весни солодкотиха ніч...
думки з собою віч-на-віч
купаються у зорях мрій...

2012р.

Король Орок!

А ти, Паганель, є богом? Дорога за городом – гобелен Агапита.

А хам он омегу тулить до «А» - од тилу туге - моно-маха!

Дім у хама – маху мідь!

Ірпінь двічі в Дніпрі?

Хам-орох, вЕчера Варава – рече в хоромах.

Мусів Орку пику бити, бити б у кипу - крові сум!

Он «Хам» Інні - Махно!

А крик ос і «ху» бос??? Обух і сокирка!!!

І рогань кару на хама - замах, а ну рак на горі…

Жалив Анну, рвав – а врунь на вила ж!

Гур !!! До нар послано і Герман – нам регіонал "сопрано-друг"!

В Орку шані? Любитиму її, умити б Юлі нашу кров!

Ми ж об монисто ікла зітрем! Смерті зал. Кіот, Сином Божим!

Ми б Юлі волю - і де ліс рук? В курсі леді Ю. "Лові" – любим!

Вина – брудна політика! Таки тіло пан дурбанив!

Рада видатна! Депутат у педанта, дива - дар!

Радикюль –да!-путат – у падлюки дар!

Побував УБОП.

Закував указ!

Четвертый луч Альфы и Омеги,
Это квинтэссенция лучей Любви
Что желает моя душа?
Войти в единстве любви
В Вечность Жизни _ Света.
2012г.

Коли я з тобою –
Спогади про колишніх жінок
Тануть, як сніг весною.

Я забуваю імена,
Події губляться, наче зорі
У ранковому небі.

Це не склероз,
Просто твоя любов затьмарює
Усе, що було раніше.

Але хіба щось було?
Адже я все життя тільки шукав
І ти мене знайшла

Нарешті.

07.03.12

"Благословен Ангел, божественная сущность с другой стороны завесы,
Кто выбирает прийти на землю ради блага всех.
Благословен тот, кто скрывает свое потрясающее величие
За хрупкой человеческой биологией.
Благословен тот, кто выбирает путь через дуальность,
которая возлагается на него с полного его согласия.
Поэтому благословен Человек,
Который несет ту божественность в своей душе.

А значит, благословен каждый из вас!"
Крайон
................................................


Благословенний Ангел, божественна суть з другого боку завіси,
Хто вибирає прийти на землю ради блага всіх.
Благословенний той, хто приховує свою приголомшливу велич
За крихкою людською біологією.
Благословенний той, хто вибирає дорогу через дуальність,
Яка покладається на нього з повної його згоди.
Тому благословенна Людина,
Яка несе ту божественність в своїй душі.

А це означає, благословенний кожен з нас!
Одне Ціле - ми всі.
2007

не заважай мені,
не пручайся.
де смарагдове небо
куйовдить краєчок землі,
маленький художник
малює свою дорослу картину,
і байдуже, що до фарб
він додає листя баобаба
та доливає води з калюжі.

ще трохи –
і картина переростає свою площину,
стає об'ємною,
в ній прокидається перший вітер.

у відповідь на думку художника
в ній ворушиться своя думка,
а коли він обережно
підводить контур горизонту,
вона зітхає: які в нього гарні руки…

іноді вона розуміє його мову,
як пісок розуміє плюскіт води,
а гори розуміють
пісню кучерявих білих баранців,
котрі щодня вештаються
небесним пасовищем.

тоді вона йому підказує,
якого відтінку бувають краплі дощу,
бо в них неодмінно відбиваються
його зелені очі…

але тут ще стільки всього бракує!
так багато треба домалювати –
летючі зорі наших зустрічей,
мельхіорові вокзали наших прощань
і довгі дороги пошуків.

не відбирай у мене пензель,
не пручайся.

в жизненных выхрях радость осознал - себя узнал...

если тени в сознанье роятся...
держат в потемках в течении дня,
значит свежесть - глубину дыханья - не понимаешь -
от солнца скрываешь себя...
2012г.

Манюні бубки захмелілих жнив
Спинились біля губ і хлібом пахнуть.

А сонечко, заплетене снопами,
Згодилося просіяти - авжеж...

За ціпом - ціп, зісподу плащаниця.
Щоб не втекли... Ген вечір на підводі..

Де свіченька згорнулася в калачик
Там тісто сиве сили набирало...

І білі рушники на образах.
Тепло сторожать
Тих рук , порепане землею...

Помий мені спину –
Між лопатками виступить:
«Я кохаю тебе».

Нагодуй мене вечерею.
На дні тарілки прочитаю,
Що любиш.

Пригорну тебе до серця,
Хіба ребра –
То перешкода?

Подарую тобі крила,
Щоб не відчувала себе
Прирученою.

Ти носитимеш у гніздо
Слова ніжності, крихти волі
І до вирію не летітимеш.

Ми з тобою
Віршоптахами
Закружляємо.

Хмар периною
Ніч накриємо,
Щоб не впасти
На лезо місяця.

05.03.12

одного разу
коли ти візьмеш мене у подорож
я розіпну на своїх руках
вітрило
щоби мужність свою
позаду залишити

у теплому морі
волосся своє замочу
рибам історії наших прощань
розповідаючи
щоби тугу
через сито слів пересіяти

на ліанах
сон твій гойдатиму
у колискові думки про нас
вплітаючи
щоби ранок
за вечір мудрішим став

при вогнищі
танець дощу танцюватиму
у лоні своєму мрію про сина
ховаючи
щоби упевненість
тілу моєму не зрадила

а потім повернемося
і будемо дні рахувати
у місяці складати
роками зв"язувати
вітрила днів
над порожньою колискою
напинаючи

Ми всі хворіємо, у нас різні хвороби,
Постійно боримось , продовжуємо путь.
А от не можемо хворобу подолати,
Оту, яку «кінець життя» її зовуть.

Ілюзія помаранчевого світанку.
Апатія фіолетових сутінків.

Р_еволюція навпаки.

Душа обмацує скрижалі:
що далі?!

2012

Ти керуєш Світом моїм.
Крило своє згубив над твоїм дахом...
Я стану хвилиною -
продовжу твій сон...
Стану годиною -
продовжиться день...
Я стану Місяцем -
збудуться мрії...
Зустрінемось.
Вірю...

Серпень 1977.
Далекий Схід.

не дивуйся
що листя іноді жовкне
що ангел на іконі заснув
втомився бо
ця наша любов важка така
а він стільки Богу обіцяв
навіть весну замовив
скоро прокинеться
рукави закатає
історію з Пісні пісень
розповість
і його зовсім не злякає
закам'янілість наших сердець

В пітьмі коли тебе огортає смуток,
А розуміння залишається десь позаду,
Коли алкоголь зрівнюється з рівнем крові
Все стає набагато простішим.
До ранку…
Потім ти п’єш якусь жижу і треш скроні,
Запалюєш цигарку і невдоволено дивишся на чайник,
Він закипає, ти вже закипів.
Морозний ранок з балкону нудить буденністю,
Десь далеко сміттєвоз забирає частинки людського життя,
В яких ще не так давно порались люди.
Теж люди…
Але інші, не такі як ти, гірші,
Бо вони пораються в рештках людського, іншого, життя,
А ти ні.
Твій пес теж інший, не в приклад тим вуличним волоцюгам,
Що так і дивляться як би вхопити за ногу розриваючи джинс.
Він вимитий та вгодований,
Ситий і лінивий, інший,
Як і ти…
Він не вживає алкоголю і не затримується вечорами,
Не матюкається і не нервується, коли щось виходить з під контролю,
На відміну від тебе…
Поки що…

2012

Навіть бурулька думає,
Що зігріється на сонці.

01.03.12

Человеку существовать действительно -
Значит себя со-знавать,
Ибо человек - дитя своих деяний.
2012г.

Истинное сокровище - это любовь Бога.
2012г.

Андрію Мироховичу*

твоя молитва – тиша над сонним містом
в конвульсіях ліхтарного світла:
така ж проста і багатозначна, мов дівчина
після теплого душу, що скидає перед тобою
свій шовковий халатик і дивиться,
ЩО… ТИ… РОБИТИМЕШ… (?)
така ж тривожна, мов серце пташеняти
перед першим польотом з твоїх безпечних долонь…
така ж…
ТУК-ТУК… ТУК-ТУК… ТУК-ТУК, -
мов прибуваючий потяг, котрий дає надію на рух вперед,
і той, на який вже запізнився,
і той, котрого більше ніколи в житті не буде…
твоя молитва…
скажи мені, кому ти молишся, стоячи на своєму карнизі,
над сонним містом в конвульсіях ліхтарного світла,
коли не знаєш, чи вона прокинеться,
чи взагалі хтось прокинеться поряд твОїх грудей,
коли не знаєш, чи хочеш, аби хтось колись прокидався
В ТВОЄМУ СОННОМУ МІСТІ… (?)

В МОЄМУ СОННОМУ МІСТІ
я б ніколи не подумала, що ще хтось молиться…


*навіяне «чашою генуя без комплектації»

2012р.

Сад - це нотний ряд
До, ре, мі, фа, соль, ля, сі.
Який садівник - такі і сади.
2012г.

Лінія долі стікає
З моєї долоні
У твоє лоно.

29.02.12

забуваєш про свого вєліка
про тачанку моделі машинок
все тобі американські гірки з обмеженням віку
постійні стрічки хічкока без квитків на останні ряди
все тобі заратустра і у всьому тобі кустуріца
а так часом хочеться
щоб пурпурові вітрила напнулися
і ніякого тобі достоєвського мопассана
чи мілевського в основному складі твого динамо
ніяких боварі любих друзів ніф-ніфа наф-нафа вовків-братиків
лише тома сойєра далекі галактики і ніколи-ніколи не плакати
що буратіни стають карабасами
знаєш
треба частіше вмикати в собі джекі чана чи форреста гампа
не знімати нового титаніка і ніколи нікого не приручати
а приручати – так сталіна
забуваєш про свого вєліка всі ці сказкі якогось пушкіна
я люблю тебе ізотериків травмування свідомости лунтіків
та не буде ні я (романтика) ні сореля ні карбонаріїв
просто знай
і на твоїй троєщині
колись проростуть тюльпани

2012р.

Корзины

Упал с перламутровым изяществом самолет,
громыхнув напоследок хвостами змеиными
огнища .
Упал на ветвистое дерево,которое вместо
благословения получило столп огня,
ставшего его парикмахером в судьбе без
цветений.Свидетелем этого стала высокомерная
красавица с тенями под глазами от непомерного
сопротивления тому,что лишает нас здорового
чувства вины.Наблюдала как исчезает дерево
в пламени огня и самолет как шпилька в волосах
у гейши для дерева:не стало оно зачинщиком интриг,
так стало жертвой красоты,не могущей гнуть спину,
а лишь изгибаться под порывами ветра – его дрессировщика.
Сняв с себя один туфель,девушка произнесла:"Вот теперь я лишь
одной ногой ступаю по земле".С этой минуты ее пришо в голову
плести корзины. Плести корзины,которые будут как доказательство
ее задумчивости,не заметной в строгом,глубоком взгляде на мир.
Не удивительно ли это оставлять корзины на месте трагедии,
как подарок собирателем лесных трав? Ложатся в корзину травы,
как цыпленок на расколотое яйцо:здесь вся чуждость прекрасного
в мироздании.
Та самая,что заставила самолет упасть.Он упал потому,что
летчик все молил об одном:чтобы пассажиры видели,как хороши
облачные громады.
Бывает: громады становятся причиной несчастий многих.
Лишь корзинки как память дороги:кто-то донесет в них,соломенных
и змеиных,что-то такое важное,как переливчастость крыл стрекоз,
выводящих нас из западни возраста.

Ксения КИРИНДЯСОВА,
1 марта,2012 года

Синиця на моїй долоні
Соняшникове насіння дзьобає.
Якщо спробую її зловити –
Вона не прилетить більше…

26.02.12

Холмик души

Частичка моей души как холмик из песка,оставленный
после кротовых слепых наваждений о захвате земли,
а точнее превращении ее в тоннели нерассказанных
сказок…
Чего только стоит растереть душу в песочный холмик.
Для кого то это станет символом гробницы найденного
нелицеприятия.Все стараемся удивить других чем-то
резким и добродетельным как свежеиспеченный хлеб
в руках у богачки,которой опостылел брак.
А наши души бросает как на конных бегах:только успевай
закусывать удила.
И к чему эти скачки?На тебя ставят крупные суммы:свою совесть,
сердце и тело.
В конце концов все сводится к единому – не давать в темноте
невежств целовать свои руки.Ах,эти темные блуждания по парку
с поцелуями рук!Как это напоминает введение в кровь
воздуха.Почти смертоносно.Посмертно романтично.
И холмик моей души кто-нибудь сравняет з землей,
с тем чтобы унести его на своих пятках.
А значит вернуть воде в тюремных карцерах.
Такая она моя душа – как вязкий дым в игральной комнате…
Как терпкость груш,которые принесли как лекарство от бедности…
Принесли и ты впервые чувствуешь всю красоту пижонства в бедности.
И пока не думаешь,что обидел других бедняков своей любовью к нестяжательству.
Насыпят холмик твоей души на колесо машин…
А тело – оставят в раздумье.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
29 февраля,2012 года

Женщина восседает на камне
перед входом в храм
и обнаженное тело поражает мой взор
янтарним полупрозрачным цветом
линии тела грациозны и притягательны
застывшая поза с вертикальной спиной
в золоченых сандалиях сжатые ножки
в смирении почета с любовью слоняю колени
позади Женщины - две могучие колоны...
2012г.

- "...Подготовтесь, это только начало..."
Велик и сладостен этот миг!
Это подобно камню, упавшему на голову спящего
И заставившему его невольно открыть глаза
И увидеть то,
Что давно уже находится перед ним...
2012г.

Ти, ймовірно, мені не напишеш...
Ти, ймовірно, мене не напишеш
У горнятку духмяної кави
Молоком по гарячій піні
Хвилі спогадів і печалей,
Ніби гілкою по воді.


Ти, ймовірно, мене не почуєш...
Ти, ймовірно, в мені не почуєш
Галасливу мелодію весен,
Що вирує березовим соком
Під атласом тонкої кори,
Наче соло струмка на осонні.


Ти, ймовірно, мене не відпустиш...
Ти, ймовірно, мені не відпустиш
Незамолені, покаянні, несвідомі й свідомі...
Мабуть, не наповниш мої долоні
Сяйвом тихої благодаті,
Мов пелюстками диких яблунь.


Та з тобою приємно мовчати
І дивитись на срібний вітер.
Буть свічадом, буть білим світом,
Бути поруч під спільним небом,
Що приспало в суворій хмарі
Ніжні проліски...


2012 р.

Ніч насипала зірок у ополонку
І помішує місяця ополоником –
Юному березню зілля готує.


29.02.12

Надежда Мартынова Данчак
ПОРОКИ

Ох, не судите меня строго,
За наивные слова, стихи.
Порою выть от безысходности,
Душа стремится, есть грехи…
Мои стремления, пороки- птицы.
Вдруг налетают, окутывают –
Не пускают, а мысли вьются,
Затягивают, поглощают, убивают…
Навевают развязку ситуаций –
Как сложно в этом Мире устоять,
Понять и ложь, и правду, месть,
И тонко сплетенную лесть…
О, Боже, Ты поможешь мне узнать,
Разобрать, зерно от мусора, плевел,
Но, увы, правда – ложь, как близнецы.
Перемешаны и сплетены - иуды.
Зерна проросли, хоть честны мы,
А силы не хватает, сдвинуть глыбу лжи.
Хотим солнца, теплоты и правды…
Журчанья чистого животворящего
Ручья и воздуха кристального глотка…
О, Боже, помоги, спаси, наставь,
И покажи Дорогу праведную, как идти.
Куда нам путь держать, уйти от этой,
Всепоглощающей и безнадежной Тьмы…



© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2012
Свидетельство о публикации №11202288011

Печать на пам`яті - це дим і віск,
подвійно мідь дзвенить,
і сніг - єдина барва ока;
єдина бачена ним рана -
дорога, вкрита слідом приязні:
блакитна пані йде,
щоб осушити сльози,
колодязі безбарвні вип`є
заради трьох тебе.
Заради трьох тебе
подвійно мідь дзвенить.
   У білій колбі часу
ти квітку зрощуєш блакитну,
як оксамит з її плеча,
візьми, - промовиш,
- це зосталось після сліз.

Ведьмацкий гонор

Ведьмацкий гонор нынче подхватывают как ангину при неожиданной
встрече с другом,который всегда открывает окна в надежде
получить весть из теплых краев лишь только из наклона головки синицы.
Из одного наклона головки птиц можно узнать,почему они
с адятся передохнуть ,не боясь потерять друг друга.
И ведьмы охотно отрывают птицам хвосты,чтобы обмахиваться
ими как веером,в отстутствие ветра,что приходит лишь
к тем,кто мечтая,дарует жизнь другим.
Ведьмацкие метлы в порывах стервозной горечи,
расчищают дорогу к греческой вазе в парке,в которой стоит
новогодняя ель. Охотно ведьмацкие тугие,как сапоги мушкетера,
глаза тяжелым укором падают на греческую вазу.
Винят ее и тем самым обретают ее силу.Их грубые и аристократичные
руки вешают на ель носовые платки.Что тут такого:утешить пару
любовников и украсить потом их слезами ели?Всеравно ведь празднуем
их необыкновенность.Танцуют ведьмы в обнимку со снежинками….
И кажется,в такие минуты,что Новый год это греческий танец сиртаки:
ты вроде и танцуешь,но уворачиваешься от своего сердцебиения.
Такие они-ведьмины заговоры.Не дороже ели,но и не дешевле ее.
Вдруг восхитятся ведьмы и ваза поблекнет.Все ее греческое благородство
воевать с любящим сердцем растает.Растает и ночь.
И ты увидишь:метлы их стали трещинками на вазе.
Потому как в их руках любой снежный ком-младенец.
Бросишь словом истины из грудки снега в другого и месть станет
долгом.

Ксения КИРИНДЯСОВА,
28 февраля,2012 года

Така тонка грань
між бажанням розчинятись у тобі
і усвідомленням, що ти
ніколи не зможеш кохати жінку,
яка недостатньо сильна,
щоб бути самою собою.
Мені тяжко розрізняти грані.
В дитинстві я завжди виходила
за лінії у розмальовках.
Колись я буду з тобою одним цілим.
І, як пухирець повітря, що лишається
собою і вдосконалює
звичайний камінь до інклюзу,
або сіль, що не змінює воду,
лише додає їй нового смаку,
так я перетворю тебе на
уособлення щастя.
Якщо дозволиш.
2012

Божественная Любовь - смысл всей жизни.
Свет всегда освещает сверху -
ОГОНЬ разгорается внутри человека от Искры,
Поступающей от Космического ЛОГОСА.
2012г.

Човник місяця
Лічить зорі
До своєї вагітності.


27.02.12

Киты

Киты уходят на берег….
Не из тоски или любви к тому,
чтобы солнечные лучи скрещивались
с фонтаном,бьющим из их головы…
Громадные властелины моря,
не способные проглотить даже крупную рыбу,
киты стонут каким-то черчиллевским манером:с тросточкой
в душе и горем на сердце.
Нет,они не хоронят своих близких…
Страннным образцом море укрывает одеялом на глубине
сотни километров мертвые туши,а те покрываются илом.
Так,будто того и надо чтобы и после смерти
манить корабли в море:воздвигать там флаги,
чтобы случайно напороться на горные рифы…
Киты уходят на берег потому что шторм убаюкал их
до смерти…
И еще потому что все мы немного киты.
Уходим на берег из бездны страстей,
а море лижет нам пятки.
Так и мы уйдем на сушу.
Чтобы служить укором тем,кто
думает что убивая свободу человека плыть,
спасает его душу.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
27 февраля,2012 года

Небесные ласточки
Посвящаю фильму
"Небесные ласточки"

Непостоянство есть талант влюбленных душ.
Пьет за здоровье скромных учителей березка
под окном молельни.И разлетаются открытия совсем
ничтожные по всем углам обители…
Открыли,что ступени в уголок актерства запоминают
наши полупризнания в любви к тем,кто думает,что
он наш должник и приятель.
Открыли в драматических метаниях ума,окруженного
лишь птичьими гнездами под колоннами парка,
и ветер слез,и ту тропинку,что венчает пары.
Мы сеем каждый день над грядками,где затесались,
как гримеры розы,веселые капельки росы.
А роса,как известно,всегда опускается кокетливо
на головы тех,кто сейчас бросил кого-то,
чтобы стать ближе к нему.
Наша матушка,так светла,что благодарит землю,
что та дает нам бегать по ней,сокрушая
тучи с небес.
Мы возьмем в руки ветвистую тучу и вмиг,словно
нимфы,не видевшие моря,промокнем до нитки
от одного только страдания видеть прекрасное
и не понимать.
Что ж в чистой мысли есть свой резон:та
провожает нашего попечителя – музыканта,
в те минуты,когда тот целует ноты за то,
что те похожы на наши головки в профиль.
Нет,не монахини мы…
Мы просто небесные ласточки.
И наш музыкант –лишь вечер.
Наступает незаметно,чтобы заботится о нас.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
26 февраля,2012 года

Крізь вікно усміхнений смайлик
Променем лоскоче сонні вії -
Це вітання твоє ранкове.


26.02.12

Твого тіла безмежна в’язниця
відпустила і більше не сниться
недоплакане право на щастя.
Помічаю, що інші бояться
торкнутись.
Та коли мені страшно до болю
я думками усе ще з тобою,
не спиняю потоки емоцій.
Просто з нами усе так не просто
й так просто.
Просто я малювала роками
наших мрій дивовижний орнамент,
проектуючи все на майбутнє.
А твоя несолоджена сутінь
зруйнувала
вже утеплений щастям будинок
і мене – половину людини,
що тулилась до тебе ночами.
Може, добре, що ми промовчали
важливе.
Може, правильно бути чужими,
і кохатись хіба-що очима,
поїдати ті губи навпроти.
На єдиний омріяний дотик
чекати.
Зачекалася. Певно, старію,
і тобі, наче втіленню мрії
довіряю, та більше не вірю.
На світанку я ще зажеврію
свічею.

Не твоєю.
І вже нічиєю.

26.02.2012р.

Прощенное воскресенье
Колокола прощают нам нерасторопность покаяния
в гарячем нашем возгласе:Осанна Боже!
Прости меня святая церковь,за то что я не откликалась
с самого рожденья на твой призыв,скрепленный
маминой привычкой благословлять
пороги…
Наверное,сердце бьется лишь тогда,когда оно в руках
Христа.Прости меня моя Отчизна-баллада за то,
что я зависим от твоих лжепатриотов с распахнутой
душой.Прости меня,мой Отчий дом за то,что высоко
летая,забыл твои щедроты и обетования.
Прости меня,о честный люд,за то что ты в своих
очарованиях о власти,не учел,что я тебе друг,названный
так закольцованной речкой Лыбидь.
И ты прости меня мой будущий расцвет,за то,
что я цветы сорвал с чужого поля-дара.
И ,наконец,прости меня Господь,что мир и плоть,
все реже откликаются прощеньем на твои слова:"Прости
мое дитя!"
Ксения КИРИНДЯСОВА,
25 февраля,2012 года

Чому серце таке гаряче
(Як боляче носити у грудях розпечену підкову)
чому не рубцюються рани
а все кровоточать, кровоточать… ячать…
(вибухають маки у скронях
розливаються степом мороком б'ють литаври
мерехтять в очах стріли мечів артерій
натягнута тятива обривається раптом темінь прозріння)
чому кожна нереалізована можливість
не перестає щеміти
(вилікуюся бромом вина забуду хто я
або вип'ю цикуту гірку солодку полуду отрути до дна)
чому воно таке постійно переповнене цілим світом:
і материнською всепоглинаючою любов'ю
і беззахисною довірливістю дитини
і вітцівським всерозуміючим всепрощенням
і вічною нерозсудливістю ...
(євшан-земля полинова спінена заволочена кінськими гривами
заржавілі дерева іржавого сонця
спека-потопом апокаліпсису примари
минулого нездійсненого прийдешнього
пастка втеча куди?)
кипучий згусток болю б'ється
пульсує в жилах окропом
і не дає застигнути ані покаятися
чому цинічний розум не здатен
взяти його у крижані окови
- була б щасливою.!?

2005

Аплодисменты


Аплодисменты завяли раньше роз,только мы этого не увидим…
Мы умрем для всего мира до расцвета наших талантов.
Все от того,что не хотим становится куклами на поприще черного
фортепианного зала.Представить только,нас здесь уважают
и нам дают подарки из рукопожатий,что им дается нелегко.
Ты не целуй фарфоровую щеку одной той дамы,что вся превратилась в слух.
Она недвижима и вновь придет домой уставшая от натяженья
душевных струн,что занавешены траурной занавеской.
Ее сделал тот,кто впервые оценил красоту дамы и высчитал траэкторию
падения ее звезды…Не надо было столько писем,испачканных
линиями на ладони.Мы всеравно – преступники с верой в высшее правосудие без
крестов,что нам тому доказательством.
А звезды лишь наше скромное обстоятельство того,что мы умеем
укрощать душу,когда другие бушуют в узорах вен на таблицах ветра…
Мы с тобой –не от мира сего…
Наша слава лишь ложь,ставшая доказательством нашего существования.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
24 февраля,2012 года

Горіхи гріхів падають
На дах сумління і сподіваються
Прорости деревами пробачень.


24.02.12

Сядь ближче, бо попливеш за туманом. Сядь ближче, так мені вдасться тебе обняти. Думав він збоку підглядаючи за нею. Сядь ближче, дзвеніло йому в голові. Сядь ближче, бо попливеш за туманом. І я розповім тобі всю правду, тільки впевнюся, що покохала, а тоді правда... А що таке правда? Те,що кожен з нас бачить очима, а очі в кожного різні. І правда - гірка, солодка...непотрібна...дірява. Сядь коло мене ближче, а то тебе вкриє туман. А потім проститутка, ром і розмови про кохання. ...Сядь коло мене ближче, він все-таки тільки думатиме.

21.02.12.

Розмовляє суржиком
змалку
слова зв’язує матами
мати дорослішають
зв’язані слова стають застарілими

Вона і собі старіє
боїться дітей
опухлих від голоду
і з пухлинами від ГМО
боїться
рости в дитячих будинках
і що здадуть до будинку пристарілих

Півжиття збирає на чорний день
і на роки
легковажить чорними радами

Інваліди
у вертолітних візках
запевняють
ніби вона стає на ноги
а мені цікаво
яким ще молотком
перевірити колінні рефлекси
моєї Країни

Многоточия

Ты опередил его в доброте сообщает осенний листок ветру в поле…
Твои мысли слабее чем сабля,которая в боях ни разу не сломалась…
Твердит малокровная ночь,что ты ниспровергнешься с рук Всевышнего
как яблоко раздора….
Твои влюбленности,идущие из самого сердца оказались неверным сердцебиеньем…
Потерял последний радужный маячок в натянутом,как струна,небе…
Твои пальцы скоро сожмутся на горле теплого дыма над костром тех,кто
забыл кто они….
Вечер теряется от смущения,уча нас своей нестяжательной кротости…
Устал путаться в несовпадениях полетов над морем,которое опустило руки…
Скоро,совсем скоро мы узнаем то,зачем нас наказали вбивать клинья в колеса
поезда,под названием Любовь….
И наши глаза сплетутся в поцелуе,который будет невиннее,чем отказ от славы,
для человека,который одинок и весел…
Из сотни многоточий выбери свое….
Потом заговоришь на наречии ангелов…
Ксения КИРИНДЯСОВА,
23 февраля,2012 года

Шейх

Какой-то безобразный шейх дал указание:
травить тех,кто не в ладу с его навязчивой идеей:
чем больше любим мы людей,тем больше мы стареем.
А сам был шалуном великим:вмиг зажигал в девицах
пламя арлекина и отвергал всех падших дев,
как редкое заморское угощение.
Отвергнутые те становились желанными и
вновь укрощали тигров,соревнуясь с ними в вере
в победу ярости над страхом.
Победа милой ярости над белым страхом,
нас превращала в совращателей пустынных честных
миражей.А этот шейх,был мерзок до того,что
заставлял лунные искры для него складываться в узоры…
И бушевал над шейхом океан,как неуклюжий великан
над нежеланным для него образом мелодии в груди.
В тех владениях,тени были более великими,чем господа теней.
Потому что шейх курил кальян над колыбелями младенцев,их
опьяняя детскими мечтами.Те выростали нежными,
как лотос с сильным корнем и сотканными из страданий по мечтам,
которые с детства разрушили их тело,словно молоко
свежие глиняные горшки.
Не будем говорить мы о делах того могущественного шейха.
Сказать достаточно одно:чем больше любим мы,тем сильнее
стареем.
А падшие девицы снова станут цветом,когда поймут,что преданны
бушующего океана доброте безмерной.
В часы убогие,как тихий слепой светляк мятущийся над полем,
они уйдут работать,как невесты борозды.
Их дети-лишь подарки,а мужчины- праздники.
Поэтому всегда те молоды.
Шейх же расправит крылья в расплате за его деянья.
И это хорошо.
Чем больше любим,тем больше мы стареем.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
23 февраля,2012 года

Твоє бажання
Будить натхнення
У моєму серці.

23.02.12

шукав
я всюди
очі
у парасольки -
сів і заплакав -
ніде не знайшов


25.10.2010