Поплавок сонця
Гойдається на хвилі
Спокою.

Маленька рибка
Ранкову зарядку
Робить:

Вистрибує над водою,
Щоб із променем
Привітатися.

А я витираю обличчя
Шматками ранкового
Туману,

Вчорашні проблеми
За течією ріки
Пускаю

І усвідомлюю,
Що люблю життя
З тобою!

27.11.12

Зоріє тьмяно надвечір’я
В мовчанні сизої пітьми.
Запнуте тишею подвір’я
Чекає з острахом зими.
Дме холодком од шибки в груди,
Бо зримо вже до скла приник
Укритий памороззю грудень,
Немов бездомний мандрівник.
І, певно, я в тім винуватий,
Що гість небажано душком
Холодним ломиться у хату,
Знайшовши хутко десь пролом.
Оце назавтра буде дяка
Мені від змерзлої рідні
За те, що в ліні пробалакав
Зігріті сонцем довгі дні.
За те, що вірш переобтяжив
Тим, що єство моє шкребе, –
Намалювавши крім пейзажу
Іще ледачого себе…
27.11.12
д

Не варто зопалу звірятися в любові,
Щоб на одкош, бува, не наразитись,
А ліпше намір перелити
В досі ніким не чуте слово
Чи в барви трепетні втілити,
Чи деревцем пустелю звеселити.
І як вона замилується словом
Чи прикипить до полотна твойого,
Чи спеку перебуде в тіні крони,-
Так прокладають стежку до Любові.

Ім`я зберігала лиш пам`ять піску ,
дві хвилі-і щезло воно..
Коли роздивився тебе близьку,
відчув ,що існує дно…
Дно марних надій і переживань,
тяжких і болючих втрат.
Все ,досить істерики , мозок -повстань,
туга - я тобі не брат!
Роки реставрують серце моє,
твоє вони досі рвуть,
мені дивідендів це не дає,
та справді не в цьому суть.
Важливо не те, як ми назвемо
події і сенс речей,
оцінимо зміст суперечних вимог.
Важливо-це блиск очей,
закоханих насмерть .І передчуття
не зрадило і тепер:
якщо не з тобою ,то вже за життя
для тебе я був помер.
І совісті сповідь не займе слух,
образа не стулить губ,
які пам`ятають ще зайвий рух -
ім`я бездиханний труп.


2006

Слова,здається,наче порх..

Слова-коротка лише мить...

Слова,здавалося б - нічого,

Та сильно звучно в серці прогримить,

Лише одне єдине слово,

Лише в одну коротку мить.

Слова-то найсильніша зброя,

Шалений поклик хвилі моря,

Яка розіб'ється от-от.

Якби ми вміли володіти,

Святою силою тих слів,могли вони тоді б летіти

Шалено,ніжно,мов любов.

Могли б зігрити серце,

Душу відігрити,від того холоду журби...

Могли,та ми не зуміли вберегти

Оті слова,немов скарби..

Таке життя,така є я...

І вам не дітися від цього.

Ви мусите придумати ім'я

Буденній дійсності,і,може,

Пастельні,темні кольори буття

Розвіє вітер,наче порох...

Ви мусите!Розвійте!Розженіть!

Цей сум,цей подих холоду нестримний,

Мене із клітки заберіть!

Благаю,випустіть,хоча б на мить

Мене...

Тоді на крилах вітру полечу туди,

Де сонце душу відігріє,

Червоні маки зацвітуть

В моєму серці,як надія...

Легенький вітер обійме і тиху пісню заспіває...

Та там не буде лиш тебе,

Тебе лиш там не вистачає...

Живи сьогодняшним і вір,

Що спокій переможе біль,

Що все життя,то лиш ігра...

Ти маєш правила лиш знати,

Щоб йти вперед-перемагати,

Не впасти на шляху своїм!

Бо лиш від тебе ,знаєш сам,

Залежить лише твій фінал,

Бо лише ти,творець її-

Несправедливої ігри...

Ти знаєш,що немає вороття назад,

Не можна туди відступать,

На старт не повернутись вже,

Нажаль...

І навіть,коли втрат зазнав великих,

Не падай у відчай ти несамовитий...

бо ти живеш один лиш раз,

Не трать на марно свій єдиний шанс!

Це я,це я кажу тобі.

Що не мине кохання,

Воно живе в моїй душі,

Хоч йде вже мить остання...

вже скоро я піду з Землі,

Куди піду-не знаю...

Та біль вбиває всі думки,

А я вдихну востаннє,

Легенький,ніжний вітерець...

Вже відчуваю я кінець-

Свого життя...

не буде туди вороття,

Де ті вуста.

До слів кохання,

А я стояла,мов німа...

Згадала це востаннє.

Бринить сльоза ,біль тіло огортає...

Відлітає вже душа моя,

Вже тіло покидає!

Якби продовжити життя,

Хоча б на мить,хвилину,

Хвороба мрії відняла,

У цьому смерть допомогла,

Мене з тобою,милий,розлучили...

Самотність,наче тінь,

Вона завжди є біля мене,

І навіть,коли я не сама,

Коли,найдорожчі люди,

Мене оточують…дарма…

Самотність супроводжує повсюди



Рятунку від самотності нема…

За що мені найтяжчі муки?

Я чую тихі її звуки,

Після тривалої розлуки,

Я відчуваю дотики її…



Самотність,як небесна кара,

Все далі , далі й до нестями

Моє життя заполоняє,

Бере в полон думки мої



За що?!

Була я навіть не лукава,

В своїх я вчинках,у думках…

Навіщо ж доля покарала…мене



Самотність, як троянда дика,

Яка однісінька зростала,

В моїй душі шипами стиха.



Як хочеться бистрійш звільнитись,

З полону того й побистрійш ,

Із щастям воєдине злитись,

Щоб без турбот і без ночей,

Коли ти сам на сам з собою,

З минулим і прийдешнім днем.



Коли до купи ти збираєш свої страхи,

У серці під замком тримаєш,

Подалі від людських очей…



Та вірю я в майбутнє щиро,

Самотність пійде,знаю я

Попереду я бачу світло,

Своє життя,нове життя!

Осінь ..і твої очі -
Суспільний спокій і журба.
Навіщо снишся ти і досі?
Коли душу огорта-
Холодна осінь,сіра осінь…

Звучать ще й досі ті слова
Слова,слова,як жовте листя,
Як краплі чистого дощу.
Розсипала своє намисто
Засохла горобина у саду.

Верба вже похилилась над водою
Їй вітер шепче журливі пісні,
Тремтять гілля,покритії росою,
І я згадала,як з тобою
Сиділи ми на березі оцім…

Тоді, я покохала осінь,
За прохолоду її дня,
За те,що пам*ятаю досі
Твої останнії слова…

А сонце вже зайшло за обрій,
Не відчуваю я тепла його,
Напевно,це не та вже осінь…

Страшні страждання мені приносить
Суха троянда у душі…
Її шипи тугійш зжимають ,
Від цього сльзи на щоці…

І я зливаюсь з днем похмурим,
Тепер, частинка я його…
І сподіваюсь – осінь,
Всі спогади з собою забере.

Я так люблю писати вірші,
Про почуття,думки.
Це ніби сповідь серця чиста,
Я вливаю у рядки,все те,
Що не байдуже мені.

Пишу я не заради слави,
Не хочу я сподобатись нікому,
Пишу,тому що так вважаю
Душа моя заквітне знову

Мої вірші не пахнуть свіжою росою,
Вони не л*ються,наче річка,
Лягли на серці кришталевою сльозою,
Та на підвіконні ще не погасла свічка….

І поки полум*я горить
Не перестану я творить…
Віршами буду довго жити…
Я не дозволю вам судити їх…
Мої вірші-і мій лиш гріх….

Куріло ,стелилось і димом лягло
на чорне обличчя землі…
Порошею Бог засипає село
і все ,що там є у селі.

Колись тут зростали овець табуни
і ми їх ганяли малі,
а нині –бур`ян і степні буруни -
нічого нема у селі.

Згадаю-і молодь ,і купа розваг,
і все так буяло ,цвіло.
Колосся раділо ,умите в росах,
а зараз-вмирає село.

Та декілька хат зберігають тепло,
тепліють ще декілька душ.
Лиш їм завдяки ще не вмерло село,
і пам`ять про нього не руш!

2010 р.

Просто хочу тебе привітати,
від душі так, простими словами,
без мажорних гучних інтонацій,
патетичних прикрас і овацій.
Просто хочу собі привід дати
доторкнутися хоч би листами -
знаю, чесно-і нігтя не стою -
до тієї, що вже не зі мною…
Просто хочу тобі побажати,
зберігаю що в самому серці -
залишатися тільки такою -
найсправжнішою ,хай неземною…
Ти - Богиня, що скинула шати ,
відчинила до святості дверці …
Ти - повітря, нестачу якого,
відчуваю ще більше, ніж Бога…

Часу плин вражає наче месник,
Повергає в бездну небуття.
Спогад очі сині тихо пестить,
Як матуся на руках дитя.
Їх ясу щемливу і привітну
Бережу непам'яті на зло,
І палка снага у серці квітне,
Наче літ розлуки не було.
Золотом осіннім луки хворі,
Вороття у провесну нема,
Тільки очі сяють наче зорі
Над гіркими втратами всіма.

26.11.12

вітряно дихав день,
плутає ранок-ніч,
світло хвилинних ідей -
нам би тебе, Фарадей.

вітряно на душі,
розум вагань не зна.
кидає-підкида,
кидає-відкида.

вітряно дихає ніч,
тисячний чую спіч,
гра у картковий «біс!»,
падає хатка вниз...

вітер мене гойдав,
кидав і підкидав…

страусом, журавлем...
краплею чи дощем,
спогадом чи життям -
спамово-тихий злам...

вітер тебе гойдав,
кидав і відпускав…


вітряно диха ніч,
зоряний всюди кіч,
світло хвилинних ідей -
де ти, новий Гемінґвей!

Я не люблю ходити голим,
Це ,достеменно, точний факт,
І не люблю дешевий одяг,
Хоч в грошах я не маю фарт.

Шукаю дочку мільйонера,
Накинув оком у партнера:
Банкірська пава, справжнє чудо,
Лиш під вінець – і гроші будуть.

Та забажала підписати
Угоду шлюбну, щоби знати,
І у труну вона з грошима,
А я з обручкою, вістимо.

Что замысел?
одна пыльца
на крыльях бабочки,
что упорхнула юрко,
лишь отпечаток
вещего кольца
на чутких пальцах демиурга.

Всі мужньо сльози стримують свої
У колі вірних друзів і сім'ї,
Тобі не треба вуст,очей чи рук,
Бо наші душі наче спільний дух.

Так сумно плаче соловей,
Десь над рікою у калині,
Через село далеко лине,
Як сумно плаче соловей…

Про милу згадує весь час,
Його кохання непомірне,
А серце трепетне і вірне
Співає пісню раз у раз.

Впритул розстріляна у схронах,
катована в концтаборах,-
вона - як сонячна корона,
Тризуб святий на прапорах.

В якому грає слово "Воля",
як Божа свічка й блиск меча -
не проміняй її ніколи
на шубу з барського плеча.

Боярська шуба - вража мова
дає посади й мідяки -
та обертає в безголових
Марків Безрідних - козаків.

Отамани, сиві, мов тумани,
Кошові, заледве ще живі,
Вигрівають давні свої рани,
Лежачи на сонечку в траві.
Вже птахи збираються у вирій,
Стигне у Славутичі вода,
Порожніє шлях на Трахтемирів,
Осідає курява руда.
А в Халеп’ї – от яка халепа:
Ходить відьма згорблена, стара
І чутки розносить, що Мазепа
Замишляє зрадити Петра.
Отамани ж, сиві, мов тумани,
Й кошові, заледве ще живі,
Схвалюють гетьманські тайні плани:
"Є ще голова при булаві!"
Та вже глухне Глухів,
А Полтава,
Потай від Московії,
Гада:
Що ж то буде –
Слава чи неслава?
Що ж то вродить – радість чи біда?
Котить Ворскла хвилю темно-сіру,
Сонце вже не гріє, не сія,
Вже везуть з холодного Сибіру
Згаслого для слави Палія.
Отамани ж, сиві, мов тумани,
Й кошові, заледве ще живі,
Кутаються в зношені жупани,
Згадують тріумфи бойові.
Спить Батурин –
Гетьманська столиця.
Безпробудна й Запорозька Січ.
Молодик, яскравий, мов жар-птиця,
Стереже трагедії сторіч.

1997

«Козацькому роду нема переводу…»
Високі могили
степи стережуть,
І пращурів коні,
Забрівши у воду,
Пливуть до нащадків, заклично іржуть.
Озвися, бандуро, дзвінка і басиста, –
Немає Мазепи,
Нема ж і Петра!
Історія наша правдива і чиста,
Й вовік незмілима,
Як води Дніпра.
Зруйновану Січ поминаймо не всує –
До неї з повагою ставився Маркс,
І слово Сірка повнокровно пульсує
У серці і в пам’яті кожного з нас.
Пишаюся тим,
Що козацького роду,
Що я українець по мові й крові…
Великому роду нема переводу –
Ми досі живі,
Після в с ь о г о – ЖИВІ!

Бабуся в « Оптику» зайшла. Питає там вона:
- Які найкращі з окуляр? Яка у них ціна?
Всміхнулась дивно лікар їй: - У нас найкраще все.
Скажіть, що саме треба вам. І я принесу це.
- Мені потрібно номер три. СкажУ вам тет-а-тет.
Синок купив, але не ті. Чомусь не той ефект.
Мені онук Мишко сказав: купи, якщо знайдЕш.
Тепер найкращі з окуляр,- то, ясна річ, 3D ( три де).

Мой сын, любимый человечек!
Как долго и тяжело к тебе я шла…
Как много боли претерпела,
Как много счастья обрела!

Вся жизнь моя наполнена тобою,
Тебя люблю и для тебя живу,
Тобой любуюсь ночью, укрывая,
И радуюсь, когда кормлю.

Хочу чтоб вырос ты здоровым,
Веселым, бодрым и счастливым,
Людьми любимым и дружбе верным,
Высоким, стройным и красивым.

Хочу, чтоб жизнь тебе удалась,
Любовь взаимная была,
Хочу, родной, тобой гордиться,
Сегодня, завтра и всегда.

1982г.

Вустами шерхлими німу ворушу тишу,
На вістря вій нанизую пітьму,
Гарячим подихом в повітрі я колишу
Холодну смутку лінію пряму.

Я своїм усміхом зітру печаль і тугу
І висмію все те, що так болить;
Свою ж собою розчиняючи напругу, -
Синицею впіймаю щастя мить.

Вхоплюся міцно я за хвіст тієї пташки
Маленькою людиною. Політ!
Втомився я за журавлем ходити пішки,
Втрапляючи в застиглий, власний слід.

Що за жінка? Завжди десь заносить
цю кусючу, як осіння муха, стать:
у самої вірші правки просять,
а повчає ще й пародії писать.

Ритми збиті, рими дієслівні,
а сюжет… Я зі стільця ледь-ледь не впав,
бо плете рожеве і наївне
ця поплічниця пегасових забав.

Що ви, браття, Кока не жорстокий,
та повинен я Росі вказати край:
- Перш, ніж виїдати Коці око,
із очей своїх колоди повиймай.

А я люблю ходити голим
(Єдина правда з напівправд)
І не люблю носити одяг,
Хоч маю стайню гарних авт.

Мільйонів є у банку трохи
І, аби їх не трафив грець,
Накинула на мене оком
Донька банкіра. Під вінець

Готовий з нею – але просить,
Що хоче одягти фату...
Навіщо їй крутити носом?..
В самій обручці я іду.


26.11.2012

я цю церкву пам’ятаю споконвіку
ми тут з мамою старцюємо щоднини
мама п’яна і безсила… я – каліка…
дощ сьогодні… не було ще ні людини…
мама каже Бог скарав її за зраду
(в мами астма – вона дихати не може)
я й пішов би в опікунську оту раду
та ніхто крім мене мамі не поможе…
знову супом нагодує сторожиха
учорашнім із картоплі і капусти
мама про «любі мєня» співає стиха
в шлунку пусто… в серці пусто… в світі пусто…

слава богу – дощ ущух – у небі сонце
буде тепло… будуть люди… буде їжа…
янгол дивиться з церковного віконця
пес кривий мою порожню руку лиже…

Знову думи, як у вирій журавлі,
Не дають на мить спокою голові,
Навздогін одна за одною летять,
Крізь літа мої, де зріла сіножать.

Хоч доспілі і ще гарні дні мої,
Усе ближче наближаюсь до стерні...
І над хатою вже гуси гелготять,
І дерева про осіннє шепотять.

А на змореній жовтіючій стерні,
І на чорній переораній ріллі -
Павутинки бабиного літа,
Ніби шовком, вся земля укрита.

І трава зазеленіла молода,
Ожила в лугах, степу, садах
Одяглася у фату із павутиння...
Отака вона - пора осіння.


01.10.2012р. Надія Таршин

Кучерява вродлива дівка
Заманила мене сюди:
Звалась вулиця – Кучерівка,
Кучерявились тут сади.

Дівку звали Катюша, Катя,
Як у пісні із тих часів,
Вітровіялось її плаття
Безпоясно між полюсів.

Ледь прикриті грудей півкулі
В мандри кликали чарівні,
Та облудні сільські зозулі
Накували їй більш, ніж мені.

Старші хлопці – не підступися –
Брали Катю в тісне кільце,
Й – недоросток – я з цим змирився:
Збіг із вулиці манівцем.

Досі бігаю манівцями,
Не зустрівши її ні раз,
І покрилась душа синцями
Від її синьооких образ.

2007

Мости-перевесла, човни в осоці,
Тріпоче серденько, як птаха в руці,
Полоще вербиця зелене гілля,
Чиєсь невимовне шепоче ім’я.

Поділ підкасало, - забродить дівча,
І лащиться хвиля, йому докуча,
І небо бездонне лягає на плечі.
Вечір.






м. Біла Церква

А я не вмію, Янголе, без Вас...
Темніє небо під покровом ночі.
І гасне зірка, що останній раз,
Торкнула хмари сіроткане клоччя.

Серпанний голос - незникомий слід,
Де пролетіли днини галасливі...
Та я б віддала геть усенький світ
Лише б десь поруч Ваші очі сиві!

Шаліє віск і мов чужа струна
У далині видзвонює безвір’я -
Ви ж не зійдете з того полотна,
Де миготять поранені сузір’я.

Не простягнете руку чи крило,
Аби вознести в піднебесся мрію...
Чомусь життя отак вже повело,
Що я без Вас, мій Янголе, не вмію...
(22.11.12)

Знущається безсоння наді мною:
-Що, голубе, вовтузишся, не спиш?
Ось – Муза притулилася спиною
і зваблює. Не муч себе! Облиш!

Усе шукаєш чудо-рим і клавзул?
Прозорості вишукуєш? – Бредня!
Як не зійдуться поетичні пазли,
хіба для цього не стачає дня?..

І я міркую: «Чую мудрі речі.
Як Муза спить – які-бо вірші? Ну?»…
Я ніжно обійняв її за плечі
і,.. позіхнувши солодко, заснув.

25.11.2012

І сонними рухами ріжмо ми черево,
Стонами, криками, насичені маревом,
Тієї розпусної монахині, що нам
Заправляла канабіс у трубки.

Під чергóвим поривом-відривом,
Кружлятимем у пристраснім танці
Під впливом Б52-им, глядітимем
У підірвану стелю, неначе у дзеркало власного его.

Ти знаєш, моя хмільна колего,
Що зіркú деколи сиплять чарівні моменти?
Їх ми карбуєм у власних каналах,
Даруючи жителькам ночі можливість пошани.

І розписи Гігера наші стіни кохатимуть стрімко,
Й відсутність диванів запалить горлянки,
Еверести книжок і знедолені карми
Спочиватимуть у нашій самотній альтанці.

Ти кажеш, Дерезо, що так ми заробим квиток в один бік,
А мені місто лярв і різних чар-зілль
Нашіптує долю-окрасу, що його стéжками
Внесем іскру й кураж до наших життів.

Немає див...
Безбарвним є цей світ -
Збентеженість доповнила печалі
Буденність гомоніла знов "Привіт"
Й вела у переходи і у далі

Немає див?
Немає новизни?
А зіронька дарує радість світу -
Дев"ята із сузір"ячка Овни,
Що в душу урізається гранітом

Немає див?!
Є ж імені ціна
П"ять літер зображають п"ять хмаринок -
Неначе від солодкого вина,
З"являються вмить радості приливи

Немає див?!
Пронеслася гроза...
Веселка - ніжнокольорові вірші,
Що ангел так натхненно написав...
Ці вірші про створіння наймиліше

Немає див?
Можливо, це не так?
Бо ж лілія лікує душу щиро
І паросток надії лине в такт
Пелюстки промовляють слово миру

Цих образів вже так багато є,-
Вони сплелись в її очах казкових
Пізнав її - і розумієш: диво є -
Таке хороше, щире й загадкове!

На могилу прийду, помолюся до Господа Бога.
Припаду до хреста і вклонюся землиці святій.
Мамо рідна моя, відійшли ви у вічну дорогу,
Залишили у серці ні з чим непорівняний біль.

Відцвіли чорнобривці, калина знизала намисто,
Крають спогади душу в самотнім чеканні зими.
Тільки пам"ять про вас, як життя джерело світло-чисте,
В час гіркої розпуки обійме незримо крильми.

А здавалося нам, що розлука не прийде ніколи.
Залишаємось дітьми тоді, коли мама жива.
Перед рідним порогом спинюся, закована болем,
І ніхто для розради не знайде у світі слова.

Та й заплачу без сліз і ридатиму серцем я гірко,
Як на прощу священну тихенько до хати зайду…
Вишня в смутку мені прихилила, мов рученьку гілку,
Наче рідна матуся на хвильку з"явилась в саду…

забідкалася осінь при грушках
залишених на зиму догнивати –
пора б іти
а ноги мов із вати
злітають оси з ліктів корчуватих
і перші клапті снігу з кожушка
хода її понура і важка
за нею курять ладаном багаття
а їй залишилося зовсім небагато:
приспати ос
тепла нагнати в хату
відголосити листя сорокате
і вимолити відпусти стежкам

Ані слова, ні звуку -
Титри...
Не до сміху -- шеренгою
Проти
Прийде вітер, хай спробує
Витре -
Оборона з гарматами -
Ноти.
Нам на вихід:
Станція -
Потяг…
У гармидер зажовані шпали...
Жаль, що струм не постійний у дроті…
В мене курочка, в іншого сало..
Світла пам'ять -- попереду ролі.
Прощавайте навік, грошолюби,
На зупинці, де позначка: "Воля"
Сподіваюсь,
Зустрінуться
ЛЮДИ!!?
2012.

(2016)

Немолода, а як хвилює
Мою уяву!

Звіддалік
Спостерігаю,
Як цілує
Її недбало чоловік;
Із вихилясом
Баляндрасом
Її волочить у танок…

Так боляче буває часом
За осеніючих жінок,
Недоголублених у шлюбі,
Приземлених аж до багна!

На чоловічі ляси грубі
Й не реаґує вже вона,
А лиш старається,
Щоб гості
Не запідозрили,
Бува,
Які двозначні і непрості
Пестливі начебто слова
Її обранця…

Розумію.
І співчуваю звіддаля,
Але ж не можу
На заміну
Їй обіцяти журавля.
Як це було колись –
Я знаю,
Що неспроможна вже вона
Здогнати журавлину зграю
Бодай і в снах
Її весна,
Як і моя,
Уже не верне,
На відчайдушність не позве.
Тендітна жінка серед скверни
Живе – неначе й не живе,
Співає – наче й не співає,
Танцює – ніби й не танцю…
Нужда з лиця її спиває
Росу – вже скоро й промінцю
На нім не стане місця –
Зморшка
Його замінить на щоці,
Й, на жаль, зітерти вже не можна
Оті трагічні промінці!

Зітхаю знов небезпричинно,
Цигарку котру вже палю –
Я жінку цю люблю злочинно
Від неї потайки;
Люблю
Її невиспівану душу,
Кринично-чисту глибину,
І стільки літ в печалі мушу
Свою злочинну таїну
Оберігати…
Обереги
Затисли,
Наче береги,
Ріку жадоби і бентеги,
Яка не виповнить луги
Зеленим рястом, щебетанням,
Веселим плескотом чуттів…

… Я з цим катуючим коханням
І жити вже перехотів!

2001

Все вийшло так, як я передбачав,
Як дощ наплакав, потяг накричав,
Як сосни нашуміли в Ірпені,
Як білка написала на сосні.
Ти не спіймала птаха на вітрах,
Зате твій страх розсипався упрах –
Ти в порохні по щиколотки ніг
Стоїш на перехресті ста доріг.
Направо підеш – продано любов…
Наліво звернеш – зраджено ізнов…
А прямо… так попалено ж мости…
Згадай, як ти літала!
І – лети.

1995

В мене мерзнуть лапи,
Мокрі-мокрі вуса…
І в траві царапно,
Щось кота там вкусить…
Перші кроки в іній,
Хутро пропаде, боюсь…
В мене змерзла спина,
Чуєш, під ногами Хрусь!
Що то за бенеря,
Що то за напасть,
Вже чому не серпень,
Гра чом не вдалась?…
Кіт заходять, бачиш,
Хутко поступись!
Цей «осінній шабаш»,
За вікном залиш!
Теплу-теплу ковдру,
Подавай Нам в мить!
І гляди, знадво́ру
Можуть «Білі» налетіть…

Гордо хвіст тримають
Кіт, «його величність».
Знає він – не знає,
Яка «спека» в січні?..

20.11.2012р.

Душа по вікна намерзає, немов зимовий монастир.
Мене вже меншає… Немає... Застиглу руку відпусти…
Мені вже сніг ладнає постіль. І ясно світиться крізь дим
кленовий крихітний апостроф на темних письменах води.

…Твоїх пробачень лід колючий. Твого «люблю» несхибний ніж.
А я скінчилася. Не мучся. Оддай тепер мене мені.

Чомусь фантазії усі
кружляють лиш навколо тебе,
як Сонце обертом осі
на вертелі наколоте. Без
сумнівів не зміг заснуть :
дивлюся в ніч ,читаю Канта,
та розум мучить долі суть
і годі знати гірше ката.

Ти так підступно підійшла
і все нараз загородила,
пощезла грань добра і зла -
постала світу третя сила.
Чи це кохання, чи така
забава, схожа на кохання,
єднає міцно, на віка ,
два полюси світосприймання.

І я, затиснутий між цим
абстрактом спільного тяжіння,
знавець потайливих місцин
і зон бажання і жаління,
не можу навіть ворухнуть
частиною якоюсь тіла -
зворотній ще відкритий путь –
щоб не злякалась ,не злетіла.

Так, я- маестро, ти в руках
моїх лише знаряддя –скрипка.
І кожен рух мого смичка
не тільки половиці рипа .
Ні ,я – мисливець, ти – трофей,
повішений на дошку слави.
На капелюшок кожна з фей
скубнути мріє пір`я з пави.

Зірву останню квітку ,у неволі
хай тішить її запах...та мені
минулого кохання не доволі
зігріти навіть цвяха у стіні.


Якраз на ньому висить твоє фото,
воно пусте, та й ти там без вбрання-
хвилює тільки спогадів болото,
що бродять із півночі до рання.


Та не знімаю-є якась іскринка,
ще й закриває у шпалерах брак.
Важлива не наявна там картинка,
а почуття, що склалися не так.


Не прагну, щоб була до мене добра,
пишу, бо розумію я щораз:
пора звільнити твій цікавий образ
від тумАну надуманих образ.

Моя свіча свій строк недовгий догоріла,
проте нехай не гасне в пам’яті свіча,
щоб кожен раз, коли в повітрі пахне хлібом,
ти шанобливо запах той до краплі відчував.

Знесеться вчора колосками й болем,
образою й безсилими сльозами.
На вулиці перед очима раптом стане поле,
і людство – сіро-чорні в ньому плями.

Статистика тому найліпша проза,
цифри - кращий дріб в рушниці ката.
Серед буденного зблисне секунда злості,
запалена холодним ходом фактів.

Моя свіча недовгий строк горіла,
маленьке слово довше прогорить, я сподіваюсь,
щоб жовтий хліб солодким золотом лежав на скатертині білій,
і лиця на старих світлинах усміхались.

У рим недолугих в полонi,
в угарі вiд магii слiв,
плетуть лiтератори соннi
рядки одноденних вiршiв.
А що ж, як вони вiдчувають
i небо, i сонця заряд,
телятко, вербичку у гаю?-
тому допiзна і творять.
Слiв апофеозні єднання
вишукують у словниках:
умочують долю в кохання,
стожари стокрилять в вiках!
Що думка бува неглибока,
а iнколи й зовсiм нема-
це ж не для стороннього ока
i не для плаского ума!
Важливо- людина хороша
писала цi добрi вiршi,
незграбнiсть сховала пороша,
програв хто- хай заздрять в душi.
А спiлка письменникiв знає
кого номiнує цей раз:
хай деколи рими немає,
та є вiдповiдний наказ!

З обличчя, наче черви, лізуть вени,
Сатирик у вбиральні зашморг пестить.
Цинізм уже прописано у генах.
Для честі й досі забагато честі.

Флейтист пропив і флейту, і пюпітр,
Учитель б'є по нирках п'яних учнів.
Симпатії вимірюються в літрах.
На бійню - гончих, під корону - в'ючних.

Вночі двірник мете сарказм із хати.
Підошви лижуть землю мов востаннє.
Завжди є час, аби ліпить горбатих,
А для життя - ні часу, ні бажання.


24.11.2012.

Я такий же, як Ви графоман,
Безпричинно невпинно щасливий,
Десь і в чомусь, в душі хуліган,
Про кохання співаю грайливо.

Сперечаюсь з собою в думках,
Але з ним, сперечатись не смію,
І живу у житті , а не снах,
Хоч римую банально, як вмію.

Я такий же , як Ви графоман,
Не вважаю себе я поетом,
Через те, поетичний наган,
Мій стріляє, стандартним куплетом.

У Мартина із-під носа
Вкрала ґава хліб з підноса.
Зажурився кіт-сплюха:
«Що за доленька лиха?!»
Нагодилась сіра миша,
За кота-дурка мудріша,
Носом сміло повела,
Стиха мовила слова:
«Треба менше ґав ловити,
Якщо хочеш добре жити!»


13-15 листопада 2012 року