Сварить ввечір бабця Стефа знов сусідську Люсю:
- Нащо, дівко, кульчик в носі. Й два чи три у вусі?
Тій дівулі смішно стало: - То є, бабцю, мода!
Мій протест, моя "візитка", внутрішня свобода!
Хочу ще одне "тату", удвічі збільшу губи.
В мене спонсор класний є. Такі він "штучки" любить.
Бабця їй своє торочить: - Де твій, дівко, розум?
В кого пусто в голові - не грає ролі розмір.
Люся враз серйозна стала: - Що вас так тривожить?
Може вам щось треба збільшить? Скажу. Він поможе.
Бабця в шоці. Дівка та сміється просто в очі.
Треба все ж провчить ту фіфу, на язик охочу.
Каже їй: - Ловлю на слові. Згодна я одразу.
Хочу збільшити собі я ... пенсію в два рази.

Ми не щасливі, ми дуже-дуже щасливі!
Навіть, коли від розпачу зникне голос.
Навіть, коли, помстившись весняній зливі,
Яблуком стиглим осінь впаде додолу.
Так, ми щасливі, бо на могильних плитах
Вітер тепло не наших облич колише.
Боже, пробач, бо це не кагор розлитий,
Падає в жменю кілька достиглих вишень.
2011.

Ти перегорнеш цей аркуш медичної картки,
Може знайдеш там діагноз «закохана в тебе».
Мазать зеленкою збиті колінця не варто.
Я прикладала шматочок вечірнього неба.
Я голосила на місяць здичавіло-жовтий,
Ніч, замовляла, як каву, холодну та чорну.
Час відірве, наче пластир, болючий мій жовтень.
Ранок зійде і, як аркуш, цей біль перегорне.
2011.

Де батьківщина, де твоя, скажи.
Якої син планети чи комети,
Які твій лет міжсвітній має мети,
Де перед мандрами давніш ти жив?
Богдан Ігор Антонич «Метеор»

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я.
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Бодай відсотком стать для тебе,
Бо ж на всі сто віддавна ти для мене.
.

Як не крути - перевертні, все ж, існують.
Вони рвуться до влади і б’ються за теплі крісла.
Між злом і добром більше не балансують,
Бо вважають себе богами, над нами ж, звісно.

Топчуть мову народу, нищать її щосили –
Вона їм поперек горла, а чи як біс у ребра.
Вони дусяться нею, здається уже аж сині…
У кожного з них, давно не людські потреби.

Вони брешуть так щиро, що майже самі в це вірять.
Їхні вчинки безкарні і схожі на божевільні.
Але, вірити в те, що не люди вони, а звірі,
Усе ж відмовляються – мають серця невільні.

Їх не варто боятись – це дуже слабкі істоти.
Вони зовсім безсилі, без власної волі духу.
Істоти ці знають правду, знають, напевно, хто ти,
Саме тому бояться, нащуривши оба вуха.

Попри все, вони вірять, що не діждуться кари,
Ані повстання, ані справедливих акцій,
Тому, що за ними покірно ідуть отари –
Дике стадо овець, здатних лиш на овації.

А як же хочеться, іноді, помилятися…

Чатує тиша в досвітках сумних,
Удавано, навіч, меланхолійна.
Єство моє у мріях запальних
Шаленства прагне в мить благоговійну.
Нехай розірвуть тишу на шматки
Акорди грому в небі весняному.
Тривожно б'ють сполохані думки,
Аж серцю тоскно в обширі земному.
Легкою тінню губиться в очах
Юначих марень болісне видіння,
Ятриться біль, що й досі не прочах,
Твердіючи в полоні безнадії.
Екстаз душі впокорено на пні -
Байдуже час послався поміж нами.
Елегій дивних радісні пісні
Колись давно без тебе відлунали.
Останнім шансом випитим губам
Хай стануть ці, невипадкові, стрічі.
Азартом втішних, радісних забав
Юнацтво зазирає нам у вічі...

Моє мале - безсонько вишнеоке,
чого не спиш у пOру безлелеку?
Це не на тебе, - а на мене вроки
із тіні Долі впали - о, не легко...
Це не тебе - мене отерплокрило
у спогади піднесло незносимі.
Супроти Мекки зринула стосило
бaтьківська церква - мій Єрусалиме-
де клали молитви палкі віряни,
як духопряднo - кров"яну єдвабу
за СтрAстями Христа...втирали рани...
-А я Його розп"яти не дала би!!!
I пан Отець на мене був недобрий,
-Не смій, дидино,- то є Божий задум!
і щось мене бунтарило хоробре
- А я собі зі злом би дала раду!
А що тепер..? А нині стільки страху-
та не за себе, а за тебе, сину!
Сьогодні Бога кликала Аллахом...
то вже не я - мене наполовину.
Це не для тебе кровосхлипне сонце
освіте дня навузлені хвилини
і виверне трутизни жовтий стронцій-
для мене, чуєш, - не для тебе, сину!


Нагусли хмари, як військова рать.
Ти по- батьківськи щось уже лепечеш.
давай-но сонки-дрімоньки співать -
Ану влаштуймо в Україну втечу!
Спивай, синочку, чисте "лю- лі- лю"
із голосу мого в чужинськім краю.
Надпий оте, що я не відлюблю -
ковтни із мене...і...прости- благаю!-
за те, що ти не в рідній стороні
запричастився сяйвом сонцесходу.
Залесирую молитвами дні-
першомолочні та коріння роду.
Шовками дум ізшию береги,
що рвано розійшлися...опадає
Ярила вишня спіла до саги
ріки і долі. Синку, Бозя знає...!-
Він бачить все...! Він чує:"лю-лі-лю"
на кожному крилі до України,
що серце переправилo. Не сплю...
а ти поспи... поспи, моя дитино.

Брунатно килимом устелено весь парк,
Дерева розгубили пишні шати,
І сизувата поволока хмар
Сховала сонце у свої палати.

Холодна мжичка цідить-вирина,
А на душі — ця невимовна туга,
Неначе скрипки тріснула струна,
І на півтакті обірвалась фуга.

А може — це наснилося мені:
Прощальну фугу награвала осінь,
Даруючи мелодії сумні,
Яких іще не дарувала досі?..

Пощезли дні – базальтові колоси,
Побив мороз черлену воронь кіс,
іде у вражу осінь доля боса
по вутлім сліду мажевих коліс.
Куди ж гостинець той? Куди ж бо битий?
Які терни, захланні манівці
віщатимеш, мій чулий ворожбите,
по довгій лінії, що на руці?
В сини б мені… Каправі повитухи
тобі рекли такі страшні діла…
Не слухай їх, лебедику, не слухай,
Я пожила свого, ой, пожила…
І ось тепер – така яса і стужа,
така мана, що я – немов маля,
немов рілля, одним тобою дужа,
живу себе спочатку, од нуля.

кармінні айстри Кармен зриває
забути має себе Кармен
над нею карма висить кривава
у неї сотні чужих імен

дотанцювала – кохати годі
уста гарячі покуту п'ють
колючі айстри росою сходять
в імлі клекоче стоока лють

тореро браво вперед тореро
важкі завіси зірви на біс
злітають долі сліпучі пера
найвидатніші з твоїх містерій
залиті криком обтятих кіс

***
Пробач, що я нагадую тобі,
В глибинах мови є такі скарби,
Яких ніде немає в цілім світі, –
Як знайдеш, не віддай в чужі герби.

Прийшла до Ксені в гості Надя. Купа є новин.
Вони собі точили ляси більше двох годин.
Пораду просить Надя: - Став Петро нервовий, злий.
А Ксеня їй: - Частіш всміхайся й значно більш хвали.
От бачиш, як змінивсь на краще милий мій Олег?
Бо я хвалю його частіше. Кличу лиш " Мій ЛЕВ".
А та очима тільки кліпа: - Лев? Чому отак?
- Чому? Чому? Такий у нього зодіака знак.
За тиждень стрілись двоє знов. Надійка щось сумна:
- Чого, скажи, твоїх порад послухала дурна?
Хвалила кожен день. Та гороскоп підвів мене.
Тепер на довгу пам'ять маю гулю і синець.
"Скипіла" Ксеня враз: - Не може бути! Як він міг?
А хто Петро за гороскопом? - Як хто? КОЗЕРІГ.

*

В ніч зорепаду
Можна було б загадать
Різні бажання.

Жаль, не встигаю
Навіть задумати їх.
Зірка зникає.

Небо укрили сліди
Стежки вогневі,
Ніби долоню мою
Лінії долі.

В душі тривога і надія,
І заповітна моя мрія,
Що лихо наше все минеться,
І добром небо озоветься,
І в Україні кожна хата
Буде ошатна і багата.
Відродяться прадавні села,
І пісня зазвучить весела,
Бабусі радо усміхнуться,
У вишиванки одягнуться,
Дід онуча візьме на руки
І піде з ним в поля, на луки,
У небі з’являться лелеки,
Що діток нам несуть здалека.
На водах буйно знов розквітнуть
Лілеї біло-оксамитні,
Лісами вкриються Карпати,
Зітхне земелька - наша мати,
Вільно, полегшено, спокійно –
Бо навкруги усе надійно!

Надія Таршин

Мово моя, пісне моя -
Ти є ключ, що відкриває небо,
І нападки лютих ворогів
Нам з тобою подолати треба.
Щоб з землі, яку Господь послав,
Линула до нього - наша мова,
І щоб кожен з нас у серці мав
Шану і любов до свого слова.

Мово моя, пісне моя,
Серцем вірю – здолаємо смуту,
Бо тобі не вперше – ти борець!
Вийдемо і з цього ми закруту.
Ти у нас єдина і свята,
Мов хорали срібні, з серця льєшся,
І пора ще буде золота,
Бо віками, мово, не здаєшся.

19.10.2012р. Надія Таршин

Ми сиділи в трусах,

в часових поясах,

розділяли нас тисячі миль

і жодних зусиль

не було нам варто

розіграти отримані карти.


Натягнути цю маску

з адрес і портів,

із цифр, кодів,

крізь мільйони мостів...

так владно...

розіграти цю п'єсу,

цю казку...

не складно.

Свічку задмухав

і, вдихаючи дим,

я слухав… слухав...

Як ковтаючи біль і страх

у своїх атласних трусах

розривала серце...

дерегуючи скопом емоцій

і слів,

для моїх сімейних трусів,

наганяючи хвилі думок,

на побитій гітарі

товста повія

руда чудасія

грає російський рок.

А знаєте,
Я думала про Вас,
В цій осені із вигорілим тілом…
Як стрінемось у ній іще хоч раз,
Пронизані Амуровими стрілами.

Я подумки верталася туди,
Де грають води,
Пнуться в небо гори,
Щоб не згубити сонячні сліди
Того, хто серце поглядом підкорить...

Я думала…
Чи Ви ще досі там -
У нашій казці, теплій, наче літо?
Я вірила цим зливам і вітрам,
І голосу, яким була зігріта.

Я потайки молилася за Вас,
І спогади були мені причастям.
Щоб стрітися в цій осені ще раз,
Цілую всі дерева у зап’ястя…

Прибігла сирота на променад,
забути щоб недоленьку недбалу,
крокуючи спокійно між принад,
лиш вивернула душу на поталу.
Промінчик слизько ляже між грудей,
мовчать тривожно важкі литаври,
німа і квола стала до людей,
на суд прийшла, не заради слави.
Повіки вгору, там - ані сльози,
рубці підсохли, рани почорніли
і ледь жива присіла до лози:
„...за щó судить, за тé, що так любили?
Невже кохання спинять перешкоди?
„Любить до смерті” – це мене чекає?!
На шию камінь - викиньте у воду...
А я була щаслива! Хтось це знає?
Як я шептала, що "люблю" постійно,
як віддавалася рукам кремезним,
і губ торкатися солодкомрійно,
як підкоряли небеса безмежні...”
Та стрáшний вирок: Стратить цю повію! –
за ті п’янкі вуста, за справжні царські ночі,
а я давно про смерть без тебе мрію...
Сокиру кат підняв: Усе... закрила очі...

28.05.2010

Помста рудої ночі,
вітер з дощем гуркочуть,
айва схиляє віти,
падають покотом діти…

Вітер з дощем гуркочуть,
пісня колись пророча,
нині звичайна буря,
очі природа хмурить….

Айва схиляє віти,
сонячно пахне літом,
бабиним тихим щастям,
зниклим в дощу напасті…

Падають покотом діти,
айву зберу й зігріту,
я розкладу в кімнаті:
літо й тебе згадати…

Вітер з дощем гуркочуть -
Змиють рудої очі...


25/10/2012

Таке просте і звичне слово — ВИБІР,
Як тисячі простих і звичних слів.
Чи юний ти, чи вже од літ посивів
І солі не одну коновку з’їв, —
Його магічна сила час від часу,
Немов спокусник той із-за плеча,
Тебе штовхає і гундосить басом:
— Вирішуй, брате, — скапує свіча.
І в мить єдину ти уже — невільник,
Заручник цього слова не на жарт,
Воно — твій ворог, а чи, може, спільник,
Твоя поразка, а чи, може, фарт?
А навкруги — нікого і нічого,
Лиш тільки ти і ВИБІР — віч-на-віч.
На перехресті грішного й святого
Розп’ятий перед ВИБОРОМ стоїш.
Зроби свій ВИБІР! Виважено дуже!
І утверди святої правди суть!
Якщо ж сьогодні ти злукавиш, друже,
То завтра Україну розіпнуть!

30 жовтня 2004

Последний лист сорвал осенний дождь,
В твоем окне освобождая небо,
И по стеклу в наплывах тает дрожь,
И не поймешь,– с тобою был иль не был.

Но от окна так трудно отойти.
Уже пустынны улицы и скверы,
А ты все ждешь, застыв на полпути.
Как страшен путь, что открывают двери.

Последний лист. Он дорог прошлым днем,
Случайным взглядом брошенным, забытым.
А, может, потому, что мы вдвоем
С ним были по-ребячески открыты.

Но нет его. Осенний мокрый сор.
Ненужность мыслей, запахов и звуков.
Все то же небо и пустынный двор,
И ты к листу протягиваешь руку.

Листоноші вчорашніх листів,
Повертайтесь на пошти скоріше,
Щоб аж вітер за вами свистів.
Нас багато, хто в поспіху пише.

Відшукайте мої серед них,
І оддайте, а я вдосконалю,
Бо учора я трохи не встиг.
Чи спаліть - я не викажу жалю.

І сьогодні я кваплюсь. Куди?
Учорашнім займатися знову?
І в мистецтві поспішні труди
Укладаються в їхню основу.

(2012)

Ваші коси, мов лісу осіннього дим
Пахнуть літом, що вже оддзвеніло,
Але досі так сумно, так сумно за ним,
Аж проймає і душу, і тіло.

Ваші очі, мов неба жовтневого синь,
Наче море на сонці безкрає.
Одбриніли давно журавлів голоси,
А у серці їх клич не змовкає.

Ваші руки, мов сонячна тиха ріка
Зігрівають, вигоюють смуток.
Ви ласкава і ніжна, і добра така,
Що незмога про Вас позабути.

Я до лісу, я в небо, я долом піду
На ту згублену стежку до раю,
Де зустрів колись Вас гарну і молоду,
Покохав і донині кохаю.


24.10.12

Впади дощем, о, сива хмаро,
На спраглу молодість мою
І я сприйму небесну кару
За благо вічне у раю.
І я сприйму гримаси долі
За найудачливіший фарт,
А не якісь потуги кволі -
Інакше й братися не варт!
Пошли з дощами благодаті
Від благ небесних і земних,
І хай думки мої крилаті
Нап'ються мудрості від них.
Вродись добірним урожаєм
О, щедра ниво мрій моїх.
В душі ми всі чогось бажаєм
І не вважаєм це за гріх.
Кому гріхів холодний камінь
Прочахле серце не зігрів,
Той не розвиднився думками,
А от душею звечорів.
Впади дощами всім на радість,
Хай спрагу видихнуть вуста.
І хай моя далека старість
В далеку молодість верта...
2002р.

Весь час у осені
живу...
Учора був політ
крізь тьму,
Сьогодні сон, життя
в кредит,
На каву вибраний
ліміт.
У шафці зернятка
із дна
Збираю в сумнівах,
однак...

Моя чи осені
вина,
Що листя впало
до вина,
Накрило істини,
провини,
А шлях мій стелиться
у зиму…

Узимку сумнівів немає...
Усе чекає...

Літак летів на Львів
і білий слід
лишав по собі
в голубому небі.
Тим літаком
через багато літ
летіла я до тебе.

Та звіялася буря
із думок.
Із спогадів
скрутились заметілі.
Грудневий сніг,
а не дрібний сніжок
по голім тілі.

Сховалось сонце
за пелену літ.
Я замерзала
в сніговій пустині.
Невже отой
двадцятирічний лід
розтане нині?

І лід розтав.
Він тріснув і потік
струмком живим.
Були тривоги марні.
Клубився над гарячим
льодом дим
в кав,ярні.

2012

Я той
що поруч, і кого не бачу,
про кого іноді забуду.
а іноді в думках відзначу.

Він мовчазний коли я говорю,
він просить ласки, я ж ненавистю горю,
він там блукає де слідів моїх не знати,
він буде на ногах, коли мені прийде пора вмирати

http://www.los-poetas.com/d/juanr1.htm#YO NO SOY YO.

Нечіткість ліній, наголосів, рим.
Осіннє листя в пам*яті як банці -
так крутиться із дощиком. І з ним
вже спогадами ділиться у танці.

Ранкова кава… Зачаїлось сонце.
Чим день новий моє життя позначить?
Сопе маля, а ранок у віконце
Штовхає вперто полуничний м’ячик.
Ранкова кава – ритуал босоніж.
Стара підлога відгукнеться болем.
Бо липи цвіт печеться на осонні.
Котись, гаряче, волошковим полем!
Ранкова кава, як бажання жити.
Секунда із собою наодинці.
Коли Господь спече млинець із жита,
Зупиниться ображений годинник.
2011.

Твоє ніжне: «Привіт!» - ексгумація спогадів.
Божий слід на щоці – душі ексгумація.
Якщо я ще жива, можеш бити на сполох,
Якщо вже не жива – не врятує й кремація.
Твоє ніжне: «Бувай!», і розстелить під ноги
Нам зелений спориш себе зачаровано.
Ти і справді такий, подарований Богом.
Але тільки, на жаль, не мені подарований.
2011.

Потанцюйте зі мною, пане.
Я запрошую Вас до танцю!
Мріє вечір, такий духмяний!
Може, більше не буде шансів.

Потанцюйте зі мною. Глибше
небо диха над нами низько.
Пригорніть, як тоді, у тиші…
Ви ж так любите це дівчисько!

Потанцюйте зі мною! Може,
дощ мине і багряна осінь…
Щось наспівує перехожим
голос Ваш у моїм волоссі.

Тихо. Осінь німує, пане, -
не бажає нас відпускати.
Потанцюйте зі мною. Ранок.
Як не хочеться прокидатись…

На плечі – Маленька Ведмедиця,
А чи, може, Велика змалина,
Чи майбутня чиясь печалина,
Що за долею привередиться.

Хтось Усесвіту хоче діткнутися,
Хтось – лишень оцеї околиці,
Та не буде зірок у волоці,
Якщо тільки Господь не втрутиться.

Якщо погляд від хіті вилиняв,
А бажання з очей випліскують,
То діждатись йому б окрилення –
Краще стати рибалці піснею…

На плечі Ведмедиця – міткою –
Волі вщерть у ковші з гірчинкою.
Бути вільною – бути жінкою.
Будьте, зорі, моїми свідками.

*****
Звертається Павличко до народу,
Немов співає пісню славну й горду,
Послухайте – і люди, й небеса, –
Це голос правди, невмируща ода.

14.10.12

http://www.youtube.com/watch?v=OhW-ZBqnIX8&feature=relmfu

Йду дощем обіч низок машин
І автобусів жовто-яскравих.
Край вікна у кав'ярні один
Ти сумуєш за чашкою кави.

Ароматний напій і терпкий
Закінчився так швидко, як літо,
Наче спогад приємний, який
Знов у пам'ять забрів сумовито.

Може, ти пригадав у цю мить
Почуття, що стелились габою?
У зажурі з дощем гомонить
Пізня осінь - не наша з тобою.

Задощило стакато в душі...
Залишивши усі свої справи,
У кав'ярню заходжу мерщій,
Щоб зігрітися чашкою кави.

16-23.10.2012р. Львів

Мій невгамовний щем
Стриноженим дощем
Зірветься свій «Je taime» по підвіконню грюкать.
Напевно, мій тотем
Не вигадали ще.
Шовковиця бруднить смачним чорнилом руки.
Хапаюсь за гілля,
Ой, гусоньки, гиля!
Чубатенький спориш немов біжить над ставом.
Йде обертом земля,
Бо вершник мій здаля
Стриноженим дощем шука свою заставу.

Стрибнути з вікна, пошкодивши пластик білий.
Де два голуби зайшлись у весільнім танці.
За графіком потяг доставить додому тіло,
І тільки душа загубиться поміж станцій....
Зупинка на мить, оспіваний Ніжин кличе.
Та я не зійду, бо то - не моя святиня.
Лише защемить у мені той пейзаж незвичний,
І гамір, і мат, і втома в очах застигне.
Стрибнути з вікна, до чого удавана ніжність?.
Лише голуби безкрилим політ не пробачать.
Зірвати «стоп кран» і нарешті пізнати Ніжин.
Стрибнути з вікна, допоки Господь не бачить.
2011.

Людиною наречено у світі.
Та чи лишається Людське в душі,
Коли занадто вільно сонце світить,
Коли безрадно цебенять дощі?

Написано: століттями - од віку!
Не сперечатись велено святим.
Та в домислах до час немає ліку,
В гіпотезах, що липнуть, яко дим...

І певно прав отой, що має думку,
Що тисне кулаки і мітить ціль:
Несе людина в собі вічну муку,
Непослух одчайнушний, стен і біль!

І якби не кричалось, не говілось,
І скільки не розсипалось би слів:
Душа - свята, та тільки тлінне тіло
Щораз волає - манни і гріхів!

Ім’я величне! На́звисько - корона
На персті Господа в урочищі творінь.
Та ба, сумнівно штрикає мамона:
Людина ти, чи лиш Людини тінь?
(21.10.12)

Зі спектра цвіту
перейти у біле –
така твоя, скиталице, пора.
Колись росло,
сміялось і шуміло,
а ти пішла туди,
де біль-гора…

Там шлях один –
в обійми вогнептаха
з ім'ям непевним –
чи то жар, чи жаль.
Ти йшла на гору,
а зійшла на плаху,
і в твого ката
очі, як мигдаль...

Сліпих вітрів
не зупинити бігу –
помолишся
за недруга палкіш,
бо кожен йде
перед сліпучим снігом
таємну осінь –
вогняний рубіж.

На цій зупинці автобус стоїть найдовше,
У водія ранковий перекур і кава у пластиковому стаканчику,
Гірка та розчинна, нібе осіннє згоріле листя.

Небо щоранку інше, а люди майже ті самі,
Упізнаю їх у натовпі,
Вигадую для них імена та приватні історії,
Вгадую їхні безсоння по ранніх зморшках,
Читаю по ворушких губах їхні ранкові месиджі,
Подумки одягаю в костюми середньовічні...

Осені ж личать найбільше – середньовічні...

Думаю –
цей чоловік був би хорошим пекарем,
І його жорстка борода була би припорошена борошном.
Тітка з вустами, стиснутими у риску, -
Не інакше, сестра-черниця,
Що мерзне на ранок у порожній келії власного тіла.
Розпашіла кремезна дівка,
Студентка медучилища,
Приміряє чіпець перекупки і кричить розкотистим голосом
На ринковій площі: «Гле-е-е-ечики!!!»
Хлопець із плеєром – юний збіднілий лицар,
Золота – тільки у серці та під ногами...

...Лише одна жінка щоразу лишається поза кадром,
Зайва і в цьому світі, і в тому, далекому –
Молода макоцвітна двірничка із цілим виводком безхатніх собак –
Вони говорять до неї, а вона – до них.
Тільки й завжди – до них.

Витнуті манікюрними ножничками силуети
У Господній книзі пізньої осені...

Павучий страх годин готує (ах!) тенета,
я відчуваю – в цій кімнаті хтось є ще.
Тут вогко пахне листям, лісом і дощем,
і звідси з цього лісу плине наша Лета,
у вирій несучи і нас, і час, і щем.

Сама собою пишеться моя еклога,
заносячи в реєстр себе, тебе, мене,
з надією на те, що все це не мине,
допоки ліс росте, допоки тінь волога,
допоки цю кімнату той хтось не відімкне...

А далі полетять узліссям жовті оси,
жадливого ждання означиться межа,
остання ж затремтить тенетами вірша,
втрачаючи свій ритм, збиваючись на прозу,
дзвенить у павутинні, немов чиясь душа.

Октябрь идёт на Вы*
решительно и строго,
и чьё-то «дорогóй» сменяется дорóгой.

Он пленных не берёт,
пускай рыдают-плачут,
ведь это ничего для октября не значит.

У войска октября
валторны, трубы, горны,
но шансы на успех, похоже, иллюзорны.

Он сам – колосс на час
по замыслу Природы,
а мы ещё живём, какие наши годы.

Ти квіти саджаєш своїми руками,
Щоб ті під вікном розцвіли
І машуть всі квіти тобі пелюстками,
Всі квіти великі й малі.

І проліски ніжні і дивні тюльпани,
Конвалій перлини лісні,
Фіалки – небесних очей океани,
Нарциси стрункі й чарівні.

Добридень – тебе вони ранком вітають,
Всі квіти великі й малі,
Умиті росою на сонці палають
Всі квіти, які розцвіли.

Як важко відвикаю я від тебе...
Нестерпне жало ниє і пече.
Ну, прихилися волошковим небом
Мені хоч раз на стомлене плече!..

Проникни в душу краплею розмаю,
Духмяно-ніжно квітом завесній!..
Так важко я від тебе відвикаю-
Нестримно грузнеш в пам'яті моїй.

Згасає літа бабиного згадка
Між павутинок росяно-крихких.
Моїх надій розхитується кладка-
Лиш би дістатись теплої руки...

Лиш би вхопитись за краєчок неба,
Торкнувшись пальцем білого крила!..
Так важко відвикаю я від тебе,
Від ніжності твоєї і тепла...

Мама зварить борщ духмяний
Для маленького Богдана.
Покладе туди буряк,
Щоб зростав синок-козак.
Картоплинку і капусту,
Ще й приправить густо-густо
Запашненької сметани,
Щоб зростав Богдан слухняним.

Ходить світом Засинайчик,
Спить в капустоньці наш зайчик,
У дупло сховалась білка,
В житнім полі — перепілка,
Ховрашки дрімають в нірці.
Місяць шепче своїй зірці:
“Спи, ясніша, у хмаринці,
Засвіти вікно дитинці -
Ходить світом Засинайчик,
На подушечки окрайчик
Діткам сни кладе казкові,
Щоб зростали у любові”.

Гостинці — кожній дитинці
Йшло зайчатко по стежинці,
Пиріжки несло в торбинці.
І Богданчику, й Дарусі,
І Наталці, і Настусі.
Олексійку і Оленці,
Ще й цукерочок по жменьці.
Роздало зайча гостинці:
І Назарчику, й Маринці,
І Богданчику й Дарусі,
Ярославчику й Марусі,
І Сергійку та Оленці,
Ще й цукерочок по жменьці.

Капа дощик за вікном -
Їжачок сумує.
В хатці він своїй сидить,
Сонечко малює.
Ось промінчик золотить,
Сяє на папері.
Щоб кімнату освітить,
Свій малюнок їжак
Приліпив на двері.

Кораблик по морю пливе в далечінь,
Він бачив морів й океанів глибінь.
Проплив і в холодній, і в теплій воді,
І чайкам у небі з труби він гудів -
Він сотні красивих побачив земель.
Та нам розповів мандрівний корабель:
“ Ріднішого берега нам не знайти,
Де вчився уперше по хвилях пливти!”

Наш крилатий літачок
Не сидить на місці:
Політає над селом,
Побуває в місті.
Покружляє над полями,
Над будинками й садами.
І до нас він прилетить,
У нашім домі буде жить.
Ми збудуємо ангар,
Щоб літак летів до хмар,
Щоб його великі крила
Сонце в небі підкорили!

Наш крилатий літачок
Не сидить на місці:
Політає над селом,
Побуває в місті.
Покружляє над полями,
Над будинками й садами.
І до нас він прилетить,
У нашім домі буде жить.
Ми збудуємо ангар,
Щоб літак летів до хмар,
Щоб його великі крила
Сонце в небі підкорили!