Розмальоване вікно,
У гнізді лелека.
Хата білими боками
Сяє всім здалека

І не вірю я очам –
Невже так буває?
Хата вікнами у квітах
В душу заглядає…

2013р.

В трав'янистому віночку,
Під вербою, в холодочку,
Де пшениця колоситься,
Де гусей пасе лисиця,
Де зайчисько спить вухатий,
Де бузько будує хату.
Серед рідної природи,
Де кінчаються городи,
Звило затишне кубельце
Не звірятко, а...джерельце!
Цій події вельми раді
Всі, хто мешкає в леваді.
День і ніч не спить джерельце,
Рівно б'ється його серце.
Пісню радісну співає,
Всіх водою напуває.
Йдуть до нього звідусюди
Звірі, птахи... Навіть люди
П'ють, і дякують за воду,
За приємну насолоду.
Кришталева дзвін-водиця
Проти сонечка іскриться;
Холоднюча в літню спеку
Вирушає в путь далеку.
Трохи згодом час покаже,
Де той шлях її проляже.
А джерельце, знай, сміється,
У траві тихенько в'ється.
Напоївши кущ калини,
Геть побігло із долини.
Там зустріло по дорозі
П'ять братів у верболозі.
Міцно друзі обнялися
І в один струмок злилися.
Прийняла струмок ріка -
Лине течія стрімка,
Поспішає в синє море
До крайнеба неозоре...
Так джерельце мандрувало,
На крайсвіту побувало.
Повернувшись на леваду
Розказало все до ладу.
Як в чужих краях далеких
Ждуть весну сумні лелеки,
Адже їхня батьківщина
Там, де верби та ліщина.
...Всім, хто серцем не пропащий
Добре скрізь. Та вдома - краще!

Від погляду, дотику, голосу
На таїнство скрипка чека.
У прядиві звуків неволюся,
Як струни - в полоні смичка.

Сягнувши вершини гармонії
В одвічнім єднанні Інь-Ян,
Всі гами твоєї симфонії
Лягають на нотний мій стан.


Як лагідно душу лоскоче
Ніжніша за мрії і сни
Нестримна мелодія ночі -
Шедевр чарівнóї струни.

за що люблю? люблю тебе за тишу
безцінну тишу в цей суєтний час
за музику мовчання що вколише
тендітні душі у мрійливий вальс

я чую ритм я можу йти у ногу
разом з тобою на один мотив
і скресли з льодом всі дурні тривоги
яким би в шумі килимом рости

але у тиші - ми ростем собою
одним одне уділене на двох
жагуче серце стане нам за зброю -
життю любов'ю повернути борг


14.04.2013

Не змалювати ангельське лице,
Яке здивує будь-який талант,
Бо неспроможні пензель з олівцем
Відбити ту красу, що розцвіла.
Хоч у митця палітра чимала
Яскравих фарб і досвіду сповна,
Та хвилювання він не подола,
Не передасть усіх її принад.
Чарує зір усмішка неземна,
І стріли-погляди, й очей вогонь,
І гордості прекрасна дивина –
Мистецтво не покаже усього.
Потрібно більше, ніж рука митця,
Щоб відтворити правду до кінця.

Твої слова живуть у мене в голові,
Твоя краса – без неї в хаті стане пусто,
Твоя любов – причина жити на землі,
Твоя іронія – це привід самогубства.
Твоя підтримка – все, що треба в даний час,
Твій поцілунок залікує мої рани,
Твоя розмова – це не просто пара фраз,
Твоє мовчання – силует твого обману.
Твої сліди на моїм серці назавжди,
А, може, й ні, та я не Бог, тому не знаю,
Блаженний рух твоєї ніжної ходи –
Це вказівник дороги радості та раю.
Твій щирий сміх передбачає купу втіх,
А твій глузливий – це ворота до печалі,
Твої вуста – це найсолодший в світі гріх,
Твоя брехня ввібрала дещо від вуалі.
Твоя загадка, як полотна у Далі,
Твоя харизма – мати заздрості та злості,
Ти – просто жінка на гріховній цій землі,
А, може, жінка – це не так уже і просто.

Ішла, спіткнулася – упала.
Це долі вишуканий жарт –
За кілька кроків до фіналу
Отак пожбурити назад?

І знову білі-білі старти,
А там десь фінішна пряма...
І знову змішано всі карти,
Хто винен? Інші чи... сама?

Життя – падіння і підйоми...
А що, коли усе униз?
Коли безвихідність і втома
Не раз доводили до сліз?

Волошками синіє небо,
Хтось вишиває літом дні.
«Життю завжди радіти треба», -
Шепоче тихо клен мені.

Додам у кисле трішки меду,
Перефарбую в світле тло.
Тепер моє життєве кредо:
«Що буде – краще, ніж було».

2013

Він щоранку виходив за двері у травні в суботу.
В капелюсі із вітру в погоду, примхливо мінливу.
Він на диво чекав, як невтомна дитина мрійлива.
Усміхався до світу так лагідно, так безтурботно.

Дихав сонцем і щастям. А ввечері йшов до оселі,
Де по колу кружляли хвороби і старість байдужа.
Де з покрівлі стікала біда у безмірні калюжі.
Де роїлись думки, ніби оси, такі невеселі.

Де не гасли свічки. З головою – в некошені трави
Він волів би сховатись далеко від сірого лиха.
В капелюсі із дива, в погоду безвітряно-тиху
Він виходив за двері
укотре
в суботу
у травні…
13.05.2013

Мене болить
Лиш я не плачу
Приймаю все що Бог дає
Душа не спить
А очі бачать
Все те що було і що є

Роки пливуть
І відпливають
Я на вершку одного зних
Приймаю суть
І вам співаю
Мій голос поки що не втих

Роки батьків
Роки матерів
Стеляться в кожний тихий день
Шукаю слів
Щоб на папері
Викарбувати тінь пісень

Віру свою
І рідну мову
Приймав і пестив в усі дні
Я сліз не ллю
Бо батьків слово
Зберіг як святість в чужині

Біль не приснув
Причин шукаю
Він промине я проживу
Все що збагнув
Все те що маю
Всім вам брати сестри несу

Народ хай жне
Правд Божих ниву
І творить хліб з всіх Божих піль
Знає своє
Й буде щасливим
Хоч є рани і сиплють сіль.
u4/5a

Я не плачу, бачиш? Ось, не плачу!
То не сльози. Вітер пролетів.
Зачепив.
Та я його пробачу,
а тобі - пробачу й поготів!
Не корися. Сльози - то водиця.
Пролилися трохи, та й нема.
Замикаю воду у криниці
на замок...
Та знову, крадькома,
нишком, сміючись сама із себе,
дістаю, заховане на дні.
Чи то слабкість, чи така потреба,
відмикать криницю в тишині?
Я не плачу, бачиш? Ось, не плачу!
То не сльози. Вітер пролетів.

2013

Гнів залишили в хаті рідній
З собою взяли тільки гідність
І хоч в руках не мають зброї
Світ їх вважає як героїв

Без кулемета без ракети
Слово прапором у поетів
Було колись хай буде нині
Боже дай мудрих слів Вкраїні

Крім мудрості ще дай їм вроду
Щоб люди їх приймали зором
Гордістю стали для народу
Який готовий нести гори
Щоб діти й внуки з рядком коду
Ішли у світ наче з прапором.
u5/48

день перемоги
Здобули не ми,
Здобули перемогу
Наші батьки і діди.

Ми тепер танцюємо,
Грають музики
А забули, що страхіття
Були то великі.

Бігаємо з прапорами ,
Біля пам'ятників співаємо,
Щоб свічку покласти,
Богу помолитись,
Про те забуваємо.

Перемога кривава
Далася дідам
За їхній упокій
В бога просити нам.

Живим і мертвим воякам
Низько поклонімось
Запалим свічку убієнним
Богу помолімось!

Хочеться світлого, трепетноніжного,
Втішногосподнього –
Хто ж принесе?!
У веремії часу перебіжного
Годі й шукати – пропало усе:
Мрії, надії, сподівані радості…
Ні, не пропало! Підводься з колін,
Рідний народе: на вранішній райдузі
Легіт розгойдує сонячний дзвін…
Дінь! – то плуги обізвались і борони.
Дон! – то відлунились коси й шаблі...

… Розлетяться ворони
На чотири сторони
І зміцніють корені
Правди на землі!


2003

Пишу...
Світлішає душа.
І день світліший.
Під серцем помисли ношу -
Зачаття віршів.
Їх живлять почуття в мені,
Неначе соки...
Чи не тому такі сумні,
Такі високі...
На фоні неба і пташки -
Крапки неначе...
Багатозначність у житті -
У римах плаче...

***
Веселками заквітчую життя,
Вплітаю музику у думу журавлину...
Зболілий вірш під серцем,
Як дитя,
Перериває вкотре пуповину...

2013

Не ми вибираємо тему.
Вона обирає із нас
Того, хто її через терни
Талантом на світлий Парнас
Підніме і словом освятить
Для неї початок життя...
Так само, як родами мати
У світ цей приводить дитя.
2011р.

O, nie wracay, nie wracay, tylko dłonie złóz
Do modlitwy za wszystkich, co cię nie kochali.
Bolesław Leśmian

«Це добре, – розум говорив, –
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – озвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
Вона отак приворожила?
А що як вигадка?
Стільки отроцтво лиша на згадку...»
«Не вигадка.
Звіривсь їй сьогодні. Вперше.
Вона не дивувала, що так нескладно говорив.
Чекала терпеливо.
Знала, що над словами був уже не владен».
«І що ж він попросив?»
«Щоб не зникала.
Голосом бодай являлась».
…Ніким не чутий діалог.
Кардіограма ще одна кохання.
P.S.
Допоки з днем ангела тебе вітатиму,
Допоти будеш ти зо мною.

Неначе лебідку довірливу лебідь
Від стужі дбайливо вкриває крилом, –
Тебе пригортаю ласкаво до себе
І щедро ділюся сердечним теплом.
Наповнюю душу любов’ю твоєю,
Що Богом дарована лише мені.
Я певен – бузок розцвітає від неї
І в небі спалахують завжди вогні.
І травня хмільного недоспані ночі,
І літа палючого дні золоті,
І повні покори благання жіночі –
Від неї в окриленім нею житті…
Вмиваю тебе на світанні росою,
Вплітаю в косу голубі волошки,
А ти мене зваблюй довічно красою,
Даруй навзамін поцілунки жаркі!
13.05.13

Мов це мене несуть, гризуть,
та затягне, рука напише,
пелюстку білу чорний жук
в нору, яка жука страшніше...

2012

О, радість, розгортається сувій
із синьооких диво-незабудок.
Ти не забути образ їх зумій.
Вони ж одна секунда і загублять
твій погляд спраглий в пам`яті сухій.

2012

Зелені барви весняних мелодій
замріяли закохані дерева.
Танцюючи, красуні білокорі
дрібненькі “па” ступають кришталево.

Співає ліс. На повні груди нива
зітхає тепло в тихім надвечір’ї...
Летіла птаха. І перо згубила
на рідному Ганнусинім подвір’ї.

Слова крилаті і крилаті думи,
епітети, метафори, фонеми...
Мов блискітки на киптарях гуцульських
шикуються слова, рядки і теми…

Птахи дитинства відлетіли в ірій.
Здавалося б, давно... А може вчора?
Цвіте родина в усмішці єдиній
і так щебечуть онучата хором!..

Квітень 2001 (ред. 2013)

Я так хотів знову жити,
Просто жити без боїв,
Де я можу себе загубити,
Так і не почувши тих слів,
Що так мене б надихали
Посеред буденності життя.
Мабуть, ми просто не знали,
Що пізніше вже буде каяття.

Я так хотів знову покохати,
Просто кохати, але все ж тебе.
В тобі я міг так мирно спати,
Забувши минуле, забувши все.
В тобі я міг серед хмар літати,
Долетівши аж до самих небес.
З тобою я можу крил не мати,
Та я б таки назавжди воскрес!

13.05.2013

Хтось відчинив вікно,
Спека стрибає в кімнату.
Вечір - не вентилятор,
Спечений все одно.

Радіо хтось ввімкнув.
Музика краще мухи.
Місто чекає руху.
Лаву асфальт відчув.

Чийсь на балконі кіт.
Нюхає в’ялі квіти.
Сонце. Нікуди дітись.
Теплоударам привіт.

Хтось добродушно спить -
Спека ж найбільша втома.
Небо колись хоч зронить
Щедрі дощі на мить?!

Хтось зачинив вікно.
Місто втомилось літом.
Вечір не хоче жити.
От і кінець кіно.

Останніх десь декілька днів,
а може – і тижнів, поспіль
іздалеку звідкись мені
чується тихий подзвін.

Не так, щоб повсюди й весь час,
а тільки зрання й надвечір,
як з дому виходжу, – цей глас
криком дзвенить лелечим.

Я сам би раніше узяв
на кпини того, хто б твердив,
що чує він дзвони, мовляв…
З вами я тут одвертий.

А нині – вслухаюсь в луну:
неначе далекий постріл!..
Як манну, а не як ману,
вловлюю дивний подзвін.

На першу б пораду пристав.
Поблажливо й тихо друзі
казали мені: річ проста –
скільки дзвіниць в окрузі!

Ходив я до храму, проте
мій розум бурчав тверезо:
хоч дзвонять у них, та не те
дзвонів тамтешніх лезо.

А тут – без надриву й виття –
проймає всього до кості…
За класиком і за життям –
знаю, по кому подзвін…

Мій куций, безпутний вік
не варт ні гроша, ні свічки.
Канючив я в лікаря лік –
дав він до вух затички.

Тепер не дзвенить, не гуде,
і мав би спокійно спати.
Нема, втім, спокою ніде,
і замість злетів – спади.

Підводячи душу з колін, –
як совість, як вищий досвід, –
зсередини, з ядер клітин
набатом відлунює він –
цей мій довічний подзвін.

2012

Здалося, в небі є моря,
Невпинність гаю – неземною.
Свічадо-землю застеляв
Весняний промінь бистриною.

Із рясту-цвіту береги,
Але чомусь думки в них тонуть.
Мабуть що все росте з води,
З глибин добутої, з полону.

04.05.2013

Зруйновані межі, реальності відлиск,
По ньому здіймаємось вгору, на берег -
Де все поєдналось, крізь промені-відтиск.
і чути далекі відгомони, шерех.

А човен буття все пливе течією –
Порожній, покинуті весла, вітрила.
Назустріч, по плесу, до долі своєї
Мандрує крізь грані, що німфи створили.

Полотна думок тягнуть вниз, або вгору,
Щоб сходами хвиль, вже на берег пролізти.
І завжди зробити незроблене вчора,
Як випрати вкотре оману первісну.

Оточує простір думок утопічних -
Наповнюють світлом екранні глибини.
На іншому березі марить хтось інший,
Чекає і вірить в турботи хвилини.

21.04.2013

Глянеш в душу мені, як ніколи й ніхто:
– Милий, чом в тебе очі червоні?
– Уночі прилітала моя Ерато
Й не далася в жагучі долоні.

Тільки облизня я упіймав – і слова
Полилися у вірш. Це нестерпно.
Позавчора ж була уночі, як жива,
Чарівна моя Муза Евтерпа.

– Ти, поете, брехливий мінливий Протей.
Муз гарем утече від султана…
Ерато і Евтерпа – це ти. Як про те
Розказати? Повір же, кохана…


21 грудня 2011 року

Горе у мене, горе.
Думкою перелинь.
Ранок тебе розпросторив,
Голу, немов Горинь.

Ти в берегах паруєш,
Скрапуєш молоком.
Доля нас не парує.
Злизую язиком

Спрагу із уст жаждивих...
Горе мені, біда.
Станеться, може, диво?
...Тихо мовчить вода.

24 вересня 2012 року

Бабусю дорогенька,
Ти сіла мити ніжки?
Намучились, бідненькі,
Бо пройдені доріжки

Їх дуже натомили,
Он бач, які мозóлі!
Та я, бабуню мила,
Прикрáшу твою долю.

Я завжди буду радо
Робити, що зумію,
А зараз поруч сяду
І ніженьки помию.

Там, де плаче душа, – чужина, чужина...
Там, де серце болить, недостатньо й вина.
Де обитель твоя, де твій сонячний дім?
Розгубили роки, попалив чорний грім.
Бур’янами заріс, притомився твій шлях
і лягають думки тліном пам'яті в прах.
А у пустищах слів не зростають сади
і не падають в ніч їх солодкі плоди.
І не знає душа молитов, молитов,
щоб зігріти життя пересолену кров.

Ось уночі пробудились думки:
«Спиш?» – мені крикнули і залюбки
кров мою пить почали, як вампіри…
П’ють без ваги, без жалю і без міри…
Ось налетіла одна промениста,
як метеор, безпричальна, ветвиста
і пролетіла… її не спинить…
Чую, що погляд мій гостро зорить,
пильно пронизує темряву чорну, –
не подолати її необорну!
Думка пролинула, зсунулась тьма,
ось уже ясної й сліду нема…
Тільки даремно горять мої очі:
тьму освітити немає в них мочі…
Темно… Ох, мучать як думи-вампіри!
Годі, лишіть! всею силою віри
я узброяюсь тепер проти вас,
слушний, бажаний настав тепер час.
Вірю я в правду свого ідеалу,
і коли б я тую віру зламала,
віра б зламалась у власне життя,
в вічність розвитку і в світу буття,
власним очам я б не вірила й слуху,
я б не впевнялась ні тілу, ні духу.
Се ж бо для віри найвищая міра!
Думка питає: «І віра та щира?»

3.12.1905

Шумить ріка, в долинах-снах, одна на самоті.
Вода гірка – бо й там життя, хвилини-хвилі, дні.
Мов справжня: тиснуть береги, сум-хмароньки-рої;
Сумбурне небо у воді та відлиски гаї…

Проснувся, глянув, подививсь: тече, біжить ріка:
то крихти-зорі-ліхтарі ясніють у вікні.
Неначе небо з реп’яхів – спросоння, суть така;
Здається тоне все у снах, не спиться лиш мені.

Тече сюди вогонь-потік, під триста тисяч, вік:
Зоря насправді не швидка, і світлу край є, лік.
Так, спіть вже думи-дітвора! Хай лине-мчить стрімка
Під світлом, тиха дивина - вже нових, снів ріка.

07.05.2012

Великий вічний шлях Хатор -
То в сіль чумацьку небо вбране.
Для нас по колу цей повтор -
То тягнуть віз воли-титани.

Чи знайдеш там закон буття –
Вертати хочеться в минуле.
Іде вперед передчуття,
Тим вічним шляхом, не збагнули.

Мовчать віками в унісон
Великі зорі, шлях, тумани.
Яскраве світло ллється сонм
і тої вічності омана.

серпень, 2012

Висять листки на павутинці
Мов жовті, здалеку, квітки.
Немов інакші, наодинці -
Тримають суть тонкі нитки.

Невже як інші, впасти хочуть,
Чекає матінка-земля.
Осінні дні і темні ночі
Висять і видно звіддаля.

Холодний дощ уже лоскоче,
Застиглі, змочені сітки.
Невже у цьому щось пророче,
Коли руйнуються пастки.

05-06.10.2012

Покручена равлика мушля, важка;
Абияк азарт, і стремління: ого!
Шукає пригоду в гіллястих стежках,
А вітер дорогу колише його.

Секунда лиш подих, і зовсім не час -
і там у спіралі збережено спокій.
Однакова відстань, разом, без прикрас -
Допоки течуть ще по дереву соки.

Покручений равлик, чи мушля, хтозна;
Напевно початок не ходить додому.
І в тисячі істин, одна лиш ясна:
Ніколи не скаржиться мушля на втому.

10.10.2012

Якби люди уміли літати
У польоті тримаючи час.
Щоб журба, щоб і смуток кошлаті,
Всі від важкості впали від нас.

Щоб здивованим був навіть сокіл:
Не його тепер риса і суть.
Може Феніксом стане і в попіл…
А вітри на весь світ рознесуть.

Якби люди уміли літати
У польоті тримаючи час.
Чи були б тоді мрії крилаті -
Чи на землю б хотіли щораз?

12.11.2012

Незвично, ніби чути тишу
Позаду, всюди - хижий звір,
що підкрадається і дише -
Бездонна, повна недовір.

Заходить гостем звідусюди
Та все відштовхує, жене.
Містичним холодом розбудить
Щось таємниче, неземне…

жовтень, 2012

Триває секунда, що прагне назватися часом.
Під люстрою танець, зібралося світло – танцює все разом.
У вихрі будинки, сіріючі літери, злети –
Проникло повітря в кімнату, торкає окраєць газети.

Уривки, фрагменти і спогади часу на знімках -
Триває секунда, вже друга – а також мов житель Олімпу.
Незрушний лиш погляд між жовті із світла пір’їнки.
Мандрує у згадки, минає старого альбому сторінки.

18.11.2012

Минають дерева – миттєво, незбіжно.
Мов шуму коліс полякались, чи подиву.
І все немов звичність щоденна, суміжна –
Спіймати уявою хвилі супротиву.

У напрямах різних суцільні відмінності.
Але чомусь завжди виспівують оду:
При зустрічі свищуть у такті розбіжності
Шукаючи вихід, не маючи входу.

2012

Шумлять в шовковиці шпаки,
Сюди летять вони юрбою.
Тікають тільки павуки -
Нерівні сили для двобою.

Крім тих що з’їли і стрясли,
Тут море ягід смаковитих:
Лиш зріли б ягідки, росли -
Ще можна довго не тужити.

Мов круговерть і вир життя -
Шумлять так гучно із снагою.
Коли наїлись до пуття -
Ще б залишитися собою.

Якийсь щебече «вовко-свистом»,
і навіть лине їхній спів!
Поїли, й щебет з ситим хистом -
Не стало часу лиш для діл.

Раділи з цього гусениці:
Сидять щасливі, теж наїлись.
Шпаків немає - то дрібниці,
Що десь листки з дерев поділись.

12.06.2012

Коли усе зникне – не зробимо плоту -
Стремління, вагання, розбіжні турботи.
Під тиском думок, коли їх мегатонни
В пустелі цей вік – під водою потоне.

Чи має хто-небудь з останньої крихти
Багатство і простір – Пустелі лиш чисті.
Життя наше острів, уже не здивує,
Здивує лиш те, що немов Рапа-Нуї.

Лиш велети-прагнень нестимуть дрімоту.
Та вже не згадати, навіщо і хто ти,
Коли залишились лиш згадки-колони,
Здолали мабуть ми не ті перепони.

8.09.2012

Умістився безмежний в долині садок:
Яблуневі пальмети, і айвові крони.
Серед віт молодих вже не знайдеш рядок
і призначення завжди єдине, відоме.

Тут дерева всі різні: високе, криве;
Одне тягнеться вгору, а інше у боки.
І щаслива в осоті, там вишня росте,
А із іншої рана виточує соки.

І грушевої величі вкраплення в сад;
Стиглі сливи зросли, чи цвітуть і вітають.
Як якесь одцвіте - тих обтрушує град;
Неповторно колюче, чи з теплого краю.

Кожен рік не одне вже давало плоди,
Інше тихо лиш з вітром шумить, розмовляє.
Комусь хочеться більше і сонця й води,
Ну а терену, й так все здавалося раєм…

Порівняння, надії? – Ні! Просто садок.
Лиш маленька частина, це рідного краю:
Для краси, для смаку, або просто думок.
Найщиріший і рідний, завжди зустрічає.

08.2012

Дрібна чаїнка в каві,
як світло, люстра, стеля.
Мов темний птах в астралі
Й це схованка-оселя.

Та сизий дим у парі
Летить – мов вимір інший.
Здіймає він вуалі,
Неначе кава – гірше.

Дрібна чаїнка в хвилі
Життя, смаків, терпкого.
І зникне світ ідилій -
В глибинах дна пустого.

2012

***
Метелик заснув
Піднявши вгору крила.
Він теж в полоні.

***
Ворон дивиться
Так сумно в чорне небо.
Відчув подібність.

***
Як таємничо
Річку туман оповив.
Щастя мати слух.

***
Немов замерзла
У жоржини дивна суть.
Це те ж минає.

***
Стежина вітру
Із холодом по колу.
Вже не променад.

***
Хмари тихо йдуть -
Зірки уже насподі.
Істина глибше.

***
Птах прокинувся
Вночі на спалах світла.
Клітка - це обман.

2012

***
Мовчить сумно пес.
Чи може все ж думає,
не знаючи слів.

***
Білої ромашки
вітер поніс пелюстки.
Весь закоханий.

***
І жовтий листок
Полетів вверх у небо –
Чи вибрав долю.

***
Думки всі в небі
Все злітають від землі.
Мов різні форми.

***
Вогонь і листя:
Такі несхожі, чужі.
Та осінь зводить.

***
Чи вправний павук,
Чи втече його здобич.
Щастя все ж обмаль.

2012

***
Шум, спровадив сон,
Там снилась тепла весна.
Знаю – що живу.

***
Спека й дорога –
Тінь лиш, підошви глядять.
Може їм легше.

***
Дивлюсь на Місяць –
До світла прагне душа.
У нього є день.

***
Чомусь здалося:
Верба все хилилась.
Про затишок мріє.

***
Ластівка стрімко,
Гарно і легко летить.
Словом: голодна.

***
Гучно грім гримить,
Не тому, щоб злякати -
Він таїть сльози.

***
Так, все літає:
Навіть троянда вміє –
Та крила не в ній.

01.07.2012

Долі розсипався білий кришталь,
Де танець фламенко з жаринами світла.
Холоду зовні й хвилину не жаль,
Але ж він летить і в середині вітру.

Білий полон, наче вічності шаль
І втрачений час, вже без форми, не схожий
Як догорить цього вітру печаль
Мов щось нереальне, інакше, тривожить.

Істинне, справжнє не сніг заховав,
Та схованка тоне в зимових кордонах.
Десь тут на сцені життєвих вистав
Цей сніг лиш додасть ще води в Ахеронах.

13.02.13

Коли русалки ще ходили,
росу збирали на полях.
Жмуток любистку давав силу
й горіло серце в почуттях.

Шукали мавки Євшан-зілля
на схилі пагорба, в ярах
і диво сіяли довкіллям,
як квіти в сонячних роях.

Коли русалки ще ходили -
гаї співали і трава.
Весніли лілії красиві,
де в річку дивиться верба.

Ішли-летіли ноги босі -
ловила їх щораз весна.
Високі вільхи-хмарочоси
і злаків пастка запашна.

І Польовик все сіяв просо
хоч там росли уже жита:
росяно-срібні ніжні коси
й грайлива вдача молода.

Коли русалки ще ходили -
блукав гаями Лісовик.
Жило чудес-феєрій диво,
а потім світ змінився, зник.

І де поділося? Не видно.
Куди пішло із цього краю?
Не бачать очі, очевидно -
Як віриш – серце відчуває.

25-26.02.2013

Немов Селени маяки
Горять вогні далекі міста.
Бліді дерева, будяки
В імлі морозній темні грізні.
В зимових шатах заблукав
Розгуба-заєць, бродить полем.
Зелений острів жита-трав,
Наснилось, мов тут неозорий.

Під світлом місяця, зима
Морозні інею кристали.
Під снігом жито і трава -
Надія справжня і начало.

23.01.2013

Палітра лиш сіра й стіна попеляста,
Навколо мов грати, тримаючи майстра,
З’єднались у пастку, містичну картину.
Сховалась душа, а за нею людина.

Позаду блукають, не тіні, а світло
І фарба думок, розлилась, дрібно-дрібно.
Вона ще заповнить пусте полотно,
Проникне натхненням, як світло в вікно.

Один лише шлях, що веде все вперед.
Із боку у бік, у очах тет-а-тет.
Де голосно, гучно шуміла юрба,
Де затишку, спокою досі нема.

Від щастя п’янкого на крилах летіти,
Мов щось потаємне заковує в сіті:
Індигове море: невпевненість-рана
Зображення шторму - а звершення грани.

І дивно лиш те, що ті фарби не сірі:
Життєва тотожність, довершеність ліній.
Так, все не можливо вмістити на тлі -
Насправді, від бурі пливуть кораблі.

27/28.11.2012

В гаю біля поля козацька могила -
Літає там сокіл розправивши крила.
Дивився щоразу: багряна калина,
Як ніжно торкалась землі без спочину.

Мов вірила в те, що дзвін листя розбудить.
Земля ще прокинеться щастям усюди.
Усе пригадає обіцяне, миле;
Краплинки роси, додадуть іще сили.

І вкотре здійнявся, мов бачив він здобич,
Великий той сокіл, летів колись опліч.
У серденьку сумно, кружляє-леліє,
За долю козацьку, за волю і мрію.

2013