Чому ти так зі мною чиниш,
У чому завинив тобі,
То знов покличеш, то покинеш,
А я горю немов в вогні.

Невже живеш моїм ти болем,
Що виливаю у віршах,
Навмисно мої рани солиш,
Щоб плакала моя душа.

Невже настільки ти байдужа,
Самозакохана й пуста,
Невже в твоєму серці стужа,
І кам’яна твоя душа.

Тоді скажи із ким кохався,
Із ким горів в ночах вогнем,
Кому навічно я віддався,
Опавши цвітом хризантем.

Відкрий мені природу таємничу,
Пізнати дай хмільне єство своє,
Вродливі риси ніжного обличчя,
І впевнитись – на світі щастя є.

Ні! Заховай у потаємні надра
Краси своєї найсолодший дим,
Аби снагу в собі будив я зáвжди
Непізнаним , невіданим отим…

22.09.12

Вільний переклад
«День ушел, убавилась черта» С.Есенин
День пішов, потоншала межа,
Близьким став, щасливий день відходу,
Ріжу легким словом, мов ножем,
Таємниці літ прозору воду.

У блакитних струменях душі,
Б’ється піна, що роки скипала,
Що німим докором таврувала,
Смуток виливаючи в вірші

З кожним днем більше стаю чужим,
Я до тих із ким життя зв’язало,
Все тому, що в полі у межі,
Тінь мою від тіла відірвало.

Неодягнена вона пішла,
Кинувши мої зігнуті плечі,
Де-небудь вона тепер в далечі,
Іншого навіки віднайшла.

І себе даруючи йому,
Що був я, навіки позабула,
Породивши у душі пітьму,
Моїх віршів так і не почула.

В них пишу про не забутий бренд,
Їх відлуння бродить за горами,
Що у снах цілую я губами,
Тіні позабутої портрет

Текст оригіналу

День ушел, убавилась черта,
Я опять подвинулся к уходу.
Легким взмахом белого перста
Тайны лет я разрезаю воду.
В голубой струе моей судьбы
Накипи холодной бьется пена,
И кладет печать немого плена
Складку новую у сморщенной губы.
С каждым днем я становлюсь чужим
И себе, и жизнь кому велела.
Где-то в поле чистом, у межи,
Оторвал я тень свою от тела.
Неодетая она ушла,
Взяв мои изогнутые плечи.
Где-нибудь она теперь далече
И другого нежно обняла.
Может быть, склоняяся к нему,
Про меня она совсем забыла
И, вперившись в призрачную тьму,
Складки губ и рта переменила.
Но живет по звуку прежних лет,
Что, как эхо, бродит за горами,
Я целую синими губами
Черной тенью тиснутый портрет.

Цариця Раті вправною була
І мала ліжко в формі циферблату:
Годинникова стрілочка мала
Секундну доганяла там завзято.

На циферблаті цифр є шістдесят.
А в Камасутрі - поз є плюс чотири,
Та Кама й Раті мали всюди блат -
І розділили міру ту без міри.

На циферблаті що лиш не було!
Але для них - не дуже надзвичайно.
Секундна стрілка шкрябала об скло
І парувала чашка з чорним чаєм.

Годинник клацав сотні тисяч літ,
Чи квадрильйонів квінтільйонів двісті
І залишали стрілки часто слід -
Не вісімсот, а вісім раз по вісім.


25.09.2012

жовті долоні в дерева
хмари незграбні важкі
тягають небом черева
ніч наступа на граблі

квітів обвітрені губи
втратили смак без медів
вітер у пестощах грубим
став до осінніх дів

котяться вниз горіхи
в пальці пошерхлі трави
скинувши тьмяні доспіхи -
каштанові до булави

купи тримаються жолуді
в хвилястих пасмах дубів
зайцем пробігся полудень
по бурих шапках грибів

зимно калина солодшає
багрянець чіткіший щодня
висохле літо волошкою
сперлось на мокрого пня

звило гніздо й лишилося
в теплі пережити дощі
і серце його покотилося
клубочком в тернові кущі



вересень, 2012

Пір"їнним дотиком торкаюсь твОго тіла,
Пронизлим шепотом віршую я інтим,
Як заклинання. ТвОя шкіра ніжно-біла,
Мов осінь, вкрилася відтінком золотим
При світлі місяця старого й мерехтінні
Аромолампи... У повітрі аромат
Із феромонами твоЇми у сплетінні.
Ми стрілки часу в позах, ліжко - циферблат.

я прикинусь почтовым голубем
опрокину твои сомнения
в самом белом на небе облаке
ты скажи одно: - с возвращением…

объедимся взаимной радостью
убедимся, чтоб было убрано
все пароли и явки - к адресу -
на иные планеты угнаны...
2012.

Я сама собі буду Слово!
І сама собі буду Закон!
Хоч не литиму вашої крові,
Не помолюсь до ваших ікон.

Я не стану для вас рукою,
У яку запихнуть прапорець,
А опісля кривавого бою
Як на Бога надінуть вінець.

Не на смерть на Голгофу йдете!
Не пророки ви є, - Фарисеї!
Говорити навчились, проте
Нам вже годі закваски тієї.
18.10.10 р.Б.

речь это камень, бреющий рябь речную -
бег отражения вдоль отторжений;
речь это ревность -
я говорю, ревнуя вас к человечеству (оптом дешевле);
речь это все пустое и все вранье, часто не видно смысла, а чаще сути;
но - я люблю вас, видимо, больше слов: с кем бы вы ни были счастливы, будьте.
будьте.

А я хотіла лиш одне - любити,
Щоб мати змогу приносИти в дар
Життя своє. Щоб був хтось поруч. Жити
Без монотонних буднів і примар.

А ти хотів, щоб все було за планом.
Ти лиш забув, що я - не телепат,
Не робот, що виконує програми:
Всміхайся! Стій! Ану, бігом назад!

Ти вбив мене! (Так,так тобі вдалося).
Зламав, принизив. Просто розтоптав.
Чи це прокляття злих людей збулося,
Чи так життя приноситься у дар?

А я хотіла лиш одне - любити...


24,09,12

Прекрасна осінь, як же ти прекрасна,
ще тепло-тепло, холоду не чуть...
Прекрасна осінь тим, що своєчасна,
Із нею легко в зимну рушить путь!

24.09.2012

Я люблю тебя, осень сонная.
Бабьим летом ты щекочи меня.
Быть мне росами орошенному.
Зазеркальности за собой манят.
Засмотревшийся в твое солнце я,
одурманенный цветом вереса,
затуманенный и задымленный
терпким вкусом хмельного хереса.
И в пути с тобой, осень сонная,
то ли весело, то ли слёзно мне.
Вслед за рыжими, осень, косами
по пятам иду, вместе с вёснами.
Я дождями твоими поеный,
не напьюсь твоей грустью синею.
Боль несу тебе раной ноющей -
возвратишь её, непосильную.
Колыбельную напою тебе
я борвеями многозвонными.
И в который раз я умру в тебе…
Я люблю тебя, осень сонная…


2012

Послідній день на Землі!
Все минуло швидко-швидко
Пролетіли наші дні,
І нічого вже не видно...

Пролетіло все кудись.
Десь лишились наші цілі,
В Вічність ми всі подались,
Хоч завжди кудись ми бігли...

Гнали нас чужі думки,
До грошей, а чи від страху,
А тепер пропали ми,
Не знайшовши свого Шляху...

епілог:
Серед тисяч всіх думок,
Відшукай для себе спокій,
Хай свідомість як твій Бог,
Відшукає стан глибокий.

Щоб побачив метушню,
І що час твій є скінченний,
Вибирай з стежок Свою,
Бо для неї є все в тебе!

Проживи Єдиний день!
Тільки зараз! Лиш сьогодні!
Може і тобі прийде,-
Стан Високий, стан свідомий.

Дякую :-) 22.09.2012р.

Рутина роботи – прутами аж хльоска!
Вагон, залізниця й вона, жовтокоса.

Підбори парадні - бо зміни початок:
Потік пасажирів затис, мов лещата…

Дощі із лимоном, чаї із вітрами,
Матраци, набиті нічийними снами…

Чиїсь по плацкарту найпершенькі кроки,
Й довірою дихає верхня гальорка…

А та жовтокоса, красуня колишня,
Дає всьому раду – і гамору, й тиші…

Як вільна хвилинка майне серед ночі –
Вона – ніби сваха, що викупу хоче,

Немов «перезрілка» з молочним потічком,
Або та шмаркачка, що цілить у відчай…

Вона пише вірші, нехай і наївні,
Про те, що не сталось, та станеться нині!

Чатує терпляче на справжні стосунки –
Такі, щоб найвищої проби й ґатунку.

Хронічно хворіє на міфи про Гошу*,
І поглядом тре чоловічі підошви,

І подумки пхає скелет самовару –
Невже ж помічник не знайдеться до пари?!.

Хтось гляне: хороша!.. Та вже ж, не безродня!..
І знов, до наступного вірша – безодня…



*Гоша – герой фільму «Москва сльозам не вірить», мрія самотніх жінок (кому за сорок).

13.08.2012.
Поїзд "Львів – Дніпропетровськ"

Що мені є з тими крилами?-
Творче мій, роздивись!
В'їлася кігтями сильними
темної ночі рись.

Рвала надію утомлену,
віру в Калинорай.
Спалах опальний спомину-
зійшлий з ума Єфай.

Як я зомліла крилами,
що виносили в лет
босу мене, але силами
сповнену вповні? - ет!

Свіжий надрізе нації,
смолами випікай
люду цього прострації,
гарту укріплюй плай.

Що мені є з тими крилами?
Творче, ізший цю рвань -
знаками неба правдивими,
Сонцем - од спотикань.

Їй підкорилось все –
стежки, дороги і шляхи далекі.
На службі в неї – творчість і натхнення.
Перо жар-птиці у руці, а з під-пера –
вирує, б’ється джерельце,
словами повнить потічки і ріки,
верстає сторінки життя.
Сторінка кожна – сонячний кружечок,
вона – у центрі, промінцями – діти.
Малі, великі, і уже дорослі.
Усі – її, і всім – вона,
найкраща подруга, порадниця,
у будень і у свято,
і без канікул, вихідних,
і слів немає кинутих на вітер.
Щодень – весна, вона – сівач натхненний,
і зерно сиплеться в серця,
і врожаями славиться світлиця.
Ота світлиця – прихисток для сотень душ,
як скарбівниця, де найбільшим скарбом – доля,
така, якою наділив Господь, щоб розділити з ним Голгофу.
Там – небо ближче і не холодні зорі,
там херувимів хор виспівує: «Осанна!»,
а небеса відлунюють: «Оксааана!!!»
24.09.2012

Прийшла у гості осінь кольорита
Стоїть тут на порозі , наяву~
Сіріє небо , поменшало блакиті,
Достиглий плід в зернятках бережу.

Колись весною посаджу їх знову,
Тримаю у долонях дрібнотУ ,
Чекатиму на весняну обнову,
Збиратиму плоди в своїм саду.

Ясніє день. Чи ж ранок той згадаєш,
Як смакував нам чай у холодку ?
Підуть дощі,надіюся впізнаєш,
Кусочок літа- гинув нашвидку.

Течуть струмки і творяться калюжі,
Мов в дзеркалі відбиток мого я,
Мої роки -затьмарені, байдужі,
Чи ж пригадаєш як була твоя?

Та все пройшло не жди, я не заплачу!
Сміятись буду в ці похмурі дні.
Прошу, будь другом і я все пробачу
Винна осінь, Чекатиму весни!

вірш видалено

Життя вода- слідів нема,
втопилися в тумані,
та ми пливем до берегів,
що там десь перед нами!

І поки ще ми на воді-
Тримаймось! Дасть Бог сили!
аби лиш віру не згубить-
й до берега доплили!

Уже завересніло...
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло...
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.
І, може, тому весіллю осінь так пасує.

Я переможу! Згодом чи тепер.
На ноги встану, сльози втру рукою,
Щоб жоден відгук мрій моїх не вмер!
Я свій народ ще поведу до бою.

Я переможу! Із ножем у спИні!
В крові, яка тектиме із грудей!
Щоб і в степу, і десь на полонині
Лунало «Слава!» з уст усіх людей.

Я переможу! У ім’я Свободи!
Пліч-о-пліч разом станемо в борні
І крикнем: «Слава Нації й Народу!»
Й таки здолаєм ворога в війні.

Я переможу! Це лише початок.
Я мушу ще багато досягти.
В своїм житті я буду наступати,
Щоб врешті-решт дістатись до мети!

Я переможу! Вірю в свої сили,
Які Господь щоранку шле мені.
Я не боюсь ні смерті, ні могили.
Я не згорю в пекельному вогні!

Я переможу! Навіть якщо згину,
Моя душа ще житиме в серцях.
В очах людей, що звільнять Україну!
В думках усіх, хто житиме в віках!

21.11.2009

куди податись? всюди варта.
на уніформі - карабін.
у пам'ять може? знов за парту,
чи зверху впертись у кабмін?

пройтись по горлу циркуляром.
вівідать вдало унітаз.
(коли іще, отак на шару,
спущу в мережу власний газ!?..)

куди податись? всюди люди.
все заримоване всіма.
у пам'ять знов? їй тісно буде.
у неї теж своя сім'я…

пройтись одним у пори року?
в які? майбутні є резон,
чи напроситись в третє око?..
ні, ще зарано,не сезон…

куди податись? в собівартість?!
туди не встигну, на крайняк
перелистаю давню радість:
своє обістя - Спосіб як…
2012.

*

На берег
море невід закидає.
Улов бідненький:
рінь одна й пісок.
І рве об валуни нитки шовкові.

Покину Кощія, і повернусь до себе.

Почуюсь ще дівчиськом молодим.

Вернусь, бо дідуган уже забембав,

Дарма, що ветха піч і у хатині дим.

Плювати в стелю? – а якщо вернеться

Плювок туди, звідкіль він стартанув, -

Про це не думаю, признаюсь чесно,

Адже мій імідж вже не на кону.

Проте Кощій все крутиться поблИзу,

І я не тямлю добре то чи зле,

Що наші почуття зайшли у кризу,

І в нас із ним не з’явиться мале…

24.09.12

Немає на світі Бога,
Крім Бога, який в тобі...
Крута в його царство дорога,-
Як злети земних орбіт.
Щоб Бога свого пізнати,
Терпінням себе запаси,
Коли доведеться зазнати
Нестачі духовних сил.
Не кожному з нас судилось
До Бога свого дійти,
Його всемогутню милість
З любов'ю в душі нести.
Чи вміємо ми прощати,
Щоб згодом прощали нас,
Чи помсти жахні лещата
Розчавлять прощення глас?
Та попри болючі втрати,
До Бога йдучи - іди!
Каміння гріхів збирати,
Розкидане ще молодим.
Ти храм покаяння із нього
Воздвигнеш в душі, далебі.
Для того, єдиного, Бога,
Для Бога, який в тобі...

Все же зарекаться мы не будем,
Призрачность и тайна, да черт с ними!
Ты мой новый сумасшедший Гудвин,
Я твой ангел бесконечно милый
Также сумасшедший, без пределов,
Также снизошедший с облаков,
Чувствуешь? Мечтами загорелась,
Ожиданье встречи… звук шагов…
Прошлое пускай, оставим в прошлом,
Да, оно любимо, но прошло,
Стоит ли его опять тревожить?
Не везло, ну пусть и не везло
Только впереди то, что искали,
И уже, по-моему, нашли,
Главное – не потерять вначале
Связь из неба в прериях земли.

Чоловік труси вдягнув,
Майку синю підіткнув.
Джинси білі, наче сніг,
Натягнув, спасибі Біг.

Чоловік вдягнув піджак,
На піджак –
нагрудний знак,
На котрому «ВТО».

Зверху одягнув пальто.
На пальто, як раритет,
Одягнув кабріолет.

Зверху одягнув гараж
(трохи тисне, та якраз…)
Ще подвір'я натягнув,
Тином-ременем стиснув.

Зверху наш мікрорайон,
А тоді і регіон.
Головою похитнув
І планету одягнув.

Чорний космос натягнув,
Зорі міцно пристебнув,
Шлях Чумацький – на плече,
Зверху – Дещо там іще.

Подивився всюди
Враз –
У сузір’ї Волопас
Він згадав – забув про час.
Десь годинник мій іде –
Тік-так, тік-так – де ти, де?

Він знімає, мов кайдани,
І моря, і океани,
І машину, і пальто –
БО БЕЗ ЧАСУ ВІН – НІЩО.

Він стоїть в самих трусах
Із годинником в руках
І з балкону, неборак,
Перехожим каже так:

«Головне -
труси вдягнути
Й про годинник не забути!»


24.09.2012

Півнеба осінню затяжно обіймало.
Півсвіту плакало, коли прийшов той день.
Все ніби є, але Тебе не вистачало -
це мов зірвати календар і стерти вересень...

Твоя галактика так втомно розчинилась,
лишивши осад і травневий аромат.
А я ж Тебе, такого, ніжного любила,
передрікаючи на смерть свій юний сад.

Півнеба осінню затяжно охопило.
І як на зло - в очах мелькає чорний крук.
Біда прийшла тоді, коли костри дотліли...
Тебе нема, і вже немає в мене рук.

наше спільне щастя у нашій взаємній скінченності
хто тобі скаже коли не я як шалено люблю
може це світ завмирає у своїй до нас причетності
може в нашому морі блукати його кораблю

що ж хай вивчає найновіше в морській навігації
навіть нами непізнані гавані наші й порти
де шторми навіжені в хвилях найтоншої грації
розливаючись ніжністю душами б'ються в борти



вересень, 2012

Утро морозно-осеннее,
Мы – на пробежку в парк,
Ты - мне - как жизни спасение.
Бег и дыхание в такт…

Воздух врывается в легкие,
Мимо страх хворями слечь!
Новое – значит по-новому,
Значит так надо – зажечь!

Листья нам под ноги золотом,
А над землею – душа!..
Как же мы крепки и молоды,
Как же легко нам дышать!

Как же неистово тянутся
Мысли, и слышу в тебе:
"Милая, ты мое счастьице?"
И я киваю в ответ.

а ось і страти чортобіг
чужими голосами дзвонить.
нас
зашморгом чавити -
гріх.
видовище слабкопогонне…
ми
вуглем малювали хрест
самісінько на роздоріжжі.
а крові...
ой! - потрібна ГЕС.
Хмельницьк забудь,
є
Запоріжська.
Дніпро у зорях
затонув.
солона в смерть,
не звик до цього.
від діда щось
подібне чув.
він був, як кажуть,
весь від
Бога.
та не змінити логотип
патруль ось-ось…
зі мною шмайсер.
.. я просипаюсь: осінь, грип
дивлюсь на себе
й посміхаюсь…
2012.

а
в тумані
ані ані
ані полі
ані тані
ані мані
ані гані
ані пана
ані пані
ані йоржиків
в сметані
тане тане
все в тумані
ані ані
ані ані
ані
ан
і
а


21.09.2012

Всі мої субособистості – ЗА, а одна – аплодує стоячи
(та, що курить де Сада). Ухвалено: «Так,
зроби мені, хлопче, боляче!».
У борделі моїх сподівань – параліч і на сходах прогнили поручні:
Не зійти із трамваю «Бажання» і не спастись.
Я до вим’ятих аркушів ліжка графітом приварена,
Віддаюся віршами і ні то публічно, то камерно,
Із кудлатого хаосу силуюсь випрясти правила,
Щоб до тебе сплести з них міцні підвісні мости…

[Всі дороги до Риму – крізь мене проходять швом,
Колією прозрінь, де на всіх світлофорах – зелений,
Де на збитих колінках кривавіють цикламени
До самої весни, а щоранку – нове різдво.
Тільки, що тобі Рим? Ти вростаєш в слов’янську землю,
У її епітелій – родючий пухкий чорнозем ,
Ти готуєш з її сновидінь катарсичний джем,
Присипляючи співу медовою аквареллю]

…докульгати і вижити – без субосо…, беззахисно
Увійти в твої землі: вкриничитись, вбуритись, вскважитись,
Обійняти камінням своїм склопрозорі парості
Твоїх вод, напоїти усіх, хто курив де Са...

І краса..!

[Та в борделі моїх сподівань – параліч і коліки,
У трамваї «Бажання» гостюю на пильнім обліку,
А у прядиво з хаосу, будемо чесні, – логіки б,
Особливо – в мої передчасно ухвалені «ЗА»]

Із дозою збуджень - змією оргазмів й хронічних зусиль -
Вповзає в суглоби асфальтів і рани нічних перехресть.
Вона навіжена. Проте їй пасує твій змішаний casual-стиль.
І джинси, й сорочка твоя. По-дорослому спрощено десь,

Ритмічно стискаючи місто, зникає. Бляшанками плям
Розпластуйсь на листі. Безглуздям у небо устромлених голок
Проколюй ті хмари: вони заважають старим ліхтарям
Вульгарно світити (чи їх вже до тебе давно прокололи?).

...Від гуркоту байків її прокидаються церкви старі.
Їх тінь - на обличчі дерев, порожніх пляшок із-під коли.
Безбашена осінь. Сезонний розпродаж дощів. Угорі.
Її в тім сторіччі, здається, розбестили ще рок-н-ролом.
2012 рік

Покинути тебе. І повернутись в себе.

І чутися дівчиськом молодим.

Задовольняти базові потреби,

На все дивитись крізь рожевий дим.

Плювати в стелю. Говорити чесно.

Лишати миттю. Думати, що час

До мене, отакої, непричетний,

Як віднедавна, зрештою… Хоча…

І ти, і час – ви крутитесь так близько.

Не завжди тямлю, хто з вас хто і де.

Вернулась в себе, а тебе залишу.

І час з тобою хай собі іде.
2012

я дивлюсь на сонце
на лимонне сонце
а воно безжалісне
швидко так зника
і тополі в танці
потемнілі в танці
і до фотографії
тягнеться рука
я дивлюсь на небо
я дивлюсь на тебе
ти мені і рідний
ти мені й чужий
попрощаюсь з сонцем
заховаюсь в себе
полиновий спомин
пам’ять збереже
2012

вірш видалено

Агрономи поетичних нив
Модусом новітніх технологій
Планетарний втілюють прорив
У екологічно - чисту погань.


Порівняти Бога й сатану,
Акуратно висіяти в душі,
І чекати на врожай: ану, -
Всі стереотипи він розрушить!

23.09.12

Хто до Львова приїжджав, той знає,
Каву тут готують запашну,
І львів’янин нею пригощує,
Подругу сховавшись від дощу.

Сонце й дощ, одвічне поєднання,
Тихих вулиць, затишних кафе,
Тут повітря сповнене коханням,
Дух поезії в ньому живе.

Всі тут люблять каву готувати,
Душу заложивши в ритуал,
Щоб повільно потім коштувати,
Запаху солодкий ареал.

Посміхатись, душу відкривати,
Під дощем, брущаткою іти,
І одне бажання загадати,
" Завжди разом, тільки я і ти"

Питає в Розуму Душа:
"Скажи мені, де є межа?"
Та він лиш поглядом блукає:
"Давай, ми разом пошукаєм."

Сплітаються подій мережі
І розум заплітають теж.
Як зле, що ум наш має межі,
А безум... він бува без меж.

Тобі це вибрати належить,
В яку ти сторону підеш,
Чи там, де зло долає межі
Чи де добро не має меж.

Будуєм ми пісочні вежі,
Або трав:яні шалаші.
Так мало від бажань залежить
І так багато від душі.

Проходим ми життєві роки,
Долаєм різні рубежі
І зупиняєм свої кроки,
Коли доходим до межі.

А ужитті як у манежі,
Звідки прийшов, туди й підеш.
Буття, звичайно, має межі,
Але душа немає меж.

Ніхто не був у пеклі, ніхто не був в раю.
Ніхто не знає як там, і я не уявлю.
Ніхто чортів не бачив і ангелів не зрів.
Тому даремно плачем з обману почуттів.


Ніхто вмирать не хоче хіба вже як здурів.
Ніхто як жить не знає. Ні цілий світ ні пів.
Ніхто біди не кличе. Вона сама прийде.
А плюнь її в обличчя, то скаже:" Дощ іде!"


Ніхто дурних не сіє, вони самі ростуть.
Ніхто їх вчить не сміє, бо в голову дадуть.
Ніхто не хоче замість когось вмирать вперід.
І що то значить старість, не зна й столітній дід.

Пародія

Наповнився дрожем і трепетом я –
Нічого не бачив, не чув солов’я,

Душа поривалась із тіла увись –
Від шалу найближчі кущі зайнялись.

Яка феєрія! Збуваються сни!
В обіймах, ласкавко, не дуже тисни…

Хоч порох ще є – відчувається біль,
Терплю, обезболює губ твоїх хміль…

…Блажен, хто цілує від п’яток до кіс!
А ще, хто осанну любові возніс!

23.09.2012

В увяданьи листвы
Пафос бабьего лета...
Нет источника Тьмы-
Есть отсутствие Света!

Утікаю на тиждень в Карпати, -
у заманливе царство грибів.
Буде всіх вас мені бракувати,
й поетичного маєва слів.
Як дитя, що забрали від мами,
сумуватиму. І залюбки
я шукатиму разом з грибами
й римозвучно-удалі рядки.

22.09.2012

А орхідеї й справді, недешеві –
Куди простіше вірші написати!
То ж я, подібно діду Кайдашеві,
Не кинусь роздавати по півхати.

«Шанелі» запах люто гонориться,
І нидіє за склом – ціна безбожна!..
Букет із едельвейсів на картинці –
О, це тобі подарувати можна!

Не б’є такий дарунок по кишені,
Та ще й услід промовить хтось: «Романтик!...».
А он зірки на небі – незліченні!..
То ж гроші витрачати геть не варто!

Дивись у небо, люба, - там «дарунок»:
Коли йде злива, в дар – відро водиці!
А я, пробач, собі ладнаю клунок:
Харчі в сім’ю купив, як і годиться…


13.08.2012.

Чи вже пізно, чи ще досить рано,
Те про що, не думав скрізь роки,
Дуже схожим став на Донжуана,
Як поет, любовної строки.

Що відбулось,що зі мною сталось,
Кожен день у інших я колін,
Кожен день,гублю до себе жалість,
Віддаючи їм палкий уклін.

Кожен день,губам я іншим радий,
Кожен день в очах інших тону,
Все тому, що не сприймаю зраду,
І в життя за все реванш беру.

Я хотів, щоб менше у стражданні,
Серце билось в почуттях простих,
Що шукаю, я в очах коханок,
Легкодумних, зрадливо пустих.

Стримай же мене, моя зневага,
Раз ідеш зі мною по життю,
Бо в душі критична рівновага,
Поєднань " ненавиджу-люблю"

Бо в душі, що маревом обнята,
Все частіше, чую скрізь туман,
«За свободу прийде час розплати,
Так приймай же виклик, Донжуан».

І приймаючи виклик безслівно,
Тихий шепіт вітру чую знов,
«У житті сприйматимеш спокійно
Пристрасть , за омріяну любов».

Так відбулось, так зі мною сталось,
Через те у багатьох колін,
Щоб частіше щастя посміхалось,
Скрізь жіночого обману тлін.

2012
текст оригіналу

Может, поздно, может, слишком рано,
И о чем не думал много лет,
Походить я стал на Дон-Жуана,
Как заправский ветреный поэт.

Что случилось? Что со мною сталось?
Каждый день я у других колен.
Каждый день к себе теряю жалость,
Не смиряясь с горечью измен.

Я всегда хотел, чтоб сердце меньше
Билось в чувствах нежных и простых,
Что ж ищу в очах я этих женщин —
Легко думных, лживых и пустых?

Удержи меня, мое презренье,
Я всегда отмечен был тобой.
На душе холодное кипенье
И сирени шелест голубой.

На душе — лимонный свет заката,
И все то же слышно сквозь туман, —
За свободу в чувствах есть расплата,
Принимай же вызов, Дон-Жуан!

И, спокойно вызов принимая,
Вижу я, что мне одно и то ж —
Чтить метель за синий цветень мая,
Звать любовью чувственную дрожь.

Так случилось, так со мною сталось,
И с того у многих я колен,
Чтобы вечно счастье улыбалось,
Не смиряясь с горечью измен.

Так величаво, немов би не двір, а кастинг,
вішає з миски білизну. І кличе Катьку.
Дуже картинно, ось так, виставляє ногу,
зиркає скоса, щелепа відвисне в кого.
Знає напам’ять всі рейтинги хіт-парадів,
знає плітки, ті, що треба, що не «нада».
Знає у кого роман, хто кого покинув,
все про цілунки і секс, і наполовину
п’ятий параграф із хімії (теж немало).
Знає, на кого ця Катька коли «запала».
Мріє про море і про чобітки на шпильках.
Мрій, як і часу попереду, стільки. Стільки…
Тільки упевнена - старість не за горами.
Старість дрімуча – он! - тридцять чотири мамі…

зорі плакати не вміють,
заборона – вічність дика,
чорна і така безлика.

крапля-слізка, тут же злива,
то марудствують поети,
вже швиденько за сонети…


промінь кинула з думками -
три рядки в іскристім ямбі-
і поет за дифірамби.

два рядки хореєм в танці,
і поет складає станси...

зорі весело моргають:
бо поетів добре знають…

22.09.2012

Не доживать, а дожинать нам треба
Усе, що сіяли впродовж десятиліть,
Що відкладалося на потім,
Аж доки невмолимий голос Неба
Назавше не покличе в інший світ,
Де зайві будуть візи й квоти.
А поки що нащадкам слід ниву передати,
Як лялечку. Од бур’янів достоту чистою,
Щоб встигли вони в строк зорати –
Під осінь. Десь після Першої Пречистої.
Та щоб засіяли зерном добірним, ваговитим.
А як завруниться, негоже й помирать:
Синам і донькам треба ж підсобити.

бабця дістала з фанерної шафи
тлумак перев’язаний чимось картатим
хрест-навхрест
зібралася – дякувать Богу! –
як люди – зібралась в останню дорогу:
спіднє біле в мережку
довга спідниця сіра
синя в горохи блузка
тепла кофтина з вовни
хустка з червоним чорна…
і образок з картону –
Діва Марія з Сином –
в руки щоби укласти…
з дерева темний хрестик
свіч воскових десяток
щоби світили ясно
вдень і вночі горіли
доки у хаті буде…
потім до мене тихо:
«синку ти ж не забувся…
… трунú дорогої важкої не треба
легку дерев’яну оббийте сіреньким
віночком з барвінку прикрасите віко
і довго мене не тримайте у хаті
на другий же день поховайте опівдні
усіх запросіть на частунок додому
і щоб на столи не давали горілки
а ще вас благаю не плакати зовсім
згадайте мене невгамовну й веселу
як я вам співала
як світ цей любила
і як роздавала себе без останку
і ще: поховаєте поруч із дідом
заєдно з моїм сірооким Степанком…
та я розумію – усе це сум’яття
та в світі такий встановився порядок
а сіяти безлад не гідне людини
бо безладу й так на землі через вінця…
жийте в любові
шануйте Бога
буде нестерпно мене покличте
я прилечу у спекóту вітром
піснею в горі
теплом у стужу
ви ж за мою помоліться душу
і відпустіть…
не тримайте…
прóшу…»