«Козаченьку, куди йдеш?
Невже жалю не маєш?»
«Ой не плач же, дівчино, не журись
Та й до мого серденька пригорнись!»
Українська народна пісня


Пригорнулась до серденька,
А воно лиш тьох та тьох.
«Ой здається мені, любий,
Не судилось буть нам вдвох».
«Не журись, голубко, я прилину,
Як листок останній покине калину».
«Але як жене тебе щось у чужину,
То візьми мене з собою за жону».
«Я невдовзі вернуся багатий,
Повінчаємось та й заживем в своїй хаті».
Лист останній знесло вітром з калини,
Вже зима підкрадається порошею крадькома.
Припадає до вікна навісна дівчина,
А козака все нема та й нема.
«Вертають додому чорногузи й лелеки...
Може, й мій довгожданий десь недалеко?»
І лиш як настало Івана Купала,
На село сумна звістка упала:
Долілиць у степу, в ковилі
Прикипів козак до землі.

а давай
замутимо з тобою
любов.
неначе бармен у
несправедливо
дорогому клубі.
змішаємо у
вузькій шклянці
тепло і страх
пристрасть і цигарки
довіру і секс
(бо куди ж нам з тобою без сексу).
проте
каталізатором цього
(певно ж неминучого)
процеу
повинна стати
ця вже не перша

зустріч.

Так
ніби еволюція
проходить у мені
зі швидкістю
міленіум за хвилину

Від бажання здобути їжу
до бажання любити всіх
від насолоди лінощами
до кількох ремесел
одночасно

Ніби
я вилажу на дерево
ящуром
від страху і від натовпу
маскуюся
ніхто мене не помічає
незабаром
із моїх пазурів
пробивається пір’я
і я
здіймаюсь в небо
щоби
бачити всіх

Раптом
з’являються
дві чорні (як смола)
ворони
кружляють біля мене
гидко каркають
і я
починаю вірити
в забобони
спотикаюся
на повітряній ямі
і розбиваюся
об землю

І
продираюся із землі
колючим дротом
якому
можна рости
і не вільно
себе
переростати

Таке
заганяє мене
як звіра
у безвихідь
я
лізу зі шкіри
у штучне хутро
і
дякую за це
цивілізації

Але цивілізація
продукує невдячних
тому
я
вимагаю
нового
новішого
найновішого
хутра
а насправді
не хутра
і вже не вимагаю
а випрошую
бути диким котом
носити лляну сорочку
солом’яного бриля
налапники з моху
проте якому
все одно
жовтіти
перегнівом
на безлюдді

Бо
так
закінчується
еволюція
кожного
без інстинкту пристосування
ще тільки примружитись
і дивитись
хто збереться
на проводи
гієни
тіні молодості
торговці сувенірами
чи хмари

А може
і не було
ніякої
еволюції…

Ой дідусю, дідусю, сивая борідка,
Чом ти мене не любив, як була я дівка?
Українська народна пісня



«Любив тебе я тоді
Та люблю й сьогодні».
«То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?»
«Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?»
«А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...»
«Я ж бо тішився здаля
Вродою твоєю...»
«І нічого не зробив,
Щоб назвать своєю...»
«То ж тепер, як я вдівець,
А ти удовиця...»
«Хочеш, сивий дідусю,
На мені жениться?
Ну, а як на тому світі
Марії ікнеться?»
«Любив її головою,
А тебе – всім серцем».
«Любив мене, як і ти,
Мій Грицько покійний.
Присягалась буть йому
До могили вірна».
...Нагнув спомин долу
Голови старечі.
…На подвір’ї в «жмурки» грала
Безжурна малеча.

А ти знав, коли сивіють скроні,
коли всі чашки в домі пахнуть корвалолом,
коли всі рухи, жести тремтячі й сонні,
коли немає сил втримати тарілку
і вона, розбиваючись, падає додолу?


А ти знав, як приходить старість?
Майже як і титри, завжди в кінці.
Коли тримаєш в одній руці невтішний
аналіз, а в іншій порожній гаманець.
Коли немає сил у щось вірити,
коли зрештою уривається терпець.
Старість сидить в нас усіх під шкірою.


Ми юні, горді придурки, робимо все з опалу,
нам залишається півпляшки
до першого серйозного похмілля.
Ми забиті в асфальт недопалки.
Ми, мов божевільні, мчимо нічними трасами
на швидкості, ми вважаємо незайманих дівчат
великою рідкістю.
Ми хворіємо клубами, дизайнерським ганчір’ям,
нікотином,
людьми,які не варті й нашого мізинця...
Хворіємо масово.
І ніхто нас не отямить, ніхто не зупинить.
Розуміння приходить з часом,
коли залишаєшся наодинці
і відчуваєш себе самотнім серед метушливого натовпу.
Мабуть, ми ніколи не були справді щасливими,
виливали на душу солодку, тягучу патоку...


Забивали совість разом з брехнею в дешевий косяк,
блювали на чужій кухні салатом і кров’ю...
Ми юні, горді придурки, ми змарнували своє життя.
Ми порожні всередині і потворні зовні...

Скрутилася самотність у кільця
на денці душі -
Перетравлює пташенят любові…

***
Змалів цей світ на макове зерно
Й утік з-поміж очей старого бога…

***
Стукаєш у двері хмар, а вдома нікого нема…

2011

Кажеш, відболить?Загоїться, перетерпне?
Як важко дихати, коли стоїш в черзі,
щоб придбати мінералку, а перед і за тобою
люди кілотоннами вивалюють на касу
шматки сирого м'яса.Наче приносять
якомусь з язичницьких богів пожертви.
Тоді відчуваєш себе
справді воїном.Але не живим, напівмертвим.

Я не розумію, що з ними коїться?
Вкотре нудить і паморочиться в голові нестерпно.

Кажеш, кома-це тимчасова відсутність поряд?
І якби ти мав сьогодні померти,
то у книзі життя поставили б крапку?
Знаєш, а раптом...кома-це та ж уповільнена черга,
в якій безнадійно хворі
чекають поки їм видадуть чек на оплату гріхів?

Я впевнена, що ніхто цього не хотів,
але заборонений плід-завжди солодший...
Ми складаємо власні душі, як накладні, в архів.
Ставимо мізки наніч у кислотний розчин,
щоб пришвидшити хід подій.
Якось прокинутись зранку тоді,
коли не дзвонить будильник.
Довкола перехожі-гарно вдягнені та худі,
а у тебе вдома тільки кішка,
яку ти любиш до болю сильно.

Кажеш, якби я була розумніша,
то не чекала б поки посильний
сам вкине у їхні серця,
наче у поштові скриньки, мої вірші.

...тим паче, може, десь на іншому кінці світу,
в чужій, далекій країні, невідомому місті,
на одній із покинутих вулиць, де об бруківку
розбиваються метеорити, є кімната,
про яку всі давно забули,
але в ній живе хтось,
для кого вони хоч щось, але таки значать.

Павук мого серця
Тче срібну павутину
Між ребрами своєї клітки.

Він хоче упіймати у свої сіті
Золоту птицю удачі.

Але хіба може ця птаха
Потрапити в його клітку,
Якщо двері моєї душі
Зачинені?

Якщо дивитися на мене зверху,
То я теж нагадую павука,
Але більш амбітного і менш прогнозованого,
Який у свої сіті хоче зловити
Не тільки птицю удачі,
Але і:
Всі барви кохання,
Симфонію батьківства,
Поклики вітру свободи,
Чари цвітіння саду,
Запахи власного дому,
Золоті скарби предків,
Сп’яніння від творчості,
Бризки слави,
Краплі здоров’я,
Зерна мудрості,
Друзки вічності,
Крихти спокою…

Клітка моїх бажань
Відкрита.

Павук мого серця
Тче павутину
Сумнівів.


2011

Учитель, в геометрии Вашего рисунка Жизни
Вижу скрытый взор из глубины.
Он раскошно-узорен Целомудрием Бытия,
Сердца Радость-Любовь-Могущество Души Творца!
3вук горловой издаю, уподобившись струне,
озаренья сдерживаю крик в тишине.
Вперед, без страха, волнений и тревог в Пути,
Тампля белоснежный парус с крестом на гребне волны.
Домой, по пути сопротивления, к Отцу,
В океане яростных штормов с друзьями плыву.
В Радости с Любовью трудности все преодолеваю.
2011г.

роздягни слова до скелетів
скинь із них запахи
шкіру
вони повинні бути зсередини
а не обкладинкою для речень

це внутрішній крововилив у тебе

люблю коли можна
відчути вухом
їх рельєф вигини
переплавити у шелест пір'я
зітерти ними крихти дощу
або проснути від грайливого лоскоту рими

коли слова занадто голі
вони уникають
скупчення протягів і вух і себе

хочу бути словом за межею рота
оголеним і глухим

А позаду Сагайдачний ,
Що проміняв жінку на тютюн та люльку,
Необачний
Українська народна пісня

Стратегом був він та ще яким обачним,
Бо ж без обачності стратегії нема.
Стратегія – це ж не бої кулачні,
А сплав обачності, розважності й ума.
Не про тютюн і люльку думав Сагайдачний
(Таж димом скурював і турок, і татар),
А про Вкраїну, що в недолі плаче,
Приречена на шматування всім вітрам.
Якою б стала ти, Вкраїно,
Як би сусіди рахувалися з тобою,
Коли б отруєна стріла турчина
Не обернулася дочасною народною журбою.
Хто віда, відки взяла пісня,
Що жінку Сагайдачний за тютюн віддав,
Та літописцю достеменно звісно,
Що Україні весь свій статок гетьман передав.

.
Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати.
П’єтро делла Валле (травень 1618 р.)
.
Скільки очолював Сагайдачний Запорізьке військо, всюди був овіяний славою подвигів на суші й на морі і мав незмінне щастя. Кілька разів погромив татар на степах перекопських і навів страх на Крим. Не менше прославили його морські походи – й тут завжди мав він щастя, – зруйнував кілька великих міст турецких у Європі та Азії, попалив околиці Константинополя.
Взагалі був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, у битві був перший, коли доводилося відступати – останній, був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив, як то звичайно у козаків, на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний.
Сеймовий комісар Польщі Якуб Собеський,
«Історія Хотинської війни»

Один з найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, захисник української культури й духовності, поборник освіти – він уособлював людину Доби Відродження. Як і інші ренесансні особистості, Петро Сагайдачний піднісся до найвищих щаблів тодішньої освіченості, був титаном духу й думки, людиною могутніх пристрастей, кипучої, невтримної енергії.
Олена Апанович
-------------

Петро Конашевич Сагайдачний (1570-1622 р.) Кілька разів обирався гетьманом. З усім 20-тисячним Військом Запорізьким вступив до Київського (Богоявленського) братства, яке виступило проти політики шляхетської Польщі, відіграючи одночасно роль культурного та наукового центру України. Був ктитором (опікуном) заснованої при Братстві школи, що згодом перетворилась на Києво-Могилянську академію.
За п’ять днів до смерті Петро Сагайдачний в присутності Київського митрополита Іова Борецького, свого однокласника й приятеля, та нового запорозького гетьмана Оліфера Голуба склав заповіт, в якому все своє майно передав на освітньо-навчальні, релігійно-церковні цілі, зокрема 1500 золотих подарував Київській і Львівській братським школам «на науку і цвічення (виховання) діток українських і бакалаврів учених».

Немає за що.Просити вибачення і обіймати.
Немає за що.
Зводити у культ гнилу лицемірну суть.
Всі ті, хто ще пам'ятають як мене звати,
всі імбіцили, егоїсти-сироти
душу вивертають на виворіт, шкіру на сувеніри рвуть.

Немає за що.Цькувати мене знесилену,
Розбивати словами броньоване часом скло.
Я знаю.Я бачу, що у вас на всіх одна звивина,
один приречений бездарно Бог.

Скільки ж сміття паразитує у ваших головах...
Свідомість забита непотребом вщент.
Ви всі інфіковані, не намагайтесь марно,
бо кожен з вас потенційний пацієнт
дешевої психлікарні.

Досить теревені правити,
розпускати плітки,
я ніколи
не гналась за славою.
Я так хочу від всіх вас насправді втекти...
Досить за мною, мов одержимі, стежити!
Досить серце брехнею плавити,
якщо вірити Біблії, то пекло починається
прямо у жінки в промежині.

(З Анжели Дімчевої)

Коли торкаються
дýші,
танець губ
зайвий.

Коли заболить
моя відсутність,
уяви на мить
пальці мої снігові.

Душу твою малюю
на склі
кришталевого чекання.

Місяць тремтить
проколотий.
Неможливе – то єдино
можливе.
2011

(З Анжели Дімчевої)

Любитиму тебе,
коли мене кинеш,
торкатимусь до тебе,
коли будеш сердитись,
зустрічатиму тебе,
коли запізнишся,
цілуватиму тебе,
коли ти розгніваний,
помагатиму тобі,
навіть як не попросиш,
даруватиму,
коли дари не будуть обтяжливі…

І все моє буде твоє,
але спершу вимагатиму, щоб повірив:
десь і колись чекає на тебе
віртуальна або жива зустріч.
2011

кволі слова
ідуть
нахилившись
ступають поволі від волі до долі
фрагментарно
ступають на вищість
на ніжність
і ранять
підошви
кволі слова більше не вірять
у власне значення
у те що омонімічно
себе можна підставляти
скільки завгодно
кволі слова на те й кволі
щоб стомлюватися
набиратися
чимось тим
на що кимось інакшим
не стільки словесним як
можливо
безформеннним
доведеться начепірити
маску
насильно
без прохань і запрошень
без можливості
самороздягтися толоченим листям
урвищ
і смарагдових поганок
що так добре пасують
околицям
кволих слів
збентежені слова топчуться догори
все задкуючи й
бідкаючись
на надмірну силу
котра глушить кришталь
і доводиться сіпатися просто неба
від стороннього ока
яке би могло запідозрити
маячню тих
хто обдурив ці слова
ці кволі слова якось гуртом заприсяглися
вплестися в косу мовлень
і тишкомнишком
набути досвіду вустами
добровільне гвалтування
атракціони
мозком інших
ротами тих
які не мають ані найменших понять
про тих хто не має ані найменших понять
частина друга і фінальна пригод кволослівного юрбища
вичудовує з нас не більше ніж вигук
поширений крилом птаха
на мінус горизонт очікувань
забраклим диханням продовжується гоніння
кволих слів.

літо 2011 року

Мені зовсім не кортить круасанів і кави в ліжко,
мені не потрібні нові сукні, мене цілком влаштовує
один дешевий запах.
Але краще б я таки вдавала кокетливу неприступність,
була байдужою трішки, щоб ти від бажання ліз на стіни,
кусав лікті й коліна дряпав.

Мені не потрібна фальшива залежність,
тонни уваги і монітор, де б транслювались усі твої дії.
Якщо хочеш піти-іди, але обережно, поки спатиму.
Я тебе відпущу і все зрозумію.Мені не потрібні манірні вистави.
Я не хочу, щоб було яскраво, мені вистачає, коли матово.

Я не вимагаю середземноморських круїзів,
брендових ресторацій,
номерів у готелі для нафтових магнатів,
я не прошу жодної картини Моне...
Мене цілком влаштовує затишок в двох кімнатах
і
я з легкістю можу вмістити всі свої речі у половині валізи.

Знаєш, не приходь до мене, коли я хворію,
не намагайся запам'ятати втомленим моє лице.
Є така любов...на кінчику вії,
коли ти не маючи нічого, насправді маєш все.

Ти неподілена стоїш,
Зненацька схоплена за руку,
В бродінні тиш. – Чи чуєш,
Як повільно відроджується мить?!
Воскреслі скреслі горизонти
Зі змовницьким акордом-скрипом
Щось недоладно
У розперезані забрала крешуть
Багрянцем сонця, що заходить.
Чи багряницею,
Що затікає поза комір
На раменах ледь округлих
Планети, чи великої калюжі.
---
Тепер вже обертаєшся повільно:
Моментів тисяч clockwise,
Потім – over, як знову.
Чи чуєш? – Сумуєш як сама.
Страшні ж бо речі вдіяла ти вчора.
Сьогодні по пробачення ходила
Ген-ген за виднокрай, що повен злості
Виливав на тебе за щирість цю твою
Затвердлосерду.
---
І знову йди! Нестямна головою
І очі сплющуй, бачачи зустрічних –
Похитана, побачиш ти багато
Попереду. Шукай те,
---
Що як щирість гірко-терпке.

іноді ми як титанік і каліфорнія
пливемо по морю життя поруч
я подаю сигнал порятуй мою душу
у тебе вимкнена рація

всього година ходу між кораблями
всього секунда дзвінка між нами
та затонув титанік і півтори тисячі душ
прийняли перед смертю льодовий останній душ

я теж тону
у твоїх очах
у своїх сльозах
у твоєму голосі
у своєму безголоссі
у твоєму повчанні
у своєму мовчанні
у непрощенні і непрощанні
у безмовності невідомості
у глибинах підсвідомості

поки у морі образ
я не втонула останній раз
поки надія у рятівному костюмі
гребе до берега щосили
я не питаю чи ти кохав
і чи ти кохаєш

знаєш
ангели за нас у Господа просили

23.11.2010

Ой невдахо-невдашечко, ти невдашная жена,
Ти невдашная жена, ти сухотонько моя.
Ти не вдалась, невдашечко, ані спекти, ні зварить.
Ані спекти, ні зварить, ні покраять, ні пошить,
Ні покраять, ні пошить, ні до людей говорить.
Українська народна пісня

Та й надумав чоловік-вереда
Зжить зо світу невдашечку без труда:
Посадив у човен, відштовхнув веслом,
Сам надвечір вернувся в село.
«А де ж наша матусенька, тату?», –
Стали діти з порога питати.
«Пішла ваша мати ягід нащипати».
«А ми третю днину в нетопленій хаті».
Сидимо голодні. Час би їй вертати».
Не сказав ні слова, подавсь до Дунаю.
«Де моя дружина?»–в рибалок питає.
«Ти ж послав небогу в гості до русалок,
То ж на дно спускайся»,–радить хтось з рибалок.
«Я б таки й спустився, але ж дома діти.
Корова недоєна, свині здичавіли.
Кінь, немов скажений, гарцює у стайні.
Кури на городі хазяями стали...
Чим мені зарадите, добродії, нині?..»
...І тут з-за намету виходить дружина:
«Рушаймо додому, горе пелехате,
Дамо разом ради і дітям, і хаті».
«Та хоч на край світа піду я з тобою.
Будем жить, удашечко, як риба з водою».
...Ллються меди-вина за столом тесовим.
Ллються меди-вина і ласкаве слово:
«Ти ж моя, удашечко, все вмієш робити:
І спекти, і зварить, і покраять, і пошить,
І покраять, і пошить, і до людей говорить».

... і дізнайся скільком людям
було просто цікаво,але абсолютно
байдуже на них,включно з Господом,Санта-Клаусом і марсіанами.





Досить, моя хороша, топити у сльозах подушку,
кусати й без того поранені губи...
Гвалтувати душу.
Робити їй, мов 15-ти річній породіллі,
без наркозу та дозволу батьків кесаревий розтин.
На ній знову будуть рубці.Болючі, грубі.
Досить, моя солодка, блювати словами на холодну підлогу,
носити під серцем заляпану совістю постіль.
Ці вірші-як надто важкі пологи, як декілька
ножових поранень у груди поспіль.

Досить, моя рідна, списувати стіни будинків криками,
ніхто не чує сьогодні музики.
Вітрини забиті чванливими пиками, вони твої нерви
за нутрощі смикають,
їх не зменшити в розмірі,ані в об'ємі звузити...

Досить, моя залежна, ти вкотре здаєшся
хворою та вразливою... Треба знову
набратись сміливості,
щоб здійснити один телефонний дзвінок
у невідоме нікому "завтра".
Треба пити вино і бути як ніколи відважною,
бо
мій абонент знаходиться поза зоною
твоєї досяжності.

А давай разом переживемо цю зливу
тінь до тіні – тіло до тіла
мокрі птахи сідатимуть на спину
тінь до тіні – тіло до тіла
кеди в калюжі промокнуть щасливо
тінь до тіні – тіло до тіла
вслід перехожим сміятимемось щирі
тінь до тіні – тіло до тіла
видих на вдих проміняєм невміло
тінь до тіні – тіло до тіла
(вдих)
в цій круговерті навіть хмари тремммтіли
бо вони ж то бачили, як це…
тінь до тіла – тіло до тіні…

2011

Пересохлими губами літо
Цілує мене у спину
І на місці поцілунків
Виростають крила.
Волелюбним соколом
Піднімаюся в небо
Щоб показати тобі
Красу світу і власну силу.
Перетворююся під хмарами
На білого лебедя,
Щоб ти, задоволено,
Побачила вірність
У моєму серці.
Потім стрімголов
Падаю аж до самої землі
І, на рівні твого вікна,
Стаю голубом,
Щоб воркотати тобі
Про свою ніжність
І розповідати
Про таємниці кохання.
Сідаю на підвіконня
І стаю синицею,
Щоб ти могла
Зловити мене у жменю
І відчути свою владу
Над моїм життям.
А коли розтулиш пальці
Я випурхну у кватирку
І перетворюся на бузька,
Бо я так хочу
Зробити тобі подарунок
До Дня Матері.


2011

БИЛИНА ПРО СТАТІ

Ми йдемо до річки,
А вона завжди від нас тікає.
А ми приходимо, здоганяємо її
І насолоджуємося в ній...
Їй боляче, бо по душі її ходимо,
Ступаючи в нюю, каламутимо
Намулом нашим земним
Її чисту душу,
А коли вона звикає,
Приймає нас, пробачає
І дарує ласку свою,
Ми, награвшись доволі,
Виходимо з неї,
Знов наступаючи ногами
На підвалини її теплá,
На дно душі чистої...
І вона знов тікає,
І не може втекти,
Бо надто милості в ній,
Бо душа в ній кінця-краю не має.
Їй залишається лише плакати.
Постійно плакати
Й мокрою бути з цего.
А ми ж так любимо цюю мокротy.
Сльози її прісними стали довіку,
Бо солі вже не вистачило в очах
На наші насолоди...
А нам так хoроше ловити те,
Що від нас тікає, ніжити того,
Кому ми небaжані,
Покидати тих,
Хто дав насолодитися собою
І прагне кохати...

Павло Гай-Нижник
22 червня 1991 р.

Солоне озеро Солотвина роз’їдає мої очі
І вони стікають великими краплями
На лікарняне ліжко.

Солоне простирадло прилипає до мого тіла
І я здираю його із себе
Разом із шкірою
Минулого життя.

Свідомість солоною свічкою
Скрапує в озеро,
Щоб роз’їдати очі іншим
Чи лікувати їх
Від відсутності любові
До життя.

Життя без тебе стає іншим.

Воно, мов пес,
Злизує сіль з моїх губ,
Із очей, щік, пальців…

Але душа, все одно,
Лишається солоною.

Може,
Це тільки тому,
Що в Солотвині все
Солоне?...


2011

Але ж простір між ребрами-наче жалюзі в офісі,
тамують світло, що просочується пасмами
на письмовий стіл.
Я заповнюю сторінки часопису
почерком двох оголених, сором'язливих тіл.

На серці ховається сонний місяць у ідеальній повні.
Туш розтікається нафтою під повіками,
коліна спазмами зведені.
Якщо так приречено й темно зовні,
то ти уявляєш, що відбувається зі мною всередині?

Я вся бронзова, і судинами, і плечем.
Я розніжена, самозакохана, вперта,
зловживаю надто гарячим чаєм.
Бо від нього у грудях нестерпно пече.
Саме тоді я хоч щось, але таки відчуваю...

Знаєш, я коли виходжу з своєї кімнати,
щоб знову терпіти на дорогах крик авто і ковтати
шалено клубками пилюку,
дивитись на людей збоку, приклавши ліву руку
до правого ока, розуміти,
що насправді це моя кімната виходить з мене.

Слухай, припиняй ці нудні розмови,
від них у вухах дохне пліснява.
Всі мої валізи вщент забиті піском,
шкіра обвуглилась від вогнів Борисполя.
Я сьогодні зовсім інша дійсність, непрочитана істина
у поштовій скриньці про те,
що рейс Київ-London успішно здійснив посадку,
що будуть знову нові обличчя, готель,в якому я так і не
зможу виспатись...
як зазвичай,шматок шоколадки у формі монети
на м'якій подушці.
Перенасичений людьми фурункул,
порізаний Темзою навскіс.
Постійна важкість від жахливо несмачної їжі у шлунку,
неконтрольована злість,мігрені,болісні падіння і не менш
істеричні злети.
Систематичні зливи та надто
солоні,вогкі поцілунки.Притулок
для душі за п'ять пенсів метр на метр.

Із хмаринок
Зелених садиб
На площі міста
Крапелинами
Падають люди…

Ярмаркова толока -
Калюжа облич…

А на шибі дві каплі
Злились воєдино…

Посередині відчиненого лікарняного вікна
Натягнуто мотузку.
На ній висить пара трусів,
Яскравих, кольорових.

Дивлюся із ліжка на небо
І білизна на його фоні
Нагадує мені прапорці,
Якими мисливці огороджують територію
При полюванні на вовка.

Вітер тріпоче ними,
Тіпає,
Гойдає…

Інколи вони розгортаються
І стають схожими на птиць,
Що прагнуть злетіти.

Білі вівці хмар
Мандрують
Прямокутною полониною неба,
Безтурботно граючись
І поглинаючи одна одну.

Найменші з цих кучерявих символів
Верховинського життя
Ховаються за прапорцями-трусами
І мені здається,
Що вони залізають усередину
І роблять ці труси
Наповненими життям.

Певно,
Це душа повертається
До моєї тлінної
Плоті…


2011

У містечку Богуславку, Каньовського пана,
Там гуляла Бондарівна, як пишная пава.
Українська народна пісня

Якже її звали, діву Бондарівну?
Ту, що честь тримала цілої Вкраїни.
Ту, що, мов царівна, у колі дівочім
Можновладцю кинула в безсоромні очі:
«Ой не згоден пан Каньовський мене цілувати,
Тільки згоден пан Каньовський
Мене розбувати!
Ой волю ж я, пан Каньовський,
В сирій землі гнити,
Ніж з тобою по неволі на цім світі жити!»
А чи ж знала Бондарівна, що в шляхтича-ката
За відмову від покори готова й розплата?
Прицілився пан Каньовський
З срібної рушниці
Та й вистрілив Бондарівні в гордії зіниці.
Прицілився пан Каньовський і вже спересердя
Влучив кралі Бондарівні в самісіньке серце.
...Ударила Україна в усі дзвони тужно, –
Захлинеться в своїй крові шляхта осоружна.

(З Анжели Дімчевої)

Мій синій смуток
не схожий на дощ.

Мій синій смуток
не вдяга старих джинсів.

В кімнаті його немає ні свічки,
ні вицвілої світлини.

Мій синій смутку –
із присмаком водоростей,
з волоссям нічного холоду
й тілом шампанського –

я без тебе не можу,
навіть – я не існую,
мій синій смутку,
не минай ні на мить,
не минай,
мов одгоріла свіча,
не ставай затісним, як джинси,
мій синій смутку –
невидимий літній доще
перед магією осені.
2011

Ти полюєш на сни,

мов на метеликів:

чудернацька ентомологія,

а все через те,

що у твоїх снах

ми часто кохаємося.

ти не раз оповідала

ці крихти зі снів

уламки зісохлих метеликів



але не це найцікавіше!

твої сни ще й барвисті

як ті метелики

і ти любила говорити

про барви метеликоснів,

перетворюючи їх в одкровення,

а я напружено думав

чи ти вакханка

чи до болю зваблива

Кассандра?



особливо вражали слова

про оргазм уві сні

від якого тебе трусило

мов яблуню

від рук садівника…

ти порівнювала ці відчуття

зі сльозами янголів –

найчистішими дощами

у піднебессі



ти оповідала мені про

сни-метелики,

натякаючи на певні обставини –

мій борг тижневого сексу

і стількох же оргазмів

аби запалити мене

мов олімпійський вогонь

із поглядом впевненого

легкоатлета казкової

Аттики.

2010.

Хто руйнував Її стіни затишку
і влаштовував допити вітрами?
Пошматував на клаптики
усмішку і веселий настрій
та розпалив ними багаття...
Гріючи руки,
продавав уроздріб вогонь
охочим на майдані.
А хижі дзьоби полум’я
довбали оголені й беззахисні ребра
зламаного внутрішнього годинника,
де ще відчутна Її аритмія...

2011 рік

Можешь засылать парламентеров,
Я уже, пожалуй, поостыла,
Обуздала гнев, смирила норов,
Поостригла музе своей крылья,

Можешь засылать, переговоры
Будут, результат же – неизвестен,
То ли мир, а то ли – вспыхнет ссора
И опять по-новой - мракобесье…

Можешь засылать своих поручных
Я себя отнюдь не дам в обиду,
Мысленно ругают «подкаблучник»,
Улыбаясь мне в глаза для вида.

Правильно спланируем маневры,
Жертвы стоят траченных усилий,
Раз мириться - то уже по полной,
Чтоб в конце концов тебя простили.

Поміж старими знімками родини,
Знайшла тебе ,бабусенько кохана,
Твоє поморщене лице і добрі очі
І серце не заховане, бажане.

Пригадую, як будучи малою,
До тебе їздила із міста на все літо,
Збирала яблука солодкі, соковиті,
Пекла картоплю, на вогнищі відкритім .

В думках Десна, широка немов море,
(В моїй уяві все було велике)
Мене манила до себе щоднини,
Де хлюпалась мов козенятко дике.

Теперішні горбочки були гори,
Вилазила на них , на сам вершечок,
А потім з реготом котилася вдолину,
Лякала стадо пасучих овечок.

Бабусенько, скажи де все поділось?
Куди сховалися мої безжурні роки?
Твої уста німі, лиш світяться ласкаві очі
І лиш у сні я чую твої кроки.

Ой і зрада, карі очі, зрада:
Чому в тебе, милий,
Не вся щира правда?
Ой ти, милий, думаєш-гадаєш,
Мабуть, же ти мене,
Покинути маєш!
Українська народна пісня


Не по тому, дружинонько, ти постерегала,
Що мене ти безпричинно зрадником назвала.
Коли сіна зеленого коню підкидаю,
То немовби з ним я навіки прощаюсь.
Як до полу йду, дитятко колишу,
Серцем так і розриваюсь, що його залишу.
Але зрадила ти правді, що раненько-вранці
За столом пишу листи я якійсь там коханці.
Не листи складаю – пісні виливаю,
Бо тримати при собі сил уже не маю.
До дівчат усіх на світі ти мене ревнуєш,
А що в мене на душі, того ти не чуєш.
Ось чому (не знати на радість а чи на біду)
Все тобі залишу і в ченці піду.
У келії тихій до третіх півнів
Віддам людям теє, що Бог дав мені.

Чи нам дано сказати більше за титанів?
Ними віднайдені давно найліпші перли…
А хтось і далі у судомнім стані
Висмикує «ніщо» з хаосу постмодерну.
Плетуть вінки з барвистих екзистенцій,
Шукають у калюжах глибини.
У світі занотованих деменцій
Нема ні суті, ані новизни…

колони твоїх ніг
білі
але зі сходом сонця
рожевіють
і я дивлюся вище...

а коли ти
ховаєшся від засмаги
я стаю
голодним
диким звіром

сплюндрований
поглядами
лежу на піску

колони...
сонце...
голод...
мрія...

2011

Я не знаю чи варто мені кидати остаточно палити,
припиняти доводити щось порожнім, непотрібним людям...
Мені б час навчитись зав'язувати йому краватку
і собі нерви у морський вузол!

Ти б знала як він один весь мій світ до нитки звузив,
до своїх теплих долонь і безпечних очей...
До вечорів у лимонному світлі бетонних магістралей,
до поцілунку, що гірчицею на вустах пече,
до списаних аркушів, які я потім в істериці спалю...

Я з ним тамувала подихи годинами, липла в обіймах до шиї,
залишала власні думки без одягу, а він цілував мені ступні.
Я хотіла бути єдиною, а не однією з наступних...
Бути стрілкою його годинника, сузір'ям родинок на спині,
почуттям, яке з нічого, наче галактика, виникло...
Одним з тих календарних днів, що вкотре починають
відлік до багатозначного "ми".
Щоб ти змінив...Мій забитий, критичний цикл,хаотичний ритм,
викинув у смітник речі, до яких я звикла, припинила пити
наніч кофеїн і плавити мізки в моніторі...
Я буду однією з ідеально рівних сторін трикутника,
ти мене, мов мантру, напам'ять повторюй...
Віддам найдорожче тому,
хто навчить мене правильно вимовляти французьку "r".
Я від сліз захлинаюсь, у них тону,
нехай сохнуть по тілу літерами, щоб ти потім їх дотиком стер.
Я виливаюсь на тебе літрами як меланхолійна леді Естер
в "Азазелі" самого Акуніна.
Мене ще досі гризуть ненаситні сумніви...
Ти не проводь складні паралелі, будь собою,
слухняним розумником...
Готуй смачні сніданки і ліжко застелюй так,
щоб в простирадлах губились льодяники.
Я масова, некерована паніка, я невгамовний Рейхстаг.
Обожнюю прикидатись навмисно п'яною,
верзти казна що, тільки б дістати його до живого,
там де подразнується, терпне.
Тоді він говорить мені з відразою:

-Краще б ти щосили била прямісінько в пах,
ніж словами дряпала моє серце.

Тебе люблю, тебе кохаю,
Безліч разів уст я прагну твоїх
Бесаме мучо,
Ти ясне сонце у днях темносірих моїх.

За поцілунок із уст твоїх свіжих
Душу віддав би свою
Бо ти єдиная кого кохаю я
Вірно та щиро люблю...

Ти, ти є цариця,
Золота квітка у серці моїм,
Лиш усміхнися
І за той усміх я буду повіки твоїм

Я – синоним дождя.
Но ты вольна,
в кружева облаченная,
мне не поверить.

2011

«Горе тай годі: «Ну, як ти ходиш?..
Боком тільки чомусь...
Вже синім стало черево твоє –
Повзаєш тільки по мокрому камінню»,-
Так розпікав меншого брата старший.
«Знаєш, замість дорікати,
Покажи, як треба...»
Наставник вусами крутнув
І в бік зворотний повернув.
Р.S.
Можна і треба інших вчить,
Як степен сам, що вчиш, робить.

Осел в кріслі президента
п'ят років штане тер,
вилетівши з стільця того
в депутати преться тепер.

осел із цапом подружили ,
терли один другому «лапу»,
щоб стілець не остив
передав його цапу

цап у стільці президентськім
долю людям обіцяє,
все під себе «як курка»
державне майно загрібає.

На долю, люди добрі,
ви не нарікайте.
ослів та цапів в президенти
Більш не вибирайте.

я зболена, здушена, стомлена, зламана, спалена
від болю, від суму, від гуркоту серця, від слабкості
забери мене
я піддамся на усі вмовляння
я навчусь розрізняти ніч і день
я не стану кидатись під чужі потяги
будучи твоєю
придбай, орендуй, викради, звільни з полону
навчи жити за своїми законами
і я всотуватиму кожне твоє слово
підкорюсь тобі
лиш прошу забрати від усіх докорів і сумнівів
від жалю по тому, чого не трапилось
від смутку по тому, що є неминучим
благаю, забери
і ти не пожалкуєш про своє рішення
ні однієї хвилинки, ні долі секунди
обіцяю не підвести і не зрадити
повір, так буде
2011 р.

Я б вилила тобі на зап'ястя кип'яток, щоб він роз'їв вени.
Щоб захлинулась собою ж твоя надмірна, блакитна кров
десь під руїнами Борисфену.
Серце вкрилось залізом, його обладунок надто міцний,
щоб здаватись без бою.
Він тримав в голові по затертих часом валізах
риси мого обличчя і безупину думав
про те, що нас тепер буде троє.

Він рвав цигарки навпіл, сіпав коліном, надто спітнів...
І ці очі дивились на мене так, наче він-шматок м'яса,
а я ненаситна паща лева.
Обожнюю скептично кидати йому у відповідь:
-"Мені з тобою все ясно."
Тоном зверхнім, майже сталевим...

Я б спалила ліжко, на якому ти лежав поряд.
Викинула б через балкон усі твої речі.
Сусіди ж всеодно про нас з тобою говорять,
що ми навіжені.Що ми небезпечні.

Що божевільні,схиблені,нестерпні.
А ти міцно стискаєш мене в обіймах
і шепочеш на вушко:
-"Тихо,у тебе хтось спить під серцем..."

Цукерки Demel, що до вподоби імператриці.
Мисливські угіддя в Альпах.
Водоспади і музика найкращої опери.
Рідна італійська мова.
Коли імперія розпадалася, мов башта.
Він обрав собі за рідну
Одну з її занехаяних частин,
Щоби в’язнем померти в столиці країни,
За самостійність якої він воював.
Де ж той хрест над могилою,
Де ж той горбочок, присипаний листям,
Щоб вклонитися пам’яті жовніра і поета,
Вільгельма і Василя?

Помада мітить комір його сорочки, наче свою територію.
Погляд шматує вологу від дотиків внизу живота білизну,
Кожен гарячий подих ділить оргазми порівну
і ти, наче схиблена мумія, сохнеш за ним.Визнай.

Пишеш йому серцем теплі, затишні вірші-може,
він згадає їх, повертаючись зранку додому на підпитку...
Пережити б ще один аномально холодний серпень,
зціпивши зуби проковтнути його, наче голку, вушко якої
тримає нестерпно міцна, акрилова нитка.

Один дивиться їй прямісінько в душу і бачить на дні болото,
для іншого в ній відбиваються спалені запальничкою зорі.
Тобі, знаєш, потрібен хороший психолог,
що вилікує усі хворі залежності та шкідливі звички.
А, зрештою, роби що заманеться, я немаю нічого проти...

Ти залишила свій записник біля істеричних, розлючених хвиль,
тому він швидше за все приречений...
Це самий мізинець Греції, самий далекий її шматок.
Зупиняється мить і ти чуєш як пахне вишневий Captain Black,
як розчиняє повітря його недопалок, кинутий
у стерильний пісок.Відчуваєш,що за плечима сотні пройдених,
але таких непотрібних миль...

Хочеш?Можеш іти!

Я зав'язую з легким алкоголем,
кидаю палити, фарбувати вії і говорити неправду.
Мою свідомість виїв до живого етиловий спирт...
Досить.

Сподіваюсь, так не буде постійно,так не буде завжди.

Весь мій одяг ще досі пахне тобою,
у ванній стоять дві зубні щітки...
Я втомилась від перебільшень, від нудних алегорій,
тепер катастрофічно пізно, або безнадійно швидко
перефарбовувати холодильник в чорне
і запихати туди власне серце.

Рештки життя скам'яніли,стали німі та потворні,
беззмістовні, нестерпні.

В шафі самотні вішалки,
тільки краватка скроні стискає, горло душить...
Хто мені зраджує-робить насправді сильнішою,
загартовує болем душу.

Думаєш, Господь читає молитви,
які приходять йому в листах на електронну пошту?
Вмикає автовідповідач, щоб потім слухати твої сповіді?
Мабуть, усі шляхи доступу тепер переповнені,
бо Він надто часто п'є ношпу і підозріло мовчить...

Серця в інкубаторах майже дозріли,
ще трохи і їх зможеш придбати у супермаркеті.
Знаєш, мене все життя вчили бути зразковою,
носити у волоссі пістряві бантики,бути близькою
сірим, приземленим масам...
А я...що не ідіот-знущаюсь і на нього,
мов голодна собака,гаркаю!
Ходжу до людей назовні м'ясом.

З часом усе може змінитись.
Я нормально спатиму, куплю собі будинок біля озера...
Там будуть усміхнені діти, дні народження, Різдво.
Там буде все,що мені зараз треба,там будемо ми удвох
пити щастя нереально великими дозами.

Тільки нехай, коли я вкотре дзвонитиму до неба,
слухавку зніме Бог.

Щоразу у дощ я відв'язую човен.
Підіймаю легені вітрил.
Проношуся повз ваші квартири.
Тоді за мною розквітають вікна,
видихаючи квартирний ранок/
видихаючи квартирний вечір.
Вдень я човна не спускаю:
тоді ми з ним надто помітні.

2011

В моєму животі
Царює пустош.
А ти
Заганяєш туди своїх демонів,
Своїх привидів,
І мені стає погано.
В мені - вода.
В мені - озера, темні, такі,
В яких ти втопився би
Залюбки.
я би мала тебе у собі,
може, мертвого,
А може, просто втоплений
У свідомості спогад
Блактино-срібний,
Мутний, як небо
Над вогнищем,
Окутаний димом води
І туманами
моїх сумнівів.
Чи це іще ти?...

Виносили небіжчика із хати.
Місцевий ескулап теж завітав тут.
Та замість висловити співчуття родині
Почав оте, на чому знавсь один він:
«Якби покійник не пиячив,
Та по жінках не бігав,
Та ставив клістир частіше...»
«Чом ти йому про це не говорив,
Як був він ще живий?..»
І запізнілому пораднику заціпило,
Бо знав, чому покійний ( і не тільки він)
Так неохоче звертавсь по допомогу:
Грошей не мав таких,
Щоб ескулапа заохотить.
Р.S.
Не перевелись ще ескулапи,
Для кого клятва Гіппократа -
Те, що кладуть на лапу.