Згодом усе проходить.
Ніч стає чорним опалом твого погляду,
Деревеніє небо
Осипаючись трухлявим пилом невідворотного
І якби не трагедія,
Якби не трагедія –
Ти б не шукала легких шляхів
І якби не комедія,
Якби не комедія –
Ти б зодяглася в обурену Лісістрату
Задовго до початку нового тисячоліття.
А так, —
Ще один вірш,
Що лоскоче твою гординю
А так, —
Ще одна ніч виблискує чорним опалом.

21.01.2024

Минає час лютневих холодів,
Весняне проника сопрано
До королівства мерзлих володінь,
І заживають давні рани.

Весна розбурхала думок рої,
Схвильовані чуттями духу.
І зранку до вечірньої зорі,
Мов губкою, вбираєм рухи.

Всміхнувся на безлистому стеблі
Вже пролісок-ефемероїд.
Весна життя підносить на щаблі,
Тримає міцно тонус-повід.

Щоб написати, тобі привід не потрібен.
Якщо без нього дзуськи – не пиши.
Бо як слова ідуть не від душі,
хоч як їх плин пригож, вкрадлив та певен,
вони лишаються холодні та пусті.

Казати важко, та невже той страх
сильніший прагнення, яке його збудило?
Бери цей острах, вмішуй у чорнило,
дивись – із нього проростає сила,
так щемко вроджена у сих кількох рядках.

Слова течуть, а інколи стоять,
впираючись в невидиму загату.
Так легко, так принадно промовчати,
та кого ж потім визнать винуватим
в безпомічності замісних занять?

Як хочеться сказати – говори.
Придушені душевні поривання
судомляться, труяться у мовчанні
й випалюють до чорної діри
всі радощі, всі мрії, всі бажання.

07.02.24

Пролився знову у кімнату захід,
А з ним тривога болісно-гірка,
Малює променем останнім сонце знаки
На стінах, відбиває від зеркал.

Розсипались по стелі самоцвіти,
Як бризки від шматочків кришталю.
Так хочеться сміятись і радіти
І говорити, що тебе люблю.

Здається, промайне знайома постать
Ген за вікном. Ключі звенять в замку...
А захід свій багрянець ллє на пОстіль,
Самотність вистеляючи щемку.

Палає спека обрієм кривавим.
Горить на сході дикий смерч війни.
У надвечір'ї я у двох загравах.
...І ти мені за день не подзвонив.
06.2022.

Коли б то можна утаїть
В найглибшім серця сховку
І навіть ти не здогадалась,
Що стискує в один тугий пучок,
Від чого ні на мить позбутися не можу,
І кожне твоє слово, усміх, ласку,
І кожну мить буття твойого
Неподільно хочу взять собі...
...Відкіль, з яких незайманих ще островів
Прийшла й доламує мій спокій
Оця незборна туга по тобі?
Може, від того, що не знаю,
Коли і де судилося востаннє бачитись?
А, може, все починається спочатку?..

Ми із Олексою рибалити пішли,
зібралися за п’ять останніх років,
але і кілометра не пройшли,
як занеміг друзяка. О, морока!

То раптом закололо у спині,
то серце аритмія калатає…
Та видається все-таки мені –
рибалити бажання пропадає…

З канапи ледве чути голосок –
розслабитися треба… В інтернеті?
А то – із нирок гоне вже пісок!.
Ох, не люблю зманіжених поетів!

Та іржавіти я йому не дам,
бо рух – усе, то життєдайна сила!
А на додачу волю дам словам –
немає ще у нас на шиї мила!

У прохолоду пройдемо лісок,
без метушні піднімемось угору.
То сиплеться з нас, друже, не пісок,
а незгорілий в молодості порох!

Уранці сонце світить
Яскравим ліхтарем,
А потім - сніг та вітер,
Впереміж із дощем.
Надалі - підмерзає
І опадів нема, -
Наблизилась до краю
Свого, мабуть, зима.
08.02.24

1
на Івана на Купала
мама хлопчика купала
у рум’янку у любистку
клала в сонячну колиску
«спи, мій котику руденький,
світить місяць молоденький
тебе ріжками торкає
тебе нічка не злякає
тобі зорі – зерна мови
ти відчуєш що готовий
доторкнутися до слова…»
мамо... Ваша колискова
не стихає за вітрами…
пісня мами…
Мова мами…

2
чорніє день… і ніч палає…
немає сліз… і слів немає…
немає берегів ріки…
роки – розплескані віки
в людському морі…
мор… війна…
усе – вина… усі – вина…
лиш в небесах – осанна в вишніх –
жовто-блакитний прапор Кришни…

3
тихо-тихо плине річечка
берегами віковічними –
ця вода життям освячена
і не буде по-інакшому…
буде битва – хтось повѐрнеться
хтось впаде у землю зѐрнятком
що слізьми полите вдячними
і не буде по-інакшому…
хвилі часу заколисують
і гойдаюся я приспаний
цьому присмерку призначений
… і не буде по-інакшому…

Нарешті і «двохсотий» ваш підгріб.
Пакет йому – немов елітний гріб!
Але не всім забродам повезло –
багато бур’янами поросло…

Хоч як лютує лютий уночі,
Удень із даху лиє й лиє сльози.
Отак до вечора він бідний плачучи
Чекає, що "впечуть" іще морози.

А вранці знову сонечко зійде
І морозець, звичайно що відступить.
Бо скоро-скоро веснонька прийде
І сіятиме квіти в лісі й лузі.

2021 р.

Комусь життя під сонцем гріє душу,
Комусь дощем шмагає раз по раз
І залишає тільки незабудки,
Не розкриваючи замків і брам.

Не кожному щастить. Хитросплетіння,
Немов морозом влітку обдає,
Не залишаючи знайомі тіні,
Круті лиш береги, то ж рани є.

Нахабно світ до дна фальшивий досі.
Не схибити б і не зійти з путі,
Бо задуми тирана, ніби оси,
Криваво жалять - пруться до мети.

Війна лютує. Сподівань є ж віра.
Земля розп'ята - йде сміливець в бій
За всіх живих. Знешкодить, звісно, звірство,
Що ласе на чуже. Чи вщухне біль?

Тебе я видивляюся в юрбі
І вже не можу відвести очей.
Дві зірки,що зірвалися з орбіт.
Палаю я. І ти мені печеш.

А натовпом заводнений перон
Хвилюється від лязкоту коліс.
Висить в тумані ліхтарів гало
Гірляндою обабіч колії.

Стихає гуркіт потягу, й за мить
Лише удвох, і подив у очах.
Переїздом закритим даль дзвенить.
І стулені уста твої мовчать.

Та площу перетнувши, ніби вбрід,
Підходиш упритул. То дзвін чи спів?
Незгаслих почуттів гарячий слід
Як іскра між натягнутих дротів.

Зніміла даль. За потягом у ніч
Луною віднесло останній звук.
Тобі тривожно, боляче мені
В короткім привокзальнім рандеву.

Осик тремтячих звабна золотінь
І пурпурові шати пишних кленів, –
Найяскравіше свідчення для мене
Про власницю барвистих володінь.
Справляє осінь нині фестиваль
Живопису на поруділій сцені,
Але вривається гудок сирени
І заслоняє видиво печаль…
07.02.24

У білий аркуш а-четвертого формату
Французьким «паркером» вкарбовую печаль…
Як вам ведеться в потойбі́ччі, мамо й тату?
Чи добре прийняла́ вас паралельна даль?

Хоч вірю я, що вам дано спостерігати,
Ба, навіть більше – захищать живих від зла,
Та все ж насмілився листа вам написати,
У холод втаврувати часточку тепла.

Живемо непогано… Головне – живемо!
І горя, й радості достатньо на усіх.
Якби ж то не війна… Все інше – не проблема.
Шепніть Йому про це, від мертвих і живих…

До церкви ходимо. Приносим панахиди
І ставимо свічки́, щоб був вам упокій.
Просіть Його, хай заборонить бомбоскиди,
Хай установить назавжди́ тривог відбій.

Як спосіб знаєте, прошу вас повідомить,
Що́ Він вважає хибним в наших молитва́х.
Чому не б’ється зло російське у судомах,
Життя у смерть стікає воском по свічка́х?

Наприкінці́ листа пишу Йому постскриптум
Із вдячністю, що досі не призвав мене:
Допоки ми живі, то будуть і моли́тви,
А як загинемо, хай Він нас пом’яне…

Лютий 2024 року

Турботи денні проминули швидко,
Старанно вітер їх відніс кудись.
Єдиний свідок - місяць - динна скибка,
Що смачно в небі уночі завис.

В небеснім оксамиті - плід солодкий,
І бАйдуже було двом до табу.
Стояли у степу серед толоки,
Прийшло кохання - почуттів табун.

Тривала казка ночі аж до ранку,
І таємницю цю поглинув час.
Без вороття прощались наостанку,
Лиш щастя мить блищала на очах.

Дня прожитого закінчилась вистава,
Сонце впало в сосни нагорі,
Потягнулась вслід йому заграва,
Захід, ніби спалах, відгорів.

Лиш жовтіє смуга понад лісом
Зеленню відсвічує з сосни,
А над нею - темних туч завіса,
Ніби коней чорних табуни.

Шовку синього розмотує сувої
Вечір, що впирається до хмар,
Під якими плямою сумною
Догорає заходу ліхтар.

Місяць - ніби меду грудка жовта,
Відірвались зоряні крихтИ,
Та й порозсипалися по шовку,
Так, що і до ранку не згребти.

Вітер стих і пахне берег талий,
До води вербовий кущ припав,
Лютий ніби, а весна настала -
Лебеді вертаються на став.

Хвиля легкі тіні розплескала,
Шурхіт шовку тишу розірвав.
02.2022.

Зрештою, це всього лишень дитинний страх,
Жах перед кружінням люстри,
Заціпеніння.
Оплески, що не стихають, немов би у твоїх руках
Спинити хаос кришталевої світлотіні.
І вона врешті сповільнюється.
Сонце скрипить дверима відкритого стриху
Схожого на черево корабля,
А на картоні
Старого фотоальбому, на якому малюю тебе
Грифелем
Ці тіні з’являються знову і корабель мій тоне,
Потопає в закрут-світах
Часовиння. І потому,
Вибираючись звідти світ здається уже не тим,
Що був,
Він гойдається в люстрах, розтріскується, втрачає форму,
Що і я вже тебе і свій страх мимоволі забув
І дивлюся на нього примружено, і з іронією.
А тоді, виявляється – голос, що поряд – не твій,
І місто в руках Перуна і голодного Велеса,
І слова не мої, навіть погляд в мені чужий,
Упійманий хіттю вдивляється в ромб Міхаеліса.
А люстра гойдається, іскри її кришталю
Розливаються в море вогню і зриваючись долу,
Вона
Залишає гігантську вирву, криваву війну
Розпанахавши юність у жовтогарячому полі.
І над нею птахи, і над нею обвуглений обрій
Безвість слів, що лягають на серце в останній момент,
І привиддям вгорі колихаються зціпленим болем,
Давні люстри страхів, що не в силах спинити поет.

02.02.2024

Я відповідь отримав у куми,
Яка телятко пасла на отаві:
- Всі хочуть стати божими дітьми,
А от рабами - ні, це не цікаво.

Бо діти бога - царственна рідня,
В усіх , із часом, буде по короні.
А раб - це раб.. його хомут обняв,
Перетворив з коня на дохле поні.

Тому біжи хутчій у божий храм
І помолись Христу та Божій жінці.
Але... не відкривається Сезам,
Єгова не дає смоктати циці.

Від віри у людей "з'їжджає дах"!
За райські пущі - сварка, січа, бійка...
Хто любить жінку - вільний в небі птах,
А вільна жінка - любить чоловіка.

05.02.2024р

Невже це у воюючій країні?
Коли хоронять кращих із синів,
вони паплюжать образ України,
презирство сіють, ненависть і гнів.

Сміятися над символом держави,
опаленим пожежею війни…
Свою жадобу в ці часи криваві
угамувати силяться вони!

І реперша, «центро́ва»* Аль-Каїда,
смердючу оголила, врешті, суть.
Але у царство древнього Аїда
також лежить її лукава путь.

Мчить на південь потяг,
Я й вона в купе, –
Відчуваю протяг
І тепло скупе.
Розглядаю потай
Обриси лиця
І лиш тільки потім –
Жарти без кінця.
Показом банкноти
Я досяг мети, –
Жінку заохотив
Ближче підійти.
Сукня в позолоті,
Дороге кольє, –
Пальця ніжний дотик
Намір видає.
Тільки запах поту
Від жіночих ніг,
Мій до неї потяг
Легко переміг.
Нудиться навпроти
Жінка і сопе, –
Мчить на південь потяг,
Двоє у купе…
06.02.24

Де радість мріялась без меж –
Загніздувала ностальгія.
Куди ідеш і де впадеш –
Достоту не урозумієш.

Думок осінніх зорепад
Сягне останнього причалу.
Немає виходу назад –
Мости недоля поламала.

Не переношу бою кришталю,
те брязкотіння дико серце крає…
Я не співаю, просто розмовляю,
про те, що чую, бачу і люблю!

Як дихав поряд з вами, бачив вас,
тепер мені надовго є чим жити.
Ті очі, що волошки в спілім житі,
не скоро зітре невблаганний час.

Прошу лише пробачити мені,
що сподівання ваше не збулося.
Яка потреба в сивому волоссі
і погляді сумному у вікні…

Запізно ми зустрілися, на жаль.
Одрокотали вже весняні грози,
укрили скроні сріблом не морози
і грає чардаш не для нас скрипаль…

вибачайте… згадати ні̀кого…
чай вприку̀ску… димок в очах…
не коритись вітрам і вікові
доки час в мені не зачах…
вибачайте… дзвонити ні̀кому…
все сказали – вода і лід…
не піддатися лиху й лікові
доки сили є на відхід…
вибачайте… прощатись ні̀коли…
ні бажання ні сил – катма
я на літні лечу канікули
і зі мною – моя зима…
ми із нею – сумна пародія
відчай вилитий через край…
ми агора- й геронтофобія –
Сніжна пані і ніжний Кай…

Пам'ятаєш, як з неба упасти могли тільки зорі?
Ми, закохані, їм довіряли бажання і мрії.
Ти мене обнімав, я у сильних руках тихо мліла...
Чи то з нами було? Плине наша ріка обміліла,
Скаламучені води війною ховає від взору.

Скроні мовби з густого туману давно вже у тебе.
Я торкаю губами їх мовчки, та чи заспокоюсь.
Знову видалась зоряна ніч невимовно гіркою.
Ти, тремтячу мене, обгортаєш своєю рукою.
...
Чи хотіло грозитися бомбами зоряне небо?

Чи хотіла земля розквітати скривавленим
маком?
Підставляти поля під удари залізного смерчу?
Проростати хрестами і пахнути ворогом-
смердом,
Тим, хто хоче усе, що вона народила, зітерти?
...
В сильні руки твої я укотре ховаюся з ляку.

Весна - то дівчина в барвистім віночку
Із цвіту вишневого й трав.
А молода жінка - то літо спекотне,
Гойдає в колисці маля.

Осінь - то пані досвідчена й мудра,
Яка дасть пораду й навчить.
Роки - то її сокровенне багатство
І серце, що вміє любить.



Зима - то бабусенька літня і сива,
Котру тішить сміх правнучат.
Кожна пора, як і жінка - красива,
Їх слід берегти й шанувать.

2024 р.

Хоч тільки згадую про те,
Що промайнуло перед зором, –
Воно і пахне, і цвіте,
І українською говорить.
Хоч пам’ятає вже не все
Забудькуватий самоучка,
Але ще змалечку несе
Життя на стіл блокнот і ручку.
Хоч зрідка бачиться у снах
Усе, що мав і мало бути, –
Я не зламався, не зачах,
Не байдикую, наче трутень.
Життя прискорює свій біг
І відбирає нерви й сили, –
Ходжу лиш зрідка за поріг,
Лише до творчості є стимул.
Лише радію світлим дням,
Яких так мало в темну пору, –
Ще, друзі, дякую і вам
За те, що ви зі мною поруч…
05.02.24

***
Нема надії на Наполеона,
на Ватерлоо, на Бородіно,
і на... трагікомедію кіно,
в якій собі нап’ялили корони
комедіанти і хамелеони,
кому і сяк, і так – усе одно.

***
Наукою не виявлені факти,
чому самозакохане і темне
юрма асоціює як зелене,
хоча, неначе, є що обирати
у часовому просторі Ейнштейна,
де чорної матерії багато.

***
Нежадний має євро і майно,
але не уявляє ще воно
до себе антипатію й огиду.
Уже і їжакові очевидно,
яка різниця – чи іти на дно,
чи готуватися до суїциду.

***
А наш слуга один у двох панів –
у лапах еФеСБе і у мамони...
і як йому не обійти закони,
якщо і не утік, і ще не сів?

***
Уже і спікер надуває щоки,
що у народу вилізає боком,
допоки Рада – лебідь, щука й рак.
Один лакей бере у руки ноги
і трійкою везе до перемоги,
ну, а у возі... вйокає єрмак.

***
Величний не ганчірка. У купе
аероплана сам тасує кадри,
готує собі алібі, заради
офшору, шашлика і канапе.
Але у США єдина є порада, –
якщо тебе викручує ОПе,
тоді не розраховуй на мільярди.

Резюме
У офісі не коміки сидять,
а ряжені ворожої держави,
які хотіли дуже на парад
у Києві... у Ялті пити каву,
але... не дочекаються лукаві
на випивку із пу на брудершафт.

01/24

Неділя заступає.
День святих
і безробітних
день.
Ми відпочинемо
усього день,
гаразд?
під ковдрою затримаємось
довше?
під ковдрою – тепло́;
підозр напіврозпа́д
так швидше протікає
і керованіше…
Відімкнемо всі прилади?
всі телефони…
дзвоники,
усе,
усе-усе!..
А поки сплять секрети в темноті,
є дещо не з секретів,
дещо є:

"Ось тіло я кладу,
і тіло ти кладеш.
Вони є різні сфери
почуттів,
окремі зони
генні
ерогенні;
пластичні операції часів
зліпили ці тіла,
на диво андрогенні,
для чогось
спільного…
але твої вуста
сміялись тисячу століть назад,
мої лиш зараз плачуть.
Коли
взаємопоглинаються вони
в єдиний присмак
з при́тиском голодним,
час зникне враз –
і враз немає нас.
Є тільки те,
що тисячу століть назад сміялось,
і плаче зараз…
є…
але грудьми твоїми
кормиться дитина,
з якої вироста́ю я
чи й ти,
мої ж соски безплідні
і не повні
нічим, крім лоскотливої снаги,
яку, вкусивши, ти грайливо лестиш.
Ти лестиш їх.
а я п’ю молоко
з дитинства…
Так радість
є заміною рокі́в,
вона зростає…
є…
але ось раптом зойк
і раптом подих ось
і завжди раптом це
і із ніку́ди.
Біль не відчутний, коли радість це;
а слово тільки виражає слух,
підсилює, що час є радість.
Отак скажу до ранку ці слова,
бо тіло звуком є
твоє
моє;
і дещо,
що не мовчить,
минає й настає,
секрети слів в обіймах захищає…"

17–18 вересня 1994 р., Богдани́

- Поясни мені, дідусю, як так воно стало,
Що брати, як вони кажуть, на братів напали?
Що ми їм таке зробили? У чім провинились,
Що вони в країну нашу, як коршун вчепились?
Кидають свої ракети, бомблять без упину,
Убивають людей наших за яку провину?
Невже, справді, через НАТО, щоб ми не вступили,
Вони уже стільки крові «братньої» пролили?
То їх Путін заставляє отаке робити?
Невже вони не спроможні правду відрізнити?
- Ні, онучку. Не в Путіну і в москалях справа.
Бо країною тією темні сили правлять.
І усе то почалося зовсім не учора,
А в далеку і незнану людям давню пору.
Ще з людей тоді на світі не було й одного.
Була земля, було небо. А ще, окрім Бога,
Були ангели, що небом без кінця літали,
Господу у його праці помагати стали.
Носилися туди-сюди за велінням Божим,
Бо ж один він за всім, звісно, встигнути не може.
Отож, ангели трудились, крил не покладали.
А був один поміж ними ледачий, зухвалий.
Норовив усе підбити ангелів до того,
Щоби вони усі разом стали проти Бога.
Бо ж Він тільки командує, а їм працювати…
Хотів, мабуть, замість Бога скоро першим стати.
Хоча був Моск криворукий, за що би не брався,
То ламалось, не робило. Лиш на вид старався.
Та все лестився до Бога, щоб вище піднятись.
Довелося якось Богу з неба відлучатись.
Треба ж було залишити когось замість себе,
Тож Він Моска і призначив керувати небом.
А той, владу ледь відчувши, на троні усівся
Та, щоб Бога не пустити назад, заходився
Темні сили лаштувати, чорним небо стало,
Хмари круків-стерв’ятників без кінця кружляли.
Бог на небо, а ті круки його не пускають,
В’ються навкруг, з усіх боків Його нападають.
Розізлився Бог на того, Георгія кличе,
Бо ж Богові із ангелом битися не личить.
Примчав на коні Георгій, спис в руці тримає
І тим списом того Моска на троні штрикає.
Скинув клятого із трону та й на землю кинув.
Полетів сторч головою. Але не загинув.
Упав клятий у болото поміж лісів диких,
Звідки лише витікали невеликі ріки.
Сидів тихо, пускав бульки, очікував лише,
Як смердюче те болото удасться полишить.
Умів клятий приручити собі темні сили,
Що будь-кого вони з розуму звести би зуміли.
Та ж навколо тільки жаби квакали у нього.
Звідки розуму в них бути? Діждався, як Богом
Була створена людина й розбрелася світом.
Правда, довгий час в болотах ніхто не хтів жити.
Але, врешті, перші люди і там появились,
Над річкою, над болотом в лісі поселились.
Отоді і проявилась Моска темна сила.
Були люди всі, як люди, а тут подуріли.
Взялись других убивати, добро відбирати.,
Бо не вміли й не хотіли самі працювати.
Над рікою при болоті місто збудували
І, самі, чому, не знають, Москвою назвали.
Розповзалася чумою звідти темна сила,
Не один народ здолала, мізки задурила.
Лізуть москалі по світу, народи скоряють,
А Моск сидить та в скорених розум відбирає.
І йдуть тоді ті народи з москалями разом
Та розносять по світові свою ту заразу.
Доки клятий Моск сидіти буде під Москвою,
То не буде доти в світі миру і спокою.
Будуть війни, крові море литиметься доти,
Поки знову на тім місці не стане болото.

Ще утримує віжки білоброва зима,
А весна, ніби інеєм вкрита лоза.
У мовчанні дзвінкому несказанно-німа.
І не видно слідів, лиш краплинка-сльоза

На обличчі не висохла досі тремтяча.
Хіба можна забути той погляд очей?
Тихе сяйво душі надзвичайно гаряче,
Що сніжинками смутку тепер ось пече.

Проникають у серце лютневі печалі,
Нічиєї немає у цьому вини.
Хоч на згадку зима залишає печатку,
Березіль робить кроки - надія весни.

В повечірній тиші не сумуй мій друже.
Пів зими пробігло, ближче до весни.
Голос твій печальний розтривожив душу.
Завіконня хмуре зашуміло тужно
Барабанним танцем крапель крижаних.

Не сумуй, минеться, і за ніччю сплине
Все, що розболілось за короткий день.
На світанку лапа доторкне коліна,
Глянуть в душу очі незрадливо вірні.
Хто ж кого гуляти в ранок поведе?

Наше життя – немов драбина Яакова:
Підіймаємось і опускаємось.
Знизу – догори.Туди –сюди.
Змагаємось, вряди-годи перемагаємо .
Та на відміну від праотця -
Частіше – переможені.

Жартували більше, ніж завжди,
І сміялись аж до сліз на подив
Тим, хто цю ялинку посадив
І тепер від неї не відходив,
Та її спиляти заважав
Виконавцям рішення чинуші, –
Почуття печалі і тяжа
Жалості гнітили людські душі.
Лиш були байдужими до них
Ті, які приїхали з пилою
І заради новорічних втіх
Знехтували думкою людською...
04.02.24

Я шукаю.
Я чекаю.
Помічаю у дрібницях,
Перед сном та після,
З'являється твій погляд у зіницях.
І немає темряви, закривши очі,
Є твій образ.
Знаєш, а час вже відпустити,
Мені вже вдосталь.
Не проходять муки
І тебе немає поруч.

Йдуть місяці, триває безсоння.
Тривають надії,
Що охолоне вогник почуттів,
Звільниш місце у мріях.
Забудуть вуха той голос,
Проживуть легені без диму.

Наразі лиш тліє цигарка,
Майорить постать в екрані.
Колись не буде так тяжко,
Не буде душа по лабіринту блукати.
Не зникне одне —
Не зникнуть страждання.

Тримаю в руках вишиванку і гладжу лляне полотно,
З тобою, мій любий синочку, отак не сиділи давно.
Запалює вечір погожий дві зірки в німому вікні,
Мої запитання бентежні залишаться десь в глибині.

Ти виріс, мій хлопчику, виріс, і я так пишаюсь тобою,
Твій вибір іти воювати мене оповинув журбою,
Зчорнів білий світ, і неспокій підступно у серце проник,
Розчахнуто душу надвоє, у горлі застряв дикий крик.

А ти, усміхаючись, кажеш: « Матусю, ті йдуть, хто достоєн,
Йдуть кращі із кращих звитяжців, хто вірить, що в серці він воїн.
А зрештою, знаєш, що кожен свою обирає Голготу,
Бо хтось же повинен робити складну, небезпечну роботу.

Бо батьківську землю плюндрує підступний, облудливий ворог,
Чи ж личитиме українцям ховатись де-нéбудь по норах,
Бо те, що навіки у серці – вітчизну, родину і віру,
Ніколи не дам розтоптати московському дикому звіру.

Чи вдасться кому полічити отих, хто уже на війні,
В холодних окопах, в руїнах, під обстрілом та у вогні?
Я знаю, що важко нам буде. Молися, Господь щоб зберіг.
Молися за тих, хто народить. Молися за тих, хто поліг.

Не маємо права поразки заради майбутніх дітей.
Вкраїна не здасться ординцям і виборе завтрашній день.
Вгамуєм навалу жорстоку. Ганьбою не вкрию ім'я,
Бо хто захистить тебе, мамо? Бо хто ж захистить, як не я?

Це доля синів - для вітчизни здобути в борні перемогу,
Я твій оберіг-вишиванку візьму із собою в дорогу.
Вже перше проміння ранкове освічує пів небокраю...»
Гойднулась у погляді вічність:
- Чекатиму…
- Благословляю!

Я тебе так обожнюю,
А ти мене – жа́лиш...
Твою обраність
вишуканими
малюю словами.
Із висоти спорудженого
мною п’єдесталу
Тобі дуже зручно
цілити
у мене блискавка́ми.

І як, скажи,
визнавати
не ахінеєю,
Що безальтернативно
уми морочить далі,
Античну байку
про незрівнянну Галатею,
Ко́тра по клітинці
свого
творця не з’їдає?

2011.

Опам'ятався ледве після бою,
присипаний землею, поряд зброя.
Будяччя закололо в ліву руку.
Нікого поруч, небо...і ні звуку.
Своє лиш чути серце, стукотіло.
О, мав би він хоча б маленькі крила,
то полетів би звідси до хатини.
...Вже перша зірка сяє, і родина
збирається до столу на Святвечір-
діду́х, кутя із медом. Ось предтеча,
Бо Божий Син родився. Спів вертепу...
Молитва і думки в холоднім степі,
що дав йому притулок серед ночі.
- Земля тверда, не м'яко, - він шепоче. -
Де ж побратими? (Раптом ...кроки чути.)
- Здалося. Він покинутий, забутий.
Ліхтарик засвітив в обличчя прямо.
- Живий хлопчина! Ніби руки мами
торкнулися, пі́дняли і поне́сли.
Врятований! Усмішка в піднебесся.

Тягнулась як стебло - через посуху літа,
Крізь пелену дощів під сірий листопад.
Впліталась як лоза у тебе непомітно,
Вросталася, і ось пручаюся назад.

Болить мені, деруть твої колючі руки.
То добре, що той біль притишує зима.
Я з терену твого відлунюю так глухо,
Що вже своїх пісень не чую і сама.
12.2022.

Калинонька біля тину,
Як у вишиванці.
Їй співає пісню дивну
Ввечері і вранці
Вітерець та обнімає
За плечі так ніжно
І шепоче, що кохає
Її палко й вірно.

Горобинонька намисто
Одягла червоне
Та до себе в гості кличе
Пташечок сьогодні.
І слухає оту клятву
Вітрову калині.
Але ж він ще нещодавно
Присягав на вірність

Їй, казав щось про кохання
Неземне та вірне.
Значить то була несправжня
Любов того вітру.

2024 р.

Ще не позначено фарватер
І щоб уникнуть мілини, -
Стою на якорі, мов катер
Біля причальної стіни.
Буравлю поглядом мрійливим
Безмежні обрії життя
І терпеливо, наче дива,
Чекаю часу відплиття.
Адже постійно манить пришле
Принадним плетивом доріг, -
Зове продовжити найшвидше
Ваганням спинений забіг.
03.02.24

Одним лиш розчерком пера
Політ у небо відмінили…

***
Опів на третю - серед лісу…
А в тридцять п’ять посеред поля.

***
Приходить ніч. В обійми кличе?
Не відкажи, не пожалкуєш.

***
Ввімкнеш минуле на хвилинку -
Вважай, що помолодшала…

***
Не все побачене, почуте
Торкнеться знову у житті…

***
Ти всього-навсього подоба -
Не зазирай на трон Творця…

***
Потреба в кожного своя -
Тут справа тільки в апетиті…

***
У кожнім винаході біль
І сльози змочені у тиші…

***
Душа і плоть в твоїх руках.
Не дозволяй зізнатись в цьому.

***
Іди вперед. Не зупиняйся.
Дійдеш в народження - вклонись.

Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під серце вмостився.
Моїх стоптаних, сколотих ніг
Не знаходжу слідів по ярах, на горі,
На ранковій росі конюшини.
Я за козами мчав безнадійно тоді,
А виходить свій шлях прокладав в Батьківщину.

***
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба,
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

Чорний холод дме із лісу
Шепіт снів гойда на кронах,
Кличе він до свого лона,
Криком сов і темним тріском.

Там твоя висить колиска,
Тіні їй ладнають змови.

Слухай, як душа кленова
Заклинає скрипом темінь:
«Забирай колиску з клену,
Заки звір не йде на лови».

31.01.2024

Димлять провалля непоправних втрат.
І день, і ніч дими втікають вгору.
Вгорі їх розвертає дмути колом –
із тебе вийшов нічогенький кат.

І як воно катується – приємно?
Робота креативна, нетяжка.
Незгірш меча байдужість розсіка,
а дійство виглядає навіть чемним.

Як ти дійшов до цих ганебних дій?
Чим вибір цей зумовлено жахливий?
Перетворившись в шмат німої криги,
кому ти завдаєш найгірший біль?

Димлять провалля непоправних втрат.
І деякі ядучі особливо.
Чи буде кат вдоволено-щасливим,
коли дими повернуться назад?

01.02.24

Від помаранча сонячного тепло,
Лоскоче вії цедрою ласкаво.
Думками тягнемося, ніби стебла,
Одне до одного межи батави.

Колосся пізніх почуттів дозріло,
Їх ласкою спокус колише вітер,
Вплітається ліричність танцю Гріга...
З небес природний неповторний витвір

Дарує з ніжності бажань намисто,
Із поцілунків легких - дотик літа.
Джерела рідних душ напрочуд чисті,
Бо пізняя любов - напій елітний.

В безлистому клубку старої вишні
Метеликом у інеї присіла
Мала вільшанка. Розпустила пишно
Яскраву грудку, розігнала тишу
Роуладою на всю пташину силу.

Підхоплені повівом дивні звуки
У паморозі сонячно іскрили.
Здавалося в ту мить - війна ущухла.
Стояти б так і безкінечно слухать
Натхненний спів на всю пташину силу.

Мов поважний керівник
І значущий конче, –
Часто дується індик
Та на всіх булькоче.
Гуси, кури і качки
Звикнули до стилю
Керування завдяки
І ногам, і крилам.
Як на стіни в дурці псих
Кровотечним лобом, –
Він кидається на них
Безпідставно дзьобом.
Зазівалась ось колись
Гуска під дверима,
То відразу учепивсь
Кігтями цупкими.
І так сильно гусака
Клюнув розігрітий,
Що упав той сторчака
Й перестав шипіти.
Раз і качку наздогнав
Та злякав до смерті,
Бо душив, немов удав,
Нещасливу жертву.
Атакує і людей
Птаха войовнича, –
Тільки поруч хтось іде,
То і б’є, і смиче.
Порядкує хоч куди
Так на власний розсуд,
Що подряпинок сліди
І хазяїн носить.
02.02.24

Михайлик ціле літо у гостях
У дідуся й бабусі. Спочиває.
На річці часто з дідусем буває,
Уже таки добряче і засмаг.
То ловлять рибу, то купатись йдуть.
А то якось зібралися до лісу.
Михайлик там не був ніколи. Звісно,
Хотілося хоч оком позирнуть.
Поснідали, води собі взяли
Та й подалися. Ліс же недалеко,
Отож дорогу подолали легко
І, врешті, під зелений дах зайшли.
Вгорі десь тихо вітер шарудить.
Сюди донизу він не зазирає.
Пташки їх гарним співом зустрічають,
А де вони – ще спробуй, заприміть.
Ховаються у зелені гілля.
Дідусь же їх по звуку розрізняє.
- Он сойка, он малинівка співає.
А то он дятел, чується здаля,
Довбе десь стовбур, їжу здобува,
Усяких черв’ячків, жучків тягає.
Від шкідників дерева захищає.
- А не болить у нього голова?
- Не знаю, хлопче. Та, мабуть, що ні.
– А чом зозуля не взялась кувати?
Я так хотів би в неї запитати,
Ще скільки літ зосталося мені.
- По-перше, ще тобі багато літ
На світі жити. Нащо і питати?
А так зозуля припиня кувати
Після Петра й Павла. Тому й не слід
Її й прохати. Кажуть, як вона
Й після Петра кувати починає,
То тим якесь нещастя закликає.
А, взагалі, є приказка одна,
Що мандрикою вона подавилась
Якраз на свято, на Петра й Павла,
Отож, кувати далі й не змогла.
Без голосу, неначе залишилась.
- А що таке – ті мандрики? Які?
- Ну, ти даєш?! Та ж позавчора їли.
Бабуся цілу миску наробила.
- Оті пампушки? І смачні, й м’які
Із сиром? Ото мандрики і є?
- Ото вони. - А, чому так назвали?
- Та, мабуть, їли, коли мандрували.
Але онук і далі дістає:
- А як вона вдавитися могла?
Ота зозуля? Як то усе стало?
- Петро й Павло, говорять, мандрували,
Ходили від села і до села.
Христа учення світові несли.
Жили з того, що люди подавали.
Тож мандриками часто годували.
А якось, кажуть, лісом вони йшли
Й спинилися аби перепочить
Та заодно й обідом пригоститись.
Взялися, на ряднині розложитись,
Хоч там і не було чого й ложить.
По мандриці на кожного одній.
Та все ж розклали та й молитись стали.
Без того їсти ж і не починали.
Молились довго. Та по хвилі тій,
Зозуля хитра вздріла їх обід,
Спустилась хутко, мандрику в хопила
Й на дуба заховатись полетіла.
Ті озирнулись – мандрики і слід
Уже пропав. Куди вона поділась?
Огледілися вдвох туди – сюди,
Аж то зозуля на гіллі сидить.
Петро й сказав: - А, щоб ти подавилась!
І не зо зла, здавалося б, сказав,
За звичкою лише. Але так сталось,
Зозуля раптом крихот нахапалась
І її голос у ту ж мить пропав.
Відтоді, кажуть, так воно і є.
На Петра й Па́вла давиться зозуля
Знов мандрикою за гріхи минулі
І до весни вже більше не кує.

Шкультига на трьох (четверта покалічена)
немолодий уже чорнявий кіт.
Був би чоловік, отримав пенсію
або притулок в будинку для старих.
А так шукай самотужки сякий-такий харч,
Найчастіше те, що молодики не з’їли.
Котам не випадає прийняти достроково смерть.
Отож і шкутильга на трьох чорнявий інвалід.

Душа королеви студена,
Лиш вітер її обійма,
І холод колючий у венах.
На блюді ж японська хурма.

Крижини повільно так тануть,
Цей дивний вогонь-персимон.
Руками самого титану
Відкрився тепла пантеон.

Тремтить снігова королева,
Цілунки в морозне чоло.
Спадає корона січнева,
І ватрою вже запекло.