То, не приходит, что умеет летать.
Крылья - парусом счастья - благодать...
А умом сердца - Божья любовь, приди,
Я свободен внутри - Божей Волею стать!
2012г.

Ой, плетися мій віночку, заплітайся в долю,
Нехай квіти - моя радість - зацвітуть зі мною.
Маки пишно заіскряться, мов краса дівоча,
Пелюстками вогняними запалають очі.
І любисточок, чар-зілля, заплету у коло,
Щоби щастя мандрувало у моїх постолах.
Розстелю барвінок синій потічком на скронях,
Щоби доля не блукала по моїх долонях.
Заплету ромашки квіти, ніжні, наче сонце -
Буде доброта вітати у моє віконце.
І волошки, мов кринички, заясніють рясно,
Щоб краса й дівоча врода не втекли завчасно.
Материнка завітає до віночка в гості,
Щоб любов затанцювала в серці на помості.
Колоски та євшан-зілля примощу з краєчку,
Буде сила і здоров'я у моїм гніздечку.
Вийтесь, квіточки, звивайтесь, заплітайте вдачу,
Виганяйте сумне горе і журбу ледачу.
Нехай пісня вільна, щира залунає всюди,
І віночками засяють подобрілі люди.
Ой, віночку, ясен цвіте, заіскрись на долю,
На добро, на радість людям, на щастя і волю!
Ой, плетися мій віночку, заплітайся в долю,
Нехай квіти - моя радість - зацвітуть зі мною.

Всі негаразди навкруги,
Яким немає ліку
Прийшли не з дальніх берегів -
Вони свої одвіку.
Із серця нашого єства,
В якому тісно стало...
Тому і дійсність не свята,
Що святості в нас мало.
8.04.12р.

1
світ починається там, де кінчаємось ми.
це усвідомлюєш тільки за крок до юрми.
зношене тіло у квітні не важче пір"їни.
тут щовесни хтось байдужий вкладає міста,
повні по вінця жертовного духу Христа,
у заскорузлі долоні моєї країни.

і у долонях пульсує знеболена соль,
нею тужавіє кожен матусин мозоль.
ситі міста переповнені світлом і миром.
еквівалентом міських прогнозованих прощ,
стоншені люди течуть до зариблених площ,
де у повітрі вчуваються ладан і миро.

2
цих молитов не розчути, допоки чужі,
ми переходимо безвість, та ще – на межі,
і у німому чеканні тамуємо подих.
всяка мелодія кінчиться, тільки не ця.
в світі, де краще вдавати із себе сліпця,
кожному другому віршу дорівнює подвиг.

всім не поясниш для чого існує письмо,
не ужиткове, а те, що приходить само,
і не посвятиш до строку у цю літургію.
все, що їм лишиться – байдуже, з нами чи без –
під гарантованим Господом пресом небес,
вчитися кліпати крізь снігову летаргію.

3
силаботоніка привидом ходить довкіл.
не святотатствуй – благаю! – не руш моїх кіл!
бо поза ними мелодику не врозуміти.
ми починаємось там, де кінчаються всі:
кожен поет – одночасно! – хвороба й носій,
нас попід руки ведуть в заримовані міти.

я починаю дивитися вище голів.
бо зазвичай недостатньо римованих слів –
увіковічнити цю віршову анемію.
де і без слів щовесни оживають міста,
повні по вінця жертовного духу Христа,
й благоговійно німію – німію – німію.


Вербна Неділя

А що між ними? Що для них?
Весілля вільний ріст
і шість посудин кам’яних,
в яких нестатків шість,
і розпач:
- Ой, вина нема!
Це ж сороміцтва шлях...
І втіха:
- Слово хтось піймав,
мов піднебесся птах,
і ним... натхненно ллє вино
в посудини старі.
І сумнів:
- Бог! Йому дано...
Чи звабник на порі?
Як знати? Як?
І гул затих.
Завмер і дивний гість,
бо що між ними? Що для них?
Весілля слів і сліз...

2007р.


Художник Ярослав Саландяк.

Срібними монетами фонтанів,
Проблискують надії відчайдушні.
Синопсиси нескінчених романів,
Проковтуються просто і бездушно,
Без натяку на будь-яку причетність.
У замкнутій системі та ж вода -
Вихлюпується тщетно, невичерпність -
Її прерогатива молода.
Стікає, повертається циклічно,
На ті ж граблини мовчки стаючи.
Кидається монетка символічно,
Але уже у іншому ключі.

Берізка. Осінь.

Тонесенька, висока, білокора
Струнка берізка тягнеться угору
На схилі яру.

Позаду хвойний ліс. Над гострими вершками
Похмуро-сіра неба пелена.

Мов золото, яскраво-жовте листя
Мереживом покрило білий стовбур
На тлі зелених непорушних сосон.

Безмовно скрізь.

* * *

Берізка. Весна.

З бруньок надзьобилося
Листя на березі,
Гілля, немов у крапельках дощу.

Кора її біліє проти сонця.

Яскраве сонце сходить між дерев
І піднімається у весняному небі
Понад вершками віковічних сосон.

* * *

2012

По Воле Небес и пришедшего срока
Нам открыты Жизни врата.
Суждения дерзких пылают вокруг...
Но мы - дети Света, свободные от пут...
Пусть там где находимся мы,
Сияние света любовью растворяет мрак тьмы.
Свой совершенный труд Господь вершит нами в любви,
Радость возвращая нам ту, что мы века искали.
Пусть мантия Бога, покрывая планету, осушит слезы мира.
Покров Его - доспехи мудрости, щит знания и меч истины.
2012г.

Моя свідомість - не чиїсь дрібні деталі
старечих намірів, нових.
Чи не щодня її розсаджують на палі
на втіху пристрастей чужих.

Моя свідомість - не війна за сферу впливу
на дні загублених чеснот.
Чи не щодня її розчавлюють зрадливо
під регіт гасел про народ.

Моя свідомість - не папір жіночих казок,
дбайливо згорнутих в рулон.
Чи не щодня її схиляють до поразок.
І щоб число їм - легіон!

Я - особистість. І проводжу тут я риску.
Pin-код свідомості не дам.
Слов'янською нейтралізую сектор тиску,
піднявши "фронтовых сто грамм".


08.04.2012

Вдивляюся в ікону –
О_ Красівська Маріє
Красою споконвічна –
СупОкій душ до скону
Тиха
Любове досконала
Іделічна
Моя відради мрія

Ось у човні –
Глибинами
Твоїх очей
Несуся в потойбіччя
Де величають
Твою честь
І славу - архангели
І херувими хором
Ласкаво
Днесь і передвічно

Благодатна!
Воліла я зостатися
Спостерігати вічно…

День вже поставив крапку.
Зорі поснули навіть.
Хто про майбутнє дбає,
Спогади оживляє.
Ніч вже відкрила двері:
Вічні,такі могутні -
Зустріч дарує з суттю.

Речі усім зрозумілі,
Люди зарозумілі
Тихо удень кидають,
А уночі замовкають.
Тільки перо радіє,
Волю дали, тож сміє
Кілька разків надії
Кинути в пічку мрії...

0.35. 08.04.2012

Моя квартира №25
120 сходинок наближення додому
Заходиш у під’їзд і лампи не горять
Перила добре так знайомі

Мій шостий поверх,до дверей ще крок
Та неможливо вже його здолати
А вище дах,так близько до зірок
Здається,що можливо їх дістати

2011р.

Несподівано - сонце.
Стрибають думки.
Паралельні прямі
не зійдуться ніколи.
Паралельні життя.
Паралельні світи.
А весна розпрозорилась небом довкола.
Поміж нами - війна.
Поміж нами - стіна
і оті, намальовані крейдою, двері
я плечима підперла
"НЕ ВІДЧИНЯЙ!"
Ти ж - виламуєш цеглу...
і ось, на папері
проростають слова,
як зелена трава,
що бетон пробиває,
і стіни, й каміння.
Може, я неправА?
Мабуть, я неправА...
Паралельні світи.
Але - нАскрізь - проміння!

Спи, моя доня, спи, моє сонце,
Місяць яскравий загляда у віконце.
Пісню тобі вітерець заспіває,
Ніжно тебе заколисає.

Спи, моя квітко, закривай оченята,
Нічка прийшла, засинають малята.
Зірочки в небі тобі посміхнуться,
Спи, моя доня, спи, моє сонце.

Спи, моя квітко, а я помолюся,
Та перед Богом за тебе вклонюся.
Спи, моє золотко, спи, засинай,
Мама з тобою, спи, баю-бай...

Смієшся, бо цього не може бути.
Тамуєш подих – дивні відчуття,
І краплі божевільної отрути
Вбира твоє сполохане життя.

І справді є: ось тут – чарівна пісня,
А тут – тепло і одкровення слів.
І серцю враз так солодко і тісно
В чаклунській круговерті відчуттів.

Забула все, очима прикипіла, –
Блаженна мить (я теж її любив).
Навіщо янголу здалися крила,
Якщо без крил ти маєш стільки див?

І відкриваєш знов і знов таємне,
Гріховне, те, що привидом зійшло.
І врешті-решт знаходиш безіменне,
А там нема нічого й не було.

По вулицях старого міста,
Без рими, без октави і без слів,
Душа блукала піаніста,
Немов мелодія забутих днів.

Колись вона під ноти дужі,
Творила музику на біс,
А зараз перелічує калюжі,
Людських не виплаканих сліз.

По вулицях старого міста,
Де простяглась вузька дорога.
Душа блукала атеїста,
Що у пітьмі шукала Бога.

Колись вона повчала досить,
Усіх на власне розуміння,
А зараз милостині просить,
На спокій власного сумління.

По вулицях старого міста,
Котре оспівував поет,
Душа блукала журналіста,
По між рядків прочитаних газет.

Колись вона боролись словами,
О скільки в ній було ідей і тем,
А зараз проливається сльозами
Над містом стомленим дощем.

Світло випало з торбини
Сивої імли.
Поховались темно - сині
За гору воли .

У святім натхненні драять
Сонячні ножі
Рало місяця над гаєм
Від нічної ржі.

На закурені вершини,
На росистий низ
Сіє щебети пташині
Промениста вись.

Помолитися, допоки
Позіхає гам,
У косинках поволоки
Верби йдуть у храм,

Де під банею блакиті
Курять фіміам
Ниви, золотом налиті,
Божим іменам.

07.04.12

У березні весна – немов береза:
Підталий сніг і чорні гнізда плям.
Душею п’яний, тілом я тверезий,
Як в бодуні з бенкету короля,
Де пив вино із чортового рога
І цілувався з відьмами як хтів.
Зміїним серцем билася дорога
В небесні вічні двері золоті.

А чорні зорі воронів безгніздих
Кричали щось в історію, у смерть.
І білі коні роздували ніздрі:
Вовків вишневооких чули шерсть.

Як правді в очі, я дививсь на море,
Писав пісні, коли душа щемить.
Я готував себе до смерті скорої,
Як дід мій – рідне поле до зими.

А смерть сміялась.
Смерть любила гратися.
Як і любов – приходила без віз.
Реберні кості – душ небесних грати це,
Що як пташки сидять на тятиві.

Їх тіні крил – немов коріння каменя,
Як слава слів – що піна на крові.

Весна кругом.
Але така тоска мені…
Живі – як мертві, мертві – як живі.

5 квіт. 12.

Хто із нас тут вибраний, хто званий –
Розбереться час – лінивий брат.
Зорі, як чаїнки у стакані,
Плавають, хоч падати пора.

Пляшка в пляшку дзенька – зве на тризну
І поетів, і бомжів, і курв,
Що цілодобово в Неті виснуть
А чи довго зорять на ріку.

Дощ солоний і сніжок солодкий –
Мов димок від люльки, від думок…
Від сльозини золотої водки,
У якій я до душі промок.

А в ночі прийде жага печальна.
Буде ніч – як з чорним медом хліб.
Я ж поет не просто так – опальний!
Нас не люблять слуги й королі.

Та й «друзяки» норовлять гострити
Ніж трофейний – ззаду, об хребет.
І метеорити, і гастрити –
Все для всіх…
Кому тепер поет?

В час естради, «компіків», мобільних,
Байрона на диску DVD
Все пливе красиво й божевільно –
Наче бензопляма по воді.

Наче тінь вогню колись густого,
Наче голий голос журавлів.

Званий хто, хто вибраний у Бога –
Тут ніхто іще не зрозумів...

3 квіт. 12.

Замкнуті фрази - у лоні чекання.
Мрії-безмрійні - мрійливо, востаннє
Злітають у відчай, тобою спокутий.
Я тихо торкаюсь їх осі забуті.
Про що я писатиму далі? Не знаю,
Коли понад вічність - тебе я кохаю...
Зрадливі події, мінливі зітхання -
Це все суперечить твоєму коханню.
Так важко здобути на волі свободу.
Та що там! Не треба! Немає проходу!
Байдужає серцю те слово "востаннє",
Як ехо розбите у лоні бажання.

В клекоті вишневого світання
Нас єднала доля золота.
Шепотіло серце: "Ти остання",
Відпливла за обрій самота.

Літо пломеніло цвітом гречки,
Падав на траву кленовий сік.
Думалося, щастя недалечко -
Там, за світлим гомоном осик.

Та не все так сталось, як гадалось -
Ми, як дві дороги, розійшлись,
І змінилась волошкова радість
На гірку отруту чорних сліз.

Відгриміла осінь листопадом,
А у снах ще й досі бачу я,
Як весняним лугом, зелен-садом
Йде любов заквітчана моя.

2008

(балада)

Колись (а коли – і гадати не варт!),
і десь за тридев’ять земель,
жив якось один придворний бард
(чи шпільман? чи менестрель?)...
Він був тамадою імперських пирів.
Ла-ла-ла, халі-хало!
А що ж за Маестро без підмайстрів?
Двоє учнів у нього було.
Один на віки "городив город”.
До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до!
І врешті теорію од і нот
він визубрив "від і до”.
Співав, наче той соловей у гаю.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Учитель віддав йому лютню свою
і лаври одяг на чоло.
А другий під зорі втікав уночі
(що, каюсь, робив і я б!) –
Лише три акорди він розучив
і плутав з хореєм ямб.
Ще мріяв принцесу вести під вінець.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Учитель сказав йому: " Ти – не співець.
Вертайся, лайдаче, в село.”
Один у житті більш не знав "боїв”.
До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до!
Давно з королівської кухні їв
і пив солодке "бордо”.
А другий товк "воду, вогонь і мідь”.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Подався в ландскнехти у чорну мить,
недолі своїй на зло.
Вже відстань пройшли вони чималу
хтось – тернами... хтось – між трав...),
І десь на турнірі чи на балу
той "перший” принцесі грав.
Чи ж може зігріти згоріле до тла ?
Ла-ла-ла, халі-хало!
Принцеса культурною леді була,
тому лиш сказала: "Фуфло!..”
Тоді (хай подумає хтось: "Це жарт!”),
забувши і про Статут,
взяв лук і заграв молодий сержант,
що саме стояв на посту.
Таке-то ось трапилось диво-із-див.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Учитель там "першому” лютню розбив
(ще добре хоч не "табло”!)...
А скоро вже стало відомо усім,
що плачуть і королі:
вночі утекла, із сержантом своїм,
принцеса на край землі.
І вітер для них заспівав між вант...
І в очі пилок мело...
То що ж є – любов?! І що ж є – талант?!
Ла-ла-ла, халі-хало!

2004 р.

Любим моїм ровесникам - бабусям і дідусям

Не доживать, а дожинать нам треба
Усе, що сіяли впродовж десятиліть,
Що відкладалося на потім,
Аж доки невмолимий голос Неба
Назавше не покличе в інший світ,
Де зайві будуть візи й квоти.
А поки що нащадкам слід ниву передати,
Як лялечку. Од бур’янів достоту чистою,
Щоб встигли вони в строк зорати –
Під осінь. Десь після Першої Пречистої.
Та щоб засіяли зерном добірним, ваговитим.
А як завруниться, негоже й помирать:
Синам і донькам треба ж підсобити.

Сьогодні всі мої думки,
колода з картами,
не бешкетують... Навпаки!
Сидять за партами.

Свята Марія поруч десь,
хоч Неба Жителька,
для них і сенс життя увесь,
і Мудра Вчителька.

Загальний настрій у моїх
думок піднесений.
Хоч кожній страшно: стовбур їх -
як гай з березами.

І ніби прагнуть догори,
та ілюзорно, бо
на смузі білої кори
знайдеться чорного.

Тому в порожнє заведу
я їх приміщення.
Мовчіть зозулі на біду...
Це Благовіщення.



07.04.2012

Так мало ше осталось до весни -
одна лиш мить, один лиш подих,
одне непрохане прости,
один необережний порух.
І все навкруг прозріє й розцвіте,
наповниться все звуком, жадобою,
а я лиш буду ждать тебе,
з загублених світів, із непокою.
Всміхнеться небо золотом дощу,
утоне світ в киплячій коловерті,
і я тебе нікуди не пущу,
аж поки лист не зажадає тверді.
Та хоч тумани осінь заплетуть,
нас розділяє мить,один лиш порух,
така у перемін найвища суть -
минає все і не скінчається ніколи.
2002р.

Колись твої літаки,
З червоними плямами на борту
З останніми криками в пустоту
З відбитками сонця на склі
Приземляться на тонкий лід
І кричати не слід
Це останній політ
Більше снігу нема
Ця зима
Закінчилась дощем
Вогнем по легенях
Легкі сигарети
Де ти?

2012р.

Зміст потрібен лише останнім романтикам
Щоб підтвердити факт якоїсь там неминучості
Я прикинусь поміж речей непрасованим фантиком
Хочеш свята-додай в тишу ще гучності…

Нам потрібен буддизм у житті без законів і відступів
Без цензури крізь призми ідей цих філософів
Пояснити життя і його западлянки та підступи
І всі значення термінів «даосів» й «логосів»


2011р.

Твоє життя почалося з погляду
з огляду простору
світла навколо
до болю в легенях
і першого крику
та звикнув...
Мінялись системи
проблеми у світі
ти проживав
свої перші миті
У світлих кімнатах
і спати допоки
не порушать твій спокій
Теплом чужих рук
і на стук
твого серця
Чиєсь відізветься
Але таке рідне...

2011р.

Відчутні зміни на тілі
осені прийде
постійний хаос
у думках без причини
народяться теми
проблеми буття
постійні прогнози життя
на завтра
дощі і вітер
комусь не потрібне
хай витре
всю пам"ять
на п"ятому поверсі
на першій секунді
тоді пригадають усі
за кого молитви
і щирі слова
як тонкі леза бритви
у серці
жива
Хай проростає
зелена трава...

2011р.

Прислухайся...Серце моє
Б"ється об стіни і проситься в небо
Останні сили свої віддає
Свобода-потреба...

Дивись,як крізь діри від куль
Всі мрії мої стікають по тілу
Свій біг пришвидшує пульс
У рани заглибились стріли

Прийди...Я давно так чекав
Давно так хотів все сказати
Я дякую людям за те,що я знав
За щастя,що зміг тебе знати...

За дні,що стікають по тілу
За миті давно вже минулі
Та мрії розбили ці стріли
І все зруйнували ці кулі...


2011р.

Капітулюй
Скидай весь баласт
всю холодну зброю
Не грайся зі мною
Не грайся словами
вогнями
Цитаделі горять
під гарячим ритмом
роздуваючись,гаснучи
за солодким вітром
ріжучи шкіру
Вірю..
Знесилений болем
весь пройдений шлях
не забудь це ніколи,
додолу
впади,піднімись
Де проблеми?
Ці теми,думки
ці вірші щоночі...
Знайдемо!
А що ще хочеш?
Сили? Страху?
Відчайдушності? Волі?
Навіть не думай...
Нізащо!!!Ніколи!!!
Так треба...
краще дивись,
через грати на небо...

Прошу-змінись,
піднімись,все для тебе
у цьому вся віра,
всі наші потреби.
Змий весь цей бруд,
весь свій сором,
і морок...
ПІтьму,
що ще є там???
Навколо,
знищ це,спали
не кажи що ніколи.
Ну навіщо втікати?
Ламати.
Життя на шматки,
На уламки.Не спати!!!
ЦІ дні,ці безмежні миті,
Прожиті,пролиті словами.
Між нами...
Між світом...
Але без тебе...
Ти просто дивишся,
через грати на небо...

поїзд "Ужгород-Одеса" 01:30год. 20.06.2011р

– Не хвилюйтеся, все буде добре. З Богом, –
Санітарка у білому хвацько котить поперед себе залізну штукенцію,
На якій лежить пацієнт N
(я_ти_він_вона_вони_тощо),
Ногою штовхає двері операційної,
Світло лине за вінця, виходить із берегів,
Десять_дев'ять_вісім_дихайте глибше_сім,
Над хворим схиляються стеля, хірург, ангел, анестезіолог:
Скальпель! Ножиці! Зонд! Затискач! Еластичний жом!
Ранорозширювач!!!
Я сказав – ранорозширювавч!
Ширше!
Ми втрачаєм його!

Пацієнт N спить, як мертвий, і нічого не бачить.
Але їм згори видно усе, як у шибці чистій...
Швендяє кров по судинах_артеріях_венах – кожна своїм шляхом,
Серце стискається, і розстискається, і стискається знову врешті,
Ватні тампони, як маки, падають на долівку стерильну,
Рештки хвороби разом із болем летять, ніби гулі білі,
У небо розчахнуте,
а пацієнтові N ще жити і жити, слава хірургу і Богу,
і набивати нові ґулі,
бо життя таке довге-цікаве, коли здоровий,
бо за рік не згадаєш, що вихід з наркозу – похмільна мука,
бо, перебувши важке міжсезоння стаціонару,
викреслиш все із пам'яті хворої,
із тіла нового, здорового:
жити і жити,
delete!

... а якогось понеділкового ранку ангел отой присниться,
Що в компанії_із мучив стражденне тіло...
І розкаже,
Що життя твоє розпрекрасне на цій офігенній планеті,
Дорогий пацієнте N,
То планова операція на безсмертну твою душу,
Болісна і потрібна,
Аби міг ти надалі жити
Жити
І
Жити
У цій найкращій Галактиці номер 517,
Яку бачив колись в планетарії на «Олімпійській»....

Пародія

Написав… Публікувати страх –
Ще потрапить критикам на очі!

Кінь з крильми замучився й зачах,
Не орé, і мілко вже не хоче…

Здався б трактор – тут твердий цілúк…
Ось провіяв стрóфи від полови –

Кожен другий аркуш просто зник,
Серце заболіло – не готове.

Ой не надто в зáсіках – хоч плач…
Лиш де-юре – пóвно, а де-факто?

Проходжає нивою читач,
А за ним злегенька так… редактор…

6.04.201

(Валі Савелюк)


В очах
життєва сила
не згоря,
Якщо ці очі
звернуті
угору.
Не йде тут мова про
німу покору –
То все у грудях та
душа-зоря!
Я, знаєте,
з цікавості горю:
Душі в очах
не видно й
при потребі,
Як днем
не видно зір
на чистім небі,
Однак…
є спосіб
бачити
зорю
Не в ніч.
Не в ніч!
Душа –
зоря з імли,
То світанкове сяйво,
як поблажка!
Пробитись
на поверхню
дуже
важко,
Коли ніхто не відає коли…
Така гучна,
як срібло на росі,
Настільки тиха,
як Велика Берта…
Це саме та
субстанція
відверта,
Яку ми так приховуємо всі.
А знаєте, от що таке
душа?
То совість,
чи,
скоріше,
засторога
Від грішного,
щоби боятись Бога?..
Чи,
може,
це багатство без гроша
Єдиного?
Бо зірку у імлі
В криниці й днем
побачиш
у глибокій…
Бо тільки та душа пізнає спокій,
Яка неспокій знала на землі.

06.04.2012 р.

Ще парасольки покалічені подибуєш і тут, і там,
А вже хамсін імлою проклада дорогу бездощів’ю.
Дощі у нашім краї, мов звані гості:
Приходять тільки на призначену годину...
...Коли в уквітчанім наметі на Сукот
Родина вся празничну почина вечерю,
«Тук-тук», «Тук-тук»,- постукає несміло хтось
Крізь віттям пальмовим вистелений дах,
То одним духом вирветься:
«Це дощ! Хвала Всевишньому!»
Бо ж знають і старе, й мале,
Що це Господь Ізраїлю прислав
Щорічний свій святковий подарунок...
...А поки що хамсін.
Од спеки потерпає навіть тінь,
Адже вкотре уже за тридцять.
І лише парасольки, покалічені ущент,
Нагадують про те, що донедавна тут
Вітри владарювали й зливи.

Средь миллиардов звезд на голубой планете
на криничанской дорогой земле
всю жизнь мою стоит и ежедневно светит
мой дом родной, спасая душу мне.

В нем рок соединил два избранных генома
из остальных, которым нет числа, -
и я сейчас жива, стою напротив дома
и благодарности ищу слова.

Всем предкам кочевым на Волге и Балканах,
хранившим жизнь и давшим мне мой шанс,
вдове-прабабушке, назвавшей дочку Анной,
(мы так похожи в профиль и анфас),

и решетиловским мудрейшим хлеборобам,
взрастившим лучшую на свете мать,
клянусь сегодня под небесным древним сводом
их дело неустанно продолжать:

беречь живых известных мне потомков,
любить святых своих отца и мать,
опорой сыну быть в дерзаньях тонких,
с благоговеньем внуков ожидать.

Я у судьбы прошу совсем не много:
их родословную не обрывать.
За них дрожу у отчего порога -
так быть должно, ведь я сегодня - мать.

28 июля 2000
с. Криничное

Ні,я бачила,
Не наснилося.
Вікна вечора
Враз відкрилися.
І злетіла я
Понад рамами,
Дивувалися
Вітер з хмарами,
Тихо марили,
Поспішаючи!
Я летіла ввись,
Зверху бачила,
Що ж то рай
Земний!
Необачні ми...

Я так хотів побуть один,-
На самоті би залишився,
Хоча б на декілька годин –
Я б десь у тиші загубився…

Я залишився би десь сам –
Без гамору і без потреби,-
Хоч хвильку би одну дістать,-
В якій нічого і не треба…

Не треба гамору речей,-
Не треба грошей, ані слави,-
Один-єдиний взятий день,-
У місці де мене не стане…

У місці де розчинюсь Я,-
Там десь далеко, - між Горȧми!
Там щастя світла течія,-
О! Як же я б туди заглянув!

О, як би полетів,
І кинув все!
Аби лиш в Гори,-
Отам би Сонечко зустрів!
І слухав Вітер як говорить.

Як пролітає поміж хмар,-
І дарить тиху прохолоду –
Один би день собі забрав,-
І повернувся на свободу…

Дякую:-) 23.09.2011р.

Щоб стежка дорогою стала - потрібні віки,
Та миті багато, щоб сталось усе навпаки.
Між нею й віками місток довжиною в життя,
Ідуть перехожі по ньому у різні боки.

06.04.12

Назвати його нещасним, не кажучи, хто слухач,
що недо-пере-солити – аби не гірко.
Але тхнуло од нього, далебі, гидко,
і мало було охочих мірятись з ним навскач.
Казали, міг стати пам’ятником, аби не оце аби:
спадкове? збій на конвеєрі? економічна криза?
Чи війни разом скінчилися, а ворог сам замирився,
що вилилось в нісенітню речі в самій собі
ймовірніш за винятковість, стійкість, які волів
плекати, та своєчасно не наполіг у чині.
Роками, ніби ті хмари, тинявся серед олив,
дивуючись одноногости – праматері остовпіння.
Мастак був себе дурити, мирити, і опинивсь
у добірному товаристві – з самим собою.
І помер молодим, бо тваринна міць
первню людському видалась в нім хлипкою.

Як і співати що, то переміну вітру,
зі західного на східний, щойно підмерзлу віту
хилитись змушує вліво, поскрипуючи від неохоти,
і твій кашель летить здовж рівнин у ліси Дакоти.
В обід можна зняти ружжо і стрелити в те, що в полі
видається зайцем, загадавши кулі
показати розрив між нездалим владати темпом
норовистих рядків з-під пера і типом,
що лишає сліди. Иноді голова з рукою
зливається, не стаючи строфою,
та на власний свій голос, що розкочується гаркаво,
стаючи таким вухом, як у кентавра.

Я – вода, а воде есть выход,
И не важно, за год иль два,
Но сумею найти, и тихо
Уплыву – не расти трава!

Я – земля, я твой тихий остров,
И обитель твоей мечты,
Да, со мною порой непросто,
Хоть с тобой мы давно на «ты»…

Я – любовь, я – последний выдох,
Перед тем, как закрыть глаза,
И на ушко шепчу я тихо,
То, что громко сказать нельзя.

Я – твое без остатка небо,
Хочешь – падай, а нет – пари,
Запах ночи с оттенком хлеба,
Хочешь? - Ешь! - Только не кори!..

Знову пульс перехресть
розгарячено й гостро так
відбивається в ритмі столюдь…
Зачерпнути у жмені самотності
просто би
і податись, де весен наллють.
Запалити б півсвіту
рожевим надобрієм,
коли більше немає тьми,
та й піти у минуле
із сивими обрами,
що такі ж як і ми й не ми…
Тільки надто багато себе для самотності,
коли з веснами ще на «Ви».
В цьому світі шаленому
ми таки гостями
і на йоту не відбули…
Важкі ритми доріг
розгарячено й гостро так
відіб’ють мій вчорашній день,
я – твоє заперечення,
Часе і Просторе,
що у завтра своє гряде.



2012

Русь-Україна моя,
Рідна, батьківська земля.
Ти і біль й любов моя,
Русь-Україна моя.
Скільки літ сини твої
Здобували волю,
Проливали кров і піт,
Проклинали долю.
Революцію свою
Світу запалили,
В громадянській боротьбі
Братів погубили.
Відстояли Батьківщину
У війні кривавій,
Та нарешті об’єднались
В трудовій державі.
Я не можу зрозуміти,
Як змогли невдячні діти
Знов народ наш розділити.
І чому наші гетьмани
Продавали честь і справу,
І, як викуп, заплатили
Щастям й долею країни.
Нам потрібно не забути
Хто ми є і ким нам бути,
Бо живе в нас і понині
І велич Київської Русі,
Ганьба і слава України.
Русь-Україна моя,
Рідна батьківська земля.
Ти і біль й любов моя,
Русь-Україна моя.
1993 рік

Чи наснилося?
Чи я марила?
Сплеск емоцій – мов
лет над хмарами.
Вихлюп радості.
Горя вихлипи.
І за_гроз громи –
дивні (стихли би!)
Думка блискала.
Серце маялось.
А душа – то в рай,
то над краєм – ось.
І сміялася.
І сумна була.
…Я прокинулась.
Я – сомнамбула.

2012

Як мислиш, чи зникне потреба кохати?
А що, як у когось настане швидше
Така собі посуха без багаття,
Такий собі загримований відчай?
Обвисне тижнів однакових нитка.
Не згірш, як у інших, та тільки паскудно.
Побудь вже, нарешті, довго і близько –
Врятуй мене киснем своєї присутності.

2012

Праотчий край, моя вишнева доле,
Заквітчана у стрічках лісосмуг...
Гойдається під вітром рідне поле,
Іскрить росою волошковий луг.

Праотчий край, пахуча материнка,
Стрункі тополі, наче вітряки.
Налита соком яблунева гілка
На землю рвучко струшує зірки.

Праотчий край, незміряні криниці,
Крилаті верби над хмільним струмком.
Всю ніч перекликаються гнилиці
З причесаним пшеничним колоском.

Прадавній край, невиплакані сльози,
Самотні села вздовж пустих доріг.
Я довго йшов до тебе крізь морози,
Але, на жаль, дійти так і не зміг.

2008

(Іван Доценко - поет з Гуляйполя, який замерз насмерть в степу у 1986 р.)

Не ложку цукру до води
і навіть не нектару до роси...
І не солодких слів...
І навіть не тобі –
і не проси!
Собі
хотів ...

Ой! Знаю, знаю!..
Хоч власну маю
солодку капельку вина
— підсолоди мені,
Тетяно, й собі
підсолоди сама,
і, мов у сутінках сова,
піймай... піймай...чого нема!
Якою би гіркою не була та суть –
солодкою буде та мить.
О-о-о! І заодно мені підсолодить...
2011

Как суть высказать - нелживо
Жаворонит любовь, серебром волна
Древний напев возвращает душу
Когда звенит аккорд - пенится...
Косы твои приголублю ночной порой,
Ты глядишь в зеркала смиренных-
Признанья тех кто чист душой.
В завитках мудрости вечной - навзрыд,
Наготой перед самим собой.
Ты ведами правь смиренно стыд...
И того случайно не раскрой
Чему сокрытым лучше быть...
2012г.

Переболіло...
Перекипіло...
Відьомським зіллям
у старому казанку
полин-минуле,
спогадом осіло
у підсвідомості
таємному кутку.

І вередливим дитинчам
вже не кричало...
І колихатися на нервах
є не вкайф.
А тихо по-хижацьки
вижидало,
заклавши ніжки
за терпіння край.
.................................
.................................

Жоржинове майбутнє
причастило
дощем липневим,
світлим «Отче наш».
Дурман минулого
безкрило і без сили,
Помчав у сни щоденні
на шабаш...

30 березня 2012