Вогонь закам’янілий поміж нас
Байдужістю спалив сади едему.
Скували душу ланцюги образ.
Згасає сонце і палає темінь...

Вже пам'ять обтрусила ніжний цвіт,
Мереживо зірок порізав вітер.
Чи варто щастя кликати навзрид,
Коли воно мінливе, перелітне?

Вплітаю серце у вінки безсиль,
І проти течії пливу… в нікуди!
Як плід медовий отруїла гниль,
Так світлу пам'ять заплямують люди.

Несказаним ридає висота,
У келихи безсоння ллються вірші
Про те, що ти, на жаль, не прочитав
Моє кохання між рядками тиші…

НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ
(Замість прологу)

Є в нас два автохтонні народи –
Українці і кримські татари,
Під знаменами злагоди й згоди
(Хоч були у минулім і чвари)
Проживають в єдиній державі,
Розбудовують рідну країну,
Прагнуть бачити в честі і славі
Батьківщину свою солов'їну.

За віки, в результаті міграцій,
Історичних всіляких процесів,
Діти етносів різних і націй
(А по вірі – і різних конфесій)
Прижилися у нашім суспільстві,
Полюбовно змішались по крові
І по мові, щоб жити, як в пісні,
Де слова всі і звуки – чудові,
Однорідно, єдинонародно,
Одностайно – як рід і родина,
Бо ж так Господу-Богу угодно,
Бо ж для всіх Україна – єдина!

Корінні кримчаки й караїми,
Нечисленні в Криму й Прикарпатті, –
Рідні діти вони України,
З власним звичаєм в батьківській хаті.
В степовім Буджаку, в Подунав'ї
Гагаузи живуть, молдовани;
В повній злагоді та рівноправ'ї
Поряд з ними – румуни й цигани.
В Приазов'ї – болгари й румеї,
Новогреки так звані... Сусідять
Їм північних країв «берендеї» –
Московити, – живуть тут осідло
Три століття... Вони безумовні
Наші кровні брати, хоч молодші,
Хоч підкреслено «російськомовні»,
Та здебільшого справді хороші.
Почуваються в нашій сторонці,
По-домашньому – наші ж країнці! –
Білоруси і македонці,
Славні чехи, словаки і німці...
Співіснують угорці й поляки
Із синами Сибіру й Кавказу
І Закаспію... Ви лиш погляньте
На оцю всенародну „оазу"!
Африканці в нас є, азіати –
Всі живуть з українцями в згоді...

Прочитайте цю книжку, щоб знати
Все про нашу колиску народів.



УКРАЇНЦІ
(А не малороси чи хахли)

Можна різне про нас говорити
(Знайде ж істину лишень наука),
Хто ми є... Чи сармати, чи скити,
Чи аланів і гунів сполука?

Варто знати, що ми не з запілля,
Не з країв закарпатсько-дунайських...
Безліч в сивих курганах Трипілля
Ми прикмет познаходили наських!

Для душі і для серця робота –
Пошук правди про рід і родину...
Почитаймо бодай Геродота,
Що писав він про нашу країну;
Пошукаймо у хроніках ведів,
Греків мудрих і вчених арабів,
Хто переднім був, хто попереднім,
Кого край Оріяни привабив...

Україна – країна містична,
Україна – держава реальна,
Не в усьому й не завжди велична
І далеко ще не ідеальна.

Але ж це наша рідна держава –
Щедрі ниви, і гори, і ріки –
І ніхто не позбавить нас права
Українцями зватись вовіки!

Ми – цієї країни країнці,
Цього безкраю-краю краяни,
І про це всіх сучасних „ординців"
Попередили... Наші Майдани –
Запорука єднання і сили
Автохтонного роду-народу...
Свідки нашої волі – могили
Всіх великих борців за свободу!

України-Руси пранащадки, –
Кров козацька пронизує гени, –
Ми не маємо права мовчати
В час, коли наші рідні терени
Яничарські гризуть «Регіони»
Ізсередини... Згідно закону,
Заявляємо: ми – автохтони
Аж від Сяну й до самого Дону!

Час!.. На нестримному крилі
Годин мінливих відлетиш:
Минущі весни, зими злі
До смерті правлять чимскоріш.

Мов град, мені даруєш ти
Знання, щоб вивчити твій плин,
Та легше цей тягар нести,
Коли несеш його один.

І найгіркіші із образ
Тепер не викличуть журби
З тих пір, коли ти відібрав
Усіх, кого я так любив.

Давно мене покинув страх
Страждань майбутніх або мсти.
Мене ти болем покарав,
Я ним усі борги сплатив.

Забуде спокій міць твою,
Як стихне прикрощів потік:
Сповільнить горя течію,
Та днів не призупинить лік.

Як відчував я щастя мить,
Неспішним бачив твій політ;
Хай світло хмара затемнить,
Нещастя не зашкодить млі.

Душі відтворювали стан
Похмурі й темні небеса;
Та відступає чорнота,
Допоки зірка не згаса.

А ось затухла, і тепер
Ти – кара, гідна лиш проклять,
Нікчемне жевріння тупе,
Порожня і сумна рілля.

Але й для тебе є межа.
Як тіло з’їсть могильний тлін,
До серця не потрапить жаль
Щодо майбутніх поколінь.

Тому безсилий ти в бою,
Хоч як тебе не прогніви,
Коли спрямуєш лють свою
На безіменність домовин.

У болоті бегемоти
Чай пили із бергамотом.
Бегемотове болото
Геть пропахло бергамотом.
А брунатні африканці
Босими біжать до танцю
Із Ботсвани чи Брунею
І великою сім’єю
Веселяться край болота,
Що пропахло бергамотом.


2008

Прости, но тебя так сложно любить.
Ты словно ветер, уносящий разум.
Прости, никогда я не смогу забыть
Ни глаз твоих, ни улыбки даже.

Прости за то, что сердце держит
За то, что разум отпускает.
Ты словно воздух свежий
Без которого я просто задыхаюсь!

Не возвращайся, нет, не надо...
Как прежде - не будет никогда.
Провожу тебя лишь взглядом
И любовь сохраню я навсегда!

На мереживо твоїх вій
Трепетно кристалик холоду лягає.
Непомітно стає дзеркалом надій:
Лікує, ранить, а врешті й убиває.
Щоразу солодке видиво зими
Щіпає мозок до нестями,
Змушує вертатися у дні, що відгули
Холодними щиро - світлими вітрами.
Ти в трансі, спокої, чи то німо'ті.
Ніжно - мрійний іній вириває твоє серце!
І,наче, ангел у срібній позолоті
Дарує знову тобі все це!

А завитушек белых на окне
зима уже не лепит. Пластик в раме
трехкамерный. Но память шепчет мне
о холода узорах. Тех же самых.

Я в них дыханьем время развернул,
И детские зажмуривались очи.
Я совершенство линий и фактур
Брал у мороза – кстати иль не очень...

Так струны полюбил из серебра
И сад, заиндевелостью плененный,
Что в лунном свете снова оживал
Пейзаж искристый одухотворенно.

Свеча времен течет на Рождество
по пальцам. Голос мамы душу греет.
Опомнись, мальчик!.. кто же от того,
Что суждено, упрятаться сумеет.

Мечты растают детские в ночи.
От завитушек белых - только рамка...
Так как понять мне следствия причин?
И серебро на волосах откуда??

Мамка!..

21.12.2012

Ми не замислюємось нині,
Як і колись, як і завжди,
Що ні до чого все людині,
Крім сонця, вітру і води.
Уперті ми й твердоголові,
Забули зовсім в суєті,
Що, крім добра, краси й любові,
Ніщо у нашому житті
Не варте серця і півсерця,
І навіть крихітки…
Чому ж
Все мимо нас чимдуж несеться
І вигибає все чимдуж?!

1995

Туман розвісив за вікном
Свої картини,
Розлив досвітнє молоко
Все до краплини.
Заполонив мене усю -
І душу й тіло.
Чекала я тебе у снах,
Я так хотіла...
Відчути подих на щоці,
І тихий шепіт.
Прийди з туманом разом цим,
Відчуй мій трепет.
Я розповім про снігопад,
Що скоро буде,
Хоч хмурий грудень за вікном
З лицем приблуди
Лишає сльози на душі,
І бруд на рамі...
Чомусь так хочеться мені
Тебе губами
Торкнутися хоча би раз
Палким цілунком...
Туман у скроні проникав
І стукав лунко.

2011р.

Міфи творяться реалістами,
А реальне життя – диваками,
Що вихоплюють з ватри
Жаринки істини
Незахищеними руками;
Обпікаються – та ніякого
Не виносять із цього досвіду…

Їх на небо живцем забирають янголи –
Спілкуватися з Господом.

На поля і на луги
Сиплють білії сніги.
Білосніжно навсібіч.
Навіть біла стала ніч.

1 грудня 2012 року

Білі лебеді з білого саду
прилетіли у білу ніч.
Залишивши тепло позаду,
ми за ними у білу січ.

Чарівна і пречисто біла
наречена стоїть - земля.
Їй торкнулись душі і тіла
білих ангелів два крила.

2012

Я зазираю в сиву глиб епохи
Й надибую коріння родове...
На грізні Бористенові пороги
Дніпрова хвиля крізь віки пливе.
Гурти племен тут вищезли у часі,
Під зойк меча і стогін тятиви.
Слов'янська віть лиш міцно прижилася,
Попри орду монголо-татарви.
На цій землі товклося безліч люду -
Розбій чинили, дерли данину
І орачі, не стерпівши приблуду,
Не раз ішли від рала на війну.
Така невдячна випала планида,
Такі круті в держави манівці -
Лишилась нам неізгладима кривда
Та на серцях запечені рубці.
Мені Горішній голос напророчив
В душі кріпити український дух.
Болить мені, як хтось з дороги збочив,
Або горів осяйно, та й притух.
Я ж землю цю не кину до кончини
Й не зраджу по-манкуртівськи її,
Бо чорний хліб стражденної отчини
Солодший за чужі короваї.
Бо тут мій рід і тут моя Говерла,
Тут Рубікон, Голгофа і Парнас.
Бо тут звучить крилате: "Ще не вмерла...",
Тут Словом визрів прадід мій, Тарас!
Творю молитву в піднебесні брами,
Молю Оранту - Неньку захисти!
І блага вість уже не за горами,
Вже до єднання зводяться мости...

мете мете не видно світу Божого
ні неба ні землі
хліби і риба загодя помножені
на тризну чорних літ

мете мете заліплює завіює..
ні вогника навкруг
старі часи вертаються месіями
на теплий людський дух

гаплик

(08.12.12 за Юліанським календарем)

Зачерпнути б зірку згірклу
В пригорщі грудневих
Вечорів,

Виткати з проміння покривало
І сховати музику
У нім,

Випити кохання повну чашу
І сп’яніти запахом
Твоїм,

До твого божественного лона
Доторкнутись ніжністю
Богів,

Борг сплатити, впавши на коліна
Словом, що запалює
Вуста,

Щоби залишилась перед нами
Чиста і прозора
Висота.

21.12.12

Казали: репутація, як дзеркало.
А дзеркало (буває ж!) тільки дзенькнуло.
Й заступництво одразу ж загуло:
«Подумаєш, розбилося?! То ж скло!»
Казали: «В нього совість, як люстерце»…
Заступництво, ти маєш добре серце,
Та не спіши леліяти зловтіху:
Ми – з досвідом.
Були в кімнатах сміху.

Час обирати,
час обиратися!
У кандидати...
Року зібратися.

Попри дебати
ось він наблизився.
Хто в депутатах
досі не числився?

Виборча скринька
десь під ялинкою.
Хрусне ковінька -
виправ сніжинкою!

Дід зі столиці
"Снігу? Лопатами!"
в кожній дільниці
буде з мандатами.

Вмій жартувати,
вмій усміхатися...
Час обирати,
час обиратися.

В році новому
реєструватися.
Звісно, в усьому
щастя діждатися.


21.12.2012

Цокає годинник
тихо на стіні –
Вперто і невпинно
наближає дні

До Нового Року,
до пригод нових.
Та веселий цокіт
враз неждано стих.

- Ей, дідусю Часе!
Де ж це ти утік?
Хочеться усім нам
вже у новий рік!

- Зупинився, друзі,
зараз я для тих,
Хто у цьому році
мовити не встиг:

«Дякую», «Пробачте»,
«А давай-но – мир!»
Ну а, може, просто
«Знову друзі ми?»

Поспішити прошу
спізнюхів усіх,
Бо за мить коротку
розпочну я біг.

Примху, бачте, маю
(давній-бо вже вік) –
Щоб усі щасливі
йшли у новий рік!
21.12.12 :)

Тридцать пятый декабрь
загвоздил ледяные мосты.
Обесславленный, яро
испытывал воду на прочность.
Ярославская сказка
смотрелась в днепровские льды.
И московское время
сбывалось по-киевски точно.

Вот очаг на холсте
(греет только лишь ручку двери).
Вот и ключ золотой
(пооблезла слегка позолота).
Вечер стелет постель
и опять заключает пари,
что к закрытой двери
возвратится потерянный кто-то..

Но в кармане у бога
лежат запасные ключи,
сквозь дыру на подкладке
прорвавшись из черного в белый.
Только нужно нашарить,
и ангельской почтой вручить.

Ключ тебе от тебя.

Потому что я так захотела...


17.12.2012

Примарна тінь невидимої Cили,
Яка незримо поміж нас пливе,
Легким крилом торкає все живе,
Як літній вітер між квіток носила,
Промінням місячним, що освітило
Гірські потоки блиском нетривким,
Лишається вона в серцях людських;
Як вечір в розмаїтих барвах весь,
Як хмари, що охоплюють зірки,
Як музика з перебігом стрімким,
Осяює вона душі криниці,
Іще дорожча нам у таємниці.

О, Духу красоти, святий і пишний,
Ти осяваєш тіло і думки
Відтінками, немов ясні струмки,
Лише прийшов, зникаєш скороспішно
І весь наш світ лишаєш неутішним.
Чому яскраве сонце не навік
Плете веселки над стрічками рік
І квіти всі втрачають пелюстки?
Чому страхи і мрії, смерть, життя
Зникають назавжди, без вороття
І для людей завжди межа видніє
Добра і зла, зневіри і надії?

Та голос із піднесеного світу,
Безмовний до поета, пригаса.
Всі назви – Демон, Привид, Небеса –
Лише слова, які не зрозуміти, –
Крихкими мареннями без одвіту
Не зможуть відвернути те, що є, –
Що сумнів і мінливість нам дає.
Твій промінь, мов тумани, зависа,
Як музика, що принесли вітри,
Як місячне світіння, що згори
Дарує істину й благовоління
В житті тривожному, як сновидіння.

Любов, Надія і Самоповага
Прийдуть і, ніби хмари, відпливуть.
Страшну долає й неймовірну путь
Людина, що безсмертя знає спрагу
Та має в серці силу і відвагу.
Ти провіщаєш сяйво знов і знов
В очах, коли з’являється любов.
Ти живиш роздумів таємну суть,
Як темрява вогню поклала край.
Як прийдеш тінню, нас не покидай,
Коли життя людини страхом чорним
Безрадісність реальності огорне.

Іще хлопчиною я знов і знову
Поміж печер, западин та руїн,
В густих лісах блукаючи один,
Осяяний зірками, до розмови
Із духами померлих був готовий,
Та не побачив їх, не чув їх глас.
Коли ж я мріяв у солодкий час,
Як вітер залицявся до рослин,
Навколо прокидалось все живе
І тьохкали птахи про щось нове,
В ту мить на мене тінь твоя упала –
В екстазі все мое єство кричало!

І я тобі поклявся присвятити
Усе життя – обітницю прийми!
Із калатанням серця і слізьми
Я й досі кличу духів знаменитих,
І кожну мить я ними оповитий:
В часи серйозних і сумлінних дум
І як кохання відганяє сум.
Та серце радісно не защемить,
Є невідступна думка в голові –
Щоб вільним був од тьми і рабства світ.
Красо велична, ти даруєш свято,
Яке слова безсилі передати.

Та ось в гармонії згасання цвіту
Іде врочистий і безхмарний день.
Осінній блиск у небесах ніде
Не був побаченим посеред літа,
Таку красу не кожний би помітив.
Твоя природа – істина сама,
Яку в юнацькі роки я приймав.
Спокійна зрілість в інший бік веде:
Щоб відпочити, стомлена душа
В себе красу вміщати поспіша.
Хто зрів тебе, о, справедливий Духу,
Себе і людство научився слухать.

обрій округлює очі осинені
оси оснулі осоння озвучують
ондечки огир огнистооспалий
ойки-ойойки! – овес обтолочує
овід облітує овид орбітою –
обколесовує обід:
обідати!
о осіянно-означений острове
о Оріяно – окраїно оріїв!


1996

за стіною в другій кімнаті
(а для мене це закордон)
жінка спить (солов'ї закляті!)
в неї груди такі налляті
пожаданням але закон
мов дракон стереже від мене
хоч жадану та не мою
(це злочинний закон!) шалене
неприйняття його (ой нене
я порушником прав стаю
самогубцем своєї плоті!)
жінка стогне в жаркому сні
що ж то буде пізніше потім
як проснеться сама в скорботі
й самоти не простить мені
і зневажить мене а може
і зненавидить (хто ж їх зна!)
у душі затаїть вороже
і покличе на грішне ложе
остогидлого шмаркуна
і заради сліпої помсти
(хто ж їх відає!) втопче в бруд
свою душу тонку і постіль
своє тіло священне поспіль
на грабунок віддасть на блуд
що скажу їй коли зустріну
після всього – свою вину
перекласти хіба ж на стіну
на мораль – почуттів руїну
на загиблу мою весну?

Верба моєї юності -
Розлога і крислата,
Нині одна-однісінька,
А було вас багато.

На греблі вряд стояли,
Ясніли жовтим цвітом.
Усіх до себе звали -
Під верби посидіти.

Вербовою лозинкою
Від мами попадало,
А потім на побаченні
Під вербами стояли.

Нам радість дарували
Пахучі ясноцвіти,
Закоханих ховали
У пишні свої віти.

Заплющу очі – бачу
Я не асфальт, а греблю,
А вряд побіля неї -
Квітучі мої верби.

2001р.

Княгиня Ольга, Роксолана
І Анна-королева – з нас...
Була колись жінками славна
У зоряний країни час.

Чому тепер занемогла, ти,
На велич сили не стає,
Уся у злиднях, як у латах,
Нужда дихнути не дає.

Хто вкрав і скільки – усе чуєм,
І кари їм за це нема,
А ми і досі бурлакуєм,
Ніяк не вилізем з ярма.

І у ярмі, немов цариці,
Як намальовані, стоїм.
Ставні, чарівні, білолиці…
Дай, Боже, долю нам усім.

Щоб нам хотілося кохати,
Дітей народжувати в щасті,
Щоб наше диво - жінка-мати
Цвіла – не гинула в напасті.

2001р

Серцем до серця , в чуттєвім єднанні.
Щирістю ніжною зростає кохання.
Весняним теплом зимної днини .
В любові відродиться найдобріше в людині.

Плекаймо чарівних ніжностей море.
Підтримки і захисту сильнії гори.
Даруймо коханим пісню літнього гаю.
Як ти відчуваєш, скажи «Я кохаю»

Люби не за щось, в тім є справжність кохання.
В нім світле і чисте душ поєднання.
І сила, що здатна негоду здолати.
Серцем до серця , навічно з’єднати.

5.12.2012

Жовтіють книги на полицях часу.
Старіють фрази, сповнені добра.
Вже популярні зараз не Пегаса,
а Мефістофеля слова.

"О, зупинися, мить, - сказав би й Фауст.
Не дай пропасти вічному на дні.
Нехай зелена гілка в жерміналі
відродиться і зацвіте на пні!"

Мені так гірко й сумно, аж до болю.
І день - не день, і ніч - давно не ніч.
Я часто говорю сама з собою,
Лиш голова і серце, віч-у-віч...

Мені без тебе дивно і незручно.
Зима холодна, літо наджарке.
По жилах кров тече в’язка й пекуча,
Як тільки но я згадую тебе.

Заснути намагаюся щоночі,
Уже давно, доречі, не сама,
Але перед очима твої очі.
А з ними вже до ранку сну нема.

Я лікуватись мусила від тебе.
Та ліки ще не винайшли такі.
Мабуть це моя доля, бачить небо,
З тобою в серці йтиму крізь роки...

19.12.2012

Списи ламають списані в запас,
Віднесені життям на маргінеси.
У них штани ще теплі від лампас
І в пам'яті службові "Мерседеси".
Та й іншим, що чиновницькі хліба
Жували смачно в ситних годівницях,
Цим теж сьогодні солодко хіба?,
Таке і в сні жахливім не присниться!
А як же тепло й затишно було
Служити їм в ошатних кабінетах
Тим бідакам, що втримують село
І тим, що в місті мерзнуть у пікетах.
Це боротьба, і як тут не крути,
Цих "слуг народу" можна зрозуміти:
Їх час пробив, і треба з влади йти.
Але ж піти - це теж ще треба вміти!
В час інтернету обмаль таємниць
Тримають грифи ті, що не для преси,
Проте й за ними безліч є дурниць,
Де сховані "високі" інтереси.
Про сонце, дишло, цигана й закон
Ще не зітерто з пам'яті громади,
А вже коли перейдеш Рубікон,
То не зганьби важку кормигу влади...
2010р.

Починаю дорожити кожним днем,
Подарованим чи долею, чи Богом,
Стережуся – вже не граюся з вогнем,
Вдячно кланяюся пройденим дорогам;
Не суджу поспішно інших, не спішу
Виправдовувати власну поведінку,
Кожну збірку, мов останню вже, пишу.
Кожну жінку обіймаю, мов первінку.

у чому та свідомість заховалась
куди поділась, де залишила свої кінці
як ми з усім та з усіма тут розібрались
хоч не вдалось уникнути синців

і де вона тепер живе, сердешна,
чи то ховається, чи просто спочива
ми ж бо без неї, буцім без одежі,
хоча давно вже наша зграя так жила

у тім і кволість, і безмежна наша злоба
у тім, боюся, сутність заплелась
у тім невдалого питання спроба
хто перший, ми чи наша мати відреклась?

2012

Кохана , я все пам’ятаю,

Як сяйво лилось з волосся,

Та двері замкнути до раю,

Згораючи довелося.



Осінні у спогадах ночі,

Березових тіней розлив,

Хоч дні тоді були коротші,

Та місяць яскраво світив.



А ще ти мені говорила:

Блакитні роки проминуть,

Забудеш мене мій милий,

Із іншою вирушиш в путь.



Знов липа квітуча сьогодні,

Збудила мої почуття,

В очей незабутих безодню,

На жаль, не найти вороття.



І серце вже майже холодне,

Коханою іншу вже зве,

В печалі своєї безодні,

Із нею, тобою живе.



Текст оригіналу



Я помню, любимая, помню

Сиянье твоих волос.

Не радостно и не легко мне

Покинуть тебя привелось.



Я помню осенние ночи,

Березовый шорох теней,

Пусть дни тогда были короче,

Луна нам светила длинней.



Я помню, ты мне говорила:

"Пройдут голубые года,

И ты позабудешь, мой милый,

С другою меня навсегда".



Сегодня цветущая липа

Напомнила чувствам опять,

Как нежно тогда я сыпал

Цветы на кудрявую прядь.



И сердце, остыть не готовясь,

И грустно другую любя.

Как будто любимую повесть,

С другой вспоминает тебя.

А витинанок білих
на вікні
зима вже не майструє.
Пластик в рамі
трикамерний.

Та мріється мені
про візерунки холоду.

Ті самі...

В них, подихом
пробивши часу мур,
у дзеркало дитинства
очі мружив.
Довершеності
ліній і фактур
в морозу зичив –
вдало чи не дуже...

Вподобав струни
срібного литва,
розлогість замороженого саду.
У місячному світлі
ожива
іскристі ці шедеври
і принади.

Різдвяний спогад
свічкою тече
по пальцях.
Мамин голос гріє душу.

Ти схаменися, хлопче!..
Не втечеш
від того, що і так
прожити мусиш.

Ось чарівна
закінчилася ніч.
Розтанули
дитинства витинанки...

Я так і не збагну,
у чому річ?

Чому на скронях срібло в мене??

Мамко!..


2012

На руках у ліжко занесу
Розпаливши поцілунком тіло
Ти одна, моя навіки суть,
Прошепчу тобі на вушко сміло.

Ти одна і радість і печаль,
Божий дар і серця мого трунок,
І моїх віршів жива скрижаль,
І життя найкращий подарунок.

А якби розвалювався світ,
То твої животворящі губи,
Що мене спасли від різних бід,
Порятують й від такої згуби.

Бо якщо повинен вже прийти,
Покарання час для всього людства,
Лиш тобі під силу вберегти,
Мою душу й розум від безумства.

Бо у тобі є святий вогонь,
Саме ним мене ти запалила,
Відігрівши у теплі долонь,
Дарувала білосніжні крила.

Ми тепер з тобою є одне,
Замислу Всевишнього творіння,
І ні град,ні сніг не замете,
Незгасаюче в душі горіння.

Через те так тягнуться тіла,
Поєднати душі воєдино,
Щоб безслідно зникнула стіна,
Що між нас існує ще незримо.

Занесу у ліжко на руках,
І віддам своє тепло і ніжність,
І тоді ,вже наяву , не в снах,
Ми з тобою рушимо у вічність.

Поезія у всьому знає міру,

У розмірі, у ритмі, у словах,

І той, котрий бере у руки ліру,

Повинен бути чистим у думках.



Він не повинен прагнути наживи,

А світло чисте у думках нести,

І відкидаючи слово фальшиве,

В віршах в майбутнє зводити мости.



Жити для того щоби говорити,

Яке чарівне та п’янке життя

Що рідна мова це безцінний злиток,

І як кохати до «не забуття».



Зразковим бути в вчинках та ідеях,

І для людей світити в темноті

Відомості не прагнути своєї,

Палаючи в словесному вогні.



Горіти так як в Сонце в небі світить,

Промінцями кохаючи усіх.

Тоді думки розквітнуть наче квіти,

І він у них залишиться навік.



И лиш тоді назвуть його Поетом,

Наступні покоління все поймуть,

А ті котрі кличуть себе " Сонетом",

Зовсім не знають в чому правди суть.



Поезія у всьому знає міру,

У розмірі, у ритмі, у словах,

І той, котрий бере у руки ліру,

Повинен бути чистим у думках.

Поетом бути просто означає,
Що правду чисту берегти щосили,
Поет себе публічно відшмагає,
Чужим віддасть, все те що серцю мило.

Поетом бути - це співати щиро,
І не чекати тільки добрі вісті,
Так соловей співає й прагне миру,
В своїй відвертій та щасливій пісні.

А горобець з чужими голосами,
Бездушна лялька, кумедна та смішна,
Співати треба гучними словами,
Мовби в останнє, кричить твоя душа.

Пророк великий схитрував в Корані,
Міцним напоям збудувавши мури,
Співаюча душа не перестане,
Пити вино ідучи на тортури.

І милу підловивши випадково,
В відвертих позах з іншим серед ночі,
Поет ніколи не засуне слово,
Коханій в серце мовби фінський ножик.

Спалить живцем його ревнива жага,
Та буде йти співаючи додому,
« таке життя, помру я як собака,
На цій землі і не таке знайоме..».

Текст оригіналу

Быть поэтом — это значит то же,
Если правды жизни не нарушить,
Рубцевать себя по нежной коже,
Кровью чувств ласкать чужие души.

Быть поэтом — значит петь раздольно,
Чтобы было для тебя известней.
Соловей поет — ему не больно,
У него одна и та же песня.

Канарейка с голоса чужого —
Жалкая, смешная побрякушка.
Миру нужно песенное слово
Петь по-свойски, даже как лягушка.

Магомет перехитрил в Коране,
Запрещая крепкие напитки.
Потому поэт не перестанет
Пить вино, когда идет на пытки.

И когда поэт идет к любимой,
А любимая с другим лежит на ложе,
Влагою живительной хранимый,
Он ей в сердце не запустит ножик.

Но, горя ревнивою отвагой,
Будет вслух насвистывать до дома:
«Ну и что ж! помру себе бродягой.
На земле и это нам знакомо».

Не віриться що проминув вже рік,

Мені здавалось тиждень, два від сили,

Коли я Твій переступив поріг,

І Ти душі подарувала крила.



Ти розпалила у думках вогонь,

Він в небеса в катренах виривався,

Я танув у теплі п’янких долонь,

І в щирому коханні зізнавався.



Катрени в небесах влились в дощі,

Сльозами промовляючи до тебе,

А Ти мої відторгнула вірші,

Сказала просто « не пиши, не треба..»



Я знаю в світі є за все ціна,

Душа літала в небесах захмарних,

Грааль розлуки випивши до дна,

Вона згоріла у надіях марних.



І почорніли крила від журби,

Та віднайду жадану чарівницю

Що їх коханням вмиє від золи,

Запалить знов, згасаючі зіниці.

Життя доволі невеселий шлях

По лабіринту сумнівів й тривог,

На цьому світі ми тільки в гостях,

І час для нас уже відміряв Бог.



Ми всі підемо у останній шлях,

І той хто розуміє не спішить,

Летіти на неспинних швидкостях,

А пізнає, як вічність , кожну мить.



Бо тільки в цих, коротких,митях суть,

В промінні сонця, в холоді зірок,

Щоб перш ніж нас у вічність понесуть,

Знайти свою, у безлічі стежок.



Всміхається дитя своїм батькам,

Молитву творить старець перед сном

А я вклонюся прожитим рокам,

За те, що на кінець себе знайшов.

Я не ґвалтую Риму,
Бездушно у пітьмі,
Про неї, як про Приму,
Співаю я пісні.
В словесному театрі,
У кожного є роль,
Ми всі чогось, та варті ,
І бідний, і король.
Хтось з кафедри говорить,
За покликом душі,
А хтось натхненно творить,
Довершенні вірші.
Хтось пише так як вміє,
Іще з юнацьких літ,
Неологізми сіє,
В літературний світ.
І Критику, вороже,
Немов це фінський ніж,
За критику охоче,
Засуне гострий вірш.
Ще й скаже що бездушний,
Цей Критик у душі,
А потім словом гучним,
Утопить у багні.
Не спробує почути,
Поставить зразу штамп,
Словесної облуди,
«Душевний Арештант».
Та кажуть - кожен судить,
Собою цілий світ,
І той хто словом блудить,
Іще зазнає бід.
Бо кажуть - що посієш,
То тільки і пожнеш,
Якщо співати вмієш,
Душа не знає меж.
А отже у темниці,
Душа в того сидить,
Хто у чужій зіниці,
Сміття знаходить вмить.
Бо в дзеркало дивитись,
Немає в нього сил,
Не визнає що змити,
Пора зірковий пил.

кину душу мов кістку собакам.

хай її словами порвуть,

Бо в людей ,безпричинна є жага,

проявляти звірину лють.



а душі вже не вперше терпіти,

голослівність людських думок

вона стерпить образи і біди,

перейде мов дрібний струмок



і не зверне ні каплі уваги

на людей, що у слід кричать,

не здолати своєї їм жаги,

безпричинно усіх повчать

Я навчився прощатись навіки,

Невесела гірка наука,

Головою об стіну з розбігу,

Щоб в думках настала розруха.



Щоб в думках не зростали гадюки,

Не сичали в серці щоночі,

Щоби душу, мов падаль , два круки,

Не клювали жаданні очі.



Не клювали колишні надії,

Обгорілу дощенту душу,

Умертвити кохання і мрії,

Хоч не хочу, та видно мушу.



Хоч не хочу , та тільки повіки,

Не народять вже сльози журби,

Я навчився прощатись навіки,

Досконало, так само, як Ти

Я чорний, пречорний ворон,

Сиджу у зеленому гаю,

Дівчат, що співають хором,

Скрізь гілля дерев споглядаю.



Дівчата співають дивно,

Ще мить, і досягнуть екстазу,

А я все крехчу противно,

Одну замусолену фразу.



Що в співі дівчата ріжуть,

Як хочуть, довершену мову,

І бачу, що тільки тішу,

Співачок,пташиним словом.



І навіть в місячній тиші,

В зірок мовчазному склепінні,

Мов вітер у вуха свище

Моє непотрібне уміння.



Я чорний, пречорний ворон,

І вмію одне лиш – крехтіти,

Хоч в кожного є свій гонор,

Та сонце одне в небі світить.

Я не вчу Вас вірші писати,
В мене зовсім інша освіта,
Для віршів мова - рідна мати,
Ну а нам - оберіг із квітів.

Якщо в нього вплітати штучні,
То можливо щось вийде схоже,
Хто шукає лиш рими гучні,
Той ллє воду в вино хороше.

Дехто ріже слова під розмір,
Бо йому лінь шукати риму,
І дзвенить штучним словом простір
Інтернету, без всякого спину.

Скоро в мовних полях засяють
Назавжди тільки штучні квіти,
І ніхто уже не згадає,
Як цвіли мови рідні діти

Нам сумно без суперечок,
Такі ми вже, видно, люди,
Вчимо, як садити гречку,
Того, хто солі півпуда
Вже з’їв на селянській справі
і знає, як це робити,
Ми прагнемо вперто слави,
бо як нам інакше жити.
Себе назвали зірками,
Щоб всі навкруги хвалили,
Нікчемні, пусті думками,
Рядками ллємось щосили.
Про Риму давно забули,
Мерщій біжимо на Парнас,
У Музи завжди відгули,
Безкрилий старіє Пегас.
Такі ми вже, видно, люди,
Ну що ще сказати про нас,
Нам справжнім суддею буде
Бездумно потрачений час.

Не дзвонив я Музі давно,

Номер стер, але пам’ятаю,

Хоч розлука гірким вином,

Напоїла мене до краю.



Я стою, на межі бажань,

Розриваюсь, спорю с собою,

В чорний кокон, немов кажан,

Заплітаю серце журбою.



Час неспинно своє бере,

Сум з’їдає мою свідомість,

Мов за руку веде мене,

У байдужості невагомість.



Дощ думок, вмиває лице,

І біжу на вогонь надії,

Незабута, зуміє все,

Побороти свій страх зуміє.



В тихий вечір простим дзвінком,

В монотонність думок ввірветься,

Щоб кохання п’янким вінком,

Оповити розбите серце.

Коли життя засмічене до краю,

І до імен, спустився пошук рим,

Неологізми всюди так і сяють,

І назавжди забуте слово – ритм,

То висновок один в думку приходить,

Твої вірші, бездарні як сміття,

І критика нікому не зашкодить,

А тільки приведе до каяття.

Шкода тебе, та жалем не поможу,

Ти сам себе загнав у темний кут,

Та твого віслюка, я все ж стриножу,

На час недовгий,до словесних пут.

Бо твій порив, пора вже зупиняти,

Ти скоро мову знищиш нанівець,

Скажи мені ,невже не вчила мати,

Слова шукати в глибині сердець?

Коли життя засмічене до краю,

У мови джерело ти не сміти,

Історія за все з тебе спитає,

І вітер літ, зітре твої сліди.

За поетів пише душа,
Виливає себе у слово,
Щоби в звучних рядках вірша,
Прославлялася рідна мова.

Бо поет це лишень ріка,
По якій витікає думка,
Олівець,щоб Боже Рука,
Описала свої задумки.

І якщо не хватає рим,
Олівець підточити треба,
Шліфувати щосили ритм,
І думками злітати в небо.


Гола думка іще не вірш,
У віршах вона бездоганна,
В прозі можна зовсім не гірш,
Описати душі шукання.

Ніби краль не бачили вони
В мінімальних дозах гардеробу, -
Поклонялись древні дикуни
Божествам звіриної подоби.

Мов забули про блаженний мир
З милими своїми на постелі, -
Йшли у люднім галасі юрми
Брати чужоземні цитаделі.

Мов ніхто краси не оцінив,
Що в собі несуть невинні очі...
Славу віддавали дикуни
Усьому, лиш не красі жіночій.

Винне в цім одне-єдине зло:
В ті часи поетів не було.

20.12.12

Вітерець лебедино,
Вітерець лебедино,
Вітерець лебедино
Мої думи несе.
Мама рідна, єдина,
Мама рідна, єдина,
Мама рідна єдина
Зрозуміє усе.

У час коли в замріяній долині
Спадає в роси пісня солов'я,
Як у дитинстві, по м'якій стежині,
Уздовж подвір'я йду до хати я.

Хата вишнями вбрана,
Хата вишнями вбрана,
Хата вишнями вбрана -
Мій початок доріг.
Мамо рідна, кохана,
Мамо рідна, кохана,
Мамо рідна, кохана,
Ти - життя оберіг.

Матуся сива жде біля порогу
У хусточці терновій на плечах,
І крізь одвічну за дітей тривогу,
Любов ясніє в маминих очах.

Мамі рідній благання,
Мамі рідній благання,
Мамі рідній благання
Тихо я шепочу.
За твої всі страждання,
За твої всі страждання,
За твої всі страждання
Я прощення прошу.

Торкнуся зморщок на щоці устами,
На серці радість грають скрипалі.
За тебе Богу помолюся, мамо,
Бо ти для мене Ангел на землі.

17.12.2012р.

Той, кому нецікаво,
Має усяке право
І толерує його.

Виболені мотиви
Нидіють у пасиві
І що кому до того.

Сутінок очі сяють,
Душу їхню осяде
Сивий зимовий дракон.

Чуда не буде, знаєш,
Дивом є ти, бо нащось
Чекаєш усе нагод,

Поки лишає лави
Той, кому нецікаво.