Бобер - будівельник
його рух до поставленої мети
дає зміст життю
сенс життя людини- рух
будівництво Храму Світла
творіння Його духовних цінностей в безупинності.
2011р.

День народження.
День походження.
День поводження.
День іще жмень...
Головне,
щоб на ранок
охоче
відбувався відродження
день!

Святкують всі!

15.11.2011

Решила написать, что здесь
деревья стали тише, безучастней,
и холод одолел дома.
Быть может счастье,
что осень столь пуста
на этот раз.
И так степенно, так забвенно, как и раньше,
ведет свой отрешенный монолог застывший город,
хоть о нас
сейчас упоминания не будет.
Сегодня хочется,
чтобы шаги и люди
друг другу не принадлежали...
Звук каблуков под окнами - детали,
чтоб завершить расплывчатый анфас
осенних улиц и таких же парков.
Впервые мне не хочется куда-то
уехать в это время.
Даже странно.
И, может быть, самообман но
мне больше ничего сейчас не нужно.

И остается скрип ночных деревьев
и скрежет голубиных коготков
о мой карниз.
Ты знаешь, что за рифма будет дальше:
вниз
стараюсь не смотреть -
на дно сезона стекает память -
ничего не ново
и быть сейчас не может таковым -
все так же, Ал, как ты его оставил.
На пригород упал осенний дым,
а город дышит тем же мутным ядом.

Ну что еще писать?.. Вот был бы рядом -
пошли б гулять и говорить, а так
жди писем, снега, краденых открыток.
Я завершаю данную попытку
приблизиться к тебе или тебя приблизить
и буду тоже ждать
все тех же писем.

Я обрала собі гостя,
який розділить потріскування
моєї оселі,
перекаже голоси всіх,
хто будь-коли говорив у цих стінах,
у світлі чи в темряві,
у сні чи наяву.

Розкажи мені, про що вони говорять,
у сні чи наяву.

Прапостать моя - нині постать його,
він не боїться її не розбачити,
і голос мій вчує серед сотень голосів
що людських, що пташиних.
Сиза пташка злетіла.

Прапостать моя - світла постать твоя.
Сиза пташка злетіла.

Я обрала собі гостя.
Крізь закопчене скло мені вкаже
божевілля вікон навпроти,
у світлі чи в темряві
- очей наших різати не буде.
Скло пальців не ріже.

Покажи мені, що
скло не ріже.

І чекання моє - твердінь.
Сиза пташка зійшла зі склепіння.

Мов до мéне,
у світлі чи в темряві.

Мóв до мене,
у світлі чи в темряві.

бо я крихка
істерична
рвана
замість вінця - вінок із дурману
заплутані коси на чотири сторони
зашпилені воронами

твоя дружина мала би бути інша
м"яка як вії кульбаби
легка як душа пір"їни
тепла із пінкою
як вранішнє молоко
замовлене примовляннями цвіркунів

я навіть в"язати не вмію
тільки вузлики сварок наплутую
бо мама у мене в середині
блискавок насадила

от вони проростають
і дірявлять нас

насправді
самотність як і вічність не має обмеження
ні часом ні простором ні мною ні тобою
ти дихаєш моїм диханням
я відчуваю тремтіння твоєї руки
і цю мить
яка народжується
у моєму серці
проноситься моїми венами
і помирає
застигаючи
на кінчиках наших пальців
я хочу спинити цей біг
я хочу прорости в тобі
з тобою для тебе
нескінченністю яка застигне і вже не зміниться
я віддаю тобі моє існування тут-і-тепер
але і воно розчиняється
невідворотно просочуючись у минуле
зоставляючи лише
чорні контури на аркуші
і присмак втрати
коханий
я не знаю яка на смак
вічність

9.11.2011

Ранок. Біле простирадло.
М*яті почутя.
Вікно. І дотик прохолоди.
Кроки кошеням.

Лиш оберт
Ніжно
Грація ти́ші
І подих
Вірно
Тане на вікні

Привстану. Боса.
Лиш пальці на землі.
Вальсую. Ледве.
Morning melody душі.

Лиш оберт
Легко
Музика в мені
І шепіт
Ніжно
Тане у ти́ші

Метелик. Крильця.
Торкаються стиха.
Злітаю. Тану.
Лишаю музику...
Там я...

Лиш оберт...

Легко...

2010р.

вірш видалено

Солоніє звертання на язиці,
і я не смію випустити з рота жодної крихти,
і солод з долоні злизую.
І тобі відомо, як самота викидає перед себе кроки
когось чергового, -
і чорними слідам вкриті наші з тобою міста -
як зіниця чорними -
і вугілля носять у вітах наші дерева,
на обріії занурені
до глухої теплої ночі
серед літа.

Кожен запах його,
кажеш, твоїми руками розчесаний
а я в коси заплітаю.
А я слідом за ним тягнуся,
як ніби на кров.
Бачиш, і найменші дерева, вугільні,
браслетами років оперезані -
і я ними пальці різала колись.
Усміхаєшся, бо солодом кров моя пахне,
і довго нам говорити,
коли ніч у моїх вустах посоліє.
Пальці цілую твої.

АЛЕКСАНДР, ВАЛЕНТИН, АЛЕКСЕЙ-
Имена моих трех сыновей.
Каждый мною храним и безмерно любим,
А Я счастлива быть нежной матерью им!

АЛЕКСАНДР дело знает!
Слов "на ветер" не бросает!
Он взрослеет "не по дням",
И суров "не по годам".
САША- всем надежный друг,
Для родных- "спасенья круг"!

ВАЛЕНТИН- незрелый плод,
Но "растет" из года в год!
Добрый сердцем и душою.
Ряд усилий над собой
И духовных и телесных
Проявляет с интересом.

А АЛЕШКА- тот босяк!
Ну... ИВАНУШКА-дурак!
Поселился в нем бесенок!-
Удивительный ребенок!
Думаю, что дурь пройдет,
Как немного подрастет!

Думка аж рве голову:

"Розумна людина розуміє,

що страждання приходять

всупереч її бажанню!"

Навіть боязко стало...

Та це від самоти.

Нарешті - придоріжний камінь!

На "мамаї" - з трьох сторін:

"Адміністрація залишає

за собою право на зміну

вартості послуг, у зв'язку

з інфляцією, змінами у

податковому законодавстві

та збільшенням імпортного мита".

Подорожній, ти тут -

мов на вії сльоза!

2005 р.

Літнє завершення попливе
над просмоленими дорогами
і заволоче млявих метеликів
чорним і старим запахом сонця,
таким терпким, що навіть антрацитова пітьма
зі слідами кропиви і птахами на плечах
не оберне його у вітер -
а тільки пальцями помне.

Останнім місяцем йтиме повз вікна
задушлива тіснява дерев,
і такі як ти здуватимуть куряву
з облич один одного
у новому передчутті серйозності.
Закінчення слів зависнуть
поміж їхніх розтулених вуст,
доки хтось не позбирає ті літери
у поцілунку, щоб не перестигли,
і не покаже у той бік, звідки
осінь вже йде
на ящірці бурштиновій верхи.

Ми всі підвладні міфу, хоч би як
Незгодні з цим не піднімали голос.
Від Гільгамеша і до наших днів,
А може, і раніше — від Адама,
Ілюзії страшні чи безневинні
У цьому світі любо панували.
А втім, були, таки були часи,
Коли людина бачила довкілля
Тверезими очима. Ось наприклад:
Роки останні величі Афін.
Або доба з Монтеня до Шекспіра.
А далі знов утворення ілюзій
Химерних та непевних, ненадовго.
Та їм на зміну йде якась велика
Ілюзія, що вічною здається.
Найгірший час утворення, бо він
Здоровий глузд спаплюжує до решти.
Скажи, мій друже, нам потрібен міф?

Місяць-легінь Світла
До Великого Воза впрягся
Безодня Вічності - джерело скарбів
Всецарствіє Господьнє
як Син INRI
Тобі доземно уклонюсь.
2011р.

З дитинства був книжником раббі Бер Дов .
Рано пізнав Гмару й глибини Кабали.
Гадав, що мало хто зрівняється з ним у ягадуті .
Та ось дійшли до нього легенди про мудреця,
Котрого юдеї вже встигли назвати Бааль Шем Товом.
Тож і надумав раббі Бер послухать цадика,
Аби самому оцінить його премудрість.
І ось стоїть він поміж хасидами і слуха Бешта.
А той розказує, як на безлюдді йому вдалось
Купити окраєць паляниці для візника.
Назавтра – майже те, що чув учора.
Хіба що йшлося тепер про сіно.
«Ніяка це не мудрість. Додому!
Тільки-но вийде місяць із-за хмари!»
І ось саме тоді, як видно стало, хоч голки збирай,
З’явивсь посланець і запросив до Бааль Шем Това.
«Наскільки ти, юначе, заглибивсь у Кабалу?»- пита цадик.
«Гадаю, що не згірш од інших».
«Тоді відкрий оцю ось книжку. Прочитай уривок
І поясни, як розумієш ти його».
Йшлося про ангелів і Бер висловив свою думку.
«Немає, голубе, справжнього знання у тебе.
А тепер устань і слухай, як я читаю».
Випроставсь Бааль Шем Тов і став навпроти.
Почав читать той же уривок і - сталось диво:
Начебто полум’я кімнату охопило.
Бер Дов побачив ангелів - і знепритомнів.
А як до пам’яті прийшов, почув Бааль Шем Това:
«Ти непогано пояснив, та не добравсь до істини.
Знаєш чому? В знаннях твоїх душа відсутня».
І раббі Дов лишився учнем в Меджибожі.
------------
Бер Дов, Великий Магід з Межерича (1704-1773) – улюблений учень і спадкоємець Бааль Шем Това. Поширив хасидизм на всю Європу, перетворивши його на організований рух.
Ягадут – юдаїзм.

Зійшла зірка з підвечірка
Та й впала додолу,
А хто мене, молодую,
Проведе додому?
Українська народна пісня

«Я ж думала, що Данило,
З котрим танцювала,
А Данила, наче змило,
Як побачив батька».
«Проведе тебе до хати
Лозина охоче,
Аби знала, з ким стояти
Аж до опівночі!»

Туман над снігом
спиняє птахів у польоті,
і каже їм, що небо спустилося.
Бачу: місто біле,
і полум'я біле над ним
вже до неба торкається.
Несхоже це місто ні на те, що я покину,
ні на те, куди повернуся,
і на чуже не схоже.
Пообіді оплавлені небеса
на моє обличчя крапнули
і стікли до ока у сліпу пляму:
на ній птахи спиняються тепер.

В шелесті листя чую Ференца Ліста.
Агов! перегорни століття, мов ноти на пюпітрі!
Душа пронизана вітром - як вістрям.
А тобі - усе б гратися листям...

2010

Коли я думаю про вас,
це ваші думки приходять до мене?
Коли ваш образ постає в уяві,
ви того хочете,
щоб перетнулися
в небесних сферах
наші почуття
і розсипалися
міріадами
палаючих іскр,
падаючи
зорепадом уночі?
Скажіть, що ви
тоді дивитесь
на небо...

Реальність – зла !
А чим підсолодити ?
Де ті слова,
Де ті блаженні миті ?
Які б змогли...

Омріяний мій краю...
Сльозу зітру,
Зітхну
І... баю, баю

Присталий твій зір до кута,
де було твоє дзеркало,
від підлоги за голову.
Софіє... На що ти дивишся
в примарі тій, Софіє?
Шукаєш вікна в дзеркалах,
в руці монету грієш,
бо лише так ти відчуваєш
своє тепло.
Ти слухаєш, як падають предмети
за спиною,
і поки їх не бачиш,
назвати можеш будь-яким з імен.
Софіє, старість твою звати
інакше, ніж тебе.
Чи не її ім'я
в губах своїх затисла?
По волосу твоєму
вона до тебе йде,
до тебе сни ідуть,
до тебе світло перейшло.
Софіє,
на що ти дивишся,
де дзеркало було?

Мудрый домохозяин трудами
проведет воду из океана
и насладится вечною прохладой фонтана
в безветрии.
2011г.

забий мене!
я - цвяшок.
нехай мої мізки розтечуться по білій стелі
наших порожніх
невдалопрожитих аркушів,
наших німих аркушів,
котрі не витиснуть з себе
навіть плямкання губ
у дні писання червоних слів
чорною ручкою, -
а потім розтануть,
як тануть гострі бурульки
опісля падіння,
вгрузаючи в землю,
в теплу землю
твоїх
колись материнських
колись нешпакльованих рук.

забий мене!
завісь картиною
з дуже банальним пейзажем,
або вчепи поличку,
з розставленими за алфавітом гріхами,
численими опусами і трактатами
ось_так_воно_мабуть_краще,
ось_так_воно_мабуть_правильно, -
і слідуй,
най тобі буде легше,
та обов"язково переконайся,
що мене не видно,
що я забита всмак
твоєму внутрішньому декоратору,
майбутній дружині, дітям,
сусідському песику
породи чіхуахуа,
що я -
цвяшок.

забий мене!
будь молотком, якщо кажеш,
що у цій квартирі
все має бути на своїх місцях.

2011р.

Тоді
коли нашого часу
зійдеться варта
на відстань кордонно безпечну

я буду Землею
ти – супутницею напередмиті старту
будеш
долати мою гравітацію
дірявити атмосферу моєї карми
обпікати мене
аби відірватись
і влитися
корпусом в_щасті_міри
до спокійнішої із орбітальних течій

але до того
більше двох найспекотніших місяців
дорослішання до тебе
менше трьох планетарних обертів
між нашими світоз’явленнями

молода осінь
літа чекатиме
мудра
і ще до безумства схильна
літо
бігтиме свій марафон
щороку
щороку – знайомими манівцями
з тою ж вірою
по тих же муках
бігтиме
в стані останнього дихання
і біля підніжжя зустрічі
впаде
закривавленим кленом
як перший із
марафонців

так
розходяться вулиці
на зелений
від спільного перехрестя
так
минає минуле
розсипаючи пам’ятні крихти

це вже навіть не пам’ять
а якась вибіркова статистика
дат і давності
нажитою і нежитого
це
довічна самотність
хронічно прописана в генах
дозволяє собі
короткий як вірш
Р.S.

хлопчику на червоному BMW
місто лягає трасою під колеса,
гладенькою трасою під колеса…
ціле місто належить йому – чи він так думає?
двірник щоранку бачить його тверезим
але це нічого не означає
хлопчик давно навчився приховувати
таємні гріхи, зв’язки, залежності…
в його домівці назагал порожньо
тільки самотні фікуси чекають
дещицю води і уваги
а ще – смугаста кішка, остання його любов
кішка треться до ніг, хоча знає дуже багато

о, підла котяча натуро – чому ти від нього не підеш?
чому не підеш – він же такий пройдисвіт…

а хлопчик лише посміхається
посміхається і мовчить
осінь його не лякає, хіба що іноді
вечорами страшно залишатися наодинці
– не кричи – ти ж сама хотіла, аби я зверху…
варто зазначити, що хлопчик ніколи не виправдовує очікувань
але кішка про це не каже – вони спільники
їй подобається спостерігати

ну а продовження цієї історії…
та яке там у біса продовження?
адже хлопчику так важко давати усьому раду
в нього дитина у третьому класі – як водиться, щотижня свіжі витрати,
колишня – рідкісне стерво (відповідно – знову витрати),
коханка – емігрувала в Америку (і ще витрати – на різних шльондр, які ніколи її не замінять)…
BMW – потребує капітального ремонту (...про витрати уже ніхто й не згадує)…

тепер ти розумієш, мала, що не варто було погоджуватися на каву?

2011

Прокололи палець -
Взяли кров на аналізи.

Прокололи душу -
Аналізувати нема кому,
А рана не загоїться
Ніколи.


2011

Він любив її а вона любила його
Його поцілунки висмоктували
її минуле і майбутнє або принаймні намагались
У нього не було інакшої спраги
Вона кусала його вона впивалась в нього і смоктала його
Вона хотіла його повністю в собі
Спокійна і на віки вічні певна
Їх скрики коливались у фіранках

Її очі не хотіли щоби будь-що залишилось небаченим
Її погляди цвяхами прибивали
його руки його зап'ястя його лікті
Він хапав її так сильнго щоби життя
Тоді не сміло з неї вислизнути
Він прагнув щоб майбутнє припинилось
Він хотів обійнявши її стрибнути вниз
В ніщо з обриву тої миті
Або в безсмертя що б там не було

Її обіми це потужни прес
Що відбиває на її кістках його
Його усмішки це горище казкового палацу
Куди не приде справжній світ ніколи
Її усмішки вкуси павуків
Щоб він лежав спокійно до часу її голоду
Його слова загарбницькі війська
Її сміх це спроби вбивства
Його погляди це кулі кинжали помсти
Його позирки примари що в кутах таять страшні секрети
Його шепіт це хлийсти й ботфорти
Її цілунки це юристи над папером
Його ласка остання пристань перед крахом
Її любовні ігри це скрип засувів
А їх глибокі подихи плазують по підлозі
Як звірі які тягнуть свою пастку
Його обіцянки це кляп хірурга
Її обіцянки знімають його скальп
З якого вийде чарівна прикраса
Його присяги охоплюють її кінцівки
Він показав їй як плести любовний вузол
Її присяги купають його очі в формаліні
На дні її таємної шухляди
А скрики їх встрягають в стіни

Їх голови розпались як дві частини
Розрізаної дині, але кохання не спинити

У їх заплетеному сні вони мінялися руками і ногами
У сновидіннях їх свідомості були одна у іншої в полоні

Вони прокинулись з обличчям один одного

Лукавство –
за смутком
(бо – ще та «штучка»!)
Принада і розкіш –
за вбогістю свитки.

Ця осінь –
як Сонька
Золота Ручка –
прийшла й обібрала
дерева до нитки.

2011

***
Сиджу за столом
це моя земля у Всесвіті
моя Голгофа
на якій мій хрест одинокий і поряд немає навіть злодіїв
моя скеля
мій сховок
мій корабель
що вже відпливає поки я зосереджуюсь і перестаю бути
*

Розмочені світанкові чорнила течуть у синяві.
Крізь кальку туману
дерева схожі на гравюри.
Пам’ять наростає одне за одним кільцями -
ця череда весіль.

Не знають, ні абортів, ні розпусти,
справжніші за жінок,
вони насіння викидають так природньо!
Вітри, які не мають ніг, куштують,
до поясу в історію зайшовши.

Повні крил та потойбіччя,
вони – це Леди.
О, мати листя й солоднечі,
хто ці мадонни?
Тіні голубів, що переспівують, але не переслідують нічого.

200 лет как 200 зим
Унесет земная пыль
Все разбитые мосты,
Мысли планы и мечты,
Все о чем жалеешь ты!
Не вернется время вспять,
Сложно жизнь порой понять,
Шаг вперед дает познать,
Кто ты есть и кем ты можешь стать!

Про що ти в мене запитаєш
у місті, де перехожі ловлять лише третій погляд?
Коли стерте у порох листя
забивається в очі
й за комір?
Ми мовчки перетинаємо
пересохле русло часу, ніби
вулицю,
де сліди ведуть тільки в одному напрямку,
лише до одних дверей і ніколи
ніде не обриваються.
Ми мовчки дивимось
на візерунки осені
північних будинків,
ми уявляємо як мокрі флюгери
пробивають наші душі
мідно-зеленим вітром,
і тріпають, і студять,
а з русел пересохлих вимітають
наші стерті у порох
тіла.
Перехожі знову ловлять ротом хмари
й закривають очі.
І запитати зовсім нічого.

Ковток нічної тиші,
Що гуде розмірено,
Як трансформатор,
Що тече цівкою води
З крану на кухні.
Ще мить і тебе не стане:
Розчинишся в порожнечі
Своїх думок,
Загубишся назавжди
В неможливості протистояння.

              Дмитрові Чередниченку

Вихоплюю з натовпу,
обціловую
слово святе
українське,
дитиною мовлене
щиро.

Хіба ж від цього
плачуть?..

21.01.2010

На його чолі відбивався горизонт
і два сухих дерева.
Своїм обраним він говорив:
"Я не залишу на тобі
шрамів, я обіцяю,
тільки не мовчи,
доки з тебе не впаде
останній клаптик шовку.
Співай, як співала
один лише раз у своєму житті,
одразу після власного народження.
Співай!" - говорив він їм,
і вони співали.
І мережива стікали з них
чайно-молочною піною.
Вони співали,
і їх голос ставав їхніми тілами,
а їх тіла ставали останнім листком,
що падав з його сухих дерев,
і горизонт губився у солоній мряці.
Вони заламували руки
у бік свого зірваного звуку,
а згодом
у електричках
дивилися на його пейзаж за
плямистим склом,
і ховали затерплі руки до кишень;
думали,
що він ніколи не тримає обіцянок.

життя краси природи відчуваєш
дотиком до її подиху
у вічному розділенні і єднаннні
2011р.

Серпaнкове літо, хиляться жита,
Спека нестерпима, а дощів нема.
Йдуть женці по полі, не можуть косить,
Жито пересохле, на землі лежить.

Двадцять років поле, пусткою стоїть,
Де врожай посходив, вода не біжить.
Підняв косар косу, та так і дріма,
Проминуло літо, на дворі зима.

Ой косаре ледаре, праця твоя де?
То коли ж та нивонька, врожай принесе?
Вже й коса притупилась, а ти все стоїш,
На кого чекаєш ти? Як же будеш жить?

Ой працюй косарику, бо йдуть вороги !
Сонечко на заході, берись за плуги.
Ори землю, матінку, збіжжям засівай
Те прив’яле житечко, швидше піднімай.

Відчуваю себе так, ніби побачила
не свої долоні на склі
між мною і моїми садами,
моїми пернатими жоржинами,
моїм гострим кленовим гіллям.
Так, ніби я єдина цариця
на своєму сліді,
ніби слід мій єдиний
на цілу осінь,
ніби очі мої - єдині,
які здатні на зір.
Суглоби будинків набрякли,
і двері зачиняються щільніше,
світло важчає і падає в траву,
пернаті сонця осені
збирають армію на вірну гибель,
я їх благословляю.

Срібна монета місяця
Прилипла до днища корабля,
Який хитає мене на хвилях
І носить по всесвіту
У пошуках скарбів...

2011

Вночі хтось ходить кімнатами крон
і розсуває завіси.
Звук його кроків звужує зіниці на холод.
Пара його подиху рве павутиння.
Голод його очей проходить наскрізь сон.
Його хребет ліхтар тримає на останньому хребці,
а його пальці зтирають вікна.
І люди прокидаються по ночах від його кроків,
і люди дивляться у темні дзеркала,
і ходять мовчки по своїх кімнатах.
Думки збивають одна одну і гинуть,
щойно їх торкнутись.
І люди мовчки одягаються,
безмовно узувають черевики,
й беруть його за руку.
І йдуть, куди він їх веде.

Каміння вирощує змій зі своєї тіні,
чорних і юних, чорних і сильних,
доки небо занурене очима в майбутнє
сонцестояння,
у смерть,
велику і ясну.
Змії ідуть на захід
до свого зимовища і до терпкого сну
по запаху коріння і каштанів.
"Зміїна матір,
загаси це небо,
укрий нас листям,
щоб діти спали,
і смерть щоб не спіткалася об нас."
Тепер земля глуха до інших голосів,
і небо гасне,
і листя падає на голови дітей,
і смерть проходить повз.

Ворон відчуває, як свідомість відходить,
і власне пір'я він бачить жертвою прадавнього убивства.

Хто вбив усіх їх?
Цих живих мерців, що корені пускають в його кров і нерви,
доки він сам достатньо чорний?

Як може він спурхнути від цих пір'їн?
Чому вони на ньому оселились?

Чи він літопис їхніх звинувачень?
Чи їх примарна ціль, чи гостра помста?
Чи їхній непрощенний в'язень?

Нема йому прощення.

Земля - його в'язниця. Він злочин свій шукає,
покритий осудом,

так важко він літає.

Вимикається світло,
букви зникають, зникають значення.
Між дверима та стіною забагато простору,
щоби ти міг відчути себе, як удома.
В холодних пальцях біжить новий холод.

В холодних пальцях нова мапа,
нові русла, нова любов.
Дим здіймається над твоєю попільницею -
єдине, що ти можеш розрізнити і визнати
своїм.
Нічого не чути з вулиці,
і власний подих твій
відтепер - повітря -
тепле, вологе, серпневе,
кволий вихор перед тебе,
перед тобою тільки він.
"Чи зможу тепер я пригадати,
коли ми вперше зустрілись?
Як ми вітались згодом?
Чи зможу я? Ми жодного разу
не залишались поруч у пітьмі."
- знімаєш черевики,
сорочку красивих кольорів,
на крісло її,
половиця озивається котячим стогоном.
Лягаєш - ліжко має забагато місця -
північне царство і його хололі терикони
на північ від твоєї голови.
Чи зможеш ти згадати все це зараз,
не дочитавши кілька літер
в моєму марному звертанні
лишень-но через те,
що згасло світло?
Твій сон тривожний,
в ньому те, чого не сталось.

Коли Ворон був білим, він вирішив що сонце надто біле.
Він взрів у ньому забагато білизни.
Він вирішив зітнутися із ним і подолати.

Він силу свою, як потік і сяйво, зібрав.
Він стиснув гнів свій і розворушив його.
Він спрямував свій дзьоб до центру сонця.

Він спрямував свій сміх всередину себе

і ринувся.

Від бойового кличу дерева постаріли раптом,
а тіні стали рівними.

Та сонце стало ясним -
Воно ясніло, і Ворон начорно вугільним став.

Він рот свій розтулив, та все, що він промовив було вугільно чорним.

"Там, на горі," - промовив він, -
"Де біле чорним є, а чорне - білим, я переміг."

І
То не зрада з її боку,
Хоч дівчина і стрибнула у шлюб, як у шлюпку,
Рятуючись з дірявого інтелектуального судна,
Де капітаном твоя, голубчику, любов
Платонічно-облудна.
Ти – прихильник стосунків безпоцілункових
З нею.
Ти – всього лише «друг»…
А заміж – чудова ідея!

ІІ
То не зрада з її боку,
Хоч коханка твоя потайна
Затіяла скандальний, хлопчику,
Поділ тимчасово спільного майна.
Свої ноги собі залишила,
Відділивши від твоїх
Безперспективних пальців.
Твій подих з своєї долоні вижила,
Як господиня –
Не здатних платить постояльців.
Забрала свою грудну клітку і шию,
Лишила твого живота і пупа.
Так відбулося – небачене з часів Батия –
Розчленування живого трупа.

…То не зради були, а за графіком
У рейсі зроблені зупинки.
Вчинили вони однаково,
Ці дві неоднакові жінки.


8.07.1991.

Любов завела тебе, і ти йдеш, немов великий золотий годинник.
Акушерка ляпнула по твоїх сто́пах, і голий крик твій
знайшов себе серед зачатків сущого.

Наші голоси відлунюють, вели́чать твій прихід. Ти нова статуя,
і на музейному протязі наша безпека
у тіні твоєї наготи. Ми стоїмо довкола білі та порожні, неначе стіни.

І мати я тобі не більше,
ніж та хмара, яка туманить дзеркало, щоб бачити
своє щезання поміж пальців вітру.

Цілу ніч твій метелко́вий подих
мерехтить серед мальованих рожевим троянд. І просинаюся послухати:
далеке море у моєму вусі.

Один твій крик, і я, важка, немов телиця, оквітчана
вікторіанською сорочкою, здіймаюсь з ліжка поривом.
Твій рот, як ніби-то котячий, так чисто відкривається. Квадрат вікна

вибілює й ковтає пласкі зорі. Тепер ти граєшся
із пригорщею нот;
і чисті голосні злітають, ніби кульки.

З цієї миті
починається мій вік,
я розглядатиму як коло за колом
зникає від середини озера світ,
і срібна рибина б'є прозорим хвостом навмання.
Моїх дерев криваве листя
розчинить купорос,
і ягоди у цукрі з інею
солодші стануть за пташині.
Я розглядатиму,
як діти вустами теплими
холодний мармур
статуй гріють і цілують
- застиглі півслова
відтануть і обличчя перемажуть їм.
З цієї миті я перед собою
крізь руки дихаю,
і наше небуття
моєю пахне шкірою і сіллю.
Так починається наш час з цієї миті,
наш кожен дотик нині - безпричинний,
зникає, й дії наші -
світло через край
в озерах ясноти,
що сліпить очі
та поглинає всесвіт.

З цього часу ніхто не брат,
ніхто не син, ніхто не я...
...до самого завершення
дивитимусь.

Я такая же,как ты(и не больше и не меньше):я люблю цветы и небо в звездах,я люблю росу и бегать босой, я люблю пургу и теплый ливень, тихий день и полночь, вечер синий. Я люблю тебя, как все земное... Я люблю и сердцем и душою, разделю любовь свою с тобою.

Глухонімі музиканти
прислухайся до їхньої симфонії
розрізаного повітря
тисячами кульбабок
забутого голосу

ці клавіші
чорно-білої тиші
грають порушеним кольором
у залах самотнього всесвіту

прислухайся..

та кожна акапультація іхньої щирості
музики серця
зустрічає землю
вже давно
спустошених слів..
голо
с(л)ів.

2011р.

Ми пізно сидимо і дивимось, як темрява поволі розгортається:
жоден годинник не рахує це.
Коли цілунки невпинні, і доки руки тримаються,
ніхто не скаже, де є час.

Це літо в розпалі: листя велике та недвижиме:
за оком - зірка,
під атласом зап'ясть - моря, скажи ж мені
що час - ніде.

Ми стоїмо; і листя не відчуло літа.
Годинників не треба,
щоб сказати: ми маємо лиш те, що в нашій пам'яті:
хвилини в наших головах продовжуть гудіти,

як розпач Короля і Королеви,
коли керує натовп дурнів і байдужих.
І тихо гублять мовчазні дерева
свої корони у калюжі.