1.
Магічна сила капітал:
Товар, гроші знов товар,
Та щоби мати покупця
Забудь призначення митця.

2.
Все що існує є в зв'язку
І цей зв'язок є суттю існування
Людини і в яку
Ти віриш поза всі вагання.

3.
Звичайно, можна все спостерігати
І малювати ці картини,
Але потрібно українство піднімати
На світові вершини.

2012 р.

***
Мовчання – зло, а мовчимо проте,
Як гляну – і трава хай не росте.
І, бачу, тут сам дідько ногу зломить,
Потрапивши до нас в мораліте*.

*жанр повчальної драми у середньовічному
театрі Західної Європи.

Шукали вирію
і ми, і чорні крýки,
а небо музику шукало -
отам, де попіл бурштину
і там, де крила,
котрим
ця суголось тепла
німотно римами ятрила.

І дощ, як клавіші
вогню, слова, як струни.
Згорало соло, ти і я,
на повні груди...

А падолист
у сни укутує негоду.

Твоя рука, фортепіано...
Так необачно все було
і так мінливо.
Проте,
без тебе й осінь
не була б така красива...
2012

Креше іскри повітря тверде.
Розчахнулася хвіртка у двір.
Брязне гілка тонка де-не-де.
Розсипи зір.

Не мани мене розмахом брів,
Нерозгадним талантом очей.
Я свій брід крижаний перебрів...
Що ж іще?




1 січня 1991

Старий ліхтар, будинок і ріка,
Жагуча липа. Тиша сторожка.
Вікно відкрите. Голубий Шопен.
Прозорі пальці...
                  Поїзд. Ніч. Купе.

Все в ненаситну темінь відліта.
Безсоння біле. Постать золота.
І скрик раптовий. І далека путь.
А десь ліхтар і смуток: не забудь.



Липень 1990

Пародія

Душа болить – зламалась ступка,
В польоті прямо - то не жарт.
З мітли лишилась пруття купка,
Синяк під оком – боді-арт.

А починалось! Із букета…
Душа палала – час збігав…
Цілунків хтілося – та де там,
Так… тільки душу… розтріпав.

Мітлу зв’язала – зараз рушу…
Запúшусь завтра на ушý –
Тоді й вдовблю тобі про душу!
Задýшу… або задушý!

19.10.2012

Глубина синих сапфиров
Не достойна твоих глаз
Как же можно жить свободно
Как увидишь в первый раз
Лучи солнца так игриво
В твоих светлых волосах
Кричат звезды так ревниво
На земле не в небесах
Машет крыльями их ангел
Дарит людям чудеса
Словно сердце Прометея
Освещает путь слепым
Наше загнанное племя
Вновь окажется живым
И взлетишь ты выше неба
Земле оставив лишь перо
Человечество поверит
Как легко творить добро

ці безсоромні берези на березі
річки обіч джерела роздягаються
просто на моїх очах ніби ось-ось
шубовснуть у воду

але річка така невеличка
нерівна й така мілка що звідкіль
не заходь в її тіло припиняються
пошуки броду

та й які з них купальниці
з цих тоненьких майже оголених
паній

з них хіба писати картини
вічне мистецтво ню у грі
епохальній

і ці голоси води що зі мною
говорять такі
одночасні

вони напувають надовго втамовують
спрагу і дражнять
сучасність

чистотою і блиском у променях
сонячних у ясності дня
в світлі місяця

і струнами струменів що наповнюють
змістом усі проминання -
власною піснею


жовтень 2012

І ти нарешті теж розправиш крила.
А я літала довго між зірок,
Боялась по землі зробити крок,
                              Аж ось осіла.
Мені співали зорі про печаль,
Мені співали весни про безкрає,
Про ту, що серце крає і ридає,
                              Але мені не жаль.
Хай той, хто дихає промінням і летить
Поміж зірок, холодним світлом скутий,
На мить осяде, травами забутий,
                              Роси попить.
Хай той, хто сам себе в блакиті п'є,
Хто спокушається холодною зорею,
Знайде себе у вітрі над землею,
                              Життя моє.

2004

Спочатку, брате, нищилось село.
Пізніше – все, що звалося культурним.
Спочатку ще боліло і пекло,
А потім… звиклось, стало про-це-дурним.
Тепер їмо заморське ГМО,
Плекаємо плебейську субкультуру.
Стихійності, гадаємо, крило.
Та хтось таки замовив режисуру.

18.10.12

На долоню мені впала крапля дощу.
Тихий смуток, журбу в душу я не впущу.
Хай буяє весна, квітнуть гожі квітки,
Звеселяють мій світ голосисті шпаки.

17 жовтня 2012 року

У світ прийшов я восени,
Коли співали ясени
І танцювали в падолисті
Стрункі берізки жовтолисті.


3 вересня 2012 року

Я його одягав
у картаті одежі,
щоб не гірше від інших
між стилів-заграв.
Ну а він голяком
на освітлені вежі,
чортеням, янголям
біля Бога витав.

А тоді словозорив
зухвало й цибато,
не давався до рук,
по калюжах бігцем.
Там, де будень, шукав
розцяцьковане свято
і святкове одразу
в багнюку лицем.

Вередливий, як дощ,
і збитошний нестямно!
Ох, відшльопаний був
за штанята брудні,
та ніколи не скиглив,
не бігав до мами,
що сестрою Евтерпі
й зорею мені.

Виростав, бешкетуючи
лихо й незмінно,
а коли вже у люди,
в бездонну крутіж,
перед щастям стояв я
щасливий уклінно,
що й зостався таким
неприборканим …
вірш.

Писала життя різнобарвну картину
І ніжністю слів прикрашала невпинно.
На крилах уяви у небо злітала,
Та раптом все зникло, нічого не стало.

Розхристане небо змарніло сльозами,
Скуйовджена пам'ять пробігла рядками.
Обірвані крила, дощі звинувачень,
Не стало цілунків, не стало побачень.

Звелося до крапки все на моніторі,
Слова позникали, як вранішні зорі,
І думка застигла, згубивши політ...
Тремтяче рука натискала "Delete".

09.04.2012р.

Усі хмари вже пронумеровані.
Воронню у довічну аренду
Здані коні, зірками підковані,
І бруківка, розбита дощенту.
І зламавши паролі кодовані,
Нам зима наступає на п’яти.
І, здається, усе відшкодовано.
Тільки шкода отих розіп’ятих,
Що стоять ліхтарями іржавими
Попід небом, зірками підбитим.
Арендовані хмари тужавіють,
Сиве місто продовжує жити.
2012.

Вечоріє уже.
Листопадовий мед
Витікає з долонь,
Я ліплю тебе з воску.
Відсікаю чуже.
Перехрестя комет
Викресає вогонь,
Примітивно і просто.
Вечоріє погост.
Тільки де ж то ми є?
Не пробачать світи,
І не вибачать Боги!
Листопадовий лоск
Цей від рук відстає.
І куди нам іти,
Коли зникли дороги?
І куди нам тікать,
В листопадовий сон?
Шиї гнуть до землі
Наші змучені коні.
Воску час витікать,
Бо лампадка з ікон
Загубилась на тлі
Не мого підвіконня.
2012.

Вечір. Руйнація геометрії.
Точка, що кут нанівець звела.
Взагалі: маліє далі предмет її.
Так роздягаються догола.

І – зупиняються. Ба, гущавина
застує вдіяне, як печать
на посланні – надіслане. Аби завидна –
з лабії б і почать…

Місяць, виліплений у Монголії,
потикає заціплої шиби склу
прищувату, лезвами листь магнолії
чисто виголену скулу.

Як війську, годящому за хлібиною
стати до черг без громів "ура",
безнадійній добі розродитись дниною
треба учора – й край.

Це – пустотілій статуї, злитись з сутінню
згідної, нутрощів не шкребе.
У людині відмінність сягає ступеню
безнадії cуто щодо себе.

Цілком реальні спогади про те,
чого насправді не було ніколи.
Така зелена юнь стежки мете.
Глибокі спориші. І небо голе.
І день у сонці. Сонць у нім – на всіх.
І сім життів до нас у цьому світі.
І, ніби пісня, твій веселий сміх.
…А наші душі теж бували дітьми?

...І вчасно погляд одвести
Від тої, що відкрита всьому світу,
Що, наче брунька навесні,
Готова вибухнуть рожево-білим квітом.
Сховати захват і зажмуритись на мить,
Щоб не осліпнуть в сяйві з’яви.
Домалювать в уяві дозрілу вроду,
Молитовно скласти руки перед Ним
За дивний дар краси,
Яким Він увінчав Природу.

Малим дівчатком увійшла —
так, на хвилинку мовби,
а стільки світла і тепла
подарувала! Щоби...
піти за літом, і немов
десь по межі, по грані.
Ах, осінь нам лишає знов
лиш хмари, вітром гнані.
І хоч далеко смутна мить,
і вже нові стрічання,
чомусь аж досі ще бринить
одна струна печальна.

(10.2012)

зникає вогка далина
у пасмі сонного туману
приходить час пересторог
не спить посивілий Cварог
збирає в кошіль білу манну
біля розбитого млина

надвечір сяде птах його
на перев'язане рамено
затягне пісню вітрову
о птаху як її зовуть
що приворожує роменом
що з кузні викрала вогонь?

вона нечутно одійшла
вона тепла не залишила
в зіниці гасла далина
і шелех листя долинав
і забирав cварожу силу
і осінь падала на шлях

Я сліпну від тебе, немовби від сонця,
хоч знаю, що світу – не тільки в віконці.
Дивитись не можу. І хочу дивитись.
Відступиш. Забудеш. Болітиме несамовито.
2012

У село я приїхала з міста
І, "врубавшись у фішку" "на раз",
Одягла черешневе намисто -
Цю смачну і найкращу з прикрас.

Із соломи сплела капелюшка,
Із ромашок, волошок - вінок,
А сережки із вишень на вушка
Почепила - й пішла на ставок.

Засмагала в самому намисті
(Навкруги був густий очерет)
І збирала з латаття і листя
Запашний і духмяний букет.

Уявляла, що я - Greta Garbo,
А коханий (нехай буде!) - Brad.
У болоті про щось дуже гарно
Кумкав жабок маленьких дует.

Я їх слухала досить прихильно
І кричала: "Bravissimo!", "Віs!" -
На овації й оплески сильні
В очерет враз хлопчина прибіг

Несміливий, наївний... Юначе,
Ще не бачив такої краси?..
Підвелась - ненароком неначе
Доторкнувся моєї коси...

Подала йому руку: "Я - Катя!" -
Зашарівся і поряд приліг...
З очерету дивились булькаті
Оченята двох жабок малих.


18.10.2012

У прожилках неба –
Листя паркових кленів,
Ще світиться сонцем,
Змахнувши маленьку сльозу.
У гніздах на гіллі
Ворони про щось теревенять
І вітру немає,
І миті повільно повзуть.
Осінні такі,
що хочеться дихати ними
Надихатись вволю,
Набрати у серце тепла.
Прости нам, Всесильний,
Ми знову крокуємо в зими,
Не відаєм броду.
Майбутнє – імлиста імла.
Снігами, снігами –
На листя червоне, зелене
Снігами, снігами,
І холод
В серцевий м’яз…
У прожилках неба
Ще сонячно світяться клени.
їм хочеться дуже
побачити сонце у нас…

Обзаведись на досуге какой Наташею.
Береги нервы.
Это не должна быть совсем уж мания.
Нужно своего рода бесстрашие,
Своего рода увереннность,
Что ты первый
На острие сознания.
А иначе оно не везёт, не везёт.
И вокруг возникает не кислород,
А один азот.
Курская магнитная аномалия
Непременно
Должна быть у тебя в груди.
Геоизбранность - и не менее.
И тогда тебе скажут:
Знаешь что, погоди,
Что-то есть в тебе,
Так и быть уж,
Прочти нам стихотворение.

2012

Наповнились очі веселі
Зажурою жовтня за мить
І серце, мов гілочка клена
Від вітру у грудях тремтить.

Осіння негода зриває
Листочки багряно-сумні,
В очах твоїх осінь журлива,
А сумно від цього мені.
31.12.11.

Син питає ввечір маму: - Що таке той мозок?
Нині вчитель наш казала: в ньому, діти, розум.
Мати очі в серіал: - Та ти чого вчепився?
Краще, йди он, книжку в зуби. Хоч до ранку вчися.
Син питає те ж у тата. Той всміхнувсь: - Дрібниці.
Вічно в тебе в голові усякі там дурниці!
Той до мами знов іде. Спитаю все ж востаннє.
Дуже мучить чомусь зараз кляте те питання.
Мати зла як з кухні " гримне ", ніби канонада.
Ледве той спитав про мозок. Сам уже не радий.
- Слухай, синку, совість маєш? - та кричить сердита.-
В мене іншим голова, скажу тобі, забита ...

Поміняю жінку на чотири дні
Інша приготує щось смачне мені.
Інша приголубить краще за мою,
Поміняю жінку, хоч на день свою.

Поміняю жінку я на двадцять днів,
За секунду каже аж дві сотні слів.
Сперечатись любить навіть у вісні,
У відпустку треба вже давно мені.

Поміняю жінку я на цілий рік,
В Африку від неї босоніж би втік,
Хоч живуть у джунглях досі дикуни
Поміняю жінку хоч би до весни.

Увагу до народу у влади не знайти,
Хоч двадцять окулярів вдягни найкращих ти.
Хоч мікроскоп потужний на справи наведи –
Чи випросиш у влади джерельної води?

Усе що у Європі шкідливе для людей
Нам втюхають, всміхнувшись, у їжі для дітей,
Усе що небезпечно у побуті для них
Ввезуть через кордони за десять золотих.

Ні совісті, ні честі – відкати через край,
Продажність – аж по вінця, мовчи й недобачай!
Ні совісті, ні честі… таке у нас життя…
Мовчи… і ти потрапиш в ганебне небуття.

Щаслива? Щаслива! Так просто по сонці
я бігаю листям кленовим...
Хотілося дива - і сталося диво,
з*явившись тобі у Любові.

І ти пригорнешся щокою до донці,
Всміхнешся коханому в очі.
Так сонячні зайчики губляться в сонці,
як я у любові цій хочу.

І осінь диктує пісні під гітару,
і кутає плечі у пледи.
А потім - великим зіллється нектаром
у білу зимовую леді.

А та чистотою своєю засліпить,
добром замалює вітрила.
А потім - весна для кохання. І літо!
Щаслива! Щаслива! Щаслива!

Ти пахнеш промінням та степом,
ти наче зродився із квіту.
Я буду твоїм небом -
над твоїм безмежним світом,
я буду вночі сузір'ям,
я буду кольором моря,
я буду із облаків, з пір'я,
жмутом колосся із поля,
волошками серед колосся,
пахучим серпневим серпанком,
довгим русявим волоссям,
солодким вишневим ранком,
я буду - опала глиця
під твоїм стомленим тілом,
синьо-ясна блискавиця,
я буду гайстером білим,
я буду у лісі ставом,
я буду між верби кружляти,
наснюся тобі з Нави,
заколишу, наче мати -
що ти робиш зі мною! -
легка, золотаво-біла -
я буду твоєю снагою -
спасибі
           тобі за крила.

2007

я не знаю чи буде це схоже на блюз
бо у мене там мінус де мав бути плюс

бо струна випробовує пальці на міць
бо я дика і люта гризота самиць

і мене б оспівали жадан і бажан
я людина павук я людина кажан

я людина людина і це мій секрет
я плету павутинно свій хижий інет

пролітаючи повз ваших вікон нічних
це не місяць це я заглядаю у них

де коханці сплелись в позиційнім бою
де самотні гойдають самотність свою

де хлопчина вдивляється в темне вікно
за яком невидиме і хиже воно

реагує на рухи а може на звук
мене звати червоний як твердить памук

та на тому кінці найчорніша з самиць
і струну випробовують пальці на міць

рветься блюз бажанові приносять житан
я людина памук я людина жадан

7.12.08

Як розгублені мрії похрустують під ногами,
Із сентенцій ванільних – рожевий будинок Барбі...
Посеред усіх раніше бачених моногамій
Перед очі – гітарно-наметова святість бардів
І дівчатка, що гострі на слово, м"які на дотик,
Їм про це вже давно, не один і не раз казали.
Не біда, навпаки, компліменти, вони ж – наркотик,
Навіть вихованим на «Катрусинім кінозалі».
І тоді вони підсідають і знову пишуть,
І тоді їх читають, так – аж у вухах ляскіт,
І тоді кристалізується сутність миші,
Коли осьде три коти, два коти, раз кіт…

17.10.12

Це давно вже не той будинок, де я живу,
Мене в жодному не лишилося більше, ні.
Неважливо – чи вогнепальну, чи ножову,
У природний чи неприродний... А в вишині
Нині порожньо, не літає (а як літав!)
Білосніжний бусол, світлий бусол моїх надій…
Ось фром мі тобі, ось від мене тобі, віз лав,
А знімати тут заборонено – тож надінь
Почорнілу свою каблучку. Дарма купляв,
А чи то свідомість заляпала каламуть?
Моє сонечко-альбіносе без чорних плям,
Полети на небо, мо там і такі живуть.

04.06.12

...І ми з тобою тихо розійшлися
До листопаду, ще до листопаду.
Сплакну́ла хмара, винайнята виссю,
Згорнула сонце зІм’яте без ла́ду.

Уста покірно випили настою
Зо слів полинних і краплин печалі.
Вже не співатиме душа тобою -
На струнах щастя ноти відзвучали.

Малює жовтим кольором пейзажі
Грайлива осінь на мольберті лісу...
Ось-ось остання багряниця ляже
І вітер ша́рпне золоту завісу,

А там, за нею - спомину намисто,
В траві пошерхлій стишена балада.
Там розійшлися ми до падолисту,
До листопаду, ще до листопаду...
(11.10.12)

Голосистий півник Шмиґ
Вранці всіх будити звик.
Та маленьке кошеня
До обіду спить щодня.
Клюнув півник соню в ніс.
Думав кіт, що качконіс.
Він розплющив оченята:
А то півничок завзятий!


16 вересня 2012 року

Сумували сірі гуси,
Загубили сині буси.
Голосно гигоче ґава:
Гусям – горе, їй – забава.


25 вересня 2012 року

Вийшов вранці їжачок:
В небі висне рушничок.
Сонцем зіткана, іскриста,
Світить райдуга барвиста!


15 серпня 2012 року

Не наступай на пятки мне-
Я все равно не спотыкнусь!
Лишь на фатальной глубине
Меня одолевает грусть...
Я преисполнена желанья
Плести основу бытия.
Я не нуждаюсь в оправданьях:
По жизни- линия своя!
Мужским вниманьем благодатно
Со всех сторон окружена.
Идей и мыслей нестандартных,
И женских прелестей полна!
Ты выбрал (не сомневался):
"Окучивал", "подогревал"...
Ты обещаний не стеснялся-
Час отвечать за них настал!
И тут...твой образ исказился:
Ты- шаг вперед, и два-назад!
Кораблик в "тыкву" превратился,
И резко поменялся взгляд!
А где обещанные блага?
Где настоящих чувств флюиды?
Вердикт мужской "под белым флагом"?
Иль стиль мужской- "Аппортеиды"?

гумкою вечора водить неспішно літо,
світле чорнило тане гойданням фраз –
знято печаті, простір життя відкрито,
запам'ятай його розповіддю про нас.

запам'ятай його тишею слів: я вижив,
берег дзеркальний не покидає тінь,
там, де я все ще перегортаю книгу –
зібрану хроніку ластівчиних падінь.

запам'ятай його дружбою без пробачень –
все, що минає, білим вогнем мигне,
знаком невміло випаленим, дитячим,
запам'ятай лиш мене,
мене.

Фарбують лист дерева і кущі –
за помахом примхливої погоди.
Ідуть дощі. Уже ідуть дощі?
Змивають літні шати із природи?

Ліс у барвисті рядиться плащі,
а ще недавно ніжився в смарагді.
Ідуть дощі. Осінні йдуть дощі?
Це осінь вже десь поряд? І насправді?

А ще теплінь серпнева у душі,
ще вересень мережить павутинки.
Невже осінні вже ідуть дощі?
Та осінь підкрадається навшпиньки?

А ти – у цьому майві кольорів –
як осені краса барвистокоса…
Ідуть дощі. Й під музику дощів
Танцює осінь... Справді… Не здалося…

жовтню-жевжику, у вуста цілував
мене ранок спокусник легінь
муркотів біля скроні легіт
м'якокрилий дрімав в головах

і дзвенів небовид дзбаном
із гречаного меду проміння
жовтню-бахуре, май терпіння
приголуб падолистом кургани

а за мною стриміли чайки
фестивальні облаки осики
жовтню-денді золотоликий
всі серпанки зносив всі куфайки

2012

Душа моя лине до тебе,
Шукає притулку у думах твоїх.
А тіло тремтить від потреби -
Щомиті шукатиме втіх...

І руки твої не такі соромливі,
Як були в юнацтві колись...
І очі лукаві і, вельми, кмітливі
З бажанням на мене дивились.

Володар, ти маєш до мене сумління?
Чи ти невдоволений мною? -
Немає від тої потреби спасіння,
Яку називають любов'ю!..

***
Хто мовчки набиває мозолі,
Не склав овечу шкуру на крилі.
Та й на воловій ніколи писати, –
За море відлітають журавлі.

Одіне! Я теж верхолаз.
І вже в голові не паморочиться,
Коли на хмарочоси істин
Піднімаюсь без мотузки слів.
Одіне! У твоїй Валгалі потворній
Місце знайдеться
Для старого захмарника?
Лишіть йому келих порожній –
Бо він і так вічно п’яний
Від вина одкровень,
Від віскі синього неба,
Від хмільного напою
Квітів та хмар,
Від «води живої» з діжки легенд.
Розмовляю
На вершині гори
Лисої, як літнє небо
З богом чужинців
З патроном Лохланну -
Я -
Філід, якого складати
До купи намистини слів
Навчили хвилі….

Примітки:
Філіди – клан поетів та співців у давній Ірландії.
Лохланн – так ірланці називали Скандинавію – країну, звідки нападали вікінги.
«Вода жива» - слово «віскі» походить від ірландського виразу «ішке бяхе» - вода жива.
У давній Ірландії філіди вчилися складати вірші слухаючи і споглядаючи хвилі океану.
Я їхав у трамваї до якого зайшли верхолази з інструментами і мотузками – вони, певно їхали на якусь роботу. Побачивши їх я написав ось такий вірш.

Запишу всіх святих і праведних
До свого записника,
Де всі вірші покреслені
Буркочуть щось недоладне
Про «забуття» та «нешану».
Так, нібито крім порожнечі
Існує щось у цьому світі
Вічної гри.
Запишу всіх людей з парасольками
В окремий реєстр
На сторінці «сонце».
Запишу всіх їжаків Норвегії
До каталогу в синій зошит
На сторінці «вітер».
Вони теж святі і праведні
Святіші за святого Йосипа,
Тільки колючі…

Багряно-жовтий листопад
І синь небес прозоро-чиста...
Давно вже на осінній лад
Думок нанизане намисто.

Те бабине коротке літо...
Було насправді? Чи здалося7
Нитки заплутались у вітах,
Упали сріблом на волосся.

Та звідкись піснею іскристо
У душу ллється дивний звук...
Знайду стежину, вкриту листом,
Піду на звук, на серця стук.

Каштани падають на брук!
Їм в такт кивають пізні квіти,
Високий стукає каблук.
Тих ритмів блюз підхопить вітер.

Десь там високо понад світом
Накличе зиму чорний крук.
Та ще для бабиного літа
Сріблясту сіть плете павук.

Вже набухають пуп“янки прозорі
У папороті в темній гущині,
Чистішають, вирізьблюються зорі, -
Купальська ніч
       засвічує пісні.

І твої очі - дві глибокі річки,
Язичницьке у них щось мерехтить...
Несе вінок у ніч
       долоньку свічки
І українську казку -
       у світи.


27 червня 1990

Моя душа на дотик ледь шершава,
їй право,
Вона уперто слухатись не хоче,
муркоче,
То десь летить, а світ в моїх очах -
о, жах!
То вляжеться і мріє, мріє, мріє,
де дії?!
А їй байдуже, бачте, там картинки!
Зу-пин-ку!!!

Моя душа замучила і розум
прогнозом.
Кальяну він не пробував, одначе,
вже плаче:
Робуста чи арабіка – дрібниця:
він – криця!
Його п’янять її чудові мрії -
до дії!!!

Розбита вщент душа країнця,
Він як чорнобильська земля,
Все в шрамах серце українця,
І глузд наївного маля.

І правда вся Солодка як Даруся,
І сліпо віриш ти в це все,
І я скажу й не помилюся
Господь плекав любов'ю не таке!

Тому коли до вибору прийдеться,
Ви ту цукерку як Даруся не беріть,
Бо біле чорним розійдеться,
Й поринемо в війну століть...