Наш потешный царь Матвей
За столом собрал людей.
Веселися, пой народ,
Ведь царю от рода год.
А известно, что цари
Любят к празднику дары.
Но на это прост ответ –
Царь, прими велосипед.
А еще букварь в придачу
И десяток книг на сдачу.
Царством ширится молва –
По душе царю халва...
Пить хочу..Но как – словами?..
Просто чмокаю губами.
Сразу емкость... соска в рот –
И Матвей сосет компот.
Каждый день царь удивляет –
Глянь... с дивана сам сползает.
Ползать? Выход царь нашел –
Встал на ноги и пошел.
Ни к чему здесь и слова,
Если так идут дела.
В царстве – тишь и благодать,
Злых зверей в нем не видать.
Только добрый бегемот
Демонстрирует свой рот.
Что царю нам пожелать?
Кушать лучше... ну, и спать.
С первой зорькой не вставать,
Радовать отца и мать.

Вновь боль и пустота непонимания.
Я задыхаюсь… будто бы в болоте.
Переизбыток плотного внимания…
Ступаю… шаг… опять на эшафоте.

Есть выход – за стеною скрыться,
Стать не собой, играть чужие роли,
Или же просто – взять и раствориться...
Я – манекен бесчувственный… вне боли.

Нирвана и катарсис в древнем свитке –
Мне скучно, столько постных лиц.
Пусть, если радость, то всегда в избытке,
А если боль, то тоже без границ.

Гряда из изумрудных скал сияет,
А дальше замок… Башня-полусфера.
Здесь все, что не сбылося, оживает:
Иллюзии, мечты… надежда, вера.

И сказка затмевает блеск желаний.
Пустыми кажутся мотивировка, цель.
Реальные – лишь переливы состояний…
Вся в запахах душистых трав купель.

Из странствий ты вернулась очень дальних.
Вновь можно, чуть коснувшись, ощущать
Твой отклик в ароматах изначальных…
Безмолвие… не нужно думать, ждать.

Мерцают свечи, оживают тени –
Объемный, в сочных красках колорит.
Все в унисон: слова, движенья, трели.
Не оторваться – резонансный ритм.

И снова лето – суета, жара.
Жизнь как-то вяло… отпуск, перспективы.
Кто в Крым… на дачу – отдохнуть пора.
Я, лично, собираюсь на Мальдивы.

И верю, ходят в океанах поезда,
Поэтому твержу упрямо,
Что к вечеру я доберусь туда…
Дорогу знаю: влево, дальше – прямо.

В ответ: он спятил, бредит. Ерунда,
В суждениях не будь уж слишком строг.
Шагаю я по жизни прямиком всегда
Без пересадок и извилистых дорог.

Я гость, мне будут рады, ждут.
Оставлен дома процветающий бедлам…
Там столько солнца… океан, уют,
Капуста по две гривне килограмм.

Я – идиот и верю в сказку свято…
И знаю, что преграды не для нас.
Ведь было же, Мюнхаузен когда-то
За волосы себя чуть потянул и спас.

Песочек, волны плещут, рыбок стая,
Луч солнца отраженный, в переливах…
Алло! Я здесь. Как слышно, дорогая?
Да, в океане… Да, конечно, на Мальдивах

Я не люблю, когда мне лгут
С надрывом, ласково и нежно,
Из пустоты любовь плетут
Умело, опытно, прилежно.

Тылы подпитывая словом,
Воспламеняешься во мне
И прикасаешься к основам…
К обеду искренность в цене.

Я маску простоты одел
И, сделал вид, что все прекрасно.
Спокоен, хладнокровен, цел…
Целую, обнимаю страстно.

Запараллелив жизнь и чувства,
Я даже не ищу ответ
В чем притягательность безумства…
Тела – едины, души – нет.

Щось негаразд у Королівстві Данськім.
«Хліб і до хліба хочемо сьогодні!»-
Чути з Майдану.
«Примітивні! У майбутнє заглянути не годні!-
Долина з Палацу.-
Ми ж робимо, щоб не де-небудь,
А саме в нашім славнім Королівстві
Звершилось те, про що пророкував Ісая!
Невже ж вам байдуже,
Щоб лев лежав поруч з ягням і їв солому,
А немовлятко бавилось змією?..
Тож не в’яжіть сьогоднішнім нам руки!»
...І не в’язали. І Палац розперезався:
Аби порозумітися з сусідом превельможним,
Конституційно затвердити зібрався
Як рівну другу державну мову.
Мовляв, тільки так зговірливим той стане,
І потечуть до нас його мільйони...
... Якби Історія могла заговорити,
Заціпило б усім, хто звик народ дурити.

Туфлі на шнурочки… Крила бабки – бантик
(випустив на волю мій берет-романтик)
Синява, як море, льону благородна
визира з-під гривки. Я така немодна.

Під рукою книга, у душі відлига.
Забіжу до парку і розвію стиха,
наче біль, сьогодні роздуми-безодні…
Як весна далекі, скромні і немодні.

Усміхнусь Ромео, лагідно-вишнево.
Почуття Ізольди – ніжні і чуттєві...
Не впущу у серце я надію жодну –
вірити в кохання вже давно немодно!

У смиренну душу зазирає вітер.
Чую: «Мила панно, одягнете світер?
Вересневий вечір. Досить прохолодно…
Не соромтесь. Юра. Може так немодно?…»

А сонце згасало повільно і тихо…
А ти не помітив?!
А ти не помітив…
Без звіту, без вітру
Без тихого "прОшу",
Не звідавши прощі,
Бо діти, бо гроші,
Як тиха пороша,
Приємно-хороша…
Розтануло, зникло
Бо так уже звикло:
Найкраще в дарунок,
А болі підзвітні
Промінню душі…
Отак й полетіло!
В небесній глуші
Воно поживає…
Правічне. Магічне.
Турбота щоденна.
Про тебе.Про мене.
Чекає…
Я знаю!
Я - знаю.

18.07.2012

Коли приходить цей спекотний липень,
я вас благаю – ви мені залийте
гарячим воском очі і вуста,
заткайте вуха корками тугими,
щоб не приходили ані думки, ні рими,
щоб не була ні грішна, ні свята.
Мені, будь ласка, зав’яжіть щосили
всі усмішки, котрі мене смішили.
Пообтинайте, наче довгий волос,
емоції, що перетнули голос...
бо я
не втримаюся,
вибухну вулканно,
або ж
розтану...

З-за причілку хати виглянуло сонце,
Всипавши проміння яблукам рясним.
Задрімала мати, сівши край віконця,
Спогади до неї вкралися у сни.

В спогадах матуся - зовсім ще дитина,
На рум'янім личку п́осмішка блука.
З ярмарку вернувся тато. Як просила,
Хусточку привіз їй - радість то яка!

Час біжить так швидко, як літа дівочі,
Вже весну двадцяту соловей співа.
Танула в обіймах милого щоночі,
Хусточку коханий їй подарував.

Виростила діток, сп'ялися на ноги,
У світах далеких донечка і син.
Вкралися у серце мамине тривоги,
Присмак залишивши, мов гіркий полин.

Часом телефоном гомонить із ними,
Слухає внучаток, наче солов'їв.
Знає, що приїдуть десь на іменини,
...Хусточку, можливо, подарують їй...


27.06.2012р. 17:30

Розгулявся вітер, коротшає день,
Ліс притих в чеканні, не чути пісень,
Плаче небо сіре, хиляться жита,
Стукне осінь в двері, в хату завіта.

Відірве ось вітер знов листок життя,
Усе пережите піде в забуття,
А тоді подує , як і дув колись,
Сторінки гортатиме. Осінь, не спішись !

Колись в електричці за Самбором
заляжу на довгій лавці,
а поїзд крутим поворотом
закрутиться, мов змія,
у вікнах побачу...
небо!
Цей поїзд уміє літати!

І тішуся щастям дитячим –
знову літаю я!

1.
Вчора сам себе позбавив смислу,
Розчинивши руку у асфальті.
Без руки мій світ — лише ремесла.
Без руки — слабкі хрипучі альти.

2.
Вольти. Вечір. Вереск. Вітер.
Закільцьована дорога.
Я — напівсліпий арбітр.
Серце — ось пересторога.

Буде день новий і свіжий.
А під вечір — дощ і мряка.
Я лежатиму у ліжку,
Розгорнувши Моріака.

3.
Без руки читати складно…

4.
Хай колись в новому часі
Хтось мене візьме доладно
Із полиць... в книжковій масі.

*******
Не хочу я ні орденів, ні слави,
Віщати правду – це найвище право,
І дав мені, як дар, його Творець, –
Хоч знав, що спокушатиме диявол.

А вже запахло осінню в саду...
Надули щоки яблука червоні.
Пасе дбайливо сонце череду
Хмарин пухнастих в неба на долоні.

Уже недовго - схлипнуть журавлі
І закурличуть пісню на прощання.
І раптом ти розчинишся в мені
Краплинкою осіннього кохання...
(17.07.12)

Хто розпалює між людьми
Вороже багаття?
Регіонал- комуністи
Близнюки браття.

Плетуть закон,
Петлю для народу
Родились в однім гнізді,
СОБАЧОГО роду.

Разом ділять Україну
На захід і схід
Лаються, цілуються-
Такий собачий рід.

Встають рано не моляться,
( Вони ж ліваки)
Регіонали комуністи
Браття близнюки.


19 -7-2012

Г Слободський

Насолод не прагну примітивних
В запалі злютованих потуг.
Прагну друзів, щирих та гостинних -
Друг у щасті, він і в скруті друг!
Чи краса врятує нас від згуби
Сірих буднів,довгих та нудних?
Ба! Ревуть ієрихонські труби
У новітнім значенні оних.
Світ мінливий в сталості жорстокій
Інквізицій, диб та гільйотин.
І пливуть сукровиці потоки,
Вкривши флору смородом густим.
Будівничі веж од Вавилону
В раж крутий впадають раз поз раз,
Та гендлюють буквою закону
В боротьбі за теплий унітаз.
І гряде нове стовпотворіння...
Натовп - це зручніше, ніж народ.
Звідки родом? Де його коріння?
Де фатальний долі поворот?
Ще поволі,- добре, що поволі!,
Сущий раб до помсти закипа.
І нуртує на вселенськім полі
Злоба люта, дика та сліпа.
Світ затягся в зашморгу ілюзій...
Що там далі - світло, чи пітьма?
Меч Дамоклів, чи Гордіїв вузол?
Відповіді поки що нема...

ДО, РЕ, МІ, ФА, СОЛЬ, ЛЯ, СІ
Скачуть по сходинках,
ДО, РЕ, МІ, ФА, СОЛЬ, ЛЯ, СІ —
Наче горошинки,
ДО, РЕ, МІ, ФА, СОЛЬ, ЛЯ, СІ —
Мелодійні звуки,
ДО, РЕ, МІ, ФА, СОЛЬ, ЛЯ, СІ
Взялися за руки
І пішли гуртом в танок
З піснею дзвінкою
Звеселяти діточок ноток диво-грою!
ДО перед в танку веде впевнено й уміло,
РЕ навприсядки за ним теж задріботіло,
МІ та ФА — немов брати — взялися за боки
Й залицятися до СОЛЬ подались навскоки.
ЛЯ залізло в камертон, щоб тональність дати,
Тому — тон, тому — півтон, можна танцювати.
Наостанку нота СІ скаче вихилясом,
То сопраном задзвенить, то загуде басом.
А коли вони разом заспівають хором —
ДО, РЕ, МІ, ФА, СОЛЬ, ЛЯ, СІ
Звуться ДО-мажором!

2003

* * *
В нас сьогодні на районі свято.
Торжествуй, демократичний дух!
Бидло обирає депутата
Між хапуг, злодіїв і бандюг.
...
З ночі все враховано й підбито -
Що за кого й скільки на кону.
Свердлить думка: не продешевити,
За Вітчизну правлячи ціну.

Позникали обіцяльні постери,
По ефірах тиша залягла.
І стоять таблички "Гурт" і "Роздріб"
Там, де, кажуть, совість ще була.
07.2012

Где-то грусть и тоска накатили,
Где-то стало все ясно без слов,
Где-то сердца два жарких остыли –
Это значит: там бродит Любовь.

Где-то солнце чуть ярче сияет,
Где-то вновь не находится слов,
Где-то снег, с неба падая, тает –
Это значит: там бродит Любовь.

Где-то ласковый ветер гуляет,
Где-то пламя и нежность из слов,
Где-то грудь изнутри распирает –
Это значит: там бродит Любовь.

Слов не нужно: и так много сказано.
Мы, обнявшись, тихонько лежим.
Счастье нам задолжало – обязано.
Наконец-то пришло – помолчим…

Поглощаем тепло друг от друга,
Льется нежность моя на тебя…
Опасаясь, что выйдешь из круга,
Замыкаю твой мир на себя.

Світ наших прагнень, неосяжних мрій,
Він поряд з нами – бажаний, уявний…
Світ тихих сподівань, крихких надій,
Світ неіснуючий, казковий і реальний.

У ньому не бува облич сумних –
Заплаканих, пригнічених, ображених.
А також некрасивих, хитрих, злих,
Недоброзичливих, нечемних, заздрісних.

Безпосередність не вважається смішною,
Ніф-ніф, Нуф-нуф… не називають свинством.
І навіть Мавка не буває злою…
Пожадливість карається презирством.

Все, що в багнюці вже не стане білим,
Брехню із правдою не переплутають ніколи,
Якщо щось посіріло – буде сірим,
А чорними бувають лише брови.

Цей світ доступний для дітей усіх,
А для дорослих майже недосяжний.
Там пісня стелиться, лунає щирий сміх…
Світ різнобарвний, дивний і прекрасний.

Жили колись на світі динозаври –
Перетворились в звичайнісіньких курей.
Набатом навкруги звучать литаври...
Та мабуть пізно рятувать людей.

Прожерливий і ненаситний, грішний –
Потік епітетів, оцінок... фраз.
Вінець природи – за гієну гірший, –
Потвора не вбиває про запас.

Помилка еволюції – людина.
Стежина добігає до кінця...
Сховала річка часу посивіла
Всі незбагнені наміри Творця.

Та не римуйте ж ви на "-ння"!
Хоч вірші пишете щодня,
В пітьмі блукати годі вам -
Я вам урок сьогодні дам
Про те, що слід і що не слід,
Аби в поезії свій слід
Ви залишили на віки,
Хоч це мені і не з руки.
Забудьте про дієслова,
Що виростають, як трава,
У римах ваших тут і там -
Я вам урок сьогодні дам.
Про рими типу ""кров - любов"
Не хочу чути я розмов -
Це ж однозначний mauvais ton!
Pourquoi рas?!. C'est la maisone
Для ідіотів і невдах?..
Від вас у мене їде дах!


19.07.2012

Мне в прошлом ты ни разу не встречалась,
Но в памяти моей стираешь всех,
Кого любил и не любил, как ни старались,
С кем совершил, тебя не зная, грех.

Любимая, ведь в жизни все бывает.
Груз прошлого останется со мной,
Журчит вода, весна вот-вот, снег тает.
Смахни слезу – не нужно… я с тобой.

Прекрасному, проросшему цветочку
Осталось посиять, порадовать, уйти,
Завидуя зеленому росточку,
Которому лишь предстоит цвести.

Казалось, так должно и вроде есть.
Распустится бутон, глотнувши смелости.
Я ж оставляю юное кому-то цвесть,
А сам вдыхаю жадно ароматы зрелости.

Ти мрія у засніженім вікні,
До тебе лине серце уві сні.
І в темні ночі, і у світлі дні
Я в пошуку. А чи знайду, чи ні?

Свята молитва лине божим світом.
Є результат, досягнута мета:
Душа розквітла незвичайним цвітом,
Страхи в минулому, попереду – весна.

Строки льются – легко на душе:
Я слагаю стихи о тебе.
Вновь касаюсь губами воды:
В ней вот-вот искупаешься ты.

Я любуюсь сейчас облаками.
Они выпадут где-то дождями.
Облаков прикоснулся твой взор.
Кто сказал, что любовь – вздор?

Теплый луч, обласкавший любя,
Я у солнца украл для тебя.
Я в степи,… поражен красотой…
Все здесь раньше казалось травой.

Как еще рассказать о любви?
Я хочу рисовать, научи.
Вижу мощь Сальвадора Дали…
Расскажи, я хочу, объясни.

Я пишу, я стихи сочиняю,
Я собой всю тебя заполняю.
Силуэт – он размытый, вдали…
Расскажи, объясни, покажи.

Маленький сиреневый цветочек,
Вылезший из матушки-земли
В мир колючек, жалящих безбожно,
Часто называемых людьми.

Удержись ты, только не засохни.
Сколько света, красок – посмотри.
Кто сказал зачем, мол, это нужно?...
Отдохни и дальше в высь расти.

Знаю я, что будет очень трудно.
Серый ветер – мастер гнуть, ломать.
Удержись, прошу, и не засохни,
Выдохни – и вновь дышать, дышать.

Если уж совсем невмоготу,
Зной жестокий или листья градом,
Прочитай мои простые строчки –
Улыбнись: Надежда где-то рядом.

Грусть печалью прошлась по душе,
Ледяная притронулась свежесть.
Но защитой звучит в тишине
Изумрудно-лучистая нежность.

Та, что коконом все закрывает,
Теплотой наполняя пространство,
Слух мелодией чудной ласкает,
Погружая в сладчайшее царство.

Из которого выхода нет –
Лабиринты, петляют подходы…
И струится смарагдовый свет,
Заглушая чужие частоты.

Хіба ви – люди? Ви – ніхто!
Де – честь, непримиримість, гідність?
На вашій шиї – бідності ярмо,
А на обличчі буйно квітне підлість.

Ви неспроможні, бо дурні, тупі.
Із їжі – добрива, – на це ви лише здатні.
Обличчя лиш нагадують людські –
Частіше злі, бездумні, непорядні.

Волаєте до хрипоти: «Свобода!
Народ – джерело влади у країні!»
Та лише трапиться якась нагода –
Ви обираєте, чого б не їли свині.

Життя рослини – поле, кабінет.
І кольори – від блідих до вишневих…
Подейкують, що навіть Президент –
З «елітної» родини овочевих.

А як хотілось справжнього життя,
Квітучої, багатої країни…
Поля в полові, далі – лиш сміття,
Безкрайні та страшні руїни.

Я бачу батька посивілі скроні…
Всього два класи – ось і вся наука.
Натруджені, мозолисті долоні
Та людяність – невдачі запорука.

Ні тіні лицемірства, простота,
Думки всі обґрунтовані, змістовні –
Безхитрістність в основі, доброта .
Слова прості, глибокі, красномовні.

Мене навчив він бачити людей,
Розпізнавати підлість і величчя.
Ось маска, а під нею – фарисей…
Де ж ділися людські обличчя?

Мені дуже самотньо без тебе.
Обігрій міліардом зірок.
Я у човнику лину на небі
В світ кохання полону й казок.

Наш дом в лесу, среди сосны и дуба,
На стенах тихо пляшут огоньки
Струится сказка с грубых бревен сруба,
Все брызжет тайной: лес, трава, пеньки.

Пространство в ароматах свежих трав,
И пенье птиц, звучащее с ветвей,
А также шелест царственных дубрав,
Располагает, манит красотой своей.

Прохладой с гор бурлит внизу ручей
Средь валунов, гордится чистотою.
И нет прекрасней в моей жизни дней,
Чем время, что наполнено тобою.

Ты сон, который больше, чем реальность,
Ты сущность в отражениях моя,
Ты жизненная сила, ты витальность,
Ты свет, переполняющий края.

Энергетика слов
Достает до основ,
Пробирает, уводит,
И с ума меня сводит.
Просыпается спящее
Совершенство изящное.
Столько красок и тем,
Я увяз насовсем.
Разноцветье бурлит,
Круто вверх – стоит жить.
Все сияет, искрится,
Пусть подольше продлится.
Шар пылает внутри,
А покоя не жди.
И навстречу потоки,
Отодвинуты сроки.
В океане страстей
Искупаться б быстрей.
Взять, и глубже нырнуть,
Иль совсем утонуть.

Чувства зреломолодые,
Наши помыслы цветные.
Основательность во всем,
Ты и я, к любви придем.
Мы вдыхаем свежесть трав
И величие дубрав.
Наши плещутся сердца
В ароматах чабреца.
А в потоке теплых слов
Проявляется любовь.
Где-то колокольный звон,
Первоцвет усеял склон.
Столько граней – прочность, связь…
Дуб и пихта, липа, вязь.
Что-то ищет в поле зяблик,
А землею тихо равлик.
И средь этой красоты
В самом центре я и ты.

У Всесвіті всьому знайдеться пара:
Брехня для правди, злоба для добра.
Лиш андрогінна сутність досить стала –
Два серця різних, а душа одна.

Кохання – це злиття душ,
Постійне відчуття одне одного,
Суміш кольорів різнобарвних…
А ось темного – жодного.

Кохання – це вічність,
Форма існування живого,
Необхідність, постійна потреба,
Відсутність усього злого.

Це спрага в спекотний день,
Це шлях, з якого не зійти,
Це ніжний погляд… дотик,
Кохання – це я і ти.

А память стирает расклады…
Земля, красота, звуки, трели.
Казалось бы, что еще надо?..
Махнули рукой и взлетели.

Уходят в историю даты,
Мы их наполняли собой…
Старт, ночь, космодромы, солдаты
Смешались с моею мечтой.

Наша осінь була,
Як цукрована кава.
Наша осінь удвох -
Я тебе так кохала!
У обіймах твоїх
Засинала щоночі...
Промайнуло усе,
Ніби нас хтось наврочив.

Білий сум у душі
Поселився на денці.
Білий сум огорнув
Опустошене серце.
Пам'ять палить мости,
Розсіваючи згадку.
На стривожених днях
Т́уги слід, як печатка.

Новий день. На плиту
Збігла зварена кава.
Новий день. Ти прийшов,
Я тебе не чекала.
Тихо кажеш: "Люблю..."
Дістаю другу чашку:
"Знаєш, цукру нема..."
Чомусь дихати важко...

23.06.2012р. 4:45

Я – «Кучер» «Гвардейцу»: «Ну, как там у вас?»
И замер весь КИК, хоть эмоций – в достатке.
Затем две строки – сообщение ТАСС:
Мол, запуск успешный, здоровье – в порядке.

«Подснежник», «Куб-контур». Вокруг – тишина.
Бессонная ночь. Снова – старт на рассвете.
«Я Космос, я Космос. Как слышишь, Земля?»
…За жизни Героев мы были в ответе.

Есть в Донбассе особое место
У подножия Белой горы.
Там прошло босоногое детство.
Игры, речка и смех до зари.

Благодарен Луганскому МАШу.
Зло впервые предстало Добром.
Отвергая, оставило трасы
К тем вершинам, что будут потом.

Зной бакинских учебок и пот,
Гимнастерки, ботинки, панамы,
Щит ракетный, как мира оплот,
И Кап-Ярские степи державы.

Сад посажен, научная школа,
Аспиранты, студенты, друзья,
Монографии, книги от Бога.
Дом построен, растут сыновья.

Седины серебристое жало,
Но по-прежнему сердце в пути.
40 лет – это только начало,
И, как прежде, – вся жизнь впереди.

Ніхто не знає достеменно,
Та, врешті-решт, не в тому річ,
Коли та мить була знаменна,
Що розділила день та ніч.
Коли земля навколо себе
Здійснила перший кругорух
І сонцем висвітилось небо
І стало все, як є, навкруг?
Всьому шукай першопричину,
Спонуки вічне джерело.
Аж отоді належним чином
Пізнаєш те, що відбуло.
Пізнаєш істину творіння
В безсмертній величі Творця
І суть святого Воскресіння
В пожертві Сина і Отця.
І ти, прозрінням оповитий,
Допоки розум не зачах,
Збагнеш, що варто в світі жити,
Бо ти - начало всіх начал!

Я привык, что ты всегда есть,
Не исчезай.
Мне нравится думать о тебе,
Знай.
Как легко, хорошо с тобой.
Радость.
Вкус и аромат губ твоих.
Сладость.
Что главное в нашей любви?
Верность.
Неверие уничтожает все.
Ревность.
Ты – падающие капли дождя.
Нежность.
Ты – мое сиреневое утро.
Свежесть.
Ты – предрассветная роса на траве.
Чистота.
Ты – бальзам, льющийся в душу.
Красота.

Базікають про вибори, народ –
На дурість бидла виросла ціна.
І кретинізм здається зараз в моді…
Скажи, Всевишній, у чом моя вина?

Б’є значущість уявна через край.
Обличчя – самовпевнені, тупі,
Пихаті, недалекі, безталанні,
Невиразні, сіренькі та пусті.

До виборчих дільниць прямує стадо.
Я ж задихаюсь, хочеться кричати:
«Стій! Далі – а ні кроку, а ні руш!
Раби не мають права обирати!»

Розітну словесами небо,
П"яним присмерком спів проллю,
як в утомі бреду до тебе,
тиха смерте, що на краю.

Не холонь в моїх жилах, пісне,
Змістом мозок своїм печи,
Пий, гуляй, смерті в очі смійся,
Ступні босі - підстав плече.

Відречуся печалі ситої,
Розірву сей гріховний круг,
покінчу із тобою - квити ми.
Я нового життя пастух.

2012

Блудниця Марія, пестячи
кота-безхатьченка на ґанку
із сумом чекала, поки зійде
нестерпне ранкове сонце,
аби як завжди зґвалтувати
її вічно цнотливі повіки.
Та ще далеко до світанку,
блудниця Марія на ґанку
пестить кота...
© Ґалаґан 2012

Прощай чи пак пиши листи;
Прости мені холодні губи, ніч.
Печальних сліз твій листопад
Сповзав, зслизав у душу...

І ти лилась в контекстах
Простих слів, без ілюстрацій,
Поетичних тропів, правил,
Зайвих композицій.

Так жаль, що ти одна така,
Сама, сліпа і безтурботна.
Шизофренічне ніч, прошу
Не стукай тихо в мої вікна.

Прощай чи пак пиши листи;
Прости мені холодні губи, ніч.
© Ґалаґан 2012

Гарячкою повзуть важкі потужні ртутні хмари:
Нервує небо, з розбитим серцем збирається на дощ.
За обріями темні баталії та чорні драми.
Під сонцем розгорівся справжній бунт.
Тріпоче битва. Холоне день. Десь здалику удари.
І землю мороком накрила непроглядна тінь.
Розлились сльози з градом, кров'янисті плями.
Мокроока ніч найшла, розкошмалась й пом'ялась.
Її безжальний воїн, останню мить у дня
...............................сховав в вуаль.
© Ґалаґан 2010