Я придумав цей дім, щоб ховатися в ньому від болю,
коли правда гірка, наче повінь, затопить роки.
Це фортеця моя, я її не полишу без бою,
бо живе тут любов і прихильні до неї боги.

Я придумав його, відкриваючи настіж всі двері,
почуття не ділив бісектрисою жалісних слів,
бо у цьому житті є щось вище від хатньої стелі,
а ще більше того, що у ниці до никлих голів.

Я придумав його, щоб образи чужі забувати
і на чистих листах не збирати себе на війну,
і душевну жагу, наче лот, на торги виставляти,
і радіти тоді, як заплатять за неї ціну.

Я покину цей дім, коли Всесвіт почне помирати
у клітинах душі, крила слів несучи на вівтар.
Я зруйную його, коли мрія не зможе літати
і натхнення моє за борги перекупить трунар.

Його душа мені близька.
Його вуста такі смачні,
А сильна, лагідна рука
Майстерно струни всі торка
І будить музику в мені
У темні ночі й світлі дні!

Для нього взимку я розквітла,
Закон порушивши земний,
І зігрівала теплим світлом
Та ніжним сяйвом семицвітним
В холодні дні і в час нічний
Життєвий шлях його складний.

Не тільки магією тіла
І медом губ, і шовком рук
Його я втримати хотіла...
На той олтар я все зложила:
Скарби душі і серця стук,
І ніжний сміх, і стогін мук.

Я все життя його шукала.
Напевне, він іще не зна,
Яка стихія та навала,
Взяла в полон і поєднала,
Без нього скрипка -- мовчазна,
Бо він – смичок, а я -- струна!

2010

Персі Б. Шеллі. Пер. з. англ.
Вулканні кратери пульсують жаром й димом,
В міжгір'ях відбивається луна,
І океанами, немов дітьми малими,
Тайфуни бавляться, трясучи їх до дна.

З-за хмарки сонця раннього намисто
Благословило день для тисяч островів,
Там землетрус стирав у попіл місто
Й гуділо в підземеллі, наче лев ревів.

Свободо,
Твій гостріший блиск, за блискавок мигтіння,
І швидший, аніж землетрусу хід,
Гучніший рев, аніж морів ревіння,
І сонця лик перед тобою зблід.

І промінь твій крізь гори і тумани
У вільних душах будить вільний спів,
Для націй ти приносиш світлий ранок
На зміну темряви тиранів і рабів.
2013

Тисячі дверей, вікон і кватирок,
І якась із них, певно, що твоя.
Десь он там – подвір’я, і старий будинок
Із плющем на шиї літо сповива.

Тисячі облич, постатей, фігурок,
І якась із них, певна річ, твоя,
Десь он там – волосся – чорне, наче вугіль,
І очей озерця, і луги чола.

Тисячі, мільйони, де ж її шукати,
Ту фіранку милу, споконвік твою?
Те обличчя, коси кольору гагатів…
І очей джерельця, як же їх найду?

Тисячі провулків і мільярди вулиць,
Кожен стук бруківки рухає світи,
І знайдеться долі тисячна зозуля:
Чорне стане білим, а чуже – своїм.

І знайдеться хатка із плющем на шиї,
І чоло знайдеться – на світи одне,
І твої дверцята лиш тобі відкриють,
І пропаще серце знову оживе.

Замучені і заморочені,
бач ліплять горшки не святі,
до дивочекання охочі ми
без змін у своєму житті.

І бути би трохи жорсткішими
та читане правил ессе .
Б"ємо от апатію віршами
а далі? Ну хвиля несе...

Пасивність і рамки естетики
утримують всеж од звитяг.
Ми схожі на чайні пакетики
запарені в чаші життя.

01.04.2013р.

Тче літо свій рушник і вишива
На ньому найпремудріші узори:
Переплелись в них квіти і трава,
Все чисте, променисте і прозоре,
Цілюще, запахуще і п’янке,
Вабливе, чарівливе, легендарне,
Мов купина, неопалиме й гарне,
Таке інтимне й разом вселюдське…

Спасибі, літо, за твої дари
Безцінні, а по суті безкоштовні,
За чари безкорисливо-жертовні,
Що зцілюють від чорної жури…
Я в полинах твоїх і чебрецях
З метеликами вкупі і джмелями
Порозкошую ще. Хай розкіш ця
Подовше у природі погуляє!

У повні місяць. Зорі в тій порі,
Коли в садах надії визрівають
І яблуні в передчутті зорі
Свої плоди з-під листя виставляють
До сходу… Переливчаста роса
Висвітлює в півтемряві стежину.
Розвидниться ось-ось. А за хвилину –
Дощем промінь проллються небеса.



2003

Я повернувся з довгого загулу.
Прийшов до річки.Човен без весла.
Де ночував: у Ксені чи в Марічки?
Куди мене нечиста занесла?
Нема бажань.
Природа спочиває.
А голова, як вулик той, гуде…
Побуду на мосту.
Уже світає.
Когось зустріну.
Хтось мене знайде.
…Така мені близька людина кожна
І очі риб – печально- золоті…
Оце згадаю все…і буде можна
Із грішників…податись у святі.
2013

Солістка я тепер в консерваторії.
Ще, може, й конкурс виграю який?
Солю - вже повна діжка з помідорами,
Хрумтючі консервую огірки.

Іще й лауреатом стану скоро я,
Бо лаври в маринаді - саме те.
Кипить процес в моїй консерваторії!
Зима усі консерви підмете.

Нема у нього всяких модних штучок
чи блиску позолоти, чи химер.
В його поезії – все те, що серце мучить,
все те, у що він вірить дотепер.

Всі кажуть – скромний, наче поле жита.
Щоденно Богу дякує за те,
що дав йому це прагнення – любити,
у дощ і в сніг, і в сонце золоте.

У нього слово – щире і правдиве,
дзвінке і світле, справжнє, наче хліб,
наповнене величним сонцем віри,
любові щирої до рідної землі.

Нехай же небеса благословляють
оцього скромного, простого чоловіка,
дарують радість, визнання і славу
людині з серцем щедрим і великим!

Прошу,
до суду-віку залиши
мені на спомин цю раптову зливу,
де очі в очі
і душа в душі,
інакше – непотрібно й неможливо.

На нерві
пригасаючого дня
шаліє часу непоборна сила,
і мить жадану
серце зупиня,
чи навпаки – іще не зрозуміла…

Усе буде добре… усе буде добре…
Немов заклинання у храмі жаги.
Чого ти злякалося, серце хоробре?
Замало відваги чи йдуть вороги?

Не бійся нічого, усе буде добре…
Нам шлях устеляють пелюстками роз.
Не виросло жало у совісті-кобри,
щоб плюнути щиро у ситий гіпноз.

Усе буде добре? Не тут і не зараз,
а потім, далеко, за обрієм чар.
Омана надії – утішливий галас,
а правду пильнує вороняче «Кар!»

Де ви, ясні зорі?
Де ви, води тихі?
Поле неозоре,
Що не знало лиха?

Де моя Вкраїна?
Де поділась пісня?
Попелом зітліла
За осіннім листям?

Чи вернеться знову
Золота та мрія?
Чи десь є ще мова,
Що її відкриє?

Сон важкий у прірві,
Взяти б крихту віри.
За зерном надії
Світ не стане сірим.
2013

Ми з тобою надмірно ніжні,
Ніби панди в тісних вольєрах,
Ніби Анди, що осягнули
Всю надмірність бескидів синіх.

Стану тінню твоєї тіні,
Спломенію твоєю плоттю,
Ніби знаю, що буде далі...
Ніби вірю, що завтра буде.

2013 р.

Стою під склепінням прадавніх дубів –
Вростаю думками у вічність.
А небо у тихо-бездонній мольбі
Мені заглядає у вічі.

Усотують хмари мирську суєту,
У душу вливаючи спокій.
Наносить природа святу простоту
Бальзамом на рани (чи роки?).

Тягнуся увись (чи то, може, не я?)
Руками (гілками?) в молінні...
І соки живі благодатна земля
Вливає в чуття (чи в коріння?).

Навколо – ажурне склепіння дубів,
Невидима брама у вічність.
2013

Дослухаюсь до серця – воно стоголосить: «Нехай
не черствіє душа - осяває даровану мить!»
Вимагає уперто : «Єдину - довіку кохай!»
Упівголоса ж, тихо: «А інших - ти просто люби…»

Легкокрилить душа і торкається раю небес,
і просторо мені, як у висі ширянь журавлю,
від осягнення суті – кохаю єдину тебе,
ну, а інших… а інших… - за шепотом серця - люблю.

Як настане «колись» - і полину услід журавлям,
повертатиму часом до тебе у марево снів,
лоскотатиму вушко: «Тебе лиш кохав я - затям.
Ну, а інших… а інших… - за шепотом серця - любив…»

04.08.2013

Пародія

Підкрадався тихо-тихо
(Хоч би не хрустіли кості)
Планував – неначе вихор
Упаду рішуче в постіль
Розцілую розімлілу…
У нічнушці… Де та втома?
І від того аж по тілу
Чи мурашки,чи судома!
А як стану цілувати –
Не уникну, певно, згуби,
І у шию, і у п’яти
І у вушка, і у губи!
Невгамовно, нетерпляче
Обів’ю руками вміло!
Губи сохнуть, серце скаче,
Тіло наче заніміло!
Ближче й ближче з кожним кроком
По дорозі скинув светра,
Та спіткнувся ненароком
Не дійшов лише півметра…
А тоді зірвалась мила!
Ще горю – чи то погода?
Безпощадно відлупила!
…Простирадла тільки шкода.


02.08.2013

Вже загули бджолині, довгождані,
Омріяні, оспівані оргАни.
Ти на оцю прем’єру так чекав!
Але в садку чужому заблукав...

2011

Надежда Мартынова Данчак
ИНТЕРНЕТ по Нике Новиковой


Интернет. Всем привет!
Я здесь – новый абонент.
Кляц по мышке – МИР объят,
Кляц – ты в МИРЕ без преград.
Так давай, подключай,
Принимай и вникай…

Спрос и предложение,
Открытие и обсуждение,
Тактика, стратегия,
Реальность и наваждение,
Новшества и изменения,
Все меняется, обновляется!

С новой силой разрАстается,
И в эффект волны превращается,
Наполняя ЗЕМЛЮ, НЕБЕСА,
И ЗЕМЛЯ скорей вращается,
Полюса перемещаются
Климат изменяется…

Ноосфера раскаляется,
Все процессы ускоряются,
И ПЛАНЕТА накаляется,
Как « ИКАР» летит,
Будто к СОЛНЦУ приближается,
В солнечных лучах купается…

Плазма и волнение,
Пульс и напряжение,
Диалектика притяжения,
Однополюсное отторжение,
Обновление и превращение
В новые жизненные формы…

Сколько нужно нам понять,
Осязать и воспринять,
Подумать и сказать,
Свое мнение «создать»,
После в споре доказать,
Что твоя позиция верна.

Мысль ЧЕЛОВЕКА глубока,
Смысл ее несет за облака,
Нужно все объять, познать.
Находясь в СЕТИ, твори
УМ свой развивай и вникай,
ИНТЕРНЕТ умом своим – обогащай.


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2013
Свидетельство о публикации №113080502117

Навіщо ти являєшся у часі,
Моя примаро літнього тепла?
Тебе торкнувшись - пальці обпекла,
Жила до цього, наче у каркасі.

Заламує за спину мені руки,
М’який і теплий присмак на вустах.
А пацюки, стрибають в моїх снах,
Від них я не сховаю серця стуки.

Вкладає літній пил раптова злива.
В пустелі досить знемагати,
Коли не в силах відчувати,
Нарешті під дощем була щаслива.

І знову, вільний подих почуттів,
І в ньому - ти отримав, що хотів…

Персі Б. Шеллі. Перекл. з англ.

Добраніч! Година погана,
Котра розділяє коханих,
Давай лишим їх віч-на-віч,
Тоді буде це доба ніч.

Як можу назвати я доброю
Ту ніч, що не вдвох, а опріч?
Твої побажання окрилюють,
Та лиш, як удвох, добра ніч.

Серця, що знаходяться поруч
Й всю ніч стукотять пліч-о-пліч,
Ніколи не скажуть добраніч,
А скажуть лише - добра ніч.
2002

Блакитні ґудзики такої зайвої сорочки
Холодною рукою мовчки зігріваю,
Хоч ти й сховалася у найтемнішому куточку,
Але ж і в темряві вогонь живий палає,
І в люту спеку, і у білі крижані морози,
І у тілах, і у святому сновидінні.
Пусти мене, бо на туманно-сірому порозі
Душі так ніяково перед поклонінням.
Розкрий свої чорняві, бездоганно сонні очі,
Вдихни гарячу пристрасть ніжної любові,
Ти пам'ятаєш, як у снах приходила щоночі
У нескінченно дике поле волошкове?
Холодною рукою терпеливо зігріваю
Пекуче серце, що сховалось під сорочку,
Вогонь у темряві найяскравіше догорає,
А ти сховалася у темному куточку...

2013 рік

Напевне, зараз знають всі
Про дату Хрещення Русі.
Хтось може буде святкувати—
Хтось комерційну користь мати...

Хіба охрещена країна,
Коли нехрещена людина?
І ніби ззовні християни,
Але всередині—погани.

І марні всі оті зусилля,
Бо хрещення через насилля
Не поміняло серця суть
І не відкрило нову путь.

Повір, о щирий друже мій,
Що суть не в цьому святкуванні,
А в особистім спілкуванні
З Ісусом, бо Він є Живий!

Він знає все життя твоє,
Твої стремління і бажання,
Твої безвиході й страждання...
Лиш в Нього мир і спокій є!

Бог не бажає осудити,
Коли виносиш в світло гріх.
Бажає Він простити всіх,
Благословити і любити,

Бо жертви й милості достатньо!
Достатньо, бо пролита кров
І Божа явлена любов
Через Ісусові страждання!!!

Ми рішення прийняти вільні,
Щоб з покаянням, добровільно
Життя Ісусові віддати
І водне хрещення прийняти!
25.07.2013

Заполоч влягалася рівненько -
хрестики в рядочки полотном,
як стелила доні долю ненька
вишитим весільним рушником.
Заплітала ув узор молитви
і благала Господа одне:
хай любов'ю, радістю налите
сіє дітям щастя осяйне.
У троянди клала їм сльозину,
щоб росою теплою була
у тривожну й радісну хвилину,
ніжністю торкаючись чола.
Голуба з голубкою благала
затуляти крилами від бід,
щоб неправди і незгоди жало
не торкнуло їх сімейний світ.
Гапутвала літери - "на щастя"
і "на долю" - дай же, Боже,їм
щоб з любові щирого причастя
заряснів дитячим сміхом дім.
Серединку чистою лишила -
чистою стелись, життєва путь,
хай же вдосталь з вічної криниці
двоє їх кохання зачерпнуть.

Вишивала долю доні ненька.

2013

Ти мене ловиш і серпень хапає за серце.
Тишу у душах хвилюють солоджені сни.
Ближче і ближче… За спинами дні і колеса.
Літо в дорозі. І дотик усе пояснив…
Ти мене зловиш, я це відчувала ще зрання.
Вітер і відчай тривожать у грудях слова.
Подих на шиї шукатиме знову пізнання.
Я засміюсь, бо з легень виривається птах.
2013

Так воно було

В Україні на Волині.
В Галичині, над Сяном...
Добре знають про гріх нині
Він вертає до всіх сном

Сорок третій... Сорок сьомий...
Це роки випробувань.
Це земель наших Судома.
А тут стільки запитань...

Сотні років українці
Молились за волі дні.
А коли ця прийшла в кінці,
Поляки сказали - НІ!

Поляк хотів бути паном
Етнічних наших земель.
На Волині і над Сяном
Ішов з вогнем до осель.

Спалив Улюч. Добре знаю.
Це моє рідне село,
Яке тоді в травні – w maju
Ціле, знай, з димом пішло...
26.07.2013р.

Вино в ріжку
і хліб на підвіконні,
на сплески слова –
світло за вікном.
Чужому місту –
посмішки й поклони,
і три монети
на сріблясте дно…

Й усім боргам –
не зайві барикади,
й тобі, що поруч, -
не туманний щем,
коли на шпильках
зоряні балади
на подіуми
вийдуть за плечем.

Атракціони
без падінь і круків
і щирі очі
друзів і сльоти –
ми тільки тут
візьмемося за руки
і вже тоді –
за райдужні мости.

2013р.

я кожним з творів неодмінно
ділюся з любим читачем
читач лайном їх називає
та споживає разом з тим

2013

Тихіше ви, нащо так гулко стукать
В нічому не повинну землю милу?
Хіба від цього відкотилась туга
Чи змовкнув смуток? Я вас розумію:

З небес блакитно-білого кварталу
Потрапити в городу чорне гетто.
Це ж можна розум втратить від удару.
Та яблука гучніше стали гепать.

2010

Ув'язнені у житі, як в житті,
колосся щедро оплітає ноги,
а ми купалися в любові, мов святі,
а ми тонули в ній до крику,
до знемоги!
Загублені у житі, як в житті,
у буйноцвітті спраглого кохання,
тонули ми - у грішній чистоті,
тонули до наступного
прощання!
Ув'язнені у житі, як в житті,
пов'язані медовими ночами,
у житі вінчані - два грішники святі,
поєднані
правічними словами!

2013

Ще сонце небо полонить,
та вже бунтарський вітер свище
і гонить хмари на блакить,
як череду на пасовище.

Тому негода не ляка,
а блискавиця войовнича
майне, мов цівка молока,
і загримить об дно дійниці!


1993

І
Всесвіт запалив зірки -
Божі свічі храмові.
Розлетілись в черепки
Мрії порцелянові.
Горобина осінь п'є
Із піали озера,
А лиха біда твоє
Серце заморозила.

Приспів
Скажи, чому печаль сумна
У грудях крижаніє?
Чи не твоя у тім вина,
Що втрачена надія?
Терпку сльозу без каяття
Ніколи Бог не витре.
Без каяття - пусте життя,
Як без душі молитва.

ІІ
Світлий місяць в Терезах
Чумакує простором.
Кожна пташка в небесах
Прославляє Господа.
Щиросердно розчинись
У молитві, горлице,
Хто до Бога притуливсь -
Швидко серцем гоїться.

Приспів

Як відрізнить від цвіту пустоцвіт?
Бо пустоцвіт хизується собою,
З погордою він дивиться на світ
І тішиться надмірною красою.

Шипшини кущ купався у росі
Рожевими тендітними квітками
-Завидуйте усі моїй красі…
Та швидко стежка вкрилась пелюстками.

А поряд матіола зацвіла
Непоказна, а всіх заворожила,
Бо пахощами сад весь пройняла,
То ж не в красі а в простоті є сила.

Є й люди із шипами у душі,
З красивими суцвіття пелюстками,
Тож обминіть красу і не спішіть,
Щоби шипи не причинили рани.
17.05.2013

Сховались зорі у просторі неба,
Розтали, наче вогники в імлі.
Я в світлих мріях рядом біля тебе,
На моріжку квітчастої землі.

Прийдешній день – для нас величне свято,
Вела стежина в синьочолу даль,
А щастя дано так було багато!
Воно нас обіймало, як вуаль.

По вінця море радості безкрає,
В уяві ми його перепливли.
Якби ту мудрість, що тепер ми маєм,
То найщасливіші б удвох були.

Бездумна юність в безвість відлетіла
А з нею й солов’їв хмільні пісні.
А я, наївна, вірити хотіла,
Що світ належить лиш тобі й мені.

Сивіє битий шлях, сіріє небо,
Вже й до причалу допливати час.
Чомусь частенько згадую про тебе
Допоки вогник в серці не погас.
16.05.2013

Той бескид, що на нім мій погляд спочиває,
коли пірнаю в себе… Геть пустий він:
не росте нічого
на ньому. Лиш каміння синє.
Ся дивим мовчки: бескид і людина.
Ніколи знати не хотів я,
чи є та здатність – двох нас розрізнити.
Тече під ним вода. І люди
у праці мучаться.
Стрімчак же височить – сусідом неба.
Вночі його не бачу. Всі ми вглиблені щоночі.
Та знаю: десь він тут! Важкий, мов начування.
Чужі, ми хочемо розстатись один з одним.
Я вмерти хочу. Він – не зрушить з місця,
ця синя скам’яніла вічність.

Мислячий очерет.
Знаємо наперед
Як залишити слід,
Як розтопити лід.

Світло десь у кінці.
Пусто у гаманці,
Прикрі летять думки.
Може ми лиш ляльки?

Доля здіймає смерч,
Знову шукаєм круч.
Як подолати Збруч?
Як повернути Керч?

Вичерпано ліміт,
Здійснено вже транзит.
І не внести тих змін
Тому, хто лиш один.
2007

Резво прыгая, катится мячик.
То счастливое детство бежит.
А за мячиком – крошечный мальчик.
В нем твоя продолжается жизнь.

Как у ангела, ясные глазки,
А улыбка – подарок Небес!
Обожает он добрые сказки,
У него ко всему интерес.

Затрудняешься часто с ответом.
Заболеет – и ночи не спишь!
Но зато, сколько нежного света
Излучает любимый малыш!

Словно солнышко в доме сияет!
Без него и семья – не семья.
А когда в доброте вырастает,
То, на старость, опора твоя!

2013

У вітрі - думи,
У небі - очі,
Все йду відлунням,
Все йду на прощу.

У зорях - віра,
У сонці - щастя,
Все йду, невільна,
Не тої масті.

Уніч - ранкова,
Удень - вечірня,
Цілком нехвора,
Не божевільна.

У серці - певність,
У думці - притча,
Йду недаремно.
Усе - у вічність.

Він жив у квартирі, що схожа була на жебрацький притулок,
зі своїми страхами, і янголом, якому обрізали крила,
і матір’ю, яка казала, що він безнадійній придурок,
хоча насправді дуже його любила…

Йому було двадцять.
Він знав, що сидить у неї на шиї.
І вона казала, що через нього в неї сиве волосся,
вона дорікала йому тим, що лишила всі свої мрії,
лишила заради того,
щоб йому нормально жилося.

А він кричав:
то краще б зробила аборт?!..

а янгол ходив поміж них, збираючи пір’я своє…

Так, треба було!!! рипіла вона, як фальшивий акорд,
хоча розуміла:
він все, що у неї є.

А янгол безкрилий ходив, несучі свою втому,
і через це
уночі бувало скрипіла підлога,
янгол тихо ходив по цьому сірому дому,
плакав і тихо просив нову пару крил у Бога…
М.Філдман

Із милих уст не здмухують любові,
З очей коханих спокій не женуть,
А, навпаки, у кожнім русі й слові
Дарують щастя радісного суть.
Ревниві часто падають у лють,
А там вже біль і раж напоготові,
Коханню вільно дихать не дають
І мучать самотою чорнобрових.
Віки минули - є і ті, і ці,
Самітність є, і є рука в руці.
Нові спектаклі на старезні теми.
Мені би роль маленьку, хай складну,
В якій кохатиму тебе одну
На сцені, розташованій в Едемі.

03.08.13.

Однаково: не солодко, не гірко,
перехворів і світлом, і теплом:
кохання зникло, наче ранком зірка…
Помер закоханий, та вижив астроном.

Мені тепер зірок достатньо світла.
Навіщо ти? Є інші сотні сонць!
Навіщо інші? Бо любов не зникла –
лише на мить зайшла за горизонт!

2003

Горілка ображається.
Я зраджую з вином.
Бо істина, вважається, -
у випитому. Дном
вимірюється істина
для пляшки і вінця.
І чашу цю (написано)
п'є кожен до кінця.
Або не п'є, не мучиться,
надіється на щось...
Тверезій долі учиться,
життю, котре вдалось.
І п'є, у крайнім випадку,
на пиво спирту вміст.
І не подібний виродку,
і не ідеаліст.
А я горілці зраджую -
не оковитій, ні!
В себе я чашу всаджую,
призначену мені.
Бо хлопчик, що солоною
сльозиною тече,
живе життям-соломою
з дівчам, котре пече.


3.08.2013

Прощатись важко, але як без цього
У всіх нас час спливає непомітно
А мій вже сплив, та це нічого
Надіюсь що в кінці побачу світло

До тих хто поруч пршими звертаюсь
Бо перед вами я у вічному боргу
Не завжди правильно чинив, у цьому каюсь
Можливо й покидаю зараз вас тому

Кохана моя, мій проміньчик сонця
Любов твоя тримає мене тут
Ти й досі бачиш в мені того хлопця
Не мало подолали ми з тобою скрут

Ти завжди прикривала мені спину
Підтримувала все що я робив
Не сумнівався я в тобі ні на хвилину
Заради тебе мила я весь час і жив

Тепер до мене дітки підійдіть
Я завжди рідні вас любив
Прошу одне, по совісті живіть
Хай що б вам інший не зробив

Бо в вас я житиму й надалі
Як память в серці і душі
Така інакша сторона медалі
Щоб не забу'лося про мене, ось мої вірші.

Мій кращий друже я прощаюся з тобою
Ми все боролись пліч о пліч
Не завжди переможцями виходили з двобою
Але все рівно залишались віч на віч

Ти вірний друг, не знаю чим і заслужив
Я завжди мав ским поділитись
Ніколи на одинці не тужив
Прощай мій брате за тебе буду я молитись

Щоб кожен з вас про мене памятав
Тепер я можу і спочити
Прощайте всі! Мій час настав...
Я вже втомився, хочу відпочити.

Ранок поле вибілив туманами,
Небо охрою присипав на межі,
Ген увись життя возніс хоралами -
Чисто-чисте, ще без підступу й олжі.

Це пізніш темнітиме за смогами
Далина безвільна, виснажена вкрай,
І бродитиме, мов тінь, дорогами
Нерозкаянням похнюплена печаль.

Це пізніш над сивими могилами
Вороння цідитиме гіркі плачі...
Ну а доти дзвінко-переливами
Сповіщають яву сонця сівачі!
(9.04.13)

видіння нами не наїдалися
просили ще і ще
по столу гриміли ложками
ми недослухалися
будували паркани високі
а стіни самі товщали
тривоги під шкірою розбухали
наче проба Манту свербіли
ми застібали широкі змійки
перешивали ґудзики
перевдягались у світле
через вікна втікали
впліталися в серпантини
слухали землю яка здригалася
від наших холодних дотиків
земля набирала повні груди світла
видіння худли знеможено падали
видіння просили затінку
ми недослухалися
нас годували птахи
ми просили ще і ще
перешивали ґудзики

підборами по бруківці
ручкою по паперу
криє мене кришить
різками б’є дерево
жести ходять ходором
водять п’янкі хороводи
в куряву день загорнений
як у рушник махровий
сумки картаті цератові
ломляться у вагони
по перону розкришена
потяги проводжаю
дахом вокзал криє
чути як хором гукають
можна мені залишитись
буду дуже хорошою
буду майже махровою
крийте мене вкрийте мене

* * *

Домашньо-затишно в містах,
мов овоч, спокій достигає.
Та тільки вітер, як мустанг,
помчиться містом, наче гаєм...



* * *

Що таке пів міста для мустанга
і пів світу, як одна верста.
Ніби фаза перша і остання
в думці, що до тебе поверта!

2009

Укупі з небом і старим
щербатим тином,
як безпритульний вартовий,
стоїть хатина.

Тут розкошують бур’яни
на грудях саду,
і поіржавленій стерні
немає ради.

Порозбігалися вітри,
лишили протяг,
і тільки десь вряди-годи
озветься потяг.

Нікому цей колишній рай
уже не треба,
і зайва дивиться земля
на зайве небо…

У густій блакиті неба
Вражено заціпеніли
Хмари – білі циппеліни:
Задивилися на тебе.

І завмерла наша річка,
Бо куди текла, забула...
Може, хвильками відчула
Справжнє, щире, споконвічне?

Мій засмаглий янгол милий
Обійняв мене крилАми.
Світла ніжність поміж нами
Все живе заворожила.

Утекли журба та лихо,
Як мені ти посміхнувся.
Очерет лиш колихнувся,
Щось прошепотівши тихо...

2013

Рука пече, що вдарила тебе.
Тавровано плече, що вабило до себе.
Образа на мені осіла пилом,
І чорними враз стали вІрші білі.

Та як мені здолати цей бар`єр.
Це самоти і відчаю кур`єр,
Туди де терн здирає ноги босі,
І на землі там сльози, а не роси.

Життя спливає у потоці днів,
Стає на шлях, що не веде у небо,
Слізьми омите як водою злив,
Морозом крижаним пече без тебе.
2003

Ріка тече. О скільки їх текло,
отих потоків, ручаїв безликих ,
але вода, наситивши зело,
завжди впадала до водойм великих.

Тамуєш із ріки жагу, а смерть
уже таїться у живій краплині.
Її не бійся – це лиш круговерть:
усі ми у житті, як на гостині.

Ріка тече, та мудреці віків
безсилі осягнути вічність часу,
бо спрагу утішали з потічків,
а з океану – жодного ще разу.