А міжсезоння пам'ятало жінку,
З якою в радість осінь і зима,
Її жіночність, голосу відтінки,-
І серце тріпотіло крадькома.

На перехресті розчинилась зустріч.
Банальність диму, а чи долі шлях?
Невиграна іще солодкість мусту
Звабливо залишалась на губах.

Зимового дощу одежа сіра.
Вологістю спадала на асфальт.
І тільки час тримав краплин мірило,
А в шумі чувся досі рідний альт.

2020 р.

Ти кардинально погляди змінила
чи то лише маркетинговий хід?
А мо’ планида потріпала крила
і залишила на мармизці слід?!.

Поблякнули колись яскраві очі,
десь вивітрився сонячний янтар,
та посмішка ще чарувати хоче,
але бракує вже небесних чар…

Чомусь уже не радує картина,
де під очима відголоски літ,
і досвіду зрадлива павутина
нас повертає у реалій світ…

Один поет душею пише.
Рядок лягає за рядком.
Цю звичку, певне, не залишить,
Хоча в душі його надлом.
Сумні сюжети до нестями.
А як по-іншому? Війна…
Вона триває вже роками.
Тривожну склянку п’є щодня.
На дні зосталася отрута.
По краплі ллється навмання.
Думки та погляди прикуті
В чеканні завтрашнього дня.
А чи наступить він? Питання,
Де риторична складова.
Де сам собі дає завдання:
Потрібні віднайти слова.
Словами сутність всю відкрити,
Дохідливо та без образ.
Щоб зрозуміли навіть діти
Реальність неминучу фраз.

…А іншому – писати б тільки,
Щоб визнання було й піар.
Рекламуватися без мірки,
Щоб з рота йшов постійний пар.
Всілякі конкурси, здобутки.
А щодо грамот – перебір.
Один! Найкращий! Іншим – дудки.
В дебатах, іграх – не змарнів.
Такі собі, брати-поети.
Об’єднує їх творчий світ.
У кожного свої секрети,
Розмах пера та власний звіт.
Настільки цей розмах вагомий?
До читача знайде свій шлях?
Чи краще на полиці вдома,
Черговий забивати цвях?

…Чи іншого бажати треба?
Найголовніше – мирне небо.

28.05.2023 5.00 – 6.15

Присвячується усім загиблим захисникам України!

Мені здається часом, що солдати,
Які з кривавих не прийшли полів,
В блакитне небо вознеслись крилато,
Перетворились в білих журавлів.

Вони і дотепер з часів далеких
Летять і озиваються до нас.
Чи не тому, ми, дивлячись на небо,
Із сумом замовкаємо не раз?

Стрій втомлений в туманні далі лине,
У небі дня, що догорає сам.
Є проміжок малий у тому клині.
Можливо, це - для мене місце там?

Настане день, і в зграї журавлиній
Я попливу кудись у сизій млі,
Із-піднебесся, з окликом пташиним
до тих, кого залишив на землі.

01.-04.2023 року

що бачу в обличчі твоєму
зцілованому не раз
що бачу в обличчі твоєму
на фото
в уяві
у снах

що чую у твоїх зізнаннях
від першого нашого дня
що чую у твоїх зізнаннях
у голос
і тихо
в піснях

що хочу у твоїх обіймах
міцних мов незламна стіна
що хочу у твоїх обіймах
ласкавих
і ніжних
сповна

і що на вустах смакує
на рідних п'янких вустах
і що на вустах смакує
цілунок
вуста
в вуста

що бачу
я бачу кохання
що чую
я чую тебе
я бачу твоє бажання
і чую зізнання твоє

що хочу
я хочу щастя
на смак
як твої вуста
я хочу твоє кохання
жадаю твого чуття...

2013 рік

– Ой Марійко, Марійко, як мі без тя бути?
Беруть мене у військо рекрути-рекрути.

– Ой хоробрий солдате, що казати маю?
Треба орду погнати із нашого краю.

– Ой моя ти кобіто, як же ти без мене?
Може мене убити гарпія скажена.

– Ой вояче, вояче, будемо здорові,
маєш силу козачу, ім’я Богунове.

– Ой Марійко, Маріє, вірна і єдина
я до тебе у мрії щогодини лину.

– Ой Іване, Іване, буду тя чекати.
Подолаєш тирана, збудуємо хату.

– Ой Марійко, Маріє, люблю тя, люблю тя.
Я за тебе кощія рубаю на пруття.

– Ой Іване, Іванку, жни прокляте зіллє,
а вернешся у танку, справимо весіллє.

Губи довкола шерехатої кісточки язика.
Персик спогадів, напоєні трепетом щоки,
Корали поцілунків, жага океану, зорана китовим плавником.
Запах моря.
Чи чуєш?
Чуєш.
Чуєш.
Шумовиння лоскоче тобі стопи.
Ти стоїш босоніж на м'якому піску.
Але провалюєшся в приховану за часом траву,
У світанок скроплений росою,
В прохолоду затінку,
У комору парканних тіней,
Дихаєш осінню, віхолою, люттю,
І пробуджуєшся від пролісків неба,
Вбираючи повінь юності
Губ довкола шерехатої кісточки язика.

15.08.2022

Стара хатина край села,
Спустився вечір тихо-тихо,
Сріблястий місяць вигляда,
Крізь шибку сіє ніжне світло.

Вечеря на столі смачна,
Уся зібралася родина,
Щоб пом"янути брата й сина.
Горить-потріскує свіча.

2017 р.

Запах жінки іще на балконі,
Хоч недовго на ньому була,
Залишивши відбиток долоні,
На поверхні прозорого скла.
Запах жінки п’янить й ослабляє
Перед нею, красивою, страх,
І породжує щастя безкрає
Від стрічань наяву – не у снах.
Запах жінки цілющо-манливий
Додає мені сил і надій,
Раз чекаю роками на диво,
Догоджаючи віршами їй.
Запах жінки витає в повітрі
І розбуджує в пам’яті знов
Дуже давню й украй беззавітну
До моєї сусідки любов.
23.06.23

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...

P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.
 

Копиці хмаровиння з решета немов би
Розсіяли дощу дрібні краплини.
Лиш очі, що далекі тихо-тихо мовлять,
Хоч заблукала в них журба росинно.

Чому наповнились вони відтінком смутку?
І де поділась радості іскрина?
Розлуки пережить би невимовну скруту,
Яка у серці, мов шипи ожини.

...Між ними відстань і війни гарматний постріл,
Дощі дрібні із сивим хмаровинням.
З росинкою блакить очей - цей рідний поклик -
Від смерті оберіг в бою єдиний.

Тече Дніпро, несе води до синього моря.
Ніч вже хилиться до ранку, потьмяніли зорі.
Спить ще степ, аж до світання лежить, спочиває.
Одна Січ не спить, козацтво в похід виряджає.
Сказав батько Сагайдачний байдаки ладнати,
Захотілося до Криму в гості завітати,
Подивитись, як там Кафа живе-поживає,
Чи багато православних для торгівлі має.
Спустилися Дніпром тихо козацькі байдаки,
Ось уже на видноколі турецький Очаків.
Біля нього флот турецький стоїть на приколі.
Чого ж мають оминати той дарунок долі?
Каже хлопцям Сагайдачний: - Бачите корита?
Дуже мені захотілось ними володіти.
Приведіть мені хоч кілька, не сильно ламайте.
Вони нам іще згодяться – на увазі майте.
А козакам отаману як же не вгодити?
Налетіли на ті судна, стали турок бити.
Кого вбили, кого в море викинуть зуміли
І на каторгах турецьких підняли вітрила.
Поки турки в Очакові дотумкали, стали
Вслід стріляти, за козацтвом вже й сліди пропали.
Доки вістка про похід той до Криму дістала,
Козаки вже біля Кафи берега пристали.
З неба зорі поглядають, місяця немає,
Темна нічка козаченьків надійно ховає.
Одні зійшли та й по суші до Кафи рушають.
Інші в море тихесенько знову відпливають.
А ті каторги турецькі підняли вітрила
Та й у саму оту Кафу, у гавань заплили.
Зійшли із них козаченьки, що турецьку знають
Та й до Кафи під ворота - пустити благають.
Закликають і Пророком, і самим Аллахом,
Їх впустити, бо ж і досі трусяться від страху,
Як узнали, що у морі козаки з’явились.
А сторожа все лаялась і страшенно злилась,
Бо ж веліли їй нікого вночі не пускати,
Мають іти правовірні та ранку чекати.
Доки купчилась сторожа, розвісивши вуха,
Козаченьки вже дістались до мурів по суху.
Хутко підтягли драбини до мурів високих
І вже ходять козаченьки аж з другого боку.
На сторожу під ворота разом налетіли,
Всю побили та й ворота в місто відчинили.
А слідом ввійшли у гавань і «чайки» козацькі,
Увірвалися у місто зовсім сонне братці.
Підпалили з усіх боків, щоб місто палало,
А самі ловити турків і рубати стали.
Хоча турок було в місті на той час до біса,
Коли б вони об’єднались та разом взялися,
Подолали б козаченьків. Та хто ж його знає
Серед ночі – скільки війська на них нападає?!
Кожен думає про себе та шкуру рятує.
А паша в своїм палаці безсило лютує,
Бо не може сил зібрати аби відсіч дати.
Довелося і самому чимскоріш тікати.
Хто тікає, на тих братці зовсім не зважають,
Б’ють лиш тих, хто не здається та шаблі тримає.
Хоч таких і небагато. Поки сонце встало,
Вже все місто козаченьки у руках тримали.
Усі турки і татари, мов щурі по горах,
Мабуть, в місто повертатись захочуть не скоро.
Узялися козаченьки ту Кафу трусити,
Відбирать, що людоловським способом нажито.
Та ще братів православних з полону звільняти.
А таких у тому місті знайшлося багато.
Бо ж одвіку Кафа жила з торгівлі ясиром,
Тож добряче нагуляла з того часу жиру.
А тепер усе козацтву багатство дісталось,
Мало хто устиг сховати, що у скринях малось.
Вістка з Кафи дуже швидко Кримом полетіла,
Скоро і Бахчисараю дістатись зуміла.
Як почув то хан, схопився, дав у гори драла,
Щоби часом козаченьки його не дістали.
Уже звідти став аскерів до себе скликати
Аби козаків по Криму не пустить гуляти.
Козакам же тої Кафи доволі здалося,
Бо ж набрати добра стільки у місті вдалося,
Що аж «чайки» над водою ледве виглядають.
А тут ще колишні бранці спасіння чекають.
Не покинеш же нещасних отут пропадати.
Велить тоді Сагайдачний «чайки» розгружати.
Все, що можна, поскидали та і попалили,
Посадили невільників на «чайки» й поплили.
Кілька разів по дорозі Криму приставали,
Хану кримському і мурзам спати не давали.
Пройшли мимо Очакова, Дніпром піднялися
І уже тоді з піснями на Січ подалися.
Довго іще після того на Січі гуляли,
А невільники по світу похід прославляли.
Сагайдачному співали і хвалу і славу,
Бо ж він, справді, Україні прислужився справно.

Що чекати від ранку синього?
Розливається першим променем.
Шепочу догори- прости мене,
Боже правий, сумну і стомлену .

Як Тобою одвічно створене
Ніч і день потопає й вуглиться?
Заливається першим променем
Серед ночі розбита вулиця.

І невинний Дніпро два сажені
Піднімає в незнаній повені.
Забереш те, що гине заживо,
Боже правий, сяйнувши променем.

Чом у ранній росі так солоно?
Злом непрошеним душі вирвані.
Упокоїш, блиснувши променем,
Полоснувши хреста над вирвою.

Ти явися мені,
Як явилась уперше в серпанку
Світла сонця, яке
Пролилося на тіло дощем
У чеканні, що ні-
велювало табу забаганкам
І бажанню… Це щем…
За здобутим і втраченим щем…

Ти явися мені
Первоцвітом на полі казковім,
Тою дівою з див,
Що казками і мантрами звуть,
Чи туманами снів,
Римовтіленням крові-любові.
Не повернешся ти…
Шлях у інші світи- Світла путь.

Ти явися мені
Переплетеннями філіграні
Флердоранжів і трав…
…ці вінчальні вінки запашні,
Що згоріли в огні
Трансформації яві та наві…
Колооберт здійснив-
ся... То ні. Ти не явишся… Ні.

Серго Сокольник 2023

Земний ковчег на хвилях вічного життя
то піднесеться, то пірне в космічний шторм!
Ми на планеті цій – неміряна сім’я,
а наші голоси – багатомовний хор!

Ми так живемо від війни і до війни,
і Бога славимо, бо грішний кожен з нас.
Летять віки, приходять діти – дочки та сини,
і сивий дід онукам каже: «Пошли вам, Боже, кращий час».

ХХІ століття, нам надію пошли!
Хай нащадки оцінять, якими ми були і як жили.
ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – двадцять перший урок.

Хай наші долі вже у вимірах нових,
бо не стоїть на місці світовий прогрес.
Але ми вдячні тим, хто вмер за нас, живих,
і в нашій пам’яті воістину воскрес!

Тримає іспит наше людство молоде
задля ідеї гуманізму і добра.
Якщо і в цім столітті раптом знову мир впаде,
то цілий світ з руїн підніме дитячий сміх, дитяча гра!

ХХІ століття, нам надію пошли!
Хай нащадки помітять, як легко ми і просто жили.
ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – двадцять перший урок.

Наш космічний корабель
мчить у вир чужих світів!
Десь існує інша паралель
для бездоганних життів,
наших нових життів!

ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – двадцять перший урок.
ХХІ століття, нам надію пошли!
Хай нащадки помітять, як незбагненно просто ми жили.

ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – новий урок.

З нами – Бог!

18 вересня 1999 р., Богдани́

Ти будеш сміятися з рим:
Впівоберта, тихо, незримо,
Стримуючись,
Щоб не сполохати сойок в саду
Який,
Ніколи не стане для тебе настільки
Рідним,
Як для мене чужим
Став погляд
Твоїх нескінченних, за обрій,
Людських володінь.
Розполохала.
Не втрималась.
Відкрито і в повен зріст,
Заявила, що звісно ж
Ті сойки тобі не потрібні,
Не рівня тобі, що відверто
Поблизу ліс
В якому тих сойок до біса,
Що можна померти
Від їхнього співу
Задарма
Коли б хто хотів.
Мені до вподоби твій гонор
І переполох,
Манірні потуги розгойданих
Стегон, навмисно
Тріщання лайливого слова
Негаданого, твого
Що гарцює неначе
Розірване пишне намисто.
Насправді.
У тебе свій всесвіт
Свій поклик, відкрита душа,
Поезія роду — мільйони садів
Садоводів, сойок,
І тільки один,
Що тебе повертає назад
До саду колись
Розполоханого.
Тобою.

17.08.2022

Із О.П.Охріменка. Вільний переклад

Вродливиця Донна Лаура
спитала у Дона Гуана:
– Що дивитесь ви похмуро,
немовби похмільні зрана?

Я вашу дзвінку гітару
не чую давно ночами,
з вікна свого будуару
давно не милуюсь вами.

Я чула про вас, кабальєро...
що звик ти подобатись доннам,
і ниньки – твої романсеро
лунають під іншим балконом!..

Пробачте, це́ я невмисно...
Скажіть щось уже, сеньйоре!
Я ва́с не кохаю, звісно,
та серце чомусь – як хворе...

Закінчивши цю інвективу,
вона відвернулася знову;
тоді Дон Гуан поштиво
промовив таку промову:

– Така вже моя натура,
я перший козак на ринку...
й не треба, доньє Лауро,
в’їдатись мені в печінку!

Збираюся я до Алжиру,
вадкий мені клімат Мадрида,
а вам полишаю квартиру
у центрі, ще й поряд – корида!

Торкнувся її мантильї –
й пішов собі вздовж аркади;
і потім гасав від Севільї –
і аж, уявіть, до Гранади.

Із маврами бився щосили
Гуан за свої ідеали;
та маври його розчленили,
а члени Лаурі послали.

Ридає Донна Лаура,
хоча – з якої підстави?
Реве, як остання дура,
заради пустої справи!

(2023)

Ружі жовті і червоні
Посплітали дружно грона
І на підвіконні простяглись, -
Неповторний запах цвіту
Наганяє в хату вітер
І від неї теж несе кудись.
Ружі жовті і червоні
Розімліли на осонні
І на підвіконня прилягли, -
Знемагаючи від сонця
Притиснулись до віконця,
У чеканні тіні чи імли.
Ружі жовті і червоні,
І солодкі, і солоні,
Як жінок ціловані уста, -
Надивитися не можна
За життя на квітку кожну,
Тільки очі тішить ряснота...
22.06.23

Від морозу в бушлаті закутані гріються квіти.
Не на свято, а тільки тому, що у них є цей день,
Може, завтра війна буде в кожному слові боліти,
І назавтра лише розуміння розлуки прийде.

Відбиваються кроки, як древній годинник в кімнаті,
Що знімає хвилин парафінову стружку з доби.
Просто іноді часу немає на місці стояти,
Станеш, зразу відчуєш напругу- то сполох пробив .

Так сплітається тепла надія і залишок панік-
Як його не відсіюй від снів, а натужно гуде.
Та у пащі війни пелюстками таїться кохання-
У бушлаті стебло притулилось до теплих грудей.
2023.02.

М-елодія дощу...Прислухайся до звуків:
Е-кспрес червневий покраплинний.
Л-етить затим мереживо вологе в руки.
О-азис ритму, цокіт рине.
Д-райвова згодом дощова стіна- завіса,
І музика інакша - злива.
Я-к ллється! Ніби з океану гучно пісня,

Д-рижить земля від струн щаслива.
О- смислює людина світ: (дощ спонукає)
Щ-едроти неба, щоб на користь!
У-гаву літній дощ не має, ще не має...

В-ітає гомін рокіт грому.
Л-юбов дощу - мелодія дзвінка природна.
І омиває все в розмаї.
Т-оркає дощ потоком літо - насолода.
К-вітує червень - дощ стікає.
У-літку вийде сонце - музика стихає.

Меле все дощами неба млин прадавній,
Проростаєм снами тайні та незнані.
Вік себе шукаєм, як зірки – приблуди,
Щоб світити світу, нести віру в люди.

Йдуть до сонця знову дні й роки на сповідь.
А під старість думи: де ж то щастя повінь?
Нас дороги сіють. Всі в гріхах дрібнієм.
Ми – вогонь чи попіл? Чи живем, чи тлієм?

21.06.2023

Недопещена, недолюблена,
у долонях — осінній щем.
Сподівалася, що загублене
віднайдеться із кобзарем.

Заколише ще вітер лагідний
на зелених ланах жита,
увірвуться в дім трунком ягідним
благодатні її літа.

Як постелиться, так і виспиться,
хоч би як, на його плечі.
І яснітимуть срібні китиці
зір на місяці-рогачі.

І пахтітиме чорнобривцями
під іконами м'ятний Спас,
білі голуби ніжно крильцями
огортатимуть повсякчас.

А під ранок повіки сонячно
залоскоче ясна блакить,
затріпоче ласкавий соняшник —
у артеріях заструмить.

Налаштує лібрето літеплом
чуйні душі на камертон,
обопільно в обіймах, ніби-то...
та розчиниться дивний сон.

Так не сталося, як гадалося —
розтрощила любов війна.
Під Херсоном враз обірвалася
на бандурі дзвінка струна.

Скільки доль і надій скалічено,
і розбито на черепки,
небесами навіки вінчано,
та не стати на рушники.

19.06.2023р.

Вечоровою тишею,
Прохолодою ночі
І ранковою свіжістю
Та полудневим сонцем

Так привітно всміхається
Тепле літечко знову,
Із птахами і травами
Починає розмову.

Квітам пестить голівоньки,
Вишням щічки рум"янить,
Йде вмивати до річеньки
Своє личенько славне.

Пахне м"ятою дикою,
Татар-зіллям встеляє,
Пригощає суницями
Та малиновим чаєм.

Високо в небі синьому
Жайвором затріпоче.
Почуваюсь щасливою
І співать серце хоче.

2016 р.

Живу з відкритою душею
Завжди закоханий у світ
І славлю піснею своєю
Найкращий край багато літ.
Шаную вічно Україну
І на столі високий хліб, –
Від хати нашої стежину
До поля знав увесь мій рід.
Без нарікань, страждань, нотацій,
Повсюди в будь-які часи, –
Люблю оспівувати працю
Заради статків і краси.
Бува веселою й сумною,
Але сердечною завжди, –
Та пісня, що іде зі мною
У ваші зімкнуті ряди.
Співаю з вами в один голос,
Щоб спів почуло сто доріг, –
Щоб ми, як прадіди боролись
За незалежність від усіх.
21.06.23

Ніч приголомшлива, танули зорі,
Ніби повільно текли і текли.
Місяць в пірозі сріблясто-прозорий
Небом мандруючи, світло розлив.

Кучері з мокрим ефектом вербові
Ніжно леліяв розлогий ставок.
Ось народились слова від любові,
І поцілунків єднав ланцюжок.

Душі сплелись у солодкій знемозі,
В ласці обіймів. Всміхалася ніч.
Голос гнучкий і чуттєвості лози.
Ніч приголомшлива без протиріч.

Не уявляю, якби не зустрілись,
Мимо пройшли б в паралельних світах.
Мабуть, фортуни торкнулися стріли,
Ніч приголомшлива в наших руках.

Дружина питає:
- Сашуню! Хто і коли зачав Єгову? І чи він з'явився на світ у результаті непорочного зачаття чи порочного? Отакого як ми з тобою. Та й усі люди також.
Я коли почув це питання, то ледве не подавився вареником. Бо такі питання мені у главу не лізуть апріорі. Мене турбує город, комуналка, діти, парники, творчість, коти та собаки. куховаріння, кабанці. А непорчне зачаття - це щось із розряду дурниць. Ще й коннтрпродуктивних.
А ви, до речі, не думаєте про непорочне зачаття чи інколи думаєте? Га?
Щось мені підказує, що ви люди розумні і такі мислі вас не терзають.
Я, коли кохаюся з жінкою, думаю тільки про одне: аби їй було добре. Щоб вона отримала насолоду, щоб охала і ахала, щрб хотіла мене розцілувати. А за півгодини щоб попросила:
- Сашуню! Хочу ще!
А казку про непорочне зачаття придумали безсилі євнухи, аби виправдати свою неміч.
Вважаю, шо жінка повинна цвісти як ружа, пахнути як ружа, виглядати як ружа. І любити чоловіка безтямно. Але це неможливо, якщо чоловік не дбає про жінку, не кохає її щодня до безтями, не захищає її, не жаліє. І не поводиться з нею шляхктно, як вихований денді.
За все подружнє життя жодного разу в її сторону не матюкнувся, жодного разу не підняв руку. А чи хотілося?
Звісно, хотілося. І не раз!, Інколи аж зуби скреготіли від злості. Але ображати благовірну - це ображати бога. І принижувати себе. Ну, як після матюччя можна лягати разом у ліжко? Та ніяк.
Мої батьки жили в цивільному шлюбі, не вінчалися. Просто зійшлися. І полюбили одне одного. Обидва - діти війни. Мама 31-го року народження, батько -32-го. І народився я. І став письменником. І що - я дитина гріха? Це який ідіот таке скаже? А батьків уже немає. Померли. І я колись помру. Але ми відволіклися від теми непорочного зачаття. Питання: ви себе вважаєєте продуктом такого зачаття, чи ні?
Піп Онуфрій мені якось сказав:
- Олександре! Є тільки одна непорочна особа у світі - Ісус Христос. Решта - грішники.
-Ти впевнений?
- Так.
- А Єгова - отець Христа - порочний?
- - Е-е-е...
- А ангели та архангели порочні?
- Е-е-е...
- А пророки та святі порочні?
- Е-е-е....
- Так нащо тоді озвучувати дурниці, які написав якийсь бовдур? Який зиск від того християнській церкві? Може, краще промовчати?
- Не можна мовчати. Треба людям пояснювати різницю між святим та грішним. Інакше паства розбіжиться хто-куди.
- А Аллах зачатий в гріху чи ні?
Як на мене розізлився Онуфрій! Як кричав! Наче я волосину з його бороди висмикнув.
І якщо у церкви немає відповіді на такі прості питання, то що говорити про складні? Цитувати мудрі мислі зі Святого письма? Чи з Корану? Чи з Бхавадгіти?
А життя - це не цитати, це щоденна праця, важка і неприваблива. Жінка каже:
- Сашо! Ти не вмієш відпочивати. Постійно щось робиш. Встаєш о третій, а лягаєш опівночі. Так не можна.
- Роботи багато,- відповідаю. - І ніхто її, окрім мене, не зробить. А часу обмаль.
А жінка тихо мене обнімає, цілує і мовчки йде на кухню куховарити. Хоч і не хочеться. Бо знає: якщо не буде борщу, то після праці я сам стану до плити.
Не знаю як кому, а моя благовірна мені пахне, як весна. І я панічно боюся цю весну втратити. Бо тоді життя втратить усілякий сенс. Не буде для кого жити, не буде про кого піклуватися.
Я щодня чекаю виклику у військкомат, бо контракт з ЗСУ підписав на три роки. І рано чи пізно я опинюся на фронті. А там нічого хорошого не буде. Це я знаю точно, не приблизно. І моя любов до жінки може обірватися миттєво. І казка, в якій живу, погасне.
А жінка залишиться одна: без любові, без піклування, без майбутнього. То, невже ми - діти гріха?
20.06.2023р.

Світ любити ще той наратив...
Де ж ненависть подіти однині
До "братів"?.. Ні, пробачте... Катів,
Що Вкраїну плюндрують безвинну?
Слово "ми" протилежне "вони".
Пеклу вирій антонім ужитий.
Буде мир, та огиду війни,
Що скінчиться, розвіє не вітер.
Ні... Не вітер... Сталева мітла
Очищатиме отчі пороги
Від огидного їхнього зла
Проти нас, несучи Перемогу,
Мов омріяний дар чистоти,
Що зерно відділяє від плевел,
І в майбутні одкриє світи
Чистий шлях наша воля сталева
Крізь фронтами розрізаний час...
…світ для НАС. Не для НИХ, а для НАС.

Серго Сокольник 2023

В годиннику торішньої жаги
Зламалось щось. І стрілки зупинило.
Та вже не мала жодної ваги
Обставина, яка згорнула крила.

І зникли сенси запитань простих:
Що на заваді вічності стояло?
Можливо, то були хиткі мости,
Які колись собі проторувала

Шалена пристрасть... А вона слаба
Протистояти часу в намаганнях.
Свого вогню пекельного раба,
Як темрява згоріла на світанні.

В приречених на згубу почуттях,
Які не мали глибини і сили.
Отак безкарна прірва забуття
Ховала у проваллі попіл сивий...

22.01 - 02.02.2020 року

Постійне повернення твого корабля
У гавань неситості, з океану,
Що плине від острова десь віддаля
Відкритих земель відчайдушного плавання
У місто портове, в широтах екватору
З просторими віллами та садами
Захланне повернення спраглого тіла
В пливке межиріччя, щоб спити вустами
Усю широту прісноводних глибин.
Роз’ятрені душі гойдають у заводях
Втоплені мрії жагою, що й повінь з гір
В жодному випадку геть не наповнює,
І падають ідоли, в те помутніле
Гирло у горло і далі углиб
До вічно безлюдного острову серця
Твого відчайдушного спротиву тій,
Що дихає в спину. Бажаючи втечі,
Гарячого сонця, що тягне з колін
Щонаймізернішу спробу встояти.
Цей пломінь хапає тебе за пояс
В розпеченій магмі і в надрах землі
Клекоче пороками, складками течій,
Химерну істоту злучивши в тобі,
Адепта священної проституції
При храмах Астарти. І навіть тоді
Жага, що цілунками пожирає,
Ніяк не наситить, та й сила тертя
Звільняє енергію темної похоті,
У вільне падіння не пізнання
Розчарування твого, збайдужіння.
В публічному домі з якого бліда
Під ранок вертається Мессаліна.

Лиш блимнуло сонце і знову – пітьма.

05.06.2022

Не слід розповідати
про свої образи і сльози.
Або не варто думати
про тих, хто не згадує про тебе.

Життя коротке і доволі
швидко проходить.
Не встигаєш зрозуміти,
як минають години, дні, роки.

Ще хвилина і всьому
настане кінець.
Ще секунда і спалахне
остання зірка на небі.

Не знаючи, коли саме,
в яку із хвилин завершиться все.
Сьогодні, завтра чи
через кількадесят років.

Облиш свою безнадію
і зміни її на свободу.
Простір світлого розуму
і вільної від смутку душі.

Якщо й досі існує
шанс спіймати вдачу.
Він десь зовсім недалеко,
відраховує час до зустрічі.

19.06.2023

Знову залишаю
мій маленький острів.
Знову вирушаю
у космічний простір.
Корабель – на старті.
Двигуни – в роботі.
Капітан – на варті.
Всі пілоти – в поті!

Десять, дев’ять, вісім, сім.
Пильнувати треба всім.
Сім, шість, п’ять, чотири, три –
як лічилку повтори.
Три – вже два, а два – один.
Нуль годин і нуль хвилин.
Крізь вогонь і землетрус
нам планета каже: Пуск!
Пуск!!!

Нерви відпустили.
Йде політ нормально.
Протестує тіло.
А душа – астральна.
Вже з-під влади світу
нам пора нато́мість
вийти на орбіту
через невагомість.

10, 9, 8, 7.
Слідкувати треба всім.
7, 6, 5, 4, 3.
Низ на нас повзе згори.
3 – вже 2, а 2 – 1.
Йде годинник без годин.
Де твоє – а де моє?
Невагомість настає.

Кожен з астронавтів –
трішечки психолог,
чи то бортмеханік,
чи мікробіолог.
В кості не зіграєш,
в шахи теж не зможеш.
Всьо́го, що і маєш –
досліди проводиш!

10, 9, 8, 7.
День чи ніч, а спати – всім.
7, 6, 5, 4, 3.
Не кусають комарі.
3 по 2, а я – один.
Земле, я – твій вірний син!
Знов на вахті, знов не сплю!
Не скажу, кого люблю!

Досліди проводжу,
найскладніші в світі:
скільки жити зможуть
бджілки на орбіті.
Можуть чи не зможуть,
але річ не в тому!
Сам, на бджілку схожий,
вже лечу додому!

10, 9, 8, 7.
Дома бочку меду з’їм!
Ще й 6, 5, 4, 3.
Ти мені борщу звари!
Нам за два йде рік один,
рік один без половин!
А Сергій – це я!
Здрастуй, матінко! Земля!
Земля-а-а!!!

7 серпня 2000 р., Богдани́

Жовтіє, в’яне, гине,
Без крапельки води, –
Усе, що я донині
І сіяв, і садив.
Так сонце знахабніле
Наситилося вкрай,
Що річка обміліла
І пересох ручай.
Нічної прохолоди
Нема давно також, –
Лиш спека верховодить
І геть відсутній дощ.
20.06.23

Є люди-пустелі –
коли наступають,
розумне все
з іхнього шляху
зникає.

А є люди-скелі.
Даремно стучати –
не знайдеш у скелі
ні вікна, ні двері.

Є люди-безодні,
як глиб Маріанська.
Сюрпризи чи смерть
в глибині океанській?

Є люди-фальшивки,
як перли з пластмаси.
Все більша їх частка
від лЮдської маси.

Є люди-зайчиська,
такі ж боязливі.
Будь-що їх злякає –
тікають щосили.

А є люди-вовки,
підступні і хижі.
Постійно полюють
на нових і свіжих.

Так хочеться інколи,
хоч на хвилину,
зустріти звичайну
людину-людину.

19.06.2023

І все таки напишу
слова
що на серці маю
я вірю в свою любов
я вірю
я їй ввіряю
життя своє
та навік
свій подих
та до останку
своєї душі тепло
від заходу
й до світанку
своєї душі любов
і мрії своєї крила
щоб ніжність єднала знов
щоб пестила
і любила
і хай весь руйнується світ
з єдиного
на уламки
то байдуже аби ти
і коханні був
і коханим...

2013 рік

Не чешися, носе,
навіть як попросять
пригубить чарчину:
бить ординську нечисть
тверезим належить
щодня й щогодини,
щоб неохмеліла
в землі нашій тліла.

На грішній цій землі … ти – гість.
Прийшов – пішов…Ослабла міць.
Як зáвжди все, тебе нема.
В страшну годину, мов німа.

Шалено квітне абрикос.
Невже нечуваний мороз,
Якому притаманний гнів,
Позбавить дерево плодів?

Дармá, цього не бачиш ти…
Шляхами в інші йдеш світú,
Захмарні, не сприймає зір.
Людина – безпорадна й звір.

Не осягнути далечінь!
Перетворила образ в тінь.
Тобі опорою хто був?
Нещасний, навіть не збагнув,

Шкодá, допомогти не зміг.
На себе одягнувши гріх,
Отримує земля тіла,
Без нарікань всіляких, зла.

Лиш душі прагнуть до палат
Небесних, в пошуку порад.
Але життєву кожну мить
Чи зможе Всесвіт захистить,

Не відкриваючи секрет:
Падіння далі буде? Злет?
Ніхто не знає до кінця.
Не бачив Божого гінця…

А ти – лиш гість… Прийшов – пішов…
У тих, хто поряд … туга знов…

10.05 – 03.06.2023

Ти вся моя.
Ти вся моя тепер була.
Чемно відмовлюся від тебе.
Спи.

О, вона спала.
І ніби квітка під місяцем цвіла.
І я потраплю в сон її,
потраплю в сон її
блаженний.

Я в сад нічний виходжу, літній сад.
О, матіоли, ви запаші́ли так,
як удоволені вуста коханої, моєї.

О, ви співаєте на свій снотворний лад!
І поринаю в вас, і сплю,
і бачу сон коханої моєї…

Матіоловий сон.
Матіоловий сон.
Солов’їна пітьма.
Скрізь п’янкий аромат.
Матіоловий сон.
Голубий зорепад.
Перша втіха моя –
матіоловий сон.

Цілуються птахи і ніч блідніє.
Весь голос мій – сумна віолончель.
Спокійний стан коханої, моєї.
О, матіоли, загляніть під довгі вії
її святого сну – скажіть, скажіть,
чи зараз я ріднішим є для неї?

Матіоловий сон.
Матіоловий сон.
Солов’їна пітьма.
Скрізь п’янкий аромат.
Матіоловий сон.
Голубий зорепад.
Перша втіха моя –
матіоловий сон.

Ти стрепенулася всім тілом уві сні
від подиху безсонних матіол.
О, спи…
О, спи…
О, спи…
Чаруй мене собою.

Матіоловий сон.
Матіоловий сон.
Солов’їна пітьма.
Скрізь п’янкий аромат.
Матіоловий сон.
Голубий зорепад.
Перша втіха моя –
матіоловий сон.
Матіоловий сон.
Солов’їна пітьма.
Скрізь п’янкий аромат.
Матіоловий сон.
Голубий зорепад…

Ти вся моя.
Ти вся моя тепер.
Чемно признаюся до тебе.
Про – бу – джу-у-у…

27 квітня 1997 р., Київ,
ніч, Свята Пасха.

Розгубленість, спустошеність, безсилля…
Куди ні глянь – самісінька вода.
І ніби лагідно плескочуть її хвилі
та серце стислося і в відчаї рида.

Тягучі дні, гнітюче-однакові.
Долоні всі в крові і в мозолях.
Він чує поклик голосу любові
й не може віднайти до нього шлях.

Все ж пробує на кожному світанні
зібрати, що лишилось з віри й сил…
Можливо, це безплідні намагання.
Можливо, краще б він їх потопив?

Та їх втопивши, нащо жити далі?
В яке б болото затягло таке життя.
Хай сотня спроб і хай усі невдалі
допоки стукотить серцебиття

ігнорувати садна і утому
й пекучий біль, що душу попелить,
шукати шлях – до голосу, до дому,
вдаючи, що нічого не болить.

05.06.23

Чорна ніч розкрила тиші нутро:
Ненаписаний знову лист,
А паперу білий батист
Зберігав думок мовчазне тавро.

На важницях хитких свідки долі.
Серцю радість чи вже поміст?
А той сум - печалі соліст
Тиснув клапан під знаком бемоля.

Не від Кафки вік і мурахи крах -
День піднявся на повний зріст.
Молитовного тону міст
Прокладав, тамуючи в серці страх.

Цей рік , мабУть, за десять, не за п'ять.
Замість зими мені тривога снігу
Накидала на коси, і ятрять
Щоночі думи, ніби стогін віхол,
Які не ляжуть ранком в перемет
Дороги пОперек до сходу вогневого.
І серце стомлене по- новому пройме
Щоденно гостре відчуття тривоги.
А в дзеркалі - то хто, скажи мені?
Куди подівся погляд, з небом схожий?
Зібрались хмари у височині,
І тінню опустилися під очі.
2023.02.

Килимами по землі
Стелиться барвінок,
Ніхто його не садив,
А він зеленіє.

Лише вийду на поріг
Я рідної хати,
Тішить душу оберіг -
Барвінок хрещатий.

І блакитний погляд той
Оченяток-квітів
Пильно стежить за тобою,
Нікуди й подітись.

Із калиною у парі
На весілля кожне
Прикрашають короваї
Чудовим віночком:

Червоними ягідками,
Листячком зеленим,
Щоби доля усміхалась
Завжди нареченим.

2016 р.

Сонцем розігрітий повіває вітер,
Прагнучи від спеки зникнуть серед дня, -
На квітучім лузі зупинило літо
На перепочинок жвавого коня.
Теплодайний коник фиркає й тупцює,
Бо вже так набігавсь, що проймає піт, -
Виграє на світлі золотиста збруя
І вражає блиском різнобарвний світ.
Зеленіє пишно лугова місцина
І в блакитний колір вбрана височінь, -
Жаль, що нетривалий має відпочинок
У краю моєму теплодайний кінь.
19.06.23

Як хороше в подільськім лісі -
Між крон містичний чути шум.
І небо цілиться із висі...
Свій шлях колись тут завершу.

Коли мій час прийде урочий
І буйна музика вітрів
Мене заколисати схоче
Акордів схлипами вгорі.

А поки що мені ще рано
У далечінь, за небокрай...
Бо десь за обрієм кохана
У свій розквітлий кличе рай.

І птаства щебіт наслухаю,
Повітря повними грудьми
Вбираю в літньому розмаї,
П'єм щастя музику мов ми.

18 червня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Можливо так дивилися на місяць
В один із тих часів, що барельєфом
Лежить в монастирях, в музеях, книгах
І думали, що бляклий медальйон
Ще трохи повисить і на долоні
Впаде і зорі сколихнуться в ніч —
І все мине. Що присмак сліз солоних
Мов присмак міту, що старий Содом
Руїни Риму чи старі Помпеї
В його морях із срібним ланцюжком
Повисне мов медаль на смуглій шиї.
Немов тоді, отой голодний погляд
Спинивши ніч продовжив свій мотив
В очах мрійливих серцем позачасся
Без віддиху додавши власний міт —
Лишень тепер відчув себе достатнім.
І лиш на мить здавалося зловив
Той медальйон за срібний ланцюжок,
І сам застив, як соляні скульптури,
Давним-давно та лавою ночей
Комусь пустим, колись відкриюсь словом
Як гіпсові фігури із Помпей.

20.06.2022

«У голові моїй тумани-мани,
Та тебе чекати я не стану…»
Макс Барських «Тумани»


У кишенях моїх діри-Іри
задовбали на роботі боси-оси
я не сплю, бо серед ночі-очі
один чорний, другий сірий-ірий
насувається на мене хмара-Мара
за кредит для автокара-кара


18.06.2023

Якби стерти пам'ять
і звільнити місце для майбуття.
Якби залишити минуле там,
куди веде стежка забуття.

Минуле збиває зі свого шляху,
нагадуючи допущені помилки.
І навіть якщо сталося подібне,
чи зробиш ти це знову?

Чи дозволиш знов собі
вдатися до змін у розрахунку?
Пропустиш одну цифру чи слово
і залишиш позаду свій дім.

Так легко позбутись себе,
лише стримуючи спогади.
Їх можна знаходити й знищувати,
або тримати й зберігати.

Не всі із них такі чужі
для голосу із підсвідомості.
Не всі такі страшні
для тих, хто їх чує.

Коли минуле докоряє
пережитими спогадами.
Здається, вихід знищений
задовго до кінця.

Ось-ось все зникне
з поля зору.
І лишитися лиш
тихий шепіт небуття.

16.06.2023

Сидить в своїм шатрі великий хан.
Весь світ, здається перед ним схилився,
Орда пройшлася, наче ураган
І зник зі світу той, хто не скорився.
Лиш темники і мурзи перед ним,
Що іменем його цей світ тримають.
Хоч він не надто й довіряє їм,
Бо, бач, як косі погляди кидають.
Та голови схиляють і, йому
Приниження те дуже до вподоби.
Передавив би всіх по одному
Та ж треба слуг йому покірних, щоби
Народи у покірності тримать.
- Я вас зібрав сюди, аби сказати –
Нам світ вдалося весь завоювать –
Від моря сходу по самі Карпати.
Нема племен в цих землях чи родів,
Які б рабами нашими не стали.
Сам Чингізхан би тому порадів…
Всі головами разом закивали,
Підтверджуючи правильність тих слів.
Один лиш хан кипчацький не киває.
Хан розлютивсь: - Ти сумніватись смів?
- Ні, славний хане. Просто, добре знаю,
Що є в степах не скорений ще рід.
Ми його «чирі кисі» називаєм,
Чи «люди сили». Тобі знати слід,
Що їх сильніших у степах немає.
Ще наші предки пробували їх
Скорити та лиш шаблі затупили.
- Що ж, коли ти той рід скорить не зміг,
Не дивно. Адже ми вас покорили.
А, значить, ми сильніші і для нас
Той рід скорити зовсім легко буде.
Мурза Аділь, даю тобі наказ:
Візьми дві сотні кращих свого люду
І тих «чиркисів» приведи мені
На мотузках. Мурза вмить підхопився.
- Я повернуся, хане, за три дні! –
І у поклоні низькому схилився…
Пройшло три дні. За ними п’ять і сім.
Та про мурзу ні слуху, а ні духу.
Від того хан зробився дуже злим
Дає наказу тисячнику: - Слухай.
Бери батирів тисячі зо дві,
Знайди мурзу і тих «чиркисів» клятих,
Що наш ординський зневажають світ.
Велю їх привселюдно розіп’яти!
Пішли ординці й канули, немов.
Ні полонених, а ні, навіть, вістки.
Хан темника до себе кличе знов,
Велить тумену він на коней сісти
І мчати в степ та зниклих там знайти,
А заодно й «чиркисів» відшукати
Та на розправу хану привести.
Та й став уже з надією чекати.
Дарма чекав. Тумен в степах пропав,
Неначе голка в сіні загубився.
Тоді вже хан орду усю зібрав,
Шукати тих «чиркисів» заходився.
Ідуть і йдуть по стоптаній траві.
Знайшли мурзу й дві сотні з ним батирів.
Усі лежать на полі неживі,
Вже знівечені спекою та звіром.
Ще день пройшли – дві тисячі лежать
Теж покотом по всім степу побиті.
Напевно, у «чиркисів» сильна рать,
Коли батирів подолали в битві.
Ще день минув – тумен знайшли в степах.
В живих нікого й темник поміж ними.
В ординських душах поселився страх
Перед страшними воями отими.
Та хан велить, аби ішли… І йдуть…
Повзе орда. Аж раптом на дорозі,
(Немов би, їй загородивши путь)
Став чоловік. Спинились голомозі.
Такий сміливий – сам проти орди?!
Чи, може, пастку вже наготували
І слід чекати скорої біди?
Завмерли, чоловіка розглядали.
А він сидить спокійно на коні.
При боці шабля, чуб звисає довгий.
Питає раптом : - Що ви за одні?
Чого припхались ви до краю мого?
Хан, те почувши, аж позеленів:
- Ти хто такий? Напевно, з «чирікисів»?!
Як моє військо зупинити смів?
Та чоловік спокійно подивився:
- Хто я – «козак», бо ж вільний чоловік.
І тут мій степ. Тому ще раз питаю:
Чого припхались? Жартувать не звик.
Таких гостей я шаблею стрічаю.
- А ми не гості! – набундючивсь хан, -
Ми всіх степів господарі навколо.
І ти спинити здумав нас?! Ха-ха!
Так знай: хто не скориться нашій волі,
Того чекає смерть! Візьміть його! –
Велів батирам. Ті лиш крок ступили,
Козак як свисне. І уже кругом,
(Неначе він шайтан – нечиста сила)
Мов з-під землі з’явились козаки,
На ханське військо зусібіч напали.
І був кінець орди в степу гіркий,
Всіх козаки покосами поклали.
А, хто зумів, як вітер утікав,
А хан великий мчав поперед всього,
Бо ж скакуна найкращого він мав,
Тож і летів, не обирав дороги.
Коли криваві скінчились жнива,
Зійшлися козаки оглянуть рани.
- То як, ти кажеш, він нас називав? –
Спитавсь один. – «Черкаси», отамане.-
То «люди сили» мовою орди.
- «Черкаси»? Що ж,звучить теж непогано.
Ми козаки, але нема біди,
Як ще й «черкаси» прозиватись станем.
Біда для тих, хто схоче покорить
Цей край і нас. Пощади тим не буде.
Орду усяку зможем зупинить,
Бо ж ми, як вони кажуть, «сильні люди».
А силу нашу нам земля дає,
Поки на ній ми – нас не подолати.
За кожним вбитим двоє устає,
Щоб свою рідну неньку захищати…
Відтоді й стали звати коза̓ків
«Черкасами». А місто збудували
Понад Дніпром, то вже від них-таки
Черкасами теж називати стали.

Сонечко засяяло у небі,
Вітер тихо-тихо шепотів,
поміж гілок на старій березі
Соловейко бесіду завів:

Роки наші плинуть за водою,
мудрість сивиною поросла,
шлях тернистий, Доленько, з тобою
вивів нас на краєчок села.

За селом далекий світ, широкий
загубились ми з тобою там...
Час минув, його не повернути,
курява покрила душу нам.

Сонечко ясне на небосхилі,
Вітер долиною шепотів...
Соловейко на старій березі
свою щиру бесіду завів

Із Д.Мінаєва

В одній землі, в часи колишні,
з’явився між людьми ураз
моральний звих, чи навіть сказ, –
такий, що всі, святі і грішні,

здійняли лемент до небес, –
немов завзяті однодумці
(хоч кожний – різне мав на думці):
– Ех, от якби в нас був прогрес!..

Прогрес, насправді, був не трібний
тоді нікому в тій юрмі,
жили там добре і в пітьмі,
а світ... на що він, друзі, здібний?!

Та кожний – скиглив, наче пес,
усім навкруг в обидва вуха,
або, як сич надутий, ухав:
– Ух, от якби в нас був прогрес!..

А чорт один – прибіг відразу
у ту країну чарівну:
злість охопила сатану,
коли він вчув дурну цю фразу;

і щоб тамтешніх неотес
приструнчити та полякати,
надумав він прогрес їм дати:
– Стривайте, буде вам прогрес!..

Прогрес немов звалився з неба –
і тут почав виття та плач
усяк «передовий» горлач,
кому було прогрес той треба:

його спостиг нараз бельмес,
що весь бариш – приносять ду́рні,
а тут – пройшли часи безжурні,
і в цьому винний – так, прогрес.

Вся журналістика захляла,
у неї ґрунт пішов з-під ніг,
бо псевдосенсаційних книг
вже публіка не купувала.

Читач колишніх днів почез,
і журналісти-крокодили
одне на одного насіли,
пославши геть увесь прогрес!

Секрети взнавши гігієни
в обхід лукавих лікарів,
ніхто вже більше не хворів;
і лікар, зліший від гієни,

звихнувшися з таких чудес,
похмуро пив шартрез із Шартра
і бурмотів: коли вже в тартар
оцей провалиться прогрес?..

«О, доле наша, як гірка ти!
Ніхто не судиться дарма,
вже навіть і убивств нема! –
стогнали всюди адвокати. –

Хоча б один якийсь процес!
Про що завгодно, про дрібниці!
Життя – безглузде, дні – безлиці,
коли панує скрізь прогрес!..»

Всі сфери, прошарки та кола
змінилися; нема поем,
городових, плетух-нікчем
та ябед, що кругом – крамола;

юрба завсідників трапе́з
узялась раптом за роботу...
Коротше – лиш бучну нудоту
в країну ту приніс прогрес.

Отак нечистий більше року
тримав населення в нуді;
та згодом знудивсь, і тоді –
розвіяв вщент прогрес, нівроку.

Й коли скінчив нарешті край
цю прогресивну грати п’єсу,
збагнули всі: лиш без прогресу
можливий в їхнім царстві рай!

(Лютий 2023)

аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа

Тремтить, дрижить знекровлена весна,
Обпалена пекучою війною.
Під снігом, льодом мрія застига,
Яка недавно ще була живою.

Ішла, щоб захистити від зими,
У згарища, руїни, справжнє пекло.
Свистіли кулі, танки десь ревли
І вибухи гриміли недалеко.

Жахіття всі побачила вона —
Як діти помирали з матерями...
І безліч лих, що клята ця зима
Принесла із останніми снігами.

Від болю й гіркоти усіх страхіть
Її душа завмерла у печалі,
А сніг прикрив, немовби мимохіть,
Красу весни, що так і не настала.



24.02.2023