Я інколи не хочу говорити.
Міліє дух чи губляться слова...
Душа й тоді лишається відкрита,
застуджена, завітрена, слаба,
розгублена і сповнена розпуки
нагої правди.
Правда - сущий гріх...
Напасть нудженна, посестра розлуки,
самотня тінь чужого між своїх,
ненависна і жадана захланно.
Безжальний кат, гидка смоктальна твань...

Я інколи не смію говорити -
міліє дух від висліпаних знань...


2013

1.

акваторія хвищі
від землі до хмарин
як живеться там
вище
де немає гори
на яку душу пхати
наче камінь
на гріб
де з молитви
палати
а слова
димарі
де так світло
аж пряно
від розправлення спин
де ти вічно коханий
але завжди один

2.

не штормить
перестало
вийшло
світиться
є
певно срібла
замало
на волосся моє
рвусь у кожному
нерві
як напружую звук
я
розмаєний
червень
і запізнений
стук

3.

виговорююсь
чисто
на душі
у словах
і мій всесвіт перистий
неболиголова

набігає дорога
я по горло в бігах
від людини до Бога
тільки крок
тільки змах
тільки страх

4.

вам далеко до мене
з шестикрилих щаблів
божества нехрещені
Бог іде по землі

тіло збите до крові
та у ранах й плювках
квіте серце тернове
доброта на щоках

7 Лютого, 2013

1.

ну що
полегшало тобі

тяжіння

земне
до оніміння
дня
і непитоме
наче кров осіння
блакитна кров
на сірих пнях
від велетнів
що колисали вирій
Господню Ласку
берегли

2.

від наготи
до недовіри
мандрує вітер
з голови
на кожне слово
маю міру
на хрест для сонця
корогви
оздоблені життям
сейбічним
і оторочені
вогнем

3.

дрібоче шлях
нагнулась
вічність
при перших
паростках зими
немов до джерела
за січнем
із пекла спеки
манрівник

мене
не проковтне
вона
я кулі сила
випита до дна
я звук
нечистий
в слові
цить
тому
живий ще
і тому
болить

7 Лютого, 2013

Приміряла дівчина піжаму,
Ту, що зігріватиме ночами.
Та й пішла, втомившись од примірок.
Може, колір здався надто сірим?
Чи тканина і шорстка, й кусюча?
Світ широкий, щоб шукати луччі.
…Хлопцеві вночі не раз здається:
Стукотить її гаряче серце,
Він тісний, як на майбутню маму.
…Приміряла дівчина піжаму.

9 лютого 2013 р.

приходив біль далекий і рудий
приходили налякані зайчатка
моя кора втомилася кричати
моє гілля не квітло в холоди

кому ж оте коріння та трава
коли й сльоза гірким просякла глумом?
і хто до світку шелестів і думав
хто так і не спромігся на слова?

то мій політ – рука – кора – крило
не вірите але й кора застогне
в піску зими в піску того безсоння
де навіть подих снігом замело

і я стояла й вітер кружеляв
лісник мене вже міряв на колиску
я вже була остання в світі пісня
під мене засинало немовля

Каже гуска кабанцеві
Щоби добре чув усе він:

"Сумно жити в самотині,
І подумала я нині:

"Наче гарна я собою,
Тож, назви мене жоною!"

Кабанець на те: "Рідненька,
Голова твоя - вузенька,

Шия довга, знає кожний,
П'ятачок - на мій не схожий.

Хоч і хвалишся красою,
Та не пара ми з тобою.

Гуска знову: "Друже милий,
Ніг у тебе є чотири,

Ти без пір'я, і бездзьобий,
Та мені ти до вподоби."

Кабанець стійкий до зваби:
"Інший може не зважав би,

Та не я. Сама ти знаєш,
Я ходжу, а ти літаєш.

Як триматися нам пари:
Я - внизу, а ти - за хмари?"

Гуска й каже: "Ти не бійся,
Я не дика птаха, свійська,

Двічі в рік літаю з дому,
Щоб не гладшати, й потому.

Кабанець на те: "Тут знов я
Мушу дбати про здоров'я.

У воді ти безперервно,
Жить у ванні мрієш, певно,

Я ж, як личить це свиноті,
Вік валявся б у болоті.

Тут вже з гуски стало досить,
Більше гуска вже не просить.

Та сказала на додачу:
"Ти - свиня, тепер я бачу!"

Січень, 2013

Прийдеш ти опівнічним кошмаром, драконом пустель,
Міражем золотим, що висушує квіти у венах.
І крізь вишепти мушлі востаннє мій страх проросте
Неогранним смарагдом – насичено, болісно, темно.

Я пробачу усе: неприборканість злив, ланцюги,
Вогкий морок склепіння і зраджену кров на долонях.
Біла жриця води, що для тебе змете береги,
І заплаче вогнем, захлинеться у ньому, потоне.

Ти наснився мені, як давно ти наснився мені…
На світанку пророчім у танці пісків під ногами
Пізнавала. Тремтіла нап’ятим бажанням струни,
Билась тінню об стіни, тікала у шрам амальгами.

Але ти не щезав. Через тисячі й тисячі літ
Ми поєднанні кревно, як ніч і офіра у храмі.
Ти стилетом у грудях живеш, розтинаєш живіт,
Пропікаєш тавром понадкрильним, цілуєш нестямно.

Прийдеш ти. Уже вкотре назавжди. Як сонце. Як день.
Розірвеш позолочені пута, розІб’єш окови.
Біла жриця води упокорено в ноги впаде,
Приховавши в очах подовгастих лазурну шовковість.

09.02.2013

Я думала, в навчанні розставлено всі крапки:
Роки мої не юні - рахую їх в десятках.
Та мудрістю в стосунках не запастись довіку,
Бо в будь-якій людині - завжди нова загадка.
2013

Чому в цей день серпневий несвятковий
Тебе, затяту, знову продали?
І честь твою, гартовану у бої,
За папірці зелені віддали?

Чому земля, збагачена віками,
Чужою стала для своїх дітей?
Застелена болючими вінками,
Стражданнями згасаючих людей!

Все продали, дівочу гідність й вроду
Служити низько ви поставили собі!
Чи ви про матір вже забули зроду,
Що юною була в своїй добі?

Хто папірці візьме з собою? Схаменіться!
Ви візьмете печалі і жалі!
Вас повернуть сюди забутими, не зліться,
Прожити, що бажали ви землі.

Не відмовляйся від любові,
не утікай від неї - ні!
Перед тобою - широчінь,
яку долати сили повен.

Не відмовляйся від любові –
вона відмови не простить.
Або наказує плисти,
або - сідай у інший човен.

Не відмовляйся від любові-
вона оздоблює життя.
І вже твоє самітнє «я»
перероста у «ми» раптово.

Не відмовляйся від любові -
вона зове тебе: «Агов!» …
І доки пестує любов,
ти гори рушити готовий…

08.02.2013

Коли забуду я, моя любове,
твій силует печально-неземний.
Озвися у мені далеким болем,
думки гірким туманом огорни.

Сльозою затремти у дня на віях.
І ночі спопели. І не прости,
коли душа з розпуки заніміє
й оглухне від своєї німоти.

Стань привидом і переслідуй всюди.
Стань снами - і боли у кожнім сні.
Коли, моя любове, я забуду
твій силует, що тане вдалині...

2003 (2013)

Засмучені, засмічені ліси,
В яких я жив.
Які в мені – як тайна.
Як Всесвіт у краплиночці роси,
Чи уночі забута хата крайня.

Іду крізь них я, проклятий поет,
Що з долею не грає більше...
Біль ще...
Час все затер:
Ікона чи портрет –
В тій хаті крайній –
Не розкажуть вірші.

Бо вже й вони постаріли, слова.
Між ними ходить все, чому не ліньки.
Чи пуповина, а чи тятива
Поміж словами...
Можна – груди жінки.

А так – печаль.
Смертельна пустота,
Нервова, ніби черга туалетна.
Завів собі і ката, і кота...
То ж чую, як муркоче вісь планетна.

З горілкою, мов соскою, я спав,
Коли безсонна ніч...
Тоска і прірва.
Спинномозково, грішно я конав,
Допоки тіло із душі не вирвав.

Переформат.
Піду тепер таким.
Все більше на Всевишнього надіюсь.
Він розставляє долі і зірки,
А я, а я... не вмію...

Я золота пилинка на вітрах,
Подібна до іскринки чи сніжинки.
І кров моя тектиме в яворах,
Як ляжу в Землю так,
Як вийшов з жінки.

А з іншою на двох той самий гріх
Несемо – як несуть по водах води.
Бредуть над нами журавлі старі,
Мов кобзарі, яких сам Бог проводить.

Вітерець стокрилий розгулявся в полі,
Позривав барвисті шати із тополі,
Погойдав на гіллі пару снігурів,
Побував у гостях в нашому дворі.

20 листопада 2012 року

Її байдужий розум і невинний
Хай не лякає у своїй гордині.
Любов, що так від потягу відмінна,
Здобута важко, згодом, як святиня.
Старезний дуб, що соки п'є корінням,
Не зразу спалахне, вогнем обвитий,
Як дужче розгориться те пломіння,
Сягне небес і буде з ними злите.
Не легко в ніжнім серці запалити,
Кохання чисте, на проміння схоже,
Коли ж душа для нього вже відкрита,
То тільки смерть його згасити може.
Отож допоки біль ще невеликий,
Міцним вузлом нас поєднай навіки.

Тут коріння моє і моя пуповина,
Тут і луг, і мій ліс,і зелені поля,
І маленька ріка – гомінка, неупинна
Шепіт хвиль, її гомін відчуваю здаля.

І рідня, і сусіди я від роду їх знаю,
Пам”ятаю, люблю вас, мої земляки,
На похилім горбі сном віків спрчивають
Серцю милі і рідні, і такі дорогі.

Тут коріння моє – незнищенне, глибоке...
Я усім проросла на батьківській землі.
І не вирвуть його ні стихії, ні роки,
Силу щедро дарує це коріння мені

2000р. Надія Таршин

Цей вірш присвячую моєму рідному селу Сморжів, що на Рівненщині.

Я щаслива, щаслива людина,
Бо весняної світлої днини –
На своєму, своєму обійсті
Висіваю я квіти барвисті.

З нетерпінням чекаю на сходи -
На весняний дарунок природи,
Як інакше це диво назвати –
Починає земля проростати.

Ну а потім усе розквітає,
Тиху радість у душу вселяє,
І щасливо зволожує очі,
Огортає у пахощі ночі.

Кожен ранок милуюсь подвір’ям
Задивляюсь в квіткові сузір’я...
І невже я творець цього дива?
Усміхаюся квітам - щаслива...

07.04.2012р. Надія Таршин

Я знаю, - ви сьогодні на роботі,
Вчите дітей, і мрієте про те,
Як гарний вірш допишете вже потім,
Мені на добру згадку подасте.

Слова в душі то гаснуть, то ясніють,
Рядком ідуть за думами услід,
І творить вірш ласкаву терапію
Від болю серця і нежданих бід.

А я чекаю вечора, як ранку,
Аби присісти за робочий стіл,
З екрану знявши темені фіранку,
Слова вдихати щирі і прості.

Я вірю , що ви по той бік екрану
Віднайдете чуттям приємну гру,
Як вам пришлю подяку несказанну
За дотик ніжний до ліричних струн.

08.02.13.

Шепотіла дика гуска
Дику голосно на вушко:

"Сумно так самій на світі
Ось такій, як я, кобіті -

Як цінуєш гуску дику,
Одружись зі мною, дику."

Дик на те їй: "Дика гуско!
Ти моє лоскочеш вушко,

Дуже довга в тебе шия,
Ти шипиш, а я лиш рию.

Не сприйми це за образу,
Та всім теє видно зразу."

Гуска знову: "До холєри,
Маєш ти ноги чотири,

Хоч без пір'я і без дзьоба,
Та мені й це до вподоби."

Ворухнув на те дик вухом:
"Переймаюсь, гуско, слухай,

Тим напевно. Знаєш добре,
Пішки - я, а ти - за обрій.

Чи дістануся до тебе,
Як сягнеш у синє небо?"

Гуска вперто без утоми:
"Ти мене не знаєш. Вдома

Підлітаю раз в півроку,
Щоб не схуднути, нівроку."

Дик їй знову, безголовий:
"Мушу дбати про здоров'я,

Ти купатись любиш дуже
У водоймі, не в калюжі.

А мені, такій тварюці,
Лиш валятись би в багнюці."

Дикій гусці стало досить:
"А, ніхто тебе не впросить..."

І додала з жалем й болем:
"Свин ти дикий, чесне слово!"


08.02.2013

Мій колега вернувся з круїзу
І захоплено розповідав,
Як гуляв Новий рік в Антарктиді,
Про країни в яких побував.
В теплоході великім, як айсберг
Двадцять днів весело жило
Понад тисячу пасажирів
(Українців - тридцять всього)
Показав фотоальбоми,
Водоспадів , тварин і птахів,
Людей, що з ним мандрували,
Засмаглих і осяйних.
Бабусі, дідусі з Європи,
(Були в основному вони)
Усміхалися, щиро, привітно
І дуже веселі були.
Я вдивлялася в очі туристів
І прикро стало мені,
Що у рідній моїй Україні
Літні люди часто сумні.
Нема білозубих усмішок
На лицях красивих, простих
Нема блиску в очах і надії,
Нема віри Державі своїй.
Все життя вони працювали
В ощадбанк копійчину несли
Де нахабно їх обікрали,
Усіх разом, наказом одним.
Тепер вони незаможні
Лише на пенсію живуть
Заробити вже не можуть
Тому і грошей не зберуть.
Не до мандрів пенсіонерам
Їм би ліки та їжу купить,
Заплатити за газ та за воду
Й одежину якусь прикупить.
Тому ждіть круїзи заморські
Іще довго туристів від нас
Тих, які них ще зароблять,
Невеликий середній наш клас.

2013р.

Он был легок на подъем
Был Он крепок
Кто-то видел крепость в нем,
кто-то слепок...
В отражении своем
бесконечно.

На равнине, между гор,
дом-избушка.
Ручейки стремились в хор...
Ух намаялись, был спор
за скворечник.
2013.

Коли люди всміхнуться першому снігові
І дерева обіймуть їх сніжними лапами,
Ми зупинимо час, ми не станимо квапити -
Заховаємо сум у зимовому лігві.
Мандариновим соком і свіжою хвоєю
Ми печалі розрадимо, усі смутки загоїмо!

2012

На дротик серце -
На дотик пульсу,
Весни чекання -
Дерев конвульсій -
Метаморфози...
Метеорити...
І теплі ночі,
І ми - як діти.

Тот новый день настанет в полночь
Я не забыл. Не в первый раз
Его запомнил целым, полным
Ценою мыслей а не фраз
Коварным сном разбавлен воздух
Ты спишь, я слышу тишину
Пустяк что утро станет поздним
Вот так привык и не усну
Тот новый день не дарит радость
Запутан сотнями забот
Утехой ночью будет сладость
А сны, где все наоборот -
Лишь томят тусклыми мечтами
И все вернуть не хватит сил
Так и не сплю теперь ночами
Тот новый день я не забыл...

Надвечір дощ,
Я вдень прогнозом плакала,
І серед площ вода лилася містом,
Вона змивала сни, пожовкле листя,
І те, що налягло на серці, близько

Невидимий тягар давив на плечі,
Німа печаль, невпинна зріла туга,
За тим, із ким забула про безпечність,
Кого тримаю у думках за руку…

І хто відчув крізь відстані мій смуток,
І відіслав з далеких горизонтів
Тепло любові – вірний порятунок,
Хто вкрав серденько, мій коханий злодій,

Я усміхнулась – сонце засіяло…
Надвечір дощ – забула парасолю,
Але промокнути вже не боялась,
Була зігріта променем любові.

У портфелі він приносить квіти,
Шоколад і марочне вино.
Опадає піна з Афродіти,
Хвиля штори захлина вікно.
Він словечко лагідне добуде
З потайного міні-словника.
І приляже на покірні груди
Впевнена даруюча рука…
…Не було й не буде Афродіти –
За порогом скінчиться усе.
Він за рогом
купить інші квіти
І дружині гордо понесе.


1987

А він її прогнав. Його тиранив біль,
Нещадно мучив і терзав жорстоко...
Та він же чоловік! Хотілось, аби їй
Не показати мук тих ненароком.

І плакала вона, від смутку і образ,
Тремтіли сльози зрадницьки на віях.
"Навіщо він отак?" - шептала повсякчас,
Та бідкалася, що не розуміє.

Вона ішла вперед, загорнута у жаль.
А він лежав... Думки були примарні.
Холодний падав дощ на стомлений асфальт,
І мокли білі двері у лікарні.

04.02.2013р.

І в сиву давнину були педанти,
І циніки, і просто недовірки,
Що прагнули в свої базарні мірки
Вмістити неземне кохання Данте.

«Це ж божевілля: привида кохати,
А дітвору з нелюбою плодити,
Блукати в пеклі, з дівами блудити,
Що продаються легко за дукати!..»

Та хто судити може Аліг’єрі,
Що сам собі суддею був і катом
І золотим зневаженим дукатом
За біль душі платив якійсь химері?!


1986

А я так хочу в Україну:
Почути, як реве Дніпро,
Як рідна мова вільно лине;
Молитись в храмах за добро;
В Дніпрі промити свої очі;
Долоню стиснути братам...

Скажіть, я забагато хочу?
Чому не разом бути нам?
06.02.2013р.

Живий і досі Горбачов,
а Єльцина - нема.
Гадаєш, воля - для розмов
не тільки між трьома.

Левко Лук'яненко живий,
не мучиться Ляшко.
А на Чернігівщині - вий,
якщо не ллє Кличко*.

Нові панчохи, сервіс, газ,
можливості і секс.
Повітря, правда, є запас.
І віри. Тільки... екс-...

Фарбують хліб, вино, свята -
усе, що людям є.
Живе і досі пляма та.
що з лисини плює.


7.02.2013

ПІСНЯ ПРО КРОХІЙ

Король, що довго так раніш
над нами правив,
Привив усім лихий азарт
до гри без правил –
Заставив грати всіх графій і герцогій,
Вальтій і дамів – в приголомшливий крохій!

І назва крохія – від слова «криши»,
Від слова «крекчи», і «крути», і «трощи».
Девіз у цих матчах «Трощи, не жалій!»
Даєш королівський крохій!

До усвідомлення своєї Єдності
З усім, що на Землі і у Світах,
Мене веде не почуття всевладності,
А – ніжність слів на люблячих вустах.

До усвідомлення своєї Всемогутності
Ведуть: не розум, гроші чи краса,
А – споглядання щирості і щедрості,
Які дарує любляча Душа.

До усвідомлення своєї Нескінченності,
До усвідомлення Безсмертності Життя
Ведуть: не молитви, знання і роздуми,
А – у Любові Люди і Земля.

10.10.2012

У синьому небі пливе павутина,
це - "бабине літо" - отож неспроста
квітують жоржини, вологі перлини,
пахучі жарини - жіночі вуста.

Горить - не згорає в їх полум"ї хата,
горить - не згорає повітка і тин,-
лиш ми, мов прокляті,палаєм, як вата,
у ватрі шаленій червоних жоржин.

Червоні жоржини - коханій дружині,
весняна пожежа - в осінній траві,
весняна пожежа - у нас всередині
жагуче багаття в горячій крові.

Червоним жоржинам - радієм, як діти,-
квітує, шугає пожежа кругом.
Ми доти живемо на білому світі,
допоки палає любові вогонь.

Водія спиня даїшник:
«Чи вживали Ви, шановний?».
«Та, вживав, признаюсь, грішний,
Вчора, вранці ще потому."

«Що і скільки, визнавайте,
І дивитися у вічі!»
«Уживав, лише не лайте,
Нецензурне слово двічі...»

6.02.2013

Не катуй мого серця, горянко,
Не губи моїх зболених літ.
На душі стає солодко-п'янко,
Коли бачу тебе край воріт.
Не гадав я, що все так серйозно...
Полюбив я собі на біду
І поставу твою граціозну,
І гінку, як у сарни, ходу.
Неповторну гуцульську говірку
Я впізнаю із тисячі мов.
Хоч від слів твоїх інколи гірко,
Так, неначе то згіркла любов.
Та життя ще внесе корективи
До твоїх і моїх почувань.
Йти нам далі стежками крутими
І в путі зазнавати страждань.
Не лякайся лихих поговорів -
Все минає... Минуть і вони.
Хоч у нас тепер зимно надворі,
Та на серці - відлуння весни.
Тож я спрагло дивлюсь тобі в очі,
У небесно-ясні, голубі.
І боюся, щоб словом урочим
Не наврочити часом тобі.
Я не можу заснути до ранку
Під напливом думок і бажань.
Не катуй мого серця, горянко,
Ти для мене хоч піснею стань!
2008р.

—Наснись мені! Наснись мені! —
кричу у сні несамовито.
А ніч - насуплена, сердита:
— Її нема в твоєму сні…

— Чому нема?.. А де ж вона?..
Я так у снах її чекаю!..
А нічка зорями моргає:
— Вона, ачей, у інших снах?

— Ти, нічко, жартами не сип, —
в яких це інших? Чи можливо?
Вона мене назвала милим,
а не являється у сни…

— І ти, звичайно, загордивсь.
Вона тебе назвала милим,
бо того вимагала рима! —
Забудь про неї… і засни.

— А ти їй, ніченько, шепни,
що рима вдала... Я вітаю…
І все одно її чекаю…
Як життєдайної весни…

Немов кораблі в океані Бермуди,
Ковтає політика душі повсюди,
Брехня, наговори, прокляття, плітки
Лунають з домівок, майданів і студій…

У цій маячливій, жахній круговерті
Розмиті кордони і межі всі стерті,
Деінде й у храмі неправда царить,
Насаджена хитро володарем смерті.

Невтішні новини печалі цій вторять
З екранів і шпальт, голубих моніторів,
Вчувається вже, як нещасні кричать:
- Накрийте нас хвилі! Впадіть на нас гори!

07.02.13

Чоловіки, ви ще живі?
На полі брані не упали?
Колись невільниць визволяти
І океани не спиняли...

Тепер невільниці – це ми:
Дружини, мами, доні, сестри.
Нас довели ви до суми -
Нелегко нам цей сором нести.

Лякливо підігнули ви хвости,
І боїтеся, щоб чого не вийшло,
Спритніші поділили всі пости –
Тому і влада, і закон, як дишло.

Тягар злиденного життя
На плечі наші переклали.
Де ви, оспівані в піснях,
Полковники і генерали?


2001р. Надія Таршин

Два краї стали рідними мені,
Усе життя я поміж ними краюсь,
То на Волинь я лину до рідні,
То знов у Придніпров’я повертаюсь.

Моя душа і тут, і там завжди,
Коли я тут – всі помисли до мами.
Коли я там – спішу назад – сюди,
Сумую за сім’єю і синами.

Два краї стали рідними мені,
Який люблю я більше – вже не знаю,
Бо там ліси, а тут – Дніпро, гаї...
І я щаслива, що давно їх маю!

2001р. Надія Таршин

закапелок дрімоти
стійла
слів для ідей
де повторює
цо-так
поламайстер сердець

п’яний сторож
для цноти
як завівся
іде
потакати
хвилинам

наче з лісом вогонь
задаватися
з ними
прилягати
до скронь

відчинивши крамничку
на околицях вух
він заходить
у звичку
мов копито
в траву

із вкарбованих терцій
ополонок нічних
снами дихає серце
мов у відрах
лини

а чиясь
негосподня
всевідчутна рука
тягне душу в безодню
аж пустіє в думках

і в цо-так
неповторна
наче обриси
хмар
переходить
у чорнім
оліхтарена тьма

(к)рай мені
неземному
що в сніжинці летить
гріє місце
свідомість
і лаштує
кути

6 Лютого, 2013

Я хочу говорити віч-на-віч
Із тихим ранком, росами умитим,
Із ніччю, що навшпиньки йде по стріхах.
Розмова наша - повна протиріч.

Я не спитаю, де дрімає час,
Освячений пером і бунчуками,
Лише цікаво, де в небесній брамі
Знаходиться до раю перелаз.

Мені розкажуть, що нема воріт,
Що є космічні простори сузір'їв...
А Райський Птах все розкидає пір'я -
Десь там є брама у казковий світ.

Лягають фарби і рядки,
щоб хтось, пожертвувавши снами,
знайшов колись ключі, які
відкриють те, що було нами.
А нам ще хочеться плисти,
вітри ловити у вітрила,
палить вже спалені мости
і берегти, що не згоріло.
Зоря нам буде маяком,
І не змарнуєм день ми жоден.
І що не стане нам рядком,
те стане фарбою полотен.
Ми всі зустрінемося там,
де всі картини ще незримі,
де ще немає слів рядкам,
де пари ще немає римі...
Стихають фарби і пісні.
І старість в очі нам попала.
І дивне щось, неначе сни,
клянеться нам, що фарб так мало.

Він втомився музику писати
І, поклавши скрипку у футляр,
Не чекав до скону дарувати
Перехожим витончений дар.

Не чекав обличчя збайдужілі
Не до музики, ні, просто до життя.
Тільки він й холодні стіни білі
Бачили столичне забуття

Тих, що так спішать зі вчора в завтра,
Що невтомно дивляться вперед,
Та отримують від долі тільки жарти
Зі щоденників із днями наперед.

03-2009

Де загублена, ти, Україно?
Вже народ твій упав на коліна,
І удома, й в далекій країні,
Хто згадає, тебе, Україно?

Ти непроханих гостей частуєш,
А дітей своїх трунком годуєш,
Хто молитву сьогодні згадає,
Коли, ти, наша панно, страждаєш?

Хто народить здорову дитину,
Щоб підняти з руїни Вкраїну?
І хто славу твою пам'ятає,
Коли продане все, що ти маєш?

Україно, голубонько, сива!
Подаруй нам ще крихітку дива,
Дай же сили тебе врятувати,
Бо не час тобі, нене, вмирати.

Музика крапає краплями,
Сонячним сяйвом звучить,
Музика сиплеться ніжністю,
Щемом прозорим бринить.

Музика дихає Вічністю,
Спокій дарує й Любов,
Звуками, чистими звуками,
Зцілює Душу і кров.

Величчю, тихою Величчю
Віє від скрипок й смичків,
Мрії звучанням Божественним
Створюють Музику снів.

Ясністю, щирою ясністю
Сповнені миті Життя,
Тишею, тихою Тишею
Музика лине жива.

01.10 2012

Все заснуло тихим сном.
Тільки вітер за вікном
Бродить, наче хижий звір.
Не тривож його, повір:
Стоголосий він, стокрилий,
Піднімає навіть брили.
Сипле снігом, засипає,
І жалю в нього немає.

24 грудня 2012 року

Звечоріло. Потемніло.
Зорепадом зарясніло.
Раптом гуркіт серед тиші.
Полякались навіть миші.
І стихало, і гуло,
Всім спокою не було.
Братик Грім розбушувався,
З Вітром в хованки загрався…
А сестриця Блискавиця,
Яснолиця чепурниця,
На хмаринці пролітає,
З висоти усіх вітає.

24 червня 2012 року

Мій найкращий в світі тато
Вчив мене колись літати:
«Якщо крил не маєш ти,
То серденьком полети!»

1 липня 2012 року

На осінній краєвид з позолотою
Я милуюся укотре з насолодою.
Розмаїття кольорів, подих осені,
І пташиний перегук в неба просині.

На воді з верби листки, ніби човники,
Сіли гуси спочивати - перемовники,
Розмовляють, гелготять - натомилися,
Їх чекає переліт - сіли вмилися.

Піднялися на крило понад річкою
І полинули у небо срібно-стрічкою.
Задивляюся на клин заворожено,
І думки услід йому розтривожено.



Жовтень 2007р. Надія Таршин

Котрий год панує вже Узвар
І конкретно одвічає за товар.
Перейма його єдино газ
І славетний хамський унітаз.

Любов у світі,як весняна повінь
І що таке – півцарства в пів-житті?
Якщо життя – лиш пам’ять, то тоді
все решта – мить, дарована любов’ю
.
Якщо колись, отямившись від гри
у хрестики і нулики, поразку
ти сприймеш, як даровану підказку –
пройти, з лиця зітерши клятий грим,

зумієш (певне, іноді так є,
і до кінця, можливо так і буде –
що хтось тебе усе-таки полюбить,
вдихнувши світ в життя пусте твоє),

якщо тобі докучить тарарам
поразок, перемог – зів’янеш в силі,
збагнеш: кохання чисте і красиве
із лицарів найкращих підкоря,

тоді і я (а може, не тоді)...
Без роздумів, бо все-таки я жінка –
бентежну у душі відчую жилку,
тебе одного виловлю в юрбі...

І що таке – півцарства в пустоті
порівняно із владою любові,
у тій, де розчиняються обоє –
обоє грішні, і в гріху – святі?