Поверніться сини із далеких доріг
В теплий Крим і високі Карпати,
Станьте знову на отчий низенький поріг,
Де чекає стара сива мати.

Поверніться, синочки-заждалася вас
В вишняку білостінна хатина.
Виглядає рідня кожен день, кожен час
Любі діти і вірна дружина.

Стогне рідна земля – повертайтесь, брати,
Простягніте брат братові руки,
Бо йдете ви усі до одної мети,
Хай між вами не буде розлуки.

Повертайтесь! Хвилюються стиглі жита,
Щоб із зерен проріс світлий колос
Вас благає земля – Україна свята,
То ж почуйте її рідний голос.
11.01.2011

Човником місяць пірнає у висі,
Лебедем хмарки пливуть,
А на галявині, в темному лісі,
Мавки таночок ведуть.

В білих віночках, прозорім убранні
І блідолиці й сумні,
Не пощастило в земному коханні,
Мавками стали вони.

Ніжно-зелені розпущені коси,
Погляд, немов чорна ніч,
В дивнім танку ясночолі і босі –
Не потрапляй їм навстріч.

Ось на зорі вже й півні заспівали,
Ніч потихеньку згаса.
Мавки в нічному тумані розтали –
Світиться Божа роса.
26.12.2012

Колихає вітер
Зірку вечорову
Закликає квіти
На нічну розмову

Зашепоче листя
"Доброї вам ночі"
Зоряне намисто
Висипе в сорочку

Місяць у тумані
Вийде з-за лиману
Світлячком сметанним
Уведе в оману.

Парубки! Протріть, нарешті, очі!
Відчиніть зашторені серця!
Хай під серцем млосно залоскочуть
приспані в погорді почуття.

Та погляньте — істинна вкраїнка:
мила, ніжна, наче маків цвіт,
перед вами — незбагненна жінка,
без якої обіднів би світ.

Найстрашніше у людській подобі —
вроджена душевна сліпота.
Ще не пізно - не дрімайте! Пробі!
Не тягніть за хвостика кота!

В жінці тій, чарівній і вродливій,
нить життя дзвенить, немов струна.
Долі — зась! — такій превередливій.
В щасті хай купається вона!

2008

***

Вже на хлопів отих немає злости
(У жимолост дівчат гукати в гості!).
І шо, скажи, з тобов робити маю?
Мо думав - ягод справно назбираю?..
Бо галичєни - то є хитруни,
Коло дівчат - то як тиї в`юни...
Узяв би ліпше косу, покосив,
Ледачим пузом троха потрусив!
До дармовóго, люде, як той кіт
(Тобі ж, герою, не шішнанцять* літ!).
А бздури** в мізках ше кишат-кишат
(Вже дайте "шіст", уже замало "п`ят"...).
То видиться*** йому якесь" МК"
(Оте "ПМ" - холєра, ше й яка!).
Всіх дзíсяки**** Адмін той "заразив"...
Омелько мій, і той вже гет здурів:
Із голосних вишукує процент,
"Вичислює" якийсь "кофіцієнт".
Роботу чисто всю закинув, люде,
Все жде, коли "МК" у него буде!
Пойміт мене, о пане Редактóре,
То для Парасі є тяжкоє горе...
Бо так в селі у нас живе ше піп
І кіт (той, шо у жимолости спит).
Добавте тиї рейтинги, благаю,
А нє, ТО Я СІ САЙТА ВАМ ЗЛАМАЮ!
А хочете - то помагайте Ви!
(Хазяйство в мене - свини, коровú...)
А пастуха тепер найти в селі -
Могоричі давати немалі!...
...Парася чемна, не зобидит Вас...
Ну шо?
Ви за?
То натискайте "КЛАС"!


17.06.2013

Яка краса довкола нас чудесна -
Ти тільки лиш на хвильку зупинись:
Рибалка сушить проти сонця весла,
В задумі явір до води схиливсь...
Посеред лугу - квіти, квіти, квіти!
Шовкових трав хвиляста блискотінь
Під ноги стелить дзвоники тендітні,
Готує нам уквітчану постіль.
Вгорі хмарки пливуть до небокраю -
Неспішний плин їх нам не обрида.
На пасовиську мирно ремигає
Корів поважних сита череда.
Димлять лани пшеницею густою,
Спориш пойняв дорогу польову.
Сп'янілі від квіткового настою,
Впадемо ми на вигріту траву...
Усе до болю рідне, серцю миле,
Хоч десь, можливо, ліпша є краса.
Мені ж той край, де мати породила,
Дорожчий над усякі чудеса!
На всі віки краса оця чудесна -
Цвіте тепер, цвістиме і колись.
Минають зими, осені та весни,
І лиш літа... у кучері вплелись.
1997р.

Ми в холодному смутку зустрілись,
Запалили кохання вогонь,
Та в одній лиш душі розгорілось,
Грівся ти біля щастя мого.

Відпалало багаття і згасло,
Не освітлює більше життя.
Полонезом, сумним і прекрасним,
Ще відлунюють десь почуття.

Намагався вогонь оживити,
Говорив поетично, як міг,
Та слова, наче висохлі квіти,
З мертвим шелестом впали до ніг.

Мою душу, мов пташку замерзлу,
Ти живим почуттям не зігрів...
Замість ніжних надій полонезу,
Плаче реквієм буйних вітрів!
2012

Ця без снігу зима,
Що життя без кохання,
Наче все заплела
Павутини вуаль...
У душі вже нема
Ні тепла, ні бажання,
А на серце лягла
Невимовна печаль.

Все холодне, чуже,
Навіть сяюче небо.
А любов, як сльоза
З-під завіси долонь.
Хто її вбереже?
Сумно, темно без тебе!
Я прошу: не згасай,
Життєдайний вогонь!
2013

Когда меня не будет – будет дождь…
А может снегопад, иль зной палящий.
Возможно листопад и листьев дрожь…
Когда меня - не будет…
Когда меня не будет – будет свет.
На западе спокойно солнце сядет…
И ночь неспешно перейдет в рассвет.
Когда меня - не будет…
Когда меня не будет – будет ночь
И шепот волн и лунная дорожка,
И лист сорвавшийся, летящий прочь…
Когда меня - не будет…
Когда меня не будет – будет день.
И будут в радуге цветные светотени…
И только я уже не брошу тень…
Когда меня - не будет…
Когда меня не будет – будет Всё…
И всё должно в сем мире повторится…
Ведь кто-то должен в эту жизнь влюбиться…
Продолжить чтоб, и чтоб спасти Её…

В театре вашем, как в футболе….
Игра забыта - важен результат…
Не всем хватает силы воли
Работать словно автомат…
Кто в такт играет с барабаном,
По барабану всё иным,
Но финиш поздно или рано
Всех ставит по местам своим.
А сколько крови вы пролили,
А нервов сколько вы сожгли.
Уж лучше бы подольше жили
И быть добрее чуть смогли…
Но нет, вам очень надо страсти!
Вокруг спектакля, - суеты.
А сколько радости, а сколько счастья, -
В не милости коллега, а не ты…
И завистью ваш мир окутан
Как дымом режиссерский пульт.
Первопричина в чем? Откуда?
В красивых, умных, такой культ
В себе вы носите на сердце?
Да оглянитесь - скоро ведь конец….
Нет, не спектакля, скрипка Герца
Уже настроена…

А.Хостикоеву
Б.Бенюку

Актеры носят маски,
Со временем мудрее,
И не играют сказки,
Трагедии - милее.

Актеры носят маски,
Они их не снимают,
Меняются лишь краски,
Что сути не меняет.

Актеры носят маски,
А маски словно дети,
Хотят вниманья, ласки,
И, прямо лести в сети…

Актеры маски носят,
Нет времени остановиться,
И новых масок просят,
Как будто похмелиться.

Актеры носят маски
И с каждым днем все старше
И от не хваток масок,
Становится им страшно…

Актеры носят маски,
Под масками стареют,
Уже забыты сказки,
Они уже не греют.

Актеры маски носят
И никогда не снимут,
И только лишь в немногих
Посмертно маску снимут…

Актеры маски носят,
Их маски утешают-
Пускай, что мы стареем
Зато еще играем!…


15,02,2005
Ю.Поплавский

Тут небосинь у золотій оздобі
леліє вічні гори і ліси,
бо навіть часолету до вподоби
це розмаїття чистої краси.

Оці співучі срібновиді води
у сповитку смарагдових смерек,
і ніжний виблиск осяйної вроди
на чорнім пір'ї рідкісних лелек…

Тихенько йду, аби торкнути нишком
земну палітру споконвічних див,
а сині гори зоряну доріжку
торують до гармонії світів.

У казку поринаю крок за кроком,
і молодий грайливий Синевир
підморгує мені блакитним оком,
гойдає небо у колисці гір…

З-за обрію-туману
На човнику-хмарині
До нас пливе світанок
У сонячному брилі.

По сонно-теплій хвилі
Веслує промінцями
І дрімки полохливі
Втікають манівцями.
2013

Звабливі Ваші жести і слова
утратили для мене силу значень.
...Самотній кінь без вершника й сідла
копитом бив об мури непробачень.
Він довго бив. Він бив і день, і ніч,
аж стерлася на тій нозі підкова!..
Чекала я… Мовчання зусебіч...
Назустріч Ви не мовили ні слова.

...Оновлення світів – старі зірки
прощаються в останній заметілі,
сніжинками торкаються щоки,
і... Ви не лицар. І Ваш кінь не білий.

… (2013)

На камінь кинеш мрій зерно,
І хоч води би вилив море –
То знай, не виросте ніщо.
Про це усіх повчає Творець.

Улюблений народе мій,
Повинен завжди про це знати:
Ти мрій на каменях не сій,
Бо дітям не буде що жати...
18.06.2013р.

І знов збирається на дощ –
Така погода вередлива
Посеред літа!
Вбивча злива
От-от крізь хмуру хмари товщ
Прорветься,
Ринеться в галоп,
Порве загати, шлюзи, ринви –
По всій землі невтримно рине
Незапланований потоп!
Потопить паростки надій
На розквіт краю і країни,
Й нічого, окрім кураїни,
Не вродить в Марківці моїй,
Що на Сулі...
І в цім краю,
Де я до краю доживаю,
Також не буде урожаю,
Щоб душу радував мою.
Й почне свої права качать
Кучматий хтось
Із кущів хмарних,
І я всіх парних і непарних
Не зможу вже порятувать;
І я, задрипаний стратег
І недорікуватий тактик,
Не зможу вирядить ковчег
До араратівських галактик...


2004

Чаєпиття з тобою – насолода,
Одна з найвищих: навіть захмелів
Я від очей твоїх і щирих слів...
Якби ж частіш траплялася нагода
Для зустрічі – життя б не пожалів!

Твоя – не змалювати навіть – врода,
Немов суцвіття з багатьох полів,
Де я розкошувати би волів,
Для мене справжнє свято – не пригода...
На тебе сам Господь мені звелів
Молитися...


2003

Молюся за тебе,Матусю рідненька.
Склонившись читаю молитву тихенько
У церкві де ти колись в Бога просила,
Щоб я виростала здорова й щаслива.

Коли я найперші кроки ступала
Мені колискову ти тихо співала.
Мене цілувала і знову молила,
Щоб доля не добра мене обходила.

О,матінко Божа й Ісусе маленький
Спасіть,захистіть мою рідную неньку.
Хай не хворіє,хай горя не знає
Щасливою усмішкою мене зустрічає.

Я ще попрошу для своєї матусі,
Щоб поруч були і рідні і друзі:
-Ти будеш здорова-я буду щаслива,
Хай дім наш минає і буря і злива.
2013р

І жодної дощинки в хмарі.
Дощенту спалена трава.
І навіть лілія в Айдарі
Від спеки чашечку хова.

А ми гойдаємось у човні
В зеленій хащі ситнягів,
І наші прагнення любовні
Ще не прорвали берегів.

Воно, звичайно, надто жарко,
Аж сліпить променів спіраль,
А ще до всього ти – школярка,
А я одружений, на жаль.


2003

***
Сьогодні знову ти чомусь мовчиш,
На сто громів розбилася вся тиш,
І блискавки осяюють ту стежку,
Де ніжки цілував тобі спориш.

***
Ти ще не пересвідчилась хіба?
Щодня в серця нам стукає судьба!
Тож не барись і відчиняй хутчіше,
Допоки не замучила журба.

***
Мабуть, не віриш ти мені ще й досі,
А вже цвітуть сніги в моїм волоссі,
Та серця не заковують льоди, –
І я лечу на крилах стоголосся!

Іду по втоптаній стежині,
Як і багато літ назад.
Стоїть похилена хатина,
Покинутий вишневий сад.

Туман холодний заплітає
Змарнілим вербам сивину,
Лукава доля не вертає
Мою окрилену весну.

Грайливим сріблом крига сяє,
Пришерхли річки береги.
Злилося поле з небокраєм
Серпанок сипле навкруги.

Іду по втоптаній стежині,
Проймає серце щемний біль.
Стоїть хатина в самотині
Лиш в вікна стука заметіль.
26.12.2012

Вся земля навкруги квітувала...
Ти признався мені у любові.
Я завітного слова чекала –
Тихо вечір гуляв у діброві.

Місяць – свідок єдиний кохання,
Та яскраві небесні зірниці,
Що горять усю ніч до світання,
Та джерельна вода у криниці.

Стільки ласки було в твоїм слові,
Чув і клен і сіренька пташина.
Певне заздрила першій любові
Білосніжна п’янка черемшина .

Тихо вітер гуляв по діброві,
Первоцвітом земля квітувала.
Ти признався мені у любові
І від щастя земля заспівала.
26.12.2012

О скільки їх упало у безодню,
Що глибне вдалині!
Настане й він – останній день Господній,
Відведений мені.

Схолоне, що співало і боролось,
І грішне, і святе,-
Смарагд очей моїх і ніжний голос,
Волосся золоте.

Поллються дні, насущним хлібом ситі,
Забувши біль і зло.
Все буде так, немов на білім світі
Мене і не було!

Мінливої, мов діти, в кожнім слові,
Не відданої злу,
Тієї, що любила, коли дрова
Згорають у золу,

Віолончель і спів пташні весною,
І дзвони у селі...
Мене, такої справжньої, живої,
На лагідній землі!

До вас усіх я, що не знала міри, -
Чужі, свої, агов,
Звертаюся із вимогою віри
Й проханням про любов.

За те, що я усім і неодмінно
Прощаю біль образ,
За ніжність у душі моїй нестримну
І гордість напоказ.

За успіхи стрімкі і за поразки,
За правду і за гру...
Послухайте! – Любіть іще, будь ласка,
За те, що я помру.

До вас усіх я, що не знала міри, -
Чужі, свої, агов,
Звертаюся із вимогою віри
Й проханням про любов.




Марина Цвєтаєва:

Уж сколько их упало в эту бездну,
Разверстую вдали!
Настанет день, когда и я исчезну
С поверхности земли.

Застынет все, что пело и боролось,
Сияло и рвалось, -
И зелень глаз моих, и нежный голос,
И золото волос.

И будет жизнь с ее насущным хлебом,
С забывчивостью дня.
И будет все - как будто бы под небом
И не было меня!

Изменчивой, как дети, в каждой мине,
И так недолго злой,
Любившей час, когда дрова в камине
Становятся золой,

Виолончель и кавалькады в чаще,
И колокол в селе...
Меня, такой живой и настоящей,
На ласковой земле!

К вам всем, что мне, ни в чем не знавшей меры
Чужие и свои,
Я обращаюсь с требованьем веры
И с просьбой о любви.

За то, что мне - прямая неизбежность -
Прощение обид,
За всю мою безудержную нежность
И слишком гордый вид.

За быстроту стремительных событий,
За правду, за игру...
Послушайте! - Еще меня любите
За то, что я умру.

К вам всем, что мне, ни в чем не знавшей меры,
Чужие и свои,
Я обращаюсь с требованьем веры
И с просьбой о любви.

***
Мої чуття невтомні, мов орда,
І літ мені минулих не шкода.
Сяйнула ти, як блискавка у небі, –
З руки моєї випала вузда.

***
Коли твоя мобілка доспівала,
Вп’ялося в серце – тиші гостре жало,
Але не зразу я відчув цей біль,
Бо серце довго ще тебе гукало.

***
Я ледве дочекавсь твого дзвінка,
Немов у душу хлинула ріка,
Коли почув до болю рідний голос,
А згадка в серці, ніби осока…

Летять з ромашки пелюстинки –
Рука в сум’ятті поспіша.
Питаю в голої стеблинки:
“Де в тебе схована душа?”

Тривожно, боляче, непевно.
Здається, ніби й не чужі.
“Допоможи, – благаю ревно, –
Твою любов наворожи!”

Ромашка дивиться дитинно,
Твій давній погляд воскреша.
Питають пелюстки невинні:
“Людино, в тебе де душа?!”

28 грудня 1987 року

Він скульптор, але глини не любив,
Бо розм’якала, зразу на все згодна.
Твердь каменю в цнотливості холодній
Оголеністю серця він різьбив.

Збив пальці в кров, скривавив серце в біль,
З невдач росла в душі страшна безодня…
Було в його житті все, що завгодно,
Та він не відступав у боротьбі,

Й, розкривши суть приховану свою,
Воскресла брила в нього під руками.
Так і моя любов – не утаю, –

Вже стільки часу стукаю в нестямі…
Чи серце о байдужість розіб’ю,
Чи в ніжність оберну холодний камінь?

15-16 серпня 1981 року

Дозволь мені взяти тебе на руки,
І вирвати, винести з болю й печалі.
Цікаво ж все сталось, мене на поруки
Немов із-за грат до тебе пускали.

І вічний нагля́дач, решітку колотить.
Замизгане скло, а за ним ти-ласкава.
заїла пластинка -"вже досить, вже досить"
любов моя в болі навколіш благала.

Ти чуєш? Ти чуєш? Я з воєм зриваю
З петель примарно-пустотні стіни!
і знову обман, бо за ними немає,
немає тебе, тільки змучені тіні.

Дозволь мені взяти тебе на руки!
В дорогу від фальші у справжнє небо!
Я хочу у зараз, де діти і внуки.
Й любов, для якої віри не треба.

У старика глаза, как зеркало во внутрь…
Не разглядеть его вам отраженья.
Не разгадать вам радость или сожаленья
Его. Как свет ушедший не вернуть…

У старика пастельные глаза…
Как у ребенка мир весь в верх ногами…
Тоска зеленая вползает вечерами,
А по утрам - холодная роса…

У старика безвременье и боль
Сменяется цейтнотом счастья…
И беды мира все – его несчастья…
И океанов всех, на ранах его – соль!

У старика, из будущего – только день…
Жизнь начинается с восходом солнца,
А к вечеру он черпает из донца,
И сумерек ему уже не страшна тень….

Старик – мудрец, философ, меценат.
И если не хватает на подарок,
Он сдаст бутылки, а свечной огарок
Все лица озарит и жизни вернет такт!

Старик – он всё ещё не стар….
И даже если он горбатый,
Он среди нас, он самый с нас богатый!
Не смейтесь… ведь он - суперстар…

Старик…уже не человек…
Он сублимировал в себе все страсти,
Он пережил и счастья, и несчастья…
Он дух Господен…ныне…и во век!!!

27.05.09 Ю.В.

А что?
Не мудрено ведь не любить…
Ну, никого, а лишь себя.
Красивую,
красивого…
Кокетку, ловеласа ли?
Конфетку в фантике…
Девчонку с бантиком…
И на экране Брюса Ли…
А в жизни... мало ли?…
Сомнительное дело
И хлопотно оно…
А может не то тело,
И старое давно…
И старое вино…
Немое, как кино…
Субтитры только тянутся.
В тапёра пот из пор…
Живите, как вам хочется!
Сей беспредметный спор…


Ю.В. 2009

Умер архитектор душ
Не одно построив поколенье
Ёж не уж
Колючим был…
По молве прошёл,
как морем - по колено…
Вырываясь с патоки хоров
Будоражил тех и этих
Когда много наломавши дров
Брал, time оut, и писал о детях…
Он искал и находил
Он в всегда хотел быть первым
И теперь…. его опередил…
Видно все же, сдали…нервы…

Утро – дорога.
Двери – работа…
Кресло – компютер.
В дырках глаза…
Стрелкою время
центро-стремится…
или из центра
бежит на всегда…
птица с разгона
стекло не разбила…
что в той головке?
не много мозгов…
клюв затупила
перьев лишилась…
я ж не поверил
был дураком…
птица той ночью
ко мне прилетала
лишь на рассвете
меня разбудив…
крылья ломая
сказать мне хотела
вспомнил, хотя бы
чтоб имя… своё…

я вижу поле,
на околице села сгоревшая церквушка…
затянут тиной, осокой поросший став…
деревья выросли, и старая избушка
уже видна, меж веток, среди трав…
всё так же деловито бродят утки,
им не преграда покосившийся забор.
на грязный хор гусей из старой будки
Полкан спокойно смотрит - на их сбор.
Бессильно виснут на верёвках тряпки,
Что старая пыталась просушить,
но дождь смешал все планы, тяпки
ржавеют у сарая, так и быть!
а из-за грязных, мутных стекол
разглядывают непогодь глаза.
собралась детвора у окон -
не будет любопытства их конца.
ведь где-то осень красками пылает,
и где-то солнце... лето круглый год…
у нас же зайчик солнца, даже он линяет…
а в сЕнях спит худой облезлый кот….

Любовь, любовишка, любовище.
А что вообще то нужно нам?
Любовь совсем ведь не сокровище
Она болезнь, саркома, хлам!
И ладно если только горести
Она телесные несет.
А метастазы, её поросли?!
И в душу лезет и сосёт…
Лишая сна, покоя, трезвости
Сгорает вместе с нами зря!
А любим-то мы все, от бедности?
Или от скудости ума?!

Уже давно всё покупается
И продается всё давно!
И лишь стыдливо прикрывается
Любовь. Напрасно, все равно
Все ценники уже развешены
Есть предложенье – будет спрос
Любви все возрасты подвержены
Древнейший бизнес…не вопрос.

В универсаме вместе с воблою
Купил любви грамм сто, принёс
И в холодильник, чтоб не теплую
На утро бросить на поднос!

И все вокруг бы стали счастливы.
И нет раздоров, нет войны,
Нет похоти и взглядов масляных.
И все свободны, все вольны!!!
09.11.2012 Ю.В.

Волинь коле поляків
Сорок третім роком.
Ворожнеча несе спів
Неправих пророків...

Ті, де можуть і коли
Роз’ятрюють рани
Замість нести молитви,
Віру, любов, шану...

В них лишень до свого я
Безгранична віра.
Сниться їм НАША земля,
Й їхні богатирі .

Через століття вони
Були в нас панами.
Думали, що далі ми
Будемо рабами.

І хоч виправдань нема.
Гріх, бо гріхом буде.
Винувата не війна.
Гріх творили ЛЮДИ.
16.06.2013р.

Липа розквітла…
Липовим квітом
патока літа
ллється у жито.
Жито не злато -
лата на латі.
Сонячні шати
тим і багаті:
Виткані сяйвом,
латані тінню,
вишиті драйвом,
трішечки з лінню.
Грішно-безгрішно,
дрібку пророче,
вітер про вишнє
вишням шепоче,
вальсом навшпиньки
в'ється по вітах…
Солодко ниньки
дихає літо.
Подих медовий
стелиться млістю.
Дощик раптово,
наче по вістрю,
танго миттєве
вихлюпне чисте:
«Ось вам, дерева,
блискітки в листя…»
Cум тополиний
краплями змито,
трохи полинні
пахощі літо
знов розливає
серед проміння,
знову у вітах
співи бджолині.
Світло й привітно,
серцем відкритим
липа розквітла,
просто щоб жити.

Хочеш, буду для тебе ранковим сполоханим сном,
Де холодну реальність так важко одразу збагнути,
Гострим запахом кави, розквітлим духмяним бузком,
Теплим подихом вітру із нотками м`яти чи рути?..

Хочеш, буду відлунням далеких дитячих казок,
Мерехтінням роси у прозірчастім раннім тумані,
Чи обсипаним пилом замріяних наших зірок,
Чи зажурою верб у печальнім осіннім згасанні?..

Може, стану для тебе пахучою свіжістю нив,
Ніжним бризом легким у солоних обіймах прибою?..
Та тебе не приваблює жодне з обіцяних див,
І мені зостається одне: просто бути собою…

І мені зостається одне: просто бути собою…

І мені зостається одне: просто бути з тобою...



18.06.2013

Лине пісня гірською рікою,
Позбавляє назавжди спокою,
Обіймає легкою рукою
І самотність стає золотою.

Поєднає у світі химернім,
Не зупинить стіна чи бар`єри,
Не злякає ні злість, ні наївність
Цю метелика крилець чарівність.

Тільки тут сяє сонце привітне,
Усміхаються квіти тендітні,
Повертається голос і сила,
Теплий вітер наповнює крила.
2013

Щоб долю не зламати,
Як боляче стає,
Учусь тебе приймати
Завжди таким, як є.

Буває, що сердитий,
У висловах прямий -
Учусь тобі радіти,
Бо і тоді ти мій.

Учусь не докоряти,
Коли твоя вина,
Любов не відміряти -
Давати всю сповна.

Мені насняться вірші про будяк,
який росте над Кременчуцьким морем,
про танець рук і потаємний знак,
про цвіт рожевий і колючі зорі...

Бо зачаклований, бо не будяк, а принц,
стоїть, мов казка давня, призабута.
На нього лиє дощ - лови, бери,
бо зрада в серці - то гірка цикута...

І я танцюю -
так,
отут,
тепер,
я розганяю чари
рухом тіла...

Довкола натовп вражено завмер -
бо спражній принц -
в моїх обіймах!

«На мысли, дышащие силой,
Как жемчуг, нижутся слова»
М.Лермонтов «Журналист, читатель и писатель»

О ти, близька і невситима,
Спокусо давня і нова,
Коли руці писать несила
Невтримним потовпом слова,
Коли злились в одне двигтіння скроні і пульс.
А на вікні блідавий просвіток замрів.
Коли ще заспаний горобчик
В тобі людину не вбача...
...Що краще пошуки вінча
Над цю поставу молитовну?
P.S.
Не від хвороб і ран,
А тільки через недосконале серце
І руку, що не постига за серцем,
Скінчить свій вік, –
Якого ж щаслившого фіналу й побажати?..

Самотність дихає самотньо,
Зажура сіра у очах,
Самотність хилиться скорботно,
Самотньо плаче по ночах.
Самотній явір в дикім полі,
Самотній Місяць в небесах,
І дума, що питає долю,
І ковдра смутку на плечах...

Не знаю я, ким ви були,
Мої прапращури родинні,
Чи сіті з рибою тягли,
Чи пасли кіз на полонині?

Не знаю, також, де жили.
Ніхто вже з вас не заговорить.
Здається, ви із гір зійшли,
Бо наче вдома, я у гОрах.

І ще гадаю, що колись
Ви теж страждали від задухи,
Бо звідки ж у мені взялись
Ця сила та свобода духу?

Давно сховала вас земля,
Та відчуваю до нестями –
Ви озиваєтесь здаля
Моїми тихими словами.

І бачу, наче наяву,
Які пройшли ви лихоліття.
За вас усіх тепер живу
У двадцять першому столітті!

2013

Та невже ми удвох
після безміру слів,
опиратися долі несила,
ти у лютій самотності не скам'янів,
віддаровуєш тіло сп’яніле.

Перекину довільно
до щастя місток,
заголублю тебе до нестями,
приховаю від зайвого
сяйва зірок,
щоби не підглядали за нами.

Та невже ми удвох –
зупиню часобіг
у ласкавій безмежності ночі...
Поринаю у небом освячений гріх
і нарешті світанку не хочу…

У світі славні ви з правіку,
Як і земля квітуча ця.
Віночки, коси та очіпки
І зачіски - вам до лиця.

Як бджілки, дома ви в турботі.
Не присідаєте й на мить...
Чаклунки в танці, а в роботі
Усе в руках у вас горить.

На вроду пишні, наче панни,
В коханні ніжні та палкі,
Наталки, Юлі, Роксолани,
На вдачу спритні та меткі.

Колись сиділи ви на тронах
І не боялись в бій іти.
Та не одній із вас корону
Сміливо можна одягти!

Незламні духом, наче криця.
То ж, вірю, що настане час,
І жити буде, як цариця,
На Україні кожна з вас!
2013

(written by Freddie Perren and Dino Fekaris)

Translation:

шокована коли я собі самій
сказала що чужа тобі уже і ти не мій
та не одну спалила ніч
у тім що скоїв ти мені
та сильна я
згасає вже твоє ім’я
ти знову тут
із неба грім
я вийшла і зустріла давній погляд але сум у нім
я відібрала в тебе ключ
і замінила би замок
коли би знала на секунду що за дверима чути крок
тепер іди за цей поріг
хай скатертина
стане стежкою для ніг твоїх
хіба не ти хто намагався нав’язати гру
де я вся осипаюся
і неодміно вмру

о ні не я я ще жива
і поки знаю що люблю
міцні мої слова
і життя тепер моє
і любов у скронях б’є я ще жива
я ще жива гей гей

скільки сил пішло на те добре зважене
я залатала як могла серденько зраджене
та не одну спалила ніч
в якій жаліла я себе і сльози йшли
але цей дощ уже пролив
це не слова і я нова
не дівчинка яка любила і твоя була
і ти подумав що забіг
і я листок для ніг твоїх
для того збережу любов хто зрадити б не зміг
тепер іди за цей поріг
хай скатертина
стане стежкою для ніг твоїх
хіба не ти хто намагався нав’язати гру
де я вся осипаюся
і неодміно вмру

о ні не я я ще жива
і поки знаю що люблю
міцні мої слова
і життя тепер моє
і любов у скронях б’є я ще жива
я ще жива о

тепер іди за цей поріг
хай скатертина
стане стежкою для ніг твоїх
хіба не ти хто намагався нав’язати гру
де я вся осипаюся
і неодміно вмру
о ні не я я ще жива
і поки знаю що люблю
міцні мої слова
і життя тепер моє
і любов у скронях б’є я ще жива
я ще жива
я ще жива

Original:

At first I was afraid I was petrified
Kept thinking I could never live without you by my side
But then I spent so many nights
Thinking how you did me wrong
And I grew strong
And I learned how to get along
And now you're back
from outer space
I just walked in to find you here with that sad look upon your face
I should have changed that stupid lock
I should have made you leave your key
If I've known for just one second you'd back to bother me
Go on now, go walk out the door
Just turn around now
'Cause you're not welcome anymore
Weren't you the one who tried to hurt me with goodbye
Do you think I'd crumble
Did you think I'd lay down and die?

Oh no, not I. I will survive
Oh as long as I know how to love
I know I'll stay alive
I've got all my life to live
I've got all my love to give and I'll survive
I will survive, Hey hey

It took all the strength I had not to fall apart
Kept trying' hard to mend the pieces of my broken heart
And I spent oh so many nights
Just feeling sorry for myself, I used to cry
But now I hold my head up high
And you see me, somebody new
I'm not that chained up little girl who's still in love with you
And so you felt like dropping in
And just expect me to be free
Now I'm saving all my lovin' for someone who's loving me
Go on now, go walk out the door
Just turn around now
'Cause you're not welcome anymore
Weren't you the one who tried to hurt me with goodbye
Do you think I'd crumble
Did you think I'd lay down and die?

Oh no, not I. I will survive
Oh as long as I know how to love
I know I'll stay alive
I've got all my life to live
I've got all my love to give and I'll survive
I will survive, Oh

Go on now, go walk out the door
Just turn around now
'Cause you're not welcome anymore
Weren't you the one who tried to hurt me with goodbye
Do you think I'd crumble
Did you think I'd lay down and die?
Oh no, not I. I will survive
Oh as long as I know how to love
I know I'll stay alive
I've got all my life to live
I've got all my love to give and I'll survive
I will survive
I will survive

Translation:

I was thinking of you as a day without rain,
But I see on your face pearls of sadness.
I would whisper to you, “…isn’t mine, isn’t mine.”
But you keep me for some reason in.

I was thinking of you as a night without stars
But your eyes are so bright, full of sunlight.
I would whisper to you, “What a dream, just a dream.”
Yet you keep me for some reason in.

Chorus:
Let me go, please, I beg you, let me go.
I can’t really walk, my love, now.
Let me go, please I beg you, let me go.
I don’t wanna walk, my love.

I was thinking of you as a petal in spring
But you won’t ever tremble in fading.
I would whisper to you, “You’re mine, not so mine.”
La-la-la-la, la-la-la-la, la.

Chorus:
Let me go, please, I beg you, let me go.
I can’t really walk, my love, now.
Let me go, please I beg you, let me go.
I don’t wanna walk, my love.

Original:

Я вважав би, що ти білий день без дощу,
Але сльози на твому обличчі.
І сказав би тобі: "Не моя, не моя."
Тільки ти не пускаєш мене.

Я вважав би, що ти тиха ніч без зірок,
Але ж сяють твої ясні очі.
І сказав би тобі: "Ти лиш сон, тільки сон."
Але ж ти не пускаєш мене.

Приспів:

Відпусти, я благаю, відпусти,
Бо не можу далі йти я.
Відпусти, я благаю, відпусти,
Я не хочу більше йти.

І вважав би, що ти пелюсток навесні,
Але ж ти не зів'янеш ніколи.
І сказав би тобі: "Ти моя — не моя."
Ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла, ла.

Приспів:

Відпусти, я благаю, відпусти,
Бо не можу далі йти я.
Відпусти, я благаю, відпусти,
Я не хочу більше йти.

Translation:

Oh, do you know
How harsh is for my soul this pounding rain?
It’s as if he was always waiting just for me.
The winter peace of our window has to live with pain,
Pastel and gentle is like your beloved so much Monet.

Chorus:

Someone like you
Once in a lifetime comes I know
And right from heaven.
Someone like you
Once in a lifetime comes with love,
And my regrets are not to go
When I am without you.

Forgetting past,
It seems to me, the time can’t be congealed.
A recent call resets my will to zero, time to live,
And more than words your look is worth and always will,
Forever distant like is your beloved so much Dali.

Chorus:

Someone like you
Once in a lifetime comes I know
And right from heaven.
Someone like you
Once in a lifetime comes with love,
And my regrets are not to go
When I am without you.

Original:

Чи знаєш ти,
Як сильно в душу б'є безжальний дощ?
Так, ніби він завжди чекав лише мене.
А, як болить зимовий спокій нашого вікна
Ніжно пастельний, як і твій улюблений Моне.

Приспів:

Така, як ти
Буває раз на все життя,
І то із неба.
Така, як ти
Один лиш раз на все життя,
Не вистачає каяття,
Коли без тебе я.

Забути все, здається, я б ніколи не зумів,
Новий дзвінок скидає відлік волі на нулі
І погляд твій, він вартий більше, ніж мільйони слів
Вічно далеких, як і твій улюблений Далі.

Приспів:

Така, як ти
Буває раз на все життя,
І то із неба.
Така, як ти
Один лиш раз на все життя,
Не вистачає каяття,
Коли без тебе я.

я у черзі за небом
провів пів парсека
стільки треба до брами
говорила юрма
галаслива
дратлива
нудна
недалека
все питала мене
чи секунди нема
потримати надію
притримати подих
роздивитися план
забудови небес
і рипіли словами
зачовгані сходи
і плели вітругани
хмариння рябе

у такій тісноті
що ні сядеш
ні пікнеш
крок без кроку
здавався мені
небокрай
із душі видно все
у пітніючих вікнах
прокидалася синь
і займався нерай
що горів безголов’ям
варив колотнечу
вибігала гортанню
вона на уста
та шукала однак
добре вухо
для втечі
тихе серце
на дім
де немає кута

то ж ковтай не ковтай
а повітря не більше
і кричи не кричи
а відлуння нема
і кропи не кропи
чи вже сохни чи вішай
а цю осінь ховає
бездомна зима
зачекай не іди
поки кров не застигне
грає море вогню
у краплинах тепла
хай в озорену ніч
прокидаються стигми
і кохається з вітром
словесна зола

загуділи роки
мов сирени в нальотах
і ховалися душі
по п’ятах і снах
а яка не встигала
стелилася потом
нуркувала у келих
мутного вина
тільки ті
що світились
ясніше від болю
відкривались
мов храми
небесні квітки
розросталися серцем
волошками з поля
і котилися Богом земним
зі щоки

і ця черга
маліла
кишіла
міліла
подавала ознаки
що невпинно повзе
і чим вище
здавалося
меншало тіла
а чим ближче до віри
тим більше везе
найдорожчі мої
недолюблені кроки
оступалися менше
не торкали сходин
і сто сонць намело
зі сходин цих до ока
як не стало в мені
ні церков
ні води

14 Червня, 2013

Перероблюючи свою стару чернетку, написану в холодних горах Норвегії, я раптом згадав одну трагічну історію. Під час громадянської війни в З’єднаних Стейтах Америки була одна ірландська бригада в армії Півночі і одна ірландська бригада в армії Конфедерації. І всі ці ірландські вояки думали, що воюють за Свободу, мали зелені прапори з арфою і листком шамроку на кашкетах. І зітнулись ці дві ірландські бригади у битві під Фредеріксбургом, і там і полягли всі. Пройшло вже 150 років з того часу, але досі ірландці згадують про це зі сльозами на очах… Я подумав, що ми, ірландці, нагадуємо мурах, що вічно будуть свої країну і себе, а божевільна повінь весь час руйнує все збудоване, а з-під пера з’явилось ось таке:

Норвезький ліс. Вогкої глиці прах.
Блукаючи, як Данте, в сутінках думок
Відчув себе я повелителем мурах.
Я дихаю крижинами зірок
На урвищах готичних Гімалаїв
І стежку міряю безкраю
Від явора до велетня-сосни.
Зерна мені, мурахо, принеси!
Я на долоні мертвої почвари -
Гондвани – покладу безцінну дань.
А наді мною сивочолі хмари
Такі нордичні. І епохи грань
Хоч не цієї – мрій та сентиментів.
І Дарвіна сивезна борода,
Що істину шукав серед моментів
Смішної гри. І як Сковорода
Поради я даю рудим трудівникам –
Я прошу одягти їх макінтоші,
Бо дощ завершення несе вікам.
Та їм байдуже – їхні ноші
Вагоміші за Кіплінга тягар
Отой, що «білих». Заздрю вам –
Істоти істини. Невтомні муралі,
Ви шлях до космосу торуєте мені.
Мені – своєму богу. І вікам.

Серце билося крокам в такт,
Вилітала душа - по граму.
За спиною - стоїть вермахт,
Під грудьми хтось говорить - мама.

Серце билось - неначе звір,
Наче піймана в клітку птаха.
Перед нею - гнилий пустир,
А під серцем хтось каже - тато.

Серце билося - за обох,
За життя - молоде й квітуче.
У думках - сповідає Бог,
Під грудьми - від Едему ключик.

Серце билося - раптом свист -
І завмерло. Уже не плаче.
За спиною - стоїть фашист,
У руці - вже навік - розп'яття.

Оперізує, мов батіг,
Думка страшна, немов прокляття:
Важко так дарувати світ,
І так легко життя украсти.