Пародія

Оце мені так випала задача,
Уже й не знаю, що мені робити?
Ні батько, а ні мати не навчили
Як хлопчика від дівки відрізнити.

Чи син воно, чи дочка? От би було
Йому отак уже під років двадцять
Тоді б я знав… Тоді б я і не щупав
А так побачив. Але це маля ще…

Оце беру, дивлюся, зазираю
У очі, на обличчя і на груди…
Нічого я второпати не можу.
Грудей нема. Нема, та і чи буде?

Воно іще не має ні щетини
І вуса в нього не ростуть… Але
Є ще одна ознака… Але памперс
Не можу розстібнути я оцей.

А ще від нього пахне неприємно.
Напевно… Точно! Так воно і є!
Нехай росте. Ким виросте – тим буде.
Хай спокою уяві не дає!

17.07.13

Коли усе здається чорним-чорним,
без будь-якого сенсу, без мети,
довкола зрада, підлість і потворність -
відважся заспівати пісню ти.

Відлунить Чураївни рідне серце,
об землю лихом трусоне гопак
і… «Алилуя» - сплав зі сліз і терцій…
Ти устаєш і оживаєш… Так!

Лиш не тамуй розпуки, туги й болю,
коли пече образа, не згаса:
ти виспівайся, виплачся доволі,
підхопить пісню жайвір в неба полі,
босоніж вийдеш із витків недолі -
загоїть душу істини роса…

кін.1990-х (2013)

Розхмарена вітром, ясніє блакить
Над змореним спекою полем.
Мажорними нотами жайвір бринить
І жито шепоче спрокволу.
Зруділий од сонця та спеки стою
На сіні, підпершись граблями,
І посмішку згадую милу твою,
І марю весняними снами.
І втома відходить, неначе мара,
Із тіла краплинками поту,
Але, вибачаюсь, кохана, – пора
Ставати ізнов до роботи.
16.07.13

Етюд

Біла мелодія снігу
Зачарувала світи.
Песик рудий із розбігу
Вишив на ньому сліди.

Влігся натомлений вітер
Відпочивать залюбки.
І, наче ноти, на вітах
Чорні розсілись граки.

В казку потрапивши тиху,
Раптом замреш від краси...
Срібну симфонію снігу
Слухають сонні ліси.

… пройдусь по Кучерівці,
Де від падолисту все рябе.
Лагідно погладжу по голівці
Всесвітом забутого себе:
"Будуть з тебе люди, не журися, –
Сам собі довірливо збрешу, –
Тільки ж зайченям не загубися
В нетрях лопухів і споришу!".
Заховалась, бачу, за ворота
Вже не наша хата,
Вже не та,
Де свята бабусина скорбота
Няньчила малі мої літа.
Хай живуть чужі та незнайомі
Без гріха тяжкого на душі –
Зляканому зайчику-сіромі
Нічого робити в спориші!
Кроку не притишую…
На плівці –
Чи сльоза, чи крапля дощова…
В рідному селі, на Кучерівці,
Всоте вже сивіє голова.


1995

…і тиха мова
в якій трикрапка важить більше слова
звучить у глибині душі моєї…
…сльоза дощинки на вишневім глеї
мов павза красномовна…
…на струні
напружено-тонкої павутинки
завис листок і кольорів відтінки
заграли в спектрі…
…сосни ясени
своїх птахів у вирій відпустили
і гнізда запечалились…
…остигли
жаркі жоржини – літепла нема…
…уже й зима з близького зарубіжжя! –
погрожує…
…а в мене того збіжжя! –
так зубожів що Божечку ж ти мій
хоч божеволій…


1998

Не треба! Молю!
Зупинися!
Зажди!
Невже не настане мій перший світанок?
Як добре було б нам укупці завжди,
І я б називав тебе лагідно - мамо...

І очі б у мене були голубі,
Бездонні, як небо погожими днями.
Надією був би довіку тобі,
І я б називав тебе лагідно - мамо...

Не знала б ніколи зі мною біди,
На старості літ не марніла сльозами,
І хліба доволі було б, і води,
І я б називав тебе лагідно - мамо...

Рідненька матусю! Мене не губи!
Життя не вкорочуй своїми руками.
Я б так тебе щиро і ніжно любив...
Благаю, почуй мене!
Матінко!
Мамо!

12.07 - 15.07.2013р.

У чашечках конвалій – тінь сльози.
Пречистої. Пресвітлої. Святої.
Пташок небесних диво-голоси
І пахощі осонценої хвої.
Уклін тобі, мій краю дорогий,
Де сосни, як послушники у Храмі,
Де незабудок ніжні береги
Заплетені джмелиними піснями.
Де спогади окрилені мої
Торкаються високої блакиті.
На струнах вітру плачуть солов`ї -
Найкращі солов`ї у цілім світі…
Порожній дім ще дихає теплом,
Лелечі гнізда моляться піснями.
А та верба старенька за селом
Щоночі тихо схлипує за нами…


2013

вірш видалено

На рушнику нерепетицій,
що я не звик (але навчусь)
вважати мовою традицій,
стою, готуюсь і молюсь.

Слова дрібні, на серце звичні,
несу до храму сподівань.
Та двері храму - як публічні,
бо пересічні, де не стань.

Назвусь і знову виняткове
шукаю місце день у день.
Знайоме вже і загадкове
знічев'я горнеться до жмень.

А я у тиші цій глибокій
нікого б навіть не займав.
Якщо не щастя - хоч би спокій
мені мій храм подарував.


16.07.2013

Не ставлю крапку на коханні.
Лише трикрапку… Я ж не лось...
Воно чи з вечора, чи зрання –
не пам’ятаю – почалось.

Таке солодке…Липли губи:
чи то дюшес, чи барбарис?
Аж пересохли в мене труби –
сьорбнув пивка. Опохмеливсь.

Не пам’ятаю – син чи дочка,
та знаю твердо – карапуз.
Хотів, звичайно, я синочка –
бо ж плоть від плоті – Чорногуз.

Розхвилювався так, що – риска:
мене від щастя повело -
в одній строфі аж дві колиски
гойдаються усім на зло.

Та тішить музика дзвіночка
конвалії – не будяка.
Явилась муза у віночку -
небесна все ж .– Не будь-яка…

16.07.2013

Пий мене,
Бо – надтріснута.
Думки усі –
Невагомі.
З тобою мені
Розкішно так,
Вилітає із горла
Гомін.
Долоні твої –
Листя.
Ще
Зливою
Заціловуєш.
Я на тобі –
Ящіркою
І
Вибухаю
Магноліями.

Якщо є люди, то потрібна влада,
щоб з виглядом поважним і святим
на шию сісти та й за себе дбати,
народом тим керуючи німим.

Якщо є воля, то потрібен зашморг,
щоб волелюбні нищити чуття,
привіллям називати пута рабства
і підневільне славити життя.

Якщо є щастя, то потрібні сльози,
щоб розчиняти радість світлих днів,
в душі збирати болі та погрози
і спротиву ростити чорний гнів.

Якщо є гроші, то потрібні руки,
масні, нечистоплотні та цупкі,
щоб гамувати спрагу до розпусти,
плекати в серці прагнення пусті.

Якщо є совість, то потрібні злидні,
щоб спокушати міць людських чеснот,
міняти правду на лукавство сите,
возносити багатство до висот.

Якщо є розум, то потрібні блазні,
щоб викривляти мудрості слова,
у балагані, в глупстві і в маразмі
кричати посередності: хвала!

Якщо є вічність, то потрібні війни,
щоб розривати плин живих часів,
на щит здіймати божевільні тіні
та їх тримати за своїх богів.

Була би здобич – зійдуться мисливці,
щоб нацькувати кровожерних сук
й різню вчинити, вкупі й поодинці
стріляючи на порух і на звук.

Таких, як ти, не відпускають,
Тримають вічністю за руки.
Й не повертаються такі, як ти,
Тамують біль й приносять муки.

Такі, як ти, мовчать про головне
З своїм парадом тіней у душі.
Такі, як ти, не пишуть прози
Та і не здатні на вірші.

Такі, як ти, не люблять каву,
Та все шукають відповідей в о'чах.
Такі, як ти, ламають рамки
Й бояться втрати мовчки.

Такі, як ти, не вірять у прогнози:
У вас своя погода у крові.
В таких, як ти, живе ненависть вічність,
Але образа - дві доби.

Такі, як ти, не слатимуть листи,
Але творитимуть безумтсва.
Таких, як ти, всього лиш кілька
І без таких, як ти, буває пусто.

16.07.13

Сховай мене від всіх
десь там, в кишенях,
у пальто,
холодні руки
та маленький світ,
щоб не чіпав ніколи
і ніхто.

Мовчи зі мною уночі,
коли трощать вікна грози,
і не питай, ким я була тоді,
Бо ти тепер - життя,
а він - йому загроза.

Збирай зі мною вітер у пляшки,
розплющ мої осліплі очі,
та іноді читай мені казки,
щоб снився ти мені щоночі.

7.06.13

Лихо вихлюпну додолу,
ганчірку в руки не візьму.
Ось воно, нікчемне й кволе, -
мізерне більше, ніж Му-му.

Попіл теж на воду лає
і хоче бути "на плаву".
Сонце сяє, десь блукає
хороший дощ... А я - живу.

Прагне нового натхнення
струмок цілющого життя.
Навіть марево буденно
нові віщує почуття.

16.07.2013

Гіпербола долі. Досягнеш вершини?
Парабола волі. Це сміху причина?
Вечірнього неба чудні феєрверки.
Фігури, потреби людської гримерки.

Покинути сцену ніхто не бажає.
На цирку арену охочих немає.
Розквітли надії чи скошено трави?
Одвіку страждаєм від тої забави.

Тече шумовиння бурхливим потоком.
Хто втоне? Хто зможе триматися збоку?
Чекає весна нові жертви і квіти.
Дарує нам літо тепло і привіти.

Співає солодка розморена казка,
Чекає на сонце і крапельку ласки.
Чарує земля золотим смолоскипом.
Вирує духмяність на гордощі липам.

Ламкими крилами душі,
Крихкими променями слова
Торкнуся сну твого і ти
Повіками, кутками вуст,
Солодко-сонними думками,
Що ледве чутні, ніжно так
Всміхнешся янголу.
Мені
Тремтіння внутрішнього світла,
Освячене твоїм обличчям
Підкаже тихо: можна вже
Схилитися, пустити мрію
Мандрівкою… Тонкою тінню,
Вуаллю ласки вкрити тіло
І стати мовчки на коліна,
Й молитися. Бо ти…
Бо ти
Така святково безборонна.
Твоя невидима корона
Тобі пасує. Ти мій гріх,
Що став богинею і сонцем.
Богиня сонця…
Спи.
Ще спи…

Червоно-чорними нитками
Нам доля вишила кохання,
Але про це не думай – спи.
Нехай з тобою сон гойдає
Моя любов, що йде по краю,
Моя молитва-оберіг,
Притишено-щасливий сміх,
Затиснутий у жмені страх
А ще метелик поцілунку,
Що причастився меду-трунку
На сном розніжених вустах.

16.07.13

Немає і сліду по діду,
З тих пір, як пішов на війну,
Ніде на граніті чи міді,
Чи в тузі невпинній вогню.
Ні згадки в жалі голосіння,
Ні слова ганьби нам услід –
Неначе зростав без коріння
Бідою ошпарений рід.
Неначе на землю із неба,
Пронизані болем, зійшли.
Неначе самі ми із себе
З’явилися бозна-коли.
Неначе… Здається… Чи, може?..
Доводиться вічно гадать
Чи став би на мене дід схожим,
Чи правнуку був би під стать?
Не можу звільнити від видив
Уяву скорботну свою –
Куди ви поділися, діду?
Зотліли в якому краю?
15.07.13

ДухмянІли троянди і липи
І прикрасив степи зорецвіт.
Народилася Надя у липні,
Щоб побачити цей дивосвіт!

Їй відсипано щедро таланту,
Але випала доля сумна:
По дитинству проїхавши танком,
Її тата забрала війна.

І лишилась матуся-«мадонна»
Одинока, з дитям на руках.
Оспівала життя її доня
У поемах, новелах, піснях!

Подвиг матері дав їй натхнення,
Ну, а рідна природа – снаги!
Нам дарує тепер одкровення
Гарних Образів. сліз і жаги!

Її голос дзвінкий не змовкає,
Ну, а пензлик малює дивА!
Вона долю невтомно шукає,
Хоч у сріблі давно голова.

Хай же Небо дарує їй сили
І натхнення повік не згаса!
Щоб онуки і діти любили
І щоб квітла поезій краса!

16.07.2013

Смеркає,
І подихом вже відчуваю, що холод прийде
І вкриється снігом, нарешті, все наше подвір’я,
Бо людям на радість в цю пору січневу гряде
Святе Навечір’я.

Здіймаю
Свій погляд туди, де різдвяна зоря золота
Пухнасті сніжинки розгублює світом, мов пір’я,
І ще один рік у минуле моє відліта
В Святе Навечір’я.

Запалюю
Свічку і пробую трошки із медом куті,
Дивлюсь і благаю далекого в небі сузір’я –
Коли ж ти покажеш синочкам стежки непрості
До нас в Навечір’я?

Чекаю,
Що в двері легенько постукає пальчиком хтось,
І в тайнії сили дідух викликає довір’я,
Опівночі скаже колядник – родився Христос!
Й мине Навечір’я.

2009

Як сонця із весняної зваби
Із тепла росяної пори
Піднімаються жовті кульбаби
З Вороняк, з Гологір і з гори,

Де джерела дзюрчали нам, дітям,
І будили в мені зрячий дух,
Я натішитись мушу тим цвітом,
Доки він перейде в білий пух.

Я натішитись мушу тим світом,
Де галяви найперших стежин,
Де останні промені літа
Гріють кров перестиглих ожин.

Де цілющий запах смереки,
Край, де радісне було й сумне,
Де гніздо збудували лелеки,
Там, де мати прощала мене...

Там, де мати прощала мене,
Де озонові запахи зливи,
Давній докір в мені не мине,
Мов пекучі обійми кропиви.

Мав я в поле по матір піти,
Та у клопотах і в колотнечі,
У полоні марнот марноти
Про те поле згадав лиш надвечір.

Не прощу собі сліз на щоках
Материнських. І серця печалі.
Там, де поле всміхалось в квітках,
Мене мати укотре прощала.

Я свій жаль поховав в тих квітках,
В горицвітах, в найперших кульбабах,
В материнських стареньких руках,
Як в сонцях із весняної зваби.

2012

Перелився іще один день
Із минулого в час за водою.
Миє хвиля пісок під горою
І співає веселих пісень.

Не спиняйся у зорянім світі
Пісня величі бузьких степів.
Ще попереду золото днів
Зустрічати іще в однім літі.

Забурлить сонцем сіяний путь.
Не хвилюйся ріка в непокої,
Дні течуть, як завжди, за тобою.
А не проти. І їх не вернуть.

Палять голови вітряні скелі,
Чебреці розповзлись досхочу.
Може птахом і я полечу
За рікою у ночі веселі.

До своїх скам’янілих дідів,
До козачого вільного роду.
Їх чуприни схилилися в воду,
А шаблюки в воді й поготів.

Ні, цю землю не можна продати
Хто бариш би який не складав.
Бо цю землю ніхто й не купляв.
Намагалися лиш відібрати.

Намагалися тіні в пітьмі
Заграбастати сонячне диво.
Та змивала їх ще одна злива
В гнівнім часі і в ще однім дні…

Люди в вічності, як комашня.
Комашня - то велика є сила,
Коли разом єдиного дня
Налітає на берега схили.

А ріка все собою тече
І по одному в час забирає.
Сонце голови скелям пече.
І від величі дух завмирає.

2013р.

страшна з нього лилася лайка
аж гнулися вуха в калач:
і матір твоя москалька
і сам ти - перекладач

Сонячна туго чиста,
Як ти під серцем млоїш!
Пристрасті в’яне листя,
Пахне любові хвоя.

Тіла твого живиця
Схлипує, наче вічність.
Як я іще живий? Це ж
Погляд у потойбічність.

В ту, яка має бути,
В ту, яка нагорода:
Діти грядуть майбутні,
Цілі встають народи.

Листя минуще в’яне.
Множиться там, де двоє.
Ти не лякайсь, кохана,
Вічнозелена хвоя

Коле у серце болем.
В пам’ять живиця капле.
Не розгубив любові
Навіть малої краплі.


14 липня 2012 року

Лоскотали небо верховіття сосен,
а гінке верхів’я легіт лоскотав,
запашні покрови хвойно-тканих кросен
для душі – натхнення чистого листа.

В цій оазі тиші лиш лунка зозуля
(в полуденну спеку стих пташиний спів)
у складних рахунках набивала ґулі,
щоб не дати маху в обліку років.

Ти на хвойнім ложі ніжилась, зваблива,
любо спокушала диньками грудей,
а джмелі над нами мружились цнотливо
і мені – у вабі - заздрили, ачей.

Ти читала вірші чистоти опалу,
вдало уплітала рими у слова,
упереміж з ними «Бехер»* смакувала,
я - свою спокусу у нектар ховав.

З трунку чи від сонця личко зрум’яніло,
промінець вагання ув очицях згас,
тільки здивування: «Я так захмеліла…
від лікеру, хвої й трішечки від… Вас».

Я тонув у звабі. Пестощі уявні
полонили серце, плутали думки.
У твоїх зіницях я читав жадання
і торкнувся ніжно пломеню руки.

…А коли з утоми сонце вже куняло,
уплели в надвечір трелі солов’ї,
в ароматі хвої ти шептала: «Мало…»,
а мені перечить бракувало слів…


2013

Днину прошкрябує вечір –
Шрами криваві у небі.
Сонце, готове до втечі,
Хутко приховує гребінь.
Хилиться до небокраю
Межи дерева, як шатра –
Сила вогню відступає,
Але повернеться завтра.

2013 р.

міжсезоння рядків
незачаті думки
і прописані
у леткому човні
свічечки посередині річища
потойберег покоси легкі
а по інший трава убережена
як свіча прогорілі слова
залишають на денці одежину


2013

Весна українська зів’яла й пригасла,
спалилась дощенту від літньої спеки…
Мороз прихопив помаранчеві гасла,
й дочасно у вирій зібрались лелеки –
без галасу, тихо… На обрії ж лихо
осінньо-зимове погрожує квітам
останнім, печальним… зачаєно-тихо
душа попрощалася з літом і світом…
Не треба будити – нехай засинає,
нехай переходить свої рубікони,
у вимірах інших, за іншим Сінаєм
шукає, зневірена, інші ікони.


2006

Дев’ять днів потому – ти писала sms
Відповідь чекала, ти під дією колес
Позбулася турбот від ейфорії зразу
Але все ще думала «Чи будем разом ?

Чи потрібно все ще колесманить?
Чи будеш ти таким же странним?
А може, така тут тільки я лиш? Ні?
Завжди хочу тебе між своїх ніг.

Напевно, я ніколи не зійду з колес,
Адже люблю, коли, в голові лиш фест
Коли, навкруги усе яскраво-світле,
А волосся ніжиться під вітром.

Не знаю я, що буде з нами далі
Як після цього спати в ліжку маєм?
Мабуть я вмазаюсь ще краще, любий
А завтра дружно по мені затрубим.

Хай не морозять інші про френдзону
Для тебе буду амброзійним гроном.
Лише скоштуй мене, хоча б шматок
Дівки дівками – забудеш про дівок!
(Ось мій язик, візьми собі у рот).

У тебе маю бути в голові лиш я
Не забувай про мене й про миш’як
В такому стані я дурна, повір мені
Або помреш, або ж зроблю моїм!»

Це останнє, що промайнуло в голові
А далі, немов у трансі, наче фільм
Ти на ліжко впала й «захлеснулась»
У власнім танці хворих сновидінь.

2013

В ряди вдивляюсь поріділі,
І смуток серце обійма:
У когось - наостанку сили,
А в когось - їх уже нема...
А десь далеко лиш маячать
Хто марафон здолать не зміг:
Розрахував його інакше,
Лиш півдистанції пробіг...
«Не озирайся!- голос сина ,-
На крок повільний перейди!»
...Біжу, вдивляюсь в його спину,
І озираюся вряди-годи.

Над Уманню – осіння блякла синь,
Жовтневим променем ледь-ледь зігріта.
На висоті пташиних голосінь,
Мов срібне пасмо бабиного літа,
Слід реактивного поволі розтає...
До ніг припали трави й чорнобривці...
А сам літак у шапці-невидимці –
Його не видно, але він десь є.

Над Уманню схиляються віки
Деревами Софіївського парку:
Дуби іще тримають літню марку,
А клени вже обтрушують листки.
Верба все нижче гілля нахиля,
Ледь-ледь іскріють відпалалі вишні –
Стоять такі засмучено-принишклі,
Мов нетутешні, мов не звідсіля.

Ми – в парку, над яким осіння синь,
Сонливе сонце і пташині кличі,
І кожен з нас багатшим став утричі,
Хоча ніхто нічого не просив
У сивої природи. Просто ми,
Відчутим і побаченим зігріті,
Забули, що народжені людьми,
І в реактивно-атомнім столітті
Змахнули журавлиними крильми.


1982

Всі мають право на блакить,
На сонце, на дощі ласкаві
І помідори, й дикі трави.
Та я почав сапу гострить,
І бур’яни цих прав позбавив.

Бо вкоротивши їм життя,
Зміцню томати, сам змужнію.
Пробач, пальчатко золота,
Я мушу вирвать вас, мишію.

Кривавим знищити вогнем,
Перетворити в сивий попіл.
Втім право маєте одне:
Пручатися, чинити опір.

Прополку подумки здійснив
І розпочав складати рапорт.
Проте ніхто із тих рослин
Не став ні дряпатись, ні драпать.

Була привітною трава
І колосками лоскотіла.
Боротись за свої права
Вона свідомо розхотіла.

Для чого ще й вогонь війни?
Ми з димом попадем у вирій,
Де й найлютіші бур’яни
Живуть з городиною в мирі.

І я в ту казку й те повірив,
Що, як пройдуть труди земні,
Ще не віки вмирать мені
Із черв`яками в чорній гущі,-
А жити в синій вишині
В сім`ї квітучій, невмирущій!

2011

* * *

Все що треба,
Підводячи слово до Неба,
ці світи що з Землі проросли
зберегти у душі
наче в Шатлі,
мов майбутні панети з ідей,
як комети контексту,
вірші зерно-зорі,
сонця космосу мовні
посіяні серед людей…
І за позаземною орбітою
Недовідомі, найдальші галактики
розприкрасити добротою
винайденою людиною…
З філософської фляги —
всеможливістю форми і змісту життя —
відродити —
зів’ялі часи і простори буття…
Як алхімік, з пробірок,
із формул думок —
вдосконалити Всесвіт…
Ідеального щастя дорога
Веде від людини до Бога…
Домовина ж не дім…
Всі поразки людські на Землі
Мов загублені іграшки
десь у дитинстві,
що не варті плачу ще дитячого людства.
Всесвіт все відшкодує —
людині
що диво у слові збудує…
 

Верзуться набридлі казки
З чиєїсь легкої руки,
Та вірити з часом важче,
Що може ще бути краще.

Припони, кайдани, заслони,
Навколо лише перепони.
То буде колись перемога?
Бо, навіть, звитяги для чого?

Відвертість - нелегка дорога,
Долає ця дивна знемога.
Якщо поруйнуємо стіни,
Що далі вестиме до зміни?

Сум`яття розхристує ніч,
Не видно щасливих облич,
Вже звиклий похмурий рефрен
Закінчить черговий катрен.
2013

СтеповіЇ трави…
От би стати вітром,
І шугати-стригти,

Гладити руками,
Путати волосся,
Золоте колосся,

Розігнати миттю
Хмари горизонтом…
Пустувати пилом,

Розчахнуть блакить…і
Стрімко впасти в роси,
Втамувати спрагу,

Павутинням гратись.
От би стати вітром,
Прогулятись дахом,

Сонцю засміятись…
Степовії трави,
Кольорові барви,

Аромати поля…

От би стати вітром…
От би… перелітним,
І зустріти Долю…

А десь,
за лісами-кручами,
отарами днів без ліку,
За ставом у цноті вранішній,
за стежкою в хащі дикі,
За садом грушевих пахощів,
за житом на видноколі,
І небом – таким незміряним,
і хмарами, що поволі
Пливуть у світи небачені… –
стемніє – вертайте дому.
І сон лелечат безперих ще
збентежить відлуння грому.
А мальви тихенько моляться
і туляться аж до вікон.

Десь там,
за горами-долами…
у серці моїм
довіку.

Заповітні листи,
перелітні світи паперові,
затамоване слово
до тебе смиренно несуть,
в нім отаву довіри
вигойдує вітер любові,
а розлука мантачить
свою неминучу косу.
Паперові світи
простягають оголені руки
через безмір дороги
і час, що без тебе змілів,
і торкається спраглого серця
зрадлива розлука,
що мантачить косу
і чекає нових врожаїв.

Поринаю в акорди мінорні –
У душі, наче скрипки звучать,
А на серце наклали печать
Ці непрохані ревнощі чорні...

Заховаю подалі страждання,
Хай нещирістю трохи грішу,
Я жартую і вірші пишу,
І знаходжу всьому виправдання

Ідеалу свого не порушу:
Розумію – це слабкості мить.
Та чому ж так нестерпно болить?
Розриває мелодія душу...

2013

Я сиділа і скучала.
Кіт мурликав на вікні.
Все я думамала-гадала
Нащо алгебра мені

Нащо приклади,задачі?
І без них я проживу...
Тут я глянула інакше
Враз на алгебру свою

Як додати,віднімати,
Поділити і найти,
Ікс чи ігрик відшукати
І сходити в магазин...

Де не кинься всюди треба
Що небудь порахувать.
Як могла я хоть думками,
Алгебру не поважать!

Сексуальна енергія -
найсильніша стихія в світі,
що на фасадах імпотентних культур
стримить феєричним графіті.
І ці короткі спідниці дівчат -
популярніші за прапори політичних партій,
дадуть народу більше задоволення
за парламентські обговорення.
І чиновницькі президії від культури -
наче у ролі презервативів,
коли вони не дозволяють креативів
показу краси оголеної натури.
І усім псевдоморалістам -
що еротики сцену закрили кулісами,
скажу: - що на Землі життя народжують -
оголені секс-пориви поводження,
без яких не було б нічого сущого,
навіть душі.
Яке ж це блюзнірство і збочення, на ділі, -
бути проти оголеного тіла.

Парує кава в мокрий ранок,
Холоне проспаний сніданок,
Не хочу думати про завтра,
Заснула міцно вірна варта.

Та доля стала на порозі,
Їй опиратись я не в змозі,
Веде вперед новий світанок,
І відповідь із сотні ланок.

Тоді вперед по білій смузі,
Аж доки є ще вірні друзі,
Кінець можливий став початком,
Іще не все пішло в нотатки.
2013

Коли не чуємо себе,
Коли не плачемо словами,
Кожна хвилина геть іде.
Куди? Питай своєї мами.

Крок повертає і стає.
Кажуть, що треба відпочити...
Коліна м’якнуть. Серце б’є.
Кров хоче груди розвалити.

Край кличе нас – мене, тебе.
Коріння наше в Україні.
Кожний, хто цінує своє
Копійку хай несе їй нині.
Калина з новим плодом йде.
Кланяймося НАШІЙ калині.
12.07.2013р.

Це місто має право на життя,
на змучену байдужість існування,
На хибні кроки,
втрачене кохання,
і скалку здеформованого скла
Яка розріже
променем пітьму
бездарного, безрадісного бруку,
Асфальт самотності
перегризе на муку
простреленого заздрістю вікна.

З-під пришерхлих снігів бачу я
Ряст пробився, щоб розцвісти.
І відчула душа моя,
Через весни всміхаєшся ти.

Джерельцю б до ріки допливти,
Що невтомно і стрімко б’є.
Ти зорієш в моєму житті –
Щемна біль, пізнє щастя моє.

Журавлі, що летять у світи
Промовляють твоє ім’я.
У піснях і у мріях – ти,
Світла радість і туга моя.

Квітне рясно калиновий цвіт,
Доля буде вінки плести.
Крізь мережу зозулиних літ
У судьбі моїй квітнеш ти.
28.03.2013

Материнкою пахнуть коси,
Випромінюють очі тепло,
Босі ноги купають роси,
В ніжній посмішці сяє чоло.

Ти пливеш у русявім полі,
Лебедіє хустини крило.
У твоїй удовиній долі
Почуття молоде відцвіло.

Забрело в степ безмежний далеко,
Відшуміло, мов повінь весни,
Полетів твій у вирій лелека,
Повертає лиш в зоряні сни.

Як стрічалися кожен вечір
І шукали свою зорю
Обійнявши тендітні плечі
Він признався: - Тебе люблю.

Лише в спогадах все лишилось,
В серці смуток, німа самота,
Жити в парі тобі не судилось,
Тішить душу молитва свята.
12.03.2013

(із циклу «Вона каже»)

Сплету в мереживо слова
І пошаманю, помольфарю.

В мені прокинуться волхви
Що втратили магічний хист,
Що, певно, бога прогнівили
І він забрав їх давній дар,
І на околиці страждань
Віддав мені.

Межа світання,
Хвилинні сумніви і вже
Веду між долями ножем
Іменника.
Твоїм долоням
Судилось пестити мене,
Жадання трепетним вогнем
Торкатися моїх бажань.
Таємних помислів кажан
В тіні моїх думок і мрій
Уже висить вниз головою.

Я зачарована тобою.
Любитимеш одну мене,
Всміхатися мені і не
Дивитися у бік ніколи.
Усі жінки – то мертві бджоли
Для тебе, любий.
Не гудуть
В твоїй душі спокуси струни,
Удвох п’ємо кохання трунок
І свято віримо у те,
Що це ніколи не мине.

Настане ніч і небеса
Усіє зоряна роса
І над колискою кохання
Як подарунок від шаманів,
Від ворожбитів і богів
Найяскравіше засіяє
Довірливо п’янка розмова –
Незгасно чиста зірка слова.

07,14.07.13

По стеблині тонкій
між веселки пташині –
і в політ, відцуравшись
і ям, і отрут,
де нічого нікому
нагально не винні
білий ворон між чорних,
кульбабки салют
і бджолині хмарки
в холодочку безхмарнім,
і заховане диво
в чужім рукаві.
Усміхатись щодня
без оглядки й намарно –
просто так, як левкої, -
допоки живі
й не придушені містом,
довіку картатим.
О, впізнати б зигзаги,
коли на порі…
і тебе, вже розкрилене сонечку,
свято
берегти від омани
приблудних вітрів.

2013р.

Зустрічати зорю світанкову
Ми на берег забутий прийшли...
Поєднала нас річенька знову,
Як у лагідну воду ввійшли.

Не могла відірватись від тебе
Та від шовку твоєї руки...
Пропливали у мареві неба,
Наче лебеді, білі хмарки.

І тамуючи пристрасті спрагу,
Упивалися ніжністю ми.
В нескінченну поринувши сагу,
Як фантоми, були між людьми.

Наші душі цей день святкували,
Відновивши до щастя мости.
А на варті кохання стояли
Тихі велетні-очерети!

2013

Вот комната, камин, кровать
Лежит парнишка невысокий..
Ему на все уже плевать,
Лежит он долго одинокий..

Вчера еще была она,
То счастье было, как и прежде..
Вот сделал он глоток вина,
И в дверь звонок, и луч надежды..

Вот поднимается с кровати,
Чтоб посмотреть в двери глазок..
Надел один из тех халатов,
Что отыскать с утра он смог..

И вот бежит спеша к двери он,
Возможно там стоит она..
И он идя с душевным криком,..
Все вспоминал, его вина..

И неспеша, открыв замок,
Со скрипом двери приоткрыл..
Он не смотрел сейчас в глазок,
Хоть это принцип его был...

Стоит девица на пороге,
Стоит одна и горько плачет..
Глаза ее полны тревоги,
Не может быть никак иначе..

И парень тоже прослезился,
В глаза с любовью ей смотря..
И словно в древо гвоздь вонзился,
Так каждый чувствовал себя..

И вот уже парнишка сделал..
Тот самый важный - первый шаг..
Надеждой сердце его пело,
И он подал ей нужный знак..

Она прижалась к нему телом,
Сказав "Прости"на ушко нежно..
В ответ сказал девице смело :
"Давай все будет как и прежде"..

И вот улыбка засияла ,
Катились слезы, но от счастья..
Теперь она уж точно знала,
Что будут счасливы как раньше..

Так простояли они вместе
Часок один, а может два...
Не может в мире быть прелестней,
Чем когда вместе навсегда!..