чесний мілош поет з немілості божої
песику загублений в чагарях культури
зворохоблено співаєш ти баламутно.
навіть те що ти лавреат нобелівки
не псує репутації ти не курва
мілосний вільготний чеслав ти не курва
хоч скурвитись легше аніж вмерти
а вмирати невідворотньо природньо.
завше заздрив тобі
навіть два десятиліття тому коли
думав що то воно за дурню пишеш
все одно заздрив. заздрив твоїй відвазі
навіть дурнуватим плетеним краваткам
заздрив, а що вже казати про важливі
направду посутньо важливі речі,
до прикладу пити віскі перед теле-
візором і володіти чудовим зором
щоб побачити людину-муху
на хмародері в окленді
року одна тисяча дев’ятсот тридцятого.
сповнений я заздрости до тебе
так наче посідаєм спільну коханку
заздрю тобі ста´рий сьогодні як і колись
знаю що то недобре але то є фатальнє.

Нет на свете мне дороже человека!
В жизни есть поддержка у меня,
Этот парень служит оберегом,
С начала жизни, с первого же дня.
Он не предаст, он не подставит, он не бросит
В меня он верит, как никто другой
Иван- он гордо имя носит,
Он без сомнений для меня герой…
Спасибо Брат, ты был всегда примером!
И в моей жизни значишь много ты
Ты научил изысканным манерам,
И показал мне -где реальность, где мечты…

Голим нервом доторкає біль!
Серце - вже безглузда заметіль,
Крутить думку, квапиться, бігцем...
Розкуйовджений старенький сад.
Де - вперед? Скажіть, пощо - назад?
Сипле день колючим ялівцем.

Межи снів, розбурханих ідей -
Камінь сірий, темнота дверей
Замість світла сонячних віко́н...
Так болить розтерзане чоло.
Нині прикро: істина - тавро,
Нині страшно, бо брехня - закон!


І не варт, марнотою - сліди!
Оцет лжі під виглядом води,
Стужінь кривди... У безбарвній млі -
Сім стежок, та все чогось чужі -
До зневіри, рваної межі
Тягнуть долю рідної землі!
(27.04.12)

Зачинено браму. Загублено ключ.
О ні, не вертайся і серця не муч!
Я вмію мовчати словами, мов дехто, -
весняними парками дихати легко.

В забутому місті - одна й молода.
На вічність - самотня: хіба то біда?
А час майже вийшов, бо й з нього вже досить -
годинника стрілки заплетено в коси...

Усе тут - моє: і пожежа, і лід,
і зливи сріблясті, і сакури цвіт.
Зачинено браму. Тріпочуть знамена.
Забуто дорогу у місто. До мене.





травень 2012 р.

1
В хмільному вальсі побажань
Пливуть до загсів молоді...
Дитячий сад, ти паузою стань
На їх зритмованій путі.
Найглибші очі – у дітей.
В них – цноти невичерпная криниця.
Долийте ж в свої кухлі, молоді,
Тепер лиш можете рідниться.

2
Життя – і любощів обійми,
І розладу пощерблені ножі...
Бува: сварлива зверхність рине
Сльозистим градом в злагоди посів.
Затріпотять листочки сходів...
Хто їх зуміє вберегти?
Графітній хмарності негоди
Хто роздере регочучі роти?
Слова титанисті пігмеями зіщуляться.
Цілунки стануть раєм для мерця...
...Не плач, Любов,
На захист твій лаштуються
І райдужать похмарені серця
Прості дитячі очі,
Що колись стояли
На сходинці останній
Любощів вінця.

Кави філіжанка –
Краща колежанка,
Келишок кахеті –
Кращий кавалер.
Вже допито вечір,
Вже готова втеча...
Стародавній Львове
Обніми мене!

Заблуди у левах,
Загуби у брамах,
Заведи у храми,
Залікуй, зігрій...
Припади до серця
Пуп’янком троянди,
Старомодне місто,
Випещених мрій...

Рицарю-звитяжцю,
Cум розбав вечірній
Розтривож уяву
Румбою віків
Дихає бруківка,
Часу ретро-плівка.
Ти такий звабливий
В сяйві ліхтарів...

1.
Мовчки знОсила. ЗносИла
Все, що пишне і статечне.
Залишились тільки крила
На худі сутулі плечі.

Рвані віжки. Рани свіжі.
Неприборкана і строга –
Просто неба. Крила віршів.
Я убога.
Я у Бога.


2.
Не людина і не птаха.
Плазунам – незграба-квочка.
Розглядаю площу-плаху
І вивчаю крила. Мовчки.

Розгубилася. Помалу
Не іти – літати вчуся.
Крила одіж розірвали,
А тепер у небо рвуться.

Як потріпані вітрила.
Пилом зоряним набиті…
Небезпечні, підозрілі
Не крилатим (та у свиті).

За крило скубне усякий,
Ущипне і тицьне пальцем.
Крила, відчаєм просяклі,
Світ напнули, наче п’яльця!

Змовницьки темніють вікна
Не в Господньому, та в страсі.
Я ж не відаю, чи звикну
До своєї іпостасі.

Гріх відтяти крила й пішки
Йти в життя по міліметру.
А у спину шепіт: «Інша!» -
Мов засуджена до смерті.

Крила ж голоду, ні спраги
Не втамують у пустелі.
А поет – неначе ангел,
З неба кинутий на землю.

Бо не все святе, що свято.
Вбоге в Бога не зотліє.
Бо народжений літати
Плазувати не уміє!

2012.

Зацькована душа по саме денце.
Зачинені на штори вікна в дім.
Не зійде жовте сонце. Марно серце
Жадало те, що хтілось не усім.
Огарками свічок зірки на небі
Так жалісно проблискують вночі.
Ні іскор їх, ні сну її не треба:
На заклики мої вогонь мовчить.
Один за одним гаснуть ліхтарі
У сутінках липневої омани.
Вони не дочекаються зорі:
Замерзнуть не дізнавшись про незнане.
Спаде на землю світла перша тінь,
І гратиме собою як ніколи.
Гукатиме. Даремно. Голу синь
Не хочу споглядати в зрадах кволих.

Із Мі в пентатонічній гамі
Складався блюзовий момент.
Вона, затиснула ногами
Цей чоловічий інструмент.

Гітара пристрастю вібрує,
Тримає нерви на межі,
Майбутнє змішує й минуле,
І рве із грудей зойк душі.

Палка, натхненна, розпашіла,
Мабуть не спала сто ночей.
Струна від дотиків бриніла...
І ось - немов би п'ять мечей

З гітари звуки викресають.
Як лава полум'я тече...
І знов немовби водограї -
І лише чортики з очей

Невпинно стрибали по залі
Жаринками серед золи.
Когось вони між нас шукали,
Та так, мабуть, і не знайшли.

Втопи мене у яблуневім цвіті.
Запамороч парфумами бузку.
Заворожи безгрішністю жасмину,
аби забув, безболісно забув,
що то блаженний сон.
Маестро травень
навіює симфонію весни,
блукаючи у солов’їнім співі
відлунням не розтятої струни.
Втопи, сп’яни, але не поверни
мене із тих видінь, аби повірив,
що у житті є щось окрім боїв.
Крім відчуття отруєної віри,
сліпих надій і неправдивих слів.
Зціли мене у яблуневім цвіті.
Влий в груди подих справжньої весни
й допоможи між квітів зрозуміти,
що сни, які й не є – то тільки сни,
котрі минають...
і маестро травень
згорить од спеки літнього вогню,
загубиться в осінніх листопадах
і скрижаніє між зимових звій.
А може ні? Та все ж хіба мені
вирішувати помах пензля долі,
благаючи зорю, аби без болю
збагнути марність кришталевих мрій,
коли єдине, що лишилося, - то біль,
шалений біль і невгамовні туги?
І досить вже про чорно-білі смуги,
приреченість і зойки виправдань
трагедії розтятої струни
в холодному безжалісному світі.
Сп’яни мене у яблуневім цвіті,
і в тім проханні не шукай вини.
Сп’яни, сп’яни, до безладу сп’яни.
І може десь в безодні глибини
чи сутності, чи віри, чи надії
я все збагну і усвідомлю дії
розвію заскорублені навії
й повірю, не оманливо повірю
осяжності цілющої весни.
2012р.

Ти мене не зганьбив,
Навіть не зґвалтував -
Ти потішався над гідністю:
М'яко мені стелив,
Влучно репетував
І прикидався невинністю.


Спроба зіграти в шахи
Майже, тобі вдалася:
В мене вигляд невдахи...
Навіщо я так повелася?

В шахи я грати не вмію -
Змушена була програти,
Але я таким володію...
Чого тобі не придбати...

Є досить дивні речі
(Тобі того не зрозуміти):
В річку не входять двічі...
Але й не виходять звідти...

Перепливти - це вихід,
Якщо ти на то придатний...
Або "перейти річку в брід"-
Той шлях,вельми,толерантний...

У містечку, де смерть виїдала плішинами шкільні карти,
бруковиця лискуча, як фіш лускатий,
на столітнім каштані тануть тужаві свічі,
і чавунний ліс німує на чуті кличі.
У віконній марлі, вицвілій після стільки
літ і прання, ранки гвоздики і стрілки кірхи;
оддалік деренчить трамвай, як в часину ону,
та ніхто не сходить з нього до стадіону.
Безумовний кінець війні – це чималí печальки
віденського стільця зі сукенкою білявки,
та крилате дзуміння сріблястої кулі в липні,
велелюднім у небі – прямцем на Півдні.

Вот и прожит ещё один день,
И оторван листок календарный -
Этот день не такой легендарный...
Даже думать об этом мне лень.

Не могу прикоснуться к домашним делам:
Я устала до смерти, мне хочется спать...
Как же можно живую беду не понять
И всё в бешенстве бросить к ногам?

Эта боль отболит - только эхо в ушах...
Я на время лишилась накопленных сил.
Но огонь разгорится, ведь он не остыл,
И слезинка искрится в уставших глазах.

Очень хочется чистого и настоящего,
Не прикрытого фальшью и ложью,
Не избитого судорожной дрожью,
А в счастливую жизнь уводящего.

Пусть стучат монотонно стрелки,
Сердце дрогнуло, замерло вдруг -
Если ты настоящий и преданный друг,
Ты вернёшься из этой размолвки.

Я сердце сжимаю в ладонях...
Сжимаю- оно кричит!
И пульс, ускоряясь в агонии,
Как опера-рок звучит!
От бешенства рвутся струны!!!
Какие "к черту" "аккорды"?
И сопли текут, и слюни
Под властью картавой моды!
И, только как света лучик,
В большом полушарии мозга
На всякий счастливый случай
Звучит банальная просьба:
О, Господи,- Ты всесущий!
Не дай мне стать бессердечной-
Зажги страсть любви целющей,
И крылья ей дай навечно!
Чтоб не развеяться пеплом
И в грудах руин не пылиться!
Чтобы играли с Ветром
Крылья Любви-Жар-Птицы!!!
Красочней бликов заката...
Ярче рассвета Солнца!
Глубже морей Атланта
И аж до самого донца!!!
Чтоб захлебнуться Радостью
И утопиться в Счастье,-
Наполни любовной святостью
Все составные части...

Хвалилась сорока, що вчила уроки,
Хвалилась сорока, що має Буквар!
Ворони злетілись, ворони усілись,
І навіть забули солодкий сухар!

Шуміли ворони, кричали ворони,
"Ми теж хочем знати й читати Буквар!
Взялися у боки, - Допоки , сороко,
Ми будемо знати одне тільки - КАР?!"

Шуміли ворони, кричали ворони,
Зібрався у лісі пташиний базар,
Кричали ворони:"Ми справжні персони!
Листаємо разом новенький Буквар!"

У школі сорочій, із ранку до ночі,
Вивчають ворони чудовий Буквар,
Сорока охоче із ранку скрекоче,
Та знають ворони одне тільки - КАР!

В години радості й печалі,
В чужій і рідній стороні, -
Про мене ти не забувала
У ночі темні й світлі дні.
В садах квітучих, чи опалих,
Куди б не їхав, де б не йшов, -
Мене повсюди зігрівала
Твоя негаснуча любов.
Нема кінця, немає краю
Твоїм стривоженим думкам
Про те, чи вічно пам’ятаю
Свою матусю також сам?..
Тобі журитися причини
Не слід шукати без пуття, -
В моїй душі здавен – понині
Нема матусі забуття!
07.04.12

У світлі останніх новин ці новини ще є не останні,
Хоч сонце за гору зайшло, знову зійде воно на світанні,
Багато не встануть з нічного спочинку, очей не відкриють,
Але ж і насіють життя за цей проміжок душі кохані.

07.05.12

Вечоріло, сутеніло...
Прочувало серце, билось тихо.
Думки про тебе, всі,
Прочуття якісь скрутні...

Походить, знову ляже,
То щось пише, то чита,
А слова перед очима —
Скачуть...
Кров у виски грима.

Кохають двоє одне одного,
Він один, вона сама,
Разом давно бути їм потрібно,
А вони... Певно бояться...
2011р.

Голуб лірить до голубки ніжно,
Трембітає пісня палкостримно.
Високогірного Раю їй бажає, він...
Співає, між троянд, пристрастно й рахманно.
2012р.

ТЕНЕТА НЕЗВІДАНИХ МРІЙ

Пірнувши в вир, уже без вороття,
Все сподіваєшся у нім не блуканути
І, не заплутавшись у ниточках буття,
Одну, не плутану, волієш ще відчути
Й за нею йти? Крізь терни в майбуття?
І врешті щось таємне осягнути?

До простоти ускладнивши життя,
Ти думаєш, що зможеш все збагнути
І, обдуривши музу забуття,
Узріти те, чого не оминути
В часи прийдешні? І без каяття
Гадаєш в очі Богу зазирнути?

Що в них побачити ти прагнеш? Маячня
Відлуння слів, яких давно не чути,
Й речей існуючих тенета пізнання
Не заворожують? Ти мрієш досягнути
Вершин незвіданих? Приховані знання?
А власних демонів не пробував замкнути?

Павло Гай-Нижник
7 травня 2012 р.

Відчуття, котре втекло,
сонце вранці обпекло.

Опік обрій розпалив,
сон зненацька розгнівив.

Гнів розпачливо (чи без
гулі смутку) швидко щез.

Тільки ліжко розлилось
чи не на всю хату щось.

А у ліжку - спляча ти.
Решта - заячі сліди.

Гомін сонячних зайців
невідомо звідки вчив,

що не гірший моху шовк.
І у ліжку хижий вовк

заячі знайде сліди...
А у ліжку - спляча ти.

Відчуття, котре втекло,
каву щойно принесло.


7.05.2012

Не збагнути твого тепла
І волосся густу пшеницю.
Сосни туляться до чола,
Пахнуть руки твої живицею.

“Де ви є? Де ми є? Де наш світ?”
Запитають ліси нас у березні.
Я ж надламана гілка вересу,
У долонях твоїх мій цвіт.

Небо сосен у пеленах
Носить тиша у нас закохана.
Я твого життя гостя непрохана,
Гілка вересу у руках.

2012

Зацвів учора білий гладіолус -
Гречаний вечір медоносить літо!
А джміль-музика знов несамовито,
У пишній квітці муштрував свій голос.

Який незвичний видався на славу
цей гладіолус-шабелька яскравий
А наш музика знову за роботу
Квіткам своїм виводить нову ноту.

2012

Свій новий кептарик -
Одягнув комарик,
а веселі мухи —
Білі капелюхи.
А пузатий дядько Джміль -
Одягнув зелений бриль.
Мурашина — у хустину,
Ще й вдягла чоботи сині.
Всі зібрались на парад,
Бо зацвів учора сад.

Дні пролітають кулями з пістолів.
Вчорашня втома заповзає в нині,
Яке ти ще у вічності відстояв,
Та вранці знов боротися повинен.
У цих щоденних ницих барикадах
Ховається вагоме і важливе…
Але тоді даремно дорікати,
Коли ймовірне стало неможливим.
2012

Потепліло.
І знов довелося жити.
Заболіло
Від приморозків старих.
Бідне тіло,
Ослаблене і розбите,
Робить діло.
Багато у квітні їх.
Полетіли!
До біса облізлу млявість!
Зарясніла
Навколо весна для нас.
Захотіли б –
Назавше у ній зостались.
Що нам час?!
2012

дві випадкові лінії життя
зустрілись і сплелись в мережі
в мереживі натхненних мрій
і забуття

Завтра знов у вікно зазиратиме сива береза,
Буде мацати шибку, скрипіти сухим голоском...
Небо п’яне од сліз, а я плачу й лишаюсь твереза!
Скільки сказано слів, але марно, усе - на оском!

Залишай, залишай порожнечу в моїх коридорах -
Я вповиюся нею, неначе в рожеве манто!
Не дано у засвяття, то ж вічно блудити в притворах,
Де ніким не помічений гасне безликий ніхто...

За душею - ні цента, чужинна офірна валюта.
За вітрами зостались обшарпані стіни без див
Та береза у вІкна, що сонцем давно позабута,
І кадильниця щастя, що янгол чужий остудив...
(6.05.12)

Цівка сонця -
грім у вікна
впало листя
вбите криком
чорним круком
закрилило
сонця цівку -
зранку
у моїм віконці.
Бранка!

Пародія

Я дозволив, бо звíдки знав?
Планував – погуляєм садом,
Поп’ємо ще найліпшу з кав…
Але ти – то якесь торнадо!

І глясе не ковтнув ні раз –
Ще в дверях здерла плащ із мене…
Ні, не сéрджуся, без образ,
Думав так: молоде – зелене…

Вже котом прикидався – “няв”!
Танець, два… А тобі все мало…
Я не пробував, не втікав –
Ще орел, але ти б догнала.

Злива стукає в шибку десь…
Молода ти, шальнá і вільна.
В сивім пір’ї диван увесь,
А спина – борозна суцільна!

Нігті гострі такі, як ніж –
Як по місту у шрамах йтиму?
Їх, благаю тебе, обріж -
Вже боюся того інтиму.

…Я прощаю – на те й поет!
Ще глясе? І купити б крему…
Натякаєш на “тет-а-тет”?
Ні-ні-ні! Я пишý поему…

Мене поїдає самотність
Повільно,цілком, з головою
Сумна,коротенька повість
Про нас із тобою -
Моя точка відліку,
мОє каліцтво,
Нещастя,прокляття, сиріцтво.

Мене поїдає самотність
Неначе та тля,налетіло
Накинулось, збило і душить
Слабке,безхребетне тіло

Червнева Спека йде у ніч за сосни…
Плеяда хмар плете їй льолю росну…
Рум’яну панну в жовтому хітоні
Цілує Легіт…
Обпіка долоні…

– Не звабить Спеку цей хлопчина гожий... –
Шерхоче гурт лілей на плесі-ложі.

Червнева Спека – одаліска Сонця!
Фризер захмарний обітне волосся…
За ніч у панни відростають коси –
Рухливі, золоті, як плесо Ворскли…


2002-2012

Я очень скучаю.
Иногда. Честно.
Я молчу о тебе
А что интересно -
Меньше нервных срывов
Подруга-апатия
И всё без тебя
Вернись, проклятие.

Есть экран, переписка, и мой микрофон
умолк
Нерабочий, наверно
а толку?
Помехи, динамик
Я слышу твой голос
По телу мурашки
Со взлетных полос
Мы улетаем
Навстречу ночи
А может приснимся?
Опять,
до встречи.

…була правда і неправда, було розмаїто…
З української народної пісні

1

Поміж календули, цибулі, моркви,
За гони від мого дитинства сіл
Живе Голубчик. Має ложе – ночви,
Відвоював у озерця наділ.

Муркоче котик, лиже хутро пишне…
Живе самотньо. Це – окрай розлук.

Умовк Голубчик…
Достигають вишні,
Обарвлюють євшан, пісок і брук...

2

Ніч.
Розчахнула двері веселкові...
Метеостанція…
Стежина…
Бак.
Дід Чорноштан проворно м’ячик ловить.
Сюди чкурнув Голубчик від собак.

– То ви живі? – питаю у бабусі.
Вона сміється... Хвіртку відслоня.
Це ж двір дитинства! Кроленята – в русі…
Прийшов Голубчик, чую тихе „няв”...

Сарай. Підвода.
Любо! Розмаїто!
Дівча в панамці.
«Тут нема шулік…
Лиши мені кота!..
Тут завжди – літо...» –
Лягає шепіт на півсон повік.


2006-2012

Зранку внук приїхав з міста у село до діда.
Був давно, то хату сплутав з обійстям сусіда.
Мали їхати батьки, та,певно, іншим разом.
В них у місті, як завжди, проблеми вічно з часом.
Внук привіз вітання діду й подарунків трохи,
Обійшов хазяйство швидко: від курей до льохи.
Сад оглянув і город також ходив дивитись,
Потім вирішив і сам старому похвалитись.
- Ось машину гарну маю, майже нову, білу,
Ноутбук серйозний досить і "круту" мобілу.
Маю навіть навігатор - суперприлад, діду.
Він знайде усе, що треба, де я лиш не їду.
Всі шляхи й доріжки знає, вулиці й об'єкти.
Сам розкаже і покаже точно місце, де ти.
Там супутник "бачить" все. Звісно при потребі.
Бачте, техніка яка. І думати не треба.
Дід уважно хлопця слухав, дивувався дуже,
Врешті-решт махнув рукою і пішов байдуже.
Внук побрів кудись за хлів, пішов за огорожу:
- Де у вас тут туалет? Бо я знайти не можу.
Дід всміхнувся тихо в вуса, глянув на онука:
- Де у мене туалет? Знайти - нехитра штука.
Сам же кажеш, що не звик вже думати багато,
Хай знайде той "мудрий" ящик - СУПЕРНАВІГАТОР.

Лід під ногами, лід у повітрі,
Лід у моїх легенях.
Завмерли у променях крижаних
Будинки, птахи, олені...
Скалки в обличчя, а ти думав - сніг,
А я - Снігова королева,
Дивися, мої замітають сліди
Хвостами лютневі леви.
В дзеркалах озер запорошена тінь -
Потвора чи вершник у латах...
Це ти? Хуртовина за плечі:
Привіт, ти вже розівчилась літати?

2012

Буває так, що роззуваєш очі,
І омиває хвиля світла.
Прозрів, засіяв нове поле,
Але не встиг зібрати жита.

Буває так, що згадуєш за правду,
І дістаєш життя нового лист,
Але забруднений папір біленький,
А в голові немов сидить чекіст.

Буває так, що сльози ллєш солоні,
І обертаєшся частесенько назад.
Але не кланяйся минулому у ноги,
Сгубив ти щастя серед навіяних принад.

Бог даровал друзей – поэтов.
Они забавляют меня,
Волнуют мне кровь...
Учусь быть настороже всегда,
Ловить каждый взляд,
Значение каждого слова
И угадывать движения...
Великолепно здание их замыслов.
Прикасаюсь к Изобилию Творческого напитка,
Нескончаемого океана миров,
Пью из этой дивной чаши
И не могу напиться, Молюсь, их труды благославляя.

Люблю друзей – поэтов.
2012г.

Сигануть-бы в небеса,
да с седьмого этажа,
чтоб не ждать когда умру,
а косынкой по ветру
выше взглядов, выше крыш
улететь, пока ты спишь,
далеко за край земли,
где б искали - не нашли.

Пронырнуть бы океан,
чтобы утопить обман.
Как плененной мухи зов
в паутиннице мозгов
он звенит, украв покой.
Непорядок с головой
исцеляли до сих пор
только плаха и топор.

Чашу с ядом от души
всю до капли осуши:
время жизни тем ценней,
чем осталось меньше ей.
Этот стих не про любовь,
кто всегда стрелял не в бровь,
тот поймет насколько прав
вор, что вовремя украл.

Застрелись-ка грусть–тоска,
щелкни смертью у виска,
лучше так, чем тыщи дней
слушать бред твоих речей.
Бледнолицая луна
холодна…Повешена!-
Затянула узел злой
гравитация петлей.

Точно мыши на разбой,
лезут мысли из извилин.
Если б жизнь была водой,
я свою, конечно б вылил.
Хоть не встречною любой,
а тобою обесцвечен,
даже если есть любовь,
то не каждый ей замечен…

2006.

Многие женщины
мною помечены ,
многими мечен я.
С мифом любви
наши страсти повенчаны
и ожидания.
Сгинули в пропасти
робость и скромность,
но не окончен бал-
медленно кружатся
времени лопасти,
жизни вращая вал.
Время все вылечит,
слоем косметики
скроем его следы,
точно художники,
не теоретики-
знаем цену слезы.
Взгляд словно лезвие
он не бездействует-
режет напополам.
Поберегись-
беспощадные бестии
ходят и тут и там.
Главное выстроить
тактику быструю,
взвесив число монет,
так рассчитать
траекторию выстрела,
чтобы погиб поэт.
И у подножия
знамя возложено
тем, кто наверняка
не променял
философию ложную
на монолит крюка.


2007

Усе завмерло навкруги.
Зіп*ялись в вікнах снайпери...
В їх лабіринтах думок дикі танці...
Вони замаскувались добре.
В чеканні ласо прядуть жертві сітки...
Час навчив терпіти удари під дих,
Від своїх рідних, далеких і близьких.
Знову ніч ятритиме рани,
Тулитися буде до моєї душі.
Вчуваю - горлиця десь озвалася...
Аж сам задрижав... - тире, тиша і крапка...
2012р.

Ми в дитинстві ділились
На «своїх» і «чужих».
Ми «чужих» не жаліли –
Йшли «війною» на них.
Часом кров проливалась –
Мир тоді наставав,
І безногий Володька
Рани всім бинтував;
Наші сльози і соплі
Витирав кулаком,
З однієї баклаги
Напував молоком...
Ми дорослими стали:
Ні «чужих», ні «своїх» –
Однорідне суспільство
Одномірне для всіх;
Однозначні поняття
Про своє і чуже
Конституція наша
Стереже й береже.
Лиш безногий Володька –
Сивий сторож нічний –
Цілим світом забутий,
Всенародно нічий.


1990

П'ять пелЮсток - бузкове щастя:
може з них мені сплести вдасться
фату... таку білу й квітчасту?
І впасти з тобою в це щастя! -
Щоб в бузковій миттєвості віку
назвати тебе чоловіком...

І в наше обезлюдніле село,
Й до нашого печального порога
Воно прийшло і радість принесло –
Веснотравневе слово – перемога.
Як зазвучав нечувано майдан
Жіночими тонкими голосами!
– А де ж Петро?
– Микола де?
– Іван?
– Ок-са-на?

Цвіли сади,
Буяв зелений вир,
Гриміли над столицею салюти.
Сміявсь і плакав молоденький мир –
Себе самого ще не міг збагнути.

1977

Од сивих дум сивіє голова,
Од сивих дум я серцем молодію
І виколисую в душі надію
На ще ніким не сказані слова.

О, віро в золоте своє перо,
Яка ти по-дитячому наївна,
Яка глибока й чиста, мов Дніпро,
Яка пречиста, ніби Україна!

Свої, ніким не сказані слова,
Єдині, головні, найголовніші
Шукаю я. Сивіє голова.
Цвітуть сади. Стодзвониться Дніпро…

Я вкотре рву свої невдалі вірші
І вірю в золоте своє перо.


1971

Здається - все гаразд
Не пишу вже вірші
Лиш сумніви й контраст
Залишились в душі

Стабільний кожен рух
Відомий наперед
Стабільний навіть слух
Ніщо вже не секрет

Немає таємниць
Стабільність - наче час
Вже звикли до дрібниць
Що є довкола нас

Так день за днем і що?
Дістало «все гаразд»
У чорно-сіре тло
Зливається контраст

Рівнина моїх днів
Все швидше йде на спад
А я ж у верх хотів,
Як в’ється виноград

Знайомий кожен квант
За дні і за роки -
Без права на варіант,
Як мури навіки

То краще хай душа
То плаче то зліта
Не варта ні гроша
Ця клітка золота

Без поетичних слів
Без радості й туги
Я просто здичавів
Помер би від нудьги

Нарешті новий вірш
І новий депресняк
Чи я ось так хотів?
Та краще все ж ось так

Поралась баба в достиглім городі,
Лантухи перла до льоху і в сіни,
А у думках, аж на самому споді,
Зблиснула пісні майбутня перлина.

Гухкає глухо картопля додолу –
Треба ще буде її перебрати…
Руки – в роботі, а очі – до столу –
В баби рядочок родився лапатий…

Шмат олівця задоволено скиглить
В пучках пожовклих, мов тім’я нагідок…
Це ж «завагітніти» піснею встигла:
Прибраний клапоть землі – тому свідок.

Пальці покручені, мов огудиння,
Усмішка – квіткою – в кутики рота…
Легко римує свій настрій осінній:
Ой, як пожити ще бабі охота!

Нишком торкне середульшого внука,
Сором’язливо за спиною стане:
Той у комп’ютері танками грюка –
Все вибуховим покрито туманом…

-Синку, тут бабця нове написала…
Може, уділиш хвилинку уваги?
…Ще один вибух!.. А баба «дістала»!
Їй поетесою бути забагло!..

-Вчіться, бабуню, самі друкувати,
Ось вам і мишка, і клавіатура…
Лячно старій: ніби вже й пізнувато
Дертись на тую чудну верхотуру!

…Тицяє гучно однісіньким пальцем:
Тиша прогнилою латкою рветься…
Пісня пірнає, мов голка у п’яльця,
Прямо в екран, у комп’ютерне серце…

6.05.2012.

Сливовий цвіт пахне мені чоловіком (себто, мужчиною) –

Його руками – немов гілками, його кремезною спиною,

Дотулитися до такого – прорости, як прищепа, врости у душу і тіло...

Сливовий цвіт опадає на голову білим-біло,

Цвіте все нараз! Вишні та яблуні, сестри-черемхи, такий нюховий екстаз,

Що голову зносить! Хоч носа не потикай із хати!

Ой... Каштани... Аж кров прилинула... Так багатоооо....

Як на ярмарку марнославства – понаставляли сторчма у небо свічки звабливі,

а звідти сюніч метеорна злива та сяйво місяця таке, що аж-аж!

яка ж то я буду, мій цвіте сливовий, щаслива, мій кучерявий каштане,

ти зауваж, я вже не та - лань полохлива, вивірка, що хутко так скаче з сосни на сосну

Хитну своїм станом тобі звабливим і не засну та і тобі не дам спати,

мій цвіте звабливий, моя памороч, мої чари-уроки...

Я цілуватиму кожну твою пелюстку до забуття,

до розчинення у нірвані твого кохання...

Навесні ніяк не можу заснути,комарина-ж-ти-муха-ж! А ти?

Товчуться під вікнами маруди-зануди-гертруди-похітливі коти,

Ще з березня – день у день, як на роботу!!!! І що ж їм усім досі мало?!!!!

Ня-я-я-я-яв!!!! Роздирають душу на клаптики, ніби моє покривало

Кігтями гос-с-с-с-стрими, як с-с-с-скальпелем – вжить-вжить-вжить –

Ріжуть-шматують сни мої еротичні, такі дотичні

До вересків за вікном....

Хотіла б я знати, а чим сниш ти?

Чи бачиш мене, розпашілу, з обличчям щасливим, з грудьми,

які тужавіють від погляду твого, від торку готові соком зійти?

Чи бачиш як йду по росі від тебе, як купаюся довго в молоці

туманів на луках наших духмяних, п'яних від Еросу споконвічного,

що восресає щораз на Великдень?

Бачиш, коханий, бачиш, бо живемо в одному сні,

бо у дні оці знавісні, дихаємо повітрям єдиним,

п'ємо одне молоко, ходимо босоніж бо одній росі,

хоч і живемо за сотні миль, мій єдиний, рідний мій...