й ночами вчився, як допомагав усіляко бідним. Його книги стали основним джерелом хасидизму: «Толдот Яаков Йосеф» («Потомство Яакова - Йосеф»), «Цофнат Паанеах» («Той, що відкриває печаті») і нарешті головний письмовий памятник вчення Бешта – «Бен порат Йосеф» («Паросток плодоносний Йосеф»).

"Чи не той то Омелько,
Що жне жито хорошенько?
Він нажав півснопа,
А хвалився, що копа.
Він нажав тільки сніп,
А хвалився – десять кіп»
Українська народна пісня

Од трудів Омелько впрів.
Ліг під сніп та й захропів.
Так жнива він гайнував,
Хоч хвалитись не вгавав.
Принесла зима розплату:
Крихти хліба нема в хаті.
Сніговій село заносить,
А Омелька голод носить.
До рідні, мов старець, йде,
Чує всюди: «Копи де?
Ти ж хвалився всій громаді,
Що аж десять нагромадив...»
Обіця він на майбутнє,
Що хвальком не буде й трутнем.

Стою пред Алтарем,
который мне не надо воздвигать.
Вот он высится огромным Крестом.
Одинокий, противостоящий напору времени.
- Господи, я не распят на этом кресте,
и того, кто был распят ,
на нем я не вижу.
2011г.

Настоящий мужчина
Должен быть
Непременно драконом,
Даже принц
На белом непарнокопытном.



2011 г.

Авраам народив Ісака...

пройшло декілька тисячоліть...


вона була з-під Ленінграду...
він був з берегів Дніпра...
вони зустрілися у сопках Забайкалля...

так з’явився на світ мій брат...

ну, а потім і я...

ці рвані,
нервові,
не римовані рядки…
часом
вони схожі на марення…
вони як зріз,
а точніше, скол
нашого життя…
у ньому
не залишилося місця
романтиці…
радіо, ТіВі, інтернет –
стиснули інформацію
до байту, до мілісекунди,
до миті,
яку не можливо відчути…
у цьому
шаленому ритмі
ми загубили
Вічність…
і тепер
у своїх віршах
замість
трьох крапок на кінці
ми ставимо
сумний смайлик :-(

Сонце ніяк не перейде через комин
на чистий бік неба.
Жук зелений, мов пляшка,
об скло прилетів,
а я сукню вдягнула кольору,
в якому він міг би сховатися.
Заблукав би у хвилях і складках,
як у гнучкому очереті,
ябо у літніх порослях глоду,
прохолодних і зміїних,
що з тіні переплетені.
Та не заблукав.
Досить вже невинних твого шовку жертов
і кольору, сказала М.,
і поставила скло.
Досить жару небу твому, сказала М.,
і поставила комин,
а небо моє зробила густим і хвилястим,
як своє волосся,
або як солона вода.
Лаштуй вітрила, каже, свого кольору,
і весла, каже, з осіннього дерева,
бо якір даю тобі білий.
Б'ється вітер об шовк,
а вода об пороги.
Б'ється сонце об комин,
та у воду зайти не може,
тому в димаря зайшло і через двері вийшло,
лаву опаливши.
Тепер на тій лаві хліб
мені в дорогу місять
на М. поглядаючи.
І М. собі очей не зводить з покуття.
Б'ється жук об скло,
зелений, мов пляшка,
а вітрил моїх ні в листі не видно вже,
ні в глоді,
ні в очереті.

до пори вона тліє,
як торф під шаром багнюки...
вона кипить,
як лава у жерлі вулкану...

коли знецінюється труд...
коли хліб кожен день –
стає розкішшю...
коли плата
за однокімнатку у хрущьовці
більше, ніж пенсія
у тієї бабки,
що мешкає в ній...
коли твоє слово –
глас волаючого в пустелі...

ненависть...
до ворушіння волосся...
до крові на яснах
від стиcлих зубів...
до холодного поту
серед спекотного літа...

вона випрямляє спину
й вироком стають
вогонь та смерть...

вона викликає
на обличчі
жахливу посмішку,
яку не витримує
навіть лютий вовк –
тікає піджавши хвіст...

вона випалює
на твоєму серці:
„З пригнобленими
проти гнобителів –
завжди!”

кожен з нас
протистоїть цьому світові
поодинці
наші лиця суворішають
інколи на них
з’являються синьці
інколи
в наших очах
як волога крізь серветку
проступає відчай
тому що
в глибині кожного з нас
живе малюк -
трішечки переляканий
трішечки прибабахнутий

Вже другу ніч у сни мої приходиш, мамо,
Ти ніби й тут,та десь стоїш в тіні,
Розплилася по всіх кутках, жадана,
Моя ти скорбна, часточка душі.

Не знаю, може ти моє сумління,
Напевно грішна, у чомусь винна я,
Прости мені, до Бога шлю моління,
Щоб з тіні вийшла , тебе обняла.

Твою любов нема чим замінити,
Пустує місце біллю у душі,
Я на могилку вчора склала квіти,
Скупала їх в розкаяній сльозі.

дамський кравець Абрам Запрудер
заряджає свій кіноапарат

невідомий чоловік у зеленому фургоні
заряджає свою снайперську ґвинтівку

перший трохи хвилюється
другий – спокійний і діловитий

зовсім скоро
без команди мотор! і метушні кінотусівки
далласький кінорежисер Абрам Запрудер
зафільмує свій єдиний в житті мегахіт

президент в’їде в кадр веселим і життєрадісним
щоб за кілька секунд
виїхати з нього з простреленою головою

далласький демократ Абрам Запрудер
розстріляє його своєю снайперською кінокамерою

і Жаклін відчайдушно
буде рватись у попередній кадр
де Джон і вона ще веселі і життєрадісні
але межа між кадрами
така само чорна й непрохіднá
як між смертю й життям

техаський волиняк Абрам Запрудер
вимикає кіноапарат
щоб назавжди стати відомим на весь світ

невідомий чоловік на пагорбі
зачохлює свою снайперську гвинтівку
і сідає в зелений фургон
щоб назавжди залишитись невідомим

2010

переночувати
сон цей
перемалювати на біло
темні кутки
випустити на волю
чорну кішку тривоги
аби не блукала
по кімнатах
і не обплутувала сном
моїх рук і ніг
не чинила мене
нерухомою
перед голою правдою
сновидінь
не вдивлялася
у душу прискіпливо
де й так
товаришки її
вишкрібають татуювання
туги і сумніву

прокинутися у день
де маленький хлопчик
за руку ведучи бабусю
піснею
стежку до мене малює

Да будет благоволение от Тебя, Господи,
Боже наш и Боже отцов наших, чтобы вести
нас в мире, и доставить наши стопы в мире,
и поддерживать нас в мире, и доставить
нас к цели нашего путишествия для жизни
и для радости и для мира истинно
возвратить нас Домой в мире.
И спаси нас от всякого врага
и от всякого подстерегающего нас в пути,
и от всевозможных бедствий,
которые могут обрушится на мир.
И пошли благоволение в деяние наших рук,
и дай нам обрести расположение и милость,
и милосердие в Твоих глазах и глазах,
всех видящих нас.
И услышь голос молений наших, ибо
Ты - Бог, внемлющий молитве и мольбе.
Благословен Ты, Господи, внемлющий молитве.
Аминь.
2011г.

Коханий, світ
раптово змінюється, змінює свій колір.
Вуличне світло ллється крізь мишачі хвости
рокитникових порослей, дев’ята ранку.
Це Арктика,

це чорне невелике
коло, із ніжним атласом трави – волоссям немовляти.
В повітрі зелень,
неповторна і м’яка.
Вона мене дбайливо огортає.

Я тепла і рум’яна.
Я можу бути неймовірно більшою, я думаю,
і я така безглуздо радісна,
мої високі чоботи
все хлюпають і хлюпають крізь чарівну́ червоність.

Це – моя власність.
Двічі кожен день
я тут проходжу, нюхаю
цю святість варварську й зелено-сині
гребені, залізо чисте,

і цю стіну химерних мертвих тіл.
Я їх люблю.
Я їх у якості історії люблю.
Яблука золотисті,
ти уяви —

як сімдесят моїх дерев
гойдають ці рум’яно-золоті м’ячі
у сірому болоті смерті,
і їх мільйон
листів з металу бездиханних.

О, мій коханий, мій монах.
Ніхто, крім мене
не проходить до пояса в воді.
І незамінне
золото кровить, темніє, немов міжгір'я Фермопіл.