По небесному морю плавають душі,
Оминаючи рифи й мілини.
Їм уже ні до чого розпатрана суша
І повітря на смак субмаринне.

Може, варто й собі покинути хату
І безмежний смітник Ноосфери,
Тільки б знати, чи душі... Достоту знати,
Що вони не раби на галерах.

2012

До півночі випаде сніг і оскліє Місто,
По квітень зайшовши у тяж білокрів’ям зими.
Зламаються янгольські крила – то гостро зблисне
Кинджальний малюнок собору, у небо німий.

До півночі снігу до хмар, навіть вище, вище,
Застрашений місячний німбик сльозою бринить.
У Міста душа перемерзла в поранню тишу,
Камінну молитву на фресках бродячих століть.

До півночі вироком сніг. Прімаверо, де ти?
В якій кришталевій труні прикували, скажи…
Бо тужать застуджені леви на парапеті,
Чекаючи доступу в храм, де немає олжі.
23.03.13

Споконвічний анекдот
Про граблі в освіті
Актуальність не втрачає
Й в мому лихолітті.

Молодик, ще жовторотик,
Але гонор має,
Бачить таткові граблі
І не угадає:

Що оце воно за прилад
І що за система?
Певно річ якась космічна,
Чи антенна клема?

Відірвався від смартфону,
З вух ізняв заглушки,
Й витріщився на граблі...
Мислить самотужки:

А чи то маніпулятор,
Зброя Робокопа?
Може пірсинг для слона -
Made in Европа?

А коли все ж наступив...
В лобик гігонулось:
Кайф спіймав - іскру нірвани
Й пам'ять повернулась!

Як би там не розвивались
Цифрові програми,
А граблі таки зостались
На завжди граблями.

Бо граблі - машина часу
Попри всі формати,
Діє, щоб коріння рідне
Не позабувати.

Щоб уся рідня і мова
З ними пригадалась...
Безперечно, що освіта
З граблів починалась!

Вся нудота, яка з себе
Цвіт воображає,
Думає, що все на світі
Достеменно знає.

Як собі не наголошуй:
Чи "собі-і", чи "со-обі",
А "граблі-і" чи "гра-аблі" вріжуть
Вченому по лобі!

А вже так, кому прийшлося
Гра-аблями угрітись,
Треба ще й граблі-і підставить,
Най геть просвітитись...

2013

- Ще раз будете сварити,-
каже враз Настуська. –
Я свої збираю речі,
йду шукати бузька!
В тата й мами круглі очі:
- Що за бузьок? Ще раз.
- Той, що вам мене приносив.
Хай тепер забере!

Вона жила на вулиці Любові,
що перетнула місто Самоти,
де хворих площ загострення зимові
щораз віщують напади біди.
Біда прийде і стане на порозі.
Перо зупиниться, вросте в папір
і виросте у свічку тонкосльозу,
що обтікає краплями зневір.
А їй дарма, тій, з вулиці Любові,
що слід її винюхує біда –
у неї дні ясні, і ночі кольорові,
і дім її пливе на трьох китах
між площ, де хворо й несвідомо
щоночі тисячі її сестер
шукають шлях в любов, немов додому.
Таке природне рішення й просте.
Кити співають із глибин асфальту
і будять, і примушують іти.
Вони виходять в ніч, вдягають пальта…
І ти раптово розумієш, хто є ти.
Пера торкнись – і замигає свічка,
із площ самотніх рушать племена
на спів китів, уздовж зневір зустрічних…

До болю хочеться, щоб ти була Вона.

Умирают маэстро, оставляя нам памяти раны.
В барельефах печаль высекает мгновения плеть.
Подмастерья еще не успели взрасти мастерами.
А работа не ждет. Нужно многое в жизни успеть.

Неизвестно откуда приходят безликие боссы.
Потирая ручонки, берутся за всё и всегда.
Пока гений стоит, утирая усталости слёзы,
бесталанная рать засидела святые места.

Очень странный пейзаж: косяками гуляют таланты.
Свод священный небес наклоняет к себе суета.
С мастерами все проще. Они – как земные Атланты.
Держат небо века. И стоит оттого высота.

І
Моя Душа:
На древні виті сходинки я кличу,
Крутий підйом для розуму шукай
На стІну, що розвалена й хитка,
В безвітрянім ефірі таємничім.
Там зірка в схові полюс помічає
І відсилає думку кочову
У край, де та здійсниться наяву,
Де темінь від душі не відрізняють.

Моє «Я»:
Священне лезо на моїх колінах.
Уникнувши відмітини століть,
Меч Сато, ніби дзеркало, блищить,
Як бритва, гострий, вгорнутий в тканину.
Квітчастий клапоть вишивки багряний,
Що вирваний з дівочого вбрання,
Подертий, збляклий, все ж обороня,
Накручений на піхвах дерев’яних.

Моя Душа:
Чому людська уява нездорова
Минулою весною й досі снить
Як символом любові та війни?
Лише згадай про темряву спадкову!
Якщо думки зневажать землю вперто
І вільний розум стане мандрівним,
Це може врятувати від вини
І злочину народження і смерті.

Моє «Я»:
Монташигі, що у сім’ї був третім
Прикрасив меч ще п’ять сторіч тому,
Йому було відомо одному,
Чий пурпур серця він зберіг в секреті.
Як символ дня шаную я ті квіти
На противагу вежі у пітьмі,
Немов бунтар, що має на умі
Злочинний намір вдруге народитись.

Моя Душа:
Свідомість в тім краю самодостатня
І в чашу духу падає сповна,
Стає глуха, німа й сліпа вона,
На все заради інтелекту здатна,
І, власне «я» не в змозі осягнути,
У небеса суцільно порина.
Дає спокуту тільки смерть одна,
Але слова про це важкі, як пута.

ІІ
Моє «Я»:
Сліпа людина й прагне краплі пити.
І що із того, як в брудну сльоту?
А що, коли я заново зросту
І витримаю все колись прожите:
Ганьбу дитинства, підлітка страждання,
Період марноти своїх зусиль,
Недосконалості постійний біль,
Незграбності своєї споглядання?
Посеред ворогів мій шлях скінчиться?
Могутній Боже, як мені втекти
Від нівечення вигляду й мети,
Від злих очей холодних, наче криця,
Що налякали в дзеркалі й самого.
Невже це віддзеркалення моє?
Чи справді благо порятунку є
Для честі в співі вітру крижаного?
Я згодний проживати все невпинно:
Заритися у жаб’ячу ікру,
Де мимоволі сліпнучи крізь рух,
Сліпа людина б’є сліпу людину,
Пливти у найпотворніші канали –
Людської дурості плоди сумні,
Втопити власну душу у багні,
Пиндючну панну покохавши з шалом.
Простежити готовий я і нині
Подію кожну в русі і в думках,
Пробачивши собі минулий шлях
Свого життя без докорів сумління.
Й така солодкість лине нескінченна,
Що нас огорнуть радощі і сміх,
Відчуємо блаженство від утіх.
Усе, на що ми дивимось – блаженне.

Ще спить весна у зимових перинах,
Ще морозець висріблює стежки,
Але тепло своїх сердець Галинам
Вихлюпують нараз чоловіки.
Комусь вона сусідка чи дружина,
Знайома, подруга, племінниця, донька –
Та заворожує усіх ім’я Галина -
Спокійна, тиха, мила, чарівна.
Нема імен солодких чи полинних -
Усі лоскочуть слух чоловіків,
Але сьогодні «на коні» - Галини,
До них у гості Ангел прилетів.
Життя таке шалено швидкоплинне
Й допоки ми не залягли на дно -
Даруймо всім Галиночкам, Галинам
Зачарування, ласку і любов!

23.03.2013

* * *
Маля та ми:
Малята – ми:
Малятами.

* * *
Не те, не та –
Не тенета.

* * *
Так, самота
Так само та.

* * *
Такса – монета:
Так само – не та.

* * *
З нами 100 муз
З намистом уз.

* * *
Устоям –
У 100 ям.

* * *
То не божа роса;
То – небо, жар, оса;
То – небожа роса;
Тоне – бо жар – оса;
Тоне божа роса.

* * *
Небо дня –
Не бодня;
Не бавовна
Неба вовна;
Неба тон –
Не батон;
Не барана –
Неба рана;
Не бозна-хто:
Небо зна – хто;
Не боязлива:
Небо, я – злива!

* * *
Небо, роди
Не бороди;
Не бородище:
Небо, роди ще.

* * *
Не боронить
Небо – ронить.

* * *
Небу, дереву
Не буде реву.

* * *
Іду – буде рев
І дубу дерев.

* * *
Боротьбу дерев
Бороть буде рев.

* * *
Сади бачим, далі – гарні шати нам:
Садиба чимдалі гарніша тинам.

* * *
Та марка –
Тамарка:
Там – арка.

* * *
Чарко, та марка –
Чар котам, арка;
Чар кота, марка,
Чарко – Тамарка:
Чарко, там – арка.

* * *
А крамарка –
Акра марка,
А крам – арка:
Акрам – арка.
Акр! А марка?

* * *
На пором
Напором
Тривалим
Три валим.

* * *
Бога сало –
Бо гасало.

* * *
Коли сало
Колисало? –
Доки сало
Докисало.

* * *
Те сало
Тесало…
Що? – Кусало
Щоку сало.

* * *
Знай: де мокре сало –
Знайдемо кресало.

* * *
Коли сало – коли – магу
Колисало колимагу?

* * *
100 рож –
Сторож.

* * *
100 пор –
Стопор.

* * *
100 милися –
Стомилися.

* * *
100 впилися –
Стовпилися.

* * *
100 в пустелі –
Стовп у стелі;
100 в пушинках –
Стовп у шинках.

гаплик

На просторах України
Завелися буржуїни…
Про "гаранта" кажуть:
"Він –
Щонайбільший буржуїн!".

Я не вірю в цю вигадку:
"Адже Він – гарант порядку
В українській нашій хаті,
Де всі порівну багаті!".

То кепкують з України
Зарубіжні буржуїни,
Заздрять, певне, нашій славі
Сери й містери лукаві.

Я пліткам не вірю жодним
І під стягом синьо-жовтим
Йтиму вірно за "гарантом",
Голий зад прикривши бантом!

Щоб усім було помітно,
Що живу я відповідно:
Весноцвітно і мажорно,
Себто впеньдержавотворно!


2003

А все залежить від природи
І, звісно, згоди між двома,
Оскільки без тієї згоди,
Природно, сексу в нас – нема.

Весна – саджаємо городи,
В полях, відомо, йде сівба –
Для легковажної пригоди
Не час, а значить, не судьба.

Улітку – спека. Спіє жниво –
Життя людського суть і сенс –
Хіба ж спаде на розум диво
Ненасько-іноземне: секс?!

А там вже й осінь з урожаєм –
За хліб гаряча боротьба –
Отож звитяжцям заважає
Всіляка статі похітьба!

Зате ж узимку всім рефлексам
Підвладні всі, хто є живий:
Займаємось повально сексом…
Та це вже секс – не польовий…


2000

Холодні жорна неба зжерли зірку
Гарячу,нетерплячу,молоду
І сотні інших наче під копірку
Ковзнули по її сліду.

Вони такі яскраві та нестримні,
Немов вітрила сповнені надій
Їх юність рветься крізь простори зимні
руйнуючи давно трухлявий стрій.

До них несправедлива грізна доля
Ламаючи їх молоді серця
Вони ж летять палаючи від болю
Стираються а мріють до кінця

2011 р.

Ти малювала хижий всесвіт
На білім аркуші зими…
У слові музика воскресла
Коли зійшлись у часі ми.

Та простір обриси чекання
Неначе гумку розтягнув,
І свічка стрітення погасла
І перестрибнула весну.

А літо випалило сльози
І попіл вітром рознесло,
І висушило цвіт у слові,
І з осені зробило тло.

На тому тлі в погожу днину
Любов стелила нам ряднину.

22.03.13

обабіч неба рікам сняться ноги
русалчині
і котикові хмари
на гривах верболозів
і примари
телесикових човників
і ліс
обабіч неба віриться у сни
і нескінченність квітня
квіту
квоти
на щастя
на любов
на ніжний дотик
на погляд теплий
на політ
на…
і
так тепло там
у водах білих рік
обабіч неба
і себе обабіч

Яке щастя любити безмежно!!
Плекаю серцем ніжно, обережно
Немов, тендітну квіточку в саду,
Найріднішу в світі, зірочку малу!!!

Оченятка, сповнені життя
Рятують від туманності буття.
Веселками квітчають дні
Усмішки щирі, осяйні!!!

Розбиває смуток і печаль
Голосок дзвінкий, немов кришталь
І несе,несе у рай мене...
Маленьке чудо неземне!!!!!!!!

©Ptaha
22.03.2013

Солодкі дні ще молодого сонця
Хвилюються, хвилюють... Трепет. Хвилі.
Красуням бракне над усе суконця,
А божевільні парубоцькі стилі...
Іскрять, іскряться зорі-оченята,
Бажанням засівають біополе,
Коханням величають женихання.
За форми обирають на престоли.
Пишаються новітні королеви –
У їхню тінь заходить сонце блідо.
Сини адамів горді, наче леви.
Весна, життя, поезія, лібідо...

Належиш всім. (Не в клітці золотій!)
І нічия. (Оце – єдина втіха!)
Чом нидієш на паперті надій? –
Здається ж, не пропаща й не каліка.

Все ждеш любов, цілющу, як женьшень,
І доброту – не хвойду і не скнару…
Поезіє, настав твій Судний день!
Байдужість дужих – найстрашніша кара.

2011

Крапля щастя в морі сліз
Крапля радості у горі
Ти мене в ту ніч любив
На холоднім, мерзлім долі
Ти мене в ту ніч кохав
Ласку я тобі дарувала
A моя душа з твоєй
В страснім танці танцювала

Як же я тепер поїду
На землю чужую
І залишу тебе милий
На долю сумную
Як же буду жить без тебе
Поки не вернуся
Та забути тебе любий
Повір – я не боюся


А чи ти мене забудиш
Чи коли згадаєш
Може через роки скажеш
Що мене кохаєш
Може через роки скажеш
Що я твоя доля
Повір, я цього не знаю
На все божа воля...
2010 рік

мантри зими у березні
одинокі сліди на бéрезі
однакова білість більма
замуровує скарб зима
зморшки мороку замальовує
світ сивілою спророковує
сиві пасма відьомські чеше
споряджає в причастя перше
юну діву – на вельон білий
розпускає саван зжовтілий
розливає старечі сльози
білі кокони тче на лози
язики зелених пожеж
гасить змахом тяжких одеж…

Шлюбна церемонія на цвинтарі –
Ця весна, коли киплять сніги.
Час, коли співають душу митарі
Й модний піп з розп’яттям дорогим.

Коровайна радість дзвінко світиться.
Ув очах пташини виє вовк.
Горобини кров’яниста китиця –
Наче Місяць, що в тумані звогк.

Поржавіла річка тихо дихає
Неземною ніжністю глибин,
Хоч в очах у неї синя крига є,
Мов луска усміхнених рибин.

Як руїни храму нетутешнього,
Тануть кучугури від зорі,
Що висить червневою черешнею
Десь в куточку серця, угорі...

Струм солодкий в жилах звабно тьохкає.
В цій весні я жив би, жив би, жи...
Серце білобокою сорокою
На нові виводив віражі.

А десь там, колись, у тиші храмовій,
Вічним сном засну, як всі і все...
Нервів моїх ниточки вольфрамові
Райський вітер цвітом занесе.

Скажи всім: хто ти, що пече,
Чому прокинувся без згоди?!
Шукаєш вірнеє плече
У межах власного народу?

Тсс!Тсс!.. Всі сплять - надворі ніч.
Ти сон нарушуєш дзижчанням.
Не серед сонних цих облич
Своє шукатимеш кохання?

Чи дзвони в порох розітреш?
Чи біль у битвах розпорошиш?
Чи передумаєш й заснеш:
Не добровільно, то за гроші...

І в сні
За пробуд дорікнеш
Мені...

чорна хмара вовчої зими
водить мертві душі манівцями
ми ж собі чудес наобіцяли
на чотири глянцеві томи

носимо у торбі золотій
протираєм літери-кривульки
але все одно на серці мулько
мабуть чудеса якісь не ті

сніг на наші голови впаде
і завиє тужно і раптово
захурделить вулицями слово
а чудес не станеться ніде

Там на окраїні села
З ялини рідна моя хата,
Матуся нам заповіла
За нею ревно доглядати.

ЇЇ коханий чоловік,
З любов'ю будував для неї-
Не з ним судилось жити вік,
Хоч і була його зорею.

Бо не вернувся із війни,
Лишився в чужині лежати,
І не судилося йому
Ростити доню і кохати.

А хата ледве що вціліла –
Осколком наскрізь пропекло,
І що від цього не згоріла,
То дивувалося село.

Усе навкруг палахкотіло,
Від бомб здригалася земля,
Село від сажі почорніло,
А хату – доля вберегла.

Пізніше в ній - після війни,
На світ з’явилися ми з братом,
А шрам на зраненій стіні,
Не удалося залатати.

Я знаю, як любила мати
На спогади багату хату.
Вона б ніколи не змирилась,
Щоб в хати доля закінчилась.


17.12.2008р.

Платонічне кохання...Ви скажете:" Ні, не буває"...
Ну тоді поясніть, як мені називати моє,
Що над прірвою долі з очима сумними блукає
І автографи серця у віршах палких роздає...
Ваша ницість його відправляла у пекло й на плаху,
Ваші погляди заздрі зривали його з висоти...
Платонічне кохання моє, ти так схоже на птаху...
Чи на пролісок ніжний, що мріє в снігах зацвісти...
В сітях буднів жорстоких - перо золотої жар-птиці,
А під молотом долі - якийсь невгасимий вогонь...
Ти маленький журавлик, якому не треба синиці...
Тільки погляд...і подих...і шепіт гарячих долонь...

Сьогодні сам собі зроби дарунок –
прошепочи лише одне: «Люблю…»
І сонця веснянѝй палкий цілунок
зігріє душу і твою й мою .

Нехай весна дарує тільки радість,
штормів і повеней ніколи не веде.
І почуття тонка тендітна парость
хай яблуневим цвітом розцвіте.

Учення - на початку було Слово…
Та звідки це відомо солов’ю,
що тьохкає і виливає вголос
не сказане між нами те «люблю»?…

Говорить серце, очі, руки, тіло…
У поцілунку з’єднані уста!...
Все ніколи… Іще не продзвеніло…
Чи продзвенить? Чи це судилось нам?..

…(2013)

Кохана жінка – серця тиха гавань,
Душі оаза, тіла млосний щем.
Вона притугу радості дощем
Обмиє доброхітно і ласкаво.

А пестувати - буде ще і ще!
Їй Бог надав усемогутнє право:
Ввійти у долю мужа величаво,
Обпершись на його міцне плече.

Нехай вона кокетними словами,
Кохаючи до болю, до безтями,
Його підійме і жбурне униз, -

Він їй весняні первоцвіти гаю
В дарунок урочисто назбирає,
І виконає будь – який каприз.

21.03.12

* * *
То мука – рай,
Тому карай.

* * *
То – мулатка,
Тому латка.

* * *
То – мушкет,
Тому шкет.

* * *
А то мугикає –
А тому гикає.

* * *
І ту поїв,
І тупо їв.

* * *
Знай, дивись та мрій;
Знайди вись: там – рій.

* * *
Невістка –
Не вістка;
Непалка –
Не палка;
Несучка –
Не сучка;
Нетяга –
Не тяга;
Нероба –
Не роба;
Недуга –
Не дуга;
Нетля –
Не тля;
Немощі –
Не мощі.

* * *
Іра є
І рає.

* * *
Іра, я
І Рая.

* * *
Іда є
І дає.

* * *
Бере жереб, ром;
Береже ребром;
Бере, жере бром.

* * *
Нас та нова
Настанова
Настрахала:
Нас трахала.

* * *
Горище,
Гори ще;
Дими ще,
Димище.

* * *
Мали ми чистилище –
Малими чистили ще.

* * *
То – діра: дію;
Тоді радію.

* * *
Мили ми звалище –
Милими звали ще.

* * *
Збере зимову
З берези мову;
Бере завіями
Береза віями;
Бере завітами
Береза вітами;
Бере забору
Береза бору;
Бере запарку
Береза парку;
Бере засаду
Береза саду;
Бере заставу
Береза ставу.

* * *
Поля – нам,
Полянам;
Доли – нам,
Долинам;
Низи – нам,
Низинам;
Море – нам,
Моренам;
Перли – нам,
Перлинам;
Карти – нам,
Картинам;
Дива –нам,
Диванам;
Лави – нам,
Лавинам;
Коло – нам,
Колонам;
Сало – нам,
Салонам;
Каву – нам,
Кавунам.

* * *
Здере вівчарку
З дерев і – в чарку;
Здере вітрище
З дерев – і три ще;
Здере вдвох
З дерев двох;
Здере візник не
З дерев – і зникне.

* * *
Стадо корів:
Стад око – рів
Ста докорів.

* * *
Ос око, рів
Осокорів.

* * *
Круті ями
Крутіями.

За все, що було,
Дякую, Тобі...
А те, що буде...
Хто це може знати?
Люблю Тебе...
Як квіти навесні,
Що зацвітуть,
Щоб радість дарувати.

І не біда,
Що ми не молоді.
Що роки йдуть,
І їх не наздогнати...
Я не чекаю
На Твоє - ЛЮБЛЮ.
Бо я - не твій...
Не треба і питати.

Ти - диво-жінка,
Бо твоя краса
Міняє світ.
Ти вмієш чарувати...
Мій промінь світла
У вечірній млі...
Спасибі,
Що я можу так кохати.

Мов оберіг
Звучать Твої слова.
І хочеться
На білім світі жити.
Навколо - сніг,
А на душі - весна!
Ми - молоді,
Як вміємо любити.

Люблю Тебе...
Без крику, без жалю,
Без ревності,
Що душу роз'їдає...
Розумну й ніжну,
Трепетну й п'янку...
Хай милий Твій,
Як зможе, так кохає.

За мою мрію,
Дякую, Тобі,
За щастя,
Що його нам
Не пізнати...
Ти -сонце в небі,
Мавка лісова...
Люблю Тебе...
А треба забувати.

(22-23.03.2013)

Світ хова у всьому звабу:
В супермаркеті одному
Звала зважувачка яблук
До гріха мене, сірому.

Чи привиділось? Та де вже?
Магазинна королева
Красномовний мала бейджик
А вгадайте! Точно: Єва!

Ось і фрукти соковиті
Запаковані дбайливо,
- Можна кілька надкусити?-
Запитав я жартівливо.

Затремтіли в Єви вії
І очей сяйнули стрази:
- Та кусайте хоч усі їх,
Тільки спершу йдіть до каси!

Світ незмінний, хоч ти лопни,
Ситуація знайома,
Бо й Адам той допотопний
Заплатив за все, і сповна.

Чого мені ще треба у житті? —
Я маю вже усі його багатства.
То чи доречним буде святотатство —
ганить життя, втонувши в марноті:

іще б абищиць різних про запас —
нема ж того, а іншого — замало;
вишукувать, а що б іще придалось —
ніщо не зайвина — такий-бо час;

галасвіта брести у твань спокус,
що зусібіч улесливо чигають,
липуче павутиння оплітає —
ачей же завагаюсь і озвусь?..

Чого мені ще треба у житті? —
Колись його для мене, немовляти,
у Господа вимолювала мати
(коли «щербата» стала на путі) —

і вимолила. Гіркотою сліз
відгородила шлях мій від напасти.
І навіть з неба – не дає упасти,
спіткнувшись об житейський верболіз.

А батьків надповажно-славний вік,
немов дороговказ, неначе мрія.
Присутність батька… Повсякчасно гріє…
Тепер уже у спогадах… і сні…

Чого мені ще треба у житті? —
Лиш дякувать прихильності Деметри
за безміри подружніх кілометрів,
у парі пройдених — не самоті;

і за любов — той найцінніший скарб,
і за дітей, народжених з любові,
за суперечку, згаслу на півслові
і зопалу не ставлену на карб.

За відчуття єдиної рідні,
дзвінкоголосе щебетання внуків,
найменшої онуки перші звуки,
в літопис роду вплетених навік.

І за граніт надійного плеча,
у часі незрадливу руку друга,
який допомагає перти плуга,
а не спостерігає здалеча.

І за весняно-сонячне «Агов!»,
за бруньку вже пробудженого клена,
за те, що п’ю окрилене натхнення
з очей, що випромінюють любов.

Чого мені ще треба у житті? —
Хіба лиш не губити ласки Неба,
бо все, що маю, Господи, - від Тебе,
оце для мене – "гори золоті".

Та хай би ще — гранить думки свої,
сягаючи до дна глибіні мови,
купатися у поетичнім слові,
а не дрімать чи бити баглаї.

І доки сил, як неба - журавлю,
розкрилля буднів прагнути і свята…
І сонце на світанку зустрічати…
І не втрачати тих, кого люблю…

2009 (22.03.2013)

Ты называеш ее блудница
Но лишь твоя любовь во сне ей снится
Лишь для тебя в ее душе горит огонь любви
Она как птица прилетит, ты только позови

Согреет крыльями, укроет от ненастий
Подарит мир, покой, подарит счастье
Она голубка, верная в твоих руках
Она, другая, как ты видел в своих снах

Прошлые обиды других развеет
И веру в любвовь воскресит
А сердце растаять от наркоза не успеет
И почувствует, настоящая любовь не болит...

Тут хотела выразить что когда человек теряет веру в любовь, его сердце замерзает, это как наркоз, и под этим наркозом мы ничего не чувствуем, и не видем тех кто нас любит...

2013 рік

Любовь - как сладкое вино ,
По жилам кровь играет,
Она несёт с собой того,
Кто в ней хоть что - то понимает .
Когда созреет виноград .
И зёрна соком напитает,
Ты будешь словно опьянен
И очень-очень рад
В Любви Небесной утопая..!

Ти змінювала свiй одяг і погляди...
Я подумав, потрібно змінитися i менi,
Щоб краще себе вiдчувати.
Кохана моя, ти зi мною завжди,
Та, це не привід сходити з розуму.
...................................
О, так, я знаю, що не все вiдразу в життi...!

Дід був до діла вдатний:
Цілісіньку божу днину
Старанно, ніби дятел,
Обстукував деревину,
Цілісіньку божу днину
Обстукував деревину.

Стуки ті, перестуки
Снились мені щоночі,
Дідові зграбні руки,
Дідові мружні очі.
Снились мені щоночі
Дідові мружні очі.

Потім запала тиша:
Ані тобі півстуку.
Діду, вам що? Облиште!
А він не підніме руку.
Ані тобі півстуку.
І не підніме руку.

Діду, я вам – меляси…
Повну-повнісіньку миску –
Плата вам за коляску,
Дяка вам за колиску.
Повну-повнісіньку миску –
За коляску й колиску.

Ані тобі півзвуку,
Ані тобі півслова…
Стружка обвила руку,
Біла, мов паперова.
Ані тобі півслова…
Стружка, мов паперова.

Діду, вам що? Облиште!
Годі-бо вам мовчати:
Ви ж обіцяли лижви
І вербові санчата.
Годі-бо вже мовчати!
Де вербові санчата?

Так і сховали діда –
Стружка обвила руку…
Ой не влежить без діла
(Стружка ж обвила руку!).
Дід не влежить без діла,
А я не засну без стуку.

Кожен вихваля свою професію,
Свій престол возносить і престиж
(Ахайте, Женева і Париж!),
Я ж промовчу ліпше про поезію –
Щонайбільше диво з дивовиж.

Творчість не професія – покликання,
Стан душі в зеніті почуттів
(В одному житті – мільйон життів!) –
По такім рахунку по великому
Жити і творити я б хотів.


2008

Летіла муха з Чопа на Зміїв,
Дивиться – вежа ген височіє,
На вежі спить, аж хропе, пожежник,
Внизу роззяви за небом стежать.

Муха пожежника - кусь: - Не спати!
Пожежник скочив – комаха клята!

Донизу глянув - люди тиняються,
Навкруг огледів – вогонь розгорається!

Видно пожежу, це достеменно,
Пильний пожежник тисне сирену:

- Гей, прокидайтесь, друзі бідові,
Дім загорівся у Василькові!
Браві пожежники з ліжок зриваються -
Більше і більше вогонь розгорається!

Градоначальник вже про це знає:
- Що це палає? Де це палає?
Десь на Печерську? Нібито Хотів?
Чи це на проспекті Дружби народів?
Мовби пекарня? Ніби управа?

Макова в небі сяє заграва.

Кожний пожежник швидко вдягається,
Більше і більше вогонь розгорається!
Вже і судді сім’я на балконі,
Лікар схопився, очі тре сонні,
Видно пожежу, як на долоні.

Голову звісив з вікна ресторатор,
Врешті, професор гукає завзято: -

Гей, громадяни, досить вам спати,
Нумо, хапайте відра й лопати,
В полум’ї дім, за хвилю завалиться!
Більше і більше вогонь розгорається!

Люди пожежу мчаться гасити:
Вчителька перша, потім учитель,
Пекар, цирульник і продавщиця,
Навіть дільничний вихорем мчиться.

Вже і пожежники в чоботи взуті,
Вивели коней, ті не підкуті.
Тут коваля покликати треба,
Бо вже вогонь сягає до неба!

Де ж той коваль? Скоріше, ледачі!
Лійка потрібна! Лійку хто бачив?
Помпа зіпсута! Вчасна забава!
Воду у бочку! Бочка дірява!
Скільки ж тій бочці? Що за товари!
Бондаря кличте, швидше, нездари!

Гаки, сокири, линви – на спини!
Місто в пожежі близько години!
Більше і більше вогонь розгорається!

Врешті пожежні швидко збираються,
Бочку заткнули дубовим чопом,
От і поїхали - мчали галопом
Через Печерськ, далі на Хотів,
Вниз, по проспекту Дружби народів -
Близько до місця, ціль наближається,
Більше і більше вогонь розгорається! -

Що це палає? Де це палає?
Все дослідили. Може, хто знає?
Далі поїхали, пошук триває.

- Що це палає? Може це там?
Ідуть, сигналять: трам-та-там!

Повз Чабани, Новосілки, без спину,
А за Глевахою - чорно від диму,
Всі вже чекають котру годину!
Старший колону тут і спиняє:
- Де це палає?
- Тут це палає!

Вулиця повна, люди збираються,
Більше і більше вогонь розгорається!

Браві пожежні кидають линви,
Линвами тими тягнуть драбини,
Лізуть відважно, пнуться на мури,
Сиплються тріски із верхотури!

Четверо воду помпують вгору,
Щоб увігнати пломінь в покору.

То не цяцянки - вогневі бійки,
Бризкає струмінь води із лійки.

Полум’я страшно шипить і никне,
Чвірка вода на вогонь крізь вікна.

До димаря дістає драбина,
З вікон на землю летить перина,
Мокрі стільці, комод, одіяло,
Поналивали води чимало.

Кіт на даху, страшно котові,
Браві пожежні в поміч готові,
Лізуть нагору, пнуться на мури,
Сиплються тріски із верхотури,
Вниз летять шафи, торби з речами,
Столики скачуть з вікон цапками,
Ще кілька ліжок, лавок ще кілька,
Знову водою бризкає лійка.

Так працювали смілі пожежні,
Піт по обличчю біг і одежі;
Дехто при тому впав із драбини,
Інший в огні позбувся чуприни.

Третій у справі був дуже бравим,
Спідні цвяхом роздер він іржавим.
Ті ж, що качали помпою долі,
Всі молились Святому Миколі.

Тож, за хвилину такого діла,
Згасла пожежа - і не диміла.

Та щоб остання жарина стухла,
Позаливали ще раз по вуха
Комини й печі - раптом загроза,
Гаки, сокири і линви – до воза,
Перечекали трохи в тіньочку,
Помпу важку поклали на бочку,

Людям кивнули, мовили слово,
Врешті гукнули:
- Їдьмо! Готово!
Їдуть назад, аж чути бряжчання,
Їдуть, вже поряд млин і броварня,
Ідуть, сигналять: трам-та-там!

Люди дорогою вийшли до брам,
Усміхи сяють з вікон дівочі,
Гордістю повні кожного очі:

- Рідко зустрінеш таких пожежних,
Такі пожежні - які належні,
Такі пожежні потрібні нам!

Тра-та-та-там!
Тра-та-та-там!

Муха додому до Чопа летіла;
Знов пожежник на вежі без діла.
Інші пожежні після пожежі
Чистять мундири, як і належить.
Кінь вибиває іскри з підкови,
Бочка сіяє обручем новим.
Глянула муха, не зупинилась -
Так ця історія і завершилась.
2012-2013

Втомилася стояти біля хвіртки,
Вдивлятися у далі неозорі...
Занадто щедрі в тебе, доле, мірки,
Що ними в серце насипаєш болю.

Піти назад? Сховатися в землянці,
Сльозами омивати давні рани?
Чи все ж таки чекати? Може вранці
Мій біль туманом стане і розтане?

Залишуся. Ще трішечки...Світає...
Жевріє ще вуглиночка надії,
Скупу на радість, долю виглядаю.
Йде день новий. На обрії світліє.

Словом ділитись, ніби скориною хліба.
Дихати легко небом, свободою ніби.
Бачити серцем все, що не бачиш очима –
біса в загривку, ангела за плечима…
Вірити вперто світлу, у Бога, в чудо.
Вірити світу… Може, білішим буде.

Люблю все справжнє,
Щире і просте.
Не вмію заздрити,
Бо це велике диво,
Коли у серці
Музика живе,
Тоді - це вірш!
Інакше - просто "чтиво".

Я не зупиню
Вашої руки,
Мої редактори,
Лиш про одне попрошу -
Якщо Ви бачите
Мої "гріхи"
Старайтеся побачити
Й хороше.

Люблю все чисте
Ніжне, чарівне...
Природу, Жінку, ,
Танцю,вічне диво.
Коли твій вірш
За душу всіх бере,
Тоді - це КЛАС!
Це - сильно і красиво.



(25.03.2013)

Мороз - на цвіт, сніги- на крила тОнкі -
іронії шторми - природи жарт.
А я іду - її маленька донька,
Бо треба йти - спинятися не варт!
сочиться миро просвітом на древі,
із бруньок тайна лиється у світ,
неволить крига листя перкалеві,
мете пурга, навпомацки, убрід
і вергає в тепло льодисті шали...
ще сипле, сипле - може не кінець!
А там... перед останнім перевалом
Натягне лука Вогняний Стрілець,
розмітно влучить... і стече сльозою
зими напівпритомна воркота.
Природа скута вмиється водою
oд всіх вузлів, що в"язані життям.

Ніхто не знає, що я відчуваю всередині...
Знаю, що мені потрібна така як ти.
То навіщо мені приховувати те,
Що мені подобається тебе любити.
Я зрозумів, що у нас життя лише одне,
Так кого хвилює, що скажуть інші...
Хай будуть щасливі й вони.
Мила, твій вогонь заводить мене...
І того, як ти рухаєшся, достатньо,
Щоб мені подобалося любити тебе!
Я не можу приховати почуття,
Люба моя, твої губи пахнуть посмішкою,
То чому я повинен зупинятися ...
Так, я просто обожнюю тебе, кохана!
Боже, царюй в мені, благодать в свiт виливаючи.
Наче полярне сяйво - чудове творіння Твоє,
Скільки Любові і Світла втілено в тому світі,
Який Ти з радiстю відкриваєш для мене!

Осінь, вечір, холоднеча.
Дрібний дощик поросить
Різкий вітер б’є в обличчя
Зірвать одежу норовить.
Вона тримала парасольку,
Боролась з вітром, як могла
І мріяла про теплу ванну
І келих доброго вина.
Трамваю не було. Вона чекала,
Дивилась пішоходам вслід
Та раптом, у натовпі узріла
О Боже милий… Невже він?
У мить одну його впізнала
Як не було тих довгих літ…
Бо все життя його кохала,
Не мало виплакала сліз..

Вони навчались в одній школі,
Він випусник і активіст.
Вона гидке ще каченятко,
Боялась глянуть йому вслід.
Уже тоді вона його кохала
І мріяла, що буде з ним.
Вночі подушку цілувала
І сльози дарувала їй.
Він став студентом і поїхав
Навчатись у місто, в інститут.
Вона щоп’ятниці чекала
Автобусів, що з міста йдуть.
Ішли роки… Із каченяти
В лебідоньку переросла вона.
Русоволоса, синьоока
Струнка, весела, молода.
На танцях він її помітив,
І закохався водночас
Запросив її до вальсу
І тільки з нею танцював
У ніч зоряну чарівну
Вони разом уже пішли
Він обіймав її за плечі
Дивився в очі дорогі.
На березі ставка , під гіллям,
Просиділи вони ту літню ніч.
І солов’ї перед світанком,
Пісні співали тільки їм.
Він цілував її і пестив
До свого тіла пригортав
Вона від милувань п’яніла
В руках коханих зав мира
Вуста припухлі шепотіли
Єдиний мій, на все життя.
Я довго так тебе чекала,
Коханий, любий, я твоя.
Не в силах більше зволікати.
ЇЇ ще дужче обійняв…
І голосно, щоб чули зорі
«Моя навіки» - прокричав.
Їх щастя , довжиною в літо
Було найбільшим на землі.
Не знали пристрасті такої
Співці кохання солов’ї.
Кінчилось літо. Вона - до ВУЗу,
А він служить в Афганістан,
Лікував наших солдатів,
Та незабаром, там пропав.
Вона зверталась в установи,
Писала родичам листи.
Та їй усі відповідали:
«Пропав безвісти, не жди».
Вона не вірила, усе чекала…
Роздала хлопцям гарбузи.
Та кожен день листа шукала
В почтовій скриньці на стіні.
А коли утратила надію
Із іншим під вінець пішла.
Змінила прізвище, та в серце
Його пустити не змогла.
І за направленням, чим далі
Поїхала із рідних місць.
В надії, що в краю далекім
Його забуде. Але ні….
Зовсім одна, в чужому місті
Без родичів, товаришів
Своє життя з нуля почала
Направив на кар’єрний ріст.
Щоденно довго працювала
Стала добрим фахівцем
А щастя тільки пізнавала
Коли їй снилося літо те …

Вона дивилась на нього
Та не могла його гукнуть…
А він відчув її той погляд
І якось раптом озирнувсь.
Очам своїм він не повірив,
Невже… Лебідонька моя.
Це ти….Моя кохана
Моя любов на все життя.

Він покохав її відразу
В очах-озерах враз пропав
Про неї мріяв дні і ночі
Одружитись з нею мав.
Коли з полону повернувся
З шпиталю лист їй відіслав,
Та він назад йому вернувся
Помітка: «Вибув адресат».
Він шукав її і далі,
В містах у адреснім столі,
Та скрізь була одна відписка:
«Такої в місті не знайшли».
Батьки прохали: «Годі, сину.
Пора сім’ю вже завести.
Ми внуків хочемо побавить,
У дім дружину приведи»
А він надіявся та вірив
Що все одно її знайде
Що все життя, як те літо
Разом із нею проведе.

Та цей осінній сірий вечір
Став самим кращим у житті.
Бо коли очі їх зустрілись,
То жило кохання в них.
І мабуть Бог, за їхню вірність
За щирі , ніжні почуття
Подарував цю дивну зустріч
Щоб об’єднати їх життя.

2013р.

Тріада промайне, мов блискавиця,
Кипить розбурханих емоцій рій,
Наповниться занедбана криниця
У променях відроджених надій.

Сліпуче сяйво манить за собою,
Колючий сніг залишимо зимі.
Усміхнене обличчя зве до бою
Із болем, що шукаємо самі.

Весна несе наповнення натхненню,
Зело квітчає радісні гаї,
Забудемо облуди і смирення,
Нехай вітають свято солов’ї.
2013

Повернулись шпаки із далеких доріг,
А підступна зима сипле сніг їм до ніг.
Та такий вже холодний і палючий, лапатий,
А у них, бідолашних, нема ж теплої хати.

18 березня 2013 року

Україна - від слова "рай".
А життя - то від слова"жити".
Щоби бути в земному раю -
треба зернятко посадити.
І зростити його в душі,
та плекати.І працею,мрією
золотити Дажбогу ключі,
поки птаха подасться до вирію.

Журавлітиме ключ навесні.
Небо вручить сопілку Велесу.
А зерно в життєдайному сні
Колисатиме пагони колосу...

В зоопарку сподобавсь жирафі я.
Сивина, сивина, сивина...
Під ногами моя біографія,
наче келих розлитий вина.
Коли сон подолає мій опір,
то, буває, насниться таке,
що літак переводжу у штопор,
потім знову заходжу в піке.
Я тепер не поїду в Америку,
бо часу на роз'їзди нема.
Другий рік передачу по телику
про багатих дивлюсь з усіма.
Пам'ятаю: іде передача,
передача портфелів ЦеКа,
а душа моя, вперта й ледача,
передачі в підвалі чека...
Скільки тюрем відвідала ненька
і солоної випив води!
На носилках мене, як Черненка,
занесли у спілчанські ряди.

1993

Ця грішна ніч була приречена
Зі світу втеча неминуча
І я біжу немов обпечена
Через поля і через кручі
І кров’ю зрошую стерню
О ні я поле не виню
Бо гострий біль немов покута
Як плата за палку любов
Що пов’язала Марса в пута
О пий же Земле мою кров!

01.09.2012

Запізніле твоє кохання,
мов сірник у пустелі криги,
що згорить, не лишивши сліду,
в безнадії арктичної ночі.

У примарне полярне сяйво –
ефемерних спогадів тіні,
і закута в мерзлОту вічну
десь глибоко пристрасті магма.

Чавить серце, гризе у скронях,
ятрить подих і душить душу…
Хай нарешті цей біль проллється
і затопить вселенську сушу!..

Чи знайдеться місце коханню
у торосах застиглих марень?..
Ти – Ковчег мій? Ти – Ной мій? Відтану?..
Крига кресне! - вода прибуває!...

…(2013)

* * *
До ріжка
Доріжка;
До рога –
Дорога.

* * *
То – тем
Тотем;
Це – літ
Целіт.

* * *
Ця точка –
Цяточка.

* * *
Цеглина –
Це глина.

* * *
До писка
Дописка.

* * *
Допасти
До пасти.

* * *
Досаду –
До саду.

* * *
Доставка
До ставка.

* * *
До ярка –
Доярка.

* * *
Доступ
До ступ.

* * *
До ста –
Доста!

* * *
Дорідних –
До рідних.

* * *
Молот, арка –
Молотарка.

* * *
Іро, зорі
І розорі.

* * *
Підло та
Підлота –
Під Лота.

* * *
Про Зою –
Прозою:
Підло Зою
Під лозою
Підловили –
Підло вили.

* * *
Підлізу
Під Лізу.

* * *
Благав небеса хмарні:
Блага в небесах – марні.

* * *
Подобі –
По добі,
Пороку –
По року.

* * *
Пожарині –
По жарині;
Порушнику –
По рушнику;
Полину –
По лину;
Пов’язці –
По в’язці;
Постолу –
По столу.

* * *
З видумки
Зви думки,
З викупу –
Зви купу.

* * *
З велінь
Зве лінь;
З весни
Зве сни.

* * *
Ніс королеви? –
Ні, скоро леви.

* * *
Лев… Адам:
Лева дам
Левадам.
Лев: а дами
Левадами.