Холодне озеро заяв
ім'я в ім'я.
У ньому бакеном ставав
на якір я.

Топив і посмішки вино,
і смутку сіль.
Розбився в друзки, а воно -
формату стиль.

Ані любові тут тобі,
ані тепла.
Така якась сама в собі
поверхня скла.

Навіщо в нього заглядав
вщухати я?
Холодне озеро заяв
ім'я в ім'я.


20.05.2012

Восход Сына Правды — это восход Христосознания.
Близится суд Божий и каждого, из нас, есть право выбора.
Решения, принимаемые в малом и великом,
Вскоре будут подытожены и взвешены,
Дабы стало видно,
Где находится большая часть души, —
На стороне света и закона
Или на стороне хаоса и тьмы.
2012г

Теплий промінь ранку
Разбудив дзвінку весну.
Сонцесяйні, гомінкі струмки
Розливаються джерельною водою.
2012р.

Мої думки в незвичнім плині,
Мов тихий дзвін гірського кришталю.
Вони сплітають павутиння,
Серцем ти сказав мені: люблю.
Вечоріли дні, світали ночі.
Не раз хитнула доля терезами...
Я не боюсь тобі зізнатись,
Можливо в котре, хоч й тремчу,
Загляь лиш в очі і відчуєш —
Як щиро я тебе люблю!
2012р.

 
о ти, що усім єдина
& вільним собі і дивним
уріж непомірний ґніт

коли би тебе не знадив
несилий хто, чи безладний
журби не шкодуй, о ні

за тихі твої відради
йдемо крізь невпинні варти
& скнієм у пильному сні

якби не твої предивні
свавільно коштовні хвилі
кому би мовчали ми

даруй твоїм вічним, сяйна
всечасно святечну зайвість
& милосердя пітьми




 

Коли ти далеко-далеко –
Тридев’ять земель поміж нами –
Від лютого холоду в спеку
Кидає мене від нестями

І прагнення день повернути…
Чомусь в позолоті волосся
Я прагнув майбутнє забути –
Ти ж вічність зривала з колосся…

Під зорями вічне ділили,
Розділені простором, часом…
Знайти б, відшукати ті сили,
Що Струве дугу возз’єднають.

27.4.2012

Тихенько, мов кішка, ходи, не дряпни вічним спогадом душу,
Сьогодні страждаю, хоча й снити тобою я міг, тепер мушу…
Ти і так насвинячила в мому сумному житті назавжди,
Я любив, я чекав, я молив… не забув, та чому? – бо лиш ти…

О, чому ж я тоді цілим серцем тебе щиро так покохав,
О, чому ж був сліпим і не бачив отих незчисленних забав?
Тупеньким родився на світ і грі цій веселій вже радий,
Вона називається: «Ти наступи знов на ті самі граблі…»

16.04.2008р.Б.

Найменша тривога, найменший неспокій
Порушують стан рівноваги,
Чи сан твій маленький, чи сан твій високий
А світу для щастя замало.

Замало є квітів у світі прекрасних,
Замало життя насолодам,
Замало є тіла людського для щастя,
Замало у світі свободи!

Я прагну довіри, довіри до Бога!
І чуйності в наших стосунках,
Тож серце відкрию для Духа Святого,
Бо хочу Його подарунків.

Єдине бажання, що в серці не в’яне,
Бажання, що стержень гартує –
Це відданим бути, навіки коханим,
Прийняти, що Бог приготує.

03.04.2012 р.Б.

Ліричним подихом у такт
Разом із вітру течією
Подай мені любові знак -
Цілунок із руки твоєї...

Хай вітер коси розплете,
Розвіє їх так просто й легко,
У спогадах залишиш те,
На що дивилась, часом, зверху.

Ти випромінюєш тепло,
Твій погляд душу зігріває,
Ти любиш ігри та вино,
Дрібниці всякі полюбляєш.

Я завжди трохи егоїст,
Корисні маю в собі міни,
Одне мене питання їсть:
"Чи я тебе колись зустріну?"

20.06.2010р.Б.

Замало слів, щоб висловити щастя,
Замало букв, щоб написати всі слова,
Благословить любов завжди, вона прекрасна,
Частує Бог дарунком – серце ожива…

Немає меж, границь у часі Божім,
Їх ставлять люди: кожен ставить сам собі.
Без Бога хто на світі жить не може,
Приймає щедрий дар – любові власний дім.

Я трепет твого серця досі чую,
Така тендітна, ніжна, сильна водночас,
Чомусь давно тебе в душі люблю я.

Як сильно жаль, що все не так, як хочу!
Чи з’явиться колись фотоальбом про нас?!
Даю усе у Твої руки, Отче…

28.11.2010р.Б.

Сьогодні ти - сама любов,
Одна з чудових молодиць.
А завтра хто ти? Стерва знов?
Яка правдиве з твоїх лиць?

Невже так важко в простоті,
Яку створив з любові Бог,
Життя прожити без понтів
І зайвих псевдомперемог?

Напевно важко, ну бо ти
Боїшся правди і себе,
І ще боїшся темноти,
А світ тебе туди веде...

Ти все пройдеш і все мине,
І станеш вірною для Бога,
Як зрозумієш головне,
Що він не зрадив ще нікого.

2011р.Б.

Допоки свічка ще горить,
Стоячи твердо на роялі,
Ловитиму чудесну мить,
Забувши свої вічні жалі…

Закрию двері на замок,
Відкрию серця навстіж двері,
І не ввійде туди ніхто,
Поллється звук, що на папері.

Хотів би я, щоб цей момент
Тривав хоч вічність, може, більше,
Але життя – це той мордент,
Що лине похапцем, як вірші…

Так тихо, любо на душі,
Й неважко зовсім зрозуміти,
Життя вся складність – в простоті,
Краса життя – не тільки в квітах…

Хай лине час поміж роки,
І примітив всіх засліпляє,
Мистецтво звуку – навіки,
І я із ним, бо я це знаю…

19.05.2008

Тендітно, ніжно пестиш мої губи,
Ще мить – і світло, ти моя любов,
Очей бездонну глибочінь я люблю,
Що кажуть більше тисячі промов.

Масаж на пальці ніг твоїх, кохана,
Розбуджує шалено нас обох…
Тремчу… я твій.. сьогодні.., вічно, зараз
Почну очима серць двох діалог.

Іду до тебе, щолк, і знову темно,
Кохання міфи в своїй голові
Розвіяв, бо пізнав тебе.. Даремно
Боявся я. Думок гудять рої…

Така любов воістину буденна,
Коли з небес Отцем благословенна.

08.07.2011р.Б.

дорога в літо проростає з буднів –
дзвіночок на коромислі дощу.
побудь мені ще трішки незабутнім,
коротку мить – я казку допишу.

і стільки б тих турбот – вологе плаття,
дощинки не обсохлі на руках,
є в олівця призначення – писати
просте письмо на вицвілих листках

літопису життєвої негоди,
кришталю необійдених калюж.
цю найжурнішу із земних мелодій,
мов усмішку у відчаї – люблю ж –

таку підступну і таку мінливу!
а збережу надовго тільки це –
як ти моїм легким весняним зливам
колись щасливо підставляв лице.

Така, як ти живе у моїм серці,
така, як ти довірлива, проста,
така, як ти з ізюминкою, з перцем,
До твого серця я кладу моста.

В такій, як ти живе чудова мама,
В таку, як ти закохуються всі,
Таку, як ти я пестив би словами,
Я поклоняюся твоїй красі.

Краса у відблиску душі твоєї,
Слова - найбільше, що у мене є.
Цілую руки, губи, очі, шию,
Мені твій погляд сили додає.

Люблю тебе і вчу тебе ретельно,
Боюся закохатися смертельно.

05.08.2011р.Б.

Між зорями - мої думки про тебе,
З-за хмар високих, які вкрили небо
Я шлю тобі все те, що в серце дано:
Вірші, слова.. усе Тобі, кохана.

Хай сон присниться ніжний, тихий, сонний,
Ти спи і знай, що все в нас буде добре.
Ранковий завтра спів Тебе розбудить,
Ти спи і знай: у нас все добре буде…

Шепочу тихо лиш Тобі на вушко:
«Ти обніми, що маєш сил подушку,
Ведмедика, і котика, і мишку,
І в сні Твого мене, все інше - лишнє.»

У серце спокій свій Тобі вливаю,
Ти спи і знай, що я Тебе кохаю.

2011р.Б.

Ха-ха! Я думав, мужики не плачуть!
Чому ж тоді течуть хлопчачі сльози?
Чом по лиці біжать униз гарячі?
І падають завзято так додолу?

Великими я літерами пишу,
Втираю сльози іншою рукою,
СПАСИБІ, ЩО МЕНЕ ТИ НЕ ЗАЛИШИВ
МІЙ ЯНГОЛЕ- ХРАНИТЕЛЮ ЛЮБОВІ!

Пробач, мій Господи, мене малого
За мою гордість, мій самообман,
Прийми в обійми Свої сина Твого,
Я блудний син і грішний, як Адам.

Це чудо я ніколи не забуду,
Ти – сила, щит і міць моя усюди!!!

21.09.2011р.Б.

Горить любов моя на фоні тиші,
Ніхто її не зможе потушить…
Коханій я листа віршем напишу,
Спалю і він в безодню полетить.

Вона цього напевно і не знає,
Що я десь є, і серденько болить…
Вона сидить в обіймах хлопців зграї,
А я мовчу, вбиває кожна мить…

Чи довго ще тягти на білім світі,
Чом я попав у твої довгі сіті?...
Запхнула ти у глуш любов мою.

Нічого в світі гіршого немає,
Ніж біль поета від того «не знаю»…
Пробач мені, та я тебе люблю…

18.06.2008p.Б.

Шукаю в подиху повітря,
Не бачу в погляді очей,
Із друзями я, мов самітник,
Боюсь, що самота втече.

Боюся бути самолюбом,
Боюсь не врятувати світ,
Боюсь, що світ мене погубить,
А ще, його любити слід.

Придурки лиш дурноту люблять,
Здається, світ – це марнота:
Тусовка в супернанічклубі –
Це вся сьогоднішня мета.

Понтова марка «пофігісти»
Скликає всіх у нанічклаб,
І я цей бруд весь маю їсти?
Прийняти стиль «гріховий раб»?

«О, ні! Які раби? Ми вільні!
Життя зі списком заборон
У вас, ви мудачки наївні, -
Спасе усіх цар Макарон!»

Така надсмішка тупо груба.
Кохаються насмішники
В надсмішках своїх, в наніч клубах
І хваляться, що грішники.

Всі хочуть щастя і свободи,
Бо світ тримає у клітках,
А тіло спокуша нагода,
Якщо за щастя марнота…

Чи є за що його любити?
Чому любить сказав Господь,
Як був ним до хреста прибитий?
Заради слави й нагород?

Чи просто ця любов реальна?
Любов, сильніша, аніж смерть,
І світ для нас – посмертна тайна,
В якій живемо вже тепер?

Можливо, варто припинити
Шукати те, чого шукав
І лиш довірливо любити
Все те, що Бог мій покохав..

І сильний той, хто в тайну вірить,
Син Божий просто її знав,
Тому і світ цей переміг Він
І при житті ще покохав.

2012 р.Б.

Ти ревнуєш мене до іншого
В тиші вуличній, понеділковій.
У широкій калюжі відчаю.
З парасолькою від образ.
Люди кажуть, що чесні виграші
Личать справжньому чоловікові,
Що дві долі навіки вінчані
Тільки раз.

Я ревную тебе до іншої
В шортах вечора оксамитових.
У мелодіях міста тлінного
Ані крихти палких надій.
Люди кажуть, хто прагне більшого –
Той, як свічка, колись горітиме.
Для примхливого світу змінного
Ти не мій.

Не долаючи вперті сходинки,
Серед сотень табу і вихорів,
Ми з тобою – з одного подиху.
Ми з тобою – в одному вимірі.
18.05.2012

Холодна тиша ночі з'їдає мій мозок,
І я стою посеред пекла своєї душі,
Холодне полум'я пече мені ноги,
Гріє тарíль гнилої журби.

Я так само стою і боюсь ворухнутись,
Щось скам'яніло у грудях в цю мить.
А ти просто візьми мою руку,
Й поведи у таємну блакить.

Живуть у світі мови, мов сестриці,
І кожен п’є з цілющої криниці.
А нашу геть замулив білінгвізм, –
І в суржикову тягне багновицю.

А, може, й тільки мрія...
Вже липа, майже, квітне
І на світанні лунко
щебечуть солов’ї...
І ніч мине похмура,
і днина непривітна,
то, може, врешті й сонце -
у сутінки мої?

На дримбі грає ясен,
праотчо так, поважно.
Там серед гІлля Янгол
надії береже...
РозІрве вітер сумнів -
і все, що невідважно,
надимить дужо крила -
і ген за хмари вже!

Між гойдалок акацій
п’янить єлейна думка:
що, може, завтра промінь
розчеше сум гаїв!
В саду́, налитім пло́дом,
протя́гне небо руки -
вбере у світлу одіж
всі сутінки мої...
(19.05.12)

Завіявсь муж. Остались діти.
І все одна, одна, одна.
І нікуди себе подіти -
Робота лиш - і та нудна.

Є подружка і колежанки.
Поспівчувають. А вночі
П'є каву туга з філіжанки.
І тужно так кричать сичі.

Сховає знов подушка сльози.
А сни насняться молоді,
Де вдвох. А луки й верболози
Їм шелестять: "Люби! Радій!"

Жаріє, крутиться в постелі -
І дріж солодкий обніма...
Проснеться - й наче у пустелі:
Нема його. Нема, нема.

Така біда, жіноче лихо.
Такий талан на стільки літ.
І ходить відчай тихо-тихо.
І нишкне світ біля воріт.

19.05.2012

Синець під оком. Ну і що?
Куди – в час кризи – жінка піде
Із каземату між хрущоб?
Сказала сумно:«Бражник Іда…»;
Вже веселенько:«Буде час…
Мій син Микита пише прозу…
Мо`, прочитаєте? Чи – пас?
Ви ж поетеса, віршів стоси…”.

Прошамкотів щось целофан…
І диня – покотом – у руки.
«У мене дід – в селі. Баштан…
Там стріла милого – на муки.
Коли тверезий – в хаті рай.
На весну обіцяв мопеда…
Чекаєш, синку? Обіцяй,
Що виростеш таки в поета!
Тоді твій батя кулаки
Схова за спину… Не посміє…».

Повзли по дині слимаки…
Була та жінка... при надії.



2006-2012

Лягти б отако - та й померти
В оцих недобілених стінах,
У вічному розгардіяші
І в купі незроблених справ.

Грядки хай сапає хто хоче,
В долині зіпріє хай сіно,
Скопититись – вихід найкращий,
Коли світ уже задовбав!

Загнутись на радість сусідам -
Отому відьомському кодлу
(Даремно, чи що, не жаліли
Чаклунського зілля й проклять?!)

А в північ - шкрябнути по шибці
Та пугачем ухнути в комин,
З-під ліжка вхопити за ноги,
Спитати, чого ще не сплять…

І зринути гордо у небо,
Ширяти з воронами поряд,
Від янголів правду дізнатись
Про те, нащо створений світ,

І, поки на Суд не покличуть,
Без візи злітати в фіорди,
Пірнути собі в Ніагару,
Змотатися до пірамід…

Забути навік про мігрені,
Про вічний цейтнот і про втому -
Чим далі, тим більше втішає
Мене перспектива ота!

Я б точно відкинула капці,
Я б з радістю двинула коні,
Я навіть би склеїла ласти…

…та…

…хто ж нагодує кота?

Пародія

З Тоєм стрітись страшнувато,
Строгий він – не любить брак,
Агресивний – гірше НАТО,
Особливо до писак!
Рятуватися даремно:
На творіння оком – глип!
Недолуго чи нікчемно –
Зразу автора до риб!
Був поет – і сом в моменті,
Рим нема – вважай ханá,
Як верлібр – без сентиментів
Може зразу на в’юна.
Бачиш, сім сомів у ямах?
Теж писали… Творчий злет…
Тому більшому, що в плямах,
Щось не вдався тріолет.
Менший он, що ротом плямка,
(Там братвá – усі свої)
Переплутав щось у тáнка,
А середній – в рубаї.
Бережись поете-брате –
Той не з тої встав ноги!
Треба певно утікати.
Я серйозно. Без ги-ги...


19.05.2012

Зіграй мені, доле,
Мелодію болю,
Бо кращої нам не знайти.
Підсип мені солі
На рану від волі,
Якій захотілось піти.

Відпий, божевілля,
Від зайвого зілля,
Налитого в чашу життя.
Побудь заметіллю
На тому весіллі,
З якого нема вороття.

Залишся, кохання,
Єдиним бажанням,
Начинкою серця і мрій.
Бо ці коливання
Занадто банальні,
Бо відчай не йде до повій.

Зіграй мені, доле,
Наскільки є волі,
А потім зіграє душа.
Бо грудочка солі
Лежала під болем,
Та я не спитала: чия?!


18.05.12р.

"...Я їм дам у Своїм домі там в мурах своїх місце і ймення,
що краще воно за синів та дочок,- Я дам йому вічне ім’я, яке не понищиться"
Книга пророка Ісаї, 56:5

Не намагайся скривдить скривджених.
Всевишній сотворив їх такими
Не для твоїх глузів та кпину
(Найчастіше – позаочі чи в спину),
А щоб пам'ятать щоднини,
Що й ти стать можеш поміж ними.
Отож, якщо сліпого стрінеш чи кульгавого,
Хай серце відгукнеться зовом неугавним:
«Допомогти каліці! І негайно ж!»
І слово дяки відгукнеться тобі двічі –
На цьому і на тому світі.
Бо в кожнім місці, в кожну мить
Погляд і слух Господній – поміж людьми.

Ще вчора вони спали в тісноті,
На нижній полці шумного вагону.
В обіймах разом тішились весні,
Під темне пиво й тихий звук шансону.
Переплітали свої теплі руки,
Куривши тихо в тамборі брудному.
І проводжали у вікні перони,
Вони були такі всі загадкові...
Ось так тягнулося роками,
Та відстань вимірялася квитками.
А скільки бачили ті стіни,
Задимлені від диму нікотину.
Вони любили магію вокзалу,
Хоч часто їх тут розлучало
Але ж і з щирістю стрічались.
I далі шумно на вокзалі,
Сумує натовп на пероні.
Чекають потяг. Кожен свого.
І знову сльози у вікні.
Вернувся потяг Львів-Станіславів.

На рубіконі голосного страху
Ламає руки істина самотня.
Запхавши душу в інтарсійну рахву
Ув очі сипло - немічна безодня.

І не кричи і не хапайся - правди!
Бо то спокута на сьогодні - марна...
Занадто здобні вітрові принади,
Занадто вільна купча, і безкарна...

Далекий погляд, певно затуманний,
Коли в кишені що є сили - дуля!
Та що ж ти рвешся, рабче окаянний!
Ніхто тобі медалей не натулить

На рубіконі, де голосить прірва,
Де розляглося сиво-тинне плесо.
І що з надій - коли зламалась віра?
Та й що зі слів, наївна поетесо?..
(18.05.12)

З моїх грудей тече ріка кохання,
Прозору хвилю гріє серця щем, -
Пливи собі у човнику бажання
Під ніжним поцілунковим дощем.

Була учора спека несказанна,
Вогонь лизав долоні – береги,
Роса утіх не опадала рання,
Пилюка смутку слалась навкруги.

Та я вернувся хмарою густою
І грому благодатною сльозою
Припав до шовковистих одіянь,

Із висоти веселкової слави
Зронив слова, немов лазур ласкаві:
Люблю тебе…навік моєю стань…

18.05.12

Уночі була злива.
То небо кохалося із землею – навіжено, пажерливо, довго,
ніби востаннє в житті.
Дві стихії стриножені, що сплелися тілами дужими,
два вужі, що прагнуть розірвати обмежувальні оболонки тіл
і навіки з'єднатися, злитися, перетекти, не бути…

....Гортаннне гудіння грому,
що наранок виривалося із розпаленої чоловічої плоті,
первісний крик породіллі,
що стихав під шелестіння його останніх крапель...

...а за мить
між розведених ніг – крейдяних гір за пасовиськом –
Сонце вигулькнуло –
Золотокосий, як сон, королевич...
- Аґу-у-у….

Боротись хочу зі злобою
й мажорів наглості,
щоб жити в мирі з добротою
без війн і гадості.

Хотіти мало - щось роби!
Саме не зробиться!
Випрямлюй вікові горби -
душа де злобиться.

Не ний, не нудь і не кажи:
- А що я можу?
І не грози, а покажи,
як дати в рожу.

Та не сусіду чи менту -
вони не варті...
Набий ту гниду золоту
в державній варті.

І стань керманичем життя!
І стань людиною!
Щоби пишалася сім’я,
а ти - країною!

Час не повернеться назад -
чого чекати?!
Щоб було в світі все гаразд -
час повставати!

Все й одразу не буває.
Тільки з часом все прийде,
Тільки той, хто пам'ятає,-
З часом Ціль свою знайде.

З часом кожен відшукає,
Те, чого він так хотів,
Те, чого він так бажає,
Шлях покаже з "поля снів".

Вийде кожен на стежину,
В час завітній, рідний свій,
Щоб з Душею в Край полинуть,
В Край для Серця своїх мрій.

Дякую:-) 17.05.2012р.

Рано чи пізно кожен з нас прийде до своєї цілі і здійснить те, для чого він з'явився у цьому світі. А все що стоїть перед нами на шляху до цілі - являється тим уроком, який потрібно пройти.

Дякую:-)

Земні шляхи...
Дороги України
(Тернистіших у світі не було)...
Нанизані на них, мов намистини:
Село матусі й батькове село.

Народу мого альфа і омега –
Минуле із майбутнім берегти,
Тому і височіють обереги,
Ще предками освячені хрести.

Розкинувши до небокраю руки,
Стоять, щоб світ од горя заступить:
Щоб квітли діти і всміхались луки,
Щоб зло й біду до хат не підпустить.

В тих оберегах – вічна милість Бога,
Нащадків щира вдячність небесам.
...Й тепер хрести зростають при дорогах,
Нема вже ліку тим гірким хрестам.

Вони – трагічних доль дорожні знаки,
Безмовний крик за втраченим життям.
...Схилився хрест.
Стікають кров’ю маки.
А поруч – тінь Мадонни з Немовлям.

…Вона була так близько вчора.
Тепер все наново – ноктюрн…
Наосліп йдеш один до моря
У між царів'я – «від кутюр»…

Дорога стелить там охоче
Свої морухи – бурий пил…
А поруч погляди дівочі…
Одна із них - майбутній Тил…

2012.

Старенька вишня в мами коло хати
Роняє цвіт у вічність поколінь...
То й літ уже усіх не позбирати,
Що на вікні розтанули сумнім.

Мов янгол світлий, надимає крила,
Для захистку. Немов мале дитя,
Лечу туди - утриматись несила,
Де вишенька - як мамине життя,

Молитву щиру на світанні мовить,
Весну благає - в доленьки чудес!
І вірно жде... І безкінечно молить...
Старенька вишня, серцем до небес...
(21.04.12)

Віще Слово - духовний нектар.
Бути з Ним - вище кредо.
Моє серце - бджола.
Бог - бджоляр.
А душа - рамка з медом…

17.05.12

***
Коли б не вийшов ти на береги,
В пітьмі духовній людно навкруги.
Але тебе ніхто там не почує,
Допоки ти не скинеш ланцюги.

Мій ранок має присмак помаранчі.
В кришталі мрій прозорих зріє літо.
Приймаю всі умови світу, і забуваю.
Зриваю всі кульбабки квітня,
І закриваю з них варення.
Цукрую спогади приємні,
смак помаранчі,
здійснені бажання.

01.04.2009

Яка глибока неба височінь!
Яка п’янлива осені тверезість!
Благослови, дзвонарю, ці берези,
Ці пізні квіти, сонце і дощі.

І цю любов, що прагне самоти,
І цю печаль, наближену до щастя,
І цю покуту, чисту як причастя,
І ці зникомі явлені світи…

Молився день, у травах стоячи,
Спинився час – пророче і врочисто.
Лише послухай: опадає листя.
Лише поглянь: симфонія звучить.

2012

Перевернувся весь навколо світ.
Я не була іще така щаслива!
Моя рідненька донечко, привіт!
Ми дев’ять місяців чекали дива.
Та й жовтень цього року золотий,
Що золотішого ще не бувало досі!
Сміється місяць щиро з висоти
І усміхається багряна осінь.
Співають колискову ліхтарі,
Тремтить у грудях, ллються щастя сльози…
Життя нове з’явилось на землі.
І, знаєш, так на тебе схоже.

2012

ти приходиш тоді вже коли ні-про-що не говорять сади
посиди поруч ставу і вслухайся в дна його тишу
коли вітер колише і небо мене з ним колише
коли листя як крила падуть ангелічі торкнувшись води
і останній журавлик тонкий нам у небі щось пише

посиди. ти так довго вагався іти у цей сад чи не йти
перезрів навіть захід та й схід вже далеко-далеко
нас торкається відстань і спрагла безмежність безлика
неспроможна тепер вже довіку розгублених нас віднайти
хоч болить цьому саду до болі до спазмів до крику

***
політичне ожиріння
тіні боротьба із тінню

***
чесно голос пропивали
за стограмні феодала

***
публічний дім такі ж дебати
було б за що то є де пхати

***
той хто знає що сказати
вміє вчасно промовчати

***
триста чисто-неспартанських лож
як не мавпа не осел то морж

***
баба з воза – кінь в галоп
світ сміється плаче хлоп

***
флюгерний настрій юрми
протяг дверний для тюрми

***
що за світ без мужика
до тюремних гнид звикай

***
май же совість а не триння
смерде відпусти княгиню

***
це не президент а шмата
матрьошки й мешти протирати

17 Травня, 2012

В душу
уткнула нос –
и осталась
«с носом».

Вырос
цены
вопрос
до пределов
тела.

Биржевым
курсом
рос –
и пошел
в разнос он,

тело
души
до крови
задев.

За дело?..


2012

Життя прожив -
і поле не пройшов...
Зайду і вийду:
часу новий шов...

Блукаю світом
в пошуках могил...
Дивлюсь у небо
як спадає пил...

Душа жива!
Не розтискай долонь!
Пульсує думка
в міріадах скронь!

Крізь пальці мчать
і люди, і чуття!
І смерті передує
зачаття!

І йде сівач
розкидує зерно...
Зберуть врожай -
зарухає жерно...

Звитяги Чин
і вічність небуття...
Високий гін
собачого виття...

Свобода вибору
у купі доль...
Нову й нову собі
хапаєш роль...

Ця круговерть,
як біг у колесі...
Земля ж і далі
на своїй осі!

Ти був! Ти є!
Тебе уже нема!
Новий дивак
постане у керма...

А в полі тому
я себе знайшов...
Усе життя блукав -
тому й не перейшов.

...плями сонця – немов ластовиння на спориші,
ластівки розрізають небо кравецькими ножицями,
денний сон твій – тягучий і липовий мед із пасіки,
бджоли густо гудуть, скоро злива злетить,
а за мить
упаде на село мокрим, як хлющ, рядном;
але зараз ще сливи на таці , як поросята молочні,
лежать, притулившись до дині, своєї мами,
огірочки допитливі гріють на сонці зелені писки,
в лопухах шарудить страхопуд – молодий їжак.

чуєш, у світі твоєму тихішає, струна натягується,
кіт приносить знадвору запахи вітру на шубі смугастій,
біля тебе_малого лягає, лапкою зачіпає: "вставай!"

не спіши,
зупинися напівдорозі поміж світами,
наслухай через сон смачні, затишні звуки кухні,
де чаклує бабуся Ганна над галушками,
де жертовно кидає притомлені сонцем груші
у казан – і узвар,
і узори рушник обнімуть...

Трезвым уколол пальчик,
пьяным проколол ушко.
Этот красивый мальчик
будет моей подружкой.

2010

і не почати
назву золоту
і буквам ранку
лиця не зігріти
ведуть у тьмяне
душу-наготу
дорожні знаки
бабиного літа
на поспіх ока
зоряна зола
ослабли руки
вибух аквареллю
кохання-ДТП
усе дотла
і раптом...
світло у кінці тунелю.

2012р.