У Богданчика подушка –
Ну справжніська вередушка!
Лиш хлоп’ятку треба спати,
А вона - вередувати:
То їй низько, то високо,
То не тим поклали боком,
То погано, бач, підбили –
Капризує, Боже милий!
Вгомонити цю подушку
Зможе казочка на вушко –
Як тихенько розказати,
То подушка схоче спати
І з Богданчиком разом
Задрімає тихим сном.

Найдовші
Літні дні
Найдовші дні без тебе
І що мені без тебе
Найдовші літні дні

Як у душі – гармонія єднання –
Пора забути правила чужі…
Всміхнися і засяй, мов сонце раннє,
і я збагну, що ти не збайдужів.

Хай небо стане чистим і безкраїм.
Присядемо на березі надій,
де сонний вечір стигло догорає,
де так розлого для відвертих мрій…

Як у душі – гармонія єднання –
Пора забути правила чужі…
Всміхнися і засяй, мов сонце раннє,
і я збагну, що ти не збайдужів.

Хай небо стане чистим і безкраїм.
Присядемо на березі надій,
де сонний вечір стигло догорає
де так розлого для відвертих мрій…

Я помню детство в утренних туманах,
Что стелятся привольно над рекой.
Для всех заметные, в узорчатых изъянах
Порхают бабочки над нежною листвой.

Таинственный, загадочно молчащий,
Лес манит, как магнитом, тишиной –
Живой, заполнен звуками, кричащий
Немыслимой доселе красотой.

Лесное озеро, рыбешек блещет стая,
Поверхность пузырится от дождя,
И сказочная Фея водяная
Мерцает в ярком пламени огня.

В ней – красота и совершенство, линия,
Стихия, сила ветра, торжество,
И краски радуги:… зеленая и синяя –
Мечты наивность… Просто волшебство.

Присів навпочіпки, сердешний,
Усмішка тліє, ледь жива.
За ним із острахом я стежу:
У нього йдуть якісь… діла!!!

Що за «діла» такі, не знаю!
Сидить і мокне під дощем…
Нічого з одягу немає
Під зоряним його плащем…

Ви – той єдиний чоловік,
Котрий мелька перед очима.
А я є вашою навік,
і поруч ґрунт потолочила…

Я вас візьму за комірець,
Свого вірша заставлю слухать…
Якийсь чудний оцей митець:
Стоїть в «ділах», заткнувши вуха!


9.12.2005 р.

З саморобної збірки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

Жінки бувають різні:
Холодні й надто ніжні,
Красиві та стрункі,
Повільні, чи стрімкі,
Наївні та банальні,
Смішні й відповідальні.
Жінки, яких шукають,
Знаходять і кохають...
А є жінки – всі знають,
Яких не покидають.

Ледь терпить планета –
Розхитує хтось.
Поети, поети,
Як вас розвелось!
Творю і вагаюсь,
ночами не сплю:
чи ж я не даремно
цю справу люблю?
Не б’ю себе в груди,
але похвалюсь:
маститих забудуть –
нарешті проб’юсь.
Нарешті згадають,
бо я ж заслужив:
я скільки паперу
в житті перевів.
В мізки що навіє –
все стерпить кліше.
Отак моя мрія
збувається вже…

25.10.2007.

З саморобної книжки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

Бути таким, як усі?
Щось важко дихати...
Мабудь ні... Ні!

Бути таким, як усі –
Не захоплюватись...
Не бігати по росі.

Бути таким, як усі –
Говорити “так” скрізь,
Де треба сказати “ні”.

Бути таким, як усі...
Закохатися б до нестями,
Вклонитись красі.

Бути таким, як усі –
Клятву дам вкотре,
А потім порушу її.

Через таїнство ночі безкрає,
Через простір і час на човні
Рину в пошуках квіточки-долі,
Та дівчини, що сниться мені.

О, этот дивный синий, синий цвет
В тумане плотном сказочно искрится.
И таинство, предчувствуя рассвет,
Клубясь, спешит кому-то в сны явиться.

А утром – степь, я вижу васильки,
В них – синева, – лишь боги так умеют.
А кто-то молвит: полем сорняки…
Не видят красоты, не разумеют.

Взгляд, неба синева, восход, закат,
Вселенная с глазами озорными.
В них – синева. Фиалок аромат
Прольется на меня глазами голубыми.

Мрачные лица, тоскливые взгляды.
Ведь проще простого – возьми улыбнись.
Но небо затянуто, только закаты,
Горечь полыни – серая жизнь.

Замкнутый круг, сердце обручем давит,
И не взойти, не взлететь, не вздохнуть.
Тусклый свет в этом омуте правит.
Жизни зигзаги да серенький путь.

Бывают мгновения, и то не у всех –
Шторм мощью накроет, волною цунами,
Удача мелькнет вдалеке, и успех,
Как вспышка сверхновой, взорвется стихами.

И будет поставлена точка в конце,
Бессмертные строки потоком прольются,
И вечностью станет мазок на холсте,
И звуки мелодий в сердцах отзовутся.

Пространство наполнит восторженный крик.
Энергия плещет, клокочет, играет…
И женщина – столь изумительный лик –
В ответ отзовется, а льдина растает.

Их много – таких, кто ушел, не узнал…
Есть пики духовных падений и взлетов.
Лишь тем, кто хоть раз на вершине стоял,
Понятны вся прелесть и жажда полетов.

Коли у нас таке було,
Щоб з глузду з’їхало село?
Та що село? Уся країна
Лишилась розуму, здуріла.

Кому поскаржитись? Спитати б:
Хто дав вам право обирати?
Мозків нема, душа раба…
А потім влада не така.
Які є ви – така і влада…
Та прийде час відповідати:
Заплатиш майбуттям дитя
За дурість в виборі царя.

Ти втомилася від метушні,
Неосяжного холоду безнадії…
Тягнуться нескінченні зимові дні,
Глибоко під кригою – чисті мрії.

Та минуть, в очікуванні тепла,
Довжелезні, сірі віки.
Найпотаємнішим душа оживе,
Прокинеться стрімкістю ріки.

Настане вистражданий час –
Збудуться наші світлі сни.
Все буде добре у нас…
Ось і весна. Як же хотілося весни!

Глаза закрою, так порой видней,
И сразу сон, кошмарный, как проказа:
Бредет пустыней мрачный Моисей,
А вслед за ним землей ползет зараза.

Уродливы их цели и мечты…
Идущее вразрез – недостижимо.
Господство над людьми?... Скоты.
Обречено, что сеет зло и лживо.

На брата Каин до скончанья дней –
Внесен в Завет пример для подражанья.
Бредет пустыней мрачный Моисей,
А в след за ним расизм, страданья.

Рожденные ранней весной,
Когда цветы появляются,
Жить не научатся, «как все»,
Да, в общем, и не пытаются.

В марте, в первой декаде
Поют они песни весне…
Первым… и им оставаться,
Но только не там, «где все».

Живут легко, без усталости,
Вне штампов, наперекор судьбе –
Ссорятся, мирятся и влюбляются,
Но только не так, «как все».

Взлетают, бывает и падают…
В туманах, дожде и росе…
Тихонечко к финишу катятся,
Как все, как все, как все.

Ти уяви мене в твоєму тілі,
Тоді себе в моєму - навпаки
Ще уяви улітку заметілі,
Грозу узимку, спеку, знов таки
На полі, де посіяв коноплі я,
Пшениця колоситься й буряки.


18.07.2012

Ти знаєш... навіть соромно писати...
Про те ... що в ніч наснилося мені...
Я червонію .. блідну... пригадати
Незручно що прийшло в такому сні...
Не я ... ти уяви в твоєму тілі...
Якраз чомусь все було навпаки...
Вдивлявся в твої очі ніжні сірі..
І погляд був закоханно легким...
І раптом здивувався протилежним
До того незнайомим почуттям...
Ввела себе у мене обережно
Зарухалась в мені таким життям
Теплом проміння обпікаючи присутність
Метеликів будила в животі
Тепла і ніжності бентежила сукупність...
так добре ще ніколи у житті
Себе не почував... та сон скінчився
Раптово...так вже й більше не заснув..
Не знаю... може в ньому і повчився
Як цінувати почуттів твоїх красу....

Тримав як міг... та впала з підборіддя
На землю розчарована сльоза....
Вдивився в очі... ніжні, милі, рідні...
Десь верещала в блискавці гроза...
Ти просто відпустила мою руку
І розірвала погляди з-під брів....
Забило серце... незнайомим досі стуком
Не втримав... не промовив.. не зумів..
Сказала що тепер твоя дорога
Лежить в далекий вільний кращий край...
Хоч я не раз в думках водив до Бога...
Тебе .. щоб показати де він, Рай...
Вдивляюся до болю в твої плечі..
Що віддаляються... тремтінням білих крил....
Прокинувся.... дощив весняно вечір...
Сон залишив мене самотнього без сил....

Вкрадений час – не прожите життя,
Відсутність здобутків... пустоти, тертя.
Вкрадений час – ненаписана книга
Та муки душевні, холодная крига.
Вкрадений час – це несказане слово...
Втрачається сенс та щезає основа.
Вкрадений час – це нестворене диво,
Хоч зовні – шляхетно, і навіть правдиво.
Крадуть, забирають... Куди нам подітись?
І що це за щастя – на світ народитись?

Хвилини тупого відчаю, кроки твої засмічені,

не зупиняйся... думала... більше сказати нічого...

так оглянулась пахмурно,сльози котились зливою,

не переймайся... думала... біль не зупинеш силою...

рвала старі фантазії,геть всі думки не сказані,

не зупиняй.... відрізала... тепер ви нічим не зв'язані....

Ночь и рассвет – оранжевое с темным,
Ведь друг без друга им никак нельзя.
Обнялись нежно, круг замкнулся снова,
Но лишь на миг – до следующего дня.

Торжество: победителя славят.
В куче все: благородство, порок.
Смотрят предано, руки слюнявят…
Проигравший всегда одинок.

Хто скаже слово гостре, як стріла,
Про землю, що не квітне, ледь жевріє,
Що посиніла, кровоточить, нежива,
Місцями ж почорніла, пліснявіє?

Хто скаже слово сильне, як набат,
Про мій народ, що втратив розум, хворий,
Про свято дурості, бо над землею кат –
Прожерливий, німий, потворний?

Хто скаже? Щось не чую… Вже сказав,
Я виніс вирок справедливий, грізний…
На цій землі я ріс, любов пізнав,
І тому мій вердикт безкомпромісний.

Ми з вами геніальні, природа постаралась,
Та в споконвічній грі – це кожен визнає:
Прославити себе, розкритися таланту –
Даремні намагання, бо сутність не дає.

Найлегше бути дурнем, зусилля мінімальні.
Він – перш за все відсутність, чи безсистемність знань,
Нездатність охопити всі перспективи дальні,
А також безпідставність та згубність всіх бажань.

Дурний – це тип свідомості і форма існування,
Обтяжлива хвороба на все легке життя,
Абсурдності парад, а також невизнання:
У вчинках нерозумних – важливе каяття.

Дурний та ще дурніший – основа соціальна.
Занедбано довкілля – навколо сморід, дим…
Сьогодні, як і вчора… і перспектива дальня:
Відсутність перспективи всім дурним.

Ця дивовижна безкінечність –
Загадка нашого буття…
Ти – радість, доля, недосяжність,
Ти – поклик, сенс мого життя.

Приходиш в снах веселим співом.
Гамуєш спрагу… як роса.
Я насолоджуюся дивом…
Ти – ніжний дотик, ти – краса.

Там, де колись була пустеля,
Цнотливий сміх і чистота, –
Не впізнаю – моя оселя
Вся в сяйві… свіжість, доброта.

Мне когти в душу стресс вонзил.
Я сразу – в бар: сто грамм налил.
Сосуд волшебный, а в нем – джинн,
Одна, вторая – пуст графин.

И понеслось – талантище, поэт:
Качнуло вправо – сразу же куплет.
А влево если потянуло, повело,
Я гений в прозе, не какое-то село.

Похмелье утром – это повод, стресс,
Вновь в цикле повторяется процесс.
Вновь творчество – поехало, пошло,
А было время – очень не везло.

Я должен быть уверен, точно знать,
Что тишину никто не потревожит.
Не загудит авто, не заскрипит кровать…
Пытаюсь не вспугнуть, что душу гложет.

Беру тогда перо, за стол, пишу.
Безмолвие вскрывает глыбы, блоки.
Тихонько, шаг за шагом… не дышу,
Несясь вперед в немыслимом потоке.

И в голове лишь кровь стучит в висках –
Ни всплесков, ни соринки, ни зацепок.
Легко, парю как будто в облаках…
Мелькает чей-то образ, снимок, слепок.

Торжественно, и звуки не слышны,
Отсутствуют здесь даты, время, сроки.
Простор огромный, море тишины…
Ложатся на бумагу молча строки.

*******
Зі свічкою шукаю патріотів,
Немає навіть горщиків на плоті.
Мабуть, пора податися в музей, –
Там всячини чимало в позолоті.

Теорія… Непізнаної музики сліди
На погляді, що заблукав у стінах,
Невизначена нескінченність ліній
На колах потемнілої води

У склянці. Нестримні кроки тиші порожнеч
По коридорах памяті. Прозорі
Думки, гвіздками вбиті у свідомість,
Іржею взятий викривлений меч

Феміди. Флюіди б’ють у груди кажаном.
Пробудження відсутність крижана,
Непевність ненаситна на сторожі…

І страх навшпиньки звівся за вікном,
І зазирає в душу, як жона.
У вазі обіцянок в’януть рожі…

19.06.12

Яка мені до Вас різниця?
Мені все байдуже: що й хто сказав.
Отарам, табунам і Вам
Все вище будня ламана дурниця.
Вам треба пса, аби з обох боків
Постійно ґав і ґав.
Я ж, бачите, не звик
По-псяцькі говорити.
Я не кінолог і не повадир.
Частенько, правда, хочеться повити
Цивілізовано скидаючи мундир.
© Ґалаґан 2012

Чи я просила щось, окрім любові?
Ти ж у своїм минулім був уперто,
Ще й говорив мені про це одверто,
І біль був у словах... У кожнім слові...

Чи я просила щось, окрім бажання
З тобою бути під вечірнім небом?
А ти мені казав: "Облиш, не треба,"-
Й зникав мерщій, кивнувши на прощання.

Чи я просила щось, крім мати крила?
А ти мовчав і уникав побачень.
Та знаєш, можу все тобі пробачить,
Бо я люблю! Тобі ж любить несила.

14.07.2012р. 17:50

Це останні з позичених днів.
Не надихатись, не надивитись.
Сонце спить між кармінових китиць
у відчиненім навстіж вікні.

Це остання така пустота,
за якою ні світу, ні світла,
ані вітру, ні навіть повітря,
тільки даль золота-золота.

Це востаннє спинитись ніким –
та з тобою. І випити натще
те вино у надщербленій чаші –
надто пряне, щоб стати гірким.

Восково наливаються жита,
Іскристо пахнуть росяні світанки.
Ти не питай, нічого не питай, -
А знай, попереду – ще стільки полустанків.
Югою невгасимих почуттів
Наповнена душа твоя по вінця.
Ачей, уже й не треба жодних слів.
Табу зажурі! Сіросте, розвійся!
Ану ж бо, усміхнись: зоріє день -
Липневий – у святковому розмаю.
І хай вітаннями - сердечними лишень -
Єство твоє наповниться до краю!

18.07.2012

Щирість спрагла
хильнула отрути.
Показова
любові цикута…
Душу точить
хробак божевілля.
Павутина –
липке рукоділля…
Межи солоду слів -
гіркотиння.
Жертву смокче жаске
баговиння.


2012

* * *
Ніч за сестру мені, й кохання стільки
В ній, що довкіл все шал його омив;
Щоб спокою не відати ні хвильки,
Лежу я тут, де піниться приплив.
Її рука лиш між піском і мною,
Її лиш голос й дихання її
Втишають біль зітханнями й пітьмою,
Тамують схлип – й німі уста мої.
Навряд чи заманеться чоловіку
У шторм такий свій залишати дім
Заради потопаючої крику,
Як це – кохання вир, що тоне в нім.
Лиш ніч одна в сльозах з-під темних вій
Чатує тут, де я і вітровій.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Night is my sister, and how deep in love,
How drowned in love and weedily washed ashore,
There to be fretted by the drag and shove
At the tide's edge, I lie — these things and more:
Whose arm alone between me and the sand,
Whose voice alone, whose pitiful breath brought near,
Could thaw these nostrils and unlock this hand,
She could advise you, should you care to hear.
Small chance, however, in a storm so black,
A man will leave his friendly fire and snug
For a drowned woman's sake, and bring her back
To drip and scatter shells upon the rug.
No one but Night, with tears on her dark face,
Watches beside me in this windy place.

* * *
В гучної пісні кубок золотий
Всю нашу пристрасть виллєм; сплівши руки,
Хай сплять коханці інші без принуки –
Не ми; відлуння світу всього лий
У нього, весь шаленства буревій,
Стрічань блаженство і відчай розлуки,
Й душі зворушення, і серця муки,
Щоб ще хмільнішим утворивсь напій.
Лишень співця жде лютня; хай жалі
Леліючи, зітхає тільки, схожий
На будь-кого в німій дрімоти млі.
В любові ж вись така, що їй не гожі
Гілки найвищі: плід, що на землі
Його знаходить кожний перехожий.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Into the golden vessel of great song
Let us pour all our passion; breast to breast
Let other lovers lie, in love and rest;
Not we,--articulate, so, but with the tongue
Of all the world: the churning blood, the long
Shuddering quiet, the desperate hot palms pressed
Sharply together upon the escaping guest,
The common soul, unguarded, and grown strong.
Longing alone is singer to the lute;
Let still on nettles in the open sigh
The minstrel, that in slumber is as mute
As any man, and love be far and high,
That else forsakes the topmost branch, a fruit
Found on the ground by every passer-by.

...бо одного разу і сонце згасне
від інсульту
чи інфаркту,
як згасло серце мого тата.

люди добрі,
від своєї маленької злоби
побережіть серця
чужі
і власні...

Мчусь по орбите в полной тишине.
Виток, другой… до сотни набираю.
Вселенная путь освещает мне…
Все, что собрал, на Землю посылаю.

В безмолвье, леденящем душу, тело,
Судьба моя по кругу все бежит:
Внизу, я знаю, ждут… такое дело.
Бывает, от меня зависит жить – не жить.

Там – шторм, и кто-то – SOS через меня,
А кто-то жмет на «пуск», нащупав цель,
Другой же, слышно мне: − «Люблю тебя», –
А где-то танкер брюхом сел на мель.

Я – спутник одинокий, я – металл.
Я помогу, проблемы разрешу.
Я честно делаю работу, хоть устал.
Я многим, кто внизу, судьбу пишу.

Все взвинчено, обнажено, развенчано,
И мертвой тишиной мой мир меня манит.
Когда-то слышал шум звезды, сверкнувшей в небе.
Ну а теперь все огрубело, потускнело, спит.

Мир серых красок, черно-белых снов и песен –
Закрыт он от всего, что движется, живет.
В придачу и туманы низом стелятся,
Все – в пелене: душа хрипит, но не поет.

Здесь – суета и все в грязи, табачный дым.
Кто жрет, кто просто пьет и сквернословит…
А как хотелось зазвучать, запеть и знать,
Что есть на свете тот, кто эти звуки жадно ловит.

Змінившись, залишаюся колишнім,
Весь в візерунках нашого кохання,
Яке вплелося в долю нерозривно
Іскристістю, яскравістю бажання.

Твоя неперевершеність і врода –
Всепоглинаюча симфонія краси.
Старанністю відзначилась природа…
Навкруги ніжність, свіжий смак роси.

Гра Всесвіт свої ролі віртуозно,
Тому, хто потребує, – надає…
Зворушливо, тендітно, граціозно…
Глибин, небачених раніше, дістає.

Должно все повториться – вот закон.
Сказал Экклезиаст и канул в лету.
Все в цикле: комбикорм, корыто, трон,
И люд, принесший для скота победу.

Кто в мечеть, в синагогу, кто в храм –
Череда мудрецов и балбесов.
Не бывать пониманию там,
Где сплошная борьба интересов.

Свята вода – то є надія,
Про що давно дівчина мріє.
Водою долю зустрічає…
Зима, а серденько палає.

Це і швидкість, і збурений час,
І потік сили, розуму, духу…
Що ж приваблює, радує нас?
Лиш краса, а ще – грація руху.

Хильнув вина, включив «форсаж»,
Мужчин беру на абордаж.
Затем тащу к себе домой:
– «Любимый мой!»… очередной.

Объект на горизонте, я вперед.
Борьба за мужиков – ведь тоже фронт.
«Врешь, не возьмешь!»… охомутала – мой,
Подергался, затих… веду домой.

Уж эти охи, ахи… за бока:
На грудь опять взяла я мужика.
Боишься разговоров и молвы,
Уж лучше в монастырь… там и живи.

Вновь вижу мужика – мгновенно в «раж».
Крюки… иду опять на абордаж.
Но у судьбы молю – как крик души:
Ну, хоть один меня возьми, ну поспеши.

Чем покорила ты меня? Ищу ответы...
Возможно чистотою нерастраченной...
Ведем без устали мы ни о чем беседы,
Идя дорогой, небом обозначенной.

Ключ сказочный, затерянный в ларце,
Я подобрал... Ты рядом навсегда...
Так много счастья на твоем лице
Не доводилось видеть никогда.

Ведь ты жила во мне мечтой отчасти.
Но, став реальностью, затмила все мечты…
И на вопрос: – “А есть ли в мире счастье?”
Я отвечаю: – “Есть, и это ты!”

Лес дуновенье ветерка вдохнул
И замер – даже птицы не слышны.
Жук, улетая, крыльями взмахнул...
На сотни километров ни души.

Ковер игольчатый лужайку застилает –
Здесь счастье спряталось от глаз чужих.
Сосновый аромат в душе витает,
Вплетаясь в запах сладких губ твоих.

И вновь все взвинчено, бурлит, летает.
Мгновенья – ими просто бредят... ждут.
А ласки – откровенней не бывает,
В мир таинства и светлых грез зовут.

Что такое Любовь?..
Это вечность, подобная мгновению.
Простые истины в потоке слов,
Не подвергающиеся сомнению.

Что такое Любовь?..
Это состояние проснувшейся души –
Пробирает до самых основ...
Аргументы, доводы не нужны.

Что такое Любовь?..
Это лес, тонущий в звучании птиц,
Ночь в потоке сказочных снов,
Ветер в улыбках встречных лиц.

Что такое Любовь?...

Не нужно думать, цель ясна.
Зажаты словом – клятву дали
Идут на бойню племена
Для подтверждения спирали.

Жесток, циничен поводырь.
Он тоже раб – заложник рока:
Быть властелином и вершить
Судьбу других… пока, до срока.

А кто мешает нам творить?
Бежать и падать… подниматься.
Лишь осознав себя людьми,
Перестаем повиноваться.

Я бачив світ. Міста ті рукотворні –
Палаци, вежі та мости величні,
І хмарочосів контури потворні,
Церкви, мечеті – чудернацькі, звичні.

І де б не був, на серце смуток тисне…
Все не моє… втрачаю стільки часу.
А душу гріють степ – усе барвисте,
Карпатські схили та ліси Донбасу.

А головне на цій землі – краса дівоча:
Намисто, сині очі, стан стрункий,
Лице рум’яне, а душа співоча,
Вся в квіточках і сміх дзвінкий.

Нема того, що часу непідвласне,
Все можна знищити… до самого порога.
Ось барви потьмяніли, вогник гасне…
Нетлінна лиш краса, яка від Бога.