наш провідник, невблаганно-суворий час,
каже: чекайте – зона високого струму.
що б не стряслося, не розлучило нас,
думай про мене,
тільки, будь ласка, думай.

чиста умовність – довгі рулади днів,
простір для тебе, станешся безумовно,
ти – як молитва, де ще бракує слів,
ти їх заповниш,
мною себе заповниш.

зона тяжіння – танець журним богам –
відстань, як плаху, ладити на гостину,
я наближаю це нескінченне "там",
лину до тебе,
в себе тобою лину.

трави кристальні, в магмі зростати вам,
у безроздільній синій юдолі суму,
але на кожну рану є свій бальзам –
думай про мене,
тільки, будь ласка...

Сталось, одначе – горять смітники!
Попелом сіються долі.
Наші бездії, думки на думки -
Пил у забутому полі…

Скільки історій! І скільки писань -
Тихо умерли... свічами…
Ехо традицій півехових знань –
Марністю втиснені чани.

Пальці заплутані в пасмі життя…
Рветься увись язиками!
Бронзовій честі – безлике лиття,
Стогони над смітниками…
(4.05.12)

Я – чутлива рука,
ще й поріз над долонею.
Ти – насіння пряжене,
ще й в пакеті нейлоновому.
Я – гірський водограй,
та ще й з надр неолітових.
Рідина ти іржава,
з батареї чавунно-столітньої…
Я – веселе багаття,
на сосновій галявинці.
Ти – жахливе страхіття
у четвертоенергоблоці…
Я – проміння світанку,
що крізь жалюзі пестить щоку.
Ти – той протуберанець,
що вмагнічує бурю тяжку…
Я – зелений листочок
на стеблі молодого салату.
Ти – спориш біля плацу,
пофарбований духом-солдатом.
Я – мелодія пташки,
що витьохкує весно-магічно.
Ти – той гуркіт на трасі,
коли сонно на смугу зустрічну…
…Та не гнівайся, милий!
Я насіння садила,
батарею злила,
Той реактор гасила,
бурю ту відвела,
Перевірку військову –
то я відмінила,
і уникла аварії…
Більше несила!
Знову ти – ютубілець,
фейсбуконтактер, однокла…
А я спати пішла…



11.05.12

...А в лопухах такого ще побачиш!
Навпомацки блукаєш букварем…
І добре що зустріне «дати здачі»
Пів вулиці на завтра знову пре…
А підростеш, гайда у поле з братом.
І прозвисько твоє вже «свинопас»!!
І піт гіркий від мами і від тата
Солодший цукру, меду.. літо - квас…

У затінку чекаєш ... косовиця!
А це вам не прогулянка у парк .
Це вчора ми світились білолиці,
Сьогодні ми чорніші чорних хмар..
А з неба, наче з льоху: - Цить, вухаті!
(Ми не такі, щоб збігтися на – «цить»)
А вже коли гукають мама й тато -
І досі з того голосу щемить...

Та з Вічності ніхто ще не приходив ...
Хіба що в сни... у сонний хмарочос…
І вимпели, як символ нагороди -
Майбутня підтасовка: « не вопрос»…
До цього ще роки.. та й кільканадцять.
У кожного із них свої рубці…
Твоє число завжди чомусь тринадцять.
До хліба - холодець і голубці…


7.
..прийшов і час: «за все відповідати»...
Разів під сто… все думаєш… не спиш…
Ні дерева… свободи… а ні хати…
А де бував – і досі чути: - Киш!

Давай в лозу! лоза – найкращий вибір!
Про інше навіть мріяти забудь…
Ти не один – сім «Я» зрослися в глибу..
Так легше розпізнати власну суть…

2012.

Притули мені небо до вуст - вустами:
так - як ніколи і більше – нікого,
щоб тепло було, як на грудях у мами,
і солодко, наче дитинства спогад.
Затамуй небеса, ще від сонця гарячі,
що єднали долоньки – рука у руці:
на щоці притаївся сонячний зайчик,
а дитинство розтануло у молоці…
Загорни в мене тишу:
нехай дощ не плаче,
щоб не сполохати мрій голубів.
Хай світиться променем
кожен твій пальчик…
від маминих вуст – на спомин тобі.

4.
До чого тут лоза, прутки і майстер?!
І все таке..
згадай про матерів.
Вони... вони – півонії… і айстри…
І маяки усіх материків…
«О, боже, збав…»- не в кожного у серці…
Холодним, то гарячим віддає…
Коли свербить - мокаємо до перця,
Чужого нам не треба, нам – своє…

5.
А ти ростеш.. хоча й не народився.
А тут закони виключно прості..
Такий як ти, не раз було постився...
А ще є Той, що ходить по воді…
Він як Живий… і поруч ще дванадцять…
Пройдуть віка... і нині воздають
Не вберегли, хіба собі пробачать!?
Один із них повіситься в гаю…


Ну, ти козак.. травневий і смуглявий.
Історія - відносна… течія…
Не часто нас виводить до галявин …
Частіше до вподоби власне «Я»…

2.
Ви бачили як різко вечоріє…
Коли у спину дме, і моросить ?!
І скільки «дів» збирається під Київ
І що таке: нам Євро - не болить?..

Ви бачили, горює як «колядник»,
Коли з-під носа сперти «коляду»?!
А кум його, сьогоднішній урядник,
У свідки – вбийте, каже: –не піду!
Горище в моді більше антиквару.
Крадеш чи крав,- відсотки на вівтар…
… «колядникам» ходити краще в парі
Тоді й доріжка довшає до нар…
Обшори – «шара»,. це для них вчорашнє…
У кожного космічний корабель.
Село все рідше згадує про пашню..
Маєтки там… і панство… і форель…

3.
…журавликам – спочити б і водички …
І літньої погоди, і - дощу…
І черв»яка, зеленої травички ...
А я би їм: ще й каши і борщу..
…Лоза кивне від подиву листочком.
Бо як-ні-як, діждалася весни…
А дітвора? застудиться - примочки…
Там фельдшера попробуй віднайди…
Ой сміхота… порепані бабусі….
У них своє: молитви… образи…
А красти і брехати - « не боюся»,
«А судді хто»?! - почуємо рази…

Дні...
Просто неба – мегакарнавал.
Мов серпантин, під мішурою – стежка...
Пап`є-маше вітрин… А Час-лихвар
Належне забирає, хилить вежі,
Розв’язує хустини, гне мости,
Зціляє рани, випікає стигми...
Учора друг Мусій сказав «прости»,
А завтра шарпоне в юрмі:«О, прима!..».
А ще за рік я посаджу зерно,
І розриватиму – зорітиму на Прокид.
Я так люблю розчахнене вікно!
Ген за вербою – літаки... осоки...
І мариться Дитинства піванклав:
Цибаті бушлі, вудкарі на греблі…
В мед буднів – дьогтем – скапує хула
Атлантів, що справік тримають небо...
Старі дуби – забарливі волхви.
Лоскоче серце ворожбитства шерех…
Пливли над Ворсклою у флері злив
Дилем одвічних осяйні галери...
В одну я сіла – ніби ж нічия,
А вслід – череп’я, мушкелі, рапани,
Межисітка… У пелені зів’яв
Той подорожник, що лікує рани.

А Січень знов дораджує мені,
Як серце вберегти від кровотечі.
Кладе в сакви мовчання синій сніг,
Показує на кладовища, печі,
На двір, як плац, де мудрагель індик
Звиває сховок – у пітьмі вольєри…

Ні, я залюблена в орла, у Сонця диск!
Погасну поміж лиликів і дерті...


2012

Образ твору - автор Клод Моне.

То не хмари білі стрімко
Плинуть небом голубим, -
То чадять боги олімпу,
Із ротів пускають дим.
Байдикують до обіду,
Що їм труд, - вони боги!
Мають пійло, мають їдло,
Занепали й вороги.
П’ють нектар, мед поїдають,
Аж та темніє неба край,
На землі немає раю,
А у них – постійно рай.

Як димами оповило
Незахищену лазур,
Із небес тоді стосило
Обізвався Деміург.
Слів Його не розібрати,
Тільки грому грізний блиск,
А боги давай тікати,
Зойк лишаючи і писк.
Ой і бив їх непутящих,
Гнав за верби і стави,
Заховався хто у хащі,
Хто заліз до кропиви.
Я не знав їх поіменно
А що ліньки їхні - знав -
Є також у людських генах,
То собі науку взяв:


Як за лінь відповідати
Мають навіть і боги, -
Працювати треба, брате,
Не гамуючи снаги!

11.05.12

Розтинаю тепло на чотири повір’я мольби,
На зелені діброви де снігу не впасти;
Розпитаю вітрів про таємні тужіння верби,
Про сивини, у пісні, журні і завчасні.

Заплескаю долонями чорні зернини, в сніги;
Поміж нивами днів буду маки збирати,
І покотиться сонце зтрусивши цілющість перги,
Щоб молитвою, в серці, світились карати.

Розснуються туманища снів, в зграї, зніжених нот
На задвірках вечір’я заплетуться в ноктюрн,
І зомліє на мить, на розхрестищах Всесвіту, лорд —
Престарезний відун, мева торкаючись струн...

Пародія:


Холонуть яйця…
Це любов.
Це, наче, переходиш річку.
Це, наче, п’єш, а не бере
Твій хміль у руки свічку.

Холоне тіло…
Дивно так.
А ти чекав любові…
Це, наче, дихаєш, але
Життя відсутнє в слові.

Холоне щось…
Там, наче, лід!
Вона ж чекає жару!
Це, наче, випили усе –
В очах стоять Стожари.

В очах стоїть…
Така печаль!
Тремтять душа і пальці.
Вона помацала, а там,
А там… холодні яйця…

Під базиліком...


11.05.2012

небо в закладке избранных,
долькой Луны в обе стороны,
чаем горячим приторным,
сладким цветением города.

свечи каштанов в музыке
ветра звенящего тайнами,
по тротуарам звуками,
стуком шагов меж кварталами.

губы с губами влюблялись
мантрами слов и касаний,
таяли мысли в туманах,
звонкой росой умываясь

2011

Снами?
Може, дотиком
Твого єства.
Розриваю на шмаття
тіло Твоє!
Я?!

Ти
повзеш в нестямі
і мружиш очі,
то Вічністю стигнеш
і стогнеш
примарою снів.

О!?
Груди налито безумством слів.
Примара!
Густа омана
днів.

Сплітаємо з кульбабок вінки,
Збігають струмками роки...
Ідем з другом в житті,
Ідем і будем іти,
Не збочимо ніде,
Бо непохибно до мети
Нас Господь веде.
2012р.

Ми всі в житті — у русі.
Весняніють серцем люди.
Кульбабок жовтесенькі вічки
Осліплює стронцій згори.
Кульбаби неначе дзвінки,
Пушок з них злітає, злітає.
І падають з неба зірочки.
2012р.

Що се Ви робите? Спите, їсте, працюєте?
Все прагнете до Вашого «хрусткого» бога?
А хто ж буде душі рятувати?
Чи лишилась хоч крапелька святого?
Що ж Ви робите? Зжираєте свойого брата?
Все прагнете до домінанти в світі?
А хто ж буде красу творити?
Чи зможемо опісля сього жити?
Що Ви робите? Все топчетесь на кістках дитячих?
Все прагнете зруйнувати суспільні мрії?
А хто ж кохатиме всім серцем?
Чи на спасіння маємо надії?
А нічого не робіть, все одно живі всі трупи.
Продались за дзвін монет в кишені.
В скриню поховали почуття одвічні,
А на реліктових набили для пострілів мішені…

Спасибі, любий, за науку,
Що навчив холодного спокою,
Що вкропив ще більше егоїзму в душу,
Тепер не сумуватиму навіть за тобою.

Спасибі, любий, що дізналась правду,
Що тепер вбачатиму франтíв за милю,
Що не розрізатиму на чáстки душу,
Не тягатиму печалі гирю.

Спасибі, любий, за едикт «не скигли»,
Що знаю від нині я тариф любові,
Що маю світлий розум і порожні груди,
Та не шукатиму в коханні долі.

любити її це як переходити річку вбрід
коли яйця холонуть
і лід в твому горлі зростає раптово
і знаєш що це мине
але страх наче страж неволить
ти не можеш піти і не йти.
щось таке в давніх греків
вони знались на справах таких
коли Лета летка мета твоя метка
і на тобі мітка обранства богів
хоч цього і не хтів у хтивості ласій
у трагедії вибір скупий
тож змирись і прийми.
щось таке промовляв старий марян
веселий рибалка
коли ми допивали другу пляшку
заїдаючи свіжопеченими карасями
що пахли мулом і базиліком.

Хміль поцілунковий звітрів,
Жаги остигло сонце…
- Чому скажи, о краща з дів,
Хміль поцілунковий звітрів
І стали трелі солов’їв
Одним із тисячі хітів?
Можливо через стронцій
Хміль поцілунковий звітрів.

Напевно зміни вікові
І спад тестостерону
Вмертвляють струни ще живі.
Напевно зміни вікові
Рух пригальмовують крові
І щастя тріскає по шві,
І почуття холонуть.
Напевно зміни вікові .

Прийду до тебе, ангел мій,
І буду ще кохати,
По вінця сповнену надій.
Прийду тебе , ангел мій,
Інакше з’їсть зелений змій.
Ти тільки ласкою зігрій
Байдужу ауру простати...
Прийду до тебе, ангел мій
І буду ще кохати.

10.05.12

Розділена тирадами чужими
На ти́сячі невзисканих світів,
Мана блукає тінню межи ними,
Намотує на пальці пряжу слів…
І веретеном штрикаючи в очі
Загиркано блідіє сивина,
Собою всю провину не зволочиш,
Коли надія лиш напівжива.
У цім саду́ вцілілих мікрокосмів,
Що вертяться скажено між зірок
До вуликів медоохочі оси,
Поділені на цукор і пилок...
(18.03.12)

Жага тепла, забраклого в заметах -
синах уже минулих снігопадів,
а ще - в дощах холодних, що - позаду,
палає... Що не день, то більш відверто.

Весна горить у атмосфері, в серці.
Співає щось на вухо. Ой, мажорне ж...
Ну, як така до себе не пригорне?
Сіяє так, немов криниця сенсу.

Так лагідно й невтомно тішить, тішить...
Розніжилась душа у сонцепаді.
Дарує травень знов свої принади.
А серце задивилось... Вище, вище...

(2012 р.)

Запалює світ і зворушує вигнані далі
поет – цей дратливий дивак, що постійно скандалить
і крутить довільно словами, мов сонцем циганським.
Він глушить рядки і римує "непанське" й "шампанське”,
підкидує образ – млинець із небесних метафор,
а ловить – що є – словомаз цей завзятий за фахом.

Йому не потрібно таємних дверей відчиняти,
бо тоншу за шпарку сонетну, мов місяць, сонату
змайструє із вітру надутого ранішнім сонцем,
розчулиться в ній, мов зима від рибин в ополонці,
і стане по букві себе і свій світ затягати
у серце глибоке, в його золоті каземати.

А змістом залиється, наче пробудження з крану,
у лоскотну душу – то легшим за пір’я він стане
і стане летіти просторами вільними думки,
замірявши звуком – де тісно йому, а де лунко.
Застигне, як очі на персах налитих жіночих,
та встигне згоріти і правдою дословоточить.

Наповнений щастям, пригублений згубленим часом,
на випас він гнатиме знов легкокрилих пегасів
далеко, ще далі – за обрії вправного ока,
де трави дичаві, а небо пошите – нівроку.
Молочно-зчумачена й море-невпинно-ігриста
поезія вітру народиться в зграбному листі.

У листі, що дихає блюзом і видутим джазом
із тіні гіллястої – із прохолоди оази,
у образах крутиться – в душу лісисту лягає.
Хай горнеться світло, а думка – прасонцем палає.
У дзвонах почута, в цитатах дослівно-роздерта,
вона ще не раз виринатиме з прірви безсмертя.

Байдужим – більмо, для цікавих – сочиста потрава –
слова – ті самі і читаються зліва направо,
послужать в молитві – одним, може іншим – за воду.
Отак собі йдуть, чи течуть і рядками заводять
чимшвидше, чимдужче, чим вміють, чим гріють, чимдалі…
…і зріє цей світ в перехрестях любові й печалі…

10 Травня, 2012

* * *
...дожирали протяги
туман від цигарок
і двері наче той курок
натиснутого ранком дня
спускали з привязу
найперший вітер
хтось небо витер
хтось кілька літер
в цнотливому блокноті
залишив
невперше
соромітницьки-бездарна філіжанка
кричала зранку
беззубою пащекою голодного роззяви
кави
кави
кави...

Костянтину Кулікову

Я на всіх перехрестях
Тільки тисну на газ!
Гальма знов , слово честі,
Забуваю щораз.

Я на всіх перехрестях
Тільки тисну на газ!
Крізь нашестя й пришестя,
Педалюючи джаз...

Я на всіх перехрестях,
Зневажаючи смерть,
Хочу небом понести
Це життя в круговерь.

Я на всіх перехрестях
Тільки тисну на газ!
Якщо небо не скресне
І забуде про нас,
Оглядатись не стану
і не вмру від образ.
Через роки і весни
Я на всіх перехрестях
Тільки тисну на газ!

До зарізу він потрібен —
І дружина йому ніби...
Вдома сама, він десь снує...
Прийде — розповім, хто меле, хто кує...
2012р.

Нехай любов моя для тебе буде святом –
Бурхливих днів невизначена мить,
Яка у вічність пророста зернятком
І поміж хмар відлунням задзвенить...
У рушниках святкових завітає
До нашої оселі в добрий час
Пусте – тисячолистник відцвітає,
І що за літечком вже правлять парастас...
Ти будь моїм безцінним подарунком.
Оазою серед пустель віків...
І захисти глибоким поцілунком
Від злих вітрів, терпких спокус вітрів...
Нехай любов моя для тебе буде святом,
Пророчим вогником для нас обох.
Бажань-стремлінь у мене так багато,
А що бажає жінка - одобрює і Бог!

Сонце золотило обрій на світанні,
Пахло свіжим вітром і настоєм трав.
Танули в низинах клаптики туману
І у річці відсвіт неба вигравав.
Гай зеленолистий гомоном і співом
Наповняв безкрайній, занімілий світ, -
І на мить здалося, що стою щасливий
Я на півдорозі безбережних літ.
Що мене штовхає знов життя у спину,
Серце калатає в грудях, наче дзвін,
А красуня вічна – рідна Україна, -
Йде мені назустріч із усіх сторін!..
..08.05.12

Квиток у інший світ.
Валерій Гребенюк

Створилося життя -
На злидні, на страждання,
У відпочинку бід,
На перехресті діб.

Сіреньке майбуття -
Всього лише чекання
Нездалих почуттів -
З омріяних світів.

Для пристрасті тертя,
Гормонів невагання -
Довічний пересів :
Дітей, мовляв, хотів.

То зашморгу петля,
Накинута із рання
І тисне наче гніт -
Той не потрібний плід.

А щирість почуття
Минає до світіння -
Дає новий почин
Без будь-яких причин.

Мандрують десь пуття -
Безтямні починання,
Дешевих квітів жмут -
Знедолі хтивий кнут.

Зникають в небуття
Захоплені зізнання.
Мов келихи отрут -
Одруження-oкрут...

З'явилося дитя -
Нещасне сподівання,
Відрада сивих літ,
Квиток у інший світ.
01:03:12

ID: 335829

 
сакраментальні повні місячної вовни
засиплють світ метеликовим квітом
із квітня у травневе літо
живі мерці пливуть як-небудь

як тліє спогад чи блідих ночей волога
у безнадії віри без любові
чи неквапливо щирі & святкові
оферти трепітному небу

смутні знемоги у зіницях однорогів
овіяна німою таїною
гекати варта з вовком & совою
минає цвинтарі містерій

на захід грозовий бентежно веселковий
монументально зяючий позлітком
пливуть живі мерці & слідом
густіють вічності пустельні




 

Я безумен,но не в этот раз.
Сегодня я беспечный малый,
Как дитя игравшее не раз
У ворот земного рая.

Для тебя сегодня я людим,
Для тебя стараюсь улыбаться.
Это стоит мне немалых сил,
Чтобы ненормальным не казаться.

Но ты есть кто? А ты ведь тоже я.
Моё второе,третье или больше...
Ты легион. Ты след лишь от меня,
Как тень единства,целостности,мощи.

Но не сегодня,я ведь обещал.
Ты завтра будешь мной.Сегодня — проще.
Не углубляюсь в мысли о вещах,
Они заставят разделиться больше.

А завтра новый день. Придёт она.
Закрытая померкшею вуалью.
Она честна со мной.Ведь истина
Всегда неуловима и печальна.

Уже в шароварах обкомівські трутні
танцюють гопак і підтримують мир.
І стиха розхитують зуби нам кутні,
бо знають чудово, що я лицемір.
Кордонами снять демократи пихаті,
щоб знову мене затягнути у вир.
Не слухайте їх, розташовуйтесь в хаті.
А я — на веранді, бо я лицемір.
Гадюку потрібно не навпіл рубати;
звивається знову партійний емір.
А я з плазунами розводжу дебати
про право на землю, бо я лицемір.
Загину, а Бушу добуду горбушу,
улітку полізу по сніг на Памір.
Віддам із ракетами заячу душу.
Озброюсь косою, бо я лицемір.
Веду хоровод з костромськими музиками,
тамбовський пришелець — мій бог і кумир
Робитимуть дочок моїх двоязикими
ще довго-предовго, бо я лицемір.

1993

І
Чим ти можеш вразити? Перемоги усі – старі.
Ми давно вже звикли до хрипіння твоїх гостей.
Вона вийде першою. З нею стомлені снігурі
Пелюстково з вишень упадуть і з розм’яклих стель.

Кого ти запрошував? Хто, схрестивши руки, чекав?
Грозу? Залишай усіх - все одно тебе прокляли.
Не вдавай, що зраджений. Ти не вперше її віддав.
Так було не раз уже: вона зникла в екстазах злив.
ІІ
…На однім хресті вас побачать удруге вдвох.
Ти її забрав звідти, де помирають зими?
…Мироточив схід – й той давно уже пересох.
Дивні гості ті не здаються тепер чужими…
2012 рік

Вмивалося небо, вдягало веселковий обруч.
Віршований бій невідступно поширював фронт.
Ми – дві паралелі, змальовані майже що поруч,
І нашу дотичну, напевно, сховав горизонт.
Ні в якому разі мене той діагноз не тішить.
Холодні, лапаті як сніг, перемерзлі слова
До спеки липневого дня пасували не більше,
Ніж лебеді білі, що так і пливли з рукава,
До сірого суму і чорного блиску церати,
І дивних думок-посилань в позачасний архів.
А ті силуети, що поруч могли пропливати,
То тіні лише відлетілих учора птахів.

Умань 04.2012

У світі спеки й абрикосу,
Де вишні соковите царство
В спокусах раннього покосу,
Дощів з промінням час від часу,
Де сонце й соняшник у парі,
А дві ріки злітають паром -
Буває рай, таки буває,
Якщо Господь не забуває!

22.00. 09.05. 2012

Макушки пирамид – цари,
блюстители своих законов,
кто ваше племя озарил
а под ноги – стелил знамёна
и не напрасно…

Испита чаша – не вина,
настойка горести с обманом.
Когда завет всему – война,
ответ за жизнь – не по карману
приходит гласность.

Отцы парадного каре,
оффшоры сливочных откатов,
вы так могучи на заре
и столь безмолвны на закате,
о Ваша Ясность.

Когда вершины по плечу –
моря мельчают, как и люди.
Короны блеск – брезгливость чувств,
придворного притворства студень,
везде опасно.

Вам так идёт – вести в бой рать,
гвоздём в запястие вбиваться.
Но на штыках не устоять,
не настоять, не удержаться
когда ненастно.

Ведь баррикады, как грибы,
дождя попутного дождутся,
в негодовании толпы
стеной на мостовой сомкнутся,
с глазами настежь…

Там точки "пли" расставит боль,
зальётся сердце кровной местью.
Живой сценарий, где за роль
заплатят кровью Вашей Чести
и вашей масти.

В тот час орлы слетят с гербов,
а львы – сбегут. Не дрожь в коленях,
а вновь ослепшая любовь
на чью-то голову наденет
венец всевластный.

9 Мая, 2012

А скільки тих, що вже не повернулись,
Що мріяли кохати до безтями!
Холодні жала серця не минули...
Приречено упавши за полями,

З грудей дочас - колючі дикі рожі,
Мов краплі крові, ржаві, мов тернини.
Могили неупізнані, не-божі...
Над ними - тільки вітер, небо гине -

Оплакує невинних сиротинок!
І стелиться неміряна розпука.
О, скільки розірвалося плати́нок -
Невгамна досі болемовна мука!

Сіріє далеч - по́волок туманна -
Там рожі дикі, наче краплі крові...
Життя - мана, зотліла сива манна,
Котра не дочекалася любові...
(6.03.12)

На брамі малеча,
Озброєна до зубів,
Хоч і беззуба подекуди:
«Діду, проходьте швидше!»
...Неквапом, неквапом...
«Діду, швидше! Стріляти будемо!»
...Неквапом, неквапом...
«Діду, стійте! Ви вбиті!»
...Неквапом, неквапом...
...Давно вже вбитий...

Не спимо обоє ми.
Хочемо одне одному поглянути у очі.
Прошепотіти: я тебе люблю...
Такі мрії на Господній межі.
2012р.

Колись от бились за прекрасних дам
І подвиги присвячували леді,
Пізніше бились просто за міста
Такі в мундирах стрижені ведмеді.
А потім - світова! Не хтіли й не чекали,
Хоч знали вже давно, що все до того йде.
Пошкрябали в кутках, віддали все, що мали,
І сіли дружно другої всі ждем!
Діждалися! Прийшла, не забарилась!
Забрала, що лишилось, підросло,
Але, чомусь у нас не поселилась,
Занадто добрий їй, напевно, тут народ.
Пройшлася двічі, ну, а може, тричі
По наших землях панія Війна.
Забрала в нас Марічку, з нею й Гриця,
Біля воріт стоїть лиш сирота.
На пам'ять залишила ж ветеранів,
Живих цих свідків страшних тих подій.
Вони ж, поки живуть, застерігають
Нас від прийдешньої, вже близької війни.
Стає все менше тих солдатів славних,
Хоробрих медсестер і лікарів,
Які війни обличчя добре знають,
Які щасливі чути вільний спів.
І ось повз мене пропливá медалі,
На грудях мужніх вивішені в ряд
Стає все менше й менше ветеранів.
Але не повернéш вже час назад.
Війна тихенько вигляда з-за рогу,
Вже видно підлу посмішку її...
Яке б то місто взяти у облогу?
І звідки привезти б то кораблі?
Нова війна вже скоро розпочнеться.
Їй треба час лиш, щоб придумать план.
І битися нам все ж, та й доведеться,
Коли помре останній ветеран...

05.11

Її називають «дитина війни»,
Начебто й пільги якісь надають…
Свято… а в неї – свої «кажани»,
«Бджоли» свої в голові аж гудуть!

Мирно ровесниць повзе череда,
Вітер пружинить, мов стяги, хустки…
пИхнув сусіда цигаркою: «Да…
Де ж поминальні твої пиріжки?»

День Перемоги… Десь батько лежить…
Та й недалеко – в селі над Дніпром…
-В свято, до пива… тараньку купіть!
Що ж то за пиво… із порожняком?!

Мітинг?.. Та що ви? Товар же гниє!..
Батько?.. Загинув колись на війні…
В мене його й фотокарточка є!..
Ні, не до мітингу зараз мені!

О, «Мерседес», ти диви, зупинивсь!..
Мітинг, сусіде? То швидше ідіть!
В мене товар… Може, вирвусь колись…
(Застить вітрину сусіда-ведмідь!).

…Спродалась ледве… Не одяг – дрантя
(Мо’, пожаліють та більше дадуть?)…
Ех, прогадала: як би ж то знаття!..
З торгом – на мітинг… Ось "бізнесу" путь!

8.05.2012.

Десятки літ б’є дзвін : ХТО ЗАВИНИВ ?...
Сльозу спинити геть немає сили.
Сьогодні, в день закінчення війни,
Цвіте бузок на дідовій могилі.

Косила дочок, падали сини
І вижити – надія лиш на Бога…
Сьогодні - день закінчення війни.
Коли ж настане Свято Перемоги?...

Травень 2012

Суха чорнильниці душа,
Пера – обм’якле серце.

Купив би риму – ні гроша,
Та і не знаю, де це.

Строфа сумує за рядком,
Рядок словами марить.

Пробрались лінощі тайком,
Взяли снагу на нари.

Німа тематика пісень,
Мотиви – по комонях.

Чатують сумніви удень,
Вночі - стоїть безсоння .

Глаголю вперто: згинь, марó ,
Я ціль приймаю вищу !

І знов беру до рук перо,
І біль паперу нищу.

09.05.12

Время расставит точки над "и".
Время залечит старые раны.
Время смешает ночи и дни.
Время сровняет наши изъяны.

Солнце растопит горечь обид.
Солнце заслепит мерзкие шутки.
Солнце осветит спрятанный стыд,
Солнце закрутит из роз "самокрутки".

Ветер разгонит мрачные тучи.
Ветер сорвет все вуали с одежды.
Ветер пустыни- дерзкий попутчик.
Ветер на море- вестник надежды.

Огненный барс-символический деспот.
Огненный круг- замыкающий цикл.
Огненный риск-отражающий "джек-пот".
Огненный смысл жизнерадостной ЦИ.

Водный баланс регуляции жизни.
Водная гладь пресноводных озер.
Водная гибкость в созданьи харизмы.
Водная даль- безмятежности взор.

1

Вдягай, мій сину, флегми* машкару,
І не кажи, що маска ця не в моді.
Плекаю...
Захищала від наруг.
Ще не кохав, ще п’єш літеплу воду...

Оберігай себе! Шануй мене.
Від злості – безмір лиха!
Зиску - мало.
Був Тамерлан, мав доню Кесене.
Красуня смугла воїна кохала.
Втекли у ніч...
О, як той вершник гнав!
Заплющу очі –
миготять копита...

Непогамована шальга страшна:
В ній Тамерлан гримів:„Обох – убити!..”

2

В той мавзолей увійдеш без монет.
Почуєш там алюр, дівочий стогін...
У вежі норовливу Кесене.
Охороняють пильноокі вої.

В печалі був могутній Тамерлан:
Шальга підхмарна доню умертвила,
У причт упали вірні - мов бур’ян...
Шальга росла крізь Часу чорний вилом.

Той мавзолей у сниві бовванів:
Нагадував тремку порфірну свічку...
Навчись, юначе, тамувати гнів!
Не оживити вбитого у січі.


* незворушний спокій, що межує з байдужістю



2006-2012

У молитві очей світло любові духмяніє,
Незвіданною ніжністью лілеюче ложе живе,
Коли одна долоня іншої торкнеться
І одежу ніяково скине тепло потайне...
2012р.

Ты мне не враг, ты мне не друг!
Ты - полный нейтралитет!
Замкнулся страданий круг,
Спустя полтора десятка лет...

На сердце - такой покой:
Ни боли, ни сожалений.
Иду по тропе другой
В четвертое измерение.

Иду- трепещу рукой
Навстречу идущим людям:
"Привет, человек дорогой,
Будем здоровы, будем!"

Весь мир со мною здоровается!
Я тоже весь мир люблю!
И счастье моё вырисовывается -
Мы вместе идём к алтарю!

Человек рождается на свет -
В небе загорается звезда.
Та звезда не гаснет никогда,
Она светит сотню тысяч лет!

Человек родился - он умрет...
После долгого нелёгкого пути.
Суждено ему сквозь многое пройти,
Но ничто тот образ не сотрёт.

Образ будет жить в сердцах людей,
В тех делах, которые творятся,
В памяти родных и их детей.
Лучшие - когда-то повторятся.

Люди ведь по-разному живут...
Те, что сотворили этот мир,
Голову и душу отдадут,
Чтоб полёт их мысли не остыл!

Так через года, через века
Молнии сверкают, льют дожди.
Только не погаснет никогда
Жаркий пыл в их трепетной груди.

С искры разгорается пожар.
Тот пожар охватывает всё!
Тот пожар в душе,как божий дар,
Он способен после смерти жить ещё.

І ніби так нічого не змінилось -
А річка брудною тут стала враз.
Старі традиції вже ніби розчинились
В буденності усіх цих сірих мас.
Нічого страшного ми ніби не зробили,
А ліс зникає - за гектаром ар.
І вже міста в болотах опинились,
А від боліт засох останній знак.
Ми дýмаєм: чого ж не вистачає?
Ах(!) риби стало менше у річках!
Й професори мудрують і гадають,
Як виростити рибу у містах.
Чогось нам точно ще не вистачає!
Ну, так! Нам дихать важче тут стає!
І мудреці всі голову ламають,
Поганого що у повітрі є.
А я сиджу дивлюся і сміюся.
Які ж вони дурні: проблема в них.
Багато думають вони і мало пýття.
Не знають: люди в давнину колись
Природу берегли, як і годиться,
Вона ж давала все. Й не треба рúться
В паперах, документах чи книжках,
Бо істина не дуже вже й складна.

04.09

Темний ангел
затьмарює радість,
Ангел світлий
тамує печаль,
Чорнокрилий
гаптує лукавість,
Білокрилий -
Любові вуаль.

Ангел світлий шепоче -
Довірся...
Темний ангел перечить -
Не вір.
Білий лагідно кличе -
Не бійся...
Чорний - страхом
затулює зір.

Боротьба поміж двох...
І надвоє
рветься щось із душі,
аж до хмар...
Вийду світлом
із цього двобою,
а чи тінню
жахливих примар?..

2012

Збитий компас внутрішнього космосу.
Тихий праісторії вокал.
Півжиття минуло якось поспіхом,
Наче в долі виграв «дурака».

Шлях – мов ланцюжок хреста натільного:
Коло кінчив, коло й почина.
Друге півжиття мого – неділя,
З кров’ю злою перша сивина.

Я його почну з листка нового,
Та навряд чи почерк свій зміню.
Адже легше тут змінити Бога,
Аніж душу тих, кому я снюсь.

Вісь земна все швидше, швидше крутить.
А примхливій вічності ми десь...
Все життя – одна солодка трута,
Особливо грішно-молоде.

Поза ним нікого і нізвідки.
А пізніше вибухне трава...

Тільки ми не судді вже, а свідки.
Тільки смерть не вічна, а жива.

8 трав. 12.