«Чудеса происходят не в скайпе, а наяву. Отключи телефон и спиной обними траву, чтоб во всех позвонках ощутилось заветное „Я ЖИВУ!“. У дерев научаясь священной их простоты, нужно жить, чтоб не мир пред тобою в долгу, а ты, чтоб улыбка светилась из каждой твоей черты, потому что тот счастлив, кто светом пропитан весь, кто оставил на свалке гордыню свою и спесь, в ком любовь вытекает за край, как густая смесь.
Джин в тебе, а не в лампе, как рьяно ее ни три. Подними себе веки и глубже в меня всмотрись!»

Твой улыбчивый Будда,
Христос, что живет внутри.

Люди редко страдают ложью,
Просто время быстрее нас.
Ты к нему с неизменной дрожью,
Он – с объятьем к тебе на час.

Это истинно, это важно,
Это то, что хранят на дне,
Но срок годности правды каждой
Умещается в пару дней.

И не вздумай винить за это,
Посылать на фонемы три:
Ты не знаешь, какая Этна
Излилась у него внутри,

Ты не знаешь, какой Везувий
В нем вчера навсегда потух,
Ни богов его, ни безумий,
Ни ночей в ледяном поту,

Ни того, что в сердечном сейфе
Он хранит, как Кощей – иглу,
Ни того, перед чем он дрейфит,
Когда смотрит вовнутрь, вглубь.

Ты не сможешь украсть в сегодня
То, чем правда была вчера.
Время – ветер, а парус поднят.
Дни короче, чем вечера.

Всё.
Запомни его, как вспышку,
Поцелуй всей душой в висок.
Это – правда, и это – свыше.
И пусти его,
Как песок.

марія з вікна дивиться на площу залиту сонячним світлом, тільки-но прокинулась
жан-жак натирає більярдний кий крейдою, йому щось не щастить сьогодні, похмурий
барбара розкриває парасольку, асфальт змитий дощем темніє, усміхається
марк роздратовано переключає радіо, він не любить чекати, особливо на цю суку
ніколь майже стертою помадою обводить губи, дуже вже відтінок вдалий, звикла
ніна вкотре вирішує померти, набирає у ванну теплу воду, телефонує кудись, короткі гудки
бернар перечитує стендаля, гадає, що це його надихне бодай на тисячу слів , позіхає
анна наливає в миску молоко для цуценяти, той ластиться об ноги, красунчик
люсьєн замовляє шампанське, здивований, що ніхто не вражений марнотратством
тереза в білому плащі виходить з дому, прикро коли немає коханця, а тобі лише двадцять
франсуаза померла десять років тому, сонячний промінь у холодній воді. са ва? – са ва.

Дід Степан додому їде у маршрутці ввечір,
В нього нині гарний настрій, як завжди, до речі.
Поруч мама із синочком балакучим досить.
Той по-свому щось лопоче і цукерка просить.
Дід Степан дививсь і слухав. Й вирішив озватись:
- А скажи мені, козаче, як тебе лиш звати?
Той малюк на діда глипнув і промовив тихо:
- Я ще, дядьку, не козак, а просто лиш Василько.
- Як по- батькові тебе?- хлопчину дід спитався.
Той на матір косо глянув, трохи застидався.
Дід по-іншому тоді вже став його питати:
- Ти скажи-но нам, як мама вдома кличе тата?
Може Гриць, Петро, Микола? Ти подумай краще...
Той замовк, подумав трохи і згадав неначе.
Майже пошепки сказав, що татка звуть інакше...
- Часом мама каже ТЮТЯ, а частіш ЛЕДАЩО.

О, як він вірив –
Стиснувши вузлом,
Затаврувавши.
Любощами.
Злостю. –
Прирýчить, прирече…

Іду на злом…

«Вітри безхатченки!
Віт-ри без-дом….»

Й рвоне вітрила силою норд-осту!

Життя, мов день.
Бадьоре - зранку.
Опівдні - спека.
Смерк - в росі.
Опівніч - кави філіжанку.
Міцної.
І...бувайте всі.

Думай не думай,
а в кутику губ -
посмішок сума
з монет "Життєлюб".

Правда, монету
бере хтось на зуб...
Зуб без пінцета -
землі ще не пуп.

Дай собі знати:
з монет "Життєлюб"
йти на витрати
щодня, як на шлюб.

Клопіт усе це!
Такий, що і чуб
сивим назветься...
Бо теж... життєлюб...


28.04.2012

Вмирають поети в душі,
а потім в лікарні вмирають.
Ховають спочатку вірші,
а потім поетів ховають.
Поету копають яму.
Коли — знає тільки він сам.
В поезії — білі плями,
ще більше на серці плям...
Поетів вивчають діти
і слідчі десь цілу ніч.
І мертві поетам квіти
до мертвих кладуть облич.
На цвинтар за місто, як сніг,
вивозять на третій швидкості.
Глузують із друзів їх,
немов з історичної рідкості.
І ті над труною щось мимрять,
кого так діймають турботи,
що тільки поети вимруть —
не буде для них роботи.
На Байкових зимних схилах
падають сльози удавані.
І сняться поетам в могилах
на півночі зими недавні.
І білі ведмеді, ватра,
земляцьких кісток опилки.
ПОЕТІВ НЕ СТАНЕ ЗАВТРА —
ЗАЛИШАТЬСЯ ЧЛЕНИ СПІЛКИ!
І як нам з-під криг тоді виплисти,
і хто нас запалить, хто?
Он знову на третій швидкості
помчало когось авто.

1965

Зайченя в легких хмаринах заблукало:
Бігало, звивалося, стрибало...

Із веселки враз пірнуло у ставок –
Насмішило заклопотаних качок

Від хмаринки-лиса утекло -
Накивало п’ятами в село...

І не зчулося, а день пройшов...

Утомившись, в сонечка спитало
І питання невесело пролунало:

«Ти яскраво бачиш з висоти...
Як мені додому шлях знайти?»

Сонечко шмигнуло під панаму:
«Поцілую тебе в носик, наче мама,

І за мить мине дитяча втома,
Любо-мило ти прокинешся удома!»

На небесах опять банкет
холодное шампанское...
а мне сегодня снова: «нет!»-
в лицо бросали ласково

Негоже, брат, некстати нам
чужими жить подсказками
давай во славу небесам
закажем мы шампанского?!

Я слышал, мол, Христос воскрес?
воистину! воистину!!
ты уж прости, промокший весь
на ложе лжи и мистики…

Похмелье...
стынет барбекю
следы свинноговядины
и минус нескольких Ай - кью
и под глазами ссадины...
2001.

Коли ці весни
впадуть під ноги білим цвітом
і їхня виблякла палітра
в тобі почезне,
настане літо.

Розквітне рута
на східнім схилі коло броду,
де місяць пити срібну воду
не каламутну
лошата водить.

І ти настанеш.
Як колос твій землі насниться,
тоді прийду, мов тиха жниця:
Жнива, коханий, –
не косовиця.

Надвечір вітер,
що хмари гонить череваті,
лелеки принесе на хату:
гніздо мостити,
тебе кохати.

І в заду́мі, що в ній мене вабити мало б далі,
ясно так промайне: торкався і всюди колеться,
що не ближньою є, а ближчою по вертикалі,
хоч горизонтально, в цілому, ще та околиця.

І росте третій розмір з роками, як все позаду,
і язик без кісток, і наскрізь тотемна - і все те
буде личити лиш для місцевого літ-параду,
хоч ні толку з того, ні ладу, та прошу: - Здрастуйте!

І вдивлятимуся - в жертовні її всеспалення
тостів, настрою, втечі кави, в зіниці профі ...
Спокусили мене ці очі? чи віддзеркалення,
де один мій, невже все той же, самотній профіль.

2012

Хмільні пісні озвучує струна –
В моєму серці - музика весняна.
Поглянеш - то гучнішає вона
І дихає - незрима і духмяна.

Уранці – рано жду свою весну
і гріюся у гніздах журавлиних!
Нахлинуло – сьогодні не засну,
бо мрію про обох, але єдиних...

Це янголя руде вродилося на вишні,
коли гули джмелі і мріяли про мед.
Чумацький Шлях завмер на пагорбах всевишніх,
спинилися ураз вітрильники комет,
і буслом час застиг у колесі ребристім,
підняв угору сад допитливе гілля –
весь світ замовк на мить і дихав урочисто,
і ждав, як між вишень достигне янголя.

Христиане – Соль Земли!
Миру свет в ночи.
Верим мы в Его любовь.
Солидарность – молитва в кротости – спасение Земли.
2012г.

Божився алкоголю
Громадянин:
- Сім поцілунків долі
За твій один!

Долонька у мами, долонька у тата,
а ніжки у мене, мені ж крокувати!
Бо я, як те сонечко, в будень і в свято,
А сонечко більше, ніж гори Карпати!

Півзатишок - мама, півзатишок - тато,
А разом нас троє, учись рахувати.
Один - це мій носик, два - оченята,
Як в мами і тата, і у кошеняти.

Сім'я - це багато, це мама і тато.
Промінчики - діти, ану ж танцювати
Для тата і мами, для мами і тата,
Ці ніжки, як в кізки, усе б їм стрибати!

2012

А що там на небі?
Коромисло різнобарвне?
А відерця-озерцята?
Як гарно!
Ясно виблискують,
барвами граються:
дощик закінчився-
з сонцем вітаються.
Усмішка човником,
швидше черпай,
озером бавиться
сам Небограй!!!

Скільки їх, величних, попід хмари
П’єдестально вищаться? Мовляв,
Головніший всіх високих глав!
А довкола сочаться примари,
Тягнуться пальцато до душі,
Випивають щирість до безкрів’я...
На губах піни́ться марнослів’я,
Вирване пресвітерно зо лжі.
Ро́ки йдуть, вдаряються об стіни,
Завапновані під омофор святих.
Руки внизані металом примх
І довкруг - поклони і коліна...
Скільки ж їх? За мурами брехні
Воздвигають собі ложе честі?
А серця, невиміряно че́рстві,
Спочивають на пихатім дні...
(16.03.12)

Промінець задзвенів у віконце,
Почуттів глибинних приніс,
Таких жаданних і тремких...
Тебе впустила, я знаю, любиш ти мене,
Бо далече і поряд вчуваю ніжний шепіт:
Весняна радість, люба, ти потрібна мені.
2012р.

м’які голки розпушує модрина,
ще сонний ліс вбирає ніжне листя,
на чагарях бринить юга сріблиста –
позавтра світ у літепло порине.

шумує рясно цвіт на дикій вишні.
гойдає вітер пагони узлісся –
блакитним пір'ям сойчиним розрісся
горішній звук, вільшаним духом - нижній.

1.

час пік перейшов
і намокла година
в піке підошов
цокотливу рутину

рутинне – старе
переварене в тлумі
сумбур-кабаре
на потрісканій гумі

2.

де вулична тля
смакота магазинна
де вікна не сплять –
вітряні субмарини

вражає пусте
що плететься відносно
воно відцвіте
без ознак медоносних

3.

перчать язики
лопотять сакраменти
чутки – ластівки
‘ні ку-ку’ – компліменти

прикутість росте
де збирається поле
магнітне з антен
і гострішає полюс

4.

з примхливих очей
холоднеча без здачі
прийми – запече
калатне і втлумачить

що більше за шарм
у кого плечі-скелі
де засув на ‘ша’ –
вартовий менестреля

5.

ковтками лате
а ребром недовіра
у слово круте
перебішене з жиру –

гуляй – не вступи
у баюру де-юре
гострись – не тупи
де вже випалив здуру

6.

хай небо тріщить
висипаються зорі
коли не болить –
то нема більше горя

стирайся мов тінь
і замилюйся спішно
інакше – "кранти"
нежиття несуміжність

27 Квітня 2012

Немає слів, щоб все тобі сказати,
немає сили все тобі віддать…
Відколосилась нива… Коло хати
ступає обережно вітер-тать.

Наввипередки хмари, скоро північ…
Не охололи сльози в подушках.
Перехрещу тебе як вчили – тричі,
лети собі….не втримала в руках.

Стомилася… втомило на століття
Твоє просте й незрозуміле «ні»
Не плачу я... То місяць в повнолітті
заколисав думки мої сумні…

Святая чистая любовь
Нас вводит в заблуждение:
В страсть обнажаясь вновь и вновь
С времен миротворения.

Всё начинается со взгляда:
Глаза, ведь, - зеркало души...
Лукавый взгляд - посланник ада,
А томный взгляд "вопит" в тиши.

От флирта и до обольщения
Глаза "стреляют", "искры мечут"...
А руки - символ провидения -
Слегка окутывают плечи...

А дальше - больше, жгучей, чаще...
Где та граница между делом?
Мы все подвластны пепелящей,
Той страсти, что владеет телом.

1

– Подаруй мені віршик про плеса... –
Джерготів на бенкеті Стас Гливий.
Хлюст з юрми прошептав:
– Це ж про-фе-сор!!! –
Ох, який то був шепіт – надривний.
А Стас чуба куйовдив, шарівся...
Дві скриптури поклав на віконце…
– Ні, про плеса писатиму з місяць…
Я у зливу оспівую сонце!
Тут гублюся – в юрмі, як в осоті…
Хтиві очі... Примерхлі свічада.
Не нашіптує муза експромтів!
Ще не винайшли пані тій знаду…

2

– Я умію шляхетно просити... –
Сивий пан дав канапку солону. –
Моя музика лине крізь плити…
Напиши файну пісеньку, доню!
Співаницю від люду сховаю,
Хай від неї буруниться крівця…
Я потішу дружиноньку – Раю…

Я благала юрму: Розступіться!

– Не гордуй, то заробиш… на Ялту… –
Хлюст монетку підсунув.
– Албанська!.. –
Муза блідла й нервово сміялась,
Облітаючи
пляшку
з шампанським...


* слова і голоси (лат.)



2007-2012

Близькість - це не довічне ув'язнення!
Це - не дія миттєва статевого акту!
Є ще глибше до цього пояснення:
Дві душі досягають єдиного такту.


Спільна мова - це шанс
До подальшого зближення.
А життя- є романс
Із свавільним розбещенням...

До єдиного підсумка
Може чуйність привести...
А стрімка почуттів ріка
Вивіряє на тести.

І в бажанні істоти до близькості
Є одна таємниця свідуща:
Суть її - у духовній пристрасті.
Це - велика любов невмируща!

Розпусниця яка..! - довкіл розпуста
з її торкань до пуп"янків тугих,
а їй іще... а їй іще негусто
тих квітоошалінь, пахтінь отих.
Вітроволоса юнь. Зеленокровка :
брунькаві груди, пахне молочай.
Претепло серцем одімкнула сховки -
таємні цноти Раю. Боже, дай
зернині впасти і коріння вплести
у вогку душу, - лоносвіт її -
нехай перетинаються навхрести
міжзоряні, в любові, солов"ї.
Посходяться стежини доленосні,
липкий листочок вирветься з пелен,
у ті світанки - росянисто- млосні,
розсипеться смарагдами ген-ген!

Спокусниця яка...! - сама спокуса
од еманацій яблуневих мрій:
округлобедрий обрій, хмарка руса,
смакує вітер волю - сам не свій.

Мольфарницe невизримо-принадна,
знебесна Відo - втіхи джерело!
Яка ти ладна...! - Ну яка ти ладна..!
Усесвіт Пелюстками замело...
2012

как недосказанность весенняя права,
переиначенная логика порядка,
а заполнение эмоций, миг в словах,
безумий сказочных, улыбок всех формаций.

недоутюженность газонов, сок весны
и ветки в тонких силуэтах новых пассий,
вдыхая свежесть в растревоженно-простых,
живых, звенящих и зовущих в небо странствий.

а совершенство нет-да-нет одной строкой
перерисует одиозные мотивы
как ветра четкий взмах, как волны и прибой,
мечты нескромные, дожди в пустой квартире.

______
и невесомость, и безудержность ночей
качая звезды в гамаках немых созвездий,
в какой-то миг подскажет тихо кто да чей,
фигуры партий, площадей пути-проезды...
2011

Стикс льётся в море Черное, глухое,
Где по ночам рыдает Полифем,
Где солнце, исчезающе-больное,
Из ложных образовано морфем.
Привыкли рыбы там к зеленым бликам,
Привыкли чайки к зелени волны,
Там паруса забыли, что велики,
С тех пор, как штиль коснулся глубины…
Но день придёт, и брызнет гром скаженный,
И ветер будет, ветер под и над…
И в нём утратят сó страху Сирены
Высокозвучье сладких серенад…
И лишь весло, забытое Хароном,
За двести миль до параллели икс –
Напомнит нам коловоротным стоном,
Что тут впадал когда-то в море Стикс.

...рождалась музыка из глины и огня
неистово
свирепо
и прекрасно.
имело место быть:
их святость - Инь и Янь
из всех цветов
предпочитало –
красный…
а мне никак
мой белый
он к лицу
изюминка улыбки
белоснежной
а с музыки привычней -
хлеб
мацу
я – пустота
под глиняной одеждой
2004.

зрештою не так воно й важливо.
вплив погоди на само і решту почуттів
традиційно перебільшують
як і безліч інших обставин
які можна трактувати як казуальні
а можна і взагалі не трактувати
що ти й робиш успішно
вона говорить подивись яке небо
воно напружене і тривожне
навіть безтурботні ворони сховались
пташки небесні куди ж ти зібрався
олух такого ж небесного царя
потім куриш на балконі
вона запитує про що думаєш
так ніби мовчання зло
чаша генуя без комплектації
чаша генуя без комплектації
зрештою це дуже особисте
які слова у твоїй молитві
тим більше що нічого не просиш

Моя сестро, рідна єдина ,
хочу знов нагадати тобі –
є одна маленька людина,
що давно вже чекає в журбі.
Вона теж хоче сонце стрічати,
як і всі ми радіти життю ,
вона може художником стати,
може просто навчитись шиттю.
Та забули її у садочку
самоти ненароджених душ,
вона грає собі у пісочку,
у тіньочку горіхів і груш ,
і чекає, так сумно чекає…
Та невже йдуть криваві бої,
косить голод, що серце не має
місця, щоб приютити її?
Все минуще, це ясно відразу –
дисертації, навіть пісні,-
все одно ми програємо часу
у його переможній війні.
Але стеляться лінії долі
вже багато мільйонів літ,
в кожній звивин і віток доволі,
на своїй ти – останній слід.
І собі не пробачиш ніколи,
як не стрінеш людинку малу,
зробиш вигляд, що вчувся гук кволий
крізь густу небуття пелену.
Воно грає собі у садочку
і чекає на маму свою,
повне мрій, сподівань, у віночку
з білих лілій… хай ще не в раю…

2011

Чорнобильський попіл, кошлаті задимлені хмари,
І Богом, і чортом забута смертельна земля.
Тут Всесвіту край, де палають фантомні пульсари
І зраджена тиша самотністю зір застеля.

Тут згарища сіл, де весіллям ніколи не грати,
Прокурений стронцієм, привидом хрещений ліс,
І чорні озера, де плавають риби-мутанти,
І краплі густі, що пропалюють серце до сліз.

Розпатланим вершником вітер гарячий пронісся,
Окрадену Прип'ять ковтає солона пітьма.
Але не пропало, не зникло зелене Полісся -
Природа не вмерла, пустелі і пустки нема.

Дзвенять пелюстки, шаленіють на обрії гуси,
Зміюкою синьою гнеться ріки течія.
Та більше за все в цьому грішному світі боюся,
Що Зоною стане уся Україна моя.

2012

Нежные теплые мамины руки
Словно шёлковые облака
Всё больше с ними часов разлуки
Все больше я от них далека.

Переходя в суровые будни
Забываем мы, о простом,
Мы наверно несчастные люди
И душа наша спит крепким сном.

Начинаем мы делать больно
Грубым словом и криком своим
Мы родных обижаем невольно
Место прощения просто молчим.

Наше сердце становится камнем
Просто глыбой из янтаря
Делаем больно мы нашим мамам.
И останавливается земля.

Нужно вернуть её нам движенье
Чтобы сердце звенело весной
Нам нужны новые убежденья
мамочка знай всегда я с тобой.

Упрямый лев, беззащитный котёнок
Играешь со мною мой любимый ребенок.
Улыбка твоя как солнечный луч
Выходит по вечерам из-за туч.

Наивное детство, веришь в любовь
Оно взрослым людям приносит лишь боль.
Играешь в игрушки, ходишь ко мне
Ты мой любимый ребёнок на этой земле.

А я уйду так гордо и красиво
Как кошка из квартиры по утру
А ты останешься такой унылый
ведь я не понарошку ухожу
под вечер открывая дверь
Увидев твои грустны глаза
Осыпались из крыльев перья
И по шике соленая слеза.
Я подойду растерянная
Крепко обниму, и прошепчу
От тебя я больше не уйду
С тобою быть хочу.

С двух нитей свяжем узелок
Красная и черная
Ты мой небесный ангелок
А я в тебя влюблённая.

Ты мой луч солнца золотой
А я небо окрыленное
Хочу быть рядышком с тобой
Ведь я в тебя влюблённая.

Не судите меня, какою я стала
А любите меня такою как есть
В игры свои ещё не доиграла
Вы имеете право на лесть.

Не судите поступки, не зная души
Не огнём измеряется сердце
И прожить ты жизнь не спеши
Дай мыслям моим согреется.

Не судите шаги, ведь вы не правы
Не все замки открывают слова
За правду вам не отсечь головы
Прикусите язык, не нужна мне молва.

Ранним утром в окно залетел мотылек
Взмахом крыльев нежно касаясь
Разыгрался в душе огонёк
Уходи навсегда оставаясь.

Его сердце стучало не в такт
Взмахи крыльев окутаны страхом
Но нет возврата назад
Всё слабее он с каждым взмахом.

Но в его сердце вера живёт
Что солнце ещё он увидит
Жизнь он на крыльях несёт
И не за что не погибнет.

Все люди куклы
Под контролем каждый шаг
Как жаль канаты боли
Уведут нас в мрак
Голос наш молчит
При виде кукловодов
Дрожит душа
Не водит счастья хороводов
Ходим мы по кругу
Не видим не начала ни конца
Не верим больше мы друг другу
Улыбкам милого лица

А твой компьютер лишь холодное железо
И в нём души нет, сколько не ищи
За ним сидишь ты вроде бы и трезвый
Но в нём ты лживой дружбе не пиши.

Ему не верь ведь в нём всё не в реале
Ведь в нём не сердце, а метал
И не полюбит тебя девушка в рекламе
И не найдёшь ты в нём свой идеал.

папа с мамой поругался
ящик с ней не поделил
и новый костюм от злости
марганцовкой ей облин

мама жутко раскречалась
и пошла за кочергой
папа залез под одеяло
и укрылся с голорвой

мама бегала о дому
немогла его найти
к ней же лудшая подруга
должна была скоро прийти

папа решил вину загладить
костюм в машинке постирал
мама это увидала
и ушла опять в астрал

после стирки в тот костюмчик
даже слоник может влесть
папа вновь готовит домик
решил на балкон залесть

мама бегала по дому
немогла его найти
папа сидя на балконе
некак не мог в себя прийти

и он снова постарался
и костюмчик он ушил
а он в нитках заплутался
и к трусам его пришил

мама жутко раскречалась
был костюм любимый то
а потом разволновалась
пришила к папе и пальто.

но она недолго злилась
любит папу молодца
но кочергой ему до сталось
и по спене и по сальцам

Одолела молва, одолела...
Я не в силах ей возразить -
Был бы мир этот чуть добрее,
Смог меня от невзгод защитить.

А пока - я одна, как молния
Среди скал и небесных бурь...
Но наступит когда-то безмолвие,
И забрезжит живая лазурь!

И тогда среди дня погожего
Горделивой походкой своей
Я пройду из "плохого" в "хорошее",
Не считая пережитых дней.

Я пройду такая счастливая,
Озаряя всех прежних теплом,
Может быть, не настолько красивая,
Но не смешанная со злом!

Узнаю летний зной полигона...
Капониры из стройных берёз...
Полигоны - солдатская зона -
Струны сердца терзают до слёз.

Прекратились учения,
И спокойно вздыхает трава...
Трели птичьего пения
Окружает акаций листва.

По песку проползает
То ли ящерица, то ли змея...
Здесь так тихо бывает:
Я кричу, а как-будто не я.

Вновь лягушечье пение
Прерывает дождливая дробь.
Гладь воды - загляденье:
От дождинок на глади озноб.

В ряд берёзы над озером
Наклонились, как девы стыдясь.
Спрячу чёлку под блейзером,
В озерца зазеркалье глядясь.

Поплавок гуттаперчевый
Будет прыгать и дёргать леску.
И карасик доверчивый
Вереницей "идёт" к поводку.

В небе - радуга кольцами...
Дождь ушёл за пределы лесов.
Небо солнце развесило,
Занавески чудных облаков.

Опускаются медленно сумерки:
На костре котелок дребезжит...
Собрались у огня рыбаки -
Как же здорово всё-таки жить!

Мне б влюбиться ещё хоть раз -
Доказать и себе, и людям,
Что огонь в груди не погас,
Что гореть ещё долго будет.

Мне б сандалии снять и "рысцой"
Щегольнуть по студёным лужам,
Босоногой придти домой,
И сидеть под пледом простуженной.

Телефон не заставит ждать -
Хриплым голосом "Да" отвечу -
Друг придёт меня повидать
И украсит тоскливый вечер.

Засидевшись за чашкой чая,
Наболтавшись до "несхочу",
Ночи таинство предвкушая,
Я задую во тьме свечу...

И случится со мною чудо:
Время новый отсчёт поведёт...
В полумраке из "неоткуда"
Чувство новое обретёт.

Засвечен снов аргентум бром.
Тем перманентней, тем свободней
Вживайся заспанным нутром
В неприхотливое сегодня.

Нырни в эскиз дневных огней
Крутым сорокалетним профи.
А ну ex tempora отпей
Неистово горячий кофе.

Как ненадёжны все слова,
Как всё спонтанно и вдогонку.
Сегодня выглядит сперва:
Как гоголь-моголя воронка,

Как непролазный снежный ком
И заводной китайский идиш.
Из наступившего потом
Себя и роль свою ты видишь

С невыразимой глубиной,
Когда, остуженные как-то,
События поры иной
Тебе становятся постфактум.


2012

Ведьмин круг замкнулся плотно, ведь мы на ты же.
(Потому что пока на вы – не всё дозволено)
зафиксировать ракурс пикантный в таком бесстыжем
Цейсовском глазу. Слышишь – перезвонами
на седмицу Светлую
нежности нерастраченной пузырьки
напряжения не выдерживают – взрываются
и над плотским Плоским миром (из Терри Пратчетта)
сублимируются в звуки регги (из Ленни Кравица).
Ты…
Вы это…Коль что - пишите, и вот Вам марка,
да держите, крепко держите и не роняйте!
Энтропия чувств – от Гарсиа Маркеса до Ремарка,
мизантропия – сдвиги с Твигги до Киры Найтли…
Отыщу тыщу методов четкого доказательства
(Половина из них Вам явно покажутся некошерными),
посмотрите сами – вот ещё показалось два
силуэта под зонтиком в древней чащобе Шервуда.

25.04.2012

А задумавшись, что же тебя тогда привлекало,
Вдруг отметишь, что не на что и опереться-то,
Скажешь: "Вот ведь склочная баба по вертикали,
Да и по горизонтали, в общем, весьма посредственна.
И размер третий с годами вырос, но только сзади,
И язык без костей, и натура лживая насквозь…"
Но сейчас еще всё к месту и при параде,
И поэтому, как ни в чем ни бывало – здравствуй,
Несмотря на ежеутренее сожжение
Тоста и омлета, сбежавший кофе…
Может быть глаза прельстили? Так отражение
В них с годами то же самое. Только в профиль.

19.04.2012

І знов прийшла весна -
дванадцята вона
на пустищі відчуженої зони.
Убрались в цвіт сади...
Вкраїну розбуди
від снів байдужих,
поминальний дзвоне!

Квітневий апогей
і тисячі смертей
навік сплела водно
жахлива дата.
Чорнобиль - спільний хрест,
на виживання тест.
Мені судилось батька поховати.

Ще жертв лічба трива...
А в небі птах співа,
тюльпани
червоніють на осонні.
Це знов прийшла весна -
дванадцята вона
в безцінному житті моєї доні.

26 квітня 1998 року

Зухвала любове, кого виглядаєш із літ,
Кому відчайдушно свої розставляєш тенета?
Як вітер травневий, ширя твій п'янкий зореліт -
Причалів багато, а гавань принадна - в поета.

Він час не змарнує і пристрасть по вінця наллє
І зорями-квітами встеле розпахчене ложе.
Цілунки розсипле, немов діаманти з кольє,
Схвилює ласкавку і зніме хистку загорожу.

Зухвала любове, прошу, ти лише не спіши
Із трепету-виру свої забирать обладунки,
Залишся довіку чи сяйво хоча б залиши
Та чарку безсмертну любовного юного трунку...

21.04.2012