Село твоє не вимре – тож не плач,
Не звалюй все погане в спільну купу...
Дістане правнук прадідів товкач,
А правнучка знайде відьмачу ступу,
І після всіх поєднаних зусиль,
Мов золотий пісок, пшоно засяє
В засмаглім чавунці. Сухих бадиль,
Щоб розпалити грубку, вистачає…
Густий куліш – то добрий привід лиш
Для ситої вечері при чарчині...
Як і завжди, шумітиме комиш
І гнутимуться верби у долині!
Село не вимре притьмом – не пора
Впадать у відчай в цю непевну пору,
Коли стара епоха відмира,
А нОва пролісково пнеться вгору.
Сам не помри від смутку, до Різдва,
Тримайся до Великодня і Спаса,
І знову – до Різдва. Твої права
Підтвердить на життя пенсійна каса!
На кровні перш за все купуй квиток
До рідного села в квітучім травні,
І там повітря чистого ковток
Зміцнить твої позиції державні
І помисли очистить від жури –
Твоя надія світла не померла,
А терниця часу лихі вітри
На добрий літній легіт перетерла...
Живи собі, допоки ще жива
В прабатьківськім краю твоя криниця
Й густий куліш на грубці упріва,
І чарка самограйно промениться…

2001

Білі поля простелились навколо,
Вкриті до обрію сніжним плащем.
Біля дороги – невбрана ще, гола, –
Плаче верба, свій виказує щем.

Тільки недовго їй ще сумувати –
Скоро настане вже мить осяйна,
Збудиться громом земля – наша мати –
І забуяє по світу весна!

Щиро зрадіють пробудженню люди,
Сядуть за спільним святковим столом.
Нині ж на дворі панує ще лютий,
Чути тужливі пісні за селом.

Не відаю сліз, ні апатії,
Незнана й журба мені теж…
Цей вірш я пишу амфібрахієм
І вдумливо, й щиро – без меж.

Нащо мені Дакія, Фракія –
Не прагну заморських я веж,
Бо маю до тебе симпатію,
І навіть щось більше – авжеж.

…ти поміж тих, кому за "сто"
цебро пігулок ще голубиш
на диво, чи собі на зло?
мабуть усім... візьміть на бубен!

в беззубім царстві -- манекен
у потойбіччя зникнув topless
безсоння вам не уікенд
всесилий храп, рікою соплі...

воно і так дві пари лінз
думки захищені очима
а їх, приблизно, десь на віз
кому які, є і для рими...

а де ж той майстер, що зваяв
космо-де-факто не гуляще?! --
минулим зліг серед уяв
що його "твір" один з найкращих?!

ген на кістках гармошкин міх
туди - сюди… ось-ось порветься?! -
це вам не сльози і не сміх
питання лиш: навіщо все це?..
21. 02. 2013.

сто років самотності в кожному місті живе
в ляльковому місті з очима побитого лева
куються сто років по тисячу тільки сталеві
на кожному виході-вході артерій і вен

сто років самотності кожен містянин везе
на свому горбі чи авто адже тіні трамваїв
вантаж у салони просякнуті дном не приймають
каліча самотність і так там проїла усе

сто років самотності на невиразному тлі –
типовий малюнок до книги маленьких історій
де кожна людина – невидима крапля у морі
загублена титла в щоденному місиві слів

Яблуневий сад буяє рясним цвітом,
У блакитнім небі музика дзвенить
Десь далеко в полі вже запахло літом
І по стежці зайчик сонячний біжить.

І земля укрилась килимом барвистим,
Вітерець берізкам коси розвіва,
Радує і тішить веселка кольориста,
А тепленький дощик землю напува.





12.06.2009

...А пристрасть - у вогні солома,
Розбудиш - і згориш до тла:
Яка солодка і солона,
Яка нестримана була!

У вир кидала нас щоночі
І підіймала на крило,
Назустріч молоділи очі,
І все буяло і цвіло.

Зникали прикрі заборони,
З небес тулилися зірки
І дарували нам корони,
Щоб лиш удвох і на віки...

Та пристрасть - у вогні солома,
Згоріло все у ватрі тій...
А любку стріну й захолону,
Немов у юні золотій.

21.02.2012

ТРІОЛЕТ
Куди ти тільки не зирни, –
Де корені – життя квітує,
У бурях соколят гартує, –
Куди ти тільки не зирни,
І ворог силу нашу чує –
Він хоче знищить корені.
Куди ти тільки не зирни –
Де корені – життя квітує!
2003

Ти мене не забув – дикі коні станцьовують холод.
І підсніжна трава прозирає незримо на схід.
Незабудки_слова, не прикуті до часу,
Я тобі в апельсиновий сік долила.

Кілька ввічливих фраз і букетик зігрітих фіалок
У січневу югу замаїли промерзлу блакить.
Прилетіли птахи, білоніжні, до білої хати
І сюжет дописався теплом від руки.

Кінострічка зими – мить від сонця до скреслого льоду,
А у власному гроті далекі незнані шляхи.
Просльозиться весна - без води і ріка не тече -
І у літо втече, божевільно-чудна!

11.01.2013

Пародія

Ой тішить веснонька погодою погожою,
Вже й сонце з неба добре припекло!
Сиджу на мидниці – замети розморожую,
Але на ринві гірше би було…

Синичок пара (наче Петька з Анкою) –
В них певно кулемет на купі дров!
Стрекочуть дзвінко – бавляться бляшанкою.
Ов-ва! Затихли! Схоже в них любов…

Канкан який! А та перерва планова?
О! Відчуваю в бруньці серця сік!
Ось надивилась трохи, і відтанула…
Аж холодильник від тепла протік!


21.02.2013

Зима в раю? Чи рай серед зими?
Здавалось би - гра слів, а зміст – яснопрозорий…
…Провалля неба. Вечір. Парк. І ми.
Поезія межі. І… світлофор – червоний…

- Червоний світлофор? До раю? Чи можливо?..
- Червоний світлофор - це додаткова мить
І шанс озвучити ще щось таке важливе,
чого й не усвідомив, а... бринить!..

І знов не про тебе мої слова
лягають клавішами на папір...
Болить, після швидко пролікованого грипу голова,
так важко стерти з пам'яті тебе, мій давній кумир...
Холонуть руки від безправ'я
і терпне мова від мовчання,
від незнання того, чи відчуваєш сни мого розпачу
і назавжди глибоко придушеного всередині плачу...
Змучилась бачити тебе в інших,
привидом з'являєшся в натовпі,
та серед них немає таких єдиних і як ти перших,
що сколихнув і розбудив на все, мене в мені...
Я знаю що зможу забути
ти цьому сприяєш вперто,
позбавилась наполовину вже твоєї ніжної отрути,
котра ненаситно, з насолодою по міліметру жерла...

renovated and loaded

1
ця хвороба взаємна – зустрітись давно пора нам.
озирається лютий – довкола мороз і прана.
до приходу пітьми хилитаються тіні сп’яну,
а уздовж небокраю сочиться відкрита рана.
все довкола статичне, допоки мене не крає
ототожнення світу з пораненим небокраєм,
у якому немає ні пекла, ні навіть раю,
у якому за тебе – без тебе щораз вмираю, –
невиправним романтиком, мрійником, ловеласом,
молодим чорноризцем, що дивиться ніжно й ласо...
це ядуче повітря безпечно вдихати разом.
та невміння терпіти доводить мене до сказу!

2
в анемічних містах – осередку взаємно хворих,
де чекає на втілення кожен зустрічний порух,
за межею чуттєвості дотики зріють в порах
і щоночі готові зайнятися, наче порох.
алкогольне повітря колюче й таке гаряче!
ми з тобою вигнанці – за нами ніхто не плаче.
ця хвороба пасує безодні нових означень,
а її усвідомлення надто просте в остачі.
та його – з головою!, щоб жити – умовно – голим.
я єднаю тебе і себе – як пшеницю з полем.
тут кожнісіньке слово спочатку здається кволим,
проростає між ребер, в легенях болить і коле.

3
припадають до вікон сполошені вінничани:
поетичне безглуздя – шукати когось ночами.
з українських провінцій у Київ бредуть прочани,
щоб поримно стояти з обох берегів Почайни.
архетипна ріка замикає із небом коло,
у якому вгодований місяць з набитим волом.
зачаровані люди незримо стоять Подолом,
їм до строку безболісно – біль не лякають болем.
та межа відворотна, і цьому ріка – порука.
закільцьованим небом поважно пливуть перуки.
я вростаю в чекання – трикрапкою – чорним круком,
це безумство доречне, наскільки доречні муки.

4
я чекаю на тебе у центрі усіх галактик.
я римую і тану – від мене лишився клаптик.
та для мене достатньо.
от тільки... якби ж могла ти
з потойбіччя Почайни – навзаєм! – по віршу слати.
паперовою хвилею, згустком усіх емоцій,
заримованим човником, зіркою у потоці.
я нервово чекав, тупцював би на цьому боці,
з барабанами в скронях і млою у лівім оці.
у глибинах Почайни скипали б досвітні зорі,
і вона загоралась і кидалась, наче море.
і зійшлися поети, і стали б на мить прозорі:
віршовий бестіарій – римований лепрозорій.

5
з того боку небес проступає чиєсь обличчя.
я стою у мовчанні – мовчання довкіллю личить.
не стелюся у танці, не б’юся об землю тричі,
а тому до пори не дивіться мені у вічі.
римування навзаєм – беззахисне, безборонне:
тут кожнісіньке слово – вагою у серце – тоне.
а над нами темніє і твердне небесне лоно, –
не тому що чекання пекуче й таке бездонне,
не тому що Почайна від літер стає густою,
не усім перекір, не оселя стоїть пустою,
не зневіра у себе, не серце пече ходою –
паперовий кораблик прибило до ніг водою.

Засну колись без барбовалу,
Зі сну не виберусь назад,
Накриє плоть мою зів’ялу
Сирий і темний глинопад.
Та просьба тужиться остання,
Хоч і нарвусь на люду кпин:
Не треба сліз і причитання,
Цей шлях для всіх людей – один.
Хлібів не хочу поминальних,
А пам'ять вічну - не люблю,
То фараони в усипальнях
Пиху цим тішили свою.
Не запечатуйте могили,
І не провадьте богослужб, -
Я знаю, що не має сили
Земне щодо небесних нужд.
Чи є отам яка потреба
У тій, блаженній вишині?
Хіба недолік є у неба?
Чи Бог неправий? Звісно, ні!
Пожну я там , що тут посію.
Тому плекаю повсякчас
Любов і віру, і надію,
Допоки зір мій ще не згас…

21.02.13

Як же це страшно, коли у народу
Мову віднято!
Це означає: віднято свободу,
Руки відтято,
Вкрадено землю, отруєно воду,
Хліб і повітря,
Підлого списа в серце народу
Встромлено вістря.
Вдвічі ж страшніше, коли у народу
Вирвано згоду
На самоїдство, на знищення роду,
На несвободу!


1988

Повернулася Ганна з полону
І привезла в село звідтіля
Сивих кіс жалюгідну корону
І коростяве немовля.
Поселилась у вогкій землянці
На околиці, біля ставка…
Не прощали селяни землячці
Ні полону, ані байстрюка.
Ганна танула, нібито свічка,
Із рум’янком сухот на щоках,
А байстря все росло – на порічках,
На пасльоні та лопуцьках…
В сорок сьомому році від Ганни
Залишився лиш хрест на горбі,
Й той зрубали якісь басурмани
На розтопку, напевне, собі.
А хлоп’я подалося в підпаски,
Притулилось в чужому кутку –
Більше кривди зазнало, ніж ласки
На малому своєму віку.
Ні злиденний колгосп, ні держава
Не схотіли пригріть сироту,
Що не мав аж ніякого права
На радянську святу доброту,
Бо ж не сім’я героя-солдата,
У якому продовжиться рід,
А фашистського супостата
І мерзенної шльондри послід!
Грішні й ми – обзивали Миколу
Гітлерякою. Били щодня,
Щоб своєю присутністю школу
Не ганьбило руде «німченя».
Мені совісно нині та гірко
За розправи жорстокі оті
Над безмовним хлоп’ям-недомірком,
Що зазнало такого в житті,
Що й дорослому те – не під силу.
…І сьогодні дивуюся я,
Що підстрелену долю безкрилу
Вберегло від могили хлоп’я;
Вберегло і само вбереглося
Від чуми, від суми й від тюрми,
Вбилось в пір’я й у світ подалося,
Від зими – під весняні громи.
Не плекало ненависть до всього,
Що труїло його і пекло, –
До чужого йому нечужого,
До свого, що своїм не було…
…Я Миколу зустрів нещодавно –
Начеб рідні брати, обнялись,
Гомоніли за чаркою славно
І ні в чому не розійшлись.
Ні, Миколу ніхто не зурочив –
Українцем він виріс. І я
Заглядав у Миколині очі,
Із яких визирало… хлоп’я,
Рудувате, мов поле пшеничне,
Запорошене, мов полини…
Щось гаряче, терпке і незвичне
Піднялося з душі глибини.


1995

Сьогодні зима.
І завтра буде,
проте не така.
Цієї зими
глибшою стала
Життя твого
прозора ріка.
Твій дім
на тих вулицях,
що згубили людей.
Твої блокноти-
бездоннії ями
загублених в часі ідей.
Ти ведеш
війни холодні
без жодної тактики
із сірими буднями
із злими людьми.
У тебе цілі галактики
В області серця
із чорними дірами,
повних пітьми.
Ми з тобою
діти трагедій,
драм та історій
із майбутнім числом
своїх happy end-ів.

20.02.13

У долонях весна -
так останні сніжинки тануть.
Ти отримав листа
від якоїсь білявки Тані,
я – отой гонорар,
що обіцяний був у грудні.
Знаєш, мозок не пар -
відпиши. Якось далі буде...
А весна у думках
і у светрах – бо пройми глибші.
В тебе тепла рука.
А до мене приходять вірші,
з 90-х. Оті –
дивні образи, білі рими.
Ти би нині хотів,
щоби ми знову стали тими?
Ластовиння скупе.
Білі котики в модній вазі.
І квартира-купе.
І квитка не було ні разу…
21.02.13

БАГРЯНІЄ КАЛИНА

На узліссі шумливім,
Там, якраз на ріжку,
Тонкостанна калина
Багряніє в сніжку.

Їй морозно й студено,
І на те ж бо й зима,
Біля неї ні клена,
Ні берізки нема.

Вітер з неба і з поля,
Пил завійний і свист
Б’ють по гіллі доволі,
Гнуть, покірливу, вниз.

Часом цілими днями
Сніг іде, як на гріх,
І калина вогнями
Проступає крізь сніг.

І чим вітер сильніший,
І мороз нашвидку,
Пломенить яскравіше
Той вогонь на горбку!

Не калина – дівчина!
Промениста зоря,
Серцю ніжному мила,
Як сестриця-сестра.
1088

Приперлося із лісу зайченя
(ну, зрозуміло, рекетир ще юний)
і гаркнуло сміливо: «Відчиняй!» -
та голос вітер здув, неначе дюни.
А ті ( то хто: кролі, зайці чи люди?) -
злякалися – мовчать і ні гу-гу.
Насіння гарбузове в хаті всюди…
Капкан…стріла… – одначе, на біду.
А зайченя таки не в тім’я бите
(не зайченятко зовсім, а – зайчук),
уже трапЕзу відчуває ситу,
з уяви наїжачився кожух.
Оті, налякані, як вівці у кошарі
(зайчисько осучаснив їх: тонка
іронія - СУчасні молоЧАРИ) -
несуть йому і хліба й молока.
А на прощання стрілив: чим – не знає,
та щось з-під хвостика улучило у ціль -
корова, налякавшись, ремиґає:
напевно, буде вже по молоці…

А там у лісі, і не де - під снігом,
чудова сімка вушками пряде:
їм так набридло у голоднім лігві -
жде восьмого поріддя молоде…

20.02.2013

Я буду патріотом України
Я буду слугувати їй завжди.
У час неволі, у страшні години,
Я прилечу туди,
Куди покличе звук гармати
та жалісливий голос солов*я.
Я буду вірити в щасливе майбуття,
Бо Україна моя рідна мати!!!



2013

Я хвора, тільки це не означає,
Що мертва. Ні! Я з-під землі вода,
Що крізь пісок і глину протікає.
З брудної стане та вода жива.

Та я живу в устах свого народу
Споконвіків. Байстрючка? Діалект?
Я вже жила тоді, коли природа
Твоїм пра-пра давала інтелект.

Я сильна! Я хворію тимчасово.
Я кров! Жива вода! Святий вогонь!
Була і є! Я – українська мова!
Ти ще не раз поп’єш з моїх долонь.

20.02.13

У День Святого Валентина...
У День Любові і Добра...
Хто полишає Україну --
Країну мучениці Ра?!..

У День, що з березня почнеться,
У День 9-го числа...
Усе це згадуємо… все це --
Наш оберіг від зливи Зла.

У День козацтва і кар'єри,
У День словесности Пера --
Ми всі чекаємо Кур'єра
Свого безсмертя власних Бра…
20.02.2013.

Бовва´ніють березові бруньки.
Бери бодай
(ба - березень) босоніж.
Боли багатострунніше!
Боли!
Бальзамом будь,
будь буднями,
безсонням.

Бринітиму, благатиму:
бери!
Бо безпорадна!
Бачиш – б е з п о р а д н а!
Боюсь борвію, барикад, бджоли.
Бо безборонна, Боженьку,
безвладна!

Бери безлюддям
білоцвітоніжним,
безоднею, байраком,
богомільно.
Біліє бісер
безом білосніжним.
Без
Т е б е
будні
будуть божевіллям…
2013

Чумацька сіль - на язви* - занедбаним дорогам...
На шахівниці зиску - глибока туга шахт...
Стрибунені амвони... І Фарс із Форс-мажором
За долю України вже п'ють на брудершафт.

20.02.2013

Хлібина, сало, цибулина,
Сосновий ліс, що за селом,
В якому дихається вільно
Та ще з таким в сумІ добром.

Не полювання тихе манить
Мене в обійми лісові.
Там оживає моя пам'ять
Про всі щасливо-юні дні.

Там вік із пліч донизу кину
В густу траву на давній слід.
І знову я - мала дитина,
Що починає тільки жить.
20.02.13р.

Так це весна розгулює по вулицях,
у ринвах витанцьовує канкани?
Бешкетниця, то кішечкою мружиться,
то всипле снігу двірникам під ранок!

Синиці, наче Анки-кулеметниці,
дзвінкими чергами - по залишках морозів.
А сонце взяло величезну мидницю
і холодильник неба розморожує...

Невже і я, невже і я відтанула?
Невже мені усенький світ сміється?
Весна зігріла - як долоня мамина.
І жити хоче брунька мого серця!

Летять епіграми направо, наліво,
летять кольорово, летять чорно-біло.
Поети й поетки завмерли в чеканні:
кого ж то Галина тепер відчеканить?
У кожнім «портреті» – вражаюча схожість:
на ньому мазки - аж ніяк не ворожі.
Хто хоче впізнати себе – впізнає:
родзинка у Галі для кожного є.

20.02.2013

сонячне світло проб’ється сліпучим каскадом
аж до софіту здійме пилюгу недоладно
у лабіринті центральної мертвої зони
скинеться рибою злякана думка спросоння

згодом побачиш як шкіра засяє зі споду
потім почуєш: у тілі мелодія бродить
струшує морок морок і меланжеву сажу
«врешті весна» ти подумаєш але не скажеш –

мову твою ще виношує пуплях тюльпана
голос новий ще мандрує гортанним тимпаном
поки земля твоя віддих життя не відкрила
сонячне світло не матиме справжньої сили

СЛЬОЗИ ЗЕМЛІ

Криниці –
Сльози Землі, –
Чи не тому чужинці
Їх «витирали»,
Що саме ці сльози
Для нас
Тою силою були,
З якою ворогів били ми
І землицю орали!
2003

Івченко Юлії

О! Танець лебедів… Босоніж і по кризі…
О! Хлюпніть життєдайності до дна!
Творю подяку світу, і в білій вічній Книзі
ім'я своє… У стразах далина…


Олені Герасименко

Я ніч люблю. Та укрутити лампу
У цоколь неба, бузьку, не барись!
Пірну в Дністер і вирину – за дамбу,
Хижачка-кішка…(Ой! Аж чай розливсь…)


Ксенії Озерній

Танцюють янголи рвучке сапатеадо
У галактичному півпросторі снігів…
Я кольоровим чорно-біле зв'яжу й сяду
Як на посагу. (Мулько…) Посеред вітрів!..



Любові Бенедишин

О, не забудь мене, моя любове!
Конфуцій - мертвий, зміни - «гормональні»…
І на гвіздочку німбик той терновий…
Поспи, Дитя, хоч раз, та не у стайні…


Людмилі Калиновській

Як небо у осінь за крок до зими, -
Це видиво-жінка в саду Білопілля, -
Гірчинка калини, смачна, наче сни
Про білорожеве весняне весілля…


Ірині Шушняк-Федоришин

У поета – Муза. У поетки – Муз?
Чи Музон, МузИка, чи суворий Муж?
Що робити Музі коли творить Жінка –
Мило-полуднево в ямочках «бамбінка»?
Чи вино в бокалі, чи на каві пінка,
При сусідській спальні затоненька стінка?..
А якщо в поетки - муж сопе-хропе?
Де ти, мій Музоне, мій Музико, де?!..

20.02.2013

До мене ніхто не ходить -
До хати слідів нема.
Лишень за порогом бродить
В холодних снігах зима.
Бо хата моя осібно
Живе на краю села.
Тут місяць посіяв срібло,
А сонце зо жменю тепла.
Тут вранці меткі сороки
Новини мені несуть.
Косуючи хитрим оком,
Рудого кота пасуть.
Поцуплять кавалок харчу,
Вдоволено застрекотять
І, радіючи на удачу,
На сідало, в лози, летять.
Мороз на віконцях пише
Холодній зимі листа.
Застояна в закутках тиша
Вже навіть на дотик густа.
А я вже не жду нізвідки
Ні добрих, ні злих вістей.
Смакую чутки-оповідки,
Почуті від давніх гостей.
А вже як сніги розтануть
І крига з душі зійде,
Думки мої знову стануть
П'янкі, як вино молоде...

Коли розігрітись вже не можливо
Під подихом ранньої весни.
Коли ще віриш ти у своє диво,
Коли ще радісно цвісти...

Весна! Так дивно згадувати
Тебе у черневі хвилинки,
Як в травці блистять намистинки,
Цих маківок білуватих...

Коли спересердя зіб’ється
Весь ритм. Й не захоче весна
Прийти. Не повтори́ться.
Весна. Не моя ця весна.

Прощаєщ... Кого? Не простиш
Свої прихітливі ти мари.
Колись у жалю́ пригостиш
Серця у розбитім кришталі...

22.06.10

Коли прилинуть сни й повік твоїх торкнеться
Легкий незримий промінь з ясних нічних небес
Не бійся, не будися, рукою не затуляйся
Засни, й тоді побачиш магічні зір світи

Нечутно ступиш ти на сріблясті промінці
Світил, що десь далеко, й лиш тихо світять нам
І без перил і східців по зоряній доріжці
Ти підеш усе вище гуляти гуляти по світам

Ступаючи в просторі, де холодно і пусто
(З розумних дуже книжок, ти знаєш це давно)
Наперекір законам, що ми про нього знаєм
Ти затишок знаходиш і лагідне тепло

І ти собі гуляєш, по срібному промінні
Зриваючи комети, плетеш із них вінки
А граючись зірками, виконуєш бажання
Збиваючи їх з неба для тих, хто на Землі

Але настане ранок і сонце, що на сході
Зійде, і, потягнувшись, зітре чудні світи
Завісить небо синім, і приготує сцену
Для гри в життя, актором якої будеш ти.

16.02.2009

Древко твоє зотліло, зотліло тіло,
тобою і не нанизане у врем’я оне.
Іржею взялась, хоча таки долетіла
до мене, улюблениця Зенона.

Ходики тíкають. І, сказонувши книжно,
що рідота під корком, із-за облуди
вони нерухомі, а ти нестримна
і байдужа до скутої в них секунди.

Хіба знала, яка на тебе розлука
з тятивою очікує, давши раду
собі тої миті, коли із лука
була пущена з-за заріч Євфрату?

У долонь під опікою від морозів
згубних, під дахом малознайомим,
схожа, позеленіла в бронзі,
зі вцілілим у юшці листком лавровим,

– ти дедалі прискорюєшся. В пустелі
не здогнати тебе, а тим пак – у пущі
сьогодень. Позаяк незабутні, теплі
ще долоні – і поготів, минущі.

Як хочеться
(Лоскочеться…)
До болю, до сльози,
Та, видно, не доскочеться
Під світлі образи;
Та, мабуть, не доплачеться
До посмішки в душі,
До хлопчика в калачиках,
До снів на спориші,
До мами, що сховалася
В густому бур’яні…
– Зозуле! – не озвалася…
Хто ж відповість мені?!


1997

Нема до матері дороги –
Переорали. По ріллі
Я навмання прошкую. Ноги
По щиколотки у землі.
Який в’язкий оцей чорнозем,
Що на поту і на крові, –
Непрохідний для тонкосльозих
Без моці в серці й голові…

Іду, вгрузаючи ще глибше
В пухку земну трясовину:
Вже трохи лишилось…
О лише б
Чорнозем геть не заковтнув!
Вже зовсім трішечки… Галява
Пасе бузкову череду…
Черемха здалеку
Білява
Вже осміхнулася…
Дійду!
Впаду в барвінки…
– Здрастуй, мамо!
"Яке ж там здрастуй…", – схаменусь…

Триває драма під вітрами –
Сюжет в чорноземі загруз.

2000

Пообідали в ресторані,
Прокотилися на таксі –
Вдосталь ситі і в міру п’яні,
Й, безумовно, щасливі всі.

Ні, ще люблять у нас поетів…
Раз на рік – і за те: "Спаси…"
На пихатім оцім бенкеті
Хоч по-людськи попоїси!

На брехливому ювілеї
Привілеї і в тебе є –
Навіть слави (бо як без неї?!)
Хор "зозуль" тобі накує.

А по всьому нехай похмільна
Ностальгія. Зате ж, зате
Є у мене держава вільна
І перо своє золоте!


2001

1

О, жінка…
Я їй лірику читаю,
Вона ж свої біленькі та хороші
Встромляє до кишень моїх,
Чи є там
Достоїнство мужчини –
Путні гроші…


2

О, жінка…
З ранніх літ вона донині
Шматком останнім ділиться зі мною,
Її думки і почуття глибинні
Усе життя покриті таїною.


3

О, жінка…
Я ж любив її колись -
Тонесеньку і витончену діву…

Слізьми і кров’ю очі налились:
В них милості нема.
В них - море гніву.


4

О, жінка…
Не дружина й не сестра,
З далекого,
Забутого навіки,
Вона до мене руки простира
І подає, вмираючому, ліки.


5

О, жінка…
Я її увіч не бачу -
Щось мелькотить і барвами всіма
Засліплює.
Коли ж її нема,
Знов долю проклинаю розсобачу.


6

О, жінка…
Аж медова, бо - чужа.
Своя -
Гірка отрута з чорним перцем.
Обидві в’ють кубелечко під серцем -
Одна другій, їй-бо, не заважа!


2001

Бо
свідомість роздерта,
як учорашня газета
сумнівами
нерівно, навскоси...

А
на тому березі
обірваного анекдота
твій голос
затих у траві подивовано,
наче яблуко,
що вітер його струсив...

Ні,
це не я - редактор!
Просто писалося нині.

І
у моїй статті на завтра
про тебе слово було -
"єдиний"!
І
ще слід від солоної краплі
розмив трохи букви...

А твій голос
на тому березі
не збагнув -
а що ж таки трапилось?

І чому я замовкла?
Чому - ані звуку?

Приперлося із лісу зайченя
До білих хат, до сіна й молочарні.
По-людськи так… як гаркне: "Відчиняй!
Подивимось на вас які ви гарні"…
А ті, взамін, злякалися. Мовчать.
(нелускане насіння гарбузове
із морквою збирались до зайчат)
Капкан ... Стріла -- сотніразово!

Хутенько в торбу харч поприбирав.
І стрілив чимось. Вгору. Задля фарсу.
(подібні ролі зая в лісі грав)
Але щоб так, сьогодні, то ніразу…
-"Ану, сучари, хліба й молока!
І сіна щоб, доволі і м'якеньке.
Не всохла щоб давальника рука --
Я навіть не знущатимусь." Тихенько

Корова замугикала: "Ти що?!..
Бери кісляк… В коморі ще капуста...
Бери усе на всіх та не тріщи.
А влітку не приходь, ніхто не впустить"

У лісі вже з-під снігу, і на нім…
Десь на галявані, чи просто в лісі
Спочатку поділили все на сім,
А після, як розвиднилось, на вісім...
19.02.2013.

Дорога біла – сніжна, безбережна.
Дорога чорна – пекло за життя.
По цій дорозі – в прірву небуття,
Де й мить одну блукати небезпечно,

Ішов Поет – щоденно, безкінечно,
Ні смерті не боявсь, ні забуття.
Але шляху немає без пуття:
Зима і ніч – ще не останні речі.

Напружена, роз’ятрена від болю
Поетова нев’януча душа
Крізь чорну білизну снігів на волю

Вже скоро прийде, вернеться до нас
У камені, у глині, у віршах.
Зоря вже сходить – незабаром час.

У мене на носі,
усілась весна,
І трохи місцина
їй ця затісна...

Бо носик у мене
Маленький, це факт,
Не сядуть на ньому
Охочі ніяк.

Та щоб не образливо
Іншим було,
Зимі я підставлю
Високе чоло.

Хай осінь, у разі
Коли їй з руки,
На вухах розвішає
Жовті листки.

А літо, кохане
Те літо моє,
Хай сяде на плечі,
Бо місце там є.

Я осінню, літом,
Зимою рясна...
А хто ж там на носі?
На носі - весна!

***
У нових білорусів
Нова музика,
Нові машини,
Нові поети,
Тяжкі норови,
Великі гроші.
Їхнє небо – екран.
А що робити нам,
Білорусам,
чия доля –
до кіс і чепіг?
Чекати,
Що скаже Пан-Біг?
1997

Моя країна зветься Співограй
У ній усе навкруг співає, грає
І хай не кожен чує той розмай
Я певна, що такої більш ніде немає.

Ось нива злотим колосом дзенить,
Переливається під місяцем-зорею,
Далеко та мелодія летить
І я пишаюся країною своєю.

У Співограї промінь сонця теж
Бринить, мов срібна павутина.
Струмки й річки не мають пісням меж
І стиха грає полину стеблина.

А солов'ї! Ви чули їх пісні?
Чи то вночі, чи в раннюю годину
І особливо в травні, навесні
Над краєм рідним линуть без зупину.

Ліси й діброви гулко гомонять,
А в горах чути плач трембіти
У небі зорі в такт їм мерехтять
І у полях квітують диво-квіти!




2010

На вітті звиклих нам дерев,
Є клітка, в ній канарка-птиця,
Крізь пруття клітки співи шле,
Від них навколо все ясниться.

А ключ від клітки - у кота,
І той, коли голодний риска,
В дверцятах ключик поверта
І слина капа в нього з писка.

Щодень обід зжирає свій,
І не вважає, що невдаха,
Властивість клітка має, в ній
На кожен день - свіженька птаха.

Прийміть канарки долю, час
Нам свідчить: ґрати вічні в світі.
І лиш тому, щоб з'їсти вас,
Відкриють вхід у вашій кліті.

Лютий, 2013

Чай парував у чашках. Свічі білі.
За вікнами – метелиця, зима.
За вікнами – дерева в біле бігли.
І бігла ніч опівночі –
сама.

А на столі – незаймана вечеря.
А за столом удвох ми – я і ти.
Розмова не родинна – так, знічев’я,
Якій без нас
не хочеться іти.

Ми не чужі –
зустрічні випадкові.
Ми просто довго-довго разом йшли.
На щастя кимсь загублену підкову
знайшли не ми,
вірніш,
не ми знайшли.

Чай вихолонув. Бути чи не бути?
В каміні вогник ледве ворушкий.
Тікав у ніч зими веселий пудель
Не зім’яті біліли подушки.

Про що слова? На віях – ні сльозини.
На шибці темній – снігу пелюстки.
Не треба слів –
без них у грудях зимно.
Як ніжній бруньці в стужу -
без луски

День перший
Хоч ще зима – запахло медом,
ковтком тепла у цю негоду.

День другий
Холодна кава в крихтах льоду
зігріє змерзле кволе тіло.
Не ти любив! Нестерпно, милий!

День третій
А я жила, а я боліла,
кроїла серце, щоб на тебе,
писала кров’ю ледве-ледве,
літаю й досі гола в небо.

День четвертий
Чекає хтось мене? Хто-небудь?
Ти палиш. Димно у кімнаті,
піджак зім’ятий твій картатий...
Це сльози? Раптом ти страждаєш?
Не йдеш та руку ще тримаєш.

День п’ятий
Всі зради й біль тобі прощаю.
Не сніг, а дощ і це зимою,
ще жеврію одним тобою,
і лиш за сонцем я сумую.
Ну все, пора, свій пульс гальмую...
Підняли галас, не врятують,
твій крик лише: „Живи! Люблю я!”

День шостий
............................................

День сьомий
Вже не зима – так пахне медом,
ковток тепла в таку погоду,
ми знову разом влітку згодом...

19.02.2013

...а ти прийшов. І на олтар поклав,
І бачив у мені десяту... першу...
А ближні підіймалися із лав,
Синок шептав:"Не кидай, бо розсерджусь!".

І я стікала віршем до рання...
І полотніли, кам"яніли гони...
Ти вечорів... Хиткий олтар здійняв:
Боявся, що без Сонця захолону.

Ти так жалів обох, так жалкував,
Що не спіткав у натовпі, на хвилях,
Поміж скалок рудих етруських ваз...
А я забула вдома синій брилик.

...Мені - протуберанці, ескімо,
Щербату мушлю і четверту збірку...
Та впав олтар пополудні на мол.
Ховаю від людей кавалок зірки.
Пишу тобі з дурницями листи.
А ти будуєш на Землі пентхаус...
Плита, камін...
Вже й зірку прикотив.
І син дарує кілька ноу-хау.

І лиш колишній ладо, наче кіт,
Колише срібну рунь мого сумління.

Молочний місяць.
Сяєво - у ківш...
І рибка золота - у формаліні.




2013

Дзвонить батьку син підвечір.
Бідний, ледь не плаче:
- Знов по пальцю молотком
ударив я добряче.
Батько став його сварити:
- Я ж учив, Миколо!
Є ж у вас уроки праці!
Що воно за школа?
Щоби пальця ти не вдарив,
( сам ніяк не втямиш ),
Молоток тримати треба
обома руками!
- Я ж тримав у двох руках.
Несильно бить старався.
Просто чисто випадково
бехнув знов по пальцях.
Батько в крики: - Брешеш, дурню!
В кого тільки вдався!
Ти ж тримав двома руками.
Звідки палець взявся?
Син йому: - Ти ж сам сварився:
будь мудріше, синку!
Цвях потримать я дозволив
братику Васильку.