Сьогодні я думками
З тими, кого нема.
Бабуся моя рідна,
Метка і чепурна.
Худенька, як дівчисько,
А модниця яка...
Вишивана сорочка –
І неї лиш така.
Бабуся йшла до церкви
У дев’яносто літ
Усміхнена і прибрана –
На стежку до воріт.
За ворітьми бабусі
В яскравих хустинках,
Усі гуртом по стежці –
І на широкий шлях,
Що вів усіх до храму,
Де добре їх душі -
Була глибока віра
Тоді в бабусь усіх.

2001р.
Пам'яті моєї бабусі -Перцової (Вапнєрук) Афанасії Купріянівни, прсвячую.

Шукай себе
Там, де ти є.
Люби своє
І все що рідне.
Де нас нема -
Пісня сумна,
Правда німа
І мертва гідність.

Нам бути там,
Де свого храм,
Де ти не сам,
Бо є родина.
Своя земля.
Свій брат, сестра...
Батьківщина...
- Це Україна!

Де предків гріб,
Пшеничний сніп,
А з нього хліб...
І можна жити.
Сонце... Блакить...
Лиш правда, спить.
А це болить.
Буде боліти.

Знайди себе.
Повір, - ти є!
Жах, серце б’є
Чужим ударом.
Історії стяг
І волі шлях
Замовкли в снах,
Бо яничари

Нинішніх днів
Почали спів.
Манять синів.
Злодіїв родять.
А ти мовчиш.
А ти терпиш.
З нутра гориш
Любий НАРОДЕ !
12.03.2013р.

Із піни, попелу і сліз,
сестра двоюрідна Венери,
взяла француженок манери:
любов її - Париж, Париж...

А він шукав її таку –
пихату Стеллу по кав’ярнях,
збивав колінця у блуканнях,
ліпив грайливо із піску...

Горіхи всюди, карамель,
ріка обгорток шоколаду,
нема його, як в домі ладу;
один, хоч поряд спить Шанель.

О, мила Любо, із села,
як ти любила, як чекала,
мене й Париж як проклинала!

Щодня згоратиму до тла...

14.03.2013

***
Всі кози в золоті, багато літ
Вони осяювали сірий світ,
Пасу ще й досі я тих кіз у лузі, –
Кружляв колись там килим-самоліт.

Хотів миттєвість зупинити...
Навіщо? О, нещасний!
Адже тому миттєвість і прекрасна,
що можемо її лише за мить прожити,
І відчинити двері в сині скити...

Що може буть трагічнішим за те,
Що я не знаю матері живою,
Не маю фотографії, святе
Обличчя не стоїть переді мною,
Немовби та ікона: більше того –
Нема й могили маминої... Місце,
Де цвинтар був, спустошене. Кого
Спитати? Для заплаканих беріз це
І тайна, і трагедія – вони
Ростуть на цій подвоєній руїні,
Такі ж, як сам я, сироти війни
В напівсирітській нашій Україні.
Ніде – нікого. Й хутора нема,
Де я, маленький, гриз кору дубову,
Щоб вижити... Пратиша всеніма
Все обійма і відбирає мову.
Ніде – нічого. Пустка і пустир.
Геть пересох ставок – не треба й бродів.
Втекли від помсти злючий бригадир,
Гетьман колгоспу й вождь усіх народів...
... Нема ні слів, ні сліз, ні цигарок –
Скінчилось все. Думки такі нестерпні!
Звернув у небо погляд, до зірок...
А їх – нема... Повипадали в серпні.


Колишній хутір Комуна
неподалік Марківки

2005

А небо також плаче, і сльози наче бісер
Розсипались додолу, зібравши з неба пил.
На підвіконнях срібних малює щедрий вітер
Маленькі зорепади - людських великих мрій.
І мовчки п’є з поверхні німу, свавільну тишу,
Що заховалась нишком у обрисах дерев.
А небо також плаче, гнів кидає донизу,
І чути стоголосний бентежний грізний рев.

Сьогодні в повітрі запахло корицею з мятою
Ванільною ніжністю ранньої Пані Весни,
Глазурю, коктельно - молочною ,білою ватою
Зануреним подихом сонця у водах Десни…
Хмільним ароматом - оспіваним сонячним світлом,
Маленьких краплинок на листях дерев, роси
Мереживним дотиком сріблистого ,чистого вітру
Синхронним приходом на блюдечку неба весни.
09/03/2013

Ми рудого дурим,
Ми радого дарим,
Ми бавимо, ми вабим,
Ми вабим і ми бавим;
Ми даримо, ми радим,
Ми радим і ми дарим;
Ми дороги городим,
Ми до води доводим,
Ми до ходи доходим;
Ми то коло котим,
Ми то лома молотим,
Ми то лозу ту золотим,
Ми толокно он колотим;
Ми сон милим носим,
Ми собі мелем і босим,
Ми соколам мало косим;
Ми чабана бачим,
Ми чумака мучим;
Мило ми молим,
Милимо, милим,
Молимо милом,
Милом і молим;
Мелемо, мелем;
Моримо миром,
Мером і морем,
Морем і мером,
Миримо, мирим,
Миром і морим.

Ти була як Троянда Христова -
Вже цвітеш як Трояндовий Гай.
Мого серця невпинна розмово,
Моя мово, мій прихисток-рай.

Ти підносишся вільно до Бога,
Тебе в ангельськім приймуть Дворі.
Ти для мене життя молодого
Сік живучий у кожній порі.

У коханого оченьках синіх,
На коханої теплім плечі
Сходиш сонцем в росі України,
Віддзеркалюєш блиск на мечі.

В діточок непідкупному смісі,
В гордій величі мам за синів.
Ти - взбудованій прадідом стрісі,
Ти - печі годувальнім вогні.

Ти була як Троянда Христова -
Вже цвітеш як Трояндовий Гай.
Мого серця невпинна розмово,
Моя мово, мій прихисток-рай.

Ранкове місто поспішає жити:
в напрузі механізми розпорядку.
І хто його посміє зупинити,
на аркуш плану хто поставить ляпку?

Тканина часу - зіткана із митей.
Тканина простору – фарбована в туман…
І раптом – вершник! струнко-гордовитий
з туману виринув і зникнув десь отам…

Ось він "пливе", повільно і велично,
не поспішаючи. Навіщо? І куди?
Завмерли звуки і підков ритмічність...
Перестук серця: Вічність… Вічність… Вічність...

А чи він був? Чи мрілось у тумані?
У сірий будень хто змістив часи?
Між простором і часом - у реальність
він заблукав у пошуку краси?..

… (2013)

Це затишне помешкання у центрі
зі скромною табличкою – «Музей»,
де у міській життєвій круговерті
дух Примадонни опери живе.

Звучить сопрано чисте, як джерельце,
і мелодійність Кобзаревих слів
спиває Соломія чулим серцем
та виливає душу у піснí.

Вони пливуть, заполоняють простір,
в оздобі нот - Шевченкові рядки.
Нас Крушельницька запросила в гості,
і ми прийшли до неї залюбки.

Дві геніальні постаті Вкраїни -
безсмертні Соломія і Тарас -
в любові до праматері єдині
з полотен Анни дивляться на нас.

Це не пастель тонує, не олія,
не акварелі теплої мазок -
додому повернулась Соломія
в майстернім диво-плетиві ниток.

Ті вишиття невтомної майстрині –
подвижництво поважно-сивих літ.
Вона не заховала їх у скриню,
а щедро обдаровує усіх.

Сьогодні день утвердження любові -
до світочів культури. Щедрий крок.
Вклонімось низько Анні Поляковій
за цей свідомо-зважений урок…

13.03.2013

У жіноче свято - завірюха.
Де ж так забарилася весна?
Білий явір колискову слухав,
Та у сон солодкий поринав.

Як же тепло та спокійно вдома!
І намріялося враз мені чомусь,
Що сьогодні крокусам чудовим
Я холодні стебла обійму.

Чи занурю радісно долоні
У мімози кульки золоті.
Чи букет тюльпанових бутонів
Серце звеселятиме мені.

Та неначе за наказом феї,
Серед заметілей снігових,
Ти приніс розкішні орхідеї
І сказав, що схожа я на них.

8-13.03.2013р.

Ну що ти знаєш про гріхи
Заради втіхи?!
Впадуть в зарошені мохи
Зіркові сміхи,
І сонце висушить зело
Ще до обіду –
Немов нічого й не було,
Ніде і сліду…
Гріхи придумали, мабуть,
На глум і насміх
Нещирі люди,
Щоб забуть
Про «блуди» власні…
Ми ж загубилися удвох
В кущах моралі,
А з райських кущів стежить Бог:
Що ж буде далі?


1995

Потіпаха лис блудливий
Мишу раз притис до сливи.
Та не вийшов подвиг ратний:
Був той лис недієздатний.

Мостилася зайчиха раз на кротовинні,
А заєць те побачив і лясь їй по спині.
- За що підняв, - схлипнула, - оце на мене руку?
- Бо знаю, - мовив заєць, - того крота-свинюку!

Написав заяву страус, що дружину звів колібрі.
У міліції сміються - при його малім калібрі!
Та за хвилю зміг той страус відділок увесь підняти:
- Хоч калібр малий, та тільки, той колібрі біснуватий!

Гнав був страус страусиху - полем, крізь лісочок,
І встромила страусиха голову в пісочок.
Тільки страус знав порядки, надто і не пестив,
Вигукнув: - Тебе не бачу! І бідну збезчестив!

Як стафілокок злотистий прибув із Судетів,
То застав свою дружину з блідим спірохетом.
- Як могла ти? Спірохет же блідий, незугарний!
- Він блідий, це так, та тільки, спірохет він вправний!

Заламав туристку
Дикий клишоногий.
Трапив на артистку,
Ходить на уколи.

Сповідався баца,
Де Каську він мацав.
Не скажу ніколи,
Чим ксьондз його школив.

Раз був скаржився в лікарні пацієнт в жалобі:
- Гляньте, в мене якась жаба виросла на лобі.
- А давайте, каже жаба, без інсинуацій:
Це не я на лобі в нього - в мене він на сраці.

Далі буде...

Ти будеш її радником,
Ти будеш з нею ладиком,
Чи просто будеш Вадиком,
Страждатимеш за нею.
А з часом станеш зрадником,
Коханим, майже братиком,
Чи лисим чи патлатиком,
Носитимешся з нею.
А згодом станеш висновком
Або крилатим висловом,
Чи звільнишся за вислугу,
Нестимеш ахінею.
Ти будеш тим, хто вистраждав
Ти будеш тим, хто вислухав
Лишаючи невизнаним,
Що ти ніхто для неї.

Люблю царапати англійським…
Зубрив і визубрилось - Сер!
І полірнути крепким віскі
Розчервонілий моно нерв…
Люблю ту справу войовничу
Не людську мить отій красі
Я дозволяю на обличчі
Спинятись поглядам усім...

Люблю я вуличку Хрещатик.
Цивільний настрій городян.
Його щоденне сіре свято,
Що так нагадує Бердянськ...
Люблю навстоячки і мовчки
Думками сіяти в метро
У кожні урни й закуточки
Своїми "сі", своїми "до"…

Люблю важливе і не дуже…
В стаціонарі збоку в бік,
Коли спочатку чую: - Боже! --
Я виліковуюсь без лік…
Люблю…
13. 03. 2013.

Зачепився дим
за сімнадцять димарів.
Бач, яка весна?!

(хокку)
(13.3.2013)

Якщо з малку навчиш сина,
Що це таке - УКРАЇНА,
Хто це БОГ, хто БОЖА МАТИ.
СИН це буде шанувати.
Тому вся НАША РОДИНО,
Якщо в тебе є дитина
- Не забудь її сказати,
Як їй РІДНЕ захищати...
12.03.2013р.

Мне не больно, когда отпускают,
я не падаю вниз как звезда,
но ведь сердце от слов не растает
никогда, никогда, никогда...

Мне не страшно не видеть рассвета,
я люблю лишь закаты и ночь.
И нет счастья в последнем дне лета
не помочь, не помочь, не помочь...

С желтым листьем мы вдаль улетаем,
забываются годы и дни.
В мелкой дрожи слова мои тают
мы одни, мы одни, мы одни...

Доплывем ли когда-то до края
по бескрайнему морю страниц?
В одиночестве снов утопая
без границ, без границ, без границ...

Так красиво сгорают закаты,
словно тихой осенней мольбой.
И не будет мне большей отрады,
чем с тобой, чем с тобой, лишь с тобой...

(2013 р.)

Тобі мої великі, сизі крила
лети за обрій у далекий край.
Нехай у небі буде твоя сила,
Її із серця ти не відпускай.

Тобі той заспаний і сірий ранок,
м’яка подушка і холодний сніг,
осінньо теплий росяний світанок
і сміх, що стримати колись не зміг.

Тобі мої, близькі до біса, зорі,
Ласкава усмішка твого кота
і сонце, що зникає у тім морі,
десь там, де далеч неба золота.

Тобі мій перший і останній подих,
гарячий погляд синього вогню,
моє тепло, десь сидячи на сходах,
що не замінить чергову брехню.

(09.03.2013 р.)

Повітря дихало осіннім вітром,
за краєм, десь далеко догоряло небо
і сонячне проміння ніби з миром
торкалося й тулилося до тебе.

Я зачинив вікно лише на хвильку
Щоб зупинити вітряний порив,
З’явились хмари, та лише декілька.
Я від дощу сильніш вікно закрив.

Завмерло все і час, мабуть, спинився.
Дрімаючи, летіло листя вниз.
Пробач мені, я звісно помилився.
Та вже тікала казка в тихий ліс.

Вона ішла не лишивши нічого,
Туди де блакить неба золота,
Осіння тиша марева нічного
І вже забуті молоді літа.

Горів мій світ яскравими вогнями,
А я чекав тебе на самоті.
Та більш нічого не лишилося між нами,
Осіння казка вже у забутті.

Повітря дихало осіннім вітром,
За краєм десь далеко догоріло небо
і сонячне проміння ніби з миром
вже більш ніколи не торкнеться тебе.

(2012 р.)

Ми ті, що сто раз помирали,
безстрашно, ми падали вниз.
І знову, і знов оживали,
Та шлях наш травою заріс.

Не вернемось більше ніколи,
Ні я, ані ти й не вона.
Забута дорога до школи,
а вдома лиш матір сумна.

Ми разом отак відлітали,
далеко за край, назавжди.
Нікого ми так не кохали,
як світ де не знали нужди.

А інші, далекі, забуті,
Чекали роками на нас.
Ті бідні знайомі, роззуті,
що так рахували наш час.

Ми зрадники правди і волі,
нарциси самотні в саду.
Самі зайняли свої ролі,
накликавши горе і біду.

Як вітер, холодні, бездушні,
шукаємо спокій вночі.
Лиш стрілки стоять непорушні,
Згорів весь наш час у печі.

Нічого уже не вернути,
неправильно вибраний шлях.
Лишається тільки забути,
тримаючи попіл в руках.

(2012 р.)

Він – сіті снів;
Він – данина днів;
Він – гумор, грому гнів;
Він – гомін в нім огнів;
Він – падуб, буда пнів;
Він – туман і піна: мутнів;
Він рудів і дурнів;
Він – чума, хам учнів;
Він – тур трутнів;
Він – арка кранів;
Він – роги горнів;
Він – желе лежнів;
Він – вал плавнів;
Він – зал блазнів;
Він – дуб буднів;
Він – жито тижнів;
Він – варта травнів;
Він – пил липнів;
Він – прес серпнів;
Він – дур груднів.

Бог послал кому то счастья
Кто то счастья не захотел
Бог дает надежду каждому
Лучик надежды мой не сгорел
Кто то детей родных бросает
Кто то с детдома берет чужих
И не важно какой мы крови
Мы с тобою роднее родных

Ты открой в своем сердце дверцу
В свое сердце меня ты пусти
Мы теперь не чужие люди
Свою боль ты прости, отпусти
Назови меня мамой тихонько
Иди я тебя обниму
Я проснуся утром рано
И любовь свою тебе подарю
Я проснуся утром рано
И любовь свою тебе подарю
Приготовлю тебе завтрак
И на новый день благословлю

Долго ждала я той минуты
И та минута меня ждала
Долго искала я смысл жизни
И смысл жизни в тебе я нашла...

2012 рік

Ключами линуть світом журавлята,
Плачем осіннім квилить білий птах.
Їх вийдуть за село благословляти
Гінкі тополі на семи вітрах.
Як заболить у серці журавлинім
Мелодія забутого гнізда,
Це означає: десь там, на чужині,
Біди зазнала птаха молода.
Бажалось долі, звісно ж, не лихої,
Кортіло щастя, певно ж, не на мить.
Та мабуть зла відміряно з лихвою,
Якщо душа клекоче, аж кипить.
Не завжди є благословенним вирій,
Нуртує й там душезагубний вир,
Де всі бажання - щирі, чи не щирі,
Знаходять свій порядок і ранжир.
Злетіти вгору прагнеш, та не сила -
Від грізних бур пошарпане крило.
Хоча біда й під хмарами носила,
Та втіхи вже від того не було.
Вертайтеся додому, журавлята,
До тихих сіножатевих левад.
О, як приємно над гніздом кружляти,
Радіючи поверненню назад...

Прокинувшись тихо під ранок,
Я пошепки серцем молюсь
За тебе - як кращий сніданок
Душі зльодянілій... Женусь
Шляхами, де вічність роздерто,
Крізь відстань в обійми твої.
Як боляче знати - посмертно
Ти приймеш вітання свої...
Холодна земля кладовища,
Могила, пекуча імла;
На горесній ноті, найвищий,
Як вістрями скла, два крила,
Наскрізно та туга пройшла,
Залишивши спокій позаду...
Ні втіхи не дав, ні розради...

Так хочеться з цієї колотнечі
Світ за очі втекти без вороття,
Своє почати заново життя,
Забувши все, що скоїлось до втечі.

А скоїлись такі жахливі речі,
Такі гіркі – до вовчого виття!
Такі гріхи тяжкі без каяття
Колодами лягли на кволі плечі.

О де ви, де, пророки і предтечі
З мого буття чи, скорше, небуття –
Од вас мені ніякого пуття
І визиску ніякого, до речі!
Моя душа, мов скривджене дитя,
Що визирає злякано з-за печі.


1993

Абстрактне поняття
Абстрактну й любов породило:
Ми любимо північ, і південь,
І захід, і схід,
Були б тільки хліб і до хліба,
Та цукор і мило,
Та чарка під вечір,
А краще – раніш – під обід.
... А десь у минулім
Замулилась чиста криничка,
Запала могилка свята,
Де батьки твої сплять,
Й зотліла в непам’яті
Скромна шкільна "рапортичка",
В якій із історії та географії – "п’ять".


1990

Згадується давнє і далеке –
На краю землі
В ранковій млі
На старенькій стрісі два лелеки
І у синім небі журавлі...
Наяву ввижається і сниться
Те, чого, здається, й не було:
Джерело, колодязь і криниця,
Копанка, струмочок, джерело...
А коли від спогадів проснуся,
Бачу в синій рамочці вікна:
Мати, неня, матінка, матуся
То весела, бачу, то сумна...
Широко відкритими очима
Я вбираю сонячний розмай:
Отчий дім,
Вітчизна,
Батьківщина,
Ріднокрай...

Шлях до ЄС засніжений увесь.
Рух зупинили злобні хуртовини.
Утім, нема зимової провини,
Що у весни відчуження якесь.

12.03.13.

хтивого хаосу візія ласа – Лхаса
мерзле повітря рибою – слóва! спасу!
час тут дочасно помер – тут немає часу
бог заховався у будду і закохався…
гори голодні – розіпнуті ввись тенета
десь дитинча тут блукає в небесних нетрях
в пагорбах пагодах закам’янілих кедрах
дух стугоніє душами у вертебрах…
у кольорових вертепах жива розлука
сіпає-молить-сотає і рве сторуко
пнеться на мідних вилицях ніч-принука
тихого яʹка погойдує голос крука…
молиться лама ламається коло карми
лама транслюється в трансі понад зірками
праною лине любов до Агарті-брами…
тексти Горú витлумачуються вітрами…

до вузького вікна прилипають весняні сніжинки
березневі коти сторопіло в підвалах сидять
пізнім снігом босоніж танцює розхристана жінка
пригортаючи сіре ганчір’я з уявним дитям

і зима не зима і весна не приїхала возом
і здається довіку в повітрі кружлятиме сніг
і не ліпиться сонце у риму тим більше у прозу
а у жінки з ганчір’ям дитя усміхнулось у сні

Той день минув, коли любив Ти,
Себе відкрити не боявсь,
Коли бездумно й не заради
В чоло так ніжно цілував.
Вже стільки правил назбиралось,
Що стогне вся душа моя.
Любов на волю виривалась,
Та в клітку загнана… І я
Не бачу змісту в днях минулих,
Зігрітих сонячних теплом,
Бо сильна вже від бід прибулих,
І мудрість закриває зло,
Немає вже обгортки щастя,
Нальоту радості нема,
Весна мені уже не здасться,
Вона мене усю пройма…
Спокійно, тихо, без надміру
Знімаю зашморг я із шиї,
Але у що тепер повірю,
Коли навколо вітер виє?
Чи та моя обгортка, може,
Тобі так до душі припала?
Та в чужих шатах - так не гоже,
Голуб мене таку, як стала,
Бо лиш тепло загоїть рани
І спокій серцю поверне
І хай між нас на мить не стане
Розлук чар-зілля запашне,
Бо якщо любиш – не плануй,
За нас усе вже спланували,
Короткий час наш не марнуй,
Бо ще нікому не додали.

…Не пеняйте на дощ
і у хмарах ув’язнене сонце -
то безсила зима
від розпуки не стримує сліз.
По дорозі із прощ
вистеляє весна на долоньці
первоцвітні дива
й забруньковані коси беріз.

Не пеняйте на дощ -
то не осінь насупила брови.
Це змиває весна
кушпелу від прощанських доріг.
Для зарунених площ,
де прокинулись сонні діброви,
купіль - яко мана,
як бальзам для утомлених ніг.

Не пеняйте на дощ -
голубіє у небі озерце.
Поволокою хмар
не затьмарити прагнення сонць.
Починається з «До»
весняного пробудження скерцо,
у «піано» - зима,
і «крещендо» весни – вже не сон…

08.03.2013

Не надо слов они здесь лишние,
Ты хоть молчишь , но я слышу,
Слышу сердца биения , стук,
И нежное тепло твоих рук,
Хочу в глазах твоих я утонуть,
Пускай меня там не найдут,
Пускай вообще меня не ищут,
Не надо слов они здесь лишние….

лютий 2011

душно
скинеш з грудей важкий волохатий сон
що колись намагався тебе задушити
а тепер став і зовсім ручним
за вікном
зламаний місячний проектор
що завмер на одному слайді
транслюватиме зраду
розтягнуту в часі

такої ночі стіни пульсують
розгалуженими капілярами
зрубаної п’ять років тому яблуньки
і скриплять
відкриваються шухлядки
із снами про світлини
що завжди сняться
до смерті когось із близьких
гортатимеш їх як родинний альбом
з пожовклою під осінь шкірою

моя прабабця
завжди вирізала власне обличчя із фотографій

Україно!Вставай,годі терпіти!
Ти юна,тобі ще жити і жити
А ти сумно руки опустила,
бо настала тяжкая година

Душу твою люди злї продали,
а мову камінням закидали
Не чути спі́ванок дзвінких-
Чутно брехню москаликів отих.

Та згадай себе в далекі роки
Як мужністю горіли щоки
Як славне, мужнє козацтво
Захищало твоє багатство.

Згадаймо, як від них поляки
Під Пиля́вцями тікали
А під великим Зборововом
Молили про договір.

Та скінчилась тая слава-
Країну вкрила чорна хмара
За проклятим Вічним миром
Тебе насильно поділили.

Ох, і тяжко мати заридала:
Фільварками дітей вбивали
Та ти все ж не здавалась
І мужньо тому опиралась.

Відважні Гонта й Залізняк
Боролися за тебе так
Що мільйони різали за ніч
Були із смертю віч-на віч.

Та вкотре знову розірвали,
Родючі землі потоптали
Та люд тоді теж не мовчав
Права свої він захищав.

Та й кріпацтво скасували
Трохи нені щастя дали
І відродилася культура
Серце твоє лишила туга.

Талановиті мамині сини
Всяко славили її.
Але біда не забарилась
І до мови підступилась.

Війна Перша загриміла
Багато крові ти пролила
За тебе, мамо, під Крутами
Юнь молодість згубила.

Стало чути звуки гармат
Знову бій тебе чекав.
І німці край окупували
Їм служити заставляли.

Та відомі всім ОУН-УПА
За тебе не на життя
А на смерть дику стали
В тюрмах віку доживали.

В час рад ,краю,пережив
Утиски й репресії синів
Та ти гордо не здавався
І суверенності дождався.

Тепер ти, мамо, вільная
І головне-будь сильною
Бо ж нам Усім потрібна,
Наша рідна Україна!


2013

Тендітна, ніжна панна
У зеленому вбранні
Квіткову косу заплітала:
Її чекають на землі.

І метушилась, і співала
Лунали дзвінко ті пісні
Весна фарби підбирала,
Аби її запам*ятали всі.

Потім проліском махнула
Сонце шлях ій осяйнуло
І до нас вона прибула.

Землю ніжкою торкнулась
Й все навколо ожило-
А панна радо усміхнулась.


2013

Ну, і як не дійдеш тут до краю?
Байбаком байбак у сірі дні,
Вірш за віршем я складати маю -
День дарма не пропаде мені.

А сьогодні так собі намислив:
Як розтане лід й заб'ють ключі,
Сяду у байдарку я навмисно -
І гайда уверх по течії.

Каверзна, несе мене донизу.
Що поробиш. Так оце дано.
Аркуш допишу я на карнизі
Та зібгаю й кину у вікно.


12.03.2013

Я насолоджуюсь холодним зимним Вітром,
Що бореться з весняним теплим днем,
Зима згортається у грізність перестиглу
І … тане в невимовності Дощем.

Останній холод. День, чи два, чи тиждень –
І від Зими не стане і слідів,
І Сонце буде сходити раніше,
Життя звільняючи з полону сніжних снів.

Я насолоджуюсь пронизливістю Вітру,
Що пробирає тіло до кісток.
Весняне Небо бавиться блакиттю,
З Зими у Весну ставлячи місток.

06.03.1013

Маленький Дім, висока стеля,
Строкаті стіни, вітражі,
Відкриті навстіж вікна, двері,
Із вікон – щастя міражі.

Маленька, жвава Господиня –
Постава: велич, простота,
Уважний погляд, руки сильні,
І, зрідка, посмішка – дитя.

Яскравим Світлом пригощає
Оселю Сонечко щодня –
Усе сміється і співає,
Усе пронизує Життя.

У кожному шматочку глини
Живуть Істоти і Дива –
Відлуння наміру і мрії,
І стану світлого Єства.

Скрипучі східці, тільки ступиш,
Ведуть розмови про Людей,
Що йдуть у Дім відчути Сутність
Простих і не-простих речей.

В Красі і Світорозумінні
І у Душевній чистоті
Складаються Дороги з кроків,
Складаються з Любові дні.

12.03.2013

Ми прощаємось з легким сумом,
З легким щемом ідемо геть,
Залишаючи нездійсненне,
Наболілим наповнені вщерть.

Ми прощаємось на світанні,
Серед білого дня, вночі,
Як молитву, або прохання
Промовляючи «Відпусти».

Ми прощаємось не надовго,
Не назавжди, а лиш на мить.
Та чому ж так у грудях тисне,
Чи легенько-легенько болить?

Ми прощаємось й незворушно,
Як у кригу вбрана ріка,
Застигаємо, щоб відчути,
Як до нас промовляє Душа.

12.03.2013

Я, на перетині проміння,
Що йде від Неба до Землі,
І того, що іде від серця,
Народжую нові Світи.

Я множу радість у Любові,
Я розкриваю Небеса
Для тих, кому не треба крові,
Для кого – вся вода жива.

Я зцілюю серця і Душі,
Дарую спокій, чистоту,
У невимовно світлих звуках
Народжую Земну красу.

Я у Любов благословляю,
Як в Сутність, вкладену в Знання,
Шляхи у Вічність простеляю,
Я є – Гармонія Життя.

12.03.2013

Принеси мені зерен граната, аби вже ніколи
Не змогла полишити тебе і державу твою.
Я твоя приворожена Третя, відколи зі столу
Потойбічного царства я воду намовлену п’ю.
Ну, а ті, хто були тут до мене, лоскочуть і досі
Твій напружений слух – як не сміхом своїм, то плачем,
І за правим плечем в тебе жінка із чорним волоссям,
Жінка з білим волоссям – у тебе за лівим плечем.

Їхні коси звиваються, наче торішнє галуззя,
Наче водорість біла, що тіло твоє опліта.
Я боюся цих пут, річкової води, я боюся,
Аби вир цей бездонний не викрав тебе, не дістав.
Я всього лише Третя. А є ще четверта – вода.

Її вири чорніші за чорну одежу черниці.
Вигинаючи спину мою понад нею, як міст,
Зазираєш налякано в темні глибокі зіниці
Нетутешньої гості з далеких небачених міст.
У хребті під долонею – соки весняні і ріст.

…Принеси мені зерен граната – свого поцілунку,
Аби я намастила свої пересохлі вуста.
Я всього лише Третя, а є ще (провалля чи лунка?)
Неодмінна четверта, коханка твоя і чаклунка,
Що стоїть поміж нами – твоя потойбічна вода.

Твоє пророцтво
вороном об шибку –
не зайчиком,
не сонячним,
не жде,
коли деревам
і печалям сипко
і на столі
вино немолоде.
І ранки,
й рани,
розпачі
й рутини
змалюєш так,
що гАряче сльозі,
що навіть біг
за пухом тополиним
і той, на жаль,
по вольтовій дузі.
Мольберти,
музи,
марення
і мандри –
полине все
під чортовим перстом.
А може… ніжним
усміхом Кассандри
означиш путь,
де не спіткнувсь ніхто?..

2012р.

Он мускула лук – сумно;
Он муз орава – розумно;
Он рагу попу – гарно;
Он раки – шикарно;
Он ротом мелем – моторно;
Он вал пуху – плавно;
Он вал сили – славно;
Он рік опада – покірно;
Он він гаса – гнівно;
Он бір, дими – дрібно;
Он діл, поле, село – плідно;
Он діло суду – солідно;
Он дитсаду буда – стидно;
Он зір гра, чар – грізно;
Он жінки лик – ніжно;
Он до маку мука – модно;
Он дар дів – відрадно;
Он віра, вдача – два рівно;
Он чотири коси, сокири – точно;
Он видиво, рови – дивно;
Он дур барона, нора – брудно;
Он рам хна, муть, туман – хмарно;
Он зіпаки пика – пізно;
Он сир, окріп, спір – корисно;
Он суп, зоря, цяця – розпусно;
Он мушлі кіл – шумно;
Он шипи – пишно;
Он рожа – мажорно;
Он жереб – обережно;
Он зараза – заразно;
Он сім уст – сумісно;
Он сіть – тілам маліть – тісно;
Он сіл забава, ваба – злісно;
Он сів – з вітрами мартів, звісно.

Мої літа, як літні дні:
І сонечко, і хлюпне дощик.
Буває і не віриться мені -
Їх назбирала, як грибів у кошик.

Літа - якими різними були:
І райдугою сяяли у небі,
Хмаринкою у далині пливли –
Усі мої – їх пам’ятати треба.

І нині жоден із моїх років
По-іншому прожити не хотіла б,
Бо кожен прозвучав на мій мотив,
І в жодному я не жила в півсили.


1999р.

Собі тихо приляжу
На прив’ялий покіс
І блаженно вдихну
Запах сіна і меду.
Приголублю очима
Краєвид – темний ліс.
Я на рідній землі,
Що для щастя ще треба?

Я лежу на покосі,
І тиша дзвінка
Огорнула, сп’янила
Моє тіло і душу.
Тут - я знову наївне,
До болю дівча,
Тихий спокій, красу
Я нічим не порушу.

Цей п’янкий аромат
На крутому горбі…
Усе дужче, з роками,
Зазиває додому.
Найчарівніше місце
Моєї землі
Оживає щомиті
У серці моєму.

1998р.

Постукала. У відповідь - ні звуку...
Окрикнула - озвалася луна.
До милості протягувала руку -
у пригорщі вливалася вина.
Дрібним насінням падала у долі.
Зрадливо роздобріла глухота
сонливо колисалася поволі,
намащувала скупістю вуста,
заціплювала серце очманіле...

А Янгол плакав зорями у сни
за тим добром, що в душах відболіло
чи й може вмерло, Боже, борони...
Постукала. Озвалась тільки тиша.

2013