*

Яблука райські
Землю покрили в саду
Бісером літнім.

Нитку шукаю,
Щоб нанизати усі
В разок намиста.

Та не знайшовши таки
Щось підходяще,
Зняв павутину з гілок
Яблуні з раю.

…місяць у повні,
нічка - як день,
ранок у вовні
туману,
перші щедроти
з розтулених жмень
осені
сиплють,
як манна…

01.09.2012

Не стачить простору очам –
Стільки ж степів на світі…
Не стачить вітру грудям –
Стільки ж морів і гір…
Не стачить серцю слів –
І я ніде їх не знайду,
Якщо ти не поможеш, Канівщино.
Пастушком я в проваллях шукав
Джерельця, загачував їх глеєм…
…Аби ж то знав, що мову рідну п’ю,
Не так би спрага мучила сьогодні.

Я іду через дощ, він з моїми сплітається косами,
я уся дощова – тут немає моєї вини –
я приходжу туди, де тобою забута й непрошена,
залишаю на скронях сріблясті нитки сивини.

Ти мовчиш, але вікна лишаєш до ранку відкритими,
низка клавіш і квіти, а ще – запальничка і чай.
Між бетонних пустель завмираючим серцем ловитиму
вітряними гінцями передане в північ: прощай.

Ти придумав цей дощ, і, як бачиш, він майже збувається,
тиха флейта фуе затопила шляхи самоти.
Обертається світ – я до тебе завжди повертаюся,
і якби ти лиш знав, як я хочу нарешті прийти.

У сквері хлопчик з ДЦП
годує сизих голубів.
Він мріяв би про Сен-Тропе,
якби він мріяти умів.

А поруч сукні з декольте
несуть в собі чиїсь тіла.
Їм все не так і все не те.
З балкону зиркає стара.

Вона крізь зуби цідить жовч,
шурхочуть крилами птахи.
А хлопчик дивиться у дощ.
А хліб розтопчуть каблуки.


1.09.2012.

Україна – не дишло..не дзиґа, не біта
Не крутнеш, не повернеш, не вдариш по пиці
Україна – кобіта..ще й славна кобіта..
Україна – то пишна сільська молодиця..

Не вінок, а очіпок..а в свято-хустина
І сорочка на грудях напнута до тріску
І за руку усюди – маленька дитина
До якої ще пряник чередується й різка…

До якої ще мова не завжди дієва,
Часто сльози, чи окрик – засторога від бід…
І отак день за днем…напрацьована Єва
І за руку її неслухняний нарід…

Чоловіка нема. Був Адам – але сплинув
Заробітки, діла… і бозна-яка блаж
А вона осталась…бо у матері – спина,
А у батька інсульт і валився гараж…

А вона осталась..без коханця і брата..
Тільки часом кума присила пармезан
І олії два літра…і ще чоколяди..
Італійський привіт для сільської мадам…

Зранку поле, худоба і вмити дитину,
Щоб розвиднились очі і брали блакить…

Україна не дишло…Україна – людина
Ви кохайте її, а не просто беріть…

Сонечко сiдає,
Скрипонька спiває:
– Вийди на хвилину, –
Дiвчину благає.

Пiдемо у гори,
Пiдем погуляти.
– Зачинила дверi
На замочки мати.

Зачинила дверi
Та ще й наказала,
Щоб я до пiвночi
З милим не гуляла.

В небi зорi сяють,
Скрипонька спiває,
Дiвчина у хатi
Сльози витирає.

Сумно, сумно грала
Скрипка до пiвночi
I котились сльози
По щоках дiвочi.

До тебе серце рветься
Крiзь брами днiв сумних,
Журлива пiсня ллється
Без ніжних слiв твоїх.

Без теплих поцiлункiв
Не спиться щось менi
I думи ходять колом
Сумні, такi сумнi.

Літо лісом по стежині
Стриб-стриб-стриб!
Зазирнуло під ялину –
Гриб-гриб-гриб!
Заховався під листочок –
Хов-хов-хов!
Літо гратися з ним хоче –
Гов-гов-гов!
– Чом сховався, друже-брате,
Ти-ти-ти?
Краще бігати-стрибати
Йди-йди-йди!
– Щоб потрапити в корзину?
Ні-ні-ні!
Добре тут моїй родині
І мені!

На зламі лютої зими,
Чи в розпал "бабиного літа".
Сплива самотності слізьми
Душа, любов'ю не зігріта.
Витає виплаканий сум
Туманом зимної печалі.
Душа постала, мов на глум,
Одна в тривожному мовчанні.
На час весняних солов'їв
У тій душі не буде співу
Живої музики гаїв,
Ріки бурхливого розливу.
У ній не визріє зерно,
Життям освячене для росту.
Душа, в якій колись давно
Хтось розтоптав любові поступ...

Пародія

Ну що робити, бідоласі –
Та жаба, то якась напáсть!
Іще, бувало, в першім класі
Вкусити бублика не дасть.

Конкретно чавить – за оцінку,
І ще – в Василька все новé…
Тепер вгризається в печінку –
Бач, у сусіда БМВ!

У того ранчо, в того слава,
І під ногами цілий світ…
Їй не поможе вже агава –
Миш’як хіба чи аконіт!

Гризе “клям-лям…”, не знає втоми:
“Нема грошей, нема ідей…”
Я вивчив вже її симптоми –
То болі в області грудей,

І втрата сил, як тре “зелені” -
Така противна мить оця!
Не дасть добратись до кишені –
Вже не кажу – до гаманця.

Півроку ходжу до ворожки,
А заплатив, здається, раз.
Казала – не приходь без… брошки.
А жаба дусить… Тарам-бас!


1.09.2012

ввійди в мою тишу. сьогодні ми тіні дерев
розхристане гілля навічно осіннього саду.
сьогодні нам бути! і все, що собі оберем,
залишиться з нами. а світ десь далеко позаду

сьогодні ми - пам'ять. а значить, тепер назавжди
ці сни просто неба, це небо зачинених вікон.
тонкими дахами. і ти мене кличеш:"зажди!"..
я майже далеко. я майже прозора. я - вітер

ввійди в мою душу пречистим, як сльози, дощем.
як світло за тим, що не збулося жодного разу.
ми зійдемось знову, ми заново все розпочнем.
ввійди в мою тишу. сьогодні ми будемо разом

У філіжанці – кава. В небі – хмари.
І вітер крутить листя золоте...
Нажаль, у відчуттях - лише примари,
Неначе все навколо вщерть пусте.

Яскраві вивіски вітрин, сяйво неонів,
За техно-звуками волання не почути.
У швидкості щоденних перегонів
Нікого не цікавить, ким він має бути.

На кожному обличчі - штамп проблеми,
У кожного в очах – нестатків смуток.
Із глянцю сторінок - тільки багатства теми
І рейтингами тішиться прибуток.

«Це не престижно», «тут таке не носять»,
І «тут таке не п’ють і не їдять»...
І руки кожного лиш діамантів просять,
На вітер мільярди тут летять.

Примарний дзвін монет затьмарює всі звуки,
Лиш шурхіт «франклінів» захоплює серця,
Від невситимості трясуться руки
І тлінна розкіш в бруд затоптує Творця...

...Аж задихнулась. Вакууму пастка...
Привів до тями зблиск очей серед тіней...
У філіжанці – кава... В каві - неба частка...
І вітер крутить листопадом вздовж алей...

©07.06.2012

все неистовости истин
истерев перстами,
осеняла себя осень
листьями-крестами.

перелистывала сутры,
стлала сонно-серым
на сосне сырой постели
совам осовело.

пересвистывались сойки,
стайками синицы
послетались на свиданье
к осени-сестрице.

сизый сумрак предрассветный
всё просил отсрочек.
мыслям снилось: стыло-слИлись
на скамейках строчек,

все неистовости истин
истерев перстами,
осенив себя (как осень)
листьями-крестами.

А я – трембитою, трембитою
А я – отчаяньем насквозь пробитая.
А ты - цимбалами, цимбалами,
А ты - веселостью не рваною.
А я – мукою, мукой скучною,
А ты – радостью сладкозвучною.
Я – трембитою, ты – цимбалами,
оба – листьями, оба - палыми…

2012

Ці вірші,ці слова-мій скарб,моє надбання
Чи спадок, чи талан така палка журба?
Лиш дотиком пера-знекровлене бажання
Відшукує єство.Його ж нема…нема…

Мрійливий голос дум і тиху поступ долі
Єднає сталий ритм-серцевий передзвін.
З грудей виймаю лиш черствий окрайчик волі
І в спогади летить літ журавлиний клин..

Я виросла в степах, що скупані у водах
розкішного Дніпра-величного співця
Небес прозорих кришталево чисту вроду
вбирав цей степ, моя свята земля…

Легенди в спориші заплутані стежкам
І багряниці плахт, і майоріння дум
Співців сліпих не згоєні віками рани
торкаються душі моєї струн…

Бринять слова, пробуджуючи спомин,
В дитинство поринаю і дивлюсь
на дівчинку малу в казковому полоні ,
в свої ж я очі зачаровано дивлюсь…
А що ж було? Розгубленість малеча
І дивний світ, сповитий у пісні .
Звитяга давнього-майбутнього предтеча
Наснилась може ще мені тоді ?

Гортаю зшитки паперових брил,
за роком-вік відколюю слова
Отак було, отак жили, а втім,
що знаєм ми, а чи я там була?

Степи. Земля і кров. Руїна і зневага
То все колись? Овва!- те ж саме навкруги.
Чому ж тоді болить давнішня …а чи рана?
Чому МОВЧУ ТЕПЕР, НЕВЖЕ СЛОВА НІМІ…?

2010р.

Інфлюенція ця – мій протест за права на хворобу,
Перфекційно гарячий, викашлюваний протест,
Він розрісся в мені з потилиці до утроби
Надсуворим, наднеоскаржуваним «Проте».
Але я тобі не про те…
Наші сни – взаємні.
Мій приречено випадковий, бери хустинку
І пігулки, і теплий светр (я бррр як мерзну),
Бо духмяним постлітнім днем я тебе зустріну…


31.08.12

***
Твій Лукаш обирає Килину –
Упало небо і потьмаривсь день.
О леле, Мавко! В чім твоя провина?
Сховаєш розпач як і де?
Поплач. Не втримала, тож відпусти.
Однак ні подумки, ні в слові
Не мсти зрадливому. Прости!
Боявся він великої любові,
Тож хай іде назустріч долі. Хай радіє
Той, що „не зміг до себе дорівнятись”.
Він ще згадає. Може, і прозріє.
Та ти його не зможеш врятувати.
2009

Неявная славь, невеликая честь,
Что вышел, рождённый недаром.
Но спелая родина всё-таки есть,
Чтоб жить невесёлым хазаром.

Окраина счастья чуть-чуть далека,
Затёрты макушка и джинсы.
Но здравствуй, катавшая в банки века,
В тебе на века отлежимся.

К заглавным воротам надёжно прибит,
Хотя никого не просили,
Округлый и гнутый, и взяты на щит
Дозорные башни Итили.

И были надёжно в глазу ни одном
Ещё запоздалые инки,
Когда мы, царевне на фарт, под окном
Играли на дутой волынке.

И дальше такой, вот, ещё например:
Для публики неузнаваем,
Сегодня ты сослепу левый эсер,
А завтра проснёшься джидаем.

Мне, знаешь, низовья истоков сродни, -
Всё слышатся, снятся пока мне
Горячие камни, ночные огни,
С тоски посеревшие плавни.

А после - истории тяжкий утюг,
И помнишь как часть катастрофы,
Как осенью поздней сбегают на юг
Ещё не почившие дрофы.

2012

У перламутpi неба куполи
плили зазолотіло проти вітру,
cупроти хмар і гріз, і проти злив -
хіба я це колись із серця витру?

Оте "супроти" - досі у мені
і дзвони глибозвучні досі чутно...
і хрестик, що згубила в дерені,
бо бігла - бо за мною гнались трутні...

а я ж до батька - в церкву...о, пробач,
мій Бозю, із покутньої ікони,
непOслуха такого - я рогач
ховала від Івася...Ой, солона,

солона слізка спогадy...зажди,
згадалося ще: дяк співав "Во Вишніх", -
а то був час самої коляди -
я ж думала: чого то він про вишні?

Було іще - не тямила тоді -
чому у церкві образи ридали? -
i сліз ніхто не втер - о, чуда ті...
то я сама - долонькою - щоб спали,

тa трохи відпочили - люди ж сплять! -
щось людям сниться, а Ісус вмирає!
За обріями гусла "чорна рать"...
О, Рогатине, згублений мій раю!

У ночепрядді плили куполи,
мов човни перевернуті у бою
і ятаган півмісяця голив
хлоп"ячочубі голови журбою.

ВЕРШИТЕЛЯМ (ПОСЛАННЯ)

Спускайте псів, хай рвуть, нехай шматують.
Оскальте дзвін зубів, нехай для вас вполюють
Нових нескорених. Позрубуйте голів
До забуття..., щоб кожен з вас зп'янів
З дзюрчання крові, з зойку забиття. Хай чують
Усі навкі́л крик схованих страхі́в і як катують
Вас власні біси. А в примарах снів
Знов прокидайтесь від невбитих слів,
Від завиття і марев, що лютують
В уяві хворій. Каяття святі вже не дарують.
Лиш янголи до гнаних вами спів
Луною скинуть й розійде́ться гнів,
Й не буде вороття. Нові серця зруйнують
Ваші хліви́ й спаскуджені життя. Звоюють
Й тих псів скажених, й їх поводирів,
І Бог не зглянеться до ваших молитві́в.

Павло Гай-Нижник
1 вересня 2012 р.

Хмар розтріпаних часом ілюзій
Вітер сумнівів рвав застороги,
У виснажливім гоні по крузі
Мандрівця із журної дороги.

Білий янгол в рожевім хітоні
Мерз у пасмах розтерзаних слів:
Про шаленство, удачу, Горгону…
Не про це… він од Неба летів…

Самотіло про все говорили,
Тихим усміхом тішили сни.
Бо, Вони, дотепер, ще не жили,
Вічність вершили в верші вини.

Від учора, ударившись тверді,
Зазирнули в провалля очей,
Пригадали весь безмір безсмертя
Безгріховно-безденних ночей.

− Осявання осанни світання!
Оживало прийдешні світи
Нетерпимо заскнілі в чеканні
Те, що люди “коханням” рекли.

В зблідлім вельоні вели достоту
День-і-ніч, плоть-і-дух: довели!
Що, пізнання – облуда, марнота.
Із-незнання-у-Творені МИ!

Змерзлий янгол здригнувся Рікою,
Заволоку молочну змахнув,
Крила скинув, торкнувся рукою:
− Пригадай. − Я до тебе вернув…

***
Цвинтар...Тиша...
Дати і Портрети…
Береза корінням
руйнує труну…
В маршрутках – люди…
В книжках – сонети…
Сьогодні ти – в світі…
А завтра – в пітьму
Гульвіса-вітер
гуляє в полі…
Віночок з берези
зриває він вщерть…
Чи варто чекати
щастя-долі?!
Що більше ти любиш?
Життя?! Може смерть?!

31 серпня 2012 р. Маріуполь

Повниться повнею глянець очей…
Мало ночей, що приносять натхнення.
Просять прощення спогади. Щем
Літа сльозами стікає із неба.

Віриться, терпиться… Проситься ще
Щедрість минулого грати на гроші.
Були хорошими наміри та
Верхньої ноші не мали. Пропали.

Припали пилюкою. Вічність лягла
Хрестиком. Гладдю – поміж рушниками…
Руки у ранах зігріє печаль
І манівцями покреслить на пам'ять

Серце… Мов сито… Мов сітка, в якій
Кількість не пійманих мрій охолола…

30.08.12

Вона вже звикла, що народжена восени.
А так хотіла б, коли дзвенять абрикоси.
...Навколо вас, як гриби, розрослись млини.
Не знаю я, навіщо мені твоя Осінь?

У неї ніж твій досі встромлений у живіт.
Вітрам на подив стоїть. Скороспіла. Скраю.
Млинів. Бур'ян і захід пшеничний поблід.
А хочеш: доньку твою вночі загойдає?

Нечутно зайде. А в ліжку – малесенький син.
Ти стримано так уперше її зустрінеш.
...Вологі шрами в моїх мовчазних жоржин.
Я просто заздрю, що в тебе така родина.
2012 рік

1.
Не виблагати
благодати,
хіба що
молитись услід.
До тебе
вже не догукатись.
Ти – в слові,
допоки світ…

2.
…В омріяний рай
супокою –
із пекла
тривалих тривог.
До тебе –
сягнути рукою.
Ти – в слові,
а слово – Бог.

31.08.2012

***
Політ у сні…
Ходіння по воді…
Стрибок в минуле…
Подорож в майбутнє…
Цвітіння білих
вишень навесні!
І Райдуги
буяння незабутнє!
Хрести, каміння,
труби і дахи…
Гарчання псів…
Жіночий плач і лайка…
Тобі все змалювати
до снаги!
Уся твоя реальність
– наче байка!

31 серпня 2012 р. Маріуполь

Так поспішно літо відцвіло
Й осені свої вручило барви
І до дна не випите тепло,
Й досіль ще невитрачені чари,
І бездонну голубінь небес,
Й ніжно-осяйну усмішку сонця,
І застиглу гладь річкових плес,
І озерні дзеркальця-віконця,
І медовий аромат копиць
Золотисто-сонячного сіна,
Зібраного в поті косовиць
На карпатських диво-полонинах.

Так. Поспішно літо відцвіло…
А чи осінь зацвіла завчасно,
Щоб прийняти під своє крило
Ці набутки літечка прекрасні?
Першовересневий рубікон
Літо й осінь перетнули разом,
Бо ж природи вічної закон
Вічний також. І не змінний з часом.

2008 (серпень 2009)

И ветер
в огне сожжённый,
и образ твой –
боль и тлен.
Вхожу в Тебя, –
зАмок тронный,
и гибну,
касаясь колен…

Мене сьогодні давить жаба,
Це реп’яхове субєство.
Закомпостилася, зараза.
Конкретно чавить.
О-го-го…

Все перепробував: і каву,
І символічних «двадцять грам»,
І ліки, і якусь агаву,
І душ холодний.
Ні клям-лям…

А відчуття – бронежилетні ,
Немов одяг противогаз
І по пустелі сонцепеклій
Крокуєш кроком.
Тарам-бас…

Геть, забігав я до ворожки,
І викликав собі швидку.
Тля кучерява ані трошки
Не призупиниться.
Горю…

До всього творчого – відраза,
За що не візьмешся – біда.
Мене сьогодні давить жаба…
У вас, шепніть:
Вона була !?

31.08.12

краем света, средь ночей
при Господней при свече
кто-то бродит одиноко,
да с ангелом на плече.

в никуда, в небытиё,
как ребёнок он идёт,
и его толкает в спину
серый маятник забот, -

не ходи в ночи ничей,
при Господней при свече,
ты по свету не скитайся,
даром ангел на плече.

веет ветер вихревой,
воет Ирод моровой,
маятник сильней толкает,
стонет ангел чуть живой,

он же всё идёт, хотя
свет свечи у тьмы в когтях,
лишь уста дрожат в горячке:
ангел, не покинь дитя…

латаття і зелений пастовень
очима пожовтілими до хвіртки
як лоскотало сонечко у день...
а в ніченьку самотньо… гірко
втечем, дівчино…
спи, красуньо, спи…
наснилося - вона, тай без віночка
хтось літо, через тин, навшпиньки спив
і висушив насуще…
отче.
хтось перестав…
назвався в очі.
ні,
благає у журбі не засівати…
розходьтеся! розходьтеся усі
і щоб лицем до хвірточки
від хати…
наснилося - що снилась їй вода…
просилася зійти на крайчик суші
проснулася - і знала вже вона:
як янгол проникає в душу…
2012.

Ні милим, ні добрим, ні злим,
ні серцем між ребер,
ні в серці осколком малим, –
коли ти лежиш горілиць
і дивишся в небо,

я почуваюся зайвим.

Коли ти лежиш і мовчиш,
украдена щастям,
стаю я ніким і нічим,
і, пристрасть свою клянучи,
сповідую власність, –

бо почуваюся зайвим.

Ще тільки хвилина спливла,
а вічність постала
між нами – ні добра, ні зла,
та криця вже замість крила,
яке обіймало, –

і я почуваюся зайвим.

Ну що ж, це мине, як мина
усе в цьому світі,
і знову ти станеш – мана,
і зваба, і тільки одна,
а нині, в цій миті,

я почуваюся зайвим…

-Якби була птахом, то знала б дорогу,
була ачи вперше, до твого порогу,
якби мала крила,то я б полетіла…
А, може, боюся, - даремні тривоги -
зіб`юся з дороги, зачинені двері,
у темному сквері у пульсі артерій
міського «немає» - сама я, сама я…

Якби була птахом, то я б полетіла,
а я не обрала, -безкрило бриніла.

31.08.2012

Твоя душа –
тонка струна.
Таким світ був
необережним,
що, зойкнувши,
порвалася вона,
замовкла в тиші
безбережній.

І глухну я
від тої тиші,
і сліпну я
від пізнього прозріння.
Уже не глянеш,
не напишеш,
не зміцниш, як колись,
мого терпіння.

О світе, мій
жорстокий світе!
Чому так рано
забираєш світлих?
Чому зламав ти
пишну гілку зрана?
Кому, безжальний,
знов готуєш рану?
2012

* * *
Ти носиш у душі вогонь образ,
А честі дух пожеврів і погас.
Якби лишилася хоча б іскрина, –
Сумління засвітилося б ураз.

Вона не любить стиглу гучність слів,
тони лукаві і манірні ролі.
Бадьорі марші верх чужих голів,
поклони примхам не своєї волі.

Вона не терпить масності думок
і потічкíв словесного єлею.
Коли гидливо тиснуть на курок,
стріляючи зі зброї привілею.

Байдужий їй солодкий дифірамб,
порожній флірт і роль чужа позірна...
Від того носить незгладимий штамп -
Холодна, наче лід, високомірна*.

Сумління мерехтіло мимоволі
і серце мліло, мріючи про мить,
коли зв/язок мінливий, наче доля,
в усталені слова перелетить
.
Тож не багато мріялось...молилось...
марудились думки, висотуючи хіть,
сльозами мружилось, пропасницею билось,
а зникло враз, лиш спомин майорить
.
Клиночком білим в скронях сивина,
то не напасть-літа своє співають..
І мальви вранці в сонці умлівають,
лиш роси плачуть у мого вікна...


06.2010.

Печаль моя жива.
Неподоланна сірість.
Потрапили слова
До мене у немилість.

Отямитись не встиг,
Як на порозі - старість.
Од віршів золотих
Одна зола зосталась.

Покину цю пітьму,
Без грошей і без слави, -
І постриг я прийму
У храмі православнім.


31.08.2012

Мерехтливість у спалахах літа
розсипає п/янкі кольори,
невагомістю доторку вкрита
виціловує ночі і дні

І непрощена ..і непрощЕнна-
ходить містом спекота сумна
Розмальовує небо-..зеленим -
сіє втому серпнева імла

Місто спить наїжаченим струмом,
різнобарв\ям подій і людей
Екліптичноасфальтовотлумним
перехрестям провулків..аллей

В краплях спокою ніжаться зорі,
усміхаючись відлунням мрій
Все мине..все минає..поволі-
мерехтливістю стулених вій.


12.08.2011

Павло чекає цілий рік –
А скільки ще Миколі?
Дивися, друже, би не врік –
Бо й внуки підуть в школу.

Тоді закінчать інститут,
А, мо', й аспірантуру -
А ти лежатимеш отут
Грудьми на амбразурі.

Дві сотні, чуєш, полягли
Від пострілів Івана…
Багато обраних, а ти
Чого прийшов незваний?


31.08.2012

а серпень ллє.. згадався щедрий БАМ...
дощі… дощі… наблимало немало…
- зелене світло Лісу і Грибам!
даїшникам наказ - щоб не чіпали…

зустрінеш мухоморку, пни у даль
а місце застовби червоно - жовтим
серпнево польська "рибна" - магістраль
грибочки тут... і там… а хто ж не проти?!…
2012.

Уявлялась очима скелі,
аж допоки якось під осінь
твої вірші стильно-пастельні
не забігли до мене в гості.

Вирушали іконно з ліфта,
у кімнаті за столик сіли.
Ну…здалось, - ліліпути Свіфта,
а невдовзі… Боги Есхіла!

Чаював, раював із ними
і твоє спостеріг вагоме:
звуки серця – найкращі рими,
жваву мову – емоцій пломінь.

Віршомагія – світ надалі,
де в єднанні флюїди наші.
Стала чашею для Грааля
найсіріша на кухні чаша.

На світанні – сходини-кручі
і прощання, що душу точить.
Поривався мій вірш жагучий
за твоїми тобі на очі…

2012р.

* * *
Як знов до храму, що у позолоті
Сіяв колись, – тепер же завива
Лиш вітер в нім і вкрила все трава, –
Вертається прочанин, що в роботі
Полегкість від страждання духу й плоті
Не віднайде, й лунають з уст слова,
В яких кумир колишній ожива, –
Ось так же зараз я в біді й скорботі.
Було, мов насолод храм, твоє тіло;
Й вже прах, що в ньому й іскри не знайти;
Та жив твій дух тут, це – його пенати.
Тебе зустріти серце так хотіло,
Що знов сюди йду, щоб тебе шукати,
І навіть зараз, як вже мертвий ти.

Edna St. Vincent Millay
* * *
As to some lovely temple, tenantless
Long since, that once was sweet with shivering brass,
Knowing well its altars ruined and the grass
Grown up between the stones, yet from excess
Of grief hard driven, or great loneliness,
The worshiper returns, and those who pass
Marvel him crying on a name that was,–
So is it now with me in my distress.
Your body was a temple to Delight;
Cold are its ashes whence the breath is fled,
Yet here one time your spirit was wont to move;
Here might I hope to find you day or night,
And here I come to look for you, my love,
Even now, foolishly, knowing you are dead.

* * *
Кажи, що хочеш, дряпай серце знов,
Щоб в нім знайти торішні рози щастя;
В моїй душі дозріла вже любов,
Й ще навіть більш, ніж фрукти для причастя.
Кажи, що хоч, висміюй, згадуй, стеж, –
Та чи знайдеш таку ж, як і раніше?
Тремчу на вітрі, та я жінка все ж,
Й така ж лишилась, серце лиш мудріше;
Лиш віття обважніло й холоди
Женуть птахів із неба мого в вирій;
Кажи, що хочеш, спомини буди,
Слова ж мої сприйми за жарт нещирий:
Я теж, як осінь в гості завітає,
Мов роза та, що, в’янучи, зітхає.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Say what you will, and scratch my heart to find
The roots of last year's roses in my breast;
I am as surely riper in my mind
As if the fruit stood in the stalls confessed.
Laugh at the unshed leaf, say what you will,
Call me in all things what I was before,
A flutterer in the wind, a woman still;
I tell you I am what I was and more.
My branches weigh me down, frost cleans the air,
My sky is black with small birds bearing south;
Say what you will, confuse me with fine care,
Put by my word as but an April truth,–
Autumn is no less on me that a rose
Hugs the brown bough and sighs before it goes.

Забути - це все що я вчилась роками:
І щастя й страждання, свої почуття, -
Все те, що родилось і вмерло між нами,
Все те, що вертати не варт з небуття.

А я повернула безстрашно і рвучко,
Безумно поринула в вир всіх надій.
Я жити хотіла в твоїм поцілунку
І вмерти хотіла від здійснення мрій.

Ламаєш усе, як колись, безпощадно
Під тихе і ніжне «кохаю тебе…
Не можна змінити життя – надто складно».
Знов долю клянеш і мене і себе…

А може це доля нам шанс один дала,
Щоб помилку виправив раз й назавжди?!
Я знов відпускаю, як вже відпускала
І навіть не прошу «коханий, зажди!..»

Забути… забути… і знову забути…
Ти ще раз благатимеш, «мила – прости…»
Я знову промовчу і майже беззвучно
Упаду в обійми туги й самоти…
30.08.2012р.

Оця чорноброва задума тобі так пасує сьогодні...
Її доторкаю очима, що наче незриме крило.
І падає промінь листочком осіннім на теплі долоні,
Де мальвами пишними літо нечутно якось відцвіло.

Хмільною мережкою думи - на долі намолені пальці...
Ти щось видивляєш у вікнах, де сонце чаклує між віт,
Де хмари легким павутинням у вітряних па, ніби в танці,
Лишають у небі по собі ледь видимий вічності слід.

І ллється прозоро крізь шибку серпнева елегія світла.
Залюблене щиро у тобі тремтливої мрії шитво,
Коли доторкаю скраєчку, у крила незримі зодіта,
Задуми твоєї, що зграбно присіла на біле чоло...
(29.08.12)

Вітерець, що аж пашів від спеки,
Поблукавши між прив'ялих трав,
Стару лавку з дощеч́ок смереки
Листям липи вправно посипав.

На дошках, пошерхлих від негоди,
Що ввібрали в себе спеку дня,
Почитати книгу в прохолоді,
Ненадовго влаштувалась я.

Сонце липі золотило коси,
Повагом ховаючись за став.
Майстер-дятел "Скоро прийде осінь"
На корі шовковій карбував.

А коли було вже по роботі,
Задивився на чеканки тло.
Легкокрилий вітер у польоті
Вчив листок ставати на крило.

І беріг його, немов обранця
Осені. Пронісши між гіллям,
Вклав на лавку. Жовтого блукальця
Довго роздивлялась мовчки я.

Так пос́еред тиші і мовчання
Осінь ще підкралася на крок.
Я вірші читала про кохання...
Липа...
Лавка...
І сухий листок...

Вітер зриває крихкі крівлі.
Ми страждаємо від недокрів’я.
Кожен в своїй оселі вірить:
Простору вистачить всім звірям.
Ми страждаємо, ми відчуваємо
Вовчі лапи на собі. Стаями,
Зграями, ордами
Лорди ночі по нас ходять.
Шепчуть пронизливо,
Нам зазирають
В душі – з верху до низу.
Нам пророкують
Новий апокаліпсис,
Нам пропонують
Жити, як треба –
Без неба
В мороці-лісі...
Ми страждаємо, ми переймаємось
Вовчими лігвами, вовчими зграями:
Що сьогодні їдять вони?
Може, із ними по-бра-та-є-мось?
Проблиски світла –
Лише в блискавицях.
Човгають долом
Люди ниці,
Тремко рахують
Чорні зорі.
Переговорять, перегуторять
Їх громи
Невтомні.
Додому
Шлях – мертвий.
Додолу
Простерто (посмертно)
Руки, змарнілі
Від віри
В сильного звіра.

26.08.12

пародія:

Можливо я ще не в полоні,
Але в полон вже хочу я,
Між тих горбочків білосніжних
Упасти – ось мета моя.

Спочити там, обійм напитись
І захмеліти… Тільки як?
Твої горбочки геть обвисли,
Немов сережки… Чи хижак

Якийсь напився крові з вени,
Чи молока нассався з них…
Хоч я й належу до богеми,
Та гір не прагну золотих.

Я теж стомився. Свідок Бог,
Що ми стомилися утрьох.

30.08.12

***
Ти хочеш, щоб по-твоєму? Давай!
Керуй парадом, ну а я постежу.
Підказка: вивчи для початку межі,
а потім вже між ними вишивай.
Бо, знаєш, скрізь є санкції штрафні.
Я задовбався сплачувать рахунки.
Ти ж – то слізьми, то ласим поцілунком…
А всі гармати луплять по мені!

Нехай усе по-твоєму. Однак
затям: ніхто не відміняє правил.
Порушувать їх солодко, це правда,
але про це і Кодекс карний зна…
Комусь усе, звичайно, сходить з рук?
Мовчи, дурненька, бо не з нашим щастям…
Авжеж, це гра. Та можна і заграться:
нарвешся на дроти – і вдарить струм!

Авжеж, заплющу очі… Як Самсон?
Ану ж бо зрадь мене, моя Даліла!
Я ці граблі вже знаю…
Справжня сила
не спить ніколи – як не спить Закон!..

Авжеж, я став зануда і сухар,
статут, інструкція, підручник з права…
Мовчу. Я все сказав. Забудь про правду.
Керуй! Але… поближче до гріха,
моя солодка…
поговорим завтра...