Я повертаюсь туди,
Де промайнуло дитинство,
Де не відчувала я ніякої біди,
І будувала власне королівство.

Де кожен ранок був для мене особливий,
Коли дивилась мультики, і сміх,
Такий наївний і грайливий,
Коли я бачила,як падав перший сніг!

Коли бабуся розповідала казки,
Я щиро-щиро вірила у них,
Та відчувала безмежність її ласки,
Яка відбивалася в очах моїх.

Я мріяла тоді про принца.
Про сукню білу і фату,
Не знала ще тоді я лицемірства,
Не думала,як досягну мету.

Любити я по-справжньому уміла,
І кожен день для мене щастя ніс,
Хіба тоді я розуміла,
Мого життя шалений зміст?

Нажаль,роки дитинства не вернути,
Була то золота пора,
Коли ти міг у казку з головой пірнути,
У світ чарівного добра!

Вбиває мрії куля з коньяком
Вбиває запах твій у хворому атракціоні снів
Все йде не так, як я хотів
Отрута моя тягнеться гудком

Пробач мені за мій убогий манекен
Пробач за спробу вдати з моря океан
Я просто п"яний кіноман
Продав я існування свого гобелен.

Я перемотаю плівку почуттів
І пропущу пропущений дзвінок
Я так звільнити би тебе хотів
Втопити в собі байдужий плач думок.

Ніч тьмяним погладом зійде на тебе вмить
І серце ще сильніше защемить
Сліпа печаль усе в тобі скувала
Душі твоєї вдосталь скуштувала
В печалі тої очі голубі,
Вона не присвятить себе тобі
Не обійме вона тебе вночі
Не підбереш до неї ти ключі.

Її немає поряд, та дарма
Вона тебе катує, як пітьма
Не вирвеш серце ти із власних же грудей
Не станеш ти найщасливішим із людей.
І знов, і знов приходить клята ніч
Ти не побудеш з нею віч-на-віч
Не мрій, вона не буде вже твоєю
Не змиришся ти з думкою цією.

Нема де дітись... Безнадійно...
Все дарма...
Переді мною нездоланная стіна
І голос віри вже тихенько шелестить
І промінь власної надії догорить...

Перші грудневі сніжинки вальсують
У поруділій траві,
Диво-мереживом онде чарують
На лісовім рукаві.

Туляться щиро до сивої скроні
Сонно притихлих садів.
Ніжні пір’їнки - такі безборонні
На кострубатім рядні

Сірого поля - останнього сліду
Збіглих по осені барв...
Над куполами пожухлого світу
Панна-зима з-поза хмар

Струшує легко клапате пелюстя
Вишніх незримих перин -
Біло-пречисте неторкане устя
Першо-грудневих сніжин...
(4.12.12)

Світ порятує доброта,
Повінчана з красою:
І квітка пташку привіта
Нектарною росою;
І пожаліють сироту
Батьки багатодітні;
Й забудуть геть про самоту
Самотні люди літні;
Ніхто не житиме в нужді,
Ждучи зі страхом смерті;
Й з народом будуть всі вожді
Правдиві і відверті;
І світ нас буде поважать,
Коли заповажаєм
Самих себе…

Добро пожать –
З високим урожаєм
Постійно бути!..
З Богом жить –
Це ж освятити душу!..

Я так багато –
Час біжить –
Іще зробити мушу!

2003

Літо закінчилось.
Осінь же вічна отут.
В дно зариваються ті, що до дна опустились.
Плаче душа моя на золотому мосту,
Плаче душа, наче стогнуть могили.

Всі ми для того у світ цей білючий прийшли:
Світлом ставати від болю і кольору, й звуку.
Можемо смерть вибирати ми – де і коли,
Роджені з кайфу на муку.

Чую – душа моя, наче краплина води:
Здійснює свій колообіг –
Сніжинкою стане, туманом...
Всі мої діти і вірші, яких я колись народив,
Квітнуть, як рани.

Ну а життя це я лиш пригубив – загубив...
Пив і молився.
Поважно любив свого Бога.
Люлька гіркуща звисала з моєї губи,
Блідла тривога.

Я ж відмовляюсь поволі від слави і зла.
Кинув читати газети і книги про тіло.
Пташка душі чорне пір'я скидає з крила.
Біле вже відболіло.

Чую, як моляться сосни і вовк-одинак.
Видно, як падають зорі, що теплі, як сльози.

Літо закінчилось.
Осінь – це трохи весна.
Трута і ліки – те ж саме, відомо...
Різні лиш дози.

4 груд. 12.

Моє кохання безіменне,
Бездонне озеро спокус, -
І джерело ясне натхнення
Гірко – солодкого чомусь.
Ти – спонукання запізніле
Відтворення забутих слів.
Ти – відчуття снаги у тілі
Та зникнення в житті кутів.
Ти – безупинний час прозріння
І рухів нинішніх тяжа.
Ти – край одвічного терпіння
І сподівань усіх межа.
Яка улесливість і чари
Чи крихти муки та жалю?..
Душі вогнем і серця жаром
Тебе за мить до тла спалю.
08.12.12

Зустріч зірвалася, блін, і тобі подаровано
вільну годину життя до наступної стрілки.
Місто біжить і нервово веде перемовини,
вухо втискаючи намертво в горло мобілки,

Місто нюшкує наш слід у складній геометрії
дня, довжиною у дощ, глибиною в глибини.
Мірять ніхто нас не стане, тож зватимуть метрами -
просто, без імені, щоб не було плутанини.

Я зупинюся на березі третього виміру
дня, довжиною у день, глибиною у місяць.
Сяду і щось у меню антикризове виберу –
чашку дощу і цей жмуток зів’ялого листя.

І загублюся на вулиці імені вулиці
міста, що імені імені… Час для антракту!
Думка спливе на поверхню і знову зануриться,
слово змужніє і вступить в оральні контакти,

і спровокує загострений напад роздвоєння,
злякано зойкнуть айподи, айбокси, айфони,
тиша впаде, наче кара за вірші не скоєні, –
з шиї злетить голова, наче з гілки ворона.

Менше, все менше часу, все тісніше між стрілками.
Ввійде дівча із двома золотими тарілками,
в кожній несе мені голову, схоже, Предтечі.
Голос одної – дзвінкий, другої голос – старечий.

Мовчи... Я бачу все в твоїх очах -
Що не така, як всі, що особлива...
Дощ припустив... Мелодія журлива
Вплітається в твої слова... Хоча...

Мовчи... Я знаю, за тобою даль -
Дванадцять тисяч кілометрів мрії,
І нездійсненні, неземні надії...
Та я належу не собі, на жаль...

Мовчи... Мовчу і я в хвилини ці...
Схиляєшся так низько у поклоні,
Береш із ніжністю мої долоні...
Палає поцілунок на руці...

2011р.

Верблюжа колючка.
Авжеж, не трава.
Двогорбому - штучка
практично нова.
Двогорбий! Двогорбий!
Хоча... я такий.
Не те, щоб - як Борман!
Наївно смішний.
Жую. Сподіваюсь
наїстися раз.
Пустелею каюсь:
цей голод - наказ.
Я був одногорбим,
безгорбим я був...
З любов'ю до торби
горби і здобув.
Смертельно охоче
несу я цей бруд...
Та щось мене точить,
що я - не верблюд.

8.12.2012

яскраве світло ліхтаря перепинатиме дорогу
тобі грудневому в пальто забутому людьми і Богом
а місяць викотить у світ із холостяцького барлогу
вечіркувáтимете у самотині
і більш нікого

у вікнах вигорять слова погаснуть постаті вітринні
і час нічного дзиґаря на сплінній поділці зупинить
щоб пильнувати з висоти залиту тишею долину
а ви із місяцем удвох у змові станете однині

а десь у парку грудень ваш дістане списаний нотесик
щось неминуче і важке червоним лінером підкреслить
затре нечинні імена у неіснуючій адресі
і тричі мовивши «зима» роз’явиться у піднебессі

Я поганий онук Вам,
Бабусю Уляно, –
Я два роки збирався провідати Вас,
А оце, мимоїздом,
На хвильку заглянув
І, хреста обійнявши,
Розгорювавсь.
Та й потішив себе тим,
Що місце порожнє
Лівобіч – може, й справді для мене
Воно:
Тут росте подорожник,
А я, подорожній,
При дорозі лежати наміряв давно…
Маю намір у скромнім своїм
Заповіті
Попроситись, бабусю, до Вас
Назавжди –
Сиротою прожив я на білому світі
І вознісся в собі, і в душі розгордивсь.
Бог за це покарав самоти німотою,
Відібравши всіх друзів
І всіх ворогів,
Тож тепер – доконечним уже сиротою –
Я втікаю від світу боргів і торгів.

Все виходить на те,
Що я сам винуватий,
А не ті,
Що скривили життя борозну…

Я при Вашій могилі мовчу,
Мов затятий,
Та від Вас не приховую власну вину.

Я поганий онук Вам…


2001

Цукром посипані гілки ялинки.
Шишки, немовби солодкі родзинки.
Білочка глянула – гарний пиріг,
Кинула влучно великий горіх.
Аж Миколай задивився на диво:
Дітям слухняним зима милостива!

Ірпінь завжди був винятковим
І незбагненним до кінця.
Хто був тут гостем випадковим,
Той безнадійно залицявсь
До провінційного містечка
При давньокиївськім столі...

Ірпінь для мене був предтеча
Комунораю на землі.
Сюди зліталися поети –
Неадекватний, справді, люд
В глобалізації планети,
Що підгнивала звідусюд.

Товклись держави і народи,
Опору втративши свою,
А тут, в гармонії природи
Й душі людської, в цім раю
Пилось вино, творилось диво
Добра і злагоди. Рядки
Римовані текли примхливо,
Мов течія Ірпінь-ріки
Під яворами. Світлі личка
Таких наївних поетес,
Мов соняхи, довкруж Павличка
Любовний рухали процес.

В одної туманіли очі,
А друга падала вже з ніг...
Вино кінчалось серед ночі,
Тож знов на станцію я біг.
Заслуга, звісно, невеличка
І не пов’язана з добром,
Але ж пилось вино з Павличком,
Зі справжнім генієм, Дмитром!

Тут вирували семінари
Творців романів і балад,
І не порушували чвари
Всебічну злагоду і лад.

Аж танув сніг, скресала крига
Й мажор в мінорі панував,
Коли Тарас вставав, Салига,
Й критично всім опонував!

Пухкі сніжинки слів і літер
Кружляли плавно за вікном,
Їх схрещував Затуливітер,
Благословляючи вином.

В сорочці, що біліша вишень,
Що зацвітають лиш в раю,
Палкий Володя Іванишин
Виводив «лінію» свою.

Ніхто нікого не неволив,
Ні перед ким не звітував,
Тож сибіряк, мій друг, Кодолов,
Як завше, зайве випивав
І так розчулено, всеп’яно
Нас, українців, вихваляв,
Які ми добрі. «Завтра рано
Ви похмеліть мене», – мовляв.

І лишень Толя Романенко
В сльозах нікого не хвалив,
А йшов на станцію раненько
І скромно сам себе хмелив.

Ірпінь – музей під синню неба,
Всеукраїнський наш Парнас,
Тож виникає вже потреба,
Зліпивши в профіль і анфас,
Поставить пам’ятники всюди,
Під кожним тінявим кущем,
Тим людям, що мочили груди
Вином, сльозами і дощем:
Тичині, Рильському, Малишку
Й живому поки що Драчу,
Поклавши перед кожним книжку,
Відкривши пляшку, і свічу
При повній пляшці запаливши...
Впаде від пляшки світла тінь
На спомини сумні. І лише
Тоді приїду я в Ірпінь,
Щоб помолитися...

Ніч, заласкавлена тьмяними блисками,
Стала удавана й чудна, як грим.
Злотом зігріте чи сріблом обприскане,
Скло не здається уже крижаним.
Прозолоть зоряна, сутінню здимлена,
Плаває, висне, стоїть за вікном.
Яблуня, вітром обдмухана видимо,
Сіється м’яко сріблястим сніжком.
Місяць уповні вилискує золотом
Аж проясніла навколо пітьма!
Тиша така, що я чую, як холодом
Сковує землю поволі зима.
07.12.12

Прощалася осінь гіркими сльозами.
Дощило, сніжило, знову навспак…
Не відаю ще… Нерозбірлива гамма, –
чи сталося щось, чи щось та й не так..?

Печальні дороги у білих свитинах,
Мені не згорнути знову в сувій,
Заблисли п’янким і тремким ластовинням
дерева, що дотлівали в розвій…

У тім падолисті ми знову злітали,
як небо ув осінь, аби – летіть!
Прощалися?.. ні… ми тонули у щасті…
За крок до зими. До зими за мить…

грудень 2012

ядучі дні осінньої облуди
займають чергу в жовтий мавзолей.
терпке повітря гусне, наче ґлей.
весь листопад мене дратують люди.
а звідси сплін.
мені від цього зле.

суспільний простір шириться петлею.
довкола мене стільки молитов,
що їх тепер не вирізнить ніхто.
вони дзвенять у жовтій товщі ґлею,
як бджоли нот, помножені на сто.

ця самотина антиконструктивна.
я девальвую в прозове єство.
між слів і рим прадавній статус кво:
я - антивірш.
і це доволі дивно -
як атеїст, що вірить в божество.

це божество жило на Контрактовій.
її ім’я подобалось губам.
в її очах рибина голуба!
у ті часи я завше був готовий
кришити - здуру! - вірші голубам.

тепер щодня народжується будень.
нестача сонця - в сотні кіловат!
збулося стільки радощів і свят,
що розуміння - їх уже не буде -
як кілька слів від Господа в приват.

крихке довкілля стоншене мовчанням,
воно мені покірне, наче пес.
це словостій.
мій голос ще не скрес.
уздовж Дніпра тече навспак Почайна
і вдалині сахається небес.

В розколі повні – щедра заметіль.
Мов аличеве ситцеве пелюстя
латає землю сніг золотоустий,
до узголів’я світу зорі трусить.
Гойдає білу тишу сотня крил.

Полегшу і освячення несе
цей супокій. Це ангельске говіння,
німа молитва херувимських тіней,
луною доторкає до склепіння
найтоншого з моїх опалих серць.

Я не там і не та.
Вже доволі із мене блюзнірства.
Між піску, колючок
не росте соковита трава.
Я дрібна і слаба,
розум часто паде в марновірство...
Сію, сію цей біль -
у глуху порожнечу слова.

2012

Ціна майбутньої війни,
і ти і я - всі вже в облозі,
стій і пручайся, чи впади,
змінити щось ми ледве в змозі.

Не чуєм дзвін минулих літ,
І милості ждемо із неба,
А от пустити кров і піт,
Такого щастя нам не треба.

Замінює все гаманець,
порядність, людяність і щирість,
За драний гріш стадо овець,
Покаже свою справжню гнилість.

Забутий справжній зміст життя,
Всі виживають хто як може,
В кого за це болить душа,
А хто дере як й скільки зможе.

Та кожен чесно хай собі,
Загляне глибоко у серце.
Бо скоро сипане усім
На голі рани сіллю й перцем.

2012 р.

Я не злопам’ятний. Я просто пам’ятливий.
Таким вродився. Мабуть, собі на шкоду,
Бо ж той, хто зло чинив, не надавав йому ваги,
І скорше всього - давно про нього вже й забув.
А в мене ще з дитинства лягає зло зарубкою на серці.
І чи не тому-то, як бачу або навіть чую,
Що кривдять байдуже кого і де, ниють ті зарубки
І пориваюсь тої ж миті будь-що спинити зло,
І навіть здоровим глуздом втихомирити себе не можу.
Таким уже, мабуть, собі на шкоду я вродився.

1
Моя душа була така безгрішна,
Така промінна,
Мов зоря горішня.
Ходила на виду, по видноколу,
Не раз, не двічі падала додолу.
Було, що і згасала під золою,
Та не ставала жовчною і злою.
Сміялися і плакали над нею –
Але й тоді лишалася душею:
Гріховною –
Без тьми гріхопадіння,
Святою –
Без фальшивого світіння.


2
Моя душа була така правдива.
Задивлена в дива.
Сама – як диво.
Протестом по-смертельному боліла.
Чорніла, наче вугіль,
І біліла
Вишневим цвітом, снігом, сивиною.
З веселої робилася сумною.
Вона пручалась, гнівалась, мирилась,
Але навпіл – не вміла! – не ділилась
На дві неправди,
Зв’язані брехнею,
На дві брехні,
Возведені в ідею.


3
Моя душа була така печальна,
Мов лебедина пісня розлучальна:
Вона кружляла безтілесним птахом
Над іншим птахом,
Що зробився прахом,
Над шляхом вороним, непроходимим,
Над рідним домом, що розвіявсь димом.

Моя душа, обпалена війною,
Не пропадай, не розминайсь зі мною!

Скотилось сонечко у скошену траву,

Потерла нічка очі-ліхтарі,

Пугач для важності: «угу-угу»…

Давно у ліжечках маленькі школярі .

У ранцях зошити дрімають і книжки

І лампа похилилась на столі

Надула лялька щічки-пампушки:

«А може в школу хочеться й мені…»

«Не бешкетуйте іграшки – не час!

Вже сон до наших діток завітав»,-

Наполягає старшенький Тарас.

І вторить Рокі акуратне: «Гав!»

В миры неземные
И в разные страны
Кто хочет попасть,
Просыпается рано.

Кто ранней порой
Покидает кровать,
Находит и повод,
Чтоб рано гулять.

Разбужен подъезд,
Палисадник взъерошен.
Ужасно устал я,
Бывая хорошим.

Но лучше слегка быть
Хорошим таким,
Чем крайне ужасным
И очень плохим.

Клянусь - невсерьёз
Пошалил я немножко:
Поймался за мышку,
Обжёгся о кошку.

И дом стоэтажный
Торчит колбасой.
И дядя не лысый,
А сверху босой.

2012

Воронці нев’янучі – поети,
Що вмирають тихо на зорі,
Всі вони
З маленької планети
Казкаря де Сент-Екзюпері.
Каменем ніхто не кане
В Лету –
Кожен з них тихенько
На зорі
Відлітає знову на планету
Казкаря де Сент-Екзюпері.

Крізь грати видно небо синє,
Промені сонця золоті
На лиця падають безвинні -
Сумні, красиві, молоді.
А ніч прийде – знов катування,
Знущання і накази: - бий!
І бачу може я востаннє
Цей клаптик неба голубий.
Страшна для них - повстанська
сила -
У злобі звірами ричать,
Яка то мати їх носила,
Коли катують так дівчат?
Сичить від люті, мов гадюка,
Енкеведистське барахло :
«Ну ,что молчишь, бандерська
сука,
Тебе со мной не повезло».
І знову пальці у одвірок –
Від болю білий світ погас.
«Не зраджу друзів, лютий звіре,
Усіх не винищите нас,
Бо ця земля моя одвічно,
На ній жили мої діди,
Чому ти, нелюде поганий,
Прийшов топтать її сюди?»
Дівча худеньке впало долі,
Не відчувало вже чобіт,
Якими убивали волю,
А юнці тільки двадцять літ.
Їй би під вербами стояти
У парі з милим цілу ніч,
Натомість хижі очі ката,
Знов руки тягнуться до пліч,
Зривають одяг і шматують ,
І б’ють , допоки не впаде,
І враз стає криваво-чорним
Дівоча тіло молоде.
А мати плаче, тужить мати,
Зачувши зойки нелюдські –
Благає небо - покарати
Чужинців, нелюдів, катів.
Взяли найменших –
Таню й Надю
У каземати повели,
Як не благала, не молила,
Дівчаток їй не віддали.
Тепер знущаються щоночі,
Не спить налякане село,
Відкрий же, Праведний ти, очі
І зупини криваве зло.

На кам’яній, сирій підлозі –
Маленьке тіло,ледь живе,
І зграйка подруг на сторожі –
Для них усе це не нове.
Усі знеможені, побиті –
Та щоб отак , ще не було,
Спішили рани їй прикрити,
Мостили, що в кого було.
Почули шепіт невиразний,
І зойк ,що душі холодив:
«Володю, орлику мій ясний,
Врятуй мене, прилинь сюди,
А може, ні, не треба милий,
Воюй, коханий, і за нас
Благатиму у Бога сили,
А ще молитимусь за вас.
Я все стерплю : знущання,
болі,
Тебе побачити б ще раз,
А ще, щоб світлий вогник
волі
Для України не погас».


Цей вірш я присвячую своїм рідним: Галайко Надії - батьковій сестрі і Перцову Володимиру – маминому брату. Вони обоє були у Повстанській Армії, як і багато молодих людей з нашого села. Вони кохали один одного і обоє загинули. Коли я народилась, бабуся попросила мого батька, щоб мені дали і'мя його закатованої сестри.
,

Тоненькой березкой
С синими глазами,
К нам в отдел пришла ты
И тебя мы ждали.

Чтобы стать кому-то
Любимою подругой,
А кому-то просто
Колегой и другом

Подругой стала верной,
И коллегою прекрасной,
Мужу Коле, Свете
Подарила счастье.

Родила сыночка,
Лелеяла обоих.
А теперь за внуков
Жизнь отдать готова.

2002г.

Сеть Интернета, сеть мобильной связи –
так много нам расставлено сетей.
В них письма долгожданные увязли,
осыпались листочками с ветвей.

Скучаешь ты, но как обычно, шуткой
стараешься себя приободрить.
Наш разговор рассчитан поминутно –
ещё чуть-чуть, хоть капельку продлить
твой голос, как и прежде, нужный самый,
родной до боли: доченька, привет…

Полжизни я с тобой в разлуке, мама,
и между нами километры лет,
посольств, таможен, ожиданий залы…

Надеждой встречи пусть тебя хранит
протянутая мною сквозь вокзалы
от сердца к сердцу тоненькая нить.


23.09.2010

Закрутилася віхола,
Та не стала утіхою,
Бо здавалася тихою,
Наче смерть.

Розлучалися всоте ми.
Безнадією всотані,
Полетіли висотами
Шкереберть.

І словами прозорими
Розгубились між зорями,
Та не стали прозовими –
Не змогли.

Молитвами предвічними,
Перетримані відчаєм,
Повернулися, звінчані,
Із імли.

Пострічалися іншими –
Переболені віршами.
Не розстанемось більше ми –
Не втрачай.

Закрутилася віхола
Білоскроннею втіхою
І здалася нам тихою,
Наче рай.
2012

Пародія

Добу не розплющую очі –
Люстерко розбилось, що в залі...
Я, певно, уже тамагочі –
Не в хаті живу – віртуалі!
То тре догадатися – миску
Надіти на вуха жирафі,
Аж цуцик сховався в колиску,
А діти від нього – у шафі.
На тім не закінчились біди –
Не кухня, а згарище Трої…
У ступорі навіть сусіди –
Казали, що був гуманоїд!
До біса той космос, до біса,
А той гуманоїд – умора,
Коханий пропав десь, гульвіса,
А мухи злиняли ще вчора.
І хата нагадує пустку,
А так веселилися “тьоті” –
Ото святкували відпустку
Подрýги мої по роботі!


6.12.2012

спить хатина твоя у червоних пісках
на далеких чужих берегах
колискову насвистує флейта вузька
евкаліптами сходить перга

я на скелі стою і волосся моє
розвіває мускатний мусон
а воно то лоскоче зіниці гієн
то зринає до тебе у сон

спи собі не тужи хай січуть маяки
всі нордости в примарні світи
я тебе пам’ятатиму саме таким
обіпертим холодним чолом до руки
і приреченим першим піти

Не здаватись !
До загину, сину.
Навіть
у нерівній боротьбі.
Навіть
як лукавий ніж у спину.
Навіть
як піднімуть на хресті.

Варто жити не наполовину,
Вистояти треба до кінця.
Не здаватись !
До загину, сину.
Кодекс честі вічності бійця.

***
До загину, сину, до загину,
Коли доля випала така...

06.12.12

*

Короткі дні.
І білі ночі снів.
Неспинно довгі.
І нестерпно чорні.
Чекаю все, коли розтане сніг.

Ромашки польові, блавати...
Букетик тішить, звеселя.
Його хотів подарувати,
Та ти далеко звідсіля.

Тоді б і барви їх вабливі
Усе зворушили довкіл
І дні вернули особливі,
Що десь на розстані років.

В простому цвіті - дивовижа,
Вітрами пахчена, дощем...
А серце замітає хвижа,
Щем...

6.ХІІ.2012

Таки прийшла, прийшла. Просила пити.
А води позмерзалися у дзбан,
незграбний, тонкогорлий і надбитий.
На дні перегорілі луски жита...
Ну, раз прийшла, над ним,сердего, стань.

Яка вода – солодка чи прокисла?
Чому не п’єш, коли така снага,
чому ж уста сокрушено затисла,
невже ще сняться чорні коромисла,
покинуті тобою у снігах?

На щастя, чи на горе
Господь вділив Федорі
Здоров’я, довголіття,
Та ще і щастя в дітях.

Всього було в Федори:
І два голодомори,
І буряки , і ланка,
Вставання на світанку.

І трудодні худенькі,
Одежинки благенькі,
І без чобіт ходила,
Коли діток ростила.

Усе перемагала,
Бо вдачу сильну мала,
У хорі вечорами
Колгоспному співала.

В житті бувало різне –
Було кохання пізнє -
Від того сяйва щастя
Тікали всі напасті.

Як мить літа летіли,
Вже за межею милий,
Онук найменший радо
Веде в господу ладу.

Ну, що бабусі треба –
Усе дало їй небо –
Живі всі, слава Богу,
Вона їм у підмогу.

Та душу у Федори
Ятрить образа й горе
На всю верховну владу,
В якій немає ладу.

Недавно від сусідки
Таку новину взнала,
Що новина та ледве
ЇЇ не доконала.

Що за могилу треба
Добряче заплатити,
Інакше не дозволять
ЇЇ похоронити.

Вона тої земельки
Руками перебрала…..
На ній була щасливою,
На ній і бідувала.

А ще казала Настя,
Що, як помре старенька,
То треба викликати
Міліцію хутенько.

І лікаря з швидкою,
Щоб все занотували,
Чи смерть своя у баби,
Чи може катували?

А опісля у область
Будуть трясти небогу –
Федора вже давно туди
Забула і дорогу.

А там за гроші в морзі –
Поглумляться над тілом
І на той світ квиток
Уже дадуть, між ділом.

Будуть тепер бабусю
По смерті катувати …
Не хоче дітям мати
Тягар цей додавати.

Які у них там гроші-
Самі пенсіонери.
Коли уже наситяться
Державні мародери?

Не спить нині Федора –
Бо це вселенське горе,
Було б раніш померти –
Не змогли б шкуру здерти.

05.12.2012р. Надія Таршин

Люби мене, люби мене,
Як сонце, і пору весняну.
Люби мене, люби мене –
Свою єдину і кохану.
Нехай не буде буднів в нас,
А кожен день – маленьке свято,
Бо середину ми пройшли,
І днів таких вже небагато.

Даруй мені небес блакить,
І вечорові ясні зорі –
Зорею буду я світити,
Бо стоїмо на крутогорі,
І не губи у суєті слова,
Наповнені красою,
Нехай і справді буде в нас
Уся ця осінь золотою.

Щоб пам'ять щастя берегла
І запізнились заметілі,
В душі лише весна цвіла,
Серцями тільки молоділи –
Люби мене, люби мене,
Як сонце, і пору весняну,
Люби мене, люби мене –
Свою єдину і кохану.

2006р. Надія Таршин

В сухому залишку очей
Уже не крешуть блискавиці,
Лиш тінь журби пливе в зіниці
На тлі недоспаних ночей.
Там, у зашерхлій глибині,
Ще випаровується втома
І болю давнього судома
Лягає попелом на дні...
І не бентежать більше зору
Яскраві барви весняні,
І краєвиди в далині
Розбудять серце ще не скоро.
Пливе печаль у далеч сонну
На гайворонячім крилі,
Де теплі віддихи землі
Стають туманом безборонно.
А все була тому виною
Коханим зраджена любов
І словом зранена на кров
Душа, у кривди під стіною!
Думки, холодні, як вужі,
Ще слова теплого шукають
І в сірій безвісті зникають,
Неначе привиди чужі.
Ще біль невичахлий пече
І зрада віру підкосила,
Та вже ярить життєва сила
В сухому залишку очей...
2008р.

На моєму плечі
дочаклує зима,
на твоєму обличчі
біліюча
близькість...
І голубка, і голуб
над щастям -
обман...
білокрилий,
а з ним
нам і небо
занизько.
Білі коні не наші -
везе сніговій
на холодних долонях.
Ми ті... споночілі!
О сніжинко раптова
у долі моїй,
нас єднає не Гера -
Евтерпа у білім...

Дай, Боже, в дні мої останні
Безжурним бути і дзвінким,
І ненаситним у коханні,
І не утомленим від рим.
Дай, Боже, змогу вирізняти
Мені повік добро від зла,
І дух солодко – гіркуватий
Снігами вкритого зела.
Дай, Боже, милості та дару
Не відвертатись од калік,
І долі примхи та удари
Тримати мужньо цілий вік.
Дай, Боже, зваги і розваги
В життя та смерті на межі, -
Ще вбережи самоповагу
І віру в Тебе збережи…
05.12.12

Хотілось – журавля…
О як мені кортіло
Зловити в піднебессі журавля!

Не слухалось мене земне банальне тіло
І смертно так до ніг чіплялася земля –
Вона ж бо не могла свою законну жертву
Віддати небесам,
І грішному мені
Все тицяла до рук синицю напівмертву,
Що, як і я, зросла на струєнім зерні.

О Господи, прости! – нащо мені синиця
На дні мого буття, в самісінькім низу,
Де висохла давно дитячих мрій криниця
І журавель згорів, потрапивши в грозу?!

Засумував зимовий день без Вас.
Блукаючи безвір’ям попідранню,
Вишукував у безнадійний раз
Сліди неспійманої лані.

Упертий сніг безжально порошив,
Ховаючи і найдрібніший натяк
На теплоту роз’ятреній душі.
Та де тепло? Лиш холоду розп’яття.

Отак і плівся день хто зна куди,
Пригадуючи погляди: «Не рань!»
А з йóго сліду чорні голуби
Додзьобували крихти сподівань.
2012

Мы часто забываем наших мам,
Не пишем им и не звоним,
У круговороте праздников и будней
Не забегаем в гости к ним.

Но берегитесь, век короток,
У наших стареньких, седых,
Уже больных, с лицом у морщинках.
Хороших, милых, дорогих.

И страшно нам, подумать только
Что их не будет среди нас…
Что не услышим голос милый…
М не увидим добрых глаз…

Спешите делать им добро,
Пока еще не опоздали.
Пусть их согреет то тепло,
Что у детстве вам они отдали.

2000г.

я так і не зміг

чекати на збіг
щасливих обставин
на буйні розливи отави
і пальцеві просвітки сині
де я не повинен
міліти в дощі що іде

дивитися на людей
немовби на піксельний вітер
спотворення висоти
пташиного лету
портрету
з нескладених літер

стояти за Богом
лише перед Ним і за Нього
і слухати тишу
сильнішу
за неміч і горе
і не оглядатись
на мухогоніння
мутне бурмотіння
зколінених поруч
чола не розбивши
і світ переживши
мов соками травлений голод

водити у вусі церков хороводи
за дзвони

вмирати як серце холоне

себе розкладати
на пекло на мідь і на воду

і плакати
як немужчина
нестримно
завивно
і без причини

я так і не зміг

і просто приліг
відлунням
далеким до стуку
як втрачена мука
у загнаних скронях
чеканням перонів
ваганням
безсонням
душею осоння

білішим за сніг

я
так
і
не
зміг

5 Грудня 2012

Якщо хочеш прожити-живи,
з ким завгодно,та не зі мною.
Хоч будуй навкруги рови,
відділи цілий світ стіною:
хай її не здолає птах,
і не встане над нею сонце,
та тебе я залишу .Так ,
це-не помилка і не сон це.
Якщо хочеш кричати-кричи.
І тоді зрозумієш раптом:
можна безліч знайти причин,
оцінивши життя post factum.
Відчуваєш подих трави,
як повітря пахне росою.
Якщо хочеш прожити-живи,
якщо хочеш-помри зі мною.
Якщо хочеш кохати-кохай:
самовіддано ,несамовито.
І тоді вже напевно в рай
мене приймуть .Хоч за гріхи то
може трохи й пожурить Господь,
але він все-одно пробачить.
Адже Бог-це і є любов…
Прощавай, до нових побачень.
Відчуваєш подих трави,
як повітря пахне росою.
Якщо хочеш прожити-живи,
якщо хочеш-помри зі мною.

2002 р.

Місто віджовкло майже.
Сірим бетонним кручам
крихти пухкі – назустріч.
Так небагато важать...

Тихі, малі сніжинки
зблиснуть колись востаннє,
мовчки поснуть-розтануть.
Ті, що летять, ой, стрімко ж...

Грудня вже дні побігли,
блідне дорога вперто.

Зимна прелюдія смерті –
зіслане срібло снігу.

2012 р.

Суть не в розмірі
і не в формі тіл,
та не в роздумі
хто чого хотів.

Суть не річкою
мимо пропливла,
світить свічкою
посеред стола.

І не дивиться
суть за небокрай,
суть-не милиця
і не пропуск в рай,

не розширює
часу береги,
і не щира є
суть, де вороги.

Суть приречена
жити у війні,
недоречною
обізвуть її,

та ніколи стяг
білий не діждуть:
як навколішках -
точно то не суть.

Суть-феєрія,
дух і сенс життя,
вибух генія,
відгомін звитяг.

Суть народжує
і впeред руша .
Де народ, там є
суть-його душа!

2008р.

Поцілунків ніжних розлилася хвиля,
затопивши майже цілий білий світ…
Я у тобі, мила , відчуваю силу
і красу природну ,молодості цвіт .

А коли побачить дехто нетерплячий
чи якусь наївність, чи незрілість десь –
хай шукає іншу той простак незрячий,
я ж назустріч лину, твій навічно весь.

У шарах глибоких ще часів античних,
у середньовічних і новітніх теж,
всю твою присутність у місцях незвичних
відчуваю ,знаю ,що напевно ждеш…

А тепер ти поруч – ось вершина щастя ,
наче нізавіщо, буцім просто так.
І маленьке диво під ногами шаста ,
і нічого надто – повна простота.

Реставруймо стерті, згублені фрагменти,
і складемо пазли в цілісний сюжет ,
де готовність жити, як і здатність вмерти -
це звичайні речі у людей, планет ...

Як давно в твоєму сні
я блукав -
білий лицар на коні
в яблуках.
Мрій досвітніх полотно
колихав
разом з вітром ,як вино
з келиха,
пив світанок з рук твоїх
золотих -
і розтанув ,наче сніг
назавжди.
Відчуваючи опісля
в душі,
як народжується пісня
з віршів.
Як давно не говорив,
що люблю,
не додати вже вітрил
кораблю
у погоні за сузір`ями
вдач.
За кохання і зневіру
пробач.
Серце сліз палким дощем
розпечу -
хай згоряє в ньому щем
розпачу.
Плине час і не спокути
вину
за давно уже забуту
весну.
Як давно…Та мабуть ціле
життя
твоїм голосом шуміли
жита,
твоїм поглядом сивіла
блакить,
ніжним дотиком кохалася
мить.
Поміж небом і землею
лечу,
поміч кличу журавлем -
не почув,
як злетіла ...не зігрієш
крилом,
не втамуєш спраги мрій
джерелом.

2002 р.

Крізь тебе тінню пройду
І розчинюся неначе...
У березневім саду
Дощиком не заплачу.

Ніби фантом промайну.
Серце моє - в потойбіччі.
Нашу не стріну весну
З усмішкою на обличчі.

Маестро, доля - пюпітр.
Тож покладіть партитуру.
Висіяв ноти вітер,
А ми пожинаєм бурю.

Світлочуття свободи
В серці пульсує віднині.
Воля - це насолода.
Я - не твоя рабиня!!!