А я гарна, а я гарна,
Краща всiх у свiтi,
Наче сонечко ранкове
В золотому житi.

Не троянди пурпуровi
То такi гарненькi,
Це iз вуст моїх злiтають
Казки солоденькi.

Не веселка то дугою
У блакитi сяє,
Погляд мiй в куточки серця
З неба долiтає.

То не зiроньки упали
Золотавi з неба,
То в очах горять бажання,
Їх вгадати треба.

P.S. Це завiршована мною розмова почута
вiд однiєї дуже вродливої та вiдвертої панянки...

Під зоряним небом танок танцювали,
Від ритму шаленого зорі упали,

Впіймала ті зорі русалка кмітлива,
Тепер буде жити у хвилях щаслива.

У коси віночок зірковий вдягла,
Враз хвиля русалку сховала мала.

Тепер у Десні, під старою вербою
Ті зорі палають вночі під водою.

а ліс поважчав ліс позолотів
лежать мов гарбузи нагріті дзвони
а в серці пісня вивільги холоне
і сонце обривається червоно
в щодалі більш відчутній самоті

спустошення здіймає мідний щит
світ за очі жене птахів співочих
і душу роздирає жовтим клоччям
а літо бабине нічого не пророчить
а літо бабине розгублено мовчить

Ти жалій не мене,
А майдани, наповнені листям.
Замітає двірник
(Як він сміє?) надії крихкі.
Після щастя мовчать
I ніколи не плачуть опісля.
Аж до хмар не летять
переплетені руки важкі.

Ти люби не мене,
А на мапі позначене місто.
Впорядкований рух
Цих манiрних суботніх авто.
Я колись повернусь.
І до тебе приїду я, звісно.
Листопадом з’явлюсь
У ментолову нiч без пальто.

Ти бажай не мене.
Все минає – миттєве i вiчне.
Цей нестримний двiрник
(Як він сміє?) не кличе тепло.
Вже не крапки вкiнцi,
Тiльки знаки стоять окличнi.
I за спиною – бачиш –
З’явилось одне крило.
20.10.2012

Ой,схоже,що всі ми поранені :
В розмовах -- кому що болить.
Здається, що боляче й каменю,
І світ закінчиться за мить.

Десь ділася радість народження,
Схолонула магма життя.
Я цього не знаю, і отже я
Якесь нерозумне дитя…

По яблучку, яблучку, яблучку
Наївно так всім роздаю.
Стрибаю я через скакалочку
В якомусь домашнім раю.

А гляну навколо : як опіки,
Вже свині біблійні повзуть.
Я ще не пророк, але ох які
Почулися світло і звук.

То, значить, зріднюся я з іншими,
Не гулі наб’ю, а ціну.
І ніби в кіно -- став успішним я,
І долю люблю осяйну.

2012 рік.

П’янкий поцілунок гарячої осені,
Мінливість захоплень у плинності літ
І слід від утіх, і кохання у голосі,
І пристрасні рухи, і руки, що під...

Підводять, тремтять, видають, не розстібують,
Збиваються з ритму і грають не в такт
На клавішах часу мелодію "Вірую",
На клавішах честі - симфонію. Так

Усі завойовники йдуть на галявину
Щоб здати і здатися. Впасти навзнак.
Викрешує блискавку прагнення погляду
Під музику поклику. Класика... Рак

Посвистує десь на горі. А маестро
Уявний сюжет зігріває оркестром.

21.10.12

і тоді полетіло начиння
(чудова глиняна мисочка
з зеленим розписом, біжова
– ущент її та терпіння!!)
залишилась тоненька рисочка
цівочка вином діжковим

кішка зорить очиськами
юрби уламків хихочуть
в'ються плющами здогади
нашорошились вітриська
(в синьому передноччі)
кошлатились наші спогади

і тоді розлетілись зграйки
крученята й круки дорослі
зупинили вазонки танці
(сердешні сердечні лушпайки)
– досить! годі! шаленці коханці –
мов уперше насторч наосліп

2012

День у погоні за тінню…
Мозок вовтузиться з лінню…
Так, в боротьбі без надії,
теплі закопують мрії.

Землю холодну вологу
їй на обличчя , на ноги…
Мрію рідненьку живую…
Щоб не благала, не чують.

Поминки справить байдужість.
Мрії нема, а ти - лузер!

Вісім котів на удачу, бувай, моє сонце!
Вийшла на старт нова електричка зелена.
Заспані вікна сірих будинків сонних
Вісім годин будуть тікать від мене.
Вісім годин погляд ловити буду
Різних очей: щирих або не дуже.
Боже, наскільки різні бувають люди:
Щастя – навпроти, поряд сидить байдужість.
Їдемо всі, хто і куди? Цікаво.
Вісім котів, мабуть, за нас мудріші.
Швидше б доїхати, вийти і випити кави.
Вимкни їх, Боже! Спокою б, кави і тиші!
2011.

Початок вересня годує ніч з руки.
Іду не пізно, але вже темніє.
Десь пахне здобою, у когось – пиріжки,
І повний місяць в чорнім небі мліє.
Початок вересня, на застібці душа.
Як «блискавка» на батьковій «Алясці»,
Розстебнуться прозорі небеса,
Розсипавши, як ґудзики, на щастя
Пророслі зорі. Висипавши вщент
Пропахлі димом вечори останні
Вже завтра день зійде рясним дощем,
Геть нанівець, а потім сонце встане.
2011.

Я мовчу уже декілька віршів підряд,
Іще падає дощ із вчорашніх небес...
Ти ж бо вигнав мене, але я ще стою у дверях...
І душа ще влаштує свій мітинг тобі у протест.

Я не пишу вже декілька віршів підряд,
Бо затерпли слова і мовчать на папір.
Та колись ти слухняно читатимеш, наче мій раб,
Мої вірші тобі із найкращих словесних сортів.

Я мовчу уже декілька віршів підряд.
Я озвучую дощ, та краплини німі...
На увімкнення гучності треба провести обряд,
Треба так написати, щоб ти промовчати не зміг.

2007

Звірятко невгамовної душі
блукає в тілі,
що воліє вмерти.
Ти вперта!
Я? -
вікно в осіннє небо,
жовтий лист
чи сповідь,
чи липка надія?
Стерти!
І з докором сумління
вийти геть
Звірятку
невагомої
душі.

Мав би на море сіть –
міг би торкнути ці
мушлі, де вгрівся шум.
Чуєш? Це я спішу
вилитись на вітри
мовою хвиль і риб,
шибами отрясти
зашморг нічний сльоти,
вигнати з тіні страх,
вигнутись на устах,
кутики навести,
брівоньки розвести,
в серці спалити біль,
стати вогнем в тобі.

Тільки де сіть ота?
Душить слова сльота,
тінь переходить в тінь –
міряє вуха стін,
світло вражає днем –
ріже болить і тне,
кутики – ямки брак,
брівоньки – болю знак,
серденько – сіль одна...
висохла чужина...

19 Жовтня 2012

Кость в газету дав рекламку « Хто бажає, прошу.
Шафу я віддати хочу. Просто так. Без грошей.».
Через день вже зранку дядько стука у ворота.
Глянув він на древню шафу. Аж роззявив рота:
- Річ добротна, досить давня. Як то вам не шкода?
Буде ще щось непотрібне, - візьму при нагоді.
Швидко шафу на машину. Дядько руку тисне:
- Може ще щось є задурно? Ви мені лиш свисніть.
Кость в задумі зморщив лоба: що би ще віддати.
Раптом хитро він всміхнувся: - Дам! Чого ж не дати!
Без питань! Ловлю на слові. Маю я ще дещо.
Так і буть, - беріть без грошей … найдорожче - тещу.

Спочатку він повикидав
всі чорні букви,бо чорні…
А як прийшла зима, повитирав
всі сині, бо холодні.
А як зробилося нестерпно тепло, -
всі жовті і червоні.
Лишилися лише зелені й тло…
Хіба то я трава!?
І зостались непорушними права
лиш білої суті аркуша паперу,
що без звуку
волала: БУКВУ!

***
Тонкий-рожевий профіль панував
на синім тлі холодного квадрата,
а скромний усміх винувато:
а я красива!.. вав.

***
Текст чорний чорною рукою
написав.
Ніяк не налюбується «святою» чорнотою,
лиш білий проміжок між букви
дратував…
Так бракувало повноти для чорних відчутів -
перелетів на чорне тло, мов крук…
О!...
і пропав…
2012

худ. Ярослав Саландяк - Перепетії "чорного" квадрата 2.

Гончара я полюбила...
Глечики пузаті
Вiн годину вихваляв –
Треба купувати.

Купувала, купувала
Глечики пузаті,
Захотiв мене гончарик
Та й поцiлувати.

Хай цiлує, хай цiлує,
Щiчки пiдставляю,
Я гончарика свого
В себе закохаю.

Поклич мене, поклич – жеврiє ранок,
Троянда сонця розкриває пелюстки,
Вiтрилом бiлим у Деснi серпанок
Замалював до берега мiстки.

Шепочуть хвилi тихо про кохання
Яке у серцi ще моїм бринить.
Поклич мене, поклич – одне бажання,
Яке до тебе думкою летить.

Вона – наче пiсня, що в серцi дзвенить,
Мов ранок розкiшного лiта,
Безмежного неба висока блакить,
Чарiвнiсть духмяного жита.

Вродлива, та вродою зараз цей свiт
Не в змозi нiхто здивувати,
Шлiфований сяє пiд сонцем гранiт,
Та камiнь що може сказати?

Турботливий погляд очей чарiвних
Назавжди мене полонили,
Не зможу прожити й хвилини без них –
Такi вони добрi та милi.

Тіла гладенька пудра,
бронза нічних спокус:
я – твоя камасутра,
ти – мій палкий індус.
Пристрасті аритмія:
Ра закипає в нас -
злилися дві стихії
ритмікою стегна…
Що нас чекає завтра,
знає лише весна:
я - твоя Клеопатра,
ти - мій ковток вина.

Передумано, перетомлено,
заколисано зойки, стоплено –
гонихмарнику, пересвіте мій,
посміхаєшся з-під русявих вій;
душе зсяяна, розчерешнена,
солоди мене, притиши слова,
колиши мене, напувай дощем
чорноземний пил, серпанковий щем

2012

Доживеш до старості...
Може доживеш...
Крізь колючі зарості
до життєвих меж
душечка натомлена
дійде підтюпцем,
змучена, надломлена
із сумним лицем...
Гаснутимуть свічечки
ув очах без сну -
дві солоні річечки
скроплять ту весну,
де буяла молодість
і цвіли сади,
де у діжах солоду
грілися меди
тіла молодечого,
юний серця хміль...
Захід твого вечора
не тривожив біль -
все тоді здавалося
вічністю тривким,
зморшки не торкалися
юної руки...
- Де ж ті весни згинули,
у яких літах?..
Скрушно самотиною
зойкне сивий птах...

2012

Занадто земна в цій осінній печалі,
Коли межи злата листків
Шукають вітри онімілі скрижалі
Засіяних щирістю слів.

І скапують зорі на вулик утрати,
Де пахло медами колись.
У грудях розпуки - квиління страпате,
Дощами зашморгана вись...

Прости за розірвану шально надію,
За видумку серця під ніч!
Небесною панною бути не вмію...
У пам’яті вицвілих стріч

Ридають самітні розгублені тіні.
А небу не визріти дна,
Де губиться ехо в печалі осінній:
Безкрила, нелітна, земна...
(10.10.12)

Так журливо лине
Поклик журавлиний,
Падає-спадає болем на траву.
Ген, понад лісами,
Попід небесами,
Стелить-вистеляє осені канву.
Через тин, на стежку,
Тче павук мережку-
Срібно так вилискують ниточки тонкі.
Вітер котить полем
Перекотиполе -
Хтозна де й зупиняться м'ячики прудкі!
Явір став над ставом
Вже не кучерявим -
Попливли листочки стиха по воді.
Очерет стіною
Наче йде війною,
Догори здійнявши качалки руді.
Край мого городу,
Чарівна на вроду,
Прихиля калина грона аж до ніг.
Ніжна і рум'яна,
Мов та юна панна,
Буде пломеніти, доки й ляже сніг...
2009р.

Моя любове середзимна,
На щастя ти чи на біду?

Ще платонічна, не інтимна,
Не легітимна до ладу;
Ще нерозділена, нерівна
Між нами:
Я в таких літах
Сивоморозних!
Ти ж – царівна
Волошкам в стигнучих житах!

Мені так боляче з тобою,
На самоті – ще болючіш:
Завжди каленою стрілою
Стримиш у серці
І мовчиш
Про все, що станеться,
Що стало
Трагічним вислідом в кінці…

Мені лишилося так мало
В степах топтати чебреці!

Моя любове неповторна,
Згорай в пекельному вогні…
Вже чорна ніч непереборна
Не розвидня і при вогні
Мені, осміяному…
Де вже
Мені боротися –
Либонь,
З ошмать словесної одежі
Вже не роздмухати вогонь
Ліричний!

О, моя любове –
Моє світання вечорове…

Телефонуєш – мов із того світу…
Я вже й забув про те, що ти – була,
Що ти – цвіла в ту весну розмаїту,
Цвіла для когось – виклично цвіла
І безсоромно! Я ж у білій кроні
Притулку не знаходив – був чужим;
Лиш забілив той цвіт дочасно скроні
І без любові літо я прожив;
Та й осінь відпалала без любові,
Та й душу вже вистуджує зима,
І дні такі суцільно-вечорові,
І просвітку ніякого нема…

А в телефонній рурці – схлип і сльози, –
Та й слів не треба… Крихітку жалю
Для тебе ще знайду, хоча морози
Давно вже вбили словоцвіт «люблю»;
Знайду я співчуття твоїй печалі,
Хоча моя печаль – твоя вина
Досмертна… Проганяю все ж чимдалі
Свою образу – зайва тут вона!
Життя минуло: ми чужих чужіші,
Та спогади нас в’яжуть вочевидь,
І я пишу ці невеселі вірші,
Мабуть же, не від нічого робить…


2001

Тайна жінки – всім тайнам тайна,
Не розгадана ще ніким.
Її чар золоте кайдання
Носять з гордістю чоловіки.

Вся із затишку і неспокою,
Із узгоджень і протиріч:
То засвітиться яснооко,
То в очах її – темна ніч.

Хто її отакою вигадав,
В плоть зодяг і вдихнув життя?
Хто й навіщо у серці вигойдав
Незбагненно смутні чуття?

Я дивлюсь, я тамую подих.
Ось вуста… Ще вони мовчать.
Тільки подив, нелюдський подив
Закипає в її очах.

Ось зіниці її кришталяться.
В них – півсвіту в оздобі вій.
Зараз станеться… Зараз станеться!..
Я в тривозі. Я сам не свій…


1971

1.
людино
із лампадними очима
з обличчям
із потрісканої глини
знекровились
давно уклінні трави
згоріли
неприборкані заграви
а серце матері
калини серцевина

на віроломних воскресіннях
палих
дощів снігів і зір попутних
підносить груди вдих
за тих
всесутніх
хто вже посіявся
в нетлінність
у тишу карцерну
впустив коріння
набрався висі
і затих оклично

2.
людино
з поглядом у вічність
у кожнім подиху
незвичність
перекликається зі страхом
думки ідуть
немов на плаху
в устах переростають
у словоблудну стаю

неначе всілася земля
твій видих заникає
на почорнілих берегах
де пеклом вийняті слова
при брамах агонічних раю
де вже немає
бідолах-дзеркал
що старяться
із кожним днем
та іритують

а час працює
без лекал
де подається
боронує
та не лікує
а лічить сам себе
до шістдесят
збивається
і починає знову
перебирати душі
на місцях
перекладати мову
розчавленого всесвіту
на вуличність судин
благі його почини і суди
пeрeганяє
поетапно кров-обнову
і виганяє кола із води
повіками стинає
барви кволі

3.
людино
з костуром
що застигає
як сидиш
в підгорлі
що виявляється
міцнішим
за земне тяжіння
і служить кроку
замість флюгера й коріння
він переносить неміч
і невпинність болю
доступного приреченим
та впертим
хто бореться
за кожну мить
коли зболить
її посестра

4.
людино
чиста
ненебесна
перед обличчям смерті
людино
вибілена криком
церков безхрестих
чайок безморих
кому нести
ти залишаєш небо хворе
до видноколу
з пекельним колом
де край згорає
і окриляє
вітрам дорогу
та наповняє
поштовх серця
жертовним стиском
до знемоги

5.
людино
із лампадними очима
а як тобі
у Бога

близько

19 Жовтня 2012

Попрані речі - мов стрічки весільні,
Тріпочуть-майорять на цілий двір.
Цвіте весна. Але вітри - осінні,
У їхнім дзвоні чується: не вір.

Навіщо осінь - нежадана, рання,
Чому дощі - в обличчя, навскоси?..

Душа спіткнулась у прозорогранні,
Десь на межі юродства і краси,-

І - досі там, здивована і боса,
В зіницях стигнуть відблиски руді.

            Смугляві юнки на весілля просять
Кленовий лист відносить по воді.


1991

Відлига, берУться снІжки,
І сніговичка зробили ми.
Горобчики гріють ніжки
Між спалахів горобинових.

А братик загруз по шубку
В заметові, і - не зрушить...
Шепоче про щось осудливо
Старезна скрипуча груша.



16 грудня 1990

и крикнешь ты в огонь во тьму врагу врачу
что живы мы а если нет я прокричу
не ты в огонь не ты во тьму но я в ноябрь
нас не разъять на инь и янь на ид и яд
и живы мы и оба мы живем во мне

но ты солжешь
и я солгу
и эха нет

Закурівся бузок біля кручі,
Ніч зайшлася плачем золотим,
Пахнуть яблуні густо-жагуче,
Біло котиться місячний дим.

Сумовито-протяжно за гаєм
Щось виводить баян голосне.
- Чи ти любиш, скажи, чи кохаєш? -
Може, всоте питаєш мене.

І чекаєш на відповідь ревно,
Яблуневу хитнувши фату.
Хата світить віконце даремно,
Видивляється у темноту...



1990

Я-не айсберг, я-снежная гладь!
Ни душой, ни умом не понять...

Ты внедрился в безвечный простор!
Мощный "дрейф" у тебя, ледокол!

Килем крошишь застывшую твердь:
Тает лед!А вода начинает кипеть!

Безвозвратно штурмуешь зеркальную зыбь,
Сам не зная насколько коварная глыбь!

Мне понятна твоя волевая природа...
Да и я-снежный рай-не из робкой породы!

Я-равнина без края и без горизонта!
Ты- турбинный "коллайдер Торонто"!

Набор заумных слов и фраз
Меня не трогают сейчас.

И скоро эта блажь пройдет,
Коль слово смысл обретет.

Сим трелям псевдосоловья
Уже не удивляюсь я...

И, обретя такой позор,
Я в состояньи дать отпор!

Боюсь, что в этом "сумасброде"
"Одета я не по погоде"...

Я в образ постараюсь "влезть"-
И смысл обрести и честь!

Неординарная развязка:
Ошибка- и слетела маска!

Душа не стала оголяться,
Хотя могла...Чего стесняться?

Но мне противен этот ход,
Да и событий поворот!..

Прибегну к силе медитации-
Переживу позор в прострации...

А там, гляди, в плену гламура
Сразит меня стрела Амура!

Такая сладкая липкая лесть
Вползает змеей ядовитой...
Но что-то гнусное в этом есть
Хоть ощущенья- "трембитой"!

Дамский угодник -это диагноз!
А,может, предназначенье?
Не привлекает такой прогноз.
Даже само изреченье...

Я – все, я – всесвіт, ви – ніхто,
Ви просто сон моєї тіні.
Повилізали із кліток,
Мої світанки жовто-сині.
Хліви порожні; надворі
На курнику стоїть потвора;
Тварини стали королі,
Князі тваринного терору;
Порожні авта скрізь пищать,
Перевертаються трамваї;
Вони – творці усіх багать;
Їх страхи їх не полишають;
Вони – усюди; вони – все;
Бездомні, дикі та потворні;
Кульгаві мрії хтось верзе;
Неволю їм, щури коморні;
Всю еволюцію – під плуг;
Вся революція – тваринна...
– Гей, Всесвіте, чи ти оглух?!
Хіба ж це я у тому винна?..

2004

Хильнули зайвого роки -
до Вас пристали невпопад,
ачей, було їм не з руки
минути Ваш розкішний сад.
Майстерно уплели в есей
прожитих літ, як вишиття,
оцей осінній ювілей. -
Агов, роки! Віват життя!

18.10.2012

* Ольга Чемерис – доцент, викладач курсу економіки у Львівській академії друкарства, чудова поетеса,на жаль, не зареєстрована в ПМ. Скромна у житті і у презентації себе як автора поезій. Дружина, мама, бабуся, Жінка… чарівна, мила… незважаючи на ювілеї. У коментарях - до вашої уваги один з її віршів.

Віддзвеніло срібно-пурпурово
На межі образи і жалю;
І багрянцями цвіте Покрова
Над розгубленим: невже...
                       Люблю?..





Жовтень 1990

Не суши виноград. В тебе й так забагато родзинок.
Не хвилюйся за нього, він сам засихатиме.
Я для тебе іще посаджу виноград ексклюзивно,
Будуть грона його смаком щастя багатими.

Не суши виноград. Він не встиг іще навіть дозріти.
Ти його не збирай зі своїх виноградників.
Я між ними пройшлась і за фактом моєї розвідки -
Їм ще стигнути вічності мить згідно графіка.

Не суши виноград. Знаєш, я не люблю сухофруктів.
Ти родзинками в ліжку лише пригощай мене.
Виноград консервуй - посмакуємо в ночі скрутні.
Виноградарю мій, скористайся повчаннями.

Не суши виноград. В тебе й так забагато родзинок.
Вичав з нього вино і напийся, лиш похапки!
Одружись на мені. З мене буде хороша дружина,
При мені винограду й тобі не засохнути!

2008

Ні, би порадитись з тишею,
Вдарити суті печать, -
Пишемо, пишемо, пишемо!
Тирсою вірші летять!

Часом обтяжені віршики
Гнітом безглуздих ідей.
Завтра ми станемо іншими,
Нині – йдемо до людей.

Хай у майстерні вовтузиться
Рим визначних віртуоз, -
Вийдем зі словом на вулиці,
Поки ще пишеться щось.

19.10.12

я давно вже не вірю нікому
навіть снам що нейтральні як води
я поставив вже крапку а коми
хай розставить всевишній господар
без апострофу пишу «з любов’ю»
коли «вип’ю» але ще не «п’яний»
я за нього боротись готовий
та писати слова полум’яні
я не буду - в граматиці зовсім
наголошую там де прийдеться
хоч із неба дощем сипле осінь
накопичую літо на серці
то ж чи варто писати чорнилом
розділові поставивши знаки
коли часом заходжу із тилу
й літеральні виловлюю раки

...інд і луни мокрі голубі
а голова, тіло, день і ніч Елад -
в далечІні.
не до літа волога.
і було гірко минулі дні...

...а «маха» – тіл Едем.
і на граніті
суті всесвіту: сіті нар – Гані мед.
Еліта хама?!

...не те любив. осінні сови. бюлетень...

досконалості марно шукати
але змістом крокують чудово
під мотив бойовий «ати – бати»
і забуте і знайдене слово

і позицій не здам навіть в комі
коли крапка прийде неозора
бо знайду ще нові паліндроми
коли в слові шукатиму корінь

Босоногий блудяга-вечір
Наступив на багаття жоржин,
Що палало в саду. Понівечив
Спокій свій колючками ожин.
І згадалося враз, як зухвало
Звабив квіточку молоду,
Що так щиро його покохала
Не на щастя своє - на біду...
Як чекала його щогодини
Причепурена, росами вмита,
Бо здавалось в погожу днину,
Що ніколи не кінчиться літо...
І на душу ляжуть тумани.
Неминучим стане прозріння.
Роз"ятривши сердечні рани,
Стане вечір холодним, осіннім…
Колобродять ночі предовгі,
Сірим смутком вмиваються ранки.
Розбрелися врозтіч дороги.
Рознесли всю любов до останку.

Якщо серцем загублене літо,
Прийде осінь, сльозами вмита…

Не винен ти, моя розпуко,
моя невигоєна муко,
в тім, що не міг знестИ
мовчазний сум тужних очей,
всякчасний біль моїх речей,
тягар моєї доброти, –
не винен ти.

Серед темноти моя світла днино,
моя єдиная щасливая годино!
Безтямно так, без меж любила,
що не почула, як загасла
твого чуття іскрина ясна,
що жебраком тебе зробила, –
не винен, милий.

Не винен ти, що сню ночами
твоїми темними очами,
що не згоріла, лиш обвуглилась душа,
що не живу, а мучусь днями,
ховаю спогади у погребальні ями,
а він новий знов доруша.
То пекло сущеє – моя душа.

Усім нам вертатись колись у вогкий чорнозем,
Де, наче прошарок земний, - позолочені труни.
І часу так мало лишилось, сказати б усе,
Допоки ще пальці торкають знеструмлені струни.
Нам всім повертатись колись на орбіту орбіт,
Де смажиться сонце - яйце на іржавій пательні.
Агонію листя чіпляти до мокрих чобіт,
І битись об стіну, і лізти від болю на стелю.
Нам всім не любити останню шалену весну.
За те, що остання, за те, що вже завтра не стане.
От тільки ніяк я, наївна, того не збагну,
Навіщо Ізольда ще досі чекає Тристана?
Усім нам вертатись колись у вогкий чорнозем.
І Бог посилає без Єви нам яблука з раю.
А часу так мало лишилось, сказати б усе,
Допоки Тристан на Ізольду усе ще чекає.
2012.

Я не приїду. Кольори зелені
Земля у шафу до весни сховає.
Холодних ранків вигаданих жменю
На кусень сонця знову проміняє.
Я не приїду. Від похмілля хворий
Переживеш цей сьомий день останній.
Моє «привіт», як і твоє «amore»
Не прозвучить на соннім полустанку.
Я не приїду. Саме час писати.
Не варто переношувати відчай.
На барахолці теплий плед картатий
Просився в руки й кидався у вічі.
Я не приїду. Не купила, шкода.
Бо папірців не вистачило трішки.
Яка була б осіння насолода -
В картатий плед сховати наші ніжки.
Я не приїду. Виписався спокій.
Переживеш цей сьомий день останній.
Похмілля літа вижене сороку
До сонця на осіннім полустанку.
2012.

Я людина-митець, я душевний стриптиз,
я людина-вмістилище хибних ідей,
прийде жінка-розлущений кіндер-сюрприз
і з-під кришечки випустить пару-людей.

Я людина-вигнанець із власного, я-
кий до хрипу сварився з людиною-крик,
я людина-вкраїнець, людина-змія –
все тому, що роздвоєний маю язик.

Я людина проблем, я людина питань,
квінтесенція всіх світових павутин,
я людина-чавун, я людина-титан
з головою-плутоній і серцем-бурштин.

А людина-сусідка сьогодні в кіно
чимчикує на шпильках в помаді-кармін.
Я раніше жалів би, що це не зі мно-
ю, та знаю, що я – це людина-не він.

Та якщо зі своїх двокімнатних пенат,
прожену павуків і літаючих миш –
можу, в принципі, бути людиною над-
звичайною, попри усі «а якби ж».

І що ж із тобою робити?
– Тепер, коли гнуться дерева
і Бог посміхається з неба –
як тебе не любити?

Крила змінила світом:
я і дерева, і води.
Я ще не знала свободи –
як тепер не любити?

Тепер, коли гнуться віти,
а ти розчинився і літаєш,
мене просякаєш, тримаєш –
чи варто тебе любити?

То що ж мені із тобою? –
хай все тече, як знає? –
тепер – як дерева схиляють-
ся, щоб шепотіти зі мною?

2006

Пурхає голка в пальцях
нічним метеликом,
оплакує день свіча,
світло,
(знову вимкнули світло),
біло, на вулиці біло,
заметіль...
Пурхає голка в пальцях,
хоча б розігнути спину,
на хвилину,
нІколи...
Вперто кололася голка,
знову...
павутиною плуталася нитка,
нестерпно...
Пізно вже мабуть,
темно,
трохи...ще трохи,
пурхає голка в пальцях
нічним метеликом,
тобі, дитино,
для тебе,
треба,
аби не гірше,
аби не гірше від інших.
Пурхає голка в пальцях...

Майбутнє змінюємо ми
Своїми теплими думками,
Хай холод лютої зими
Не занесе стежки між нами.

Нехай залишаться мені,
На згадку, мрії жовтолисті
І очі трошечки сумні,
Мов небо жовтня чисті-чисті.

Отримують прибутки,
В Європі – не у нас,
- Терпіть, терпіть, рідненькі,
Наступить ще ваш час.

Так кажуть нам, натхненно,
Уже двадцятий рік,
Дивуюсь я, що й досі
З таких турбот не зник.

Зникають села й ниви,
Шляхетність та любов,
Які, скажіть, закони
Відродять край мій знов?

Дивуюсь я безмежно,
Що правду не знайдуть.
Не там її шукають,
Не з тим у люди йдуть.

1.
Магічна сила капітал:
Товар, гроші знов товар,
Та щоби мати покупця
Забудь призначення митця.

2.
Все що існує є в зв'язку
І цей зв'язок є суттю існування
Людини і в яку
Ти віриш поза всі вагання.

3.
Звичайно, можна все спостерігати
І малювати ці картини,
Але потрібно українство піднімати
На світові вершини.

2012 р.