Сонцю не вдалося побороти
Хмар обвислих нестійкі ряди –
Голосом прозрілої скорботи,
Дощ щемливу тишу розбудив.
Охололій сутіні імлистій
Спокою віднині не було,
Бо шуміло поруділе листя
І бриніло помутніле скло.
Вогка мла підкорено загусла
Із гірким дощем у боротьбі .
Безнадії надприродна пустка
Світло поховала у собі…
09.10 13

Ти забудеш усі надії
Не почує світ голосіння,
Відійдуть найсолодші мрії
Проминуть золоті видіння.

Лиш у сні повернути спокій
Тиша там і довічний морок,
Не дістане вже світ жорстокий,
Ані друг зрадливий, ні ворог.
2009

Радію

В гармонії милім полоні -
У схожості неба й землі:
на пагорбі паслися коні,
а хмари схил синій скубли!


Сумую

І знов у ночі рись-осінь
тепла не зуміла знайти –
берізкам холодно-косим
печуть самоти сліди.

2003

А може отам під землею -
там пекло таке, насправді,
там душі людей померлих -
у підземеллі,
а їхні гріхи проростають
у них із голів,
як волосся -
... деревами зеленими?

І міцно тримає той чуб,
що й смикнутись боляче.

І чим більший гріх -
тим більшим, могутнішим деревом
тягнутися треба душі
до неба,
тим більше, тим довше
пломеніти-каятися
жовтнями,
і тихий сніг покути
збирати
на почорніле гілля.

Аж поки не впаде
той гріх
у землю.

І прийме вона
відболене, відмолене каяття -
щоби життя
продовжилось, тривало, проростало...

А душа,
може,
хоч отоді
полетить
у небо?


06.10.2013

Жовтавий лист і багряниця –
в парі,
відтанцювавши пристрасно
в польоті
жагуче танго, цьогоріч –
останнє,
замріяно стелилися
додолу,
складаючи на мокрому
асфальті
мозаїку осіннього
натхнення…

ред.2013

А
Якось жив собі один
В магазині Апельсин.
Жив не сам, бо він був сином
В тата й мами — Апельсинів.

Б
Друг його, малий Банан,
Веселун і хуліган,
Зранку стукав у вітрину,
Щоб збудити Апельсина.

В
Ще й жбурляв, неначе град,
По вітрині виноград.
Апельсин просився в мами
Йти погратися з Бананом.

Г
Мама глянула за скло,
Чи прийшло уже тепло, -
Там гуляла в капелюші
Їх сусідка, тітка Груша.

Ґ
А за нею, наче пес,
Волочився чорний Ґедзь.
Мама зрушила вітрину
Й відпустила Апельсина.

Д
Біля дірки крізь паркан
Виглядав його Банан.
Друзі гучно привітались
І дали із дому драла.

Е
Бігли-бігли, без перерв,
Аж прибігли в тихий сквер.
А в пекарні біля скверу
Продавалися еклери.

Є
Є еклери, є бісквіт,
І пече їх сірий Кіт.
Помагають теж в роботі
У пекарні три Єноти.

Ж
Жаба, що в ставку живе,
Поруч продає желе.
Крім желе, цукрову вату
Можна в Жаби ще придбати.

З
Та найбільше вабив зір
Білий і легкий зефір.
Від зефіру в Апельсина
Покотилась навіть слина.

И
І Банан, як Миша сир,
Мріяв з'їсти цей зефір.
Стали друзі міркувати,
Як смаколики дістати.

І
- Може, нам туди зайти
(Зліва я, а справа ти)
Й закричати: “Обережно!
Іскри! Полум'я! Пожежа!”

Ї
Три Єноти, Жаба й Кіт
Налякаються як слід
І втечуть з пекарні в хижі,
Лишать нам солодку їжу!

Й
- Мабуть, це поганий план, -
Відповів малий Банан,
- Потім за таку пригоду
З нас удома зроблять йогурт!

К
- Тут живе десь десь дядько Кріт,
Скрізь таємний має хід.
От якби знайти те місце
І в пекарню ним залізти...

Л
- Ні! Це тільки хитрий Лис
До крадіжки має хист!
У пекарні ж цілу днину
Всі печуть, зігнувши спини:

М
Кіт провіює муку,
Що лежала у мішку,
Жаба б'є у мисці масло -
Буде в торт солодка маса.

Н
Три Єноти тісто мнуть
І цукрову пудру труть.
Ніч і день працюють звірі -
Ой, нелегкі ці зефіри...

О
- То ходімо геть, ні з чим... -
Зажурився Апельсин.
Тут Оса літала колом
І почула їх розмову.

П
- Що ж ви впали у мінор,
Як без палки Помідор?
Щоб зефіром похрумтіти,
Раджу вам його... купити!

Р
- Дійсно! Точно! Просто в кут!
Ти, Оса, розумний фрукт!
- В магазині баба Риба
Купувала скибку хліба.

С
- А Сова — я бачив сам -
Набирала різний крам:
Лампу, свічку і ліхтарик,
І настінний календарик.

Т
То не спить вона вночі,
В дверях клацають ключі,
А коли вже ніби тиша,
У пітьмі гортає книжку...

У
- Треба їй укол для сну!
Але досить про Сову.
Що ж ми купимо без грошей,
Бо грошей в нас — анітрошки!..

Ф
- Я, Оса, скажу вам так:
Говорити всяк мастак,
Та не ждіть, займіться ділом -
Фрукти ж ніби ви сміливі!

Х
До пекарні ви зайдіть,
Там сидить привітний Кіт.
“Добрий день!” - його вітайте,
Лиш на хвіст не наступайте!

Ц
Усміхніться вусаню
І спитайте про ціну -
Так дізнаєтеся, діти,
Скільки треба заплатити!

Ч
- А мені вже час у гай,
Попивати з липи чай.
Друзі довго не чекали,
До пекарні завітали.

Ш
Їх зустрів там Кіт-вусань.
- Добрий день! - сказав Банан.
- Добрий день, хороші діти,
Шоколаду вам, бісквіту?

Щ
- Пане Кіт, цікавить нас
На легкий зефір ціна...
Сірий Кіт примружив око,
Пощипав рожеві щоки,

Ь
Два зефіри в лапи взяв
І друзякам показав.
- Ось, будь ласка, це ваш вибір,
А ціна їх — два “спасибі”!

Ю
- Дяка! Дяка, пане Кіт!
Хай живе Ваш довгий хвіст!
Юнаки наїлись досить,
Ще й лишили трохи Осам.

Я
Швидко бігли в магазин
І Банан, і Апельсин -
Виглядали їх вже з ятки
Неспокійні мами й татки..


2012 - 2013

Отже, знов листопад, і черговий завершено рік.
Кожен день його - наче страшна і безглузда омана...
Мій сеньйоре, ця звичка любити вас – важча за гріх,
Бо тримає за горло так міцно і так невблаганно.
До кумедних моїх негараздів вам справи нема,
Вам смішні вони, ці балачки про любов і довіру…
Мій сеньйоре, в душі моїй нині - безодня пітьма,
І самотність гризе із безжальністю хижого звіра.
Ваша зрада, сеньйоре, неначе отрута пече
І тече ваша зрада мені замість крові у венах…
Ви мене проміняли на тих недолугих нікчем,
Розміняли на мідяний дріб’язок скарб сокровенний.
Я пройшов поруч з вами крізь воду й пекельний вогонь,
Я заради вас важив життям знов і знов безупину…
Як вам нині ведеться, сеньйоре, із тими, кого
Ви так швидко і легко обрали мені на заміну?
Мій сеньйоре, ця звичка любити вас важча за гріх,
Бо тримає за горло так міцно і так невблаганно…
Я нікчемне життя своє знову кладу вам до ніг,
Хоча вам і не треба того, мій сеньйоре і пане.

...Хоча вам і байдуже воно, мій сеньйоре і пане...

…Хоча ви і не варті того, мій сеньйоре і пане…
2011

Їй двадцять дев'ять. В зіницях її годинник відраховує час до наступної недо-страти. Її вважають зухвалою й трохи дивною, а вона вже просто втомилася помирати. (Бо такі, як вона, помирають від кожної зради).
Бо таким, як вона, чомусь завжди стріляють у спину, і чомусь лише ті, без кого весь світ - пустеля. А вона все не звикне і кожного разу гине. Це, здається, зветься "комплексом Монтанеллі". (Друга ночі. Не спиться. Розхрестя тіней на стелі).
Їй двадцять дев'ять. Вона не фарбує очі. Полюбляє британське movie й травневу зливу. Вона бачить героїв книг уві сні щоночі і над ранок тому прокидається майже щаслива. (І лише потім згадує, що вже не вірить у диво).
Бо дива чомусь трапляються з кимось іншим, а у неї лиш крила ниють як вперше гостро. Вона замість молитви знову шепоче вірші. Вона по собі ні сина, ні сну не лишить, коли всміхнеться, почувши останній постріл.

2011

Обожнення не буде. Я – без крил.
Координую рухи – по падінні...
Наш мікрокосм отутечки твори,
Сади бузок і розмальовуй стіни.

Запрошувала в казку, тільки ж ти
Не віриш у інжир на гілці туї.
Моє кохання – довгий серпантин.
Моя зневага – то шпаркий Везувій.

Мене боготворити? Можна... Ні!
Ти недалечко спи – рахманний, ситий…
А я тектиму – на світила німб –
У кратери півсонні сліз улити.

Й тоді розквітне помаранча-день…
Тоді – по землетрусові – упевню,
Що світ незрушний: чай із каркаде,
Медок зі слоїка, джмелі – зі жмені.




2006-2013

Ти як море, безмежне та бездонне,
Ласкаве часом, а інколи хвилею зіб'єш,
До тебе прийдеш, радується око,
І хочеться пізнати всю тебе,
А ти відкинеш, потім пригорнешся,
І ніжно шепчеш пісню своїх вуст,
Так дивно, так приємно,
Коли з тобою поруч я іду,
Коли з тобою розмовляю,
Як загляну в безмежність у твої очах,
Приємно просто, не сказавши що кохаю,
Віддати трішечки тепла.

2008

Не знаю я, чому так сталось,
Чому життя зіткнуло нас,
Тебе я навіть ще не знаю,
Та вже всміхнулася душа,
Тобі я відкриваю душу,
З тобою я бідой ділюсь,
Що правда та біда в нас спільна,
Вона одна у нас з тобой.
Не знаю я, чи варто знати,
Чи знаєш ти чи може ні,
Тобі так хочу я сказати,
Слова написані в вірш,
А ти мені все теж розкажеш,
Поплачемо ми разом вдвох,
Поплачемо та і всміхнемось,
Хоч не щаслива в нас любов.
Нехай біда піде в минуле,
А ми підемо в новий день,
І може нова наша дружба,
Веселих створить ще пісень.

2008

Холод осінній та листя опале,
Сонце ранкове не дарить тепло,
Так одиноко, так в душі сумно,
А життя далі йде все одно.
Лиш до весни мені би дожити,
Лиш до весни, до теплого дня,
До теплого сонця, до жаркого проміння.
Дива весняного дня.
До першої квітки на абрикосі,
першого чуда зеленой трави,
Дожити мені би, дожити лиш трішки,
Прожити кошмари холодної зими.
прожити у смутку в надії на радість,
В надії на те що на завжди пройшло,
В надії на те що більше не буде,
То лиш до весни, а там буде любов.
Весна то любов, надія і віра,
натхнення, бажання і радість життя,
чекаю нестерпно, чекаю і вірю,
Що вічну любов подарує весна.

2008

пройде час,
Хай дні минуться.
вітер листя позрива з дерев,
і все само собою по полицям розкладеться,
і так як має бути стане все,
Хай пройде час, він гоїть рани,
образи з пам'яті зітре,
душа воскресне зцілена словами,
лиш пройде час,
нехай же він мине.

2008

ми руйнуємо своє життя,
ми руйнуємо свої надії,
розбиваємо об стіни буття,
свої найплеканніші мрії,
ми нищимо святе,
за ради грішної віри,
А потім клянемо когось,
хоча самі в біді своїй винні,
Ми дурість за істинну маєм,
і свято вірим брехні,
правда нічого не варта,
не хочемо святої любві,
ми йдемо, за хвилинною втіхой,
ціною щастя свого,
та коли розумієм помилку,
вже пізно, і нема того що було,
нема і вже більше не буде,
бо палим пішовши мости,
і нищимо в душі тих хто любить,
почуття кохання святі.

2008

А ти мовчиш, нехай так краще!
А ти мовчиш… ні слова з вуст,
А серце б’ється, душа плаче…
Бо я ж живий бо ще люблю…
Це тільки мить - як біль нестерпний,
То все мине, як пройде мить,
Та лиш біда, що мить для серця,
Це вічність і душа болить.
І дихати чомусь так важко,
Так важко, бо нема тебе,
І пам'ять знов мені розкаже,
Що ти прекрасна і про те…
Як разом ми були щасливі,
миті радості ділили,
Як ми любов свою ростили,
Та були разом я і ти!
Про те як біди оминали,
І свято вірили та знали,
Що щастя поруч – ось воно…!
Та все змінилось, все забулось,
Покрилось пилом й страшним злом,
Та віра душу не покине,
Доки в серці є любов.

2008

Знаєш, все так дивно,
Тебе нема, спустів наш дім,
і стало все тепер так тихо,
і вітер віє чимось злим.
Один в кімнаті тихо ходжу,
Де ніжно квітла в нас любов,
Тебе нема і місце в серці,
заповнили і сльози й кров.
Тебе нема, у цьому домі,
Він був же наш, тепер нічий,
Він був просякнутий любов’ю,
А що тепер? Лишився біль...?
І ті безмежні миті щастя,
щасливий перший наш приїзд,
А пам’ятаєш, як ми разом...
В нім мріяли про щастя дні?
Ти помниш те, як ми мов пташки,
звивали радості гніздо?
Ти пам’ятаєш...? ні забула...
Забула все, ти вже пішла,
То все пройшло пішло в минуле,
Тепер любові тут нема.
Нема тут мрій, нема надії,
Лишився холод, пустота.
Тебе нема і вже не буде,
Не буде всього що було,
Та ти живи, й нехай же мрії,
твої не згаснуть як мої,
та ти живи не обертайся,
нехай лишуся я один,
В коханні я тобі признався,
а в ненависті не признаюсь ні.
Нехай все буде як ти хочеш,
нехай зі мною біль іде,
А як згадаєш, чи вертатись?
ти не питай цього мене.
Ти як згадаєш, то й забудься,
Про світлі миті що були,
Їх так багато що змішались,
вони з сумбурністю сих дів.
ти все забула й не згадаєш,
та пам’ятати буду я,
нехай, мені лиши страждання,
а ти із щастям йди в життя.

2008

Холодний вітер, зірве лист із клену,
І кине у небо, нехай він летить,
Він впаде на холодну, осінню землю,
Він впаде на землю, як сльози мої,
Ти була моїм сонцем, ти була моїм небом,
Ти була моїм щастям, була моїм всім,
Я люблю тебе так, як ніхто не буде любити,
Я люблю тебе так, як не змогла мене ти.

2008

Вишукана павутина слів
Заплелася у казкові шати...
Думаю, творець її хотів
Душу, як метелика, впіймати!

2013

Осінь непокірна, як і ми,
Що хоче, те і витіває –
У вересні ми звідали зими,
А жовтень літом зігріває.

Примхлива осінь, як ніколи,
Усі прогнози відкидає.
Чому на квітах нині бджоли,
Це тільки Бог на небі знає.

У кожній квіточці бджола –
Нектар медовий допиває,
Мліє від літнього тепла,
Крильцятами перебирає.

У дні оці – душа радіє,
Хочеться бджілкою літати,
Щоб поки дощик не посіє,
Усьому лад на землі дати.

11.10.2013р. Надія Таршин

Пуля прошла навылет.
Время-совсем не в счет.
Жизнь отмеряет мили...
Новая брешь грядет.

Руки-в пустых карманах.
Медный не слышен звон.
В музыки океанах
Цепко звучит шансон.

В бешеном ритме жизни
Грезится "транс" и "форм".
Даже в алкоголизме
Близится блефо-шторм.

Ярусно-мего-зонный,
Блиц-путеводный путь.
Меж-континент-вагонный.
Прошлого- не вернуть!

Замки песочно-мглисты,
Реки-молочный ил...
На берегах бугристых
Кто-то, похоже, жил...

Память скомкала ленту.
Выцветший монитор...
Я достаю газету
И продлеваю торг.

В этих пустых куплетах
Между привычных строк
Мир потерялся в летах
На неизвестный срок.

А вітер між дерев гуляє,
З весною ніжно заграє,
Траву зелену колихає,
Тепло від сонця п’є,
Весна осипалась,
Навколо квітом,
Теплом, незвіданим в душі.
І ніжність,
В серці пробудилась,
В кохання світлім почутті.

2009

Вже заросла,
Травою стара стежка,
Що стрічкою під берегом була,
Де бігали ми босі, коли були ще діти,
Де бігав ще недавно я.
Зросла травою,
Вже важко й роздивитись,
Вже нікому її стоптать,
І берег той,
розмитий вже водою,
Вже інше стало і життя.
Лиш спогади,
Тут кружать з вітром,
По між городів, берегом і над водой,
Тим спогадам чимало років,
А так здається що було ось-ось…
Стара верба,
Схилилась над водою,
Вже хиляться кого так любим ми,
Нехай же серце, сповнене любов'ю,
Не забуває ті минулі дні,
Нехай душа, не забуває руки,
Котрі тримали притиснувши тебе,
І дні з життя усе минають,
І хай же вдячність в серці не мине.

2009

Дзвеніли голоси осінні,
Лунали пісней журавлів,
Шелестом листів пожовклих,
І піснею холодних вже вітрів.

Дзвеніли голоси осінні,
Все навколо вбрало золотистих барв,
Вже зібрані плоди достиглі,
Поезія з’явилася сумна,
В душі затихла літня спека,
Зникла та жагуча прить,
І молоде вино п’янило злегка,
Знімало тим хоч трохи серця біль.

Затихли вже пісні лелеки,
Прощальні зникли в далині,
Вітер золото здіймав до неба,
Просився тим у гості до зими,
А осінь ще кружила вальси,
З вітрами та пожовклою листвою,
Поля усіялись димами,
Душа усіялась журбой.

А серце плакало й стонало,
У ньому був нестерпний біль,
Аж поки радість очей не зазнало,
Доки дотик не торкнувсь руки,
І вже коли затихли всі осінні дзвони,
Поникли золота вже голоси,
Зима накривши килими снігові,
Дарувала миті теплоти.

2009

Там, де сонце стрибає над затяжним горизонтом,
наче грає у гольф і ніяк не пірне у лунку –
там сміялися лунко
і не по нотах.

Там, де кроки важкі стихають рАзом із містом,
для дихання треба дещо міцніше за кисень,
місяць як лампа висне,
шукає місце.

Там, де приходить ніч, розбиває на небі намет,
інкрустує зірками - певно читатиме знову -
в неї солодка, тягуча мова,
як чорний мед.

Там, де хвилі вмивають свіжо, мов після хрещення,
й каміння летить над водою, летить, не тоне -
нам не потрібні тонни:
слова і речення.
09.07.2013

забери мене звідси, вирви!
у далекий пташиний вирій,
нору теплу й глибоку вирий.
я повірю.

затули мені те, що терпко,
те, що більше і дня не стерплю,
те, що спокій змело і стерло,
що як стЕрні.

замоли мені гріх і провини,
розкажи про Париж і про вина,
про підшкірну любов первинну,
як і війни.

залишИ мені вічне і варте,
безсонною вірною вартою
стережи ці скарби і товари ти,
став тавро.

замани мене в те, що звуть "рай"
в горизонти, за небокрай...
завітай у мій світ, не край
викрадай!
серпень 2013

У кубельці згорнувся калачиком сонячний котик,
і закутий у сни вечір стомлено сів на поріг.
А мені б на крило і відчути повітря на дотик,
відшукати би власну одну у сплетінні доріг.

Свої біди на плаху зжену під загострене лезо,
і з надією лину у свій ще не програний бій,
підібрати би вчасно мені до невдач антитезу
і зуміти зігрітися посеред лютих завій.

Здавалось в юності наївному мені,
Що з року в рік, а, може, й день при дні
Прямує світ лише по висхідній.
Та сивизна, мов несподівана зима,
Що снігом заміта палітру осені,
До того світу повернула, що пройма
Надсадним смерті подихом і блиском,
Де за монбланами надмірного майна
Ракети шкіряться, націлившись в колиску.

- Мій лірнику... ратнику... зраднику... -
увись лебеджу, лебедію...
В Божественному палісаднику
раюю, ридаю, ра_дію.

Довірила долі
надію,
а доля
змахнула крильми...

Десь там, поза пам'яттю - ми -
квітневі... серпневі... осінні...
Хотіла співати псалми.
А з горла - глухе голосіння.

2013

Надає відомому, але забутому хіту
Нові крила, рожево-голубоваті.

В «клюбі» ти була, мов фея.
Танцювала з «Тимофеєм»,
А він виявився геєм,
Та замовлено вино.

І Марічка у печалі:
Не мужчина, а мочало!
Звідкіля воно примчало?
З чого зроблено воно?

Гей – з молекул,
Молодих, легких молекул.
І лелека – і смерека.
Знай, Марічко, з них – і ти.

Гей – з молекул.
То ж не шли його далеко,
А танцюй на « діскотєкє»
Під Миколині хіти!

2012

Пародія

…мати поезій – синиця
прози отець – журавель
рима– не рима – жар-птиця
пре як Пилип з конопель
падають строфи як птахи
на молодесеньку тлю
супернадійних метафор
кури уже не клюють
думи гніздяться мов квочки
видзьобав лінощі крук
і філігранні рядочки
пір’ям гусиним - на друк…

09.10.2013

Стікаємо у Лету
по краплині,
стаєм росою,
хлібом і дощем.
Минеться
під останнє голосіння
осиротілий світ…
А поки ще

слухняний будень,
купаний у злоті,
горта барвистий
осені буклет…
Нехай усе минеться –
тільки потім.
Аби ж то не минулось
наперед…

Ніжніше од матері,
яка притуляє до грудей немовля,
я пригортаю до серця ще не народжену любов.

Ми зустрінемось,
коли сухий явір сплете нехитрого ятера,
вкине його між опалого листя.
Мовчатимемо про осінь,
сонні оси шукатимуть гарбуза
у кам’яному лісі міста
й одна надто неуважна осиця
заплутається лапками у твоєму волоссі.

Тоді я започаткую відлік
своєму шаховому невезінню,
бо ти до біса хитро умієш ходити ферзем.



2012

Пародія

Твій фрак і мешти. Дивний стан.
Метелик. Дотик. Ноти. Ноги.
Рояль. Фіранка. Чемодан.
То оленя над ліжком роги?

Проси. Чекаю. Час іде.
Мотив. Печаль. Хоч видай фразу…
А де ноктюрн? Романс твій де?
Учи, учи тебе, заразу!

…Люби, і не зважай, що рань,
Скорочуй вíдстань (в ідеалі)!
А ти подумав, що “відстáнь”?
Твій дух (ого!) вже на вокзалі!


09.10.2013.

Окував лозини міддю жовтень ,
Осріблив стривожені луги…
Сумно як!
Печально! -
І не мовте,-
Аркуші прощальні навкруги.
Позлітали з дошки оповіщень,
І зніяковіло шелестять
Про своє минуле
Теплі вірші…
І моє…
Холодне майбуття…
Лиш одна утіха - розмаїття
Дивовижних осені тонів,
Що дають наснагу
В цьому світі
Жити, усміхаючись, мені.

09.10.13

Скажу відразу - це не вдалий жарт,
Не витвір хворобливої уяви...
На схилі, де три Києва лежать
На цвинтарі, удвох вони стояли.
Прийшли сюди віддати данину
Комусь із тих, хто вічності діждався.
Вуаль дощу запнула далину,
Осінній день у присмерку ховався.
Та раптом.. Що це? Наче з-під землі
Виття протяжне, моторошне й дике.
Тут сильний духом певно б, що зомлів,
Або мерщій на допомогу кликав.
А ті, удвох, прислухались іще,
І він, поет, сказав, як всі поети:
- То тужить пес під цвинтарним дощем
Над тим, кому судилося померти.
Її ж єство туди щомиті рвалось,
Де дикий біль собаку розтинав,
Туди, де, відчувала, лихо сталось,
Де пес бездомний голосно конав.
Голодний пес поквапивсь на шкуринку,
Що на гробку залишена колись,
Та от, невдаха, схибив на часинку
І шкурою на піку нахромивсь.
І вже завис, бідак, на огорожі -
Там біль, і кров, і борсання невлад.
Безтямні очі, ікла насторожі -
Не підійти, щоб висмикнуть назад!
Та Бог послав якогось чоловіка
І вже гуртом звільнили пса від мук.
Пошкутильгав той цвинтарний каліка,
Відчувши волю,вирвавшись із рук.
А двоє йшли алеєю сумною
І біль в душі поволі затихав.
Були вони вдоволені собою,
І пес в кущах полегшено зітхав.

Скільки болю - стільки жалю,
_______Скільки суму - стільки сліз!
Я життям, єством, душею -
_______Буду поруч тут, і скрізь!
Ніч, імла, зима, турбота,
_______Попіл, тиша як граніт!
Знаю, вірю, буде ліпше:
_______Ти мій Янгол, Бог і Світ!
Ранок, вечір, день і ніч -
_______Фарби панорама,
Що у єдності велич,
_______Пристрасно, ласкаво,
Загартовує серця,
_______Що відчинять браму,
У безмежний простір зір.
_______І за це їм слава!

… мені снилися глеки, залиті по горло життям,
перемішаним із льодяними зіницями Стіксу.
Понеділки з очами - мов ті перепілки в житах, -
чатували на вранішній Чад, а ловці лицесписі

ненагострену зброю у волах катали, мов ком,
наче кульку земну - не надуту, розжовану гірко…
Десь далеко Перун частував очерет шашликом.
Десь на змучених конях-відлюдниках духи горілки

прямували у безвість - у землі забутих безмеж,
пережитих підніжок, прощань, щедро скроплених скунсом,
де самотні ведмеді й принцеси з нахилених веж
виглядають дорогу - й бояться звідтіль повернутись.

Мені снилися вогнепоклонники й водні коти.
Мені снилися в'язні печер, каравани столітніх,
що везли на тригорбих серцях вічну ношу - іти
й визволяти з музеїв застуджені кубики світла,

що колись їх замкнули - подалі від тісних шкарлуп,
непіратських пов'язок, золочених масок на бевзях…
Мені снилися Віттові пестощі вітру - по шклу,
тихі пустощі рос на кропивних земних діатезах,

неприручені півники, що в дощову сивину
фіолетові весла долонь, як у річку, вмочили.
Кажани темних вікон. Сади, що летять на війну -
й опадають на шкірці жовтневій, немовби злочинець,
недолугий і грубий…

Знайомі зникомі міста.
Лабіринти, що греків, як раків, на вогнищі смажать.
Лікарі, запорошені, наче троянди - в листах
про життя і надію. Вулкани. Обличчя. Пейзажі…

Хоч гендлюй, бо все сняться… Любаси. Пів-сестри. Чужі,
що дорогу одну калапуцяють, наче сметану,
копитами у сумі. Сусідські свята на межі.
І кумедні пінгвіни-неділі, що втомлено тануть,
як ментол-валідол - під мовчанням…

… І з крану вода,
із прононсом моржа та іржею, - в обличчя - ні ради,
ні життя не давала. І день за вікном загортав
у фольгу поспішань ці гіркі та солодкі неправди,

але дуже повільно. Бісилися, кляті, "на біс".
Заважали себе віднайти, мов жону - Менелаю.
Реготалося люстро в руках (як прабабський сервіз, -
нетутешнє, замурзане, мовби істерики хвіст),
і казало люстерко, що вдома нікого немає…

Чебрець з валізи
пахне
дитячим сміхом
літа:
ставок на сіножатці
і кола
на воді
у зблисках
концентричних
ностальгії.
Додому-
навпрошки-
це поруч-
чебрець,
розтертий
в жменях...

2012

Не тримаєш мене. Відриваєш уривками час.
І нервуєш, атож, бо розмова не клеїться зовсім.
І складаєш цю мить, наче пазли, з тривожних образ.
У невдачах своїх звинувачуєш віддану осінь.

Накопичуєш сум у калюжах і впертих річках.
Буде сонце в рукав прослизати на зло листопаду.
І триматиму я відчайдушні жоржини в руках.
І звисатиме жаль, ніби грона твого винограду.

Не вертаєш мене. Пропливаєш порожнім човном.
Хай блищать у містах всі вітрини і сходинки вгору.
Розіб’ється на друзки чутливий до сліз метроном.
І піду я у світ на відвертих, як вітер, підборах.
9.10.2013

У Карпатах літає сніг,
А у Львові танцює осінь.
Дощ повільний, розмірений біг
Зупиняє в моєму волоссі
І виблискує в ньому. А я
ТОму тішуся, бо діадема
Із дощу - то розрада моя
В цьому світі, де вічна проблема -
Гроші, побут, робота, житло...
Аби краще усе, аби ліпше!
Світе білий з хижацьким єством,
Що тобі до мого крику-вірша?
Що тобі? А мені так болить,
Так судомить і хилить додолу...
Світ - в якому життя, тільки мить,
Світ - в якому не вірять нікому...
Як мара, через натовп іду,
Краплі срібла блистять у волоссі.
Чи написано так на роду?
Тільки я, тільки дощ, тільки осінь...

23.09.2013р. Львів

Поспішно прибула до міста осінь,
ранковим рейсом і на самоті,
панянка вередлива, світлокоса
у кашеміровім рудім пальті.

Валізка, у пакеті мандарини,
червоний шалик, плетений гачком,
гляділась пишно у скляні вітрини,
собою задоволена цілком.

Зустрілися, як місто днем відквітло,
мені: «Привіт!», як подрузі старій,
у скельця злегка мружилась на світло
цибатих жовтооких ліхтарів.

Зіщулившись, побігла я додому,
а навздогін, стуливши рукави,
ця дивна осінь у пальті рудому
із шарудінням палої листви.

Кажуть, там нагорі - рай.
Засинай, мій Кай, засинай.
Чуєш спів янголиних зграй?
Засинай, мій Кай, засинай.
Завтра будемо пити чай.
Засинай, мій Кай, засинай.
Я тебе… не втікай, зачекай!
Кай?!

2010

Гердо, твоя любов – як на горлі зашморг,
А трояндовий запах млосний немов оскома.
Гердо, даруй, але я не вернуся ні за що
В те сонне царство, що ти називаєш домом.
Гердо, не думай, дзеркало ні до чого,
Просто ці вулиці душу мені душать.
Гердо, пробач, я не вмію шукати Бога
Там, де його немає, на морі й суші…
Гердо, мене вже нудить від цього міста!
Гердо, вони ж усі як один – нікчеми!
Гердо, мені нафталіном відгонить кисень,
Коли я знов намагаюся бути чемним!
Гердо, до біса шапку і рукавиці!
Гердо, я так стомився, я так стомився!
Ніжність твоя, Гердо, як ніж крає
Гердо, я просто Кай. А ти думаєш – Каїн…

2010

Ну, консерва... Трохи гречки.
Мертвий борщ уже обрид.
Бережуть жінки горшечки.
У вікні мовчить сусід.

Яценюк з телеекрана
єврочленство вихваля.
Дочекаюсь, доки манна
буде з неба як земля.

Лаври виростуть і перли,
зникнуть злидні зі світлин.
Європейські скоро нерви
до моїх вростуть судин.

От як... Тут... Усі сердечка...
Членство. Ну... Із щедрих вуст.
Що ж... консерва. Трохи гречки.
Щоб, дай Боже, мати глузд.

08.10.2013

Якби у мене був дідусь,
садок весною ми саджали б,
а влітку, щоб не пересох,
водою щедро поливали б.

Якби у мене був дідусь,
ми у ріці ловили б рибу,
а зголоднівши, ми на двох
одну ділили б хліба скибу.

Якби у мене був дідусь,
ми з ним на лавці поруч сіли б,
і свіжих, з пЕчі, пампушОк,
бабусі в радість, смачно з'їли б.

Якби він був...але буває,
що внук без дідуся зростає,
як стане сумно, пригорнусь
до теплих рук своїх бабусь.

2013

Вона повернеться ближче до зими,
коли віконечка поштових відділень
будуть прикрашені хвоєю, дешевими іграшками,
коли прибиральниці стиратимуть сліди першого снігу
з підлоги сірими ряднами,
коли поштові листівки стануть не модними.
Я торкатимусь теплих літер і ґудзиків,
питиму запах зап’ясть, золотого вина у волоссі
і знову вже вкотре все почнеться у нас спочатку.
Засинаючи, вона пригадає,
що не вкинула до валізи зарядний пристрій.
Не вимикатиме телефон,
крізь сон цитуватиме Бродського,
засне, одягнувши усмішку Мони Лізи.
Ця жінка народилась щоб фотографувати
клаптики неба над вокзалами,
циганок обвішаних спідницями, украденими намистами.
Вона навчилася залишати в моєму горлі
утробні голосні, змішувати приголосні.
Немає нічого тривалішого аніж вечір,
коли вона повернеться.

2011

А осінь, насправді, - синичка, весела і синя,
у небі, рудому від листя, прозрінь і тепла.
І сиплять каштани картате своє ластовиння
у небо? на землю?
чи усміх летить?
чи жура?

***
Чи на журавлів перетворяться карі каштани?
А чи на людей, що задивлені в небо живуть?
Та осінь - синичка? А небо - циганська омана?
Спитаю сьогодні траву...

Мандрує жовтень вулицями міста,
у різнобарв’ї Замкова Гора.
А ти така святково-урочиста
і чарівна, як осені пора.

В тобі зорять усі її принади:
краса і щедрість, і палітра барв
душі і мислі. І не зиску ради
усім палає твого серця жар.

А ув очах – ще росяні світанки.
І ювілей - лише дотепний жарт.
Попереду – і мрії, й забаганки,
які потрібно втілити. –
На старт!

Чуєш,
час широкими кроками
по густому снігу
мого безсоння:
шух-шух,
шух-щух,
прокладає лижню
серед темряви.

Виковзує за вікно.

Ма-а-у-у! -
верещать березневі коти.

Шух-шух -
крокує час
повз їхні войовничі морди
і настовбурчені загривки
знову - до мене
в кімнату.

Шух-шух -
широкими
сягнистими кроками:
не-спиш?
пи-шеш?
по-ра
спа-ти

Тиша сиплеться снігом
на котів за вікном,
і на мій блокнот,
і на
ме-не.

шух-шух

і-ду
тільки вірша
оцього
до-пи-шу
дя-ку-ю

шух-шух
па-па
спа...


березень 2013 року

Шарадами, шорами, шАрами -
незвідане... Піки і крайності.

Ще сходять у тиші примарами
непрощені дивності, давності.
Романами, ранами, рунами,
магноліями,
магнезіями...

Душа захлинається лунами -
голосить у світ
поезіями.

2013