Ты не веришь мне, а как же жить без веры,
Если всё давно в тебе перегорело?
Жалость только... - низкая подруга,
Жалость унизительней испуга.
Может не совсем я заслужила
Чувств высоких, слов красивых...
Ни одна теперь земная сила
Не вернёт мне чистоты учтивой.
Прав ты: я ничем не лучше
Той, которая презрением отравила,
Потому-то тот печальный случай
Стал для нас почти смертельной силой.
Я твои надежды обманула...
И мечты твои, обманутые мною...
Словно молния, сверкнула и потухла...
Разразившись над бездонной мглою!..
Для тебя была я лишь грозою:
Разразилась громом и светами!
Видишь разницу с потухшею звездою? -
Свет её идёт ещё годами.
Вся твоя беда лишь в отречении:
Ты отрёкся от былого счастья.
Тебе много было моего влечения,
Тебе много было моей буйной страсти.
Я тебя любила и желала...
Всё в тебе казалось мне прекрасным.
Я тогда не ведала, не знала,
Что со мною можно быть несчастным.
Я себя нисколько не щадила,
Всё, что было, отдавала близким!
Всё, что было: сердце, душу, силу...
Отчего ж упала так вот низко?
Ты не веришь? - это твоё право.
И на то есть веская причина:
Я окутала себя дурною славой,
А тебя опутала кручиной.
Но зачем ты руки опускаешь?
Прочь бежишь, ужаленный судьбою?
Разве ты до сей поры не знаешь,
Что всё утверждается борьбою?
Ты ведь молод, и красив, и чистодушен.
Отчего ж расслабился так просто?
Ты запомни: женщинам не нужен
"Человечек маленького роста"!
То, что у тебя душа святая - мало.
Нужно, чтобы все об этом знали.
Нужно, чтоб мечта судьбою стала -
И поступки это подтверждали.
Всё в руках твоих (как ты понять не можешь),
Закружи мне голову, как прежде!
Неужели ты уже не сможешь
Распалить хоть искорку надежды!
Я сама тебя встряхнуть пытаюсь,
Но ты ухмыляешься и злишься.
Ты не веришь - я прекрасно знаю.
Но не верить в счастье - это слишком!
Как же можно строить не надеясь?
Не надеясь на исход счастливый?
Ты прости, но я-таки насмелюсь,
Я насмелюсь обозвать тебя трусливым!
Ты от страха очи закрываешь,
Когда я пытаюсь объясниться:
Тебя жгут слова, ты точно знаешь, -
Они снова могут повториться.
Я выпрашиваю твоего участия:
Говорю слащавыми словами,
Наполняясь неуемной страстью-
Одержимость встала между нами!
Я давнолюбви не ощущаю-
Себя женщиной неповторимой.
Может быть поэтому (не знаю),
Я тянусь за звездочкой незримой...

1989 год

Осінь
падає листя з дерев
Друг мій
зі мною на стежині
знімає листок золотавий
що ліг на моє плече
я поряд...
радію
так ніжно взяв
листок в руку
Щастлива!...
все просто
коли ми
час од часу зустрічаємося
в Храмах Божих
сповнена мовчання
Радість Любові
- Надприсутня тиша
в круговерті Вічного
стоємо як Дерева
що зрослися усім
корінням кроною гілками
одне зрубають -
долу упаде
а друге
ловитиме повітря долонями серця
подихом тишу...
що і є Любов...
Вона багатомірна
бескінечна і все єдна
Її коріння для всіх Вічне
І дарУє всім світам
РАДІСТЬ - МИР - ГАРМОНІЮ

2011р.

а знаєте як дельфіни кохаються?
можливо чули їх стомлені крики?
то шкіра до шкіри а то очі в очі...
і плавники над тілами - мов руки

напевно насправді ніколи не чули?..
для них це життя на чотири секунди
хвиля за хвилею - наслідки рухів
долання - простори - свобода - бермуди

дельфіни так ніжно і чесно кохаються...
хіба наші душі від того тривожаться?
може дешеві - смушеві- порожні?..
ми як дельфіни ніколи не зможемо

2011

"Над річкою, бережком,
Ішов чумак з батіжком,
Гей, гей, з Дону додому"
Українська народна пісня

Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов, –
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
«Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Подивись, з яким набутком
Ми додому їдем хутко!
Сідай, хлопче, поміж люди,
То скоріше дома будеш».
«Ні, не можу я сідати.
Треба долю доганяти».
Побрів чумак степом-полем,
Його доля – яром-долом.
Забрів чумак до шинкарки,
Свою долю там шукати.
Зійшла доля медом-квітом,
А п’яниця – пустоцвітом.
Дісталася тому доля,
Хто плекав її у полі.

Непосидючий Бешт.
От і сьогодні він в дорозі.
І, як завжди, не сам.
Із Шойлем возсіда на бричці.
Не підганя коней, а віжки –для годиться.
Розумні коні. Знають, де їм стати.
Це просто, бо в раббі всюди є робота:
Когось підлікувать, комусь пораду дати
Чи й друзями зробить розгніваних сусідів...
Віддавна слава випереджає чудотворця,
І байдуже йому – юдеї це чи гої.
Та ось зачули коні музику
І притьмом подалися до корчми.
А там святково вбрані селюки стоять
І вуха затуляють од верещання скрипки.
«Музика ваш, здається, перебрав,-
Зіходить раббі до кагалу з брички.-
А ну ж бо, Шойлику, підкинь їм
Вогню нашого хасидського!
Аби й корчма од співу задвигтіла!»
Як хлопчик понадхмарну ноту взяв,
Бешт першим кинувся в танок,
І все село за раббі закрутилось вихором.
А найзавзятіший - Іван
Із «Гопака» на «Фрейлехс» переходить.
Та ще й у захваті свою виводить пісню:
«Ти – Шойлик, я – Іван.
Ти – підпанок, а я – пан.
Дай-но радості ногам!»
P.S.
Легенда оповідає, як через 30 літ успішним торгівцем і знавцем Талмуду раббі Шауль їхав у справах лісом. Раптом з хащі вискочили розбійники, зв’язали неборака та й повели до свого отамана.
«Як тебе звати?»- спитав кремезний бородань, пильно вдивляючись в полоненого.
«Шауль»
«Часом не той Шойлик, що колись так гарно співав на Купала?»
«Так».
« То ж заспівай ще раз своєї хасидської!»
Шауль заспівав, а Іван не в змозі встояти на місці, як і тоді, кинувсь у танок. Стомившись, витер долонею спітнілий лоб, подякував раббі Шаулю і відпустив його з Богом.
----------
Бешт – Ісраель бен Еліезер (1700-1760) з Меджибожа – засновник хасидизму. Ще за життя його називали Бааль Шем Тов, себто той, хто володіє благим Іменем.
»Якби Бааль Шем Тов,- казав раббі Лейб,- жив у часи пророків, він став би пророком. Якби жив у часи патріархів, став би патріархом. Так що, крім слів «Бог Аврагама, Ісаака та Яакова», можна було б говорить: «Бог Ісраеля».

не помилитися важко
і майже неможливо
приміряєш як німб
цю потерту наклейку
багаторазового використання
суджена – ти
у своїй системі координат
доречно припускаючи
що точка джі існує
тільки всі довгоногі німфи
умудряються оминати її
незбагненними вигинами
неевклідових просторів
і щоразу коли ти кажеш
ось воно щастя
помічаєш себе
на зворотному боці місяця
залишається проголосити
ще одну імовірність
і чекати попутного вітру
аби перестрибнути
на наступну паралель
з якою все одно не перетнешся
бо всесвіти не перетинаються
а накладаються
безмежжя помітити найважче
теж мені снайпер

Тобі ,народе, приписано провину,
За те, що любиш надмірно Україну,
Ще й досі терпиш той пекучий біль,
І знов поразка суне звідусіль.

Та ти живеш, хоч ворог б’є у п’яти,
Ти вистоїш, навчився вже чекати!
Бо сила в корені, помимо всіх скорбот
І слово правди будує свiй ківот.

Нема кайданів, щоб тебе закувати,
З тобою завжди, твоя Вкраїна мати.
Та й Бог з тобою, а він все може
Тобі ,народе, ще подарує гоже.

Гряде вже час, й те щастя що у Бозі,
Яке хвилево стало на порозі,
Зайде до хати, а з покуття Воля,
Народ обійме! І всміхнеться доля!

лист горіховий
згуком терпким
війнув
до ноги
пригорнувся
мокрий
мов загублене кошеня
заячало у серці
жалібним плачем

плечем
зачепила оголене віття
три горішки
підняла
сховала в кишеню
споглядаючи небо сире
що про світло забуло
мовчала
впліталася в дощ

і прощалося серце
в золоте і багряне
обгортались усі мої згуки
руки
шукали тепла
не знаходили
мерзло у грудях ячання
кохання
впало в сплячку

надовго
аж поки довершиться вік

2011

Падають дні, наче яблука. Гупають голосно.
Плямами соку ніч укривається. Ковдрою
Грається прірва безсоння. Хочеться
Плакати тихо й довірливо
Богові в бороду.

Голосно
Б’ється на друзки
Мрія-кришталь.

Замасковані
Ковані
Двері у сон
Закриваються.

Ключ, забинтований променем,
У рукаві мого марення
Схований.


2011

голка
ти є довга темна щойно віднайдена голка
як тебе застосувати
по кількох роках незайманості?
бездієвості?
і чи буде ще користь від тебе?
і чи користь від того мені?
боюся
що буде гостро
довго свіжо і гостро
гостросюжетним вийде роман
з абсурдними часом кадрами
як то
жінка поважна
у церкві
зі словом наданим офіційно
з брутальною лайкою виступає
кусає себе за язик
хреститься
прости господи
каже
і знов через слово
мат
ніби то й не вона
а дещо
голка булавка цвях?
камінь ножиці папір
син отець і дух святий
і кожен з трьох
в новій
вишиваній сорочці
назустріч нам
усміхнений
щиро

звездная русалка покорила дракона
но разделяет их тьма
у нее голубые глаза
но ведь ты львица сестра
куда ей до тебя
он предан лиш тебе
сейчас всегда во всем везде
при всех обстоятельствах жизни
зрит ясный месяц на охоте
долга пылают чувства верности
он один СемьЯ тебе
тебе во имя Мира любви
он твой один из тысячи...
как и ты - маг волшебной мысли
сохранить Свет ви рождены

Не хочеться політики і поту...
Де мій дезодорант на все про все?

у мене часто боліли очі
він тер їх подовгу, не вимивши рук,
численні заплющення
тихі тремтіння
цілунки до тріскання губ
а далі
я не пам’ятаю
здається, на двері
вчепили новітній замок
змінили люстерко на шафці у ванній
і котик наш спільний
від голоду здох
ще часто
до мене приходив
казав, що жаданчик – це повне фуфло
що котик іздох
що місяць уповні,
що мами і сексу давно не було
не мив звично рук
все ліз до очей
до потрісканих губ
між ребер
гачком
він ловив світлячки
між пальців
казав –
дитинко моя, затремти
та болю
уже
не було

пост-пост:
шлюб швидко втрачає тепло,
проте гарно поліпшує зір.

2011р.

Вже не чути прощального тужіння птахів, не шумлять дерева золотовогненною кроною, рідко усміхається сонце з-за темних і важких хмар і не радує теплом... Осінь іде на спочинок. Віддавши людям всі свої дари і красу, вона хоче передати чарівний посох білокосій посестрі. Бо що, крім дощу, мряк і похмурості, зможе дати змалілим дням ? Та цариця-природа заперечує, бо всьому свій час і пора... І гуляє вітер пустими ланами, котить перекотиполе, шугає над лісом, що вже дрімає і не хоче загравати з ним. Туман сизою габою оповиває ранки і деколи сміється мжичкою, зрошує зелені килими озимини. А вони – ніби вікно у весну крізь сніжні заметілі та морози. Сади смутком зітхають і вже не манять червонобокими плодами, лише шипшина і калина цвітуть яскравою красою. А ще наречені, весілля, на які теж багата осінь, скрашують листопад. Музика, сміх, веселі пісні линуть над землею і серпанково-прозорим маєвом щастя й радості тріпоче фата на тендітних плечах, а серця п’ють цілющий напій кохання, що струмує з очей, з дотику губ, з усмішок.
І осінь з листопадом у парі підносять молодим у подарунок на голубому тарелі неба відібрані у хмар сонячні промені, які так личать до їхнього щастя, і першу паморозь на оголених вітах. А вже й сніжинки перші закружляли в лихому танку на одному з весіль і з морозяним скрипом відчинили ворота у зиму – неповторно-прекрасну пору тиші, чистого повітря і чарівної білизни.
2005р.

Цього дня 1113 року завершили будівництво
Михайлівського Золотоверхого собору.

У 1849 році зупинилося серце геніального
І вічно молодого Фредеріка Франсуа Шопена.

1878 року народився Андрій Римський-Корсаков,
1972-го – Емінем, 1979-го Кімі Ряйкконен.

В цей день у Сан-Франциско відбувся землетрус,
Який зруйнував більше 100 тисяч будівель.
Це сталося в 1989 році.

Через п’ять років у Москві вибухнула бомба
І позбавила життя журналіста, який займався
Зловживаннями влади.

17 жовтня минулого року сталося те,
Завдяки чому цей день у історію
Записую я.

Того вечора
Твої цілунки піднімали мене вище Золотоверхого
І моє серце майже зупинялося.

Мені здавалося, що 10-ти бальний землетрус
Не закінчиться ніколи,
Але при ньому
Жодна будівля не рухнула.

Сто тисяч людей могли заздрити нам,
Бо наближення наших тіл навіювало музику,
Яку міг би зіграти
Хіба найкращий оркестр світу.

Час минав швидше, ніж може їхати
Чемпіон «Формули-1» по найкращій трасі.

Ти не зловживала владою
І тому бомба, що вибухнула,
Не позбавила життя нікого.
Саме тоді народилося щось більше,
Ніж просто бажання,
Ніж просто натхнення,
Ніж просто музика,
Ніж просто життя…

У історії нашого життя,
На фоні цього дня
Всі попередні події
Видаються другорядними.

Колись про нас дізнається всесвіт.
Але ніхто не здогадається,
Що саме відбулося між нами,
Хоча людська уява створить
Мільйони версій.

Дякую тобі за те,
Що ти є.


2011

волею долі
ненавмисно
підгледіла
чужу душу.

вона випірнула
наляканою пліткою
з тріщини у сволоці.

замість рук у неї
були крила.
у довжелезні ноги
зубами вчепився
викидень дитинства,
здригаючись від голосів
і намагаючись себе забути. .
біля ока
у павутинні
баламкалися недошиті рушники,
виворотом до світу.
материна рука
все поривалася їх зняти –
не місце їм там -
але ніяк не могла
до них дотягнутися..

На фоні ранкового неба
Ти на мітлі
Така ж красива,
Як і без неї.

У костюмі відьми,
У образі босоркані
Ти позбавляєш здоров’я,
Забираєш пам’ять,
Висмоктуєш розум,
Зводиш у могилу…

Я вже відчуваю
Холод землі…

Але вночі
Ти перетворюєшся на мамбо –
чаклунку вуду,
Щоб повернути мене з потойбіччя
І перетворити на зомбі
Для того,
Щоб не тільки завтра,
Але і щодня

У костюмі відьми,
У образі босоркані
Позбавляти мене здоров’я,
Забирати пам’ять,
Висмоктувати розум,
Зводити у могилу…

Бо я,
Ніби зрадив
Тобі.


2011

Милосердным будь не осуждай людей
грядет возможность благоприятная
безнадежных нет в миру
возможность совершенства есть всегда

Підійди до мене ближче –
І я розповім тобі про те,
У чому боїшся признатись
Навіть самій собі.
Підеш на світанку –
Одинока і горда,
Щоб ніколи не повернутись
У цей день.

1993

Научиться мыслить многомерно -
в средине быть всегда -
Мудрость, Любовь, Воля, Победа!
Каждой эпохе - свой план игры,
Когда твое время пришло - сам решиш ты.

Узелок Судьбы волей Бога развяжи -
" Вознесение при жизни ", сам программу включи,
Прынимая качества Иисуса в себя
Наполняй Божей любовью сердца
Из чаши милосердия любви.
2011г.

Там за вікном зморшкуватий асфальт
Заковтує хащі напівсонних будинків.
Там жовтень ховає до теплих, кашемірових пальт
використаний чайний пакетик,що у горнятку
розчинився та зм'як.
Там вона ловить таксі на розі Авеню Монтень, що між
площею Рон-Пуен та мостом Альма.
Нестерпно тремтить, ховаючи груди у віскозну кофтинку.
Там він дістане з кишені свіжу траву і ліниво заб'є її у косяк.

Розчиняється час аспірином у холодних,
іржавих ваннах.
Полиці заставлені порожніми рамками для фото.
Навіжено шукаєш в музиці притулок,особисту нірвану.
Підглядаєш за спокоєм крізь замкнені двері
через маленький отвір.

Він любить, коли в домі тихо та смачно пахне їжа.
Коли вечірні ліхтарі цитрусовим світлом
заплющені повіки ріжуть,коли
на нього не звертають уваги сторонні люди.
Вона ніколи не звинувачує його в тому, що
він чогось не зміг,
щось змарнував і десь схибив...
Натомість ніжно цілує у втомлені скроні
і мовчить про те,що її кожного ранку нудить
та все частіше сниться риба.

Панна Осінь тоне в зорях
плине небом ніжить вітер
огортаючись дитинно
в сон прозоро-мелодійний
перезрілого чекання
позолоченії віти...

опівночі п"ючи б"янко
я собі тебе намарю
закружляє юно-шпарко
наш медвяно-стиглогубий
спомин літа мій коханку...

серце вірить і не вірить
у відторгнення осіннє
що вплітається у ніжність
павутинкою сльози
ти мене пробач єдиний
що багряно-вереснево
я байдужа не тобою
пролилася у грозі
виноградні грона виснуть
як тугі русалок перса
наливаються медами
накликаючи любов
що мені оте зітхання
що ворушиться під серцем
я по вінця п’яна сонцем
я невільниця його
ти мене уже не спиниш
і не втримаєш нізащо
полечу у ніч сливову
де дрімотно місяць стих
бо загоїть всі облуди
і заніжить душу краще
інкрустована в повітря
карма осені кармінна
перепещена у гріх…

розтривожена русалка
збаламутить сонне плесо
поміж лілій що втомились
і відмовились цвісти
їй би слізок-намистинок
назбирати повну пригорщ
і у коси міцно вплести
щоб зустрівся Перелесник
синьоокий і жорстокий
що у мами син один

перелітно і курлично
засівався день у вирій
і намотував клубками
людські сміхи і жалі
задивилася у мрії
Осінь – панна незрадлива
роздаровувала диво
оберемками жоржин і
колисала на раменах
бурштинових мотилів…

14.10.11

Твоїй душі наснилася любов
І ти мене вдихаєш і лелієш,
Тремтиш гарячим подихом
І тілом,
Немов цілунком долі.
Любиш ти.

Твоїй душі наснилася розлука
І ти руками змотуєш ту відстань,
Що впала поміж нами,
У рулон.
Це твій закон – ти хочеш бути поруч,
Бо любиш
Ти.

Твоїй душі наснилася біда
І ти стаєш водою і тікаєш
Шукати біль, що роз’їдає рани,
Змиваєш кров зі скроні
І невдач –
Кохаєш так.

Твоя душа, багата снами, рада,
Що є десь я,
Що божа ласка-влада
Все зробить так, щоб ми були парі,
Щоб нам ніколи
Не наснились
Зради.


2011

буде тобі, хлопче, глина!
я ліпитиму тебе ззаду,
як ліплять горщики пластичні хірурги
на пласких поверхнях жіночих серцещитів,
розминатиму тебе теплими пальцями
повільно, ніжно, доки ти не повіриш,
як сильно я тебе люблю,
не станеш м’яким, довірливим, відкритим,
до стану, коли байдуже,
що, як і хто твій майстер: Йода
чи Панас Петрович з львівського Керамічного заводу.
я ліпитиму тебе на кухні,
фільмуватиму майстер-клас на камеру,
як чергове народження в пологовому будинку
по той бік нашої вулиці.
і най інші вчаться,
не чіпляють собі на душу написи:
«така ж як і всі – іншим словом. -
ДУРЕПА»

а потім у піч!
різко, без жалю, свідомо.
гори!
і най тобі буде боляче,
як боляче кожній дванадцятирічній дівчинці,
котра силою втрачає цноту на вулиці.

не вийде з тебе, коханий, хорошого горщика,
не вийде,
але не вийде пізніше,
сьогодні ж - розслабся,
любов тільки починається
на кругах гончарних станків!
глина теж…

2011р.

І повернулися звідти ті Мужі, і пішли до Содому,
а Аврагам усе ще стояв перед Господнім лицем
Книга Буття, 18:22

Пригадуєте той перший торг
Людини із Всевишнім?
За праведних вступився Аврагам:
«Невже Господь їх винищить
Воднораз із нечестивими?»
Почав торг з п’ятдесяти,
А десятьма в непевності скінчив.
«Не знищу й ради десятьох»,-
Одповів Всевишній.
Раннього ранку став Аврагам
На тому місці, де розмовляв із Богом.
Звідтам, що звалося Содомом і Гоморою,
Валував ядучий жовтий дим...
«Так ось чому Всевишній
Охоче йшов мені навстріч»,-
Подумав з гіркотою Аврагам.
Та не пішов у небуття той торг.
Чи не відтоді вирішив Господь
Підперти світ надійними стовпами –
Тридцятьма шістьма
Прихованими од люду праведниками?
Не помазанниками Божими,
Не пророками, що завжди на видноті.
Ті тридцять шість самі не знають,
Що світ тримають на собі,
Аби він не зірвався в безвість од гріхів:
Хто вулиці ночами підмітає,
Хто розносить пошту,
Хто прикипа до мікроскопу,
Хто відкрива малечі Батьківщину...
Одне лиш не становить таємницю:
Як і всі ми, слуги Господні - смертні.
Безсмертний тільки Його задум:
У кожнім новім поколінні
Незмінно на сторожі світу
Мають стояти тридцять шість.
-----------------
Згідно з традицією юдейських містиків, постійно мусять бути на Землі 36 цадиків (праведних). Їхня присутність духовно виправдовує існування нашого світу перед Всевишнім. За гематрією число 36 походить від івритської абревіатури – ламед (30) і вав (6).
Хто вони ці праведники, ніхто, як і вони самі , не мусить знати, але їхня кількість зрівноважує гріхи решти людства.

Зчаровала дівчинонька вдовиного сина.
А як мала чарувати, кликала до хати:
«Зайди, зайди, козаченьку, щось маю сказати!»
Українська народна пісня

Перше ніж сказати своє заповітне,
Запросила козаченька шклянку вина випить.
Випив першу – стрепенувся,
Випив другу – похитнувся.
Ноги, руки мліють.
«Чи не вічної отрути ти в вино підлила?...»
«Та невже ж дурна така я чи несамовита,
Щоб своєму коханому отруту підлити?
Я ж просила у ворожки трунок для кохання,
Щоб любились ми з тобою звечора до рання.
Нащо ж випив ти зопалу аж обидві шклянки?
Що робити, побіжу я спитати в циганки.
Може, знайдуться у неї найдорожчі ліки,
Аби бути нам з тобою у парі довіку».
«Ой, не треба, моя люба, трудить тобі ноги,
Бо прослалась мені, мабуть, дорога до Бога».
...Козака несуть та в останню путь,
Кінь голову хилить.
Молодая дівчинонька ломить пальці, квилить.

Твоя чорна прозора плетена кофта
Ніби створена для того,
Щоб виловлювати чоловіків на вулиці,
Як рибу зі ставка.

Коли ти виходиш із дому,
Коли сонце просвічує твоє жіноче єство,
Коли краса твого тіла пахне спокусою –
Серйозні дорослі мужчини
Хапають повітря відкритими ротами,
Ніби карасі чи коропи,
Що раптово опинилися на березі.

Автомашини зупиняються,
Виїжджають на тротуари
І з них випадають,
Попередньо втративши свідомість,
Піджаки і смокінги,
Краватки і портмоне,
Туфлі і джинси…

А мій друг-рибалка,
Коли побачив тебе,
Сказав,
Замислено:
- Жаль,
Що подібної приманки
Ще ніхто не придумав
Для риби…


2011

Місяць сьогодні такий чистий і прозорий,
Як наші почуття.

Це тому, що ти
Здмухнула з нього пилюку минулого,
Попіл старих почуттів,
Мов із кришталевої попільнички,
Зішкребла накип недовіри
Та іржу сумнівів,
Вивела плями ран.

Ти промила його сльозами ревнощів,
Протерла хустинкою,
Просякнутою спогадами,
Зігріла полум’ям серця,
Що втратило рівновагу,
Вдихнула в нього життя,
Що не знає спокою
І повісила на стелю світу
Під промені сонця –
Нехай дивує
Усіх.

Моя душа нині
Схожа на місяць,
Бо ти зробила з нею
Те ж саме…

Завтра
Я повішу на небо свою мокру подушку.

Синоптики всіх країн
Змінять свої прогнози,
Тому що почнеться сезон дощів,
Який триватиме аж до глобального
Потепління
Між нами.


2011

Любовью чистой я пылаю - истинной.
Душа моя - ведь это Ты!
Хрустальной веры караван плывет домой,
Во глубине просторов мысли .
Учуся правильно дышать - крыльев ритмы,
Это реальность воплотить мечты.
Постигаю УМ глубоко - пора возвращаться,
День глобального скачка впереди.
2011г.

Любовь - это живой сад красы,
в нем радость чудеса творит.
У каждого сада - тайна своя
И лиш терпеливые руки садовника
способны эту тайну раскрыть.
2011г.

Свет - это то, что в сердце у тебя.
Сердце - это любовь Христа.
В любви получете все, о чем мечтаете,
Если не допустете мрачние сомнения.
2011г.

Наші душі закохані, а тіла розділені.

Кожного ранку ми намагаємось подолати відстань,
Перестрибнути прірву, пройти по канату над Ніагарою...

Інколи нам удається відчути тепло одне одного...

Саме в ці моменти хтось починає заздрити,
Звинувачувати нас у тому, що ми не вміємо літати...

Нещасні! Хіба вони знають, що таке щастя?!
Адже можна бути розділеними і притягувати одне одного,
А можна бути близько і відштовхувати того,
Хто колись погодився зістарітися з тобою на одному,
Обмеженому стінами, просторі, на одному білому,
Як простирадло, прямокутнику.

Дехто за все життя не зможе відчути тієї насолоди,
Яку нам дарує доля за кілька годин ніжних зустрічей.

У хвилини самотності я думаю про те,
Що відстані роблять щастя солодшим,
Бажанішим, яскравішим, неповторнішим...

Добре, що наші душі закохані.
Чудово, що є перешкоди, які хочеться долати.


2011

відлітайте!
пусті остороги, як крига
на розі зими,
що життя нам сигналить дощем
і міняє вокзали,
і дороги важкі,
як німі покаяльні псалми, –
небосхилами ангели
нас пов'язали.
відлітайте!
приймаючи тіні
печальних своїх хризантем,
у морозяних арках стоять
галереї і зали,
ми примерзли до пам'яті,
з нами залишиться щем –
порожнеча тепла,
що його, наче борг,
не віддали.
відлітайте!
усе ж
кожен вирій – як віра –
то трішечки рай,
і в ударах аорт,
що у безвість лягли,
ніби шпали, –
кожен поштовх любові,
її невловиме: чекай –
як ніде і ніколи
нікого ще так
не чекали.
відлітайте.

Скине осінь
дощову сутану,
закружляє
в запальному танці.
Листя
пломенітиме багряно,
ніби сонячні
протуберанці.

Все ще буде:
і гриби, і вірші;
мрій мажор,
і днів ритмічне скерцо.
Тільки
пульсували б яскравіше
золоті
протуберанці серця!

2008

Одна новела, написана лютий 2011року.

Ти завжди є, завжди була,
Моя любове полум’яна,
У мою кров навік ввійшла,
Броджу землею ніби п’яна.

Ти все ввібрала, зло й добро,
Перетовкла немов у ступі,
Горить, пече моє нутро,
Пливе життя в колейдоскопі!

Без тебе я - і я не я !
Молитва, пісня, душі слово !
Якби й згубила тебе я,
Теплим дощем впадеш наново!

Коли я слухаю жваву розповідь твоїх губ,
Вірю безмовній сповіді
Твоїх очей.

1993

Вже давно лютує з кістками
Хвилі? Як спуститись
Напрочуд уласній невірогідності
Обережно довгопис блокує
Слово писати зачиняється
Цифри натішаться
Звуком що сповзає блискавкою урвищ
Їх нема коли народжуються змушенням
Ховаючись у перетинках
Зіщулених марев що пружинять
Точать книги
Зіскакують айсбергами свічад
Плавлених
У лаву гірку та пекучо тікучу
На відстані Розтягнутого міжтілля
Програвати омані сну
Що прокинувся
На честь самого себе


Жовтень 2011

ми цілу вічність не поруч
і ніби міцно тримаємось за поручні
щоб не упасти долілиць у прірву
нерозгаданих і трохи хворобливих снів

нещодавно у тебе появились відкриті рани на вилицях
які не хочуть при жодних обставинах гоїтись
навіть якщо прикладати товсті клапті подорожнику
навіть якщо купатись у прозорих гірських річках
навіть якщо цілувати довго і пристрасно

але ти все одно продовжуєш вивертати своє тіло
навиворіт шукаючи там затонулі кораблі і потяги
що вічно запізнюються
у кожному із нас хтось загинув
хтось пропав безвісти

ти стоїш із самотністю біля вікна
і незграбно заломлюєш пальцями срібний промінь місяця
що лоскоче тобі лице так ніби небо порвалося і
повільно витікає крізь розбухлі зіниці
і враз ти різко провалюєшся у ту бездонну пустку
і не можеш ніяк намацати твердого дна

ну що ж продовжуй збирати у жменю каштани у парках
запам'ятовувати камінці на довжелезних берегах
а потім згадувати і перелічувати їх у пам'яті
ось так творяться просторові ландшафти і цілі сюжети

ненароком заплітається пожовкле і щойно опале листя
у твоє волосся мов якір що заповзає у густі морські водорості
які живуть на долонях моїх
але ти вправно струшуєш їх ніби й нічого не було
а потім воно собі перегниє
і прийде нова весна у наші легені
приходь і ти
тільки не запізнюйся



коли ніч проштовхується тобі між ребра
і нічні ліхтарі сповзають світлом
на розмоклий від дощу асфальт
я меди to you на дим
ловлю ротом отруєне повітря
і перешіптуюсь із тишею
щоб ніхто не зміг підслухати
нашої спільної самотності

якесь трохи запалене бачення
і рухи зовсім недолугі
обвуглені ззовні мов водяні черв'яки
що повільно заповзають у довге волосся русалки
і борсаються і помирають

п'ять зап'ясть і трохи пітьми між нашими спинами
короткі відстані наших уповільнених маршрутів
я казав тобі що світло може пересуватись самостійно
якщо його приручити?

незабаром прийде грудень і в грудях буде
стискати від холодних вокзалів і коридорів
далі буде
далі буде
і будитимуть мене зими чи весни
і щось відбуватиметься знову

в один із цих хворобливих
понеділків вівторків чи середин
ти торкатимешся мене ніжно мов
холодне повітря яке щойно увірвалось
зненацька знадвору й нечутно
прилягло на поверхню моєї ледь зволоженої шкіри

і
ми будемо любити не так як люди
бо у нас це назавжди



я ніколи не буду твоїм
я ніколи не буду чиїмось
ці хмари вже досить високо небом вештаються
і коли ти підходиш до мене в притул
я відчуваю вібрацію твого серця
як повільно переміщаються
в цьому не надто спокійному просторі
твої подихи й погляди

ми любили обпікати повіки гострими
сонячними лезами воно ж бо гаряче
як жарівка металу
як спека під нігтями
але хтось таки підтримує твої руки в теплі
а я мерзну від осіннього вітру
давай не про це
будемо краще сміятись беззупину до ранку
відкорковуй трохи вина
натще меду й горіхів
ми так любимо найбільше

коли починається ранок трохи пестимо
одне одного мандруючи поверхнями тіл
щоб було комфортніше відчувати
зовнішній чинник доторків пучків пальців і ще
там чогось не досить пристойного
просто кохаємось пошепки
бо тиша це музика
бо тиша це ти
бо тремтіння застигло в передчутті неочікуваного

тоді я бачив тебе на фоні сходу сонця і
контури твого обличчя плавно
вгинались
вливались
вплітались
у обриси твого тендітного передпліччя
і це усе немов би одна єдина субстанція
цілком довершена
цілком неприступна

ми любимо cтавити жирні хрестики на минулому
хочемо перекреслювати ножем
відбитки на долонях
але не виходить бо доторки і відчуття
не проходять крізь нас безслідно
вони ж бо завжди залишаються поряд
у нашій пом'ятій пам'яті
пам'ятай це

дякую усім хто залишається вірним мені
хто молиться цими незграбними сповідями
хто вірує в те що написане насправді збувається
що слова це не просто слова
що дні просто так не відчалюють
відкороковуй ще одну пляшку
літо закінчується



насправді можна беззупину вдивлятись
крізь
ці задимлені вранішнім спокоєм очі перехожих
і бачити лиш масовий сум
і вслухатись у шум нашого міста
адже ми усе придумали
адже тільки ми можемо сприймати його
як щось цілісне і трохи недовершене

коли дні переступають одночасно
за кордони усіх держав тоді хочеться
щоб наступний уже не наступав на
зволожені від поту долоні
бо старіння не надто приємна річ
бо цикута росте на вологому березі

тоді ми поїдемо в гори де вітер вологий
куйовдить волосся і хочеться лежати на
найвищій вершині повернувшись очима до бога
і кричати крихкими молитвами гулко у даль
щоби небо розійшлось рівно навпіл як слабкий шов на шкірі
і впало з неймовірною легкістю на обличчя

обійми мене руками поки я не став каменем
на дні глибокої річки
поки світло ще не ступило на мої повіки
бо тоді вони відкриються
і вода розмиє найміцніші береги
як пульсуючі вени що пробиті гострою голкою
і тоді я буду визбирувати у кошик усю дохлу рибу
у високих травах і густих чагарниках
буду підпалювати очерет і визбирувати росу на сонці
тому не потрібно випробовувати на міцність нашу долю

отож довго дихай на скло щоб можна було писати
на ньому короткі але влучні повідомлення
щоб можна було не говорити зайвих слів
коли на небо спадає морок
допоки доторк на пучках буде відчувати
холодне полум'я твоєї терпкої присутності
я буду молитись до неба
я буду молитись до тебе
чекати дива і чуда
можливо на даний момент це і є найголовнішим



будь ласка залишся зі мною
хоча би сьогодні
хоча би на вічність
бо час неквапливо
ступає по наших розбитих
серцях і ми вже не всилі зупинити
невідомі рейси пустих поїздів

це як фальшиві відчуття чогось недосяжного
наприклад крилатого щастя
що миттю злітає птахом до неба від
холодного подиху вітру і ми
вже не можемо втримати його у своїх обіймах
повір я сьогодні покірний
лиш твоїм думкам
лиш твоєму погляду
засинай на моїх руках і на теплій простині
словесно постимо інколи очима пожираючи хочемо
відпустити холодний морок осені
і те чого ніколи не буде між нами

я не розумію таких як я
я не розyмію таких як ти
а ми так вірили у завтрашні світлі світанки
і теплі руки що пахнули б нашими снами
відпускаю миттєвості днів і кораблі за морями
я шукав у тобі щастя
я шукав тебе щосекунди між незнайомих очей
між давно забутих доріг і будинків
ти стоїш із мокрим волоссям
я босий блукаю між сірого натовпу
засинаю сьогодні один
вимкніть світло будь ласка
неквапливо лягають зірки на мої підвіконня

я навмисно не хочу прокидатись
щоб якомога довше дивитись
на тебе кріль шпарини пальців
інколи усе виглядає таким безглуздим
і водночас нетлінним проти наших
ударів об лід і каміння
бо часу немає на те щоб оговтатись
від солених губ
від холодних рук

пора якомога швидше вмикати цей день
натискаю на play
пусті квартири
пусті серця
як завжди
їх так жаль
бо нічим не заповнюються
як і вчора
як і сьогодні

там за горизонтом
за досяжністю погляду я бачу чіткіше ніж
внутрішній голос шепоче
і очі заклеїти скотчем щоби
дощ стискав у обіймах мене співаючи сонети сонцю
а руки пахнуть тобою
як і завжди
як і кожної ночі

так хочеться втікати від чужих поглядів
я прийду коли ти будеш сама дивитись у безмір
ми будемо мовчати із тишею
потім бігти босоніж за вітром на схід
так ходимо на вістрі ножа
і жалимо прямо у груди
бо листи твої ще непрочитані
бо книжки мої ще ненаписані
а кораблі собі відчалюють
а кораблі собі захлинаються
у моєму світі де райдуги без кольору

я один із
точніше не той хто б
я не такий як
я не такий як

ти знаєш інколи трапляються
такі миті коли хочеться забути cебе
коли хочеться впасти долілиць і
не підніматись ніколи
іти щоразу по колу ступаючи на ті самі
граблі й серця
на ті мілкі провалля які ми ховали
під сірими снами
що саме?
ти хочеш хапати руками
нестерпне повітря і бачити світло?
повір незабаром настане вічна пустка
це така пустеля із псевдоземлею
яка поглинає усе і всіх

коли розмовляю з тобою немов би розмовляю
із богом так часто стається особливо
посеред п'яної ночі
і невідомо нікому як цьому зарадити
чи потрібно шукати виходу чи
щось кардинально змінювати?
тому варто змиритись і злитись
із натовпом сірого пороху
я дорахую до ста і засну невблаганно
і тихо щоб дихалось снами і теплими веснами

наші серця такі неохайні вони увесь
час мнуться як постіль у нашому ліжку
щораз нові підніжки
в багнюку лицем і той процент людей
які тебе знову не скривдять є нульовим

хто б що не казав але час є піском
і коли день догорає як останній сірник
коли темінь затуляє нам очі своїми руками
я ловлю себе на думці що дні це не вічність
що можна ще трохи погратись в життя
прокидатись коли заманеться щоб
сонце світило у очі а потім
посеред ночі ти приходитимеш ще раз
і щем поміж ребрами буде пекти

гріховна любов перебродила переболіла і
стала гіркою як осад у склянці гарячої
кави
ми будемо жити неспішно
роками!
століттями!
ми будемо дихати вічно усім на зло
у цих безмістовних рядках!
я всотую пилюку і гамір
помалу так тупим каменем виколюю
прийдешнім світанкам очі і пошепки
говорю про ту ніч де я
розмовляв із тобою
точніше із богом

Комусь літа біжать, мої ж щось тонуть,
А з ними й спогади ідуть на саме дно.
Вгрузають у глибину піскову
Й зникають там, як ніби й не було.

Чому питаю, спогадів так мало,
Розмилися водою, розстворились?
У пам’яті лиш крапельки лишились.
Чи не тому, що у мене й згадать нема чого.

Я ніколи не любив тополь.
Вони надто невпевнено тримаються землі
І перший-ліпший сильний вітер
Може нахилити їх і зламати
Чи просто вирвати з корінням.

Я ніколи не любив площ.
Вони живуть постійними протягами,
На них вічно багато людей
І майже неможливо знайти
Такий бажаний спокій
І затишок.

А тепер
Ця площа,
Оточена старими незграбними тополями,
Прошита холодними вітрами вздовж і впоперек
Подобається мені все більше і більше.
Адже на ній є таємне місце,
Наповнене солодкими теплими спогадами,
Місце, про яке знаємо тільки ми з тобою.

На цій площі народжується ніжна пристрасть
І пристрасна ніжність.
І, якби вона не мала іншої назви,
Ми назвали б її
Площею Любові.


2011

Знову осінь садами гуляє, золотим багрянцем горнеться до ніг, з вітром перекотиполе ланами ганяє, дощиком колючим кропить мій поріг.
І туманом смутку душу огортає, а думки за літом тягнуться услід, бо вже так судилось, бо така вже доля, якщо дощ колючий - то на мій поріг...
Як листок зів'ялий, то на серце впаде, і пекучий промінь його обпече, та воно в тополі, що в бурю лиш гнеться, узяло і мужність, і гнучке плече. А тепло від сонця, що крізь дощ сміється, ласку спило з квітки при битій дорозі, яку кожен скубне, до землі пригне.А вона встає й красою для людей цвіте.
Кожне серце щастя хоче, мріє і бажає, бо вінок любові його уквітчає. Та не так, не так як в мріях у житті буває. Не завжди нам його доля із троянд сплітає. Є у ньому терен і лаврова віть і сльози гіркої капелька бринить. Є тепло незгасної людської доброти й повінь весняної блакиті з висоти.
І радості хвилину виспівують пташки, а сум туманно-мжичний зникає в долини. Здається, зірка щастя ось-ось прилине з далеких доріг... Та знову дощ осінній крапить на мій поріг.
2005р.

Аналіз цього твору читай - Саландяк Я Анонім, аналітика, "Мандри в космосі -2", Образ тексту.

Боже! Яке чарівне життя у скам'янілому місті.
Віртухають люди словами,
Барвистоцікаво вписують думки в діла.
На вулицях каштани на осінньому припоні.
Радіє вся Україна і Київ - свято Покрова!
Видко - стовбиче гомін на вокзалі - рідна Дарниця.
Нарешті - гучномовець потяг подає,
На годиннику "десята". Життя трива.
Спалахи емоцій - радість зусрічі
В шляхетновеличавом реверансі палкого кохання.
Благословенням Покрова в променях Сонця:
Хай сяє вічно Любов Христової Душі
Та завжди радіє гуртом
Єдина, козацька. вільна Сім'я!
2011р.

"Дівка в сінях стояла,
На козака моргала:
«Ти, козаче, ходи,
Мене вірно люби,
Серце моє».
Українська народна пісня

«Не зайду до твого двору,
Бо не хочу поговору.
Скажуть: «Мати на хрестинах,
То вона його й впустила».
А зайду тоді я, люба,
Коли батько й мати будуть.
І собаки навісні не страшні тоді мені.
І коти причепуряться,
Щоб мишам ще дужч бояться.
Та дізнавшись, що свати гарбуза мають нести,
Отоді на тії вісті на воротях я повішусь».