"Гей, був в Січі старий козак, на прізвище Чалий,
Вигодував сина Саву козакам на славу.
Ой не схотів же той Сава козакам служити,
Відклонився до ляшенків – в Польщу паном жити.
...Пішов Гнатко з кравчиною Саву підмовляти,
Як не схоче з Польщі іти, то й смерті предати".
Українська народна пісня

– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,не стачає слави?
Мо’ рука уже не здужа козаків арканить,
Щоб ходити серед шляхти
Не останнім паном?
То ж самі, бач, завітали в гості ми до тебе, –
Так що никать в дикім полі
Нема вже й потреби.
А... тобі й цього замало!..Не кличеш до столу.
Замість чарки простягаєш срібнії пістолі...
...Не судилось харцизяці на курки натиснуть,
Бо на шию йому впала шаблюка зі свистом.
Покотилась по долівці голова-макітра,
Наповнена злом на брата і розкішшю-вітром.
Не ридала стара мати, що втратила сина, –
Краєм хустки сльозу втерла
Та й перехрестилась.

коли гупає яблуко
лунко об землю вдаряючи
ніби хоче відлунням
у серці відбити вічність
бо так у садах України
яблука падають в ніч
з року в рік
неперервно
коли тріскається від сонця
горіхова шкаралупа
а випасти має
свіжий твердий горішок
випасти в землю
щоб завтра продовжити рід
коли сонце встає щоранку
розгладжує зморшки зажури
що за ніч на землі
набрижились
світлом розгладжує
ласкою
дар повноти зберігаючи
тоді я й сама на хвилю
стаю переспівом вічності
приймаючи в серце
глибоко
смак
достиглого яблука
і терпкість
міцного горішка
світлом розгладжую зморшки
(душа їх у ночі назбирує)
стаю відлунням відлуння
щоб вічність
не замовкала

Жахливе середньовіччя!
Інквізиція п’яних двірників
Страчує на пізньому багатті
Сумне осіннє листя.

2000

Знаєш, мала, іноді тішить
Вдивлятися у знімок, на якому ти.
Ніби це щось змінить.
Смішно, правда?
Йому ж вже чотири роки.
А знаєш, ще постійно нудить,
Коли з усмішкою вітаються люди,
Які ревно чекали цю мить –
Суки, фарбовані паскуди,
Чіпляються на шию, мене нестерпно злить!
Ти ж знаєш, знаєш?
Я й досі… Розумієш?
Іноді так відчутно
Нав’язлива думка царапає – люблю,
Байдужою струною нерва.
Блядь, як болить…
Від болю замість серця
У склянці тане лід
Від теплого «Black Velvet»

Бог з висоти дивиться на нас
Питає : де наші надії?
Дав незалежність, шанс іще раз,
Щоб сповнились споконвічній мрії.

Покоління виросло в ярмі
Не вміє самостійно жити.
Навчились своїх продавати змії,
Москалю і жиду служити.

Москалі, жиди засіли в міністрах
По «поняттях» правлять нами
Крокують в шерензі з «бугром»
хочуть нас знову зробити хохлами.

29вересня 20011р

Г слободський

Старанно затесуєш палю своїх знад,
Призначену для мене,
Щоб одного дня я гостро відчув
Усю глибину твоєї
Байдужості.

1998

ПАЛІНДРОМОН-4

Зажди-ть!
Но-морд, ні-лап? -Ві!
Но– теж,ура!– пазурів?-Ві!!
Тхір ??
Оп-о….
Голод,Ісус, тамуй,
Учневі вір: я– ліпак!
Мо’, рада?-
Раба! Жаба!!
Радаром капілярів і вен чую:
«Мат, сусідо Лог!
О порі хтів Віру за пару жетонів?»
Паліндромон, ти – джаз!

ПАЛІНДРОМОН-10

А доніс Ян на директорок:
ЗАРВАЛИСЯ!!
Є учені?
Крадун на жінок і ананаси – пан!
А баба, написана на іконі,
Жанну Д’Арк і не чує :
«Я – сила!».
Враз–
коротке ридання.
Сіно.
Да-а...

Того вечора ти був справжнім.
І крізь тисячі кілометрів,
І крізь тисячі мегабайтів
Відчувала гарячу жилку,
Що звивалась в тебе на скроні.
Скіглив дощ в жалюзі і рамах,
Вибивав із бруківки іскри.
І напівнезнайома жінка
На чужій шепотіла мові
Щось звабливе. Палали губи,
Як рубіни в оправі ночі...
Ти дивився на дощ.


Того вечора ти був справжнім.
І крізь пластик щербатих клавіш,
І крізь фарбу щербатих літер
Відчувала пошерхлу ніжність
І захриплу напругу мелодій,
Мов тепло підзабутих долоней,
Що лишилось в світлинах дитинства.
Облітали поволі години,
Наче ті калинові пелюстки
На далекій твоїй батьківщині,
Де ніколи не смажать каштанів...
Ти дивився на дощ.


Того вечора ти був справжнім.
Мерехтіло неоном місто.
Місту снились парча палаців
І баталії, й королі.
Ти дивився на дощ
Достоту, як на вогнище у каміні.
І, здавалось, холодні бризки
Зігрівають тебе крізь скло.
Того вечора ти був справжнім.
А я грала, дурна артистка.
Я вдавала, що маю ватру
І давно не дивлюсь на дощ...


2011 р.

Ой не зривай, не нищ краси моєї.
Мені б цвісти через усеньке літо,
Любуйся мною, нехай і жито
Відчує крапельки моєї крові.

А як дозрію, то заспокою
Думки горячі і розбою
Не допущу, бо ти спокійно,
Заснеш від мойого напою.

Не став у вазу, бо майже зразу
Краса моя зачне вмирати,
Вода холодна не оживить,
Бо лиш земля дає поживи.

Ой не зривай, хай поживу
Життя призначене мені,
А ти любуйся і кажи,
Що мак у житі для краси.

Пелюстки ромашки думали,
Що Бог створив їх
Для краси.
А ти обриваєш їх по черзі:
-Любиш?
-Не любиш?...

2011

ПАЛІНДРОМОН-5

Козак, аки Тео, плаче понуро,
То лозина пужа: но, мені два мечі!
Сопів – і нич,
Руту нюхав–ах!– юну.
Турчинів і посічем,
а вдінемо на жупани золото-руно!
…печаль-поетика казок.

Осідлана мостами,
Стриножена греблями,
Схаменулася врешті, –
Поскидала сідла,
Розірвала пута,
Зітхнула з полегкістю:
Вільна!

1998

Ти хто така, тебе не знаю,
Ти де живеш, в якому краю?
Чого прийшла , іди подалі
Я тут роблю свої причалі.

Та що ти милий пізнавай
І в такі жарти не впадай,
Та я ж твоя, твоя дружина
Ми ж маємо з тобою сина.

-А я оце садок садив,
Рибу ловив, мишей гонив,
На дворі зимно, буду в хаті
Буду у карти із півнем грати. -

Про що говориш муже мій,
В очах твоїх лиш буревій,
Ніби й живий, а вже помер,
Забрав від мене алзйагмер.

Ну це ж усім відомо,
краса захована десь у нутрі !
Біда лиш в тому,
Її ніхто не бачить,
А те що не видно-
Не приваблює.

Дивишся і аж здригнеся,
Яке ж воно потворне
Закутане у повутиння
Пичеплене до гілки
Сірий кокон мов мумія.
Краса в нутрі!

Ну ось життя! Ворушиться,
Тремтить і відкриває вікна.
Спадає сірість ,сміється райдуга
Розпростується блакить,
Ще трішечки і вже летить
Та внутрішня краса- МЕТЕЛИК.

Кажеш,
Що у душі твоїй цвинтар.

Там поховані всі,
Хто не виправдав твоїх надій
У коханні.

Там спочивають ті,
Хто обдурив твої сподівання,
Хто дозволив собі брехати,
Чи ділити ніжні почуття
Між тобою
Та іншими.

Ти максималістка.

Чи на тому кладовищі
Не готуєш ще
Могилу і для мене?

Чи зможу я вижити?

Чи зможу я?...


2011

Пласка, безформна буденність
Повисла масними петлями.
Кожен шалений порух
Не зводить мене до тями.
Ловлю її тяжке дихання бо мушу.
Новий день розсипає зелений волох
Більше жодне лярво не зводить очей в гору.
Стираючи кволих на порох
Ховаю очі
Бо моє натхнення гниє в кутку.

Лиши мені півкроку
Ступлених до тебе,
Лиши блискучий погляд
На мені.
Лиши п′янкий малюнок свого неба
Що тінню відбиває на стіні.
Лиши розпалений вустами поцілунок,
В обіймах танути мене лиши.
Прошепочи – з тобою бути хочу,
Чи просто - хочу, поглядом пиши.
Лиши себе.
Губами на тобі вивожу -
Без тебе пусто, порожньо, не можу…

Мені б тебе оберігати, вранці
У пестощі вдягати коло серця,
Мені б тебе леліяти, як мрію,
У поцілунки загортати… Та
Птахи надій збираються у вирій
І вересень вмирає біля ніг.

Мені б тобою дихати і жити,
Натхненно випромінюючи ніжність,
Мені б тебе голубити коханням,
Бо ти одна-єдина. Тільки ти
Умієш сонцем душу зігрівати …
А я тебе – лілею – на мороз!

Мені б тебе, немов зіницю… Боже!
Думки гризуть мене, як ті дракони
Шматують тіло, випивають кров…
Ти плачеш гірко біля монітора,
А я вину, як бите скло ковтаю.
Я сам собі вишукую покару.


2011

Коли, мов той самогубця,
Кинувся під колеса автомобіля
Найперший каштан,
Ти помітно здригнулась
І, крадькома роззираючись довкіл,
Стиха мовила:
«...Привіт, осене...»

1999

Тобі сьогодні неймовірно легко,
Як ніколи:
Ти здатний піднятися до стелі!
І з цього дива хочеш подивитися в дзеркало, –
Але дзеркала завішані рушниками.
Намагаєшся здерти бодай одного,
Та всякі зусилля марні.
Зненацька наштовхуєшся на своє відображення
Із свічкою в руках
І, виходячи зі здорового глузду, дивуєшся:
Як можна бачити себе заплющеними очима?!
Спантеличений кидаєшся геть,
А потім довго не можеш додуматись:
По кому ж це готують коливо?

1994

Такі як вона народжуються раз в ніколи,
її ім'ям називають епоху,
з неї малюють картини та ліплять статуї.

Ти дивитимешся на неї несамовито беззахисну,
інертну, голу
і від задоволення майже вмиратимеш...

Через її тихі, персикові груди, надмірну впертість,
погляд, яким вона тебе, наче цілує, важко дихати.
Після того як її долоні кометою здетонують
десь у озонові діри твоїх глибоких кишень, ти
збиратимеш власну душу сталевими крихтами.
Треба закінчувати розмови крапкою, знаєш,
в її серце надто важко потрапити, воно непроста мішень.

Вечір сповзає панчохою з янтарних стегон,
спокій губиться на дні пляшки Джим Біму.
Господь, мов настирливий папарацці,
за нею постійно стежить, що не мить-то
вульгарний, яскравий знімок.
Такі як вона часто втікають з міста, вимикають
заповнений болем мобільний.
Таким як вона завжди тісно в твоїх надто солодких обіймах.

Кожний поет безсмертя здобуває,
Коли він сам в собі не помирає,
Живе ,щоб бути вічний для народу,
Бути людиною і знать , якого роду.

Щоб залишив зернятко в чорноземі,
Своєму рідному, а не в чужім Едемі,
Цвістимеш яблунею у своїм саду.
І буде щастя вічністю у твоїм раю.

День цілий повними жменями
в оселю носив тепло.
Ти - прохолоді вечора
навстіж відкрила вікно.
Грілись всю ніч під ковдрою,
аж помутніло скло....
Це... фантазую, осене.
Справді: якби ж воно...

Ай...

Одного дня і моя кров стане вином,
А тіло - хлібом
Для ницих, нерозумних і нуждених.
Найтяжчий вирок - народитися людиною:
Напівбогом і напівхробаком.




2011р.

Готов ли? То себя спроси и себе ответь.
Искажение света переломится в сушумне, разобьет кванты, испарит чет
и нечет, перевернет чашу, обрушит свод. Ополоумеют люди, осатанеют,
искривленным позвоночником мучатся будут. Обрушенный свод место не
удержит,
на головы упадет. Вкрапления заставят речь изменить и спалят карму.
Обмельчает человек, раздвинутся глаза, уплощится череп.
Резко все изменится и вернется Мессия, о котором человек
ждущий просит. Ждущий узнает, вспомнит, дрогнет, отвернет и поставит
свет свой снова, удержит пламя и щит сотворит.
Сомневающийся изменит облик, переварит семя новой звезды,
отгадает, кому себя поставить мог, да не успел.
Жалобщики злые, не верящие и не дающие верить утвердятся,
что неверием своим щиты сотворить не смогли.
Накрытый щитом себя отпустит, Времю доверится, отечет, разбуется, извергнет и испьет.
А после накопленный свет сорвет дом, отгородит и примет новый облик.
Исправлению подлежат, кто миром, усилием, успокоением, развитием, договором, мудростью,
жалостью, честностью, любовью, прилежностью свет собирали, горя не делали,
милость раздавали, красоту не мяли, чужого незарились.
Извергнутый из них свет вернется и окутает, подстелит и свету
Новому место даст. Испаренная карма в новый счет откроет План.
Успеешь стать Свеченосцем - и есть Спасение.
Отрицай свое счастье, отрицай свой род, упрекай, что помощи нет,
но не гаси огня, которым себя спасти сможешь.
Не лей свет - собирай. Рек чужестранный человек
планеты северная космическая соседняя семья".
В лесу звонкоголосая тишина, среди гламурных ветвей.
Молчит друг Ворон - страж болотистых зыбей.
Взгляд в разлитое плесо Млечного Пути, другу слова благодарности.
Приветствие и до встречи - еще двум сестрам Земли.
Движение - это жизнь. Пора идти...
2011г.

Я стрижень ,
Вісь твоєї суті…

Мені, мов оберти планети,
Солодкі порухи твої…

Мов сонця цмоком
Грію груди
Й рамена трепетні твої …

Коли ти зникнеш із орбіти,
Рум’янець плоті вкриє мла…

Веди мене овалом щастя,
Солодка вільгосте чуттів…

І хай не втомиться ніколи
Блаженна вісь мого єства…

26.09.11.

Среди мелькающих теней в дремучем лесу по бездорожью лет,
идет странник с посохом знаний в руке,
и добрый ворон, верный друг, восседает на его плече.
Ночь укрыла звезным покрывалом все сокровища земли.
Тишина. Диханье - жизнь, закон живового, чтобы жить - дыши.
В красе Покоя - благодать. В небесах звездочки зажглись,
улыбнулся странник и включились сенсоры...
Ворон притих на плече.
Из глубин Вселенной в тишине слышит странник голос:
- Ждет огромный свет от далекой звезды, что светом разделит
тех, кто имеет Божью нить и кто не имеет.
Свет сжигает нить, которой люди прикреплены к одо,
оторвет и прорежет. Останенся тот, кто поток успел поднять
и приспособится к своему новому состоянию. Изменение исключит
всех, для кого свет мозг не осветил,
разум не поставил и чакры не раскрутил. Со звезды спустится
новый поток и принесет новое племя, что семя свое
рассеит и обмен произведет с тем племенем, которое готово уйти.
Остро переживать люди будут уменьшение численности и ранние уходы
друзей и родных. Именем своим подниму уходящих и смене место уступлю.
Изменится человек, облик будет другой, не такой как сейчас,
и сместится место бога, укрепятся кости, расширится мозг
и займет правое полушарие. А левым полушарием станет распоряжаться
звезда, для которой свои нити строить начнет новый человек
и светом освящать. В месте исчезновения звезды кружится станет
прежнее человеческое сообщество, суд приходит, смерть признавать, долю передавать,
истину видеть, соленоидом закручиваться и вихрем уносится. Счет составлен,
план выстроен, день определен, и человек предупрежден.
Готов ли? То себя спроси и себе ответь.
2011г.

Розкажи про свої почуття
Ніжністю пальців,
Літеплом очей.
Слухаю тебе
Тілом,
Чую тебе
Очима.
Не напружуйся в пошуках слів,
Залиши їх для когось іншого.

1998

У темряві далекого, запущеного лісу
Літали зграями метелики малі
І їм байдужі були тіні ялинкові,
Звикли до них, до вічної пітьми.

Жили і множились, проходив час , вмирали,
Не бачили нічого поза цим.
Вони нічого більше й не бажали,
Пилинки досить, вистачало їм.

Нараз постало диво в цьому лісі-
З’явилось світло, й на синяве тепло
Зграї метеликів у поспіху летіли.
Такого дива ще в лісі не було.

Летіли всі на це незнане чудо,
Кружляли навкруги, наввипередки йшли,
Щоб притулитися, відчути ясність крильми
І зразу ж падали згораючи вони.

Та не спиняло це наступні зграї,
Все більше й більше прилітало їх,
Їх заворожувало світло чародійне,
Приводили сюди й своїх малих.

Не розуміли , що підступне світло
Не дасть життя, лиш неминучу смерть,
Згорить бажання , бо чуже це ”сонце”
Зрадливо манить і знищить їх ущерть.

ПАЛІНДРОМОН-14

Осел п’є ель – гуркіт!
О! Лобан – пенальті –мимо!!
Лосі!!!
Зим дівую вальс;
Кіно – онікс – «лав’ю»…
У відьми зі соломи мітла.
НЕП на болоті –
круглеє плесо.

Море пала – кит умре!
Псів 'Орквемада – ай, вон!
Забудь, Вадику, мотодів-дрокер’янок,
Їх поре Антон!
Яр глибок– шрам.
Марш кобил грай, нотна еро!
Пхі, коня рекорд :
Від–ото– муки дав дуба!
Знов я, Адаме, в кров і сперму
Тикала пером…

1991-1992

Ловив руками вітер,
Торкав росу губами,
Лежав на жовтім листі,
Один, в осіннім лісі…

А сонце поміж віти,
А вітер, мов без тями…
Дзвенять джерела чисті,
Кришталі…

Але! Довкола вісі,
Тонкої павутинки,
З нанизаними краплями роси
Невпинно обертає
Вагомий постулат:

Всі тіні та відтінки
Хранителька краси
Ховає і являє,
І множить во стократ…

І той толочить у болото діамант,
Хто думає, що він його в руках тримає.
2000

Я– політ.
Сон–то маскарад Алсу:
Киркоров– тазик,
мелодія ледаря– табу!

Роток у тебе…
Салдат Алсі в морду– суд!
Ром, Вісла…
Та для себе ту,
котору Батяр…
- Аделаїдо!!
Лемки:
затвор,
окрик….
Услада– рак самотності.
Лопай…

ПАЛІНДРОМОН-19

Диви, Ліда:
на спеці тане шоколад,
вино,
сіль,
аконіт…
А Рубенс – не Пан.
На пенсне, Буратіно!
Калісони
вдало кошеняті
( це пса )
наділи,-
вид!

"Та й орав мужик край дороги.
Гей, соб! Цабе, рябий, тпру! Край дороги.
…Та поклав торбу при дорозі.
Гей, соб! Цабе, рябий, тпру! При дорозі!"
Українська народна пісня

А дружина в орача не така, як в інших,
В торбу вклала пироги, не їсти – для сміху.
Узяв торбу мужик, поклав на узбіччі.
Нагодились тут дівчата, захотіли їсти.
Взяли торбу та й гайда, сіли біля річки.
В торбі повно пирогів...Чом би й не поїсти?
Як горнята пироги, в рот не в змозі влізти.
Тож ламають їх навпіл. Але замість їсти
Починають так кричать, мов згубились в лісі:
Вилітають з пирогів з одчайдушним свистом
Кільканадцять горобців, замішані в тісті.
Вилітають горобці у весняне небо.
А мужик кричить з межі:
«Отак вам і треба, ледачії кралі,
Щоби їли своє, а чуже не крали!»

Форма 7 - Мир.
Проявление этой формы проходит через Действие и Созидание.
В первую очередь - это контроль эмоций, напрямую связанных с желаниями, которые раздувают астральное тело и делающими его нестабильным. Контроль эмоций достаточно сложен, так как эмоция является побуждением к действию, а отличить созидательное действие и разрушительное - невозможно без ментального контроля. Основная проработка должна проходить по методу логических заключений всех ситуаций без эмоционального восприятия. Только проведя тщательный анализ, можно что-либо сказать или перейти к действию. Благополучие напрямую зависит от стабильного эмоционального состояния человека, коллектива и общества в целом.
2011г.

Форма 8 - Жизнь.
Задачи, вложенные в эту цифровую форму заключается в размножении, приумножении, расширении, объединении в малом. Реализация аспекта любви на уровне инстинкта, создание малой группы, выстраивание внутри группы себе подобных правильных отношений, жертвенность на благо семьи в ущерб своим желаниям, мудрость проявленная в терпении, чуткость проявленная к окружающим людям. В жизни это должно проявляться через большую, дружную семью. Семью объединяет желание познавать мир и делится знаниями с другими. Отношения - родители, дети, сестры, братья и не только родные(чужих нету), но и приемные, сводные - выстраиваются по принципу: все вам отдам, только примите. Именно по этому принципу строится Божественная Иерархия, и человеку необходимо приобрести простой опыт жертвенности - Принцип отцовства, материнства - Альфа и Омега. Принцип Семьи - это ощущение себя частью Единого Целого. Терпение и жертвенность, только через эти качества можно приобрести мудрость.
2011г.

хочу писати про тебе
малювати строфи
вигнуті
як твої вії
з-під яких сміючись
дивишся
на мою безпорадність

прагну писати про тебе
ім"я твоє
змішати зі зорями
і на нотному стані неба
мелодію днів минулих
у пісню нового дня
заплутати

буду писати про тебе
слухати серце
що перечить
вустам
і зникати як крапля дощу
на осінній долоні ночі

Пам'ятаєш те дерево, кора якого списана рідним тобі
ім'ям?
Яке завжди вміло по-особливому слухати,
під яким ти сховала у землю скриньку, в ній перо,монетку
і старі, зірвані з його сорочки в істериках ґудзики?
Пам'ятаєш, як ми гуляли вночі порожніми скверами,'
слухали посеред сонного міста гучно музику...
Заливали бруківку лікером та палили забиту у дно
цигарки лірику.
Коли м'язи на обличчі нестерпно боліли,
але ми всеодно продовжували сміятись,
не покидали у близькість вірити...
Одягати будні на голе тіло, наче немає сенсу
щось приховувати.
Твоє обличчя заштриховане олівцем на папері
застигло, з часом у волокна в'їлось.
Неважливо, де і якими мовами, але тримались за
руки, давали обітниці.
Пам'ятаєш, зламаний годинник? Вибух у скронях
при неминучому зіткненні. Розмови під чай по-англійськи.
Спокійні, майже беззвучні.
Ти тварина, знаєш?Нікчемна, свійська.
Не питай чому я така знервована, наче дріт, колюча.
Я була б м'якою, була б поряд, якби не ця
повсякденна рутина - "жити минулим", якби не
хворі,сутулі постаті засмічених болем вулиць,
якби не твої ножі у мене в спині.

"Розпрягайте, хлопці, коні
Та лягайте спочивать,
А я піду в сад зелений,
В сад криниченьку копать"
Українська народна пісня

«Та невже ж ти, моя любко,
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.
Він сватів наміривсь слати,
А нам скоро в путь рушать.
То ж, гадаю, з жениханням
Доведеться підождать.
От як вернемось живими,
То збереться все село
На бучні наші весілля,
Яких зроду не було.
То ж візьми оцей ось перстень
Як любові заповіт.
Дай, кохана, відеречко,
Щоб коника напоїть».

Стою, среди могучих берегов Днепра,
Смотрю на щит и меч Правосудия !
Прикасаюся нежно к локонам дочери,
Мама прячет улыбку в цветы.
Цветут рубинами зарниц любви уста,
У гурий дивана стихов, рыцарей круглого стола, Ведь в святилище сердца моего
Стало явным тайное все.
Внимаю советам Пресвятой Богородицы:
" -Упорством небес тебе данных, силы обнови,
Смело разбей кувшин мелочных грез суеты.
Мрак невежества развращает нравы доброты.
Нельзя уснуть в его обьятиях,
А проснуться у Христа на груди ".
Весь МИР находится внутри нас.
Жизнь-сказка творится через нас.
Рай - это место нашей мечты,
В Бесконечность, важно, нужно сделать шаг.
2011г.

Листопадовий бум за порогом:
розпродаж влаштовує осінь.
- Нехай пані візьме,
зовсім недорого,
оцей безцінний кленовий листочок!
У нім переплетені
дні і дороги,
багрянець кохання,
і золото мрій,
і бура печаль,
і зелень надій...
Не минайте:
милуйтесь,
котрийсь обирайте.
Хай Вам буде крізь зиму -
чи серце -
місточок!
За ціну не питайте.
Усе вже оплачено
паном Літом,
карооким палким мігрантом...


09.2011

Ей, пасажире з розбитим вантажем,
з кров’ю в кишенях пальто, з золотом у шлунку,
що ти крутишся на переїздах і дратуєш псів?
Що ти чекаєш на своїх мішках із зібраною
провідниками білизною?

Чекаю, що колись випадково шлюзи відкриються,
і мене винесе звідси в теплу і неторкану безвість,
яку так люто охороняють вівчарки.
Чекаю, що вони хоча би раз помиляться
і залишать без нагляду цей перехід,
коридор у нічному повітрі.

Ну і що там, у твоїх валізах?
Що там – за підкладкою твого одягу?

Там усе, що потрібно, аби ніколи не повертатися назад:
іграшки, які я розгризав, щоби побачити їхні хребти,
і фотокартки поетів, чиї очі я виколював від любові та осуду,
і чиї вірші – хитрі, мов номери телефонів – я намагався
завчити на пам’ять.
Там листи братів і жінок,
там земля з могил і сталь фабричних верстатів,
і гострі шматки порцеляни, об які я постійно ранив долоні,
і дріб’язок, який я вибирав із дароносиць у церквах,
куди забігав від холодного дощу,
і дитячий одяг, який я збирав по світу, як гербарій.

І що ти будеш робити, пасажире,
коли вирвешся на той бік?

О, я вже про все подбав.
Я поселюся в найнебезпечнішому з притулків.
Я заведу знайомство з найганебнішою поганню міста,
з найвідомішими скандалістами та співаками.
Я торгуватиму взуттям і натхненням,
втративши голову, загубивши сум.
Я роздягатиму найнедовірливіших жінок у місті.
Спрага і мої втомлені пальці
робитимуть їх невиліковно легкими.

Перепаливши серце, як паровозне вугілля,
битимусь і перемагатиму, щоби, коли надійде час,
забратися куди подалі, всім віддячивши і всіх обдуривши.

Прямо-таки усіх?
І навіть мене?

І навіть тебе, смерте,
і навіть тебе.

І помер чоловік бідний. Перед небесних суддів стоїть. А один суддя Добрий, а другий Чесний, а між них суддя Справедливий.
– Той чоловік, справді бідний чоловік! – каже Добрий.
А Чесний запитує:
– Чоловіче бідний! Ти багато років прожив. А як? Зими такі холодні, а ти такий бідний був?
– Та мене один богатий сусід до стайні зимувати пускав ,– відповідає той.
– А до хати не пускав? – допитується Чесний.
– Пускав, але казав мені тіло обмити , щоб не смерділо, але я чоловік бідний, – мені з худобою ліпше було.
– Але ж ти не голий був , коли помер? – Той одяг, що на мені , – то богатий дав.
– А іншого одягу не давав?
– Та давав інший, кращий одяг, але я його продав і купив собі добре випити і з’їсти, бо я бідний чоловік.
– А як же тобі той багатий чоловік знову захотів одяг дати? – не перестає допитуватись Чесний.
– Та як-як? А попробував був би не дати! Я йому казав, що нагий ходити буду перед його дітей, хай дивляться на той мій сором.
– Бачите, той чоловік справді бідний, – каже Добрий.
– А чи не хочеш, бідний чоловіче, на чудо подивитись, що ти його на землі сотворив? – запитує Справедливий. – Глянь, он верблюд двогорбий крізь вушко голки пролазить, бачиш?
– Бачу, бачу! Так то ж мій сусід богатий. То він!
І замовкли судді на хвилю.
– А де би ти хотів зараз бути, між ким? – запитує Справедливий суддя.
– Де-небудь, лиш би не там, де той богатий, – каже бідний.
Знову замовкли судді.
– Не бійся, бідний чоловіче, – каже Справедливий, – тобі добре буде між старих знайомих твоїх. Он там!
– А хто там? – допитується бідний.
– Там?! – здивувався суддя, – душі тої худоби, що ти з нею зимував. Іди!
2009

Ішов собі стежкою між зелених трав
чоловік із собакою. Вона хвостом крутить,
лащиться – гладить її чоловік. Бачить, а
назустріч хтось іде. Підбігає собака до
подорожнього, та й лягла до ніг, покірна.
Пестить він її ніжно. А то Ісус. Поклонився
Йому чоловік – стали вони говорити. І чо -
ловік каже:
– А правда, Ісусе, я твою заповідь –
любити – виконую?
Помовчав Ісус якусь мить і відповідає:
– То правда, ти добра людина…і любиш
щиро…
Замовк Ісус – пестить ніжно собаку. А
потім каже з гіркотою в голосі:
– Та хіба ж собак…?
– Собак! Собак! відлунило в просторі…

Життя – це гра.
Та грати нині ні з ким.
Тепер за грати
Сіли всі,
Хто грав.

І вісім грамів серцю
Уже не допоможе –
Ти вже програв.

Бо не навчився
Прагнути до зброї
В руці тримати шаблю,
Булаву…
І за свободу битися до крові,
І славу здобувати у бою.

Традиція…
Позиція?
Проблема!
Понаробили рала із мечів –
Тепер у хлопців, замість скоростріла,
Ярмо повисло мирно на плечі…


2011

упала люстра.
ти ж бо шепотів їй голосом японки.
мов плакальник.
списував сторінки і шепотів.


упала посивіла люстра.
упала мов недопалок. в недопалки.
а ти мов плакальник.
шепотів їй сполотніло.

упала посивіла люстра.
луснула мов судина.
мов спокій.

вибачення.
пошепки чи ненавмисно
псуєш.

вони довкола.
мов цятки
чи сплетіння сітківок.

врізаються в шкіру
мовчки.

я - між тінями.
у них чорні очі
виснажені посмішки
і в’юнке волосся.

Я - висить.
хто тримає я?
хто тримає тіні?

я намагається вдихнути.
вдихає.