Струменить повітря прозоре-прозоре
Та п"янким нектаром всіх нас напува,
Вітер своїх коней вигнав на простори
І летить далеко осінь зустрічать.

А вона красуня в золотій короні,
У багряних шатах вкотре вже прийшла
Та зачарувала дивною красою
І сипнула в душу щедрості й тепла.

2015 р.

Той бій був зовсім нетривалий,
Але запеклим видавсь він, –
Русня свинцю не шкодувала,
Нас притискаючи до стін.
Щомиті рвалися гранати,
Здіймаючи вогонь і дим, –
Кільце оточення прорвати,
На жаль, вдалося не усім.
Один покоїться в руїнах,
А інший – безвісти десь зник,
Адже ставати на коліна
Не любить кожний чоловік.
Хоча чого лиш не буває,
Коли котрогось із бійців
Стає залякувати зграя
Украй жорстоких хижаків.
Якщо солдат на полі бою
Не кине зразу автомат, –
Не осквернить його ганьбою
Полону брат і навіть кат.
Нікому досі невідомо,
Чим закінчивсь для нього бій,
Лиш вірять в краще всі удома
І ми чекаємо в наш стрій.
20.10.23

Чого лишень, люди кажуть, в житті не буває.
Про одну таку пригоду у часи минулі,
Коли ми під москалями в Україні були,
Я сьогодні розповісти усім вам бажаю.
Було то в однім містечку, може й невеликім.
Та у нім чотири церкви банями сіяли.
А ще поряд гарнізоном москалі стояли,
Тож доводилось частенько бачить їхні пики.
А жили у тім містечку жінка з чоловіком.
Хоч давно вже поженились та дітей не мали.
А вже жінка , кажуть, дуже гарно виглядала.
Ще й гарнішала на заздрість всім жінкам із віком.
Тож було чотири церкви з чотирма попами,
Які службу у тих церквах по святах служили.
Три молодих, один – в віці. В церкву всі ходили.
І молилися в церква́х тих разом з москалями.
А то раз у одній церкві було храм справляли.
Тож попи всі там зібрались, щоб службу служити.
Зібралося усе місто, ніде й крок ступити.
Пішла й тая молодиця, усе нове вбрала.
І так гарно виглядала, а тут - як цариця.
Та ще й стала перед всіми. Попи службу правлять,
Більш її їдять очима, аніж Бога славлять
Та думають, як до неї б краще підступиться.
Закінчилась служба, жінка подалась додому.
Та тут її молоденький попик доганяє:
- Можна, я прийду сьогодні до тебе? – питає.
- Та вже ж, батюшко, приходьте. – каже вона йому.
- А коли ж? – На першу ночі. – Добре. – та й подався.
Пройшла трохи, аж тут другий попик доганяє:
- Можна, я прийду до тебе сьогодні? – благає.
- Та приходьте. – А на коли? – батюшка спитався.
- Та прийдіть на другу ночі. Помчав той раденький.
Іде далі, аж тут третій попик доганяє:
- Можна, я прийду сьогодні? - ласкаво питає.
- Та приходьте вже, чого там. – А коли? – чемне́нько.
- Та о третій і приходьте… Приходить додому
Та й про все те чоловіку і розповідає.
- І що ж ти їм одказала? – той її питає.
Та отак й отак сказала – відказує йо́му.
Чоловік подумав трохи та й говорить : - Добре.
Я ізвечора подамся мов на полювання,
А, як уже нагодиться до тебе й останній,
Поховай всіх в одно місце. Хочу жінко, щоби
Тих попів отак провчити, бісівську породу,
Аби їм по жінках чужих ходить не хотілось.
Тож надвечір і вчинили, як договорились.
Чоловік узяв рушницю та й сів на підводу.
Жінка ж сіла та й чекає, коли й стук у двері.
- Відчини, це я! - найперший попик нагодився.
Відчинила. – Твій удома? - До лісу помівся.
- Ото й добре. Тож спокійно візьмемсь до вечері.
А приніс він із собою всячину усяку:
І поїсти, і попити – в нього ж того вдосталь.
Не куповане, звичайно. Є з чим йти у гості.
Поставили на столі все, почали гулянку.
Сидять собі любесенько, п’ють собі й гуляють.
Коли раптом стук у двері. Другий піп припхався.
А той перший того стуку дуже ізлякався,
Не дай Боже, хтось про гульки його нічні взнає.
Підхопився: - Де сховатись? – у жінки питає.
- Лізь на піч! Метнувся скоро. Та двері відкрила.
Другий попик на порозі. І того пустила.
- Чоловік удома? – спершу. – Десь подавсь, немає!
За стіл сіли. П’ють, гуляють. Стук у двері знову.
Злякавсь піп: - Куди сховатись? – Та на піч скоріше!
Той на піч, а там вже перший сидить, ледве дише.
- Ти, - питається, - чого тут? - Чого й ти! – той мовить.
А, тим часом, третій попик до хати заходить.
За стіл бігом посідали та і п’ють, гуляють,
Коли раптом кінський тупіт поряд долинає.
- Тпру! – почулося знадвору. Піп очима водить:
- Що то таке? - Чоловіка принесли чортяки.
- Ото лихо! Куди дітись? – Лізь на піч скоріше.
Той бігом на піч задерся, а там сидять інші.
- Чого ви тут? – Чого й ти тут! – отвічають так о.
Та й замовкли, полякались. Чоловік до хати.
Роздягається, до печі грітись притулився.
Бо ж надворі морозяка. Як трохи зігрівся,
То у нього узялася жіночка й питати:
- А що, - каже, - чоловіче, - вбити щось вдалося?
- Вовка вбив. - відповідає. – Ото мені лихо.
Як же ти убив? – а сама давиться від сміху.
- Та ось так! – навів рушницю (не сховав ще досі)
На піч, натис курка та як бахне. Все в диму у хаті.
Думав, що попи під ліжком – усе їм й дісталось.
Навіть й писнути не встигли – поперекидались.
Вона на піч та вже пізно когось рятувати.
Жінка в плач: - Як тепер бути? Що тепер робити?
Він і сам затрясся, каже: - Хотів лиш злякати!
Стяг тих з печі, щоб під піччю поки поховати.
Сидять, журяться. Нарешті, каже сумовито:
- Тут журбою не поможеш! Сядем до вечері.
А тоді вже й подумаєм, що далі робити.
А на столі ж повно всього. Є що їсти й пити.
Їдять собі, як хтось раптом стукає у двері.
- Хто там? – Сваі!- отвічає, - салдат, замьорз очень.
Мароз сільно донімаєт, пустітє погрється.
Світло бачив у вікні він, то ж пустить прийдеться.
- Та заходь! – пустили в хату та відводять очі,
Хоч зраділи, бо ж у хаті хтось живий із ними.
За стіл того посадили, чарку наливають,
Потім другу, а вже далі взялись, пригощають.
Засів москаль, пригостився закусками всіми
Аж за вухами лящало. Коли ж вже наївся,
Сів та взявся роздивлятись – щось не так у хаті.
Їжі повно, а ті сумні. Став у них питати:
- Что пєчальни? Что случалось? – і так причепився.
Ті відбріхувались спершу, боялись зізнатись.
Ну, а далі чоловік вже не витримав, каже:
- Та не знаю, запосілась якась сила вража.
Зайшов піп до нас у хату, не встиг привітатись,
Як упав і вмер. Від чого? Того вже не знаю.
Так ми оце й боїмося, що як у нас знайдуть,
Звинуватять в тім, що вбили. І як дати раду?
- А гдє поп тот? – той питає. – Під піччю ховаю.
- Что ж, - москаль тоді говорить, - помогу вам, люди.
Єл ваш хлеб... Тащи, хазяїн, попа из-под печкі!
Ти, хазяйка, мешок тащи! Взяв лантух на плечі
Та й до дверей. – Нє пєчальтєсь! Всьо нормально будєт!
Так запрячю, что і чорт- то вовєк нє отищєт.
Несе він попа до річки весь мокрий від поту.
Коли отут караульний стоїть на воротях
Біля хати офіцера. – Стой, кто ідіот! – кличе.
- Чорт, -москаль відповідає. – Чего нєсьошь? – злиться.
- Попа, - той в отвіт. – І ладно, у нас єщьо троє.
Пішов той москаль скоріше, став понад рікою,
Витряс попа із лантуха, лиш бульби знялися.
Узяв лантуха пустого та й назад вертає.
- Отньос! – каже чоловіку. А той йому мовить:
- Ти то одніс, а він, бачиш, повернувся знову.
Ще й прийшов раніше тебе. На печі он маєш.
А сам, поки той десь віявсь, взяв попа другого,
Витяг бігом із-під печі та й на піч закинув.
Глянув москаль – лежить, справді. Така ж одежина:
- Вот проклятий! Подожді же! Снаряжу в дорогу!
Давай в мешок, да завяжем, чтоб нє развязался!
Зав’язали лантух міцно, той лантух на спину
Та й попер. Стоїть ніч темна, жодної людини
На вулиці. Караульний знов йому попався.
- Стой, кто ідьот? – Чорт! – той звично йому отвічає.
- Что нєсьош? - Попа! – І ладно, єщьо два в запасе.
Помчав москаль, бо ж до ранку не багато часу.
Кинув лантух в ополонку та й назад вертає.
Поки вертав утомлений, передумав всяке.
- А что, - пита, - нє вєрнулся? – Та де там, - той мовить.-
Он на печі лежить, клятий, повернувся знову.
Розлютився москаль дуже: - Дай ковьор, хазяйка!
Заверну в ковьор, на рєчкє камнєй набросаю,
Завяжу, тогда уж точно нє вєрньотся снова.
Несе попа. При воротях караульний ловить:
- Стой, кто ідіот? – питається. – Та ж чорт! – отвічає.
- Что несьош? – Попа! - Нє дєло! - караульний мовить,-
До утра попов для служби нє остаться может.
Кинувся до офіцера,став його тривожить.
Розбудив: - Там чорт попов всєх по городу ловіт!
Уже трьох отньос на рєчку. До утра же, право,
Єслі он так рєзво будєт с попами справляться,
В городє попов и вовсє может нє остаться.
Нєкому і службу будеть в церкві нашей правіть.
Офіцер дає команду: - Что зря врємя тратіть?
Бєгі к попу чєтвьортому, вєлі нє тєліться.
Пускай ко мнє на квартиру нємєдлєнно мчіться.
Думаю, ми здєсь от чорта сможем єго спрятать.
Помчав солдат до одного – того нема вдома.
До другого, до третього – тих також немає.
Тоді вже він до старого попа завертає,
Розбудив та й всю біду ту розказує йому.
- Одєвайтєсь, - каже, - батюшко, да скорєй ідітє.
А я помчу, а то нєкому стоять в караулє.
Розвернувся й на квартиру полетів, як куля.
А старий піп поки вдягся, поки вибравсь звідти.
Іде собі потихеньку. А москаль тим часом,
Приніс рядно із попом та каміння накидав,
Зав’язав…так ту ряднину тільки хто і видів.
Повертається москаль той, іде вихилясом,
Бо ж втомився. Добрів таки. – Нє прішол? – питає.
- Не вернувся, слава Богу. Дякуємо дуже.
Сідай за стіл, повечеряй, випий чарку, друже.
Випив той, наївсь добряче та вже і йти має.
Попрощався. Йде по вулиці, ще темно надворі.
Аж хтось тупає назустріч. - Кто ідьот? – питає.
- Та ж це я, священик здєшній, - той відповідає.
Зустрів того москалика піп собі на горе.
Бо ж той думав, що цей попик із річки вертає.
- Ах ти,- кричить, - пьос смердячій, долго єщьо будеш
Ходіть да мєшать покою, врєдіть добрим людям?!
Я і так спіни нє чую, рук не покладая,
Носіл тєбя ночь целую. Что ж, сам напросілся!
Вихопив москаль шаблюку, став попа рубати.
Порубав та і подався далі шлях долати.
Так місцевий люд за нічку без попів лишився.

Розгрішую усіх, хто нагрішив мені.
Скасовую чужі, свої борги вертаю.
Наснилося – ключі од раю маю,
Та ті ключі щодалі заховаю...
...Які ж бо заміцні закови ці земні...

Посвідчення про те, що ви людина
будьте ласкаві, пане, пред’явіть.
Постава ваша, хоч і не звірина,
щось у собі нелюдяне таїть.

Щось криється під хащами щетини,
вичікує в западинах зіниць…
Коли сягнули статусу людини?
Як людяність пізнали? Розкажіть.

Чого ви збурились? Нема на те причини.
Прохання наче ясне та просте.
Хоч словом доведіть, що ви людина,
повідайте, що знаєте про те

як не чинити зла і злом не бути,
як поважати інших й берегти –
це базове, що мають знати люди,
підґрунтя, так би мовити, проте

у вас, у серці й в мізках, мішанина
з жорсткості, невігластва й пихи.
Ви заявляєте, що ви людина,
несучи в світ насильство та жахи?

Так хоче бог? І ви його питали?
Такі вказівки він вам передав?
Вражає, як невтомно та зухвало
ви пестите свої гріхи.

Та хоч би як цю вигідну личину
ви не тулили до свого лиця,
це не доказує, що ви людина –
уповноважений небесного отця.

Отож, якісь іще краплини
своєї людськості добудете із надр?
Покопирсайтеся, в глибинах
можливо, щось людське й окреслиться.

Не знайдете, відправитесь на страту.
Такий для вас сьогодні привілей.
Новація у нас – на смерть карати
звироднілих в недолюдків людей.


10-14.10.23

Світлина українського воїна, який читає книгу Тімоті Снайдера в окопі
на Донеччині, облетіла увесь світ…


Трепітно книги складали
на приміському вокзалі,
самотній тепер перон…
Їдуть до наших героїв
Борхес, Ремарк і Снайдер -
всі вони поруч з нами
в битві за чисте небо,
їдуть тому що треба,
тому що це надважливо,
тому що це наджахливо,
коли помирають діти,
коли засихають квіти,
коли вже немає сліз,
коли вже немає слів…
Їдуть в купе на фронт
Хемінгуей і Франко…
Будуть у мерзлих окопах
до віковічного скону
словом, як автоматом,
наших бійців захищати,
стануть духовним заслоном,
будуть любити словом,
разом молитимуть Бога -
за перемогу…
за перемогу…
за перемогу…

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Поміж морквою на грядці
Почала трусити капці
Внучка довго і завзято,
Бо втомилася сапати
І винити звично бабцю,
Що пухка земля на грядці...
19.10.23

Якщо знову зустрінемось,
прошу, пришвидши крок
і без упину рухайся вниз по вулиці.
Спинишся на хвилину
і з вулика бджіл-думок
вирвуться дикі круки.
Кинуться цілувати
розплющені сірі очі.

Якби мали з тобою дочку,
б'юсь об заклад,
у неї були б такі ж.

Відріж, відречись від цього, пали мости,
що довго тримались, не в змозі перенести
тебе крізь роки в минуле життя,
до мене.

У двокімнатний тераріум
двох довгоногих ящірок.
Де завжди було холодно
і надлишково затишно.
Де замикались сенси і полюси
в цілі світи під картатою шерстю ковдри.
Під скрип бабусиної софи,
спадку на добру пам'ять.
Де залишився светр
на згадку про тебе мені.
Якщо до лиця піднести —
здавалося що це ти,
доки запах не став отруйним.

Губи так близько,
що я майже їх цілую.

Ти так схожий на себе,
що майже тебе вбиваю.

Тож просто іди,
вдай, що мене не знаєш.
А я зроблю вигляд, що
врешті-решт,
відпускаю.

Незабутній санаторій…
Щойно вже минуло «сорок».
Відчуваю смак свободи.
У руках тяжка валіза.
До сих пір відчутна криза.
З власним «я» потрібна згода.

Миргородська Хорол-річка
Та й місточок невеличкий…
Зустрічаємося знову…
Навіщаю їх вже вдруге.
Цього разу ж більше туги,
Бо страшне спіткало горе.

Відновитися повинна.
Час вистукує невпинно.
Шлях долаю довго пішки.
Речі, кинуті в готелі,
Чимчикую по алеї,
Де в ряду стоять берізки.

Я знайду собі відраду,
Приведу думки до ладу.
Поспішати, звісно, треба.
Процедури та концерти.
Ще й побачення відверті –
В спілкуванні є потреба.

Незабутній санаторій
Залишився неповторним.
Двічі теж буває диво.
Закінчилась гарна казка.
Відчуваю – не поразка.
Вірю: буду знов щаслива.

06.10.2023 10.20 – 11.10

Пізньої осені деньки такі кроткі,
Не встигнеш зоглянутись - вечоріє
І вже володарює темна нічка
Та розсипає в небі ясні зорі.

Ось виплива поволі місяць-серпик,
Гойдається на хмарах, наче хвилях,
Він зачепив за ріг срібне відерце
І з нього сяйво усе сипле й сипле.

А зіроньки купаються у річці,
Немов золотокосії русалки.
Світанок підкрадеться непомітно -
Тоді й розтануть ночі дивні чари.

2017 р.

Пізньої осені деньки такі кроткі,
Не встигнеш зоглянутись - вечоріє
І вже володарює темна нічка
Та розсипає в небі ясні зорі.

Ось виплива поволі місяць-серпик,
Гойдається на хмарах, наче хвилях,
Він зачепив за ріг срібне відерце
І з нього сяйво усе сипле й сипле.

А зіроньки купаються у річці,
Немов золотокосії русалки.
Світанок підкрадеться непомітно -
Тоді й розтануть ночі дивні чари.

2017 р.

Було моє пручання кволим,
Чи зовсім опір не чинив,
Що легко втрапив у неволю
Твоїх цілунків чарівних.
Сперва здавалося - не зможу
Себе примусити терпіть
Тебе красиву, чуйну, гожу
І запашну, неначе цвіт.
Адже позбавила свободи,
Адже взяла таки в полон,
Де кожен день, як нагорода,
А кожна мить - солодкий сон...
18.10.23

I dance.
Розкриймо під’їзди в осінній сезон.
Є шанс у нас
з дощем танцювать в унісон.

А за обрієм
птиці у танці купаються.
Yes – ша́лал-лалалла-лай!
Погляньте – осінь гойдається!

А тоді до дерев
біг я зранку по воді
між машин і людей
через арки золоті!

А пальці
струн кришталевих торкаються.
А – бо піде сніг –
згадка зостанеться!

А танці!
Розкриймо під’їзди в осінній сезон.
Є шанс у нас
з дощем танцювать, танцювать
в унісон!..

жовтень 1992 р., Київ

Вона вірила у те, що павуків не можна вбивати,
Що перш як розкраяти хліб його потрібно перехрестити,
Коли ненароком він падав, вона піднімала скибку
Щоб на неї дмухнути та поцілувати.

Її пальчики пахли ветхістю старих непрочитаних книг,
На стінах висіли натюрморти,
Пейзажі, на яких невпізнавані птахи
Кудись відлітали, летіли у чорних контурах розкритих крил
Та ніколи не покидали її кімнати
І не випурхали з периметру її картин.

Вона любила
Махати рукою на банальщину не розібравшись в ній
Віддаватись поночі у стотисячних застібках цноти,
І цитувати Павла в першому посланні до Коринтян,
Навіть не знаючи, що безтурботно цитує цього замордованого апостола.

Вона любила коли він мудрагельствував про поезію,
Вдавала, що наче розуміє безглузді образи,
Наче його тиради, мозковиті вивихи та сентенції
Були фіміамом, що ширився її квартирою
Вкриваючи птахів ще більш густішим, містичним туманом.

«Твоя поема предивна, казала вона очима,
Але приємна, і цікава звуками, коли читаєш,
І тому, я люблю це прекрасне просте безглуздя,
Яке навряд чи стану колись перечитувати».

Так,
Вона була усім для нього:
Кімнатою, стінами, птахами на тих картинах,
Любов’ю, словами, поемою справедливо безглуздою,
Вона дуже любила його, надихала та часом квилила,
Коли він убивав павуків, і кидався хлібом.

07.02.2023

Замурзана дуже малеча
Побігла до річки підвечір
І, в купелі мочачи речі,
Щось голосно й радо лепече.
Безжурні, засмаглі, рухомі
Плескаються діти без втоми,
Хоч їх вже гукають додому…
Згадалося власне потому.
17.10.23

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

Обмануті є ще усюди
і бідні, тому що дурні,
були... залишились упевнені,
що ними керують не телепні,
не тайні злодії, не юди,
які нажились на війні.

І є ще душею убога
еліта... якій все одно,
що пекло едему тіснішає
і треба дорогою іншою
іти... поки ратиці й роги
нащупують двері на дно.

Химери далекого раю,
дитяче кіно бісоти...
від нечисті спасу не маємо
і шило на мило міняємо –
учора червоні бабаї,
а нині зелені чорти.

10/23

А я уже пробачив їх усіх -
Тих, хто мене словами розіп'яли.
Їх теж колись розіпнуть, як на сміх,
За судження гидкі й недосконалі.

І не простять - отак, як і вони!
Бо не судіть - не будете судимі!
Опиняться в обіймах Сатани -
Залишаться ізгоями дурними.

А я пробачу. Бо у тебе вчусь,
Бо як би тяжко ми не посварились.
Ти забуваєш зле усе чомусь.
І де береш на це духовні сили?!

Й ми ще сильніше любимося знов -
Попри огуду й заздрісні всі пики.
Бо править нами рідкісна любов -
Як океан, як Всесвіт цей - велика.

У нім царюєш, ЛЮБА ЖІНКО, - ти.
Кому я поклоняюсь на колінах.
Ось хто насправді - ГЕНІЙ ДОБРОТИ,
Вона в тобі - Божественна й нетлінна!

15 жовтня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

А час мене висотує до дна,
Вбиває цвях війни у світлі мрії.
В сирих могилах - братчики, рідня,
Над ними вітер смерті вовком виє.

А я із ним у парі, в унісон,
Вичавлює безвихідь чорні звуки.
Чи це життя, чи страхітливий сон?
І мертвих, і живих тривожить гуркіт.

Попереду й позаду "Бах!" та "Бах!",
Помножене життя людей на нулик...
Не солов'ї щебечуть у садах -
Розлючено сичать ворожі кулі.

Один зі ста вернеться на щиті.
Настане мир. Безлюдний, у Європі...
Майбутнього безкрила чорна тінь
Лежить зі мною поруч у окопі.

15.10.2023р.

У люті січневі морози чув його голос, що лунав над засніженим Майданом. Спочатку я навіть не впізнав його у в‘язаній шапці, насунутій на самі очі…
Бачив його у ролі ремарківського Роберта Локампа у спектаклі «Три товариші»
на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
Сьогодні народний артист України - на передовій. Приїздить раз на місяць до Києва, щоб зіграти свою роль у виставі й знову повертається на фронт…

Голос палкий Майдану,
ремарківський Роберт, -
землю, нам Богом дану,
боронить від орків.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Онуків люблять більше, ніж дітей,
Це заперечувати зовсім не беруся,
Переконалась в цьому у той день,
Коли дізналась, що уже бабуся.

Витьохкують ще в серці солов"ї
І погляди ловлю я чоловічі.
Не передати почуття мої,
Коли почую як онук щебече.

Яка то радість - на руках маля,
Маленька крихітка, ріднесенька кровинка.
І пісню гордості співа душа моя,
Щаслива я бабуся, мати, жінка.

2005 р.

І знову золотом червоним
Шурхоче осінь навкруги, –
На поруділій оболоні
Лише чаїних зграй: Киги!..
Хоч приморожує поволі,
Погожим днинам завдяки, –
Повсюди верби майже голі
Хапають нині дрижаки.
Між верболозом й осокою,
Чиєсь покинуте гніздо
Вологий вітер непокоїть
І пса мойого поводок.
Біжить попереду і чує,
Де повертати настає, –
Куди нам рухатися всує,
А де сліди пташині є.
Удвох гуляємо від ранку
По спорожнілому лужку,
Хоча вітрить безперестанку
І дощ зібрався нашвидку.
У затуманених озерцях
Темніє холодом вода
І докучає тихо серцю
Уже від сирості нуда.
16.10.23

Як мало справжніх сподівань…
Лишились вештатись в затвірках.
Ось-ось і їх засмокче твань
Заради помислу говірки…

Мій діалект одна із тем,
Що рветься вглиб чомусь з поверхні…
Чекав на осінь із дощем,
Якби ж не ті у горлі шерхлі…

А ви хіба не з тих країв,
Що височать над кожним морем?
Не віднайти хто отруїв,
Хіба ізнов почати з Тори…
15.10.2023.

Люблю тя, як марихуану –
Сказала Марія Хуану.
Хуан усміхнувся мило –
Люблю тебе, як текілу.

Три діди, три діди, як бува нап’ються,
Деркачами й рогачами старенькую луплять:
«Оце тобі за любов, а оце – за дулі!»
Баба в крик, бо болить, а діди трикляті:
«Більш не будем тебе бить!»
Та й мерщій тікати.
І тоді на бабин крик виліза з-під печі
Четвертий, малесенький, що старій по плечі.
Він цілує її, він милує її, ще й на гулі дмуха.
І бабуся замовка, щоб милого слухать.

…Гробим небо, ріки, землю -
Їхній дотик суперечний
Якщо ти… я відокремлю,
Не плече, підставлю плечі…

…Гробим крики всяких звернень:
Студне, підле, злато-хрестне.
Свідок того всього - серпень…
Хитрий, хай... обличчя ж чесне.

…Гробим слів своїх баюкань,
Спокій душ і непредвзятість,
Ну хіба коли на Умань -
Долучаємось у святість…

…Гробим злого материнство.
Їх просили ж не бомбити?
Світ полинув у безчинство…
То таке, а нам як жити?

Гробим! гробим! гробим! гробим!
Нанівець усе вороже!
Нас примусили, ми - робим,
Вибачай вкраїнців, Боже…
15.10.2023.

Сховавсь у жовтій торбі сонця світ.
Гойдає сизу хмарку вітру твіст.
І білий голуб пише небу твіт.
Лінивий кіт рудий ще має хист,-
Тримає день за тіні хитрий хвіст.
Та сум плете берізок дрібнолист.
Кладуть думки хиткий у осінь міст.

15.10.2023

"Куплю – продам."
"Куплю – продам!"
"Куплю – продам!!!"
Не купував – не продавав ніколи.
Мене маленьким вигнали зі школи
за те, що рахувати вчився сам.

Вигадуючи власні величини,
мораль яких ясна́ лише мені,
я за́вжди помиляюсь у ціні,
коли кажу, що цей товар – безцінний.

Я бачу райдугу – радію і живу,
кому платить за неї? – я не знаю;
хай платить той, хто зайві гроші має –
мільйоном райдуг кличе Голівуд.

Я мав кохання горде й безкоштовне,
яке найшло на побутовий риф,
де вимальо́вувало свій страшний тариф
за кожний поцілунок, слово кожне.

Коли вмирає дорога душа,
ти нищиш все, всього себе продав би;
ой, гроші-гроші, ви продажні баби!
той, хто їх мав – даремно поспішав.

Між статком і нестатком – середина,
де балансує більшість громадян,
там ходять гроші – це душевний стан,
в якому завжди втомлена людина.

"Куплю – продам."
"Куплю – продам!"
"Куплю – продам!!!" –
кричить планета і торгує жваво –
на всі скарби́ поширюється право.
Стає цікавим, скільки коштуєш ти сам…

23 жовтня 1995 р., Київ

Про підступність, про москальську чи ж то нам не знати.
Досить лише хоч про Січі козацькі згадати.
Як Петро та Катерина їх поруйнували,
Доки козаки у війнах їхніх воювали.
Коліївщину згадати! От де проявилась
Та підступність… Не з пустого місця учинилась
Гайдамацька та виправа. Бо ж ляхи дістали,
Самі бились – українцям голови стинали.
Запалали міста, села, церкви запалали,
Барські ті конфедерати жалості не знали.
Тож і встали українці за славу, за волю,
Захотіли захистити українську долю.
Тепер ляська полилася на землю кровиця
Та жидівська, бо ж успіли добре поживиться
На нещастях українців. І жиди, і ляхи
Розбігались з України, трясучись від страху.
Тільки в Умані зібралось отаких до біса,
Бо за стінами хотіли вони відсидіться.
Залізняк привів під стіни військо гайдамацьке,
Гонта вивів свою сотню та й стали єднаться.
Захопили, врешті Умань та крові пустили
Усім тим, хто поза стіни у місті сиділи.
Розгорілося багаття, що й не загасити,
Уже ляхам довелося помочі просити
В москалів. А ті готові грітись при багатті.
Прийшло військо в Україну – православні «браття».
Ледве вістка пролетіла українським краєм,
Що ото супроти ляхів військо виступає.
Гайдамакам йде у поміч, буде ляхам лихо.
Узялись за вила, коси й там, де було тихо.
Прийшло військо москальськеє та й табором стало.
Покликали отаманів всіх до генерала
Задля того, наче, щоби домовитись спільно,
Як прогнати клятих ляхів та зробитись вільним.
Москалі для отаманів банкет влаштували,
А, коли за столи сіли… всіх арештували.
Поки табір гайдамацький чекав отаманів,
Налетіли москалики на них окаянні.
Кого вбили, кого лише в мотузки узяли.
А вже далі розбиратись із полоном стали.
Хто був підданець московський – пішов до Сибіру.
А хто ляський – дали ляхам. А ті вже, як звірі
Різанину влаштували. Навіть і сьогодні
В Україні пам’ятають ту прокляту Кодню,
Де замучили до смерті та звели зі світу
Не одну сотню козаків та і посполитих.
Гонту ж мучили у Сербах та суд влаштували.
Десять днів із нього шкіру здирать обіцяли,
Далі ноги відрубати, за день уже руки.
Серце вирвати, щоб іншим було за науку.
В кінець другої неділі голову зрубати.
Та не дав їм Гонта, щоби отак святкувати.
Посміявсь, як з нього шкіру здирати почали,
Тож на третій день вже ляхи голову відтяли.
На відважних гайдамаках помстилися ляхи,
І то не від перемоги, а, скоріш від страху.
А чи вони б святкували, чи змогли б здолати,
Якби не оті москальські іуди прокляті?!

Опало золото беріз
на березі Дунаю.
У осені немає сліз,
а я їх помічаю.

У наготі сумує ліс,
на обрії за гаєм
увечері Великий Віз
печалі допиває.

Та ось і ранок настає,
і оживає житіє...
рушає у дорогу
гаряче сонце угорі,
бо Україні на порі
кувати перемогу.

10.2023

Завія мете
і виє зневірено вітер.
Снує самота
довкола осель і доріг.
Моралі етер
ніколи не зможе зігріти
бездушшя сльота,
як душу непрощений гріх.

Стихія крильми
прасує луги і долини,
єлеєм хули
усе поглинає імла.
У холод зими
клини вибиваються клином
і тіло болить,
як серцю бракує тепла…

Безлико народ
блукає у рідному краї
і сумно до сліз
не лиш од нестачі ідей…
Огиди тавро
уперто мене не лишає
до тих, хто уліз
цинічно у лики людей!

Піском дзиґаря́
стікають хвилини і ро́ки.
Скрегоче засу́в,
немовби розлючений пес.
Багріє зоря,
відлунюють Мо́лоха кроки
і жорна часу́
розмелюють манну небес…

Володар «Золотого м‘яча» 1986 року, форвард київського «Динамо», «кульова блискавка»,
міг би у свої 63 роки спокійно спочивати на зоряних лаврах. Але сьогодні
він із автоматом у руках захищає нашу землю від безпощадного ворога.
До речі, разом із сином, який гідно носить ім‘я Лобановського…

Коли вже років достатньо,
а ім‘я - в енциклопедіях,
можна було б мандрувати
десь на велосипеді…

Але він гравець атаки
і нині, і прісно -
в руках з автоматом
боронить Вітчизну.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Коли співали «Ще не вмерла…»,
то холодок біг по спині,
а тут поперли сіять перли,
що стало боляче мені…

Вони ту шоблу розважали,
а хлопці там тримали фронт.
Під час ворожої навали –
це дикий треш чи просто понт?!

Такі дивитись порнофільми –
ще гірше ніж у серце ніж…
Метати бісер перед свиньми –
на це придатні лиш такі ж!

Нас розлучила вдосвіта війна
І навсібіч розкидала по світу
Безжалісна стихія вогняна,
Котру ніяк не можем зупинити.
Розлуки біль породжує думки
Про рідних, найдорожчих, незабутніх, –
І оживають в спогадах роки,
Коли всі мирним бачили майбутнє.
Манила далеч світлом голубим
І, хоч шляхи звивалися зміїсто, –
Ми що не день, неначе голуби,
Щасливо вуркотіли на обійсті.
І далі б нам зростати та цвісти,
Вкорінюватись чіпко і міцніти,
Але війна затьмарює світи,
Руйнуючи Вкраїну динамітом.
Моя сім’я не рада чужині
Й за рідною домівкою страждає,
Шлючи прокльони в’їдливій війні,
Якій не видно ні кінця, ні краю.
15.10.23

Буває, вип'єш й душу розтина...
Проллється слів тоді лайливих злива.
Душа поета, наче та струна -
Нестримана, чутлива і вразлива.

Бурхливо реагує, ніби рве
Потік потужний враз усі загати.
Й обурює наплив отих словес
Тих, котрі звикли чемно розмовляти.

Невихований він, такий-сякий,
Культурне товариство епатує!
Судіть, судіть. Та перш, ніж брати кий,
Чи ви святі, скажіте, чистоплюї?!

Ви на кохання чисте поговір
Пускаєте, усі плітки погані.
Вони смердять брехнею, наче тхір,
Хіба так чинять люди бездоганні?!

Гидка потворо, ти живеш сама.
І заздриш тим, у парі хто щасливий.
Так виховано, чемно, крадькома
Плетеш інтриги підлі, нечестиві.

Бо треба знищить тих, хто не такий,
І не вписався, бач, у схеми звичні.
І поза спиною летять плювки -
Бридню не хтять казати ув обличчя.

Бо справедливості у тому й суть,
Вона лама шаблони дерзновенно.
Вже краще грубіяном п'яним буть,
Ніж вихованим покидьком мерзенним!

7.03. 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

У імлі на світанку блукав,
Милувавсь поволокою ставу.
В малахітову звабу отав
Накидав таїну золотаву.

Різнобарвну оману свою
Огортав пеленою безвітря,
У погожих годин течію
Уплітав ненав'язливе світло.

Проливався на землю дощем,
З відсирілого сірого неба.
То навіював болісний щем,
То п'янке: "Сумувати не треба!".

На порозі пори холодів
У пожухлому листі ховався,
Та замріяно долу летів
Під акорди осіннього вальсу!

Тепер у мене немає улюбленого поета,
Я намагаюсь виплекати його із засушених речей
Притрушених пилюкою на горищі, як античні філософи,
Що народжували з неї мишей.

Юність викохує величну строкату квітку,
Обриваючи пелюстки з жовтих і білих голів,
Витягуючи із пустого забрала –
Червоні
І тоді піднімає його в страшну круговерть,
І допоки в повітрі п’янка та напевна смерть
Вона усміхається
Під трояндами Геліогабала.

Ніхто не мовчить, як немає чого сказати.
Це в театрі буває навмисна павза опісля вдалих реприз,
Коли якийсь, доволі хороший автор виливає у дзвін мізансцени
І нею дзвенить
Розливаючись до кінця спектаклю.

Та голос поета німує в моїх очах.
Речі припадають пилюкою і грузнуть у часовинні,
Немов перевертаєш спаяні колби з піском
Чи підкидуєш зерна рядків до вітру
Цілуєш друковані літери з’єднані у любов
Перебираєш вустами, наче вдихаєш повітря
І шумують макові голови, закликаючи сон

Частину землі виїдають тіні, і штучне світло.
О, так
На цьому горищі, поета ніколи і не було.
Він приходить із сонцем і зникає в його промінні.

10.09.2023

Береза згинає спину.
Ти бачиш лише половину.
За нею великий гай.
Грай, моя кобза, грай.

Вікна плювали у вічі.
Скоро тебе прикінчать.
Тобі обіцяли рай?
Грай, моя кобза, грай.

Ти йшов позаду колони,
сьогодні ти вже холодний.
Могила — тобі наш край.
Грай, моя кобза, грай.

Янголи не зустрінуть,
демони теж відкинуть.
Рабам не належить рай.
Грай, моя кобза, грай.

На сонці сяє-виграє
Кожна його червона крапля,
Дівочу шию обів"є,
Немов би обійняв коханий.

Її серденько звеселя
Воно - яскраве гарне й чисте,
Надію в серденько вселя
Милим дароване намисто.

2017 р.

Має осінь хист і сили,
Раз красиво й без потуг
Цілий гай позолотила
Й фарбувати стала луг.
Лиш руді мазки поклала
Від його межі навскіс,
Як чимдуж гайнула далі
Розмальовувати ліс.
14.10.23

Совок живучий і плодючий,
Неначе муха дрозофіла.
Іще "велікій і могучій"
Пекельна трясця не вхопила.

Баталій грім не скоро стихне,
Коли у душах поле бою.
А вороги радіють стиха,
Як ми б'ємося між собою.

нас об'єднує шлях
і вдячність за нього
ти прочанин
а я супроводжую тебе до храму
де прислуговую
ти везеш чимало подарунків
впрягшися у свій віз замість коня
знай
усе тобі зарахується за пожертву
і піт і кров і час
ті що шукають свого місця
знаходять його у єдності з богом
бо віра скасовує випадковість
яка мучить людину гірше за зубний біль
але тебе турбує не це
ти шукаєш чистоти та краси
чистої краси
красивої чистоти
ти везеш щедрий дар своєму богові
і привезеш усе що маєш
аби лиш побачити те
чого не можеш знайти у собі

з храму край поля
виходиш просвітленим
дотиком до самого себе

13.10.23

Так хочу до тебе, любий,
коли у душі клекоче,
жура розтинає груди —
і не заклеїти скотчем,
нестримні плачі горлянку
стискають міцним пітоном,
вистукує пульс морзянку
і пахне кров кардамоном.
То я запрягла у шори
стрімких рисаків розлуки,
коли від одчаю й горя
біда опустила руки.
Щокою, так хочеться, милий,
тулитись до твого серця.
Хай смерть стереже могили,
а хмара стече в безсмертя,
тому, що цієї смути
без тебе не оминути.

09.10.2023р.

Від хамства вмирають нації,
а не від інфаркту -
це констатація
факту.

Нації вбиває брехня,
а не інфаркти -
оця цинічна війна
фактів.

Коли замість мови колодязної
нам суржик обскубаний впарюють
і, ніби тупим бульдозером,
розчавлюють творчі паростки,

коли гаснуть ліхтарики,
коли не відчуваєш мить як блаженство,
коли натовп Шарикових
розпинає Преображенських,

коли кращих забирає від нас
час - холоднокровний вбивця
і йдуть в небуття Тарас,
Леся, Іван, Коцюбинський…

Але приходять Прохасько, Жадан,
Славко, генерал Залужний,
Ребров, Циганков, Бущан,
Онука, Сильвестров, Забужко…

Коли самовіддано цілододобово
виконують хлопці й дівчата
місію, покладену самим Богом, -
нас захищати.

Ні, нашій сильній нації
не впасти після інфаркту -
це констатація
факту.

Ні, нашій гідній нації
не страшні ніякі віруси…
І ми знаємо це.
Віримо!..

Від хамства вмирають нації,
а не від інфаркту -
це констатація
факту.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

В цей світ, що з каменю, землі й піску,
Води та пилу, куряви і вітру,
Дощів холодних, злив, громів тріскучих,
Гарячих сонць і білоклубих хмар,
Приходять сни розбурхані під небом
Стихій, війни, любові, чванства, страху
Химер, що тіні прихистку снують
І тягнуть душі в п’ятий вимір світла
У світ чуттєвих яв, чи навпаки
Лякають віщим голосом із серця,
Що п’є моря у сяєві нічнім.
І там живуть здимаючи вітрила
Грудей. Вони, здається, наче спроба
Збагнути світ із клаптиків, по суті,
Ніколи ненаписаних поезій.
Немов вони твої осколки болю,
Гурма птахів, що кинулися в небо
І там у небі, мов примхливий почерк,
Мережать хвилі втаєних рядків.

07.10.2023

Усе таке крихке навколо,
такий несталий нині світ…
Не здатні вже сім’я і школа
суспільства лити моноліт.

Життєві цінності поблякли,
мораль до зиску подалась…
У матриці застряли чакри,
а до чеснот минулих – зась!.

Ми повернулись до інстинктів
і у серця пустили зло,
блукаєм в долі лабіринтах…
Іще такого не було!.

Ми розучились міркувати,
а працювати – поготів,
покинули душі пенати…
Їх замінив достатку хлів!.

Живемо лише віртуально,
нас полонить черговий хіт…
Загроза ця уже реальна –
летить у бездну штучний світ!

Ларисі П…

Дивовижна енергія світла
Й незбагненна присутність тепла
Від сердець загадково розквітлих
До “Світлини” усіх привела.
Атмосферу родинного свята
При стрічаннях вчуваємо ми,
Бо навчились чиєсь поважати,
Залишаючись завжди людьми.
Поєднались закохані в слово
І залюблені в пісню митці,
Щоб усмішки були празникові
В повних залах на кожнім лиці.
Наповняє натхненням “Світлина”
Й осяває світінням життя,
Щоб утома зникала з людини
Та манило її майбуття.
13.10.23

Частує осінь квасом золотим
із келиха ранкового світила.
Туманом устеляє сизий дим
стежину, що іде до небосхилу…

Чарує ранок тишею гаїв
і переливом променів у листі.
Ще досі чую голос я її
і бачу очі-блюдечка іскристі…

Колише легіт пам’яті полин,
висить кришталь роси на павутині,
а небо навпіл розтинає клин
і тане в неозорій голубіні…

Повз село Новомайорське річка протікає.
Навколишні всі Шайтанкою її називають.
Невелика зовсім річка по степу кружляє,
Як велика стоїть спека, то й пересихає.
Тоді, кажуть, горобцеві у ній по коліна.
Люди греблі насипали в річковій долині,
Ставки кругом поробили через ці загати,
Щоб було чим хоч городи влітку поливати.
Та і рибу розводити. Хочеться ж іноді
Посидіти із вудкою на тихій природі.
Та й скупатися улітку у ставках тих можна.
Тож громада поробила ставки ледь не кожна.
Їхав якось мимо ставу у літнюю спеку.
А ще було мені їхати доволі далеко.
Тож над ставом зупинився аби відпочити,
Попід вербами у тіні трохи посидіти.
А там дідусь із вудкою на березі всівся.
На поплавець нерухомий півсонний дивився.
Не хотів йому завадить та він, як побачив,
Каже: - Іди, коло мене посиди, козаче!
Я підсів, розговорились – одне до другого.
Я багато цікавого дізнався від нього.
Поміж іншим і питаю: - А як річка зветься?
- Та ж Шайтанкою, козаче. – дід в отвіт сміється.
- А від чого така назва, татарська, неначе?!
- А і справді, що татарська. Ти правий, козаче.
Хочеш? Можу розказати, чому так назвали?!
- Звісно ж, хочу. Ви про теє б, навіть, не питали.
І повідав дідусь мені історію давню:
- Було то все років триста тому на Украйні.
Степом цим іще татари тоді володіли.
Наші ж предки північніше над річки сиділи.
Будували міста, села, землі обробляли,
Коли треба, то з шаблями орду зустрічали.
А орда в часи ті часто по здобич ходила.
То, бувало, що пхалася їх велика сила.
А то й загін невеликий на село наскочить,
Пограбує, поясирить та і світ за очі.
Десь над Пслом чи над Сулою село одне було.
Як же воно називалось, люди вже й забулись.
Та й не надто то важливо. Жили, як і всюди,
Будувались, обробляли землю свою люди.
Жила там одна вдовиця, одну дочку мала.
Люди її поважали, бо ж багато знала.
Зараз би сказали – відьма. Може, й відьма буде?!
Та за поміччю до неї ходили зусюди.
Дочка ж біля мами, звісно, теж чогось навчилась.
Тож, на неї хлопці, хоч і без кінця дивились.
Бо ж красуня була, як же на таку не глянуть?!
Та боялися, бо ж раптом сердитися стане.
Гляне своїм чорним оком та щось наворожить.
А у неї такі очі, що всі знали – може!
Якось влітку зібралися дівчата над річку.
Вінків собі нав’язати, пустить у водичку.
Пісень своїх поспівати, танок поводити.
Адже свято, то ж не можна нічого робити…
А, тим часом один мурза здумав «погуляти»,
Зазирнути в село якесь та здобичі взяти.
Зібрав татар з два десятки – невелика сила.
Та ж, коли б вони зненацька отак налетіли,
То могли б і поживитись. Рухалися тихо
І до річки саме тої дійшли, як на лихо.
Зупинилися в лісочку, коней поховали,
Придивитися спочатку до села бажали.
А тут саме поряд з ними дівчат ціла купа.
Та за таких з купців мурза грошеняток злупить!
Поряд парубків немає, щоб тих захищали.
Вилетіли вони з лісу, дівчат похапали,
Пов’язали та й на коней перед себе вклали,
Розвернулися та й хутко у степ поскакали.
Й тої здобичі доволі, що ризикувати?
В селі шаблями зустрінуть із кожної хати.
Мчали, мчали вони степом, коней утомили.
Врешті, вже за якусь річку надвечір спинили,
Щоби їм перепочити та і далі мчати.
Опустилися на землю й злякані дівчата.
Мурзі якраз і попала удовина дочка.
Доки їхав, роздивився, запалали очі,
Бо ж красуня. Та такої жаль і продавати.
Краще вже собі за жінку до гарему взяти.
А вже і ніч опустилась. Місяць понад балку.
Мурза дівчині в коханні звіряється палко.
Вона ж дивиться на нього, неначе на гниду,
Зрозуміло – така заміж за нього не піде.
Та ні слова не сказала. Вже і ніч минає.
Врешті вона слова перші йому промовляє:
- Якщо хочеш ти за жінку, мурзо, мене мати,
Дай помитися у річці, пил весь позмивати.
Мурза радісний від того – таки поступилась.
Що поганого у тому, щоб в річці помилась?
Повів її він до річки. Вона в воду стала,
Вмила лице, далі мити руки свої стала.
На мурзу раз озирнулась, поглянула пильно
І він, наче, скам’янів весь, рушити не вільний.
Вона бігом через річку – води ж не багато.
А вже звідти мурзі стала весело махати.
З мурзи, наче чари впали. Кинувся до неї,
Не схотів, бач, розлучатись з мрією своєю.
Але, тільки став у воду, та завирувала,
Налетіла звідкись хвиля, що із ніг збивала.
Ледве вибрався на берег та порятувався.
А вода кругом вирує. Мурза аж злякався.
Й хоче скочити у воду, на той бік дістатись,
Але ж бачить, що ж життям так можна й розпрощатись.
Метавсь берегом мурза той та кричав сердито:
- От, шайтанка! От, шайтанка! Але що робити?
Утекла від нього дівка. Одурила, клята.
І тепер йому красуню оту не догнати.
Хто зна, що то воно було – річка врятувала,
Чи то дівчина на нього мороку наслала.
Та без здобичі вернувся мурза той додому,
Тільки й згадка залишилась відтоді по йому:
Щоби той випадок всяким зайдам нагадати,
Стали річку цю Шайтанка люди називати.

ти стаєш міфом нечутно
як росте дерево
і як дерево стає собі пам'ятником
зодягаєшся у нетлінне в моїх оповідях
моє вухо мов дзьоб пташеняти
захланне та вічно одверте
з неба сотає твій голос
ніби струмінь дощу
переривчастий
проте ніби море
вічно присутній в собі

голос втрачає впізнаваність
набуває чистоти мелодії
вона віє усюди як вітер
і не стихає

12.10.23