Я хочу тебе сховати,
У тайну давнього міста…
Де я королева-мати,
Опіка сину не тисне…

Дам тиху йому пораду,
Бо я ж таки царівніша.
Він, чоло схиливши, слуха,
Матуся не схоче гірше…

Я буду ходити замком,
Тихенько сидітиму в кріслі,
Дзеркальні раптові уламки
Зі скелі кидатиму, звісно…

Я хочу тебе сховати
В чарівність далекого міста…
Чому королева-мати
Тебе не слухалась, грізний?..

2012

Зриваєш, немов черешні,
моїх сновидінь години.
В руках твоїх, нетамтешня,
шукаю чогось невпинно...
Обіймами в позачассі
стискаєш до сліз солодких...
Щасливі ми чи нещасні?
Нам дане ж - таке коротке...
А літо ще зігріває
життя заземлені наші.
В черешневім гаю,
у сонячній чаші...

(2012 р.)

Я ОДИН,
як у степу сизий дим.
Я НІХТО, -
Іду чумацьким шляхом
Крізь віки.
Лиш спалахи зірок-болідів
віщують славну вдачу.

Навколо мене безліч друзів
Готових у воду холодно-гарячу
Заради руху.
Але один я – срібний Пан НІХТО,
Оселедець закрутив за вухо.

Мої думки розганяючись швидко,
як атому ділення незбагненні риски -
- Білі Птиці - сповіщають Світ Гарячий –
про халепу невідомих зисків.

Сонце Даж-боже
підніматися з-за синіх гір
знаходить змогу, топити лід недоторканої
– чорної тривоги.
І Ми без сумніву приймемо скупі дари,
Всевидячого Ока.

А Бог каже: «Доля неодмінно все владнає
Відведе лихо, наверне нових друзів,
Негоду подолає»,
Всіх, без розбору – «ПОСТАВИТЬ на МІСЦЕ».

І Я іду своєю дорогою,
Через натовп, глум та сліпоту,
З цією, полохливою тривогою,
З важливою як всесвіт насторогою
І болять зіниці,
і крає серце вічне незбагненне.
- Я ОДИН.
- Я НІХТО.

Я.Мамай.24.06.12р

знаєш а літо таке сухе
віщих два роки поспіль
крила обірвані бідній психе
місяць не бачить небо глухе
висохла зранку постіль

вічності ми не скидали з чола
крапель в сузір’я Ліри
від Геркулеса до Лебедя йшла
рими пощезли згорівши дотла
силаботонічним верлібром

знаєш а літо таке палке
вмерли у хмарі грози
сонце в зеніті немов у піке
віршу скінчилось слово летке
далі вже просто проза

знаєш чому літо таке гаряче
я за тобою більше не плАчу
я взагалі не плАчу
я плачУ спеці
податок на додану радість
з украденого щастя
літо не напивається
ні моїх сліз твоїх слів
ні моїх слів твоїх пліз
ні вогню наших сердець
осінь нап"ється моєї крові
і витече у світ дощами

09.08.2012

Сьогодні занадто пізно
Сподіватись на Бога.
Бо МИ втратили темп поступу,
Славний Дух перемоги.
Взята за горло Слава,
вузькою стала дорога.
Мінлива наша Вікторія,
Як та шльондра
Дрижить у кущах,
Як мале
й бідолашне дитя – небога.

Впала у прострацію
– Українська Нація.

Сьогодні не час
Гукати на допомогу
Всесильного, Мудрого,
Всюдисущого Бога.
Сьогодні кожен із нас
Має всі настороги
І всі важелі впливу,
тому зобов’язаний
збиратись в дорогу.
З Холодного яру
відчувши Дух Перемоги -
подолати Гідру,
Потвору -Тривогу.

Вивести із прострації
– Українську Націю.

Підступ, обман,
зло з прокляттям,
бандитську-окупаційну владу,
знищити швидко, як шкідливих
мерзенних гадів.
Немає часу на помилку,
вчепитися зубами
ворогу в горло,
маємо миттєво і радо.

Для перемоги
Української СЛАВИ,
Святої нашої рідної МАМИ,
За для Слави героїв,
Швидко спішимо,
прискоримо
крок наш залізний,
Співзвучний
тисячам кроків залізних.
Слава, Слава, Слава!!!

Вийшли з прострації.
Сяє у віках
– Українська Нація.


І тоді, після всього,
згадаємо Бога –
і дамо йому,
правити знову в мирі,
Вже не малими і куцими дітьми,
а Героями Славними,
які правдою підбиті й щирі.

ЯМамай.30.05.12р

І. Г…
Нелегко, певно, бути пародистом
І зустрічатись до лиця лицем
Тобі, Іване, з творчим товариством
Не десь на сайтах, а в житті, живцем?
Бо може хтось ображено зронити
Не сльози страху, а відвагу слів,
І доведеться слухати досита
Тоді все те, що чути не хотів.
На жаль, не всі уміємо й готові
Полову відрізняти від зерна –
Здається очевидне загадковим
І сумом віддає сміховина.
Та марна річ в яскравій позолоті
Твоїх книжок шукати нам іржу
На лицьовому боці чи звороті,
Як і в житті од тебе поблизу.
Бентежно – соромливий, як годиться,
Бо до лукавства й хитрощів не звик, –
Розповідаєш наші небилиці
І не відводиш погляд свій убік…
09.08.12

Сонце – ромашка. Пелюсткові хмари.
Ніжно пелюстки осіли на трави.
Листя любистку в блискучих краплинах:
Бігало сяйво в квітучих долинах.
Сонце подалося морем до мрії:
Човни – пелюстки біліли на хвилі.
Сонце торкнулося серця легенько,
Умить запалало коханням серденько

Не стискати між пальцями простір.
Хай горить горизонт і бруківка.
Вишиванку продати попросять
Українку.

Я у черзі за щастям дев’ята.
Не збивати людей з пантелику.
Ця країна безкрайньо багата
І велика.

Навіть всі благородні чесноти
Тимчасові. Підведено риску.
Впало сонце з широкого гроту
В повну миску.
6.08.2012

Я бачив падіння зір…
Але, щоб ціле сузір’я …
Налиймо вина на двох…
Не пиймо…
Не до похмілля…

* * *
О совісте, найкращий ти суддя,
До тебе я приходжу загодя.
Скажи, чи справді судиш ти так само –
І президента, й кожного вождя?

Ці погляди вічні, як небо над сивим лісом,
коли на зорі роса, як мільйони сонць.
Ці очі – чудна таїна. Як у цьому місті
така народилась? Тут електорат і соц-
забези, як змісти народжень дітей. Халява,
медова до часу. А час – без’язикий кат…
Сусіди казали, що мама – пропаща лярва.
А в тебе он очі, як небо. Говориш як –
мов сиплеш насіння, мов пісню лунку заводиш.
У тебе не серце, а сотня в одній сердець!

… Чумазе дівчисько тягло із криниці воду,
А з хати до неї: «Бігом, бо тобі кінець!»

Комашинка-мурашинка
Заблукала у траві
І шукала шлях додому
Не годину і не дві.

Від мурашника далеко
Мимоволі забрела
І тепер зітхає гірко,
А довкіль - чужа трава.

- Не журися, бідолашко!
Я на поміч поспішу.
Бачу он твою хатинку
Між кульбаб і споришу.

Ти мене, мале, не бійся!
Комашатко, не тремти,
А залазь на цю стеблинку -
Скоро вдома будеш ти.

Незабаром я доправив
Мурашинку до рідні
І цей день всміхнувся тепло
Комашині і мені.
2012

Ось бубон той, ось той горіх,
що за ніч виріс коло шатер,
і ніч бреде – стара, як мати,
з важкими відрами гори.

За нею духи, мов коти,
за нею і вітри, і ватри,
тим чотирьом, що йдуть на страту,
вона не в силі помогти.

Бо вже найменший змок і змовк,
іде, не бачить і не вірить,
що сніг на нього ікла шкірить
та завиває, наче вовк.

Його тремтіння молоде,
його душа – тонка, як липа,
під лезом гілочкою схлипне
і тихо на сніги впаде.

Піду, як розійдеться дим,
піду, лиха і вирлоока,
над ним труситися, допоки
уся не витрушусь над ним.

Й зостанусь там, у вишині,
аж поки з нетрищ розсохатих
на мене вийде чорна мати
і кине відрами об сніг.

Я тебе не чекаю сьогодні у себе у гОстях
Не малюю яскраві ніким не прочитані знімки
Я з тобою не граю ні в карти, ні навіть у кості
Бо з руками у мене проблема, немовби в каліки

Я все мрію тебе пригорнути до себе безбожно
І заглянути в очі, немовби німе цуценя
Від твоєї байдужості зовсім мені не тривожно
Бо розгорнуті руки шукають тебе навмання

Я тебе не благаю шукати мене серед інших
Пробиратись до мене крізь стіни, чи може крізь терни,
Відчайдушно мені призначати усі твої вІрші…

… я тебе не благаю… та хочу все ж цьОго нестерпно…

Та вдар своїм лихом об землю!
Поможе - в роботу вдаритись?
А зустріч – вчорашнє марево?
Даремно, ти ж знаєш – даремно!!!

Коли перейшла світами,
і снами незнаними танеш,
нікому яких не повідаєш,
то лихом – отак – об землю!

бо істина
древня
незвідана
засяяла вже
над нами...


2012

Так матриця уяви, мов господар,
породжує і погляди, і сміх,
і той, вчорашній, як чорниця, гріх...
А ягоди – в полумиску сьогодні...

І ти береш до кави смакоту,
у цукрі спогадів, по ложечці, неквапно,
бо їх – нема, а кава – ось, отут,
гіркого щастя вистраждана крапля.

2012

Ген, за виднокраєм
літа дні зникають,
не збагнеш, як яблук натрясе нам Спас.
Звук трембіт лунає
і стікає плаєм,
на прощання з літом закликає нас.

Осінь молодая
із-за небокраю
ніжно манить літо тремолом струни,
а воно навзаєм
з нею заграває:
«Ще осіннім царством, осене, не сни…»

Як серпневі роси
висріблять покоси,
подарує літо щедрий урожай,
ти вплетеш у коси
золоте колосся
і махнеш рукою: “Літечко, прощай!.."

Літо, літо, літо,
в позолоті жито,
а на сіножатях різнотрав'я дух,
дай упитись, літо,
липи буйноцвітом,
не спіши тікати ген — за виднокруг.

2009 (09.08.2012)

На вікні помаранчеве літо втікає додолу.
Підвіконня блищить різнотрав'ям солодких медів.
Навіть по-особливому пахне в копиці солома.
Ще один календарний листочок безслідно дотлів.

Ось на призьбі коточок сідає і гріє свій носик,
бо кому не хотілось ще раз колисатись в теплі?!
Ще потрошки прогріє вітрець натомлене сонце,
а під вечір стрічай швидкоплинний театр тіні́.

Не втікає з-під ніг лиш земля пишногруда, гаряча.
небо змінне завжди у зірниці своїх миготінь.
Треба бути черствим, і душею безмірно незрячим,
щоб іти по дотичній, минаючи кра́су і світ...

Це перед-час. Готуюся до злив.
Достигле серце проситься із гілки.
Перед сльозами – вже ніяких слів,
А після них – лиш дихання, і тільки.

Це передмістя. Це його печаль –
Час після жнив, і час перед димами.
А в мене час – не той, що після вас,
Ще трохи той, що порівну із вами.

По перед-часу – буде після-час.
Та він – прудкий, і в руки не дається.
Бо, мабуть, знати, що там після вас,
Це так, як знати, що там після серця.

Я - вільна птаха, що смакує небо!
Я - вітру повінь, де повзе межа.
Маленька цятка мрії - понад верби,
Де іншохвильна висне мережа.

Я - дика частка стонченого світу,
Горянка духу, знаджена увись!
Я - схимниця, не скорена обіту,
Патлатими надіями кудись...

Тобі мене вловити не судилось.
Стриножити у со́бі - не дано́!
Я - річка, що нестримано розлилась
Обійстям вічності давним-давно...
(7.08.12)

Неспівоча пташина - твоя молода сивина -
Розгорнула крило і, збентежена, знову принишкла.
Три миттєвості літа, - й життя розбивається на
Три верлібри казкові, на три золочені горішки.

Перевтілення тіл у розніжений сонцем бурштин,
Переселення душ у квіткові тільця безневинні,
Та окрилений вірш - три миттєвості щастя. І ти,
Мій король польовий у ласкавім пилку ластовиння.

Три миттєвих бажання... Який пере-літній мольфар
Цей божественний голос між нашими пальцями виснував?
Закотилась моя недзвінка полуднева строфа
В золоту шкаралупу горішка і сонячно зблиснула.

2012

Справжня слава почалася з болю.
Зірка моя – пташка золота –
Пуповину спалить – буде воля –
Глибочезна срібна висота,
Що п’янить, немов вино зі снігу.
Пахне кров’ю й димом золотим.
Я пишу свою прощальну книгу,
Сонцю помолившись перед тим.

Шрами – поцілунки злої долі –
Навхрест на душі моїй лежать.
Адже я, поет, – все більше воїн
В світі, де закон вогню й ножа.

А моя поезія солона
Хоче жертви...
Так в усі часи,
Якщо ти народний, не салонний,
І в тобі космічні голоси.

Я плачУ.
Не плАчу.
Океанно.
Окаянно у мені і скрізь.

Спить душа, порвавши три баяни,
Вмерти відказавшись навідріз.

Проклятий, немов моя країна,
Ще росту... пасу свою тоску.
Друг старенький вистрілив у спину,
Й так свинцеву від бандитських куль.


Прийде Муза.
Буде кава з тортом.
Висота перейде в глибину.

Світ цей чистий, наче совість чорта,
Переллю у серце – і засну...

8 серп. 12.

А в жизни может быть и так:
Никто и ничего не просит.
День завершу, повешу знак
«Я запертА. На переосень».

Переживу, перелюблю,
И пережду, и перебуду.
В себе я осень пересплю,
А завтра снова завтра будет.

В берлоге словно, мне снега
Перезимовывать в советах.
И перекладывать в руках
Тепло зимы и холод лета.

А там, глядишь, и распахну
Любовью сделанные двери.
Вот только на скамье засну
С осенней тишиною в сквере…

08.08.12

Не чув мелодій він чудових
Симфоній Баха, солов’їв,
Риторику тупоголову
Чи матері ласкаву мову, -
Весь світ для нього занімів.

З дитячих літ в глухій оправі
Душа витерплювала біль.
Він силився в тремкій уяві,
Як люди, мовби для забави,
Пускали мову з язиків.

Зате він слухав почування
І серця говір тихий чув,
Покори штиль, грозу страждання,
Душі принишклої зітхання
І нерва реактивний зсув.

Компонував нетрадиційно,
Не бив себе бичем принук,
Щоб звук мелодій піаніно,
Чи вітру шум із України
Пускати у негайний друк.

Він осягав глибінь істоти,
Сльозою серця слухав, як
Шоломотять небес висоти
Й на запитання Бога: хто ти?
Промовив: Твій синочок я!

Різноголосся.
Різнотрав’я зваб. Сонети.
Ніч солов’їна.

Плоди цвітіння.
Круті дороги, злети сил.
Вершини віри.

Буяє липень.
Уста медами. Море.
Чаїний крик.

Попруги сонця
У полоні мрій. Раптово
очманіле кру...

Поміж хмарин
закрались сиві пасма.
Ранет ридання.

Навіщо ти чекав слова зізнання?
Перевіряв, чи зрілі почуття?
А я несла своє сліпе кохання
У вир подій, до тебе, до життя.

Несла мов відра, сповнені водою,
Боялася, щоб необачний крок
Не вів до каяття, не став бідою,
Хоч у думках летіла до зірок.

Про тебе мріяла. У мареннях блукала,
Засвічувала жовті ліхтарі,
Коли небес шовкові покривала
Тонкий ховали місяць угорі.

А ти чекав... Скажи мені, навіщо?
Слова, як хвилі, що несе вода,
Розіб'ються. Моє кохання вічно
Світитиме!
Не зрозумів...
Шкодá...

Стигле яблуко падає долі розгойдує тишу.
В свою рідну галактику сонце під вечір піде.
І під небом нічним обережно я тіло полишу, -
зникну безвісти в ніч - літо знову пусте...

Ще ніколи під зорями я не любила самотність.
Жаль, що місяць-Нарцис своїм сяйвом мене осліпив.
Він так схожий на Тебе, далекий, і геть одинокий -
поміж знаків-сузір'їв - по-справжньому так не любив...

Тріпоче серце, проганяє втому,
втікає сон до приязних зірок,
і щось велике, тепле, невідоме,
сплітає в серці чарівний вінок!
Літають мрії понад небокраєм,
сновида-вітер бродить за вікном,
можливо вітер теж когось чекає,
у літню ніч блукаючи Дніпром?
Ріка шепоче так щемливо-ніжно,
ласкаво берег хвилю обійма,
намріється щось, і святе, і грішне,
і щастя більшого, здається, і нема!
Складуться вірші диво-ланцюжками,
відкриють тайну трепетно вуста,
то в серце залетіла світлосяйна
кохання першого пташина золота.

Хтось любить запах haute couture:
Chanel чи від Dior-а,
Або - новісіньких купюр…
Я - не люблю ту флору.

А запах фауни – це мій:
Люблю, як пахне козлик...
Вдихають ніздрі запах змій -
І туманіє мозок.

Але найкращий - солов’я:
Доводить до нестями…
Лише тоді щаслива я,
Як пахну солов’ями!


08.08.2012

В доме себя сидим,
А как будто едем,
По обстановочке взяты неслышным клеем.
Пальцем куда ни ткнёшься,
Везде соседи.
Вместе и поседеем.

Половину из них вот бы гнать с порога.
Проку от них, как водится, никакого -
Разве соли займёшь
Или спросишь, мол,
И у вас нету света?
Ну так одна ведь смета,
Одна пирога.
Одни культурологические условия.

Проку от них - разве зальют
Или сдуру станут шуметь полночи.
А утром бровью
Никуда нас не поведут.
Ну типа чтоб им гип-гип-капут.
Ну то есть чистый срам.
А самая-самая - по утрам
Цокотуха на каблучках
И меня не хочет.


2012

..а пісня лине як багряна кров
із серця рідної до днк країни
як на війноньку козаченько йшов
зосталася тополею дівчина

і там де річка невеличенька тече
де кущ калини до води хилився
а біль і смуток всівся на плече
«гей-гу» - лунає юнака-упівця

і щоб не плакати народ співа
про рідний край кохання і героїв
душа твоя Вкраїно ще жива
і як ніхто про це ми знаємо обоє…

—Чому ти хвилюєшся, море?
Чому ти не маєш ні хвилі спокою,
Як військо, щомиті готове до бою
з ордою?

Чому ти хвилюєшся, море?
Накочуєш хвилі одну за одною,
вкриваючи вимитий берег піною-
шумою.

Чому ти хвилюєшся, море?
Я можу, як хлопчик, погратись з тобою,
ти ж платиш у відповідь вражою грою
і злою.

Чому ти хвилюєшся, море?
Я хочу впиватись твоєю красою,
а ти накриваєш мене з головою
водою.

Чому ти хвилюєшся, море?
— Бо вічні закони морського прибою
по волі Того, хто створив нас з тобою
з любов’ю!

2003(2012)

Я вас не любила. Надвечір пливуть кораблі.
Одягнена в чорне, і досі виходжу на пристань.
Вже очі прогіркли, вже плечі тонкі і тінисті
конають під вітром останніх вітрил на землі.

Я вас не любила. Я з вами на захід пливла.
Старі Нідерланди. Вже б тут і зостатись, абощо…
Й ченці, наче бджоли, кружляють навколо стола
Й ченці, наче тіні, за нами виходять на площу.

На площі туман. І я знов не дивлюся на вас,
та ваші слова мені все потрапляють під кроки.
Ви ж тільки про листя? Не час говорити, не час!
Я вас не любила. Замовкніть… Замовкніть… Замовкніть…

Ця вогкість вечірня, і рук перехрестя, і слів…
Давайте повернемось. Темно і холодно.
Осінь
напилася крові і важко хрипить у петлі,
мов змучена відьма часів Ієроніма Босха.

Заплетені зорі на дотик серпневого літа
в своїм миготінні вечірнім узори-окрасу несуть.
Ковтає пітьма-старожилка праобрази світла -
розділено землю осонну* на зорі і муть.

Ромашкове літо тепліє - оновлено тричі.
Скидаючи шати щоденно в гаю пожовтішав спориш.
В цю ніч буде дихать, наповнено запалом дихать
переспів гримінь серпанкових, натомлених тиш.

Здається у небі сьогодні не бідний художник -
он там аквареллю, а там понад тинню - стікає гуаш.
Це - безмір фантазій, це трошки серпнево-тривожне
мінливе, погоднє, вечірнє серцебиття...

Старий ти чмир (я – молода!)
І обростаєш мохом,
А я бурхлива, як вода!
У тебе що, крім льоху?

І сам, як льоха (тьху – кабан!),
Заріс увесь щетиною,
А я учора в кегельбан
Ходила… Глянь, як дині,

У мене перса - і стрункі
Та довгі ноги звабні…
Хлопи за мною, як струмки
Гірські, летять, нахабні.

А ти лежиш, старий шкарбан,
І крекчеш до півночі...
Тобі на лобі я би жбан
Розбила так охоче!

Ти був колись, а я – тепер.
Між нами - лиш минуле.
Хропеш у хаті, ніби вепр!
До мами я гайнула!


08.08.2012

Мих. Саченку

Ще любили ми всі однаково
І вождів ще вітали весело
Прапорами кольору маків,
До "Червоної книги" занесених.
Ще такого ніде не бачено -
На горищі у баби Насті
Духом сіна було освячено
Найвеличніший символ Нації!
Він світився такою цнотою,
Що забудешся й про еротику...
Я від нього бажання всотую
І п'янію від того дотику.
Перед ним на коліна падаю
І вчуваю відгомін епосу;
А горище відгонить ладаном,
Чебрецями і цвітом вересу.
Місяць нашими бавиться долями -
Над вербовими висне вежами,
А цупкі лопухи долонями
Гладять литки, на сіні одлежані.
Хай дорога важка ще ториться -
Єдність колосу й неба збудеться.
Символ Нації, той що в Моринцях,
На горищі отім - не забудеться!

2003р.

Ночі
Індигове вариво
Порами в шкіру сочиться,
Лащусь – безумна вовчиця,
Місяцерунно оскалена.

Гостро
Заточені кроками
Позавчорашні дороги.
Крилами генія злого
Мічено дні мого спокою.

Повня
По вінця наповнює
Холодом вистук сердечний.
Небом готова до втечі,
Зіркою втишуся сонною.

Зникну
Гранатовим зерням і
Сіллю присмачивши спомин.
Спазм обперізує лоно,
Видих виголчує тернами.

Дика
Чи просто нескорена?
Вигин хребта розтинає
Ніч по-живому. Не-зграя
Буйно-графітово-зоряна…
8.08.12

А та геометрія в’їлась конкретно…
Снує у повітрі до болю нестерпна.
І тут паралелі, і там паралелі…
І ми як ті лінії в прісній постелі.

Як ті піраміди Каїру… Пустеля.
І хамелеоном міняєм пастелі.

А вектори наші наблизили стріли
Змінили маршрут – компроміси летіли…
Параметри – мудрі, розмови – грейпфрутні,
Напитились гріхів у час «ікс» пополудню…

І сито_голодно блукаємо світом....
Якщо у Едем, то з тобою!

...та літом!

Твої очі навпроти
бачу,
Не сумую, не злюсь,
не плачу.
Просто в них голубінь
гаряча.
Не скажу, промовчу.
УтОну
У солодкій дикій
утомі -
У твоїх очах -
несвідомо.
Чи жива ачи ні,
невагома...

*

Як тільки вітерець подме,
Ряхтить
На небокраї, наче ніж, вітрило.
Безбожно крає крам
Безкрайньо голубий.

Мої мрії розлетілися, мов дим...
Із жаринок залишився тільки попіл.
Ще ніколи не боялася так грім,
і тепера без надії і без волі...

Мої мрії теж захоплені були
світом в темряві, акустикою ночі.
І я впевнена, що то приходив Ти,-
без свічок лишив холонути на площі...

Як ніхто - Тебе прощаю, то табу...
Мабуть, треба так, щоб мрії розлетілись.
Я хотіла жити, а тепер умру...
Бо із тисячі - один-таки змарніє...

..вот и Ворон в небе замер
песен не поют…
Смерть в гостях... - идет экзамен
нищим подают…
вновь Свеча горит устало
сльозы в унисон…
и кому-то дурно стало
неужели Сон?!…
но могила как траншея
мысли-виражи...
рядом с ним по грудь… по шею...
и
как буд-то жив…

ах как больно... больно... больно...
2012.

Уламки світу тануть у вогні
під ноти похоронні нависні...
А літо розплескалося життям,
цвіте духмяним квіттям тут і там...

Печаті в серці - опіки рясні,
і знову думка - хоч би уві сні.
Посеред днів, навкруг таких п'янких...
Посеред нив зелених - літа сміх.

Уламки щастя тануть у сльозах,
коли на наших плечах - муки знак.
А, може, то - короткий сон лишень...
Ще трохи - і прийде нарешті день...

(2012 р.)

Ходжу кудись. Якісь долаю кола,
де людський плин ні стишить, ні спинить…
Ти гордий. Ти не падаєш додолу –
і вже мене ні любиш, ні виниш…

То добре, що живіша хоч за мертву,
ще жменька є жалів і сподівань…
А хочеться ж на тебе обіпертись,
а хочеться, щоб кружма голова…

А хочеться дзвінка посеред ночі,
такого… що… ну як ти не пусти?
Щоб був ти несподіваний, як злочин,
і мов покара – неминучий ти…

Хто то іде в снігах?
Хто то намуляв плечі?
Вечір – і той погас,
і відступився вечір…

Пасма, вогонь і дні,
очі – іконостаси…
Як би ж оце мені
в ноги йому упасти!

Змити ті чорні дні,
роки оті недбалі!
Боже, зішли мені
терни його й печалі!

Що йому дам іще –
муки свої, молитви?
Тільки дихну в плече
й більше не схочу жити…

Може, про біль повім?
Може, в руках розтану…
Що я – отій крові,
що причаїлась в ранах?

Що я – отим мечам,
вічно до крові ласим?
Свіченька я, свіча,
в божих руках погасла…

Хіба я хотіла? Хіба я, коханий, хотіла
Цих хижих гонитов, грачиних плачів у верхах?
Я ж, наче рибина, снувала між зел своє тіло…
Я ж, наче людина, втікала до стемнілих хат…

Чи важко було? Таж так само, як жити під льодом!
Ні, я ще глибока, ще біла, немов полотно…
Та хтось розгойдав, ніби гілку, журу і свободу,
Хтось яблука сиві, мов камені, кинув на дно…

Отак і живу – тільки мул і зогниле паліччя…
Я вже не пливу, а човни надо мною пливуть.
Пливуть і зникають. І хтось у човнах мене кличе –
й слова, наче зела, влягають мені коло вуст…

Я побуду з тобою… я тихо з тобою побуду…
Розповину твій пояс і лати важезні зніму.
Божеволій прощанням… цілуй мої сонячні груди,
по вугіллі гарячім зайди в мою срібну пітьму –

хай підождуть хорти, поки я ще побуду з тобою!
Хай німіє рука! Хай з курильні пахтить базилік…
Я повисну над пеклом, я впаду на каміння луною –
розпізнаю краї і велю тобі голосом рік:

Стамувати мене і весь світ по мені розтрусити –
хай засяє живіт, хай над лоном полин зацвіте!..
Загнуздай мене в ніч, табуном потовчи мої квіти,
об каміння розбий шумовиння моє золоте…

Я тоді розтечусь, розженусь по тобі, розіллюся –
навесні вже ні болю, ні сну, ні розлуки нема…
Водопіллям течуть із-під ніг мої білі обруси,
вигорають сніги… білі гуси летять на лиман…

Ти заховаєш його в чоло
Він заховає тебе в чоло_віка
Вечір повільно пливе човном
Добре що місто човнові втіха
Ти приховаєш своє чуття
Він приховає свою чуттєвість
Досі цікавишся де він як
Не розуміючи хто він для тебе
В жмені тримаєш два коло_ски
Він себе стримує коло тебе
Досі цікавишся де він з ким
Брешеш про наміри та потреби
Ти заховаєш його в слова
Він розкодує тебе слова__ми
Ти приховала чолом жнива
Зерна ж посипались рукавами

***

Нестигла нива, холод, більше ніж…
ніж у твоєму серці – холод.
Ти не стомився, не голодний, ні…
але без світла, як у схові…
Ти сам собі і у собі як сон,
що якнайдалі без розмови…
Столітній з місця зрушив терикон,
ламаючи усі основи…
Я не вловила суті сходжень ще…
бо як на мене: є моменти…
Та схрон навіщо..? Бомбосховище
невже й сьогодні перманентне?

І пілігримом липня – соняшник,
мов парусник застиглий в дрейфі,
під сонцем лагідним свій лик
До мене повернув латентно.
О, Боже правий! Це ж яка краса!
Це ж вповні сонце, літо, диво!
Це – Верхосулля, тиша і яса,
краса і вбогість… Мливо... Мливо!

І знову повертаючи у сон,
мов посковзнуся у провалля…
Звучи тепер мій ніжний камертон,
і серця стук верни з вигнання…

Я сьогодні з тобою побуду,

потону в прохолоді ночей,

про земне все на миті забуду,

полечу у бездонність очей...

Там немає пасток і обманів,

не спіткнуся, бо темряви теж,

там немає залізних капканів,

там є легкість і спокій без меж...

Я ставатиму птахом на волі,

хоч на мить поки що, та нехай,

розправлятиму крила ще кволі,

ти не йди, а ти просто кохай...

Я ставатиму морем, що кличе,

потонути, в якому не жаль,

Я ставатиму ближче все, ближче,

ти не йди, а ти просто кохай....