Хай сріблиться зима,
і піниться шампанське,
хай новорічні творяться дива,
і почуття душі вирують райські,
а серце хай у щасті умліва.
Хай рік, який гряде,
вривається, мов казка,
а з ним - удача задніх не пасе,
осяйні миті ніжності і ласки
хай кожен день у пригорщах несе!

Ніщо не вічне крім ганьби.
Вона,відомо достеменно,
Із роду в рід іде по генах -
Тебе,родини чи юрби.

Ніщо не вічне крім ганьби.
Вона собою зітре славу
Чи то героя,чи держави,
І тут нема аби-аби.

І замість трону - у гроби.
Для порятунку сил не стало,
Скількох знесла із п,єдесталу.
Ніщо не вічне крім ганьби.

Хоч має золото,герби,
Та відкупитися не зможе
Ні цар, ні кухар,ні вельможа.
Ніщо не вічне крім ганьби.

05.02.12

Все найкраще вже мав у житті:
Дивні барви дитинства ясного,
Незабутні роки молоді,
Перший смуток за отчим порогом,

Милі очі,
Жагучі уста,
День народження донечки Галі,
Усвідомлення цілі Христа...
Все найкраще було.
А що далі?

Певно варто уже і мені
Щось подати близьким і далеким,
Перед тим, як у небі сумнім
Прокурличуть востаннє лелеки…

28.12.12

Він пише вірші
Не мені й не для мене,
Збирає у чашку дощі
І не мені варить каву.

Він смажить млинці
Не мені й не для мене.
А я ношу у сні
Картаті його сорочки.

У нас погляди різні,
Хоч і зелені.
Він складає казки
Не мені й не для мене.

28.12.12

На руках дитя затихло
У своєї мами,
Де немає лютих віхол
І стихає гамір.

У обіймах тиша дивна,
Навіть - особлива...
Ще спрадавна, коли Сина
Колихала Діва.
12.12р.

Обабіч шуму пише тиша.
Про те, що станеться.
Пізніше.
Не вірші це. Тихіше!
Лише
волію знати, що там? Тиша.

Ця тиша - все! Усе й одразу.
На те "усе" достатньо часу.
Там кожен образ базу
класу
воліє втілити у фразу.

Заплющу очі. Кину погляд.
На те, що станеться,
що зроблять.
Телефонує тиша:
"Огляд!"
Волію знати, хто ще поряд?


28.12.2012

Зустрінемось. У серце знов поглянеш,
коханню мить даруючи ясну.
І простягнеш стаканчик напівсну,
і притулюсь до тебе, ніби п'яна...

А ти, мабуть, немов червневе зілля,
яке тепер, у грудні, не знайти,
торкнешся. І обіймуться світи
під шлейфом сонця, золотавим, вільним.

Він, як ніколи, буде нам близьким.
І в ніжнім сяйві - тільки я і ти.

(2012 р.)

Кава з роками міцніша,
чашка в руках дорожча.
Спрощено ряд умовностей,
розбита колекція горщиків.
Манірний непрактичний посуд,
непевний рух і вже немає дна.
Вона сьогодні спала не одна.
Сказати, то вона не спала зовсім
і точно знала, що робила,
упевнено лупила і лупила тарілки,
та інший непотрібний посуд.
Собі на щастя, а комусь на осуд
Гаряча остуди...

вона ще чорніє сльозою збирає у пелену кроки
вона мов китайські кульки у ялівцеві дикім
б’ють її різні крони
жінку до болю звиклу
цими дощами і зимами дика повільна змокла

досі їй дуже шкода свої золотаві коси
яких немає віднині які хіба наростити
та ті не житимуть літом
у них не вірити вітру
наче сливові морси
мертві сліпі і бронзові

той чоловік що смів підняти на неї руку
ластиться наче кіт липне думками до брів
чорний лупатий звір струшує совість стерні
наче й нічого не сталося у їхніх родинних звуках

якби могла то бігла одяг скидаючи й думку
але ж у неї діти добрі мов з яблуньок ніжність
коси її лілейні виростуть в стиглі вірші
і під Різдво майбутнє ляжуть комусь на груди

Побілила зима землю,
Навколо - біленько,
Бо на Новий рік в оселі
Сяє все чистенько.
Сіріблила густе гілля,
На вікнах мережки,
І морозу рукоділля
Крижані сережки.
Сніг у зоряних краплинах
Виграє яскраво,
І купається в перлинах
Місяць величаво...

Господи, я дякую за все:
За хліб насущний на столі,
За ясне небо на зорі,
Що дав мені сім’ю, дітей...
У мене все, як у людей.
За світлі помисли мої,
Що вірю мудрості Твоїй.
Що і сміюся я, і плачу,
І маю незлобиву вдачу,
І часто мріями живу,
Вкриваю ними днів канву.
Коли збулись, радію щиро
За те, що в Тебе завжди вірю.

2008р Надія Таршин

Нагородив Господь мене синами
І радість материнства дав відчути.
Хоч плине час, минають дні з днями,-
Немає вищої у світі суті.

Ділити з ними радощі і болі,
Їм дарувати ніжність і тепло,
У мріях бачити у гідній долі,
Благати в неї, щоби їм везло.

Сини мої, немов орлині крила,
Підносять у небесну височінь.
Вони – моя надія, гордість, сила,
І світло, що долає морок, тінь.

Сини для мене вчителі і судді,
У задумах моїх помічники,
В строкатім, гамірнім багатолюдді
Спішу до їх сердець і їх руки.

2007р Надія Таршин

Вила вовчицею дико-пребілою,
аж ізкипали сніги схарапуджені...
гнана вечірньо-незримим Аттілою-
кігтя гострила морозами. Сучині
скиглили голодно діти і вчилися,
сьоме чуття нашорошити й вижити:
кровоп"янила калинова китиця,
стежка зміючила, запахом вишита.
Сьорбали з неба медузяне сяєво-
блідо-упирську, високу Сизигію
і напивалися теплого марeва
напантрувавши хатину... За кригою-
ген, за озерною сосни замантрені-
стовбури вигнуті - знаки огамові-
ветхорипіли розхвильно у славені
білій добі,- завірюшено-драмовій.
Зірна омана в зіницю котилася-
вогником душу люлюкала...звовчено
вила завія -розхристана сила ця
била людське завіконня замовчане...
панцирі рвала комфорту і будностей
у розприроднене его вдарялася
біла вовчиця - не любить закутости,
зими - не вірять у вигріті млявості.

Нічого не кажи – лиш пригорни.
Тобою дихати я буду
Й одвічної любові-таїни
Тепло вливатиметься в груди.

Я розчинюсь у дотику твоїм,
Бентежних снів моїх царівно.
Й отак замру в захопленні німім...
А ти збагнеш усе безслівно.
2012

Я відкривав для себе Такубоку,
Перед Рембо губився і малів,
Переболів Єсеніним, нівроку,
Андрієм Білим весь перебілів;
Верхарном був наснажений,
Дощенту
Понищений Уїтменом, –
В кінці
Знов повернувсь додому,
До Шевченка,
На чебрецеві наші манівці;
В ту далину найближчу,
В ту долину,
Де наша доля плаче і співа,
Де булава розвогнену калину
Увінчує,
Мов брата голова.


1997

А знаешь, я влюблена.
Но не в тебя, не в другого.
Я любви своей верна.
Я в жизни влюблена дорогу.
Я влюблена в печали дней
И в радости секундных увлечений,
В разнообразие окружающих идей
И в минуты грустных чтений.
Влюблена в преграды, жизнью даны
И в раны тела и души.
Влюблена в людей, которые есть рядом,
И в тех, которые ушли.
Я люблю терять и находить,
Люблю надеяться в момент разочарования,
Люблю я очень всех любить
И одарять заботой и вниманием.
Люблю огорченной порою я быть,
Люблю падать и вновь подыматься,
Словом, люблю я жить,
И никогда ни за что не сдаваться!

2012г.

Чисте, вірне, вічне кохання
Зустрічаємо ми не часто,
Таке, як небо безкрайнє,
Загадкове, таємне, але справжнє.
Та трапляються дива на світі
Мабуть, раз на тисячу літ,
Коли якоїсь чарівної миті
Коханням наповняється світ.
Таке кохання, хоч і не взаємне,
Але вірне, вічне
Вразило серце Петрарка таємно,
Коли зустрів він дівчини обличчя.
Обличчя, що назавжди запам’яталося,
Якому присвятив він все своє життя,
Яке уві сні йому являлося,
Лаура – таке її ім’я.
Сотні віршів написано в честь неї,
Тисячі мрій і спогади присвячено лиш їй,
А все через миттєву зустріч з нею
За все життя лиш декілька разів.
І не важливо, що не було її поряд,
Що не казала вона: «Кохаю тебе»,
Лише один її погляд
Змусив все життя пам’ятати себе.

2012рік

ні душі
заснула скрипка
у футлярі снів
йде скрипаль стікає липко
місяць по стіні

там де плющ повзе доземно
з поручнів косих
березневий кіт мерзенний
тишу розкусив

і розсипалися зорі
в серці скрипаля
аж футляр злетів угору
сточуючи «.ля»

бив тим «ля» столунні вікна
дзвони калатав
стало ясно що не звикне
до рулад кота

а навпроти весь у шоку
від батальних дій
привідкрив лупаті ока
опель сам не свій

довелося конячині
жовтим ляском фар
заганяти «ля» причинне
у старий футляр

Я
Америки не відкрию.
Кожен третій "знавець" і "колумб".
Я у пащі, що зветься Київ,
Чортів ребус, чи рубіка куб?..

Це такий собі мікровсесвіт…
Довгожитель бетоних споруд,
Міжусобник лялькових сесій
Безкоштовний обителі бруд…

І, звичайно, в овечій вовні…
Очманілий до зваб маніяк.
Бачить Бог, я вірив уповні,
Він до віри моєї - ніяк…

Я би сам собі орден всучив --
Фантазером побути круто!
Я в дитинство вернувся б учнем
Нишком Травень змінив на Лютий…

А в майбутнє сам - ні ногою…
Маю стан розмальованих лярв.
Докорятимуть нас війною
Кину в ноги останній доляр...

Бач, прокинувся…не судилось
Кінець світу відкладено, ким?
Замовляю подвійні вітрила
І зникаю невиспано злим…
2012.

У полісі, де проспекти скавчать перед нас хортами,
де сніг у вітрини пнеться, зростається з чобітком,
я раптом зайшла побути в сучасній химерній казці,
де все чи навспак, чи просто у горлі стає клубком.

Зустріла на розі Кая. Він Герді купив троянди,
грейпфрути і мандарини (у Раї тихцем зірвав)…
Напевно, щасливий, Каю? Твоя недалека любка
фарбує тонке волосся, наївно пряде слова…
Вульгарна і гордовита. Життя її – мила скелька.
Шматок одламає з серця – і в пекло підкине дров.
А геть непристойне міні підлазить доверху часто.
Тимчасом у світі різко on змінюється на of…
І байдуже: девальвує, холоне від’ємне сальдо,
пусті, до дірок, до трему традиції, етикет.
То що тобі зварить Герда? До м’яса наріже нігті.
І що не напише Герда, то знатиме Internet.
Ви будете довго жити на гроші старої бабці,
аж поки вона од віку та бідності не помре.
А далі по-королівському підете позичати:
у рідних – на суші-бари, у друзів – на каберне.
Урешті приб’єтесь інде під білі гримкі ворота.
І біла красива пані відчинить їх, підійде:
- Як, Гердо, марніє личком оцей твій коханий хлопчик.
Ти, певно, його на світі не дуже то й бережеш?
Пропалений голос Герди з дитячим лунким акцентом
зірветься на іронічність і сплюне слова з душі:
- А ти за ним, королево, не бідкалась, не тужила,
якщо відпустила швидко? Тепер він, як бачиш, мій.
У нас хоч по хаті діти, неначе веселі миші,
а в тебе, у недоріки, самотній палац, мов зруб.
То, може, не чванься? Дай нам по жмені чудес і срібла,
каміння із кімберліту і трійко-четвірко слуг?
Шиншилу і горностая, песця або чорнобурку…
Навіщо тобі ці лахи? Старіти ось-ось почнеш.
Уже й не знайомий пафос. Не ходиш на пінні паті.
Не носиш тигрове боді, горжетку а чи кашне.
Чи досі, мене цікавить, тобі за високі сани
чіпляються чиїсь каї та герди ідуть услід?
Чи, може, твої холодні безкраї хижацькі очі
уже не горять, а тільки полискує синій лід?
Ти, люба, фригідна, певно. Стоїш і лукавиш тихо.
А може, ще й божевільна? Спустити б лише собак!
Я з подругами шепталась, що ти снігом удавилась.
І ми реготали дико. Ти й не подавала знак.
Напевно, відмерзла зовсім? Лапландія – це не Мальта.
А нас ніжить кримське сонце вже декілька довгих літ.
Мій Кай! Він такий чуттєвий, усе ще слова складає,
забувши про тебе й вічність, цілує мені живіт…
Ми разом, ти чуєш, разом! І так буде аж до скону!
Чого ти стоїш, небого? Де віхола? Де мороз?
Ось Кай. Він перед тобою тримає мене за руку.
- Я бачу. Це не суттєво. Це звичка або невроз.
Бери, Гердо, все, що хочеш, – каміння, хутро та шкіру.
А дітям я бабу сніжну до вечора заліплю.
Десь чула, твій фетиш – гроші, колеги твої – моделі;
обкладинки помічала з тобою у стилі ню…
І Кай тобі це дозволив?
- Поет Кай, та без роботи.
А діти завжди голодні, зарюмсані чи сумні.
- Ти їм прочитала казку? Водила хоч раз у школу?
- Якщо таки любиш Кая, поможеш їм і мені!
- Ні, Гердо, у мене зими у лімфі, в гемоглобіні.
А діти, загравшись, раптом розтоплять се на вогні.
Або я й сама розтану, помітивши білокрів’я.
Або я сама розтану, приклавши бліде чоло
до тих, хто клепсидру, книгу жадає, але не просить.
Усе-бо душа за Каєм, гіркава, що б не було…
В земному житті багато неправильного, на правду.
Я сани відтоді, певно, не брала в путь ані раз,
ні оленя, ані сарни. Ходила собі у мандри.
Бувала у вашім місті, але обминала вас…
Я стала б, мабуть, такою ж, як ти, кольорова Барбі…
Я стала б, мабуть, такою ж, якби не сніги й не Кай…
Звичайно, він буде жити з такою, як ти, а нишком –
шукати слова на вічність. Поремствуй і привикай.
Немає в житті такого, що б я не дала заради.
У тебе ж бо задля нього, крім нього, давно нема.
Засни й не турбуйся більше. Він буде не твій з тобою.
Від мене ж йому з учора під вікна прийшла зима…

Я вийшла із казки. Піша. Розхристана й невідома.
Уверх покотились небом три яблука, дві зорі…
Я знала, що не забуду, я знала, що королева…
Що герди і каї поряд ідуть по моїй землі…

2012

Пишу востаннє своє слово,
Така тяжка його вимова,
Сказати, що померла віра,
Бажання творчости, довіра.

В душі раділа- чисто, свято ,
Що тут залишусь віршувати,
Та «правила» не дотягнула,
Хоч друзям руку простягнула.

Бажаю всім добра і щастя ,
Щоб успіх ріс, щоб світ з ненастя
Й вам не сказав- ви не поети!
Пишіть і не впадіть в тенети!

Цю жінку я в минулому житті
Уже любив. Своє ім’я Олена
Вона несла, мов німб. Її рамена
В легенькому, як хмарка, повитті
Світилися рожево. Крізь тонку
Тканину випинались пишні груди…

І в нинішнім життя зустрів таку,
Подібну. Оповив туман полуди
Мій зір. Моя уява не знайшла
Пояснення феномену такому:
І ця, як та, Оленою була,
І ця, як та, світилася в тонкому
Хмариному вбранні. Вона мені
Щось каже – я її не розумію.
Вона вже поряд. Груди наливні
Торкаються моїх. А я не смію
Дихнути навіть… В першому житті
Любов моя взаємності не знала,
В майбутнє перейшовши, в самоті
Під попелом троянським остигала
Тисячоліття! Будь же сокровен
Той образ із минулого. Та, Боже,
Не може бути двох таких О л е н –
Така краса двоїтися не може!

…П’ємо удвох цейлонський чай…
Обом
Ніяк не випадає карта спільна:
Я вже давно – не мрійник, і, либонь,
Вона – заприсягнусь – не божевільна.

Нам – добре. І якого ще добра
Жадати від недоброї епохи?!
Її пора – це не моя пора:
Їй – ще багацько, а мені – лиш трохи…


1999

Вода водою. Тільки сніг
розхлюпав барву днів своїх.
Із трьох веселих колобків
у бабу вбравсь, осиротів.
Набрався п'яного тепла
до новорічного стола.
Морочив голову малій
про новорічну сукню їй,
а та ж зеленою зросла -
себе для свята берегла!

Не шле сумне нікуди sos
лише старенький Дід Мороз.


27.12.2012

Блукала думка. І душа брела,
заточуюючись у тумані злегка.
Пролите слово молоком із глека,
скисало швидко-швидко.
На столах
стояли вина, внесені з льохів
усіх усюд, димилися наїдки.
Брела душа в нікуди із нізвідки,
чи на гостину, чи на справжній суд.
І торохтів бруківкою ціпок,
і люд навколо не дивився в очі.
Душа тоді іще не знала точно,
де перехрестя доль, життів, думок,
і що насправді більше, світ, чи Бог,
і скільки світ юрбиться у безвір’ї.
Брела душа. І світ навколо сивів.
І зависав у переднеб’ї смог…

Життя, наче вірш: то дебільний верлібр,
Сонетний вінок чи до пісні «текстовка».
Римується все, навіть з тегом «литдибр»
Можна хоку писати в жж-шній тусовці.

Для хоку та рима, як зайцю трамвай,
В житті ж заримовано все, аж до пчиху.
Знайомства, розлуки, любов по вай-фай
(І з Віндовсом секс, Біллу Гейтсу на втіху).

Дві долі колись незнайомих людей
Складуться в ліричну баладу чи оду,
Вервиця ж із зустрічей, випадків ще й
Звучатиме так, наче низка рапсодій.

В усього є ритм і римується все,
В усьому почую чи заспів, чи приспів,
Життя – не роман, не короткий есей,
Життя – то є вірш, який лине мов пісня.

Я сльозина із Божого ока,
З гіркотою прозріння утрат.
Не одна, але все ж - одинока,
Мов у чарах могутніх заклять.

Я сльозина не радості,-болю,
Що із неба на землю летить.
І не буде, як нині, святою
В мить, коли покидатиме світ.
24.12.12р.

Ми замовкали, коли лунала музика,
І говорили, щоб тишу поламати.
Щодня в метро з тобою мріяли,
Щоби ніколи й нікого не втрачати.

22.12.12

Метелики білі,
Дітки заметілі,
Закружляли у таночку
По зимовому садочку.

11 грудня 2012 року

Падають тихі краплинки
Он із тієї хмаринки.
Весело листя хихоче:
Дощик його ж бо лоскоче.

19-22 грудня 2012 року

Вже гаптує зима
найгарнішу, найтоншу мережку.
І шукає душа,
без оздоб, найщиріші слова.
Рік Новий, мов пророк,
до оселей протоптує стежку
для Святої Родини,
для Світлої Миті Різдва.

Сниться вже дідуху
і кутя, і Вертеп з колядою.
На сторожі – хвіртки.
Димарі виглядають когось…
І тривожиться Бог –
чи за клопотами й суєтою
упізнають Месію?
Чи двері відчинить хоч хтось?

Віфлеємська зоря
вже чоло прикрашає ялинці.
При надії – Земля.
Небеса – мов чекання покров.
І готується світ
дарувати Господній Дитинці
не багатства та миро, –
сердець безкорисну любов.

2010

Розстріляних собак
Скорботно пом’яну –
Супроти них черства й цинічна влада
Веде неоголошену війну,
Маркіза переплюнувши де Сада.

Їх, ще живих, конаючих в крові,
Висмикує зі шкур підпилий гицель,
І тут же,
На димуючій жорстві,
Жує хапливо свій обідній шніцель.

Є в скорняка пристойна зарплатня,
Доплата за шкідливість, преміальні –
Волочиться приморена матня
По шабашу до сморідної спальні.

Не всякий труд людину прикраша
І звіра перетворює в людину,
Собача ж занапащена душа
В добрі пасеться і після загину.

На комунальній службі гріх тяжкий –
Його повік не зняти і не змити...
Допоки ж наш хвалений рід людський
Деградувати буде і звіріти?!


2008

А спочатку очам
білосніжна фата
і холодні
шедеври цілунків
на склі,
і шепочуть
відшептані
Богом вуста
про того,
хто багрянив
і просто дотлів…
Одягнули оголені
з віхоли плащ,
а закутаних вигоять
мавчині сни.
І, здається, врятує ще
обрій-вітраж,
якщо бачиш куди
без війни
і вини.
Над сороками
сорок
снігів і прощань,
а над вороном
голуб - охліблено дзьоб.
І виходить із міфу
на вулицю Пан,
і святим підставляють
нехрещений лоб.
І летять
молитви
до своїх куполів,
оминувши льохи
і підступні льоди.
І чекають вертеп
при вогні і столі –
відродись пастушком
і заходь – молодим!
Привітай на покутті
любов і святА –
так пощезнуть омани
великі й малі.
…А спочатку очам
білосніжна фата
і холодні
шедеври цілунків
на склі…

2012р.

Никогда никому не мсти,
И Любовь в твою жизнь войдет,
А ошибки – пойми и прости.
Счастлив тот, кто и верит, и ждет.
Не завидуй, не плач, не лги,
Не злорадствуй чужой беде,
Даже недругу ты помоги…
Помогай всем всегда и везде.

Если в жизни грохочет гром,
Все равно отвечай добром,
И Фортуна в твоей судьбе
Повернется лицом к тебе.
На добро отвечай добром,
И добро защитит твой дом,
Многократно в твоей судьбе
Возвратится добро к тебе.

Жизнь твоя – самый ценный дар,
Что тебе подарил Творец.
Помни, юн ты, молод, иль стар,
Есть начало всему и конец.
И поэтому каждый миг
Ты с любовью на мир смотри,
А услышав о помощи крик,
Помоги и добро сотвори.

Если в жизни грохочет гром,
Все равно отвечай добром,
И Фортуна в твоей судьбе
Повернется лицом к тебе.
На добро отвечай добром,
И добро защитит твой дом,
Многократно в твоей судьбе
Возвратится добро к тебе.

26/12/2012

Ми, ніби хмари, що ховають місяць,
Як світяться в неспокої й дрижать,
Мережать сутінки, промінять висі,
Аж поки ніч їх темінню вража;

Або безладні ліри позабуті,
Що інший спів дають від різних рук,
І жодний доторк до їх струн, по-суті,
Не дасть нам повністю тотожний звук.

Спимо – нам сон отруїть сновидіння,
Як встанемо – нам думка день бруднить,
Чуття, задуми, сміху, голосіння,
Печалі й радощів минуща мить.

Утіха й смуток плинуть щохвилини,
Для їх відходу завжди вільний шлях,
Ніколи вчора завтра не замінить,
Мінливість – залишиться у віках.

Обрамлює гілля жовтаві ліхтарі
І сотнями очей не блимають будинки,
Cпинилися думки о дивній цій порі,
Здається, що і час притихнув на хвилинку.

Розсипались по небу зорі, як родзинки.
Оздоблюють хмарини місяця пиріг.
І довга темна ніч ковтає ласо слинку,
Для неї цей гостинець всесвіт приберіг,

Готуючи бенкет абстрактних категорій.
Частує тут гостей уяви маячня,
А логіка дрімає, позабувши сором,

Від зайвих дорікань мої думки звільня.
І, може, той момент настане ще не скоро,
Коли тверезий розум скочить на коня.

2012

Вогнями виграє вечірнє місто жваво,
Імлиста водна гладь відбила шмат пейзажу,
Осінній вітерець ласкавий для забави
Картині на воді здригнутися накаже.

На березі дерева мовчазні, як стражі,
Хитнуть байдужим листям, навіть проти волі,
Коли себе побачать ув озерній чаші,
Де вітер і вода свої з'єднали ролі.

У свіжому повітрі чарівні флюїди,
Керуючи парадом всіх стихій і часом,
Примушують уявно мандрувати слідом,

Ловити краєвид і всі його гримаси,
А простір постає, як свідок-очевидець,
Що відкриває суть усіх речей без масок.

2012

Молюсь Богу кожну днину
Я за тебе, любий сину,
Материнської любові
Не поменшає ніколи,
На усіх твоїх дорогах
У надії і тривогах,
Щоб усе тобі вдалося,
І омріяне збулося.
І від зла, і від напасті -
Не завжди прикрити вдасться.
Все одно молюся, сину,
Кожну Божу ясну днину.

2012р.

Очманіло чіпляємся
За минуле своє,
Це чіпляння, по – суті
Всьому шкоду дає.

І ілюзія щастя -
На якій ми зросли -
Розлетілась на друзки,-
І на смітник знесли.

Бо коли все замішане
На брехні і крові,
Гідний слід, щоб
Залишився – надії малі.

Як дарує нам доля -
Шанс, щоб бути великими -
Гріх великий - рабами
Залишатись безликими.


05.10. 2012р. Надія Таршин

Зима звелась на крила
і снігом, що мука,
та білістю, що біль,
накрила
той біль, що мука.
2012

худ. Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)

Знов легкоступом близиться Різдво.
Поза плече сплива чергова віха...
А тиха радість сповнює єство -
дитинства дивна осяйна утіха,
коли прозоро дихає кришталь
у цих сніжинах біломармурових,
накинувши туману сизу шаль
поверх пахучих гілок смерекових.
Коли рипить насніжено мороз
у такті кроків піснею дзвінкою,
немов отой музика-віртуоз,
що ноти виколісує рукою
з глибин душі на диво слухачам...
І вже колядка голос озиває,
до світу лине білим лелечам,
у храмі серця Господа вітає.

Мені не важливо знати,
що там, під білим снігом,
Бо просто хочеться віри,
Що усе довкола є чистим,
Що кожне дитя щасливе
І кожен погляд – правдивий.

А від вселенського мору
Закриє блакитна крига,
Бо життя - справедлива книга,
де кожна історія чиста.

Як ангел стає на колінця,
Він просить у Бога щиро

Не лише про щасливий кінець
на останній моїй сторінці,

А про білий різдвяний сніг,
Що й найтемніші душі
надихає на чисту віру.

Тиха ніч, свята ніч!
Спить усе, тільки віч
Не змикає дитина свята,
Волос ніжний за вітром зліта -
Спить у тиші небес.

Тиха ніч, свята ніч!
Пастухи пліч-о-пліч
Сповіщають: "Алилуя!"
Кожен їхню звістку чує:
Наш Спаситель прийшов!

Тиха ніч, свята ніч!
Божий син, всіх облич
Вроду перейняв сповна,
Б'є нам година тепер рятівна:
Бо народився Христос!



Переклад Василя Білоцерківського

Поза межами свідомості твоєї
Відбувається причал думок.
Приховано мотиви гри цієї,
Для тебе він важливий - азарту той ковток.

Чи це так низько впали люди,
Чи це від мене відійшла реальність?
Власне, може, я шукаю згуди?
Може, я не знаю,що заходить в актуальність?

Яскравим світлом дня радію марно, може?
І вірю в те, що "справжня добрість" не зітліла?
Та бачу, - думати отак уже й не гоже,
Бо душа людська свята до дна зміліла!

Гра, що ти розпочинаєш,
Не має правил достовірних.
Ти йдеш вперед, ти душу закладаєш,
Бо ж нема гравців тобі в цім світі рівних...

Пізня вже година –
Спатоньки пора.
Янгол в небі синім
Люляє хмарини
Дотиком пера.

І колише зорі
Місяць на ріжку.
А за теплим морем
Мрія спить прозора
В срібнім сповитку.

Примостилась ласка
В нічки на руках.
І мандрує казка
Котиком пухнастим
По дитячих снах.
25.12.12

***
Ой на поле й на лужок
З хмарки сиплеться сніжок!
Нумо на санчата
Зиму зустрічати!


Найкраще свято

Мамо!Виглянь на хвилинку!
Татко наш несе ялинку!
Ще й тримає він пакунки,
Нам з тобою подарунки!
Подарунків так багато!
Рік Новий - найкраще свято!

2004р.

Сакральна ніч, Земля у синім німбі,
Хвостом хлюпоче риби ера...Диво!
а Оріон рече - співає ніби,
Зануривши лілею в душу Діви.
Розверзлися портали - коридори,
З мандорли сфер повилітали сили:
комети -без орбіти та опори-
все мріють, мріють про орлині крила.
Сусальнo дзвоном Дух злітає в тіло-
Як дивно одягтися в серце й руки
та пальчиками пригортати вміло
світління мами і космічні звуки.
Під арками Галактики - дитятко!
Прабог крізь око Cина зріє світом!
Яскиня- центр Усесвіту- а як то?-
Ніхто не знає...просто, чуєш, вір в то!
Сакральна ніч і Діви русі коси...
Тернистo взором вишита дорога.
Щоб не замерзло немовлятко босе -
Ягня зблизенька дихає на Бога!

Хто знає, як народжуються квіти?
Вони народжуються так, як діти,
як діти, б’ються в пуп’янку: на волю!
І пуп’янок здригається від болю.

Які солодкі материнські муки!
Весна бере дітей на теплі руки,
колише ніжно: люлі, люлі, люлі,
ростіть щасливі на обох півкулях!

Куди не глянеш: всюди квіти, квіти,
народжені для щастя, як і діти.


1960

1

"Люблю!" – кричиш,
А чується: "Гублю!.."

"Любила", – кажеш,
Чується: "Убила..."

"Терпіла", – кажеш?
Ні, це я терплю...

"Ненавиділа", – кажеш?
Ні, любила...



2

Любити – треба вміти
Розуміти,
Душею чути,
Бачити чуттям
І знати:
За найкращі в світі
Квіти
Сповна платить –
Готівкою –
Життям!



1998

ще ціла вічність до весни
ще снігу снігу на півроку
а ти стоїш не ступиш кроку
ненатло небо п'єш грудьми

ти ще хлоп'я тобі ятрить
ця розборознена дорога
і жужіль в борознах і роги
молодика і синь і мідь

а вечір кутає хати
гойдає сутінь тЕпло дише
і пахне шерехата тиша
і мруже льди...

а у тебе пшеничний сміх
а у тобі дзвенить Колядою
дивосвіт, дивокрай,
дивосніг!

...і пелехатим цуценям
твою правицю лизька грудень
і береже тебе од збуди
і гавка в морок навмання

певно, краще тебе забути,
і лишитись поодинокою,
загубитись, нехай жорстоко се,
але кажуть, що час лікує...
посміхнулась...так, ти не чуєш,
і не знаєш про моє рішення,
я мов сніг крізь долоні вислизну,
перетворююсь в талу воду...
неминуче... то нащо мучити,
перш за все позбираю мрії,
ті що стали уже приблудами,
й прожену їх... бо безнадійні...
далі тихо зберу всі фото, милі спогади,
дотик пальців, і обійми...оті, що вранці,
коли нам проспівали півні....
вже по ним пес сусіди виє,
поховаю...бо безнадійні....
що залишиться?
тільки я, хай не ціла, а половина...
кров у серці гаряча стигне,
і втікає з-під ніг земля...
я ще хвилю твоя... твоя...