Напад раптовий цей вітер, майже злочин.
Рвучко і сліпо шматує, вогнем пече.
Гнізда високі зойкнули чорним клоччям,
Хмари бліді вдавились дрібним дощем.
Фуга, важка, органна, пробігла дахом,
Борсалась гілка на шибці, порив – і все.
Тільки афіша стала великим птахом –
Вітрові вісті завулочками несе.
2013

ПРИСВЯТА ПІСНІ
Триптих

1
Без доброї пісні
Долю не збудуєш,
Тим більше,
Коли в кишенях порожньо.
Душу зруйнуєш
І життя змарнуєш,
І стане тобі гіркою земля,
Земля,
Яку здалеку і зблизька
Прилетіла знищувати
Зажерлива тля…

А пісня наша –
Велеса колиска,
Така ж бо,
Як і родима земля.

2
Після війни
Не були у нас хати,
А зате була
У нас пісня.

Не було у нас
Сорочок,
Але була
Пісня,
З якої починалися
Всі дороги,
Битви та перемоги.

3
Наша пісня – як стяг:
Її можна прострелити,
Вона може й упасти,
Але тільки на мить…
тільки на мить,
на єдиний,
Бо підхоплять її
Нескорені вуста,
Яких більше,
ніж зірок у небі,
краплин у Нарочі,
листя в дібровах, –
Підхоплять
І понесуть її
В Завтрашній день!
2003

1
До Назаровича в гості
Приїздили ми з Чернявським**.
У Назаровича – прості
Пригощання-закуски,
Ані вимушених тостів,
Ні погроз чужим, ненаським,
І душа не надривалась,
І не бились тарілки…

Все було тут небувало
Дружелюбно й полюбовно,
Кожен мав священне право
Говорити, що хотів,
І вино не вибувало,
І було в кишенях повно,
І ні вліво, і ні вправо
Віз думок не гуркотів.

Ми по Сватовім блукали –
України тут шукали,
І знаходили, і знали,
Що на всіх вона – одна.
Нас не лиш пісні єднали –
Ми серцями вболівали
За народ, за рідну мову,
Що лунає, мов струна…


За Вкраїну ж – біль постійний.
… Нині кожен самостійний,
Кожен третій незалежний.
А вони в землі лежать:
І Чернявський, і Щепенко,
Й гурт поетів самосійний*** –
Колоситься їхня нива,
А кому ж ту ниву жать?!


Я по Сватовім блукаю –
Їх оплакую, і лаю
Недорікувату владу
На пракиївських горбах:
"Ти – не сієш,
Ти – не сяєш,
Не достойна ти врожаю,
Що пророчими думками
Наших речників пропах!".

До Назаровича в гості –
Пожуритись на могилі,
Чи душею оновитись,
Треба кожному прийти,
Хто любив його, хто й нині
Почувається на силі
Підхопити його Пісню,
Його Слово понести!


2
При Щепенку ,
Мов при дереві прищепи,
Як до стовбура приживлені приростки,
Літоб’єднанці родили щедро
(Ще б пак!),
Хоч насправді це було не дуже й просто.
Він опікувався їхнім творчим ростом,
Бож не був ніколи в справі цій
Прокрустом,
Бож у світ прийшов господарем –
Не гостем –
А господарю ж найкраще,
Коли – густо.
І цвіли оті галузки,
Щоб гілками
Загойдатися колись,
Заплодоносить
Повносило…
Не забулось це з роками –
Сад поезії пісенно стоголосить
В слобожанському краю,
Скраєчку раю,
Там, де Сватове, де пам’ять не вмирає,
Там, куди я, мов додому, приїжджаю
І снаги в саду Щепенка набираю.


3
Прищеплював любов до України,
Присватував до мови земляків,
Навчав їх шанувати рідні стіни
Домівки, що дісталась від батьків.

Непримиренний ворог шовінізму,
Навколо себе спільників єднав
І наволоч ненавидіти різну
Високочесним словом заклинав.

Він був складним
І одночасно простим,
Для мене ж був товаришем завжди,
І я бував у нього частим гостем,
І, мов ровесник, рядом з ним ходив
По цій землі,
Де чи весна, чи осінь,
Так дихалося легко поруч з ним…
У нього вчився і Володя Просін,
Тому і став державником таким!

Ми згадуємо часто вас, Миколо
Назаровичу, – пухом вам земля
Вкраїнна, та, що розляглась навколо
І нас на добре все благословля.


2003

Люблю пройтись ідеями у скроні,
Через мости свідомості – до мрій.
Люблю знайти, запилений у скрині,
Складних шарад розгаданий вже стрій.

Люблю пройтись з ідеями у скроні,
Через міста, заїжджені до дір.
Люблю знайти, протоптані у долі,
Стежки думок, прокладені до зір.

Люблю життя, записане у прозі,
Дзвінке, юрке, заштовхане – до сліз.
Люблю світи, застигнуті у фазі
Твердих ідей, закутаних в ескіз.

Оббиті пороги
лякають дороги.
Оббиті пороги
чужі до доріг.
І наче (бо люди ж)
уже переступиш...
Уже переступиш
наступний поріг.

Під владою звичок
присядеш на стільчик.
Тривожиться стільчик
не знати чого.
Оббиті пороги
міцніші за охи.
Оббиті пороги
болять. От і до.


18.02.2013

Я у тому човні,

Що спинився у чорному небі,

Звідки падає сніг, та нічого не видно звідсіль.

За лаштунками хмар

Ніч знаходить загублений гребінь,

І чіпляє його, і навколо розтрушує сіль.

Охололи думки.

Розкололися всі ноосфери.

Тільки вічність і я, а між нами – блукаючий нерв.

Те старезне весло

Не верне мій затоплений берег.

От і ти не вертай молитвами своїми мене.
2013

Так, малюку, дивує нас життя:
брунькує дні, а там – і рік за роком…
Учора ти ще звався немовлям,
а нині утішаєш першокроком.


Чи буде він найлегшим на шляху,
який пройдеш комонно, а чи пішо?
А мо’ душа займеться від страху? —
він перший, отже, і найважливіший!

А скільки їх чекає ще в путі,
де не одна чатує осторога? —
Як важко би не склалося в житті —
торуй сміліш, малий, свою дорогу.

Хай жоден крок не стане тягарем,
хай у ході ти відчуваєш крила,
й не від страху — від захвату лише —
душа б твоя у поступі тремтіла…

2010 (2013)

Коли щодня я прагну тільки миру,
Заручників я би віддав за нього,
Вона виносить войовничий вирок,
І бій нещадний виникає з того.
Не мають розум з милосердям змоги
Примусити її, щоб відпочинок
Мені дала й зняла свою облогу,
З мого життя, яка трива невпинно.
Щоб гнів її уйняти на хвилину,
Віддав би їй життя своє нікчемне,
Вона ж не хоче, щоби я загинув,
Примусить жити у стражданнях щемних.
Війна мине і біль затихне кожний.
Cпинити ж мій – молитва неспроможна.

«МАНЕКЕНИ»

Цілком не з глини, а з піни,
Що хвиля намила річна ця,
«Манекени» не згинуть –
Порода, скажу вам, не цяця.

Хутко як передягнуться –
О, в їхнім таланті сила!
Як дідьки, вони засміються,
Аби їм за це заплатили.
2003

Лютий липню брат, звичайно.
Липи в сніг липкий погрузли.
Цвіту плавають медузи
В чашці липового чаю.

Лікувального напою
Увіллю в єство замерзле,
Піде тілом літа пензель
Підпомогою швидкою.

Забринять рої бджолині,
Днів пахких заграє лютня…
У медовім чаї лютий,
Наче липень в небі синім.

18.02.13

Придніпров’я моє, ти у серці моїм –
Люба, мила моя сторононька,
Полюбила твої і Кільчень, і гаї,
Як родину свою любить донька.

Закохалася в степ і величний
Дніпро,
І у кручі високі дніпрові,
І акації цвіт, і Самари розлив,
І тумани молочні ранкові.

Степова Україно, багатий мій
краю,
В Бога сили прошу я для тебе,
Щоб врунився і цвів, був важким
від хлібів,
Я прошу тобі щедрого неба.

Щоб під небом високим, краю
любий ти мій,
Душі славні росли і високі,
І на нашій козацькій, хоробрій
землі –
Панували добро, мир і спокій.


04.07.2012р. Надія Таршин

Розбудили. Іду по цукерку я
У столицю столиць -- Цукрополь.
Це… це між клубом сільським і церквою
На алеї беріз і тополь….
Там, де татко впіймав вперше з куривом
Поміж блудом і святостю сліз
Я - не янгол… я… і не дурень я!
По природі самотником скрізь…
Горизонти і сови, і яструби
Всі зачинщики умо-видінь
Мої друзі обмежені в доступі
А можливо дізнатися лінь...

Хай кадастри… і махлі комп'ютера
І самотність, розріджена в пил --
Я один на китайському скутері
По причині: підсилити тил

Розбудили… без сорому й совісти

вірш видалено

Привіт, учителю,
пишу листи,
які не надсилатиму,
бо ті хиткі мости
не будувати нам
із слів пустих
і поглядів холодних.

Ти знаєш, Майстре мій,
ті виплакані ночі
я не мінятиму,
на твої ненависті й гнів,
що випромінювали очі.

Ти чуєш, зоре,
тепер я, ніби ти,
вирізую найближчим горе
із своїх речень,
вчинків і ходів.

Ти знаєш, любий,
мені усе іще болить,
та то фантомні болі,
так ніби в серці
щось горить,
так ніби на душі мозОлі
від цих потішних поривань
постійно щось міняти.

Ти чуєш, милий,
тебе знаходжу часто
між стрІчок там, у книгах,
серед чужих очей,
в дощах і у відлигах,
серед старих пісень
із нотами впереміш.

Ти знаєш...
...Думки усі звернулися
в клубок.
Ти там...
Вдягайся тепло,
кури поменше
цигарок.
Всього лиш на всього,
Ти бережи себе.

18.02.13

СОНЕТ

Пісня – душа народу.
Ригор Ширма

По нашій пісні «томагавки» б’ють –
Рок-музики диявольська навала.
Тій пісні, що нас вічно рятувала,
Отямитись чужинці не дають,

Бо знають – дорога вона мені,
Як знак землі, краси людської й хліба,
Душа народу під небесним німбом
У пору заповітну навесні!

Ах, вони добре знають мій народ, –
Його не скрушить смута і негода,
Не розіб’є, як лід, у час незгод –

Лиха і геть розлючена свобода.
Як пісню заберете ви в народу,
Тоді навік покориться народ.
2001

Мій день народження – це ти,
квітучої сакури мотив,
шепочеш опівночі ім’я...
Твій день народження – це я.

Щаслива з минулим на плечах,
сльозами та сотнею турбот,
палав би вогонь в твоїх очах –
відмовлюсь від слави й позолот.

Твоє народження – це я,
далека, бáжана зоря,
нарізно з'єднанні світи,
моє народження – це ти.

10.02.2013

гаплик (ппць)

До станції автозаправки

у святому Содомі, у гламурній Гоморрі, -
у марному Монте Карло,

крізь вечірній морок, діамантовий порох
темна й зухвало гарна

прибилась бунтарка з гіркими очима,
прогорклим волоссям, вустами і пальцями,
а за плечима

у чорнім футлярі,
ніби хреста, тягне гітару.

Її видно крізь вікна машин,
крізь келихи з винами, скло окулярів.

А подорожня чужинка
кИдає долар дзвінко
і непоспіхом
із порожнім поглядом
тихо зникає за брудними дверима
задушливої душової кімнати.

І хто зможе тоді вгадати?
З гітарою це сірооке диво,
можливо, стоїть під холодною зливою
так, як була, не скидаючи одягу.

Не відчуває холоду.
Не пам'ятає себе саму.
Тільки бажає змити
до судоми гидку гіркоту

зі свого волосся, зі струн гітари,
спогаду, погляду, голосу,
змити діамантовий порох,
що блищить на гірких вустах.

Щоб забути. І стати водою.
Згадати. І стати поруч
із тим, ЩО називала собою.

І ніколи, більше ніколи
не дивитись на світ
крізь гірке скло

машин, келехів та окулярів.

Ми кров"ю підіймались y стеблі
земного віку, в пуп"янь підпливали,
що лавою двигтіла. Сонць овали
вилонювали світло в тінь. Зі слів
летючу зaлишали ненькам вість:
" Все буде добре...не хвилюйся...мушу,
а як інакше тлінь оцю ізрушу..?" -
і відлітали на граніти міст,
на плеса розбунтареного дня,
начільне кільцювали " голодую"-
і в тім була та сила, що не всує
зернилася у борозну... Куняв
у страсі приколіненo народ,
а вітроюнь іржі зривала ланци,
родило яре сонце віру вранці -
для душ маяк- життя компасовод.
І ми росли на дріжджах одчайних
пісень повстанських- внуки дисидентів.
Човнярили у генах незатерті
надії- ми наслухували їх.
Озграєні у фратрії покров,
ми змову в закапелку вулиць гріли,
для горну площ нарощували сили
і вкоськаний ятрили рани шов.
у Бандерштаті огняних левІв
ми так жили, як затінь жить не вміє...
на Слово й каву пробігцем до Ґії...
вхрипали на струні...і хтось посмів
підняти прапор Волі з кушпели
і до граніту одточити крила...
по вервичці життя сурма сурмила...
Ми- дихали, боролись! Ми - були!

Шiраш

У незнáні ольдáли* шляхiв
Линуть шíрашу* туги далекі.
У життя фантастичних країв
Відлетіли поважно лелеки...

Надзвичайність містична гріхів
Легковажно роками не стерта.
Крізь замети нещадних віків —
Недбайлива пожовклість портрета.

В мерехтінні небесних світил
Розчинилася долі присутність,
А на згадку лишився пробіл —
Жарти пам’яті — хитра підступність.

Зорювáвши*, безтямно забрiв
Я в тенети паральського* сяйва —
В невідкупність ганебну боргів —
І молитва в безвиході зайва!

Загубилася воля в снігах —
У шаленстві кривавого виру.
Світла мрія в минулих віках,
А в обителі ópдоґа* — миро.

коли її бачитимеш - вчитимешся забувати,
віддавати свою пам'ять, мов програну у війні,
це неначе здаватися завойовнику-азіату,
який іноді оживає у ній

коли вчитимешся напуватися її киснем,
опинятися за межею тяжіння й інерції,
коли рукою, до тіла її притиснутою,
перейматимеш стукіт її серця

будеш бачити, як здіймаються хвилі в її волоссі,
як небо за вікном збирається із дощами,
як починається тремтіння простору,
обмеженого тілами й речами

коли знатимеш усі її шкідливі звички,
коли відчуватимеш, що їй має снитись,
тоді час, що осідає на руках і обличчі,
спробує зупинитись

Сваволя слів. Спустошеність чола.
Сто тисяч сонць в пекельнім чреві зірки,
що стала богом для трави і квітки.
І догорає в попелі добра...


Святенність сліз. Солений смак морів
між прісноводдям обмілілих русел ...
І чорна мітка в білих крилах бусел
як знак амбітних вічністю верхів.


Спокута дня. Спасенна чаром ніч
для тих відважних що живуть на віру.
Якщо вже сонце нами відболіло,
душа грипує, як звичайна річ.


Сановний крок. Сердешність суєти
у велелюдді великодних прощень.
Закоренілість неприродних зрощень.
Плач Ярославни. Присмак марноти.


Скажений ритм. Сирітство починань.
І ненаситні чорним – чорні діри.
Хто був Аскольд?! І хто назвався Діром,
що прирекли цю землю в край вигнань.


Спіраль буття. Симптоматичний страх
в дражливих темах літописних свідчень.
Голодна тінь... І сто раз клятий відчай
по бездоріжжю з греків... до варяг.

Ось і ще один день відгорів...
Чи була я у ньому присутня?! –
Хоч як оклик, сльоза. А чи лютня,
що відбулася подивом брів.


Жовтий клен! Жовтий клен за вікном.
А в вікні – клаптик синього неба.
Може більшого й справді не треба,
щоб прикритись високим чолом.


Теплота нетривких кольорів...
О безпечна людська невгамовність!
За життя феєричну коштовність
нас позбавлено райських садів.


Босий слід – на холодну бруківку!
Як не як, а за всяким гріхом
неодмінно шукатимуть жінку.
І таку, щоб як кров з молоком.


Мені б випити меду за край!
І устами, що зроду солодкі,
з непідробним лицем ідіотки
докричатись десь далі, ніж рай.


Але там – ні зими, ні весни...
Навіть осінь позбавлена шансу!
Чорний безмір і тінь декадансу,
якщо землю побачиш згори.


Шпиль за шпилем торка до небес!
Я іду по осінньому місті
і стараюсь (так вчили софісти),
щоб ніхто не помітив мій хрест.


Ось іще один день відгорів...
Чи була я у ньому присутня?!
Хоч як мить зі світлин незабутніх,
коли Ви закохались у Львів...

В шаленстві днів осіннього прибою
хтось йде на гору, хтось іде з гори –
обняти літо тінню золотою
і стати… королевою зими.



Просякла буднем сцена протиріч.
Час повертає в сутінь найпростіших.
Створивши жінку, Бог створив і вірш.
І Слово-тіло стало зовсім і н ш и м.



Душа і тіло… Тіло і душа –
розкішні грані зрілого барокко.
Знічев’я розкодована Краса
на плоть і кров. На звабу і на докір.



То що ж тепер відкрилося згори –
тотальний простір! Може це віддяка
за жменьку віршів по краях золи,
де стигне сонце гаварецьких глеків.



Тотальний простір – широта світів!
Межа вершин, подоланих до часу
у марафоні втеч від власних снів,
що збились з ритму віденського вальсу.








Навіщо бігла і навіщо йшла,
обійми тіні не такі й гарячі…
Я з тих, що не зрікалися Христа –
як все – то все! І хрест, і рай, і… мачо.



Тотальний простір! Хай звучить орган!
Розмитий обрій – ще не порожнеча.
Якби ж це знала Чіо-Чіо-Сан,
кохання стало б явищем безпечним.



Сніги навколо – крижані сніги…
І слово-тіло ефемерних грацій.
Гаптує осінь золоті сліди,
геть оголивши колючки акацій.



О незбагненна пристрасть королев –
тотальний простір проростає в мене!
Не зрадив пані скам’янілий лев.
І спраглий досі голос Джо Дассена.

Кажуть, що ми заблукали
десь поміж літом і снами.
Не догорівши зірками,
заполонили вокзали…

Зваблені відблиском сцени,
потай гоїли рани. –
Танго відбулося нами
вздовж циркової арени!

Шалом готичних ліній!
Шармом хмільної плоті! –
Всім, що належить бідноті,
в царстві строкатих тіней.

Кажуть, що ми заблукали
десь поміж днем і ніччю.
Думаючи про вічне,
кожної миті вмирали…

Не розмикаючи руки,
очі спивали очі. –
Більшого, мабуть, не схочу
тут на арені розлуки.

Хай аплодує нам осінь
росами на павутинні!
Танго танцюють сильні.
Інші – ще моляться досі.

Знову цвітуть хризантеми…
Звір десь бряжчить ланцюгами.
Ті, що назвались богами,
вже не запитують: де ми?

Дощі у грудні. Ось вона – біда…
У цих широтах є свої закони.
Пшениця мерзне. По воді – вода
крукам добавить гонору бурбонів.


Є теплі зими і нема к а з о к.
Дитячий спомин губиться в тривогах.
Як срібну тишу цілував сніжок,
а літо спало міцно в оборогах.


Біліє вишня, наче несповна...
Цвіте наївно й страшно попід сонцем.
Чорніє повінь! Повінь по шляхах,
де переможно бігли марафонці.


Глобальні зміни! Бачите, дощить.
Метелик б’ється світом розповитим! –
Спасенні душі, як же вам болить,
якщо за смертю мусите летіти


у теплу зиму! Скуштувавши рай,
бездомним пеклом спрощений, буквально.
Де прісні води ллються через край
і пустка в церкві біля сповідальні.


Тепліє в грудні тільки на біду.
Міжчасся зріє первородством чуда.
Втопили предки бабу Коляду,
а ми знайшли Євангліє від Юди.

Кажуть мені в тім, що народився - Mea culpa,
В тім, що народився нехрещений – Mea culpa,
В тім, що сам з пеленок розповився – Mea culpa,
В тім, що споживаю не свячене – Mea culpa,
В тім, що мене мати породила – Mea culpa,
Допоміг у тому і мій тато – Mea culpa,
Бабця нас молитися навчила – Mea culpa,
Я ж любив найбільше їсти й спати – Mea culpa,
В тім, що в церкві чую я дурниці – Mea culpa,
Що на лоно не піду Абрама – Mea culpa,
Що лелека кращий від синиці – Mea culpa,
Що з інсульту вмерла наша мама – Mea culpa,
Що на всім казав не те що думав – Mea culpa,
Що сиджу на шиї в жінки й брата – Mea culpa,
Що уже не заздрю й не ревную – Mea culpa,
Що у тридцять літ не став варягом – Mea culpa,
Що прожив на світі пів століття – Mea culpa,
Не зробив таке щоб розіп’яли – Mea culpa,
Що не все своє понищив сміття – Mea culpa,
Не робив усього, що казали – Mea culpa,
Дуже часто я не слухав мами – Mea culpa,
Не завжди я слухав бабцю й діда – Mea culpa,
Замість хати будував вігвами – Mea culpa,
і любив не всіх своїх сусідів – Mea culpa,
Вони говорили по чужому – Mea culpa,
Язиками лізли мені в душу – Mea culpa,
Я не вбив їх словом чи ножами – Mea culpa,
І тепер за це каратись мушу - Mea culpa,
Коли нищать мою рідну мову – Mea culpa,
Я не позиваю їх до суду – Mea culpa,
Я беру не гострий меч, а слово – Mea culpa,
І за це каратись вічно буду - Mea culpa.
Львів - 2005

О, дівчинко! "на тисячі -- одна"
Твоєї Церкви вабились мільйони.
Нема у світі ще такого дна…
І висоти висот -- Влади, Трону.

А хто близнюк твоїх невільних слуг?!
Я -- майстер втеч, якби ж не отруїла...
Як пса, не всадовила на ланцюг --
Іншу у велібрах не оспівував…

Себе з кісток я висмоктав й погриз.
Із п'ятниць, і впродовж до понеділків,
Я злизував твоїх спокусниць злиз
І тихо скавучав собачим тільки…

О, дівчинко! "на тисячі -- одна"
Чи я один у світі недоумків?!
Струмками рим дістатись твого дна
Мені не дозволяють поцілунки…
17. 02. 2013

Шось шелеснуло тихенько,
Знов шелеснуло й нема...
То у тебе, дорогенький,
Дах з'їжджає крадькома!

Вот уже не первое лето
Девочка из числа златовласок
Походя оживляет предметы,
Учится разведению красок.
Вбирает ощущения тени и света
Кисти своей попутчица.
Солнце зашло,
Выписать это небо жемчужно-тучное
Разве получится?

Как-то нужно решить это небо,
Как-то нужно решить
Давнее лицо одноклассницы.
Где взять достаточных красок?
Натура блазнится.
Сил взять где бы?

Пусть! Лицо разлилось в улыбке
Штрихами зыбкими.
Тени стали предметом вышивок -
И солнце вышло.

2012

Це твій закон, зле божество кохання,
Це через тебе я в душі страждаю,
В той час вона в легкому милуванні
Тебе й мене спокійно зневажає.
Тиранці втіхи більшої немає,
Як дивиться на жертв, очима вбитих,
І їх серця тобі до ніг кидає,
Ти їй незвично можеш відплатити.
Безжальне стисни серце й гордовите
І погляд зверхній та непереборний
Спини, що може стріли всі відбити.
Ти помилки її у книгу чорну
Впиши, я з неї посміюсь на славу,
Якщо увесь мій біль – її забава.

осика уже й не тремтить одшуміла
д

СОНЕТ

Онучці

Мелодію чекає чуйний слух –
Заграй на скрипочці своїй же, Насте,
Хай по смичку збіжить у серце щастя,
Як сяде сонце за вечірній пруг.

Так мрійно й ніжно граєш ти ноктюрн,
Яка це блискавична мить для мене –
Це мила й незабутня гра натхненна
Твоїх святих і найніжніших струн!

Не збудить душу барвами рядно,
Пробуджуєш ти дорогі святині,
Які диявол опустив на дно.

Чаруєш у дзвінкій, вечірній сині,
І зорі, наче спалахи жоржинні,
Тобі вкидає вечір у вікно.
2001

Створити сайт —
мов райський сад…
Де корабель космічний — флешка.
Й навіть мобілки есемеска
несе в собі найвищий сенс…
В мій віртуальний світ —
повір.
На моніторі як душа,
а тіло стукає по клавішах.
Всесвітня павутина електрона —
скидає книгу паперову з трона.
Бо покоління що прийде без блату,
ніхто не вдіне в розкіш фоліанту,
за гроші не придбають собі слави
його безстрашні вільні самвидави.
А розлетяться світом інтернету
відверті вірші космосу поетів,
і загоряться зорі з їхніх творів,
закрутяться планети із промов…
Це інші інженери ідеалів.
Це модельєри всесвіту обнов.
Крізь конформізм, і догми кон’юктури
це пробивається нова література.

Вербально, перформансом, візією, —
проявляються у інтернеті поети,
на орбіти здіймаються наче планети,
приходять весною.
Тут живуть як вигнанці з реальності,
чи то агнці, пророки поезії у віртуальності.
Схід і захід тут їхньої слави.
Застигають, на сайтах закинутих, їхні забави.
Голограми примар
без контакту із їх авторами…
Всесвіт вмре без поетів, потухнуть зірки,
зникнуть за динозаврами люди,
і забуті боги, в саду райському гладити будуть трухляві гілки,
і нікого й нічого не буде.
Бо все втратить свій сенс, без красивої мудрості слова,
без зерна, як полова.
Усе менше читають…
І стомився Пегас перевозити гній,
заповідних віршів його крила чекають…
Вимирає поезій невизнаний геній.
І поети, — лише особливі,
ті, що сонце запалять в душі,
що від їхніх поривів
предмети й слова стають сущі,
зможуть жити у всіх добрих сенсах й світах.
І не впадуть на стратах.
А проникнуть у сутність буття
всеможливих матерій всещастя…
Оприлюднені в часі та просторі вірші —
як сходи,
ведуть в ідеали,
у вище…

Кохання не минатиме роками.
Якщо воно і справді в нас було.
Мене лиш так кохати зміг без тями.
Котру тобі снігами принесло.

Хоча воно жило у нас думками.
І щастя наяву вже не прийшло.
Не можна ж описати це словами,
що в серці твоїм і моїм було.


13.12.2012

Я дякую вам, люди, за любов.
Також я дуже вдячна за підтримку.
За почуття, що виринули знов,
і за легке тепло ночами взимку.

Я дякую за грози, за сніги,
за все, що в моїм серці так боліло
за довгі і тяжкі часи нудьги.
За все, що бути сильною навчило.

Я дякую вам, люди, за брехню,
яку я так ніколи й не терпіла.
Про щастя ваше Бога я молю,
бо всіх тепер, здається, я простила.


2012

Приснися,
у мінорі прозвучи,
де зоряне замріяне спіккато
і свято у душі.
Мовчи.
Мовчи.
Лише півтону -
голосно занадто.
Іще не час.
Торкнися до грудей.
Легенько,
ніби зовсім випадково.
Святково доокола.
Орхідей
немає нині - Музика і Слово.
Вони - основа, чуєш...
А тепер
звучи мені
надірвано, крещендо!
Віддайся,
аби вечір не умер
дощенту.


Спіккато — (іт. spiccato - відривати, відокремлювати) - штрих, який застосовується для гри на смичкових інструментах і виконується легким доторком смичка до струни для видобування кожного окремого звуку.

Крещендо (іт. сrescendo - збільшую, зростаю) - знак, який означає поступове збільшення сили звуку.

Пародія

Листопад говіркий,
Так гугнявить… француз,
Та до фені прононс -
Замерзати у стужу?
Де дрова, де дрова?
Ну дістав, боягуз!
Я не люблю його,
Та і жовтень не дуже.
Ще й словечка круті!
Глупа ніч - ми одні,
Він присісти не дасть,
Ні постояти скраю.
Покоротшали дні. Що робити мені?
Ящик яблук догриз –
Я колоду пиляю!
А працюю вночі –
Дні короткі, врахуй.
І дрова ось зложив до сусідської хати,
Не долюблюєш, так?
Я куркуль і буржуй?
І вар’ят? Не сміши –
То ви з жовтнем вар’яти!

17.02.2013

Цей дощ малює книгу мого дня.
Він нині є, його не буде завтра.
І що мені до ери космонавтів? –
За пазухою гріється щеня.

COMME IL FAUT

Ком іль фо – так як треба
Іде собі наше життя.
Воно йде незворотньо,
Як хвилі у синьому морі.
Ми живемо, і все,
І нічому нема вороття.
Камінь падає вниз.
Лише птахи злітають угору.
Залишитися птахом...
Згадай, як літав уві сні.
Ти втомився і змерз.
Назбирай собі хмизу на ватру.
Бо коли ні надія
Не поможе тоді, ні сини,
Тоді справді вже досить,
і жити, напевно, не варто.
Але що ти лишив,
і кому ти лишив Заповіт?
Бо якщо пролетиш ніби камінь
Бездарно і всує,
То не варто летіти,
Бо падіння – це ще не політ.
І без крил не злетиш,
А внизу лише яма чатує.
Тож ставай на крило,
Коли наче немає вже сил.
Намалюй акварель,
Або вирости хрін чи капусту.
Хоч якесь ремесло подолаєш.
Лиш треба зусиль.
А інакше не варто,
Бо птаства і так вже не густо.

Липень 2006 р. Нью-Йорк.

1. Заспів

У славнім місті на Лугані
У тьоті Ліни й дяді Вані
Подія сталась видатна:
У листопадовий деньочок
Акуратнесенький кульочок
Приніс лелека до вікна.
Знайшли батьки у тім кульочку
Мікроскопічну лялю-дочку,
Голеньку зовсім, як з води…
Лиш чубчик вився кучерявий,
Як і у батечка чорнявий
(От, слава Богу, не рудий!).
В пелюшку білу загорнули,
Втомилися, лягли, заснули –
Не висипалися ж давно…

А дитинча недовго спало –
Очима кліпнуло і встало,
І почалось тоді «кіно».
Дитятко стало танцювати,
Сміятись, плакати, співати
І бити в клятий барабан!
Перелякалась мама Ліна,
Упав зі страху на коліна
Щасливий батечко Іван:
«У кого ж ти таке вдалося,
Що до мистецтва потяглося,
З колиски – прямо в співаки?!
Ще ж не пило, іще ж не їло,
А вже схопилося за діло,
Й не просто так, а залюбки!».

Росло малятко, підростало,
Само на горщика сідало
І так сиділо по півдня.
І не зженеш його, бувало,
На цілий дім вередувало
Дорогоцінне пацаня.
Чого б йому вередувати?
Лягало б краще в люлю спати!
Спи, доню, люленьки-люлі…
А доня знов уперто хника:
«Не хочу спати – я велика,
Спіть ви, бо ви іще малі!».


2. Школа батьків

Перехожий:
– Зробіть мені такую ласку,
Скажіть, не криючись, чому
В руках ви носите коляску?
У толк ніяк я не візьму…
Тато Ваня:
– Тому коляску я ношу,
Що в ній дитину колишу!

Сніданок таточко готує,
На кухні експериментує.
А доня в спальні репетує:
«Не хочу їсти – хоч убий!
Твій борщ з цибулею – то кака,
А юшка з рибою – то бяка,
Курчатко смажене – макака!..
А чай твій, таточку, гіркий!».

Ото вже горе! Що робити?
Свининки треба прикупити,
Котлетки донечці зробити,
Чи, може, ніжні голубці?..
Свининку тато фарширує,
А мама, знай, його муштрує –
Він аж змінився на лиці:
Худющий став, тонкий, мов тріска,
Тупий, неначе м’ясорізка,
І білий, начебто берізка
У поетичному гаю.
Забув сердешний і про вірші.
У нього справи гірші й гірші:
«Та до яких, скажіте, пір же
Я буду в пеклі – не в раю?».

Нагодував татуньо дочку,
Зодяг штанці їй і сорочку
І на прогулянку повів.
І мама теж причепурилась
І збоку, бачте, причепилась,
Щоб тато випить не посмів.
При мамі тато не посміє,
Одначе випити зуміє!


3. Будні сімейства

Жило сімейство, як уміло:
Чайок пило і кашу їло.
І краще жити не хотіло –
Точніше: краще й не могло.
Життя, мов річка, вирувало,
Біду і щастя дарувало.
Коротше кажучи, цвіло!!!

На одяг доні заробляли,
Ні в чому їй не відмовляли –
Одна ж вона в батьків, одна!
Для доні плаття й черевички
І найтепліші рукавички –
Все, що попросить лиш вона!


Пісенька

Ой, у дитячому садочку
Доглянуть няні нашу дочку –
Тра-ля-ля! Тру-лю-лю!
Тіль-бом-бом!
А нам ранесенько вставати,
Ой, працювати-заробляти,
На ноги доню піднімати…
Тра-та-та! Тру-ту-ту!
Тіль-бум-бум!


4. Пийте молоко!

Дитина молоко пила,
Коли іще була мала,
І тому хутко підросла,
Своїх ровесниць перегнала.

Були, одначе, і «діла»:
Не йшла дитина до стола,
Бо в молоці «абца»** була
І апетит перебивала.
Кричала: «Мамо, проціди!
Без діла, мамо, не сиди,
А то недовго й до біди –
Умить нагепаю по попі!».

І мамка, наче той літак,
Літа по кухні натощак,
Годить дитині так і сяк,
Сама ж – як муха ув окропі.
Все примовля: «Несу, несу,
М’ясце, сметанку, ковбасу,
Ще й мариновану камсу,
Тараньку, яблучко, морквину!..».

Сама ж у хаті, наче гість,
Не п’є, біднесенька, не їсть,
На батькові зганяє злість
За привередливу дитину.
Збирає Лесечку в садок,
Закутує в пухкий платок,
Шарфом зав’язує роток,
Щоб доня десь не застудилась.

А татко нетерпляче жде,
Мов паровоз, свистить-гуде,
В садочок донечку веде,
Щоб снідати не запізнилась.


5. Спортивна лихоманка

Ребром поставлено питання:
Будь-що дитину записать
У клас фігурного катання
Учить на ковзанах гасать!

Дитя з охотою взялося
Вершини спорту штурмувать,
Крутилось, падало, п’ялося,
Навчилось на "коньках" стоять…

І вже раділи батько й мати:
«Ще трішки, донечку, ще, ну…
Іринку треба перегнати,
Оту маленьку, Родніну!».

Та пожаліла Леся Іру
І не старалася надміру –
Сховала ковзани в чулан,
Так і не виконавши план.

Якраз ввійшло тоді у моду
В басейнах каламутить воду,
І стала донечка щодня,
Немов зелене жабеня,
В басейні хлюпатись і в ванні
На радість таточкові Вані.

Та ненадовго це було –
Перегоріло, відійшло.
Одна тепер у доньки думка:
«Дістати б десь жувальну гумку!».
Жувала б жуйку цілий день
Дочка,
А більше: ні-те-лень.
Вночі дитині часто сниться
Жувальна "диво-заграниця",
Де тільки й діла, що жують
Та звисока на всіх плюють,
Немов невиховані свині.
І що знайшли у тій резині?!

Та це між іншим, жартома,
Поганих звичок в нас нема,
І ті, що все ж таки були,
Ми впевнено перемогли!


6. АрлеКіно

Любить Леся ходити в кіно.
Що дивитися – їй все одно.
Та якщо вже без зайвих розмов:
Любить дуже кіно про любов!

Великий Штірліц,
А не Фантомас,
Не Гойко Мітіч,
Не Ален Делон,
Не де Фюнес,
Що гра під дурачка…
Великий Штірліц!
Геній, екстра-клас!
Своєю грою
Всіх бере в полон…
В полоні в нього
І моя дочка.

У нього вигляд майже царський,
Шляхетне прізвище – Боярський,
А вус – чистісінько гусарський.
Він і танцює, і співає,
І на гітарі гарно грає,
І щирим жартом розважає,
Різноманітністю вражає.
Його дочка моя вважа
Своїм улюбленим героєм
І дуже щиро поважа,
І за Боярського – горою!


7. Шкільні проблеми й клопоти

Торохтить будильник:
«Ледарю, вставай!
Схопиш підзатильник –
Буде вай-вай-вай!».

І миттю схоплюється доця,
Хоч сон у неї ще ув оці,
Книжки і зошити збира,
Бо школа – це ж тобі не гра,
І на уроки вже пора,
Спішить у класи дітвора.

Жує поспішливо дівча
В сметані смажене курча,
Чайком солодким запива
Й на руки чоботи взува,
На ноги шапку одяга –
Не лізе в шапочку нога;
До носа бантика чіпля –
Висить той бантик, як с…я.
Портфель у пазуху кладе
І вчительку на кухні жде.

А потім в школу, мов літак,
Летить – учитись натощак.
А вже як сяде за книжки –
Забуде і про пиріжки,
Отак читатиме із ранку
І не згадає про таранку,
І всі пирожні і торти
Пошле нараз під три чорти.

Дитина учиться в нас тільки…
На двійки?
Ні! Лиш на п’ятірки!
Були, що критися, і двійки –
Незадовільність поведінки.
Не вчиться доня дисципліни
У тата Вані й мами Ліни.

Та любить доня свою маму –
Солідну і поважну даму.
І тата Леся поважа,
Творить йому не заважа.
Ще любить Леся чепуритись
Та перед дзеркалом крутитись,
Ще робить різні процедури –
І манікюри, й помпадури.

Біда нам – телепередачі!
До телевізора, неначе
Шнурком, прив’язане дівча,
Хоч плач, хоч скач – не виключа!
Режим у доньки – ідеальний,
Напівлежачий, одіяльний,
Ще й тепла грілка біля попи,
Як Африка – біля Європи.


8. Артистка Леся Репетуха-Баб-ель-Мандебська

Її «концерти» на ура
Прийма учнівська дітвора.
Вона співає-верещить –
У вухах цілий день лящить!
Або, якщо вже не співа,
Дурні придумує слова
І ними батька обзива –
Ото дірява голова!

А взагалі у нас дитя
Вдалося гарне, до пуття –
Не нарікаєм на життя
І вірим в добре майбуття.



* * *

Сьогодні в Лесі іменини.
Подружки прийдуть до дитини.
Співати будуть, танцювати
І Лесеньку поздоровляти.

До цього свята Лесин тато
Смачненькі зробить їм салати,
Ситра накупить, лимонаду,
Щоб «налимонились» до впаду.

А завтра прийде вже кумá,
Без кýма – кýма в нас нема.
За нього буде дядя Льова,
І буде п’янка в нас святкова.

Але татусь не буде пити,
Щоб до лікарні не ходити,
Не буде пити й мама Лінка,
Бо хвора в мамочки печінка.

Хай п’ють горілку наші гості,
Хай напиваються до млості,
Бо нині ж свято – іменини
У Лесі, нашої дитини.

Їй вже одинадцятий рочок
(Беріть-но, кумо, огірочок!),
Вона струнка і тонкоброва
(Бери капусту, дядя Льова!),
Вона до грамоти сумлінна
(Підлий у склянки, мамо Ліно!).
Всі Лесю хвалять за старання
(Не лізь до чарки, тато Ваня!).

Нехай тече вино-горілка,
Нехай пливе по ній тарілка,
Нехай «заморські» оселедці
Співають соло на виделці,
А графоманська ковбаса
Нехай покаже чудеса:
Мовляв, яка вона смачна,
Хоч і ціна їй незначна,
Мовляв, хоча і не копчена,
Зате ж вона і не печена,
І по-дворянському не вчена,
Не свячена і не хрещена.
Нехай картопля-бараболя
Прикрасить нашенське застолля.
Та ще солоні помідори,
Червоні, мов тореадори,
Та ще часник, та ще й цибуля,
Гірка і вредна, ніби дуля,
Замінять нам делікатеси –
Ми ж не якісь там «поетеси»,
Ми ж не бундючні «директриси»,
Не «ніфертіті» білобрисі,
Не модернові «клеопатри»,
Що лають світові стандарти
І хвалять заграничну моду,
Шкідливу дуже для народу.
Та це між іншим про таких –
Бридких, задрипаних, сяких.
У нашій хаті – гарні люди,
Без лівих збочень, без огуди,
У всіх – відмінний апетит
І світлі погляди на світ.



9. Епілог

Рости, моя доню, щаслива і чесна –
Епоха для цього у нас пречудесна,
І небо високе, і обрій широкий,
І ранок – блакитний, і день – сонцеокий.
І далеч манлива, й дорога – стрілою,
І мрія дзвенить молодою струною.
Живи, моя доню, в сіянні і цвіті,
У лагідних веснах, у щедрому літі,
Шануй свою долю, цінуй свою волю,
Люби свою землю до щему, до болю,
Бо землю для себе ми не вибирали –
За неї батьки наші, доню, вмирали,
А нам залишали свої заповіти –
На власних могилах, на братських могилах,
На чесних могилах – червонії квіти.
Люби, моя доню, прабатьківську мову,
Таку незахмарену, чисту, святкову,
Джерельно-криштальну, джерельно-невпинну,
Якій і довіку не буде загину.
Шануй, моя доню, людину в людині,
Та не при нагоді – при всякій годині,
Людину трудящу, людину творящу,
До діла путящу й до слова годящу!



3 листопада 1978 року,
м. Ворошиловград

Несуть до столу коливо-кутю –
Оту, що з рису, поминально-білу.
Останнє свято згаслому життю:
На нього діти й чоловік просили…

Ложки тихенько туркають по дну,
Розмови тихі – про просте і вічне…
І кожен із гостей не оминув
Тарілку, повну аж по самий вінчик.

Від господині то – немов привіт,
Немов уклін усім, хто тут зібрався.
І червоніє помідорно світ,
Хрумтить життям торішня консервація…

3.02.2013.

Кохання скапувало потом
Із розпашілих наших пліч.
Вдихав я спрагло запах плоті...
Так завжди пахне грішна ніч.
Я висікав кресалом шалу
Із тебе іскорки вогню,
Допоки не сточив кресало
Й не запалив в тобі зорю.
Була ти в зорянім польоті,
А я упав тобі до ніг...
Кохання скапувало потом
Із розпашілих пліч моїх.

Фото стареньке, де він і вона,
Рік сорок третій. Триває війна.
Очі закохані, строгі, сумні –
Він на війні, і вона на війні…

Він – командир, рана вже зажила.
Фото шпитальне. Вона – медсестра.
Бачило сонце, піднявшись увись,
Як він їй ніжно в очі дививсь.

Як вона світло всміхалась йому
У світову ту другу війну!
Він молодий і вона молода –
Чуб смоляний і коса золота.

Знову на фото стареньке дивлюсь,
За їхню зустріч наступну молюсь,
Щоб не залишились там, на війні,
Очі закохані, строгі, сумні…

Рік сорок третій. Триває війна…
Спалах… і фото, де він і вона.
Сонячний промінь на очі нам ліг,
Ми дуже схожі з тобою на них.

Коли вона вперше до церкви внесла
дитя, то її дожидали з числа
людей, що постійно були там оддавна,
Святий Симеон і пророчиця Анна.

І старець на руки узяв його з рук
Марії; і трійця присутніх округ
дитини тілами непевну обраму
творила у ранішній сутіні храму.

І храм обступав ті фігури, як бір.
Від зору людського і зорева зір
досвітніх, він зводами високо брався
хистити Марію, пророчицю, старця.

Лиш цятою світлою промінь здаля
на тім’я маляті упав; та маля
об тім ще не знало, і, знай собі, сонно
сопіло у дужих руках Симеона.

А голос був віщий старому цьому
об тім, що невільний він смертну пітьму
побачити перше, ніж Божого Сина.
Збулося. І старець промовив: "Година,

що речене сповнить і Твій рішенець,
збігає догідно, мій Господи, днесь,
об чім мої вічі утішно звістило
дитя: і Твого негасимого світла

племенам, що ідолів славлять, вогонь,
і слава Ізраїлю – в нім". – Симеон
умовк. І німіли горішні огроми.
Лиш позвуки слів, зачіпаючи крокви,

заледь шелестіли потому довкіл
обмерлих присутніх, не кажучи крил
під шатами храму, як птах, що якимось
літав собі дивом, не в змозі спуститись.

І їм було дивно. І тиша була
питоміша, ніже стареча хвала.
Марія мовчала. "Слова ж бо якії".
І старець озвався тепер до Марії:

"В припалім наразі до грудей твоїх
падіння оцих і звеличення тих,
предмет суперечок і чварам причина.
Оружжям, Маріє, що здійме людина

у глумі над тілом Його, і твоя
душа буде ранена. Рана сія
тобі і повідає все, що глибо́ко
таїли серця, як проникливе око".

Він змовк і до виходу рушив. Услід
Марія, сутула, і ношею літ
похилена Анна гляділи, німотні.
Він рушив, маліючи в значенні й плоті

в жіночих очах під покровами стін.
Два погляди спиною чуючи, він
мовчазно виходив із Божого дому
на світло неясне у храмову пройму.

Були тії кроки старечі тверді.
Лиш голос пророчиці певність в ході
порушив і стримав на хвилю старого:
але не до нього гукали, а Бога

пророчиця славити вже почала.
І близилась брама. Одінь і чола
торкав уже вітер і розвидня пляму
вияснював гомін за стінами храму.

Він йшов умирати. Не гугіт юрми
він, руку доклавши, прокрив зі дверми,
але онімілі пристанища смерті.
Він рухався простором, збавленим тверді,

він чув, як безчасся поглинуло звук.
І образ Младенця у сяйві округ
пухнастого тімені смерти тропою
душа Симеона несла зі собою

поперед, як світоч, у чорну пітьму,
в якій анікому ніколи саму
тропину світити собі не траплялось.
І світоч світив, і тропа роздавалась.

Валерію Хмельницькому (01.02.2013)

Вивчаю класику, модЕрнове бароко
І маньєристом хочу бути неодмінно!
У шахи граю. І м"ячі з підскоку
У баскетболі кидаю відмінно.
Життя – лінійно, по спіралі чи по колу…
Пишу пародії, коментарі та прозу:
«Прикольно», ти «прикинь» – ото Волошин
у Коктебелі назбирав мімозу…


Івану Гентошу

Ще – на Землі! Іще і досі з нами!
І не дає забути про "двадцятку"...
Пародії його і епіграми,
Вірші та проза – зажди у «десятку»!


Олені Балері

Болеро, балерина, Балера…
Переклала і Спенсера й Кітса:
Все шукають серця кавалери,
Й очі милі. У нас, по-вкраїнськи.


Семену Саннікову

МарнОту всю: чи бути, чи не бути?
Куди пливуть ямбічні кораблі?
Це Саннікову лиш дано збагнути
На зниклій, чи захованій землі…


Івану Редчицю

День у день Він кує
і чеканить слова:
У Висоцького є
тепер мова нова!..


Гарріо Сидоріву

- Лімерики з Америки?
- Та ні, ж бо, з України! –
Склада дотепний Гарріо
Для нас як для родини…
Вимогодоброзичливі
Він шле коментарі,
Не сплять поети й критики
Ні вдень, ні до зорі…


Низовим Івану і Лесі

Ні головаті голови колгоспів,
Ні критикани смішно-безголові
Не зіб'ють з курсу дуетоголосся
Івана Низового і Лесі Низової.


Мирославу Артимовичу

Чи Миро-Слав, чи Славо-Мир –
Імення каже: «Мир Вам прославляти,
Й у мирі жити». Щастя ж еліксир
Із миром у душі ще відшукати…


Роксолані Вірлан

Чароказки дивослово
розмережано чутливе.
Роксолановірланово…
Закорінене у диві…


Богдану Манюку

Манить Манюк наче факір
у дивну ніч, у сяйво зір…
А Літописці-ліхтарі
іще живі... Ми ще живі!...


Схимниці Рудокосій (01.02.2013)

Рудокоса Схимнице, рудокоса!
Чи узута ти, а чи боса,
Чи на шпильках ти, у пуантах
А з – під ніг в усібіч діаманти…


Володимиру Сірому

На березі безмежної ріки,
У серденьку безкрайньої любові…
Пливуть фрегати, яхти, літаки
По небу, по ріці, морях, у слові…


Сергію Гупалу (усмішка на вірш «Зайцюх»)

Прибіг зайцюх. Побіг зайцюх.
столОчив геть увесь вівсюг!…
А я стою, німий, оглух…
Чомусь намок внизу кожух…
Наївся вівсюга зайцюх
І хижо зирить із-під вух
Біжу у місто я щодух…
Не здожене мене!.. Ух! Ух!


Редакції ПМ

Це не миттєва акція
«відчинених дверей» -
Пеемівська редакція
Гарує день у день.
Настійливо і лагідно
Підтрима новачка,
А хулігану-зраднику
Задасть і тропачка.
Вже без хвилин Пеемівських
Не можем ані дня,
Пеемівська Редакція –
Найближча нам рідня!

*****

Якщо когось забула,
Чи щось якось не так,
Включайте разом гумор
І коментарський смак!.. :)

Усміхніться
у приховану камеру!
15-16.02.2013

Юнак і дід Павло в купе розмову вдвох велИ,
Яке тепер життя-буття. Які часи були.
- Скажи, синок, ким робиш ти? Мене цікавість « їсть».
А той у сміх: - Чого ж. СкажУ. Я добрий програміст.
Старий моргнув: - Ото робота! Добра річ таки!
Хто-хто, а я до того діла маю певний хист!
Хоча мене за це стара скубоче в гриву й хвіст.
Я теж, такий, як ти, козаче, добрий СТОГРАМІСТ.

Юда також був людиною
Розум він мав такий як мав
Ісуса зрадив став героєм
Його ніхто не покохав
Ким був, нині й дитина знає.
Окривсь він ганьбою в усіх
Нині також такі бувають
Для яких святістю є гріх
Рука в болоті в брехні мозок
А слів ріка гноєм стоїть
Той сморід для краю загроза
Юшки попивши народ спить
Кати знову йдуть з поворозом.
u5/330

Час і віддаль… А чи — віддаль-час… —
Лакмусова стрічечка любові…
Доню, ти далеко так від нас —
щирістю огранюється слово:

в ньому не заплентується фальш,
і бравурні не солюють ноти,
плавно витанцьовуючи вальс,
душу задурманити не проти.

Крізь етер пробилися слова:
“Хочу бути схожою на тебе…”
Нагороди більшої нема —
матері. А більшої й не треба…

2010