Львів без нього неначе й не Львів…
Мож, даремно шукаю у Львові
Тих, осяяних Грицевим гумором, слів,
Отієї, Грицькової, щиролюбові?
Скільки сталося змін-перемін
Після того нестерпного серпня,
Як прощався я з Грицем востаннє,
І він
Дарував мені місто вертепне
Від серця!
Тож по Львову ходжу, наче сню
Десь на грані дитячого ляку:
Ось наважусь,
Летючий свій крок зупиню
Й заверну із Підвальної на Погулянку…
Погулянка ж – селянка, яка
Розгубилась в похмурості мурів
І чекає Грицька, виглядає Грицька
У травневомажорі,
Жовтнезажурі…
Щось не сходяться числа мої,
Не виходять мої розрахунки,
Ніби хтось мене
Зіллям лихим опоїв,
В одній чарі змішавши
Чарунки і трунки.
Таж немає на світі Грицька –
Десь бесідує, певне, з Ісусом,
І Грицькова душа,
Незалежна така,
Осміхається і розкошує під вусом!
Львів без нього і справді не Львів,
Себто Львів, але Львів поза Львовом,
Без вертепних,
Дотепних,
Живих щирослів
Під найпершим,
Отим,
Що від Господа,
Словом.


1996

Народивсь малий Тарас
У скрутний, непевний час.
Батько й мати – кріпаки,
Ой надовго - на роки.
Про дитинство і родину,
Про сім`ю його єдину,
Як малим ягнята пас
Ми розкажемо для вас.

Енгельгардт – заможний пан,
За походженням барон.
То великий був магнат,
Кум королю, чорту брат.
Мав маєтків – не злічити.
От усім би так пожити!
По імперії великій.
Лиш землі – ой леле! – скільки:
160 тисяч десятин
(а володіє він один!).
Кріпаків (як рахувать?!)
Тисяч, певно, п`ятдесят.
Серед тисяч тих нещасних
Й Тарасові батько й мати.

Батько Тараса, Григорій Іванович,
А по-вуличному Грушівський,
Узяв за дружину
Катерину Якимівну Бойко.

Полюбилися, одружилися.
Вісім років в Кирилівці жили
У хатині у діда Івана,
Але дітки родилися справно:
У четвертому році – Катруся,
А у восьмому вже є Маруся
(правда, мало пожила дитинка -
У два рочки померла Марійка).
І родина росла-розросталась.
І вже тісно в хатині тій стало:
Як тринадцять осіб розмістити?
Не повернешся! Важко так жити.
Переїхав Григорій Шевченко
В Моринці, що недалечко.
Народився синочок Микита,
За три роки – маленький Тарас.
Але хата була та чужа,
Тимчасово жила в ній сім`я.
Коли власник назад повернувся,
То й Шевченки - в Кирилівку теж.
А Тарасику – рочок лише,
Де завезли, то там і живе.

У Кирилівці хату купили,
І вже знову сім`я оселилась.
Народились молодші сестрички:
На два роки молодша Ярина,
На пять років молодша Марія
(мабуть, дуже любили ім`я це,
Коли знову назвали так доцю).
І брат Йосип, на сім літ молодший,
До забавок дитячих охочий.

Батько й мати на панщину йдуть,
А Тарасика Катрі дають.
А вона – то ж сама ще дитина!
То забуде, що брат десь під тином,
То у ямці у полі залишить,
Лиш травою над хлопцем колише!
А сама до подружок гайне,
Чи й згадає: а де ж те мале?
Лиш надвечір, коли вже стемніє,
То Катруся про братика дбає:
Приголубить, до серця пригорне –
І забудеться горенько чорне!
Підростає, на ноги зіп`явся -
Новий світ перед хлопцем відкрився.
За село, у садок, на леваду.
Де пішов – не знайдеш навіть сліду!
Якось всі вже вечерять зібрались.
Де Тарас? Де Тарас?! Обшукались,
І наплакались – все це дарма.
Бо довкола малого нема.
Але тут чумаків до села
Ціла валка поволі ввійшла.
А на возі – веселий Тарас!
Для родини – щасливий вже час.
Мати діток вже спати вкладає,
А Тарасик все розповідає,
Як у полі ото заблукав,
Спершу просто дорогу шукав,
Ну а потім забрів аж туди,
Де до неба – залізні стовпи,
Що те небо собі підпирають.
А сусіди лише наслухають,
Та й міркують, що в того малого
І фантазії, й розуму – всього.

Проминув іще рік...Всюди злидні,
А пани щораз більше капризні:
То людей на собак обміняють,
То поб`ють, бо розваги бажають.
А не будеш покірно мовчати,
То тебе віддадуть у солдати.

І родина уся, і сусіди
На свята все збирались у діда,
У Івана. Той грамотний був,
Окуляри на носа надів -
І давай про святих все читати,
Про прочитане те розмишляти.
Часом зайде в село і кобзар:
Сам сліпий, тож веде поводир.
Але кобзу візьме лиш у руки -
Чарівні розливаються звуки.
Кашляне, поведе свою річ:
Козаки, Запорізькая Січ,
Славні битви, відомі гетьмани -
Аж світліше довкола все стане.
Та розкаже й про те: Катерина
В зруйнуванні Січі була винна.
Коліївщина і гайдамаки,
Залізняк і, звичайно, що Гонта.
Тихо слухає, пильно Тарас:
Загоряються очі в той час,
Щось у серці маленькому зріє,
А назовні ще вийти не сміє.
Біль пекучий у серці болить.
І вже зранку малий той летить
Сивим коником у бур`яни,
І летять бадилини-пани.
І махає лозою-мечем,
І стинає вже сонях з плечей.

Хоч Тарасик той був ще малий,
Жив на дуже співочій землі.
Він ізмалку купався в піснях,
Може, так і обрав собі шлях.
Бо пісні, що народними звуться,
Назавжди у серцях зостаються.
Чув від батька чумацькі пісні,
А про сербина – тітки сумні.
Від Катрусі – про брата й сестру,
Про розлуку, дорогу важку.
Хоч було те життя не найкращим,
Він у вісім підспівував старшим.
І почув ті пісні якось дяк,
Та й випитував: «Хто співа так?».
Похвалився Григорій Тарасом,
То й до школи ходив з того часу.
Та була та наука важка:
По церковних (складних же!) книжках,
І нудна, дуже часто – з-під різки.
Вивертала навиворіт мізки...
А Тарасику – втіха одна,
Як писанню навчають щодня.
Захотів собі книжку зробити,
Почала вона навіть вже снитись...

Перше горе спіткало Тараса,
Коли мама померла дочасно.
»Там матір добрую мою,
Ще молодую — у могилу
Нужда та праця положила» -
Напише потім. І зі школи
Забрали хлопця вже додому -
Глядіти менших. Батько взяв
Собі вдову знов за дружину,
А в неї теж свої проблеми –
Маленькі діти... Злидні, плач.
Помер і батько – застудивсь.
Недовго він на світі жив.
У хаті – пекло. Де подітись?
Пішов у школу – вже служити...
І вже молодші браття й сестри
розлізлися поміж людьми
Служити іншим... З міста в школу
Прислати іншого дяка -
Із лютим серцем, пияка...
Тарас терпів, Тарас корився,
А при нагоді вчився, вчився.
Раз якось в Лисянку послали
Його до маляра-дяка.
Робота ж в того ось яка:
Святого треба малювати.
Тарас завмер: це диво, свято,
Коли з-під пензля (ось які!)
Враз очі глянули людські!
Вогонь йому пішов по жилах,
Якась зануртувала сила –
Здалося, міг би все віддати,
Щоби навчитись малювати!
Шукав учителя, та всюди
Не вірили, що будуть люди
Зі селюха, із кріпака.

Та долі впевнена рука
Малого хлопця повела
У світ – і світ тоді здригнувся,
І словом віщим оновився.

3.03.2013 р.

напиши мені. листа.
паперового. з ароматом.
напиши мені.`дорога`.
щоб зігрілося серце раптом.

напиши мені. усе.
що не смів сказати в очі.
уяви моє лице.
і пиши мені. щоночі.

обійматиму. цей лист.
тремтячими руками.
і бажатиму, щоб колись.
обійняти й тебе. хоч рядками.


07.03.2013

Із дня на день мене вкриває
бурхливий океан думок
і через те не обіймає
мене спокою ніжний шовк.

Я потонути в них не прагну
бажаю спокій лиш знайти
і напоїти душу спраглу,
думки забути і втекти.

Лиш зачекай мене, спокійно
лиш дай секунду, щоб піти
і ось. думкам моїм замрійно
іти. пливти в твої світи.́


06.03.2013

Уві сні бачив церкву святої Анни в Вільні
та любу Дуню, чорноброву Гусіковську, як молилась у цій церкві
«Журнал», 5 вересня 1857 р.

Ішов я на перший урок малювання ,
Та не знав до пуття дороги.
І ось біля церковці бачу –
Дівчина стоїть... Вилита Оксана.
Питаю, чи вірно йду, а вона:
«Так, проше пана».
«Який я в дідька пан?»,- подумалось,
Та чую знов: «А як на імє пана?»
Зазнайомились. Од своїх панів
По-польськи трохи вмів я,
Удвох ввійшли в церковцю.
Ще з порогу Мати Милосердя
На мене, православного, дивилась.
У срібні шати вбрана. Накидка на голові.
Позаду - гострі промені блискучі,
А поміж ними – зорі шестикутні .
На шиї в Матері –намисто й хрестик.
Руки на грудях – навхрест.
Уся любов’ю світиться вона
І начебто шепоче: «Вчись, Тарасику,
І малярем станеш неабияким ...»
Відтоді і ношу в собі ікону ту святу
І як до розпачу доводила солдатчина дурна,
Звертавсь до неї, Матері із Вільнa.
-------------------------------------
Йдеться про ікону Матері Милосердя, звану ще Остробрамською.Чимало чудес пов’язано з нею. Останнє відбулося під час другої світової війни: колону юдеїв гнали на розстріл. І ось біля Острої Брами одна з жінок крикнула: «Маріє, юдейська мати, в тебе був син! Змилуйся, зроби диво - порятуй наших діток!» І диво таки сталося: литовські жінки, що стояли в цей час на вулиці, почали хапати малят, ховаючи їх під плащами й хустками (Сюжет запозичено зі статті: «Шевченко й ікона Богоматері у Вільні» о. д-ра Івана Музички. – Тижневик «Українська думка», 7 березня 1966 року, Лондон.
На прохання дружини пан Енгельгардт віддав Тараса Шевченка в науку до відомого маляра-портретиста Франческа Лампі, котрий після від’їзду з Вільна перепоручив свого талановитого учня професорові університету Якову Рустему, якого Кобзар тепло згадує в своїх листах.

Шестикутні зірки – це Маген Давід (Щит Давіда, царя юдейського). Він являє собою поєднання небесного й земного начал. Це один з основних і найпопулярніших юдейських символів. Навіть у Храмі Христа Спасителя на підлозі з кольорової мозаїки викладено шестиконечні зірки. Маген Давід – Герб Держави Ізраїль. Він прикрашає всі синагоги світу.

І все – таки ніяк не розберу,
Чуттями наполоханий до краю, –
Чи ти ведеш зі мною хитро гру,
Чи, може, справді ти мене кохаєш
Без дорікань, улещувань і зрад,
Що я стаю тобі одній підвладним,
Окрім твоїх не бачачи принад
І ради тебе все зробити ладний?..
08.03.13

У ньому будь упевненим і ти:
Він світ за очі, за моря не втік,
А на посту стоїть, біля плити,
Цей восьмиберезневий чоловік.

Ще зрання встав, бо майже і не спав,
Подав у ліжко каву, свіжий сік,
Букет тюльпанів їй подарував
Цей восьмиберезневий чоловік.

І поведе дітей він на каток,
Кохану - в ресторан, не був там рік,
У гарній формі, від трудів не змок
Цей восьмиберезневий чоловік.

Повечоріло - вже і постеливсь,
Як завжди, не повернеться на бік:
Пригорне він кохану, як колись,
Цей восьмиберезневий чоловік.

...Її розбудить сонце крізь балкон,
Ранковий гомінкий людський потік,
Вона подумає: " Який чудовий сон -
Цей восьмиберезневий чоловік."

Розгублені війська, верніться й знову
Продовжуйте відкинуту облогу,
Великий сором відійти раптово,
Здійнявши після відсічі тривогу.
Фортеця сильна, ви ж без остороги
Лише слабкі укріплення долали.
Не віддає так просто перемогу
Той гордовитий розум витривалий.
Всю силу й міць збирайте для навали –
Благання, скарги, зніченість і смуток,
І їй удар спрямуйте в серце вдало,
Аби її гординю похитнути.
Як марно все, тоді помріть беззбройні,
У смерті славлячи її достойно.

Нездвижно вдивляюся в очі її
І слухаю дуже уважно
Про те, що байдужі їй вірші мої,
Неначе зірки недосяжні.
Як далечі мрево уявне, хистке,
У днів безкінечному плині, –
Для неї вони догорання слабке
Надії терпкої на сина.
Вони не належать до тих сподівань,
Що в серці уже відшуміли, -
Поезію мама сприймає, як дань
За більшу мою неумілість.
Допоки матуся на світі жива -
Із уст її правда тектиме,
А я буду довго шукати слова
В своє виправдання, мов рими…
07.03.13

Сказати, що люблю, –
Ти не повіриш:
Розгніваєшся,
Ніжкою притупнеш,
Відвернешся,
Можливо, розсмієшся,
Чим зробиш мені боляче...

А не сказати, що люблю, –
Насупишся,
І губку закопилиш,
І зламаєш
Передгрозово брови,
І, можливо,
Втечеш від мене...

Не знаю, що й робити,
Але знаю:
Твій другий образ більше я люблю...
Як гарно закопилюєш ти губки,
Як брівки ти ламаєш артистично!


2002

***
Буваю я трисвітлим і натхненним,
Коли минає настрій мій буденний,
В молитвах прихиляю небеса, –
Праотча земле, будь благословенна!

Мене мій іній – іменем,
Мене рука та – куренем,
Мене речі ці – черенем,
Мене лоза раз – оленем,
Мене мітли пил – тіменем,
Мене пут сіті – ступенем,
Мене рокити – коренем,
Мене мінор крон – іменем,
Мене мерини – ременем,
Мене вериги – ревенем,
Мене макака – каменем,
Мене мор – променем,
Мене гель – легенем.

Бруньки бубнявіють на сонці краснім
Весна бере своє - кружляє, оживає...
Лиш квітка віри й чистоти прекрасна -
Свій час весняний зоряний чекає.
Літає мимо листя й сніг минулі,
На щоки ліпляться веснянки ледь помітні.
Думки, що діти в світі безпритульні,
Чомусь, як Бога, зачекались квітня...
Заплаче небо, згинуть суховії,
Злетяться ластівки в краї першогніздечні.
І змиють сльози штучні грубі вії,
Що наліпила доля дискотечна.
І все що було стане не цікавим,
Не вартим, щоб про нього пам'ятати.
Розквітне квітка, наче біла пава.
І хтось її зірве до свої хати!

Щастя тобі, Весняних творчих настроїв.
Платформенно вітаю з святом.
Все буде гаразд.

Василь Юдов
2013

(хіх)

йой
охи лихо
охи тихо
ото
я
бару – раб
рабу – бар
і циці
і ці і ці
руці – цур
а то ота
я ляля
я цяця
рому – мор
мору ром
вазі – зав
заву – ВАЗ
залпу – плаз
плазу – залп
дупи пуд
хух
тут
тупаку капут

:)(:

8 Березня, 2013

Фіолетова ніч
Розсипає зірниці.
Фіолетовий сум –
Я із ним наодинці.
Фіолетові квіти –
Фіалки маленькі:
Весни подарунок,
Мов усмішка неньки…

1998 (2013)

Мене скували ланцюгами слів.
І в тих словах немає й крихти волі.
Та я лечу собі - у полотно забутих снів.
Туди, де вітер Є й танцюють зорі.

На тому полотні цвіту я і співаю.
Там є не тільки я, а всі мої світи.
Там дотик є твій. І відлуння раю.
Там я кохаю... І кохаєш ти.

2013 р.

У голуба червоні очі.
А я й не знав...
Мабуть, його похмілля точить
Серед роззяв.

І голуб заздрить серед ночі
Тупим кролям,
У котрих теж червоні очі
Ще й попит дам.

І в кожну середу робочу
В клітках плацдарм.
Там множаться червоні очі,
На зло птахам.

Земля не терпить двох. Не хоче.
І вигнанням
Карає всіх, хто ще туркоче
Чужим вітрам.


7.03.2013.

Наше рідне слово

Рідне слово тишею співає,
Серенада осені – під вікном зими,
Дощ сльозиться, хату оминає,
Бо в порожній хаті нездійснені сни.

Наше рідне слово зрозумінь шукає,
В мріях і надіях на полях весни
Нашого народу, котрий завмирає,
Бо в байдужість нації вростають сини.

Не почуте слово крізь вуха заткані,
Незнання історії певно бруд брехні,
Їх пора промити, та не в калабані –
У воді цілющій, що в душі, на дні.

Коли слово рідне стане нашим в хаті,
Ми в обіймах світу будемо багаті.
21.10.2010р.

метелик сну – розділення стихії
в галузці ока – колисання дня
де обрій – прямовисне вороння
церковні бані димом оповиє

й галявину – зелене оленя
весняним туском вкриє і розкриє
стебло кларнета – лебедину шию
де кожний звук мов золота блешня

розлитої губами літургії –
бо не двори не павідь не тепло
не спів не брід а тільки голе тло

долонями перетремтіло вії
зелом вологим заступило Київ
й печальні коси наніч розплело

О, ніжність може побороти морок,
Коли весна окрилить почуття.
І падає як сніг моє життя,
До ніг жінок... Так 20, 30, 40 -
Рахує весни* вічний первоцвіт. (*множина)
І я у ньому дихаю щасливим,
Чарівно-ясним, пламенно-вродливим
Жіноцтвом, що веснує дивосвіт.
Знайдись моя підсніжна злотозірка
Й свято весни у грудях засурмить
Тобою на єдину цілу мить,
Зацілувавши губи медом гірко.
І все, що є на світі від небес,
Тобі дароване, народжене весною,
Заполоняє всесвіти тобою -
Так сонцем ніжним березень воскрес.
Любітеся жінки! Є в цьому інтерес!

2013

Свободный вечер. Муха бродит по стеклу.
Шукает мумия звезду в канаве сточной.
Два фараона с нефертити на углу.
Не тьма, но сумерки египетские точно.

У нас в долине берегов не красит Нил,
но есть они - слова, растёкшиеся криво, -
непросыхающие лужицы чернил
и стихотворцы повсеместного разлива.

Здесь так удобрена земля, что босиком
не разгуляешься в тетрадном чистом поле.
Осталось медленно ворочать языком
в пустой квартире - о безумии и боли.

И я один соображаю на троих -
на забулдыгу, графомана и поэта.
Вот так рассудок и черкнёт последний штрих,
пока гутаришь сам с собою до рассвета.

Поэт, скажи, что наша жизнь теперь - икра, -
и, эту истину метнув свинье, бедняжке,
смотри, как пятятся под натиском пера
войска планеты, заигравшейся в пятнашки.

Обезоруживая голосом своим,
обеззараживая колотые раны,
ты говорил что каждый шип - неповторим,
что с каждым шагом ближе Рим и свет нирваны.

Но сколько стопы, строфы ни переставляй,
для нас другими прорисованы границы,
и, как ни строй на серых рифмах белый рай,
в них только память об ушедшем сохранится.

А это значит, что планету не сберечь.
Но, свежий воздух зачерпнув из тропосферы,
пой, неуклюжий демиург, толкая речь
вверх, за пределы букваря ненашей эры.

Впиши себя в пустую клеточку, пиши
о том, что, кажется - ничейная забота,
ведь этот голос ярче слышится в глуши
и в этих клетках начинается свобода.

А ты, не верующий в речь свою фома,
ищи спасение в отрадной аксиоме:
среди поэтов ты блаженный графоман
на плодородном без просвета чернозёме.

Ти не лякайсь,що іноді зникаю,
що в недосяжних небесах витаю.
Шукаю там по крові рідну душу -
літати в мріях тож уміти мушу.

Забудь на хвильку про земні гризоти,
давай майнемо в зоряні висоти.
Лиш підкорись правічним хвилям руху -
і станемо ми близькими по духу.

Там серед білих хмар і пурпурових
не сонце, не зоря - сіяє Слово
і пурхають навколо серафими,
як незрівнянні образи та рими.

Навіює хай хтось,що ти в грісі,
та бреше, що твоя краса - не вічна,
що ти - такаж буденна, як усі...
тим більше вірю в те,що ти - космічна.

Забудь на хвильку про свій суп-"азу",
летим удвох - тримайсь мене руками:
яке це щастя - хмари унизу,
а мить тому - були над головами.

***
Не скоро ще мій сад зазеленіє,
Ще не пора хоч небо й голубіє.
Але душа так рясно вже цвіте, –
Аж юна пісня в серці лебедіє!

Л.Б.

весна часами неначе вірші росте із бруду
скидає потай лускату шкіру-стару полуду
зазеленіли бутони пір’ям латати крила
чому ти й досі сумна зозуле гнізда не звила

блукаєш ходиш не бачиш світу мов окаянна
безрідна дичка тобі наткала хустки з туману
налопотіла гречаних ранків ночей чорничних
а ти зітхаєш і хрестиш гілля три раз по тричі

збери зозуле в торби діряві зелене пір'я
воно співає і не дізнає куди твій вирій
хай поза спину собі шамрають до стерва ласі
іди високо лети далеко не озирайся

Поки визначиш власні обриси
і наповниш їх справжнім змістом,
переміряєш сотні образів,
хоч ніколи не був артистом.
Від комічного до трагічного –
несвої відіграєш ролі.
А піднімеш очі до Вічного -
зрозумієш: король був голим!

2013

Це легке павутиння, як втіха остання,
як відроджене щастя на мить,
заплітає у трави акорди прощання,
розтинаючи серце у осінь летить…
Навіває зажуру швидке відгорання,
та циклічний закон не змінить.
І на літечко нове моє сподівання
в павутинні росою бринить.

Ледь розгорнулось язичками листя,
а вже плітки зелені розвело.
Оце ж полинуть і
про мене вісті
підслухані зо серця - ох, було.

В емалях неба- золотом Ярило
зокрапує доземно. я потAй
теплом запричастилася - несила
не спити розкодований розмай.

Біжу розбалансована весною,
розхлюпана із плоті берегів
молекулами радості - за мною
розвіяла пилочok під посів

сама любов- летить і магнетує,
в рахманний ранок кільчиться зелом.
Душа, немов смарагдовічна туя
коріннями шукає джерело.

Надежда Мартынова Данчак
МАТЕРІ

Моя матусю, Ти, в моїх думках,
Я бачу образ твій, рідненька.
Твій голос лагідний, тихенький,
Твій сміх, усмішку на губах.
Ти в серці слід свій залишила...
Ласкаво, ніжно нас – своїх дітей,
Любила, пестила, учила, наставляла,
Діяти по справедливості, по честі,
На вчинки наші вказувала, казала,
Поради нам давала, з любов’ю,
Ніжно, до нас ти промовляла...
Пісні співала, вірші читала.
О, матінко, ти рідна наша –
Ти так далеко, в душі близенько,
Ти в серці назавжди у мене залишилась.

Таня десь знайшла в газеті
неважку роботу.
Треба все ж зайти, спитати
нині чи в суботу.
Ось і та адреса ніби.
Двічі в двері дзвонить.
Вийшов дядько. Скоса глянув.
Ніби муха сонна.
- Я читала тут в газеті.
Зараз ось покажу.
Вам потрібні на роботу
ті, що добре в'яжуть.
Я гачком чудово в'яжу.
Можна, звісно, й шпиці.
Хочте кофту, сведра, шарфик,
теплі рукавиці.
Той на неї глянув пильно:
- Що то за приколи?
Я об'яву про роботу
не давав ніколи.
Раптом звідкись взялась жінка:
- От кобель проклятий!
Знов дівки? Зробить надумав
ти бордель із хати?
В Тані очі аж на лоба.
Лиш газету тиче.
Ледве пару слів зліпила:
- Тут про інше пише.
Та вхопила вмить газету.
Аж затряслась Таня.
Тихо каже: - Ось, в куточку.
Зліва, про в'язання.
Жінка враз регоче дико.
Падає зо сміху.
Тиче клапоть той газети
чоловіку в пику.
- Ой, не можу! Цирк на дроті!
В мене лиш питання.
Де тут пише про роботу?
Слово де "в'язання"?
Ви читайте більш уважно
інший раз, будь ласка!
Нам потрібна для мастифа
дівчинка для в'язки!

***
Чи буде з того ще колись поет,
Хто дбає тільки про авторитет?
Пропивши струни і продавши слово, –
Він хоче мати скрізь пріоритет.

Браку – карб,
Гроту – торг,
Гробу – борг,
Грому – морг,
Дроку – корд,
Друку – курд,
Другу – гурд,
Драні – нард,
Крапу – парк,
Крабу – барк,
Крою – орк,
Криці – цирк,
Пресу – серп,
Тросу – сорт,
Траку – карт,
Тропу – порт,
Троту – торт,
Трефу – ферт,
Трипсу – спирт,
Трої – орт,
Трубі – бурт,
Труні – нурт,
Шраму – марш.

В ім'я всесильної любові,
Що з юних літ жила в мені,
Зречуся я без передмови
Минулих, небезгрішних днів.
І на коліна, перед очі
Твої всеправедні, впаду,
Коли у дні твої урочі
До тебе ж каятись прийду.
І ти вбереш увесь, до крихти,
Душею виплаканий біль,
І мій життєвий скарб нехитрий
Тоді освятиться в тобі.
Себе на зречення подвигну,
Свідомий вибору свого.
Зринає думка: "Чи ж устигну
Віддать тобі себе всього"?
Ще чаша долі недопита,
Ще п'ють згорьовані вуста -
Твоя зворушлива молитва
Добром у серці пророста.
За все уклін тобі доземний
Терпляча страднице моя.
І хай мовчать слова казенні,
Як син до неньки промовля!
1999р.

Ось і свято нас знайшло,
восьме березня прийшло!
Кожному потрібно знати,
що жінкам подарувати!

Он поважні два мужі,
тягнуться немов вужі,
лайка й крик стоїть до неба!
Кожному бо квітів треба.
Дід Степан, немов магнат,
купує бабці шоколад,
а рудий сусід Василь
тягне в дім електрогриль.
Все змітають із полиць
для красунь і чарівниць!
Шлють по радіо привіти,
ну точнісінько, як діти!

Не турбуйтеся, кохані:
Колі, Юри, Саші, Вані,
нам, жінкам, так мало треба,
ну, хіба що...зірку з неба!

Я оминаю рідну хату,
Вона тепер вже нічия.
Доріг у світ було багато
І серед них була моя.

Недобрий час у вир нас кинув,
І понеслася течія,
Я оминаю рідну хату,
Вона вже нині не моя.

А серце як щемить від болю,
Коли дивлюсь на неї я,
Бо хата мала свою долю,
У ній жила моя сім’я.

Мирились,сердились,сміялись,
Колядували на Різдво,
Паски у мами удавались
Найкращі на усе село.

Тепер стоїть, всіма забута,
І бур’яном все заросло,
Біда у край прийшла нечута -
Вмирає суть його – село.

Липень 2008р.

За роки незалежності всі ми
"Здобуток" чималенький здобули –
Ми вивели свинячу цю породу,
Що зветься "депутати від народу".

Як до корита пхалися щосили,
Усіх поміж собою розсварили,
І навпіл Україну поділили,
І рилом нас штовхають до могили.

Щоб на "елітні" рила їх дивились,
І політичні шоу наплодились –
Про людське око там вони гризуться,
І з нас довірливих, наївних і сміються.

Халявщики зрадливі продадуть,
Закон під свою тушку підімнуть,
Аби лиш від корита не відпасти -
Не жаль себе і нечисті закласти.

То що таки ми з вами здобули?
І до життя такого як дійшли?
І досі бредемо воли понурі –
Небачена нужда в волячій шкурі.

І цирк давно цей споглядаємо
А жити, любі, коли маємо ???


2010р. Надія Таршин

Місяць – Зорі.
Грає – В морі.
Тьмяно – Сяють.
Світлом – Грають.

Хмари – Бранці.
Легко – В танці.
Ідуть – Літають.
Вітром – Ридають.

Хвилі – Тихо.
Біжать – В лихо.
Швидко – Ранять.
Дуже – Манять.

Серце – Сильно.
Майже – В насильно.
Вже – Туманять.
Байдуже – Дурманять.

© Віталій Мочарський

Вірш читається як по горизонталі, так і по вертикалі.

Існує 3 основних способи прочитати вірш: 1) Прочитати по горизонталі від початку до кінця; 2) Прочитати наскрізно по вертикалі (зверху-вниз), спочатку всі слова лівіше тире, потім - правіше; 3) Прочитати по вертикалі кожен стовпчик окремо, спочатку у першому стовпчику всі слова лівіше тире, а потім - правіше, аналогічно всі інші стовпчики до кінця, в цьому випадку міняється рима.

В загальному способів прочитати вірш є більше, ніж 3, оскільки можна читати по ламаних лініях, використовуючи різні комбінації тощо.

2013

Ти живеш навшпиньки,
На пуантах,
Дзиґою проковзуєш убік
Протилежний…
Бідний чоловік,
Рідкісним наділений талантом
Всетерпіння, – з іншого кінця
Сцени – за тобою пильно стежу
Й бачу лиш розвітрену одежу,
Посмішку – окремо від лиця!
Не зловлю огнисту плоть руки,
Слів не здожену –
Вони щоразу,
В іншу перескакуючи фразу,
Б’ються, наче скельця, на скалки!
Хто ж ти є, і що ж ти за така
Мимолітна,
Ще й текуча мимо,
Нестерпима спраго невтолима
Поблизу міражного струмка?
Хто і що? А добре, що ти є,
Мов серпанок вранішній, мінлива,
Що від цього дива а чи снива
Серце розривається моє!


1996

Не всіх іще ідолів
Ми з п’єдесталів зіпхнули…
Було, спалахнули,
Взялися за діло.
Та вмить
Стомились,
Присіли спочить,
Позіхнули з полегкістю,
Глянули… скільки сидить –
Одних на однім –
Вже нових і живих в ідеалі,
Воздвигнутих нами ж,
Здавалось, найкращих із нас:
Товчуться,
гризуться
за кращі місця і медалі –
Все далі від них ідеали,
народ
і Тарас,
І ціла доба українського зриву
І здвигу!
Повніють кишені,
Пустошаться душі дотла –
Плюють на ікони,
закони,
Тарасову Книгу,
Яка Україну збудила від сну
Й підняла…

Їм що – їм чужі наша мова
і наша основа,
І звичаї наші,
І доля вмираючих сіл,
І князь Святослав,
І Маруся Чурай тонкоброва,
Богдан безоглядний
І щиропалкий Чорновіл?!

Зіпхнути цих ідолів ох як непросто,
Братове,
А ще ж попередники їхні –
Зіпхнули не всіх –
Бо ж лінощі наші,
Бо ж сумнівів наших короста,
Бо ж звичка стара всіх жаліти,
Старіша за гріх.

Ми ж сіра юрма,
Ми ж суціль декласована маса,
Ми ж так боїмось
Невідомих нам прав і свобод…

Мої найрідніші!
Ходімо гуртом до Тараса –
Він гляне і, може,
Ще визнає нас на Народ.


2004

Ось тут я стою перед вами –
Навік безпартійний, земний,
З прямими думками й словами,
Такий, як завжди, Низовий.
Таким і зостанусь довіку,
Допоки й піду в небуття…
Хай кажуть: "Людині – піввіку,
А мислить, неначе дитя!".
То й добре – нічого, що сивий,
То й ладно – дарма, що бідак,
Зате ж я безмежно щасливий,
Що вік свій прожив саме так.
Зате я безмірно багатий,
Хоч вічно не маю й гроша, –
Вітчизною я не проклятий.
Не чорна у мене душа!

1995

Було найлегше вижити малечі
Від березня й до пізньої пори,
Лиш не лінуйся дуже,
Злазь із печі,
Виходь надвір –
Що хочеш, їж, бери:
Щирицю щиру, грицики солодкі,
Листочки з липи, щедру лободу,
Акацій цвіт, будяк, рогіз болотній,
Оскомуваті яблука в саду;
Дери по дуплах яйця гороб’ячі,
Сорочі – по високих яворах…
Худющими були роки дитячі,
Однак була щаслива та пора!
Здавалося: в селі твоїм бідують,
Буває, що від слабості і мруть,
Зате ж повсюди
Рай земний будують,
Про голод і не знаючи, мабуть.
То й що, коли і просвітку не знають
В щоденній праці наші матері,
Зате – в кіно ми бачили – сіяють
Кремлівські зорі – щастя ліхтарі!
Нічого, що коростяві ми стали
І ні в чому піти у перший клас,
Зате великий, рідний батько Сталін
Цілодобово думає про нас!
Його постійні клопоти-турботи
Всім додають снаги на світі жить…
Одна лиш Божа Мати, від скорботи
На покуті чорніючи, мовчить.
Та ще моя кульбабочка-бабуся,
Яка боїться змалечку гріха,
Увечері і вранці на Ісуса
Все молиться
І нищечком зітха.


1995

***
Писати на коліні я не хочу,
А за столом завжди пишу охоче,
Тулю до серця любе віршеня, –
Голублячи його, дивлюся в очі.

Весна шалено наступає,
аж березень уже упрів.
Усе жіноцтво прагне маю
у веремії ніжних слів.

А чи єдино_він жаданий -
той березневий восьмий день? -
Якщо звемось чоловіками —
щодня закохуймось упень!

Весна, чи літо, а чи осінь,
чи мо' засніжена зима —
сама природа нам голосить:
табу для ніжності нема.

Хто супроти природи стане? —
Ні пари з вуст. Анітелень.
Любімо Афродіт коханих
аж і по тридцять перший день!

Із бліндажа йдемо в бліндаж
На вечір хліба, і консерви…
Не то, щоб танці… чи кураж
А передих… на то і Червень
В однім строю і кум, і брат
Разом зреклися від покращень
Он знову руцький супостат
Зайзрів на неню вовчі пащі…
Отож пішли до братства в ліс
А тут, диви, знайомі лиця
Вже й на гілляці мракобіс
А поруч мавки - рожаниці…
06.03.2013.

Кивни, і я знов дочекаюсь весни.
Якось перейду заметілі.
І кину ніким не сполохані сни
на шальки зневіри і мрії.

Впізнай. Це ж неважко буває, коли...
Хоча б одне фото у серця альбомі.
Кивнеш. Я зрадію. І здасться мені
що ми просто давні знайомі.

2013

Я не так тебе люблю,
Як кажу.
Я малюю.
Я вже вірші пишу.

Я не так уже на тебе
Дивлюсь,
Я не так уже за тебе
Молюсь.

Чому ж зблід, мій любий друже?
Дивак!
Може, більше… може, менше…
Не так…

Може, все ще попереду
В нас…
І прогулянки, й віденський
Вальс…

06.03.2013

Із ревним палом ярий березоль
Зими афіші рве на темні клапті,
І потічками їх у доли квапить,
Вихлюпуючи: до, ре, мі, фа, соль!

Старенька натягла на очі каптур,
В кутку гримерки крекче на юдоль,
Закінчилась її морозна роль,
Вона сьогодні геть іде з театру.

Інакші декорації на сцені ,
І, хоч куліси зовсім не зелені,
Вже грає увертюру сік беріз,

І глядачів помалу зазиває,
Де дійство життєрадісно - безкрає , -
Актриси молодої бенефіс.

06.03.13

Він прийшов неждано,
Шелестом в тумані,
Лоскотав тихенько,
Мрії лихоманив.
Не завжди привітний,
Так вже, мабуть, склалось.
Темним або світлим
Слово видавалось.
І потік струмочок
У далекі гори,
Сплутався клубочок
У сльозу прозору.
Легко плаче вітер
У дощі і грози.
Місяць тьмяновидий.
Вірш стікає в прозу.
2012

У чорних дірах тихо, як в жінках,
З яких виходим і куди ми хочем...
Крізь нас тече міжзоряна ріка
І білий котик у душі муркоче.

Ця тепла ніжність всім знайома, так,
Хто тут дожив хоча би до усмішки.
А райська осінь також золота?
А з того світу в цей вертають пішки?..

Багато філософських міркувань.
Життя закони знаєм, смисл – закритий...
То ж губиться сердешна голова
Між прагненням до Бога й до корита.

А я – поет опальний в цих краях,
Як, врешті, за життя усі поети...
Оця рука, що пише це, – вже прах...
Ну тобто стане порохом планети,
Яка й сама конечна, як і все,
Народжене від світла, органічне.
Ми трохи те, що нас пасе, спасе...
Що, врешті, також віще, та не вічне.

Звірина яма.
Дно у болотах.
Стоїть моя країна, як бабуся.
Часи погані.
Я – вирійний птах,
Ніяк не відлітати не навчуся.

Слова стають землею.
У душі
Висить велика небезпечна тиша.
Вже бачу все, що тут я залишив::
Дві доньки, ліс дерев і книгу віршів,
Де ніжність тепла, де іскрять сніги...
Де кров і світло зірки – воєдино.
Де у печі дідівській пироги...
А в космосі найближчому людинно.

Ти хочеш бути іншою, а не собою?
Вдіваєш сотні масок, шукаєш нові ролі?
То глянь у дзеркало, зніми весь грим рукою,
А ні – тоді і далі лиш існуй в неволі.

© Віталій Мочарський

2013

Не хліб щоденний, не імуще.
Бентежить, братику, грядуще.
Що ось прийде.

Воно без племені, без роду
І богоборчу має вроду.
Таке, таке…

Що і не княже, і не царське.
Обличчя, схоже, пролетарське.
Біоруде.

Чужі рахує вміло статки,
Встановлює свої порядки.
Творить лихе.

Спаси нас, Господи, від нього,
Від супостата наднового.
На цьому все.



06.03.13.