Комашинка-мурашинка
Заблукала у траві
І шукала шлях додому
Не годину і не дві.

Від мурашника далеко
Мимоволі забрела
І тепер зітхає гірко,
А довкіль - чужа трава.

- Не журися, бідолашко!
Я на поміч поспішу.
Бачу он твою хатинку
Між кульбаб і споришу.

Ти мене, мале, не бійся!
Комашатко, не тремти,
А залазь на цю стеблинку -
Скоро вдома будеш ти.

Незабаром я доправив
Мурашинку до рідні
І цей день всміхнувся тепло
Комашині і мені.
2012

Ось бубон той, ось той горіх,
що за ніч виріс коло шатер,
і ніч бреде – стара, як мати,
з важкими відрами гори.

За нею духи, мов коти,
за нею і вітри, і ватри,
тим чотирьом, що йдуть на страту,
вона не в силі помогти.

Бо вже найменший змок і змовк,
іде, не бачить і не вірить,
що сніг на нього ікла шкірить
та завиває, наче вовк.

Його тремтіння молоде,
його душа – тонка, як липа,
під лезом гілочкою схлипне
і тихо на сніги впаде.

Піду, як розійдеться дим,
піду, лиха і вирлоока,
над ним труситися, допоки
уся не витрушусь над ним.

Й зостанусь там, у вишині,
аж поки з нетрищ розсохатих
на мене вийде чорна мати
і кине відрами об сніг.

Я тебе не чекаю сьогодні у себе у гОстях
Не малюю яскраві ніким не прочитані знімки
Я з тобою не граю ні в карти, ні навіть у кості
Бо з руками у мене проблема, немовби в каліки

Я все мрію тебе пригорнути до себе безбожно
І заглянути в очі, немовби німе цуценя
Від твоєї байдужості зовсім мені не тривожно
Бо розгорнуті руки шукають тебе навмання

Я тебе не благаю шукати мене серед інших
Пробиратись до мене крізь стіни, чи може крізь терни,
Відчайдушно мені призначати усі твої вІрші…

… я тебе не благаю… та хочу все ж цьОго нестерпно…

Та вдар своїм лихом об землю!
Поможе - в роботу вдаритись?
А зустріч – вчорашнє марево?
Даремно, ти ж знаєш – даремно!!!

Коли перейшла світами,
і снами незнаними танеш,
нікому яких не повідаєш,
то лихом – отак – об землю!

бо істина
древня
незвідана
засяяла вже
над нами...


2012

Так матриця уяви, мов господар,
породжує і погляди, і сміх,
і той, вчорашній, як чорниця, гріх...
А ягоди – в полумиску сьогодні...

І ти береш до кави смакоту,
у цукрі спогадів, по ложечці, неквапно,
бо їх – нема, а кава – ось, отут,
гіркого щастя вистраждана крапля.

2012

Ген, за виднокраєм
літа дні зникають,
не збагнеш, як яблук натрясе нам Спас.
Звук трембіт лунає
і стікає плаєм,
на прощання з літом закликає нас.

Осінь молодая
із-за небокраю
ніжно манить літо тремолом струни,
а воно навзаєм
з нею заграває:
«Ще осіннім царством, осене, не сни…»

Як серпневі роси
висріблять покоси,
подарує літо щедрий урожай,
ти вплетеш у коси
золоте колосся
і махнеш рукою: “Літечко, прощай!.."

Літо, літо, літо,
в позолоті жито,
а на сіножатях різнотрав'я дух,
дай упитись, літо,
липи буйноцвітом,
не спіши тікати ген — за виднокруг.

2009 (09.08.2012)

На вікні помаранчеве літо втікає додолу.
Підвіконня блищить різнотрав'ям солодких медів.
Навіть по-особливому пахне в копиці солома.
Ще один календарний листочок безслідно дотлів.

Ось на призьбі коточок сідає і гріє свій носик,
бо кому не хотілось ще раз колисатись в теплі?!
Ще потрошки прогріє вітрець натомлене сонце,
а під вечір стрічай швидкоплинний театр тіні́.

Не втікає з-під ніг лиш земля пишногруда, гаряча.
небо змінне завжди у зірниці своїх миготінь.
Треба бути черствим, і душею безмірно незрячим,
щоб іти по дотичній, минаючи кра́су і світ...

Це перед-час. Готуюся до злив.
Достигле серце проситься із гілки.
Перед сльозами – вже ніяких слів,
А після них – лиш дихання, і тільки.

Це передмістя. Це його печаль –
Час після жнив, і час перед димами.
А в мене час – не той, що після вас,
Ще трохи той, що порівну із вами.

По перед-часу – буде після-час.
Та він – прудкий, і в руки не дається.
Бо, мабуть, знати, що там після вас,
Це так, як знати, що там після серця.

Я - вільна птаха, що смакує небо!
Я - вітру повінь, де повзе межа.
Маленька цятка мрії - понад верби,
Де іншохвильна висне мережа.

Я - дика частка стонченого світу,
Горянка духу, знаджена увись!
Я - схимниця, не скорена обіту,
Патлатими надіями кудись...

Тобі мене вловити не судилось.
Стриножити у со́бі - не дано́!
Я - річка, що нестримано розлилась
Обійстям вічності давним-давно...
(7.08.12)

Неспівоча пташина - твоя молода сивина -
Розгорнула крило і, збентежена, знову принишкла.
Три миттєвості літа, - й життя розбивається на
Три верлібри казкові, на три золочені горішки.

Перевтілення тіл у розніжений сонцем бурштин,
Переселення душ у квіткові тільця безневинні,
Та окрилений вірш - три миттєвості щастя. І ти,
Мій король польовий у ласкавім пилку ластовиння.

Три миттєвих бажання... Який пере-літній мольфар
Цей божественний голос між нашими пальцями виснував?
Закотилась моя недзвінка полуднева строфа
В золоту шкаралупу горішка і сонячно зблиснула.

2012

Справжня слава почалася з болю.
Зірка моя – пташка золота –
Пуповину спалить – буде воля –
Глибочезна срібна висота,
Що п’янить, немов вино зі снігу.
Пахне кров’ю й димом золотим.
Я пишу свою прощальну книгу,
Сонцю помолившись перед тим.

Шрами – поцілунки злої долі –
Навхрест на душі моїй лежать.
Адже я, поет, – все більше воїн
В світі, де закон вогню й ножа.

А моя поезія солона
Хоче жертви...
Так в усі часи,
Якщо ти народний, не салонний,
І в тобі космічні голоси.

Я плачУ.
Не плАчу.
Океанно.
Окаянно у мені і скрізь.

Спить душа, порвавши три баяни,
Вмерти відказавшись навідріз.

Проклятий, немов моя країна,
Ще росту... пасу свою тоску.
Друг старенький вистрілив у спину,
Й так свинцеву від бандитських куль.


Прийде Муза.
Буде кава з тортом.
Висота перейде в глибину.

Світ цей чистий, наче совість чорта,
Переллю у серце – і засну...

8 серп. 12.

А в жизни может быть и так:
Никто и ничего не просит.
День завершу, повешу знак
«Я запертА. На переосень».

Переживу, перелюблю,
И пережду, и перебуду.
В себе я осень пересплю,
А завтра снова завтра будет.

В берлоге словно, мне снега
Перезимовывать в советах.
И перекладывать в руках
Тепло зимы и холод лета.

А там, глядишь, и распахну
Любовью сделанные двери.
Вот только на скамье засну
С осенней тишиною в сквере…

08.08.12

Не чув мелодій він чудових
Симфоній Баха, солов’їв,
Риторику тупоголову
Чи матері ласкаву мову, -
Весь світ для нього занімів.

З дитячих літ в глухій оправі
Душа витерплювала біль.
Він силився в тремкій уяві,
Як люди, мовби для забави,
Пускали мову з язиків.

Зате він слухав почування
І серця говір тихий чув,
Покори штиль, грозу страждання,
Душі принишклої зітхання
І нерва реактивний зсув.

Компонував нетрадиційно,
Не бив себе бичем принук,
Щоб звук мелодій піаніно,
Чи вітру шум із України
Пускати у негайний друк.

Він осягав глибінь істоти,
Сльозою серця слухав, як
Шоломотять небес висоти
Й на запитання Бога: хто ти?
Промовив: Твій синочок я!

Різноголосся.
Різнотрав’я зваб. Сонети.
Ніч солов’їна.

Плоди цвітіння.
Круті дороги, злети сил.
Вершини віри.

Буяє липень.
Уста медами. Море.
Чаїний крик.

Попруги сонця
У полоні мрій. Раптово
очманіле кру...

Поміж хмарин
закрались сиві пасма.
Ранет ридання.

Навіщо ти чекав слова зізнання?
Перевіряв, чи зрілі почуття?
А я несла своє сліпе кохання
У вир подій, до тебе, до життя.

Несла мов відра, сповнені водою,
Боялася, щоб необачний крок
Не вів до каяття, не став бідою,
Хоч у думках летіла до зірок.

Про тебе мріяла. У мареннях блукала,
Засвічувала жовті ліхтарі,
Коли небес шовкові покривала
Тонкий ховали місяць угорі.

А ти чекав... Скажи мені, навіщо?
Слова, як хвилі, що несе вода,
Розіб'ються. Моє кохання вічно
Світитиме!
Не зрозумів...
Шкодá...

Стигле яблуко падає долі розгойдує тишу.
В свою рідну галактику сонце під вечір піде.
І під небом нічним обережно я тіло полишу, -
зникну безвісти в ніч - літо знову пусте...

Ще ніколи під зорями я не любила самотність.
Жаль, що місяць-Нарцис своїм сяйвом мене осліпив.
Він так схожий на Тебе, далекий, і геть одинокий -
поміж знаків-сузір'їв - по-справжньому так не любив...

Тріпоче серце, проганяє втому,
втікає сон до приязних зірок,
і щось велике, тепле, невідоме,
сплітає в серці чарівний вінок!
Літають мрії понад небокраєм,
сновида-вітер бродить за вікном,
можливо вітер теж когось чекає,
у літню ніч блукаючи Дніпром?
Ріка шепоче так щемливо-ніжно,
ласкаво берег хвилю обійма,
намріється щось, і святе, і грішне,
і щастя більшого, здається, і нема!
Складуться вірші диво-ланцюжками,
відкриють тайну трепетно вуста,
то в серце залетіла світлосяйна
кохання першого пташина золота.

Хтось любить запах haute couture:
Chanel чи від Dior-а,
Або - новісіньких купюр…
Я - не люблю ту флору.

А запах фауни – це мій:
Люблю, як пахне козлик...
Вдихають ніздрі запах змій -
І туманіє мозок.

Але найкращий - солов’я:
Доводить до нестями…
Лише тоді щаслива я,
Як пахну солов’ями!


08.08.2012

В доме себя сидим,
А как будто едем,
По обстановочке взяты неслышным клеем.
Пальцем куда ни ткнёшься,
Везде соседи.
Вместе и поседеем.

Половину из них вот бы гнать с порога.
Проку от них, как водится, никакого -
Разве соли займёшь
Или спросишь, мол,
И у вас нету света?
Ну так одна ведь смета,
Одна пирога.
Одни культурологические условия.

Проку от них - разве зальют
Или сдуру станут шуметь полночи.
А утром бровью
Никуда нас не поведут.
Ну типа чтоб им гип-гип-капут.
Ну то есть чистый срам.
А самая-самая - по утрам
Цокотуха на каблучках
И меня не хочет.


2012

..а пісня лине як багряна кров
із серця рідної до днк країни
як на війноньку козаченько йшов
зосталася тополею дівчина

і там де річка невеличенька тече
де кущ калини до води хилився
а біль і смуток всівся на плече
«гей-гу» - лунає юнака-упівця

і щоб не плакати народ співа
про рідний край кохання і героїв
душа твоя Вкраїно ще жива
і як ніхто про це ми знаємо обоє…

—Чому ти хвилюєшся, море?
Чому ти не маєш ні хвилі спокою,
Як військо, щомиті готове до бою
з ордою?

Чому ти хвилюєшся, море?
Накочуєш хвилі одну за одною,
вкриваючи вимитий берег піною-
шумою.

Чому ти хвилюєшся, море?
Я можу, як хлопчик, погратись з тобою,
ти ж платиш у відповідь вражою грою
і злою.

Чому ти хвилюєшся, море?
Я хочу впиватись твоєю красою,
а ти накриваєш мене з головою
водою.

Чому ти хвилюєшся, море?
— Бо вічні закони морського прибою
по волі Того, хто створив нас з тобою
з любов’ю!

2003(2012)

Я вас не любила. Надвечір пливуть кораблі.
Одягнена в чорне, і досі виходжу на пристань.
Вже очі прогіркли, вже плечі тонкі і тінисті
конають під вітром останніх вітрил на землі.

Я вас не любила. Я з вами на захід пливла.
Старі Нідерланди. Вже б тут і зостатись, абощо…
Й ченці, наче бджоли, кружляють навколо стола
Й ченці, наче тіні, за нами виходять на площу.

На площі туман. І я знов не дивлюся на вас,
та ваші слова мені все потрапляють під кроки.
Ви ж тільки про листя? Не час говорити, не час!
Я вас не любила. Замовкніть… Замовкніть… Замовкніть…

Ця вогкість вечірня, і рук перехрестя, і слів…
Давайте повернемось. Темно і холодно.
Осінь
напилася крові і важко хрипить у петлі,
мов змучена відьма часів Ієроніма Босха.

Заплетені зорі на дотик серпневого літа
в своїм миготінні вечірнім узори-окрасу несуть.
Ковтає пітьма-старожилка праобрази світла -
розділено землю осонну* на зорі і муть.

Ромашкове літо тепліє - оновлено тричі.
Скидаючи шати щоденно в гаю пожовтішав спориш.
В цю ніч буде дихать, наповнено запалом дихать
переспів гримінь серпанкових, натомлених тиш.

Здається у небі сьогодні не бідний художник -
он там аквареллю, а там понад тинню - стікає гуаш.
Це - безмір фантазій, це трошки серпнево-тривожне
мінливе, погоднє, вечірнє серцебиття...

Старий ти чмир (я – молода!)
І обростаєш мохом,
А я бурхлива, як вода!
У тебе що, крім льоху?

І сам, як льоха (тьху – кабан!),
Заріс увесь щетиною,
А я учора в кегельбан
Ходила… Глянь, як дині,

У мене перса - і стрункі
Та довгі ноги звабні…
Хлопи за мною, як струмки
Гірські, летять, нахабні.

А ти лежиш, старий шкарбан,
І крекчеш до півночі...
Тобі на лобі я би жбан
Розбила так охоче!

Ти був колись, а я – тепер.
Між нами - лиш минуле.
Хропеш у хаті, ніби вепр!
До мами я гайнула!


08.08.2012

Мих. Саченку

Ще любили ми всі однаково
І вождів ще вітали весело
Прапорами кольору маків,
До "Червоної книги" занесених.
Ще такого ніде не бачено -
На горищі у баби Насті
Духом сіна було освячено
Найвеличніший символ Нації!
Він світився такою цнотою,
Що забудешся й про еротику...
Я від нього бажання всотую
І п'янію від того дотику.
Перед ним на коліна падаю
І вчуваю відгомін епосу;
А горище відгонить ладаном,
Чебрецями і цвітом вересу.
Місяць нашими бавиться долями -
Над вербовими висне вежами,
А цупкі лопухи долонями
Гладять литки, на сіні одлежані.
Хай дорога важка ще ториться -
Єдність колосу й неба збудеться.
Символ Нації, той що в Моринцях,
На горищі отім - не забудеться!

2003р.

Ночі
Індигове вариво
Порами в шкіру сочиться,
Лащусь – безумна вовчиця,
Місяцерунно оскалена.

Гостро
Заточені кроками
Позавчорашні дороги.
Крилами генія злого
Мічено дні мого спокою.

Повня
По вінця наповнює
Холодом вистук сердечний.
Небом готова до втечі,
Зіркою втишуся сонною.

Зникну
Гранатовим зерням і
Сіллю присмачивши спомин.
Спазм обперізує лоно,
Видих виголчує тернами.

Дика
Чи просто нескорена?
Вигин хребта розтинає
Ніч по-живому. Не-зграя
Буйно-графітово-зоряна…
8.08.12

А та геометрія в’їлась конкретно…
Снує у повітрі до болю нестерпна.
І тут паралелі, і там паралелі…
І ми як ті лінії в прісній постелі.

Як ті піраміди Каїру… Пустеля.
І хамелеоном міняєм пастелі.

А вектори наші наблизили стріли
Змінили маршрут – компроміси летіли…
Параметри – мудрі, розмови – грейпфрутні,
Напитились гріхів у час «ікс» пополудню…

І сито_голодно блукаємо світом....
Якщо у Едем, то з тобою!

...та літом!

Твої очі навпроти
бачу,
Не сумую, не злюсь,
не плачу.
Просто в них голубінь
гаряча.
Не скажу, промовчу.
УтОну
У солодкій дикій
утомі -
У твоїх очах -
несвідомо.
Чи жива ачи ні,
невагома...

*

Як тільки вітерець подме,
Ряхтить
На небокраї, наче ніж, вітрило.
Безбожно крає крам
Безкрайньо голубий.

Мої мрії розлетілися, мов дим...
Із жаринок залишився тільки попіл.
Ще ніколи не боялася так грім,
і тепера без надії і без волі...

Мої мрії теж захоплені були
світом в темряві, акустикою ночі.
І я впевнена, що то приходив Ти,-
без свічок лишив холонути на площі...

Як ніхто - Тебе прощаю, то табу...
Мабуть, треба так, щоб мрії розлетілись.
Я хотіла жити, а тепер умру...
Бо із тисячі - один-таки змарніє...

..вот и Ворон в небе замер
песен не поют…
Смерть в гостях... - идет экзамен
нищим подают…
вновь Свеча горит устало
сльозы в унисон…
и кому-то дурно стало
неужели Сон?!…
но могила как траншея
мысли-виражи...
рядом с ним по грудь… по шею...
и
как буд-то жив…

ах как больно... больно... больно...
2012.

Уламки світу тануть у вогні
під ноти похоронні нависні...
А літо розплескалося життям,
цвіте духмяним квіттям тут і там...

Печаті в серці - опіки рясні,
і знову думка - хоч би уві сні.
Посеред днів, навкруг таких п'янких...
Посеред нив зелених - літа сміх.

Уламки щастя тануть у сльозах,
коли на наших плечах - муки знак.
А, може, то - короткий сон лишень...
Ще трохи - і прийде нарешті день...

(2012 р.)

Ходжу кудись. Якісь долаю кола,
де людський плин ні стишить, ні спинить…
Ти гордий. Ти не падаєш додолу –
і вже мене ні любиш, ні виниш…

То добре, що живіша хоч за мертву,
ще жменька є жалів і сподівань…
А хочеться ж на тебе обіпертись,
а хочеться, щоб кружма голова…

А хочеться дзвінка посеред ночі,
такого… що… ну як ти не пусти?
Щоб був ти несподіваний, як злочин,
і мов покара – неминучий ти…

Хто то іде в снігах?
Хто то намуляв плечі?
Вечір – і той погас,
і відступився вечір…

Пасма, вогонь і дні,
очі – іконостаси…
Як би ж оце мені
в ноги йому упасти!

Змити ті чорні дні,
роки оті недбалі!
Боже, зішли мені
терни його й печалі!

Що йому дам іще –
муки свої, молитви?
Тільки дихну в плече
й більше не схочу жити…

Може, про біль повім?
Може, в руках розтану…
Що я – отій крові,
що причаїлась в ранах?

Що я – отим мечам,
вічно до крові ласим?
Свіченька я, свіча,
в божих руках погасла…

Хіба я хотіла? Хіба я, коханий, хотіла
Цих хижих гонитов, грачиних плачів у верхах?
Я ж, наче рибина, снувала між зел своє тіло…
Я ж, наче людина, втікала до стемнілих хат…

Чи важко було? Таж так само, як жити під льодом!
Ні, я ще глибока, ще біла, немов полотно…
Та хтось розгойдав, ніби гілку, журу і свободу,
Хтось яблука сиві, мов камені, кинув на дно…

Отак і живу – тільки мул і зогниле паліччя…
Я вже не пливу, а човни надо мною пливуть.
Пливуть і зникають. І хтось у човнах мене кличе –
й слова, наче зела, влягають мені коло вуст…

Я побуду з тобою… я тихо з тобою побуду…
Розповину твій пояс і лати важезні зніму.
Божеволій прощанням… цілуй мої сонячні груди,
по вугіллі гарячім зайди в мою срібну пітьму –

хай підождуть хорти, поки я ще побуду з тобою!
Хай німіє рука! Хай з курильні пахтить базилік…
Я повисну над пеклом, я впаду на каміння луною –
розпізнаю краї і велю тобі голосом рік:

Стамувати мене і весь світ по мені розтрусити –
хай засяє живіт, хай над лоном полин зацвіте!..
Загнуздай мене в ніч, табуном потовчи мої квіти,
об каміння розбий шумовиння моє золоте…

Я тоді розтечусь, розженусь по тобі, розіллюся –
навесні вже ні болю, ні сну, ні розлуки нема…
Водопіллям течуть із-під ніг мої білі обруси,
вигорають сніги… білі гуси летять на лиман…

Ти заховаєш його в чоло
Він заховає тебе в чоло_віка
Вечір повільно пливе човном
Добре що місто човнові втіха
Ти приховаєш своє чуття
Він приховає свою чуттєвість
Досі цікавишся де він як
Не розуміючи хто він для тебе
В жмені тримаєш два коло_ски
Він себе стримує коло тебе
Досі цікавишся де він з ким
Брешеш про наміри та потреби
Ти заховаєш його в слова
Він розкодує тебе слова__ми
Ти приховала чолом жнива
Зерна ж посипались рукавами

***

Нестигла нива, холод, більше ніж…
ніж у твоєму серці – холод.
Ти не стомився, не голодний, ні…
але без світла, як у схові…
Ти сам собі і у собі як сон,
що якнайдалі без розмови…
Столітній з місця зрушив терикон,
ламаючи усі основи…
Я не вловила суті сходжень ще…
бо як на мене: є моменти…
Та схрон навіщо..? Бомбосховище
невже й сьогодні перманентне?

І пілігримом липня – соняшник,
мов парусник застиглий в дрейфі,
під сонцем лагідним свій лик
До мене повернув латентно.
О, Боже правий! Це ж яка краса!
Це ж вповні сонце, літо, диво!
Це – Верхосулля, тиша і яса,
краса і вбогість… Мливо... Мливо!

І знову повертаючи у сон,
мов посковзнуся у провалля…
Звучи тепер мій ніжний камертон,
і серця стук верни з вигнання…

Я сьогодні з тобою побуду,

потону в прохолоді ночей,

про земне все на миті забуду,

полечу у бездонність очей...

Там немає пасток і обманів,

не спіткнуся, бо темряви теж,

там немає залізних капканів,

там є легкість і спокій без меж...

Я ставатиму птахом на волі,

хоч на мить поки що, та нехай,

розправлятиму крила ще кволі,

ти не йди, а ти просто кохай...

Я ставатиму морем, що кличе,

потонути, в якому не жаль,

Я ставатиму ближче все, ближче,

ти не йди, а ти просто кохай....

До дідька безсмертя,
коли можна вмирати жагуче, як ми,
із зупинкою правого передсердя,
видихаючи останній вуглекислий газ,
впираючи погляд у кришку труни.

Останній екстаз
від неіснуючого заходу сонця наших обійм
і незакінчених фраз,
як наслідок довгих відносин
і щоденного дарування цілунків тобі.

Хочеться..

Останній зусиллям пестити твої коси,
тримати твою охолоджену красу,
осередка якої у пам*яті ношу вдосталь,
все відкриваючи тобі хід своїх думок,
що в них так багато бажання несу.

Я б кохав тебе до кісток,
до останнього нерва, чи передостанньої вени,
то ж навіщо життя, нівелююче холодок,
і взагалі, навіщо бліда тінь щастя,
коли можна отак помирати щоденно?!
зима 2010

На морі,
На морі на Чорнім.
На човні
На човні моторнім,
Немов на благенькому возі
По грейдерній битій дорозі.
А вітер,
А вітер – супроти.
А хвилі
А хвилі – от-от вище борту.
А чайки,
А чайки тривожно кигичуть.
Немов на підмогу нам кличуть.
І хтозна,
І хтозна, чи наші останні зусилля,
Чи крик одчайдушний пташиний,
Чи мо’ невсипущеє око Господнє,-
Рятують од стрічі з безоднею.

В субботу море было нежным,
        Как ты,
Несло вишневые надежды,
        Цветы,
Касалось ласково и жгуче
        Плеча
Луны дрожала бледно в тучах
        Свеча.



5 августа 2012

Ряхтить легенька паволока літа,
Гілки зважнілі тулить до землі.
Вишнева повінь винами розлита-
у дня на тлі.

Духмяний спогад, де зміїться стежка-
як ефа - в"є барвінками у даль -
мого дитинства листяні серeжки,
вербовy шаль.

Розкольорова смальта з денця річки,
Верещиця лоскоче береги.
Село в порічках топиться...Порічки! -
як хоругви...

Як живокровних зір на загомінку-
сузір"яне намисто- щастя рій!
Гора перетекла у обрій гінко -
О, Боже мій!

Як я давно в цей край не прилітала-
в цей безум квітування, шал ожин...
Моєї пам"яті водиця тала -
роса душі.

-Чого, малий, такий сумний? Без настрою тепер?
-Та хоче, тату, завтра вчитель бачити тебе.
-Як хоче бачить, то прийду. Та краще говори.
Чого ти там у школі, хлопче, нині натворив?
-Та, чесне слово, сам не знаю - каже бідний Гриць,-
Прийдеш, вона сама тобі розкаже. Не журись.
Привів Грицько його у клас: -Ось вчителька моя.
А та йому: -Чого прийшли? Не викликала я.
Грицько зробив квадратні очі: -Як оце чого?
Та ви самі хотіли вчора бачити його!
Ви зошит мій з домашнім взяли. Кликнули мене.
А потім, згадуйте, сказали:- Що ж отут складне?
Задачу, бачу, певно, Грицю, ти робив не сам.
Хотіла б я побачить дурня, що таке писав.

Цей лист тобі, моє кохання,
що божевільно до нестями,
так палко, ніби-то в останнє,
немов тепло поміж руками
влилось у фібри оковиті
горючим і отрутним сном,
тобою миті пережиті,
що мали опір кілька Ом.

По-перше - я, хоча навряд
мене в надіях поряд мала.
По-друге - ти, не з тих дівчат,
котрим надій так бракувало.
Отож, і все одно з початку,
бажань нема і сил замало.
Напевно, що ніколи крапку,
хоч точно, що з якимсь фіналом.
Ти вільна думати й робити
усе, окрім того, що стрімко
примусить з розпачем палити,
мене, примусить плакать гірко.

А пам*ятаєш, як колись
пили парфюм:
я твій - ти мій,
як феромон
проник усе нутро і скрізь
шалених дум,
уйобків і повій,
як сон.
Нам стало добре -
так не буває!
Це просто аномально,
дійсно так,
шаленим випадом як кобра
настигає
прилинувши формально,
наче знак.

У пристрасті нестримній
забувши все і звісно ж завтра
кохать, без сумніву, повинні,
а може ми того й не варті?

Сон закінчився тим,
що я
в очах
тримавши біль
шляхом пустим
крокуючи, як миша,
у вогнях
й на землю тихо пала сіль.

І знов неправдою сніданку,
об*ївшись сном і стрімголов,
цілунком я прийняв осанку
тієї, що мольфарка мов.
Причарувала гір красою
і брови чорні - уст відрада,
як море розлилася мною
і все в мені прийшло до ладу.
***
Ніхто б не зміг купити те,
що я тобі подарував.
Ніхто б не зміг віддати все,
узявши те, що я узяв.
Ніхто б побачити не зміг
того, що бачу тільки я
і тільки я тобі до ніг
ніколи не тулив чола.

Бо в тебе є Мен,
що як твого щастя ген
суцільний паморок, але
в обіймах має геть усе.
Як для сиропа клен
для тебе солодко несе:

свої слова і аритмію,
забравши "я тебе також",
побачивши в тобі надію
за танцем вільним, ну і що ж ..
весна-зима 2011

Істино моя, пісне,
Тихо ступай отак,
Лунко камінчик трісне –
Неба маленький знак.



Спалахом метеорита
Линула між зірок,
Сіялися крізь сито
Роки. Моїх думок

Прядиво ніжне вúлося,
Я все шукала сліди,
І відколи у милості
Там появився Ти,

Пісня видінням уклалася –
Шлях, як скелястий стрімчак.
Істина вічністю стала ся –
Ти у мені і навспак.

Нас вінчали під куполом Софії.
Нам сплітали руки, хоч ми й не знайомі.
Певно заздрощі - якимось чином мрії,
переводячи на себе чужі долі.

Нам приписували небо тільки спільне,
і обручки обирали найдорожчі.
Обертаючись на бік, а місце - вільне.
І не справа, люди, в тім, що щастя в грошах!

Шлях сплітається тоді, як серце тьохне...
Як на ранок самотньо не зді́ймеш рук.
Нам кохання насаджали... воно сохне.
Ти ж лише з Контакту віртуальний друг...

...заламує руки,
рвучись то за пруг,
то в зеніт –
самотній тополі
з розпуки хитається світ…

06.08.2012

влігся серпень мов зморений кіт
на долоні томливого літа
і дрімає у втому сповитий
розімлілий від літепла світ

приміряють маршрут журавлі
в небосині що літом зігріта
влігся серпень мов зморений кіт
на долоні томливого літа

а одвічний хмаринок політ
виплітає незмінну орбіту
і лишає затінений слід
на пастелі достиглого жита

влігся серпень, мов зморений кіт…

06.08.2012

Як тільки кине ніч зірки на «Воза»
І новий серп нагострить, аж блистить,
Сором’язлива стулиться мімоза,
Спустивши віття, задріма на мить-
Тоді посуне нічка в мою хату,
Сяде за кужіль горя напряде,
Мені дарує цю журбу зім’яту,
І разом з сумом пісню заведе.


Сумна ця пісня , зношене убрання ,
У чорній свиті, через плече-мішок,
Заховані веселі привітання,
Зразу береться до моїх думок.
Краде мій скарб- мережані надії,
Які зв’язала туго у вінок,
На плечі кине й мов нічна повія
В темряві зникне, наповнивши мішок.

Вдивляюся у ніч немов пустельник,
Болить душа, лиш сиплеться пісок.
Рахує час мій сонячний годиник-
Чи ж буде день? Чи принесе вінок?