Така чутлива до талантів мишка!
Аби у кого хліба не гризне:
Шкребе в столі, що знав іще Малишка,
Або об’їсть… великого мене!

Не оцінив, як слід, її увагу,
Бо одяг через ту мишву смердить…
Аж тут назустріч – гусяча ватага:
Гусей і гризунів тут аж кишить!

Я знав: література – класна штука.
Тепер же певен, що вона гнила!
Бо в ній, мов у болоті, жаба кумка,
І… б’ють поети мух біля стола…


18.06.2009.

«В несамовитій боротьбі
Любіть Вкраїну в серці!» -

І де я це читав?..
Аж тільки-но допер:

«Любіть мистецтво у собі,
А не себе в мистецтві», -

Колись попереджав
Маститий режисер…


28.12.2009.

Мліє ніч… Крізь сон я чую: «Сину…
Де ти, сину?.. Що за дивина?..» –
кволий голос батечка долинув
з іншої кімнати, де він спав.

Щось наснилось батькові старому,
ходить по кімнаті сам не свій, –
загубивсь у стінах свого дому:
«Де я, сину?.. Де я?... Боже мій!..»

А старечі руки просять в неба
звільнення від світу, співчуття:
«Боже, забери мене до себе…
Я вже утомився від життя…»

–Тату, не тривожтеся, Ви вдома:
тут – знайомий, найрідніший світ…
Та дає про себе знати втома
і тягар у майже сотню літ…

26.07.2012

Нехай цілує він мене
цілунком уст своїх…
Нехай печаль моя мине
в прощанні самоти...
Сьогодні стали ми одним –
світає всесвіт вже:
З тією – любий, я із тим,
з ким вдвох воскреснемо.

Уся прекрасна ти єси –
полониш поглядом,
Немає в світі більш краси,
моя ти подруго.
Сьогодні дійсно ми разом –
як смерть любов міцна.
Мов Суламит і Соломон
кохаймось, ти – це я.

19.7.2012,
В.О.С.Т.

Ти - роздираєш хмари, греблі рвеш,
і вітру вже добряче скубнув чуба...
Ох, ненормальний! Ти – отак живеш?
А потім кажеш,
що тобі я - люба???
А потім
тихо просиш –
не мовчи,
не бий мене
жорстокими словами...

Ти небо роздирав
з яких причин?
Тебе штовхало
Щось?
Поглянь – між нами
товсті, як стіни,
криги-холоди,
а я пливу так глибоко під льодом...
Тож не кричи
над колами води...
Я - не твоя.
Ну й що,
що ти не згоден...

2012

Нестерпний нікотин поселиться у грудях
Похмурий плеєр стогне, запльовує шляхи.
Я істеричним сміхом відхрещуюсь від друзів,
А десь на скелях міста гниють мої роки.

Думки карбують кроки в колючий кут печалі,
Життєве щопопало наспівує романс.
Спалю трикляте серце, аби не заважало,
І вмиюсь попелищем, мугикаючи джаз.

А потім вип'ю сили, щоб жити три сторіччя
Коли зустріну ту, для кого жити варт.
Останній лікар – Час. А лікарі цинічні.
Бажання евтаназії для нього просто жарт.


25.07.2012.

Ляклива постать ночі, ледве зрима,
Ховає день за сивими дверима
І тільки пальчик росяної тиші
Останній промінь хмарками колише...

Десь там, де вись у шалі круговерті,
Дражливі тіні поспіхом затерті
Рукою вітру - місячного Кая...
Моя душа-самітниця блукає

В обіймах неба сонними зірками
Молочними надіями-стежками...
(26.07.12)

Живий. Просто переді мною стоїть
і дивиться в очі.
Дихає поруч, торкається одягом,
трохи нервово чекає.

Ось вона – мить неповторна й страшна,
Що можу я сказати?
озирнусь до людей довкола, -
ні, нема мені ради.

Камера. Світло. Запис.
Блиск в очах, яка гарна усмішка,
доброзичливий голос: «Запитуй, що хочеш»,
як треба – співає, щебече, шепоче!

…та раптом спиняється запис, -
"Сорі, технічні причини".

І вмить ти – інакша людина.

Чужий.
Просто переді мною стоїш.

* * *
Лиш доки цій дотліти сигареті,
На мить коротку в ці печальні дні,
Як попіл на підлогу в метушні
Каміна зблисків пада, й мляві злети
Мелодій джазу вплівши в піруети,
Химерна тінь танцює на стіні, –
Дам дозвіл пам’яті вернуть мені
Твій лик, що на тлі мрій, мов на портреті.
Й тоді – прощай! – слід мрії зупинить;
Словам твоїм і посмішкам не раде,
Колишнім болем серце не щемить
Й видіння милі з пам‘яті не краде;
Та в дні твоїм останній зблиск – ця мить –
На крутосхилі, як вже сонце сяде.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Only until this cigarette is ended,
A little moment at the end of all,
While on the floor the quiet ashes fall,
And in the firelight to a lance extended,
Bizarrely with the jazzing music blended,
The broken shadow dances on the wall,
I will permit my memory to recall
The vision of you, by all my dreams attended.
And then adieu,--farewell!--the dream is done.
Yours is a face of which I can forget
The colour and the features, every one,
The words not ever, and the smiles not yet;
But in your day this moment is the sun
Upon a hill, after the sun has set.

* * *
Прийду на берег знов до хвиль у піні
Й хатинку там збудую на піску,
Й не так, щоб зріти водорість ламку
Біля дверей, а на сухій місцині;
Й до тебе не вернуся вже у плині
Днів, не візьму за руку, щоб п’янку
Оману пити; й долю не таку –
Щасливішу знайду у самотині.
Вмить слово твоє стало німотою,
Любов твоя розвіялась, як мла,
Затьмаривсь день твій мряки пеленою,
Й мене знобить вже від твого тепла; –
А гір зажура й небо наді мною
Незмінні з пір тих, як дитям була.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I shall go back again to the bleak shore
And build a little shanty on the sand,
In such a way that the extremest band
Of brittle seaweed will escape my door
But by a yard or two; and nevermore
Shall I return to take you by the hand;
I shall be gone to what I understand,
And happier than I ever was before.
The love that stood a moment in your eyes,
The words that lay a moment on your tongue,
Are one with all that in a moment dies,
A little under-said and over-sung.
But I shall find the sullen rocks and skies
Unchanged from what they were when I was young.

Цілунок дня від сумороку вистиг,
Туманом розійшовся врізнобіч,
У запашному сіні зір іскристих
Вмостилась на яйце квоктуха - ніч.
Вона укрила тишею дбайливо
Гніздо, допоки сонце - муж в путі,
Щоб на світанні виринуло диво -
Рожева радість на тремкій воді.


25.07.12

Долає ранок ночі тьму
У споконвічному двобої.
Мій сон сьогоднішній чому
Так розтривожений тобою?
Чому, скажи, мої вуста
Без поцілунку ти залишив?
Нерозуміння нароста
І загортається у тишу.
Ти ж обіймав мене у сні,
Я пам'ятаю кожен дотик.
В словах, що говорив мені,
Вчувалися журливі ноти.
Уява то моя, чи ні?
Хитнулася ураз гардина...
Твій голос чую вдалині,
Шепочеш: " Спи, моя єдина.
Світанку сяючий бутон
Іще блукає десь шляхами."
І знов мене солодкий сон
Твоїми обійма руками.

22-27.03.2012р.

*******
Того, хто збився сам на манівці,
Беруть на кпини й молоді женці.
Твої жита ще ледь заколосились,
А ти скликаєш люд на зеленці.

Дзвонить жінка чоловіку, аж ридає в трубку:
- Кидай все, роботу, справи. Їдь додому, Любку.
Милий, швидко мчи сюди! У мене нервів мало!
Зранку бігла, сильно впала. Й щось собі зламала.
Той машину гнав , як міг. Летів хутчіш до Тані,
Ліз по сходах аж зіпрів на поверх він останній.
Вбіг до хати і закляк. Застиг в німім питанні -
Таня з кимось по мобілці "плеще" на дивані.
Він до неї: - Що зламала? Ребра, руку, ногу?
Скорше навіть за "швидку" примчав на допомогу.
Та чомусь від здивування аж відкрила рота,
"Вперлась" оком, як баран колись в нові ворота.
-Знаєш, нерви вже пройшли. Тож марно шум здіймала.
Ти прикинь- в новеньких туфлях я каблук зламала.

В суботу 11 серпня в Пороховій вежі (вул.Підвальна,4, Спілка архітекторів) відбудеться презентація моєї третьої збірки пародій "200 пострілів на ПМ". Початок о 15-00.
Дорогі ПМ-івці, радий буду зустрітися з Вами. Багато із Вас є “співавторами” цієї збірки, оскільки збірка охоплює майже дворічний період моєї творчості на ПМ. І ще запрошую усіх, кому до вподоби пародійне слово.
Іногороднім гостям просьба контактувати зі мною попередньо по e-mail ivhent@mail.ru
або по моб.тел. 0672548900
З повагою...

Ви гадаєте, в місті я?.. Ні,
Поселився за ним - і навіки:
На баскому гнідому коні
Відшукав від депресії ліки.

Помічні дуже вила й коса
І пробудження вранці о п'ятій -
О, природи чудова краса!
Геть забув я про місто прокляте.

Не беруть мене зовсім жалі:
Бурячки посадив на городі -
І курличуть мені журавлі,
Як у вирій летять. При нагоді

Випасаю отару овець...
І січкарню купив у сільмазі...
Ледь зібравши докупи стілець,
Вам листа я пишу на бомазі

Розказати, як мило отут,
У прекрасній природі оазі -
На дровах я варю собі суп,
Як закінчиться гас в керогазі.

Перемішую я чобітьми
Під ногами грязюку весною -
І скрипить у мороз під саньми,
І сідло на коні піді мною!

Як глибокі упадуть сніги -
Прокидаю весь день до знемоги...
Не пишу, друзі, віршів і книг,
І забув я про сайти і блоги...

Та зате не вкрадуть гаманця,
Не штовхне у маршрутці бурмило...
Ось лише підкручу каганця -
Те писання так очі втомило...

У селі не впаду я у люк,
Різко руки не скрутять ментяри -
Тут розноситься бусела стук
І немає (повірите?) чварів.

Загудів гучно в пічці вогонь...
Замість мене, хто грає в оркестрі?..
Не зігрію ніяк щось долонь...
Чари міста, прощайте...
.......................Маестро.


25.07.2012

Все геніальне –
варте поклоніння…
Підносять «Крила»
оплесків луну…
Аж так зіграти смерть –
замало вміння.
Зіграв…
хвала Таланту й талану.

Востаннє,
понад реготом і горем,
огудою і славою –
десь там,
на тлі небес –
прозірлива й прозора,
душа Актора
кланяється нам.

25.07.2012

Ти - пам'ятник собі?.. Таки
Герої прагнуть од і слави.
А як же муки, хрест важкий,
Вінок терновий, бій кривавий?

Нема часу на справи ці -
На голові блищить (корона).
(Як точно потрапляє в ціль
Найгірший ворог твій - ворона!..)

Ще й епітафію впоров
Шляхетний ум неандертальця:
" Поліг у битві за любов
Од ран страшних - порізав пальця".

2012

...Це миле обличчя. Озерця очей.
Цей погляд, націлений в душу,-
У серці від болю народжує щем,
Щоб кожен задуматись мусив.
Це — дійсність реальна: не міф і не сон,
В очах — запитання і втома:
«У кожного з вас 46 хромосом, —
Навіщо ж мені 47-ма ?!»
А кволий промінчик зоріє — не згас, -
Ще в’ється у грудях надія:
«Мене не жалійте… - молю лише вас…
Молю вас… І все розумію»

2008 (2012)

Хочу стати білим снігом.
Бо він справжній.
Досконало красивий.
Миттєвий, як щастя.
Прекрасний, як любов.
Холодний, як реальність світу.
І тане від поцілунків, наче жінка.
І такий колючий у злому вітрі.
А насправді - лагідний, як мама.
Бо він – найсправжнісіньке диво,
яке так вперто приходить у цьому житті.
Ми топчемося по ньому ногами
і мало хто посміхнеться –
гляньте, сніг падає!
Так щиро всміхаються діти.
І вони знають: сніг – це щастя.

стати
хоча б сніжинкою
на долоні
світу...

2012

І твій хребет, пихатий Олександре,
колись від жовтих риб'ячих кісток
твої прадіти
схиблять відрізнити.
Назвався богом? А сконав рабом.

І водевіль, Луїзо-Вероніко,
не розжене твоїх дитячих снів,
вогонь не справжній, - визнай собі тихо,
вже не розтане камінь чорних днів.

Комедіанти, маги, акробати,
пихою напхані до самих вух, -
Зозуля всім рахує дні до страти,

танок Екватора

спиняє

рух.

Будь матеріалом! – ричить репродуктор, –
Знай, що ти частка лише, а конструктор
Хоч і вбачає в деталях потребу,
Все ж обійдеться й без тебе!

аміачний запах вдячний смерті,
а проти шерсті не попреш,
скільки б не дер не цілком здерті
пласти років... все рівно вмреш!

й тіло твоє запхають в труну,
або й зариють, немов пса;
я ж особисто тричі плюну,
щоб чорт тебе не покусав,

інакше гній на рваних ранах,
згущений терпкістю гріха,
заразить й душу, мов ліана…
хоч та зелена, все ж суха.

Спитав маржину: «Де́ я, во́ле?», –
заїхавши в густющий ліс;
Бог відповів (а мо’ диявол?):
«Не знаю де́ ти, а я – скрізь».

зімкнулись раптом персть і небо,
порски́й з’явивсь крилатий кінь,
«Сідай і мчи!» – пищав мечве́док*;
«Мерщій!» – сказала власна тінь.

Як тільки сів, комонь гривастий
зірвався з місця – полетів
понад землею, понад часом…
– У пекло мчиш? – питаю.
– Ні!

Вниз подививсь – душа завмерла,
заціпнув, що й забракло слів:
той ліс – не лісом був, а пеклом,
волом був я, а мною – віл;

грома́к, як грім, летів навально,
я бачив все як є, на жаль;
і навіть вірші, що писав я
перетворилися на жаб;

(вода – це рінь; жебрак – це да́харь;
і щастя менше важить за
піщинку, що несе мураха;
і кожен вільний – гармиза́);

життя, яке вважав життям я, –
зволожений плевритом нерв…
– Живий лиш той, хто вмер… Затямте:
є Бог, диявол і Бодле́р…

* мечве́док – кажан.

По акварелі неба
Лякливий сон
Летить у вирій…

22.07.12

Ти -- грози нічної драматург.
І вітри ревуть, немов солдати.
Щуляться вигадники тортур,
А служниця прагне догоджати...
Просять то уваги, то хвилин,
Наче ти і  справді їм прибічник.
Престо, де життя твоє з провин,
А вино невипите, як вічність...
Сумно ти всміхаєшся між тим,
А воно ж червоне! Ой, червоне!
І дороги є не тільки в Рим.
Отчина повік не охолоне...

Навпіл день розривається. Ніч, як покинутий острів.
По обидва боки́: самота перекри́влює сміх.
Серед галасу їхнього вдарить, мов блискавка, постріл
в серце - га́ряче, в шкіру - заметами сніг...

Кольори вимальовують пальці яскраві і тусклі.
Що за доля, постійно від вітру ламає мольберт?!
Наче в очі кидаються привидом маски і сукні,
іншим часом - без люду счинився органний концерт...

Зорі-свічки в мереживі неба, галактики, світла.
Візерунками грим розвели на стемнівшім чолі...
То така у душі в мене, люди, мінлива палітра -
зодіак Близнюки і стихія вітрів в голові.

2012

Я думав, як тебе побачу знов,
Злечу на крилах у безмір'я,
Та випала душа до підошов,
Прилипла до землі, мов пір’я.
Ти, - як тоді - троянди теплий цвіт,
Щоправда - колючки ті ж самі.
Я до твоїх лиш доторкнувсь воріт,
І в ніч поніс у грудях камінь.
Нема назад нам вороття, нема.
Надії марні. Сни наївні.
Чи ти могла мене життя сама
Чекати до останніх півнів?
Не буду більше думати про це,
Я пам'ять вирву із корінням,
Занурю в небуття її лице,
У тузі отрую осінній …

24.07.12

гаплик

(2012)

Поки житиме ще моє серце,
поки сміятимусь ще над собою,
певна річ, без рожевих скелець,
дещо і я буду вважати грою.

Дзвінки твої, що не такі часті,
слова, понадміру, тихі, вправні…
…ніби ти дзвониш якраз із палацу,
де обслуга твоя стоїть справа.

Знаєш, навіщо тобі світло?
щоб прокидатися з думкою в ліжку..,
ну, а мені не потрібно Love Story,
мені б хотілося – тільки з тобою.

Поки житиме ще моє серце,
а житиме до останнього схлипу,
маєш собі затямить:
липу збирають у липні.

Серпневої ночі – збір зорепадів,
а ще рахують курчат по осені:
здається, що…ми обоє уже не пара,
а просто галузки сухі стосами.

Просто так, одне біля одного,
звиклися бути, зрослися шкірою…
перманентно, але історія
про це вже давно ніяк не пише…

Кілька слів наостанок зустрічі:
пару сентенцій дозволь мені…
Давай зустрінемось якось на вулиці
По різні боки нашої волі…



2012

О, хто вона - ця жінка, що навпроти?
То сипле сміх, то стеле щедрий сум...
Ледь вловлений очей тужливий дотик,
Ледь вчутий передзвін журливих струн.

Уперте пасмо сивої печалі -
Крило жалю на зболене плече.
То серце прямовисним зойком вжалить!
То словом, наче вуглем, обпече...

О, хто вона - ця лада безіменна,
На попелищі вицвілих надій?
І ніби зовні - світла, тільки темна
Зажура оселилася у ній.

Мовча́зне скерцо б"ється межи люди.
Як шашіль - ноти прикрі до розмов.
Хоча й глибо́ко біль сховала в грудях
Та жінка дивна - втрачена любов...
(24.07.12)

А може, ще зовсім не пізно
Обрати оту, що єдина?..
В обидві руки – по валізі,
І в дім привести за дружину.

Хай вештається і старіє
(бо, кажуть, усі такі будем),
й розірветься залпом подія,
І вже ж наговоряться люди!..

Обсудять, як так і годиться,
Майбутній бур’ян на городі,
Шептатимуть вслід молодиці,
Що в неї – вбрання не по моді,

Або навпаки: що то виклик
Тутешньому тихому ставу –
Оте декольте, геть відкрите,
Чи погляду горда постава…

І ну – плямкотіти губами! –
Бездомні ровесниці-діви,
Що теж би могли – отак само…
«Хіба ж ми йому та й не рівня?!»

Жнивує ображена думка:
Знайшов… у навколишніх селах!..
А в хаті – на палець пилюка!
Непотребу – повна оселя!

Туди б самоскида найняти,
Та те старовиння – з порога!
…Удвох не натішаться, гляньте!
До пари вона йому: вбога!..

…Ця ніч у домашнім музеї,
Поміж артефактів Трипілля,
Майнула двотінню на стелі:
вона віншувала весілля…

23.07.2012.

Ти з’явись не до речі. Раптово.
Ніби примха зненацька прозора.
Ніби крига січневого моря.
Щоб я вкотре була не готова.
Щоб рушник на вологому тілі
Не тримався так міцно і пружно.
Через двері щоб вітер потужний
Оголив всі post-скриптуми білі.
На засмаглих щоках несуттєві
Щоб розсипались зморшки від сміху.
Подаруй мені втрачену втіху.
Симетричну, гарячу, миттєву.
19.07.2012

* * *
Хоч більш, ніж тебе, я люблю життя,
Й більш трохи – квіт весняного розмаю,
Й димок в осіннім полі; – все ж буття
Без тебе вже не мислю, бо кохаю.
В тобі – і радощі, й жалі мої;
Найбільша із утіх – тобі служити;
До тебе шлю думок своїх рої:
Тобою жити, й знов тобою снити.
До чого не торкнусь в тобі – святе:
Пригадую весь день, як над бровою
В тебе волосся завиток росте,
Й твій дотеп кожний в балачках зі мною; –
Щоб світ дізнавсь – і я, і ти, і всяк,
Як я тебе люблю, хай це й не так.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Loving you less than life, a little less
Than bitter-sweet upon a broken wall
Or bush-wood smoke in autumn, I confess
I cannot swear I love you not at all.
For there is that about you in this light--
A yellow darkness, sinister of rain--
Which sturdily recalls my stubborn sight
To dwell on you, and dwell on you again.
And I am made aware of many a week
I shall consume, remembering in what way
Your brown hair grows about your brow and cheek,
And what divine absurdities you say:
Till all the world, and I, and surely you,
Will know I love you, whether or not I do.

* * *
Благаю, якщо любиш, порадій
Зі мною трохи, чи дозволь сльозами
Твоїми плакать; мало так надій
Дарує тобі доля й манівцями
Брести в пітьмі ти мусиш день за днем.
Так знай же, що і я, хоч і щаслива
В цю мить, теж маю в серці туги щем,
А моя доля – мачуха примхлива.
Благаю, любий, хоч би у цей день
По стежці осяйній іди зі мною,
Бо відвернусь від сонця і пісень
Й піду твоєю, темною й сумною.
То ж разом поспішім навстріч весні:
Кохання лиш таке – повір мені!

Edna St. Vincent Millay
* * *
I pray you if you love me, bear my joy
A little while, or let me weep your tears;
I, too, have seen the quavering Fate destroy
Your destiny's bright spinning--the dull sheares
Meeting not neatly, chewing at the thread,
Nor can you well be less aware how fine,
How staunch as wire, and how unwarranted
Endures the golden fortune that is mine.
I pray you for this day at least, my dear,
Fare by my side, that journey in the sun;
Else must I turn me from the blossoming year
And walk in grief the way that you have gone.
Let us go forth together to the spring:
Love must be this, if it be anything.

Підгоріла душа
Вже не втрапить до раю.
Та хіба хто пізна,
Як та смага збирає.
Погляд кинула - так,
Ти моє, і радіє,
А життя проживеш
І все маєш надію:
Я чесноти клеймо,
Недосяжний для пекла,
Я за правду й добро,
Я за Божу потребу.
А лиш ліг на рядно,
Чолом зблиснув у спеку…

Підгоріла душа
Не потрапить до раю,
А ти знаєш і сам,
Що задуха буває...

24.07.2012.

Нуртують мислі, рве серце груди,
спішиш хоч трохи цей світ збагнути,
жадаєш думки на діла обернути
і віри не ймеш ти, що
не вічний світ і не вічні люди,
і завтра, можливо, тебе не буде...
Невже зникає усе в нікуди?
І не зостається ніщо?!

Всередині тебе – не світ, а Всесвіт,
і кожен з нас – як величний бескид,
не схожий на інших. І вік увесь свій
коштовне тчемо полотно...—
але «Sic transit…» і «Vita brevis…»;
і скарб безцінний цей – теж миттєвість,
і в чорну діру, безнадійну безвість
провалиться все одно.

Лишать по собі: хтось – величний пам’ятник,
хтось – жмуток віршів, хтось – добру пам’ять,
когось самого боги поставлять
уроком для майбуття.
Та все залишене – тінь, примара,
і навіть пам’яті – страшенно мало,
а що лишитись насправді б мало –
не вічніше за життя.

2004, 2012

Все же мы друг другу нужны,
Пусть в непривычном качестве,
Честно, я озадачилась,
Горькое слово «прощай»
Не произносится в шутку,
Значит, что «в списках не значится»,
Значит, что «двери закрыты»,
И сургучами печать…
Все же друг друга любим…
Любим, и будем любить,
Пусть, и не так, как хотелось,
Как ожидалось, не знаю…
Только одно, как истина –
Токая-тонкая нить,
Чрез расстояния лет
Прочную связь ощущаем…
Милый, тебя не виню,
Знаю, причина во мне,
В том осознании пропасти,
И осознании связи.
Если быть миру, то внешне,
Внутренне – быть войне,
Ну а пока – «прощай».
(Однофразье).

Цілющий сон, і в небі сплять холодні зорі.
Спеко́ту в травах сповіщають цвіркуни.
І трошки галас, трошки тиша, наче в змові
бринчать не стомлено співучі дві струни.

Так ніжно плавиться Чумацький білий шлях.
Ковтає темряву потрохи сто світил.
Я подрімаю трішки на твоїх плечах
допоки сонце причарує небосхил...

Замерехтіли в пам’яті вогні
І ностальгія враз торкнулась серця,
І світлячками в темряві крізь дверці
Вернулись в мою душу наші дні.

Ти пам’ятаєш зустріч в Мережі?
Тоді ми ще напевно і не знали, -
Що між рядками слів уже кохали
І, Долі, викладали вітражі.

Нехай же світять вічно ліхтарі
Нашого щастя, даного з небес;
Життя-вогонь палає від чудес,
Горять у парі наші дві зорі.

Відблиск згаслої зорі дістає землі.
Сяє вона, хоч давно вже немає її.
Так і людина, що у вічність пішла із життя:
Полум'ям пам'яті світить із небуття.

Колись на світі не було нічого
Та, зрештою, і світу не було:
В безмежнім просторі лише витав Дух Бога,
Шукаючи пристанища свого.

А була темінь навкруги,
хоч стрельни в око, —
Для творчості не створено умов.
— Хай буде світло! — Бог прорік звисока
І темряву ураз переборов.

І днем назвав Він світло, як побачив,
Що світло добре — краще від пітьми.
Для темряви ж Він ніченьку призначив,
Щоб постачала для спочинку сни.

Бог розумів, що справу не завершив,
Що в сотворінні світу — це лиш крок,
Тому назвав свій перший крок — днем першим
І став назавтра готувать урок.

Він відчував у творенні потребу,
Він майстрував, як наш дідусь Іван,
Тому в день другий сотворив Бог небо
Й повісив над землею, мов тюрбан.

Сказав Господь: «Я слова не порушу,
І доведу цю справу до кінця:
На третій день від вод відділю сушу,
Щоби на світ з’явилася земля.

Хай на землі зростають, як належить,
Трава й дерева, що дають плоди,
Нехай від них усе земне залежить,
Як від повітря, сонця і води».

Хоч знав Господь — усе йому під силу,
Та все ж забув, що сонця ще нема:
— Нехай на небі з’являться світила!
Хай світить сонце і щезає тьма!

Нехай світила правлять днем і ніччю,
Хай відділяють світло від пітьми,
Хай сонце, місяць, зорі сяють вічно
В чередуванні літа і зими.

Творив Бог наполегливо й уперто,
Він так хотів земний створити рай,
Вже добігав кінця і день четвертий,
А ще роботи — непочатий край.

Назавтра всі водойми закишіли
Від розмаїття водяних створінь,
І птаство враз крильми залопотіло,
Здіймаючись в небесну голубінь.

Запрудили лускаті і пернаті
Відведений для них цей рай земний...
Спливав за обрій новоявлений день п’ятий,
Щоб завтра розпочати день новий.

А ніч, як мить єдина, промайнула,
І шостий день творіння заяснів,
Творець творив, — а не сидів без діла, —
Скотину, диких звірів, плазунів.

Насамкінець Він оглянув Вселенну:
Що ж, начебто — відмінний результат,
І, начебто, трудився недаремно, —
Створив усе. — Забув про райський сад!

У клопотах забув про сокровенне —
Заради чого витворив весь світ
І задля чого у трудах щоденних
Він проливав божественний свій піт!

— За образом й подобою своєю
Сотворимо людину! — Бог сказав.
І сотворив Адама Він та Єву.
І в сад едемський жити їх послав.

— Ну ось, нарешті, відпочити варто:
Закінчився останній трудодень...
Господь утер чоло: «Хай буде свято!..»
Й благословив для цього сьомий день.

2005

Я не та, яка була ще вчора -
Крила пошматовані в вітрах,
Бо щораз, здіймаючись угору,
Всупереч реальності потворній,
Намагаюсь вбити в собі страх.

Я не та, якою вже не стати,
П'ю життя, аж груди розрива,
Що не день - нове душі розп'яття,
Кожен крок - наближення до страти
Моїх мрій... Як досі ще жива?

Я не та, якою мала бути,
Бо живу усупереч всьому,
П'ю любов краплинами цикути,
Прірви дна бажаючи торкнути
І крильми розвіяти пітьму.

Хто ми є - вовки, птахи чи люди?
Ким би не були, без волі - смерть!
Я така, яку ти не забудеш,
Раннім снігом випаду у грудні,
Навесні - дощем небесних сфер...

Той спогад солодкий, мов зерня,
Що зросле з людського тепла –
Івано-Франківська цукерня
В уяві моїй ожила.

Романтики сповнений вечір –
Нас хміль без вина оповив…
Рікою волосся на плечі,
На плечі лилося твої.

І меблі м`які, старовинні,
Полотна з минулих епох,
І музики ніжна інтимність –
«Осіння рапсодія», ох!

Так звався десерт, що дала нам
Та кельнерка у фартушку…
Так рідко в житті поталанить
Його зняти ношу важку,

Поринути, ніби востаннє
У солод буття, а не сіль.
Чуть рідної мови звучання,
Що тут долина звідусіль.

Сидіти між друзів гостинних,
Неначе у колі сім`ї…
І марити так ностальгійно
За містом вкраїнським своїм.

24.07.7520 р. (Від Трипілля) (2012)
м. Київ.

Котилися сльози смарагдо-горохами,
Просилася молодість: «А на коня?»
Закінчились тости. Блукаєм у спокої.
І гоголі-моголі п’ються щодня.

Недбалої юності стежку заметено,
Пори молодечої ниють сліди…
Дорога веде де так просто і зелено
Плодами поважності квітнуть сади…

До нашого вогника вас не запросимо –
У кожної ягоди інша пора!
Лягають світанки у ноги покосами.
Сідає за мудрість смішна дітвора.

Игры не стоила свеча
И не оставила печатей.
Перекричу свою печаль -
Не бесконечно мне молчать в ней.

Переплыву свою тоску,
В мель измолов её глубины.
В часах судьбы моей песку
Не утекло и половины.

На сердце руку положа,
Скажу, не мудрствуя лукаво,
Что от спины моей ножам
Не затупиться трудно, право.

Пора со счастьем тет-а-тет
Мне посекретничать при встрече.
Ненужным «не..» отвечу «нет»
И намекну - ещё не вечер…


13.07 - 23.07.2012

...Погоріли в душі квітом буйні поля,
сум вселенський лавиною суне.
Попіл, чад ,почорніла земля...

Ран сердечних обвуглені руни
заяснять серед зір попід згарищем тим,
дивним сяєвом заполовіє -
се паломник Любові іде, пілігрим,
подорожній від храму Надії.


2012

***
Між млою й світлом є вузька межа,
І на крутих життєвих віражах –
На ній ти своєчасно зупиняйся,
Щоб не в’їдалась кривда, як іржа.

Ніч липнева спокуса терпка,
повний місяць піддатливим манго.
Ти до нього, мов липа липка:
ніч тривала не довше, ніж танго,

і у щастя текла, мов ручай,
в білі сни - білизна цвіту липи.
Пили ніжність, як липовий чай,
тільки в серці – тонесенькі схлипи.

Ніч цвіла між зіркових мереж.
А душа, як прозора туніка…
Закохалася в нього без меж -
в сіроокого чоловіка.

Повний місяць, мов білий налив.
Тридцять їх на ціле життя, Господи,
терпких в липні… Ну хто б так любив,
аби решту ночей – тільки спогади?...

Що не кажіть, а нас - мільйони
синів і дочок України.
Усі ми - на щедротнім лоні,
дбайливо зібрані зернини.
А скільки вже було врожАїв
і скільки ще під небом буде...
В майбутнє віри не втрачаю,
бо не одна я - з вами, люди,
хто у душі своїй поети,
художники і музиканти.
Тож подивує ще планета
землі, багатій на таланти.
І світ подякує уклінно -
на крилах розуму і праці
ще вознесеться Україна
поміж держав усіх і націй!

Мій Господи! Шепни мені щось файне,
таке просте і гарне, наче сніг.
Учора впав – донині не розтанув
у чорнім лоні втомлених доріг.

Проста й красива аксіома дива –
сліпучий сніг крізь темну теплу ніч,
як бабин усміх – тихо засвітилась,
розтанула водою коло віч

так чисто, прохолодно і прозоро...
Я думала, що зиму не люблю.
Та сніг покликав – втишилися хори
густих пекучих зародків жалю..

А білий Бог пребілими руками
в обіймах ніжно землю понесе
високим, наче небо, океаном
у всесвіти засніжених осель...

Ви бачили?.. пішла Вона… пішла
У сходи, де застрягло сновидіння.
Де ніч у ніч… і ніченьки душа
Когось із нас висмикує з корінням…

Потому кілька день - все навпаки:
Цікавимось -- не жити і не вмерти.
Вона, чи ні?… пірнаємо в чутки.
Ходу подій нікому вже не стерти…

Отож… отож… перепихи терпи
А злидні - ні!!! Цариці тої примхи...
Горбком прокинуся коло верби,
Як візьме і мене з "обіймів" випхне!!..

2012.