на дві половинки розкроєно небо
летіли лелеки для тебе й для мене
і чорне і біле на крилах лелечих
у двох половинках тепло й порожнеча

по білому чорне збивалось у зграї
по чорному біле писалось за нами
без тебе обоє ми пусткою стали
у крилах лелечих свій біль заховали

на дві половинки розкроєно небо
на дві половинки для тебе й для мене
стомилося чорне по білім писати
лелеки лелеки над гребенем хати

2012

Де Схід і Захід тягнуть за кінці
канат із тих часів, де Схід – Камчатка,
там нація іде на манівці
і зріє кукурудза у початках,
і хтось співає про близькі кінці,
а хтось про незав’язані початки…

.. і хтось таки розгубить кілька крих
Це можна розпізнати по губах…
Вам до душі в поезії триптих!?
Не рукотворний вибух в серці: ах,

яке це щастя - вмерти поміж ком!!
Яке це щастя – свіже джерело…
Яке це щастя чути: вам обом!
Яке це щастя – цвітом замело...

Яке це щастя - дихати собі,
Периферію перти на горбу
У нетрях віршуватися в "рубін"
В самому лігві космосу тортур...

(... нас Небо розглядає до мікрон
У кожного юриста – бет вокал)
Яке це щастя - мати мікрофон
І в оплесках спиратися на шквал...

працює Час
руйнує плоть
вилущуючи душу
*

Бачила нині першого джмеля,

Важного-поважного, як депутат міськради,

Гудів діловито, шугаючи малявок-мурах на стеблах кропиви,

Кпини свої відпускав, мочив анекдоти,

Доти, казав, будете шукати сенсу життя спільного,

Доки сивина вкриє голови дурнуваті.

Отакий от джмеляка трапився мені нині

Покататися б на його спині пухнастій,

коли цвістимуть кульбаба, ромашки, коноплі та маки

а також гречка, в яку люблять попи скакати,

батоги Петрові, не того, що відрікся тричі,

а іншого Утеклого в Шевчукові світи з нашої віковічної Руїни...

Як тобі така перспектива, Джмелику_мій_Пухнастий?

Візьмеш мене на спину, піднімемось на твоїх крилятах?

Подивимося згори на яри, гаї, хутори, де хаток небагато?

Якраз стільки, щоб кожна з них була зкраю?

Знаю там неодмінно буде пасіка біля тієї, з ясиновим тином...

Не хвилюйся, братику, вона буде джмелина...

Ремінсації прогресу,
Махінації підмін,
Тютюновий дим -
Кроками регресу,
Генетичних змін,
Заглядає в дім.

Діло і слова,
Правда і юрба -
Трьом вітрам спускає
Серце не співав.
Дісності журба.
Більшого - "____" ...немає.

Ще хмурять брови мовчазні діброви…
А над рікою – ввись і навскоси –
Пухнастогруді котики вербові
Вже граються у «довгої лози».

Весна – ще зовсім дівчинка, веснянка
З тонесеньким дзвіночком-голоском.
У серденьку любов – родима плямка,
Промінчиків пасемце – над чолом.

Наївна, недосвідчена й невміла.
Однаково їй – осуд чи осот.
…Розквітне. Одцвіте. І гляне зріло
На першу зав’язь плоду і турбот.

2012

Живу. Стараюсь ненавидеть деньги,
Познавши счастье радуги и гроз.
И женщины мои, роняя серьги,
Тугие косы кутают в мороз.

Я заблудился в зорях и ресницах,
Пропах мой хлеб собором и вином.
И в глубине меня скрипит криница,
Мой правнук от неё идёт с Днепром.

Тоска густеет. Бабочка вздыхает.
И в тишине из носа льётся кровь.
И кто-то туго, как в меду, вращает
Мои секунды в густоте стихов…

Зустрічі людей із минулого,

вони, знаєш, не бувають просто так, ні сіло ні впало,

І ані раніше, ані пізніше, тютелька в тютельку, тобто вчасно,

Бачила нині цьоцю Любу –

Мачуху і водночас коханку свого першого чоловіка

(про сумісництво я дізналася трохи згодом),

Сунула із базару, торбами нав`ючена,

як постаріла кобила, мене зустріла –

Очі вирячила: «Опппа...».

Опадали долу всі сторінки календаря тих літ,

Які їх не стрічала – п`ятнадцять буремно-різних,

І пригадала, як же її боялася,

Голосу в слухавці – просто до дрожу пальців,

Погляду владного, слів, тютюнового запаху,

Все те навідмаш лупило мене_малу,

дошкуляло та нищило останню віру

в торжество справедливості та розуму в світі дорослих...

А нині в мені нічогісінько не ворухнулось:

мариська минулого там і лишились

в прокуреній спальні, на ліжку отому, яке ми ділили колись з дружиною тата

мого чоловіка. Брррр...Це ж треба попасти в такий от трикутник бермудський(((

Ти знаєш, по-правді, мені навіть бридко не стало.

І зовсім не шкода дівчиська отого, що вляпалось в першу дорослу пригоду.

Мій спокій сьогодні, моє споглядання без жодних емоцій то - приз

за ту хірургію її на відкритому серці...

п.с.

ми так і пройшли, не кивнувши оте несумісне зі мною_сьогодні "добридень_привіт"

Поети і прозаїки майстерень!
Збирайтеся варити тільки мед!
А хто бажає, то існує терен.
Поети і прозаїки майстерень,
Умільці-пивовари й медолови,
Хай буде смачно, та усе ж не солод!
Закохуйте в слова, поменше мурів.
Нехай живе свобода і амури!

17.37. 09.04. 2012

здригнуться небеса і вихолоне тиша
і серце мов дудук заплаче під дощем
під вицвілим дощем протяжно безутішно
бо хата з лободи зруйнована ущент

ти навіть і не мрій мене переконати
що латаний вітряк негоду прожене
по бересту щоки біжить сльоза брунатна
і світиться у ній безчасся крижане

От була би я вищою сантиметрів на десять,
як ота праворуч-блондинка,
чи як брюнетка ліворуч –
сантиметрів п`ятнадцять вища,
щоб усі чуваки падали,
вивчаючи поглядами ласими
та охочими згини і вигини тіла принадного, ммммм...
О тоді би я знімала скальпи з ворогів роду жіночого
сушила би їх та вішала у тамтому віґвамі на березі озера,
отороченого лісами, які розступаються лише перед мисливицями
з очима-оливами, як у ніжної лані та серцем-кременем,
у якому немає місця ні романтичним шмарклям, ні рожевій помаді...
Але то - все пусте... Мимовільна слабкість...
Бо сиджу я в затишній кав`ярні в Латинськім Кварталі
та споглядаю поведінку різноплеменних нащадків кроманьйонців
з невеличкою домішкою неандертальців та homo orientalis...
Дивуюся часом, але лише хвильку,
Бо ім`я моє - Споглядачка
і я не втручаюсь сьогодні нікуди,
ще кілька сторінок людського альбому прогляну,
доп`ю філіжаночку сьому еспрессо
та світом піду паралельним блукати...

Душа прагне спокою й тиші,
Здається б, «згорнулась калачиком»
Залізла б на комин й ще вище
Готуючись стиснутись м‘ячиком,
Й зіскочити в затишок літа
В акустику, де квилить стогін.

Душа пране бачити вище,
Ніж наш вічно знаючий спомин.
Вона так довірливо вірить,
Вона в нас шукає опори,
Вона наша стежка у вічність,
А ми так нещадно Нас борем.

1.04.2012

Малий їжак нанизував листочки.
І появився комірець сорочки.
Сміявся щиро радий їжачок:
Було не видно гострих голочок!

ЗалишИтись удома, писати сагу про нас.
Поскидати, мов одяг брудний, всі печалі й болі.
Вибухають бруньки, розтинаючи полум'ям час.
Вибухає весна неможливою спрагою волі.

Утікати із міст у далекі солодкі сади,
там дозріли суниці, і вишні, і чорна ожина.
Залишивши усе, повернутися знову туди,
де вода молода обертається в теплі вина.

Вже третій рік як вільна Україна
І вільні ми, від всього вільні ми,
В поля не треба виходить в жнива
І на заводах нас давно нема.
А як кричали ми: - ганьба, ганьба,
Геть цю партійну диктатуру.
І обіцяли нам права,
Добробут і культуру.
Ламали все руками трударів
В ім’я свободи і прогресу
І багатіла купка нових хазяїв
У боротьбі суспільних інтересів.
Так і права отримали сучасні,
Вирішуємо всі проблеми власні.
В базар перетворили всю країну,
Торгуємо життям і гідністю людини.
І нові вже керманичі,
Одні слова і жар душі.
Так це і є жаданий рай
Де розквітає рідний край.
Омани жертви жалюгідні
Невже це все на що ми гідні
І більш як продавати труд
Нам в цьому світі не збагнуть.

1993 рік

Опівночі оксамити топтали пекучі півні,
співали, гойдали темінь, клювали сире зерно.
І витязь ясний приходив у теплий сон титарівни,
і перснями гладив перса, у жилах ставав вином.

В пустелі її постелі -
стострунні віолончелі.
Солодкі пагони хмелю
пробили зелену стелю.

У пальцях, що пахли вітром, вона вибухала світлом,
тремтіла, жадані крила знаходила в леті тіл.
На сході червона м'ята бриніла пахучим віттям...
Знекровлену титарівну поклали на білий стіл.

2011

Летять із вирію лелеки…
А в жилах молодіє кров –
Дитинства спогади далекі
Тривожать душу знов і знов.
Я у минуле поринаю,
Як у безмежний океан –
Там берег юності шукаю,
Його ледь видно крізь туман.
Туман прожитого ховає
Прекрасні і шалені дні.
Я віднайду їх, добре знаю,
Чи опинюсь таки на дні.
Та ось маяк мого кохання
Шле з того берега вогні
І світить в темноту незнання
Через роки, лише мені.
Кохання першого спалАхи –
Це відблиск тих далеких літ,
Коли несла тобі на плаху
Високих почуттів політ.
Як і тоді – мене не чуєш.
Злий демон серце поборов!
Ти привселюдно четвертуєш
Святу сплюндровану любов…
Той берег юності далеко,
Та спогади спиняють кров…
До мене не летіть лелеки
І не тривожте душу знов!

Всі пляшки – як на підбір,
Їх дизайн милує зір,
А наповнення – бальзам
Для душі і тіла нам.
Хтось уже залежним став?
«Мінздоров» попереджав…

Поряд з пляшкою в дует –
Пачка класних сигарет.
Кільцями пливе димок
Над примарністю думок.
Хтось букет хвороб дістав?
«Мінздоров» попереджав…

Ще небо тільки-тільки сповите у колисці.
Ще хмари не набрались ні снігом, ні дощем.
Ще світ після потопу замуляний, безлистий.
І ти в мені любов’ю бубнявієш лише…
Я знала сто життів, і сто смертей минулих,
але в душі такі чуття бувають раз.
Нове життя земне усе зітре, обнулить.
Усе.
Усе.
Усе...
Та не любов і нас…

Ласкавко, зглянься на замерзлу душу:
У зимнім світі день, як ночі смоль.
Я мрійного спокою не порушу,
В очах твоїх погрітися дозволь!

Усе в імлі, а ти, як ранок гожий,
Травнево сяєш усміхом ясним.
Не став між нами, люба, загорожі
З високим частоколом і рясним.

Не відганяй суворою бровою
Незграбно-щирих залицянь моїх,
Бо що було, те заросло травою,
З роками закотилось, як горіх.

Душа моя без тебе ледь не вмерла,
Захиріла, занудилась одна,
До тебе, рідна, руки розпростерла...
Чи поєдна?

2.04.2012

Ми знов на Ви, але ти мій навіки.
Змиває дощ утомлені сліди...
Помовчимо - не піднімай повіки.
Цілюща тиша - ліки. Лиш не йди.

Отак лишись у пам'яті - коханим.
Дозволь ще мить подихати удвох,
Допоки в серці не відкрились рани
І не проріс гіркий чортополох.

Твій глас незримий, як в хаті дим.
Молюся серцем тобі сумним.

Вівсяним ликом годую дух,
Життя сподвижник і тихий друг.

Іржею сонця у згубі світ,
Немає правда ні назв, ні літ.

Рахує пори пісок мети,
Та нових зерен добавив ти.

В незримих травах ростуть слова,
Змішалась з мислю ковил – трава.

На дужих згинах угору рук
Будує церкви творитель звук.

Є радість в душах – топтати цвіт
І на пороші свій зріти слід.

Та краще тихість , пристиглий пал,
Тих, хто під дзвони крилаті впав.

стояло дерево чудне над темним яром
весна зійшла в його верхах зелено яро
а низ карлючився зітхав дубів незрячо
і безпорадно розчепірював гілляччя

в навпіл розколеній душі зоря вечірня
медові стрітенські свічки світила вірно
і десь в одній із половин тремтіло слово
і розлітались вусібіч голодні сови

То, не приходит, что умеет летать.
Крылья - парусом счастья - благодать...
А умом сердца - Божья любовь, приди,
Я свободен внутри - Божей Волею стать!
2012г.

Ой, плетися мій віночку, заплітайся в долю,
Нехай квіти - моя радість - зацвітуть зі мною.
Маки пишно заіскряться, мов краса дівоча,
Пелюстками вогняними запалають очі.
І любисточок, чар-зілля, заплету у коло,
Щоби щастя мандрувало у моїх постолах.
Розстелю барвінок синій потічком на скронях,
Щоби доля не блукала по моїх долонях.
Заплету ромашки квіти, ніжні, наче сонце -
Буде доброта вітати у моє віконце.
І волошки, мов кринички, заясніють рясно,
Щоб краса й дівоча врода не втекли завчасно.
Материнка завітає до віночка в гості,
Щоб любов затанцювала в серці на помості.
Колоски та євшан-зілля примощу з краєчку,
Буде сила і здоров'я у моїм гніздечку.
Вийтесь, квіточки, звивайтесь, заплітайте вдачу,
Виганяйте сумне горе і журбу ледачу.
Нехай пісня вільна, щира залунає всюди,
І віночками засяють подобрілі люди.
Ой, віночку, ясен цвіте, заіскрись на долю,
На добро, на радість людям, на щастя і волю!
Ой, плетися мій віночку, заплітайся в долю,
Нехай квіти - моя радість - зацвітуть зі мною.

Всі негаразди навкруги,
Яким немає ліку
Прийшли не з дальніх берегів -
Вони свої одвіку.
Із серця нашого єства,
В якому тісно стало...
Тому і дійсність не свята,
Що святості в нас мало.
8.04.12р.

1
світ починається там, де кінчаємось ми.
це усвідомлюєш тільки за крок до юрми.
зношене тіло у квітні не важче пір"їни.
тут щовесни хтось байдужий вкладає міста,
повні по вінця жертовного духу Христа,
у заскорузлі долоні моєї країни.

і у долонях пульсує знеболена соль,
нею тужавіє кожен матусин мозоль.
ситі міста переповнені світлом і миром.
еквівалентом міських прогнозованих прощ,
стоншені люди течуть до зариблених площ,
де у повітрі вчуваються ладан і миро.

2
цих молитов не розчути, допоки чужі,
ми переходимо безвість, та ще – на межі,
і у німому чеканні тамуємо подих.
всяка мелодія кінчиться, тільки не ця.
в світі, де краще вдавати із себе сліпця,
кожному другому віршу дорівнює подвиг.

всім не поясниш для чого існує письмо,
не ужиткове, а те, що приходить само,
і не посвятиш до строку у цю літургію.
все, що їм лишиться – байдуже, з нами чи без –
під гарантованим Господом пресом небес,
вчитися кліпати крізь снігову летаргію.

3
силаботоніка привидом ходить довкіл.
не святотатствуй – благаю! – не руш моїх кіл!
бо поза ними мелодику не врозуміти.
ми починаємось там, де кінчаються всі:
кожен поет – одночасно! – хвороба й носій,
нас попід руки ведуть в заримовані міти.

я починаю дивитися вище голів.
бо зазвичай недостатньо римованих слів –
увіковічнити цю віршову анемію.
де і без слів щовесни оживають міста,
повні по вінця жертовного духу Христа,
й благоговійно німію – німію – німію.


Вербна Неділя

А що між ними? Що для них?
Весілля вільний ріст
і шість посудин кам’яних,
в яких нестатків шість,
і розпач:
- Ой, вина нема!
Це ж сороміцтва шлях...
І втіха:
- Слово хтось піймав,
мов піднебесся птах,
і ним... натхненно ллє вино
в посудини старі.
І сумнів:
- Бог! Йому дано...
Чи звабник на порі?
Як знати? Як?
І гул затих.
Завмер і дивний гість,
бо що між ними? Що для них?
Весілля слів і сліз...

2007р.


Художник Ярослав Саландяк.

Срібними монетами фонтанів,
Проблискують надії відчайдушні.
Синопсиси нескінчених романів,
Проковтуються просто і бездушно,
Без натяку на будь-яку причетність.
У замкнутій системі та ж вода -
Вихлюпується тщетно, невичерпність -
Її прерогатива молода.
Стікає, повертається циклічно,
На ті ж граблини мовчки стаючи.
Кидається монетка символічно,
Але уже у іншому ключі.

Берізка. Осінь.

Тонесенька, висока, білокора
Струнка берізка тягнеться угору
На схилі яру.

Позаду хвойний ліс. Над гострими вершками
Похмуро-сіра неба пелена.

Мов золото, яскраво-жовте листя
Мереживом покрило білий стовбур
На тлі зелених непорушних сосон.

Безмовно скрізь.

* * *

Берізка. Весна.

З бруньок надзьобилося
Листя на березі,
Гілля, немов у крапельках дощу.

Кора її біліє проти сонця.

Яскраве сонце сходить між дерев
І піднімається у весняному небі
Понад вершками віковічних сосон.

* * *

2012

По Воле Небес и пришедшего срока
Нам открыты Жизни врата.
Суждения дерзких пылают вокруг...
Но мы - дети Света, свободные от пут...
Пусть там где находимся мы,
Сияние света любовью растворяет мрак тьмы.
Свой совершенный труд Господь вершит нами в любви,
Радость возвращая нам ту, что мы века искали.
Пусть мантия Бога, покрывая планету, осушит слезы мира.
Покров Его - доспехи мудрости, щит знания и меч истины.
2012г.

Моя свідомість - не чиїсь дрібні деталі
старечих намірів, нових.
Чи не щодня її розсаджують на палі
на втіху пристрастей чужих.

Моя свідомість - не війна за сферу впливу
на дні загублених чеснот.
Чи не щодня її розчавлюють зрадливо
під регіт гасел про народ.

Моя свідомість - не папір жіночих казок,
дбайливо згорнутих в рулон.
Чи не щодня її схиляють до поразок.
І щоб число їм - легіон!

Я - особистість. І проводжу тут я риску.
Pin-код свідомості не дам.
Слов'янською нейтралізую сектор тиску,
піднявши "фронтовых сто грамм".


08.04.2012

Вдивляюся в ікону –
О_ Красівська Маріє
Красою споконвічна –
СупОкій душ до скону
Тиха
Любове досконала
Іделічна
Моя відради мрія

Ось у човні –
Глибинами
Твоїх очей
Несуся в потойбіччя
Де величають
Твою честь
І славу - архангели
І херувими хором
Ласкаво
Днесь і передвічно

Благодатна!
Воліла я зостатися
Спостерігати вічно…

День вже поставив крапку.
Зорі поснули навіть.
Хто про майбутнє дбає,
Спогади оживляє.
Ніч вже відкрила двері:
Вічні,такі могутні -
Зустріч дарує з суттю.

Речі усім зрозумілі,
Люди зарозумілі
Тихо удень кидають,
А уночі замовкають.
Тільки перо радіє,
Волю дали, тож сміє
Кілька разків надії
Кинути в пічку мрії...

0.35. 08.04.2012

Моя квартира №25
120 сходинок наближення додому
Заходиш у під’їзд і лампи не горять
Перила добре так знайомі

Мій шостий поверх,до дверей ще крок
Та неможливо вже його здолати
А вище дах,так близько до зірок
Здається,що можливо їх дістати

2011р.

Несподівано - сонце.
Стрибають думки.
Паралельні прямі
не зійдуться ніколи.
Паралельні життя.
Паралельні світи.
А весна розпрозорилась небом довкола.
Поміж нами - війна.
Поміж нами - стіна
і оті, намальовані крейдою, двері
я плечима підперла
"НЕ ВІДЧИНЯЙ!"
Ти ж - виламуєш цеглу...
і ось, на папері
проростають слова,
як зелена трава,
що бетон пробиває,
і стіни, й каміння.
Може, я неправА?
Мабуть, я неправА...
Паралельні світи.
Але - нАскрізь - проміння!

Спи, моя доня, спи, моє сонце,
Місяць яскравий загляда у віконце.
Пісню тобі вітерець заспіває,
Ніжно тебе заколисає.

Спи, моя квітко, закривай оченята,
Нічка прийшла, засинають малята.
Зірочки в небі тобі посміхнуться,
Спи, моя доня, спи, моє сонце.

Спи, моя квітко, а я помолюся,
Та перед Богом за тебе вклонюся.
Спи, моє золотко, спи, засинай,
Мама з тобою, спи, баю-бай...

Смієшся, бо цього не може бути.
Тамуєш подих – дивні відчуття,
І краплі божевільної отрути
Вбира твоє сполохане життя.

І справді є: ось тут – чарівна пісня,
А тут – тепло і одкровення слів.
І серцю враз так солодко і тісно
В чаклунській круговерті відчуттів.

Забула все, очима прикипіла, –
Блаженна мить (я теж її любив).
Навіщо янголу здалися крила,
Якщо без крил ти маєш стільки див?

І відкриваєш знов і знов таємне,
Гріховне, те, що привидом зійшло.
І врешті-решт знаходиш безіменне,
А там нема нічого й не було.

По вулицях старого міста,
Без рими, без октави і без слів,
Душа блукала піаніста,
Немов мелодія забутих днів.

Колись вона під ноти дужі,
Творила музику на біс,
А зараз перелічує калюжі,
Людських не виплаканих сліз.

По вулицях старого міста,
Де простяглась вузька дорога.
Душа блукала атеїста,
Що у пітьмі шукала Бога.

Колись вона повчала досить,
Усіх на власне розуміння,
А зараз милостині просить,
На спокій власного сумління.

По вулицях старого міста,
Котре оспівував поет,
Душа блукала журналіста,
По між рядків прочитаних газет.

Колись вона боролись словами,
О скільки в ній було ідей і тем,
А зараз проливається сльозами
Над містом стомленим дощем.

Світло випало з торбини
Сивої імли.
Поховались темно - сині
За гору воли .

У святім натхненні драять
Сонячні ножі
Рало місяця над гаєм
Від нічної ржі.

На закурені вершини,
На росистий низ
Сіє щебети пташині
Промениста вись.

Помолитися, допоки
Позіхає гам,
У косинках поволоки
Верби йдуть у храм,

Де під банею блакиті
Курять фіміам
Ниви, золотом налиті,
Божим іменам.

07.04.12

У березні весна – немов береза:
Підталий сніг і чорні гнізда плям.
Душею п’яний, тілом я тверезий,
Як в бодуні з бенкету короля,
Де пив вино із чортового рога
І цілувався з відьмами як хтів.
Зміїним серцем билася дорога
В небесні вічні двері золоті.

А чорні зорі воронів безгніздих
Кричали щось в історію, у смерть.
І білі коні роздували ніздрі:
Вовків вишневооких чули шерсть.

Як правді в очі, я дививсь на море,
Писав пісні, коли душа щемить.
Я готував себе до смерті скорої,
Як дід мій – рідне поле до зими.

А смерть сміялась.
Смерть любила гратися.
Як і любов – приходила без віз.
Реберні кості – душ небесних грати це,
Що як пташки сидять на тятиві.

Їх тіні крил – немов коріння каменя,
Як слава слів – що піна на крові.

Весна кругом.
Але така тоска мені…
Живі – як мертві, мертві – як живі.

5 квіт. 12.

Хто із нас тут вибраний, хто званий –
Розбереться час – лінивий брат.
Зорі, як чаїнки у стакані,
Плавають, хоч падати пора.

Пляшка в пляшку дзенька – зве на тризну
І поетів, і бомжів, і курв,
Що цілодобово в Неті виснуть
А чи довго зорять на ріку.

Дощ солоний і сніжок солодкий –
Мов димок від люльки, від думок…
Від сльозини золотої водки,
У якій я до душі промок.

А в ночі прийде жага печальна.
Буде ніч – як з чорним медом хліб.
Я ж поет не просто так – опальний!
Нас не люблять слуги й королі.

Та й «друзяки» норовлять гострити
Ніж трофейний – ззаду, об хребет.
І метеорити, і гастрити –
Все для всіх…
Кому тепер поет?

В час естради, «компіків», мобільних,
Байрона на диску DVD
Все пливе красиво й божевільно –
Наче бензопляма по воді.

Наче тінь вогню колись густого,
Наче голий голос журавлів.

Званий хто, хто вибраний у Бога –
Тут ніхто іще не зрозумів...

3 квіт. 12.

Замкнуті фрази - у лоні чекання.
Мрії-безмрійні - мрійливо, востаннє
Злітають у відчай, тобою спокутий.
Я тихо торкаюсь їх осі забуті.
Про що я писатиму далі? Не знаю,
Коли понад вічність - тебе я кохаю...
Зрадливі події, мінливі зітхання -
Це все суперечить твоєму коханню.
Так важко здобути на волі свободу.
Та що там! Не треба! Немає проходу!
Байдужає серцю те слово "востаннє",
Як ехо розбите у лоні бажання.

В клекоті вишневого світання
Нас єднала доля золота.
Шепотіло серце: "Ти остання",
Відпливла за обрій самота.

Літо пломеніло цвітом гречки,
Падав на траву кленовий сік.
Думалося, щастя недалечко -
Там, за світлим гомоном осик.

Та не все так сталось, як гадалось -
Ми, як дві дороги, розійшлись,
І змінилась волошкова радість
На гірку отруту чорних сліз.

Відгриміла осінь листопадом,
А у снах ще й досі бачу я,
Як весняним лугом, зелен-садом
Йде любов заквітчана моя.

2008

(балада)

Колись (а коли – і гадати не варт!),
і десь за тридев’ять земель,
жив якось один придворний бард
(чи шпільман? чи менестрель?)...
Він був тамадою імперських пирів.
Ла-ла-ла, халі-хало!
А що ж за Маестро без підмайстрів?
Двоє учнів у нього було.
Один на віки "городив город”.
До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до!
І врешті теорію од і нот
він визубрив "від і до”.
Співав, наче той соловей у гаю.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Учитель віддав йому лютню свою
і лаври одяг на чоло.
А другий під зорі втікав уночі
(що, каюсь, робив і я б!) –
Лише три акорди він розучив
і плутав з хореєм ямб.
Ще мріяв принцесу вести під вінець.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Учитель сказав йому: " Ти – не співець.
Вертайся, лайдаче, в село.”
Один у житті більш не знав "боїв”.
До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до!
Давно з королівської кухні їв
і пив солодке "бордо”.
А другий товк "воду, вогонь і мідь”.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Подався в ландскнехти у чорну мить,
недолі своїй на зло.
Вже відстань пройшли вони чималу
хтось – тернами... хтось – між трав...),
І десь на турнірі чи на балу
той "перший” принцесі грав.
Чи ж може зігріти згоріле до тла ?
Ла-ла-ла, халі-хало!
Принцеса культурною леді була,
тому лиш сказала: "Фуфло!..”
Тоді (хай подумає хтось: "Це жарт!”),
забувши і про Статут,
взяв лук і заграв молодий сержант,
що саме стояв на посту.
Таке-то ось трапилось диво-із-див.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Учитель там "першому” лютню розбив
(ще добре хоч не "табло”!)...
А скоро вже стало відомо усім,
що плачуть і королі:
вночі утекла, із сержантом своїм,
принцеса на край землі.
І вітер для них заспівав між вант...
І в очі пилок мело...
То що ж є – любов?! І що ж є – талант?!
Ла-ла-ла, халі-хало!

2004 р.

Любим моїм ровесникам - бабусям і дідусям

Не доживать, а дожинать нам треба
Усе, що сіяли впродовж десятиліть,
Що відкладалося на потім,
Аж доки невмолимий голос Неба
Назавше не покличе в інший світ,
Де зайві будуть візи й квоти.
А поки що нащадкам слід ниву передати,
Як лялечку. Од бур’янів достоту чистою,
Щоб встигли вони в строк зорати –
Під осінь. Десь після Першої Пречистої.
Та щоб засіяли зерном добірним, ваговитим.
А як завруниться, негоже й помирать:
Синам і донькам треба ж підсобити.

Сьогодні всі мої думки,
колода з картами,
не бешкетують... Навпаки!
Сидять за партами.

Свята Марія поруч десь,
хоч Неба Жителька,
для них і сенс життя увесь,
і Мудра Вчителька.

Загальний настрій у моїх
думок піднесений.
Хоч кожній страшно: стовбур їх -
як гай з березами.

І ніби прагнуть догори,
та ілюзорно, бо
на смузі білої кори
знайдеться чорного.

Тому в порожнє заведу
я їх приміщення.
Мовчіть зозулі на біду...
Це Благовіщення.



07.04.2012

Так мало ше осталось до весни -
одна лиш мить, один лиш подих,
одне непрохане прости,
один необережний порух.
І все навкруг прозріє й розцвіте,
наповниться все звуком, жадобою,
а я лиш буду ждать тебе,
з загублених світів, із непокою.
Всміхнеться небо золотом дощу,
утоне світ в киплячій коловерті,
і я тебе нікуди не пущу,
аж поки лист не зажадає тверді.
Та хоч тумани осінь заплетуть,
нас розділяє мить,один лиш порух,
така у перемін найвища суть -
минає все і не скінчається ніколи.
2002р.

Колись твої літаки,
З червоними плямами на борту
З останніми криками в пустоту
З відбитками сонця на склі
Приземляться на тонкий лід
І кричати не слід
Це останній політ
Більше снігу нема
Ця зима
Закінчилась дощем
Вогнем по легенях
Легкі сигарети
Де ти?

2012р.