Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Знімкувати все до крихти
Геть усе, і геть усіх
І почулося: - Затихни!
Пес послухався, приліг…
07.11.2024.

Ти не повинен забувати
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Старайся в спогаді відчути
І освіжити радо в сні,
Як лісом пахне квітка рути,
А медом – яблука рясні.
Не піддавайсь ніде облуді
Та не спіши від бід кудись, –
Учись вертати звідусюди
До тих місцин, де народивсь.
Докіль біжать пречисті хвилі
Одвічно славного Дніпра, –
На тебе ждуть святі могили
Й батьківські радість і жура.
20.11.24

Спиваю натхнення по краплі
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.

Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
У місті Івана Франка.

Озвучив бажання - та й годі,
Надія доволі крихка.
Чому народився на сході,
Не в місті Івана Франка?

Мені на світанку всміхнеться,
Підкаже ця осінь легка,
Що знайдеться місце у серці
Для міста Івана Франка!

Нехай, наче співи кларнету
Від харківського дивака
Лунають жовтневі сонети
Над містом Івана Франка.

У сні мелодійно-барвистім
Мене моя рима шука.
А я - зачарований містом
Поета Івана Франка!..

Тим часом Юрик, ні, то Ярек
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…

Товариш Ярек славний лабух
По нотам бігає як пес…
Йому би ще боксерську капу
А після то — у літпроцес…
07.11.2024.

Я розпався на дві половини,
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.

Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Де злилися небесне й земне.

Ніби шторм на спокійному морі,
Як на судні небачений бунт,
Постають ці поняття прозорі,
Не сягнувши корінням у ґрунт,

І палають багаттям у лісі,
І на них налітають сніги.
У закинутому передмісті
Тануть зла і добра береги.

22 листопада 2020

Мені здається – я вже трішки твій,
а те, що я тобою не хворію,
є результатом згублених надій,
якими я щоразу червонію.

17 липня 1995 р., Київ

Минулась буря роздумів твоїх,
Ти все порозкидав догори дриґом.
З нудьги напишеш безсердечний вірш,
І злість бере, що їх вже ціла книга.

15.10.2023

Тисячний день...Одещина плаче.
Ворог руйнує безкарно життя.
Гинуть серця безвинні гарячі,
Дійство криваве ввійшло у буття.

Тисячний день...Подільщина в горі.
Тут енергетиків вбила війна.
Вже не побачать сонця, ні зо́рі.
Їх не зустріне квітуча весна.

Тисячний день...В жалобі Одеса.
Кров і руїни. Пронизує біль.
Як подолати чорнії стреси?
Сумно й печально у кожній добі.

Я так любив тебе донині
І все робив, що тільки міг,
Щоб не шукала ти причину
Почати плетиво інтриг.
Я так любив тебе щоденно
І на красу твою моливсь,
Що серце повнилось натхненням,
А мрії зносились увись.
Я так беріг тебе, що годі
Тобі надіятись уже,
Що ти відчути зможеш згодом,
Що інший краще береже.
Я сподівався донедавна
Ввійти в копальні золоті,
Щоб почувалася ти славно
Завжди в солодкому житті.
Як я кохав тебе, допоки
Не вкрився пилом явних зрад, –
Допоки душу тішив спокій,
Як мерзлу землю листопад…
19.11.24

Якже я зміг без Псалмів прожить
Мало не півстоліття?
А там же долі людські, наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
А думку Господом Богом сповиту.
В розпачі й вірі, в радості й горі,-
Все у Псалмах по-людському клекоче:
Щось там на арфі, щось на кінорі...
Щось крізь сльозами зрошені очі.

А ось і Осінь… сум осінній
Не забарилися вітри…
Заморосило по обіді
Годин на цілих півтори…
А ось і сонечко трамваєм…
Чому трамваєм? хто йо зна…
Йду на зупинку, там дізнаюсь
Вона від нині вже з’їзна
Там з чотирьох сторін об’яви
А з інших, скорчених молінь,
Комусь залишена пред’ява…
І підпис з іменем - Амінь
07.11.2024.

Має теща моцне вміння
"Діставати" до «кипіння».
Зять, доведений до «точки»,
Підзива умить синочка:

-Глянь, у бабці губа трісла.
Збігай, крем візьми на кріслі
В кухні. То – найліпший бренд.
Називається «Момент»!

18. 11. 2024

Не тільки вас гарно розгледів,
А добре відчув заразом,
Що пахнете солодко медом
І вкрай ароматним вином.
Красою дурманите розум
Отак, що кров б’є до лиця, –
І легко умієте схоже
Чужі розбивати серця.
18.11.24

У мене набагато більше свят,
ніж хто живе од свята і до свята.
Адже за свято звик сприймать,
коли задумане здійснилось,
коли малятко усміхнулось,
коли відкрив нове ім’я,
коли у хор пташиний долучився,
як линyть звіддалік синівські голоси,
як райдуга містком півнеба оповила
що злагоді подружній понад півстоліття...
Із цих та з багатьох ще інших свят
складається моє найбільше свято,
що зветься дивовижно просто так –
між іншим - Життя,
дароване мені Всевишнім.

Ідуть якось батько з сином, з гостей повертають.
Сніг біліє під ногами, скрипить на морозі.
Люди по хатах сховались, пусто на дорозі.
Лише гавкотом собаки з дворів зустрічають.
Син на небо позирає, що зорями сяє.
Та у батька розпитує, де яке сузір’я.
Ще до власного далеко їм іти подвір’я,
Тож багато чого, може від батька узнає.
- А ото сузір’я Тура, - показує тато .-
То бик Велесів, якого той завів на небо.
Бо Перун став брати гору, вимагав для себе
Жертв биками та, при тому вимагав багато.
Щоб бика порятувати від ножів жертовних,
Мусив Велес біля себе на небі тримати.
А он, бачиш, поміж тими зірочок багато,
Наче ківш малий, а в ньому сім зірочок повних.
Предки Квочкою то звали. Не прості то зорі.
Колись предки наші – роси дивились на небо,
Як там Квочка, що чекати від богів для себе.
І було усе то, синку у далеку пору,
Коли предки наші давні над морем селились.
Десь отам побіля Дону були землі наші.
Там були й багаті ниви, і худобі паша.
Жило плем’я росів гарно, жило – веселилось.
Поклонялось богу Хорсу, що з неба дивився,
Як живеться його дітям в багатому краї.
Чи достатньо земля родить, чи не нападає
Лютий ворог, що в байраках, диких хащах крився.
Мав той Хорс на небі Курку й сріблястого Півня.
Півень співом своїм сонце розбуджував зрана
І воно котилось небом веселе і гарне,
Наче, коло золотисте у небесній сині.
Курка восени щороку водила курчаток.
Не прості були курчата – достаток, свободу,
Мир несли вони щороку для роського роду.
Отож предки, перш, ніж справу якусь розпочати,
Несли Хорсові спожиток – найкращого зерна,
Аби було чим на небі птахів годувати.
І так воно йшло віками…Чорнобог проклятий –
Бог степових горлорізів, дикунів печерних,
Дивлячись на процвітання і добробут роду,
Вирішив помститись Хорсу, зло йому вчинити,
Щоб від того постраждали і всі його діти.
Довго думав, яку б саме учинити шкоду.
Чорна заздрість до чужого не давала спати.
Якось вночі у Хорсові проник володіння
Та й украв у Хорса того сріблястого Півня.
Роздер його на шматочки та й став розкидати
По усій землі. Та Півень не простий був, звісно.
Кожен шматок його півнем на землі зробився.
Але жоден з них на небі сам не опинився.
Хоча сонцю і співали кожен ранок пісню.
Та піднятися на небо в крилах сил не мали.
А без Півня того в Хорса зовсім гірко стало,
Квочка курчаток водити зовсім перестала.
І на землі в плем’я росів біда завітала.
То всі поля спалить спека і трави на луках,
То мор якийсь завітає – люди повмирають.
То розбійники зі степу в села зазирають
І приносять із собою людям смерть і муки.
Зовсім важко жити стало. Всі люди до Хорса
Ледь не щодень звертаються, помочі прохають.
Несуть зерна йому в жертви. Плачі не стихають.
Але що зерно те Хорсу? Йому півні треба.
Він їм прагне те сказати, але мор проклятий
Встиг усіх, хто міг почути голос той, прибрати.
Люди помочі прохають, але мовчить небо.
Їм на Квочку би поглянуть, що курчат не має.
Нема кому їм достатку і миру принести.
Чорнобог свої тенета продовжує плести,
Розбійників усе більше на них насилає.
Та все менше тих, хто може опір їм чинити.
Хто у битві, хто від мору – загинули вої.
І не знають, що робити роси із бідою.
Але тут побіля моря важко буде жити.
Тож зібралися обидва роди та й рішили,
Полишити свої землі, десь місце шукати,
Де не зможуть степовії таті їх дістати.
І рушили, хоч не знали, чи стачить їм сили.
Йшли безмежними степами під сонцем нещадним.
Від утоми та від спраги й голоду вмирали.
Але живі шлях на північ в надії тримали.
Сподівалися, що зможуть якось дати раду.
По дорозі всю худобу під ножа пустили.
Всіх птахів домашніх також з’їсти довелося.
Одному лиш півню досі вижити вдалося.
Правда, зерно, що вони з собою були прихопили,
Закінчилось і не стало, що Хорсові дати.
Прийшли вони понад річку, спинились спочити.
Вже не мали зовсім сили нікуди ходити.
Та ж про себе дати Хорсу треба якось знати.
Що про нього не забули, що ще йому вірні.
А що йому в жертву дати, як зерна немає?
Вийшов тоді один хлопець і півня тримає:
- Доведеться, мабуть, півня дати йому нині!
Зняли ідола із воза - з собою возили.
Вибрали жертовний камінь, вогнище розклали.
Червоної краплі крові на жертовник впали.
А останки того півня в огонь полетіли.
І зненацька сонце з неба, що пекло до цього,
Для них лагідним зробилось, стало посміхатись.
І вітер не рвав за поли, став легенько гратись.
Здавалося, передати прагне щось від бога.
І не стали люди землі далі вже шукати.
На пагорбі на високому Хорсунь збудували.
Як на острові, у морі чужих племен стали
Вони жити, добра собі з тих пір наживати.
Хорсу півнів приносили. Вже восени Квочка
Знову вивела курчаток, по небу водила.
Повернулися у плем’я достаток і сила.
А хто, часом на добро їх зазіхнути прагнув,
То так ворога стрічали, що мусив тікати.
Скоро взялись навколишні племена скоряти.
Над Києвом піднялися згодом роські стяги.
Русь могутня піднялася, слов’ян об’єднала.
А із неї Україна згодом появилась.
Як вороги навколишні в припадках не бились.
Вони русів-українців так і не зламали.
І ніколи не зламають, доки Квочка в небі
Курчат малих за собою між зорями водить.
Жоден ворог нам смертельно нічим не зашкодить,
А ми завжди постояти зможемо за себе!

Осінь… зрощена хандра
Ні розваг, ні сміху
Далечінь, димочку грам
Вітру на потіху…
З рук у руки… треба ж так
Небо ж безкоштовне…
Не однакові на смак
Всі оті обнови
Нічний виграшу квиток…
Раптом задощило
І замкнуло весь виток,
І перемісило…
Що ж воно таке хандра?
А думки як оси…
Пів якогось там добра
По дорозі в Осінь…
06.11.2024.

Пройшла мигтюча громовиця,
Затихли гуркоти густі, –
Шугають радо в небі птиці
І сіють співи в ясноті.
Від поля віє запах жита,
Повсюди пишно в’ється квіт, –
Мов заохочує цим жити
Мене такий жорстокий світ.
Ясніє більше й глибше небо
І сонце гріє звіддалі, –
В житті нічого більш не треба
Мені, крім миру на землі.
17.11.24

Янголи й демони лиш посміхалися,
Як рвалися бомби і сили втрачалися,
Гинули воїни в українській землі,
Тонули хоробро в гарячій крові.
Горіли ліси, розривались касетами,
Вбивали там ворога вогняними беретами.
Діти вмирали і просто губилися
На чужій території і просто втомилися.
Вагітним жінкам зет вирізалося,
Бог лиш дивився, а демони гралися.
Трупи знаходили в траві і смітті
До того байдужими були святі.
Газом труєні вмираючі воїни,
В будинках розквітли великі пробоїни.
Весь Західний світ занепокоєний
Та покарання досі не скоєно.
Перемогти українці старалися,
Та лиш в окопах просто стиралися…
Бог був байдужим, а демони гралися…
17.11.2024

Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дятла
Та змагання досвітніх півнів,
Та щемкі до болю виднокраї,
Та могили друзів і рідні,
Та стежки, де бігали малими,
Та бузок з каштаном навесні...
...Півник заспівав в Єрусалимі,
А мені здалось – в Яготині.

чи дорога змучена
кнайпами й хрестами
чи то смерть заручена
з холодом у храмі
я себе не впізнаю
мов слова молитву
бо так тихо як в раю
як по горлі бритва

чи думки не вигнані
а киплять смолою
чи беззора вийшла ніч
вкрила серце млою
де ти янголе прилинь
променем лелечим
гості всі мої пішли
і забрали вечір

скільки випито вина
істини не видно
де той совісті дзвонар
що покличе зридно
на останню з барикад
чи Святу Вечерю
все якось воно не в лад
в душному етері

де ти янголе не спи
на порозі Божім
вже зап’ястя цвях пробив
світ на пекло схожий
і усі хто цілував
обіймав леліяв
стали тихі мов трава
що без вітру мліє

чи дорога змучена
кнайпами й хрестами
чи то смерть заручена
з холодом у храмі
я тебе очікую
як Святе Причастя
крука вже покликали
і душа ще настіж

Три мовні відеоверсії одного вірша:

Українська

Англійська

Іспанська

Димить пора вечірня листопаду,
Тумани в'ються, меркнуть зорепади.

І листя втомлене лишає гілля,
Додолу сила падає змарніла.

А прохолода у шпарини лізе,
На пару з вітром розгулялась сліпо.

Рятуємся гарячим чаєм вдома,
У затишку зникає денна втома.

І згадуєм про радощі і втрати,
А листопад нам свіжі стелить рядна.

Зненацька гавкнула собака,
Зробивши злякано підскок, -
І подалася з переляку
В свій облюбований куток.
Завила втомлена сирена
І винувато, й голосніш,
І смерті страх вселився в мене
Та краяв серце, наче ніж.
В суціль затемненій квартирі
Чаїлись вдвох, як у труні, -
Дививсь на все це голуб миру
В тремтливій рамці на стіні...
16.11.24

І я ніч запалю,
Всі зірки позбираю,
Хмари всі розжену,
Місяць з неба зніму.

Бо тебе лиш одну,
У цьому світі кохаю,
І для тебе єдина,
Все це разом зроблю.

І не знаю я днини,
Де без тебе літаю,
Своїм серцем палким,
Я ліси спопеляю.

Твої радісні очі
Не забути мені.
Я тебе, моя мила,
Бачу в кожному сні.

Я хоч плавати вмію,
Та без тебе тону.
Я втрачаю надію,
Лиш тобою живу.

Моє місячне сяйво,
Промінь в темній порі,
Я на тебе чекаю,
У наступнім житті…

16.11.2024

Поміж негоди, поміж невзгод
Поміж свого і чужого
Кожне життя — це лиш епізод
В Книзі Буття Неземного

Поміж замовин, поміж бажань
Поміж данини за спрощу
Кожне життя — аванс без питань
В колі в приватному, тощо…

Поміж свобод, і поміж корон
Поміж тих знаків — навзаєм
Кожне життя, насправді, це — Сон,
Не переплутайте з Раєм…
05.11.2024.

Росіє малохольна,– ух ти! Де ти?
Куди ти лізеш – у... чи на..? Межа
між нами є, але на жаль
ти хочеш на... бо ми, таки, планета
в якій і на якій ти нам чужа..

Ой, ненажера! Як її розперло
і як іще витримує земля
оце звіряче рило москаля...
усього ж бо не донесе у пекло,
хоча воно і близько відсіля.

Загарбане не вивезе обозом,
не відає, які вони дурні
і москалі із далеку смішні,
і косоокі бонзи під наркозом,
і янкі, укорочені на розум,
і ліліпути цирку на війні.

11.2024

Жбурляю камінь, як гранату,
В той бік, де взявся жаром схід, –
Чиню сусідові відплату
За покалічений мій рід.
Прокльони шлю і тичу дулі
У бік того, хто дотепер
Живе безрадісно минулим
І в кім інстинкт тварин не вмер.
За ранні смерті та каліцтво
В життя залюблених людей, –
Плюю в зіниці сороміцькі
Й чекаю радісних вістей.
15.11.24

Умовно кажучи — капець
Теплу жовтневому… теплу
Он навіть вибіг вітерець
В похилу змочену хулу…
Ще тільки бавився теплом
Учора з дітьми залюбки,
Тепер не вітер, вітролом
Не вистачає коцюби…
Назвав би хто — Баба Яга…
Не помилився би, їй богу
Сиджу і тявкаю… ага,
Не викликатиму підмогу…
03.11.2024.

Небеса дриготіли - прорив залізяччям,
Яке несамовито мчалось до когось.
Враз вдалині вибухало зовсім незряче,
У полі голім, чи десь за сивим рогом.
А часто летіло оскаженіло-бридко
І падало, - розриваючи будинки.
Лилися сльози дощами по мідних ринвах,
Руїни...спаплюжені, зламані спини.
Повітря чуттєво димилося, гірчило.
Горіло полум'я у душах невинних,
Пекло, ніби все вкрилось припудрене чилі.
Найбільше лихо відчувала людина.
Трясло харків'ян, мов у пропасниці. Лунко.
В Запоріжжі рятувальників скосило.
Пронизувало до болю страшне відлуння,
Просили допомоги в Божої сили.

У теремі і тихо, й прохолодно.
Промінчик сонця біга по стіні,
Крізь дірку пробиваючись в вікні,
Що наглухо завішене сьогодні.
Аби ніщо завадить не змогло
Йому прийняти рішення важливе.
Душа його то закипа від гніву,
У пустоту вихлюпуючи зло,
Яке у ній копичилось роки.
То спокій неймовірний наступає,
Як він щось гарне у житті згадає.
То душу огортає сум легкий.
Він – Хрисохір, останній у роду
Колись відомих в родіях каганів.
Були могутні…а тепер останній.
І забуття вже суне по сліду.
Життя прожив – нічого не лишив.
Не має сина, щоб йому віддати
Меча – єдине, що повинен мати
З усього, що він за життя нажив.
Рус справжній добро донькам залиша,
А син мечем повинен здобувати,
Щоби відомим і багатим стати.
Та дати сина Хорс не поспіша.
Він ще батьківську віру сповіда,
Хоча хреста, як всі на грудях носить.
І звичаїв тримається ще досі,
Хай дикуном, можливо вигляда.
Коли навкруг сум’яття, підлість, зло,
Коли брат брата взявся убивати,
Він не боїться слова не зламати,
Нехай би, навіть і до смерті йшло.
Як Володимир упокоївсь, він
Дав слово Святополкові служити.
І скільки довелося пережити?!
Зостався, врешті з князем він один,
Але не зрадив. Правда, Ярослав
Не став його за відданість карати.
Заборонив у Київ повертати,
У цей маєток дальній відіслав.
А русу опинитись поміж стін –
Нема нічого гіршого на світі.
Отак без діла в сутінках сидіти?
Чи довго зможе витримати він?
Варяг знайомий розповів йому,
Що можна у ромейщину податись
І там у царську гвардію найнятись.
І він оце подумав: а чому б
Йому в Царград і, справді, не майнути?
Щоправда, чи відпустить Ярослав?
Та він, хоча би спробувати мав…
Тож вирішив, що так тому і бути.
На диво, Ярослав не опиравсь.
Поставив він умову лиш єдину,
Що вирушати той не сам повинен,
А, як великий і могутній князь.
Велів охочих в той похід зібрать,
Що Хрисохіру важко зрозуміти.
Зумів близький до князя пояснити,
Що Ярославу стали заважать
Ті, хто роками жив з тії війни,
Яка велась між ним і Святополком.
Окрім війни, не знають більше толком
Нічого тут у Києві вони.
Сидять без діла, меди-вина п’ють.
Не дай Господь, знов претендент знайдеться,
Підніме їх і знову доведеться
Собі криваву прорубати путь.
Тож скоро вже на Хрисохіра клич
Зібралось вісім сотень горлорізів.
Готова на край світу сила грізна.
А Ярослав, аби скоріше з віч,
Ще й лодії старенькі їм віддав.
Усе одно в Почайні будуть гнити.
І подались униз рікою звідти
За море, де Царград на них чекав.
В Царграді непривітно стріли їх,
У гавань за ланцюг не пропустили.
Чекати повідомлення веліли.
За кілька день прибув посол до них.
Велів, аби збирався Хрисохір
В палац до імператора на стрічу.
Постати має перед його вічі.
На нього весь уже чекає двір.
Але меча тут має залишить.
Та ж меч батьківський – то усе для нього?!
Він йому і за зброю, і за бога.
Рус без меча не звик ніде ходить.
Та й хто ж то зна, що там його чека.
Можливо, просто вбити його рають.
А справжній рус з мечем в руці вмирає.
Тож смерть його, звичайно не ляка.
Та смерть в бою, не з підступів яких.
Ні, без меча він у палац не піде!
Отож, відмовив посланцеві гідно.
А той ще довго зрозуміть не міг,
Щоб якийсь варвар раптом не схотів
З великим імператором стрічатись.
Але не став із князем сперечатись,
Хоч головою гнівно повертів.
Не став чекати далі Хрисохір,
Велів вітрила разом піднімати
І вниз Босфором чимскоріш рушати,
Усім вітрам й царям наперекір.
Великий світ. Він сам собі знайде
Ту землю, де він буде панувати.
Сил задля того в нього є багато.
Цей шлях або до смерті приведе,
Або до слави. Тож, проплили морем.
Ніхто за ними вслід не поспішав.
Мабуть, десь імператор ще рішав,
Як покарати злісну непокору.
Він, звісно, ні про що, не жалкував.
А вої йому вірили, як богу.
Адже він «Золота рука» - так його
Всяк на Русі віддавна називав.
В вузький зайшли бурхливий Геллеспонт.
Рішили до Абидоса пристати.
Та довелось на бій з ромеєм стати,
Який супроти виставив свій флот.
Наївно думав, що їх подола.
Із русами ніколи не стрічався.
Тож радий, що, хоча б живим зостався.
Місцевість пограбована була
За непокору. Далі попливли
Та із протоки вийшли на простори.
Попереду безмежне синє море.
До острова до Лемноса дійшли.
Великий острів, коли б захопить,
То можна ним спокійно правувати.
Отут свою державу заснувати.
Каганів рід, нарешті відродить.
В широку бухту Лемноса зайшли.
Не стали ні на кого нападати.
Бо ж скоро можуть підданими стати.
Такі надії в голові були.
Не знав, що вже ворожий флот зібравсь
Із Самоса, Солуні і Охрида.
Припхалися за ним водою слідом.
Та ворог на відкритий бій боявсь
Із ним ставати. Тож і зачаївсь.
Прислали човен, аби передати,
Що хочуть перемовини з ним мати.
І Хрисохір на слово їх купивсь.
Сказали: може взяти він загін,
До них на перемовини прибути.
Вони усі при зброї можуть бути.
На хитрощі ті і повівся він.
Гадав, як слово честі ті дали
Та своїм Богом в тому поклялися…
Він так наївно на життя дивився.
Коли на місце руси прибули,
Там їх чекав маленький теж загін.
Здавалось, все іде, як обіцяли.
Аж раптом ті з усіх боків напали.
Тож зрозумів підступність пізно він.
Радів, що згине із мечем в руці.
На березі зіткнулися дві сили.
Хоч ворога зібралось військо ціле,
Та ж з ним його найкращі молодці.
На легкий бій надіялись вони?!
Та мусили на смертну битву стати.
Бо русів же зовсім нелегко взяти,
Як стали ті спиною до спини.
Валились під мечами вороги,
Пісок навкруг червоним став від крові.
Одні вмирали та ставали нові.
А русів все здолать не до снаги.
Годину-дві чи й більше бій ішов.
Вже гора трупів навкруги лежала,
А руси піддаватись не бажали,
Хоч ворог насідався знов і знов.
Аж тут трієра морем підійшла
І вороги зненацька відступились.
Зітхнули руси, що-таки відбились.
Та радість передчасною була.
З трієри раптом камінь полетів
І поряд гупнув, пилюгу підняло.
І Хрисохіру зрозуміло стало,
Як ворог їх понищити схотів.
Отож підняв меча і загукав:
- Помрем, як руси! Хай ромеї знають,
Як саме справжні вої помирають!
І кожен з русів теж меча підняв.
Під тим камінням згинули усі
Та на коліна все одно не стали.
Ромеї тільки злякані стояли,
Ковтали пил, що навкруги висів.
Їм неможливо було зрозуміть,
Як з посмішками можна помирати?!
Дивилися на ту криваву страту…
І не забудуть, скільки й будуть жить.

О Небожителько, зійди в мої обійми!
Богине, на мої молитви відгукнися!
Ти б знала, люба, як набридло бути сильним,
Як серце рветься твоїй волі підкоритись.

Блаженством є відчуть твої, кохана, руки
У себе на долонях і кожен пальчик твій
Зацілувати, щоб серде́нька твого стукіт
Наповнив простір весь, немов набатний бій.

Наповнений тобою, впа́ду на коліна
І голову свою щонижче похилю...
Поглянь, моя єдина, наскільки я сумирний,
І мною владарюй – про це одне молю!

2010

До моря я не встиг. Ріки оминав.
І пристало горе. Себе пізнавав…
Тиха заводь поруч — тема для казок…
У відлунні «небож» чути слово «Бог».
Скільки треба «того», щоб «проснувся» світ?
Знов не та дорога… знову абеліт…

Абеліт - вибухова суміш
03.11.2024.

Уже сказати, певно, треба,
Що, свій прискорюючи плин,
Я так наблизився до неба,
Що чую шурхоти хмарин.
Зневіра, туга і розпука
Мене терзають без пуття, –
Не можу вирватися з муки
Свого стражденного життя.
Можливо станеться, що згину
І, може статися, що – ні,
Бо ще зарано в домовину
Лягати дужому мені.
Нехай цей вірш звучить, як докір
Мені за настроїв падіж, –
За те, що нині слабший опір
Чиню недузі, ніж раніш…
14.11.24

 
моя ненависть тиха & беззбройна
сезон осінній час реприз
еринії збирають вогкий хмиз
іржавіє усе зелене щойно
 
жнива на заході на сході форс мажор
неконвенційні офензиви
підносить свій ліхтар осяйний діва
& кряче крук імення невермор
 
 
 ✴
 
передостанні чи останні нетлі
сепійний сіючи пилок
намарно б’ються у віконне скло
як спомини в серця затерплі
 
несамовитий шелест злив нічних
негаласливий & нервовий
прохоплюється ізнічев’я
мовби
хори тойбічні відправляють
по живих
 
 
 
 
 
 
 
 

Подивишся на зорі — і пропав...

Село дріма під ковдрою із хмар...

Ніч тепла, наче став, а на глибинах — сон,

Занурюється в мул, немов столітній сом...

"Спочатку було Слово!" То хто ж таке сказав?

Було зірок мовчання і запах літніх трав,

І не було людей, і не було держав,

І пекла не було, бо не було підстав...

Отож, дивись на зорі, поки не пропав,

Вони тобі не збрешуть, як би не благав.

То бог цілує в тім'я, а смерть — завжди в чоло...

Спочатку була тиша... А слова не було...


2024-11-13

Лиця українські в юдеїв...
Юдейські лиця в українців...
Неважко тут і заблудиться.
Часом питаєш: «З ким і де я?»
Не заблуджусь.
Дороговказом узяв собі
Одне-єдине:
Шукать не мову і не расу,
А звичайнісіньку людину.

Літак пролітає немов би минає вічність.
Фасади домів розвернули на північ дахи.
Ти, здається, смієшся без посмішки на обличчі,
І торкаєшся без руки.

І зникає блакить відкриваючи безвість мови,
І виманюють зорі своє прочините вікно.
Там — осяяні хмари неначе перина любові,
Описали твоє стегно.

13.09.2023

Сумний вірш на шпальтах газети
Невідомого поета, проповідника смерті
Про нещасливе кохання мене надихає...
Хай його критика шкодує, та рідна мати не приймає.

Пишу щоденно тобі,
У непроглядній пустоті
В самотньо схилених, понурених деревах
У клятім розпачі, у чортовій весні
У ранніх капельках, помічених поетом

Пишу про місяць, що світить в пітьмі
Світить несміло та ледь-ледь помітно
Задумчиво, не убачавши сенсу
Засмучено, розгублено, бентежно

Про зорі, що ясно палають
Відбивають все пісню світанку
У раннішній, холодній ще воді
Що сонце відбивається у ній

А ще відблискують там очі
Тої дівчини, бачив що у сні
Сумні, заплакані, похмурі
Щоночі відчуває їхню біль

Хоч скоро світанок, не знаю
Чом губи твої до безтями
Доводять, немов би й чекаю
На ранок і перше проміння
Та тії уста, мимовільно
Все змушують тихо й безвільно
Чекати до ночі покірно

Чекати ту мить, ту годину
Коли пригорну її, милу,
Тихенько шептавши на вушко
Як час пролітає повільно
Тож з нею у ніжних обіймах
Не очікую сходу хвилину.

Будь ласочка, і ти оглянись
Заволоко із диму і крові…
Кілька жменьок, дозволь їм уввись
Кілька крапель лиши для Любові

Оминем коли відчай і страх,
І розвіються хмари у небі,
А вже з крові і диму той прах
Переродить, як завше, Наш Лебідь…

Може й так, на Чернечій горі…
Може й ні, чи у Київській Лаврі
Але знай, що в майбутній порі
Доведеться провітрить гербарій…

( Але нині, прошу, оглянись… )
03.11.2024.

Як хороше в осінньому саду.
Ще б трішечки тепла мені в долоні.
Дерева у осінньому меду
Завмерли чарівливо на осонні.

Притихлий вітер до землі примерз...
Стоїть незвична тиша урочиста.
А ясен обгорнуся геть увесь
В гірлянди золотавого намиста.

Зелено-жовті барви ще цвітуть,
Хоча вже середина листопаду.
А неба блідо-чорна каламуть
Нависла парашутом понад садом.

Наморщилися чола у дубів,
Ворони раптом люто розкричались.
Від холоду аж погляд задубів.
Мов провіщає він зими навалу.

12 листопада. 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Я від чутого погляд похнюпив
І сидів нерухомо від слів,
Як юнак спотикався об трупи
Та від страху між ними тремтів.
Як зі смертю водив перегони
По уламках зруйнованих стін, –
Як довідавсь про скиди із дронів
І розльоти осколків од мін.
Як бував на плечі побратима
І як здійснював помсту над кимсь, –
Як затято і невтомимо
Він за волю омріяну бивсь.
Він не скаржився зовсім на долю
І не злився ніяк на совбез,
Тільки корчився трохи від болю,
Проклинаючи мовчки протез...
13.11.24

І не страшно, що ми самотні,
І не боляче, що непотрібні.
Тільки сумно, що люди жорстокі,
Хоч ми лагідні з ними й привітні.

Скільки щирих сердець у безодні
Загубилося в пошуках світла.
Та чомусь у взаємах сьогодні
Теплота часто тліє, мов іскра.

Ми даруєм любов без вагання,
А у відповідь — тиша й печаль.
Та нехай наша сила кохання
Буде світлом у морі страждання.

...І знов валізи пакувать...
Здається, пройдено півсвіта,
Та серце, невгамовністю зігріте,
Нізащо не хоче спочивать.
Уже відкрито всі материки,
Та їх він самотужки відкрива для себе:
Поміж реліктових секвой шукає просинь неба,
Змагається із норовом свавільної ріки.
На видноколі за вісімдесят вже світить,
Ровесники покірливо літам скорились,
А в нього, мовби виростають крила,
Щоб звідать в мандрах решту світа...
...Куди пакуються валізи, краще не питать,
Аби не заздрить цьому одчайдуху,
А як часина знайдеться, послухать
Про мандрів Божу благодать.

П’ять годин підряд і пішки
І назустріч — п’ять годин…
І згадались крики кішки,
Кілька бутлів сухих вин…

Щось не склалось, зупинились
Ні, щоб вимовить: — Ночліг,
Мізки залишком промили
Як-не-як, а оберіг…

Завтра знову на світанку
В п’ять, о п’ятій, знову в п’ять
Кави спершу філіжанку
Щоби з горя не зів’ять…
02.11.2024.

І.Д-П.

Зелене, жовте, золоте…
А вітер враз все зніс косою..
Ван Гог, Гоген, Моне, Мане,
Мигтіння слайдів над тобою.

Твоя ж бо осінь золота.
І тепла, добра, милостива.
Прийшла вже мудрості пора,
Хоч роль у тебе спокуслива.

Після світанків темна ніч
І це гойдання не злостиве.
Несе тебе від протиріч
До розуміння цього дива

Та не зважай, все буде ще.
І сон і літо, нічні зорі.
І теплий дощ, кохання щем.
З вітрилом човен десь у морі.

Лиш треба жити, просто йти.
Не мудрувати і не скніти.
Життя розставить всі крапки,
А від нудьги врятують діти.

До поки твориться – твори
Добра посій насіння.
Прощай і вір, люби, моли
Бо всіх чекає воскресіння.
Ю.В. 1.11.2023

Венері я й Ероту вірний фан,
Хоч нині дід, не хлопчик безбородий.
У щічки цілуватися - лафа,
А в губці - позаземна насолода.

А той, хто не цілується - глупак,
Жаготні цьоми додають наснаги.
Хапай красу ручицями за карк
І пий із вуст меди під охи й ахи.

А схоче мавка в інше місце цмок,
То не вагайся! А штурмуй Говерлу!
Аби у неї сексуальний шок
Добу тримався. Зрозумів, братело?

І хай розпухлі варги день і ніч
Болітимуть (а ще ж іти на працю!).
Не стачить сил? Ну, що ж, мене поклич!
Допоможу з цілунками хирлявцю.

12.11.2024р.

Сповита темрявою тиша.
Земного спокою доба.
Поснули в теплих нірках миші,
Кота позбавивши забав.
Згустіла швидко ніч осіння.
Хитання тіней мовчазних, –
І безкінечні сновидіння,
Чи напівсонний стан без них.
І так від вечора до ранку
В цей час буває з року в рік, –
Мов материнські колисанки
Вчуваю я не звіддалік.
Світає мляво, неохоче,
Без ранніх птичих голосів, –
Дарує осінь довгі ночі
Та череду приємних снів...
12.11.24

 
Як у темряві нічній, що лиш випадком оживає у виблисках
нірвани на вікнах інших людей, в’язнучи трясовиною
відчаю, котрий загострює розуміння, що все, чим я є –
результат власних дій. Коли будь-що навколо, навіть
кухонна стеля розпадається й сиплеться, беззастережно
Покинутий, біля отвору джерела, я дивлюся з подивом – чому
й навіщо. У такі часи що існують мабуть лиш для мене, але
все ж реальні, якби міг я спілкуватись, а промовляння й
донесення душі сягало би цілей, хай навіть слова мої
претензійні, бентежать та відштовхують тебе, дозволь згадати
про пілігрима, який прохав зустрічі з Далай Ламою. Перш він
мусив провести п’ять років у спогляданні. Через п’ять років
його ввели в покій Далай Лами, котрий казав, «Сину мій
що ти бажаєш знати?» Пілігрим казав, «Я хочу розуміння
життя, батько» Далай Лама тоді всміхнувся й казав
«Сину мій, життя ~ то в’юнке стебло, чи не так?»
 
 
Виблиски Нірвани
 
Вхопивши міцно, іншим нице
Для когось істина, й брехня
Високолобим не до того
Фома Невірний? А де він?
Пишу дохідливіш усім
Отій, що вже нема зі мною
Часами важко, то є горе
 
Іще говорять Джізес бідноту був лікував
Схиляв невірних його згляд – немов з-за ґрат
Оскільки я почав есе
Чому б не висловити все
Хай час від часу, дивний факт
Мені бракує слів, ось так
 
 
Чаї ганяли в цирку
 
Чаї ганяли в цирку
І Джимі був, Король
В кільце скакав
& брів по линві
І сяєво того
Ревматичного софіта
Пролилося на піджак
Хоч юрба скажено хлопала
Не в’їхавши у жарт
 
Чаї ганяли в цирку
Хай згоди не дійти
Жонглер танцює
Кінь гарцює
Кловни кловнять що дурнí
Слони, від пипки до хвостів
Ані гугу, мовчать
Юрба скажено хлопає
І не в’їжджає в жарт
 
 
Осінь Прощань із Глуздом
 
Восени прощань із глуздом
Сивиною просяйну
Молоко між часом вурдиться
Що мені казати, ну
Як на висловлені мислі
(Без прощальної строфи)
Друзі всі мої знайшлися б
Їх словами подушив б
 
Восени прощань із глуздом
Ненадовго щось найде
Ночі зробляться темніші
Світло силу-через вдень
Речі, у які я вірив
Недоречні вже мені
Бо знаття чимдуж трудніше
І брудніше трудодні
 
 
В душу свою глянь
 
От був би я філософ
Лиха би не відбулось
Але суну мов наосліп
Ясне діло, воздалося
За провину сибаритства
Хоч правда нагорі
Я життя марную між мерців
Що в марноті й страхоті
Смерті, хоч би в ній не певні
Чи життя, хоч без контролю
А все настільки просто
В душу свою глянь, о спробуй
 
Казали, що я мудрий
Мислили, що я дурний
Немає зиску так чи сяк
Я би мудрим став умить
Бо урок дає навчання
Як навчить мене, я б міг
Все допитливим відкрито
Шукай побіля ніг
Або, як щось ти відаєш
Слідкуй за циферблатом
За тих, котрі зневірились
І не переконати. . . .
 
А все настільки просто
В душу свою глянь, о спробуй
 
 
 
 
 
 
 
 

Ще один холодний день у пеклі,
дрова підлетіли у ціні…
Холодно старій бабусі Веклі,
та світлина Вови на стіні!

Мабуть непереливки у нього,
помахала скумбрія хвостом,
обломилась братня допомога –
не поможуть навіть три по сто…

Ніколи помитись, поголитись,
одягнути випраний жакет…
Як за кілька місяців з’явитись
до самого Трампа на бенкет?!.

І сидить старенька, метикує,
голова опухла від порад.
Їй не лише розуму бракує,
а надворі – тільки листопад…

Вимір у доларах, євро і гривнях.
Що їм до того, у кого війна.
Владу хапають сторуко за гриву,
Котиться з неба сльозина дрібна.

Осінь прадавня сиріткою плаче.
Тягне знесилена хрест по стерні.
Робить, що може, бо, мабуть, терпляча.
Тягнуться ріки зусюди брехні.

Півонії, фіалки
Самотньо, романтика
Блистають сузір'я сред ночі, край неба
Гуляють заблудші, схмелівші зірки

І Місяць, мов блюдце, побите люстерко
В нім бачу обличча, кохав що давно
Зустріну очима перший сонячний промінь
Ліниво відбитий в ранкову росу

Малюють картину засмучені хмари
Утілюють образ твій, мов наяву
Пливуть в далечінь, мимовільно, без тями
Зустрінувши Сонце покину пітьму

Все сумно, сумно уночі
Все проводжаючи думки до раю
Самотньо плачу, ідичи
Туди, де ти, де ти витаєш


О моя музо, все зроблю тобі
Зніму, віддам, не пожалію
Бо одна ти у пустоті
Тримавши, проведеш до небокраю

В похмурій, ницій пустоті
У самоті, в якій лягаю спати
Одна лиш ти обіймеш залюбки
Закутавши у локони безтями

Одна лиш ти... так тяжко і водночас мило
Ти не жива, ти давно згнила,
Ти давно кинула мене
Самотньо йти по небокраю
Витать від неба до землі
Шукати грай весняних пташок
Щебечуть ніжно, мов вві сні
Навіюють забуту пісню
Про ті літа, коли в імлі
Ми цілувались, ніжно-ніжно

Ми цілувались? Та невже?
Невже це справді мить боготворенна?
Самотньо пада вдалині
Пожовкле листя в менуеті...