Пародія

Мільйони літ гойдають світом люди,
Розкручують нестримно каруселі!
Їх руки… вимальовують етюди…
Не те що стіни – пропадають стелі.

З екстазом віддаються тій роботі,
І кожен рух як очманілий виклик!
…Ми також крутим – в стогоні і поті…
А світ стоїть. Бо він до того звиклий.

12.10.2012

До вуст не доніс келíшок –
розхлюпав; розірвалось вітрило;
«Коло кістки м'ясо смачніше», –
гріховні спогади говорили.

Заплаканий глянув у дзеркало:
на мить схаменувся:
совість, як доля, змізе́рніла,
і струхлявіло брусся;

але потім за чарку вхопився;
гірка спокутує, тішить;
в калюжах топилося листя,
пив і плакав ще більше…

нема розгадок - жінка золота
в тропічну ніч із опахалом плине
і квітнуть зорі мов п’янкі жарини
і в скроні хвиля б’є як марнота
виписує в клітинки слово з піни
краплинами збігаються хвилини
і зібгана у крилах висота
і ти не той і «та» уже не та
а скільки того літа - раз і спас:
і не спасуть ні яблука ні маки
й торішнє листя зібране на млаках
чекає процедур як жінка спа
по жилах тіла зОлота сіртаки
ховають таїни холодні знаки
і в па-де-де впаде правічне «па»
немов колосся житнього снопа

...і головою розбиваєм стіни -
манкурти прагнуть крові - де той (к)Рим?
і не мовчи-кричи
чи
вічне говори
як «отче наш» - як от чи... зміни_міни
прийдуть з низів а не з «пеньків з гори»
як осені безжальні кольори
і неба триб і тризуб жовто-синій
де в лініях - життя без паралельних ліній
ламається неначе алюміній
нема розгадок - правди слів нема
коли у душах пам’яті зима

в дорозі любов бубнявіє ніби брунька
ти і я і весна що стоїть навпроти
ніч затягує різьблену вітром люльку
і не поспішає хоч час вже до тебе котить

а час як і ти не любить зі мною прощатись
а ти як ніхто прощатись зі мною не мусиш
чую твій голос ніби в тій самій кімнаті
мрії хлюпочуть ніби тисну до вуха мушлю

тисну на кнопки і ближчими бути не можуть
вібрації голосу вібрації серця і згадок
ти навіть без гри відстані всі переможеш
планета ціла від кохання нас не відрадить



жовтень 2012

Зачаровано палить цей жовтень розгублене листя,
поміж нього кружляє сезон сніжно-білих весіль.
Перекатами струн озивається біль бандуриста.
Його музику вкотре сльозить, залишаючи сіль...

Як ніщо, у його у житті стоголосся примарне -
так буває від вітру розвіє у рими слова.
Недосяжне для нього кохання - воно ж понадхмарне,
надзіркове... А поки що в серці лютує зима.

Він пропустить із сотню закоханих пар "він-вона"...
Переконливо падає те розмальоване листя.
А кохання так близько підніме його із чохла,
запитає: "чи можна послухати спів бандуриста?".

де ти, розвійнице
із жовтосмутку,
очі не бачать
фальшують вітри
гілка розчахнута
вічністю марень
вільна як осінь
і перше "курли"

мила безтямнице
без сорочини,
можеш зігріти
і мимо пройти
глибо зворушна
розхитана небом
бийся об мене
мене зворуши
***
ждана уявнице,
вкотре_усоте
граєшся подихом
крихітки ноти
2012

На ходу знепритомніє ранок!
Якщо треба вже йти – я піду,
Розірвавши навпіл світанок,
На шафрановий дзвін у саду...
Тільки хочу, воістину хочу
Доторкнутись щокою щоки,
Як торкається вечір ночі,
Як торкаються тайни рядки...
Ніжний холод рахманної фрази,
Від якої в судомі душа...
З цілим світом востаннє разом
Хочу випити на брудершафт.
Щирий доторк буденного раю
До бездомного вільного пса,
До підніжки в рудому трамваї,
До надії у небесах,
До отих, що летять у скорботі
І гукають таких, як я,
До сюжету із крапельки поту,
І до дзвону біля Мгаря,
До сторінки, де все ще біло,
До фіранки, яка ще спить,
До Вкраїни, яку несила
Ні любити, ні розлюбить.

можеш кружляти мугикати азнавура
пухкати меленим імбиром по кухні
завиноградженій закелихованій

балансувати на лезі наглої радости
наглого щастя незаслужено літнього
ледь не розпорскуючи каву для неї
ранково-бентежної також вершкової

салютувати своїми соками
жонглювати пляшкою вермуту
недоквітлого недосмакованого

можеш розмішати розіскрити
картатість фіранок халатів віхтиків
танцювати сальсу з підносом з келихом
з філіжанкою з тиском підвищеним

сум'ятно радіти м'ятними нотами
м'яти вчорашні перестороги
схарапуджені коньячні віддихи
яблука різати курникати формідаблє

можеш пахтіти корицею цвірінькати горобцем
вальсувати навколо кави її волосся
втомленого вилюбленого викоштовленого
зеленим щастям твоїх бринливих рук


але вона незаймиста незаймана
непробуджена не тобою збуджена
вона спорсне з пастелі твоєї постелі
вигулькне збіглою кавою на чужих полотнах

але вона осипле твої смарагди
смарагди що ти непомітно сіяв
між терпкости її волосся

вона забере свої оксамити
що ти їх вперто називав батистом

але у неї брунатно світяться очі
брунатно а не фісташково не зелено


можеш кричати своїм яблукам своїм імбирам
можеш навмисно фальшивити азнавура
але вона пішла покотилась рубіном

можеш розляти свої пасторальні прянощі
але вона пішла вона вибухнула
сандалом мускусом а не розмарином

2012

Блюз мого міста

Цю осінь малював
Сліпий художник
Якому замість фарб
Меланхолійний сажотрус
Дав мішок попелу,
А замість пензлика
Зламану рушницю.
Кульгавий поет
Співає про фарби
Бабиного літа
Цього брудного міста.
Позич мені очі свої
Веселий художнику слів!
Хочу побачити
Радісні кольори
Цього поганського храму
Збудованого з цеглин-помилок
Та цементу брехні
Доки світ людей-ляльок
Не став порохом…

Блюз твого міста

Високе осіннє небо
Дивиться на тебе
Очима «апостола черні»,
А під ним люди,
Що дихають димом
Заморського зілля
І собаки, що забули
Дорогу до псячого чистилища –
Жебраки-католики
Зустрічають Місяць –
Свого панотця
Вдягненого у рясу ночі
Піснею без слів.
Якби ж громадяни
Навчились відрізняти
Ранок від вечора…

Блюз нашого міста

Ходимо серед машин
Дивимось в обличчя людей
А хочеться пірнути в небо
Але боїмося – втопимось
У вирі Чумацького шляху
Боїмося
Розбити голови
Камінням зірок…
А ми граємо в чотири руки
На величезному роялі,
Що завис у небі над містом
Як дирижабль
«Граф Ципелін».

Старий бібліотекар.
Книгами сумних років
Заповнює поличку століття,
Дає мені цей томик потріпаний,
Де навіть літери стерлися,
Де мишачих зубів слід
На сторінці Справжнього Дня.
Зітру з цієї книги пил.
Зазирну в його окуляри розбиті.
Давно ніхто не заходить
У бункер цього книгосховища,
У нутрощі будинку-корабля,
Де звуки кроків
Як дзвін катакомбної церкви,
Де потріскані стіни
Як гори далекої Ельдорадо,
Де стеля нависає грозовою хмарою
Над думками кволої осені.
Не мовчи, дідусю сумний,
Повідай мені таємницю
Яку заховав тут…

Коли чорної оксамитової книги
Відчуєш важкість у своїх долонях,
Коли всіх озер Ірландії
Не вистачить, щоб вгамувати твою спрагу,
Коли туманом
Накриєшся як шерстяною ковдрою
Пошитою з сивої вівці часу,
Коли осіння роса зітхання
Тобі буде здаватися вином снів,
Коли почуєш
Як західний вітер грає на скрипці,
Коли темряву ночі ти будеш пити
Як терпке віскі з давнього Коннахту,
Коли весела музика Ленстера
Буде сіяти в душі журбу,
Коли по квітучому вересу
Будеш ступати нечутно,
Коли чайка кольору надвечір’я
Розкаже тобі про старість Ойсіна,
Коли ти почуєш
Голос замшілого дольмену,
Тоді…

Старий ірландський божевільний сад
Корінням проростає в порожнечу,
Глухим дольменом нависає над
Минулим та майбутнім, і малечу
Журливо кличе на грушкИ і виноград.
Ти не втомився? Відпочинь хоча б,
Послухай вітру стогін, осені журбу,
Торкнись долонею холодного каміння
Ти знав лише поразки й боротьбу,
Чув моря шум і чайок голосіння,
Тепер спочинь – ще встигнеш випити води,
Піти болотом і нечутною ходою
Розтанути у гіркоті нічної мли,
Лягти під вересом чи під вербою молодою,
Землею стати чи пірнути в глибину
Старого пагорбу, де тихо сплять
Прозорі привиди синів Богині Дану
Чекаючи…

Червоним контуром митець обводить серце,
В тонах прозорих він малює душу,
Наносить настрій в барвах зайчика з люстерця,
А совість він завжди малює тушшю.
Про тишу пише він відтінками яскравих..,
Життя він зображає чорно-білим.
Його полотна всі, у рамках дерев"яних,
Висять на стінах. Цвяхом заржавілим
Прибита кожна з них. Написані бажанням
Відкрити людству очі на незриме...
Та є одна, де автор пише про кохання:
Там людські тіні з крильми неземними.
Нестерпно прикро, що малює він реальність
Таку, як є, лише в своєму стилі.
Та його пензлі у житті не знали радість.
...І в натюрмортах фрукти недостиглі.

Смакую вроду твою присмаком терпку,
Вдихаю тіла твого аромати.
О, як я хочу тебе всю і зараз мати,
До дна допити тебе ніжну і п"янку.

Втопити в пестощах, торканням своїх губ,
Кожнісіньку клітинку твого тіла.
Від насолоди, щоб аж душі наші тліли
Та без найменших у шаленстві наших згуб.

Лиш тільки піт стікать з нас буде наче мед.
Зіллємось ми з тобою в одне ціле, -
Це усе те, чого ми сильно так хотіли!
Вдихаєм з квітів-ейфорії ми букет.

Мій старий кіт –
Сірий як місто вікінгів,
В молодості носив ім’я Казанова
По праву своєї шляхетної вольності.
Він теж трубадур –
Поет сирого і вітряного березня.
Він теж, як і я, ночі збирає жменями
В комірчину своєї пам’яті,
Слухає вірші темряви
Тихим шарудінням
Довгохвостих зайд.
І теж вірші пише
Ночами безсонними
Нікому їх не читаючи
Навіть мені – прочанину
З одної святої землі до іншої.
Тільки добре йому –
Монаху вусатому –
Про сенс життя він не думає,
У глухій пітьмі ліхтар не засвічує,
У густій чорноті живе
Як у домі своїм,
Не тужить про те, що все втрачено…


Примітки:
* - «Блаженні незаплямовані: основа слова твого істинна, і вічний будь-який суд правди твоєї.» (Пс. 118, 1, 160) (лат.)

Сліди на траві. Хтось блукав цією галявиною,
Хтось ходив серед глибоких трав,
Пірнаючих у їх зелене море,
Хтось шукав спокійного літа дні,
На дні цього неба.
Хтось дивився сумними очима
На квіти звіробою та живокосту,
Хтось шукав до далекого селища стежку
Але не знайшов.
Хтось називав те село,
Загублене серед лісів та боліт
«Селище Глибокі Трави»*,
Хтось мовчав слухаючи шепіт
Молодого лісового вітру,
І побачивши зеленого коника-скрипаля
Цитував Фудзівару Тосінарі,
Хтось зазирав в очі метелика
І питав: «Навіщо ми тут?»
Хтось здивовано дивився в обличчя
Повного Місяця і називав його
Блідим злочинцем та злодієм,
Що краде останні крихітки спокою,
Хтось довго слухав голос струмка
І вирішив мовчати багато років
Бо немає про що говорити і немає з ким.
Хтось, але не я…


Примітки:
* - цитата з твору Фудзівари Тосінарі:
«У сутінках вечора
Осінній вихор над полями
Пронизує душу…
Перепелиний стогін!
Селище Глибокі Трави…»

Падають жовті листя думок
З дерев осінніх – старих філософів.
Ріка часу замерзне невже,
Коли в цей світ людей дерев’яних
Прийде зима з безодні Космосу
Біла як матінка-смерть?
Каченята – думки дивака-поета
Хлюпочуться в тій бистрині хвилин.
І ніхто не вірить, ніхто,
Що все, навіть часу ріка
Може стати твердою як криця,
Нерухомою і важкою
Як лісоруба сокира.
Я майструю човна
З ільму та шкіри бика
По старому малюнку книги монахів,
Шию вітрила з торішнього листя
Давно засохлого дубу
Під яким ще друїди
Приносили жертви своїм
Богам божевільним.

Ніч самайну.* Я знову літаю
Над дахами іржавими міста старого
І сивого як море пророцтва.
Коли місяць сумним котом
Зазирає у вікна вдовиць
З чорними кучерями фатуму
Та чорною білизною самотності
Я літаю разом з птахами тиші,
Що сідають на дроти спогадів
І розмов пошепки
На закіптюжених кухнях
І дивляться, як крутиться колесо часу
У нічних таксі літописів
І хронік прадавніх забутих битв
Скотарів нескінченних степів.
Я кличу білого пса і ще білішого коня
Пасти табуни моїх снів
І стада кольорових ілюзій
Людей, що не сплять у ніч одкровення
І дрімають під хризантемами клумб,
Які розбив і доглянув бородатий двірник
На ім’я Лір.
Я літаю, літаю, літаю…

Примітки:
Самайн – свято стародавніх ірландців. Святкувалося, коли надходив час пастухам гнати свої стада з літніх пасовиськ на зимові стійбища (переважно 1 листопада). Одне з найбільш шанованих та бучних свят у давній поганській Ірландії.

Жовтень – це білка
Чи то руда вивірка,
Що збирає жолуді істини
У темне дупло старості.
Жовтень – це миша,
Що шурхотить листям віршів
Сумних, як про дитинство
Спогади.
Жовтень – це сірий щур
Хати, в якій помер господар,
І вікна якої нагадують очі сну.
Гризе нудьгу таку ж як він сіру,
Доки осінні сутінки почуттів
Не стануть черствими
Як хліб жебрака-безхатька.
Жовтень – це сивий кіт
Мовчазний, як люди мого села,
Задуманий, як старий ясен,
Який посадив ще мій батько
У той день мокрий та темний,
Коли вирішив пізнати істину.
Жовтень – це чорний пес
Самотній як ніч,
Яка загубила господаря
По той бік дзеркала.
Жовтень – це старий дід,
Що сивиною своєю
Змушує сонце плакати.
Жовтень – це човен,
Що пливе по Жовтому морю листя
Кульгавим китайцем
З малюнком дракона
На халаті подертому…

З’єднаймо списи, і допоки вогонь не згаса,
Сухими губами промов: «Я люблю!» відчайдушно.
Згвалтовану шершнем троянду цілує оса,
І кіт жовтоокий нахабно вдирається в душу.
Сухими устами промов споконвічне: «Прости».
А, може, «Іди», а чи, може, «Не треба, зостанься».
В новинах розкажуть - згоріли останні мости,
І в небо злетіли півсотні підірваних станцій.
І сотні моїх, невідкритих Колумбом, Америк,
Що десь під ребром причаїлись і можуть відкритись,
Зростуть до безумства банальних жіночих істерик,
Згадавши про право відверто і щиро розлитись.
І гріх тим рукам, що мої витиратимуть сльози,
Якщо не зійдуться з моїми в обіймах шалених.
Невже ти дозволиш отому страшному склерозу
Мене забувати, щоб знов забувати про мене?
З’єднаймо списи, і допоки жаринки ще тліють,
Відкрий у мені хоч одну з багатьох невідомих.
Хай руки твої моїм пальцям таємно радіють.
І мліє під шершнем троянда від ніжної втоми.
2012.

Твої відчуття диктуються місяця фазою,
І карти ніяк не лягають потрібної масті.
Прощення землі зростає єдиною фразою,
З якою, сповіданий, йдеш до святого причастя.
Прощення небес відбудеться зіркою кволою,
Дощем з небосхилу стече у залізне відерце.
Пробач, лікарі забули, стокляті, знеболити,
Коли виривали з-під ребер пульсуюче серце.
Твої відчуття диктуються силою поштовху
Холодного серця в гарячих руках прокуратора.
Їх два голуби своєю крилатою поштою
Мені принесуть за мить до кривавої страти.
2012.

Рятуй, хоча б надії подих
Гойдни мені...
Судома душу терпко зводить
На бистрині

Спасти не хочеш чи не можеш, -
Ніхто не зна
Русалка я... чи ласка божа...
вина... весна...

А вир нуртується затято
Димить глибінь
І потопаю я безтямно,
Тону
В тобі





1992. 2012

Ностальгія приходить першою,
А за нею он - осінь йде.
Ми чужинської долі вершники,
Свій розшукуємо Едем.

І давно не рятує музика
(якось, звикли іти в туман).
Ніби діти малі вовтузимось -
Ніде спокою нам нема.

І зневірені, і розлючені
Ми розігруєм свій спектакль.
І безсилі такі, бо змучені
Перегукуватись в світах.

Але що, коли совість приспана?!
Хто розбудить її? Спасе
Від отих ностальгійних приступів?
Хто поставить на кон усе?

Чую, земле моя спустошена,
Як болить тобі твій народ…
Кров’ю власних дітей просочена,
Чи діждешся своїх свобод?

Пихатість- це чортівська штука,
Надме повітря аж по вуха,
І пухне з того голова,
Пошани різко вимага!

І хоч те діло мала втіха-
Ну , зняв кота в сусіда з стріхи,
Прийняв подяку, ніби й досить-
Він в книгу Гіннеса заносить!

Такі бувають в нас герої,
Національні вдягли строї,
Гучні викрикують промови,
-Ми всі брати, не треба мови!

Чи ж не пора вже буть смілішим,
Не надуватись, буть мудрішим,
Рятуй кота, та будь людина!
Тебе чекає Батьківщина!

Сонце сходить за горою...
Тут ходили ми з тобою.
Ген, від плаю і до плаю...
За тобою я скучаю...

Як були ми молодими -
Всі стежки були прямими,
І вели до небокраю...
За тобою я скучаю...

Нашу стежку - покрутило,
Щастя-долю - загубило,
Сам один по ній блукаю...
За тобою я скучаю...

По ярах недоля ходить,
І з тобою нас розводить.
Та одну тебе кохаю...
За тобою я скучаю...

Парубки вже - наші діти.
По стежках цих їм ходити.
Їм любити в ріднім краю...
За тобою я скучаю...

Нам життя не зупинити,
Час любити, час тужити.
Час від краю, і до краю...
За тобою я скучаю...

3.10.2012

мізерія замішала на брехні
попасти хоче у кожний шлунок
і нинішня осінь в іранській хні
від Бога чекає на поцілунок
пеньки пеньками - професори
хто з них дубовий а хто із липи
відчуй їх гнилість і розберись
по їх тату як у мистецтві типів
хрести на банях на повну грудь
їм гріють змій у розритім кублі
маразму суть у світи несуть
в квадрати камер у зони в кубі

Трави в срібних росах, як у перлах,
Кутаються в ранішній туман,
В хмари закосичена Говерла
Цілиться в небесний океан.

Різнотрав’я, скошене в покоси,
Видиха медовий аромат —
Це ж уже вклоняється нам осінь
І віщує скорий листопад.

В золото-багряні ризи-шати
Зодягнулись гори, як до свят.
До Покрови вже рукой подати,
А до літа — не вернуть назад...

Не вір мені – усе слова, брехня,
Усе пастки досвідченої стерви.
Втікай вночі, не встигнеш серед дня,
лиш так ти збережеш і душу, й нерви.

Тепер відкриюсь: слово і краса,
Могутня зброя в мому арсеналі,
Вартуй себе, завчасно не згасай,
бо буде happy end у серіалі.

В актриси все продумано давно,
Усі любовні сцени – клоунада.
Досхочу я награлась...Все одно
Тебе люблю–у цьому лише правда!

23.09.2012

1.
Раз-два-три, раз-два-три,
раз-два-три. Тьохкає серце.
Стрілися душі у вальсі –
небесний танок .
В небо птахами злітаєм.
Бувалі скитальці.
Сонце в долонях. Вогонь –
у сплетінні думок.
Стелиться доля.
Бруківка біжить під ногами.
О, не спиняймося, любий!
Хай ріки пливуть
у часових берегах
галактичної драми.
Правда на смак, наче сіль,
А на вигляд – як ртуть…
Модні підбори тактовно
минають шпаринки,
де колоситься у заздрості
чорна трава…
Ми життєлюби
А правда – як Божа росинка.
Музика. Раз-два-три.
Музика світла жива.
Раз-два-три, раз-два-три,
раз-два-три. Тьохкає серце.
Відень. У вальсі нестримно
пульсують тіла…

А вітер все віє,
і віє, і віє,
По небу летять,
наче відьми, хмари,
І черкають тушшю
по віях повії,
І дивляться в дзеркальце
шмари, шмари.
А хмари на небі
чорні, чорні,
А вітер сильніше
все віє і віє,
І чую, як голосно
каркає ворон,
А в душу вповзає
сумна безнадія...
Ховається в серці,
тріпоче і мліє
Така безнадія,
Така безнадія…


11.10.2012

Знову ввічливий смуток приходить, здається, нізвідки,
Наступає на горло і каже ласкаво: «Не сердься».
Я на ніч заварила гарячі, як сонце, нагідки,
Лікувати відваром хронічне запалення серця.
Простирадла картаті, неначе уявні забрала.
І бавовну сорочки вже вкотре готую до бою.
І нагідки гарячі, які я на Сонці збирала,
Захищають мене від твоєї чужої любові.
Перебірливий смуток мене обира знову й знову.
Вже на горлі синці від його поцілунків у скроню.
Починай вже війну, я до бою з тобою готова.
Пелюстками нагідки гартую холодні долоні.
2012 рік.

Ти така ж, як і всі, тільки соняхи інші ростуть,
Тільки спраглим думкам притаманна міська хаотичність.
І хіба що тече замість крові розпечена ртуть,
Фіолетом бузку під ребро підпирає критично.
Ти така ж, як і всі, безголова і горда така ж.
Як Міледі з кіно, перебірлива й трішки практична.
Тільки знов подадуть до під’їзду не твій екіпаж,
І бузок підіпре під ребро фіолетом критично.
Та хто ж винен у тім, що весні не бувать без бузку,
Що колючим каштанам - котитися геть по дорозі.
Що не сам Ренуар уподобав тебе, не таку,
А патлатий художник, зустрівши десь там на Узвозі.
Ти така ж, як і всі, тільки соняхи інші ростуть,
Тільки спраглим думкам притаманна міська хаотичність.
На Узвозі чувак намалює розпечену ртуть,
Що курсує в тобі, досягаючи серця критично.
2012.

вірш видалено

Зайди у сад, у видуманий рай,
притулок звуків, запахів і цвіту.
Недовго там на мене зачекай,
нехай я вирвуся із цього світу.
Нехай покину грішне і земне
село трудів - країну виживання.
Поезіє, не покидай мене!
Чекай на мене у саду кохання.
У тім саду, де "липа шелестить",
де сонячного чути "спів кларнета",
куди водила всіх людей на мить,
на вічність - кожного поета.
Поклич мене і я туди прийду,
де "соловї піснями бють у груди".
Таких пісень, як у твоїм саду,
ніколи не співають смертні люди.
Нехай дзвенить піснями словопад!
Я питиму із губ твоїх причастя.
Я берегтиму твій едемський сад.
Й знайду кінець там, де чекала щастя.

2012

Жовті прожилки землю вкривають від міста до міста.
Напивається зливою мідна присохша трава.
До ворони на гілці щомиті вітрець заграва,
а вона, зачипаючись, рве калино́ве намисто.

Піднебесся захмарило сіре, важке сумовиння.
Відірвалося сонце і линуло в теплі краї,
до сере́дини світу - туди, де летять журавлі
і торкаються білими крилами прорізі сині...

Жовті прожилки мають властивість до краю згорати,
загубивши у попілі присмак "ваніль-шоколад".
Так було сотні років до цього й до нас,
просто ми захотіли цю осінь вже вкотре проспати...

давай забудемось
не станемо вмирати
не стане сил
осилимо невидих
і надихнем крилатих
провісників плантидних косовиць
вкладати нас суцвіттям горілиць
під небом хворим

висотою

хай зорепадні крихти
позбирає хвоя
і запече їх у бурштин
а дощовими струнами
здригнеться серце

наше

давай забудемось
і не заплачем
за спорожнілими колисками хвилин
за перелунням щастя в мушлях тіла

ми
непосвячені кути
з лампадами що відболіли
під ликом перемучено-святим

нас
голосом закутаним в молитву й дим
воскресла рань
не раз ще відспіває

хай нам
спорідненим землею
із перелітним раєм
полегшає від слів і пуху надземного

давай забудемось
повернемо дорогу
траві
що проситься до вітру на коліна
ми ж
потечемо маками
немов пролита кров невинних
і проковтнемо поле
від зими змарніле

давай забудемо
що є на світі сили
що зрадять нас
без жодних па покинуть
у колорьори небесні офарбують губи
і не питатимуть чи любиш
неподих
і занепад рук нахврест на грудях

давай забудемось
що ми не люди
а охоронці подихів дитячих
і може ті за нас колись відплачуть
а не відплачуть
то хоч на мить розбудять
осіннє дихання в колисках
де засинали спогади про близьке
і поголовне
опадання листя

як холодно
у небі чистім

11 Жовтня 2012

Моє єство - висока нота,
Моя душа бринить сріблисто.
Збери мене - я мед у сотах,
Надінь на нитку - я намисто.
Торкнись мене в розповні ночі,
Тримай мене, бо я злітаю,
Напий собою спраглі очі -
Тебе собою обвиваю,
Охоплюю твій запах й колір.
Моє єство - висока нота.
А ти течеш мені за комір
Десь поміж м'язи і турботи.
І ніжний шовк снаги та спини -
Збери мене в високий келих
Із крапель, чистих, як перлини,
Із хвиль, грайливих та веселих.

2006

У холодних росах терпне
Нив – лугів єство безкрає.

На стезю гарячу серпня
Бурштинова мла ступає.

Протирають шибу неба
Журавлі прощальним клином.

Безродинні в полі стебла
Гнуть на вітрі темні спини.

Вікові пустіють клени,
Фарб зелених сила хляне.

Прихиляється до мене
Серце осені багряне.

10.09.12

Тепер я знаю, що щастя варте,
Того щоб трішки, тай зачекати.
Тому, що щастя нема на карті,
Його потрібно ще й пошукати.

Із ним не варто так поспішати,
Його не можна і пропустити.
І це лиш наше серце може знати,
Що нам без нього не легко жити.

Тому, що сяють від щастя очі
Тому, що щастя не приховати.
Тому, що сниться посеред ночі,
Тому й потрібно його чекати.

Воно для для кожного своє,
І не важливо кому і скільки.
Тому тримай якщо твоє,
І будь закоханим, щасливим і не тільки….

Листя падає, кружляє, завмирає,
Осінь тихо прокрадається в серця.
Скільки літа нам лишилося, хто там знає,
Осінь зробить справу до кінця.

І хоч сонце світить і прижмуриш очі,
Та за вікном моїм уже не гріє.
І те життя як дні щораз коротші.
Лиш той хто вірить, той усе зуміє.

Але я тепер вже точно знаю,
Що не варто плакати з дощем,
І пройде зима, я зачекаю,
Усміхнеться сонце ясним днем.

Бо життя як осінь, не відоме,
І міняє барви за любки.
Те що нам здається випадкове
Є насправді зовсім навпаки.

моторошно пусто лиш неон
і хвости щурячі із пивниць
падай перехожий падай ниць –
цілить ніч з австрійських підвіконь

лунко кроки – хто там ще іде?
вузько зазміївся чорний брук
це тобі не зійде так із рук
пастка – не подінешся ніде

звідкисьтамтуристо – от забрів
а точніше – все! примандрував
князь натхненно дивиться з-під брів
гучно рже коняча голова

На павутинку піймавши розкуту,
я тебе вигадав і не забуду.
Поміж буденного рідного люду,
збіглої кави, і кислого брюту.

За цегляною ходою рудою
міста, що двигнулося головою,
я тебе вигадав і не забуду,
за півтона́ми мелодій почуту.



Я тебе вигадав... Я не забуду...
Вітер осінню здіймає засмуту.
В теплих долонях пташиною літа
пам'ять. - Лети. В очі сонячні впита.

Листям кружляти майне за тобою
янгол розлуки - зав'є далиною,
ноти хрипкої лишивши застуду,
подиху сумно-раптову причуду:
"Я тебе вигадав, я не забуду."

"Я тебе вигадав.
Я не забуду.
Я..."

2012

Осінній день вже приглушив струну.
Ладналися в обійми сну Карпати.
У сутінок вечірній ліс пірнув
і лаштувався у постільні шати.

Аж раптом - надвечірню тишу дня
пронизало, долинувши згори,
властиве тільки кличу журавля
таке щемливо-болісне «курли».

Принишкли гори, стерпли небеса,
вслухалися в той журавлиний клич.
Щораз гучніш пташина ця яса
заполоняла простір зусібіч.

Це з-понад гір багатокрила рать
прощалась з раєм рідної землі.
Ще день…ще два... Й у вирій відлетять.
А нині ще у небі журавлі

зависнули над плесом полонин,
гуртуються, петляючи по кругу
й виплескуючи у небесну синь
свою прощальну журавлину тугу.

Тут народились… Привели малят…
Тут – батьківщина. Кращої немає…
Щемить з розлуки серце журавля.
Та віра повернутись зігріває…

2011

Щоразу, як заходить мова
Про стосунки між людьми,
Звертаюсь подумки у машинове царство.
Для бідних і багатих, слабких і сильних
Права одні і ті ж.
Ваговоз малолітражці поступається дорогою.
Надшвидкісні терпляче чекають повільних.
Світлофор – суддя для всіх.
Який же парадокс –
Що більше моралі передаємо машинам,
Тим менше лишаємо собі.

ще кілька зупинок і жовтень вийде з вагону
лишивши за спиною холодну смутну голизну
аж поки нежданий ввірветься з котрогось перону
сніг що помчить крізь вокзали шукати весну

дорога вітряна довга і монотонно-молочна
де з цукром в чаях розчиняють люди нудьгу
під грубими пледами спогади очі і ночі
замотують душі живі ніби букети в фольгу

пролітатимуть тижні через вогнів тунелі
у ритмічних гойданнях вздовж глінтвейнових рік
буде в світу час на любов на п"янкі каруселі
на осінніх дітей що любитимуть яблучний сік

буде час але в слізній мандрівці жовтня
в горах листя і смутків шукаю потрібний квиток
ми зустрілись у повню і до наступної повні
мусить впасти з плечей останній пожовклий листок

я зійду разом з ним залишивши всіх пасажирів
все що в тьмяному світлі здавалося рідним своїм
зійду без страху найвідважніша із дезертирів
бо боятися нічого у власний мандруючи дім


жовтень, 2012

Знову це вікно,
За яким - не сплять.
Може - п'ють вино,
Може - так сидять.
Або просто - рук
Не рознімуть вдвох.
Є в будинках, друг,
Ось таке вікно.

Не від свіч пітьму запалю нічну:
Від очей без сну!

Крик нічних розлук
Ти, вікно вночі!
Може - сотні рук,
Може - три свічі...
Розуму нема
Ради і спокою.
І горить пітьма
У моїх покоях.

Друже, помолись за будинок чи
За вікно в ночі!


10.10.2012

Дездемона была
Такой беленькой-беленькой
(Разве синие венки),
Что аж светилась.

Некоторые говорили,
Что она точно мраморная,
Фидиевой работы.
Врут, конечно.

А Отелло был
Такой чёрненький-чёрненький -
Среднетвёрдый и непрозрачный.
Дездемона его узнала б.

И когда они встретились,
Притянуло их сильно-сильно
И сразу-сразу.

Дальше произошло
Естественное для многих
Взаимоуничтожение крайностей.

А потом появился Яго -
Такой смугленький-смугленький.
Их ребёнок.


2012

***

Пародія – лише кривий відбиток
В кімнаті сміху у дзеркал на стику.
Та звідтіля, як ближче придивитись,
Лиш визирає пародиста пика.

***

Пародія буває хоч якою –
Паразитує, зрештою, на інших.
Це пародисти називають грою -
Для себе відшукали, хитрі, нішу.


***

Пародія – коли катма ідей.
Хто геніальних віршів сам не пише -
Народжений плебеєм і плебей,
Хоч і принизить - та не стане вищим.


10.10.2012

Вистачає сумнівів, щоб не піддатися збоченню
Ти вириваєш квіти з корінням, мов злочини
висмикують на допиті з рецидивіста
В тобі є все – і начинка, і тісто,
Але воно, як репутація, трохи підмочено

Ти виринаєш із прапором на демонстрації
Усюди політики – вони прагнуть люстрації
І твій прапор схожий на піратський стяг
А гасло у відповідь їм - просто “fuck”
І ти знаєш – політику врятує кастрація.

Ти хочеш прозорості і, принаймні, відвертості -
Декларації давно не відображають чесності.
Демократія, євро-ліві чи націоналізм
Байдуже. Аби не цей дибілізм
Що рветься до куполу під видом гротескності.

Ви хочете Латвію, Польщу чи Грузію –
громадянське суспільство? Це наші друзі…-
у мріях ще вистачить місце ось цьому.
Та кадри по «ящику» набивають оскому
Реальність жорсткіша, ніж наші ілюзії.

На жаль, Твоя Європа ще далеко дуже
Ані комісари, ані УЄФА – її не наблизять
Не сподівайся на тих, хто від нас туди їздить
Бо Азія у нас самих засіла, друже.

Коли занадто вивернутих слів
І пишномовність, й вичурні кліше
То, зазвичай, відсутній в тексті лейтмотив
Відсутній зміст, а форма є лише

Мов оболонка - в'яла і тонка

Розумному ж не треба вензеля
Й чуттєвому - пишноти не потрібні
Все просто: небо є, і є земля
Господь, важливі речі й люди ближні

І полонить не блиск, а глибина
А зрештою - це все...слова.