Небесные ласточки
Посвящаю фильму
"Небесные ласточки"

Непостоянство есть талант влюбленных душ.
Пьет за здоровье скромных учителей березка
под окном молельни.И разлетаются открытия совсем
ничтожные по всем углам обители…
Открыли,что ступени в уголок актерства запоминают
наши полупризнания в любви к тем,кто думает,что
он наш должник и приятель.
Открыли в драматических метаниях ума,окруженного
лишь птичьими гнездами под колоннами парка,
и ветер слез,и ту тропинку,что венчает пары.
Мы сеем каждый день над грядками,где затесались,
как гримеры розы,веселые капельки росы.
А роса,как известно,всегда опускается кокетливо
на головы тех,кто сейчас бросил кого-то,
чтобы стать ближе к нему.
Наша матушка,так светла,что благодарит землю,
что та дает нам бегать по ней,сокрушая
тучи с небес.
Мы возьмем в руки ветвистую тучу и вмиг,словно
нимфы,не видевшие моря,промокнем до нитки
от одного только страдания видеть прекрасное
и не понимать.
Что ж в чистой мысли есть свой резон:та
провожает нашего попечителя – музыканта,
в те минуты,когда тот целует ноты за то,
что те похожы на наши головки в профиль.
Нет,не монахини мы…
Мы просто небесные ласточки.
И наш музыкант –лишь вечер.
Наступает незаметно,чтобы заботится о нас.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
26 февраля,2012 года

Крізь вікно усміхнений смайлик
Променем лоскоче сонні вії -
Це вітання твоє ранкове.


26.02.12

Твого тіла безмежна в’язниця
відпустила і більше не сниться
недоплакане право на щастя.
Помічаю, що інші бояться
торкнутись.
Та коли мені страшно до болю
я думками усе ще з тобою,
не спиняю потоки емоцій.
Просто з нами усе так не просто
й так просто.
Просто я малювала роками
наших мрій дивовижний орнамент,
проектуючи все на майбутнє.
А твоя несолоджена сутінь
зруйнувала
вже утеплений щастям будинок
і мене – половину людини,
що тулилась до тебе ночами.
Може, добре, що ми промовчали
важливе.
Може, правильно бути чужими,
і кохатись хіба-що очима,
поїдати ті губи навпроти.
На єдиний омріяний дотик
чекати.
Зачекалася. Певно, старію,
і тобі, наче втіленню мрії
довіряю, та більше не вірю.
На світанку я ще зажеврію
свічею.

Не твоєю.
І вже нічиєю.

26.02.2012р.

Прощенное воскресенье
Колокола прощают нам нерасторопность покаяния
в гарячем нашем возгласе:Осанна Боже!
Прости меня святая церковь,за то что я не откликалась
с самого рожденья на твой призыв,скрепленный
маминой привычкой благословлять
пороги…
Наверное,сердце бьется лишь тогда,когда оно в руках
Христа.Прости меня моя Отчизна-баллада за то,
что я зависим от твоих лжепатриотов с распахнутой
душой.Прости меня,мой Отчий дом за то,что высоко
летая,забыл твои щедроты и обетования.
Прости меня,о честный люд,за то что ты в своих
очарованиях о власти,не учел,что я тебе друг,названный
так закольцованной речкой Лыбидь.
И ты прости меня мой будущий расцвет,за то,
что я цветы сорвал с чужого поля-дара.
И ,наконец,прости меня Господь,что мир и плоть,
все реже откликаются прощеньем на твои слова:"Прости
мое дитя!"
Ксения КИРИНДЯСОВА,
25 февраля,2012 года

Чому серце таке гаряче
(Як боляче носити у грудях розпечену підкову)
чому не рубцюються рани
а все кровоточать, кровоточать… ячать…
(вибухають маки у скронях
розливаються степом мороком б'ють литаври
мерехтять в очах стріли мечів артерій
натягнута тятива обривається раптом темінь прозріння)
чому кожна нереалізована можливість
не перестає щеміти
(вилікуюся бромом вина забуду хто я
або вип'ю цикуту гірку солодку полуду отрути до дна)
чому воно таке постійно переповнене цілим світом:
і материнською всепоглинаючою любов'ю
і беззахисною довірливістю дитини
і вітцівським всерозуміючим всепрощенням
і вічною нерозсудливістю ...
(євшан-земля полинова спінена заволочена кінськими гривами
заржавілі дерева іржавого сонця
спека-потопом апокаліпсису примари
минулого нездійсненого прийдешнього
пастка втеча куди?)
кипучий згусток болю б'ється
пульсує в жилах окропом
і не дає застигнути ані покаятися
чому цинічний розум не здатен
взяти його у крижані окови
- була б щасливою.!?

2005

Аплодисменты


Аплодисменты завяли раньше роз,только мы этого не увидим…
Мы умрем для всего мира до расцвета наших талантов.
Все от того,что не хотим становится куклами на поприще черного
фортепианного зала.Представить только,нас здесь уважают
и нам дают подарки из рукопожатий,что им дается нелегко.
Ты не целуй фарфоровую щеку одной той дамы,что вся превратилась в слух.
Она недвижима и вновь придет домой уставшая от натяженья
душевных струн,что занавешены траурной занавеской.
Ее сделал тот,кто впервые оценил красоту дамы и высчитал траэкторию
падения ее звезды…Не надо было столько писем,испачканных
линиями на ладони.Мы всеравно – преступники с верой в высшее правосудие без
крестов,что нам тому доказательством.
А звезды лишь наше скромное обстоятельство того,что мы умеем
укрощать душу,когда другие бушуют в узорах вен на таблицах ветра…
Мы с тобой –не от мира сего…
Наша слава лишь ложь,ставшая доказательством нашего существования.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
24 февраля,2012 года

Горіхи гріхів падають
На дах сумління і сподіваються
Прорости деревами пробачень.


24.02.12

Сядь ближче, бо попливеш за туманом. Сядь ближче, так мені вдасться тебе обняти. Думав він збоку підглядаючи за нею. Сядь ближче, дзвеніло йому в голові. Сядь ближче, бо попливеш за туманом. І я розповім тобі всю правду, тільки впевнюся, що покохала, а тоді правда... А що таке правда? Те,що кожен з нас бачить очима, а очі в кожного різні. І правда - гірка, солодка...непотрібна...дірява. Сядь коло мене ближче, а то тебе вкриє туман. А потім проститутка, ром і розмови про кохання. ...Сядь коло мене ближче, він все-таки тільки думатиме.

21.02.12.

Розмовляє суржиком
змалку
слова зв’язує матами
мати дорослішають
зв’язані слова стають застарілими

Вона і собі старіє
боїться дітей
опухлих від голоду
і з пухлинами від ГМО
боїться
рости в дитячих будинках
і що здадуть до будинку пристарілих

Півжиття збирає на чорний день
і на роки
легковажить чорними радами

Інваліди
у вертолітних візках
запевняють
ніби вона стає на ноги
а мені цікаво
яким ще молотком
перевірити колінні рефлекси
моєї Країни

Многоточия

Ты опередил его в доброте сообщает осенний листок ветру в поле…
Твои мысли слабее чем сабля,которая в боях ни разу не сломалась…
Твердит малокровная ночь,что ты ниспровергнешься с рук Всевышнего
как яблоко раздора….
Твои влюбленности,идущие из самого сердца оказались неверным сердцебиеньем…
Потерял последний радужный маячок в натянутом,как струна,небе…
Твои пальцы скоро сожмутся на горле теплого дыма над костром тех,кто
забыл кто они….
Вечер теряется от смущения,уча нас своей нестяжательной кротости…
Устал путаться в несовпадениях полетов над морем,которое опустило руки…
Скоро,совсем скоро мы узнаем то,зачем нас наказали вбивать клинья в колеса
поезда,под названием Любовь….
И наши глаза сплетутся в поцелуе,который будет невиннее,чем отказ от славы,
для человека,который одинок и весел…
Из сотни многоточий выбери свое….
Потом заговоришь на наречии ангелов…
Ксения КИРИНДЯСОВА,
23 февраля,2012 года

Шейх

Какой-то безобразный шейх дал указание:
травить тех,кто не в ладу с его навязчивой идеей:
чем больше любим мы людей,тем больше мы стареем.
А сам был шалуном великим:вмиг зажигал в девицах
пламя арлекина и отвергал всех падших дев,
как редкое заморское угощение.
Отвергнутые те становились желанными и
вновь укрощали тигров,соревнуясь с ними в вере
в победу ярости над страхом.
Победа милой ярости над белым страхом,
нас превращала в совращателей пустынных честных
миражей.А этот шейх,был мерзок до того,что
заставлял лунные искры для него складываться в узоры…
И бушевал над шейхом океан,как неуклюжий великан
над нежеланным для него образом мелодии в груди.
В тех владениях,тени были более великими,чем господа теней.
Потому что шейх курил кальян над колыбелями младенцев,их
опьяняя детскими мечтами.Те выростали нежными,
как лотос с сильным корнем и сотканными из страданий по мечтам,
которые с детства разрушили их тело,словно молоко
свежие глиняные горшки.
Не будем говорить мы о делах того могущественного шейха.
Сказать достаточно одно:чем больше любим мы,тем сильнее
стареем.
А падшие девицы снова станут цветом,когда поймут,что преданны
бушующего океана доброте безмерной.
В часы убогие,как тихий слепой светляк мятущийся над полем,
они уйдут работать,как невесты борозды.
Их дети-лишь подарки,а мужчины- праздники.
Поэтому всегда те молоды.
Шейх же расправит крылья в расплате за его деянья.
И это хорошо.
Чем больше любим,тем больше мы стареем.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
23 февраля,2012 года

Твоє бажання
Будить натхнення
У моєму серці.

23.02.12

шукав
я всюди
очі
у парасольки -
сів і заплакав -
ніде не знайшов


25.10.2010

Бездельник с высоким челом

Исколотое , изнуренное снегом,исполосованное конными
балаганами место казни одного бездельника с высоким челом.
Ниспадают волнами призраков неупокоенных лилий,воздушные
потоки и надо много ворожбы шпагами и кинжалами,сделанными
из застывшего на губах у статуй вопроса-мольбы,чтобы они
сделались грозными,как вся эта ряженая палата судьев,
которые судят бездельника с высоким челом.
Тот был когда хотелось и не был,когда просили всем для всех
и в сущности ничем.Медленно собирал грязь из-под
ног людей,чтобы она всегда была с ним,словно его верная гончая.
Человек с высоким челом был бездельником.
Проходили мимо люди,по закону надменные и по блату военные…
Елка на площади казалось старой девой,потому что никто
не отважился ее украсить,с презренным почтением и отвагой
обходя ее стороной.Только шальные снежинки приставали к ней,
как роковые пули к проститутке,решившей пробиться в цветочницы.
Да,проститутке то сделать легче и будучи своевольной,она
увидит казнь бездельника с высоким челом.
А бездельник с высоким челом то и делал,что проповедовал
Слово Божье.Почему бездельник с высоким челом?
Потому что,незачем заниматься делом на площади,
где гуляют парами ради шутки и торгуют этим,
как раковинами.
Прислушаться к взорам,устремленном один на другого
и они как буддистские колокола,привлекут на тебя смутное
проклятие,которого ждал,как дара гор.
Его казнят бездельника с высоким челом.
Только последние слова его будут не угрозами и не призывами
матери,а Словами Эвангелия.
Все от того,что ему совесть не позволяла,извлекать из гортани,
казненной,как нераскрывшийся изза морозов весенний цветок-мумия,
речь,которая служила бы невежеству грузной плоти…
Его несомненно казнят.
И засвистят феерверки:угадай,кто родился у короля,мальчик или
девочка?

Ксения КИРИНДЯСОВА,
22 февраля,2012 года

!а у верблюда
тепла шуба!


25.10.2010

***
сходини серця
трухляві дошки сенсу
падати в любов

***
службо-божа кров
край насущного тіла
нести хрест легше

***
віршовий ставок
від поплавця кола слів
бавиться риба

***
пам’ять про діда
жне церковну прохолодь
в кадильній тиші

***
дурепа-куля
нагліє на очах смерть
проступає вітчизна

***
сонце заходить
розходжує світи зір
у терті земнім

***
зеленіє бог
схід молиться на захід
парадокс віри

***
життя сніжинки
стрімкий політ за вітром
рай у долоні

***
щока палає
підставлятиму другу
грійся мій друже

***
куций лист вітром
іди і не воруши
серце як зола

21 Лютого 2012

Величие предстало предо мной...
Как может, Тебя увидавшее око,
От слез не неослепнуть до срока?
.......................................
Честь, мудрость, щедрость, твердая рука -
Это свойства при которых сила моя крепка.
Честь выше низменных пристрастий,
Не терпит благородство их власти.
Разумный муж честь хранит,
И похотью полу не осквернит.
Коль он эмоции не в силах обуздать
Не сможет своим добром управлять.
Могучий духом рабом любви не будет
И царственного долга не забудет.
И щедрость, ради женщины любой,
Не жертвует великою судьбой.
Молитвою слова его - себе:
Всему, что ослабляет мощь твоих опор
Ты суворый дай отпор!
Зеленый верности листок на каждом стебельке
В них нет огня раздора.
Они благословенны в щастье и труде,
Их добрый нрав страж брату моему,
В энергиях лучей цветка Любви* - опора.
И честь, и мужество, и мудрость - форпостом в этом.
Вашему Величию, мои цветы - живые,
Прибавить нечего к моим ответам.
2012г.

ножиці взяла і клею
…
!йдуть с н і ж и н к и
у танок!


25.10.2010

Згадуй світло моє
як ми не спали тої ночі
розрізнені, розпечені в собі самих
згадуй світло моє.
Ми не були нічим новим серед нічого
і ми не знали хто би нас впізнав.
Начорно викреслені з чужих зіниць
ми стали звіром із барвінком у зап'ясті.
Згадуй світло моє
наші сяючі ікла у плоті темряви
як сік березовий її
бив струменем у наше горло.
І світ до нас приходив інший
щораз сумирніший у погляді твоєму
і вежі слова гинули і вежі звуку
ставали маяками замість них.
Згадуй світло моє як світ
од нас пішов усе віддавши.

Ліхтар у чорному плащі
Освітлює мою самотність...


20.02.2012

Такий хтось ревний
у молитві до Бога,
що знову нíколи
поговорити з мамою.
А хтось, радіючи,
що допоміг ближньому,
заснув натомлений,
не помолившись.

Хтозна, – можливо, добрі
безкорисливі вчинки
і є найкраща
молитва.

2011

Іноді ти нагадуєш мені кольорового метелика,
що прагне піднести мене над світом сірих комах
(тільки б не потрапити в павутину тотальної заздрості
та не здобути Ікарового досвіду);
іноді сама собі нагадую притлумлену комашку
в клітці життєвих обставин -
але її душевний політ більший за комашине єство
і, навіть, за небачений краєвид польоту!
(тільки, якщо ти не зникатимеш з його напрямку).
Іноді ми нагадуємо двох відчайдушних янголів, що літають
один до одного в сни, створюючи їх такими ясними і пір'їнними
перед прокиданням в реальність, –
що світла у ній залишається аж до наступного сну.
...тому навіть, якщо ми станемо пропащими –
не означає, що залишимось безкрилими...
(комахами).

Кажуть люди:
"Березневий кіт"...

А справжній кіт
Чекати березня
Не буде.

2012

І ллється світ,
мов цівка молока.
І ти чомусь заплакана така
квіткою з рожевих долонь
вихрещуєш пелюстки,
викрешуєш вогонь…
На чотири сторони
стоїть мати, мов жар-птиця
синові дорога довга стелиться:
полумяна, як сорочка вишивана,
болюча, як на серці рана.
… Шафрановий ранок розмитий сльозами.
На персах рожевих набубнявів пипочок:
- чого плачеш, дурненька? У тебе синочок!
Щасливий, бо бач який – в маму.

Всього лиш ― присягнути імператору
й себе назвати юридично мертвим,
щоб пасти у двобої під ревище юрби...
І лиш ціною власного життя ураз
спинити зміг оту індустрію розваг
монах, якого звали Телемах...

2012

Знаний у Козницях багатій і скупердяй
Прийшов до раббі Ісраеля за порадою.
А той, наче мішком, накрив прибульця:
«А що, добродію, їсте ви?»
«Не надаю ваги я їжі, раббі.
Важливіші для мене справи...»
«А все ж?»- допитувавсь цадик.
«Із сіллю хліб та ще вода».
«Ти з глузду з’їхав, чоловіче!
Сьогодні ж приймись за м’ясо, яйця, мед.
Поклянись, що все те буде на твоїм столі».
І раббі не починав розмову про те,
Із чим прийшов до нього гість,
Доки не поклявсь той привселюдно.
Як багатій переступив поріг господи,
Здивовані хасиди кинулись до раббі:
«Оце й усе, що має скупердяй робить?
Не дбать про бідних, а тільки самому їсти
Все те, що нам й у снах не снилось?»
«Допоки багатій не перейде на м’ясо,
Не зрозуміє він, що бідному потрібен хліб.
Адже, як вдовольня його те, що сьогодні їсть,
То скупердяй гадає, що для їжі бідному
Придатне буде навіть і каміння».
---------
Раббі Ісраель із Козниць (1736-1815) – знаменитий проповідник і чудотворець, благословення якого просили не тільки юдеї, а й польські аристократи. Автор численних праць, присвячених законодавству.

Бувають зимними і гарячими,
крижаними, як сніг,
пекучими, як дверцята натопленої пічки.
Бувають дерев’яними і кострубатими,
що навіть крізь горло не можуть пролізти.
А бувають стрімкими і несподіваними
кулями револьверними...
Cтукотом коліс вагонних,
слова бувають,
прірвами
і Говерлами...

Твої слова були
багряним заходом сонця
(серця?)
з тонким розчерком твого силуету усередині.
(Ти ніс цілий оберемок хмизу
для сонячного багаття.
І ми удвох грілися коло нього...
Воно таки згасло...)

Тепер – безсонні, як ніч,
і тривожні – як опівнічні вірші
(писані у світлі ліхтарика з мобілки
аби не розбудити чоловіка)

Наші душі
також колись стануть невагомими
і вільними, як слова.
Їх промовлять, коли ми підемо
до багряного багаття сонця (серця?)

Хотілося б стати
хоча би коротким віршем
любові.

Блакитний плач
Любовнії утіхи
Юрба печалей
З крапелькю сміху

2012

Итак, Домой обратный найден путь,
Душа, слушая зов Материнский,
Ее песню и призыв - колыбельную и наставление,
Находит дорогу Домой.
Душа, спустившись до самого низа
В концентрации Божьих энергий,
Постигает Бога как Мать,
И двое возносятся к центру,
Где энергия Божья в движении
Превращается в мира победу и пламенный меч.
Здесь, в солнечном сплетении
Обретает душа Божье желание творить,
Ставшее импульсом устремления.

И с могучим " Эй, ухнем!",
Со смехом и словами "Вот пошла..." -
Душа, облаченная в мантию Матери,
Плана Христа достигает,
И там, преклоняясь пред пламенем Бога,
Пред тройственным чудом,
Хранимым в тайной обители сердца,
Мать и Сын в новое измерение жизни вступают.

Написано: " Душа согрешающая, та умрет",*
Написано также: " Душа побеждающая, та взлетит".
Воспаряя ввысь, к солнцу, к огненной серцевине
Вселенской сокровищницы сердца,
Облачается жемчужина в преображающие все огни.

И преображение - это знаменье того,
Что душа, облаченная в Матери одеяния, ввысь воспарила,
Плана сердца достигнув,
Где сливаются воедино неба огонь и земли.
Все треугольники чакр сходятся здесь воедино,
Чтоб превратится в двадцать четыре,
Ибо звезды победы
Выявляют идентичности точку
На космических часах Альфы и Омеги.

В преображении
Вращающие звезды Победы, реальности, свершения,
видения и мира
Высвобождают энергию
Для преобразования
Каждой частицы самобытия,
Каждого уголка и закоулка четырех нижних тел;
И жизнь внизу наполняется жизнью сверху.
Наконец, душа достигает
Плана единства.
Не придется ей больше идти
Трудов тропою и порока,
Ведь подтверждает душа,
Что может сравняться с Христом.

И вот, Богиня-Мать Жизни Пламя,
Вместе с триединою сущностью Сына
Сопровождают зардевшую невесту
К планам верховным Духа;
И клубящийся огонь привносит в жемчужину
И в священный круговорот
Сплетение Слова и слов,
Что слетают с Божественных уст.

Поднимаясь к видению целостости творения,
Шествие превращается в ритуал сферы,
Возвращение в семя и молекулу жизни.
И внезапно - свобода от всяческих распрей!
Мать, Сын и душа
Обретают целостности единство
В тысячелепестковом лотосе разума Бога.
Отче наш! Отче наш! Теперь мы едины
В лучах-лепестках пламенеющего иод!
АУМ, АУМ, АУМ!

Ныне Святое Семейство,
Троица - Отец, Мать и священный Сын,-
Слившись с душой, ее исцеляют;
В этом и обитование и цель.
В этот миг благодатный, миг возвращения домой,
Дух Святой, вспыхнув в соединении Матери и Отца,
Храм и алтарь осеняет,
И пламя вздымается,
Озарением Сверхдуши
Целое воспламеняя.
2012г.

ти хочеш мене забути
я не кажу що це неможливо
я пропоную спробуй
раз удруге вдесяте всоте
і ти побачищ це неможливо

Ой пила, пила та Лимериха на меду,
Та й пропила та свою дочку молоду:
«Ой хто купить цебер меду і вина,
Того буде Лимерівна молода».
Українська народна пісня

«Одступись, голото, та й забудь,
Що хтось зможе виграти молоду.
Та ж тільки я, багатир,
Із весілля в змозі зробить пир», –
Шкандибенко парубкам молодим
До красуні шлях та й перегородив.
«Ой, нащо вам, мамо, було пить,
Щоб доньку необачно так погубить».
«Якщо любиш – вінчайся,
А не любиш – цурайся,
Та в моє похмілля лиш не втручайся».
Ще не встигло сонце світ звеселить,
Як дівчина заплакана із села біжить.
Біжить долом і горою та й не зна,
Що її Шкандибенко доганя.
«Та куди ж ти, мила, босоніж біжиш,
Од роси холодної вся дрижиш?
Черевички й сукні – усе я куплю.
Не тікай, голубонько, я ж тебе люблю!»
«Не до серця й мислоньки ти мені!
Дай-но ліпше, парубче, гострий ніж
Повиймати колючки з білих ніг».
Ударила Лимерівна у груди свої,
Аж незрушний терен і той побілів.
«Кипи, кипи, моє серденько, на ножі,
Аніж в того Шкандибенка на дворі!»
...Поховали наречену, посідали за столи.
Напилася Лимериха як колись.
І, хоч це було на поминках, а не на меду,
Знову продавала свою доньку молоду.

Сніг не цукор
Любов не кохання.
або переклади це
На російську
Або лови сніжинку
На язЫк.

Про закоханість хто завгодно
може краще, ніж я, сказати.
Попри те, що ви всі голодні,
я по горло коханням сита
і давно не молюсь на щастя:
мої ідоли вщент розбиті,
їм зустріти весну не вдасться,
бо не звикли до змін погодніх.

Просто гидко стає від того,
що на тебе кидають погляд
і з'їдають, мов свіжий йогурт.
Все навколо — суцільне порно,
всі навколо — круті герої:
як не дивно, та попри сором,
стало модним носити роги -
тричі скручені і потворні!

Про кохання кричать газети,
про закоханих кожен ролик,
всюди тіло і голі ноги,
і шкода, що душі так мало,
і шкода, що моя планета
не римується більше з болем:
бо якщо я собі дозволю
хвилюватись і щось писати,
то не здамся тоді без бою,
сумувати почну.
За тобою.


14.02.2012р.

Тіло бубнявіє мальвами…
Розквітлих маків
густий живопис
перестиглими житами
лоскотом колосся
виливається зерном тугим
стукотом водоспаду
по натягнутих струнах тіла.
Пора повна перестиглого солоду.
Під витонченою як батист
білизною шкіри
відчуваю оксамитну повінь літа
завмер жайвір у зеніті…
Мабуть, стаєш мені піснею.

2007

була схована
від світу
за третьою водою,
на третій горі;
вітри
не підпускали до неї
мисливців;
п"ять смерек
пильнувало
тих вітрів...

жила
сама в собі,
аж поки дорога покликала
могутнім гамором світу.
і вона зійшла
з вершини вниз,
і переступила
через третю воду,
уже відаючи,
що назад вороття -
не буде...

смереки зрубали.
випустили вітри
на волю,
а вони - шаленці...
видувають душу з людини
вмить...
і не захищає вже
третя вода...
і вершина
осиротіла назавжди...

і тішиться здобиччю
вбогий немудрий мисливець;
навіть не звіролов,
а так - аматор...

має перетліти
душа
до останку,
бо так і залишила вона
там,
на вершині прозрінь
домівку,
і вже немає туди
вороття,
хоч і кличе,
час од часу,
повертаючи в душу притомність:
"Вербо Яра,одчинися!
Анна-Панна йде..."

2011

TRANSLATION/ПЕРЕКЛАД

***
INCEPTION

in the beginning there were wounds
and the sky poured out of them
lymph nodes appeared in the heavens
which tied together
all those
chaotically
wandering in the sky
chimerical orbs
(what’s their origin?..)
then the nodes kept expending
and growing heavy
like stones
and
as stones
crumbled down
creating something similar
to those (already tied) orbs
each named after a god
to become one
for they thought
that there is no one
in the heavens
(just having forgotten
about the wounds
of the Universe’s inception)

13 February 2012

TRANSLATION/ПЕРЕКЛАД

***
A YARN

I pull the sky by a white cloud
and a trickle of light
flows out between fingers
the white thread becomes gold
it sets out
for the horizon

o’er there beyond the skyline
You
observe
how
the white cloud
is melting and diminishing
suddenly it completely disappears

while traveling
the golden thread
begs Your heart
to let it in

I’ve no one to talk with
about my cagey yarn
except you

13 February 2012

від серця сльози Щастя піднялися до очей
в них колір любові
ти мого серця пьєш напій
сяячу Живосилу кохання палкого!
2012р.

Діва в чернечому
ставить свічечку
за дитячу душечку,
що більше не плаче,
хлібчик не просить.
Діва не голосить -
шепче: відпусти, саранча! А по той бік Збруча
дідуся мого теплі долоні зморшками помережані
проростають зерна, наче стигми. Чорні ангели –
на чорноземи. У сни приходять дітки, як пташки
збирати зернятка
на продрозкладку,
на збіжжя покоси.
А ниви стокосі
Постишев косить
сараною рясною…
О Господи – досить!
Дідусеві долоні
прикладають
до скроні тепло.
І видіння геть пішло.
Від серця відлягло.
…Тільки одного
осіннього вечора
сива Діва в чернечому
засвічує вогники
безсмертників.


P.S. Вірш надрукований у формі хреста. Присвячується невинно убієнним в той час...

А равлик до хати
Не запрошує нікого…


2008

маленьке курча на дворі
несамовито лементує, зриває горло від
крику
«небо зараз зірветься, от-от впаде, прямісінько на наші хворі голови!»
Коли воно тільки почало галасувати
ще не налагодили безперебійної доставки колумбійського коксу
ще не роздавали різнокольорові марки Лискучого Сяйва Дійсності на вулицях
але курча все одно казало що небо падає
і мабуть курча мало-таки свою курячу рацію,
бо ми так сильно приросли до дійсності,
що вже не здатні відчути як падають молекули кисню на наші прокурені легені
як падають краплі стратосфери на перепалену свідомість
як залишаються порожніми міста та населені пункти
так падає небо
так падає задум, що не зміг піднятись над буденністю
так падаємо ми
і в кожному з нас лементує маленьке курча
воно просто хоче щоб ми зрозуміли
ці краплі зрідженого газу з китайською пунктуальністю вганятимуться в наші голови
поки ми не збагнемо
небо падає
бо в кожного з нас, ще залишається свій персональний шматок всесвіту,
шматок, який можна сховати в омріяних квадратних метрах у нетрях мегаполісу
чи в елітному пентхаусі на березі якогось там моря
а що стане з тим шматком, якщо на нього таки впаде небо?
а що станеться з усіма тими, хто гадав що небо це безкоштовний додаток до телевізору?
що небо це така штука яка заважає сонцю спопелити траву та нашу шкіру?
маленьке курча лементує, роздираючи наші барабанні перетинки
воно хоче аби ми впали на коліна і смиренно чекали Апокаліпсису
маленьке курча у кожному з нас
ви чуєте його?
Бо я вже купив біруші…

Кажеш, виросла з Браяна Адамса
і ридання в подушку в минулому?
Не минулося, просто сховалося,
“Please, forgive me” сьогодні розчулило,
“Here I Am” і ти знову зламалася,
Що давно відболіло, вернулося,
І коханням запахло на вулиці:
Все у тій же сумній траєкторії,
Все по тому ж звичайному колу...
Зачитавшись дурними прикметами,
і закутавшись в шарф фіолетовий,
намотала шляхи довжелезні.
Ти згадала присвійні прикметники,
бо давно вже собі не належиш:
хтось побачив тебе без косметики.

12.02.2012р.

з усього,
чого я в собі не знаю,
найстрашніша –
здатність забувати.

це ніби кухлик,
зачерпнувши краплю моря,
милується
своїм відображенням у собі,
і забуває про море.

так і я
перестаю думати про тебе,
коли сміюся з твоїх жартів,
чи кажу:
сьогодні він не приїде.

я забуваю тебе навіть тоді,
коли відчуваю твою руку під головою…

і боюся, що одного разу
зможу не згадати…

послухай,
якщо в тебе є щось таке –
незабутнє –
подаруй мені!

… можливо саме так
птах розуміє,
що самотність – теж клітка,
чи кухоль,
помітивши власне дно,
благословляє усі безодні.

Час безцінний. А особливо ті пісочні хвилини, коли заходить сонце.
Тоді ти розмотуєш його клубок у моєму волоссі нитками
мідними. І шукаєш його віддзеркалення у плесі
моїх зіниць. Проводжаєш поглядом птиць,
що змахами крилець із вій
вгадують сонця вирій.
В золотистому
тонеш міжгір'ї
по родимках
лічиш сузір'я.
Острівками
засмаглого
тіла
медвяне,
густе,
переспіле
сонце в косі
розплітаєш.
Кожне пасмо
до вуст притуляєш.
Стає прозорий, майже
повітряний стан мій, нотний.
Як мідна ниточка останнього променя.
І коли волосся по плечах розсипалося: під музику
призахідного сонця я відмикаю тобі своє серце скрипковим
ключем – тільки би ті хвилини не закінчувались ніколи! Ти чуєш?
Але вони закінчуються… Скапують останні секунди… сонця… і нас… нема.

2012

Коли ти пишеш картину, хоча й гарно виходить,
Усе може зіпсувати одна лінія –
Перекреслить образ уяви і ти ніколи не дізнаєшся що зображав.
І тоді, стає так паршиво бачити, як кожна намальована тобою секунда спливає зараз.
Різко обернувшись назад не бачеш жодної живої хвилини.
І здається намарно натирати офісне крісло із дермонтину,
Посміхатись зайобаним колегам, які щодня сутужать відкрити очі,
Щоб вгледіти кришталик надії.
Уявляєш собі босів, які міцно вхопивши творця за бороду
Дивляться, як збігає час на настільному, пісочному годиннику
І думають про пружний зад секретарки Свєти.
Думаєш – непогано б мати свою секретарку і одразу згадуєш приказку про вовка.
Думаєш про побачення з Лєною.
Думаєш – сьогодні, краще потягнути її одразу додому.
Думаєш про її хлопця, який, мабуть, зараз бігає в трусах по квартирі готуючи їй італійські макарони.
Думаєш про теплі пончики з вишневим джемом.
Думаєш, що діти – найкраща інвестиція в час.
Думаєш про збори через десять хвилин.
Думаєш, що втрачаєш час крутячись у блядському кріслі
І думаючи – з якого б боку наїбати всюдисуще тікання годинника.

У Петропавлівській фортеці
Раббі Шнеур Залман вироку чекав.
Постарались мітнагдім на славу.
Напевне ж, не пошкодували грошей на хабарі.
Так що каторги чи й шибениці, напевне, не уникнуть.
Отак поринув раббі в невеселі думи і не зуздривсь,
Коли до камери ввійшов не хтось там із наглядачів,
А власною персоною сам Таємної канцелярії глава.
Про те, про се розпитував, а як зібрався йти, спитав:
«Як розуміти, раббі, що Всезнаючий Господь
Пита Адама: «Де ти?»
«Чи вірите ви, генерале, що Святе Письмо
І вічне, й істинне для всіх епох,
Поколінь усіх і для людини кожної?»
«Вірю»,- відповіда сановник.
«Якщо так,- продовжив раббі,- то будь-якої миті
Пита Господь людину:
«Де ти в цьому в світі?
Чимало днів і літ минуло,
А як далеко ти просунувсь?»
І тобі Всевишній каже:
«Прожив ти сорок і шість літ
І де ж ти зараз?»
Тільки-но генерал почув свій вік,
Торкнувсь плеча в’язня і викрикнув у захваті:
«Браво, раббі! Браво!».
І невдовзі на волю вийшов Шнеур Залман.
--------
Раббі Шнеур Залман із Ляд (1745-1812) – засновник Хабаду (від перших івритських слів: хохма(мудрість), біна (розуміння), даат (знання). Кілька разів сидів у тюрмі. Уклав особливу версію сидуру (традиційного молитовника і зводу релігійного законодавства) «Шульхан арух гарав» («Накритий стіл рабина). Основи вчення в трактаті «Танья» («Учили…»), котрий і досьогодні є основою хабадського канону.
Мітнагдім (івритське – супротивник) – ідейні вороги хасидів у Східній Європі. Найзатятіше протиборство відбувалося на території сучасних Литви й Білорусії. Так що слова «литвак» і «мітнагед» практично означали одне й те ж.

Дівка в сінях стояла,
На козака моргала:
«Ти, козаче, ходи,
Мене вірно люби,
Серце моє».
Українська народна пісня


«Не зайду до твого двору,
Бо не хочу поговору.
Скажуть: «Мати на хрестинах,
То вона його й впустила».
А зайду тоді я, люба,
Коли батько й мати будуть.
І собаки навісні
Не страшні тоді мені.
І коти причепуряться,
Щоб мишам ще дужч бояться.
Та дізнавшись, що свати
Гарбуза мають нести,
Отоді на тії вісті
На воротях я повішусь».

Виявляється,
Що ідею побудови газових камер
У концтаборах
Інженери взяли із казки
Про Івасика – Телесика…


2009

Я малюю на стіні,
мов січень на вікні
мертві квіти весняні.
я малюю на стіні:
помершу любов, мов воскреслу.
п"ю кров, мов цілющу воду.
згадую нами забуті слова
і, мов на розп"ятті,
а то, на жаль, в житті...
я малюю кольоровими фарбами,
та ні... лиш чорними та білими,
контури обводжу сірими,
щоб так образливо не було;
так, щоб ніби однаково.
дивлюсь у вікно,
а там все потекло.
чи то сльози мої німі,
чи то почались дощі,
розтанули сніги,
та й потекли, й зникли
і так мертві квіти,
що ще тримали когось в цьому житті,
мов у казці, котру придумали самі.
і все немов у сні,
а чи у рожевій реальності.
померли і так вже неживі квіти...
чекаючи при тому вже весни...
2011р.

Не стара баба
їла білий сир,
що розсипався і падав
на трамвайну підлогу.
ковтала жадно,
набираючи в жменю з кулька.
вона колись була гарною.
змотавши рештки сиру
обтрусилася і спокійно сіла,
затуляючи лицьовою стороною
долоні рота.
і дивилась проти течії трамвая
як з-під коліс потроху
пропливає нагрітий сонцем Львів.
21. 05. 11.