В прочинені вікна застрибує зайчик:
- Я літо, я сонця крилатий вокальчик!
- Нехай вже окрайчик серпневої спеки,
Та ти прилетів до моєї смереки!
- Я часто сидів, заглядав за фіранки,
А ти десь ховалась із ранку до ранку.
- Боюся, небесний, ти сонце колюче,
То ласку посієш, то вдариш болюче.
- Я сонця ласкава привітна хвилина!
-Ну, вибач, коханий, привітно-перлинний…
- Я завтра ще зночі лишусь у смереці?
- З тобою, мій любий, радітиму й спеці…

16.08. 2012.

на дотик - досвіду замало…
на смак - знайомились в дитинстві…
на слух - бабуня ще співала…
а навіч - кетяг із намиста…
о льоле-світе, в чім причина?…
у тім, що я повітря п,ю?
у тім, що поруч я дитина
у колі "злоби" і "люблю"?!
у тім,що ти палач і воїн,
а я всьо-навсього перон?
ти - на китах… і там їх троє
а в мене знак,
і не
"зерро"
у тім, що я "позачерговий"
на фарш, на голод, на біду?…
разів із десять хай фіговий,
у стійло сам, а вмри, іду?
ви помиляєтесь, любязний…
мій слід розвіявся до вас
а що душа у тіло влазить -
так це щоб кров не скисла..
пас

2012.

"Чи ти гарно кохалась до сну, Дездемоно!?" -
не питатиму я: не ревнивий я звір.
Мо', діждусь на Джоконди усміхнену втому,
як візьмуся писати свій вірш про... мундир.

О, мундир мій "Адам" не виходить із моди,
тільки честь амуніції вже не без втрат.
Загляда за диван поетеса нагоди
і інтимний конспект пише задля дебат.

Ерогенну знайде і увічнює зону,
навіть там, де Шварценеггер - металолом.
Ворошилівський Гентош з пістолем озону -
це ніщо в порівнянні з її гарпуном.

Оголошує бій сексуальним машинам,
еротичний склероз виліковує враз...
А навіщо тобі це, Ларисо!? Мужчина
загалом не ворожий для тебе ще клас.

16.08.2012

Літо відцвітає. Відцвітає літо...
Темні багряниці вже то тут, то там.
Тулять що є сили споважнілі віти
Плоду наливного пишнобокий храм.

Небо сивиною запліта волосся.
Благородний смуток ранки застила,
Де твоє кохання, що не відбуло́ся,
Ронить, як востаннє, ро́сяні слова...

І твоя надія со́лодко налита -
Тремом яблуневим на п’янких устах...
Де хмарин осінніх пустотлива сви́та
Сонячно блукає в бабиних житах -

Відцвітає літо. Літо відцвітає...
На платині лісу - золотавий шов.
Там тебе чекає, може, ще й чекає
Сіроока мрія - ластівка-любов...
(15.07.12)

Сливи
у кольорі
як чорнувато-сині
присмак
гіркучий
і як на лихо
посеред літа
глянуть дими
невинними
що зарано
чекають на втіху…

Ранки приємні
ніжаться у простирадлах
і любов
як сльоза на обличчі...
як освідчення
що у конверті приватні
із різницею
до класичного…

наче розмова –
чужа
кардинально-інша
в сором уже
розповісти ночі…
я – закохалась
конвалією і віршем
що розкажуть
усе для охочих...

Знаєш…
а мені потрібна
варена кава…
ніч-бо така,
що і дня не стане…
я остання із літа
лишилася мавка...
А зоря…
хай іще
почекає…

серпень 2012

Зірвані полуниці,
наче святі блудниці,
вмиточервонолиці,
вас на варення гріх.

Годі кокетувати,
вас занесу до хати -
милого чарувати,
хай би Господь поміг.

Зірвані полуниці -
вірні мої помічниці.
Мите, час зупиниться, -
милий ступа на поріг.

12/07/2012

Моє натхнення-божевілля
П`єнке як кров твоє свавілля
Твій невломий аромат,
Яскравий блиск чужих помад,
А у пітьмі звучить крещендо
І повний кубок твій щоденно,
І доторк уст чужих хмільний
Мені здаволось, біль німий
Та лиш в ночі лунає крик
І зболений являвся лик
В обіймах тіні, лише тління
Моє бездумнеє падіння
З гори бездушного каміння
Горить спаплюжене коріння
Почуй, прошу, моє моління...
Це божевілля, божевілля.

Львів. 28.07.2012р.

А ближче до жовтня увесь опаде́ горіх.
Смарагдово-листяно я притулю́сь до тебе.
І байдуже краплі оті, з хворобливих стріх,
Коли ти і сонце, і вітер, й небо.
Коли ображаєш, цілуєш, мовчиш,
ретельно прасуєш для мене сорочку.
А вранці промінчиком в душу: "ти спиш?"
То "ніжнятком" кличеш, то "мій ангело́чку".
Все робиш зворушливо-ніжно-красиво,
Волієш вхилити для мене півсвіту.

І хай осені́є за вікнами літо. –
Я майже… щаслива.
2012

Жінки,як троянди,щоб всі розквітали,
Всіх жінок ,щоб мужчини любили й ласкали...
Кожна жінка,щоб мала чоловіка й діти
І в спальні у жінки завжди пахли квіти...
***
Я жінкам всім жіночого щастя бажаю,
Побажань всіх багато для них, я ще маю...
Добра доля, щоб була і було добре жити,
Бо без жінки не можна в цім світі прожити.
***
Жінки всі ,як квіти лиш тоді розквітають,
Коли добре мужчини всіх їх доглядають...
Як чоловік свою жінку буде доглядати,
Так жінка буде в нього і виглядати.
***
Всіх шануйте жінок і даруйте їм квіти,
Всіх цілуйте жінок і всіх треба любити...
Нехай жінка розтопиться в вашій любові,
Про любов говоріть їй при кожній розмові...
****
Тож будьте щасливі жінки всі на світі,
Нехай чоловіки вас люблять і діти,
Нехай квіти приносять і ніжно цілують,
Бо жінки ніжні й милі і того вартують!
***
Всі жінки без любові прожити не можуть,
Всі вони цілуватись й любитися хочуть....
Тож любіть всіх жінок і цілуйте їх ніжно
І тоді в ваших сім"ях буде все білосніжно!!!

Я вип’ю тепло твого тіла
Хоч ми вже давно не боги.
Повіки підкреслено білі,
А в грудях по вінця жаги.

Цілунки тяжіють до шиї,
До вуст, до ключиць або скронь.
Метелики неполохливі
Летять на солодкий вогонь.

Збираю росу твоїх м’язів
Невтомно німим язиком.
Того, хто спустошив оазу,
Пустеля не візьме в полон.

Залиш завузловану ковдру,
Залиш кілька крапель на дні.
Тепер ти для мене беззбройна.
Залиш мене. На самоті.


15.08.2012.

Любов прийде - не хвилюйся
І до любові не готуйся.
Вона сама прийде до тебе
І пригорне тебе до себе.

Любов, як киця дуже хитра,
То зла буває, то привітна.
Ти просто чекай і посміхайся,
Коли прийде любов - КОХАЙСЯ!

Любов - це дуже хитра штука,
Важка й не пройдена наука.
Любов нам роги наставляє,
І смуток в серці залишає.

Цілує всіх, та обнімає,
Та радості нам добавляє.
Але на це ви не зважайте,
Коли прийде любов - кохайте.

Кохання душу звеселяє,
А інколи і сльози має...
Кохання пестить,обнімає,
Тих хто міцно так кохає.

Тож кохайтеся й любіть,
Душу й серце веселіть.
Любов - солома, серце - жар,
Одна хвилина і пожар...

Будьте кохані, та кохайте,
У коханні меж не знайте!
Нехай любов взаємна буде,
Кохайтесь міцно завжди люди!

О сиві дні, о моторошні дні,
мотуззя жнив і спраглі рукомесла…
Та стільки б не відміряно мені –
за тебе не молитимуся, сестро.

Іди собі. Поза горою – млин.
Вода там чиста і мірошник юний.
До вуст його, гіркавих, як полин
злітаються оскаженілі луни.

У нього ніч із рукава тече.
Його обійми хижі та маркітні.
То для його скуйовджених ночей
розврунились твої зелені віти.

Іди собі. Не згадуй. Не дивись,
як я живу, як я отут дурію.
У воду падай! Підлітай увись!
Рибиною шугай у чорториї!

Коли ж тебе у негідь, у грозу
уже зчорнілу, знищену, замерзлу
мені повз хату в санях повезуть,
то я й услід не подивлюся, сестро…

Личко, личко твоє – як бог.
Пеленою світанок горне.
Білі-білі твої долоні.
Ми на небі і ми удвох
А зоря – як меди у спас.
Ти – спасіння моє коханням.
Сонце високо в небі стане,
Та сьогодні це не для нас…
Личко, личко люблю твоє
І цілую вуста півсонні.
Хай ця мить, це п’янке сьогодні
На віки, на віки стає….

Всіх тих, хто в Україні рідну мову не знає,
Українцями їх називати,- дозволу немає.
Бо вже ріднішого не буде ніж мама і мова,
Яка навчила всіх дітей співучого слова!

Як мову батьків українець не схоче любити,
То в Україні йому буде вже соромно жити.
Рідну мову не любити,– те ж саме, що маму,
Всю обчорнити, принизити, та кинути у яму.

Мова з мами молоком всім нам передалася.
В нас якою була мова, така й залишилася.
Українська мова була, є, та завжди буде,
Та кожний щирий українець її не забуде.

Як рідну маму вже ніким не можна замінити,
Так не можна солов'їну свою мову не любити.
Любіть щиро батьків, дітей, квітучу КРАЇНУ!
ПИШАЙТЕСЯ УКРАЇНЦІ, ЗА МОВУ, НАЦІЮ І УКРАЇНУ!!

Наша славна Україна не вмре ніколи, не загине!
Наше слово Українське, нехай далеко дуже лине!
Єднаймося всі, Українці - схід і захід нині разом!
Зберегти мову українську, зможемо тільки разом.

Ми УКРАЇНЦІ усі горді!- Ми розумні й працьовиті!
Нашу націю українців поважають всі на світі!
Разом йдімо всі до цілі і тримаймось міцно разом!
Тоді краще стане жити, всім українцям також зразу.

Не біймося казати правду, бо правда сильніша за зло!
Єднаймося, УКРАЇНЦІ!–– Всім разом нам, щоб повезло!
Живім дружно, УКРАЇНЦІ!– Збережімо мову і знання!
Дружімо зі всіма на світі!–Сміх - продовжує життя!

Тримаймося усі за руки,- візьмімо в кільце КРАЇНУ!
Та докажімо, що любимо мову нашу й УКРАЇНУ!
Наше слово українське, теж нехай далеко лине!
Наша мова й Україна не вмре ніколи, не загине!

Нам українська мова рідна, вона у нас найкраща,
Ми мову батьків і свою мову, не проміняємо нізащо.
Скажімо гордо українцям, та всій нині УКРАЇНІ:
-СЛАВА ВСІМ НАШИМ ГЕРОЯМ! СЛАВА НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ!!

Українська наша мова не вмре, не загине!
Українське наше слово нехай далеко лине!
Бережіть, українці, українську рідну мову,
Бережіть, українці, українське наше слово.

Не зраджуйте Україні, та українській мові,
Встаньте дружно всі за неї і будьте готові,
Стати грудьми за Україну! Про мову згадайте,
Нікому неньку Україну й мову не віддайте!

Ще наші діди, та прадіди нею розмовляли.
Тож просимо, українців, щоб мову відстояли.
Щоб не соромно було нам, всім на світі жити.
Українську мову любимо, будемо дорожити.

Бо Україна в нас одна,– нам Україна мила!
Єднаймося схід і захід, бУдемо велика сила!
Всі приїзджайте, українці нині з за кордону,
Допомогти відстояти українську рідну мову.

Наша мова українська не вмре, не загине!
Слово наше українське нехай далеко лине!
Всі радіймо, що живемо в чудовій країні!
Крикнемо дружньо, українці: - СЛАВА УКРАЇНІ!!!

Давно, в седые времена… когда-то,
Мой предок научился все считать:
Вот горка из камней – есть наше стадо…
Так появилась цифра, скажем, пять.

Как сочетанье цифр, образовались числа,
Утратив все… – привязку изначальную,
И став абстракцией, лишенной смысла,
Играют значимую роль, порой печальную.

Ноль – есть доверие, наивность,
В колоде Таро – это просто «Шут».
И если всюду – радость и искристость,
Удача и успех тебя найдут.

А в цифре единица сила скрыта,
Самонадеянность, характер, интеллект.
Победа замаячила… добыта –
Результативным будет всяк проект.

Вот двойка в окружении любви.
В ней романтичность, женское начало,
Возможность компромисс найти,
Но внешне все пассивно, даже вяло.

Семерка – сколько магии в числе.
В ней скрыты совершенство, радость.
Семь дней Творения звучат во мне,
А также тайна, гармоничность, святость.

Тринадцать – это ведьмы, колдовство,
Мол, несчастливое число, злодейству служит.
Но многим – это сказка, волшебство,
Особый колорит… с надеждой дружит.

В чем магия числа?.. Не слышу.
Да и зачем все это нужно богу?..
Но сплюнул трижды я через плечо, ведь вижу,
Как черный кот перебежал дорогу.

* * *
Створи найкращу пісню – СУВЕРЕНІТЕТ,
Якщо ти українець, ти в душі поет.
Співай, де хочеш соло, маєш пієтет, –
І знай, що смерть для нього – твій нейтралітет.

Заховатись у цьому місті, як у плетеній рукавичці,
Де каміння дихає тепло, де у квітів – дівоча пам'ять,
Простирадла вогкі та білі, дивна мова чужа, гортанна,
Голубі голуби збирають хліб любові – увесь, до крихти...
Чорні кірхи стримлять у небо, ще півкроку – прохромлять хмари,
Колір шкіри жінок тутешніх – мокачіно і крапля рому,
Ні за домом не сумувати, ні листів не писати – пощо?
Тільки вітер, і тільки площа, і рибини ручні під мостом...
Умоститись у цьому місті, як на бабциному фотелі,
Там, де ангел тримає стелю, відганяє лихих горгулій,
У гербарій збирати листя, набивати чергові ґулі,
І півпошепки «гулі-гулі», і півподихом «моє серце»...
Дочекатись зими вогкої, з моря запах солодкий твані,
і герані приспались снігом, і у віршах – як грудки - коми,
Заховатись у цій любові_бомбосховищі_як_востаннє,
Мокра чайка на чорний камінь кине пір'ячко невагоме...

Я закохалася у місто.
Там людно так, але не тісно,
Там дощ летить, а ти щасливий,
І холод дивно й ніжно гріє…

Я закохалася в минуле,
Його дбайливо загорнули
І зберігали до пори…
А ти захочеш – не пройти,
Не оминути. Бо краса
Навколо тебе і гука:
Я кава й ніжний шоколад,
Я Опера і водоспад,
Церкви, собори іікони.
І Дух Соборності коронний.

Так полюбила ніжно Лева.
Коханка з півдня я липнева…

15.08.2012.

1.
Та ніч була із шоколадним присмаком.
Руно бажання гаптувала грація.
Який бардак!.. Куняє день невиспаний,
Забризкані шампанським декорації.

2.
Це знову Ви? Нарешті повернулися!
Ну як гастролі по світах зашторених?
Ой, ми ж «ти»! Дощем сплакнула вулиця…
Ну що, тоді на брудершафт? Повторимо?

3.
Твоє життя – сценарій злого генія.
Моє – кораблик у тісному плаванні…
Залишилось фальшивити комедії,
Збирати по думках жертовні камені.

4.
Хоча, давай не будемо лукавити,
Не думати про те, що скажуть критики,
Врятуємо цей день гіркою кавою,
І знов пірнемо у безумні витоки…

5.
У мармурі застигли всі філософи,
І не рятують мудрими порадами.
Привалена душа облуди стосами,
Земні ж вистави перетерті правдою.

6.
Ні-ні! – мовчи! Не рви пітьму прологами.
Твої уста здаються майоранами.
Ти молишся спокусі, наче богові,
Очима кличеш в море затуманене…

7.
Ти – адвокат п’яниць і марнотратників,
Розпусник і творець шляхетних проступків.
Записуєш на незгорілих клаптиках
Уривки заримованого досвіду.

8.
Твій німб шаленим місяцем золочений,
Я не боюся. Ми ж давно союзники.
В тобі побачу тільки те, що хочу я…
Для інших залишайся ти розпусником.

9.
Так можемо лиш ми… Крізь сльози тішитись.
Ми вміємо жаліти всіх без винятку,
У милосерді співчувати грішникам,
І плакати над жертвами безвинними.

10.
Давай разом писати цю історію,
Не клястись, не чекати, і не вірити,
А просто бути цим натхненням хворими,
А просто грати, як лиш ми уміємо…

У купальському тумані
танцює сивий чоловік.
Колись було: довіку рідний;
тепер – чужий повік.
Все прощено, усе забуто.
Червона ружа відцвіла.
І тільки хтось ридає в лузі,
і котиться луна вдовж Псла.

2012

Тут навіть і море Європою диха.
Не тільки чужинці. А з ними - і я.
Немає амбре пострадянського лиха,
Що труїть народ, мов ядуча змія.
Одвічна місцева духовність і втіха
На землях Іспанії щедро буя.
За ними і сонцем сюди я приїхав,
Та швидко минає відпустка моя.
Кінчається й віза. Вона коротенька,
І євровалюти тижневий запас.
Монет у кишені лишилася жменька -
На хлібну дієту без пива й ковбас.
Вертатимусь я... Дочекається ненька.
В колісну валізу складаю якраз
Іспанські ковбаси, хамони та вина,
Корейські смартфони, французькі сири.
В неділю зустріне вона, Україна.
Чому я жалкую? Піди добери.

(2012)

(2016)

Моє ти миленьке дівча,
Іще не зіпсоване світом,
Радієш від пахощів квітів,
І вмієш іще пробачать,
Хотілось тебе захистить,
Підкласти у захист долоні,
Нехай ми не добре знайомі,
Та то несуттєво, вбачай
В моїх переспівах-рядках
Сум вечора тихого, зорі,
І шепіт далекого моря,
І радість дівочих чекань,
Очікувань дива, повір,
Я теж була схожа на тебе,
І поглядом гладила небо,
Літала в думках поміж зір.
Тепер, певно, так не злечу,
Хіба що у сні їду в Канни,
Доріжка червона, тюльпани,
Моє ти маленьке дівча…

ушедшая праздность
дело ведь к ночи…
ты не спеши как всегда
видишь закат
собирающий клочья?…
кто-то упал - ерунда
вряд ли ответишь
глазами обычно
хватит грустить
мой рыжий кот
ты представляешь
если бы вечно
здесь нам безвыездно
жить?
такие вот мысли…
а как же иначе
снова дожди
Осени мрак
я не вернусь
ты еще плачешь?
значит в осаде
Родина
враг!

1999г.

Може, так починається осінь:
Спрагле літо, втомившись від спеки,
На поля, де зібрали покоси,
Побіжить проводжати лелеки?

А можливо, на всю зелень листя
Рудуваті розќидає барви?
Дощ рясний над садами зависне,
Аби їх відіпрати, та марно.

Ну, а може, як вітер щодуху
У гіллі затріпоче високо,
І попадають яблука глухо
В сухотрав'я, спливаючи соком?

Та буває, відчувши самотність,
Що у лінію долі злам вносить,
Усвідомиш життя незворотність
І збагнеш - починається осінь!

13.08.2012р.

Україна сумніша за всі мої вірші тепер.
Я, спустошений, також лежу, як моя батьківщина.
Їй ще гірш, як мені.
Звинувачую також себе ім’ям блудного сина.

Та коли мої вірші у тюрмах співають блатні
І на Раді Перунській волхви їх рокочуть мостиво,
Можна вмерти спокійно і світло сьогодні мені,
Мов сходити на пиво.

Можна в космос втікати...
А можна боротися тут –
З усіма, із собою, з погодою, модою, льосом.
Адже меч, а не мир, нам боги і пророки несуть.
Зирять зіроньки косо.

Кину виклик усім і усьому.
А далі – як в сні.
Головне, що у совісті меї нічна, але біла, сорочка.

Що Вкраїна?..
Весь Всесвіт із серцем у цій партизанській війні.
З точки виник і прагне у точку...

Не віддам на поталу
Стоголосим вітрам
Свою думку повсталу
І душі - не віддам!
Розтинаю тенета
Понадзляканих слів,
Що то є за поети,
Хто душею зотлів?
Слово в крицю булатну
Переплавлю в собі,
Щоб звучало віватно
В запальній боротьбі.
Страх незримих кайданів
Нам серця зупиняв,
Доки клекіт майданів
Волі клич не підняв.
Де зерно, де полова -
Розбереться народ.
Міць правдивого слова
Вище знаних чеснот.
Йду за словом високим,
Через терни, до зір.
Хай важкі будуть кроки,
Та не марні, повір!
2005р.

На обездоленій , збідованій землі
Свого ми щастя неутомні ковалі,
Допоки палахтить вогонь кохання
Резерви наші в ньому чималі.

15.08.12

* * *
Мене більш не кохай, божка любові
Відринь, якщо вона така гірка
Тобі вже, й прощавай на цьому слові;
Будь завжди юним – ось моя рука.
Сильніш в мені ця спрага – й вже навіки,
Хоч і пила; тобі ж, немов пісок
У рот, цілунок мій, як на повіки
Монетки дві, чи для долонь гвіздок.
Й кинь слово зліш, щоб розігнула спину,
Щоб застидилась сліз в прощальний час,
Бо як років стрій озвірілий стріну? –
Що не посмів би зачіпати нас,
Як з факелом під спів крокуєм в ногу;
Мені ж одній долати цю дорогу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Love me no more, now let the god depart,
If love be grown so bitter to your tongue!
Here is my hand; I bid you from my heart
Fare well, fare very well, be always young.
As for myself, mine was a deeper drouth:
I drank and thirsted still; but I surmise
My kisses now are sand against your mouth,
Teeth in your palm and pennies in your eyes.
Speak but one cruel word, to shame my tears;
Go, but in going, stiffen up my back
To meet the yelping of the mustering years —
Dim, trotting shapes that seldom will attack
Two with a light who match their steps and sing:
To one alone and lost, another thing.

* * *
Як з бігом часу раптом ти згадаєш,
Коли обсядуть сум, вагання, страх,
Й знайти від них спасіння зажадаєш
У мріях, насолодах, похвалах;
Коли зігнешся під скорбот вагою,
Як в осуд перейде колишня лесть, –
Згадай же, як гордилась я тобою
За мужність, благородство, розум, честь.
Не виграти зі смертю в грі змагання:
Й коли зітне її коса мене
Раніше, хай тобі моє кохання
Хоч крихту тої гордості верне:
Воскресне тоді в пам’яті саме
Й тебе ще вище над людьми здійме.

Edna St. Vincent Millay
* * *
If in the years to come you should recall,
When faint in heart or fallen on hungry days,
Or full of griefs and little if at all
From them distracted by delights or praise;
When failing powers or good opinion lost
Have bowed your neck, should you recall to mind
How of all men I honoured you the most,
Holding your noblest among mortal-kind:
Might not my love — although the curving blade
From whose wide mowing none may hope to hide,
Me long ago below the frosts had laid —
Restore you somewhat to your former pride?
Indeed I think this memory, even then,
Must raise you high among the run of men.

Так горіло у серці, та мусив мовчати тоді.
В круговерті великих і менших життєвих подій
Не помітив ні зраду спочатку, ні навіть листів.
Може, просто до того я вірити в це не хотів?
А, можливо, вона не діждалась мене із робот?
В круговерті своїх не важких, та рутинних, турбот,
У пелюшках по вуха, в борщах, у котлетах вона
Стала швидко чужою. І зрештою, чия вина?
Так горіло у серці, образа душила всього.
Але я не пробачив її. І себе, і того.

Ми всі душею запустіли,
Шукаючи чужі паї.
А поряд рясно уродили
Господні яблучка свої.

Свої! Не з Риму чи Китаю,
Хоч десь без глянцевих боків -
Плоди довіреного краю
Землі і неба від батьків.

Торкнись до яблучка губами.
Воно твоє з глибин віків,
Як твердість батька, ніжність мами,
Як смак дощів і колір злив.

Воно з душею твого роду,
З корінням вживленим в серця.
Як смисл дівочої природи
Вродилась смакота оця...

Не просячи чужого неба
Чи закордонної води,
Вродились яблучка для тебе.
Плодись і ти, як ці плоди.

Надвечір у зморшках ліній на міських долонях
бісером дрібним катаються маленькі ігри.
Супермаркет, метро, піцерія, кав’ярня,
суші-бар, нічний клуб, пересушений вітер
ТЦ, БЦ, вулиця, архітектура, ад-хок,
погляд, руки, футболки, коктейль, ліхтарі,
парки, листя, пейзажні алеї, там-там,
табли, струни, дарбука, колони і схили,
один, два, три, п’ять, десять, двадцять,
сто п’ять децибелів, шум, культ, обіцянка,
молитва, екстаз, медитація, йога, палітра,
і вікна, і вікна, і вікна, дзеркала, повіки,
асфальт лиже кеди, сміття, два контейнери,
рай, стіни, плата орендна, війна, монітори,
спиртне, хлібне, рибне, сухе, желатин, марципан,
завтра рано вставати, не спрямований вектор,
надія – на що? Бігти далі – навіщо? Усмішка,
похід, сміх, проблеми, зневіра, танцюймо!
читаймо! Кажімо! Ходімо! Фонтан, вода,
штучний фонтан – обман, диво і небо, і пам’ять,
але то інша гра, чи, хіба, ми так близько? –
спектакль на очах задля кайфу без змісту,
картини, перформанси, диски, касети, кіно,
анімація, залишок солі сухий із усього,
збираю із вікон в руках кубик Рубіка,
насипаю в лиск чорного чаю Землі цукор міста…

На схилі віку літо пишнокосе
недогорілим полум'ям живе,
літає листям, звільненим з дерев,
коли вже близько невблаганна осінь.

Хоч час від часу сплакує дощами
і скрикує... О, котра черга гроз!
Та ще не впало (хоч, на жаль, - ось-ось)
у шал вулкану, дикий та нещадний.

Не видно нам іще слідів багряних.
І холод ще тепло не заступив.
І не приповз осінній депресив.
А літо завтра ще на світ погляне...

(2012 р.)

Сумую за Вами, сумую...
У шибку постукує дощ.
То, певно, вже осінь мантрує -
З далеких вертається прощ.

І куриться ладаном обрій,
Туманно-змережена даль...
Габою пожовклих історій
На серці застигла печаль.

Канвою - тремке вишивання,
Де неба захмарена вись.
Мовчання, нестерпне мовчання!
Над вічністю день похиливсь

І дивиться в очі їй тужно -
Пригадує бу́ле, своє...
Сумую за Вами, мій друже,
А дощ за вікном ллє і ллє...
(13.08.12)

Ти просто була чужою.
І ранками повз поріг
Ходила в росі межою.
Я образ роки беріг.

Здається, було так ближче
В крамницю і до кумів.
Хіба не ходила в мжичку…
І ще – я тебе любив…

мне бы спеть в конце октавы
не задеть бы ручейка…
в ореоле мега-славы
быть умнее дурака
на пастуший звонкий голос
лечь свирелью… долей в такт
пригласить друзей на соло
не попав в страничку "факт"

отстранить печаль и горечь…
на твоих пожить устах
потеряться бы… а в прочем
все возможно после ста…
а сейчас бы гладью в плавни
в лес нехоженый тропой
и туманом… можно давним
лишь бы быть самим собой.
1999.

Такий холодний дощ
У розпал цього літа,
Протримається, кажуть,
Цілий тиждень…

А в мене – теплий борщ,
І можу я зігріти,
А на десерт –
Компот солодкий з вишень.

А ти не йдеш, чекаю,
Уже на балюстраді
Об'ява майорить,
А ти не бачиш.

І п’єш із кимось ти
Десь пообіді каву:
Запрошення моє
Вже ніц не значить.

Візьму й не наварю,
Візьму, й не наготую,
Бо все одно одна не буду їсти.

Думки летять, а я
Чаклую-не-чаклую
На кухні…борщ смачний
Кисне…

Повіяло осінню. В пам'яті сумно…
Накрапало в спогадах сірим дощем.
Я в синєє небо вдивляюсь бездумно,
Воно ж мовчки сіє в душі тихий щем…
Запахло печалями, вечірньо-серпневими,
Ніхто не посміє тривожить твій плач.
Ступаєш між сонними в парку деревами,
Що зле ти згадаєш, усе всім пробач.

яка різниця як я виглядаю
для кого мала би плекать красу
якщо вже вкотре мрію обрізаю
так як колись обрізала косу

така як є не королівна зроду
а мій портрет художник не писав
віддала покручам і долю й вроду
живу й за те вже вдячна небесам

13.08.2012

У серпневому серпанку,
Вдягнений у вишиванку,
З повним кошиком щедрот
Маковій стоїть на ґанку
З пиріжками, спозаранку,
З маком – дітям до сніданку,
З медом із бджолиних сот.
©

Пускався дощ. І я стою на ганку…
А тінь моя забігла за дощі.
Пускався дощ –
Хтось глухо скрипнув клямкою…
А тут лиш дощ. Нікого! Ні душі.

Яка акустика! – гроза звучить органно…

«Запам’ятаю номер – не пиши»

А тінь – за горизонтом, як за гранню…
Душа моя втікає по дощі!

А я стою. Куди мені і звідки?!
Не знаю, чи по душу ще прийдеш?

З слізьми закрию втомлені повіки,
Бо тут лиш дощ! Нікого. Ні душі!

23.05.12 17.57

Я собі заварила літо –
Серпневе, гаряче. На кілька днів.

Я налила по вінця в цю весну світла –
І травень із неї пив…

П’янке буяння із яблунь цвіту…
О, ця настоянка із бузків!..

Я собі заварила літо…
Але страх знову мене спинив.

19.05.12 20.53

Просто так не бывает если
Ты говоришь мне: «ну как спала?»
Я тайком собираю вещи
Промолчу, ты же знаешь –
Даже так замотавшись за день
Не могу о тебе не думать.
Я рисую опять твою тень
В тёмной комнате чтобы не выдать.
Телефон отключаю, не жду звонка
Ведь нельзя: что ведь скажут, а что подумают…
Я держу телефон в руках
Вспоминаю номер, не набираю.
Много гордости мало смелости –
Что-то в этом балансе есть!
Я стояла уже над пропастью:
Пару дней не дышать не есть.
Я не знала, что не изменится.
Вот теперь встреч случайных ищем.
Это бред! Сумасшедшая! Мне не верится!
Но опять я тайком собираю вещи.

16.05.12 22.04

Капли дождя растворялись на хмуром окне прихожей…
Тени людей босиком проходили мимо.
Я слышу шаги – и каждый, как дрожь по коже.
Может быть, просто ты где-то с ними.
А я… Не сейчас! Подождут пусть дела неотложные!
Мне тяжело от того, что просто ни с кем помолчать.
Ах, да… Ну и вправду, не все так сложно…
Если бы я смогла по тебе не скучать..!
Просто так: взять, не ответить – без повода.
Не искать оправданий и глупых причин,
А потом – тихонько сползать от холода
По стеклу, как одна из слезин.
Я смогла б! Да… я сильная. Впрочем,
Что с того, если выкинуть сердце и грусть?
А почему только «и»? – Они не живут в одиночку.
Если сердце – то там где-то есть и грусть. Пусть…

Но, ведь человек бы не был человеком.
И Душа не была бы Душой.
Человек без Души – это просто библиотека!
«Я скучаю! Спеши!» -
Я приснюсь тебе, если ты спишь!

16.05.12 21.45

На фоні такого травня ти стоїш й мені сяєш сонцем.
На очах виступає Щастя - замилувалася на хвилинку.
Я за тебе щаслива душею - маєш добре і щире серце...
Я щоночі молюся про тебе, мій сину!

Ось впевнений крок на одвічній дорозі життя.
Ти вже скоро зустрінешся з Долею, знайдеш у ній себе
і зрозумієш це щастя, що в мене бринить на очах.
Ти все зможеш! Я вірю! І щоночі молюся про тебе!

На фоні такого травня ти стаєш на свій зоряний шлях.
Знай, Чорних дір поблиз нього Господь не допустить! -
в тебе янгол є - Мати, котра тримаючи тебе на руках,
ще на початку світу уже щоночі про тебе молилась.

12.05.12 14.59

Гроза вже десь близько.
Грозиться громами згори.

Вітер зірвався різко.
Обрій дощами болів.

Куди не подітись – дивно,
Навколо не затишок. Всюди…

Вітер зірвався сильний…
Сади вдихають озон на повні груди.

Стою і не знаю: чи йти?
Вперед по пам’яті – слизько.
Страшно – в омріяні щастям світи!

Не покидай мене на самоті… -
Он блискавка розсипає іскри.

І гроза дуже-дуже близько.

09.05.12 19.06

Я воюю сама з собою,
Але, поки що – зазнаю поразки…

Мені не можна – а я сумую
І потопаю в обов’язку пастці.

Треба жити. Забути. Якось.
Перемріяти. Переждать…

Не шукати знайомих обрисів,
Хоч і сьогодні не можу спать…

Треба вижити! Пам'ять – жалить
Тим, що мусило і не було.

Тільки ж травень – а сонце палить,
Немов це останнє його тепло!

Нескоренності нотка тремтить у голосі:
Могло б все бути, якби було…

А тепер – не живу – воюю сама з собою. Якось.
Стужу на дощах своїх губ тепло.

Королева – підданка королю!
Аби ж знав хто, чому заздрить.

Я до ночі воюю сама з собою -
Але поки що – зазнаю поразки…

Переборюю, БО ТРЕБА ТРИМАТИ МАРКУ!

07.05.12 22.52

Дихає вітер на повні груди…
Хиляться яблуні через тин.
А я скучила – це не проходить
І не піддається для змін.
Як же так? Скільки цвіту розвіяно
По дорогах, по наших життях...?
Але очі мої замріяно
Бачать щастя в твоїх очах.
Ходять зорі по небозводі…
Приходь – не шукай причини!
Бо я скучила – й це не пройде…
Не піддасться на жодні зміни.

06.05.12 23.22

Я ж якось-таки жила
Без тебе до щему в серці
І весна ще без нас цвіла
І статуї стояли у Греції
І світ весь стояв на місці
А не як зараз догори дном
А тепер ми неначе мости Венеції
Один одному хоча б сном

06.03.12 23.35