Це був просто звичайний знак,
i таких у життi багато-
можеш поруч пройти нiяк,
можеш з нього зробити свято.
Можеш пломеню цих очей
ти помiтити не схотiти,
iншим разом... Але на цей
я дозволив собi згорiти!
Ти попала в моe життя,
там до тебе було чимало.
Вчасно потяг тебе притяг-
так би, мабуть, проблем не мала б-
цих емоцiй та почуттiв,
не дають що спокiйно жити.
Ти пробач, але я не хтiв
заважати СОБI любити.
I у скелях пекельних гiр,
у прозорих струмкiв пiдгрунтi,
я напружував слАбкий зiр
у вечiрнiй червонiй рутi.
Там шукав лише погляд твiй,
на кiнець- хоч його останки,-
адже тiльки в водi живiй,
як архiв-вечори i ранки-
всi до одного, де удвох
ми долаємо полонини...
Де усмiхнено пише Бог
кращу, нову Судьбу людини.

Навчи мене, Боже, моїм винуватцям
Прощати. Довіритись істині Слова.
І душу зверни до високої праці, -
Хвалінням Давида і роздумам Йова.

В багні грошолюбства не дай потонути,
Навіки упасти зі чванством у змові .
Навчи мене, Господи, задуми люті
Топити в безмежній Христовій любові.

Життя проминає немислимо швидко,
Політ обривають ненависті ями.
Навчи мене жити духовно , Владико,
Зоставити світові серце на пам'ять.

02.03.13

Теряем лучших из друзей-
И ничего нельзя поделать:
Их поглощает "Колизей",
"Нирвана"-бездна без предела!

Любовь, разбитую на части,
Мне предлагают каждый день,
Без обязательств и участья-
От "пустозвонов" "дребедень".

Их спектр довольно эпохальный,
Мотив под лозунгом:"АКТИВ",
Шанс: виртуозно-виртуальный.
Ну,вообщем,-местный примитив.

А где ж ЛЮБОВЬ? Куда изчезла?
Где святость СЕРДЦА и ДУШИ?
Где сила спаянного ЖЕЗЛА?
Нужны ли чувствам ТОРГАШИ?

Эй,ЛЮДИ!Хватит притворяться!
Начало всех начал- ЛЮБОВЬ!!!
Пора серьезно обновляться,
Да так, чтоб закипела кровь!

Чтоб чувство это без предела
Нам жить и строить помогало!
Чтобы душа от счастья пела,
А не о помощи взывала!!!

Бентежне дійство –
бенефіс життя:
ні грама гриму,
в обладунках долі.
Софіти.
Тінь сахнеться од лиця.
– Ну?! З чим прийшла
до головної ролі?

Про все промовчиш.
Викладеш, як є.
У вузликах:
земне і небуденне.
Допоки серце мрію
впізнає.
Допоки тане в небі
нота_Бене…

01.03.2013

Одного разу я помру...
І ти залишишся один.
Я манекен свій приберу
із пам'яті брудних вітрин.

На жовтих аркушах світлин -
не жовтизна, а надмір сонця.
І ти залишишся одним,
я - однією, тільки з сотні.

Хто наші малював шляхи,
важливе сплутав з другорядним.
А ти один, один такий -
чи порядковий, чи порядний...

2013

Закотилось сонечко за горбочок,
Спить, згорнувшись котиком у клубочок.
Квіточка до квіточки прихилилась,
Бо на землю ніченька опустилась.

Спи – засни, синочку, мій дорогенький,
Закрий свої оченьки, мій маленький.
Ходить сон давно уже коло хати;
Хоче мого хлопчика колихати.

Я сама синочка заколихаю,
Гарну колисаночку заспіваю.
Про жучка зеленого за садочком,
Що заснув у нірочці під листочком.

В небі посміхаються ясні зорі,
Вже поснули рибки у синім морі.
Вітер причаївся десь там у лісі,
Сплять сірі горобчики в нашій стрісі.

Закотилось сонечко за горбочок,
Вже й заснув малесенький мій синочок…

Свято Зелене
Лине до мене.
Вітром колишеться знов лепеха.
Небо і зорі,
Ріки прозорі –
Всі торжествують світлого дня.
Гляну в віконце:
Всміхнене сонце.
Радісно серце в грудях співа.
Я веселюся,
Щиро сміюся.
Піснею лину в цей дивокрай.

6 червня 2012 року

Вітер колише тополю,
Листя ганяє по полю.
В вирій летять журавлі.
Смуток блука по землі.
Стелиться жовта травичка,
З неба спадає водичка.
Райдуга ніжно палає,
Душу мені звеселяє.

7 червня 2012 року

Мені дорога білим світлом стелиця
Й за мною зовсім не лиша слідів
Метелики дзеркальні в душу туляться
За ними, чудернацькі туші із морів
І на якійсь незнанній мові, в голові пісні
Гучніше дум моїх лунають
За обрієм, у гору, йдуть дощі рясні
З калюж медових, райдугу плекають.
Яскраво світять зорі, а за ними сонце
Я по собі лишаю смішні тіні
Нема будинку є лише віконця
Палають скопи соняшні на сіні.
Ми бачили як плачуть хмари бурі
Ми ловимо чуття вселленских сфер
Ми непорушно стоїмо на старім мурі
Й руками ловимо пречудливих химер.


2012

І на палубі була пані –
І на морі вір омані,
І нагоді, і догані;
І на південь – не дві пані,
І навчені – і не чвані;
І на ліс – усі лані;
І на балакуху – калабані,
І на втіхи тихі – твані;
І нар граніт, і нар грані,
І нарзан Назрані.

Дороги від Землі до Неба,
Дороги навколо Землі,
Дороги, де знаходять себе,
Де правлять радісні думки, –

Ведуть, спрямовують, підносять
До невимовної Краси,
Висвітлюють в Людині Бога,
Єднають наші «Я» у «МИ».

13.02.2013

Розмови скрипок і смичків,
Одне з одним, і з цілим Світом.
Розмови нот і почуттів
Складаються в Красу прожиту.

У нескінченності Часів
Відлунює звучання істин.
Відчуте Сутністю, без слів,
Окрилює пізнання Світла.

Крізь спілкування чистоти
І ніжності в серцях і Душах,
Гармонія Свідомості
І Всесвіту живе у звуках.

26.02.2013

Палала ніч гарячим оксамитом,
Літали в снах рожеві журавлі.
Багряний кінь оглушливим копитом
Відбив підкову на небеснім тлі.
Над подушками хмарами клубочив
Застиглий відчай виплаканих віч.
Судомний біль, занудливо-пекучий,
Поглинула м'яка, як вата ніч.
На дні душі ще жевріла надія
І мати довго віри не йняла,
Що морок цей ніщо вже не розвіє,
Що ніч оця останньою була.
І запеклися губи на півслові,
І тихий зойк розкраяв німоту.
В своїй навстіж розкриленій любові
Пізнала мати істину просту.
Її дитя сіпнулося до неї,
Відчувши там рятунок і життя.
А десь цвіли - вогнем цвіли лілеї
І хтось одну пелюсточку відтяв.
І впала ніч. І покотились зорі.
І був початок мічений кінцем,
Що промайнув у піднебеснім морі
Дитячим упокоєним лицем...

В її поставі грація велична –
Вона обличчям в небеса здіймалась.
Коли ж повіки спущені незвично,
Вона іще чарівнішою стала,
В ній тиха скромність з величчю змішались.
Дивилася на землю, звідки родом –
Думки про смертність в голові зринали,
Що всі ми в землю маємо відходить.
Як гляне ввись – низьке зневажить згодом,
Злітати думкою у хмари буде,
Забуде землю згиджену відтоді,
Що змішує усе святе із брудом.
Поглянь лише зі скромністю на мене,
Вона тебе звеличить достеменно.

Хоч, наче вітер, час розвіяв,
І десь за обрії відніс, -
Тепло згасаючої мрії
Та сподівань пожовклий стіс, -
Не зупинилася безкрая
Видіння болісного мить
Всього, що пам'ять зберігає,
А час ніяк не зачерствить.
І, певно, смуток цей не марний,
Якщо в приниженні прозрінь
Мені здається досі гарним
Життя мінливе, ніби тінь...
01.03.13

День весняний цей святковий
Завітав нині до нас,
Тож дозвольте привітати,
Рідна матінко і Вас.

Будьте Ви завжди веселі
І щасливі,і вродливі,
А здоров'ячко хай Вас
Не залише ні на час.

Восьме березня - це свято,
Свято наших рідних мам,
Тож дарую я, рідненька,
Перший пролiсок і Вам.

Хай цей пролісок, миленька,
Зігріває Вам серденько,
І всі квіти весняні
Я дарую від душі.

2011 р.

Мово моя солов'їна,
Окраса народу мого,
Як пісня дзвінка й мелодійна,
Молитва єдина й свята,
Окраса усього живого
Велика,могутня й жива,
Адже це мова моя.

2009 р.

У садочку на горбочку
Зайчик морквочку гризе,
А ведмедик біля нього
Лапков мід собі бере.

Хоче зайчик трохи меду,
А ведмедик не дає,
Взяв бочівочку у лапки
Тай кудись собі бреде.

Сів собі він біля лісу
Тай навколо озира,
Глянь,а зайчик у садочку
Свою моркву догриза.

І прибіг він у садочок,
Сів він з другом на пеньочок
І веселі,і щасливі
Разом пісеньку співа.

2005 р.

Вже на небі місяць ясний
І зорі сіяють,
Вже в селі моєму ріднім
Люди засинають.

Засинає ліс зелений
І сади квітучі,
Засинає тихо річка
І поля пахучі.

Тільки чути - соловейко
Пісню десь співає,
Про розлуку й про кохання,
Якого немає.

Солов'їна ніжна пісня,
Немов душу й серце крає
І під звуки ті чарівні
Все село відпочиває.

І вже скоро згаснуть зорі
Й ранок в гості завітає
І на все село Вкраїнське
Природи музика заграє.

2010 р.

дерла, перла - на дерть** стерла,
пухкими перинами дооколо стеле…
*
Покинув, мов порожний келих,
в розкішнім ложі невеселу…
білу стелю розглядати…
*
ти думаєш: уже не вибирати -
все станеться само, не вийти з кола,
кабанчики порохкують довкола…
і… знаєш все, що маєш знати.
*
ілюзії – реальність, життя і смерть
в її житті змололися на дерть…
лишилася… віч-на-віч там, де пусто,
а гола правда доторкнула голих пліч…
і Фіолетта, не молившись наніч…
               пішла у дім розпусти.

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)
            Концепція Фіолетти

    Розглядаючи варіанти, зупинився на «змололося на дерть – борошно грубого млива для годівлі тварин». Це є проза.

            Спрощена кольорова схема

    Коли відтінок наповнив простір, то основні (червоний-синій) стали відтінками? Так, в межах квадрата, форму якого набирає тієї ж миті цей простір, очевидно, відтінками відтінку…Ситуація ускладнюється до стану абсурду (реальності). Фіолетовий фрагмент, той, що червоніший, стає червоним (основним), а той, в якому більше синього – синім… В ситуації, коли «новий синій» опиняється у фіолетовому, ще синішому, фрагмент(«новий синій» ) робиться червоним…
    Але, зрештою, якщо цьому простору хоч на мить задати форму прямокутника (глянути вліво, право, вверх, вниз кольорового спектру) - однак сірим!
не 2012

Під м’якесеньким листочком,
Між трави і квіточок,
Недалеко від струмочка
Жив маленький слимачок.
Він дивився на кульбабку,
Що росла неподалік:
« От якби ж то крильця й лапки,
То б у мандри з нею втік».
Але поки є на спинці
Слимачка просторий дім,
Парашутики з чужини
Почекає він у нім.
2012

У час, коли тролейбуси в депо
Вертають запізнілими човнами,
І шлюзи опускаються за нами,
Впускаючи прибульцями у порт,

Твоя рука – усе, як ти хотів, –
Шукає колій між знайомих ліній,
На іскри перетворюючи іній
Обледенілих плутаних дротів.

Ця жінка, що у ліжка на краю
Тримає спину, наче над проваллям, –
Держи її, держи її подалі
Від мороку, що має за свою

Її пустельну шкіру. А, між тим,
Коли вона сповзатиме у вилом
Така легка, що втримати несила –
Пусти її пір’їнкою, пусти...

а ти не знав а ти чогось не знав
тобі дощами ткали білі хмари
сто літ і зим
лише коли весна
відтала стежка вірою рясна
щоби світити виходи з тартару

і ти пішов і бовтав ручаї
і слово первоцвітом проростивши
ти вітер пив і хліб небесний їв
птахами сходили у світ уста твої
і досі ти не знав такої тиші

Буяє пісні рідної краса:
її душа і сяйна, і полинна …
А у пісенно-чистих небесах
уже од літ «Журавки» голос лине.

Неспокій серця, поклик висоти
відлунює у «журавлинім» кличі.
І клин журавок, що провадиш ти,
так мелодійно в унісон курличе.

Журавочко, журавонько, жура…
Уперті крила багнуть піднебесся .
Бадьористо підморгує Гарай*:
«Ще не одною піснею озвешся!»

Та не в одну іще з дитячих душ
засієш зерна нотних варіацій,
і принесуть букетики бриндуш
із дякою вже зрілі вихованці.

Зачати пісню – осявання дар:
душа твоя – натхненний композитор.
Тобі Господь творити іскру дав -
без пісні аж ніяк не годна жити.

Нехай діапазон вокальних меж
не подивує жодна теситура,
а бенефісів зоряний кортеж
і у гастрольних утопає турах.

Веселкою хай сяє кожен день
і сірість перемелює у жорнах,
хай пісня до нових висот веде,
ну, а літа - нехай звучать мажорно!

01.03.2013

Все в піднесеному стані,
Пташка рветься у політ
І співає на паркані
Пісню березневий кіт.

Що тепло уже за гаєм,
Що на річці скресне лід,
Йде весна - про це співає
В пісні березневий кіт.

Мають люди думку грішну:
Це лише котячий флірт,
Що, мовляв, так кличе кішку
Хитрий березневий кіт.

Кішку - це само собою,
Та її, хай знає світ,
Милуватися весною
Кличе березневий кіт.

З поля хмільного, яру крутого
Линула пісня вітрів,
Про козаченька та й молодого,
Як він свою смерть зустрів.

Били гармати, коні летіли,
Дико шаліла війна,
І у козаче молоде тіло
Вп’ялася шабля стальна.


Випав з комоня, став на коліна,
Руки підніс до небес,
Прощай дівчино і Україно,
Уся родинонько теж.

А побратими взяли на руки
Та й понад річку стрімку,
Хвильок блакитних гамірні звуки
Стишили біль козаку.


Верби гойдали віття зелене,
Тьохкав в гаю соловей…
- Ой чи ти вийдеш , мила, за мене, -
Витекло кров’ю з грудей.

З поля хмільного, яру крутого
Линула пісня вітрів,
Про козаченька та й молодого,
Як він свою смерть зустрів.

Дві краплини щастя на долоні,

Сонцем посміхається весна.

Піснею відлунює у скронях,

Тиша, мов смарагд, в твоїх руках.



Білі перли у зелених луках,

Підіймають в небо сірий лід,

Жовті мрії, всупереч розлукам,

Понесуть тепло в густу блакить.



Серце задзвенить стрімким струмочком,

Джерельцем, що грає пісні влад.

Промінь бавиться новим листочком,

І чекає ночі зорепад.
2013

Тебе кохати завжди буду
І я ніколи не забуду
Твій голос ніжний і простий.
І ті слова: привітні й ніжні,
Ласкаві,теплі й безнадійні,
Які для мене кажеш ти.
Усе мов сон! Неначе казка!
І я у казці тій буваю,
Коли з тобою розмовляю,
Про тебе думаю й скучаю,
Бо ж щиро так тебе кохаю.
Але кохання тільки казка
Й чарівний сон,який минає
Сьогодні - є, завтра - немає.

2011 р.

Хаски – собаки
з блакитним поглядом,
нащадки вовків.
Дикою силою неприборканою
тягнуть в упряжці нарти.
Тільки – некеровані
хаски...

Доля моя – хаска з поглядом
диким і земним,
мудрим і по-вовчому справедливим,
тягне мене
крізь морози,
сніги і кригу...

і
бракне повітря
і
забиває крижаними колючками очі,
і
терпнуть руки, ноги,
а душа стає
вітром,
свистом у вухах,
небом,
яке сяє в очах у хаски...

Мабуть, саме за цим небом
послав мене Господь
на землю
жити життя оце
дивне, красиве і некероване?..

Осінній день і шелест листя,
Дарують барви чарівні,
Чаклунка осінь в золотім намисті,
Нам дарить звуки голосні.

Чаклунко осінь,почекай ще трішки,
Ти маниш співами мене,
Не втомилися твої ще ніжки,
Так сильно люблю,осінь,я тебе.

В осінню днину,ту красиву й гожу,
Ти маниш нас чаклунко у ліси
Хотіла б бути я на тебе схожа,
Та не усім дано твоєї красоти.

Твою красу люблю я ще з дитинства,
Ту ніжну пісню юного життя,
І ту колиску,тиху материнську,
Чаклунко осінь,люблю тебе я.

2010 р.

Сонет

Вночі замерзла кам’яна криниця,
До дна дістала зимова нуда!
Немає зовсім руху, а шкода,
Бо зверху тільки зранку сніг іскриться.
Та марно, бо під ним же струмениться
Живуща, синя, збурена вода.
Чекай! І прийде воля молода!
Джерельний хор на світло вирветься з темниці.

Приклав я цього символа собі,
Схилившись у нерівній боротьбі,
І відгадав природи кожне слово.
Як – промовчу, бо кожний з нас – поет.
Самі розсійте давній змрок прамови,
Тоді душа повік не спинить лет!

 Мій...

Мій Фатум чиновничого Граду…
Мій Хрест пеленгований цим Фото...
Мій Дух в імені Величнім --Тато
Зі мною рідні, Ти ж бачиш, Отче?!
Мій Пан Всеурочисто Присутній...
Мій Страх неопізнаний на Страту...
Мій Шлях розподілений Майбутнім --
Тримай мене подовше, Тату!

Побіля Києва, в мережі маячні
Чи, може… просто, у кав'ярні --"Чвари"…
Між ранню й вечором, і навіть уночі --
Семи вітрам себе віддав би даром

Побіля Києва, в мережі соцмереж
Нас - восьмеро, чобіття не настарчиш.
Сигара, попільничка і фруктовий фреш.
І Березень. Всього не передбачиш…
01.03.2013.

Посохло навкруг,
Погнило усе.
В людськім забутті,
Лише неживе.

І вітер свистить
Та снігом мете,
А ворон кричить
Життя пропаде!

Не вмієм ми всі
Його берегти,
Ім'я "вигнанці"
Нам вічно нести.

2011р.

Ще не весна - лише найперші промені,
Ще не любов - а перший дотик рук,
Передчуття тепла крізь холод споминів
І віра в щастя, попри біль розлук.
Ще холоди незламні і не зломлені,
А вечори порожні й нічиї,
Та до весни лишилось кілька променів
І ми у парі стрінемо її.

На порозі весна
І мені по цимбалах,
Що снігів сивина
Та й на землю упала.

Іскряний круговій
Я спиняти не стану:
Сам у люті своїй
Незабаром розтане.

Снігова німота...
Кілька днів - і заплаче.
Захололи уста,
Але ж серце - гаряче.

28 лютого 2013

весна і більше нічого
а чого тобі треба ще?
зустріти любов за рогом?
цілуватися під дощем?

роки як брили гранітні
і сюжет цей давно дотлів
летять птахи перелітні
додому з далеких країв

їм не сестра й не чужинка
а просто знайома одна
що на сусідній хмарині
не знати куди проплива

Твої порцелянові лялечки, під склом похололі метелики.
Засохлі рослини у вазочках, неонові зорі під стелею.
Коти твої сонні, кастровані. Блокноти, розписані планами.
Розмови з чужими дозовані – не варто ділитися ранами…

Стабільна твоя економіка. Стерильна твоя анатомія.
І тільки від личка ще юного вже віє всесвітньою втомою.
І тільки всі звички неправильні тобою із коренем вирвані.
Ти кажеш: «Так хочу любові я». Ти кажеш: «Я хочу, повір мені…»

І от він приносить всі довідки і небом завірені дозволи.
А ти все ж присвоюєш домен і… не відмовляєш у доступі.
І ти запускаєш на мить якусь у води свого несвідомого.
І Блока цитуєш у пристрасті, і всує гукаєш ім’я Його.

А вранці він знову, як всі вони, іде, не зізнавшись у вірності.
Він, певно, подзвонить у п’ятницю. Він той, хто не зраджує цінності…
Твої порцелянові лялечки. В кімнаті ні Бога, ні безладу.
І серденько сховане наглухо в підвалах життєвого досвіду.
2013©

Буває, я від радості свічусь уся,
Буває - в смутку захолоне серце,
Причини на усе бува нема.
Душа - казково-чарівне озерце.

То защемить від спогадів моїх,
Зажуриться – коли прийдеться.
Подякую я за усе душі своїй,
Хоч з нею клопітно мені живеться.

1998р.

Нива мені: нема вин;
Жура мені: нема руж;
Зола мені: нема лоз;
Липа мені: нема пил;
Зима мені: нема миз;
Мара мені: нема рам;
Мета мені: нема тем;
Кума мені: нема мук;
Варта мені: нема трав;
Віспа мені: нема псів;
Вереда мені: нема дерев;
Догана мені: нема нагод;
Тупа мені: нема пут;
Лиса мені: нема сил;
А ласа мені: нема сала;
А мука мені: нема кума;
А буда мені: нема дуба;
А буза мені: нема зуба;
А так савана мені: нема на вас ката!

Перед повінню

Вигодинилась погода,
Поглядає на весну.
Я чекаю, що природа
Вся прокинеться від сну.
Під пташиний крик нестримний,
Давши хвилям вільний хід,
Враз підніме батько Німан
На хребті могутній лід.
Задзвенять, застогнуть криги,
І вируюча вода
Сніг, розмоклий в час відлиги,
Змиє з лугу без труда.
Тож розлийся, повноводий,
В чистім полі та гаю,
Повінню краси й свободи
Душу надихни мою.

1.

з лебединої пісні
ніч
бо останні акорди
ні
а за ними
ні ні
ні так
простота
пустота
ніяк

2.

згодували думки
губам
відкоркованих вин
бедлам
ворушили
мов попіл
хміль
догорала
етерна міль
в тиші вивихах
і тертях
після вибуху
почуття

3.

у конечності
втрати сил
дві умовності
що без крил
розпліталися
і плелись
переймалися
що колись
сон сидітиме
на ножах
дні синітимуть
в паранджах

дві умовності
у золі
неприручений
в них політ
птахи з кулею
у крилі
придавалися
мов землі
майже сивому
завікну
присягалися
що збагнуть
що приносило
їм весну
що вдавалося
що не в такт
чи давалося
просто так

4.

море з мушлі
для неї він
колір утлий
мотельних стін
запах рідний
солоний смак
очі мідні
у них зима

5.

спи кохана
цей рай
з піску
хай нірвана
на волоску
світ гойдає
а з ним
і нас
хай ковтає
безхвилля
час
глипне ранком
з вікна
весна

він розтане
а в нім
вона

28 Лютого, 2013

Коли були ми юно-молоді
й ходили, ще не взявшися за руки,
поезію спивали ми тоді
у сецесійних чарах без принуки!..

Як високо сягав тоді політ,
які у серці розгортались крила,
коли на мить завмер «вождя» болід
без постамента, на шнурку без мила –

студентська осінь, тепла й золота,
і мітингове надрізноголосся…
Щоранку: "Слава!" (страйки замість пар),
а далі: "Кава?" – що кому вдалося…

Вечірній Львів. Задимлений «Нектар»,
морозиво, духмяна філіжанка
одна на двох… А що ж тепер той бар?
Піцерія! О, примха-забаганка

у ті часи... То ж нині «Челентано» -
одна на двох… І дрібка ностальгії…
І тет-а-тет… І погляду світанок…
І -надцять літ – як мить!.. Душа зоріє…

2010 (2013)

Кипит февраль на углях января,
заваривает в марта предвкушеньи
из солнца чай. Расплавилась земля.
И жарко спать, и просыпаться лень ей.

Лёд задышал, вдруг обнаружив ноздри.
Лучи щекочут губы берегам.
Скрипит зима, реке всё строит козни.
Но запах солнца проникает в храм

души реки. Он будоражит нервы.
И кажется – весной взорваться рад
храм ледяной… А на ладонях первый
сок марта – сердца вызревший гранат.

2011

Чи то Роза, чи то Клара
свято* вимріли у парі –
шанувати раз на рік
жіночок о цій порі.

Я собі міркую так
(у святАх я не мастак):
то не мудро, щоб довіку
раз у рік любити жінку.

А весною – й поготів –
не жалій чарівних слів,
свят якихось не чекай,
а - кохай, кохай, кохай!

28.02.2013

* 8-е Березня

Коли вже відстріляли всі Амури,
Коли розтанув лід у спраглім серці,
Весни тепло невпинно огортає,
Душа ж радіє сонцю і сміється.

Струмки дзюркочуть, миючи доріжки,
Із снігом сходить зимова печаль,
Пташки виспівують, насвистує і вітер,
З дерев знімаючи сонливості вуаль.

Життя навкруг вирує і рутинить,
Неначе рій емоцій, почуттів
Після зимівлі вирвався на волю
І невгамовно в нього залетів.

Весняно пахне у повітрі,
Зі сну прокинулась земля,
Весна несе всім із собою
Кохання щастя і добра.

Останній день зими 2013 року

Може, все ще не так погано,
Може, шанс в України є,
Якщо десь у далекім Луганську
Хтось читає слово твоє,

Терикони й поля єднає,
Кримські гори і болота…
Я ті губи благословляю,
Що цілують Вкраїну в уста!

В тебе також є шанс, і, може,
Як свіча твоя догорить,
Губи віку віршам продовжать,
Відщипнувши вічності мить.

8 червня 2011 року

Нам долею дарована земля,

Оспівана поетами в віках,

Країна, що прекрасна мов зоря,

Перлина в пишних золотих вінках.



Тут квітнуть трави і шумлять гаї.

Тут ріки кришталеві чистоти.

Поля безкраї, небо й солов’ї

Під місячним корабликом святим.



Це мова в розсипах забутих слів,

Що у серцях будила зір вогонь.

Це клич ключів осінніх журавлів.

Це квітка із розгорнутих долонь.



Зоріє ясно в тих, хто вірить їй,

Хто доєднав себе в цей дивний світ,

Хто бачить в небі сміх її дзвінкий

І відчуває крил її політ.
2013

Не відаючи неба голубого
Без натяку на згубний буревій,
Душа бреде паломницьки-убого
У далечі задимлених надій.

Росою причастившись на світанні,
Молитвою утерши світу край,
Вгрузаючи між попелу і твані,
Бреде душа у свій незнаний рай...
(10.02.13)

Чия то старість неприкаяна
Під тином Христа ради просить,
Чия душа навпіл розкраяна
Невтішно плаче та голосить?
Нема душі де прихилитись,
Розраду серцю віднайти,
Та щиро Богу помолитись,
Пізнавши силу доброти.
Стоїть стара,- од вітру щулиться,
А дощ безжалісно шмага.
Байдужий пройде - не розчулиться,
Мерщій на ноги наляга.
На костур жалібно схилилась,
На руки голову кладе.
По всьому видно, що стомилась,
Проте стоїть - пожертви жде.
Від неї доля відцуралась,
А діти щезли по світах;
І хата пусткою зосталась -
Там поселилась німота.
Хай неосудна буде мати,
Що христарадничать пішла,
Тепер вона ту рідну хату
Воліла б спопелить дотла.
І в тому полум'ї священнім
Нехай згорить її вина
За те, що в світі непрощеннім
Страждання випито до дна...
2010р.