– Не хвилюйтеся, все буде добре. З Богом, –
Санітарка у білому хвацько котить поперед себе залізну штукенцію,
На якій лежить пацієнт N
(я_ти_він_вона_вони_тощо),
Ногою штовхає двері операційної,
Світло лине за вінця, виходить із берегів,
Десять_дев'ять_вісім_дихайте глибше_сім,
Над хворим схиляються стеля, хірург, ангел, анестезіолог:
Скальпель! Ножиці! Зонд! Затискач! Еластичний жом!
Ранорозширювач!!!
Я сказав – ранорозширювавч!
Ширше!
Ми втрачаєм його!

Пацієнт N спить, як мертвий, і нічого не бачить.
Але їм згори видно усе, як у шибці чистій...
Швендяє кров по судинах_артеріях_венах – кожна своїм шляхом,
Серце стискається, і розстискається, і стискається знову врешті,
Ватні тампони, як маки, падають на долівку стерильну,
Рештки хвороби разом із болем летять, ніби гулі білі,
У небо розчахнуте,
а пацієнтові N ще жити і жити, слава хірургу і Богу,
і набивати нові ґулі,
бо життя таке довге-цікаве, коли здоровий,
бо за рік не згадаєш, що вихід з наркозу – похмільна мука,
бо, перебувши важке міжсезоння стаціонару,
викреслиш все із пам'яті хворої,
із тіла нового, здорового:
жити і жити,
delete!

... а якогось понеділкового ранку ангел отой присниться,
Що в компанії_із мучив стражденне тіло...
І розкаже,
Що життя твоє розпрекрасне на цій офігенній планеті,
Дорогий пацієнте N,
То планова операція на безсмертну твою душу,
Болісна і потрібна,
Аби міг ти надалі жити
Жити
І
Жити
У цій найкращій Галактиці номер 517,
Яку бачив колись в планетарії на «Олімпійській»....

Пародія

Написав… Публікувати страх –
Ще потрапить критикам на очі!

Кінь з крильми замучився й зачах,
Не орé, і мілко вже не хоче…

Здався б трактор – тут твердий цілúк…
Ось провіяв стрóфи від полови –

Кожен другий аркуш просто зник,
Серце заболіло – не готове.

Ой не надто в зáсіках – хоч плач…
Лиш де-юре – пóвно, а де-факто?

Проходжає нивою читач,
А за ним злегенька так… редактор…

6.04.201

(Валі Савелюк)


В очах
життєва сила
не згоря,
Якщо ці очі
звернуті
угору.
Не йде тут мова про
німу покору –
То все у грудях та
душа-зоря!
Я, знаєте,
з цікавості горю:
Душі в очах
не видно й
при потребі,
Як днем
не видно зір
на чистім небі,
Однак…
є спосіб
бачити
зорю
Не в ніч.
Не в ніч!
Душа –
зоря з імли,
То світанкове сяйво,
як поблажка!
Пробитись
на поверхню
дуже
важко,
Коли ніхто не відає коли…
Така гучна,
як срібло на росі,
Настільки тиха,
як Велика Берта…
Це саме та
субстанція
відверта,
Яку ми так приховуємо всі.
А знаєте, от що таке
душа?
То совість,
чи,
скоріше,
засторога
Від грішного,
щоби боятись Бога?..
Чи,
може,
це багатство без гроша
Єдиного?
Бо зірку у імлі
В криниці й днем
побачиш
у глибокій…
Бо тільки та душа пізнає спокій,
Яка неспокій знала на землі.

06.04.2012 р.

Ще парасольки покалічені подибуєш і тут, і там,
А вже хамсін імлою проклада дорогу бездощів’ю.
Дощі у нашім краї, мов звані гості:
Приходять тільки на призначену годину...
...Коли в уквітчанім наметі на Сукот
Родина вся празничну почина вечерю,
«Тук-тук», «Тук-тук»,- постукає несміло хтось
Крізь віттям пальмовим вистелений дах,
То одним духом вирветься:
«Це дощ! Хвала Всевишньому!»
Бо ж знають і старе, й мале,
Що це Господь Ізраїлю прислав
Щорічний свій святковий подарунок...
...А поки що хамсін.
Од спеки потерпає навіть тінь,
Адже вкотре уже за тридцять.
І лише парасольки, покалічені ущент,
Нагадують про те, що донедавна тут
Вітри владарювали й зливи.

Средь миллиардов звезд на голубой планете
на криничанской дорогой земле
всю жизнь мою стоит и ежедневно светит
мой дом родной, спасая душу мне.

В нем рок соединил два избранных генома
из остальных, которым нет числа, -
и я сейчас жива, стою напротив дома
и благодарности ищу слова.

Всем предкам кочевым на Волге и Балканах,
хранившим жизнь и давшим мне мой шанс,
вдове-прабабушке, назвавшей дочку Анной,
(мы так похожи в профиль и анфас),

и решетиловским мудрейшим хлеборобам,
взрастившим лучшую на свете мать,
клянусь сегодня под небесным древним сводом
их дело неустанно продолжать:

беречь живых известных мне потомков,
любить святых своих отца и мать,
опорой сыну быть в дерзаньях тонких,
с благоговеньем внуков ожидать.

Я у судьбы прошу совсем не много:
их родословную не обрывать.
За них дрожу у отчего порога -
так быть должно, ведь я сегодня - мать.

28 июля 2000
с. Криничное

Ні,я бачила,
Не наснилося.
Вікна вечора
Враз відкрилися.
І злетіла я
Понад рамами,
Дивувалися
Вітер з хмарами,
Тихо марили,
Поспішаючи!
Я летіла ввись,
Зверху бачила,
Що ж то рай
Земний!
Необачні ми...

Я так хотів побуть один,-
На самоті би залишився,
Хоча б на декілька годин –
Я б десь у тиші загубився…

Я залишився би десь сам –
Без гамору і без потреби,-
Хоч хвильку би одну дістать,-
В якій нічого і не треба…

Не треба гамору речей,-
Не треба грошей, ані слави,-
Один-єдиний взятий день,-
У місці де мене не стане…

У місці де розчинюсь Я,-
Там десь далеко, - між Горȧми!
Там щастя світла течія,-
О! Як же я б туди заглянув!

О, як би полетів,
І кинув все!
Аби лиш в Гори,-
Отам би Сонечко зустрів!
І слухав Вітер як говорить.

Як пролітає поміж хмар,-
І дарить тиху прохолоду –
Один би день собі забрав,-
І повернувся на свободу…

Дякую:-) 23.09.2011р.

Щоб стежка дорогою стала - потрібні віки,
Та миті багато, щоб сталось усе навпаки.
Між нею й віками місток довжиною в життя,
Ідуть перехожі по ньому у різні боки.

06.04.12

Назвати його нещасним, не кажучи, хто слухач,
що недо-пере-солити – аби не гірко.
Але тхнуло од нього, далебі, гидко,
і мало було охочих тягатися з ним навскач.
Казали, міг стати пам’ятником, аби не оце аби:
спадкове? збій на конвеєрі? економічна криза?
Чи війни разом скінчилися, а ворог сам замирився,
що вилилось в нісенітню речі в самій собі
ймовірніш за винятковість, стійкість, які волів
плекати, та своєчасно не наполіг у чині.
Роками, ніби ті хмари, тинявся серед олив,
дивуючись одноногости – праматері остовпіння.
Мастак був себе дурити, мирити, і опинивсь
у добірному товаристві – з самим собою.
І помер молодим, бо тваринна міць
людяній частці в нім видалася хлипкою.

Як і співати що, то переміну вітру,
зі західного на східний, щойно підмерзлу віту
хилитись змушує вліво, поскрипуючи від неохоти,
і твій кашель летить здовж рівнин у ліси Дакоти.
В обід можна зняти ружжо і стрелити в те, що в полі
видається зайцем, загадавши кулі
зберігати розрив між нездалим владати темпом
норовистих рядків з-під пера і типом,
що лишає сліди. Иноді голова з рукою
зливається, не стаючи строфою,
та на власний свій голос, що розкочується гаркаво,
наставляє вухо не згірш кентавра.

Я – вода, а воде есть выход,
И не важно, за год иль два,
Но сумею найти, и тихо
Уплыву – не расти трава!

Я – земля, я твой тихий остров,
И обитель твоей мечты,
Да, со мною порой непросто,
Хоть с тобой мы давно на «ты»…

Я – любовь, я – последний выдох,
Перед тем, как закрыть глаза,
И на ушко шепчу я тихо,
То, что громко сказать нельзя.

Я – твое без остатка небо,
Хочешь – падай, а нет – пари,
Запах ночи с оттенком хлеба,
Хочешь? - Ешь! - Только не кори!..

Знову пульс перехресть
розгарячено й гостро так
відбивається в ритмі столюдь…
Зачерпнути у жмені самотності
просто би
і податись, де весен наллють.
Запалити б півсвіту
рожевим надобрієм,
коли більше немає тьми,
та й піти у минуле
із сивими обрами,
що такі ж як і ми й не ми…
Тільки надто багато себе для самотності,
коли з веснами ще на «Ви».
В цьому світі шаленому
ми таки гостями
і на йоту не відбули…
Важкі ритми доріг
розгарячено й гостро так
відіб’ють мій вчорашній день,
я – твоє заперечення,
Часе і Просторе,
що у завтра своє гряде.



2012

Русь-Україна моя,
Рідна, батьківська земля.
Ти і біль й любов моя,
Русь-Україна моя.
Скільки літ сини твої
Здобували волю,
Проливали кров і піт,
Проклинали долю.
Революцію свою
Світу запалили,
В громадянській боротьбі
Братів погубили.
Відстояли Батьківщину
У війні кривавій,
Та нарешті об’єднались
В трудовій державі.
Я не можу зрозуміти,
Як змогли невдячні діти
Знов народ наш розділити.
І чому наші гетьмани
Продавали честь і справу,
І, як викуп, заплатили
Щастям й долею країни.
Нам потрібно не забути
Хто ми є і ким нам бути,
Бо живе в нас і понині
І велич Київської Русі,
Ганьба і слава України.
Русь-Україна моя,
Рідна батьківська земля.
Ти і біль й любов моя,
Русь-Україна моя.
1993 рік

Чи наснилося?
Чи я марила?
Сплеск емоцій – мов
лет над хмарами.
Вихлюп радості.
Горя вихлипи.
І за_гроз громи –
дивні (стихли би!)
Думка блискала.
Серце маялось.
А душа – то в рай,
то над краєм – ось.
І сміялася.
І сумна була.
…Я прокинулась.
Я – сомнамбула.

2012

Як мислиш, чи зникне потреба кохати?
А що, як у когось настане швидше
Така собі посуха без багаття,
Такий собі загримований відчай?
Обвисне тижнів однакових нитка.
Не згірш, як у інших, та тільки паскудно.
Побудь вже, нарешті, довго і близько –
Врятуй мене киснем своєї присутності.

2012

Праотчий край, моя вишнева доле,
Заквітчана у стрічках лісосмуг...
Гойдається під вітром рідне поле,
Іскрить росою волошковий луг.

Праотчий край, пахуча материнка,
Стрункі тополі, наче вітряки.
Налита соком яблунева гілка
На землю рвучко струшує зірки.

Праотчий край, незміряні криниці,
Крилаті верби над хмільним струмком.
Всю ніч перекликаються гнилиці
З причесаним пшеничним колоском.

Прадавній край, невиплакані сльози,
Самотні села вздовж пустих доріг.
Я довго йшов до тебе крізь морози,
Але, на жаль, дійти так і не зміг.

2008

(Іван Доценко - поет з Гуляйполя, який замерз насмерть в степу у 1986 р.)

Не ложку цукру до води
і навіть не нектару до роси...
І не солодких слів...
І навіть не тобі –
і не проси!
Собі
хотів ...

Ой! Знаю, знаю!..
Хоч власну маю
солодку капельку вина
— підсолоди мені,
Тетяно, й собі
підсолоди сама,
і, мов у сутінках сова,
піймай... піймай...чого нема!
Якою би гіркою не була та суть –
солодкою буде та мить.
О-о-о! І заодно мені підсолодить...
2011

Как суть высказать - нелживо
Жаворонит любовь, серебром волна
Древний напев возвращает душу
Когда звенит аккорд - пенится...
Косы твои приголублю ночной порой,
Ты глядишь в зеркала смиренных-
Признанья тех кто чист душой.
В завитках мудрости вечной - навзрыд,
Наготой перед самим собой.
Ты ведами правь смиренно стыд...
И того случайно не раскрой
Чему сокрытым лучше быть...
2012г.

Переболіло...
Перекипіло...
Відьомським зіллям
у старому казанку
полин-минуле,
спогадом осіло
у підсвідомості
таємному кутку.

І вередливим дитинчам
вже не кричало...
І колихатися на нервах
є не вкайф.
А тихо по-хижацьки
вижидало,
заклавши ніжки
за терпіння край.
.................................
.................................

Жоржинове майбутнє
причастило
дощем липневим,
світлим «Отче наш».
Дурман минулого
безкрило і без сили,
Помчав у сни щоденні
на шабаш...

30 березня 2012

Зустрінь мене, смерте, не в білій одежі,
не окликом жаху на зблиску-косі,
а усміхом Вирію з вічної вежі,
що вище крилатих німих голосінь…
Обов’язком Неви – таким невеселим
у тайну предвічну мене поверни,
де губляться сни й Білобога оселі,
де миру як цівки і обмаль війни,
де доля-жебрачка сліпцем не канючить
для днів моїх сонця на правді-стерні,
а є лиш бажання гріховно-жагуче
присутності Яви на вежі сумній.
Відчалив од смутку і кроком не кволим
на вежу – жонглюю життям молодим.
Прости, наймиліша, - стаю твоїм болем!
Із приязні щемно до люті не йди,
коли обійматиме дні мої Нева
й топитиме ревно в очищах доріг.
Востаннє столико емоцій заграви
станцюють довкруг неминучості гріх,
як прірва, як совість, як око, разючий
і все поглинаючий, наче соха...
…А потім мене вже з душею розлучать,
що в сяйві Трисуття сильніш од гріха.

2007-2012р.

У погляд-прозорість
На схилах вітрів
Аортою неба
пролитися
вглиб

Дай мені впасти
до квітів
і ніг
У світ-неминучість
смарагдів-
епох

Де вперше Сатурном
несміло зумів

пошепки щастя
розлити
на двох


[5 квітня 2012 р.]

і ніби кішка, а тобі - тигриця,
подушки стелю, а на тілі - рани
чи то мисливці гналися за нами
чи то мисливцями самі стаєм часами

мінливий фарт, мов на коні брикливім
в'язка, мов глина, під ногами ніч
в думках наживо ідемо на страту
і зорі утікають в потойбіч

за перевал на місячному гóрбі
де ми обоє в стаї вожаки
там подих глибший і високе - вище...
стрибок об землю повертає нас в клітки


2012

Засмучене серце моє запитає,
чи справжня була та дівчина святая ,
чи справді до мене вона говорила -
така неземна, досконала і мила?
Чи все це фантазія, самоомана -
для іншого люба і сама кохана?
І зразу ж відлунням собі відгукає -
це правда вона, не потрібна другая …
Для мене близькою лишається знову
і вірна своєму колишньому слову.
Та пам’ять жіноча короткою була ,
вона не обманює - просто забула…
Про тих ,кого нишком водила лісами,
вмивала морями,ховала містами,
про тих, чиї губи так люто кохали ,
про тих ,чиї руки спротиву не мали...
У котрих вона була вміла і справна ,
святе те дівча, тільки святість не справжня...
Так досі простую самотній світами,
бідніший друзями ,багатший літами,
як очі здіймаю натомлено вгору,
готовий до здачі без зайвого спору.
Та серце моє не потрібне нікому,
тут крапку поставити варто ,а може ні - кому?..

2011

Узаконим це в момент,
Ми - Ренат із Вітьою -
Той не буде президент,
Хто тюрми не звідає.

Хто відсидів - той нам брат,
Беремо в команду ми!
Вже донецький каганат
Обклада всіх матами.

Тільки правлячих братків
Одна думка муляє:
В президенти знов іти
Буде шанс у Юлії!

5.04.2012 р.

КАРТА САЙТУ | Щодо "Майстерень" | Щодо По

Ні не аркуш то, - укіс душі
Дожидає вибраного слова.

Ой, не надто в засіки спішіть,
Зерна , у яких іще полова.

Ні не строфи то, - твердий цілик.
- Коню з крильми, розори ділянку,

Серце бо рядочками болить,
Римою щемить безперестанку.

Проходжає нивою читач.
Той привітний , той злегенька хмурий.

Перший, - славно! Другий, - не партач!
Де де – факто тут, а де де – юре?


05.04.12

Немає і не буде

Зубило блискавки на оцинкованому небі
налякану консерву зливи викотить на жах,
військову честь віддасть, швидке (як у боксерськім джебі),
і парашутом бебі-краплі спустить на цвяхах.

А ті впадуть униз під гуркіт меленої кави,
котру заварює кав'ярні грому похідна.
І тарабанить кожен цвях, знавець своєї справи,
дощечку прибиваючи із написом "Весна".

Підсушить згодом вітерець напружену роботу,
що мало не увесь тремтіти змусить горизонт.
І ось останній цвях... Чи не його ще чути ноту
від мотоцикла ринвою з пробитим скатом "Хонд"?


05.04.2012

Ну здравствуй, милый, дорогой Ялпуг.
Я вижу: ты от радости сияешь,
принарядился, птиц развел вокруг
и молча нашей встречи ожидаешь.

Ты сотни лет молчишь, а я скажу:
не видела прекрасней вод на свете,
поэтому полжизни дорожу
блестящим украшением планеты.

Иду к тебе. Объятья распахни,
облей собой ту часть души и тело,
что помнили тебя все эти дни,
в разлуке изнывая без предела.

Прохладой вод рассудок остуди,
посоревнуйся с солнцем в ласках тела,
вновь капельки свои прижми к груди,
на волнах покачай, как в колыбели.

Меня поближе к центру пропусти,
где лебеди курсируют, как феи,
и к родникам на счастье опусти,
потом на гребень возведи, лелея…

Уже сильнее стала в сотни раз,
омытая твоей живой водою.
И наступил мой новый звездный час:
опять лежу меж небом и тобою,

и каждой клеточки моей вода,
родство почувствовав, к твоей стремится,
и кровь журчит: “С тобою навсегда”,
я вся готова по тебе разлиться.

5 августа 2000

Не забути ті місячні ночі,
Буйний вітер в верхів'ях смерек.
Срібні зорі траву колихали,
Посміхались і тихо зітхали
У надщерблений місяця глек.

Не забути ті лагідні руки,
Щирий погляд бездонних очей.
Як пили солов'їні тумани
Ніжний шепіт "Коханий, кохана",
Що у грудях і досі пече.

Не забути ті сонячні ранки,
Що вривались промінням в серця.
Як узявшись за руки з тобою
Швидко бігли ми до водопою,
Щоб змивати цілунки з лиця.

Не забути вокзальне прощання,
Тихий біль від непроханих сліз.
І у потязі "Львів-Сімферопіль"
Крізь вино й цигарок сірий попіл
Я все марив - "Кохання, вернись!"

2008

Вже серце тремтить і я вся паленію,
Ще хвилька- коханий в обійми візьме,
Так довго ховала від нього цю мрію,
Що кине її і полюбить мене.

Чи ж довго побуду в Ерато обіймах,
Чи може лиш порох із ніг обтрясе,
Та й знову залишить слова, як в поемах,
Які в подарунку мені принесе.

Де красномовні зори ще не гріх,
а лови - перемовини стосунків,
бере жіночий дотик мовчазний
майбутній слід непійманих цілунків -
найвищу вабу галицьких утіх...
У кожній впізнаватимеш по ній
в очах ту в'язь - охоти візерунків…

Сині очі степів, тихе небо лугів.
Волошки.
Річкові пелюстки, лазурові струмки.
Волошки.
Зорі щедрих пшениць, наречені криниць.
Волошки.
Веселкова блакить, що так рясно іскрить.
Волошки.
Вільні діти ланів, берегині вінків.
Волошки.

Чёрные полосы, белые -
Зебра обыденных дней.
Завтра - уж точно не сделаю
Чёй-то лихое над ней.

Пусть себе бегает, кружится,
Водит немалый приплод.
Ей чёрно-белая лужица
Пить полосато даёт.

Что-то сплошное - раёшное,
Очень сплошное - в аду.
Это ж моё полуношное -
В тютельку через одну.

Дуй в направлении правильном,
В средней недальности даль.
Слушайся Менделя с Дарвином
И презирай "Лореаль".

Были бы зря и в диковину
Пятна, подтёки, круги.
На тебе, зебра, морковину,
Шкуру мою - береги!


2011

Б'ються у вікна
смутами, крутами, путами,
політиками, штормами, шторами
тріпаючи, що ненароком
вислизнули між шибки,
коли хтось з нас схотів повітря,
- буде їм уроком,
бездушні січневі вістря,
достоту лютий. А час,
спресований для нас,
заради нас,
всупереч нам,
десь стигне, певно, як желе
поміж зірок,
а тут - спалахує щокрок, десь тоне у вершках небесних
з космічною ваніллю впереміш,
а тут - шипить шампанським,
необачно потривоженим,
тут падає знеможеним,
замучений пінистим власним шалом,
або висить, мов маятник, в пилюці,
тупиться, як забутий ув окропі ніж,
гордиться сам собою,
всміхається, і молиться з юрбою,
цілує зброю,
регоче нетутешньо
й несміливо замовкає.
Хурделиця мете, а сніг під сонцем сяє.

2012

Палає замок льодяний, сльозяться грані,
о дні безрадісні, о зорі невблаганні
учора рідних ще очей і зрозумілих -
та вже безсилі ми, такі безтілі нині,
нові два дроби, не звести котрі до цілих, -

і спрощуємося лише в сади без листя,
і марно дихає весна в пусті обійстя.




2012

Упало жовте яблуко на сніг,
Немов остання зірка листопаду.
Тебе я пригостити ним не встиг,
Ніколи вже не прийдеш ти до саду.

Горить воно у місячнім вогні,
Магічним трунком знов до себе кличе,
І все чомусь ввижається мені
Твоє прекрасне і сумне обличчя.

Життя, неначе вітер поміж віт,
Промчало, проревло на цілий світ,
Застигли всі думки і сподівання.

А доля - птах, що крила загубив,
Повільно дотліває між снігів,
Як це замерзле яблуко останнє.

2008

О, як твій спокій вберегти
Від лиха і незгод всіляких?
Така мізерна наша дяка
За безбережжя доброти.

Пробач, що за свою любов
Природно-світлу й безкорисну
Образу, хай і незумисну,
Терпіла ти й прощала знов.

Ми часто болем у житті
Стаєм для тих, кого кохаєм.
А потім голови схиляєм
У запізнілім каятті.

Твоя онука підроста,
Лепече внук малий: «Бабусю!»
А я й подумати боюся,
Що у безодню мчать літа.

І прагну сон твій вберегти,
Від зим холодних захистити,
Хоч знаю – ангел-хоронитель
Для нас усіх, насправді, ти.

Мрачный взгляд брошу я на дорогу,
А что видно в пылинках земли?
Только то, что известно лишь Богу
Или что не подвласно любви?
Но все это в померкшем столетье...
Не вернуть те года никогда...
А писателей грозного времени
Позабыть нелегко, это да!
Ведь поэт - он не просто безликий,
Не пригодный к труду человек.
Он мыслитель, с душою великой,
Извещающий првду вовек!..

Великого поэта стихи благословляют
И учат поколения людей..
Красивые миры в воображения вселяют
И пробуждают к воплощению идей.

И память не забудет вечно,
Пока жива людская плоть:
Что был поет-невольник чести,
Поэзии мирской оплот.

Он жил и умер.Словом гений!-
Его фамилия звучит.
И хорошо ль ему на небе?..
А от стихов душа кричит...

Он - Пушкин, миру отдавал
Любовь свою,впуская в душу
Природы красоту. Искал
Нетронутую сушу...
Он осень сердцем всем любил,
Ее над остальными возвышая...
Цветы дождей всегда боготворил,
Свой разум ветром утешая...

Он написал такие строки,
Что стали правдою навек!
Поет,поет!Какие муки т
Ты вытерпел как человек?!
Твоя душа-живой источник,
Твои слова-огонь сердец!
Ты словно был великий плотник
Вновь воздвигающий дворец...

Он изложил в своем романе
Огромных разных чувств поток.
Он чудеса творил словами,
В его руках игрушка-слог.
И вот тогда мы понимаем,
Что кажый должен так творить.
Ведь в шутку словом мы играем,
И словом можем огорчить!

2008 р

...слышу биение твоего сердечка
посмотри мне прямо в глаза
по телу твоему разольется радость
преграды не смогут разделить наши сердца.
2012г.

в імлі купала тиша верболіз
і проступало плямою осоння
де ліс у мушлю пагорба заліз
і видихав розмірено і сонно

земля ховала плутані сліди
гінкі хребти розпростуючи травам
сьогодні ранок з відрами ходив
по молоко до бабиного ставу

безбратье гладит по голове бессестрие,
на голове у бессестрия рычажки,
чтобы оно могло маленькие шажки
и не могло пулевые отверстия.

безбратье гладит по голове,
и думает - на безрыбье и
бессестрие не бедствие;
скрыть бы.

у бессестрия затихает бред.
у безбратия руки в крови скользят
и бессестрие, говоря - брат,
ты любил когда-нибудь? -
гасит
свет.

Помовчимо по-філософськи
про безліч болісних речей:
про смерть, що підповзає мовчки
й любов, що рветься із грудей,
і про дитинства дні жорстокі,
сліпу принадність майбуття,
про плинність часу незворотну,
про сум і гіркоту буття,
про безпорадність і самотність
стареньких немічних людей.
Помовчимо по-філософськи
про безліч болісних речей…

Сколько с эти местом связано воспоминаний!
Ведь прошло здесь детство, уличных мечтаний.
Я родилася в дивном крае, где речка Желтая была
И пусть Земля не безупречна, но всё же с роду мне мила.
Какой мой град весной красивый, он зелен, красочен, в цвету.
И города прекрасней нету, заметьте эту красоту!
Вы обернитесь, посмотрите, в каком же месте мы живём!
Оно историей богато, я опишу его стихом…
Я знаю много мест красивых, красивше места не найти
Ведь это только в Желтых водах, всё может зелено цвести
Да, несомненно в Украине, другие города цветут
И где бы ни был край блаженный, для меня здесь всегда уют.
Из всех мультфильмов, сказок, песен - знакомо место мне одно
Оно зовётся королевством, городом детства моего.

фіалки на вікні а ти мовчиш
фіалки синьогруді і привітні
кубельця їх стоять багатодітні
а ми з тобою бавимося в діти
мости розводим спалюєм мости

будуємо мости мостами марим
де слід єдинорожий дорогий
де віддаємо Господу борги
де відаємо що удвох боги
а порізно цикутові примари

нехай ти є нехай напишеш ще
про яблуневий сад де ми не разом
де не тобі я роздягла образу
і перемоги в кришталевих вазах
були твоїми а моїм був щем

нехай ти будеш вищим і мені
напевне уже більшого й не треба
щоб діамантом ти сіяв у небі
і небом я стелилася повз тебе
фіалками на мовчазнім вікні

Цвіте, буяє, квітне, в`яне.
Сумує, плаче і радіє,
Боїться, сміє і не сміє.
Турбується, буває злиться,
Надіється і веселиться,
Та все над догмами трясеться,
А інколи все мнеться, гнеться.
Занадто вперте, легковажне,
Буває, ну таке поважне,
А треба, щоб політ і мрія -
Тоді кохання і щасливі!

Ви випали мені у ворожбі
а може просто доля необачна
вечірня кава з присмаком коньячним
і очі неможливо голубі
немов прожилка що тремтить на скроні
королю Ви чужий занадто мій
казенний дім з верандою для мрій
о я прошу минайте відсьогодні
замовкнуть пересуди для забав
мене забудьте краще будьте з нею
стеблинкою стежинкою зорею
до Вас прив’язана моя судьба
очей блакитна повінь топить знову
непогамовним вечором сп’янілим
душа не заживає так як тіло
ця ворожба була невипадкова

Спасибо за победу!
Спасибо Деду за победу
Твою отвагу, волю, честь
Я знаю, помню, буду помнить
Жаль, ты не сможешь стих прочесть.
Но знай, тебя я не забуду,
Жизнь буду помнить, ты герой!
Твой подвиг будут помнить люди
Да, человек ты волевой!
И вот теперь над головою
Я вижу небо мирное
Да заслужили Ветераны,
Признание всемирное!
И если бы не этот шаг
Сейчас бы не было меня,
В бою же в этом сдался враг,
Стоял на линии огня.
Теперь свободны мы как птицы,
Парящие по небу в даль,
Чему бы там и не случится
Мы не забудем сю мораль!
Спасибо Деду за победу!

заримувати синю самоту
у сонячно-криваве надвечір'я –
воздáлося(не кожному)за віру
в ілюзії -

тепер і саме тут

закоркувати списаний листок
у ритуально рятувальну пляшку
якій на суші неймовірно важко
і кинути у море літ на сто

її знайде бувалий китобій
зітре із неї водорості й піну
і звіривши різницю ватерліній
дістане вміст і відішле тобі

ты видела в затишье этот сад
ты видела в тумане этот сад
ты видела в истоме этот сад
и как тебе протягивал он тело
ты в том саду сама была как сад
и в том саду дышала ты как сад
ты там дождём покачивала сад
и веткою сама была несмелой

а я там был секирою в саду
и темнотою был я в том саду
самой тобою был я в том саду
ведь мне на миг привиделось сугубо
как ты дрожишь и гаснешь на виду
у рыжих листьев, прячась в темноту
и кобылицей я тебя веду
и в удилàх затерпли твои губы

да только ты светилась – нет, не мне
и в сумерки катилась – не ко мне
не для меня ведь раздевалась, нет –
там на глазах у всех средь бела дня ты
кому ж ты расстилалась на стерне
и с кем же ты купалась на стерне
там на стерне ты не сказала «нет»
зачем же и кому на грудь легла ты

да только не прощал осенний сад
кричал и замирал осенний сад
затачивал дожди тот дымный сад
где ты всю ночь неверною ходила
куда ж теперь ушла твоя краса
скажи родная где твоя краса
зачем вздыхает горестно коса
и в землю кровь стекает сквозь удила


04.04.2012

Струни торкаюся. Звучу,
І сад вдягається у ямби.
А панське рученя дощу
Спроквола пестить арфи яблунь.

Свою каштанову свічу
Весна врочисто запалила.
А панське рученя дощу -
М'яке-м'яке, мов заздрість біла.

Рядок зродився, віршем став
Комусь на радість чи на муку.
Щоб тільки грім не підіймав
Над ним важку, зчорнілу руку...