Останнім подихом озветься скоро серпень.
Сузір'я падатимуть, народившись знов.
До берегів квітучих небо не поверне
(під осінь часто гра у схованки любов)...

Барвистим снігом калачі і чорнобривці
лягають жити. Ні, не спати! Навпаки!
Густою попассю на небі ходять вівці,
немов слова, що не вміщаються в рядки.

Здавалось, ніби паралельно все у світі.
Натомість сльози й дощ - то в відчаї душа.
Я мов заплутуюсь в мінливості щомиті -
і цьому серпню я й нерідна, й не чужа...

Лесик, сповнений образ,
Ходить, наче дикобраз.
Годі, братику, не хнич.
Ходи краще, як павич.




2012

...усе що знаю - знаю вперше
усе що забуваю - забуваю всоте...
колише листя тихий шепіт неба
та дихання Саваота...
що може буть сильніше терпкого бажання зазнати правди
пташиних польотів та глибини серця землі
ця спрага залишитись поруч назавжди
виїдає душу...серця занадто холодні й сліпі
і заборони кетягами стиглими схилившись
тихо шепчуть запізніле "ні..."
так багато імен які давно залишились позаду
найблакитніше небо тугою пестить чоло
я приймаю його за відраду
бо...
занадто багато того чого серце прийняти не може
занадто холодна вода що втрапляє в гарячу кров
і все більше на шляху простих подорожніх
яких хочеш побачити знов...

2012 р.

До півсотні дійшовши, поет одягає фрак.
Повній залі найближчих в зіниці метнувши смак,
декламує безсмертя, убране в хорей і ямб,
але сяєво слова вбиває мигтіння ламп.

Та натхнення, гартоване досвідом, ожива!
І вона вже у залі! І палахкотять жнива
де її щедрий образ, хоча й не цінує слів,
і приписує зойків кошторисам трудоднів!

Та у ліжку і справді нелегко у п’ятдесят,
і не дивно, бо стільки було вже отих менад.
І поет закликає до милості, і щедрот,
і на мить замовкає, зирнувши на музи рот.

А вона, ну як завше, всміхається, та кому!
І поет про безцінне заводить, що на кону.
Бо ніщо не минає безкарно... Та менше з тим,
ось «Шевченківську» візьме – і знайде куди, і з ким.

І поет пропонує любити іще живих,
оминаючи зором прихильниць немолодих.
А ота нічогенька, що збірку трима в руці, -
усміхається твердо, не проти іти в митці.

На чолі у поета рождається благодать,
він цитує себе, аж на вікнах шибки дрижать:
- до краси не вглядатись, дійти до її основ!
Пропонує новенькій, аж нагло холоне кров...

Це настирне видіння, де він вже конечно стих.
На світлині тому і гарніший, ніж бути міг.
А портрет серед зали, де сі́яв, було, й сія́в, -
де безсмертний один тільки дух поминальних страв.

І поету недобре, до виходу мчить мерщій,
хоч і жив, як припало, та не сторонився дій!
І біжить, як ніколи нізвідки ще не тікав!
Та новенька спиняє - мов куля,
як рибу став...


2012

Дзвонить якось рідна бабця до малої Наді:
-Завтра в гості я приїду. Чи будете раді?
Де батьки? Чого сама ти? Що у вас нового?
Що тобі привезти,внучко, доброго, смачного?
- Тато, звісно. на роботі. Мама в перукарні.
Треба їй чомусь на завтра зачіску шикарну.
Нині була в нас сусідка. Щось шептались трохи.
Чула я, що мама тату нині зробить роги.
Бабця зойкнула у трубці, тільки це лиш вчула:
-Так і знала. Щось не так. І серцем аж відчула.
Бабця тут же дзвонить сину.( Тож серйозні речі.)
Той миттєво ноги в руки. Аж язик на плечах.
Сіпнув двері. Різко в хату.Гаркнув із порога:
-Як могла? Невже це правда? Міряй, Міську, роги?
В жінки враз на лоба очі. Що то за халепа?
Чи від криків, чи від нервів стерпла аж щелепа.
Сіла враз вона на стільчик, кліпає очима.
Навіть близько не второпа, в чім ото причина.
Тут мала ревіти стала. Хоч тікай із хати.
Мусів Міша все, як є, детально розказати.
Жінка слухає й регоче. Що й сказать не знає:
- В тебе точно, чоловіче, розуму немає.
Потім глянула на доню:- Ох і язиката!
Надурила бабцю Ганю. Бабця, звісно, тата.
Скільки криків, скільки нервів. Ну ви і вар'яти.
Міг, Михасю, подзвонити й просто запитати.
Роги, певно, ще зарано. Почекаєш трішки.
Замість рогів я готую макарони- ріжки.

Хоч знаю добре - не Монро
(не поп-, не телезірка),
жену розпуку: згинь, маро!
І не зітхаю гірко.

Не нарікаю на життя
і не дивлюсь похмуро.
Дарма, - не той овал лиця,
не ті - фасон, фігура.

Нехай гартують організм
проблеми і турботи.
...Старий надійний механізм
вмикаю щосуботи.

Двигун "Ракети" - "дах зрива",
дрижить од сопел хата.
І мов од струму "ожива"
довкола ніг халатик.

То прилипає до колін,
то знов тріпоче стягом.
Ну, чим, скажіть, не Мерилін?
Лише... з порохотягом.

У хаті духота, хоч навстіж - вікна й двері,
і короп фосфорить на неба мілині…
Достигнув горизонт, мов помідорчик чері,
а серпень – у галоп – на сонному коні…

Ми ляжемо без сну на тихому подвір’ї,
і риба з мілини в обійми нам пірне,
й потішить, мов дитя, це зоряне довір’я,
це поночів’я вдвох - від спеки аж масне…

Уже не абсолют – перед світанком тиша:
десь півень сірником «ку-ку-рі-ку!» черкнув,
і потяг приміський прошурхотів, мов миша,
прокинувся клаксон після жаркого сну…

А ми вплели свої, ледь чутні, звуків ниті –
в серпневий беззакон, де осінь – на кону…
Чатує коропчук, запечений в блакиті,
на спокій споришу й асфальтову стерню…

4.08. 2012.

Що ми знаємо про матінку Європу? –
здавалося б уже наскрізь протоптану, проїжджену,
хіба що декілька малих естампів
родом з мутної минувшини.
Загадкова десь лежить Прибалтика
із загадковими своїми прибалтійцями,
естами, литовцями, латвійцями,
понад казковими дахами ранками,
з північно-західною свіжістю…
Загадкова десь під Сонцем Каталонія,
червоно-жовта всміхнена феєрія,
сама земля де квітне, наче музика,
і над трибунами історії «оле» із вуст поетів
ллється…
А ще десь фіорди, бородаті піною,
задумливо вдивляються у Північ,
і хтось там точно пам’ятає Асґард,
переживаючи сто перший Раґнарек.

Скільки б костей не всіяло поля твої,
каміння скільки б величезного до неба не стирчало
вже без надії для нащадків хоч про щось дізнатись,
а все ж земля твоя і досі щедра, як і
тисячу і трохи ще кілець у стрижні Дуба тому.
А значить, пам’ятають ще ліси священні кола
і камені в собі тримають досі ще надію…

* * *
Цю рану вже ніколи не зцілити;
І це не смерті підступи жахні –
Її кохання завдало мені,
Дотла згорівши; не зазеленіти
Вже пустирищу: ні трава, ні квіти
Тут не зійдуть, хоч сію навесні,
А небо щедро ллє дощі рясні –
Такі безплідні болю моноліти.
Що квітень буде вітряним незвично,
Й що серпень занегодиться дощем, –
Стерплю; й що нам – сприйму філософічно –
Як ляжем в землю, стане тлін плащем;
Але як мрія згине – вже довічно
Нести у грудях цей пекучий щем.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Here is a wound that never will heal, I know
Being wrought not of a dearness and a death
But of a love turned ashes and the breath
Gone out of beauty; never again will grow
The grass on that scarred acre, though I sow
Young seed there yearly and the sky bequeath
Its friendly weathers down, far underneath
Shall be such bitterness of an old woe.
That April should be shattered by a gust,
That August should be leveled by a rain,
I can endure, and that the lifted dust
Of man should settle to the earth again;
But that a dream can die, will be a thrust
Between my ribs forever of hot pain.

* * *
Що ж, я пішла від тебе – й геть жалі;
Це – вибір мій, хай рана й незагойна;
Й що б не казав ти – навіть королі
Не часто йдуть на плаху так достойно.
Вночі в сльозах топила відчай свій,
Та день сушив їх; і я вдячна долі,
Що жити, хай і в клітці золотій,
Вже не бажаю пташкою в неволі.
Схитруй чи менш люби – й ще на одне
Із літ тебе я втратила б пізніше;
Та чи ціна та звабила б мене,
Й те літо – чи було б тим, що раніше?
Й коли здолаю відчаю межу –
Про тебе й слова злого не скажу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Well, I have lost you; and I lost you fairly;
In my own way, and with my full consent.
Say what you will, kings in a tumbrel rarely
Went to their deaths more proud than this one went.
Some nights of apprehension and hot weeping
I will confess; but that's permitted me;
Day dried my eyes; I was not one for keeping
Rubbed in a cage a wing that would be free.
If I had loved you less or played you slyly
I might have held you for a summer more,
But at the cost of words I value highly,
And no such summer as the one before.
Should I outlive this anguish — and men do —
I shall have only good to say of you.

Притулилась, як аркуш до столу,
так знічев`я мудрує неволю,
серед степу вишукує стіни,
чи забула про замок руїнний…

Притулилась медовими скронями,
аж до серця торкнулась долонями,
серед буднів відшукує чари,
чи забула сліди яничара…

Притулилась, як небо до поля,
не байдужа до цвіту і волі,
вона мріє про стіни фортеці,
за якими оновиться серце…

2012

Лист червоний посеред літа
Вже сумує тривожно – нІде
Порятунку шукати нині -
І в печалі своїй німіє,
Утрачає слово і мову,
Не від фарб таких незнайомих:
У хворобі тремтливої долі
Він вмирає дико поволі…

05.08.212.

(Пам'яті батька. 05.08.2012р. - дев'ять днів по смерті)

Пригадалось дитинство: коли мій веселий татусь
Щéпи в двір наш приніс, навмання з них узявши котрусь,-
Помістив її в ямку й присипав пухким чорноземом.
"То - папíрка*, - сказав. - Вродить нам вона яблук смачних,
Буде сік, а до осені зможемо разом із них
Сушенí** насушити. На зиму врожай збережемо."

Як же рясно цвіла та папíрка цієї весни,
І птахи щебетали так дзвінко пісень голосних,
Сонцесяйна коли до небес запліталася стрічка!
Ох, і яблук було! Гілля гнулося дугами. Лиш
Не торкалося ледве стежини, де вився спориш...
У ту пору спекотно-суху згасла батькова свічка...

...Тихо він відійшов, залишивши земні свої справи...
Усю ніч з глухим стогоном падали яблука в трави...

*Папíрка – сорт літніх яблук.
**СушенЯ – висушені на сонці скибочки яблук.
(Подільська говірка)




01.08.2012р.

Гукає осінь жовту перезву
І вчить думки у вирій відлітати,
Збиває з кленів зачіски кудлаті
І топче закаблуками траву;
То вдарить, то спішить зацілувати,
То кине з неба грім, як булаву.

Життя осіннє – не осінній бал.
Митець завмре на мокрому балконі…
Життя – галопом, наче дикі коні,
Розвітрено летить на перевал;
Щоб не почути траурних симфоній,
Воно шукає виходу в Астрал.

Течуть по ринвах, піняться слова,
Зринають й захлинаються сюжети…
А той, з балкону, кинувши літгетто,
Мов заполоччю, Слово вишива
І, спалюючи яв і сигарету,
Бринить, неначе скіфська тятива.

Не поміча він білих янголят,
Які обсіли дерево осіннє
І пензликами малювали іній…
Отак черемха юну благодать
Перед останнім заморозком кине
На ще весінній, та вже сивий сад.

Мастак і смерть голубкою назвав
І, не зморгнувши живописним оком,
Він перезву осінню, мов окропом,
Ошпарив восьмирядністю октав,
Створивши зміст…Бо знав, перед потопом
Лиш напрокат життя у Бога взяв.

2012

Усе на світі плід живий дає:
Рослина і звіря, земля і житній колос.
Тому і безкінечне все це є,
Що чує Бога невмирущий голос.

Всі сили, що рослинка набере,
Вона вклада в майбутнє – у насіння.
Чи рід продовжить, чи вона не вмре -
Пора весни покаже, не осіння.

Так і душа. Працює у думках,
Бо без спочинку Бог велів трудиться.
А потім в мить одну злетить, як птах,-
І вірш рядочком дивно золотиться.

Поезія - насіння. Так, душі.
Її найбільший скарб, гірка нетлінність.
Коли відлущаться слова і фальші, й лжі,
Залишиться у вірші справжня цінність.

17.07.2012

Анатолій Григоренко (1937-2001)


За миттю мить – усе мине.
Розтанем в просторі і часі.
Прошу: не розлюби мене,
Люби безоглядно, невгасно.

Ми – день і ніч. Ми – рух і прах.
Не знаєм визначених граней.
Мов поцілунок на губах,
Миттєвим спалахом згораєм.

Люби. Прошу тебе, люби!
Нас двоє. Більше нас не буде!
В жорстоких прикростях доби
Переплетуться інші люди.

І десь осокір молодий
Прив'ялим присмерком затріпле.
Умитий Місяць-молодик
Займеться жовтнем, а чи квітнем...

Дзвінким розтрубленням сурми
Заграє в дощ кукурудзина.
І на плечах нестимеш ти
Свою судьбу чи мого сина.

І буде все – як не було.
Немов сльоза, тектимуть роки.
Воскресне сонячне зело.
Отак довічно. Аж допоки

Не втечемо у власний скін.
Так ніби й не було... Одначе
Крізь нас у Вічність сивий скіф
На дикім огирі проскаче.

ось-ось курча у Світ се з,явить
(природи тайний механізм)
в обхід Кордону і Заяви
усяких дозволів і Віз...
а
на сніданки знов яєшня
і "щось" подібне на обід
і вуглі теж, свої.. тутешні:
палітра радощів і бід...
а
вечір, віри самодержець,
політеїзмом пригостить...
бо той, хто Світ в долонях держить,
на тупіт ніг - одне: свистить
а
свист не краще ностальгії
царюй! царюй Нотаріат…
сини мої, де кров,ю сіюсь!!!
ви косарям кричіть: - Віват!

2012.

Приклич, приворожи крилату мрію,
бо для чуттів нема у світі меж!
Хоча від долі, кажуть, не втечеш,
Усе ж - ніколи не втрачай надії.

Ще буде сонце! Зорі у долонях
тримай міцніше і не відпускай,
бо хто сказав, що є у щастя край?!
Шукай його до сивини на скронях.

В полум*ї у голубому -
Найперше моє...
В Любові я зростаю, живу
Як пташенятко в гніздечку.
Новизною блимкає простір,
Надзвичайне сприймається просто...
2012р.

Під одурілий спів цикад,
В сливовій ночі м’якоті,
Нахабний півночі бастард
Цілує лоно макове.

Кружало місячного сну
Лампадою вигойдує
Ніч чорномастеву хмільну,
Немов портову хвойду і

За комір хмар кладе мідяк
Своєї жовтоокості.
Капризних уст гіркий коньяк
Настояний безсовісно.

Літепло плачеться ліхтар
Над брами візерунками,
Де ґраток кований тягар
З бруківки пнеться лунко так.

Намащений на плечі джем
Густого шалу літнього,
Забутого на час дощем.
І знов до тебе липну я…

Під небезпечний спів цикад,
З благословення теміні,
Усе між нами – шоколад!
А фольгу… потім викинеш…
4.08.12

Боже, ночі гіркішої
Більше не приведи.
Впала мідною тишею
В трави тінь від біди.
Повз грядила завішені
Із віконного скла -
Чорні очі... простиш мені?...
Вберегти не змогла....

23.07.2012

То ж ти просто приречена...
Ці сліди на піску -
Незакінчені речення,
Півнадії в кутку
До краєчку, де попелом
День виводить "прощай"
І "прости"... За галопами -
Згіркла кава чи чай.
Цукор - грудкою розпачу.
Не забути, мабу́ть...
Ще й ся пам’ять - до не́схочу!
Мука ся, каламуть,
Пеленає, закутує...
Відпусти, відпусти!
Голосніє покутою -
Ні, не він! Тільки ти,
Як голубка приречена,
Над амвоном святим.
Незакінчені речення -
Тільки тінь, тільки дим...
(3.08.12)

Я не шукала слів коштовних.
А ти і бірюзу, й рубіни,
блискуче точене каміння
інкрустував уміло... Що в них?

Лягали перла, як цілунки
на шию. І разки коралів
на повні перса. І опали
котились по підлозі лунко

і падали…
і опадали
у вічність
руки…
і злітали…

2010 (2012)

День в сутінках вечірніх домліва,
А ти в моїх обіймах умліваєш,
Кричить твоя оголена душа:
«Візьми мене! Візьми мене!... Благаю…
Пести мене… Цілуй мене… Кохай…
Торкнися струн розніженого лона…
Нехай згорю у пестощах… Нехай…
Я вся твоя… У твоєму полоні…»
І я хмелію з трунку твоїх слів,
Впиваюсь ароматом твого тіла,
Я теж згоріти в пестощах хотів,
А плоть моя… горіти не хотіла.
Від боротьби змордовані два «я»
Мене на половинки розривали:
Одне волало: «Глянь! Вона твоя!»
А друге — в іншу сторону штовхало…
І я згадав про Симоненкових чортів,
Що якось схарапудились у ньому:
Він до обох прислухатись зумів. —
А що ж мені: піддатися котрому?..
Боюсь — два «я» , відчувши слабину,
Домовляться. Й щоб досягти мети,
Твого терпіння обірвуть струну,
І ти мене пошлеш під три чорти…

2008

За тобою підніметься
до вокзальних воріт
міста райдужна китиця –
долі іншої зліт,

мов не іншою сповниться
свята львівського хід,
і плацкартна безсонниця
не потягне на схід,

не заб’ється на вилиці
жилка в морзе юги,
не простукають милиці
колієві шляхи,

і тобі не забути ці,
з обертоном, лади
непростої обітниці
приростати сюди,

наче вже не розлюбиться,
вбравши «до», а не «від»,
не зі снива та вулиця -
на шпилях небозвід,

мов це тільки загравиця,
а не втрачений світ,
на пероні лишається,
небо кинувши вслід.


2012

Я думок не чув-та й не потрібно
Коли мріється розмова у очах..
Ти віддалася без слів, весноподібна
Затремтіла квіткою в руках...
Лиш на мить відкрила звабні очі
Щоб дізнатись-день?...чи вже пітьма..
Лиш на мить уста сказали : - Хочу..
І яка різниця?- що зима
Так і не хотіла йти додому.
Що болотом повняться двори.
Я в тобі не думаю про втому,
Ти в мені бажання відтвори...

Ми сьогодні схвалили закон про мову.
Ми тепер розмовляємо тільки мовчки.
Роззувай мене хутко, цілуй мої мочки,
але, Бога заради, притримуй слово.

І нікому, будь ласка, його не показуй.
Свій язик зав’яжи на ошатний вузлик.
І з сорочки моєї зриваючи ґудзик,
не впусти ненароком найменшої фрази.

Не потрібно нам жодних імен або прізвищ.
Вже не буде ні Пуліцера, ні овацій.
Розсувай мої ноги, схрести мої пальці,
тільки більше ніяких словесних ігрищ.

Нам не треба розмов, якщо можна зітхати
або вити оскомно на свіжу газету.
Роздягай моє тіло, неси мене в гетто
для безмовних повій і бездітних кастратів.

Ми з тобою – герої німої нації.
Ми тепер розмовляємо невербально.
Притулися до мене, ходімо в спальню,
я навчу тебе правилам ехолокації.

Ця жінка у любові, як огонь,
Лише торкнись - і спалахне нестримно.
Такій не скажеш: люба, охолонь...
Вона - царівна!

Відкриє таємниці весняні,
Де хміль принад і ласок щедрих опій.
Її любов на зорянім коні
Зліта в галопі.

Коли ж замре цілунком на вустах,
І як ріка притишиться в затоці,
Любов її, мов дивовижний птах,
Зоріє в оці...

1.08.2012

Зібрались якось дві ворони
Рішили написати вірш.
Нудьгу розвіявши, синхронно
Поетом стати чим скоріш.

Байдуже - вміло чи невміло
Зібрали весь свій "арсенал".
Прицілились й взялись за діло,
Поки в душі ще є "запал".

Як зогляділись: "чорне-біле",
"Твоє-моє"-це вже було.
Мізки раптово закипіли...
Куди ж це риму повело?!

Потрібно шанс свій рятувати.
Пішли вони на конструктив -
Віддати шану Плагіату,
Отримавши свій позитив!

Геть перегрілись бідолашки.
Щось чули десь про ямб, хорей...
Верліб-Р-Р-Р!!! Хоч вимовити важко,
А написати? Все -о"кей!

Так закрутили зміст невдалий
Серед засилля крапок й ком.
Щоб це творіння прочитали
Лише з тлумачним словником.

Хіба ж дивилися критично
На новоспечений маразм.
Хотілось якось еротично...
Щоб раз! В десятку! І...оргазм!

Ридали вкотре "сльози-роси"
До сонця знов летів Ікар...
Хоч словоблуди стали в позу,
Та результат творінь лиш "Ка-Р-Р-Р!!!!

Тримаймось істини простої-
Не станьмо в байці цій героєм...

Примружую очі, щоб уявити тебе (не) оголеним
Торкаюсь руками своїми віддАвна кволими
Гортаю сторінки книжок непрочитано-різних
І бачу у них твої рани протерті… наскрізні

Примружую очі, прогріті нічними кошмарами
В них ми – перехожі, за руки із різними скнарами
Ти бачиш ті самі кошмари, лише з хепі-ендами
В житті наставляємо надто відмінні акценти ми
_________________________

Примружую очі, щоб кавою нюх насолОдити
Обпеченим зерням мені відтепер не нашкодиш ти
Я бачу наскрізь тобою (не) відкриті сторінки
Покайся. Порви всі оголено-стомлені знімки

21.04.2012

Її слова , як тихі роси
Від Лаври, аж за Шаолінь,
Лягли на його душу босу
Під затихаюче "цвірінь",
Як сонце заглядало скоса
Межи копила під оплінь,
І підкрадалась юна осінь
Мелодикою клекотінь, -
Він серце молитовним тросом
Пришвартував до вічних плит
І, бувши щирим ортодоксом,
Забрав п’янкі слова у скит.

Прийшла зима. Кохає досі,
Кохає… Вже митрополит.

* * *
Не встиг бутон розкрити пелюстки,
Коли з тобою вперше цілувалась,
Як зла бур’ян сухий пустив ростки;
Й не до добра це – зразу догадалась.
Пір року зміну знаю, бо з села
Я родом; то ж, як і батьки бувало,
Кажу, вдихнувши холод: “Без тепла
Все, що на грядці у цю ніч, – пропало.”
І все ж надія ще жила в мені,
Що більш погожим виявиться літо,
Й пізніш прийдуть осінні хмурі дні,
Й весняний збиток буде пережито.
Й кажу тобі це, як уже мороз
Торкнувсь брутально виноградних лоз.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Even in the moment of our earliest kiss,
When sighed the straitened bud into the flower,
Sat the dry seed of most unwelcome this;
And that I knew, though not the day and hour.
Too season-wise am I, being country-bred,
To tilt at autumn or defy the frost:
Snuffing the chill even as my fathers did,
I say with them, "What's out tonight is lost."
I only hoped, with the mild hope of all
Who watch the leaf take shape upon the tree,
A fairer summer and a later fall
Than in these parts a man is apt to see,
And sunny clusters ripened for the wine:
I tell you this across the blackened vine.

* * *
Любове, ти колючкою мені
Вп’ялась у серце й ледь не погубила;
Й траву, що в ній лежала в напівсні,
Й так мокру від дощу, слізьми кропила,
Як сутінки зміняла млиста ніч,
А тій – похмурий ранок йшов на зміну,
Та небо все ясніло зусібіч,
Й вернуло дню вже метушню пташину.
Колючко ніжна, пристрасте, якби ж
Тоді я знала, яку серцю муку
Несе твій гострий і безжальний ніж,
Як розставання множить в нім розпуку, –
О, я не бігла б так на того клич,
Хто чи й любив мене – в ту навіть ніч!

Edna St. Vincent Millay
* * *
Sweet love, sweet thorn, when lightly to my heart
I took your thrust, whereby I since am slain,
And lie disheveled in the grass apart,
A sodden thing bedrenched by tears and rain,
While rainy evening drips to misty night,
And misty night to cloudy morning clears,
And clouds disperse across the gathering light,
And birds grow noisy, and the sun appears —
Had I bethought me then, sweet love, sweet thorn,
How sharp an anguish even at the best,
When all's requited and the future's sworn,
The happy hour can leave within the breast,
I had not so come running at the call
Of one who loves me little, if at all.

Помолюся за вас, мої рідні матусю і тату,
Помолюся за те, щоби ви іще довго жили.
Було прикрощів так у житті вашім, знаю, багато,
Та усі негаразди ви разом здолати змогли.

Як малі ластівки, будували свою власну хатку,
Годували двох доньок, ростили, давали знання.
Дочекалися внучок, і навіть одне правнучатко
Своїм сміхом дзвінким вашу старість тепер звеселя.

Пережиті роки осідають, як попіл на скроні,
Ще й хвороби обсіли, як сови високу сосну.
Я дивлюся на вас, на пошерхлі від часу долоні,
І не можу спинити сльозу трепетливо-ясну.

Ці долоні колись мені бант заплітали у коси,
Ваша мудрість і різка учили по правдоньці жить.
У надії на краще пройшли сімдесят треті роси,
Хоч для вас були всі вони, як передранішня мить.

Мамо! Тату! Рідненькі! Ви Ангели Неба довічні!
Хай Господь посилає вам сонечко ніжне Своє,
Не тривожать нехай страхітливі вас сни опівнічні,
Хай ще довгі літа вам зозуля в садку накує!

11.07.2012р.

Натерлося вушко.
Хмаринка подушки
Торкнулася ніжно.
Я плачу-кричу…

У янгола крила –
Як ніченька біла,
Легкі. Їх забути
Не можу ніяк.

А ще пам’ятаю
Поезію раю
Сумні очі Бога
Ворота у світ…

І ті перші сльози
Тримати не в змозі
Незатишок тисне
Учили – мине…

А рученьки мами
Прості телеграми
(Подяки у небо)
Обіймами шлють

Сяє місяць - око ночі
над висотками міськими...
Крає, мучить душу злочин -
надто аж правдиві рими...
У стовпі густого диму
як не задихнутись зараз?
Не горіти б почуттями...
Образи і тропи - кара?
Ні... Та слово - до нестями
рветься. Й цензор не догляне.
Тоне з викриком беззвучним
незбережене мовчання,
зістрибнуло, як із кручі...
У "WordPad". Немає грані.
Шлейф з рядків. Немов востаннє.
Дикий дотик ночі - згуба?
Душу па думок стоптали.
Рід цей час від часу любить
суєту важкого балу.
Просто бути їм замало...
І рядки спадають з серця,
мов тканина на підлогу.
В розумі - безжальні реци.
Б'ється річка об пороги...
Та чи жити їй без того?

(2012 р.)

Стала редко писать, еще реже, быть может, чем плакать, и
заколдованной всаднице твой поцелуй не помог.
А опушками тиши блуждает стреноженный папоротник
И лелеет цветок. Но ему безразличен итог

наших жизненных вех, с инкрустацией - черными вишнями,
наших тайных надежд - тонкострунных на слух веретен.
У него есть свой дом (голосами он птичьими вышитый)
и простой оберег от беды - полотняный катрен.

Околотки – не кара, а кара - дороги проторены,
где ходить не за труд, где не топит мечту полынья
из сомнений. Меня только звезды, что были подарены,
во всенощный полет, будто буквицы, кличут, но я

стала редко писать, еще реже, быть может, чем плакать. А
вдохновений извозчик как есть всё хранит для меня:
в чаще слова - его, без узды цветоносный мой папоротник,
на словесных лугах - скакуна с гривой цвета огня.


2012

Зізнаюсь: гадав я донедавна,
Що рай далеко. Десь там, на Небесах.
Здається, так задумував і Мікельанджело,
Коли у піднебессі Сикстинської капели
Творив своє «Вигнання з раю».
Та ось Рамбам напоумив мене
Уважніше перечитать Книгу Буття.
І що ж виходить?
Адам, що з пороху земного створений,
Жив у саду, насадженому Господом на сході.
Оце і був той рай, з якого річка витікала
І розливалась на чотири боки.
Якби не змій, що спокусив праматір нашу Єву,
Не була б проклята Земля.
В поті чола не добували б ми хліб насущний.
Адам і Єва вигнані були з раю.
Але ж він так і лишився на Землі...
Відкриє у майбутнім, як запевня Рамбам,
Господь той легендарний рай-сад
Не тільки тим, хто удостоївся його по смерті,
А й тим, хто праведно живе на світі цьому.
Незнані дерева і квіти, цілющі аромати,
Спів дивовижних птахів зроблять людину
Воістину щасливою...
І не дуже-то й багато для цього слід зробити:
Жить повсякчас за приписом Господнім.
-----------------
Рамбам (акронім від словосполучення: рабейну Моше бен Маймон) – 1135-1204. Один з найбільших раввіністичних авторитетів, філософ, лікар, уславлений вчений післяталмудичної епохи. Докладніше про це можна дізнатись з книги: Рамбам «Сборник трудов». Иерусалим, «Шамир», 5765 (2004).

Я ранок
нарікаю Вашим іменем
і Він мені
дарує сонце знов.
Моя любов
у грозах перевірена:
я вірю Вам
і тексти молитов
складаю, щоб не тліли,
а горіли ми.

Найбільше я б не хотіла бути рибою –
Мовчати і у мовчанні знаходити спокій..
Кроки…
У тиші по осені чути далеко,
Але не тим, кому треба чути.
Найбільше я б не хотіла бути овочем –
Варитися в окропі власного тіла
З білим польовим буряком…
Солодким як твоя брехня
Яку п’ю із кавою.
А слухаючи тебе, не хотілося б бути
Взагалі,
і десь навіть поруч тебе,
аби не втратити
своєї осені,
яка ось-ось зачне кружляти
у вальсі…

Все сказано… Чого ж іще чекати?..
Зашторено віконця почуттів…
Та спомини вовтузяться завзято
і манять у полон минулих днів.

Коли чуття ще не були стриножені
й серця злітали у блаженний рай, –
слова мовчали, ніби заворожені,
аж доки дочекалися: «Прощай…».

Вже інша виграє йому сопілкою
у прохолоді соковитих трав.
А та – колишня – зостається жінкою,
якій «кохаю» так і не сказав…

Все сказано?.. Чого ж іще чекати?..
Гірчить полин невимовлених слів?..
Лише в душі відлунюють сонати
про те, чого сказати не посмів…


2012

Неслухняний в мене м'ячик -
Де захоче, там і скаче.
Невгамовний м'ячик дуже:
То закотиться в калюжу,
То дивлюся - непосида
На газоні у сусіда,
А як дзенькне близько шибка -
Утікає дуже швидко,
Ну а раз як розкрутився -
Аж на дереві спинився!
Сварять же мене даремно:
- І коли ти будеш чемний?
Я і чемний, а це значить,
Що картати треба... м'ячик!
30.07.12

Нав’язані проблеми,
Надумані бар’єри...
За крок до передмістя –
Розірвані шпалери.
Уїдливо неспокій
В шпарину зазирає.
У горах прудконогий
Біжить світанок плаєм...

Як щастя сходить сонце –
Засвічує покої.
Затамували подих –
Нас у палаці двоє.
За пазухою струни
Ридають у мовчанні
І дух міщанства кволо
Вигадує питання.

Під променем світлини
Беззубого дитинства
Йде суєта у прірву
Без болю і презирства.
І хай снує капкани,
Чорніють хмари-теми:
Надумані бар’єри
Нав’язані проблеми...

В переполненный, в сытый туфтой високосный год
Бабы родят детей и колосья взойдут опять,
И Шойгу напоследок Россию от бед спасёт,
И влюблённые будут, как прежде, мосты встречать.

Пожелал поднести хоть какой-то подарок мне
Полуостров ненастоящих, смурных берёз.
И, дождавшись тепла по вот этой смешной весне,
Зацвело всё единым махом и невсерьёз.

Невеликая радость, но и не большая грусть -
Перешейками привязавшийся материк.
Жить, вокруг него окопавшийся, не боюсь,
И пространству, и обществу в целом равновелик.

Понадеюсь слегка я на лучшие времена,
Потружусь над созданием нематериальных благ.
А потом я, усталый, пойду Украину на...
И она, и она - этот встречный архипелаг.

2012

Невтримна радість... Ось вона, в мені -
Музичні крила випростала гінко,
Рве піднебесся, стелиться барвінком,
І квітне, й пахне, і співає дзвінко
(Байдуже, серед лугу чи стерні...).
А ти - призвідниця, кохана українко!

В твоєму слові, жесті і ході -
Величний гімн жіночності і вроди.
Нема у світі більше насолоди,
Ніж радість ця. І їй натхненні оди
Мужі писали, зрілі й молоді.
І славили це почуття народи.

В мені воно буяє, як весна,
І все довкола перед ним безсиле.
Когось, напевно, вірністю бісило...
А як прийшло, магічно оросило:
Й у серці - дивовижна новизна
І струм космічний, і відважна сила...

31.07.2012

Залишаюсь назовсім. Якось вбого пройшла весна.
Не надихалась літом, злякавшись його прозовості.
Три зупинки на осінь, а на мрію хоча б одна.
Зачиняю всі двері. Граю у шахи із совістю.
І якось воно пусто. Чашу відчаю гордо п'ю.
І якось воно сіро, або сиро й нестерпно рано.
Відпускаю птахів. З головою вдаряюсь у блюз.
І караюся болем голим там, де звучить сопрано.

Це дійсно щось...
Що варте того
Аби з’явитися на світ.
Плід дивовижний,
Це цар-слово,
Що глибини спливає літ.
Не дивиться тут ні на кого,
Ні перед ким не впаде ниць.
Бо в ньому світле,
Княже в ньому,
Слов’янська доблесть, Божа міць.
Не зупинися ж ...
Зріла мово!
Сердець знедолених торкнись.
І не зречися
Шляху цього.
Відкривши істинне – вершись!
Це дійсно щось...
Що варте того,
Аби з’явитися на світ.
Аби збудити нас з мирського,
Щоб ми здійняли очі ввись..

Не зволікай, прошу,не загуби!!!
Кохай її сьогодні до нестями.
Шалену пристрасть радості сльозами
Омий, нектар любові пригуби.

Реанімуй змарновані хвилини,
Що cклалися цеглинками в стіну,
Яку жорстоку сплачену ціну
Твоєї незбагненної провини…

На капищі щасливих не буває…
Молитвою кохання освяти.
Любов без меж усі гріхи простить.
Зійшла зоря, минула ніч, світає…

Не зволікай, прошу, не відпускай…

З присмаку хмелю і солоду.
Очі і брови – стерто…
Скверни, вогню, золота –
коротко, мертво.
Зойками безберегими
піниш мене, славиш…
Люто душити стегнами –
нищить, бавитись.
Горло, мов гирло – повінню!
В повені, дурнику, втонеш…
Ти такий мій, ти – зломлений
лоном.

Східцями вгору… Вдихну нерухоме повітря.
День зачаївся і тихо назовні один,
Поки огляну минулого часу пюпітри,
Поки занурюсь у цю не-зворотність годин.
Хто ж тут горіхи? Та ну його! Вже полетіли -
Глухо тріскочуть, старезний пригадують ритм,
Б’ються об церу газет-партитур пожовтілу,
Падають-падають в пилу старий оксамит.
Раптом стихають. І тільки батутою промінь
Лине та губиться поміж засушених трав.
Східцями вниз утікаю в теперішній гомін,
Поки його той пригнічений спокій не вкрав.
2012

А щастя вирина з нікуди,
якщо тебе кохає-любить,
воно ізрання на сторожі,
планує день тобі погожий,
ховає недруга подалі,
бере на себе всі печалі,
змиває з неба колір жАлю -
і день яскрава акварель.

Та це не ніжний менестрель,
що утішає безтурботно:
його немає, де скорботно
жаліються на відворотнє,
із року в рік і день-у- день,
то ж змінить тон своїх пісень,
і не питай, чому, чому,
ти сам сховав його в пітьму…

А день, прикрашений в коралі,
воно сховає без моралі...

За вікнами повзе кудлатий вечір...
Дражливі тіні никнуть на траві.
Пакує день у скриню наспіх речі -
Великі клякси світла... і малі.

Вже й місяць-сторож мітлами махає -
Зганяє зорі на Чумацький шлях,
Де карамелька сонця понад краєм
СолОдко тане в неба на губах...

На поле ночі скочується тиша.
Зомлілі роси дрехнуть під листком.
Фіранку серця лагідно колише
Тремка наяда півпрозорим сном...
(1.08.12)