***
Мої чуття невтомні, мов орда,
І літ мені минулих не шкода.
Сяйнула ти, як блискавка у небі, –
З руки моєї випала вузда.

***
Коли твоя мобілка доспівала,
Вп’ялося в серце – тиші гостре жало,
Але не зразу я відчув цей біль,
Бо серце довго ще тебе гукало.

***
Я ледве дочекавсь твого дзвінка,
Немов у душу хлинула ріка,
Коли почув до болю рідний голос,
А згадка в серці, ніби осока…

Летять з ромашки пелюстинки –
Рука в сум’ятті поспіша.
Питаю в голої стеблинки:
“Де в тебе схована душа?”

Тривожно, боляче, непевно.
Здається, ніби й не чужі.
“Допоможи, – благаю ревно, –
Твою любов наворожи!”

Ромашка дивиться дитинно,
Твій давній погляд воскреша.
Питають пелюстки невинні:
“Людино, в тебе де душа?!”

28 грудня 1987 року

Він скульптор, але глини не любив,
Бо розм’якала, зразу на все згодна.
Твердь каменю в цнотливості холодній
Оголеністю серця він різьбив.

Збив пальці в кров, скривавив серце в біль,
З невдач росла в душі страшна безодня…
Було в його житті все, що завгодно,
Та він не відступав у боротьбі,

Й, розкривши суть приховану свою,
Воскресла брила в нього під руками.
Так і моя любов – не утаю, –

Вже стільки часу стукаю в нестямі…
Чи серце о байдужість розіб’ю,
Чи в ніжність оберну холодний камінь?

15-16 серпня 1981 року

Дозволь мені взяти тебе на руки,
І вирвати, винести з болю й печалі.
Цікаво ж все сталось, мене на поруки
Немов із-за грат до тебе пускали.

І вічний нагля́дач, решітку колотить.
Замизгане скло, а за ним ти-ласкава.
заїла пластинка -"вже досить, вже досить"
любов моя в болі навколіш благала.

Ти чуєш? Ти чуєш? Я з воєм зриваю
З петель примарно-пустотні стіни!
і знову обман, бо за ними немає,
немає тебе, тільки змучені тіні.

Дозволь мені взяти тебе на руки!
В дорогу від фальші у справжнє небо!
Я хочу у зараз, де діти і внуки.
Й любов, для якої віри не треба.

У старика глаза, как зеркало во внутрь…
Не разглядеть его вам отраженья.
Не разгадать вам радость или сожаленья
Его. Как свет ушедший не вернуть…

У старика пастельные глаза…
Как у ребенка мир весь в верх ногами…
Тоска зеленая вползает вечерами,
А по утрам - холодная роса…

У старика безвременье и боль
Сменяется цейтнотом счастья…
И беды мира все – его несчастья…
И океанов всех, на ранах его – соль!

У старика, из будущего – только день…
Жизнь начинается с восходом солнца,
А к вечеру он черпает из донца,
И сумерек ему уже не страшна тень….

Старик – мудрец, философ, меценат.
И если не хватает на подарок,
Он сдаст бутылки, а свечной огарок
Все лица озарит и жизни вернет такт!

Старик – он всё ещё не стар….
И даже если он горбатый,
Он среди нас, он самый с нас богатый!
Не смейтесь… ведь он - суперстар…

Старик…уже не человек…
Он сублимировал в себе все страсти,
Он пережил и счастья, и несчастья…
Он дух Господен…ныне…и во век!!!

27.05.09 Ю.В.

А что?
Не мудрено ведь не любить…
Ну, никого, а лишь себя.
Красивую,
красивого…
Кокетку, ловеласа ли?
Конфетку в фантике…
Девчонку с бантиком…
И на экране Брюса Ли…
А в жизни... мало ли?…
Сомнительное дело
И хлопотно оно…
А может не то тело,
И старое давно…
И старое вино…
Немое, как кино…
Субтитры только тянутся.
В тапёра пот из пор…
Живите, как вам хочется!
Сей беспредметный спор…


Ю.В. 2009

Умер архитектор душ
Не одно построив поколенье
Ёж не уж
Колючим был…
По молве прошёл,
как морем - по колено…
Вырываясь с патоки хоров
Будоражил тех и этих
Когда много наломавши дров
Брал, time оut, и писал о детях…
Он искал и находил
Он в всегда хотел быть первым
И теперь…. его опередил…
Видно все же, сдали…нервы…

Утро – дорога.
Двери – работа…
Кресло – компютер.
В дырках глаза…
Стрелкою время
центро-стремится…
или из центра
бежит на всегда…
птица с разгона
стекло не разбила…
что в той головке?
не много мозгов…
клюв затупила
перьев лишилась…
я ж не поверил
был дураком…
птица той ночью
ко мне прилетала
лишь на рассвете
меня разбудив…
крылья ломая
сказать мне хотела
вспомнил, хотя бы
чтоб имя… своё…

я вижу поле,
на околице села сгоревшая церквушка…
затянут тиной, осокой поросший став…
деревья выросли, и старая избушка
уже видна, меж веток, среди трав…
всё так же деловито бродят утки,
им не преграда покосившийся забор.
на грязный хор гусей из старой будки
Полкан спокойно смотрит - на их сбор.
Бессильно виснут на верёвках тряпки,
Что старая пыталась просушить,
но дождь смешал все планы, тяпки
ржавеют у сарая, так и быть!
а из-за грязных, мутных стекол
разглядывают непогодь глаза.
собралась детвора у окон -
не будет любопытства их конца.
ведь где-то осень красками пылает,
и где-то солнце... лето круглый год…
у нас же зайчик солнца, даже он линяет…
а в сЕнях спит худой облезлый кот….

Любовь, любовишка, любовище.
А что вообще то нужно нам?
Любовь совсем ведь не сокровище
Она болезнь, саркома, хлам!
И ладно если только горести
Она телесные несет.
А метастазы, её поросли?!
И в душу лезет и сосёт…
Лишая сна, покоя, трезвости
Сгорает вместе с нами зря!
А любим-то мы все, от бедности?
Или от скудости ума?!

Уже давно всё покупается
И продается всё давно!
И лишь стыдливо прикрывается
Любовь. Напрасно, все равно
Все ценники уже развешены
Есть предложенье – будет спрос
Любви все возрасты подвержены
Древнейший бизнес…не вопрос.

В универсаме вместе с воблою
Купил любви грамм сто, принёс
И в холодильник, чтоб не теплую
На утро бросить на поднос!

И все вокруг бы стали счастливы.
И нет раздоров, нет войны,
Нет похоти и взглядов масляных.
И все свободны, все вольны!!!
09.11.2012 Ю.В.

Волинь коле поляків
Сорок третім роком.
Ворожнеча несе спів
Неправих пророків...

Ті, де можуть і коли
Роз’ятрюють рани
Замість нести молитви,
Віру, любов, шану...

В них лишень до свого я
Безгранична віра.
Сниться їм НАША земля,
Й їхні богатирі .

Через століття вони
Були в нас панами.
Думали, що далі ми
Будемо рабами.

І хоч виправдань нема.
Гріх, бо гріхом буде.
Винувата не війна.
Гріх творили ЛЮДИ.
16.06.2013р.

Липа розквітла…
Липовим квітом
патока літа
ллється у жито.
Жито не злато -
лата на латі.
Сонячні шати
тим і багаті:
Виткані сяйвом,
латані тінню,
вишиті драйвом,
трішечки з лінню.
Грішно-безгрішно,
дрібку пророче,
вітер про вишнє
вишням шепоче,
вальсом навшпиньки
в'ється по вітах…
Солодко ниньки
дихає літо.
Подих медовий
стелиться млістю.
Дощик раптово,
наче по вістрю,
танго миттєве
вихлюпне чисте:
«Ось вам, дерева,
блискітки в листя…»
Cум тополиний
краплями змито,
трохи полинні
пахощі літо
знов розливає
серед проміння,
знову у вітах
співи бджолині.
Світло й привітно,
серцем відкритим
липа розквітла,
просто щоб жити.

Хочеш, буду для тебе ранковим сполоханим сном,
Де холодну реальність так важко одразу збагнути,
Гострим запахом кави, розквітлим духмяним бузком,
Теплим подихом вітру із нотками м`яти чи рути?..

Хочеш, буду відлунням далеких дитячих казок,
Мерехтінням роси у прозірчастім раннім тумані,
Чи обсипаним пилом замріяних наших зірок,
Чи зажурою верб у печальнім осіннім згасанні?..

Може, стану для тебе пахучою свіжістю нив,
Ніжним бризом легким у солоних обіймах прибою?..
Та тебе не приваблює жодне з обіцяних див,
І мені зостається одне: просто бути собою…

І мені зостається одне: просто бути собою…

І мені зостається одне: просто бути з тобою...



18.06.2013

Лине пісня гірською рікою,
Позбавляє назавжди спокою,
Обіймає легкою рукою
І самотність стає золотою.

Поєднає у світі химернім,
Не зупинить стіна чи бар`єри,
Не злякає ні злість, ні наївність
Цю метелика крилець чарівність.

Тільки тут сяє сонце привітне,
Усміхаються квіти тендітні,
Повертається голос і сила,
Теплий вітер наповнює крила.
2013

Щоб долю не зламати,
Як боляче стає,
Учусь тебе приймати
Завжди таким, як є.

Буває, що сердитий,
У висловах прямий -
Учусь тобі радіти,
Бо і тоді ти мій.

Учусь не докоряти,
Коли твоя вина,
Любов не відміряти -
Давати всю сповна.

Мені насняться вірші про будяк,
який росте над Кременчуцьким морем,
про танець рук і потаємний знак,
про цвіт рожевий і колючі зорі...

Бо зачаклований, бо не будяк, а принц,
стоїть, мов казка давня, призабута.
На нього лиє дощ - лови, бери,
бо зрада в серці - то гірка цикута...

І я танцюю -
так,
отут,
тепер,
я розганяю чари
рухом тіла...

Довкола натовп вражено завмер -
бо спражній принц -
в моїх обіймах!

«На мысли, дышащие силой,
Как жемчуг, нижутся слова»
М.Лермонтов «Журналист, читатель и писатель»

О ти, близька і невситима,
Спокусо давня і нова,
Коли руці писать несила
Невтримним потовпом слова,
Коли злились в одне двигтіння скроні і пульс.
А на вікні блідавий просвіток замрів.
Коли ще заспаний горобчик
В тобі людину не вбача...
...Що краще пошуки вінча
Над цю поставу молитовну?
P.S.
Не від хвороб і ран,
А тільки через недосконале серце
І руку, що не постига за серцем,
Скінчить свій вік, –
Якого ж щаслившого фіналу й побажати?..

Самотність дихає самотньо,
Зажура сіра у очах,
Самотність хилиться скорботно,
Самотньо плаче по ночах.
Самотній явір в дикім полі,
Самотній Місяць в небесах,
І дума, що питає долю,
І ковдра смутку на плечах...

Не знаю я, ким ви були,
Мої прапращури родинні,
Чи сіті з рибою тягли,
Чи пасли кіз на полонині?

Не знаю, також, де жили.
Ніхто вже з вас не заговорить.
Здається, ви із гір зійшли,
Бо наче вдома, я у гОрах.

І ще гадаю, що колись
Ви теж страждали від задухи,
Бо звідки ж у мені взялись
Ця сила та свобода духу?

Давно сховала вас земля,
Та відчуваю до нестями –
Ви озиваєтесь здаля
Моїми тихими словами.

І бачу, наче наяву,
Які пройшли ви лихоліття.
За вас усіх тепер живу
У двадцять першому столітті!

2013

Та невже ми удвох
після безміру слів,
опиратися долі несила,
ти у лютій самотності не скам'янів,
віддаровуєш тіло сп’яніле.

Перекину довільно
до щастя місток,
заголублю тебе до нестями,
приховаю від зайвого
сяйва зірок,
щоби не підглядали за нами.

Та невже ми удвох –
зупиню часобіг
у ласкавій безмежності ночі...
Поринаю у небом освячений гріх
і нарешті світанку не хочу…

У світі славні ви з правіку,
Як і земля квітуча ця.
Віночки, коси та очіпки
І зачіски - вам до лиця.

Як бджілки, дома ви в турботі.
Не присідаєте й на мить...
Чаклунки в танці, а в роботі
Усе в руках у вас горить.

На вроду пишні, наче панни,
В коханні ніжні та палкі,
Наталки, Юлі, Роксолани,
На вдачу спритні та меткі.

Колись сиділи ви на тронах
І не боялись в бій іти.
Та не одній із вас корону
Сміливо можна одягти!

Незламні духом, наче криця.
То ж, вірю, що настане час,
І жити буде, як цариця,
На Україні кожна з вас!
2013

(written by Freddie Perren and Dino Fekaris)

Translation:

шокована коли я собі самій
сказала що чужа тобі уже і ти не мій
та не одну спалила ніч
у тім що скоїв ти мені
та сильна я
згасає вже твоє ім’я
ти знову тут
із неба грім
я вийшла і зустріла давній погляд але сум у нім
я відібрала в тебе ключ
і замінила би замок
коли би знала на секунду що за дверима чути крок
тепер іди за цей поріг
хай скатертина
стане стежкою для ніг твоїх
хіба не ти хто намагався нав’язати гру
де я вся осипаюся
і неодміно вмру

о ні не я я ще жива
і поки знаю що люблю
міцні мої слова
і життя тепер моє
і любов у скронях б’є я ще жива
я ще жива гей гей

скільки сил пішло на те добре зважене
я залатала як могла серденько зраджене
та не одну спалила ніч
в якій жаліла я себе і сльози йшли
але цей дощ уже пролив
це не слова і я нова
не дівчинка яка любила і твоя була
і ти подумав що забіг
і я листок для ніг твоїх
для того збережу любов хто зрадити б не зміг
тепер іди за цей поріг
хай скатертина
стане стежкою для ніг твоїх
хіба не ти хто намагався нав’язати гру
де я вся осипаюся
і неодміно вмру

о ні не я я ще жива
і поки знаю що люблю
міцні мої слова
і життя тепер моє
і любов у скронях б’є я ще жива
я ще жива о

тепер іди за цей поріг
хай скатертина
стане стежкою для ніг твоїх
хіба не ти хто намагався нав’язати гру
де я вся осипаюся
і неодміно вмру
о ні не я я ще жива
і поки знаю що люблю
міцні мої слова
і життя тепер моє
і любов у скронях б’є я ще жива
я ще жива
я ще жива

Original:

At first I was afraid I was petrified
Kept thinking I could never live without you by my side
But then I spent so many nights
Thinking how you did me wrong
And I grew strong
And I learned how to get along
And now you're back
from outer space
I just walked in to find you here with that sad look upon your face
I should have changed that stupid lock
I should have made you leave your key
If I've known for just one second you'd back to bother me
Go on now, go walk out the door
Just turn around now
'Cause you're not welcome anymore
Weren't you the one who tried to hurt me with goodbye
Do you think I'd crumble
Did you think I'd lay down and die?

Oh no, not I. I will survive
Oh as long as I know how to love
I know I'll stay alive
I've got all my life to live
I've got all my love to give and I'll survive
I will survive, Hey hey

It took all the strength I had not to fall apart
Kept trying' hard to mend the pieces of my broken heart
And I spent oh so many nights
Just feeling sorry for myself, I used to cry
But now I hold my head up high
And you see me, somebody new
I'm not that chained up little girl who's still in love with you
And so you felt like dropping in
And just expect me to be free
Now I'm saving all my lovin' for someone who's loving me
Go on now, go walk out the door
Just turn around now
'Cause you're not welcome anymore
Weren't you the one who tried to hurt me with goodbye
Do you think I'd crumble
Did you think I'd lay down and die?

Oh no, not I. I will survive
Oh as long as I know how to love
I know I'll stay alive
I've got all my life to live
I've got all my love to give and I'll survive
I will survive, Oh

Go on now, go walk out the door
Just turn around now
'Cause you're not welcome anymore
Weren't you the one who tried to hurt me with goodbye
Do you think I'd crumble
Did you think I'd lay down and die?
Oh no, not I. I will survive
Oh as long as I know how to love
I know I'll stay alive
I've got all my life to live
I've got all my love to give and I'll survive
I will survive
I will survive

Translation:

I was thinking of you as a day without rain,
But I see on your face pearls of sadness.
I would whisper to you, “…isn’t mine, isn’t mine.”
But you keep me for some reason in.

I was thinking of you as a night without stars
But your eyes are so bright, full of sunlight.
I would whisper to you, “What a dream, just a dream.”
Yet you keep me for some reason in.

Chorus:
Let me go, please, I beg you, let me go.
I can’t really walk, my love, now.
Let me go, please I beg you, let me go.
I don’t wanna walk, my love.

I was thinking of you as a petal in spring
But you won’t ever tremble in fading.
I would whisper to you, “You’re mine, not so mine.”
La-la-la-la, la-la-la-la, la.

Chorus:
Let me go, please, I beg you, let me go.
I can’t really walk, my love, now.
Let me go, please I beg you, let me go.
I don’t wanna walk, my love.

Original:

Я вважав би, що ти білий день без дощу,
Але сльози на твому обличчі.
І сказав би тобі: "Не моя, не моя."
Тільки ти не пускаєш мене.

Я вважав би, що ти тиха ніч без зірок,
Але ж сяють твої ясні очі.
І сказав би тобі: "Ти лиш сон, тільки сон."
Але ж ти не пускаєш мене.

Приспів:

Відпусти, я благаю, відпусти,
Бо не можу далі йти я.
Відпусти, я благаю, відпусти,
Я не хочу більше йти.

І вважав би, що ти пелюсток навесні,
Але ж ти не зів'янеш ніколи.
І сказав би тобі: "Ти моя — не моя."
Ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла, ла.

Приспів:

Відпусти, я благаю, відпусти,
Бо не можу далі йти я.
Відпусти, я благаю, відпусти,
Я не хочу більше йти.

Translation:

Oh, do you know
How harsh is for my soul this pounding rain?
It’s as if he was always waiting just for me.
The winter peace of our window has to live with pain,
Pastel and gentle is like your beloved so much Monet.

Chorus:

Someone like you
Once in a lifetime comes I know
And right from heaven.
Someone like you
Once in a lifetime comes with love,
And my regrets are not to go
When I am without you.

Forgetting past,
It seems to me, the time can’t be congealed.
A recent call resets my will to zero, time to live,
And more than words your look is worth and always will,
Forever distant like is your beloved so much Dali.

Chorus:

Someone like you
Once in a lifetime comes I know
And right from heaven.
Someone like you
Once in a lifetime comes with love,
And my regrets are not to go
When I am without you.

Original:

Чи знаєш ти,
Як сильно в душу б'є безжальний дощ?
Так, ніби він завжди чекав лише мене.
А, як болить зимовий спокій нашого вікна
Ніжно пастельний, як і твій улюблений Моне.

Приспів:

Така, як ти
Буває раз на все життя,
І то із неба.
Така, як ти
Один лиш раз на все життя,
Не вистачає каяття,
Коли без тебе я.

Забути все, здається, я б ніколи не зумів,
Новий дзвінок скидає відлік волі на нулі
І погляд твій, він вартий більше, ніж мільйони слів
Вічно далеких, як і твій улюблений Далі.

Приспів:

Така, як ти
Буває раз на все життя,
І то із неба.
Така, як ти
Один лиш раз на все життя,
Не вистачає каяття,
Коли без тебе я.

я у черзі за небом
провів пів парсека
стільки треба до брами
говорила юрма
галаслива
дратлива
нудна
недалека
все питала мене
чи секунди нема
потримати надію
притримати подих
роздивитися план
забудови небес
і рипіли словами
зачовгані сходи
і плели вітругани
хмариння рябе

у такій тісноті
що ні сядеш
ні пікнеш
крок без кроку
здавався мені
небокрай
із душі видно все
у пітніючих вікнах
прокидалася синь
і займався нерай
що горів безголов’ям
варив колотнечу
вибігала гортанню
вона на уста
та шукала однак
добре вухо
для втечі
тихе серце
на дім
де немає кута

то ж ковтай не ковтай
а повітря не більше
і кричи не кричи
а відлуння нема
і кропи не кропи
чи вже сохни чи вішай
а цю осінь ховає
бездомна зима
зачекай не іди
поки кров не застигне
грає море вогню
у краплинах тепла
хай в озорену ніч
прокидаються стигми
і кохається з вітром
словесна зола

загуділи роки
мов сирени в нальотах
і ховалися душі
по п’ятах і снах
а яка не встигала
стелилася потом
нуркувала у келих
мутного вина
тільки ті
що світились
ясніше від болю
відкривались
мов храми
небесні квітки
розросталися серцем
волошками з поля
і котилися Богом земним
зі щоки

і ця черга
маліла
кишіла
міліла
подавала ознаки
що невпинно повзе
і чим вище
здавалося
меншало тіла
а чим ближче до віри
тим більше везе
найдорожчі мої
недолюблені кроки
оступалися менше
не торкали сходин
і сто сонць намело
зі сходин цих до ока
як не стало в мені
ні церков
ні води

14 Червня, 2013

Перероблюючи свою стару чернетку, написану в холодних горах Норвегії, я раптом згадав одну трагічну історію. Під час громадянської війни в З’єднаних Стейтах Америки була одна ірландська бригада в армії Півночі і одна ірландська бригада в армії Конфедерації. І всі ці ірландські вояки думали, що воюють за Свободу, мали зелені прапори з арфою і листком шамроку на кашкетах. І зітнулись ці дві ірландські бригади у битві під Фредеріксбургом, і там і полягли всі. Пройшло вже 150 років з того часу, але досі ірландці згадують про це зі сльозами на очах… Я подумав, що ми, ірландці, нагадуємо мурах, що вічно будуть свої країну і себе, а божевільна повінь весь час руйнує все збудоване, а з-під пера з’явилось ось таке:

Норвезький ліс. Вогкої глиці прах.
Блукаючи, як Данте, в сутінках думок
Відчув себе я повелителем мурах.
Я дихаю крижинами зірок
На урвищах готичних Гімалаїв
І стежку міряю безкраю
Від явора до велетня-сосни.
Зерна мені, мурахо, принеси!
Я на долоні мертвої почвари -
Гондвани – покладу безцінну дань.
А наді мною сивочолі хмари
Такі нордичні. І епохи грань
Хоч не цієї – мрій та сентиментів.
І Дарвіна сивезна борода,
Що істину шукав серед моментів
Смішної гри. І як Сковорода
Поради я даю рудим трудівникам –
Я прошу одягти їх макінтоші,
Бо дощ завершення несе вікам.
Та їм байдуже – їхні ноші
Вагоміші за Кіплінга тягар
Отой, що «білих». Заздрю вам –
Істоти істини. Невтомні муралі,
Ви шлях до космосу торуєте мені.
Мені – своєму богу. І вікам.

Серце билося крокам в такт,
Вилітала душа - по граму.
За спиною - стоїть вермахт,
Під грудьми хтось говорить - мама.

Серце билось - неначе звір,
Наче піймана в клітку птаха.
Перед нею - гнилий пустир,
А під серцем хтось каже - тато.

Серце билося - за обох,
За життя - молоде й квітуче.
У думках - сповідає Бог,
Під грудьми - від Едему ключик.

Серце билося - раптом свист -
І завмерло. Уже не плаче.
За спиною - стоїть фашист,
У руці - вже навік - розп'яття.

Оперізує, мов батіг,
Думка страшна, немов прокляття:
Важко так дарувати світ,
І так легко життя украсти.

Своєї влади шмат чоловіки
Жінкам, бува, вручають залюбки
В надії відпочити на дивані.
Та, як за справу візьмуться ті пані,
Чоловіки, це маєш знати ти,
Не мають і хвилинки прилягти...

Де проходила людина
Завжди залишається слід.
його сонце не Опече,
Не заморозить лід.

Поле засіяне правдою
Косар не скосить ранньою росою,
Поливають матері те поле
Гіркою материнською сльозою.

Степи співають славу
Борцям, що боронили край.
Посіяні зерна борцями правди-
Пора уже збирати урожай.

Посіяна правда борцями
Не покине ниву, не втече
Наша правда. борцям слава.
Ворогів вогнем пече.

У найтихішім сватівськім готелі,
В самотині, заглиблено-нічній,
Лежу на нерозібраній постелі
Й розмотую думок тугий сувій.
Мене цілком влаштовує самотність,
Зігріта чаєм, - відчай десь пощез, -
Пригнічує хібащо незворотність
Колишніх ювілеїв та імпрез
В готельнім ресторані... Вечорами
Тут все гуло від тостів і промов,
А після всього поміж номерами
Готелю
Босоножила любов
Навшпинечки... Вслухаюсь в тишу ночі:
Ні шереху, ні пошепту - давно
Скінчилось найцікавіше кіно,
І сон склепив слізьми налляті очі.
Воно б на мить дещицю відтворити
І повторити стрічечку одну,
Але ж... часи такі: за все платити
Годиться непідйомну вже ціну.
Сюди - три кроки. І туди - три кроки.
А в молодість ворота - на замку.
Все камерне, як в камері. Мороки -
Ніякої. Самотньо козаку...


2004

Любилися.
Молилися
В церквах і костелах...
Дружилися.
Сварилися
І в містах, і в селах...

Стрічалися.
Вінчалися.
Родилися діти.
Що сталося,
Що і в сім’ях
Тоді братню кров лито?
16.06.2013р.

Лицо человека похоже на круг,
Охотится веко на веко.
Но в ближнем бою и оно тебе друг -
И веришь лицу человека.

Лицо - продолжающий жить водопой.
По ходу любительской блажи
Как варварски съедены, стёрты тобой
Чешуйки её макияжа!

Вот так налетел то ли рот, то ли нос
На эйвон в краю фаберликов,
Из смешанных грёз и припухших желёз
Во влажное нечто проникнув.

В ответ просыпается вся из глубин
Пластических эта пирога
Подспудного чувства, что ты не один,
А много, и много, и много.

Вовсю претворяется полный ушат
Иллюзий, которых задуй-ка.
А, может быть, лучше всего не дышать
На пёрышки или чешуйки?


2013

Облило дощем - громовицею,
Засміявся день літавицею,
У росі кущі - повні пригорщі,
Розлили навкруг літні пахощі.

Занесло дуби із смереками,
По вітрах - ярах борозенками,
Зайнялась зоря в горах ватрами,
Понеслися дні кострубатими.

У піснях - квітках закосичене
Літо мчить від нас - втаємничене,
Пагін спить плодом нерозкоеним,
Промінь снить теплом недозволеним.
2013

Не вір словам,
що я тебе забула,
Не вір зловтішним
людським язикам.
Твого я голосу
давно не чула,
А в сни приходиш,
всупереч рокам.

Не вір, що старість
раптом подолала,
Я ще радію
сонечку й весні,
Хоча краса моя,
мов цвіт зів’яла –
Зате душа
співає ще пісні.

І музика звучить
в моєму серці,
Вона летить у небо
від землі.
В душі твоїй
весною озоветься,
Як вернуться
лелеки й журавлі.

Не вір, що перестану
я співати,
Коли покину
цей земний розмай.
Журавкою
я буду прилітати
І звеселяти
милий серцю край.
26.12.2012

Німує ніч, іде на скон…
Німує било півзабуте…
У час пекучої покути
німує воля, тільки чути:
невіра отченашить люто
окрай золочених ікон…

Він посміхається, коли болить не дуже,
А коли дуже – плаче без упину.
Чи можна залишатися байдужим
До болю-муки хворої дитини?

Він відчайдушно бореться, щоб жити,
Але ж такі слабенькі має сили.
За що страждати мусять бідні діти,
Котрих тяжкі хвороби підкосили?

Біда приходить раптом і нізвідки…
Від кожного потрібно небагато:
Допоможімо разом хворим діткам,
Допоки їх ще можна врятувати.




P.S. Влітку 2010 р. цей вірш супроводжував збір коштів львівськими мамами-волонтерами на лікування двох тяжкохворих немовлят. Тоді необхідна сума була зібрана, і обох дітей успішно прооперували за кордоном. Але поруч з нами завжди є ті, що потребують краплинки нашої участі у морі їх порятунку...
Допоможімо!

В найніжніших обіймах
Я, сніжинкою, тану,
У божественнім вальсі,
Мов у казці, пливу.
Мені легко й надійно,
Бо танцюю з коханим.
Завмираю від щастя –
І живу й не живу…

Все погасло навколо –
Тільки сяючі очі.
Я, неначе в повітрі,
Невагома, лечу.
«Ще хоч тур, чи хоч коло!
Більш нічого не хочу», –
Наче тиху молитву,
Я в душі шепочу…

2012

Ледь блимав з неба «Віз»* розпряжений,
Давно заснули вже воли,
Ми, ніжністю щемкою вражені,
Все розлучитись не могли.

І на губах бриніла піснею
Мелодія сердець палких,
Старим вином кохання пізнього,
Хмеліли очі і зірки.

2011

Вже не болить. Чи, може, не жива?
Заблукана в осерді тої ночі…
А навкруги слова, слова, слова…
Ячать…Голосять…Шепотять… Регочуть…

Дарма вмирають сили у мені.
Відкину геть набридливу оскому.
Утіштесь, очі, що такі сумні?
Розбите серце зшию по-живому.

Іще розгорне крила серцеліт.
Жура нову одраду не порушить.
Ще приголубить цей мінливий світ
мою побиту памороззю душу...

Я помню было время - время жить:
Весь мир дышал безумно в эйфории!
В разорванных плащах моей души
Жизнь рисовала линии кривые.

Зрачков расширенных дурная глубина.
Но я искал, искал тогда такие.
Со свежим взором, без границ и дна,
С теплом расцвёвших на рассвете лилий.

И было не сорвать нас, как не рви.
Мы закаляли дружбу в этом аде,
Метаясь нервно в поисках любви,
Мечтая тихо об Эдемском саде.

Конец приходит с тиканьем часов.
Давным-давно я написал про вечность
И запер на ночь веки на засов
Лишь до утра. Иль до случайной встречи?

В пустых ладонях плыл густой туман.
Впускал я в кровь его, разбавив пылью.
А фальш улыбки, как потёкший кран.
Мне невдомёк, что это было былью.

Открой мне дверь - мне б только отдохнуть
От этих лиц, что жадно дышат в спину.
Дай разделить и глубоко вдохнуть
Хоть пять минут с тобой наполовину.

Ты не открыла. Может не сама.
Пускаю ноги в бег, а взгляд на крыши,
Где птицы сходят массово с ума,
Где ностальгия еле-еле дышит.

А завтра обязательно опять
Проснусь под дождь в своей пустой квартире.
Но для чего и для кого вставать?
Я весь разбит в свои двадцать четыре.

Вновь вспомню друга, а потом её, -
Он хоть и дальше, но немного ближе.
А за окном болтается бельё,
А за окном выглядывают лыжи.

А за окном любовь клевали птицы.
Мне б их спугнуть! Мне б воздуха! И мне бы...
Собрать стекло, что надо мной искрится -
Взлетающие вниз осколки неба.

Шутливый взор испорченных зрачков, -
Мне показалось света было мало.
Мы - дети блудные своих отцов,
Мы пили дружбу из чужих бокалов.

2012

Вірю прикметі такій:
Дощик накрапує рими...
Повне цеберко надій -
Бути цим ритмам моїми!
Серпик небесний моргнув,
Вилив народну прикмету
З-поміж планет і зірок
Прямо у зошит поету...
І полились, полились
Образи рясно-строкаті,
Хаос змінивши на вись...
...Мокро у хаті...
Зранку сріблястий ріжок
Розхвилювався:
- Де ти, поете-дружок?
- Римами грався...



16.06.2013

Заколисую пам’ять про тебе,
наспівую «люлі».
А так хочу зігрітись
в осонні твоїх долонь!
Я поразки зазнаю,
я свіжі наб’ю собі ґулі!
І казатиме розум
своє протяжне «о х о л о н ь!»

Я пручатимусь долі,
із сумнівів виткаю витвір…
Сім разів не відміряю –
миттю тебе обійму.
І до біса усіх, –
ти сьогодні – моя молитва!
«Як причасника»,
завтра тебе прийму…
2013

Хлюпочуться лилики в ночі чорнилі,
гойдається бЕзсну судомисте гілля.
Розкліпані зорі усмоктують видихи трав.

О ці тайні овиди - люмінофори.
У післясвітіннi хвилюється море,
лавує душі Кападокія- хто це наслав?

Ізвомплені струни, напившися звуку,
замежно струмують, ато рвуться круком
над -утлого дня-грийзалевими мітками доль.

З акустики духу, карафи гітари -
висотую райдуг акорди -не шарі,
як злато- міраж ельдорад із невідання штольнь.

Зо себе виспівую фрески насердні
кулясту грозу розганяю по вені,
а стебла чуття не ізгірклися як полини.

Вишіптую сонце, що вечір поцупив
вимріюю чудо небес Гваделупи
в усі розвіконня душі, в розішторені сни.

Тебе виворковую -тиха й несміла,
бо довго крило безколірно шамріло.
мотиви пісень витягаю із твані суєт.

ізійшлий на мене стовимірний простір,
влітаю у тебе лелечо- не гостем-
і падаю д"горі, чи вниз- я не відаю - ет!

начуй мене гостро голкіпера оком...
Чи можеш зловити- отак, ненароком?
летка і кометна я - голос, що інфразвучить.

торкаюсь осердь і твоїх потаємних
планет обертонів: і білих, і темних...
я -Дива, іронія Долі -накликана мить.

***
Слова, мов зерна, сію, засіваю,
І вірю – дочекаюся врожаю.
А піснею завруниться душа, –
Її не переможе чорна зграя.

***
Кудись ідуть і дурні, й мудреці,
І моляться багаті та старці,
І кожен хоче Істину збагнути,
Але не там шукають мандрівці,

***
В Хайяма я навчатимусь довіку,
Бо мій Учитель мудрий і великий.
Ти хочеш перевершити його?
Хвалю тебе, а думку з серця викинь.

***
Блукає досі правда у тумані
З тих пір, як побувала на Майдані.
Не хоче повертатися до нас,
Бо знає, що ми скажемо, зарані.

***
Цінує Бог слухняність і покору,
І зцілює умить, якщо ти хворий.
Він дав життя тобі не для утіх,
Тому й нагадую – memento mori!

***
Господарі вклонялися землі,
І розминали грудочки ріллі:
«Чи не пора цю ниву засівати?»
А після них лишилися граблі…

***
Ні, не боюся поламати крила,
Допоки в них буяє дужо сила,
Я прагну волі, неба, висоти, –
І не дивлюся, що внизу нарили.

Ніяк ми не поділимо свої
обов"язки - заваджують амбіції, -
новітні "палії" і "колії"
над створенням примари-коаліції
колінця витинають...
Холуї
московської -
до всього -
"опозиції"!


2006

Я сам собі і партія, і блок
опозиційний - маю всі засади
критикувати вади трьох гілок
цієї одностовбурної влади.

Я - змій на цьому дереві,
зумій
мене переловчить, немудра владо:
ручним не стану голубом -
я змій,
якого не зробити підлим гадом!


2006

Така вродлива і така самотня!
Темнішає очей її безодня,
Досвідчених відлякує мужчин –
Не зважився на вчинок ні один…
І я боюсь, хоч ворухнулись вуса
І серце стрепенулося:
Спокуса
В безодню ту пірнути
Й переляк
Вже навкулачки б’ються,
І ніяк
Одне одного не перекулачать…
Безодня оживає – очі бачать
Моє вагання,
Явну нерішучість,
І я читаю в них про неминучість
Мого падіння в темряву безодні –
Від цього не врятують сили жодні,
Ні навіть чорна магія і біла…

Вона сама втопити захотіла
Мою самотність в самотині власній –
Нехай нещасний буде,
Та прекрасний
Фінал оцей – очей протистояння…

Чом пізно так приходиш ти, кохання?!


2003

Завтра усякій воді
Дощ даруватиме рими,
Адже цеберко надій
Серпик небесний не втримав,
І, нахиливши ріжок,
Вилив народну прикмету
З - поміж планет і зірок
Прямо у душу поету,
І на папір полились
Краплі наснаги рясної,
Доли змінивши на вись,
Хаос - на вічні устої.

16.06.13

День.
Цей весняний, цей сонячний день.
День,
Як мелодії ніжних пісень.
День —
Відлуння сну у ніч п'янку, у ніч п'янку.
В цей день зустрів тебе чарівну, як весну.

Приспів:
О, я кохаю, я кохаю так тебе,
Довіку не забуть уже мені цей день.
День,
Коли зустрілись наші погляди на мить,
І час тоді безсилий був нас розлучить…
Пройдуть роки, пройдуть роки, пройдуть роки —
Я знов торкнуся ніжних рук , о кохана.

День —
Незабутній і пам'ятний день.
День -
Захмеління у цвіті вишень.
День
У море ласк окутав нас, поволі згас,
Подарувавши цей травневий перший вальс.

Приспів.

День…
Як сторінка життя — один день.
День!
Він — як радісний зойк із грудей.
День —
Як вальсу крок, як блиск зірок, життя урок.
Такий жаданий перший пристрасний танок.

Приспів.

2008 (2013)

В Україні
На Волині
В роках сорокових
Від сусіда
Ішла біда
Цілі сім’ї в крові

Зрозуміти
Треба вміти
Хто гріхи породив
Це й фашисти
Й комуністи
Нищили народи

На Волині
В Україні
Брат був проти брата
Тоді Юди
Були всюди
І несли прокляття

Героїчні
На етнічних
Землях України
За державу
Земля кривавить
Її діти гинуть

Кінець в кінці
Й Українці
Захотіли свого
Землі слави
І держави
Але чи йшли з Богом? ...
15.06.2013р.