Ні, не повернеш ніколи
Все те, що давно вже минуло –
Загинуло все воно
В безодні часу.

Навряд чи усі ті бажання,
Всі мрії твої, сподівання
Щось варті без дій?
Та, звісно ж, не варті.

А ти все сидиш і міркуєш,
А час невблаганно спливає.
Забув ти про те,
Що час – то життя є.

Хіба не заради того,
Щоб діяти, відчувати, творити
І варто на світі
Прекрасному жити!

(2011)

На роздоріжжі знову я стою:
Обрати чай, будинок і екран
Чи шум дощу і біль буденних ран,
Що сповнять щастям душу й кров мою?

Ні, не знайду я сяяння зірок
І шепіт листя тихого вночі,
Де штучне сяйво знищує пітьму,
А на столі давно нема книжок.

Ні, не вмовляйте, я не повернусь.
Цей світ зненацька став чужим мені,
Ця сіть, де все будується з брехні,
Кайдани ж звуть просторами чомусь.

Я пам’ятаю тихий тріск вогню
І сміх давно знайомої людини.
Я це люблю і більше не покину,
Я шлях обрав, його вже не зміню.

(2011)

Хто мені скаже, чому
Не чути кроків гучних?
Хто мені скаже, чому
Всі птиці сидять по клітках?

Хто мені скаже, чому
Так стало багато німих?
Хто мені скаже, чому
Блакитне небо в сльозах?

Хто мені скаже, чому
Дорога веде внікуди?
Хто мені скаже, чому
Не бачимо справжню весну?

Хто мені скаже, чому
Рідшають сміливі сліди?
Хто мені скаже, чому
Програє́м ми без бою війну?

(2011)

Кожен День Жити Не Для Тебе,
Кожен вечір за непотребом гаяти час,
Кожну ніч спожити задля себе –
Ось і все, що я скажу про нас.

Кожен день, як останній проживати,
Кожен Вечір Читати Про Тебе в Книжках,
Кожну ніч для себе залишати.
Ми постійно вдосконалюємо шлях.

Кожен має право обирати,
Хто з вас хто – вирішувати вам.
Що ж до мене – мушу я сказати:
«За хлібину птиці не віддам!»

(2011)

Ми думаємо, що так і має бути,
Кує із часу скульптор наші виправдання.
І дивлячись на шлях, давно забутий,
Всі командири відправляються в заслання.

Де ж ти, доле, де ти, рятівнице?
Чи є ще та, що сонце зберігає?
За гарними дверима до світлиці
Всередині ні світла, ні тепла немає.

Ми рахуємо всі наші невдачі,
Ми рахуємо і золото, й сміття.
Рахування – одна наша задача,
Не рахуємо лиш роки нашого життя.

(2011)

На березі річки широкої
Місто велике стоїть.
У темряві й тихому спокої
Населення міцно спить.

Тут не чути ні кроків, ні голосу,
Тільки зорі сяють одні.
Хто розкаже маленькому колосу,
Що бачать люди у сні?

Хтось бачить будинок у золоті,
А хтось долю міняє на мить.
Засмутився хтось, тонучи в побуті,
Хтось не знає, для чого він спить.

Міцнішим сном хтось тут похвалиться,
А хтось тим, як глибоко впав.
Хтось тут силою волі не славиться,
Хтось зеленим у сні своїм став.

Та на березі річки широкої
Раптом стане сміливий юнак.
Набридне цей темний лід спокою
І сну солодкого смак.

Він забуде, що люди звуть долею,
Й запалає вогонь у очах.
Перший крок буде власною волею,
Хоч туман застилатиме шлях.

(2011)

Як хочеться інколи вийти вночі надвір,
Побачити чистий дощ святої землі,
Як хочеться просто вдихнути свободу гір.
Та перед очима лишень папір на столі.

Нарешті настав той час: ти вийшов надвір,
Нарешті ти зняв тягар, що ніс на плечах.
Та вже не побачив там ні дощу, ні гір,
Все це вже для нас давно не радість, а страх.

Збагнув ти – ми витягли короткий сірник,
І вибрано зовсім невірний шлях.
Сказав ти: «Почну я з себе», – і зник.
І таких, як ти, ми бачимо щодня.

Але все ж знайдеться той єдиний герой
І побачить сенс в кожній нашій добі.
І зникне тоді назавжди постійний конвой.
І героя цього ти маєш знайти у собі.

(2011)

Там гори зливаються із морем,
Там люди не знаються із горем,
І до небес торкаються рукою,
І кров червона стала там водою.

Тут птиці у клітках позасинали,
І тисячі слідкують, щоб не встали.
Ще більше тут вважає все безглуздям,
Лиш декілька свій спів дарують людям.

Вони згадали мрію й сенс в’язниці,
Води брудної не поп’ють з криниці,
Допомагають тим, хто досі спить.
До цілі, вірять, кожен долетить.

Туди,
Де гори зливаються із морем,
Де люди не знаються із горем,
І до небес торкаються рукою,
І кров там стала чистою водою.

(2011)

Святкуючи перший покіс,
Вдихаю на повні груди:
Як сильно пахне життям
Зелена кров трави!

2000

У нього своє життя.
Не таке, як в мене — пусте і без сенсу,
Без самозречень і частих депресій,
Без агресії, в сенсі процесу,
та водночас без віри у сили небесні.

У нього свої читачі.
Його досліджують, як щось кримінальне,
Не заїжджене ще, не банальне.
У його живому журналі
Справді живо і люди реальні,
Що не бачили ночі вночі.

Ми сьогодні зійшлись на межі.
Тільки погляди стали розмовами.
В мене вибір тепер — злі гадюки чи добрі вужі.
Ми обоє вдягнулись в червоне:
Я у блузку, а він в маску сорому.

Я на нього молилася вік!
Я за нього і вбити була готова.
Я за нього не ділом, чомусь, тільки словом,
Я за нього хотіла, за нього,
Перед сном шепотіла “то мій чоловік”...

Ну, змирилась давно, що не мій!
І продовжую вперто кохати думками.
Замовчи, моє серце, осліпни, знімій!
Бо інакше одну з твоїх камер
Просто вирву і вкину до кави.

У нього своє життя.
В нього мрії про ніжність і дотик,
Алергії немає на злий мандарин.
В нього сміх — то багатство, а правда — то розкіш,
А я зовсім бідна - у мене багатством був він.

01.12.2011р.

Истинный Христос есть свет,
что светит каждому чаду,
приходящему в этот мир.
Это Христос Божий, Помазанник Отца нашего,
в котором, благодаря которому
и посредством которого
каждый владеет вечными жизнью,
светом, любовью и подлинным братством;
это истинное Отцовство
и истинное Детство Бога и человека.
2011г.

внутри Солнца вся наша жизнь
перед нами дорога гигантов
дорога Вечного и зовущего нас
к труду и дейсвию с Ним
Его одежда бела как снег
Он восседает на троне из огней
от Его лица исходит свет
2011г.

Он не имел пола
не нуждался в себе подобном
просто ходил по городу
обладал высшим разумом мудреца и
издавая стоны охранял город.
2011г.

Планеты есть в небесных просторах - и внутри человека.
Жизнь повседневная, наша, течет в согласии с небесным танцем
и в потоке вечно меняющегося времени.
И подобно тому, как не способен
постичь смысла книги человек,
который лишь держит ее в руках
и перелистывает страницы, не вчитываясь,
так и конец человеческой жизни
ничего не принесет тому,
кто не сумел постичь ее смысла...


2011г.

Твій слід залишиться
щастям розпеченого піску,
і він його сховає
як свій дорогоцінний скарб.
І сонце освітить пустку,
викриваючи зір, який ти там полишив,
коли воно ще спало,
а ти був тим, який не спить ніколи.
І з неба вийде інший,
хто не спить,
і слід відніме у путелі,
і слід наповниться водою з його рук.
Він виріже човна з єдиного живого дерева,
що знайде,
відніме твій час у свого,
і піде руслом проти течії
до твого дому, де ти прокинувся зрячим,
до твоїх речей, які були занадто звичними,
щоби їх побачити,
до твого одягу, який ти не беріг,
і до твоїх скарбів, які вже не з тобою.
І пустка поросте деревами, які оквітнуть зором,
і зір спрямують в землю,
і сплетуть його із твоїм сном
сліпим.

Шумлять машини, газом задиміло,
В густім тумані туляться хати,
Зиґзагами по хіднику гриміло,
Забрали лавочки й не відпочинеш ти.

І не цвітуть, не милують каштани,
Їх зрізали теперішні «майстри»
Мій Києве, лице твоє змінили
Теперішні модерні халтурі !

І височіє над тобою Берегиня,
Ледьви й побачиш, далеко на стовбі.
Кого ж вона зібралась пильнувати?
Мабуть пташок літаючих в журбі!

У щемі серця, згадую минуле
Широкі вулиці, кругом них квітники,
Вчуваю шепіт, зрізаних каштанів,
Перед Бульваром, печуться пиріжки.

БЕРЕЗКИ


Березки, вдоль дорожки,
Стройные, как елочки стоят.
Зеленою, нежною листвою,
Тихо шелестят, поют,
Свою мелодию любви,
Прошедших жарких дней,
И будто наверстать хотят они,
Те чувства, что давно ушли…
И не согрели, а листья пожелтели -
Утраченной любви не возвратить…
Колючий ветер нежность их забрал,
Осыпал землю лепестками и душу,
Оголил, и заморозил, остудил…
Березки, милые березки заледенели,
От стужи, льда как колокольчики,
Нежно, тонко, грустно зазвенели.
Глубокий сон окутал, околдовал.
Сосульками они стоят, качаясь на ветру,
Протягивая ветки к солнцу,
И ждут свою Красавицу - весну…
Она согреет, весенний ветерок,
Вдохнет и счастье и мечты,
И зелень, новой чистоты, покроет,
Милые березки, и бабочки любви,
Вновь прилетят, даря цветы…
Атласные листочки зашелестят,
Мелодию, нежной их любви …
Весною заиграет симфония,
Богатства, всей жизненной мечты -
О, счастье приди, приди…



© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №11111265384

У Сферах Всесвітів пульсують усмішки щасливих дітей.
Це чудове товариство друзів - однодумців.
І, по-тому, мадрівка в продовженні життя.
У дусі жіночої логіки є перлинка -
Це - Радість Творчого Єднання!..
2011р.

У твоїй душі недовіри більше, ніж любові.
Ти не віриш жодному моєму слову. А ні доказу.
Варто тільки відійти від тебе на день
І тобі вже здається, що я зрадив, що я з іншою,
Що став чужим і вже вічність ти не відчувала
Ні мого тепла, ні моєї ніжності.

У твоїх руках любові більше, ніж у душі.
Бо коли повертаюся – руки тягнуться до мене,
Обіймають, пригортають, пестять…

А душа залишається холодною, аж поки я
Диханням своїх пальців не зігрію її.

Я ж ніколи не знав,
Що між твоєю душею і моїми руками -
Пряма залежність.


2011

Місячним гребінцем
Чесала береза коси,
Вплітала зорі й думала:
Чи гарна я?
А міцний дуб підглядав
Крадькома, похапцем,
І мислив: чия вона?
Чи не запалає нараз від такої
Кількості небесних прикрас?
І з кожною новою зіркою
Серце його стугоніло -
Небо гуркотіло,
Й на чолі сяяли роси,
Допоки посріблені трави
Піймали проміння заграви...

Як складно говорити про життя,
Кали життя такого ти не знав.
Здавалось, немає нічого страшного,
Нас Бог захищає щодня.
Та помилку цю не забути…
Ніколи… не знаю й чому…
Здавалось, дрібничка, якої багато,
А наслідки бачиш ти сам…
Сказати лиш слово погане одне,
У відповідь чути прокльони.
Здавалось, образа – такої багато в житті,
А жінку заділо це невиразне слівце.
Задумайся перше, як випускати слова,
Образою можеш накрити сповна.
Задумайся жінко, як жінку назвеш не по справі…
Багато образ, а похвала лиш одна.

___

Такого рабин Яаков Йосеф досі не знав:
Прийшов молитись, а синагога зачинена була.
«Де служка?»- не стримавсь молодий рабин.-
Отримає від мене на горіхи!..»
Начебто почув гнів цей служка і вже біжить,
Одірвавшись, як видно неохоче, од гурту слухачів.
«Відчиняй! Забув, коли молюся?А де ж міньян?»
«Слухає он того чоловіка, од якого відійти несила».
«То що ж, я змушений молитись наодинці?
Приведеш, як помолюсь, зухвалого прибульця!»
І ось той перед молодиком, попахкує нахабно люльку:
«Хто ти, що перебить наваживсь нам молитву?»
«Не гнівайся, а ліпше віжки попусти...»
«Які ще віжки?»- намірився спитать рабин,
Та тільки глянув на чоловіка і слова застрягли в горлі.
І слухав молодик оповідку про те,
Як коні заїржали у Бааль Шем Това
(Бо це таки був саме він),
Коли прийшов на поміч селянин.
«Я зрозумів усе»- заплакав враз рабин
І так плачем зайшовся, що зупинився,
Як почув неначебто здалека:
«Піднесися духом! Плакати негоже!».
Бааль Шем Тов зник непомітно, як і заявивсь.
І тижнями поститись став рабин.
Гадав: так швидше піднесеться духом.
І хтозна, чим би постами тими себе довів,
Якби Бааль Шем Тов знов не з’явився перед ним:
«Те, що ти робиш, заважа, аби Присутність Божа
Зійшла на тебе. Вона зіходить лиш на тих,
Хто вміє радіти, а не печалитись, як ти».
-------------

Яаков Йосеф із Полонного (помер 1783) замолоду був рабином Шаргорода і неприхильно ставився до хасидизму. Після зустрічі з Бааль Шем Товом сам став хасидом, за що його лишили посади рабина. Вірний учень Бешта і один з перших хасидських учителів. Наприкінці життя був рабином Полонного. Чимало легенд складено про те, як раббі Яаков днями й ночами вчився, як допомагав усіляко бідним. Його книги стали основним джерелом хасидизму: «Толдот Яаков Йосеф» («Потомство Яакова - Йосеф»), «Цофнат Паанеах» («Той, що відкриває печаті») і нарешті головний письмовий памятник вчення Бешта – «Бен порат Йосеф» («Паросток плодоносний Йосеф»).

"Чи не той то Омелько,
Що жне жито хорошенько?
Він нажав півснопа,
А хвалився, що копа.
Він нажав тільки сніп,
А хвалився – десять кіп»
Українська народна пісня

Од трудів Омелько впрів.
Ліг під сніп та й захропів.
Так жнива він гайнував,
Хоч хвалитись не вгавав.
Принесла зима розплату:
Крихти хліба нема в хаті.
Сніговій село заносить,
А Омелька голод носить.
До рідні, мов старець, йде,
Чує всюди: «Копи де?
Ти ж хвалився всій громаді,
Що аж десять нагромадив...»
Обіця він на майбутнє,
Що хвальком не буде й трутнем.

Стою пред Алтарем,
который мне не надо воздвигать.
Вот он высится огромным Крестом.
Одинокий, противостоящий напору времени.
- Господи, я не распят на этом кресте,
и того, кто был распят ,
на нем я не вижу.
2011г.

Настоящий мужчина
Должен быть
Непременно драконом,
Даже принц
На белом непарнокопытном.



2011 г.

Авраам народив Ісака...

пройшло декілька тисячоліть...


вона була з-під Ленінграду...
він був з берегів Дніпра...
вони зустрілися у сопках Забайкалля...

так з’явився на світ мій брат...

ну, а потім і я...

ці рвані,
нервові,
не римовані рядки…
часом
вони схожі на марення…
вони як зріз,
а точніше, скол
нашого життя…
у ньому
не залишилося місця
романтиці…
радіо, ТіВі, інтернет –
стиснули інформацію
до байту, до мілісекунди,
до миті,
яку не можливо відчути…
у цьому
шаленому ритмі
ми загубили
Вічність…
і тепер
у своїх віршах
замість
трьох крапок на кінці
ми ставимо
сумний смайлик :-(

Сонце ніяк не перейде через комин
на чистий бік неба.
Жук зелений, мов пляшка,
об скло прилетів,
а я сукню вдягнула кольору,
в якому він міг би сховатися.
Заблукав би у хвилях і складках,
як у гнучкому очереті,
ябо у літніх порослях глоду,
прохолодних і зміїних,
що з тіні переплетені.
Та не заблукав.
Досить вже невинних твого шовку жертов
і кольору, сказала М.,
і поставила скло.
Досить жару небу твому, сказала М.,
і поставила комин,
а небо моє зробила густим і хвилястим,
як своє волосся,
або як солона вода.
Лаштуй вітрила, каже, свого кольору,
і весла, каже, з осіннього дерева,
бо якір даю тобі білий.
Б'ється вітер об шовк,
а вода об пороги.
Б'ється сонце об комин,
та у воду зайти не може,
тому в димаря зайшло і через двері вийшло,
лаву опаливши.
Тепер на тій лаві хліб
мені в дорогу місять
на М. поглядаючи.
І М. собі очей не зводить з покуття.
Б'ється жук об скло,
зелений, мов пляшка,
а вітрил моїх ні в листі не видно вже,
ні в глоді,
ні в очереті.

до пори вона тліє,
як торф під шаром багнюки...
вона кипить,
як лава у жерлі вулкану...

коли знецінюється труд...
коли хліб кожен день –
стає розкішшю...
коли плата
за однокімнатку у хрущьовці
більше, ніж пенсія
у тієї бабки,
що мешкає в ній...
коли твоє слово –
глас волаючого в пустелі...

ненависть...
до ворушіння волосся...
до крові на яснах
від стиcлих зубів...
до холодного поту
серед спекотного літа...

вона випрямляє спину
й вироком стають
вогонь та смерть...

вона викликає
на обличчі
жахливу посмішку,
яку не витримує
навіть лютий вовк –
тікає піджавши хвіст...

вона випалює
на твоєму серці:
„З пригнобленими
проти гнобителів –
завжди!”

кожен з нас
протистоїть цьому світові
поодинці
наші лиця суворішають
інколи на них
з’являються синьці
інколи
в наших очах
як волога крізь серветку
проступає відчай
тому що
в глибині кожного з нас
живе малюк -
трішечки переляканий
трішечки прибабахнутий

Вже другу ніч у сни мої приходиш, мамо,
Ти ніби й тут,та десь стоїш в тіні,
Розплилася по всіх кутках, жадана,
Моя ти скорбна, часточка душі.

Не знаю, може ти моє сумління,
Напевно грішна, у чомусь винна я,
Прости мені, до Бога шлю моління,
Щоб з тіні вийшла , тебе обняла.

Твою любов нема чим замінити,
Пустує місце біллю у душі,
Я на могилку вчора склала квіти,
Скупала їх в розкаяній сльозі.

дамський кравець Абрам Запрудер
заряджає свій кіноапарат

невідомий чоловік у зеленому фургоні
заряджає свою снайперську ґвинтівку

перший трохи хвилюється
другий – спокійний і діловитий

зовсім скоро
без команди мотор! і метушні кінотусівки
далласький кінорежисер Абрам Запрудер
зафільмує свій єдиний в житті мегахіт

президент в’їде в кадр веселим і життєрадісним
щоб за кілька секунд
виїхати з нього з простреленою головою

далласький демократ Абрам Запрудер
розстріляє його своєю снайперською кінокамерою

і Жаклін відчайдушно
буде рватись у попередній кадр
де Джон і вона ще веселі і життєрадісні
але межа між кадрами
така само чорна й непрохіднá
як між смертю й життям

техаський волиняк Абрам Запрудер
вимикає кіноапарат
щоб назавжди стати відомим на весь світ

невідомий чоловік на пагорбі
зачохлює свою снайперську гвинтівку
і сідає в зелений фургон
щоб назавжди залишитись невідомим

2010

переночувати
сон цей
перемалювати на біло
темні кутки
випустити на волю
чорну кішку тривоги
аби не блукала
по кімнатах
і не обплутувала сном
моїх рук і ніг
не чинила мене
нерухомою
перед голою правдою
сновидінь
не вдивлялася
у душу прискіпливо
де й так
товаришки її
вишкрібають татуювання
туги і сумніву

прокинутися у день
де маленький хлопчик
за руку ведучи бабусю
піснею
стежку до мене малює

Да будет благоволение от Тебя, Господи,
Боже наш и Боже отцов наших, чтобы вести
нас в мире, и доставить наши стопы в мире,
и поддерживать нас в мире, и доставить
нас к цели нашего путишествия для жизни
и для радости и для мира истинно
возвратить нас Домой в мире.
И спаси нас от всякого врага
и от всякого подстерегающего нас в пути,
и от всевозможных бедствий,
которые могут обрушится на мир.
И пошли благоволение в деяние наших рук,
и дай нам обрести расположение и милость,
и милосердие в Твоих глазах и глазах,
всех видящих нас.
И услышь голос молений наших, ибо
Ты - Бог, внемлющий молитве и мольбе.
Благословен Ты, Господи, внемлющий молитве.
Аминь.
2011г.

Коханий, світ
раптово змінюється, змінює свій колір.
Вуличне світло ллється крізь мишачі хвости
рокитникових порослей, дев’ята ранку.
Це Арктика,

це чорне невелике
коло, із ніжним атласом трави – волоссям немовляти.
В повітрі зелень,
неповторна і м’яка.
Вона мене дбайливо огортає.

Я тепла і рум’яна.
Я можу бути неймовірно більшою, я думаю,
і я така безглуздо радісна,
мої високі чоботи
все хлюпають і хлюпають крізь чарівну́ червоність.

Це – моя власність.
Двічі кожен день
я тут проходжу, нюхаю
цю святість варварську й зелено-сині
гребені, залізо чисте,

і цю стіну химерних мертвих тіл.
Я їх люблю.
Я їх у якості історії люблю.
Яблука золотисті,
ти уяви —

як сімдесят моїх дерев
гойдають ці рум’яно-золоті м’ячі
у сірому болоті смерті,
і їх мільйон
листів з металу бездиханних.

О, мій коханий, мій монах.
Ніхто, крім мене
не проходить до пояса в воді.
І незамінне
золото кровить, темніє, немов міжгір'я Фермопіл.

Сонячний промінь
крізь відчинене вікно
увійшов до кімнати,
погладив твоє
сонне тіло
і притулився до
розніжених ніг.
Потім розтікся
спраглим цілунком
по плесу
персів –
видно він
теж
мужчина.


2011

чувств художественная обработка
по рассказам души излитой
черно-белою ровной походкой
неравномерно больной орбитой.

мыслей страничное оформление
в следствие поиска в этом смысла.
чистого разума вспышки свечение.
частого аверса ломкая призма.

перерифмованное подсознание
ритмом ломанным сквозь пробелы.
необдуманное заранее,
перечтенное между делом.

яркий очерк воспоминаний,
запечатленный для обозрения.
кому нездоровой фантазией станет,
кого приведет непременно в движение.

влияние, вложенное в пару строчек,
непознанное ощцщение были,
уровнявшее шрифт, изменившее почерк
и пробив беспорядочной гаммой навылет.

2011

Ввечері заливається небо,
ввечері кидається у ріллю хмар
лаковане насіння прикрості,
допоки нічні птахи та кажани
не рознесуть його крилами по головах
віконних глядачів.
Незримими линвами хтось
розвішує знамена прийдешньої осені,
знайомі, немовби дзеркало у сінах,
ногами босими
розминає пороги блактні,
і пальцями білими, мов кістка,
кидає зерна на дно.
І немає тоді кольору прямішого, ніж синій,
і немає зерен, пекучіших від цих,
і квітів немає рясніших,
ніж ті, що залишають вони по собі
у передсвітніх примарних казках.

Сьогодні їй подумалось:
вода, що на її руках,
обернеться на дощ,
бо вода завжди пі́де до води,
а діти часто здійснюють проротства.
А час новий вже йде новим знаменням
великого обсидианового пса,
що розсікає інохїіддю вік
під вікнами віталень і лікарень.
Вона його не бачить, тільки знає,
що лапи в нього вмечені у мідь.
Коли він йде, довкола вікон ніч тремтить,
тривожна і залякана вітрами.
Мабуть, вона з народження це знала.

Вона вже не ховатиме ожину
в густому та духмяному волоссі,
щоб хтось її губами вибирав,
як полем розкидається мовчання,
і не замочить свої ноги босі
у тепле та солодке молоко,
щоб хтось її знайшов по тому сліду,
а слідом мідним вирушить сама,
і в чорну шерсть занурить мокрі пальці,
й вода її обернеться дощем.

ЗимаОсень ЛетоВесна
перезвоном струн Вселенная
Ангелы Любви
в вас Дух Вселенной живет
шторм надвигаясь неумолимо идет идет...

В человеке живет абсолютно все
и не окружение делает его
а он сам творит свое
мы же свой выбор сделали
и сейчас время зажечь маяки любви.

Всей верностью моей за верностью Учителя иду
и свои цветы Радости
как и Он
тем кто их сердцем не берет
дар Ом в руки - только возьмите - дарую.

Это Крест Ом - символом Веры
Якорь Ом - символом Надежы
Сердца символ - Любовь Отца и Матери МИРА!
2011г.

«Нащо сидіть мені з убогими хасидами
І слухать теревені якогось там магіда ?
Самотужки подужаю всю юдейську мудрість!»-
Так вихвалявся багатир перед тими,
Хто навідувався в його крамницю.
Якоїсь днини два молодики ввійшли.
З усього видно – не тутешні.
«Відкіль, панове, в наші краї ви завітали?»
«Здалека»,- одповідають прибульці.
«І що ж вас привело сюди?»
«Та хочемо побачити й почути Великого Магіда».
«Еге,- подумав багатій,- варто, мабуть,
І мені поглянуть на тутешнє диво».
Відтоді день за днем, крамницю позабувши,
Крамар навідувався до Великого Магіда,
Став найретельнішим невдовзі серед учнів.
Звичайно ж, що на шкоду торговельній справі.
І от, як стало непереливки, поскаржився Магідові.
«Казали наші мудреці,- вчитель на те,-
Хто хоче мудрим стать, на південь хай іде,
А хто багатим,- простує хай на північ».
«А що робить тому, хто хоче буть і тим, і тим?»
«Хто думає про себе,- своєї вів магід,-
Той і насправді перетвориться в ніщо,
Та духом возвеличиться, бо дух не знає місця
І може бути водночас на півночі і півдні».
«Отож, життя моє закінчено та й годі...»
«Ні,- відповів магід,- ти починаєш тільки-но
Іти своїм справдешнім шляхом».
-------------
Магід – проповідник, завданням якого був заклик громади до покаяння та повернення до Тори («П’ятикнижжя»).
Йом Кіпур (Судний день) – одне з найважливіших юдейських свят, коли ще можна змінити присуд, винесений у Рош га-Шана (Новий рік), вибачившись перед тими, кому завинив і вимолити прощення гріхів перед Всевишнім.
Пінхас із Кореця (1726-1791) народився в аристократичній рабинській сімї.Був другом Бешта, але проповідував і своє вчення. Приєднавшись до Великого Магіда, мав там свій «стіл» та учнів. Це про нього сказно, що душу його взято зі світу покути, що сходить на землю раз на пятсот літ. Хасиди високо цінували свого вчителя, котрий і справді був одним з видатних адморів. Раббі Пінхас не залишив книги, бо начебто її рукопис так і не надрукували діти. Окремі вислови потрапили до видання «Нер Ісраель» («Свіча Ізраїлю»).

«Ой на горі два крамарі
Копали криницю:
«Оддай, оддай, стара мати,
Свою одиницю».
Українська народна пісня

«Як вода в криниці
Сягне по цямрину,
Тоді станем говорить
Про мою дівчину.
А поки ви, хлопці,
Будете копати,
Свою одиничку
Буду научати:
Як пекти й варити,
Як у злагоді й любові
Із коханим жити.
Щоб як у криниці
Вода прибувала,
Так і онучаточок
Я на старість мала».
Послухали крамарі,
Що сказала мати,
Почухали потилиці
Тай взялися криниченьку
Завзятіш копати.

Ось вони стоять обабіч дороги –
Твої свідки, Господи.
Вони знають кожну літеру Твого наймення.
Поглянь, як воно пурхає довкола їхнього язика,
Наче метелик.
Вони прийдуть сьогодні до мене додому,
Вони постукають – і я відчиню їм,
Вони прокажуть своє пророцтво – і я почую.
Той, хто знає Твоє ім’я, не може
Свідчити марно.

Пробач, Господи,
Що не називаю тебе на ймення –
Я його не знаю.
Хочеш, я одягну найчистішу сорочку й краватку
І подамся із проповіддю по квартирах?
Або стану побіля вокзалу з Твоїми журналами
І почну закликати:
«Прокиньтесь! Прокиньтесь!»
Даруй мені тільки
Найменшу літерку з власного імені,
Закинь мені її до рота, наче льодяника,
Дай мені нею прочистити голос!..

А сьогодні мені знову наснилося,
Що я стою на краю провалля.
Господи, Господи – де ж Твої свідки,
Де Твої ловці,
Чому вони не ловлять мене у цій безодні?
Ось вони стоять – обабіч дороги.
І кожна їхня сторінка волає:
«Прокиньтесь! Прокиньтесь!»

І я прокидаюсь.

його очі
чорні-чорні –
чорніше, ніж ніч,
яка зоряним простирадлом
накриває шахтарське селище;
чорніше, ніж вугіль,
який він рубає
день за днем,
ризикуючи життям
в шахтах,
які не реконструювалися
тридцять-сорок років;
залишаючи своє здоров'я
в пронизаних
вугільним пилом та метаном
штольнях.


підстрочник:

его глаза
чёрные-чёрные –
чернее, чем ночь,
которая звёздным покрывалом
накрывает шахтёрский посёлок;
чернее, чем уголь,
который он рубит
день за днём,
рискуя жизнью
в шахтах,
которые не реконструировались
30-40 лет;
оставляя своё здоровье
в пропитанных
угольной пылью и метаном
штольнях.

пакетик чая,
чашка кипятка,
три ложки сахара,
немного коньяка…
сердце спотыкается на рифме…
мотылёк танцует
перед невидимой преградой стекла…
твоё лицо
отражается в ночном окне
рядом с моим…

подстрочник:

пакетик чаю,
окропу кухоль,
три ложки цукру,
крапля коньяку…
серце спотикається на римі…
метелик танцює
перед невидимою перешкодою скла…
твоє обличчя
відбивається у нічному вікні
поряд з моїм…

заприсягла волошка горній тиші
бризнула радість з-під ппелюсток вій
в мені - волошка запалила ніжність
сповідаюсь у любові таємно
Единокоханій
Богом звільнений - бродяга шалений
2011р.

вони
ледь-ледь
зводять кінці з кінцями.
копійки, які вони заробляють,
не встигають зібратися у гривні –
вимиваються витратами
на їжу, комуналку,
проїзд на роботу та з неї…
одягнути дітей…
сплатити шкільні фонди…
купити нові черевики,
бо старі вже зносились…
багатії втратили залишки
відчуття самозбереження –
купають у шампанському блядей
і виставляють своє світське життя
на TV…
криза з'їла останні заощадження,
а в олігархів зросли фінансові статки…
безвихідність…
безнадійність…
безперспективність чесної праці…
але
в глибині їх сердець,
як щойно зачатий малюк,
вже ворушиться Революція

02.09.2011

тече по вулиці людський
стрімкий
потік
із року в рік…
із року в рік…

всю ніч – суцільна маячня –
тобою я невиліковно хворий…
дим сигарет і кава чорна –
початок дня.

02.09.2011

стоячи над прірвою,
яка в середині мене,
я вдивляюсь
у цю чорну безодню

і вона
лупає очима у відповідь.

01.09.2011

твій голос
впливає на мене,
як легкі наркотики.
торкання твоїх пальців –
як удари електрошокером.
твій погляд –
і мій п'яний корабель
стогне нагніченими щоглами,
напружені жили вітрил
женуть його під натиском вітрів
в незнану далину
до пряних берегів
твого кохання.

31/08/2011