Ти пахнеш промінням та степом,
ти наче зродився із квіту.
Я буду твоїм небом -
над твоїм безмежним світом,
я буду вночі сузір'ям,
я буду кольором моря,
я буду із облаків, з пір'я,
жмутом колосся із поля,
волошками серед колосся,
пахучим серпневим серпанком,
довгим русявим волоссям,
солодким вишневим ранком,
я буду - опала глиця
під твоїм стомленим тілом,
синьо-ясна блискавиця,
я буду гайстером білим,
я буду у лісі ставом,
я буду між верби кружляти,
наснюся тобі з Нави,
заколишу, наче мати -
що ти робиш зі мною! -
легка, золотаво-біла -
я буду твоєю снагою -
спасибі
           тобі за крила.

2007

я не знаю чи буде це схоже на блюз
бо у мене там мінус де мав бути плюс

бо струна випробовує пальці на міць
бо я дика і люта гризота самиць

і мене б оспівали жадан і бажан
я людина павук я людина кажан

я людина людина і це мій секрет
я плету павутинно свій хижий інет

пролітаючи повз ваших вікон нічних
це не місяць це я заглядаю у них

де коханці сплелись в позиційнім бою
де самотні гойдають самотність свою

де хлопчина вдивляється в темне вікно
за яком невидиме і хиже воно

реагує на рухи а може на звук
мене звати червоний як твердить памук

та на тому кінці найчорніша з самиць
і струну випробовують пальці на міць

рветься блюз бажанові приносять житан
я людина памук я людина жадан

7.12.08

Як розгублені мрії похрустують під ногами,
Із сентенцій ванільних – рожевий будинок Барбі...
Посеред усіх раніше бачених моногамій
Перед очі – гітарно-наметова святість бардів
І дівчатка, що гострі на слово, м"які на дотик,
Їм про це вже давно, не один і не раз казали.
Не біда, навпаки, компліменти, вони ж – наркотик,
Навіть вихованим на «Катрусинім кінозалі».
І тоді вони підсідають і знову пишуть,
І тоді їх читають, так – аж у вухах ляскіт,
І тоді кристалізується сутність миші,
Коли осьде три коти, два коти, раз кіт…

17.10.12

Це давно вже не той будинок, де я живу,
Мене в жодному не лишилося більше, ні.
Неважливо – чи вогнепальну, чи ножову,
У природний чи неприродний... А в вишині
Нині порожньо, не літає (а як літав!)
Білосніжний бусол, світлий бусол моїх надій…
Ось фром мі тобі, ось від мене тобі, віз лав,
А знімати тут заборонено – тож надінь
Почорнілу свою каблучку. Дарма купляв,
А чи то свідомість заляпала каламуть?
Моє сонечко-альбіносе без чорних плям,
Полети на небо, мо там і такі живуть.

04.06.12

...І ми з тобою тихо розійшлися
До листопаду, ще до листопаду.
Сплакну́ла хмара, винайнята виссю,
Згорнула сонце зІм’яте без ла́ду.

Уста покірно випили настою
Зо слів полинних і краплин печалі.
Вже не співатиме душа тобою -
На струнах щастя ноти відзвучали.

Малює жовтим кольором пейзажі
Грайлива осінь на мольберті лісу...
Ось-ось остання багряниця ляже
І вітер ша́рпне золоту завісу,

А там, за нею - спомину намисто,
В траві пошерхлій стишена балада.
Там розійшлися ми до падолисту,
До листопаду, ще до листопаду...
(11.10.12)

Голосистий півник Шмиґ
Вранці всіх будити звик.
Та маленьке кошеня
До обіду спить щодня.
Клюнув півник соню в ніс.
Думав кіт, що качконіс.
Він розплющив оченята:
А то півничок завзятий!


16 вересня 2012 року

Сумували сірі гуси,
Загубили сині буси.
Голосно гигоче ґава:
Гусям – горе, їй – забава.


25 вересня 2012 року

Вийшов вранці їжачок:
В небі висне рушничок.
Сонцем зіткана, іскриста,
Світить райдуга барвиста!


15 серпня 2012 року

Не наступай на пятки мне-
Я все равно не спотыкнусь!
Лишь на фатальной глубине
Меня одолевает грусть...
Я преисполнена желанья
Плести основу бытия.
Я не нуждаюсь в оправданьях:
По жизни- линия своя!
Мужским вниманьем благодатно
Со всех сторон окружена.
Идей и мыслей нестандартных,
И женских прелестей полна!
Ты выбрал (не сомневался):
"Окучивал", "подогревал"...
Ты обещаний не стеснялся-
Час отвечать за них настал!
И тут...твой образ исказился:
Ты- шаг вперед, и два-назад!
Кораблик в "тыкву" превратился,
И резко поменялся взгляд!
А где обещанные блага?
Где настоящих чувств флюиды?
Вердикт мужской "под белым флагом"?
Иль стиль мужской- "Аппортеиды"?

гумкою вечора водить неспішно літо,
світле чорнило тане гойданням фраз –
знято печаті, простір життя відкрито,
запам'ятай його розповіддю про нас.

запам'ятай його тишею слів: я вижив,
берег дзеркальний не покидає тінь,
там, де я все ще перегортаю книгу –
зібрану хроніку ластівчиних падінь.

запам'ятай його дружбою без пробачень –
все, що минає, білим вогнем мигне,
знаком невміло випаленим, дитячим,
запам'ятай лиш мене,
мене.

Фарбують лист дерева і кущі –
за помахом примхливої погоди.
Ідуть дощі. Уже ідуть дощі?
Змивають літні шати із природи?

Ліс у барвисті рядиться плащі,
а ще недавно ніжився в смарагді.
Ідуть дощі. Осінні йдуть дощі?
Це осінь вже десь поряд? І насправді?

А ще теплінь серпнева у душі,
ще вересень мережить павутинки.
Невже осінні вже ідуть дощі?
Та осінь підкрадається навшпиньки?

А ти – у цьому майві кольорів –
як осені краса барвистокоса…
Ідуть дощі. Й під музику дощів
Танцює осінь... Справді… Не здалося…

жовтню-жевжику, у вуста цілував
мене ранок спокусник легінь
муркотів біля скроні легіт
м'якокрилий дрімав в головах

і дзвенів небовид дзбаном
із гречаного меду проміння
жовтню-бахуре, май терпіння
приголуб падолистом кургани

а за мною стриміли чайки
фестивальні облаки осики
жовтню-денді золотоликий
всі серпанки зносив всі куфайки

2012

Душа моя лине до тебе,
Шукає притулку у думах твоїх.
А тіло тремтить від потреби -
Щомиті шукатиме втіх...

І руки твої не такі соромливі,
Як були в юнацтві колись...
І очі лукаві і, вельми, кмітливі
З бажанням на мене дивились.

Володар, ти маєш до мене сумління?
Чи ти невдоволений мною? -
Немає від тої потреби спасіння,
Яку називають любов'ю!..

***
Хто мовчки набиває мозолі,
Не склав овечу шкуру на крилі.
Та й на воловій ніколи писати, –
За море відлітають журавлі.

Одіне! Я теж верхолаз.
І вже в голові не паморочиться,
Коли на хмарочоси істин
Піднімаюсь без мотузки слів.
Одіне! У твоїй Валгалі потворній
Місце знайдеться
Для старого захмарника?
Лишіть йому келих порожній –
Бо він і так вічно п’яний
Від вина одкровень,
Від віскі синього неба,
Від хмільного напою
Квітів та хмар,
Від «води живої» з діжки легенд.
Розмовляю
На вершині гори
Лисої, як літнє небо
З богом чужинців
З патроном Лохланну -
Я -
Філід, якого складати
До купи намистини слів
Навчили хвилі….

Примітки:
Філіди – клан поетів та співців у давній Ірландії.
Лохланн – так ірланці називали Скандинавію – країну, звідки нападали вікінги.
«Вода жива» - слово «віскі» походить від ірландського виразу «ішке бяхе» - вода жива.
У давній Ірландії філіди вчилися складати вірші слухаючи і споглядаючи хвилі океану.
Я їхав у трамваї до якого зайшли верхолази з інструментами і мотузками – вони, певно їхали на якусь роботу. Побачивши їх я написав ось такий вірш.

Запишу всіх святих і праведних
До свого записника,
Де всі вірші покреслені
Буркочуть щось недоладне
Про «забуття» та «нешану».
Так, нібито крім порожнечі
Існує щось у цьому світі
Вічної гри.
Запишу всіх людей з парасольками
В окремий реєстр
На сторінці «сонце».
Запишу всіх їжаків Норвегії
До каталогу в синій зошит
На сторінці «вітер».
Вони теж святі і праведні
Святіші за святого Йосипа,
Тільки колючі…

Багряно-жовтий листопад
І синь небес прозоро-чиста...
Давно вже на осінній лад
Думок нанизане намисто.

Те бабине коротке літо...
Було насправді? Чи здалося7
Нитки заплутались у вітах,
Упали сріблом на волосся.

Та звідкись піснею іскристо
У душу ллється дивний звук...
Знайду стежину, вкриту листом,
Піду на звук, на серця стук.

Каштани падають на брук!
Їм в такт кивають пізні квіти,
Високий стукає каблук.
Тих ритмів блюз підхопить вітер.

Десь там високо понад світом
Накличе зиму чорний крук.
Та ще для бабиного літа
Сріблясту сіть плете павук.

Вже набухають пуп“янки прозорі
У папороті в темній гущині,
Чистішають, вирізьблюються зорі, -
Купальська ніч
       засвічує пісні.

І твої очі - дві глибокі річки,
Язичницьке у них щось мерехтить...
Несе вінок у ніч
       долоньку свічки
І українську казку -
       у світи.


27 червня 1990

Моя душа на дотик ледь шершава,
їй право,
Вона уперто слухатись не хоче,
муркоче,
То десь летить, а світ в моїх очах -
о, жах!
То вляжеться і мріє, мріє, мріє,
де дії?!
А їй байдуже, бачте, там картинки!
Зу-пин-ку!!!

Моя душа замучила і розум
прогнозом.
Кальяну він не пробував, одначе,
вже плаче:
Робуста чи арабіка – дрібниця:
він – криця!
Його п’янять її чудові мрії -
до дії!!!

Розбита вщент душа країнця,
Він як чорнобильська земля,
Все в шрамах серце українця,
І глузд наївного маля.

І правда вся Солодка як Даруся,
І сліпо віриш ти в це все,
І я скажу й не помилюся
Господь плекав любов'ю не таке!

Тому коли до вибору прийдеться,
Ви ту цукерку як Даруся не беріть,
Бо біле чорним розійдеться,
Й поринемо в війну століть...

Згасло - без барв, без надій і відчужень,
Рідне, чуже, беззмістовне і дуже,
Дуже липке. З загустілої крови,
Знову, про мови, любов і розмови -
Села, тини, трафарети і щупки,
Очі, шинелі, зірки і халупки,
Плачемо. Тихо, без схлипів і змислів.
Краємось. Палимо свічки і вісті.
Нудимось - сонячним шляхом і співом.
Маримо. Маримо. Маримо дивом.

2010

Перепустку в небо діставши по блату,
Драбинку без сходів вимірюють кроки.
Годинника стрілкам, назло циферблату,
«Міняли» міняють хвилини на роки.
І я почуття переводжу у суму…
А ти від”їжджаєш, той потяг останній
Зі скрипом промчить, так велично і сумно,
І зникне, і більше нічого не стане.
І цей листопад переродиться в грудень,
І місто зітхне, як завжди, без потреби.
Перепустка в небо недійсною буде,
Коли я, нарешті, зберуся до тебе.
2012.

Яка вона, моя душа, на дотик?
Ти порпався у ній, то мусиш знати.
І вживлюються в серце антидоти,
Впиваючись самісінько у грати.
І мозок шаленіє від робусти,
Арабіки, ексцельзи чи кальяну.
Вона іде, тож хай її відпустить
Оця Земля, загублена і п’яна.
Оця Земля ось, випадково дана,
Саме оця ось, вирвана тобою.
Залишаться перони і майдани,
І вічний світ в очікуванні бою.
І ти лишишся, сам у нашім сквері.
Яка вона, моя душа, не бачив?
Застиглим криком стліла на папері,
Не встигнувши побачене пробачить.
2012.

Грізно насуплює брови
небо сердите,
Громом волає небо,
- Чи вам того треба?!
Пустка блукає в хаті!
Раді?
Плаче дощем хмарина,
- Сину,
серце кричить від болю!
Доля?
- Спиться вам добре, люди?
Гарно гуляють в хаті
приблуди! -
супиться небо грізно,
Пізно?
Блискавка ріже груди,
- Добре вам спиться, люди?

Коли країна стала незалежна,
Від радості котилася сльоза,
Надія в нас була така безмежна
Любов і віра в серці ожила.

Ланцюг єднали ми від Києва до Львову
І мріяли, як славно заживемо,
Та забувають про народ, про мову
І прохачами знову ми по світу йдемо.

Не можемо ми жити як Європа,
Ще наша не зійшла зоря,
Сьогодні нас ще мають за холопа,
Та нам в душі змінитися пора
2005р.

А Василько ловив гави,
І складав їх у відерце.
А як стало гав багато-
Відпустив їх у озерце.
Як прийде вудити знову-
Гави будуть для улову!

"Ач, приїхала, фіфа, із міста!" -
У селі це почувши не раз,
Одягла черешневе намисто
(А немає тут інших прикрас!).

До корсета вдягла капелюшка...
Не хотілося їхати геть -
Я й зліпила чотири пампушки
І з обіду пішла в очерет.

Засмагала і жаб рахувала:
Раз, два, три (ти куди?!) - о, секстет! -
І знічев'я в траві назбирала
Неймовірно духмяний букет.

А на вечір коханий приперся
І мене віднайшов в спориші, -
Ухопив, як лещатами, перса,
Ледь не вийняв із тіла душі.

Тихо зойкнула: "Ой, і незграба!" -
Затягнув у густий очерет,
Хоч просилася: "Може, не треба?.." -
Все ж сподобався секс tête à tête.


17.10.2012

І
Осінь твоєї півкулі ячить "курли".
На охлялій державі дає слабини підпруга.
І, хоча вікно не закрите, кути у млі
до сорочки звикають, як центру круга.
А як лампу ввімкнеш, хоч куди б доніс
на самого себе, і перо – за свідка.
І нема могили, рівняти ніс
в піаніні невтішного Фредеріка.
В повню жниво з чужої обом казни
обдаровує сріблами мочажина.
А повернись до стіни, і сни
відти посунуть, як та дружина,
навпрошки на задвірки, рвучи кільце
конопель. Та лахміть не прикриють лати.
І тому, що всі на одне лице,
согрішив зі одним, тридцять трьох кохати.

ІІ
Черепиця фільварків і жовтий тиньк
сумовитих обійсть, і карнизів брови.
То колеса по вісь у багні, то кінь
хвицне місяць коров’ячий гонорово.
І мигають стоги, завалившись в Буг,
і задкує вільшаник, п’ючи з корзинок;
і в розораній хмарі свинцевий плуг
не вістить полегші для піль озимих.
У поділ, у вовнинки панчіх – реп’ях
учепивсь потерчам, а кігтить, що кревник.
На міцнющі нитки небеса про всяк
зашиває дощем – і прощай Коперник!
І кришталик тьмяніє, і никне геть
тіло розсипом родимок в сукні з пíтьми.
Нетривкий, ледь угаданий силует,
ти не гожа упасти в чиїсь обійми.

ІІІ
Розумію, кохають і без надій,
не навзаєм. І вільні, як син Кібели,
цінувати імлу і тонути в ній,
з нею і трапити в твої землі.
Можна, цяту за цятою, ліпші з рис
до молекул двоїти пером сугубим.
Чи відбитись в свічаді: мовляв, дивись,
ти – це я; позаяк – а кого ми любим,
крім себе? За талан, взагалі – мовчок:
і гати, не гати на майбутнє греблі,
те детонує, як бомба, що
полишає неторканими лиш меблі.
Не дібрати, від кого і хто утік:
ані час, ані простір для нас не зводня,
але, як його бути завжди, довік,
нам обвикатись уже сьогодні.

осінь уповні річка здається чистішою
суть прозора аж видно каміння на дні
ми небагато так небагато вирішуєм
в небесному танці сузір'я в зірок табуні

дні переходять меридіани осені
зіткнення тіл і надій в географії міст
поки поночі душі ходять у гості босими
Шляхом Чумацьким долі котиться віз


жовтень 2012

Карикатури тіней на стіні
малює ніч: по чорному - чорнішим.
І не здається в ніч таку мені
цей вічний світ ні праведним ні грішним.
А раптом Царства в небесах нема?
Що нам робити: бути чи не бути,
якщо земля для наших тіл тюрма,
а світ душі не зможемо здобути?
Загине все, бо вічність теж горить.
Стирає час міє долями різницю.
Солоне море випарує вмить,
залишивши по собі сировицю.
Імперії і ті колись падуть,
і час руйнує найміцніші мури.
Хіба не найвірніша в тому суть,
що ніч малює з нас карикатури?!

2003

Хуторянський москвич дядя Ваня,
Коли був резидентом в Гавані,
Провалив, гад, бездарно завдання -
Замість взяти гавайську гітару,
Напідпитку як був і "в ударі",
З сейфа витяг свою балалайку
І накинув на плечі куфайку,
У кишені запхав по "водярі"
І кирзові узув чоботяри
Та й відвідати вирішив Мотю,
Що боролась на рингу в болоті
Без бікіні у "EROTIC-SHOW"
З танцівницями штату Ґо́а.

Ще тепленького з ліжка уранці
Узяла його сигуранца.

Та агенту вдалося втекти -
Попередили вчасно "кроти".


17.10.2012

Душа твоя відкрита всім вітрам,
дощам і грозам, сніжениці лютій,
побіч чужих порогів, хвірток, брам
чомусь самотня в людності розпутті...

Чомусь одна, заплакана сумна -
о де ж той промінь теплий ясний сонця?..
Чия ж у тім непрохана вина,
що він забув всміхнутись у віконце...

2012

Ви молоді, у розквіті і силі,
Від вас залежить у житті багато,
Чи будуть правити тут патріоти смілі,
Чи далі грабуватимуть завзято.

Ви молоді, на вас уся надія,
Повинні ви, корупцію здолати,
В агонії страждає Україна
І вам потрібно їй на захист стати.

Ви молоді і дієте ви енергійно,
Пора на виборах вже українців обрати,
Хто має волю й діє самостійно,
Кого хазарам, ніколи не зламати.

Ви молоді, у вас палке кохання,
Вам у заможній Україні жити,
Хай здійснюються мрії і бажання
І вам народжувати і добро творити.

Ви молоді, підтягнуті і гарні
І вашу молодість нікому не забрати,
Всі ті старання, що у влади марні,
Краса як кажуть має світ спасати.

такі безрадні руки
що у струмках волосся
оніміли

такі глибокі очі
що не знайду себе
у задзеркаллі

мила

заповнений тобою
неначе неопалим цвітом
запалений передчуттям грози
ще небувалий вітер

вдихаю місячну тебе
нічим не вкриту
невідгорілу
і прислухаюсь до небес
до рухів невагомих тіла

згорай і опадай
твори
відтворюй музику жіночу
у небо
падай догори
і возноси додолу

хочу

з нічних метеликів наш рай
серцебиття
ґноти шпилясті
так мало
треба для життя
клітину щастя

15 Жовтня 2012

Геть - дрібне тупотіння й покору,
Вдар, зневажена душе, крильми,
Хоругви залежалі - угору,
І невіри павуття зніми,

Не здавайся в борні непосильній,
Доки б“єшся в мені - я жива!
            До останньої іскорки синьої,
До знекровленого “прощава...“



8 серпня 1990

Густіє сутінь,
       хризантемово рожевіє,
Запах бурштин, оправлений в срібло,
І старовинна лампа тихо жевріє,
І білий дім по вікна замело.

Пухова шаль накинута на плечі,
А на чоло, як світлая печать,
Упала дума.
               Доцвітає вечір.
І дорогі вуста про щось мовчать.



1990

Так холодно, немовби розлучились.
І чи настала вже пора страждать?
Чи ми любити так і не навчились?!
Лише чекать роками і жадать.

Та ні, любила, справді, я любила,
Я чула стукіт серця твого соло,
Була в коханні твому Моя сила,
Та зараз пульс цей відчуваю кволо.

Ти відпускаєш? Розриваєш нитки?
Ти хочеш жити дійсністю тепер?
На душах двох любов поставить мітки
І не зіграє роль складну дублер...

Не відпускай мене! Зажди,
Від мрії відмовлятись назавжди!

23.09.2012

Прикинутись кішкою: носиком в комірі
Ховати відвертість, коритись загальному,
Доводити, що не важливі розміри,
Лестиво мовчати думками банальними.

Згорнутися кішкою, гріти депресію
Осінніми брехнями, листям знеболеним
Пролитись вином: затісно під пресами,
Сльозою засохнути,
                        болем,
                              вдоволено!

Ми одне, ми зірки, ми поля, ми вітри,
ми розквітнем весною, знеструмимо осінь,
ми сховаємось вдвох на верхівці гори,
ми віднайдемо світ у шорсткому колоссі,
ми залишимось там, де не просто любов,
ми триматися будем не просто серцями,
ми одне, в нас одна закипаюча кров,
ми птахами злетим, ми поляжем борцями,
і співати пісні вишиваній душі -
це не просто любов, це палкіш за кохання!
Ми одне, ми квітучі в блакиті вірші,
ми квітуче прозоре новітнє світання.

2004

***
Сірим по сірому вишили небо ворони.
Буде ґламурно, так певно подумалось їм.
Ніч наступає – ослабте свої оборони,
Дайте поживу постелям голодним своїм!

День добігає кінця – що там в нього за краєм?
Скільки, – питаю в зозулі, – на долю мою?
(Де ж її взяти живу – дерев’яну питаю).
Чую від неї таке ж дерев’яне – «фак ю».

Ніч наступає, тож цільтесь в обійми точніше –
Так ми прорвем осоружне кільце самоти.
Чорним по чорному в небі ворони щось пишуть.
Це, їм подумалось, будуть небесні листи –

Звістки всім тим, хто вгорнувсь у самотнє минуле,
Мимо обіймів потрапив колись мимохідь.
Є там для мене хоч щось, гей, скажи-но, зозуле!
Скрипне пружинами й довго-предовго мовчить…

2012

Застигло в серці у моєму трошки літа.
На мить заповнено всі камери у нім,
а може і на зовсім
там усередині з'єднаються півсвіту...

Ця дивна суміш розгойдала тиск у венах.
Ходити легше так і дихати сповна...
Не треба присмаків червоного вина,
щоб поєднати у собі актора й сцену.

Чомусь припало до душі те надвечір'я,
оті блискучі і рожеві впа́дини,
коли останнє сонце осінню не вкрадене,
а я не випила ще депресивне зілля...

(пародія)


Вечір пахне. Розум туманіє.
Відмовляє вітер сам собі.
День до бильця… Осінь скаженіє:
День як день, а мрії – голубі!

16.10.12

КОМФОРТ
«Більше комфорту, більше…»,
«Зручність – це сенс буття» -
Лозунги глобалістів.
Хлопці, а як душа ?

ПРОГРЕС
«Ти - Споживач ! » – гудуть всі ЗМІ.
«Дитя безликого Комфорту !»…
Тут все для тебе і тобі,
На дні духовного дефолту.


ПЛОТСЬКЕ
Колись Господь садив тут сад.
Буяє нині все підряд.
І важко це назвати гожим,
Та сад вважають далі - божим.

Сидить костюм на ньому бездоганно,
сорочка білосніжна, аж разить…
Він так умів поводитись екранно:
триперстям люд умів заворожить,

розважливо та твердо запевняти:
«Ми – українці з прадідів-дідів,
для кого честь і совість – батько й мати».
А ще - неперевершено умів

із рукавів манжетами пальнути
манірним жестом випещених рук…
І «свій» народ… так лицемірно пхнути
в обійми зграї кінчених падлюк.

А далі з цим же треба якось жити, -
навиворіт сорочку не вдягнеш,
манжетів совісті ніяк не відбілити,
і ковнірця діянь ганебних – теж.

В костюм не заховати грішну душу,
сумління в чисту одіж не убгать, -
забилося у помсти шкаралущу,
бо у душі кублиться мстива гадь…


2011(2012)

Нехай симфонії несуться до склепіння храму,
нехай посеред барв одвічної пошани
священна Музика освятить месу
жорстокої історії життя всього,
і богом –
стане звук, нарешті,
злине в небо Слово,
вільний гук
з глибин
по той бік мов,
із Сонця,
схованого в ґрунті,
із серця,
схованого в грудях.

Старий ірландський сад,
Тут каменів більше ніж дерев,
Тут квітів менше ніж моху і трави,
Тут журби і спокою більше ніж радості.
Кам’яна огорожа легенд
Про щось темне шепоче
Старому щуру, який нюхає
Холодне повітря осіннього дня.
Тут садівник пошерхлими руками
Бере щоранку заступ рукописів,
Тут яблука терпкі, а терен солодкий,
Тут завжди тінь у глухих кутах його.
І тільки вітер з моря…
Тільки він…

Кожна осінь – це просто пожежа:
Палають ліси і парки
Багряним і жовтим вогнем.
Поети-єретики горять на цих вогнищах,
Які розпалює Торквемада жовтень.
Падолист-єзуїт ставить крапку
У цьому вироку сезону інквізитора.
І тільки їжаки – старі конкістадори
Вирушають на реконкісту
Раю зими, де спати будуть
Сном безпробудним
До часів весни ренесансу
Чи то до квітня бароко.
Я перед цим автодафе
Одягну черевики Ван Гога.
Але краще б я костур повісив
У південних горах,
Одягнув би рясу слів
Старого Сенеки,
І під парасолькою Стої
Мислив би про вогонь
Чи то сонця, чи то Галактики
Чорний, як оповідки Сфіфта…

немає не буде

Побачити б янгола
З поглядом тата…

Болотяні бризки,
Невдачі і болі,
Солодкі хвилини,
З краплинами солі,
І будні холодні,
Фарбовані болем,
І спека палюча,
Лінива та квола,
Удари принижень,
І дзвони фортуни…
Усе тут буває...
Лиш тато за муром.

2007 -2012

Вечір пахне димом. Туманіє.
День до бильця притулив чоло.
В нього голуба осіння мрія –
повернути те, що відбуло.
Листям розмальовані асфальти,
скупо ліхтарями – парк і двір.
Черевики, чобітки і пальта…
Буде літо бабине. Повір.