Рання осінь буває такою,
Коли, де-не-де, в кронах беріз
Блисне іскрою лист золотою,
Наче в жінки, іще молодої,
Перша паморозь в розкоші кіс.

Сяють жовті, духмяні гвоздики,
Чорнобривці на сонці горять,
В синім небі хмарки ясноликі
Та птахів заклопотаних крики
І засмучених соняхів рать.

Чути в лагіднім «бабинім літі»,
Перший подих осінніх вітрів.
Все збулось, та ще хочеться жити,
Щоби хтось у холодному світі
Твою душу коханням зігрів.

2012

Оченята хитро мружить
Онучатко миле,
І від цього за спиною
Є у мене крила.

І хода стає легкою -
Іду до онука,
І уся від щастя млію,
Як беру на руки.

Як його я пригортаю
До свого серденька,
То роки мої тікають -
Знову я маленька.

І не віриться мені,
Що літа минають.
Ці щасливі оченята
Сум мій відганяють.

2009р.

Коли осінь плете мінори,
Тоді вулиці плачуть листям,
Тоді довгі доріг коридори
Мають досить вільного місця.
Тротуари стікають слизом,
Язики повиймавши з рота.
Сонце ходить босоніж низом,
Сонце − з присмаком чорноболота.
Коли осінь плете мінори,
Тоді небо озвучує Баха,
Тоді смутку розсипані спори
Лізуть в душу, як у дім падишаха.

Вирву клаптик паперу з ночі,
Витру очі від сліз вчорашніх
Й запишу я життя охоче
По-новому… Хай падають башти,
Хай дивуються люди навколо
І ховають від сорому погляд
Кожен свій… А я знову і знову
Починатиму себедогляд.
І не будуть вже зорі повиті,
Місяць спати піде без цілунку,
Я ж зберу якось радісні миті
І повішу над ліжком в пакунку.
Себеспокій втамується в душу,
Зацвітуть у саду орхідеї.
Відтепер я по-іншому мушу
Ритм новий задавати ідеї.

Мовчить мій Бог у серця глибині...
Мовчить, не озивається до мене.
Не повзають мурахи по спині,
не котиться сльоза, а повні вени
несуть німотний крові колобіг.
Клубки думок спустошення спиває...
Гіркі знання гостями на поріг -
Звідкіль ви є: із пекла чи із раю?..
О... родить доля біди від добра!
Даремно Янгол роздирає крила
у порятунку душ - лиха мара
немилістю глухою полонила...
Мовчить мій Бог... А серця перестук
відлунює тупим напасно болем.
І ллється гріх із милості до рук,
і сіється жура життєвим полем.

2013

Без тебе Всесвіт –
незагойна рана,
осінніх злив холодна каламуть,
дитя, загублене
на вулицях незнаних,
які навшпиньки чорний вітер п’ють.
Без тебе я –
лелека на подвір’ї,
де раптом всохли зоряні сади,
без тебе очі стали сірі-сірі,
ті, що були блакитними завжди.
Мій вічний гріх,
моя земна спокуто,
вустами долі творений намаз,
невже для того,
щоб твоєю бути,
я маю народитися ще раз?

…І довгий погляд на прощання.
І все. І все.
І нерозділене кохання,
Що душу ссе.

І ти така між юнаками
Струнка. Й твій сміх.
І мусить серце буть мов камінь,
Що б’є під дих…

І рік, і другий божеволій, –
Останній лох, –
І сподівайся: в Божій волі
З’єднать обох.

І добреду колись до краю
Я самоти,
Скажу: “Тепер я твій, мій раю,
Кохана ти…”

Жагуча мріє, ти далеко
Й ще не моя.
…Постій, не поспішай крізь пекло,
Хай краще я.

5-6 листопада 2001 року

отже морока ходити колом містерій
містер Індиго тобі відчиняє таємні двері
кінь його Успіх і перший володар прерій
ніздрі роздувши примушує поряд іти

очі сльозяться –допоки ти будеш бранка
карні світанки тулити до віршів ранок
права не маєш забути про честь і осанку
йдеш ти у лігвище світла і темноти

поїдом їсть тебе парадоксальне безсоння
коле нестерпно терновий вінок перевтоми
тягнеться відчай від вчора і до безодні
серце облизують тихоперсидські коти

ти у долонях знесеш мені рештки повітря
біле безкрів’я троянд –хіба ж мені квіти
сліпим кошеням втискаюся в колії вітру
скинь мене з неба і розбинтуй бинти

тільки в нестямі глухнуть жалі і благання
лебедем білим злітає зима в дівування
в серці бунтує рожева пожежа повстання
снігом найпершим римує бо в ньому ти

Ці дні – як валізи, важкі від ваги і розлуки,
А часом пусті, як дерева – без плоду і листя.
І хочеться впасти, та скрізь незачинені люки,
І хочеться вити, та зграї вовків ходять близько.

Годинник – мов тесляр, цвяхи забиває у скроні,
Сумління – як вчитель, нагадує: мусиш, повинна.
І хочеться світла, та промені сонця ще сонні,
І хочеться тверді, та ґрунт по снігах – трясовиння.

Приходиш у банки, та ніц вітамінових позик,
А ліпше у погріб, там банки – свої, без почину…
І хочеться істин від тих, що спочили у Бозі,
І хочеться знати, чи є на землі цій спочинок.

19.04. 2013

Спішать літа у часоплині
Вервечкою тривожних дум.
На юних весен далі сині
Ліг золотий осінній сум.

В’юнкі стежки моєї долі
Приходять у короткі сни,
А небо падає поволі
На яблуневий квіт весни.

Де білі руки сад розкинув,
Сплять зорі на ряснім гіллі.
І теплий вітер з поля лине
На журавлиному крилі.

Біліє хата при дорозі,
Зорить віконцями у світ,
І у невимовній тривозі
Чекає вже багато літ.
06.12.2012

Доглядає матусенька квіти,
Поливає їх щедро щоліта.
Кожну квіточку ніжно голубить,
Бо красу їх по-справжньому любить.

Різних квітів у мами багато:
Ось красоля розквітла листата
І барвінок поплівся хрещатий,
У садочку цвіте й біля хати.

Рожевіють п’янкі чорнобривці,
Сині півники і медуниці.
Поміж них, зупинилась під тином,
Ясночола розкішна жоржина.

А під вікнами мальви рожеві,
У коронах, немов королеви,
Забрели вони аж до городу,
Щоб побачили їх пишну вроду.

Непомітна проста матіола
Не пишається квітом ніколи,
Розквітає в вечірню годину,
Ароматом чарує родину.

Ось матусенька гладить рукою
Яснозорі червоні левкої,
Білосніжні духмяні лілеї
Пригортаються ніжно до неї.
03.12.2012

Хотіла б ясним сонечком ранковим,
його найпершим променем рожевим,
поцілувати в ліжку твої очі
прошепотіти ніжно: «Уставай!..»

Або жагучим сонцем полуденним
вмить спопелити жаром поцілунків!..
Лиш тим - навзаході,- не хочу бути,
аби з тобою не прощатися щоденно.

…Напевне буду «сонечком» червоним
(комашкою на кінчику мізинця),
яке ось-ось розправить свої крильця
і… крапкою у небі теплий спомин.

О, так… Хай буду спомином для тебе,
яскравим спалахом, далеким і красивим,
як та, не у твоїх долонях догоріла,
зірниця-доля, що упала в море…

Забудеш? Не біда… Я - пам'ятаю...
Якщо ж не зможеш та не збайдужієш -
в сумну хвилину ти згадай про мене
і усміхнись. Нічого більш не треба…

1998 (2013)

Де ти, щастя моє,
у якому саду
яблуневе гойдаєш безсоння?
Ніжноквітом весни
з небосхилу впаду
на твоє золотаве осоння.
Чую тиху ходу
серед росяних трав,
що леліють на крайці світанку,
де зірки чепурні
поглядають у став,
затуманений
срібним серпанком.
Непоборне сьогодні
всевладно встає
щедрим гімном
земної сваволі –
завмирає сполохане
серце моє
від легенького доторку долі…

Маю одну неподолану фобію:
Втратити замки повітряні й крила.
Ні товстошкірою, ні твердолобою
Доля кусюча мене не зробила...

10.06.13

Місяць в срібному серпанку
вже співає колисанку,
снів казкових цілі жмені
сиплять зорі у кишені.
Хто ж не спить в таку годину?
Зиркнув Місяць у хатину,
то Наталочка маленька
геть не слухається неньку!
Ноженятами тупоче,
гратися до ранку хоче!
Каже Місяць:"Так негоже,
може киця допоможе?"
Киця Мура потягнулась,
киця Мура посміхнулась:
"Пісеньку чарІвну знаю,
Наточці замуркотаю
муркоталочку м'якеньку,
і пухнасту, і гарненьку.
Муркотаю-муркотаю,
сон ласкавий закликаю!"
Тихо стало у хатині,
спить і ненька, і дитина,
гарно впоралася киця,
ворожбитка-чарівниця.

2013

Жила і дихала тобою,
Купала в ніжності, в теплі,
А ти втопив у морі болю,
У найгіркішім на землі.

2012

Я зустріла його ненароком
На стежині, що бігла з села.
Він такий, як тоді, ясноокий,
Тільки паморозь рання лягла.

Був романтиком, трохи – поетом,
І пісень українських співав,
А із квітів – маленькі букети
Незабудок мені дарував.

Саме тут ми колись розлучались,
Поєднать наші долі клялись.
Але сталось не так, як гадалось,
І дороги навік розійшлись.

Він шукав і достатку, і слави.
Чи знайшов? Не питала про те.
В нього донька – «Красуня Полтави»,
В мене славний синочок росте.

Не судилось мені, не судилось
Обіпертись на любе плече.
Тільки серце на мить зупинилось,
Він щось швидко змахнув із очей.

Ще сказав, що дружина не мила,
Та немає назад вороття.
Скоро звістка сумна прилетіла,
Що трагічно пішов із життя.

Доля, мабуть, жорстоко карає
Зраду, навіть самому собі...
Я тепер на могилку збираю
Незабудки йому голубі.
2012

Adamie, czuję w twoim męskim głosie
ból insurgentów, co za wolność zmarli,
i widzę krew ich na porannej rosie –
Ojczyznę swoją krwią tą twardo wsparli.

I ty przewalczył od samego świtu
w orężny sposób także, jak w pisarski,
ale nie tworzył powstańczego mitu –
kreował czyn, nie obrazek malarski.

Przemawiasz teraz dźwięcznie, z całą mocą,
Słyszymy radość twą i ciche żale,
I one serca nasze tak druzgocą,
Jak bied światowych szalone metale.




Bazyli Bukolik

Родить плоди нам калина.
Тішить вродою дитина.
І надії
Височіють
У серцях наче смереки...
Добра мати любить сина...
Кожний син, дитя єдине.
Ждати буде.
Скажуть люди.
Коли верне він з далека...
08.06.2013р.

А знаєш, у нашому віці цинічно готовим
До всякого роду екзаменів бути пасує.
Минулі часи на твої приставали умови,
А нині вони тобі, друже, умови диктують.

Ти лицарем став благородним і то не відразу,
І важча ціна перемоги від бою до бою,
І вже незабаром до перших твоїх метастазів
Простягнуть лещата свої розпорядники болю.

Наспіє тривога, але не здригнеться долоня,
Стискаючи списа – товариша подвигів ратних.
Ти правив життям, а обставини гнав до полону,
Тепер же вони обступають тебе акуратно.

Не вперше дивитись у смерти порожні зіниці.
Вона багатьох потягла в безпросвітну долину.
Єдине, що варте уваги – суттєва різниця
Між тими, хто замертво впав, або став на коліна.


Кінець травня 2013 року

Вертаюсь до мальв і лелек,
джерел і криниці…
На спогадах садно старе
болить і ятриться…

Ховаю журу в німоту,
а доля ярами
доточує стежку круту
від серця до храму…

Яріє в глухій німоті,
відболює втому
пророча зоря на святій
дорозі додому…

Льоху темний колодязь…
І часу глибінь…
Хвилі жаху і болю –
од входу до виходу.
Біла Пані стоїть,
непомітна, в юрбі,
придивляється пильно
до власного «привиду».

Двадцять перше століття:
фортуна і фарс.
Божевільна печаль
зі сталевими нервами…
- Вибачайте,
в покої не зватиму вас… -
даленіє луна
за дверима запертими.

10.06.2013

Выйди в сад и пойми меня, матушка
Отчего на душе моей гром
Отчего мне не сладки оладушки
И тоскую я здесь отчего…

У страны моей взяли всю кровушку
И народ мой отдали в приют
На святую златую коронушку
Нечистотами горько плюют….

У моих тополей нету племени
И у птиц отобрали столбы…
И пустили леса стоелейные
На гробы..на гробы..на гробы…

Ветродувы – на ставке с процентами,
Трубадуры, как прежде, в цене
И младенцы ценны лишь плацентою
В этой новой и грустной стране…

Выйди в сад и пойми меня, матушка –
А в саду благодать…тишина…
Отчего не в саду нашем, матушка,
Похоронена наша страна?

На могиле ее – толпы топчутся,
Барабаны гремят и ревут…
Ее вены открытые сочатся,
Пищу воронам диким дают….

Выйди в сад и пойми меня, матушка
Отчего на душе моей гром
Отчего мне не сладки оладушки
И тоскую я здесь отчего…
2007

Тут образність аж розкошує.
Верлібрів ноти - горілиць.
Рядочки - строго за фен-шуєм,
І... вже хропе під боком Гриць
(Він дуже швидко засинає...),
А свист - неначе в солов`я...
...Бо бідолаха ще не знає:
Не світ... не вірш...
Вагітна я!!!


10.06.2013

Отчего мы с тобой так похожи,
Наше сердце – одно на двоих,
Мне так хочется веять счастьем
В зацелованные глаза,
Мне так хочется ненасытной
Быть любовью твоей земной,
Быть любовью твоей небесной
Быть любовью твоей одной
Быть однажды тобою взятой
В предпоследний вагон экспресса
И почувствовать, что принцесса –
Это та, которую любят,
Это та, которая знает
Все причины недомоганий
И которая помогает
Удивляться –
Смеяться –
Плакать,
Отпускать все потери с Богом,
Все желанья…
И с которою та дорога
Будет малой тропою к лесу…
Может быть, ты позволишь на день
Побывать мне твоей принцессой?

Если я не забыла цифры,
Значит, время прошло внезапно,
И сегодня теперь уже завтра,
А вчера – это наши мифы.

Отчего мы с тобой так похожи,
Смысл ли вложен какой,
Или просто,
Я должна ощущать кожей,
Как прохладна твоя простынь,
Как печальны твои вопросы
И банальны твои ответы,
И что в комнате мало света,
Только где ты?
Сейчас где ты?
Далеко? Или очень близко?
Высоко ли? Еще выше?
Может быть, ты сейчас на крыше,
По карнизу гуляешь лихо,
Может, кофе пьешь в Сан-Франциско
С маникюршей или портнихой
Или с важным директором банка?,
Или просто обняв собаку
На скамейке листаешь прессу…

В предпоследний вагон экспресса
Быть однажды тобою взятой…

Звать так громко, чтобы услышал,
Даже если в ушах вата,
Даже если слова другие,
Даже если брачные узы. –
Ты мне нужен,
Зачем иначе
Существует гордиев узел –
Разрубить, и не быть уязвимой,
И не быть осязаемо павшей,
Даже если сочтут нахальной
И напавшей.

Это та, которую любят,
Это та, которая знает
Все причины недомоганий
И которая помогает
Удивляться –
Смеяться –
Плакать,
Отпускать все потери с Богом,
Все желанья.
И с которою та дорога
Будет малой тропою к лесу…
Может быть, ты позволишь на день
Побывать мне твоей принцессой?
2007

Опоясаний віком.
На спів лебединий –
і вози, і вітри
надхиткої пори.
Чорний кіт
перебіг мені
першу стежину,
а остання повзе
в чужинецькі яри.

І удачі, й утрати –
стихаючі трелі,
танцівниці й монашки
зап’ястя сплели,
бо принади колишні –
стіна в акварелях
й ідеали заблудлі –
потоки смоли.

Прокололи минувшину
храми шпилясті,
на крутих поворотах –
вино і вінки,
і скрипаль на узбіччі
відгранює щастя,
що, сполохане й сонне,
втекло з-під руки.

А натомість –
оказій і охів по вінця
і по горло, на жаль,
самоти й суєти.
І в капличці найменшій
зажурена Трійця
обіймає
знайомі до болю
хрести.

Огорнутий відлунням доброти,
співучий краю,
здавна вітром битий,
ти сієш слово у свої ґрунти,
як зерно перевіяного жита.
Лягає оберегом на вуста
вкраїнська пісня,
в тихий сум сповита,
душа її, пречиста і свята,
велінням Бога створена
для світу.

…уночі бенкет правила гроза
умиває день ранок як сльоза
у небесну синь загляда ясмин
кучері густі в бісері сльозин …

08.06.2013

Шуми гучніш зелений ліс,
Твій смуток гордий величавий.
Шовк пишних і розкішних кіс,
В рясній короні кучерявій.

А в люті сніжні холоди,
В короткі дні – німе мовчання.
З дитинства слухала завжди
Пташок весняних щебетання.

Бувало в непогоди дні
Змагався з сильною грозою,
Тоді берізоньки сумні
Вмивались чистою сльозою.

Дубів вершини угорі
Від бурі грізно колихались,
Птахи від ранку до зорі
В гущавині перекликались.

А в спеку сонце серед дня
Крізь віти сплетені сіяло,
Рожевим маревом здаля
Твій одяг сяйвом осліпляло

В гущавині вже ніч була –
В шатрі небес, над головою,
Легка хмаринонька пливла,
За нею – інші чередою.
02.12.2012

Дзвіночки світлі лісові
Попід кущами виглядають,
Синіють ніжно у траві,
День літній дзвоном прославляють.

І манять бджілок золотих
На диво синяви рясної.
Нектар дзвіночків лісових
Зібрати із краси земної.

Уранці в лісовій тіні
Зірву я їх тендітно-синіх,
Щоби матусі і мені
Всміхались на вікні в хатині.

Дзвіночки юні лісові
Приходять в сни мої і досі.
Я їх збираю у траві,
А з ними й чисті срібні роси.
26.11.2012

Мереживо плететься у слова,
Забуто шлях, то виведе крива,
Зостанеться в тенетах мовний шал,
Закінчиться омани карнавал.

Заплетено тугим вузлом дилем
Багате розмаїття гострих тем,
Занедбано розпластаність ідей,
Що так завжди цікавили людей.

Майдани залишають демагоги,
Закрито непротоптані дороги,
Шматки афіш несе по місту вітер,
Самотні пелюстки зів'ялих квітів.
2013

Полив полудневий. Зі шлангом зроблю шоколадну,
із - сонцем. Кохана, кого напувати, командуй!
Які молодці, що дали полуниці вологу.
Сусідів її довели ми до переполоху:
на літо з водою. на зиму з сухими дровами
хатинки свої цвіркуни впівціни продавали.

05.2012

Поцілуй мене, любий,
Більш нічого не треба.
Не прошу я у Бога
Собі іншого дива:
Лиш ці руки і губи,
Мов даровані Небом,
Щоб на мить, чи на довго,
Ще була я щаслива.

2011

В спогадах знов оживає
Дружний десятий наш клас.
І через роки лунає
Перший хвилюючий вальс.

Перший наш, з танцями, вечір,
Музика ніжна лилась.
Коси спускались на плечі –
То був мій зоряний час.

Милий, високий хлопчина
Ніжно мій стан обіймав,
Мов два крила за плечима,
Я була – юність сама.

Доля той вальс обірвала,
Кинула в інші світи.
Та ні на мить не згасала
Зірка моєї мети!

В моді були вже чарльстони,
Твісти і шейки були,
Вальси забуті «бостони»,
А рок-н-роли гули.

Я ж у душі зберігаю
Лиш неповторний той час.
Світлим акордом лунає
Перший мій зоряний вальс.

2010

Де над берег – верболози,
Попід берег – очерет,
Каченя дзвінкоголосе
Заховало свій секрет.

Як його ніхто не бачить,
Ані душечки навкруг –
Каченятко пісню кряче
Про струмочок і про луг,

Про усе, що серцю миле,
Тата, маму і братів,
Про міцні дорослі крила,
А про небо – й поготів.

Та хвилюється качатко:
Як почує хто, бува?
Певно, скаже: щось негладко,
Що з качати за співак?

Ти, качатко, не встидайся,
Хвилюватися – дарма!
Як співає хто від щастя –
Пісні кращої нема!
2013

Моя незаймана душа,
Неначе пташка у повітрі.
За нею жодного гроша,
А навкруги - спокуси хитрі.

Немає спокою в очах
І мрія тягнеться на волю:
Шукає фенікс у речах,
Попереду красиву долю.

Гортає сторінки життя
І відблиск помислів блакитних.
Як перелякане теля,
Мене Господь, веде до сильних.

Сьогодні складне і серйозне
Домашнє завдання у сина –
Мій хлопчик писатиме роздум
На тему: «Красива людина».

Задуматись гарна нагода,
А я підкажу тобі, синку:
Людей прикрашає не одяг,
А їх поведінка і вчинки.

Буває, побачиш дівчатко -
Аж очі радіють: вродлива!
І враження добре спочатку,
Та лайки брутальної злива

Поллється в красуні із рота
І знівечить диво- картину.
Краса – не те саме, що врода,
Тепер ти це бачиш, дитино?

А інша – нехай непримітна,
Увагу не зразу приверне,
До кожного щира й привітна,
В її товаристві - приємно.

Того, хто пригнічений, втішить,
А старшим – увага й турбота.
Для неї краса – не афіша,
Щоденна невтомна робота.

Якщо тобі прикладом буде
Така поведінка щоднини,
Про тебе казатимуть люди:
"Цей хлопець – красива людина"

2010

у неї крил нема а ти
її примушуєш літати
над буднями кричиш лети
лети бо ти не хочеш знати
вона ж не птаха крил нема
ти сам колись відтяв їй крила
вона твоя раба німа
така покірливо-безсила
хіба на хлібі та воді
та на безлюб"ї до літання
в твоїй дрімучій бороді
вона мов крихта від снідання
вона сльозою ізійшла
перетворилась на крижинку
колись принцесою була -
лишилась пам"яттю про жінку


1996

приголубився до тіла що не сміло
запалати й запалити і спалить
ледве жевріло крізь попіл животіло
грішне тіло що не вміло ще грішить
не наважуюсь роздмухати багаття
бо не зможу ту пожежу погасить
юне серце виривається з-під плаття
хоче вилетіть - дурнесеньке - згорить!


1996

Розслабився… і ніжна, чиста сила
Мене за серце боляче вкусила,
І захитавсь хвалений моноліт.
І раптом, як бурчак застугоніло,
Оте червоне, що тече у жилах…
Торкнувся губ недоторканий плід.

* * *

Ось і ти, з валізкою в руці,
Сходиш, ледь ступаючи по трапу.
Я з тобою у хвилини ці.
Твої руки – теплі промінці,
Що у їх тенета я потрапив.


5 червня 2013 року

Заболіли слова і від того затерпли пальці,
захитались оголені нерви повік:
очі прагнули слів, бо ще трохи живі,
крапля правди тонула у морі фальшу.

Мегабайти думок полетіли скаженим градом
і свідомість текла у моєму 3D-кіно,
рівновагу від записів втратив блокнот:
його власник укотре в безодню падав.

Заболіли слова: тричі проклята совість-миша
надгризала бажання у себе втекти,
з пляшки солодко лився думок реактив,
а душа діставала оргазми. Бо пише…


09.06.2013

Сон одолеет, и ночь пряным ладаном
Будет клубить миражи.
Спи, моя радость, душа ненаглядная,
Завтра научишься жить.

Ангел согреет льняными одеждами,
Станешь с собою в ладу.
Беды разрушу я чувствами нежными
И в бесконечность уйду.

Стоит ли боль растворять в каждом шорохе
Тем, кому время дано?
Слышишь, настойчиво веткой черемухи
Бьется надежда в окно?

Что же ты смотришь пугливым воробышком?
Вечность нельзя схоронить.
Нежит душа разоренное гнездышко –
Жизни тончайшую нить.

2013 г.

Сад весь квітує,
вечір в вогні
І на серденьку
любо мені
В мріях весняних
стежкою йду
І потаємне
слово я жду.

О, ці зірниці,
о,ця весна
І довгожданна
й квітом рясна.
Певне від щастя
знов плачу я
Ти – світла радість,
тайна моя.

Сад весь квітує,
ніч у вогні,
Серце віщує
зраду мені.
В думах журливих
стежкою йду,
Зустрічей щирих
я вже не жду.
26.11.2012

Білий сніг обіймає
струнку тополину,
Застилає-заносить
омріяний шлях.
Я не знаю, чи знову
тебе я зустріну
Лиш весною полину
в журливих піснях.

Заспіваю тобі
перепілкою в полі
Засинію волошкою
в стиглих житах,
Зазоріють зірницею
тільки для тебе
І розвіюсь росою
в степу на вітрах.

А якщо ти зустрітися
більше не зможеш,
То прилину до тебе
в солодкому сні,
Відлечу з журавлями
осінньої ночі
І залишу на згадку
журливі пісні.
25.11.2012

З ранку старшокласник Петя
Вже блукає інтернеті.

На курорті мама з татом,
За онуком приглядати
Ще учора прибула
Бабця здалеку, з села.

Вранці Петю пригостила,
Посуд гарно перемила,
І хотіла ще, як слід,
Борщ зварити на обід.

Але що ж його робити?
Треба дещо докупити…
– Збігай, Петрику, благаю.
Я ж нічого тут не знаю!

Відповів бабусі Петя:
– Не турбуй мене дарма,
Бо коли я в інтернеті,
Хоч я й тут, мене нема!

– Що ж воно така за штука? –
Запитала бабця внука.
– Ти, бабусю, темнота…
Інтернет, це – красота!

Бо, якщо він є у тебе,
То й борщу варить не треба.
Бабця трішки засмутилась:
«Бач, які тепер діла!»
На портрет перехрестилась,
Відпочити прилягла.

А годині десь о третій
Захотілось їсти Петі.

Він бабусю став будити:
– Думаєш мене кормити?
А бабуся здивувалась,
І спросонку аж злякалась:

– Ти ж сказав, що в тім «тернеті»
Є готове чисто все.
Думала, що звідти, Петю,
Хтось і їсти принесе!
2010

На розі двох вулиць базарчик зробили.
Мов лялечки, сіли в рядок бабусі.
I ціни на збіжжя такі заломили,
Втікають і хрестяться всі покупці.

Але «бізнес-леді» на те не зважають,
Політику цін вони твердо ведуть:
«Хіба ви не чули, що "доляр стрибає"?
«Iнхляцїя», спека, дощі не ідуть!»

I де ж ви навчились отак торгувати,
А совість та сором у Вас іще є?
З своїх же сусідів три шкури здирати.
Хіба ж ваша курка валюту клює?
2010

І сміх і гріх, а більше всіх
облупленому журиться голівка.
Та якось задля всіх святих
зустрілася йому ну козир-дівка!

Тримає гашене вапно,
в облупленого допомоги просить.
Шляхетно так, як у кіно,
півдня за нею він вапно те носить.

Тут ринок, і - усюди крам.
Це не жінки фізично недолугі -
"бажання" заважкі рукам,
а вибір краму - надлюдські потуги.

Нарешті скінчено півдня -
місіонерську здійснено роботу.
Облупленому - новина:
все гашене життя - у винагороду.

9.06.2013

Згусток енергії, вивершок грації,
Хочеш, не хоч, а - люби!
Над стадіонами громом - овації,
Примхи нової доби.
Там супермени м'ячиком граються -
Сила, здоров'я, краса!
Тисячі "фанів" докупи збираються,
Клекіт трибун не вгаса.
В морі емоцій арена купається:
Дружно, плечем до плеча
Маса в єдиному ритмі гойдається,
Очі шукають м'яча!
Шум децибел до кімнати вривається,
Телеекрани гудуть;
У коментатора голос зривається -
Наші в рахунку ведуть!!!
Це неповторне, красиве видовище -
Удар по воротах і - гооооол!!!!!
Нас у напрузі триматиме довго ще
Його Величність - Футбол!

Я теж подякувать гарненько
І Коноплянці, і Фоменку,
Федецькому і Гармашу -
Всім футболістам поспішу!

Зазнати просто у атаці
Футбольних європровокацій!
І не відправити на мило
Те, що Зозулю засудило!

Отак блискуче, навіть круто
Очки у лідера добути!
Такі голи забити в грі,
Що Монтенегро у дірі!

Оті фінти, удари, паси -
Футбол насправді екстракласу!
Готуймося перемагати
На світовім чемпіонаті!

Сестри,
Що з нами межували,
Життя мого народу
Не хрестиком,
Не хрестом,
А вогнем і мечем
Вишивали
На нашій землі.
Сльози...
Терпіння...
Злочин...
А нині вони
Хочуть,
Щоб нащадки гноблених -
Простили їм гріх.
Та це нічого.
Народ мій
Сотні років
Терпів.
Відкидав гнів.
Моливсь.
А коли почув,
Що іде воля -
Сказав: - Досить!
І рушив до бою,
За належну собі
Волю.
А їх це боліло
І нині болить...

На це не годилися тоді
- Ні фашист німець...
- Ні комуніст москаль...
- Ні шовініст поляк...
В них родився
Переляк,
Що стає на ноги
На своїх етнічних землях
Нова держава.
Перелякана Москва...
Перелякана Варшава...
А десь, далеко,
У фашистському Берліні,
Власне тоді
Гітлер погрожував
І кричав
- НІ УКРАЇНІ!
А Україна ставала,
Бо Україна, це НАРОД.
Це земля, на якій зростала
І мимо киданих колод
Вона тривала.
І по нинішній день
Вона Є!
І пісень
І пошани жде!
08.06.2013р.