Зайшла до хати, де тепло буяло,
Де все хотілось завжди роздягтись,
Тепер лиш дрож, і якось темно стало,
Відкрию вікна!І двері ,геть, навстіж !

Впущу до хати запахи весняні,
Хай сиплеться проміння! Никне тінь!
За стіл засядуть,лиця осяяні-
Всі родичі, що дивляться зі стін.

Екзотичний лотос і духмяна груша
Не з Едему-саду лине ця спокуса...
А крадеться нишком із-за твого вушка
Ще вчора вдавала з себе Попелюшку...
Як плоди троянди – твої стиглі губи
Заморське «мохіто» з усміхом голублять
Дикої гарденії розкрилися ноти
Ти моя піонна, красуне, навпроти!
Фангапані подих, туфельки червлені
Оксіґен ковтаю на усі легені ...
Радість життя мого – gioia di vivere
Квітково-солодких парфумів химера
Підборами – в серце, втіху на рамена
Ти сьогодні Трої прекрасна Єлена!

твои колкости никогда не понимали моей робости.
к сожалению, они не были сестрами.
хотя бы троюродными. лишь знали о гордости
и зачастую перебарщивали с дозами.

мои острые приступы навязчивой ненужности
оказались парадоксально ненужными.
хотелось найти лишь каплю нежности,
оставаясь при этом всегда осторожными.

мои-твои неуверенность, неверность, нескромность,
недосказанность, недописанность, нелепость
взялись за руки и бросились в пропасть,
лишь бы мне к ним
не упасть.


08.05.2012

пародія

Казала мама – лягай зісподу,
тоді укусить за щічку муж.
А я щоразу лягаю збоку,
та муж кусатись чогось не дюж.

Разок кусне – і набік, до стінки,
так, наче стінка – найкращий друг.
Не зна, що значить укус для жінки,
у ньому змія прадавній дух.

Чогось і вовк не кусає ніжно,
а міг, куснувши, співать пісень.
А я до мужа під бік – всю ніжку:
та вже доїж, не лежи, мов пень.

Не вий на місяць щербатий, вовче,
я дочекалась на другий кусь.
Співа мужчина на нашім ложі,
і я співаю, коли спить муж.

08.05.2012

"Ти нарікав мені щодня,
Що часу на життя немає,
Що все буденне- маячня,
І, що душа твоя літає.

Із снів вертатися не хочеш,
Мандруєш поміж двох світів.
А привід долю напророчив,
І ти шукаєш решту слів...

У тебе мозок закипає:
Як пюдство врятувать від страти.
Агонія тебе з"їдає-
Навіщо сили марнувати?

А можна про "кінець" забути?
Згадати, що любов існує?
Що є між всіх і добрі люди?
Що нам усім тепла бракує?-

Добробуд привести до ладу,
Думки зцілити покаянням...
Затвердити місцеву владу
Та відновить свої бажання!

І жити всім на радість Божу
Святим наповненним життям
Без замахів на суть ворожу,
Із світлим плином майбуття!"

на моїй кухні зовсім не вистачає місця -
вона переповнена пустими філіжанками
(хоча, які ж вони пусті, туди його трясця?
кавова гуща осіла чорнильними плямами)

моя ванільно-рожева потаємна кімнатка
завалена новими непрочитаними книгами
та все тими ж пустими горнятками
я ж вічний Бальзак - кавую лиш літрами

тут немає місця ні для чого святого
(окрім тих же свіжо-пахучих книг)
сюди не внесеш вже нічого нового,
тепер це лиш місце кофеїнових примх

моя простора ванна кімната кольору беж
не терпить у собі зайвих щіток зубних -
попри наявність міцних просторових меж
проникає так стрімко присутність чужих

моя привітна неприбрана кухня
колекціонує той осівший на чашках осад;
моє спустошено-повне тіло дурня
саме перетворюється в кавовий посуд

для татуювань на моєму посуді-тілі
також не знайдеться вільне місце -
зовсім не переслідуючи такі цілі,
набив партак. величиною з серце.


08.05.2012

Ты откусил меня только скраю,
Обнял рукой за один бочок!
Я знаю все...и совсем не знаю...
Но, если знаю, тогда - молчок!

Слово ТЕБЕ- ты,ведь, мой мужчина.
Ты- запевай, а я- подпою.
Чтобы любить, не нужна причина-
Нужно себя ощутить в РАЮ!

Алкоголизм - болезнь души,
А душу вылечить непросто...
И независимо от роста,
Болеют ею алкаши.

Причины разные бывают.
Но главная причина в том,
Что не контачит хворь с умом -
И все от этого страдают.

Ведь пьяный не бывает умным,
А умный не захочет пить,
Чтоб горе в водке потопить,
Без повода казаться шумным.

Ведь только "сереньким" людишкам
Жизнь кажется ужасно хмурой:
Все в ней зависит от натуры
И от количества умишка.

И нужно быть отпетой дурой,
Чтоб стать сестрою милосердия,
Всю жизнь прикладывать усердия
В борьбе с испорченной натурой!

Ведь жизнь прекрасна и чудесна,
Когда в ней чистые порывы,
А не эмоций пьяных взрывы -
Простая истина известна!!!

Ой на горі два дубки...
З пісні


Підтоптана ластата поетеса
Заманює Максима під поліг…
А меценат жонатий...
Макс Телесик
„По доброті душевній” допоміг!

Горпина розцвіла, поцілувала...
Багач дав кошти аж на вісім книг!
О, як вона інтимно промовляла
У передачі про родючість нив...
Читала диптих «Одаліска Макса»,
Кусала недостиглі колоски...
Вона не поведе його до РАГСу:
Багач - навтьоки полем, за дубки!

Її листи волають про Кохання,
А меценат стійкий – анічичирк!
Плекає огирів у білій стайні,
В його сімействі – пошанівок, мир...

Я співчуваю Сажотрус Горпині.
Купила їй духи, рододендрон…
Жалію спонсора пухку дружину:
Едіт лякає зойком телефон.
Селянка у містечко посилала
Старого свекра!
Повернувся дід.
Возив Горпині коропця, шмат сала...
„Не погашу ВОГОНЬ!” – привіз одвіт.

– Жадана жінка – то… підхмарна вежа…–
Cміється срібновусий дід Панас.

Горпино, схаменіться! Вашу стежку,
Вже оминають нявки, я, пегас...


2007-2012

Я пишУ, хоч серце каже: пИшу
І диктує вкотре свій мотив.
Знов зумів я упіймати тишу,
Ні гроша за це не заплатив.

Я пишу, чомусь все ближче – пИшу.
Суті цей не змінює значок.
Бо і так і так біліють вишні,
Так чи так все світить світлячок.

Я пишу, пишу і просто пИшу…
(Ніби півні чубляться слова.)
Йовнотанка листячко колише,
Закрутилась трішки голова.

Я пишу, але сьогодні – пИшу,
Цензор тут поріже пів-строфи.
Навіть як рядок без коми лишу,
Процензурить: то катастрофИ.

6 травня 2012

Життя моє – пустеля безнадії!..
Заплутались початки і кінці
Невтішних мрій із болем ностальгії,
Як сльози смутку й сміху на щоці.
Життя моє – розгойдане літами, -
Проймаєш тіло дрожем до кісток,
Коли спиняєш погляд вже на ямі,
А не підводиш зір мій до зірок.
Життя моє, благаю – не затримуйсь
В обіймах порожнечі й гіркоти!
Якщо іще сумую я за чимось,
То справа в тім, що далі треба йти…
06.05.12

(пародія)

Ти мене не зґвалтував,
Навіть і не спробував…
Голосно репетував
Біля ліжка скромного.

Я надіялася ще,
Ти ж накрився плинністю,
Як тореадор плащем –
Синьою невинністю…

Ця невинність з тебе пре,
А мене це мучить.
Я дивлюся, а вона
Вже штани стовбурчить…

Ніби все у тебе є,
Ніби ти придатний,
Та надії не дає
Округ безмандатний…

Я не люблю дорогу без кінця,
Де люди не зустрінуться руками,
Де зустріч не вінчає кухлик кави,
Я не люблю дорогу без кінця.

(Низка хокку)

* * *
Зрубали дерево.
Його тінь зажурена
Прийшла в мої сни…

* * *
Хатинка лисиць.
П’ю ранковий чай
Під веселкою…

* * *
Серед пахощів
Гілка старої груші.
Місто жебраків.

* * *
Травнева гроза
Наливає в чашу днів
Вино дощове…

* * *
Красень долини.
Він грозу читає
Листами ночі…

* * *
Село слимаків.
Збудуйте церкву літа,
Накрийте її соломою…

* * *
Плуг мірошника.
Краплями рясту травня
На поле віршів.

* * *
Травневий ліс.
Старого буку листочки
Тілом блискучим…

(Світлина автора віршів)

"Я помру в Парижі в четвер увечері".
Сесар Вальєхо

"Четвер - рибний день" - одна з непорушних тез мого дурного світогляду,
щось на зразок "миру мир" або "два на два - чотири";
так нічого і не змінилося, все як тоді, у дитинстві, в піонерському таборі,
хіба що більше обов"язків, досвіду та зморщок у твоєму заплічнику,
Сесар Вальєхо так і залишився єдиним рядочком у дівочій пам"яті,
де він помер і коли, від чого й навіщо - грім його знає,
та яка тобі, врешті, тепер різниця?

...Заблукати в завулках супермаркету "Сільпо" втомленою вівцею з пластмасовим кошиком
і зупинитися-як знайтися біля великого акваріума в рибному відділі,
"двадцятивідсоткові знижки на всю живу рибу, налітайте!"

...чужий малюк стоїть, притулившись носом до скла,
а на нього з тамтого боку дивляться в-о-н-и -
коропи, товстолоби, щуки і раки у мутній_аж_мертвій воді...

тоді
продавчиня, як мойра досвідчена, закидає сак -
сяк-так робить вирібку "хто наступний?" - така уперта!
і дебела бабера, матінка малюка,
кривить носа - "ця щука якась така_не_така,
дайте оту, в якої луска не здерта"...

лови тривають - і не врятується жодна! - ні перша, ні та остання,
бо приречені, бо нечистий четвер уже на своїй межі -
дивляться скаламучено на гострі_як_постріл брудні катівські ножі
у риб"ячій крові, що пахне наглою смертю і трохи солодко - тванню...

Сесаре Вальєхо, непрочитаний мною окрім одного дурного рядка,
ти мовчиш з того світу, далекий, чужий, як німотна риба,
ти ж бо вже знаєш - що не здригнеться її - продавчині та мойри - міцна жіноча рука,
що кожного з нас прийме в обійми своя четвергова ріка,
в Парижі ачи в Сільпо, в Тернополі чи на Карибах,

і Хтось - хто стоїть за склом -
з кошиком, гаманцем і списоком продуктів на вечір,
вибере - спеціально_знічев"я_випадком_чи так, до речі -
тебе -
і пальцем покаже -
"Оцю, будь ласка"....

чесний мілош поет з немілості божої
песику загублений в чагарях культури
зворохоблено співаєш ти баламутно.
навіть те що ти лавреат нобелівки
не псує репутації ти не курва
мілосний вільготний чеслав ти не курва
хоч скурвитись легше аніж вмерти
а вмирати невідворотньо природньо.
завше заздрив тобі
навіть два десятиліття тому коли
думав що то воно за дурню пишеш
все одно заздрив. заздрив твоїй відвазі
навіть дурнуватим плетеним краваткам
заздрив, а що вже казати про важливі
направду посутньо важливі речі,
до прикладу пити віскі перед теле-
візором і володіти чудовим зором
щоб побачити людину-муху
на хмародері в окленді
року одна тисяча дев’ятсот тридцятого.
сповнений я заздрости до тебе
так наче посідаєм спільну коханку
заздрю тобі ста´рий сьогодні як і колись
знаю що то недобре але то є фатальнє.

Нет на свете мне дороже человека!
В жизни есть поддержка у меня,
Этот парень служит оберегом,
С начала жизни, с первого же дня.
Он не предаст, он не подставит, он не бросит
В меня он верит, как никто другой
Иван- он гордо имя носит,
Он без сомнений для меня герой…
Спасибо Брат, ты был всегда примером!
И в моей жизни значишь много ты
Ты научил изысканным манерам,
И показал мне -где реальность, где мечты…

Голим нервом доторкає біль!
Серце - вже безглузда заметіль,
Крутить думку, квапиться, бігцем...
Розкуйовджений старенький сад.
Де - вперед? Скажіть, пощо - назад?
Сипле день колючим ялівцем.

Межи снів, розбурханих ідей -
Камінь сірий, темнота дверей
Замість світла сонячних віко́н...
Так болить розтерзане чоло.
Нині прикро: істина - тавро,
Нині страшно, бо брехня - закон!


І не варт, марнотою - сліди!
Оцет лжі під виглядом води,
Стужінь кривди... У безбарвній млі -
Сім стежок, та все чогось чужі -
До зневіри, рваної межі
Тягнуть долю рідної землі!
(27.04.12)

Зачинено браму. Загублено ключ.
О ні, не вертайся і серця не муч!
Я вмію мовчати словами, мов дехто, -
весняними парками дихати легко.

В забутому місті - одна й молода.
На вічність - самотня: хіба то біда?
А час майже вийшов, бо й з нього вже досить -
годинника стрілки заплетено в коси...

Усе тут - моє: і пожежа, і лід,
і зливи сріблясті, і сакури цвіт.
Зачинено браму. Тріпочуть знамена.
Забуто дорогу у місто. До мене.





травень 2012 р.

1
В хмільному вальсі побажань
Пливуть до загсів молоді...
Дитячий сад, ти паузою стань
На їх зритмованій путі.
Найглибші очі – у дітей.
В них – цноти невичерпная криниця.
Долийте ж в свої кухлі, молоді,
Тепер лиш можете рідниться.

2
Життя – і любощів обійми,
І розладу пощерблені ножі...
Бува: сварлива зверхність рине
Сльозистим градом в злагоди посів.
Затріпотять листочки сходів...
Хто їх зуміє вберегти?
Графітній хмарності негоди
Хто роздере регочучі роти?
Слова титанисті пігмеями зіщуляться.
Цілунки стануть раєм для мерця...
...Не плач, Любов,
На захист твій лаштуються
І райдужать похмарені серця
Прості дитячі очі,
Що колись стояли
На сходинці останній
Любощів вінця.

Кави філіжанка –
Краща колежанка,
Келишок кахеті –
Кращий кавалер.
Вже допито вечір,
Вже готова втеча...
Стародавній Львове
Обніми мене!

Заблуди у левах,
Загуби у брамах,
Заведи у храми,
Залікуй, зігрій...
Припади до серця
Пуп’янком троянди,
Старомодне місто,
Випещених мрій...

Рицарю-звитяжцю,
Cум розбав вечірній
Розтривож уяву
Румбою віків
Дихає бруківка,
Часу ретро-плівка.
Ти такий звабливий
В сяйві ліхтарів...

1.
Мовчки знОсила. ЗносИла
Все, що пишне і статечне.
Залишились тільки крила
На худі сутулі плечі.

Рвані віжки. Рани свіжі.
Неприборкана і строга –
Просто неба. Крила віршів.
Я убога.
Я у Бога.


2.
Не людина і не птаха.
Плазунам – незграба-квочка.
Розглядаю площу-плаху
І вивчаю крила. Мовчки.

Розгубилася. Помалу
Не іти – літати вчуся.
Крила одіж розірвали,
А тепер у небо рвуться.

Як потріпані вітрила.
Пилом зоряним набиті…
Небезпечні, підозрілі
Не крилатим (та у свиті).

За крило скубне усякий,
Ущипне і тицьне пальцем.
Крила, відчаєм просяклі,
Світ напнули, наче п’яльця!

Змовницьки темніють вікна
Не в Господньому, та в страсі.
Я ж не відаю, чи звикну
До своєї іпостасі.

Гріх відтяти крила й пішки
Йти в життя по міліметру.
А у спину шепіт: «Інша!» -
Мов засуджена до смерті.

Крила ж голоду, ні спраги
Не втамують у пустелі.
А поет – неначе ангел,
З неба кинутий на землю.

Бо не все святе, що свято.
Вбоге в Бога не зотліє.
Бо народжений літати
Плазувати не уміє!

2012.

Зацькована душа по саме денце.
Зачинені на штори вікна в дім.
Не зійде жовте сонце. Марно серце
Жадало те, що хтілось не усім.
Огарками свічок зірки на небі
Так жалісно проблискують вночі.
Ні іскор їх, ні сну її не треба:
На заклики мої вогонь мовчить.
Один за одним гаснуть ліхтарі
У сутінках липневої омани.
Вони не дочекаються зорі:
Замерзнуть не дізнавшись про незнане.
Спаде на землю світла перша тінь,
І гратиме собою як ніколи.
Гукатиме. Даремно. Голу синь
Не хочу споглядати в зрадах кволих.

Із Мі в пентатонічній гамі
Складався блюзовий момент.
Вона, затиснула ногами
Цей чоловічий інструмент.

Гітара пристрастю вібрує,
Тримає нерви на межі,
Майбутнє змішує й минуле,
І рве із грудей зойк душі.

Палка, натхненна, розпашіла,
Мабуть не спала сто ночей.
Струна від дотиків бриніла...
І ось - немов би п'ять мечей

З гітари звуки викресають.
Як лава полум'я тече...
І знов немовби водограї -
І лише чортики з очей

Невпинно стрибали по залі
Жаринками серед золи.
Когось вони між нас шукали,
Та так, мабуть, і не знайшли.

Втопи мене у яблуневім цвіті.
Запамороч парфумами бузку.
Заворожи безгрішністю жасмину,
аби забув, безболісно забув,
що то блаженний сон.
Маестро травень
навіює симфонію весни,
блукаючи у солов’їнім співі
відлунням не розтятої струни.
Втопи, сп’яни, але не поверни
мене із тих видінь, аби повірив,
що у житті є щось окрім боїв.
Крім відчуття отруєної віри,
сліпих надій і неправдивих слів.
Зціли мене у яблуневім цвіті.
Влий в груди подих справжньої весни
й допоможи між квітів зрозуміти,
що сни, які й не є – то тільки сни,
котрі минають...
і маестро травень
згорить од спеки літнього вогню,
загубиться в осінніх листопадах
і скрижаніє між зимових звій.
А може ні? Та все ж хіба мені
вирішувати помах пензля долі,
благаючи зорю, аби без болю
збагнути марність кришталевих мрій,
коли єдине, що лишилося, - то біль,
шалений біль і невгамовні туги?
І досить вже про чорно-білі смуги,
приреченість і зойки виправдань
трагедії розтятої струни
в холодному безжалісному світі.
Сп’яни мене у яблуневім цвіті,
і в тім проханні не шукай вини.
Сп’яни, сп’яни, до безладу сп’яни.
І може десь в безодні глибини
чи сутності, чи віри, чи надії
я все збагну і усвідомлю дії
розвію заскорублені навії
й повірю, не оманливо повірю
осяжності цілющої весни.
2012р.

Ти мене не зганьбив,
Навіть не зґвалтував -
Ти потішався над гідністю:
М'яко мені стелив,
Влучно репетував
І прикидався невинністю.


Спроба зіграти в шахи
Майже, тобі вдалася:
В мене вигляд невдахи...
Навіщо я так повелася?

В шахи я грати не вмію -
Змушена була програти,
Але я таким володію...
Чого тобі не придбати...

Є досить дивні речі
(Тобі того не зрозуміти):
В річку не входять двічі...
Але й не виходять звідти...

Перепливти - це вихід,
Якщо ти на то придатний...
Або "перейти річку в брід"-
Той шлях,вельми,толерантний...

У містечку, де смерть виїдала плішинами шкільні карти,
бруковиця лискуча, як фіш лускатий,
на столітнім каштані тануть тужаві свічі,
і чавунний ліс пригадує чуті кличі.
У віконній марлі, вицвілій після стільки
літ і прання, ранки гвоздики і стрілки кірхи;
оддалік деренчить трамвай, як в часину ону,
та ніхто не сходить з нього до стадіону.
Безумовний кінець війні – це ось такі світанки
віденського стільця із сукенкою білявки,
та крилате дзуміння сріблястої кулі в липні,
перевізниці люду – прямцем на Півдні.

Вот и прожит ещё один день,
И оторван листок календарный -
Этот день не такой легендарный...
Даже думать об этом мне лень.

Не могу прикоснуться к домашним делам:
Я устала до смерти, мне хочется спать...
Как же можно живую беду не понять
И всё в бешенстве бросить к ногам?

Эта боль отболит - только эхо в ушах...
Я на время лишилась накопленных сил.
Но огонь разгорится, ведь он не остыл,
И слезинка искрится в уставших глазах.

Очень хочется чистого и настоящего,
Не прикрытого фальшью и ложью,
Не избитого судорожной дрожью,
А в счастливую жизнь уводящего.

Пусть стучат монотонно стрелки,
Сердце дрогнуло, замерло вдруг -
Если ты настоящий и преданный друг,
Ты вернёшься из этой размолвки.

Я сердце сжимаю в ладонях...
Сжимаю- оно кричит!
И пульс, ускоряясь в агонии,
Как опера-рок звучит!
От бешенства рвутся струны!!!
Какие "к черту" "аккорды"?
И сопли текут, и слюни
Под властью картавой моды!
И, только как света лучик,
В большом полушарии мозга
На всякий счастливый случай
Звучит банальная просьба:
О, Господи,- Ты всесущий!
Не дай мне стать бессердечной-
Зажги страсть любви целющей,
И крылья ей дай навечно!
Чтоб не развеяться пеплом
И в грудах руин не пылиться!
Чтобы играли с Ветром
Крылья Любви-Жар-Птицы!!!
Красочней бликов заката...
Ярче рассвета Солнца!
Глубже морей Атланта
И аж до самого донца!!!
Чтоб захлебнуться Радостью
И утопиться в Счастье,-
Наполни любовной святостью
Все составные части...

Хвалилась сорока, що вчила уроки,
Хвалилась сорока, що має Буквар!
Ворони злетілись, ворони усілись,
І навіть забули солодкий сухар!

Шуміли ворони, кричали ворони,
"Ми теж хочем знати й читати Буквар!
Взялися у боки, - Допоки , сороко,
Ми будемо знати одне тільки - КАР?!"

Шуміли ворони, кричали ворони,
Зібрався у лісі пташиний базар,
Кричали ворони:"Ми справжні персони!
Листаємо разом новенький Буквар!"

У школі сорочій, із ранку до ночі,
Вивчають ворони чудовий Буквар,
Сорока охоче із ранку скрекоче,
Та знають ворони одне тільки - КАР!

В години радості й печалі,
В чужій і рідній стороні, -
Про мене ти не забувала
У ночі темні й світлі дні.
В садах квітучих, чи опалих,
Куди б не їхав, де б не йшов, -
Мене повсюди зігрівала
Твоя негаснуча любов.
Нема кінця, немає краю
Твоїм стривоженим думкам
Про те, чи вічно пам’ятаю
Свою матусю також сам?..
Тобі журитися причини
Не слід шукати без пуття, -
В моїй душі здавен – понині
Нема матусі забуття!
07.04.12

У світлі останніх новин ці новини ще є не останні,
Хоч сонце за гору зайшло, знову зійде воно на світанні,
Багато не встануть з нічного спочинку, очей не відкриють,
Але ж і насіють життя за цей проміжок душі кохані.

07.05.12

Вечоріло, сутеніло...
Прочувало серце, билось тихо.
Думки про тебе, всі,
Прочуття якісь скрутні...

Походить, знову ляже,
То щось пише, то чита,
А слова перед очима —
Скачуть...
Кров у виски грима.

Кохають двоє одне одного,
Він один, вона сама,
Разом давно бути їм потрібно,
А вони... Певно бояться...
2011р.

Голуб лірить до голубки ніжно,
Трембітає пісня палкостримно.
Високогірного Раю їй бажає, він...
Співає, між троянд, пристрастно й рахманно.
2012р.

ТЕНЕТА НЕЗВІДАНИХ МРІЙ

Пірнувши в вир, уже без вороття,
Все сподіваєшся у нім не блуканути
І, не заплутавшись у ниточках буття,
Одну, не плутану, волієш ще відчути
Й за нею йти? Крізь терни в майбуття?
І врешті щось таємне осягнути?

До простоти ускладнивши життя,
Ти думаєш, що зможеш все збагнути
І, обдуривши музу забуття,
Узріти те, чого не оминути
В часи прийдешні? І без каяття
Гадаєш в очі Богу зазирнути?

Що в них побачити ти прагнеш? Маячня
Відлуння слів, яких давно не чути,
Й речей існуючих тенета пізнання
Не заворожують? Ти мрієш досягнути
Вершин незвіданих? Приховані знання?
А власних демонів не пробував замкнути?

Павло Гай-Нижник
7 травня 2012 р.

Відчуття, котре втекло,
сонце вранці обпекло.

Опік обрій розпалив,
сон зненацька розгнівив.

Гнів розпачливо (чи без
гулі смутку) швидко щез.

Тільки ліжко розлилось
чи не на всю хату щось.

А у ліжку - спляча ти.
Решта - заячі сліди.

Гомін сонячних зайців
невідомо звідки вчив,

що не гірший моху шовк.
І у ліжку хижий вовк

заячі знайде сліди...
А у ліжку - спляча ти.

Відчуття, котре втекло,
каву щойно принесло.


7.05.2012

Не збагнути твого тепла
І волосся густу пшеницю.
Сосни туляться до чола,
Пахнуть руки твої живицею.

“Де ви є? Де ми є? Де наш світ?”
Запитають ліси нас у березні.
Я ж надламана гілка вересу,
У долонях твоїх мій цвіт.

Небо сосен у пеленах
Носить тиша у нас закохана.
Я твого життя гостя непрохана,
Гілка вересу у руках.

2012

Зацвів учора білий гладіолус -
Гречаний вечір медоносить літо!
А джміль-музика знов несамовито,
У пишній квітці муштрував свій голос.

Який незвичний видався на славу
цей гладіолус-шабелька яскравий
А наш музика знову за роботу
Квіткам своїм виводить нову ноту.

2012

Свій новий кептарик -
Одягнув комарик,
а веселі мухи —
Білі капелюхи.
А пузатий дядько Джміль -
Одягнув зелений бриль.
Мурашина — у хустину,
Ще й вдягла чоботи сині.
Всі зібрались на парад,
Бо зацвів учора сад.

Дні пролітають кулями з пістолів.
Вчорашня втома заповзає в нині,
Яке ти ще у вічності відстояв,
Та вранці знов боротися повинен.
У цих щоденних ницих барикадах
Ховається вагоме і важливе…
Але тоді даремно дорікати,
Коли ймовірне стало неможливим.
2012

Потепліло.
І знов довелося жити.
Заболіло
Від приморозків старих.
Бідне тіло,
Ослаблене і розбите,
Робить діло.
Багато у квітні їх.
Полетіли!
До біса облізлу млявість!
Зарясніла
Навколо весна для нас.
Захотіли б –
Назавше у ній зостались.
Що нам час?!
2012

дві випадкові лінії життя
зустрілись і сплелись в мережі
в мереживі натхненних мрій
і забуття

Завтра знов у вікно зазиратиме сива береза,
Буде мацати шибку, скрипіти сухим голоском...
Небо п’яне од сліз, а я плачу й лишаюсь твереза!
Скільки сказано слів, але марно, усе - на оском!

Залишай, залишай порожнечу в моїх коридорах -
Я вповиюся нею, неначе в рожеве манто!
Не дано у засвяття, то ж вічно блудити в притворах,
Де ніким не помічений гасне безликий ніхто...

За душею - ні цента, чужинна офірна валюта.
За вітрами зостались обшарпані стіни без див
Та береза у вІкна, що сонцем давно позабута,
І кадильниця щастя, що янгол чужий остудив...
(6.05.12)

Цівка сонця -
грім у вікна
впало листя
вбите криком
чорним круком
закрилило
сонця цівку -
зранку
у моїм віконці.
Бранка!

Пародія

Я дозволив, бо звíдки знав?
Планував – погуляєм садом,
Поп’ємо ще найліпшу з кав…
Але ти – то якесь торнадо!

І глясе не ковтнув ні раз –
Ще в дверях здерла плащ із мене…
Ні, не сéрджуся, без образ,
Думав так: молоде – зелене…

Вже котом прикидався – “няв”!
Танець, два… А тобі все мало…
Я не пробував, не втікав –
Ще орел, але ти б догнала.

Злива стукає в шибку десь…
Молода ти, шальнá і вільна.
В сивім пір’ї диван увесь,
А спина – борозна суцільна!

Нігті гострі такі, як ніж –
Як по місту у шрамах йтиму?
Їх, благаю тебе, обріж -
Вже боюся того інтиму.

…Я прощаю – на те й поет!
Ще глясе? І купити б крему…
Натякаєш на “тет-а-тет”?
Ні-ні-ні! Я пишý поему…

Мене поїдає самотність
Повільно,цілком, з головою
Сумна,коротенька повість
Про нас із тобою -
Моя точка відліку,
мОє каліцтво,
Нещастя,прокляття, сиріцтво.

Мене поїдає самотність
Неначе та тля,налетіло
Накинулось, збило і душить
Слабке,безхребетне тіло

Червнева Спека йде у ніч за сосни…
Плеяда хмар плете їй льолю росну…
Рум’яну панну в жовтому хітоні
Цілує Легіт…
Обпіка долоні…

– Не звабить Спеку цей хлопчина гожий... –
Шерхоче гурт лілей на плесі-ложі.

Червнева Спека – одаліска Сонця!
Фризер захмарний обітне волосся…
За ніч у панни відростають коси –
Рухливі, золоті, як плесо Ворскли…


2002-2012

Я очень скучаю.
Иногда. Честно.
Я молчу о тебе
А что интересно -
Меньше нервных срывов
Подруга-апатия
И всё без тебя
Вернись, проклятие.

Есть экран, переписка, и мой микрофон
умолк
Нерабочий, наверно
а толку?
Помехи, динамик
Я слышу твой голос
По телу мурашки
Со взлетных полос
Мы улетаем
Навстречу ночи
А может приснимся?
Опять,
до встречи.

…була правда і неправда, було розмаїто…
З української народної пісні

1

Поміж календули, цибулі, моркви,
За гони від мого дитинства сіл
Живе Голубчик. Має ложе – ночви,
Відвоював у озерця наділ.

Муркоче котик, лиже хутро пишне…
Живе самотньо. Це – окрай розлук.

Умовк Голубчик…
Достигають вишні,
Обарвлюють євшан, пісок і брук...

2

Ніч.
Розчахнула двері веселкові...
Метеостанція…
Стежина…
Бак.
Дід Чорноштан проворно м’ячик ловить.
Сюди чкурнув Голубчик від собак.

– То ви живі? – питаю у бабусі.
Вона сміється... Хвіртку відслоня.
Це ж двір дитинства! Кроленята – в русі…
Прийшов Голубчик, чую тихе „няв”...

Сарай. Підвода.
Любо! Розмаїто!
Дівча в панамці.
«Тут нема шулік…
Лиши мені кота!..
Тут завжди – літо...» –
Лягає шепіт на півсон повік.


2006-2012

Зранку внук приїхав з міста у село до діда.
Був давно, то хату сплутав з обійстям сусіда.
Мали їхати батьки, та,певно, іншим разом.
В них у місті, як завжди, проблеми вічно з часом.
Внук привіз вітання діду й подарунків трохи,
Обійшов хазяйство швидко: від курей до льохи.
Сад оглянув і город також ходив дивитись,
Потім вирішив і сам старому похвалитись.
- Ось машину гарну маю, майже нову, білу,
Ноутбук серйозний досить і "круту" мобілу.
Маю навіть навігатор - суперприлад, діду.
Він знайде усе, що треба, де я лиш не їду.
Всі шляхи й доріжки знає, вулиці й об'єкти.
Сам розкаже і покаже точно місце, де ти.
Там супутник "бачить" все. Звісно при потребі.
Бачте, техніка яка. І думати не треба.
Дід уважно хлопця слухав, дивувався дуже,
Врешті-решт махнув рукою і пішов байдуже.
Внук побрів кудись за хлів, пішов за огорожу:
- Де у вас тут туалет? Бо я знайти не можу.
Дід всміхнувся тихо в вуса, глянув на онука:
- Де у мене туалет? Знайти - нехитра штука.
Сам же кажеш, що не звик вже думати багато,
Хай знайде той "мудрий" ящик - СУПЕРНАВІГАТОР.