В далеких таємних спогадах
Я знов і знов тебе зустрічаю.
Як завжди чужий у холодних поглядах
Живу момент,а наступний знаю.

Дано надію пізньою датою.
Спокуса підступна робить своє.
Я й досі дивлюсь і досі я згадую
Рум'яне обличчя холодне твоє.

Вірою зіграно роль і сценарій,
Актору життя не вернули назад.
Заходжу і досі по свіжий гербарій
У мій зимовий і вічний сад.

Вірі в звірів
Вірив: ви – рів;
Ви рів – і рив,
Ви лій – і лив,
Ви міх – і мив,
Ви піт – і пив,
Ви віл – і вив,
Ви лід – ділив,
Ви лом – молив,
Ви ром – морив,
Ви дуб – будив,
Ви сон – носив,
Ви тур – крутив,
Ви чорт – строчив,
Ви нива – винив,
Ви рима – мирив,
Ви ноги – гонив,
Ви лихо – хилив,
Ви лава – валив,
Ви руки – курив,
Ви лапи – палив,
Ви путо – тупив,
Ви воля – ловив,
Ви вада – давив,
Ви ружа – журив,
Ви соло – голосив,
Ви чоло – волочив,
Ви руді – дурив,
Ви білі – бив;
Ви рів – вірив,
Ви дар – радив,
Ви рот – вторив,
Ви вал – славив,
Ви зал – влазив,
Ви рапс – парив,
Ви борг – гробив,
Ви дуля – лудив,
Ви буча – чубив,
Ви нари – ранив,
Ви ваба – бавив,
Ви чума – мучив,
Ви дуга – гудив,
Ви наголо – ганив.
Ви пиво? – Випив!

крізь діри вітру і дрімоту глею
крізь піну сіль і німоту вузла
ти вилилася шпарко й потекла
неоновою повінню своєю
мано моя гірка моя Цірцеє

де мокрі сіті впали між словами
де тишу розібрали на нитки
співають проти сонця моряки
до хвилі припадаючи губами
неначе до дівочої руки

про спокій твій і дихання лускате
про те як ти пасеш своїх овець
і як таємно світить каганець
тому кому лишилось небагато
нічний цілунок і ранкова страта

Цірцеє чуєш золотих комах
вони чогось ридаючи рояться
понад твоїм відьомством і юнацтвом
бо ріже хвилю поночі корма
бо вже пливе по тебе Телемах

2013.

1.

час мій – злодій
карта бита з колоди
цигарковий мундштук
серця Божого стук

тук-та-й-тук

намережений звук
із матерії світу

як мені не боліти
у сніжинці згоріти
в небі – пеклі твоїм

2.

я – життя до руїн
повне клекоту й віри
в перевтіленнях сірих
кардиналів-царів

ще – поліття зорі
ототожнення пилу
рані край-крововилив
на обновки старі

ще – залеглість морів
гріб з корала кітвиці
хай вітрам добре спиться
із-за згуби мене

3.

під плачевним вогнем
і мілкою золою
де із цегли тривкої
мій початок застиг

дим не встиг прорости
димарем в потойбіччя
бо з благого паліччя
вийшло чадо тепла

очманіла імла
прокидалася в тінях
гра язична каміна
йшла по обрису брів

з-під яких дім старів
а захмарення гусло
просихали всі русла
словоточення примх

аж надихався дим
і покликала тяга
як відвагу під стяги
стліле тіло жарин

4.

де немає гори
біль душі за кровинки
там де спини до стінки
ні судді ні судів

вил сонет на воді
вічне Боже і тільки
слово плаває мілко
слово часто чуже

а як блисне ножем
поміж ребра пролізе
на долоню заліза
у горнило для скронь

і пекельний вогонь
розтечеться в судинах
загориться людина
вічне Боже згорить

5.

гнів не знає пори
і не вміє любити
він голодний як вітер
до нескладених крил

де немає гори
ґвалт помішує розум
мов "зіг хайль" в синагозі
божевільно звучить

хто цупкіший змовчить
хто від Бога підставить
і пригнеться лукавий
боягуз утече

чути слово тече
бо пече пропікає
дух перистий згорає
залишається щем

13 Березня, 2013

Скількох людей намарне пам'ятаєм.
Скількох ховає пам'яті пісок.
Весна вервечку днів перебирає.
Життя спішить пришвидшити свій крок.

Дорога натякає на мандрівку.
І дощ зелений падає в траву.
І гай нову придумує гаївку,
І зачіску, й одежу - теж нову.

Весною все збентежене настільки -
Немає місця для сумних думок.
І я шукаю чудодійні ліки,
Що розмивають пам'яті пісок.

2013

Усім перелітним пернатим: sos,
нарешті у нас весна –
пора прокидання джмелів та ос,
бринить засівається перша брость,
а ти до цих пір не знав.

Усім перелітним, де вирій – рай,
оаза серед зими:
величний, могутній і гордий ра,
відкрий своє око з-попід забрал,
бо сліпнуть мої соми.

Про житіє малометражне
Кирпата свашка фільм покаже,
І заховає кінострічку
Завглибшки у неповний сажень.

14.03.13

Було чи снилось: пурхала сніжинкою,
Торкалась неба в Часу на плечі…
Збіга сльоза знайомою стежинкою
У вигойданий смуток – по щоці.

Ой, де ж ви, карі очі, ніжні рученьки?
У серці – щем… воно ж не льодяне.
Обійстя посивілої Снігуроньки
Укотре Ладо-квітень обмине.

Зима така – що вічність їй суперниця:
Триває, і триває, і трива…
Мітла. Замети спогадів. Метелиця.
Самотня баба… баба снігова…

14.03.2013

Тричі упрівши за день, повертаю з роботи,
Мрію – до хати дочовгати – кроками втілюю.
Мирно і класно мені, та з під’їзду навпроти
Раптом порушує гуркіт вечірню ідилію.

Автор цього «землетрусу» - маленький хлопчина,
Вихором, з криком і тупотом, п́ідстрибом заячим
Висадив двері благенькі прожогом з коліна,
Довгими чергами шлях до мети прокладаючи.

– Тра-та-та-та!!! – Й вороги всі попадали кляті.
Хлопцеві весело, він не боїться нікого.
Легко в уяві людину життя позбавляти,
Звикнувши змалку сміятись із болю чужого.

Сентиментальність… Баб́ію? А може – старію?
Краще до кепського миру, ніж гарного бою.
Щедро картинками давніми пам’ять рясніє.
Як тут себе не впізнати в малому герої?

Під ноги горнеться дорога.
Бере усі мої тривоги -
Тоненька змійка у житах,
І я на ній, немовби птах.

Ледь-ледь торкаюся педалів,
Вдивляюся у Ясні далі,
Вдихаю пахощі полів,
Вслухаюся у жайворів.

Вона мене і надихає,
Мою любов до неї знає,
Оберігає кожний рух…
Давно надійний, вірний друг.

Їй потаємне довіряю,
Розраду я у ній шукаю.
Моїм радіє перемогам
Ця грунтова сільська дорога.

2001р.

Сьогодні я думками
З тими, кого нема.
Бабуся моя рідна,
Метка і чепурна.
Худенька, як дівчисько,
А модниця яка...
Вишивана сорочка –
І неї лиш така.
Бабуся йшла до церкви
У дев’яносто літ
Усміхнена і прибрана –
На стежку до воріт.
За ворітьми бабусі
В яскравих хустинках,
Усі гуртом по стежці –
І на широкий шлях,
Що вів усіх до храму,
Де добре їх душі -
Була глибока віра
Тоді в бабусь усіх.

2001р.
Пам'яті моєї бабусі -Перцової (Вапнєрук) Афанасії Купріянівни, прсвячую.

Шукай себе
Там, де ти є.
Люби своє
І все що рідне.
Де нас нема -
Пісня сумна,
Правда німа
І мертва гідність.

Нам бути там,
Де свого храм,
Де ти не сам,
Бо є родина.
Своя земля.
Свій брат, сестра...
Батьківщина...
- Це Україна!

Де предків гріб,
Пшеничний сніп,
А з нього хліб...
І можна жити.
Сонце... Блакить...
Лиш правда, спить.
А це болить.
Буде боліти.

Знайди себе.
Повір, - ти є!
Жах, серце б’є
Чужим ударом.
Історії стяг
І волі шлях
Замовкли в снах,
Бо яничари

Нинішніх днів
Почали спів.
Манять синів.
Злодіїв родять.
А ти мовчиш.
А ти терпиш.
З нутра гориш
Любий НАРОДЕ !
12.03.2013р.

Із піни, попелу і сліз,
сестра двоюрідна Венери,
взяла француженок манери:
любов її - Париж, Париж...

А він шукав її таку –
пихату Стеллу по кав’ярнях,
збивав колінця у блуканнях,
ліпив грайливо із піску...

Горіхи всюди, карамель,
ріка обгорток шоколаду,
нема його, як в домі ладу;
один, хоч поряд спить Шанель.

О, мила Любо, із села,
як ти любила, як чекала,
мене й Париж як проклинала!

Щодня згоратиму до тла...

14.03.2013

***
Всі кози в золоті, багато літ
Вони осяювали сірий світ,
Пасу ще й досі я тих кіз у лузі, –
Кружляв колись там килим-самоліт.

Хотів миттєвість зупинити...
Навіщо? О, нещасний!
Адже тому миттєвість і прекрасна,
що можемо її лише за мить прожити,
І відчинити двері в сині скити...

Що може буть трагічнішим за те,
Що я не знаю матері живою,
Не маю фотографії, святе
Обличчя не стоїть переді мною,
Немовби та ікона: більше того –
Нема й могили маминої... Місце,
Де цвинтар був, спустошене. Кого
Спитати? Для заплаканих беріз це
І тайна, і трагедія – вони
Ростуть на цій подвоєній руїні,
Такі ж, як сам я, сироти війни
В напівсирітській нашій Україні.
Ніде – нікого. Й хутора нема,
Де я, маленький, гриз кору дубову,
Щоб вижити... Пратиша всеніма
Все обійма і відбирає мову.
Ніде – нічого. Пустка і пустир.
Геть пересох ставок – не треба й бродів.
Втекли від помсти злючий бригадир,
Гетьман колгоспу й вождь усіх народів...
... Нема ні слів, ні сліз, ні цигарок –
Скінчилось все. Думки такі нестерпні!
Звернув у небо погляд, до зірок...
А їх – нема... Повипадали в серпні.


Колишній хутір Комуна
неподалік Марківки

2005

А небо також плаче, і сльози наче бісер
Розсипались додолу, зібравши з неба пил.
На підвіконнях срібних малює щедрий вітер
Маленькі зорепади - людських великих мрій.
І мовчки п’є з поверхні німу, свавільну тишу,
Що заховалась нишком у обрисах дерев.
А небо також плаче, гнів кидає донизу,
І чути стоголосний бентежний грізний рев.

Сьогодні в повітрі запахло корицею з мятою
Ванільною ніжністю ранньої Пані Весни,
Глазурю, коктельно - молочною ,білою ватою
Зануреним подихом сонця у водах Десни…
Хмільним ароматом - оспіваним сонячним світлом,
Маленьких краплинок на листях дерев, роси
Мереживним дотиком сріблистого ,чистого вітру
Синхронним приходом на блюдечку неба весни.
09/03/2013

Ми рудого дурим,
Ми радого дарим,
Ми бавимо, ми вабим,
Ми вабим і ми бавим;
Ми даримо, ми радим,
Ми радим і ми дарим;
Ми дороги городим,
Ми до води доводим,
Ми до ходи доходим;
Ми то коло котим,
Ми то лома молотим,
Ми то лозу ту золотим,
Ми толокно он колотим;
Ми сон милим носим,
Ми собі мелем і босим,
Ми соколам мало косим;
Ми чабана бачим,
Ми чумака мучим;
Мило ми молим,
Милимо, милим,
Молимо милом,
Милом і молим;
Мелемо, мелем;
Моримо миром,
Мером і морем,
Морем і мером,
Миримо, мирим,
Миром і морим.

Ти була як Троянда Христова -
Вже цвітеш як Трояндовий Гай.
Мого серця невпинна розмово,
Моя мово, мій прихисток-рай.

Ти підносишся вільно до Бога,
Тебе в ангельськім приймуть Дворі.
Ти для мене життя молодого
Сік живучий у кожній порі.

У коханого оченьках синіх,
На коханої теплім плечі
Сходиш сонцем в росі України,
Віддзеркалюєш блиск на мечі.

В діточок непідкупному смісі,
В гордій величі мам за синів.
Ти - взбудованій прадідом стрісі,
Ти - печі годувальнім вогні.

Ти була як Троянда Христова -
Вже цвітеш як Трояндовий Гай.
Мого серця невпинна розмово,
Моя мово, мій прихисток-рай.

Ранкове місто поспішає жити:
в напрузі механізми розпорядку.
І хто його посміє зупинити,
на аркуш плану хто поставить ляпку?

Тканина часу - зіткана із митей.
Тканина простору – фарбована в туман…
І раптом – вершник! струнко-гордовитий
з туману виринув і зникнув десь отам…

Ось він "пливе", повільно і велично,
не поспішаючи. Навіщо? І куди?
Завмерли звуки і підков ритмічність...
Перестук серця: Вічність… Вічність… Вічність...

А чи він був? Чи мрілось у тумані?
У сірий будень хто змістив часи?
Між простором і часом - у реальність
він заблукав у пошуку краси?..

… (2013)

Це затишне помешкання у центрі
зі скромною табличкою – «Музей»,
де у міській життєвій круговерті
дух Примадонни опери живе.

Звучить сопрано чисте, як джерельце,
і мелодійність Кобзаревих слів
спиває Соломія чулим серцем
та виливає душу у піснí.

Вони пливуть, заполоняють простір,
в оздобі нот - Шевченкові рядки.
Нас Крушельницька запросила в гості,
і ми прийшли до неї залюбки.

Дві геніальні постаті Вкраїни -
безсмертні Соломія і Тарас -
в любові до праматері єдині
з полотен Анни дивляться на нас.

Це не пастель тонує, не олія,
не акварелі теплої мазок -
додому повернулась Соломія
в майстернім диво-плетиві ниток.

Ті вишиття невтомної майстрині –
подвижництво поважно-сивих літ.
Вона не заховала їх у скриню,
а щедро обдаровує усіх.

Сьогодні день утвердження любові -
до світочів культури. Щедрий крок.
Вклонімось низько Анні Поляковій
за цей свідомо-зважений урок…

13.03.2013

У жіноче свято - завірюха.
Де ж так забарилася весна?
Білий явір колискову слухав,
Та у сон солодкий поринав.

Як же тепло та спокійно вдома!
І намріялося враз мені чомусь,
Що сьогодні крокусам чудовим
Я холодні стебла обійму.

Чи занурю радісно долоні
У мімози кульки золоті.
Чи букет тюльпанових бутонів
Серце звеселятиме мені.

Та неначе за наказом феї,
Серед заметілей снігових,
Ти приніс розкішні орхідеї
І сказав, що схожа я на них.

8-13.03.2013р.

Ну що ти знаєш про гріхи
Заради втіхи?!
Впадуть в зарошені мохи
Зіркові сміхи,
І сонце висушить зело
Ще до обіду –
Немов нічого й не було,
Ніде і сліду…
Гріхи придумали, мабуть,
На глум і насміх
Нещирі люди,
Щоб забуть
Про «блуди» власні…
Ми ж загубилися удвох
В кущах моралі,
А з райських кущів стежить Бог:
Що ж буде далі?


1995

Потіпаха лис блудливий
Мишу раз притис до сливи.
Та не вийшов подвиг ратний:
Був той лис недієздатний.

Мостилася зайчиха раз на кротовинні,
А заєць те побачив і лясь їй по спині.
- За що підняв, - схлипнула, - оце на мене руку?
- Бо знаю, - мовив заєць, - того крота-свинюку!

Написав заяву страус, що дружину звів колібрі.
У міліції сміються - при його малім калібрі!
Та за хвилю зміг той страус відділок увесь підняти:
- Хоч калібр малий, та тільки, той колібрі біснуватий!

Гнав був страус страусиху - полем, крізь лісочок,
І встромила страусиха голову в пісочок.
Тільки страус знав порядки, надто і не пестив,
Вигукнув: - Тебе не бачу! І бідну збезчестив!

Як стафілокок злотистий прибув із Судетів,
То застав свою дружину з блідим спірохетом.
- Як могла ти? Спірохет же блідий, незугарний!
- Він блідий, це так, та тільки, спірохет він вправний!

Заламав туристку
Дикий клишоногий.
Трапив на артистку,
Ходить на уколи.

Сповідався баца,
Де Каську він мацав.
Не скажу ніколи,
Чим ксьондз його школив.

Раз був скаржився в лікарні пацієнт в жалобі:
- Гляньте, в мене якась жаба виросла на лобі.
- А давайте, каже жаба, без інсинуацій:
Це не я на лобі в нього - в мене він на сраці.

Далі буде...

Ти будеш її радником,
Ти будеш з нею ладиком,
Чи просто будеш Вадиком,
Страждатимеш за нею.
А з часом станеш зрадником,
Коханим, майже братиком,
Чи лисим чи патлатиком,
Носитимешся з нею.
А згодом станеш висновком
Або крилатим висловом,
Чи звільнишся за вислугу,
Нестимеш ахінею.
Ти будеш тим, хто вистраждав
Ти будеш тим, хто вислухав
Лишаючи невизнаним,
Що ти ніхто для неї.

Люблю царапати англійським…
Зубрив і визубрилось - Сер!
І полірнути крепким віскі
Розчервонілий моно нерв…
Люблю ту справу войовничу
Не людську мить отій красі
Я дозволяю на обличчі
Спинятись поглядам усім...

Люблю я вуличку Хрещатик.
Цивільний настрій городян.
Його щоденне сіре свято,
Що так нагадує Бердянськ...
Люблю навстоячки і мовчки
Думками сіяти в метро
У кожні урни й закуточки
Своїми "сі", своїми "до"…

Люблю важливе і не дуже…
В стаціонарі збоку в бік,
Коли спочатку чую: - Боже! --
Я виліковуюсь без лік…
Люблю…
13. 03. 2013.

Зачепився дим
за сімнадцять димарів.
Бач, яка весна?!

(хокку)
(13.3.2013)

Якщо з малку навчиш сина,
Що це таке - УКРАЇНА,
Хто це БОГ, хто БОЖА МАТИ.
СИН це буде шанувати.
Тому вся НАША РОДИНО,
Якщо в тебе є дитина
- Не забудь її сказати,
Як їй РІДНЕ захищати...
12.03.2013р.

Мне не больно, когда отпускают,
я не падаю вниз как звезда,
но ведь сердце от слов не растает
никогда, никогда, никогда...

Мне не страшно не видеть рассвета,
я люблю лишь закаты и ночь.
И нет счастья в последнем дне лета
не помочь, не помочь, не помочь...

С желтым листьем мы вдаль улетаем,
забываются годы и дни.
В мелкой дрожи слова мои тают
мы одни, мы одни, мы одни...

Доплывем ли когда-то до края
по бескрайнему морю страниц?
В одиночестве снов утопая
без границ, без границ, без границ...

Так красиво сгорают закаты,
словно тихой осенней мольбой.
И не будет мне большей отрады,
чем с тобой, чем с тобой, лишь с тобой...

(2013 р.)

Тобі мої великі, сизі крила
лети за обрій у далекий край.
Нехай у небі буде твоя сила,
Її із серця ти не відпускай.

Тобі той заспаний і сірий ранок,
м’яка подушка і холодний сніг,
осінньо теплий росяний світанок
і сміх, що стримати колись не зміг.

Тобі мої, близькі до біса, зорі,
Ласкава усмішка твого кота
і сонце, що зникає у тім морі,
десь там, де далеч неба золота.

Тобі мій перший і останній подих,
гарячий погляд синього вогню,
моє тепло, десь сидячи на сходах,
що не замінить чергову брехню.

(09.03.2013 р.)

Повітря дихало осіннім вітром,
за краєм, десь далеко догоряло небо
і сонячне проміння ніби з миром
торкалося й тулилося до тебе.

Я зачинив вікно лише на хвильку
Щоб зупинити вітряний порив,
З’явились хмари, та лише декілька.
Я від дощу сильніш вікно закрив.

Завмерло все і час, мабуть, спинився.
Дрімаючи, летіло листя вниз.
Пробач мені, я звісно помилився.
Та вже тікала казка в тихий ліс.

Вона ішла не лишивши нічого,
Туди де блакить неба золота,
Осіння тиша марева нічного
І вже забуті молоді літа.

Горів мій світ яскравими вогнями,
А я чекав тебе на самоті.
Та більш нічого не лишилося між нами,
Осіння казка вже у забутті.

Повітря дихало осіннім вітром,
За краєм десь далеко догоріло небо
і сонячне проміння ніби з миром
вже більш ніколи не торкнеться тебе.

(2012 р.)

Ми ті, що сто раз помирали,
безстрашно, ми падали вниз.
І знову, і знов оживали,
Та шлях наш травою заріс.

Не вернемось більше ніколи,
Ні я, ані ти й не вона.
Забута дорога до школи,
а вдома лиш матір сумна.

Ми разом отак відлітали,
далеко за край, назавжди.
Нікого ми так не кохали,
як світ де не знали нужди.

А інші, далекі, забуті,
Чекали роками на нас.
Ті бідні знайомі, роззуті,
що так рахували наш час.

Ми зрадники правди і волі,
нарциси самотні в саду.
Самі зайняли свої ролі,
накликавши горе і біду.

Як вітер, холодні, бездушні,
шукаємо спокій вночі.
Лиш стрілки стоять непорушні,
Згорів весь наш час у печі.

Нічого уже не вернути,
неправильно вибраний шлях.
Лишається тільки забути,
тримаючи попіл в руках.

(2012 р.)

Він – сіті снів;
Він – данина днів;
Він – гумор, грому гнів;
Він – гомін в нім огнів;
Він – падуб, буда пнів;
Він – туман і піна: мутнів;
Він рудів і дурнів;
Він – чума, хам учнів;
Він – тур трутнів;
Він – арка кранів;
Він – роги горнів;
Він – желе лежнів;
Він – вал плавнів;
Він – зал блазнів;
Він – дуб буднів;
Він – жито тижнів;
Він – варта травнів;
Він – пил липнів;
Він – прес серпнів;
Він – дур груднів.

Бог послал кому то счастья
Кто то счастья не захотел
Бог дает надежду каждому
Лучик надежды мой не сгорел
Кто то детей родных бросает
Кто то с детдома берет чужих
И не важно какой мы крови
Мы с тобою роднее родных

Ты открой в своем сердце дверцу
В свое сердце меня ты пусти
Мы теперь не чужие люди
Свою боль ты прости, отпусти
Назови меня мамой тихонько
Иди я тебя обниму
Я проснуся утром рано
И любовь свою тебе подарю
Я проснуся утром рано
И любовь свою тебе подарю
Приготовлю тебе завтрак
И на новый день благословлю

Долго ждала я той минуты
И та минута меня ждала
Долго искала я смысл жизни
И смысл жизни в тебе я нашла...

2012 рік

Ключами линуть світом журавлята,
Плачем осіннім квилить білий птах.
Їх вийдуть за село благословляти
Гінкі тополі на семи вітрах.
Як заболить у серці журавлинім
Мелодія забутого гнізда,
Це означає: десь там, на чужині,
Біди зазнала птаха молода.
Бажалось долі, звісно ж, не лихої,
Кортіло щастя, певно ж, не на мить.
Та мабуть зла відміряно з лихвою,
Якщо душа клекоче, аж кипить.
Не завжди є благословенним вирій,
Нуртує й там душезагубний вир,
Де всі бажання - щирі, чи не щирі,
Знаходять свій порядок і ранжир.
Злетіти вгору прагнеш, та не сила -
Від грізних бур пошарпане крило.
Хоча біда й під хмарами носила,
Та втіхи вже від того не було.
Вертайтеся додому, журавлята,
До тихих сіножатевих левад.
О, як приємно над гніздом кружляти,
Радіючи поверненню назад...

Прокинувшись тихо під ранок,
Я пошепки серцем молюсь
За тебе - як кращий сніданок
Душі зльодянілій... Женусь
Шляхами, де вічність роздерто,
Крізь відстань в обійми твої.
Як боляче знати - посмертно
Ти приймеш вітання свої...
Холодна земля кладовища,
Могила, пекуча імла;
На горесній ноті, найвищий,
Як вістрями скла, два крила,
Наскрізно та туга пройшла,
Залишивши спокій позаду...
Ні втіхи не дав, ні розради...

Так хочеться з цієї колотнечі
Світ за очі втекти без вороття,
Своє почати заново життя,
Забувши все, що скоїлось до втечі.

А скоїлись такі жахливі речі,
Такі гіркі – до вовчого виття!
Такі гріхи тяжкі без каяття
Колодами лягли на кволі плечі.

О де ви, де, пророки і предтечі
З мого буття чи, скорше, небуття –
Од вас мені ніякого пуття
І визиску ніякого, до речі!
Моя душа, мов скривджене дитя,
Що визирає злякано з-за печі.


1993

Абстрактне поняття
Абстрактну й любов породило:
Ми любимо північ, і південь,
І захід, і схід,
Були б тільки хліб і до хліба,
Та цукор і мило,
Та чарка під вечір,
А краще – раніш – під обід.
... А десь у минулім
Замулилась чиста криничка,
Запала могилка свята,
Де батьки твої сплять,
Й зотліла в непам’яті
Скромна шкільна "рапортичка",
В якій із історії та географії – "п’ять".


1990

Згадується давнє і далеке –
На краю землі
В ранковій млі
На старенькій стрісі два лелеки
І у синім небі журавлі...
Наяву ввижається і сниться
Те, чого, здається, й не було:
Джерело, колодязь і криниця,
Копанка, струмочок, джерело...
А коли від спогадів проснуся,
Бачу в синій рамочці вікна:
Мати, неня, матінка, матуся
То весела, бачу, то сумна...
Широко відкритими очима
Я вбираю сонячний розмай:
Отчий дім,
Вітчизна,
Батьківщина,
Ріднокрай...

Шлях до ЄС засніжений увесь.
Рух зупинили злобні хуртовини.
Утім, нема зимової провини,
Що у весни відчуження якесь.

12.03.13.

хтивого хаосу візія ласа – Лхаса
мерзле повітря рибою – слóва! спасу!
час тут дочасно помер – тут немає часу
бог заховався у будду і закохався…
гори голодні – розіпнуті ввись тенета
десь дитинча тут блукає в небесних нетрях
в пагорбах пагодах закам’янілих кедрах
дух стугоніє душами у вертебрах…
у кольорових вертепах жива розлука
сіпає-молить-сотає і рве сторуко
пнеться на мідних вилицях ніч-принука
тихого яʹка погойдує голос крука…
молиться лама ламається коло карми
лама транслюється в трансі понад зірками
праною лине любов до Агарті-брами…
тексти Горú витлумачуються вітрами…

до вузького вікна прилипають весняні сніжинки
березневі коти сторопіло в підвалах сидять
пізнім снігом босоніж танцює розхристана жінка
пригортаючи сіре ганчір’я з уявним дитям

і зима не зима і весна не приїхала возом
і здається довіку в повітрі кружлятиме сніг
і не ліпиться сонце у риму тим більше у прозу
а у жінки з ганчір’ям дитя усміхнулось у сні

Той день минув, коли любив Ти,
Себе відкрити не боявсь,
Коли бездумно й не заради
В чоло так ніжно цілував.
Вже стільки правил назбиралось,
Що стогне вся душа моя.
Любов на волю виривалась,
Та в клітку загнана… І я
Не бачу змісту в днях минулих,
Зігрітих сонячних теплом,
Бо сильна вже від бід прибулих,
І мудрість закриває зло,
Немає вже обгортки щастя,
Нальоту радості нема,
Весна мені уже не здасться,
Вона мене усю пройма…
Спокійно, тихо, без надміру
Знімаю зашморг я із шиї,
Але у що тепер повірю,
Коли навколо вітер виє?
Чи та моя обгортка, може,
Тобі так до душі припала?
Та в чужих шатах - так не гоже,
Голуб мене таку, як стала,
Бо лиш тепло загоїть рани
І спокій серцю поверне
І хай між нас на мить не стане
Розлук чар-зілля запашне,
Бо якщо любиш – не плануй,
За нас усе вже спланували,
Короткий час наш не марнуй,
Бо ще нікому не додали.

…Не пеняйте на дощ
і у хмарах ув’язнене сонце -
то безсила зима
від розпуки не стримує сліз.
По дорозі із прощ
вистеляє весна на долоньці
первоцвітні дива
й забруньковані коси беріз.

Не пеняйте на дощ -
то не осінь насупила брови.
Це змиває весна
кушпелу від прощанських доріг.
Для зарунених площ,
де прокинулись сонні діброви,
купіль - яко мана,
як бальзам для утомлених ніг.

Не пеняйте на дощ -
голубіє у небі озерце.
Поволокою хмар
не затьмарити прагнення сонць.
Починається з «До»
весняного пробудження скерцо,
у «піано» - зима,
і «крещендо» весни – вже не сон…

08.03.2013

Не надо слов они здесь лишние,
Ты хоть молчишь , но я слышу,
Слышу сердца биения , стук,
И нежное тепло твоих рук,
Хочу в глазах твоих я утонуть,
Пускай меня там не найдут,
Пускай вообще меня не ищут,
Не надо слов они здесь лишние….

лютий 2011

душно
скинеш з грудей важкий волохатий сон
що колись намагався тебе задушити
а тепер став і зовсім ручним
за вікном
зламаний місячний проектор
що завмер на одному слайді
транслюватиме зраду
розтягнуту в часі

такої ночі стіни пульсують
розгалуженими капілярами
зрубаної п’ять років тому яблуньки
і скриплять
відкриваються шухлядки
із снами про світлини
що завжди сняться
до смерті когось із близьких
гортатимеш їх як родинний альбом
з пожовклою під осінь шкірою

моя прабабця
завжди вирізала власне обличчя із фотографій

Україно!Вставай,годі терпіти!
Ти юна,тобі ще жити і жити
А ти сумно руки опустила,
бо настала тяжкая година

Душу твою люди злї продали,
а мову камінням закидали
Не чути спі́ванок дзвінких-
Чутно брехню москаликів отих.

Та згадай себе в далекі роки
Як мужністю горіли щоки
Як славне, мужнє козацтво
Захищало твоє багатство.

Згадаймо, як від них поляки
Під Пиля́вцями тікали
А під великим Зборововом
Молили про договір.

Та скінчилась тая слава-
Країну вкрила чорна хмара
За проклятим Вічним миром
Тебе насильно поділили.

Ох, і тяжко мати заридала:
Фільварками дітей вбивали
Та ти все ж не здавалась
І мужньо тому опиралась.

Відважні Гонта й Залізняк
Боролися за тебе так
Що мільйони різали за ніч
Були із смертю віч-на віч.

Та вкотре знову розірвали,
Родючі землі потоптали
Та люд тоді теж не мовчав
Права свої він захищав.

Та й кріпацтво скасували
Трохи нені щастя дали
І відродилася культура
Серце твоє лишила туга.

Талановиті мамині сини
Всяко славили її.
Але біда не забарилась
І до мови підступилась.

Війна Перша загриміла
Багато крові ти пролила
За тебе, мамо, під Крутами
Юнь молодість згубила.

Стало чути звуки гармат
Знову бій тебе чекав.
І німці край окупували
Їм служити заставляли.

Та відомі всім ОУН-УПА
За тебе не на життя
А на смерть дику стали
В тюрмах віку доживали.

В час рад ,краю,пережив
Утиски й репресії синів
Та ти гордо не здавався
І суверенності дождався.

Тепер ти, мамо, вільная
І головне-будь сильною
Бо ж нам Усім потрібна,
Наша рідна Україна!


2013

Тендітна, ніжна панна
У зеленому вбранні
Квіткову косу заплітала:
Її чекають на землі.

І метушилась, і співала
Лунали дзвінко ті пісні
Весна фарби підбирала,
Аби її запам*ятали всі.

Потім проліском махнула
Сонце шлях ій осяйнуло
І до нас вона прибула.

Землю ніжкою торкнулась
Й все навколо ожило-
А панна радо усміхнулась.


2013

Ну, і як не дійдеш тут до краю?
Байбаком байбак у сірі дні,
Вірш за віршем я складати маю -
День дарма не пропаде мені.

А сьогодні так собі намислив:
Як розтане лід й заб'ють ключі,
Сяду у байдарку я навмисно -
І гайда уверх по течії.

Каверзна, несе мене донизу.
Що поробиш. Так оце дано.
Аркуш допишу я на карнизі
Та зібгаю й кину у вікно.


12.03.2013