Він відійшов, геть світ за очі.
І оженився. Діти є.
А повернути вже не хоче,
щоби добро творить своє.

Він віру батьківську відкинув,
А мова рідна - звук пустий,
Чужі і гроші, і родину
Готовий в душу занести.

Любив колись і поспівати,
Не злазив з батькових колін.
Казав: - Співаймо разом, тату!
І "Ще не вмерла..." ладив він.

Тож нісся спів по всенькій хаті.
І кожне слово - мов магніт.
Які ж тоді були багаті,
А правда й віра - цілий світ...

Так син підріс. Батьків не стало.
А світ валютою обріс...
І те, що батько вчив, пропало.
Пішов мутантом під укіс.
05.12.2012р.

Научитесь слушать тишину,
Музыку ее тончайших звуков.
Уловите сущность, новизну
В еле слышном вдохе, в сердца стуке.

Научитесь различать цвета
Доброты и гнева, лжи и правды
В шорохе бумажного листа
И в тяжелом грохоте кувалды.

Научитесь птицею взлетать
Над мирской извечной суетою,
И, расправив крылья, помечтать,
Наполняя целый мир любовью…

Научитесь чувствовать нежней
Кружева простых прикосновений,
Становясь воздушней и свежей,
Будто легкий ветерок весенний…

Вслушивайтесь в каждый звук земной,
Наслаждаясь красотой нетленной,
Приумножив радость и покой
На земле своей благословенной.

10.12.2012

лети сніжку лети намощуй гілля
яким необережно розрослась
ламай мене реінкарновуй вільною
у час коли весна дерева білить
у пототемний жайворовий час

лети сніжку лети замовчуй вади
студи тату написане вогнем
для певности і спокою заради
допоки знову я себе не зрадила
звиканням до чужих міфологем

Тяжкий був рік.
Важкий був кожен день...
Артезіанськи я горів без диму.
Не стало у країні цій пісень
І друзі помирають молодими.

І я вмираю...
Доторкнувсь до дна.
Все менше кисню.
Відштовхнусь.
Ковтаю
Болотяні вогні оцього дня,
Комерцію, політику в Почаєві...

Окрадена душа моя мовчить
І гріє спинку від зорі старої.
Стискаю вічність у болючу мить,
Мов ясен, не захищений корою.

У рік цей кілька друзів поховав...
Вмер друг дитинства.
Нікуди подітись.
Росте космічна золота трава
І раптом подорослішали діти.

Все більше у волосі сивини,
На серці шрамів...
Я усім прощаю.

В тім, що я жив, –
Уже шматок вини.
В тім, що погасну –
Винних не збираю.

Шумлять мені однаково тепер
Багаття предків, кров моя і море...
Моє дитинство у СРСР
І зірка зна, де Шлях мене заморить.

А цей важкезний високосний рік,
Який кінець пророчить світу в грудні,
Зривається в душі моїй на крик.
Та космос не тримає криків людяних.

Крізь космос не поширюється звук.
Ну а кінець...
У світі все кінечне.
А поки що я попри все живу,
Білю цей біль в собі і в цьому реченні...

16 лист. 12.

Страшно, коли видима смерть.
А ще страшніш,
Коли позаду.
Нагально.
І ти навіки у безвість впадеш зі своїми думками.
Так мати вмирає з дитям недіжданним...
Доле, молю – в останній мент
Пошли мені першу,
Видиму смерть.
І часу людського з годину.
І лебедину цнотливість паперу...
Не знаю чому, а думаю все:
Найзаповітніше – в глибокому сховку.
Для нього остання часина.
Незайманість біла паперу.

Ні, панове, це ми не в затоках Італії,
Тож більше світла, вогнів бенгальських!
Покладіть ваші руки дамам на талії,
А іншими – підтримуйте їхні пальці.

Ми заграємо Штрауса – "Кавалера троянди".
Штраус нині, це щось незрівнянне й нове.
Наче море й над ним – зірок міріади…
Чому ж ваші руки тремтять, панове?

Леді впала, забилася трохи? Ой лишенько!
Нині стане, як мовлено: тих до панського
Буде взято покою, а тих залишено.
Хіба ж це не привід на келих шампанського?

Хай пінує, не візьмуть за це з вас талера.
Хто не з нами – відчує той скільки втрачено!
Ще вина, почастуйте сердегу Лайталлера .
Цей бо ярмарок – славень щедрот небачених!

Друга скрипка: жвавіше – за віолончеллю!
Скрізь бо очі, і вуха – тут мовби на таці я.
Пересмокчуть, либонь кісточки за вечерею…
І куди тоді в біса моя репутація?

Тридцять три – не найгірша пора для підсумку,
Та й хреста не шукать – він в руках у кожного.
А шкода – не зіграв у театрі Віденському,
Й ще чогось не зробив: так, щоб аж, не порожнього…

Той хлопчак, що півпенні просив при трапові…
Я минув – з клопотнеч гамірни́х не виринув.
Боже милий, коби назад потрапити,
Все б віддав – не кишені, а душу вивернув!

А в нового століття повадки, що в злодія.
Ця біда, відчуваю, не є остання.
Та останньою стала наша рапсодія,
Тож хай чує її стара Британія!

Будьмо сильними друзі – тісніш круг мене.
Хай панянки плачуть, а нам не гоже.
Все, із другої цифри прошу, джентльмени.
Ми зіграємо: "Ближче до Тебе, Боже..."

Мовчи, мовчи!Побережи сніжинку,
Яка тобі присіла на плече,
Бо вік її короткий, наче в жінки,
Незчуєшся - розтане, утече!

О жінка, жінка!Одинока жінка!
Загублені від серденька ключі.
Мов чарівна беззахисна сніжинка,
Ти на чужому дужому плечі!

2005р.

Пожовкле листячко і сніг?!
Щось від еротики і сміху.
Принаймні, я би так не зміг:
Тулитись жовтеням до снігу…

В природі серця свій квітник.
Крикливці - хай, не пожовтіти б...
Я вже давно до себе звик
І не гукайте вийти
Звідти…

Хіба що березень почне
Струмками, сонечком дражнити
І потече… і потече
На косовицю і до жита...
2012.

Знов ваша доля не дає заснути,
Багато з вас не доживе до завтра,
Засне навіки у нужді і скруті….
Яка гірка у цьому світі правда.

Пречиста, Матір Божа, заступися
За них, розчавлених нуждою, як ганьбою.
За наших матерів, що не здалися,
Долали лихоліття у двобої.

Пережили біду - печаль війни,
Голодували, а чому, не знали,
Що не молилися, немає їх вини...
Їх від молитви довго відучали.

2001р. Надія Таршин

Матусю, ластівко моя,
Гніздо звивали Ви роками,
Усередині, біля нього
Ліпилось Вашими руками.

Нас годували, ластів’ят,
Від лихоліть оберігали,
Учили високо літати,
Переживали, щоб не впали.

Ми – жовтороті, і уперті,
Та на усе свій погляд мали,
І мамину науку мудру -
Бувало, зовсім не сприймали.

У голод і важкі роки,
Ви мужньо діточок ростили.
Були: колгоспи, буряки…
Де на усе Ви брали сили?

Нині і я маю гніздо,
Та в маминім – велика сила…
І крізь роки моє єство
До нього лине, мов на крилах.


1998р. Надія Таршин

На повіках – сніжна шовковиця.
Погляду смеркання попелясте:
жодна відьма, мавка, чарівниця –
не посміла би його украсти!

Бо такі там кучугури й хащі,
що не вибратися до світання.
І здається, зовсім я пропаща –
воскресала з попелу - в кохання…

Святий та добрий Миколаю!
На Тебе ми давно чекаєм,
Щоб нам приніс добро і свято,
І подарунків пребагато!

Даруй нам скарб тепла й любові,
Щоб ми були усі здорові.
Ще – злагоду у кожну хату,
А ще – підвищення зарплати.

Щоб жили ми усі щасливо,
Щоб колосилась щедро нива,
Щоб були радісні й веселі
Людські серця й людські оселі!

Важко тим, хто тільки мріє
Про власну дорогу,
А хто правди зерна сіє,
Тим важче, їй-богу!
Бо дорога тут урвиста,
І крута, й полога.
Доля теж у нас барвиста -
Не мина нікого!
Хан Батий (чи хто там нині?),
Прах віків колише,
Канчуком на нашій спині
Історію пише.
Е, ні браття! Недруг клятий
Значно глибше в'ївся,
Навіть в душу немовляти
Думкою заплівся.
І ніхто його звідтуди
Не викурить зроду,
Доки є в нас, власне, люди,
Та нема народу.
Нас віками мордували
Москалі й ординці
І згадати не давали,
Що ми - українці!
Ми забули рідну хату
І рідну говірку -
Певно сіли пане-брате
Не в свою тарілку.
Ми забули рідну неньку
І пісню розлогу;
Засвіт стали козаченьки
На чужу дорогу.
Доки будемо питати
У дядька поради,
Доти й будуть допікати
Чужі конокради.
Хай не зваблять нас червінці
Й те, що булька в кварті.
Шануймося, українці,
Бо ми того варті!
2010р.

В росі не бачу більше діамантів,
у льодових бурульках - кришталю.
Порожніх слів на вітер не кидаю,
усе віддала іншим без жалю.

Нехай вони вмиваються росою,
вночі шукають папороті цвіт.
Цей білий світ із чорною габою
мені останній посила привіт.

2012

Жіночій мужності віддавна
Народ присвячує пісні.
Як мужньо плаче Ярославна
В Путівлі-граді на стіні!
І від небаченої туги
Та від пекучої сльози
Ворожі плавляться кольчуги
І гострі тепляться списи.

Жіночій мужності віддавна
Палкі даруються слова.
Не тільки плаче Ярославна –
Вона сміється і співа.
І від нечуваної пісні,
Від сміху-блискавки в очах
Тумани гаснуть лиховісні
І злоба гасне на мечах!

Жіночій вірності віддавна –
Молитва, шана і хвала.
Співає-плаче Ярославна
З мого сирітського села
І виглядає дні і ночі
Того, хто й досі на війні.
Її невиплакані очі
Завжди в мені,
Завжди в мені…

1982

якось у понеділок опритомнію
у словнику (у багатотомному)
нашукаю евфемізмів
=привид бродить по Європі – привид автентизму=
я – якась суцільна анігіляція
вишу кислицею дикою на колючій гілляці я
ні людям ні птицям ота кислиця
малює ніч концентричні кола на кислій пиці
напишу епітафій і некрологів на всі свої тексти
ховатиму край дороги хтось таки лоба та й перехрестить
о скаже і ці загинули в катастрофі
бо тре було не гнатися… строфи мої строфи…
лихо мені з вами…
та чому лихо? – зроблю з вас орігамі…
пора-пора порозраховуватися з боргами…
порозв’язувати рівняння з багатьма невідомими
несвідомими невсівдомними
есмеральдами-квазімодами
і у рвану нірвану
удосвіта
поза городами…

(Душевно-природна замальовка)

Замережаний інеєм ранок
У холодних обіймах зими.
За збілілим крайнебом багряно
Догорають нездійснені сни.

Відгуляла своєї хурделиця.
Обважніли німотно сніги.
Горобини нанизана вервиця.
Їй ще віра у світ до снаги.

В недоторканім спокої моляться
До небесної тиші сади.
Стрепенися, душе моя, горлице,
І молитвою в сад мій прийди.
2012

Под гулким небом медленных утрат
я долго шёл к последнему приюту,
где утлый быт согрет теплом уюта
и где покой – награда из наград.

Здесь нараспев растрачивают дни,
и тихий голос светел и протяжен.
Здесь каждый миг со слов и песен слажен
и неземному таинству сродни.

Мне много лет… Я думаю о том,
что птица-жизнь беспечна и прекрасна,
что мы виним себя и мир напрасно,
но понимаем это лишь потом…

Я стал любить обычные слова,
простые вещи: полки, стулья, стены.
Но нет во мне и тени перемены,
а просто что-то вызрело едва.

Мне стали сниться дальние края,
куда ушли держать ответ пред Богом
мои друзья, которых так немного,
они ушли – как молодость моя.

Как белый свет, как птица, как мечта,
что расцвела на бабушкином хлебе...
Остались две подруги – быль и небыль,
да Млечный Путь к обители Христа.

Когда ж и я, товарищам вослед,
оставлю мир распавшихся событий,
вы обо мне – ушедшем – не скорбите:
я жил легко и прожил много лет.

Так відчайдушно прагнем щастя,
Й сміливо спалюєм мости.
Я ─ сніжно-біла королева
На темнім троні самоти.
Коли серце замерзає в камінь
Не поможе модний пуховик навіть.
Твоє кохання, милий,
Врятує від Апокаліпсису.
Це все не так просто:
Новорічні знижки й андріївські сни.
Подаруй мені що-небудь, будь ласка,
Й, якщо зможеш, усе ж прости.
2011

Побудь зі мною. Перебудь
Зі мною разом –
Це ж востаннє! –
Поразку пізнього кохання
Мого,
А про своє – забудь;
Воно лиш епізод малий
В житті великому твоєму,
Й не пізно ще змінити
Тему
Одну на другу –
Лиш звели
Змінити...
В цю ж болючу мить
Побудь зі мною, будь зі мною
Терпимішою і земною,
Якій, як і мені, болить!
Тебе – не бійся! – відпущу
Я після того, як минеться
Сьогоднішня біда
Й проллється
Мій біль у вигляді дощу
На трави осені...

1997

Закривавленими руками,
Руками чорними від крові
ти малюєш...
Лотос!..

Крізь війни,
мільйони війн
пізнається справжній
Логос.

Тут не існує зупинок,
Притулку шукати марно:
ти належиш тільки собі.

Тут лише скелі,
скелі та прірви
Тобі обирати - вершину
Або політ з висоти.

Тут темно:
Найвищою скелею сховано
Джерело не світла, а сяйва.

З кожною битвою,
Радше війною
до найвищоï скелі
ти наближаєшся.

Тобі знадобиться чимало крові,
Щоб намалювати на скелі лотос.

Тобі знадобиться чимало часу,
Аж поки з червоного він стане білим.



27.11.12

Не спросоння, не сп’яну,-
Серед білого дня
Я подумав чомусь про
Квадратуру коня.

Враз мені нецікавою
Стала культура,
А на думці одна лиш
Кінська квадратура!

Всі думки відкотились
На задній план,-
Квадратура коня
Стисла мозок в капкан!

Телевізор, ноутбук,-
Це дитячі цяцьки,
Не рятують мене
Й стриптизерок цицьки,

Бо я бачив питання
В очах цих дівчат:
Як вписати коня
У квадратний квадрат?

Я дзвонив в інститути,
В сільгоспакадемії,
Аби допомогли
Розв’язать цю проблему мені.

Та даремно було
Допомоги чекати,
Бо не вірив ніхто
У конячі квадрати.

І лише коли Землю
Темна ніч оповила,
І коли заіржала
Квадратна кобила,-

Виніс я на балкон
Свою біомасу,
А в темнім небі зоріла
Квадратура Пегаса.

09.12.2012

Все мріється: мені зустрівся лось
І я йому – і гість, і щем, і радість;
А лісу щось незвичне додалось –
Уславити лунке величчя Прадо.*

Це не парадні насміхи литавр,
А кров гуде і знову жили – ріки,
Тому і світ усяко захитавсь,
І попливли невір’я-просторіки.

Аж ось і лось. Узяв і розгубивсь,
І тупнути копитами не сміє,
А навкруги – тумани голубі
І щастя те, що тільки там, у сні, є.

І лось незграбний, а також і граб,
Дивуються, що я таки непутній.
Недобрі думи зріють: а пора б
І забувати зустрічі у грудні…

Та я – додому. Тихо. Без образ.
І знову добре подружився з містом.
І ліс, і лося згадую не раз.
Тому живу не просто, а врочисто.

2012 рік.

Я повертаюсь туди,
Де промайнуло дитинство,
Де не відчувала я ніякої біди,
І будувала власне королівство.

Де кожен ранок був для мене особливий,
Коли дивилась мультики, і сміх,
Такий наївний і грайливий,
Коли я бачила,як падав перший сніг!

Коли бабуся розповідала казки,
Я щиро-щиро вірила у них,
Та відчувала безмежність її ласки,
Яка відбивалася в очах моїх.

Я мріяла тоді про принца.
Про сукню білу і фату,
Не знала ще тоді я лицемірства,
Не думала,як досягну мету.

Любити я по-справжньому уміла,
І кожен день для мене щастя ніс,
Хіба тоді я розуміла,
Мого життя шалений зміст?

Нажаль,роки дитинства не вернути,
Була то золота пора,
Коли ти міг у казку з головой пірнути,
У світ чарівного добра!

Вбиває мрії куля з коньяком
Вбиває запах твій у хворому атракціоні снів
Все йде не так, як я хотів
Отрута моя тягнеться гудком

Пробач мені за мій убогий манекен
Пробач за спробу вдати з моря океан
Я просто п"яний кіноман
Продав я існування свого гобелен.

Я перемотаю плівку почуттів
І пропущу пропущений дзвінок
Я так звільнити би тебе хотів
Втопити в собі байдужий плач думок.

Ніч тьмяним погладом зійде на тебе вмить
І серце ще сильніше защемить
Сліпа печаль усе в тобі скувала
Душі твоєї вдосталь скуштувала
В печалі тої очі голубі,
Вона не присвятить себе тобі
Не обійме вона тебе вночі
Не підбереш до неї ти ключі.

Її немає поряд, та дарма
Вона тебе катує, як пітьма
Не вирвеш серце ти із власних же грудей
Не станеш ти найщасливішим із людей.
І знов, і знов приходить клята ніч
Ти не побудеш з нею віч-на-віч
Не мрій, вона не буде вже твоєю
Не змиришся ти з думкою цією.

Нема де дітись... Безнадійно...
Все дарма...
Переді мною нездоланная стіна
І голос віри вже тихенько шелестить
І промінь власної надії догорить...

Перші грудневі сніжинки вальсують
У поруділій траві,
Диво-мереживом онде чарують
На лісовім рукаві.

Туляться щиро до сивої скроні
Сонно притихлих садів.
Ніжні пір’їнки - такі безборонні
На кострубатім рядні

Сірого поля - останнього сліду
Збіглих по осені барв...
Над куполами пожухлого світу
Панна-зима з-поза хмар

Струшує легко клапате пелюстя
Вишніх незримих перин -
Біло-пречисте неторкане устя
Першо-грудневих сніжин...
(4.12.12)

Світ порятує доброта,
Повінчана з красою:
І квітка пташку привіта
Нектарною росою;
І пожаліють сироту
Батьки багатодітні;
Й забудуть геть про самоту
Самотні люди літні;
Ніхто не житиме в нужді,
Ждучи зі страхом смерті;
Й з народом будуть всі вожді
Правдиві і відверті;
І світ нас буде поважать,
Коли заповажаєм
Самих себе…

Добро пожать –
З високим урожаєм
Постійно бути!..
З Богом жить –
Це ж освятити душу!..

Я так багато –
Час біжить –
Іще зробити мушу!

2003

Літо закінчилось.
Осінь же вічна отут.
В дно зариваються ті, що до дна опустились.
Плаче душа моя на золотому мосту,
Плаче душа, наче стогнуть могили.

Всі ми для того у світ цей білючий прийшли:
Світлом ставати від болю і кольору, й звуку.
Можемо смерть вибирати ми – де і коли,
Роджені з кайфу на муку.

Чую – душа моя, наче краплина води:
Здійснює свій колообіг –
Сніжинкою стане, туманом...
Всі мої діти і вірші, яких я колись народив,
Квітнуть, як рани.

Ну а життя це я лиш пригубив – загубив...
Пив і молився.
Поважно любив свого Бога.
Люлька гіркуща звисала з моєї губи,
Блідла тривога.

Я ж відмовляюсь поволі від слави і зла.
Кинув читати газети і книги про тіло.
Пташка душі чорне пір'я скидає з крила.
Біле вже відболіло.

Чую, як моляться сосни і вовк-одинак.
Видно, як падають зорі, що теплі, як сльози.

Літо закінчилось.
Осінь – це трохи весна.
Трута і ліки – те ж саме, відомо...
Різні лиш дози.

4 груд. 12.

Моє кохання безіменне,
Бездонне озеро спокус, -
І джерело ясне натхнення
Гірко – солодкого чомусь.
Ти – спонукання запізніле
Відтворення забутих слів.
Ти – відчуття снаги у тілі
Та зникнення в житті кутів.
Ти – безупинний час прозріння
І рухів нинішніх тяжа.
Ти – край одвічного терпіння
І сподівань усіх межа.
Яка улесливість і чари
Чи крихти муки та жалю?..
Душі вогнем і серця жаром
Тебе за мить до тла спалю.
08.12.12

Зустріч зірвалася, блін, і тобі подаровано
вільну годину життя до наступної стрілки.
Місто біжить і нервово веде перемовини,
вухо втискаючи намертво в горло мобілки,

Місто нюшкує наш слід у складній геометрії
дня, довжиною у дощ, глибиною в глибини.
Мірять ніхто нас не стане, тож зватимуть метрами -
просто, без імені, щоб не було плутанини.

Я зупинюся на березі третього виміру
дня, довжиною у день, глибиною у місяць.
Сяду і щось у меню антикризове виберу –
чашку дощу і цей жмуток зів’ялого листя.

І загублюся на вулиці імені вулиці
міста, що імені імені… Час для антракту!
Думка спливе на поверхню і знову зануриться,
слово змужніє і вступить в оральні контакти,

і спровокує загострений напад роздвоєння,
злякано зойкнуть айподи, айбокси, айфони,
тиша впаде, наче кара за вірші не скоєні, –
з шиї злетить голова, наче з гілки ворона.

Менше, все менше часу, все тісніше між стрілками.
Ввійде дівча із двома золотими тарілками,
в кожній несе мені голову, схоже, Предтечі.
Голос одної – дзвінкий, другої голос – старечий.

Мовчи... Я бачу все в твоїх очах -
Що не така, як всі, що особлива...
Дощ припустив... Мелодія журлива
Вплітається в твої слова... Хоча...

Мовчи... Я знаю, за тобою даль -
Дванадцять тисяч кілометрів мрії,
І нездійсненні, неземні надії...
Та я належу не собі, на жаль...

Мовчи... Мовчу і я в хвилини ці...
Схиляєшся так низько у поклоні,
Береш із ніжністю мої долоні...
Палає поцілунок на руці...

2011р.

Верблюжа колючка.
Авжеж, не трава.
Двогорбому - штучка
практично нова.
Двогорбий! Двогорбий!
Хоча... я такий.
Не те, щоб - як Борман!
Наївно смішний.
Жую. Сподіваюсь
наїстися раз.
Пустелею каюсь:
цей голод - наказ.
Я був одногорбим,
безгорбим я був...
З любов'ю до торби
горби і здобув.
Смертельно охоче
несу я цей бруд...
Та щось мене точить,
що я - не верблюд.

8.12.2012

яскраве світло ліхтаря перепинатиме дорогу
тобі грудневому в пальто забутому людьми і Богом
а місяць викотить у світ із холостяцького барлогу
вечіркувáтимете у самотині
і більш нікого

у вікнах вигорять слова погаснуть постаті вітринні
і час нічного дзиґаря на сплінній поділці зупинить
щоб пильнувати з висоти залиту тишею долину
а ви із місяцем удвох у змові станете однині

а десь у парку грудень ваш дістане списаний нотесик
щось неминуче і важке червоним лінером підкреслить
затре нечинні імена у неіснуючій адресі
і тричі мовивши «зима» роз’явиться у піднебессі

Я поганий онук Вам,
Бабусю Уляно, –
Я два роки збирався провідати Вас,
А оце, мимоїздом,
На хвильку заглянув
І, хреста обійнявши,
Розгорювавсь.
Та й потішив себе тим,
Що місце порожнє
Лівобіч – може, й справді для мене
Воно:
Тут росте подорожник,
А я, подорожній,
При дорозі лежати наміряв давно…
Маю намір у скромнім своїм
Заповіті
Попроситись, бабусю, до Вас
Назавжди –
Сиротою прожив я на білому світі
І вознісся в собі, і в душі розгордивсь.
Бог за це покарав самоти німотою,
Відібравши всіх друзів
І всіх ворогів,
Тож тепер – доконечним уже сиротою –
Я втікаю від світу боргів і торгів.

Все виходить на те,
Що я сам винуватий,
А не ті,
Що скривили життя борозну…

Я при Вашій могилі мовчу,
Мов затятий,
Та від Вас не приховую власну вину.

Я поганий онук Вам…


2001

Цукром посипані гілки ялинки.
Шишки, немовби солодкі родзинки.
Білочка глянула – гарний пиріг,
Кинула влучно великий горіх.
Аж Миколай задивився на диво:
Дітям слухняним зима милостива!

Ірпінь завжди був винятковим
І незбагненним до кінця.
Хто був тут гостем випадковим,
Той безнадійно залицявсь
До провінційного містечка
При давньокиївськім столі...

Ірпінь для мене був предтеча
Комунораю на землі.
Сюди зліталися поети –
Неадекватний, справді, люд
В глобалізації планети,
Що підгнивала звідусюд.

Товклись держави і народи,
Опору втративши свою,
А тут, в гармонії природи
Й душі людської, в цім раю
Пилось вино, творилось диво
Добра і злагоди. Рядки
Римовані текли примхливо,
Мов течія Ірпінь-ріки
Під яворами. Світлі личка
Таких наївних поетес,
Мов соняхи, довкруж Павличка
Любовний рухали процес.

В одної туманіли очі,
А друга падала вже з ніг...
Вино кінчалось серед ночі,
Тож знов на станцію я біг.
Заслуга, звісно, невеличка
І не пов’язана з добром,
Але ж пилось вино з Павличком,
Зі справжнім генієм, Дмитром!

Тут вирували семінари
Творців романів і балад,
І не порушували чвари
Всебічну злагоду і лад.

Аж танув сніг, скресала крига
Й мажор в мінорі панував,
Коли Тарас вставав, Салига,
Й критично всім опонував!

Пухкі сніжинки слів і літер
Кружляли плавно за вікном,
Їх схрещував Затуливітер,
Благословляючи вином.

В сорочці, що біліша вишень,
Що зацвітають лиш в раю,
Палкий Володя Іванишин
Виводив «лінію» свою.

Ніхто нікого не неволив,
Ні перед ким не звітував,
Тож сибіряк, мій друг, Кодолов,
Як завше, зайве випивав
І так розчулено, всеп’яно
Нас, українців, вихваляв,
Які ми добрі. «Завтра рано
Ви похмеліть мене», – мовляв.

І лишень Толя Романенко
В сльозах нікого не хвалив,
А йшов на станцію раненько
І скромно сам себе хмелив.

Ірпінь – музей під синню неба,
Всеукраїнський наш Парнас,
Тож виникає вже потреба,
Зліпивши в профіль і анфас,
Поставить пам’ятники всюди,
Під кожним тінявим кущем,
Тим людям, що мочили груди
Вином, сльозами і дощем:
Тичині, Рильському, Малишку
Й живому поки що Драчу,
Поклавши перед кожним книжку,
Відкривши пляшку, і свічу
При повній пляшці запаливши...
Впаде від пляшки світла тінь
На спомини сумні. І лише
Тоді приїду я в Ірпінь,
Щоб помолитися...

Ніч, заласкавлена тьмяними блисками,
Стала удавана й чудна, як грим.
Злотом зігріте чи сріблом обприскане,
Скло не здається уже крижаним.
Прозолоть зоряна, сутінню здимлена,
Плаває, висне, стоїть за вікном.
Яблуня, вітром обдмухана видимо,
Сіється м’яко сріблястим сніжком.
Місяць уповні вилискує золотом
Аж проясніла навколо пітьма!
Тиша така, що я чую, як холодом
Сковує землю поволі зима.
07.12.12

Прощалася осінь гіркими сльозами.
Дощило, сніжило, знову навспак…
Не відаю ще… Нерозбірлива гамма, –
чи сталося щось, чи щось та й не так..?

Печальні дороги у білих свитинах,
Мені не згорнути знову в сувій,
Заблисли п’янким і тремким ластовинням
дерева, що дотлівали в розвій…

У тім падолисті ми знову злітали,
як небо ув осінь, аби – летіть!
Прощалися?.. ні… ми тонули у щасті…
За крок до зими. До зими за мить…

грудень 2012

ядучі дні осінньої облуди
займають чергу в жовтий мавзолей.
терпке повітря гусне, наче ґлей.
весь листопад мене дратують люди.
а звідси сплін.
мені від цього зле.

суспільний простір шириться петлею.
довкола мене стільки молитов,
що їх тепер не вирізнить ніхто.
вони дзвенять у жовтій товщі ґлею,
як бджоли нот, помножені на сто.

ця самотина антиконструктивна.
я девальвую в прозове єство.
між слів і рим прадавній статус кво:
я - антивірш.
і це доволі дивно -
як атеїст, що вірить в божество.

це божество жило на Контрактовій.
її ім’я подобалось губам.
в її очах рибина голуба!
у ті часи я завше був готовий
кришити - здуру! - вірші голубам.

тепер щодня народжується будень.
нестача сонця - в сотні кіловат!
збулося стільки радощів і свят,
що розуміння - їх уже не буде -
як кілька слів від Господа в приват.

крихке довкілля стоншене мовчанням,
воно мені покірне, наче пес.
це словостій.
мій голос ще не скрес.
уздовж Дніпра тече навспак Почайна
і вдалині сахається небес.

В розколі повні – щедра заметіль.
Мов аличеве ситцеве пелюстя
латає землю сніг золотоустий,
до узголів’я світу зорі трусить.
Гойдає білу тишу сотня крил.

Полегшу і освячення несе
цей супокій. Це ангельске говіння,
німа молитва херувимських тіней,
луною доторкає до склепіння
найтоншого з моїх опалих серць.

Я не там і не та.
Вже доволі із мене блюзнірства.
Між піску, колючок
не росте соковита трава.
Я дрібна і слаба,
розум часто паде в марновірство...
Сію, сію цей біль -
у глуху порожнечу слова.

2012

Ціна майбутньої війни,
і ти і я - всі вже в облозі,
стій і пручайся, чи впади,
змінити щось ми ледве в змозі.

Не чуєм дзвін минулих літ,
І милості ждемо із неба,
А от пустити кров і піт,
Такого щастя нам не треба.

Замінює все гаманець,
порядність, людяність і щирість,
За драний гріш стадо овець,
Покаже свою справжню гнилість.

Забутий справжній зміст життя,
Всі виживають хто як може,
В кого за це болить душа,
А хто дере як й скільки зможе.

Та кожен чесно хай собі,
Загляне глибоко у серце.
Бо скоро сипане усім
На голі рани сіллю й перцем.

2012 р.

Я не злопам’ятний. Я просто пам’ятливий.
Таким вродився. Мабуть, собі на шкоду,
Бо ж той, хто зло чинив, не надавав йому ваги,
І скорше всього - давно про нього вже й забув.
А в мене ще з дитинства лягає зло зарубкою на серці.
І чи не тому-то, як бачу або навіть чую,
Що кривдять байдуже кого і де, ниють ті зарубки
І пориваюсь тої ж миті будь-що спинити зло,
І навіть здоровим глуздом втихомирити себе не можу.
Таким уже, мабуть, собі на шкоду я вродився.

1
Моя душа була така безгрішна,
Така промінна,
Мов зоря горішня.
Ходила на виду, по видноколу,
Не раз, не двічі падала додолу.
Було, що і згасала під золою,
Та не ставала жовчною і злою.
Сміялися і плакали над нею –
Але й тоді лишалася душею:
Гріховною –
Без тьми гріхопадіння,
Святою –
Без фальшивого світіння.


2
Моя душа була така правдива.
Задивлена в дива.
Сама – як диво.
Протестом по-смертельному боліла.
Чорніла, наче вугіль,
І біліла
Вишневим цвітом, снігом, сивиною.
З веселої робилася сумною.
Вона пручалась, гнівалась, мирилась,
Але навпіл – не вміла! – не ділилась
На дві неправди,
Зв’язані брехнею,
На дві брехні,
Возведені в ідею.


3
Моя душа була така печальна,
Мов лебедина пісня розлучальна:
Вона кружляла безтілесним птахом
Над іншим птахом,
Що зробився прахом,
Над шляхом вороним, непроходимим,
Над рідним домом, що розвіявсь димом.

Моя душа, обпалена війною,
Не пропадай, не розминайсь зі мною!

Скотилось сонечко у скошену траву,

Потерла нічка очі-ліхтарі,

Пугач для важності: «угу-угу»…

Давно у ліжечках маленькі школярі .

У ранцях зошити дрімають і книжки

І лампа похилилась на столі

Надула лялька щічки-пампушки:

«А може в школу хочеться й мені…»

«Не бешкетуйте іграшки – не час!

Вже сон до наших діток завітав»,-

Наполягає старшенький Тарас.

І вторить Рокі акуратне: «Гав!»

В миры неземные
И в разные страны
Кто хочет попасть,
Просыпается рано.

Кто ранней порой
Покидает кровать,
Находит и повод,
Чтоб рано гулять.

Разбужен подъезд,
Палисадник взъерошен.
Ужасно устал я,
Бывая хорошим.

Но лучше слегка быть
Хорошим таким,
Чем крайне ужасным
И очень плохим.

Клянусь - невсерьёз
Пошалил я немножко:
Поймался за мышку,
Обжёгся о кошку.

И дом стоэтажный
Торчит колбасой.
И дядя не лысый,
А сверху босой.

2012

Воронці нев’янучі – поети,
Що вмирають тихо на зорі,
Всі вони
З маленької планети
Казкаря де Сент-Екзюпері.
Каменем ніхто не кане
В Лету –
Кожен з них тихенько
На зорі
Відлітає знову на планету
Казкаря де Сент-Екзюпері.

Крізь грати видно небо синє,
Промені сонця золоті
На лиця падають безвинні -
Сумні, красиві, молоді.
А ніч прийде – знов катування,
Знущання і накази: - бий!
І бачу може я востаннє
Цей клаптик неба голубий.
Страшна для них - повстанська
сила -
У злобі звірами ричать,
Яка то мати їх носила,
Коли катують так дівчат?
Сичить від люті, мов гадюка,
Енкеведистське барахло :
«Ну ,что молчишь, бандерська
сука,
Тебе со мной не повезло».
І знову пальці у одвірок –
Від болю білий світ погас.
«Не зраджу друзів, лютий звіре,
Усіх не винищите нас,
Бо ця земля моя одвічно,
На ній жили мої діди,
Чому ти, нелюде поганий,
Прийшов топтать її сюди?»
Дівча худеньке впало долі,
Не відчувало вже чобіт,
Якими убивали волю,
А юнці тільки двадцять літ.
Їй би під вербами стояти
У парі з милим цілу ніч,
Натомість хижі очі ката,
Знов руки тягнуться до пліч,
Зривають одяг і шматують ,
І б’ють , допоки не впаде,
І враз стає криваво-чорним
Дівоча тіло молоде.
А мати плаче, тужить мати,
Зачувши зойки нелюдські –
Благає небо - покарати
Чужинців, нелюдів, катів.
Взяли найменших –
Таню й Надю
У каземати повели,
Як не благала, не молила,
Дівчаток їй не віддали.
Тепер знущаються щоночі,
Не спить налякане село,
Відкрий же, Праведний ти, очі
І зупини криваве зло.

На кам’яній, сирій підлозі –
Маленьке тіло,ледь живе,
І зграйка подруг на сторожі –
Для них усе це не нове.
Усі знеможені, побиті –
Та щоб отак , ще не було,
Спішили рани їй прикрити,
Мостили, що в кого було.
Почули шепіт невиразний,
І зойк ,що душі холодив:
«Володю, орлику мій ясний,
Врятуй мене, прилинь сюди,
А може, ні, не треба милий,
Воюй, коханий, і за нас
Благатиму у Бога сили,
А ще молитимусь за вас.
Я все стерплю : знущання,
болі,
Тебе побачити б ще раз,
А ще, щоб світлий вогник
волі
Для України не погас».


Цей вірш я присвячую своїм рідним: Галайко Надії - батьковій сестрі і Перцову Володимиру – маминому брату. Вони обоє були у Повстанській Армії, як і багато молодих людей з нашого села. Вони кохали один одного і обоє загинули. Коли я народилась, бабуся попросила мого батька, щоб мені дали і'мя його закатованої сестри.
,

Тоненькой березкой
С синими глазами,
К нам в отдел пришла ты
И тебя мы ждали.

Чтобы стать кому-то
Любимою подругой,
А кому-то просто
Колегой и другом

Подругой стала верной,
И коллегою прекрасной,
Мужу Коле, Свете
Подарила счастье.

Родила сыночка,
Лелеяла обоих.
А теперь за внуков
Жизнь отдать готова.

2002г.