Міжзоряна вирлиця
Барвами міниться!
І місячна колія-
Благанна символія!

Для чого ти прийшла в моє життя,
В мій мікросвіт розмірено-спокійний? —
Пригаслі розпалити почуття,
Немовби вітру подув рвійний?

Для чого увірвалась, мов борвій,
В мої думки? — Збурунить їх неждано?
Й у відповідь на зронене: “Ти — мій…”
Почути: “Ти — моя… кохана”?

Для чого мій осінній листопад
Ти замаїла барвінковим листом? —
Щоб повести мене у райський сад,
Де яблука дозрілим ваблять блиском?

Для чого ти явилася мені
І зблиснула кометою — чи знаю? —
Щоб вочевидь відчув, а не у сні:
“Я — ще не осінь. Я — кохаю!..”?

2008

Комбінація цифр
Я для тебе лишень,
На рахунок «два-три» - видих,
Новачкам, так бува,
Вдача влучить в мішень,
Я про це напишу
Триптих…
Ілюзорність звязку,
А хотіла душа,
Щоб зі словом було
Діло…
Обіцянки пусті,
І не варті гроша,
Видно, марно
Надія тліла…
Комбінація цифр.
Телефоний дзвінок.
Що там далі?
Вперед – побачиш.
Комбінований у
Електронний - звязок,
Значить щось,
Чи навряд чи значить…
Комбінація цифр.

Що тобі дарує крила?
То твій рідний край.
Що тобі дарує силу?
То твій рідний край.
Де найкращі в полі квіти?
В рідному краю.
Де найкраще в світі жити?
В рідному краю.

Де дитині найтепліше?
В маминих руках,
А душі найспокійніше
Там, де рідний дах.
Скільки б років не минуло,
Ти не забувай,
Що завжди тебе чекає
Милий серцю край.

Де співали колисанку?
В рідному краю.
Де стрічатимуть на ганку?
В рідному краю.
Де найкращі в полі квіти?
В рідному краю.
Де найкраще в світі жити?
В рідному краю.

Бундючний карлик із авто віконця
Знічев`я розглядає люд і бруд…
У супроводі трійки охоронців
Тече його усталений маршрут.
На нігтях лак виблискує жовтаво...
Зап`ясток охопив міцний браслет.
Кашне салатне, чуб рудий – направо.
Дощ накрапа…
Ховаюся під тент.

Авто минуло браму й чорний «Харлі»…
Зігнувся у поклоні воротар.
Яку ж посаду обіймає карлик?
Чи любить фільми «Зорро», «Аватар»?
Які благословляє оборудки?
З гевеї чи секвойї шафа й стіл?
Чи є у креза яхта, довга вудка?
Чи залицяється багач до рослих тіл?

Дощ утиха... Стою, жую рогалик –
В плеяді школярів і роботяг…
Не йде із гадки блідолиций карлик:
Він легковагий, а стількох «запряг»...
Виходжу в присмерк.
До кіоску «Преса»
Іду провулком… Знову те авто
Мчить мимо мене чоловічка-креза,
Оббризкуючи течку і пальто…






2008-2012

На розі дійсності та мрії
Зустрілись зовсім випадково,
Пестливо вітер плутав вії
Солодким подихом ранковим.
Червоним килимом під ноги
Стелились промені як квіти,
Що плавно в’ються до дороги,
Щоб землю змерзлу обігріти.
У кроках, рухах і очах
Твоїх лунала тиха пісня,
Яка приходила у снах,
До серця стукала провісно.
І погляд той, і ті слова –
На розі дійсності та мрії
Зі сну з’явились ожива
У звуках щастя та надії.

У слові заплуталась, ніби в сорочці, яку
відкинула похапцем я (або ти) на підлогу.
А думка намацує думку. А руки м’яку
і сильну долоню. Нікого. Нікого. Нікого
я так не любила ніколи, як тут на межі
у цих коридорах, неначе порталах у часі.
Ти тільки читай мені вірші, дурниці кажи,
бо мить не вертається вдруге у жодному разі...
А ще не пускай із обіймів у ніч і громи,
і сни неміцні, як руду комашню, не полохай.
В однім перехресті життів опинилися ми
і перечепились обоє – ті самі пороги…

Нехай не так... А що тобі до того?
То ж маю дім, а в домі - сво́го бога,
Свого́ підбожича-божка!
І не диктуй мені чужі молитви!
Он у вікні - іконами налите,
Чоло суворе Сонця-ватажка.

І променеві о́гненні абаки...
Цвітуть на серці помаранчі, маки...
Отой, що нині - поліхромний сад!
А тіні в моді стиглі, чи не знаю?
Та днем я сотим їх пообминаю!
Коби своєму в собі дати лад.

І не мурчи на вухо - то ж намарно...
Моря чи зваблять? Височіє Варна -
І мимо, мимо штормови́й надрив!
В долонях - вітер, то ж його й вшаную...
А ти мовчи, бо все одно не вчую,
За цимбалістим полудневих злив...
(22.05.12)

І моє серце сонечко зігріло,
Прогнало сумніви, зневіру і печаль.
І з настроєм зимовим і самотнім
Мені знов розлучатися не жаль.

Усе чекає змін, і я чекаю,
Вдивляючися в очі голубі,
Я бачу в них безхмарні сині далі,
І вірити в це хочеться мені.

Ми дві струни мелодії одної,
Ми вдих і видих, завтра і завжди.
Приймемо з вдячністю дарунки пізні долі
І не допустимо до почуттів зими.

2011р.

З лиця води не пити, аби вміла пироги ліпити.
Прислів’я



Несе борвій – пряменько, вгору, вниз…
В лікарню, на курорт, у храму тишу...
Пильнуй лице – в Зінькові, у Парижі...
Що – проти нього – діамантів блиск?

У жінці найсуттєвіше – лице.
Шукають інші знади сластолюбці.
Лице – картина, не узор на грубці.
Вік бережи гладінь очей-озер!

Не скімли, що свічадо примерка,
Що довшають і ночі, й зморшки, й чати.
„Візьми на ручки...” – пхика онучатко.
Бери! Цілуй! Притлумлюй скону страх…

Відмолодити лик – стежа проста...
За плечі – пересвідчення, навроки...
Та у старих беріз – півсонні соки,
Кора темніша в пломені листа.





2008-2012

Вельбучний старець. Невтишимий гул...
Небесні вулики. Хмариння схлипи...
Дзиґар пульсує...
Осідає мул...
Скресає серце...
Цвіт скидає липа...

– Охляв Дід Час... – патлатий Вітровій
Кружляє в танці безгомінну мальву.
– Кому ці бджоли?.. Не підніме вій... –
Любисток млосно хилиться до сальвій.
......................................................

Онуки побиваються над лісом…
Шумких легень стискаються міхи...
В цинкованих судинах крові тісно:
Мов галушки, пливуть масні гріхи...

До шиб підходять вирлоокі віли...
Коти несуть до ложа мишенят...
Сіріє світ – в завію справді білий.
Зелену гусінь тягне мурашня...




2007-2012

***
Не зарікайсь ніколи від тюрми,
Бо ми в своїй державі ще німі.
А зануртує в душах дух свободи, –
Всі, як один, ми станемо людьми.

Пливуть думки у сірій метушні,
Блукають між нейронами обачно,
Базальні ганглії шукають потайні,
У Google не зазираючи тлумачний.

Пливуть думки - та це не новина! -
Допоки всі клітини не обійдуть
І вічність проминає не одна,
І час проходить швидко до обіду,

А там, поглянь, вечеря промайне,
Пора у ліжко - це не так цікаво...
А я чекаю: «А коли - мене?..»
В долоні грію захололу страву…


23.05.2012

Де юні, як струмки, ми з ранками братались,

де линули кудись на поклик мрій і снів,

в обіймах у нудьги чорніє темний праліс

з обвуглених смерек, з горілих ясенів.

Тут крони полягли – пісень зелені весла,

тут не звучать птахи у кронах, як могли б.

За тридев’ять земель їх обминають весни:

життю не піднести загаслий смолоскип.

Гілки, мов кістяки, обвуглені і голі...

Тихенько на вітрах ще стогне (хить-похить...)

предтеча і луна чорнобильського болю,

предтеча і луна чорнобильських страхіть.

Вертаємось німі, потоптані, безсилі.

Голодних круків грай вже чуємо з-під хмар.

не зустрічать гостей, не плакать на могилі, –

нас вічність проклинать виходить за готар.

Це добре, що і днесь, як перше, ми невпинні:

ще, може, не звернем, блукаючи між меж,

з єдиної путі до пристані прозріння –

до кам’яних дерев... од падаючих веж...

1990 р.

Дні осінні – холодні й похмурі,
Знов минають повільно в безликій зажурі –
Так триває просте існування – без віри, надії,
Можливо й бажання?!.
О, чому ж так жорстоко наказує доля –
Наповнює душу журбою,
а серце – ламається навпіл,
від кохання, зневіри та болю!.
Так минає життя в безнадії –
У постійнім чеканні на здійснення –
Нездійсненної мрії.

16.10.2008

*
Чом уночі чутно чіткіше шурхіт,
Аніж удень? –
Питатимеш мене.
Я ж тишком-нишком
Притулюсь до тебе.

Струится лето
Ярким светом,
Зовет в заманчивые дали...
Пух тополиный-
Штрих картины,
Которую живцы писали...

Приятный вкус
Любви искусств,
Ушедших в архетип реалий.
Душевный бриз
Зову "на бис",
Вдыхая аромат магнолий.

Глубокий сон-
Парад персон
Вещует призрачное счастье.
Грядущий день
Бросает тень
Своею прихотью участья.

Туманный след
Минувших лет
Исчез, затоптанный в песке.
И первый слог,
Как монолог
Остался с мелом на доске.

Чудесный сад,
Там виноград
Свою нагуливает гроздь...
Приятно знать,
Когда опять
Заглянет долгожданный гость.

Исходом дня
Плени меня,
Дай разыграться вдохновенью!
Сотри черту-
Твори мечту,
Предав сомнения забвенью!..

Мене твій погляд до журби обпік
І кинув за міцні чекання ґрати.
Від волі ключик дай мені, - не вік
В оцій кормизі духом ізгасати.

Ні, не давай, - допоки я в тюрмі,
Ти будеш поряд, милий наглядачу,
І хай всі дні життя мого сумні, -
На долю не поскаржусь, не заплачу.

Із ложа нар у мрію упірну
Про ту чудову звільнення весну
І щебети яскравого розмаю,

А що надовго я в біді погруз,
Мене навчило в млі затворних уз,
Як двері без ключа відкрити маю .

23.05.12

Напівпритомним ротом розчинити
Таємну млість, пуститись берегів.
Чи почуття так зберегти зумів,
Як мармур підземелля – амоніти?

Чимдуж до травня підступає літо.
Схлип до губів, до серця й поготів –
Подібне щось до невситимих злив,
До річки, що змиває Геракліта.

Чужинко, краще не ходи туди,
Де папороть почне в тобі цвісти,
Та тільки не зірвеш – з якого дива?

Чужинцю, там, де серце – шкереберть,
Його заскочити не встигне смерть –
Лиш натренована травнева злива.

2012

***
Вклоняюся доземно своїй Долі,
Бо не втопив я щастя в алкоголі.
Мабуть, тому не відвернувся Дух,
Що полюбив я слово мимоволі.

Люблю і все, - стену в душі плечима.
Стіна камінна... відгомін... Причинна...

Причал відчайний, прихисток тепла -
в печальнім світі,
                       в безмірі...
                                     Знайшла.

Щоніч вмираю.
                         В мирному щоденні
Мене зціляють очі небуденні.









1992 - 2012

Тебе - в клітинці кожній у мені!
Та до хвороби мало біля мене:
У мозко-плинно-сірій метушні
Бажання все не губиться шалене!

Тебе – хвилинка, от і все… І все!
Та й вічністю її не охопити
Твій вимір - гонки швидкісних шосе.
"Show must go on!". І це не зупинити.

Отак у невідкладностях минеш,
Хоч ніби вчасно, все незмінно вчасно.
А я коли? Почуй! Коли мене?
Коли вже я - твоя, належна, власна?..

2004

Квітучі вишні в рапсовому полі -
Медові арфи на краю села.
О скільки в них любові і тепла!
І крапель сонця, і краси доволі.

Летять пелюстки, як зірки у серпні,
Цілують життєдайний чорнозем,
А в серці стільки віршів і поем,
Та мовить хтось: “Поети не безсмертні!”

Скотився місяць по річкових кручах,
Повільно тліє жовтощокий рапс.
А вітер… Він міцний, неначе шнапс
Від запахів, весняних і пекучих.

Погасли всі вогні на видноколі,
Так тихо поміж білих бурунів…
Це рідкість,
Це лише на кілька днів -
Квітучі вишні в рапсовому полі.

2012

 
майнули луни шибеницьких джиґ
про що старий юначе вітер ниє нині
& крізь чиї мансарди віє дивні
вірші прозові про травневий дивосніг

в утомі голосів із безладу часів
настій видінь & тло іржаво~сиве
чи ти отримав при кінцеві неважливо
немає значення чи те просив

хай гине ба~адан сном одкровень і схиблень
ти сам собі скрипаль & геніальний псих
у виблисках неоново~святих
твоє знеміння золоте чи срібне

тромбони ангелів сурдини сатани
епічні пломеніючі дороги
із кожним дежавю все інший епілог &
безгучний сміх сліпої глибини




 

Знову минає день,
Швидкість у ніч – фатальна,
Хтось когось вдома жде,
Хтось – тільки фрагментально…
Знову впадає в сон
Місто в тополі пуху…
Дихання в унісон,
І неквапливі рухи…
Знову минає день…
І я дивлюсь у вічі
Сотень чужих людей,
І на чужих обличчях
Щось упіймаю і…
Може мені згодиться…
Знову минає день,
Знаю, про се насниться…
Ніч відкрива поділ
І віддає брутальну
Втіху… мужів і дів,
Мов відкриває тайну…
Швидко минає ніч,
Коні жене щодуху,
Сотні чужих облич…
І неквапливі рухи.

нескромный город, шаркают трамваи,
метро свистит и деньги на ветру,
на плечи шаль, не поздно и не рано,
обычный день, растерянный в миру.

бегут звонки по сотам, мимо вышек,
сигнал пропущен и пора домой,
слова не спят, а их никто не слышит,
не тот набор, не те, не та, не мой.

огни домов янтарными глазами
магнетизируют сильнее слов.
неспящий лифт, полет за чудесами,
уснувший город на палитре снов

___

обычный день, - набросок, в общем, мило,
закат и тот в условности уснул,
вчера и завтра - это сны пустыни,
оазис жизни, бесконечный пул.

и нет и да так в этом совершенны,
волной сметая всякие шаги,
у постоянства нет таких решений,
а мысли вдруг прошепчут о любви

Я б мала утекти із цього міста
в америки, італії. Та я
гербарієм визбирувала мислі,
втішалася, що мушу, бо сім’я.
Столітній пил, розпатлані тополі,
неметені одвіку доріжкú.
В мені було бажань і слів доволі,
але були сильнішими страхи.
Роки лягали вироком на очі,
рядки лягали на полиці шаф.
І тільки зрідка давній друг морочив
усе єство… і думав, що втішав…
22.05.12
Київ

Росте і дозріває ртуть.
Її обачливо назвуть
"температури енний градус".
Вона відбійним молотком
розлущить комір з рукавом
на більш прийнятний в спеку статус.

Протипожежі в унісон
червоний свій комбінезон
вдягне на себе полуниця.
Одна і та ж, вважай, модель
природно зваблює людей,
і меркне віку їх різниця.

Подібно, мабуть, до грози
комбінезонами краси
прикрасить червень дачний одяг.
Тому й обурюється ртуть:
не помічають і не звуть
"значним" її до "енства" потяг.


21.05.2012

Пародія

Дріжджі – велика сила!
Сльози бродіння – перли!
Муза горня налила –
Зразу знання поперли!
Хміль стугонить у жилах,
Дивний процес бродіння –
Щоб появились – крила
Звісно, потрібне вміння.
Добре – я не аматор,
Знаю, що як годиться –
Розуму конденсатор
Швидко підзарядиться.
Голову вгору – бачу
Зорі, як бджоли – роєм!
Але напій… добрячий
Знань наберусь… з напоєм…
Знань не бува багато –
Впитися до нестями!
Ще би продовжив свято –
Пам’ять “гаплик”… місцями…
Збилося на частинки –
Впало горнятко п’яне,
Дивні такі хмаринки –
Поле не конопляне?
Грають на дріжджах гори,
Леле, і небо грає!
Моргають п’яні зорі,
Моргаю їм – навзаєм!
Піняться буйні трави,
А в голові – як в скрині…
Келишок ще… до кави.
Але прикольно нині!
Ще прикладусь до кринки –
Не молока, а браги –
Цінні знання крупинки
Не угамують спраги…
Як по свячене зілля,
Чи мусульман до Мекки,
Йду провести дозвілля
В залі бібліотеки!
Сильна в знаннях потреба,
Тихо тут, файно й мило…
Дріжджів купити треба –
Кинути, щоб бродило!!!


22.05.2010

блимає оком ревнивиця ніч
котить за обрій кружала облич
спалює пристрасті в тиглі
ми заховаєм обійми у сон
серед примарних чорнильних сосóн
сонце моє перестигле

переночуємо тишу в дуплі
цур колисанку у дрімки заплів
темінь зі сволоку скинув
житимем дотиком приспаних трав
поки чугайстер зірки не покрав
і не замкнув їх у скрині

Твій світ - це кілометри і дороги.
Не пройдені, забуті у «колись»,
Твій світ лише стежина до порогу,
А далі - зась – враз мовчазні зрослись.
Куди ходила, де шукала броду?
Чому у камінь вірила? Смішна...
Довірилась і не ступила кроку,
І шлях свій, не шукаючи, пройшла.
Ти бачила лиш вроду у природи,
Не відчувала дійсності буття.
Життя-струна …
Не зрілий був же колос!
А ти його пустила у жнива...
Дзвенить струмком…
Зчаровано_байдужа -
Це вже не ти, шукай старі сліди:
Поховані бездумно у довірі,
Вони в камінні зелом проросли…


22.05.2012

Навіщось знов біжиш до серця босий
І знов шепочеш зва́бливі слова.
В долонях мрії ніжністю голосиш.
Нічне кохання... Кава чи сова?

Не йметься сон… Невзутий… Роси, роси...
Лоскоче літом зап’ятки трава.
Навіщось ніч і ти - до серця босий,
І ці п’янкі спокусливі слова...
(13.05.12)

Щороку, коли надходить пора тополиного пуху,
Навала білого_та_пухнастого,
і місто стоїть по котики в буцім_котоні,
згадую
дівчинку у червоному платтячку із горохами,
з поглядом недитячим,
із серцем легковірним та вірним до впертості,
з губою, прикушеною від зосередження, – себе тоді.

Хтось (хто?) – пожартував невдало,
Мовляв, що ж стоїш, рота роззявила? Нумо до праці!
Пух із тополі щастя-любов приносить!

А назбирати його треба багато-багато-багато,
цілу велику торбу, цілу хату,
потайки назбирати, щоби чужі не знали,
і наладнати в напірник,
і подушку зрихтувати,
і милому-золотому –
потім, колись, віддати...

....а як покладе він голову на подушку із тополиного пуху,
То любитиме вірно тебе-шмаркачку, любитиме до останнього духу,
Синє небо тобі прихилить, ціле небо, із зорями, не багато й не мало!
...а пух падав і падав.
А я_в_ горохах збирала й збирала....
І стояла ще довго
між того пуху вселенського,
як крапелька крові
на білому простирадлі...

***
І день, і ніч пече вогнем угода,
Старі чуття випалює в народу.
Скажіть, невже нащадки не збагнуть,
Яку ми заподіяли їм шкоду?

В серці лукавім немає любові,
Сильця у ньому бринять ланцюгові,
Навіть, якщо там любов, то без серця, -
З муками слізними напоготові .

22.05.12

немає не буде

Овчаренко Клавдії Костянтинівні

1

Мій клас. Брунатна дошка... Напишіть
Каліграфічно «Вірш про рідне місто» –
І я просиджу тут уроків шість…
Мені б - послухати музик троїстих!
Не тратьте крейди. Спогади зберу –
І ностальгійно, пафосно, надривно
Колись в поемі опишу всі ниви,
Село Озерне, двір дитинства, зруб...
Не стрінете з узбіччя шляху слів.
Мої слова зростали у світлицях.
Переплету печаль і пах суниці…
Я Крим пройшла... Не зупиняє рів.
Я слухала фанфари мідних труб,
Неслась у літаках, тонула в морі
(Цхалтубо...
Єреван...
Сухумі...
Горі...) –
І повернулась на питомий ґрунт.

2

Вдова-бабуся в Горі не була,
Не бачила нічного Єревану.
Згорьовано шукала ниву-рану,
Де муж затис боління у кулак...

Люблю сільських озер вербовий лід.
Росла я між селянок смаглолицих.
У серце поціляла блискавиця –
Та залишила на долоні слід...

Мої слова – з колоссям в унісон.
Мене і в завірюху вабить поле!
Зміїться стежка…
Тане синя льоля...
І… вибухає сонцем літній сон.



2006-2012


пах - аромат (академічний тлумачний словник української мови).

У помаранчеві я зодягнувся шати,
Бо разом нас багато, нас не подолати.
Умить, немов на крилах, друзі, я злетів, –
І маю три котеджі, дачу, і три хати!

В такой прекрасный майский день
Среди листвы, каштанов свечек,
Когда цветёт вокруг сирень,
Явился миру человечек...

Согретый солнышком и лаской,
И маминым теплом души,
Жил человечек в летней сказке,
Как все земные малыши.

Рос ангелочек неуёмным:
Он носик свой совал повсюду.
Был очень добрым,в меру скромным,
Таким прикольным -просто чудо!

Шло время... Расцвела красотка!-
Мальчишки смотрят вслед девчонке.
Вскружила бытность "жизни лодка".
Осталось детство там:в сторонке.

Жизнь задаёт свои вопросы,
Диктует ей свои догматы.
Порой бывает так непросто:
Есть аргументы - нужны факты!

Мой птенчик учится летать -
И в этом есть своя мораль.
Придётся ручки подставлять,
Учиться всматриваться вдаль.

Твой дом наполнится уютом,
А жизнь экзотикой познаний,
А счастье будет лучшим блюдом
В твоём душевном "ресторане".

І
П'ятнадцять літ було у капітана...
Він у моря так ненав’язливо манив
Пожовклими безоднями роману.
О, любий Діку, світ твій полонив...

Я мрійниця зі шхуни «Невгамовна»,
Гнучкої постаті натягнута струна.
Спокуса моря – їдь невиліковна.
Втекла у спогади п’ятнадцята весна...

Смарагдові глибини оживали,
Судно відчалило за обрії нові,
Смугасте платтячко із вітром фліртувало,
Вдивлялись гори – хмурі вартові...
ІІ
А згодом море оживало у пейзажах,
На експозиціях стрічало глядачів.
Ти божевільно ревнував до вернісажів,
Та море радості не мало берегів...

Асоль ліпив із мене нікудишню...
А ти хоч принц, та зовсім і не Грей...
Фантазію твою позаторішню
Не втілить жодна із казкових фей.

Корсаркою жила у віртуалі,
Карибська дійсність зріла у мені
І «Голуба лагуна» у бокалі
Вихлюпувала істину на дні.

У сітях рибку ти тримав із болем –
Зірвав у долі найдорожчий приз
Та золотавій снилось синє море
А ти сліпець усе: «Каприз, каприз!»



2012

Злечу понад хмари, де сонце цілує,
Куди не заходять вітри,
Де душу сльоза не торкнеться , бо чує,
Як Бог тут любов в своїм серці готує,
На рік, що не має - пори!!

Тут тиша солодка, лиш серця удари!
Ніде не спіткнеться нога.
Тут може знайду ті далекі стожари,
Що душу чарують- Господнії дари,
Яких ,на землі, не змогла.

Ненавиджу вас, люди із гуми
Вас розтягають режими-глуми.

Розтягнутою посмішкою позіхнуть,
Вас затягують, наче спрут.

Нездоланна людина-гума
Кулак затягує в себе бездумно.

Гумовий редактор трясеться у тексті
І в’язне в нім автор, як в товщі тіста.

Гумовий кабінет відомий мені,
В якому «так» розтягають в «так ні-і…».

Мені жаль тебе, людино-еластику.
Прожив – і пусто, як після ластику.

Ти стільки знищив ідей і пристрасті,
А колись вбачав у азарті щастя ти.

Ти ж боягуз, роздувшись поверх рейтуз, –
Піковий, для всіх нещасливий рай-туз…



Андрей Вознесенский

РЕЗИНОВЫЕ

Я ненавижу вас, люди-резины,
вы растяжимы, на все режимы.

Улыбкой растягивающейся зевнут,
тебя затягивают, как спрут.

Неуязвим человек резина,
кулак затягивает трясина.

Редактор резиновый трусит текста,
в нем вязнет автор, как в толще теста.

Я знаю резиновый кабинет,
где "да" растягивается в "да н-нет...".

Мне жаль тебя, человек-эластик,
Прожил -- и пусто, как после ластика.

Ты столько вытер людей и страсти,
а был ведь живой, был азартом счастлив...

Ты ж трусишь, раздувшись поверх рейтуз, --
пиковый, для всех несчастливый туз...

Не співай колискової серцю...
Бо засне!
Не зводи всі печалі на скерцо -
Не мине...
Зацілують налюблені очі
Ноти сліз
Та втече у поля що є мочі,
В темний ліс
Юна доля, а вже посивіла
Аж до скронь...
Темноока північна Сивілла
До безсонь
Буде в душу натхненну глядіти -
Чи з небес?
Що згоріло - тому́ вже не тліти
Межи плес
Недомовок, обласканих в тіні
Дрехлих крон...
Розігрались буяння осінні
За вікном.
Колискові чужої мамони,
Знову сни...
Надобраніч, мої персефони,
До весни...
(20.05.12)

Не потрібно нічого,
Пустота поряд плаче,
Їй не треба іначе,
Їй достатньо і того...

Самота зашкаляє,
І нехай поряд люди,
Та ніхто з них не буде...
Лише музика грає...

Навісна холоднеча,
Хоть надворі і літо.
Темно в душі, а нАвкло світло,
Непотрібні скрізь речі.

Невгомонні повіки
Лиш життя зупиняють
Хоть навіщо й не знають,
І не знають на скіки.

Це таке відчуття
Ніби час зупинився
Ніби світ увесь приснився,
І пішов в небуття...

2012

Пробач – зникаю. Вільне поле бою.
Сам із собою зустрічай розмай.
Навіки пам'ять сповнивши тобою,
Сьогодні відпускаю. Прощавай …

Посеред поля – одинокий сонях –
Яка дзвінка, велична самота!..
Лишаюся промінням у долонях
І тугою в нескошених житах.

Як справді хочемо, братове, ми,
Щоб мова довела до Колими,
Хутчій пускаймо язика до хати, –
Бо гупає важкими чобітьми.

у крылатого льва моего голубая грива
есть ворота из меди выходы перекрыты
волосами смущённые плечи на миг накрыла
и пустила его на ветер – пускай ловил бы

я легка как пушинка ветер вчера признался
я задумала бегство меня убеждает ангел
золоченые крылья глазища открыты настежь
розой рта он касается пьяного тела нагло

у крылатого льва грива оттенка печали
серебро ворот окаянных сияет дивно
снова черти небесное варево раскачали
есть дороги дороги только пути не видно

заходите ко мне в глазницы мои немые
тонконогая тишь слепая стоит на страже
я настолько привыкла что нету меня отныне
что сама себя вряд ли сегодня узнаю даже

в горле косточка персика дерево выше больше
чешуёй обрастает похоже теперь на змея
улыбается лев дитя не познало боли
я иду по воде
ведь плавать я не умею

ангел тычется в бок ласкаясь как пес голодный
втихаря лижет сердце чтобы оно не тлело
я крылатого льва своего убью сегодня

подопру врата золотые бескрылым телом

З думки на думку – аня_коза_дереза – стриб-скік,
Години-хвилини-роки – як колись не подав руки… –
все, проїхали!
....бо лежала горілиць, і щастя текло, як мирро,
з-під золотих повік,
і коси, як оси, злітали, і жалила в губи шалена медвяна віхола,

ця віха, що вже настала, ти знаєш, – такий собі енний етап,
що – будь ласочка - не «по етапу»,
а травинкою лоскітливою гуляти по спині,
і щоби нарешті все просто, «ні» – це «ні», а «так» – відповідно, залізно! – «так»,
як дерева зелені, кульбаби пухнасті , а небо синє,

щоби втома полуденна зняла полуду з очей – горіхових_аж_волоських,
і слів залишилось мало, та всі – такі важливі & золоті,
щоб розбудив нас надранок вимогливий і квикливий,
ніби малюк, лоскіт
ніжних метеликів сонячних у животі...

Акорди степові - червоні маки,
Уламки вечорової заграви.
Під стелею небесної муляки
Між ними ходять здичавілі трави.

Недопалки сердець, що в синій мряці
Ідуть до лісосмуги на поклони.
Від них займуться юних зір окрайці
І вибухнуть вулканом терикони.

Вони - корали моря золотого,
Що сяють, наче весни, поміж нами.
Тремтить в калюжах стомлена дорога
І пахне різнотрав'я полинами.

Бреду через яруги і байраки,
Ковтаю рештки простору і часу.
А скрізь горять, як сон, червоні маки -
Нескорені вогні степів Донбасу.

2012

О, пане Грассе!
Сказали Ви за мене
і, думаю, за багатьох із нас
«те, що мусить бути сказаним»,
почутим,
втямленим…

Читаю в перекладі у других
«…я більше не мовчатиму,
бо я втомився від лицемірства Заходу»
я - теж.
Цивілізаційний шок, -
будований так довго міф про Захід
вже розсипається,
вже розмивається
сльозами тих,
які своїм шляхом ідуть
і пам’ятають предків та свою культуру
це їхні сльози сповнюють річки…
писатиму і далі на воді…
течи, наш Дніпре, і неси слова й мої…

О, пане Грассе!
Ви сказали більше,
ніж казали -
не тільки
про іранський та ізраїльський народи…
і їхні сльози сповнюють річки…

чи ж вийдуть ріки з берегів…