... парой хлыстов образуя циркуль,
тварь ободрав о тварь, соизмерить:
та ли;
приблизиться и, притихнув,
броситься взглядом в иные дали,
легче вопросом и мягче бликом.

… а ґнотик свічки
полум’ям ставав
розгойдувався
вловлюючи нотки
нашого «тету»
зворушливо-романтичного

а полум’я
танцювало у такт
нашого дихання
стривоженого
стриноженого
боязкого

які ж ми все-таки
дитинні
у власних бажаннях
невинні
у планах долі

якби ж ти знав
як невимовно
я прагну
присутності
т в о є ї
2013

Душа – на відстані плювка,
І слово – курява береться.
Ти не питай, чого така,
без того зранку тисне серце.
Колись мине і біль, і день
затягне густо павутинням.
Лиш трохи більше про людей
я розумітиму віднині.

У бутлях Світ, а небо в пробках.
Понтифік зник. Осиротів...
На полі битв займають сопки.
Престол -- найперше, хто успів...
А в Альпах сніг, такий сліпучий!
Як хоч -- сліпи, а хочеш -- з'їж…
В Кореї "північ" гнівно пучить.
Ось-ось зів'яне цінний вірш...
Не цей, так інший. Шоко-ладний.
Владика теж, мабуть, грішив?!
Поетам зась такої влади,
Од неї в горлі часом пиж…


... вже назбиралось повно слини.
Знамення злиплось поміж слин
Всі забаганки, що вторинні,
ціджу червоно з терпких вин...
14. 02. 2013…

Колись, як дощ утопче в ґрунт сліди
І перший сніг притрусить огорожі,
Я відпочину від пліток і див,
Спечу для музи ламанці-бріоші.
Вони вдадуться. Рік умію все.
Пустоти усередині – для крему…
Ти із моїх горняток пив гляссе –
І впевнював:«…а жити варт окремо…».
Ти, прожектер, накинув плед-обман…
З листочка кукурудзи пахітоса
Освітлює дванадцятий роман...
Ми стрінемось в раю, де квітне просо?
Нас розділятиме ажурний віадук…
Ще любляча, сумлива і наївна,
Ітиму я – на пломінь губ і рук,
Шептатиму в екстазі:«… богорівний...».

Нехай – в романі. Та отут, в бутті,
Замало ролі одаліски, милий.
Я вже стоптала капці золоті…
Ти докурив маїс?
Тепер щосили
Пожбур пісний роман за фалди штор!
Вікно розкрий – орканом розбуялим!

Торік ти плів:«Мій дід – конкістадор...».
Звойовуй форт, бо кличе бард – за яйли.


2011

Народження і розвиток Життя –
У кожнім прояві Безмежної Любові.
Все Суще розквітає в почуття,
У переміни Дійсності свідомі.

Відвертість й радість, спокій і Любов
Яснять Шляхи і відкривають двері.
І усвідомлення своєї чистоти
Народжує в Любові Менестрелів.

13.02.2013

він літає низенько як всі крокодили
і на цей раз фортуна за пивом ходила
це отак ніби в землю вбалушити сваю –
ну не той він не той що поробиш буває

от заплющити очі аж потім відкрити
щоб не бачити хруску старого корита
а палаців достатньо та й рибка у морі
таємниче наспівує вічне «аморе»

Тоді важко дістати зеніту,
коли крила з корінням зрослися в землі.

13 лютого 2013 року

Стоїть самотня мишоловка.
Павук над нею сумно звис.
А мишка – сіроманка ловка –
Із хвостика зробила спис.

10-12 лютого 2013 року

Білий сніг квітчає сад,
В небі сяє зорепад.
Зайченятко в кожушку
Аж танцює по сніжку.

11 лютого 2013 року

У повітрі вже пахне весною,
Хоча сніг ще лежить на полях.
Розмовляє щоднини зі мною
Сірокрилий мій приятель – птах.
Про квітучих садів наших повені,
Про закохані юні серця,
Про мрійливого місяця вповні
І про казку ще кращу, ніж ця.

11-13 лютого 2013 року

Трохи Репін, Ван-Ґог і да Вінчі…
і Гагарін… і Байрон... і Стус…
він красиво запалює свічі
і на вуса закручує вус
не дебелий, виміром висохлий
(в нього профіль -- привітливий тон)
сипле світло Отчими мислями
свою Св'ятість у лоні Ікон.
він такий, він поза підозрою --
мав би користь, давно би упрів
висувайся, мій пане, на Оскара
десь на Стрітень Намісником снів!
14. 02.2013.

Нікого судити не хочу...
Прошу, і мене - не судіть!
За кожну провину і злочин
У Бога сповна дам одвіт.

А милість, як ліки сердечні,
Візьму від усіх залюбки,
Бо стали тихенько на вечір
Мої повертати роки.
14.02.13р.

Коли душа зенемагає,
Мені земля допомагає.
Занурю я у неї руки -
Усі душевні тихнуть муки.
ЇЇ погрію у долонях –
Від мене геть іде безсоння.
Як рясно землю уквітчаю -
Багатий урожай я маю.
Теплом огорне мої ноги,
І не важкі уже дороги.
І поглядом відпочиваю –
Я на красі, що земля має.

2001р. Надія Таршин

В мені щосекунди живе страх болю, і він
Росте, шириться, силиться.
Я постійно пишаюсь тобою
І жалкую, що рано виросла

(2012)

***
Пройшла пора всіх вступів і прелюдій, –
Усе гаразд – я лжі не розігрів:
Мене до себе кличуть знані люди ,
Щоб я співав «Облаву на вовків»…

Хтось, може, запис чув десь із вік`он,
І, мабуть, юшки з дітками не звариш –
Як знати, – а придбав магнітофон
Який-небудь не рядовий товариш.

І в будень тут повеселитись ніде,
В сімейнім колі, де нема спокус,
Тихенько, щоб не чули їх сусіди,
Натиснув він на чорну кнопку «пуск».

І хоч не розібрав останніх слів, –
Поганий дубль дістали на роботі, –
І він почув «Облаву на вовків»
І те, що там було на тім звороті.

Прослухав і розсердився небавом,
Як на півслові обірвавсь куплет,
Підняв він трубку: «Автора « Облави»
Пришліть до мене завтра в кабінет!

Я не хильнув для смілості винця, –
І стримуючи гикавок ораву,
З порога – від початку й до кінця –
Я прокричав оту свою «Облаву».

Його просили діти, безперечно,
Про усмішку привітну на лиці, –
А він сприйняв мій спів добросердечно,
І сам аплодував наприкінці.

Коли коньяк у келих наливав,
Невидима відкрилася завіса,
Він випалив: «Про мене ти співав!
Про нас, про всіх – які вовки, до біса!»

… Ну все, тепер, звичайно, щось-то буде –
Уже три роки в день по п’ять дзвінків:
Мене до себе кличуть знані люди,
Щоб я співав «Облаву на вовків».

Любов до рідної кровинки
І до зеленої травинки,
Любов до звіра і пташини,
І до верби, і до калини.
Любов до пісні і до мови,
І задушевної розмови –
До всього, що дає землиця,
І небо, і свята водиця –
Все перейшло мені від мами
І успадкується синами.

2005р

Повільний танець… Дійсно –
Навіщо зайвий поспіх?
Ламбаді, самбі, свінгу
Ще посміхнеться успіх…

Неначе у дарунок –
Її рука тремтлива…
Мов ружа, поцілунок
на щічці, несміливий…

Маестро так по-віль-но
Пе-ре-гор-не сторінку…
Не випускай з обіймів
Свою кохану жінку!…

Вогню живого повні, найчистіші,
Запалені Творцем сяйливі очі,
Для мене в цілім світі наймиліші,
Ви поєднали радощі урочі.
Крізь ваші промені Амур не стане
Жбурляти в мене хоті гострі стріли,
Мій кволий розум ангели неждано
Небесною красою освітили.
Мої вуста ви змусили мовчати,
Бо з вами мову серця я засвоїв.
Як бурю, стишить пристрасті початок
Могутність непорочності слабкої.
Без блиску вашого цей світ убогий.
Блаженний той, як дивитесь на нього.

бризки брязкають краплі в’язками
всі дрескоди міщан паплюжать
бульки колами колять холодом
по налитих ущерть калюжах

капці квакають ноги чавкають
сонне сонце не в змозі гріти
поміж веснами криги скреснули
Ти навшпиньки біжиш до літа…

В день святого Валентина
не даруй мені букетів,
ні перстенів, ні браслетів.
Пригорни й шепни: єдина...

І сережок бірюзових
не принось у подарунок.
Краще - ніжний поцілунок
і зізнання у любові.

Знай: намистом кришталевим
багатіти не бажаю -
бо такі "скарби" плекаю,
що й не снились королевам.

Не очікую від тебе -
ні парфумів, ні убрання.
Я прийму лише кохання,
що безмежне, як це небо.

1.

ніч напрокат
в благеньких стінах
де
окрім ліжка і вина
бракує серця-кокаїну
тертя коліна об коліно
і тихо так
мов невійна

прибій ескізів-мартоплясів
відпливи піни
реверанс
між нами –
ми –
гарматне м’ясо
що бій вели
у баляндрасах
приречені
на декаданс


2.

на вогнеметних барикадах
кістки перебирає лють
і лиш вдає
що спить бравада
шансонний штиль
для вуха –
зрада
той факт
що тишу
заклюють

пришпилькуваті нагадайки
страшидла
з так_тобі_когорт
що_під_руками
поламайки
що позлітаються
мов зграйки
підприцвірінькнутих
негод

3.

ще дихаєм
одним по колу
з одного глузду
нерви п’єм
та не зречемося
престолу
хоч королі
несамовито
голі
мов ослов’янин
Депардьє

бо наше сонце –
шанс для свічки
пролити світло
просто так
як за дощами
плаче річка
а за косою –
на підлозі стрічка
чи Ласка Божа
із кута

13 Лютого, 2013

Не дивуйся любий,
Просто я для тебе
Три рядочки вірша -
Більшого не треба…

Просто три рядочки
Я була раптових,
В кожному гвіздочком
Серце прикололось…

Не дивуйся любий,
Що гвіздків немає,
Обірвало серце,
Щоб шляхів не мала...

Загубились сльози
У рядках тривоги,
А вона далеко
На твоїх дорогах...

Три рядочки, любий,
Тихий ніжний спогад,
А все інше з цвяхом
В три пішло дороги.









14/02/ 2013

Поети повтікали із села –
Оспівують міські дебелі мури
І так радіють крихтам зі стола
Столичної літератури...
Прямісінько із кінського сідла
На п'єдестал,
Де ставляться скульптури?!

...В селі черемха знову зацвіла.
Лисніють рІллі, чорні, як смола.
Гребуться в перегної ситі кури.
В колгоспників щодень – нові діла,
Забули про спочинки й перекури...

"У щастя людського два рівних є крила..."

О, ці слова поет писав з натури –
Він розумів поезію села!


1990

На древньому базарному майдані
В столиці незрівнянної Еллади –
Судилище.
Злочинці – в ролі суддів,
А на ганебній лаві – Судія.

– Кажи, Сократе, п'яний волоцюго!
Яка крамола у твоїм зізнанні:
«Я знаю те...
(Сократ розплющив око...)
...що...
(Друге око знехотя розплющив...)
...не знаю...
(Позіхнув...)
...анічогісінько»?

Сидів собі, мов птаха у гніздечку,
В не по-домашньому гостинній
Клітці,
Такий (тепер – навіки) недосяжний
Для злого часу
І для злого світу.
Він думав про Елладу-недоріку.
Про те,
Що народився надто рано
І що його ніхто не розуміє:
Ні люди, ні каміння, ні боги.
А «судді»
Ті думки його читали...
– Помри, Сократе!
(Він заплющив око...)
– Скажи що-небудь.
(Він заплющив друге...)
– За чим шкодуєш?
(Позіхнув зі смаком...)
А очі
Під повіками
Сміялись.

Лютують «судді». Водяний годинник
Відлічує секунди і століття.
Середньовіччя...
Грім Балканських воєн...
Мертвотна квітка чорного фашизму...

Гуде майдан...
Руйнується Акрополь...
Іржавіє тисячолітня клітка;
Презирливо хропе в ній грек великий:
Оновлена Еллада
Йому сниться.
Вриваються у сни фашистські марші...
Гримлять
Теодоракіса мелодії...

Здригаються повіки
грека древнього –
Ось зараз,
зараз
істина
прозріє!..



1965

Я – це сльози згорьованих баб,
Мертвих родичів згірклі тіні,
Ешафот на шляху у незграб,
Бляклі фото, обличчя тлінні.

Я – це цвіллю зґвалтований хліб,
Я язик у німому роті
І на нуль тричі ділений дріб,
Шелест щастя в вологім гроті.

Я – це цвяхи в долонях святих,
Хижий зашморг гнилого Юди,
П'яний компас без півдня й мети.
Я абсурдище – людяні люди.


13.02.2013.

Танцює полум’я свічі
повільне танго.
-Не розмовляйте, помовчіть, -
шепоче янгол.
На канделябрі , як сліди,
загусли такти.
В очах краплинами слюди
питання: «Як ти?..»
-Усе нормально... Як і ти...
Але пора вже…
Хоча не хочу… Як іти?..
- Отак , як завше…
Загусли полум’я сліди,
загасло танго…
-Ви ще повернете сюди, -
шепоче янгол…

13.02.2013

вірш видалено

Я не ваша половинка,
Я не ваша ніжна пані,
Я чужа-чужа чужинка,
Якось сталось, що кохана…

Не прокинемося разом,
Не заснем під шепіт зливи,
То чому ж такий ви часом
Світлоокий і щасливий?!

Вітер шепче: «Це кохання
Обіцяє бути вічним!»,
І рятує нас незнання
Його мови – жарт космічний!

Усміхнуся, помилюся, -
Я ж чужа вродлива жінка!
Чом же погляди так ллються,
Не моя ви половинка?!

2010

Ідуть роки, неначе кораблі
У кругосвітнє подорожування.
Їх пристань жде, єдина і остання,
На невідомім клаптику землі.

Чи мить утіхи, чи розчарування
Підстерігають у далекій млі,
Хоча туди не хочем взагалі,
Та понукає доля безталанна?

Ми, - як один, - усі мандрівники,
Йдемо у море дельтою ріки,
А з борту серця днів прожитих якір

Спадає болем на глибоке дно,
Проте йому вчепитись не дано
В намул ослизлий почуттів побляклих.

13.02.13

переспів вірша "Благословення" Любов Прокопович

Світанок хоче очі відкривати,
а ти вже хату пораєш давно,
бо трудівниця, жінка ти і мати,
благословляти день тобі дано!

Столи у свято й будень накривати,
узором гаптувати полотно,
дітей своїх на крила підіймати,
благословляти їх тобі дано!

Від всіх напастей серцем затуляти,
хоч діти вже і виросли давно,
дано тобі онуків колисати,
благословляти їх тобі дано!

Допоки сонце заглядає в хату,
а діти визирають у вікно,
дано тобі ім'я величне - Мати!
Благословлять життя тобі дано!

Коли і як, спитай, розчарування
з'являється в прекрасному житті?
Кого і хто розводить на кохання
в глухому і огидному куті?

Вона і він, спитай, не помічають
крихких образ наточені краї?
Про що обоє в Бога не питають,
коли його вона.., а він... її?

Куди і чим, спитай, не побояться
спалити стратегічний арсенал?
Любов не переносить трепанацій,
який би добрий не чекав фінал.


13.02.2013

Люблю того кого розстрілюю --
за гільзи постріли - урок
нове в собі завжди уввірую
на виріс росту крок у крок
Люблю старшин стрілецькі зборища
всілякі видумки смертей
і убієнних душ видовище
що так нагадує Бродвей
Люблю совєтске біле золото
а більш за все -- фотоальбом
де Серп цілується із Молотом
у лігві пороху і проб
Люблю чужі й свої Історії
на взаєм завтрішнім числом
Люблю себе й Себе виборюю
повірте легшає обом
13.02. 2013.

Поезія – це вільне слово
І слово житиме завжди,
Не було і не має влади,
Якій би підкорилось ти.

Як не старались можновладці
Зламати волю піснярів,
Заковували у кайдани і засилали у Сибір,
Вони стояли на своїм.

І наш Шевченко, з кріпосного роду,
В своїх немеркнучих віршах
Повстав проти катів народу
І кликав волю миром відстоять.

І Пушкін і Адам Міцкевич,
Володарі думок і почуттів,
Залишили нащадкам слова велич
Для всіх народів і віків.

І цей потік не зупинити,
Не приховати, не змінити
І в цьому, мабуть, сила слова,
Правителі підуть – поет ні коли.

У тебе буде все –
iPаd-и та iPоd-и,
Поїздки по шосе -
І море насолоди.

Собі придбаєш Jeep
Чи Mini Cooper, може…
Умієш трохи Strip -
Увійдеш легко в ложу.

Отримаєш «лaвe»,
Канал із резидентом,
А ще - ім’я нове,
Розроблену легенду.

Увечері приходь,
Але подумай, згода?..
Вдягайся лиш у haute
Сouture чи alta moda.

Зніми усе - аби
Не втрапити в халепу.
Помилки не зроби,
Як генерал в Аleppo.

З avto - на trottoir.
Вперед, на нього просто.
На шиї – fermoir,
Побільше лоску й форсу.

Іди, яскрава, і
Нехай тебе захоче
Одразу і навік,
А не лише для ночі…

Завчи це назубок:
В його багатій віллі
Триматимеш зв’язок
Із водієм. William,

Він також – наш agent
У лігвищі ворожім:
Усі проблеми вмент
Розв’яже й допоможе.

Та поки – спи, мала,
Ти гарна дуже, правда.
Нехай розтане мла,
А завтра буде завтра.


13.02.2013

догори ногами тече ріка,
повен хмар і неба її рукав.
я від себе стільки разів тікав,
та не втік ні разу.

у чужій імперії я Дамокл.
над твоїм будиночком зріс димок.
ти в самому центрі моїх думок,
і у них ми разом.

не такого жеребу я просив –
у пітьмі свідомості голоси.
сохрани, мій Господи, і спаси
тільки всіх хороших!

оселилась музика в голові.
твій собака дивиться сам не свій:
на блакитне марево – на сувій.
не за себе прошу.

ця дурна мелодія – як жива.
і від цього обертом голова.
емігрують дотики і слова
у глибинах мозку.

звідусіль – у вінницю: наче я
персоналізована течія,
що багато місяців нічия.
це доволі тоскно.

дим розтанув якорем у ріці.
перегук з рукописом у руці:
хмари – наче зібгані папірці
у Південнім Бузі.

місто відбивається в небесах.
прямокутні камені – як сльоза.
я наївно вірую в словеса:
переросток-лузер.

прагну усвідомлення повноти,
до якого порізно не дійти.
в синє небо вправлений лейтмотив -
фестивальний острів.

все давно написано на лиці.
закипають шкірою пухирці.
якір-меч хитається у ріці –
обоюдогострий.

Шматочки снігу падають на Землю,
Сніжить Зима.
Обліплене, закутане у біле,
Мовчить гілля.

Шматочки снігу горнуться грайливо –
Сідає «пух».
Вже через мить – як привиди, дерева,
До себе звуть.

Шматочки снігу розкидає Небо,
Летять униз.
Малі, великі, посланці Безмежжя
Й казкових снів.

Шматочки снігу до єднання з Світом
Себе несуть.
Відчули Небо і відчули Землю,
І снігу суть.

Шматочки снігу розпізнали Вічне:
Життя – політ.
Розтали в білому відлунні Світла,
Зостався слід.

12.02.2013

Природи вічної законам
вже вкотре б’ють і б’ють поклони
співці, поети, музиканти –
і… відшліфовують таланти:

«О! Перший снігу! Перший цвіте!
О! Перший колосочку жита!
О! Знов осінній листоквіте!..»
Із року в рік. І так – століття…

І так епохи і віки є…
І буде так - допоки світу!
Ачей горітимуть не всує
серця митців?… «Многая літа!»

2008 (2013)

МАСКИ
Сміюсь, немов біля кривих дзеркал,
Мабуть, мене тут спритно розіграли:
Гачки носів, до самих вух оскал –
Як на венеціанськім карнавалі!

Кругом мене зімкнулося кільце –
Затягують мене у танець ляско, –
Так-так, моє безхитрісне лице,
Напевне, всі тут прийняли за маску.

Петарди, конфеті… А все не так, –
І маски поглядають – ну й манери…
Вони кричать, що знову я не в такт,
Коли на ноги наступлю партнерам.

Ну що робить? Як погасити гнів?
А може, разом з ними веселитись?..
Надіюсь я – з-під масок хижаків
Ось-ось поглянуть благородні лиця.

Всі в масках, в париках – всі як один, –
Хтось, мов у казці, хтось – літературний…
Сусід мій зліва – ніби арлекін,
А другий – кат, а кожний третій – дурень.

Оцей себе старався відбілить,
А цей боїться розголосу жаско,
А хтось уже не може відрізнить
Своє лице від неживої маски.

Я в хоровод вступаю, сміючись,
І все ж мені так неспокійно з ними:
А раптом маска ката ця колись
Так приросте, що він її не зніме?!

І засумує арлекін навік,
Милуючись своїм лицем печальним;
А нерозумний вигляд чоловік
Забуде на лиці своїм нормальнім?!

Як не прогавить доброго лиця?
Як відрізнити чесних і затямить?
Всі маски одягають до слівця,
Щоб не розбить своє лице об камінь.

Я в тайну масок все ж таки проник,
І, певен я, що мій аналіз точний:
Байдужість незвичайна є у них –
Це захист від поличників охочих.
1971

* * *

Закоханість — щастя і подив,
І погляд в зірки, горілиць.
Закоханість — Острів Свободи
У Морі Житейських Дрібниць.

Осліпніть, зломислячі очі,
Знімійте, зломовні уста,
Не знівечить вам, не зурочить
Великдень мого почуття.

Цунамі вселенського бруду —
Своїм захлинися сміттям!
Я буду, я буду, я буду
Закоханим серцебиттям!

Ще тиждень...
ще день...
Неминучі незгоди
більмом наповзають на світло зіниць.
Вгрузають у ґрати щоденних в’язниць
мій погляд, мій подих, мій подив...

О Боже, не дай, щоб мій Острів Свободи
Навіки поглинуло Море Дрібниць!

1999

Продажній душі нелегко живеться,
Хоча вона легко усім продається.
По скільки за душу щоразу узяти?
Та ще, не дай Боже, на ній прогадати.

Питання: « За скільки?» - сколихує ночі
І жадібно, хижо спалахують очі,
Жадоби вогонь жере і паплюжить,
А поряд душа що живе і не тужить.

До сонця уранці вона усміхнеться,
Буває і їй, нелегко ведеться...
Та чисте сумління - дорожче у світі,
Не зможе вона продажною жити.

Бо добре ім’я - іде в покоління?
Немає для гідного імені тління,
А той хто на власній душі заробляє,
Ганьбу вікову лиш собі наживає.

20/09/2012р. Надія Таршин

Притулюся я чолом до рідної хати-
Тут жили колись у ній мої батько й
мати,
І з’явилася на світ я малим дитятком,
І засіялися в душу мудрості зернятка.

В ній жилося небагато, ціну всьому знали,
Із сусідами у мирі завжди проживали.
Хата досі пам’ятає сміх дзвінкий онуків,
І дбайливі, роботящі бабусині руки.

Тут в усьому світлий спомин про мою родину
Обіймаю свою хату – хату сиротину.

20/06/20`12р.

І живи ще, поете...

Із хаосу бездумних тирад
Склалась казка про волю і силу.
Як могло, так життя й поносило
Твоїх мрійних думок авангард.
І додому, поете, додому!
Кличе серце і кличе душа
Від зневіри дурної і втоми,
Від гарчання чужого вірша,
Від дурисвітів слова. З полону
Хворобливих від заздрості мрій,
Виривайся з кайданів додому,
Там свобода тобі і ти їй.
Дім, де блискавка ріже на долі
Тихо злежані млу й небуття,
Там де вітром щебече життя -
Дім любові і правди, і волі.
І ти дома, поете, ти дома!
Упади в лоскотання трави.
На минулому хрест, далі кома...
І живи ще, поете, живи!

2013

Палає ватра. Жовта і гаряча.

Дерева витанцьовують аркан.

Дрібні жаринки до вершини скачуть,

Пронизуючи кіптяву смеркань.

Виблискує гердан Волосожару

На грудях у найвищої сосни.

Думки, як вівці, сунуть у кошару –

Засни…

2013

вийшли із зали свідчень
жаль безіменний суд
бродять по колу січні
травні тремтять і тут

ніде придбати леза
сни із кавалків втрат
бабуня взяла і скресла
попри безодні дат

травень мій друже травень
витвір поспішних спроб
будеш мені прадавнім
іменем модним лот

я залишаюсь в торро
кілька зі мною тез
славити будемо хором
інші скорочення єс

Пташки в прогнозах - не акули,
чи, може, захмеліли вмить:
учора вже весну зачули…
А нині - знову сніг лежить.

Зима бушує, блідолиця,
свої відстоює права:
— Нехай весна вам і не сниться —
я тут ще місяць вартова!..

Та струн душі не заглушити —
зими не слухають погроз:
весною серця треба жити,
хоча надворі ще — мороз!

2009 (12.02.2013)

Малювали ми корову –
Вийшла кізонька.
Малювали кольорову –
Вийшла сизенька.
Малювали на місточку –
Вийшла в річечці.
Малювали у віночку –
Вийшла в стрічечці.

2008

– Ось кішка. А де кіт?
– Та он.
– А звати як?
– Хамелеон.
– Він колір змінює?
– Ні, настрій:
То злий, то добрий
І пухнастий.

2010

Пречисті очі – дзеркало відверте,
Що дивно честь дівочу відтворило,
То стріли вірні і життя, і смерті,
Могутнє свідчення твоєї сили.
Коли на мене ніжністю світили,
Була душа захоплена красою,
Коли в них лють зневагу запалила,
Я помирав, поцілений грозою.
Але життя миліш за смерть з косою,
Тому з любов’ю подивись на мене,
А промені, даровані тобою,
Здіймуть в моїй душі вогонь спасенний.
Таке життя – твоєму світлу шана,
А смерть зразком твоєї влади стане.

Ночами
І днями
До мами
Ідуть
Синочки
І дочки
Поточком
Пливуть
Як мрії
Надії
Що сіяв
Їх час
Бо мама
Кохана
Їй шана
Від нас

Не камінь
Ти мамі
А діамант
Несеш
За мову
Чудову
За слово
Твій жест
Їй віра
Все щира
Це крила
Твої


Накормить
Пригорне
Огорне
Своїх
Словами
Й руками
Лиш мама
Тебе
Вітає
Кохає
Бо знає
Про все.
04.12.2009р