Усе це було за віки перед нами –
Утечі від світу і біг цей у дощ,
Листи, як прелюдії сильних романів,
І прощені зради, і шрами від прощ.

Безвихідь везли - як сухоти – до моря
І сльози топили в солоності хвиль,
Утопії планів складаючи поряд
Під білі видіння вершин і вітрил.

І знали так само – занадто – для втрати,
Й ховали ретельно маленьку брехню.
Боялись, як вени, себе відкривати
І повної правди – неначе вогню.

Та й ми вже були в багатьох варіантах:
Античності, готики і рококо.
Повторення нас – нескінченна константа,
Допущена похибка точних епох.

Тому не лякайся мене загубити,
Не прагни збагнути в одному житті.
Я вічний в ландшафті твоєму – як вітер,
Я з тебе і сонця росту, ніби тінь.

2012

Каштан морозивом узявся торгувати
(холодить його листя-опахало).
Бузковий пудинг манить ароматом:
Так хоче, аби ти покуштувала.
Цукати сонечка у ніжних маргаритках
Розсипані в смарагдовому джемі…
І вабить формою смачна ірису квітка,
Кульбабкове всміхається варення.
Солодкі звуки так стрічають лунко!
І пудрять землю пелюстки вишневі…

Чому соромишся, малесенька ласунко?
Для тебе всі солодощі травневі!


2009-2012

Ти охоче вабиш, зваблюєш... і ждеш.
"Золотом" із міфу ти штурмуєш око...
Вірш не напишу. І ти не створиш теж
казку про любов. У кадрі змін. І кроку.


28.05.2012

Вагітна, підписавши папірці,
Від сина відмовляється, що в лоні...
Тремтіння не побачили в руці,
Стола не залили струмки солоні.
Маляті не купляла пелюшок,
Не вибирала ліжечка - із мужем.
Оця Катрін – зі стаї тих пташок,
Яким плід лона з перших днів – байдужий.

Квітує бізнес – виносить дитя,
Продати – мов кавун чи стиглу диню.
Таке буття.
За долар, за мідяк
Маляток продають жінки... чи свині?





2007-2012

Пахло блискавками і м'ятою,
Краплі падали дощові.
Я вигадувала ім'я тобі,
Та туманилось в голові.
Розлітався світанок бризками...
Я сама, безіменна ще,
Виглядала з холодних блискавок
Теплий вогник твоїх очей...

Кожен вечір спогади у мене
про твою божественну красу,
і своїм коханням полонений,
несвідомо їх у сни несу.

І нестримно зорі шаленіють,
лиш одна покотиться до ніг -
розповість тобі про тайну мрію
у віршах переднічних моїх...

Чи можна одинаково любити?
Невже є схожі крапельки води?
Чи можна душу навпіл розділити,
зберігши вподобання чесноти?

Ні-я не можу, лиш тобою марю,
напевно хворий ,бо всеціло твій.
Моя любов - єдине те, що маю,
її віддам лише тобі одній.

І зараз в час прощання і прощення
розкаюсь за надмірні почуття,
хоч серце, як розжарена печеня
жадає змін і нового життя.

Насправді просто хочу бути поряд ,
і обіймати ніжно ,як тоді...
І цілувати палко біля моря,
кохати прямо у морській воді.

2012

Вірую –
В українське довготерпіння,
Що таки ж перетре каміння
Й по краплині вицідить воду,
Що розбавила кров народу!

Вірую! –
Буде кров і густа, й гаряча,
Закипить в ній козацька вдача,
Й під зіркими ізнов зірками
Вродить Гонтами і Сірками!

Вірую! –
Від Андрія від Первозванного
Для народу небезталанного
Все відпущено вищою мірою…

Вірую!


2001

***
Дід вирубував сад,
бо податку не міг платити.
Під сокиру підряд,
бо голодні і босі діти.
А у баби сльоза –
їй шкода татусеву грушу.
- Не реви, - відказав, -
я не хочу, та, бачиш, мушу…
І сивіла весна,
і не квітла скупа садиба.
Тільки бабі у снах
груші пахли. І ніби в німбах
посміхались батьки,
що померли у тридцять другім...
Дід вирубував сад,
і боліли душа і руки.

***
Він різав сад у квітні, у цвіту.
В асфальт горнув нарциси і тюльпани.
А ввечері хвалився, дуже п’яний,
як взув якусь на гроші та он ту
стару штовхав у шию, бо вона
лягала під колеса і під пилку.
І насміхався, і ковтав горілку,
і світ на матючинні розпинав.
Він різав сад, бо власний мав проект:
заправку, забігайлівку і паркінг,
Він стільки знищив по окрузі парків!
А ще людей. Що вже не суд – респект…

***
А у доні в долонях яблунька,
а у сина лопата тата.
Так погідно довкола, ягідно.
Йдемо нині садок саджати.
І вовтузяться ручки-крилонька,
і цвітуть, наче квіти, очі.
Ми садами життя не зміримо,
а любов’ю – завжди і точно.

Розкрию вам сердечну таїну:
Синок ще любить атласи і пазли.
Образився учора мій пестун:
Його «дівчам» назвав дебелий Стасик.

Він пригорнувся вдома до щоки…
Він просить і розради, і совіту...
Є в сірих буднях ідилічна мить:
Коли Юрась шепоче:«Люба…рідна…».

Мужчині, каже люд, пасує шрам.
Зміцніли рубежі, напої, ґрати.
Арес в лютневий сон гінця прислав…
Не дам в офіру викохане чадо!




2002-2012

на продавленном ли тяжестью лет,
на прогнувшемся ль под грузом побед –
там, на небе на моём - в лебедях,
лебедой-бедой зарос млечный шлях,
очумевший от обид и гордынь,
что кричали моим звёздам – Остынь!,
что учили, как гореть – «от» и «до»,
как либидо превращать в айкидо,
и долбили долю болью в ответ
на идущий из души звёздный свет…
но «на нет» сведу старанья гордынь -
ерунда мне сделать сладкой полынь:
я любовью прикормлю лебедей,
и совьют гнездо в моей лебеде.

А сонце сипле квіти водограєм,
А у повітрі океанський бриз...
Прощай, мій острове, літневий краю,
Зелена латко серед синіх риз.

Ти - із води та лави народився,
У бірюзі веселих трав постав,
Є у тобі примхливий шарм щасливця,
Що ріс з любові почорнілих лав.

Мене зустрів ти пересохлим полем,
Із теплим духом вигорілих вуст.
І пальми розпускали парасолі,
І тихо у кущах ховавсь мангуст.

Ти не теплом вітав мене щоранку,
А холодом роси із сніжних гір,
Я пам'ятаю: кожного світанку
Мауна-Кеа тішила мій зір.

А інколи з вікна автомобіля
Вершечком маячив Хуалулай,
І поспіхом накочувалась хвиля,
Змиваючи пінистий світла плай.

О острове! Во віки не забуду
Твою красу зелено-весняну,
Вулканний пил - оманливу полуду,
І неба синь, і неба сивину.

Там віслюки дороги переходять,
Там диких кіз видніються сліди,
Там все ще Пеле розстилає сходи
І сипле жар в божественні сади.

Гавайський велетню, води окрасо!
Твоє алоха збережу в очах,
Махало за твої дарунки ласі,
Ти - моя мрія у вишневих снах.

І навіть коли крилами прощання
Літак гучний у небо вируша,
У моїм серці всі твої світання...
І у моїй душі твоя душа...

Ты не нашёл ко мне пути:
Решил, что гору обойти
Привычно будет и легко,
Тебе не стоит далеко
В своих суждениях уходить -
Вот и порвалась счастья нить.

Осколки "битого стекла"
Так режут руки.. а пока
Немеет мозг и зубы сводит,
Тоска нахлынет и уходит...
Жизнь затянул водоворот!
А вот и новый поворот!

Ценой осознанных усилий
Вкушаю радость изобилий.
А жизнь течёт по той кривой,
Которую пришлось самой
Направить в сеть пересечений
С делами мудрых изречений.

В последний раз цвела акация.
И наши чувства сожжены.
И все что нам осталось помнить.
Покажут лишь цветные сны.

Нас разлучил безжалостно февраль.
В разлуке нашей нету виноватых.
Лишь дождь стекает по чужих щеках
Дорогам больше не сойтись обратно.

Осталось с трепетом лишь вспоминать.
Все то, что было, вовсе не забылось.
Лишь время погасило боль души,
Впервые, что так искренне влюбилась.
(2012)

В последний миг сломали люди
Всю хрупкость, нежность и любовь.
И одержимы силой страсти
Нашли в крови своей огонь.

Непобедимы над победой
Судьей не станет лишь герой.
Искать в лесах цветы надежды.
Отважный рыцарей покой.

Влекут огни всю силу власти.
Упорно ищешь к ним подход.
Слепая слепость миновала
Лишь там, где знаешь, что живой.
(2011)

Январь. Мороз и ветер.
По полю мчит гонец немой.
Застыло небо. Мир замерзший.
Окутал душу свет веков.

Туман залил долину страсти,
Гудков оборванная нить.
Гром тишины. Стучат колеса
Не в силах юность сохранить.

Пустая даль к себе не манит.
Не предает сухая кровь.
С любви запретной ты был создан.
Лишь вечность сможет нам помочь.
(2011)

Ми пишемо свою історію самі
Легкими посмішками й чистими думками.
Із друзями, з батьками й навіть всамоті
Ми пам’ятаємо лиш те, чого бажає пам'ять.

Буває іноді так страшно і самотньо
І поряд тільки ніч пуста. Одна вона.
І розум полоняють роздуми невтішні
Де починається й закінчиться життя?

Що буде далі… Там…Вже після смерті?
Чи хто згадає, що такі були?
А як дізнатись як там діти, внуки?
Чи є ота душа чи може то казки!?

Як зараз хочеться заснути і забути
А сон як дим розвіявся давно…
В долонях пусто, подумки питаю
Мою історію записано було? ..
(2012)

Знесилені, з пустими душами й серцями
Ви йшли дорогами, що встелені сльозами..
Ви йшли й не відчували того болю
Що забира моральну силу й волю.

Ви говорили про тяжке життя
Тяжке воно чи тільки говорили?
І хтось з вас щиро згадував могилу,
А хтось сміявся від душі…

Навіщо жити так? Якщо не в змозі жити!?
І вас згадають після смерті так..
Як ви навчаєте, навчатимуть і діти
А потім сліз потік по зморщеним щокам..

Нікому не потрібні виступи публічні
І гроші не повернуть мертвих до життя…
А ви все сваритесь з пустого місця
Дороги ж у минуле ще ніде нема…
(2012)

Наші здогадки про час нас підвели…
Змусили страждати й червоніти....
Втіхою, мов краплею ранкової роси
Умивались кожен ранок діти…

Закінчилися питання й суперечки
Сонце йшло на захід як завжди
Прагнули тоді лише змінити
Все, що ми створити не змогли.

Втілити усі свої найкращі мрії,
Бо далеко вже не молоді.
Хоч говорять душі не старіють
Душі вічні, а тіла прості.

Будуть на землі другі створіння.
Буде щастя і своя біда
Та ніхто ніколи не забуде
Душу ту, що вічно молода.
(2012)

Немає сенсу мрії лікувать вином
За них боротись треба гордо і невпинно.
Бо мрії, то хмаринки у блакиті синій,
Хмаринки, що несуть життя землі.

Так само і людина, як ота земля
Вбирає кожну дощову краплинку.
І не зупиниш, навіть на хвилинку
Все те, що нам дарує мить життя.
(2012)

Що більш могил,- то менше товариства.
Не забирай його так швидко, доле,
Не сироти, не залишай мені
Одні лиш краєвиди в Україні.

Річка текла і не думала,
що колись їй потрібно зустрітися з морем.
Річка текла і не думала,
що у ній живуть риби.
Річка текла і не думала,
що весною приносить декому горе.
Річка текла і не думала, -
думати в неї нічим..

В передчутті грози та зливи,
Змовкає в небі щебет птиць.
Між хмар, завихрених і сивих,
Гучне мигтіння блискавиць.
Холодним запахом вологи
Повітря пахне за дверми.
Від опустілої дороги
Увись відлунюють громи.
Кружляння зірваного листя
У сірих згустках напівтьми, -
І неквапливі, перші, чисті
Дощу краплини над людьми...
22.05.12

Все навколо оживає і шумить,
Дерева наче розмовляють.
Їхні маленькі листочки
З дому кудись літають.

Квіти всюди радіють,
Ароматом п'янким розпускаються.
Різними барвами райдуги,
До сонця наче всміхаються.

Він дихає мною і подих його пахне медом.
І погляд у нього – премудрість життя і книжок.
Зриває коралі… По шиї – зірки і планети…
На тілі моєму шукає доріг і стежок.
Він дихає мною. Мені – залишається бути
В долонях у нього, в його золотому житті.
Я вже проростаю і хочу до ранку заснути
Й не чути нічого про сяючий плід в животі.

Ти топтав діріженьку у мій бік
Збивав собі ніженьки віддалік
В мене серце краялось- бо люблю,
Тобі іншу стежечку я молю...

Попросила сонечка- засвіти,
Тай на річці стежечку проклади,
Щоб мій милий ніженьки не збивав,
По ній тихо човником припливав.

Ой ,світило сонечко, аж два дні,
В'ється пуста стежечка по воді,
Не приїхав миленький -де ж ти де?
Не барися- сонечко ось зайде!

Між конопель і соняхів тінистих –
До Пам`яті прикутий журавель.
Це птах-колодязь із мого Дитинства,
Він мріє про пахотняву жердель.

Я вивільняю крила сніжно-білі.
Півночі – лет над садом, бур`яном…
А я згадати все буття хотіла,
Що видається лоскітливим сном.

Знов тихий поклик:«Лано, ти – мала!» –
І плинуть берег, дітлашня, корови...
Супоївка...
Озерне...
Жовта мла.
Печалей ряскою літ човен повен.

Далекоглядний вільгий журавель
Плекає рій пригадок…
Хрущ – на крила.
Рік вишиваю жовту імортель…
Дум неозорий сонях пригасила.




2006-2012

Він сам один, лиш під ногами квіти,
Трава висока , листя шелестить,
Йому вчуваються пісні, що внуки й діти
Співали тут. Ох,як життя летить!

Взяв палицю, супутницю щоденну,
Сльоза не прошена- згадав пору!
Він чує пісню журавлів надхненну,
Кру-кру, кру-кру - у чужині помру!

Здригнулись видолинку скроні,
кущі у ролі бороди...
Півмісяць щемно у полоні
високовольтної орди.
Дроти хвостами в сонмі плетив -
іскряться, зраджуючи пил…
Зоря найперша арбалетом
та ятаганом темносхил.
Над головою хмари-фани:
хоронять далеч – новосвіт,
де ніч з обличчям Роксолани,
уже повернутим на схід...

2012р.
Художник Ярослав Саландяк "Світ ідеалізму"

Могли бы вы уйти в «куда-нибудь»,
Исчезнуть, сев на самолет печали,
И, возвратясь из самой дикой дали,
Всем рассказать, в чем жизни толк и суть?
Что все не так, и что не просто вовсе
Отмерен жизни сладостный кусок,
Кому с мясцом, кому на масле постном,
Но вот беда: нельзя наесться впрок!

2000-2012

О любовь! О надежды! О счастье!..
Так рисуется нам все в семнадцать.
О любовь! О какое ты горе!
К тридцати мы в ней тонем, как в море.
О любовь! О крушенье надежды!
Таковы мы все в сорок – невежды.
О любовь! Моя тихая радость…
Нынче – горе не горе, а сладость.
Счастье ты, как мы поздно познали:
Семь десятков уж нас обогнали.

2000 - 2012

Глибокостей непізнаних високий дух,
Сторонній вельми і водночас вірний друг,
Захований у слові, явлений у тілі,
Умерлий і воскреслий цар царів і слуг.


26.05.12

Пародія

Без жінок, розвіять тугу –
Вихідні ж таки!
Ми із кумом в лісосмугу
Вдвох – на шашлики!

Затоварились у “Вамі”,
Дощик не біда!
За годину на поляні –
Мов пройшла орда.

Добре “жабри” промочили –
Кум співати став…
Місяць зблід, тримавсь щосили,
Та…звалився в став.

Щось шкварчало, щось диміло –
Шáрварок і глум.
Ще берізці пощастило –
Не розгледів кум.

Потім впав і вибив зуба –
От набрався, гусь!
Не радій, природо люба,
Відведý – вернусь!

26.05.2012

Часом відчаю крити нічим:
Що, як станемо враз нічим,
Що, як розум – лиш добрий вітчим
У притулках усіх Вітчизн?

Ще від перших – період лютий,
Кожен гріє печерну злість,
Кожен має осібну скруту
І однаковофобно скрізь.

Хто привласнить, а хто відчужить,
Хто збудує без рук чужих.
Й океанська між нас калюжа
Нерозвіданою лежить…

Що, як раптом - нічого, пустка,
Як на цвинтарі чорних дір.
Боже, вирятуй хоч би згусток.
Чи спиши на поганий зір.

2012

Скажу відверто – я боюсь… хрестів:
Отих, що бовваніють понад мливом,
Отих, які вінчають Божий дім,
Того, що виродкам-фашистам – символ.

Двори обходила, де пес гарчав,
Носила у портфелі хліб і прутик,
Півтемряви лякалась – дитинчам...
Тепер боюся з Сонцем не проснутись!
Цей страх сповільнює
лет,
плин,
кров,
крок!
Борвій навчив цінити гнізда й лати,
Тремтіти – мов осиковий листок…
Попід летовищем – землиці клаптик.
Лишу рядочки ранніх полуниць…
Як їм ведеться – у лабетах стужі?
Матуся шепче:«Зраночку – молись!»…
Я – бранка Страху.
Він за Втіху – дужчий!

Боюся похоронних голосінь.
Боюся бути підпалком-поетом.
Ішла.
Летіла.
Ген - Життєвий Пік.
Тремчу – перед…
падінням?
спуском?
злетом?



2005-2012

Г. К...
Моя відрада – ніжна і терпка,
На пестощі та ласки зголодніла, -
Чому тремтиш, коли моя рука
Торкається натомленого тіла?..
Душі шаленство й серця ненасить,
Я не згубив, не вивітрив, не втратив, -
Дозволь мені тебе іще на мить
Уранці напівсонну обійняти.
Моє кохання на своє помнож
Без марних слів і жахів перевтомлень,
Бо сіються цілунки, наче дощ,
На тебе всю без пізніх засоромлень.
А ще пробач, що вічний мандрівник
Тобі приніс неспокій безсумнівно.
Прости за те, що вдосвіта не зник –
Закоханий, безтямний і наївний…
19.05.12

у сутінках блукала навмання...
жахом страху мороз по тілу лився
як до небес я підіймалася
раптом сяйво чарівного світла...
мені назустріч з Пустки Неба
по пелюстках спустився Дух Отця...
2012р.

Лине думка аж за небокрай.
Моє серце зранене не край!
Мою душу, зболену, полиш!
Не тривож словами тільки лиш!
Не любов здіймає висоту:
Маю в думці істину просту!
Ти для мене був останній шанс
Та я втратила тебе, нажаль, на раз!
А навколо порожнеча й тьма нічна,
Я одна, знедолена й одна!
Звинувачувати в тім нема кого,
Бо сама обрала шлях – пройду його!
Лине думка аж за небокрай!
Почуттів моїх ти не чіпай!
І не стукай, в душу не дивись
Я любила, але те було колись!

травень, 2012

***
На наших душах ще висять кайдани,
Болять і кровоточать давні рани.
Але не зупиняється життя, –
І завирують, загудуть майдани!

розвиднюється…
цідиться повітря
крізь сіру хмару полотна
нікуди я не йду
дивлюсь як вікна
що ось темніли
ясніти починають…
і здається
що
Нове небо
і Нова земля
і Святе місто
з'являються крізь цей туман
й дванадцять брам міських
відчинено…

лютий-квітень 2012

Відійти від меча-джерела
І на крилах спуститись під воду.
Я не втрачу тебе як свободу –
Я до тебе століттями йшла.

Поверни!Перехрестя епох.
Помилки, що на відліку раю.
Я іду – і потроху вмираю.
Я не можу боротись за двох.

Чи за трьох… На стежках безпороших,
На стоянні зацвілілих вод.
Я тебе не купила за гроші.
Ти для мене – як цілий народ.

Відступити від бунту в супротив.
Приліпити наклейки до крил.
«Продається» кохання за спротив.
Консервований запах могил.

Не відступиш! Ти любиш невпинно
Проноситись мечем по чолі.
Я кохаю в тобі Україну,
Свіжий дотик ще диких полів.

Життя твоє з розчарувань –
І замальоване на біло.
Приїхав – просто поруч стань,
Щоб жити праведно хотілось,

Щоби хотілось донести
Маленьких слів велику силу.
І розкладалися листи
На дно невисланих посилок.

Пиши, пиши свої вірші –
Придумай казку про натхнення.
Я ж буду поруч без душі
Твоє ділити сьогодення.

І випливатиме наверх
Ілюзій перша позолота.
Я знаю: хтось колись помер,
Щоб ти писав щасливо ноти.

Поведу тебе в степ, галичанко,
Де свиріпа, як жовте вино,
Де літає сполохана чайка
Над віками, що зникли давно.
Де волошки, як згарища сині,
І схвильований петрів батіг,
Де бринить на дзвінкій мандоліні
Сірий жмуток червневих доріг.
Поведу тебе в сонячні луки
Під звучання зелених валторн,
Осокорів пошкрябані руки
Візьмуть нас у казковий полон.
І забродять, неначе Горгани,
Під настоєм реліктових трав
Степові невгамовні кургани,
На яких я дощі цілував.
Поведу до ставків повноводних,
Де, як море, шумить очерет,
Де вітрів затихаючий подих
Обпіка, мов черемховий мед.
І на темних мережаних кручах,
Де симфонія верб ожива,
Я казатиму щемно-жагучі,
Неприкаяно-ніжні слова.
Ти поїдеш - і вибухнуть ранки,
Розлетяться зірки по стерні.
Гріє серце моє вишиванка -
Твій дарунок останній мені.
І в далекій хатині карпатській,
Над якою смереки ревуть,
Ти колись пригадаєш зненацька
Запорізьких криниць каламуть.

2012

Злой глаз
в замочной скважине
обут...
Язык –
не просто змей,
а липкий спрут.
Под щупальцами
сердце Коломбины
трепещет...
Трепет,
он похлеще
сценария
прауличной картины –
комедии
дель арте а-ля-жесть.

Бригелла,
самый главный из пажей –
брателла
укротителей притонов,
искатель дырок
и гвоздей
в законе
её потрёпанный роман.

Закладок нет,
дневная рвань,
ночное перелистывание
страсти
и белые странички
междусчастья –
похолодания
грядущего извне
от полнолунного
купания в вине,
разделки хладнокровной
мыслей.

Куда б ни шло всё это –
на одно бы вышло –
не быть с Бригеллой
Коломбине
пока есть пули
на пажей –
её соперницы
её мужчины,
сорят деньгами
господа,
а цифры –
врут
и углубляются морщины…
и глаз
в замочной скважине
обут
в последствия
без никакой причины,
суда
и следствия.

Её приветствует
несоответствие,
груди желание
прижать
не рукоять
ножа,
а тело нежное
дитяти.
Ей бы рожать и
ублажать
свою утробную
крылатость.
Но не судьба,
а маска
для субретки,
где боль с вином
танцуют на губах
и жизнь ссыхается
в глазах,
как ветром
сломанная ветка.

Любовь
лишает Коломбину
тех чувств –
найти себя,
почувствовать
себя любимой.
И время
выносимое,
как ссора,
дымится
в сигаретных разговорах,
за чашкой кофе
убивает сплин,
сценарий пишет –
амплуа
для коломбин.

25 Мая, 2012

Ти – його Поль Верлен, тренер із порно-дайвінгу,
Віза на острів О… у океані фрикцій,
Вилижеш між сонетами і піддаси анафігу,
Виревнуєш до рим пострілом у десницю…

Він – твій Антон ЛаВей, параоральне Я(вище),
Лектор із садомагії, home-мануальний пастор…
Винотує усю, виграє в кожну клавішу,
Вибіблить з абсурДíв, вхрестить у літерáсти…

І, там, де нині ви – лоскотом під сорочками –
Вишукано порушите наймовчазнішу з ліній,
Дискурсу ваших тіл несамовиті прочерки
Збудять у кожнім збоченці спрагу неоФелліні…


2012

Ти відьмою мене не називай,
Але і ангелом, прошу, не клич!
Бо у любові декілька облич -
Вона - нам пекло, і вона - нам рай!

Записано до вічності скрижаль
Оці одвічні "мусимо" і "треба"...
А в нас - один у одному потреба,
І від прощань серця стискає жаль.

Й немає у вчорашнє вороття,
В якому ще не вмію так кохати...
Таких, як ти, ще треба пошукати.
Таких, як ти - лиш раз на все життя.

25.05.2012

Без хазяїна двір, а без хазяйки хата плаче.
Прислів`я

1

На лаву дід кладе старі газети.
Чимало їх лишає в парках люд.
Несе вітрисько фантики, пакети…
Ліхтар кигиче в сон:«Подай… на суд…».

За ковдру – лист від сина, що в Канаді.
За собратів – дубок, самшит, каштан.
Снує павук невтомний сіть-загладу…
В порту
скрипить натужно
кабестан…

2

Шукають корм горобчики-набриди…
Хоч є домівка в діда Пічкура,
У парк він чимчикує – повновидий.
Овечий плед – на лавку. П`є «сто грам»…
Оберігає ложе… Внуків ганить…
Бесідує з каштаном, ліхтарем:
«Тепер хазяйка в мене є – Оксана!
До рук прибрала… Одіж всю пере…
Для чого я – безхатній, непримітний?
Варенички ліплю… Двір – крас-с-cота… ».

«Іди додому…
брате...
поки світло…» –
Над лавкою кахикає ліхтар…



2008-2012

***
Той підставляє ногу, той плече,
Як раптом щось у серці запече.
Та я вже звик і зовсім не здивуюсь,
Як ворог мене другом нарече.

Той смутку смичок,
із натхненням ножа…
Та думка,
од муки захрипла…
В собі –
похлинається болем душа,
немовби знеструнена скрипка.

2012

я майже забула, як дихати словом…
стривожені, б’ються об тишу думки
горять, тріскотять, як торішня полова
і попелом в душу
лягають їдким.


і – жодного звуку…
це
втома мовчанням.
німе і порожнє тривання без слів…
я знаю, це зрада.
я довго пручалась…
я звиклась із тим,
що мій голос
знімів…



вслухаюсь у тишу.
повільно, на дотик,
мов листя торішнє,
збираю слова.
тремтіння у пальцях…
пів подиху.
подих…
а може спинитись?….

***
Вдосвіта
прибіжу, розхристана, босоніж.
Пташкою
примощуся у твоїх долонях.
Пуп’янком
на очах здивованих розквітну.
Бджілкою
запилю усесвіт твій, як квітку.

Променем
відчиню кватирку твого дому,
Зіркою
упаду вечірньою додолу.
Зернятком
причаюсь у філіжанці кави.
Ангелом
твої крила зморені розправлю.

Овидом
на небеснім поселюся ложі.
Килимом
розстелюся на твоїй дорозі.
Паростком
у душі навіки вкоренюся.
Пусткою
над усе лишитися боюся.

2012