Ніхто мені і я нікому
Не зобов'язаний в житті.
І тільки батьківському дому
Борги віддячую святі.
Немає вже батьків на світі,
Тому так боляче щемить
Душа в безмовному самітті,
Коли назріє щемна мить.
Сюди вертаю, як на прощу,
І ревно каюсь, і молюсь,
І вірю: в будучність поточну
Я навіть з вічності вернусь.
У світ лозової колиски,
Ікон, всевидяче святих,
Туди, де прадідівський мисник
В кутку приречено притих.
Сумують згорблені кочерги,
Мовчать півні на рушниках,
Мадонна-мати попід верби
Іде, з малятком на руках.
Барвінком вишиті дороги
Зовуть у звабну далеч літ.
В очах - ні смутку, ні тривоги,
Лиш квітне юних весен цвіт.
Давно калиновим хоралом
Відголосили солов'ї.
Горіли в серці й не згорали
Пекучі спогади мої...

Я відкрита. Я – настіж. А ти все шукав ключів,
Розстібав кожен ґудзик на сукнях моїх світлин,
Міряв ямби і ями, обмовки мої лічив,
І розгойдував «антинуль» до «антиодин»…
І приходили інші, зливали з розеток струм,
Віддирали зо стін довіри тонкі шпалери,
Залишали в мені лиш музику, на котру
Ти колись покладеш вірші… і зачиниш двері.

Ти конче у надлишку, ти – не відтята плоть,
І я сліпну на ліве, я наливаюсь криком
До країв і за край, і додолу вогким теплом
Я стікаю мерцям запитань під важкі повіки.
Я вертаюсь у ребра дірявим осіннім дням
Затуляю собою прірви між до і піксель,
Між вогнем і мечеттю, і спродую імена
Тих, що всує не варто, карбую стрічками чисел
І зрізаю із себе відбитки твоїх долонь
І годую нічийних котів і верзу про море…
…ніби берег його – то твоя не відтята плоть,
Конче-надлишок, на який я хронічно хвора.

2013

Протяни мне руку через лан
Протяни через океан
Сердце тебе открываю
А что было и что будет
Братом тебя называю

В боли на чужой земле
Душа плачет, не иначе
Перекати поле на воле
По вольном степу скачет

А я плакала, в темнице, слезы по ресницам
Ехала по миру в золотой колеснице
На троне как царица, плененная как птица
Хотела я свободы, и от ран лекарства
Была я как царица что не имеет царства
Жоана Мадзестеш 2013 рік

* * *

Нарешті тепло. Вишні розцвiли,
На тисячі свічок панiкадила.
Гордієві розв’язано вузли,
Що нам за зиму Мойра накрутила.

Нарешті тепло. Гарний Божий день
Не вірить в неминучість плащаницi.
Змiнився світ. Та людоньки лишень
Зрадливі, зраджувані, ницi.

Топчу свій шлях: ні слави, ні хули.
Звикаю просто, мудро, сумно жити.
Сумні вишень скороминущі квіти:
В Страсний Четвер ті вишні розцвiли.

1995

1.

неба сірий щем
вичорнено вщент

зір
благі вуглини

негативе днини
у душі совиній
сни збирай дитині

хоче світла ще
серця капище

в міста за плечем
сонячний ковчег
вітер
серце пинить
дихає
у спину
холоду царина

кваплення картина
душі
під плащем
майже
сніг
з дощем

2.

в тисячах очей
вулиця тече
вулиць павутини
очі павучині

піна магазинна
вискочка-хвилина
голову товче
в грубій ступі черг

брязкає ключем
гулянка нікчем
з них
добротна глина
і на марку
слина

обережно
нині
де бабло
там свині
із рох-роху джем

продаєм
і ржем

невелика честь
цю розмову тче
усмішки
гостинні
і кан-кан
вітринний

жруть наївних
кпини
мов магніт
бобіну

причет уночі
дріт і циркачі

3.

вірш
мене завчив
не квилить
мовчить
повна сну руїна
кома бедуїнна
вітер
під коліна
крапка
рідні стіни
в люльці долі
чвир
я
з рядком
на ви

4.

звідую чи чув
хто
про храм дощу
вирушаю чинно
є на це причини
неба полонина
царства половина
на дорогу
в човг
виганяю
кров

5.

ночесвітки чар
місяця ручай
морем
по коліна
з горем
білостінним
проростає в тіні
пагубним
корінням

чуєш
це дзюрчать
думи
товмача

6.

біг свій розпочав
зайчик
із меча
світла херувима
тінь з господи
вимів
шибі
місто вимив

впала ночі схима
тріснула печать
є про що
кричать

7.

Боже
ти
гончар
ліпиш дитинча
поки свіжа глина
нечерства людина
в тебе
руки сині
та душа у сині

янголи кавчать
до печі вже час

запеклися враз
профіль і анфас
неміч і гординя
і рухливий вимір
розгубився в димі
під ангобом
дивнім

любе дитинча
мушля
на печаль

8.

думи
в місто мчать
трохи погарчать
видряпають
ліні
з левів
що камінні
переб’ють
начиння
лагоді весінній

добре потрошіть
де нема душі

26 Квітня, 2013

А у житті, як на вокзалі...
Побачень - смїх... Прощань - печалі...
Своя земля… Гірка чужИна,
Де сниться, тільки - Україна.

Приспів:
Вона, одна, Тебе почує,
Вона не зрадить, не згордує.
І, як дитину рідна ненька,
Пригорне до свого серденька

До Тебе пісня моя лине.
Через усі кордони й стіни...
Туди, де бомби й автомати...
Любов - нікому не здолати.

Приспів:
Її не втримати, не вбити,
Її за гроші не купити,
Їй не страшні лукаві люди...
Вона, завжди, з Тобою буде

Повір мені, моя єдина...
Ще прийде радості хвилина.
ПтахИ вертаються додому...
Я не віддам Тебе нікому.

Приспів:
І ти обнімеш рідні діти -
Їх будеш ніжити й любити,
Їх будеш, знову, цілувати.
І нашу пісню їм співати...

А у житті, як на вокзалі...
Чекають нас незнані далі...
Чекає нас гірка чужИна,
Та сниться, тільки - Батьківщина.

2001 рік

а душа моя (рознадієна)
до чужих сердець доторкалася
а душа моя (ще окрилена)
навстріч кожному усміхалася
а душа моя (що наївна ще)
набухала мріями- первоцвітами
а душа моя (недосвідчена)
малювала дні тільки світлими
світ зустрів її (рознадієну)
крижаними своїми обіймами
крила розіп`яв мрії потоптав
зацвітала вже тільки стигмами
світ сміявся вслід що наївна ще
що довірлива (хоч досвідчена)
а вона свій біль в темряві ночей
віршами терпкими закосичувала...


2013

І окутаюсь блакиттю небесся -
Під ногами простори травневі,
Мені сонце в обличчя сміється -
Окуляри занадто дешеві.

Тут змагання кожної днини -
Малювати на власних полотнах,
Озирніться на щирість дитини -
Саме цим накривайте болота!

Тож зіграємо по правилах Бога!
Я ковтаю краплину повітря,
Підіймаймося вгору по сходах
За добром, яке в пахощах квітня.

Ось зізнання, ніби пігулка,
Новий день пролунає оркестром,
Хай промокне наскрізь моя куртка
Тільки, щоб вберегти твоє серце.

2012

Екзотично пахне цвіт акацій
Із дитячих літ, що босонІж…
А життя – це шерег біфуркацій,
Чи простіше – просто роздоріж.

Шанс утратиш – рватимеш волосся.
Пожалкуєш, й що спромігсь на чин.
Все мені так болісно збулося.
Нарікати теж нема причин.

Як мені до себе докричаться,
Справжнього, де ще таке дитя…
Щедрий Боже, дякую за щастя.
І нема із цього вороття.

28 листопада 2005 р.

Гвардійці поетичного пера –
Місцевих літоб’єднань ветерани –
Провідують мене:
Прийшла пора
Лічити втрати
І численні рани
Зализувати разом,
В тишині
Пенсійного непоспіху.
А й справді
Я ще комусь потрібен,
Ще мені
В безрадісні часи, їй-богу, раді!
Комусь потрібне схвалення моє
І дружні, неколючі зауваги,
Комусь моя прихильність додає
Упевненості в чомусь
І наснаги…

Від чаю відчай блякне і втіка.
Снується спогад. Вишукано слово
Загальнозаспокійливе.
Така
Блаженна атмосфера:
Всім – чудово!
Що ж, постаріли…
Сили вже не ті…
Але ж і старість – не хвороби тільки:
Все менше помиляємось в житті,
Старі аналізуючи помИлки.



1999

Ходімо, пане, володáрю снів.
Вже всі хрущі на місяць відлетіли,
За ними й день зомлілий відлетів
І заховав ув одіж ночі тіло.

Ходімо, пане, знаки на руці,
Дзигарик спить, не ходять механізми.
Я маю пісню в серці на денцí
І кілька слів про істо(істе-?)ризми.

Я Вас чекаю довше, ніж себе,
Вже всі річки з грудей моїх пророслі.
Уже і ніч, як той весляр, гребе
Поміж зірок, що топляться у Ворсклі.

Ходімо, пане, грайте в дві руки!
Вам не кортить почути очерети?
Із них, буває, ріжуть сопілкú,
З яких пізніше виростуть поети!

Ходімо, пане, кличу Вас іти
На сонний берег - підібрати риму.
Там золотяться риб'ячі хребти
У річкових аналогах Гольфстріму.

2013

Стежка добігає до Осколу
І стрибає з кручі стрімголов
У зелену воду,
Прохололу
За коротку ніч.
Рясний улов
Зір примерхлих визбираю в рясці
Й витрушу сушитись у траві,
Щиро вдячний вигадці-будьласці
За трофеї сріберно-живі.
Та нічого не візьму додому
З щедрого ліричного добра –
Інший хтось на березі крутому
Це добро пізніше позбира…
Все мені не миле і не добре
В милому і доброму краю,
Й неухильно звужується обрій,
Душу заарканює мою,
Безборонну, зранену й безвинну…
Вже мені вертатися пора
З берега
В сумну оту хатину,
Що із райських кущів визира;
В хату,
Де вгасає мій найперший
Провідник, провісник і пророк,
Що своїх уроків не довершив,
Свій земний довершуючи строк…
Що скажу йому,
Сковтнувши сльози
Й гладячи неголену щоку,
В дусі найреальнішої прози,
Правду все ж ховаючи
Гірку?!
Вже йому життя не доточити
Ані жартом,
Ані співчуттям,
На життя молився мій учитель
І… не дорожив своїм життям.
Вже душа готується у вирій
Відлітати – жде свого лиш дня –
Від тюремних камер і Таймирів,
І десятиліть невизнання.
Тиша заніміла перед болем –
Біль згустився в крапельці сльози,
А сльоза сумує за Осколом,
За осколком блискавки-грози…
Перед ним ніскілечки не винен,
Все ж ховаю очі і слова,
Ладен вік свій переполовинить –
Хай зі мною разом дожива!


1995

Досі звучить у мені та мелодія ночі -
Ревна і пристрасна, ніжна, жагучо-зваблива.
Місячне сяйво впліталось у мрії жіночі,
Фата-моргана ввижалася, марево, диво!
Солодко, щемно... І я розчинялась у звуках
Ляпіс-лазурних, з краплинками зір мерехтливих.
Сіяла музика спогади, тугу та муку...
Долі подяка за ті відчуття особливі.

02.04.2013р.

Хто сіє гроші, той стає багатим,
І вірою, і думкою крилатий,
А силу нам дає любов Творця, –
Та щоб злетіти, треба вийти з хати.

Єднаєш неосяжний простір
нитками ходжених доріг,
і сіється із високості
набридливий байдужий сніг

здається, то буденні речі –
скоринка неба і сніги,
і стежка обіч порожнечі,
прощання, друзі, вороги

літа спливають за водою
і тільки маєш, далебі,
вечірнє небо над собою,
змарнілу долю при собі

оту розхристану хуртечу,
оті сніги, сніги без меж,
коли намарне в щедрий вечір
до решти душу роздаєш…

Сніги і хуга.
Вечір став на лижі.
Остуда крає скибками тепло.
Десь, мабуть, протяг поселився хижий,
що стільки снігу в серце намело.

І мерзне час в годиннику на вежі.
І місяць січню сплачує борги.
І знову душу тугою бентежать
сніги і хуга, хуга і сніги…

Гріб.

Господи Ісусе, знайшлися люди, які не залишили Тебе і після смерті. Йосип з Ариматеї і Никодим доклали усіх зусиль, щоб спасти Твоє тіло, вкласти до гробу. Ти хоч є Сином Божим, але на землі мав як людина своє місце народження, життя та смерті. Я не маю місця народження, бо знайшов смерть у лоні матері, а частинки мого тіла викинули геть на смітник. Я не маю навіть могили. Тіло моє знищене абсолютно, не залишилося жодного сліду. Залишається тільки безвинно пролита кров, яка голосно взиває до Бога із землі. Залишається смуток, почуття провини і похмуре обличчя сучасної людини, яка чинить зло. Залишаються докори совісті, приречене серце, яке ставить знак рівності між добром і злом. А ця рівність є смертю душі. О, Ісусе, борони всіх від вічної смерті.

Вкладають в гріб Того, Хто йшов в ім’я
Господнє. Безутішно плаче Мати.
Своє дитя оплакую і я,
Хоча сама дала його розп’яти.

Що зроблено, того не відміню.
З душі тяжкого каменю не скину.
У покаянні Господа молю,
Аби простив і дав мені дитину.

Омріяне, оспіване дитя -
Моя надія і моє спасіння!
Хай стане над гріхом нове життя,
Як вічну тьму долає воскресіння!


>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"




Цикл створено у квітні 2010 р, відредаговано у квітні 2013 р.
Дякую всім, хто пройшов зі мною цю непросту болючу дорогу, хто підтримував і просто читав. Залишилось дочекатися Епілогу...

Якщо є люди
Що читають ненаписане
І розуміють ненаписаного суть,
Нехай так буде.
Хай тим шляхом ідуть
І відчиняють двері
З наочними завісами.
Хай життєвий час несуть.
Хто відчиняє вікна правди і болю
Людям пересічним і ідолам,
Він для неба правий.
Той, хто Бога молить,
І той, хто не молить,
А лишень пястучить груди,
Щоб з життя свого бруди
Які там знайшлись
Викинути допоміг колись.
Щоб наш світ зрозумів,
Що таке гріх
В божому видінні.
Щоб Ісус за нас не терпів.
Щоб світ не бачив війни.
Щоб в любові жили
Батьки і сини. І всі ми.
Хай щезнуть неправі осУди
А щойно тоді, ДОБРО буде.
26.04.2013р.

Майбутнє зустрічі не жде
З минулим... Вони різні.
Життя змирилося уже,
Як на прощальній тризні.

А десь у Вічності вони
Зануряться у спокій,
В якому згубляться всі дні
Без гаму і мороки.
2013р.

Зозулі по довгій зимі відкували,
змиває скорботи весняна пора,
грайливий такий,
парубоцьки зухвалий,
крізь хмари задощений
день прозира.
Зворушливо юні забризкані руна
перлисто ряхтять у квітневім краю,
і сіються з неба
посріблені струни
на землю,
на плечі,
на долю мою…

1.

рівно в шість
про сон
життя забуло
крок душі
голодним маршем
вулиць

світ ожив
і ціни надуває
стережись
і не проґав трамваю

2.

кров
стоїть
немов
за серцем жінка

міста їдь
шукає відпочинку
за поріг
сміття і ніч
виносить
стоси снів
в яких
згорає осінь

3.

ще живем
про це щебече
преса
тьма проблем
бракує
світла
весел

звідусіль
шпигують
ось вам качка
хліб і сіль
розжуйка і подачка

скільки справ
згорить
з опалу
доле
стільки страв
зникатиме
зі столу

гра
в слова
давно уже
не жалить
шлюз
овва
чогось
комусь
не стало

4.

чути дзвін
холодний
аж колючий
плаче він
мов за запоєм
участь

позбирав
на правду
дзвону мало
і гора
думок на плечі
впала

5.

груди-сейф
у нім лігво причини
це не кейф
а горе
для мужчини

не інфаркт
бо серця
вже немає
просто факт
з горілки він конає

глузду суш
мистецтво
не напитись
душ злих душ
то роги
то копита

буц та й туп
трясуться руки
зранку
вмився труп
і просить
в біса склянку

6.

місто мрій
з бетону і металу
серця крій
залежить
від кварталу

до думок
два янголи пристали
ні на крок
чекають на поталу

голова
добротна кухня
ґвари
де слова
просмажені
до шкварок

ваша тьма
скуштуйте
ночі грінку
болю шмат
і на жінках
печінку

сонце
їж
он тіні
он підлива
онде
ніж
працює
без надриву

наминай
то свіже їдло
госте
запивай
і чокайся
при тості

7.

без причин
ця тиша
не зів'яне
є
почин
для вдачі-каравану

дзвякіт
ляск
і дзявкання палітра
сонцепас
жене
отари вітру

де
зірок
рясні інконостаси
де
за крок
шипить пустеля часу

8.

просто в лоб
інакше суть не вміє
ще не гоп
а в серці веремія

де той муж
немає
стуку в п’ятках
місто-вуж
на шиї
мов краватка

місто-міст
між стінами
і спліном
долі ліс
опалення
каміну

тепло тут
не хочу
прогоріти
та ідуть
за мною
світла діти

гомонять
щось тихо
між собою
кров моя
як хвиля
без прибою

ще ковток
очікує на сушу
мов рядок
поезії
на душу

26 Квітня, 2013

Знов плісняву неба сиву прокреслить біліший слід.
Літак пробиває хмару і далі летить на схід.

Ти дивишся в неозоре крізь крихітні скельця сліз.
Літак пробиває хмару і далі летить навкіс.

Усе, що зміряв роками, віднині - єдина мить.
Літак пробиває хмару і далі летить, летить...

Зняття з хреста.

Тепер моє тіло справді не нагадує людини. Мамо, ти хотіла побачити мене мертвим, то ж подивися, не відвертай погляду від мого мертвого, пошматованого тіла. Лікар, щоб упевнитися, що по частинці видер мене цілком з-під серця моєї матері, старанно укладає всі частинки мого тіла: пошматовані ноженята та рученята, видерте серце, відірвану голову. А ти дивися, дивися на свою дитину, яку ти вбила. Може, цей страшний вигляд промовить до тебе. По кому передзвін? Невже його ніхто не чує? Невже не чути поминального дзвону по тих, хто відходить? Невже у мертвій тиші цього мовчання не чути голосу тривоги і перестороги? Спаси! Спаси ненароджене, аби спасти себе самого, щоб самому не вмерти морально. Знищуючи без розголосу людей ненароджених, ми самі стаємо суспільством мертвих людей. Пам'ятаймо слова Христа: «все, що вчинили одному з найменших братів моїх, Мені вчинили». Власне, це вони, ці найменші, осудять нас колись іменем Христа. Мати страждаюча, будь з тими, які в смерті зазнали тяжких тортур. Огорни молитвою тих, що залишаються в тіні смерті – гріхові.

Спасителя знімають із хреста,
Його сльозами Матінка вмиває…
Моя сльоза – холодна і пуста,
Як та душа, де совісті немає.

Хіба я мати? Грішна і лиха,
І на землі іще таких - без ліку.
З хреста не зняти тЯжкого гріха,
Мені тепер нести його до віку.

Як часто легковажимо життям
Без думки, що за все є час розплати.
Іще заплаче совість за дитям,
Що гинуло, немов Ісус, розп’яте…

>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"

Спасибі і рукою й серцем теж
(Як щемно в слід цвєтаєвський ступати!)
В цих віршах б’ються сполохи пожеж,
Які в душі зумів потамувати.

Шалена буря рвала і гула.
Не знаю, як приборкати вдалося.
Хай легіт вам торкнеться до чола,
Скуйовдивши не долю, а волосся.

Вина кармічна на густім хмелю
Перебродити б мала в ніжні вина.
Якщо лишилась гіркота жалю,
Пробачте, каюсь, в цім моя провина.

Любов буває радісна й сумна.
Поезія ж – то почуття взаємне.
Здається, заплатив за все сповна.
…Вина терпкого аромат приємний.

25 травня 2011 року

Терпкий розсіл. Хмільне було чар-зілля.
Я нині із такого будуна.
А ти по-материнськи на похмілля
Свою любов так просто й щиро – на.

Я, змучений, припав до твого дзбана.
Повір, що навіть краплі не проллю.
Пручаються вуста сказать: кохана,
Впирається душа сказать: люблю...

Так серце розхиталось від емоцій,
Заходиться плачем від аритмій.
Розсіл не менш біблійний, як і оцет.
Гіркий?.. Солоний?.. Пий, козаче, пий!

Я пристрасть знав. Крутили – як динамо.
Із набиванням власної ціни...
А тут стражденна жінка, наче мама.
Як не любов – то жертву оціни.

...Каміння своїх слів пора збирати.
Відмовили в коханні майже всі.
Це не кінець. Життю іще тривати,
Допоки не доп’ю увесь розсіл.

14 лютого 2004 року

І канула епоха листування.
Як мовиться, у вічність.
Телефонні
Уривчасті розмови,
Спілкування
По Інтернету –
В нинішнім бездонні
Провалля бездуховного –
Не в силі
Нам замінити миті неповторні
Конверта розкриття,
Рядочки милі,
Що їх писали пальчики моторні,
Зігрівши ручку ніжністю;
Пропахлі
Домашністю
Листочки у клітинку
І споминів оспалих дивний спалах,
Що в юність повертає на часинку!

Пишу листи у безвість безгоміння –
Ліричні вірші – хто їх прочитає?! –
У нинішнього "супер-покоління",
Здається, почуттів тонких
Немає...

І сантименти – в ступорі,
І наспіх
Кохання,
Більше схоже на інтрижки,
І все, що задушевне, –
Курям насміх,
І жодної прочитаної книжки...


2009

я серцем був з вами
душею літав
десь над головами
і своє шептав
своїми словами
які наливав
батьків келихами
й зрозуміння ждав

ставив мови хату
з підкарпатських слів
бо їх мене тато
в чужині навчив
я буду співати
про радість і гнів
і своє кохати
серед чужинців

чую ваші рими
і наголоси
вони мов килими
підняті з роси
наші пішли з димом
там тої весни
а слів як дитину
батьки стерегли

я завжди вертаю
в минуле своє
хоч сумне кохаю
бо ним серце б’є
тому й вам співаю
про все дороге
бо не забуваю
того ким я є

сумніви розлиті
десь в книжках життя
чи хтось схоче пити
незбагнене я
і сказати світу
хто вів до гріха
християнські діти
й сіяв забуття
10.04.2008р.

Ось і ти, побратиме, у засвіти вже одлетів:
у дорозі до краю, де зовсім немає печалі,
і не чутимеш більше ніколи земних солов’їв,
бо небесні хорали тобі, друже мій, зазвучали.

Ти покинув цей світ, коли травень у цвіті буя,
коли хочеться жити, шалено так хочеться жити…
Лиш відлунює в серці улюблена пісня твоя -
та, якою любив у застіллі не раз веселити.

Колоритно густів оксамитовий твій баритон
у ліричному наспіві, грізнім упівському марші:
віра в долю Вітчизни, тверда як залізобетон,
гартувала серця молодí та бентежила старші.

Прощавай побратиме! Твій слід не ув’ють спориші,
і обірвану пісню життя доспівають онуки.
Хай у вічній оазі покоїться світла душа…
А живим залишається вічний неспокій розлуки…

Травень 2011

Крапає кров на сніг, ти кохання не зберіг
В ранах моя душа, бо від тебе їду я
Кровоточить моя любов, і обпікає серце знов
І вже не болить, вже не вогонь, а лід

Тому що сумно, сумно, сумно
То краплі крові на снігу
Тому що сумно, сумно, сумно
А звістку я більш тобі не пришлю
А я чекала, шукала, надіялась і ждала
Зустріть любов в цьом холоднім краю
Але тепер я звістку тобі не пришлю, не пришлю

А ти у світі радості і любові
А я у світі смутку і жалю
І я тобі звістку не пришлю...
Жоана Мадзестеш

2012 рік

Наснилась країна Утопія,
а збоку від марення-сну
вже інша держава, – Болотія,
у мареннях йшла на війну.

Колони із тухлої темряви
на світлі проспекти чеснот
повзли кровожерними чернями
і смерки несли у народ.

І правду рівняли з оманою,
в достатки возносили лесть,
цнотУ називали путаною,
топтали сплюндровану честь.

І канула в безвість Утопія,
земля зачарованих снів.
Всесильна країна Болотія
постала в реаліях днів.

Мої долоні гладили тополю,
Та дужі віти рвалися на волю.
І руки трепетно піймали долю,
Яку навіяла царівна поля...

жайворове літепло
бабі з печі витекло
бубнявіло в кошелі
паростям непрошеним
за старою клунею
ґелґотало врунило
в полі за повіткою
світ зеленим виткало

Освяти, погорьований світе,
підперезані пам’яттю дні,
де в долонях коханих спочити
довелося нарешті мені,

де всміхнулася доля гостинно,
донедавна нестерпно чужа,
та навчила ділити хлібину
і ховати у піхви ножа…

Освяти давнім щастям дорогу
крізь обруси снігів і туман,
де відчахнуті душі до Бога
повертаються, наче з прочан…

Запеклі в цих місцях колись точилися бої,
тут не один герой свого розколошматив танка...
А я стою і раптом ясно розумію, рубаї
усе ж таки суттєво відрізняються від танка.

Масштабність руйнувань було не осягнути оку,
Gaswagen проковтнув захланно не одну тут Хайку...
А я стою і ну, ніяк не доберу, чи хокку
хоча би чимсь суттєво відрізняються від хайку.

2013

На даху Мартин-дружок
Їсть із м’ясом пиріжок.
– Де його, – кажу, – ти взяв?
– У сусідки Галі вкрав.
– Бачу, коте, ти злодюга,
А я ж мав тебе за друга.
– Не картай мене, хлопчиську,
Все одно я ж твій котисько.

29-30 квітня 2013 року

Я знову перед кимось у боргу,
бо є життя і є його дрібниці.
Не знаю, що утрачу, що знайду –
спів журавлинний чи перо жар-птиці.

Не знаю я, де щире, де брехня
і що душа поміж гризот шукає.
Мені б тогО крилатого коня,
що на Парнасі годівницю має.

А ще би Музу зоряну - таку,
щоб у очах темніло від бажання.
Але це сон, це мара. Наяву –
у суєті розчинене мовчання.

У сон прийдуть господарі добра,
наставники сумління і моралі,
і викують вериги із пера
та затаврують всі мої печалі.

Не знаю, що утрачу, що знайду.
І так уже засмічені зіниці.
Я знову перед кимось у боргу.
У журавля? Скоріше у синиці…

Серце не встигає за пташками,
Що летять із теплої землі.
Тіні їх на водах, наче шрами
На душі від несказанних слів.

Я люблю весну в собі і далі –
Наче змійку крові на снігу,
Перших ніжних квіточок медалі
В голім лісі, де небесний гул.

Де світанок – Біблія дитяча...
Темна і солодка винна ніч.
І неясно – хто сміється-плаче,
Плаче і сміється в глибині.

Може, скіф у річці синьогубій
Весело полоще тінь коня.
Може, зранку «промиває труби»
Усю ніч розгульна рагульна.

Душу цвіт від холоду рятує,
Як великий сніг – живі тіла:
Юну мавку чи старезну тую,
Що до смерті цноту зберегла.

Совість моя чиста, мов кишеня.
Пташечки сльоза на полині.
Чорні діри білої мішені
В соковитій вічній далині.

Отако весною...
Все проснулось.
Гнізда душ – мов склянки на шаблях.
А мене врятує від намулу
Невтонула щогла корабля.

Я на ній з великого розливу
Випливу на простір золотий.

Хай гримить.
Нехай бушують зливи.
Я люблю в огні й воді рости.

Останній сніг розлючено мете,
ховає нас у білу сутінь вулиць…
Іду і долі дякую за те,
що ми в безмежжі днів
не розминулись.
Торкну твоє засніжене плече,
і давній смуток змиється сльозою,
отою, що навіки пропече
моє життя
і небо наді мною.
Останній сніг розгойдує крило
неопалимій свічці часосвіту…
Минеться все… Спасибі, що було,
і поки що
не встигло відгоріти.

Фантастично живемо,
Вже давно не крадемо.
Ми на рідній землі,
Як у гаю солов'ї:
Всі витьохкуємо в лад
І нема невпопад.
Рано-вранці встаємо,
На роботу ідемо:
А вона є для всіх -
Молодих і старих,
Бо пенсійних людей
В нас давно вже нема -
Їх колись покосила
Провладна чума.
Усього вистачає,
В державі все є...
Президент на роботу
Раненько встає:
Щоб завчасно добратись,
Викликає таксі-
Він тепер, як і ми,
І такий, як усі.
Є і нафта, і газ -
Головне, що своє,
А Росія проценти,
І борги віддає.
На рахунках у кожного
Гроші лежать:
Хочеш, їдь у відпустку,
Споглядай благодать.
Та не їде ніхто,
Бо у нас усе є -
Головне, що робота
ЗаробІток дає.
І тепер із країни
Ну ніхто нікудИ,
А до нас скільки преться?!
Що Господь відведи.
І усі просять візи,
І у черзі стоять,
Бо у нас все найкраще...
І така благодать!

квітень 2011

Присів поет. Почав писати.
Папір приймав праві пісні.
Про пам’ять предків. Про проклятих...
Про правди перелякані.

Поет почув приязний подих.
Плили пам’ятні приспіви.
Подарок принесла природа.
Поклала палко. Піднеси!

Приязний промінь. Пахне поле.
Південь.Пишаєтся пташня...
Папір. Перо – правий пістолет...
Пропало пере лякання.
22.04.2013р.

Мукачівському хору хлопчиків та юнаків присвячено

Співають діти, і душа співає,
Окрилена від музики і слів,
У радості підноситься до раю,
Мов сам Господь її благословив.

Промінчиками сяють оченята -
Розквітли в душах паростки добра.
Зворушливо, проникливо, завзято
Духовний спів дарує дітвора.

Забулося на мить усе буденне,
А головне сягнуло до глибин.
Я слухаю, щаслива і блаженна,
У цьому хорі мій співає син.

Повернеться з небес душа крилата
У сяянні щасливої сльози -
Залишаться у ній відлунням свята
Дзвінкі та щирі діток голоси.

Ми всі квартиранти своєї глибини
В свідомість через сни,
Ліси теплі
Надихають птахів принести зерна,
які замінять меблі,
Родючі квіти - одяг темний
Засіють камені мансарди побуту,
Тоді у перше буття і спробую,
Пахнючі землі ввійдуть підлогою -
І відпочинемо у Богові

Ми всі - квартиранти свого простору,
Відчувайте в собі і в кожному
перехожому
Знімайте замки, засуви минулого,
Відкривайте вікна,
Впускайте повітря,
Кожний кожного -
Не ототожнюймо

2012

Бог дарив усім очі,
Щоб ми побачили добро,
Яке Він сотворив.
Хто бачити це хоче,
Бачить і розуміє його
І кроки ставить охоче.

Бог дав усім нам ноги,
Щоб крокувати в життя,
Яке Він дарував.
І ми ідучи з Богом
(Не має значення у якому взутті)
Ступаємо на кам'янисті дороги...

Бог дав людям дві руки,
Щоб ними творити красу
Щоб колись пишались внуки.
Спивали праці росу.
Життєві грішні круки
Хай летять від нас в далину.

Бог дає вільну волю.
Вирішаймо куди нам іти
В нас є розум і душа.
У кожного своє "я",
Далекі дороги й мости...
Ідімо. Там нема болю.
05.04.2008р.

***
В законах плоті – корінь довголіття,
Без нього засихає верховіття.
Прислухуйся до голосу єства,
Щоб карту мічену, бува, не витяг.

***
Спалахують думки, немов комети,
Освітлюють усе нутро поета,
Пульсує в ньому таємничий всесвіт, –
І кожен знайде там свою планету.

***
Твій успіх там, де сходинки невдач,
Де рій проблем, бо звідти втік ловкач.
І хоч би як втомився – не здавайся,
Молись до сліз, а духа розкріпач!
2013

Складаю свій образ я довго
З частинок розбитого скла,
Яке із небес на дорогу
Впустило безгрішне маля.

До купи зберу і впізнаю
У склі свою душу і те
Маля за воротами раю,
Уже не настільки святе.
2013р.

Час мене підганяє. Іти
важче тим, хто обдумує кроки,
хто не вміє себе нести
в цьому світі, де все - напоказ.

В цьому шабашеві суєти,
в цьому слові, забутому Богом.
Час мене підминає. А ти
не здавайся. Встигай з ним у ногу.

Зводь рахунки і зводь мости.
Вчися бути і списом, і Спасом.
Час мене обганяє. Лети,
моя пісне, і будь поза часом.

2005

Ще якої геєни
Ниспошлеш мені, Боже?
Диким сміхом гієни
Моє небо тривожать.

Ще помножиш страждання
На нестерпні тортури?
Обступило кохання,
Як безвихідні мури.

В цьому пеклі вогненнім
Пристрасть хижо п’є душу.
Від якого із членів
Я відкинутись мушу?

Від очей сумовитих,
Від руки у ваганні?
О, як хочеться вити
Від такого кохання!

Сміх гієни тривожить
Небо, море і сушу…
І не в силі я, Боже,
Свою вирвати душу.

Із пекельного раю
Не буває вертання.
Від кохання вмираю,
Воскресаю в коханні.

23 січня 1998 року

І пора вже не та, і вже цвіт обліта,
І спливає у даль за водою.
Б’ється врода весняна твоя об літа,
І не буде добра з цього бою.

Про літа я не буду тобі говорить.
Ще колишня ранкова краса є.
Проліта поміж нами димок у блакить,
А багаття любові згасає.

21 березня 1993 року

Смерть

Христе, Ти, підвішений над землею з хреста, побачив свою Матір і учня, який стояв біля Неї і розпочав той дивний діалог, в якому виразив свою волю: «Жінко, ось Син Твій», «Ось Матір Твоя». Ці слова додали сили новому материнству і новому синівству. Марія приймає нас усіх за своїх дітей, як прийняла Твого улюбленого учня Йоана. Чи і я, Господи, буду Її дитиною? Христе, конаючий на хресті, котрі з Твоїх слів мають бути моєю дійсністю: «Боже мій, Боже мій, чому мене покинув? Отче, в Твої руки віддаю Духа мого»? Мамо, я помираю, покидаю цей світ, так і не побачивши його. Я помираю, бо ти так хочеш, але волаю до Бога: «Боже милосердний, зглянься над моєю мамою, пробач моїй мамі, бо не знає, що робить». О Мати страждаюча, будь Матір’ю особливої чуйності і любові до дітей небажаних, для дітей відкинутих, для дітей з будинків малюка, дітей, які не пізнали батьківської любові від своїх батьків.

Останній подих і остання мить...
Ісусе! Стільки витерпів з любові!
Чи тих страждань достатньо, щоб відмить
Планету від малят невинних крові?

Помер Ти і за мій найтяжчий гріх.
Ісусе Христе, що ж я наробила?.
Хіба тепер сховаюся за всіх:
«Вбивають інші – от і я убила»?.

Не виправдання – твердити собі,
Мовляв, тоді я вибору не мала.
Душа не заспокоїться в журбі…
Мене за те й саму убити мало…

>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"