Коли ти пишеш картину, хоча й гарно виходить,
Усе може зіпсувати одна лінія –
Перекреслить образ уяви і ти ніколи не дізнаєшся що зображав.
І тоді, стає так паршиво бачити, як кожна намальована тобою секунда спливає зараз.
Різко обернувшись назад не бачеш жодної живої хвилини.
І здається намарно натирати офісне крісло із дермонтину,
Посміхатись зайобаним колегам, які щодня сутужать відкрити очі,
Щоб вгледіти кришталик надії.
Уявляєш собі босів, які міцно вхопивши творця за бороду
Дивляться, як збігає час на настільному, пісочному годиннику
І думають про пружний зад секретарки Свєти.
Думаєш – непогано б мати свою секретарку і одразу згадуєш приказку про вовка.
Думаєш про побачення з Лєною.
Думаєш – сьогодні, краще потягнути її одразу додому.
Думаєш про її хлопця, який, мабуть, зараз бігає в трусах по квартирі готуючи їй італійські макарони.
Думаєш про теплі пончики з вишневим джемом.
Думаєш, що діти – найкраща інвестиція в час.
Думаєш про збори через десять хвилин.
Думаєш, що втрачаєш час крутячись у блядському кріслі
І думаючи – з якого б боку наїбати всюдисуще тікання годинника.

У Петропавлівській фортеці
Раббі Шнеур Залман вироку чекав.
Постарались мітнагдім на славу.
Напевне ж, не пошкодували грошей на хабарі.
Так що каторги чи й шибениці, напевне, не уникнуть.
Отак поринув раббі в невеселі думи і не зуздривсь,
Коли до камери ввійшов не хтось там із наглядачів,
А власною персоною сам Таємної канцелярії глава.
Про те, про се розпитував, а як зібрався йти, спитав:
«Як розуміти, раббі, що Всезнаючий Господь
Пита Адама: «Де ти?»
«Чи вірите ви, генерале, що Святе Письмо
І вічне, й істинне для всіх епох,
Поколінь усіх і для людини кожної?»
«Вірю»,- відповіда сановник.
«Якщо так,- продовжив раббі,- то будь-якої миті
Пита Господь людину:
«Де ти в цьому в світі?
Чимало днів і літ минуло,
А як далеко ти просунувсь?»
І тобі Всевишній каже:
«Прожив ти сорок і шість літ
І де ж ти зараз?»
Тільки-но генерал почув свій вік,
Торкнувсь плеча в’язня і викрикнув у захваті:
«Браво, раббі! Браво!».
І невдовзі на волю вийшов Шнеур Залман.
--------
Раббі Шнеур Залман із Ляд (1745-1812) – засновник Хабаду (від перших івритських слів: хохма(мудрість), біна (розуміння), даат (знання). Кілька разів сидів у тюрмі. Уклав особливу версію сидуру (традиційного молитовника і зводу релігійного законодавства) «Шульхан арух гарав» («Накритий стіл рабина). Основи вчення в трактаті «Танья» («Учили…»), котрий і досьогодні є основою хабадського канону.
Мітнагдім (івритське – супротивник) – ідейні вороги хасидів у Східній Європі. Найзатятіше протиборство відбувалося на території сучасних Литви й Білорусії. Так що слова «литвак» і «мітнагед» практично означали одне й те ж.

Дівка в сінях стояла,
На козака моргала:
«Ти, козаче, ходи,
Мене вірно люби,
Серце моє».
Українська народна пісня


«Не зайду до твого двору,
Бо не хочу поговору.
Скажуть: «Мати на хрестинах,
То вона його й впустила».
А зайду тоді я, люба,
Коли батько й мати будуть.
І собаки навісні
Не страшні тоді мені.
І коти причепуряться,
Щоб мишам ще дужч бояться.
Та дізнавшись, що свати
Гарбуза мають нести,
Отоді на тії вісті
На воротях я повішусь».

Виявляється,
Що ідею побудови газових камер
У концтаборах
Інженери взяли із казки
Про Івасика – Телесика…


2009

Я малюю на стіні,
мов січень на вікні
мертві квіти весняні.
я малюю на стіні:
помершу любов, мов воскреслу.
п"ю кров, мов цілющу воду.
згадую нами забуті слова
і, мов на розп"ятті,
а то, на жаль, в житті...
я малюю кольоровими фарбами,
та ні... лиш чорними та білими,
контури обводжу сірими,
щоб так образливо не було;
так, щоб ніби однаково.
дивлюсь у вікно,
а там все потекло.
чи то сльози мої німі,
чи то почались дощі,
розтанули сніги,
та й потекли, й зникли
і так мертві квіти,
що ще тримали когось в цьому житті,
мов у казці, котру придумали самі.
і все немов у сні,
а чи у рожевій реальності.
померли і так вже неживі квіти...
чекаючи при тому вже весни...
2011р.

Не стара баба
їла білий сир,
що розсипався і падав
на трамвайну підлогу.
ковтала жадно,
набираючи в жменю з кулька.
вона колись була гарною.
змотавши рештки сиру
обтрусилася і спокійно сіла,
затуляючи лицьовою стороною
долоні рота.
і дивилась проти течії трамвая
як з-під коліс потроху
пропливає нагрітий сонцем Львів.
21. 05. 11.

Дитинство спить на веранді
на залізному ліжку коло стіни
де зима догори і вниз понад бильцем
кидала фіранку, пречеплену за карниз,

і скіпки теплу бавовну вибирали із полотна,
і зірки височіли над пагорбом;
однією стіною був ліс,
а все інше іще не прийшло.

На веранду здиралися подихи
коли темна худоба спиралась об кут
і фортецею дощ понад лісом стояв,
а печера, як шерсть, скотилася в сухість.

В лісі світло горіло вздовж стежки
до зірчаного струменю дна,
потойбік безкордонна країна,
її русла повніють, довкола

гомін звірів, птахів, лише часом
чути плескіт води поміж ним.
І лишень-но пітьма заступає -
денний місяць на небі лежить.

Збудилася з осіннім листям,
що стало дихати весною.
забулися погані перевчуття.
лишилися мрії і ціль на зорі.
рожеві окуляри систематично вдягаю.
стікає вода з волосся,
і я, слава Богу, знаю, що не ідеальна.
сьогодні четвер, а може вже середа.
забуття... одне забуття.
збудилася. краще би спала і
потекла так, як вода.

Я люблю, коли ми блукаємо з Вами старовинними вуличками
(наче мандрівні коти, шукаючи притулку на подушечках
теплих долонь) і стираємо кроками пил по старенькій бруківці.
Я люблю, коли Ви дивитесь на мене так,
наче за мить я розтану сніжинкою на кам’яних левах
або розчинюся ароматом кави на «Вірменці».
Я люблю, коли Ви молитесь за мене
у стінах Домініканського собору і стирати паморозь
болю з Ваших стомлених скронь…
Я люблю вдихати запах Вашої шкіри, так божевільно
подібного до запаху мого Міста,
ніби Ви вросли в нього подушками теплих долонь.
Я люблю Вас! (Обох).

Я чув як кицька гавкала немов лисиця
Бо перебільшене муркотання мотору
не заспокоїло її у клітці
й попутник мій сказав: "Ми змій тримаємо,
щоб їли пацюків!" Заради бога...
Я чув змію що шепотіла як людина
Я бачив гусака - він плив немов колода
Я чув людину що дрочила як гусак.

Хтось, тобою роздягнутий,
рідко буває голим.
Для наготи одного лише мало.

Голий озирається на кожного,
чи ні на кого. У баклажановій,
або трояндовій блакиті, він - узагальнення.

Хтось дав своє ім'я й лице,
щоби воно належало усім,
щоб воно стало лицем того,

хто не виносить жодних ласк,
окрім уявних.
Оголеність - парадна форма роздягання.

"- Правильно, верно без лжи и истинно без сомнения: то, что внизу и во вне, подобно тому, что в выси и глуби, и то что в глубине и вверху, подобно тому, что внизу и снаружи, -для исполнения чуда единства. И подобно тому, как Единое произродило из себя все, применяясь, так все вещи в миру из одной возникли среды, посредством ее применения. Отец его - Солнце, Луна - его мать, выносил ветер его в чреве своем, Земля же вскормила его и плоть ему дала. Отец всему, что видишь здесь, Великий Деятель, Посредник Силы есть, и мощь его полна и велика, когда сила его, проникая, наполняет землю. Сумей отделить внутреннее от внешнего, тонкое от грубого, с осмотрительностью спокойствия, осторожностью разумения, с дерзновением знания***. Эта великая сила восходит с земли к небесам, откуда вновь возвращается в землю, объяв в себе мощь выси и низин. Так восприяешь ты славу победы над всей вселенной, а потому мрак и тьма оставят тебя. На этом зиждется непоколебимость силы мощи, она восторжествует над всем высшим, властвующим, тонким, дотоле непобедимым, и в тоже время проникнет все твердое и незыблемое. Так сотворен мир. Отсюда почерпнуты могут быть чудесные тайны и силы великие, способ чего также здесь заключен. Вот почему именуюсь я Гермесом Трисмегистом, обладающим тремя частями Вселенной Философии. Именно то, законченно и совершенно,что я рек о Деянии Солнечном-".****
2012г.

Подойти сзади это как выстрелить в спину.
Подойти сзади закрыть ладонями весь белый свет, и спросить: "кто?"
Разворот цепкая хватка ответный глаза в глаза.
Все теперь тебе с этим жить.

8 лютого 2012

Він знав, що все його тіло призначене для насолод. Він знав, як вщухають пристрасті і як важко буває зоглянутись, коли настає кінець, коли приходить все чуже.
Він став невільником кактуса, що жив у ньому. Кожна голка наглядала за порухом одягу його, за вбранням, яким його наділило його відкриття, - замінований, він коловся, коли хотів вирватися з власного тіла. Обтяжений чеснотами, пригнічений і розгублений, він йшов до єдиного друга, мертвого моряка, який конав серед двору від скрушних прибоїв, і казав: “лицаре океанів, я не можу компенсувати свого життя, викради мене з цієї родини, з цієї країни і з цього безвілля…”. Байдужий баляндрасник…
Це кусливо, гай-гай!
Швидше б в загул, молився він, усі приготування, для яких існує цей вислів, та чужість – звичайний тариф.

Наче зiлля наркоману,
Ти менi потрiбен,
Мов кисень у задушливiм пiдваллi,
I промiнь сонця -
безнадiйним дням зимовим.

До кровi у губах закyшених,
До нігтiв, що гостро вп'ялися в долонi,
До тваринної знемоги тiла,
що конає в солодкiм бажаннi,
Ти менi потрiбен,
Ти...

Смак щастя калиновий,
гірко-солодкий.
Ягідко моя...

Помежи снігів, нещадної зими,
розчахнутої далечини -
Спасибі тобі,
що зустрівся,
Спасибі за дари
неземної цінності.

Смак щастя калиновий.
Ягідко моя...

Довгочасний перебір, окапканення, тотальне оцукрення… кожного, хто живе спогляданням власної безпорадності, це заводить в тупик, з якого не виводять жодна з відомих релігій, жодний наркотик, - пристрасть, чи хвороба? “Синку, тобі щось пороблено”, - як важко було цього не помітити, адже це непере-вершаний окультизм!..
Що воно таке, кохання, як і глузд, навряд чи знають навіть ті, хто його назавжди втратив. Навіть найсвятіші старці.

мрію … про
світ, у якому немає болю,
мрію ...
   
світ, у якому немає зброї.


    - Ото дивачка, регочуться «знавці»…

колись диваки мріяли про політ,
сьогодні юнаки майже буденно сідають у зореліт.
2012-02-06

TRANSLATION/ПЕРЕКЛАД

***
DO NOT FORGIVE ME

do not forgive me
the green eyes
(that's a grandma sin)

have no forgiveness for
too weak arms
(it isn’t too soon to rely on them)

have no forgiveness for
the silence
(as long as I’m silent)
and laughter
(when my tears are in it)

have no forgiveness for
the song o’er songs
not Christ crosses
sloppy thoughts
and the time
wasted
on the way led to You

just forgive me
my youth
(it will pass away)

6 February 2012

TRANSLATION/ПЕРЕКЛАД

***
IT IS APPROXIMATELY THERE…

it is approximately there
where God ran out of threads
where land is not sewn to the sky
and dangles
as a teddy bear’s torn paw,
another bit of someone else’s childhood

it is approximately there
where the Lord’s hand
doesn’t touch the shadow of a lonely tree
felled by human hands
just before the Holiday

this is something like
as if the sun knelt
and beseeched forgiveness
from you
and me
for
warming
our hearts
belatedly

6 February 2012

Без хустини,
в благенькому плащі,
що нагадував колір гірчиці,
ніщо не покривало її сивини.
я не бачила її очей:
не дивилася,
не сміла глянути.
а скільки тих безсонних ночей,
що вона змучена біля вікна провела?
одна, самотня, без шматка хліба,
простягнута рука.
вона встидається,
тому й опущена голова.
...але дивилася,
як неподалік їла дітвора.
2010р.

Я..ти..ви..ми.
мертві...живі...
розділяють кордони,
схрещуються на роки...
клянуться в коханні...
проклинають у гніві...
ігнорують... ображають...
допомагають...
я..ти..ви..ми..
хто вони?

Тримай мене за руку.
дихай зі мною, прошу.
кілометр по кілометру,
хвилина за хвилиною,
країна за країною...
ти просто дихай зі мною
навіть на відстані,
і дивись на ту зорю,
котру тобі дарую.
дивись на зорі,
бо і я в них тебе розглядаю...
2010р.

Тихо. Тільки одна музика.
і всі мої думки на самоті,
в сльозах лепечуть щось мені.
2010р.

Важко пояснити мовчання,
воно може багато розказати,
так добре інколи мовчати.
2010р.

Ми познайомились в одному з тих міст, які оминули прогрес і спокуса, – ми не мали квитків і вдавали щойно одружених іноземців. Хоча, насправді, нас загнуздали нещастя і щирість. Це зробило нас покірними втіленню власних тіл і духу. Ми спокусились на все: зовнішність перелинялого краму, кращу долю і злетну смугу, гострішу за лезо, сухоцвіт. – Нехай кожен нарешті має цей неозвичаєний досвід!
Тоді вона здавалася подібною до втікачки з якогось жахливого інтернату. “Мерці перевертаються в землі, розкрилений вітер перегладжує листя, на небі боги перевішують зорі, люди перевішують людей”. “Кажуть, - вигукував я, - що це чи не найкраще місце у світі!..”. Вона казала, що кожен має своє особливе чуття. О, моїм чуттям була літня гіркотність, що проникала під шкіру і м’язи тієї першої ночі!

Ходиш навколо,
цвітеш оленячими очима,
Усміхаєшся вишнево.

Сплела б вінок
із променів довкола тебе,
Виліпила б кисть руки твоєї
з довгими пальцями.
Надихатися тобою неможливо.

Зорі набирають блиску
з очей наших,
Вітер нас минає.
... Серцю затишно
на лезі бритви.

2008

Опадаючим осіннім листям,
сумом трепетним
куталася разом зі старим шерстяним светром.
Одягалася у теплі спогади
з кавою у заспане ліжко
і піною в гарячу ванну.

Осінь прийшла в мою душу.
Тепла. З павутинками невагомими
і різнокольоровими деревами.
Принесла туманні ранки
над іскристими річками,
дощі над ржавими заводами
і гучними мостами,
тугу тягучу...

У мене осінь вгостях.
Шикарна дама у барвистій шалі
на сірій сукні.
Вона обожнює пазли,
фруктовий компот та трав'яний чай.
А ще мої ранкові млинці...

Самовпевнена така!
Обіцяє, що все буде добре.
Особливо у мене - я ж сильна.
Мені б її впевненість.

Дама любить танцювати
босоніж по брудних калюжах
під парким дощем,
розпустивши волосся.
Вона щаслива.
І запевняє, що щастя теж
до мене прийшло.
Лишилося тільки навчитися
його слухати.

22.09.2011

Ты сведёшь меня с ума!
Мой Маленький Принц,
который не умеет писать и
читать не любит. Меня.
Ты делаешь, что хочешь.
Живёшь, как хочешь.
А я остаюсь пленницей
своих собственных глупостей
и обязательств.
Мой Принц, кто тебя опять любит,
закидывая иглами и ножами сердце?
Кто проосыпается связанный
твоими шёлковыми простынями,
как смирительной рубашкой?
Кто жизнь отдаёт тебе?

Ты снова строишь иллюзорный мир
из песка и моря.
Там нет чувств и ощущений.
Там всё, как тебе нужно.
Там тебе небольно.
Т ам ты чувствуешь себя живым.
Ну и как тебе в твоём одиноком мире,
где каждая пещинка
напиоминает тебе,
что ты никому не нужен?

А я остаюсь живой. В реальности.
Я наслаждаюсь каждой пощёчиной,
каждым камнем предкновения,
посланным мне судьбой.
Пусть я не смеюсь так часто,
но меня больше, Мой Маленький Принц,
не заставляют плакать.

Мне светит солнце и льёт дождь,
сыпет снег.
И я благодарна, что живу,
а не существую в твоём мире,
на твоей планете с баобабами.

22.09.2011

Вийди, Грицю, на улицю, і ти, Коваленку,
Заграй мені у скрипочку стиха, помаленьку.
Українська народна пісня


Або мені дайте хоч і бубон в руки,
Або не питайте, чом стою, мов крук той.
Он танцює місяць поміж деревами,
А я тут нуджуся в балачках із вами.
Якщо ти музика,то не варт базікать,
Краще б уже грати і пісень співати.
І хоча б ви грали, не переставали,
Я б все танцювала, угаву не знала.

За польськими повстанцями гнались російські вояки.
А як в Людмир зайшли, дав дві години генерал
На пограбунок багатого юдейського містечка.
А була субота і початок Шавуоту .
Молився в синагозі люд.
Раббі Шломо так зануривсь у молитву,
Що, хоч і стояв біля вікна,
Не помічав, що діється довкола.
А час козак кульгавий ( мабуть, для розваги)
Саме в цей вже ціливсь у вікно.
Онука бачив це і шарпнув діда за рукав.
«Нащо ти одриваєш од молитви?»-
Тільки й устиг сказати реббі
І звалився на підлогу.
Як вже не стало Шломо,
Пригадали всі, що повторяв їх раббі:
«Як хочу, щоб якомога швидше
Прийшов Месія, син Давидів.
Готовий сам стать я Месією, сином Йосефа,
Що хоч і загине, та прокладе йому дорогу.
Чи заляка мене якийсь козак кульгавий?!»

------
Людмир-Волинський.
Шавуот – день дарування Тори на горі Синай і свято перших плодів.
Шломо (Готліб) із Карліна (1738-1792) – проповідник хасидизму в Литві.Хасиди вважали його втіленням Месії – нащадком Йосефа і вірили, що їхній раббі «розуміє мову дерев, птаства і звірів».

Рвати гудзики на сорочці
від самої злості.
віддатися в руки болю,
спокійно спустити кров.

Два "Я" в одному тілі, -
то була просто я.
ніхто не хоче опинитися
в божевільні
ще за свого пам"ятного життя.

2008р.

Не спи, не спи,
Бо я не сплю.
У Львові вогнями горять мости
В цю пору нічну.

Ще трохи і буде ранок.
Заснути не хочу, не можу.
Скоро у вікно зазирне світанок,
Я ж очей не зімкну.
2008р.

    Який довершений і… оманливий спокій,
      залишеної вечоровою зливою,
        широко розлитої,
        окутаної тишею,
         калюжі.
Якими вражаюче реальними здаються віддзеркалення…
Як слухняно рухаються вони вслід твоєму переміщенню…

2009

В аерозолях повітря чудово скомпонована хвиля протікає по волоссю моєї кобилки. Над морями ми протягнули віжки грабіжницьких здобичей, важкі самокрутки та орхідні вітрила. Повернення до циганської акмеї, піруети втікачів, сакральна співучасть! – ви мали все для алкоголізу амури, та завидна мілина!
Ця платонічна отрута обміднює обличчя моєї подруги. Зву-чать ідеальні команди: “вступити у воду!”, “забратись на ванти!”, “читати по зорям!”. Це успіх розуму та вістря усіх розрахунків. Ми були диригентами місцевих сузір’їв, ми неощадливо прагнули припасти до алебарди гітарного крішни і сотати акорди з пряжі морського прибою. На пірсі, уночі, ми були зразковим експонатом і, взапас, я висмоктував з неї весь дух.
Ми осідлали невидимий човен і поклали його на космічний меридіан. “Вона довершує всесвіт, - вигукував я, обкурений вітрами. – Гольфстрім, восьминіг, камікадзе…”, - усі ці підводні паскуди давали нам спокій моменту, ми вибухали, як еяколяції полярного візаві…
Все стало зажерливим тілом протягом еротичних поневі-рянь у крамницях краси. За будь-що, в довільній кількості вона готова відхиляти округлість планети, - за відхрещення, за велику ціну!

Ти, сучасна камелія – всі можливі глузди та лялеманії перебувають в лупленні байстручої раси, - ловлячи кайф, цілком негігієнічно для всіх! Старі, підведіться, там справді нікого немає! Де вони, корпоративні тіла – серед вдоволень, вилучених та переховуваних протягом століть гастрономією окупації? З ким вони, роздягнені до моральних сновидінь, влаштовані на черевах якісних гурій? Навіщо їм, нагодованим з кайманових кагатів, за-шморгнутим на синусоїдах найблискучіших прикрас, вихованим з очіпка палімпсестів?

Ι.

Знайомство – психічна клоака. Рано чи пізно звичайних засобів спілкування стає мало, і тоді починаєш покладатись на інстинкт. На все, чим наділила природа. Чи не зміцнення це? Чи означає це побачити в чомусь своє остаточне призначення?
Здавна прихилився за горловиною погрібних об’ємів, тож нирки опустили мене, багно болотисте! Так погідно, так непомітно, що вулиці міста виморщили плоскогруде чоло, недолюдна бравада, - який жах, ці спекотні пустелі! який жах – повірити в місце, яке впізнаєш без будь-яких ознак: “вчини мене твердинею, - каже воно, - адже важливо не абсолютне “завжди” і “всюди”, а вміння обирати так само легко, як і втрачати, без страху”. – Який жах йти на манівці у долі!
Реторта, повна рішучої дружби; щілина щоденних оро-шень, обголена сонцем; магічний безоар; погрібець, який я проміняв на піддашшя, - гадаю, це неприємний синдром!

Безвихідність вселилася в кімнату,
Закрила вікна, сховалась в темноті~
На дверях дому повісила гранату,
Збиралась згинути тут на самоті.

Чотири свічки блимали в куточку,
Гнітуча в хаті осілась тишина,
Лиш було чути, як плелась віночком
Тайна розмова, що десь з пітьми зрина.

Ось перша свічка сумно проказала-
Я «МИР», а не потрібна, бач, людству,
То ж згасну вже, бо щастя їм не дала,
Не зрозуміли, для чого я живу!

Заплакала тихенько друга свічка-
Я «Віра» звуся, забута всіми я.
Пропала віра, зникла денна звичка,
Згасаю зараз. Болить душа моя.

А я «ЛЮБОВ», від мене був початок.
Згубилась радість у поспіхах життя.
Відкинули мене . Важніш «достаток»!
Згашу це полум’я, любовне почуття.

І потемніло і посивіло в хаті,
Одна лишилась свічка в самоті,
Вона горіла вогником завзятим,
Щоб освітити спотворені кути.

Заглянуло дівча в вікно до хати.
А ви чому це згасли? Ану свічки!
Ви мусите ніколи не згасати,
Вам силу дано, горіти всі віки!

А я не згасла! Ні, я не пихата.
Я звусь «НАДІЯ» , завжди свічу вночі!
Я кожній зірці можу життя дати,
Хочай вони он там у далечі.

Ось ти мала, в тобі горить «майбутнє»,
Зайди до хати і запали життя,
І все воскресне, гарне, незабутнє,
Людська НАДІЯ, ніколи не вмира!

Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому,
Тільки світи миленькому,
Як іде додому.
Українська народна пісня


«Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться».
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

Мій величний драконе, дванадцяти років чекання
достатньо для жінки, бо сонячний вітер вбиває бажання злетіти,
і коріння росте, доростаючи суті - пізнанням
вплітає мене в полотно, що сувоєм згорнеться в минулості світу.

Світ шукає той звук, у якому відтвориться світло,
себе загубивши в безмежжі своїх віддзеркалень. Тут погляду тісно,
і усе, що я знаю – очима побачене титло
над тим, що свічадо окреслених слів не відтворить ні нині, ні прісно.

Мандрівний мій драконе, сузір’я відкрили портали -
і ти повернувся у душу схололу. Зникають кордони означень –
я обличчям до ночі на крил твоїх порух чекала,
і шлях мій віднині собі я дозволю, а іншим весь біль мій пробачу.

Пробачати так просто… Забути пробачене важко.
Забулось не те, що хотіла насправді забути: відкинуті тіні
шарудять у пітьмі, наче хижі потворні комашки,
моїми чуттями з очей визирають зустрічних - і прісно, і нині.

Ніч приходить зі сходу, мій мудрий і сивий драконе,
і сукні її із леткого шифону до вічності плину дотичні.
Об’єктивна реальність: душа є окрема від крони
краплинка того, що не вхопиш і словом. Хронічно

Хронос мрії стинає: без них легше входити в Лету.
Бажання свої відпускати не хочу на радість скелястим теренам.
Маю промінь Селени - і дивних видінь силуети
на стежці моїй, переплетеній з сонцем і вітром, чатують на мене.

Я, вростаючи в землю корінням, навчилась літати.
Коріння і крила однаково душам важливі. Мій вільний драконе,
безборонна любов – найміцніші у всесвіті грати:
кармічно об’єднані крони сплітаються в німби, у лози і грона.

За кордонами слова ніколи не зникне дорога,
тому не тримай, розімкни зачароване коло – і підемо далі.
Кожен має можливість зігріти долонями Бога
у вічному «зараз», у тлінному храмі, у кожнім зустрічнім Граалі.

Хотіла написати тобі листа із заплющеними очима
Але у мене безсоння і повіки не закриваються
Хотіла вишкрябати літери своїми нігтями
Проте бутони на пальцях не мають належного кольору
Ще мені хотілося заварити тобі каву з корицею
Втім ти не любиш присмаку яблучного пирога у роті
Тому мушу писати листа мовою птахів
Які стукають зимою у твою шибку і просять пшоно
Та літери в листі схожі на їхні закручені дзьоби
Які викльовують перецвілі бутони з замерзлих дерев
А от кориця цього року не визріла
Бо дощ забув її полити і вона здичавіла

Отак і я можу здичавіти, якщо ти не прочитаєш мого листа
І не прийдеш до мене у ліжко та не проженеш моє безсоння.

Я
_______________________


Я приходив до тебе вчора уночі і намагався відкрити тобі повіки
Але ти спала мирним сном і не зустріла мене з рушником
Я відганяв від твого вікна воронів з листками паперу в дзьобі
Однак вони несамовито билися у вікно. Що вони хотіли з мене?
Ти залишила каву на кухні, але вона охолола
А я так не люблю підігрітий яблучний пиріг
Якщо тобі так добре спиться без мене
То навіщо ти мене кличеш щоночі?
Я прийду до тебе ще завтра але ти неодмінно прокинься
Бо твоє безсоння зганяє злість на воронах, які випивають мою каву
Зоставляючи на дні ночі лише корицю і бутони зів’ялих троянд

Морфей

ЇЇ кохав і думав лиш про неї
Чекав побачення, тривало майже рік,
Вона писала, що не може дочекатись,
А потім стихло все й від неї ні -чирік!

Минув той час розлуки і чекання,
Поїхав з мрією, що ось побачить знов,
Коли ж зайшов у хату, слів не стало,
Вона в обіймах іншого. Любов!

Пощо слова! Та це ж пуста полова!
От сипиться на голову й сліпить.
Повірив їй. Гей серце зупинися!
Хотів її ось тут же зараз й вбить.

Як близько з’єднані ці два чуття людини
Любов й ненавість –вбивчі почуття!
Хто не любив той зрозуміть не зможе-
Хвилина щастя,ось це і є життя!

Холодні колючі зірки застрягли в горлі
Січневої ночі.

Вона голосно кашляє вітром,
Грюкає воротами, ламає дерева,
Видавлює очі-шиби
Із білих облич хат…

Її температура критично знижується.

А лікар-місяць пішов на виклик
На іншу сторону планети.

Мені не спиться.
Я уявляю,
Що буде зі мною,
Якщо ти не зігрієш мене
Гарячими сонцями своїх персів,
Руками мрійливої ніжності,
Романтичними обіймами любові?

Перестану дихати…

Перестану думати про колючі зірки,
Про пористі хмари і стіну туману,
Яка робить дорогу від тебе
Нездоланною і слизькою,
А дорогу до тебе –
Мостом до середини прірви.

Так і хочеться
Стукнути кулаком ночі по спині,
Щоб зорі вискочили з її горла
І освітили стежку,
Яка веде до життя
Нового.


2012

Вот так вот, тихонечко
Льется вечер талыми струями воды.
Тянется тоненькой ниточкой серебристого шелка,
Ложится мягким небом
На твои волосы,
Стекает музыкой
В плавный узор твоего тела.
Смотришь, дрожишь, плачешь.
Я просто вытру твои слезы,
Никогда не спрошу почему,
Но сделаю все, что б это не повторилось

И если в твоих
Синих глазах
Море внутри,
Если море стекает каплями
По золотистым изгибам
Обнаженного тела –
Я соберу его губами
И оставлю соленый привкус
На твоих губах.
В дыхании вино
И мы двигаемся в такт волнам.
Под жгущим солнцем,
Под синим небом
Систриере.

П’ять грамів сірого, легкого пороху
В твоїх словах.
Не вистачає поруху,
Чи повноцінного руху,
Що б піти.
Заважає криштально-чисте небо
Твоїх очей
І біле сонце світлого волосся
Недбало скинуте на тендітно виточене плече.
Тримає мале кошеня в тобі,
З ним так важко сперечатись,
Не сила пручатись
Його грайливим поглядам.
Та після сотень ночей,
Терпіння зносить найменшим протягом.
Я все дивлюсь –
Де взяти сил,
Бо без тебе, не протягну й однієї,
Сповненої повного місяця темряви.

Розвіявся білий сніг
Легкого попелу
Від згаслого вогнища
Тривких відносин.
І стали такими помітними
Міські птахи
З маленькими сірими очима.
І стала такою не потрібною
Друга подушка у ліжку,
На якому досі вчувається
Непомірне дихання спокою.
Тепер, так подовгу
Швидкі, довжелезні хмари
Ховають під собою
Прямокутні багатоповерхівки.
А в жовтому світлі вікон навпроти
Жінки зраджують своїм чоловікам,
Доки їх тупуваті дітки
Мріють про гори з шоколадних цукерок
Та глибокі ріки ванільного сиропу.
І цього непотребу ніяк не здихатись наодинці.

Досі з тобою,
Вродлива сука,
Чутлива бейба.
Ти в соте ви*бана
Чужими поглядами.
Тупі перехожі голови
Повняться брудними мріями.
Твої зрадливі очі
Брешуть байдужість.
Мене це не бентежить
Бо ти добре злизуєш мої ревнощі.
Ти – порожня пляшка з-під самбуки
І колись, обов’язково, я тебе викину,
Та ж тобі пох*й.
За те й траxнемось, люба.

Приходжу з вечором,
Приходжу з холодом,
З листям на підошві.
Плутаюсь у твоїм волоссі,
Цілую тебе в очі, в губи,
Шию, груди,
Ноги, вище…
- Ну все, зачекай трохи,
Що приніс?
- Потім, іди ближче.
Посміхаєшся, - Що приніс?
- Новий чайник, час кипіння одна хвилина.
Твій вже дістав!
Несамовито свистить коли ми вже під ковдрою,
Коли вже в ліжку.
- Думаєш хвилини вистачить,
Щоб зняти з мене сорочку?
Знімаю..
Ти гаряча, п’янка, моя…
Чую, як кровоточать крани на кухні,
Як здригаються біля ліжка
Спорожнілі кухлі,
Як наповнюється унітазний бачок,
Як наповнюється дитячим криком
Сусідня квартира.
Чую, далеко, грозу.
Чую твоє нерівне дихання,
Незрівнянний стогін…
- Ти ж лишишся до ранку?
- Я завжди лишаюсь.

окресность взор чарует мой
вижу дом в два этажа
вхожу и вижу - фея предо мной
молвит речи мудрая
скрыв улыбку задаю вопрос
что молвите Вы обо мне
и она улыбнувшись - глядя в глаза
ответила
у вас три великих сердца
как это задаю ей вопрос
и отвечает она
а послушайте как они бьются
РА ПА РА ПА РА...
2012г.