Червнева ніч, як сон короткий,
Швиденько сходить нанівець, -
Акацій пахощі солодкі
Несе в кімнату вітерець.
Листочків шепіт таємничий,
Мов тиха розповідь про гріх,
Хоч солов'ї уже не кличуть
Любитись радих соловї'х.
Лише собака валувати
Розпочала десь на кутку, -
Когось учула біля хати,
Чи вгледіла у вишняку?
А, може, шле якісь привіти
Вона удосвіта мені,
Отак вітаючи із літом,
Що наяву прийшло - не в сні.
Нехай жадане не обмане
Моїх найкращих сподівань, -
Нехай минеться кожен ранок
Без наших жалоб і ридань!
04.06.23

Сьогодні знов дощить, немовби плаче небо.
У нас не рандеву, а зустріч просто так.
Далекі чи близькі? — Не знаю і не треба...
Самотні дві душі. Самотні ми, однак.

З думками про своє дощ лиє все сильніше,
Змиває біль, журбу, провину, смуток, страх.
Намокли — то пусте, від цього нам не гірше,
Бо жевріє любов у теплих ще серцях.

І знаю — в цей момент зітхаєш не про мене,
Як знаєш ти, що я із іншою в думках.
Та зараз тільки ми, над нами сіра стеля.
Навколо ні душі. Навколо все ніяк...

Спонтанно якось так ми стали, наче рідні
В компанії дощу й безлюдних, мокрих площ.
Я дякую тобі! Пробач за божевілля!
Усе це — почуття... і клятий літній дощ.



03.06.2023

Поцілунків солодких мед,
Сяють ніжністю диво-очі,
І жаги невимовний злет,
Море любощів аж клекоче.

Та невже наяву ці сни?
Нас вигойдують шалу хвилі,
Шторми пристрастей, це — вони
Нам любові несуть всесилля.

ПРИСПІВ:

О п’янка насолода кохання,
Безберега, як миті оті.
Хай же буде любов ця остання -
Я від щастя померти хотів.


Я забув біль колишніх образ,
І невдачі усі — в минулім.
Коли серце моє не раз
Прошивали відмови кулі.

Інша воля тепер небес
- В почуття взаємного силі.
Нас накрила злива чудес -
Любов на межі божевілля.

ПРИСПІВ:

О п’янка насолода кохання,
Безберега, як миті оті.
Хай же буде любов ця остання -
У безсмертя у ній ми летим.

2 червня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Піймали орків в лісі,
Дали всим нагаїв.
Не будуть вже лякати
Співучих солов'їв.

Палає руський в танку,
Отримав джавелін.
Та не побачить мамку,
Бо вже у пеклі він.

У полі, в Чорнобаївці
Згорів гелікопте'р.
Ой долітались суки ці,
Нема їх відтепер.

Із острова, де змії скрізь
Давно колись плодилися.
Послали корабе'ль кудись,
І він дійшов. Здійснилося!

Вночі військові пташечки
Теж політали там.
Земля горить не трішечки,
Дісталось ворогам!

Погнали вже з Херсону
Рашисткую навалу.
Й не буде бракувати
Всім нашого запалу.

Вже долетітили дрони
До самого Джанкою.
Горять у них вагони
Не з білою мукою.

І вірю я не в самоті,
Що мокшам всім капець.
Бо є у моєму' житті
Народ наш - молодець!

Куди б ота московщина
До нас не влізла рилом.
Отримає і по зубам вона
Та вилетить із пилом.

Ще не одну сторінку
Тут хочу написать,
Маленькими куплетами
Вам настрій підіймать...

10.05.2022 - 21.03.2023 р.р.

Повний місяць колобродив,
світлом заливав городи,
у городах – бузина,
бо господарів нема.
Повмирали хазяї –
хто загинув на війні,
кого рідна ковила
притягла до себе.
Залишилися самі
і городи, і сади,
похилилися тини,
пустками оселі...
Отакі у дні війни
думи невеселі.

03.06.2023

Моя прекрасна Україна!
Одвічна Київська моя
Святая Русь! Одна, єдина,
Ти - болем сповнена земля!

Орда сусіда - супостата,
Що тільки зветься "руський мир"
Тебе намірилась топтати,
І повела себе, як звір.

Підступно, хижо, на світанку,
Іх віроломний пірует:
Ввірвались в світ твій "руські" танки,
І полетів в нас рій ракет.

На Київ, Харків і Одесу,
Херсон, із посвистом баліст
Шле смерть турботливий агресор
В жилі квартали мирних міст.

Плюндрує люто наше завтра,
Вбива дорослих і дітей.
Фальшивка - вся їх ница правда
В порожній маячні ідей.

Що, марно хоче нав'язати
І стиль думок і устрій свій
Ти вже давно, колишнім стати,
Зумів - не брат, а лиходій.

Та нас тобі не подолати.
Бо ми боронимо своє!
Хто із мечем прийшов вбивати
Заклятим ворогом стає!

Ми в тебе вірим, Україно!
Що вистоїш у пеклі цім!
Бо ти - незламна і єдина!
Єднаймося! І боронім!

26 лютого 2022 року.

Біжить через вулицю міста
Діва
Передбачивши погану погоду,
Із парасолькою,
І наче сонетною формою
Ямбом хлюпає крок.
І світ обертається в зливу,
Заливаючи ринви, фасади площ
Викрадаючи шпалери з кімнат модерну —
Орнаментом ліній розсікає дощ.
І вулиця наче ріка біжить,
І муза рікою немов форель,
Падає з неба зразком світлосірих
Осколків свічада розбитий день.
Поет навздогін. Він кричить: «Повернись!
Ти не з тих хто страшиться якоїсь бурі!
А вона біжить по калюжам в готель
До кімнати, лякаючись безпритульних.
Полохлива серцем. Вбігає у дім
Розкриває вікна, регоче, просить
Піднятись за нею до теплих стін
До серця в сорочці її нарозхрист.
Тоді стихає. Легкий сонет
Гойдає фіранку, як річка хвилі.
Тікає щаслива з тенет форель
А з нею і я, щасливий.

14.02.2022

Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тінню,
Аби і в помислах, і в пошуках, бува, не заблудивсь,
Завжди їх вивіряв польотом і корінням.

Пахне м"ята, татар-зілля,
Іде Клечана Неділя.
Ой, Неділенько Зелена,
Чистого усім дай неба.

Бог Отець і ще Бог Син,
А також Бог Дух святий,
Пресвятая Божа Трійця,
Дайте миру українцям.

Дітки щроб спокійно спали
І вві сні щоб не здригались,
Не тужили за синами
Рано посивілі мами.

А вони, сини та доньки
Поверталися додому
Та війни не було більше,
Ти зроби це, свята Трійце.

2023 р.

З наближенням ранку сіріє надворі
І темної ночі зникає печать, –
В досвітньому небі згасаючі зорі
Дрижать хворобливо і мляво блищать.
З’являються барв невиразні відтінки
І запахи свіжості йдуть звідусіль, –
На сідалі півень горланить так дзвінко,
Що сяють вогнями вже вікна навкіл.
Вже видимі лінії обріїв дальніх
І чутно дзижчання близьке мошкари,
Хоч, спрагло спиваючи роси криштальні,
Толочать городину рвійні вітри.
Світає помітно, упевнено, швидко,
Отак, як зникають у спогадах сни, –
Світанню пасує прозора накидка,
Розцвічена щедро промінням рясним.
03.06.23

Крадеться холод поміж віти,
Зникає сонячне тепло.
Й життю твоєму так згоріти
Судилось. Ніби й не було

Веселих молодості років
І зрілих розбуйнілих літ.
А старість робить перші кроки
І знижує все твій політ.

Ще намагаєшся петляти,
Ще намагаєшся цвісти.
Немов період немовляти
Ще не минув. Ледь ходиш ти

Та починаєш розуміти -
Як відійшли твої батьки,
Ти — сирота. І терня, й квіти
Іще чекають, і зірки

Твої, о ні, не спалахнули,
Лиш дії справжні почались...
Гори підніжжя — це минуле,
А ще тебе чекає вись,

І неподолані вершини,
І океани і моря...
І сходить в небі, як перлина,
Любові справжньої Зоря.

Я вірю, що життя, це — диво —
Й період старості відтяв!
І молодий, хоча і сивий,
Іду в зіркове майбуття!

30 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Існує сила розуму й душі
у спокої своїх думок.
Існує рівновага почуттів
у забутті помилок.

Ти пам'ятаєш той день,
що нагадав про це.
Все залежить лише від тебе,
ти точно знаєш це.

Ти знаєш, що чекає
від тебе життя.
І чого насправді хоче
твоя мрійлива душа.

Їй невідомі способи брехні,
вона не вміє формувати її.
Вона говорить щиро,
як дитина про свої мрії.

Її наміри вселити в тебе віру
такі ж великі, як простір буття.
Для неї важливе лиш вміння
безболісного забуття.

01.06.2023

Доки зорі яскраві, скажи,
де ховаєш ключі
від шкатулки з моєю душею?
Сон приблудиться євангелістом,
повен потир забуття принесе.
Що йому обіцятиму того замісто?
Вже втомилися бідно світити окремо.
Чи погаси,
чи повісь цю прикрасу між іншими, як на намистину,
чи загуби її в темному падолисті!
Відпусти!

Він при мені відчиняє шкатулку,
буря здіймається геть шалено,
наче перлівниці ломлять стулку.
Каже: світи, мов Селена!*
Кличе мене: Вселенна!

Ох, вже знаю, що потрапляє в черепашки затомість перлів –
сльози тих, що прийняли душу з рук у руки, таку блискучу!
Він назвав мене провідницею всіх зірок, між прикрас – короною.
Причащаюся сновидіннями, розплачуся за них душею.

01.10.2021

*Селена – богиня Місяця

В руїнах безнадійних сподівань
Примарами блукають їхні тіні.
Наївних мрій знедолені видіння
Тонким лягають абрисом в слова.

На тілі мап неходжені шляхи;
На тлі років нездійснені бажання.
Крізь молодості спалахи останні
Пожухлість днів відгомоном глухим.

Здавалося, немає вороття
У те горіння неповторних буднів,
Де все чудове бачилось майбутнім,
Де вирувало ще твоє життя...

Вже не вирує. У полоні літ
Схиляється до заходу покірно.
Лише альбоми, оптимізму вірні,
Тебе зовуть ізнову у політ.

Та сила незасмучених світлин,
І вперта міць іще живої віри,
Затьмарять забуття свавілля сіре,
Сповільнять небуття запеклий плин.

Із Д.Мінаєва

          Ні, докторе, ти не приходь,
          Наука тут не допоможе.
          (Із старого романсу¹)

Жерці латинських прописів – таки
нам радять за дієтою дієту,
таврують згубними то борщ, то огірки,
й виносять вирок то лафіту, то кларету.
          Педанти-доктори! Звичайно, вам – хвала,
          та нам поради ваші – ніби зайцям бубни;
          й коли про шкоду мова вже зайшла,
          то навіть просто жити – дуже згубно.

Повітрям дихати, що вдихуємо ми,
бруднитися у життьовій безодні,
читати те, що курячі уми
зовуть літературою сьогодні...
          Загляньте у моральний той провал,
          куди веде нас преса галасливо, –
          й повірите в одне з лихих начал:
          на світі жити – для душі шкідливо.

А як живеш – не скритися тоді
від епідемій дурощів, холери,
корупції, блазенства у суді,
від богобоязкої атмосфери,
          коли насильства сповнена «любов»
          силкується примусити до згоди,
          цькує людей, псує невинним кров
          і завдає постійно безліч шкоди.

Для розвитку у нас нема причин,
й навіщо б нам? У нас це – не в чесноті,
за це, вважає справжній слов’янин,
сидіти маєш в чорта на болоті.
          Тому – вгамуйся, докторе, й мовчи!
          Закинь кудись своє латинське чтиво!
          Шкідливі – не лише вино й харчі,
          на світі жити – згубно та шкідливо.

(лютий 2023)

День поволі згорає. Світло коситься на дахи
Жовтохолодним поглядом. З горизонту
Хмари, здаються повікою над заходом сонця
Птахи,
пролітають над оком плануючи вниз
Знаходячи контур
Карнизу
Домів.
І тоді
Повечір'я приходить у місто, у простір площі.
Звуки стають помітнішими. Ліхтарі
Неначе навмисно підкреслюють їх
І в кроках
Знаходиш відлуння невмисного у тобі
Бажання сховатись, відсторонитися чи забутись.
Описати неонові відблиски хмар.
Охопити життя всевеличне, схопивши за комір
Простір,
І кинувши ген в прямокутник квартири,
Щоб там
Всепроникнути в ніч
І прокинутись
Із сонцем.

11.02.2022

Вночі над нами пролітають кажани
та ще ракети «made in russia»
і падають уламками війни
на все, що споконвіку наше.
Земля тремтить, здригається бетон –
сам сатана іде на полювання.
Дай Бог, недовго нечисті притон
радіти буде. Прийде ніч остання.


01.06.2023

Розорені пожежами двори,
Розорані ракетами городи, –
Зціляють охолодженням вітри
Впереміж із дощами при нагоді.
Від хворості поблякнула земля
І стишено чорніє, а не квітне
З тих пір, як повтікали звідсіля
Господарі від вбивець несусвітніх.
Непереборний смуток, розпач, жаль –
Все заразом в душі моїй знялося,
Щоб почуття зміцніли, наче сталь,
І щоб для помсти стало сили вдосталь.
02.06.23

Ну здрастуй, літо, здрастуй, літо! -
Загнала спека в холодок.
І я теж літній чи елітний -
Впадаю в паморозь думок.

Уся планета вже тепліє,
І тануть скрізь льодовики.
Лише на теренах росії
Усе, здається, навпаки.

Ракетний холод чуть металу,
Що тіло українське рве,
Зимі віддавши на поталу,
Шматуючи усе живе.

Шлють ЗСУ снаряди-квіти
Олександрійському стовпу*.
Уже не знає, що робити,
Осатанілий дядя Пу.

Жме кнопку ядерну щосили,
На персах кнопки тисну я -
Зло знищують Амура стріли,
Любов, як літо це, буя!!!

*Олександрійський стовп — символ Кацапстану в Петербурзі, звідки виліз дядя Хуйло.

1 червня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Міняю стильний хмарочос
На вікна з виглядом на море.
Розхристаних думок хаОс,
На мирну царину простору.

Коштовне срібло на бджолу,
Що у меду купає літо,
Кредитів чорну кабалу —
На мужню стійкість горицвіту.

Солодких лестощів дурман
На істини черству скоринку,
На пряно-золотий шафран,
І незабутню щастя хвильку.

Готова проміняти я —
Фізичні блага на духовні;
І те самотнє — "нічия",
І вечори глухі, безмовні

На щирі сльози молитов,
У небесах лелечу зграю.
Лише поезію й любов
Я ні на що не проміняю!

Ласкаву усмішку рідні,
Господні дзвони небокраю,
І Україну, що в борні
Свободу кров'ю здобуває!

31.05.3023р.

Десь тиха українська ніч,
У нас нема такої.
Снаряд влетів у хату, в піч,
Хоч живимо ми в полі.

Летів-свистів він, та й гуло
І по ланах, по житу.
Аби всередині були,
Вважай усих вже б вбито.

Та богу дякувати, ми
Були всі у стодолі.
Я разом з жінкою, й дітьми,
Батьки допомагали кволі.

Снопи приве'зли з поля й вмить,
Зібрались їх під стріху
До купи там усі вмостить.
Хоч ніч вже, - нам на втіху.

Та не судилось те зробить.
Бо хата он палає.
Було усе, й пропало геть.
Все полум'я з'їдає.

Короста би його взяла,
Що орками керує.
Як носить ще його земля?
В душі усе верує…

О боже, милостивий наш
Допоможи, дай Україні силу.
Бо у такий нелегкий час
Ще рано нам лягать в могилу.

Ще треба змі'єві війни
Всі голови повідривати.
Зберемось з силами і він
Не зможе п'ятами понакивати.

І вийде сонце із пітьми,
Калина зацвіте біля ново'ї хати!
І Україно, будеш ти
Повітря перемоги вже вдихати!

20.06.2022 р.

І викинеш камінь в річку, – жадаю злету!
А в руки навспак смерічки, хоч ще неспілі.
І дивишся на потічок, а видиш Лету.
Забуття видиш.
Не надкушені...
Обважнілі
галузки з плодами, а я – порожня, порожня!
Соком груша розколота пирсне, аж серцю липко.

Наче й сама на страту тече, молиться річка: примнож ня!
То й кинеш у неї камінь. Першою кинеш,
най втішиться хлипко.

27.09.2021

Вітряний день. Вистрільний. Так, прекрасний!
Здуй мене, вітре, геть!
Де мені, вітре, смерть?
Власне,
необережна, незацікавлена і те пе, –
кого гребе?
Калюжний день.
Лужний, еге ж, не масляний.
Кинь мене між калюж,
будуть замісто руж.
Що нам до стужі, дню? На вітамінах же ж!
Виграшний день.
Амбівертний, так мовити би.
Небо – гуаш, замастилася.
Люди – гриби,
душаться в хвойних оліях, ефірних, як під кущем.
Вічно не в ногу з часом,
лишуся із дощем.

24.09.2021

В тісному бомбосховищі , в задусі,
В півтемряві народ сидить, стоїть.
І молоді жінки, й старі бабусі,
І діточки чекають на ту мить,
Як скінчиться, нарешті, ця навала,
З цієї можна вийти духоти.
Сирени, наче благості чекали
Та дослухались. Десь із висоти
Все ж долітали вибухи далекі.
Бувало, недалеко десь рвоне
Й земля дрижить. Чекання те нелегке.
Не знаєш – як тривога промине,
Чи дім ще цілий лишиться стояти,
Чи то уже й не буде куди йти?!
В куточку під стіною сидить мати
Із хлопчиком. Він у страху тремтить
І тулиться тісніше до матусі.
Вона ж його до себе пригорта.
Його уста шепочуть: «Не боюся!»,
До мами оченята поверта
В надії, що вона його врятує
Від того жаху… Раптом запитав:
- Навіщо люди, матінко, воюють?
Для чого ця ракета приліта,
Щоб вбити нас? Що ми таке зробили,
Щоб нас вбивати? Звідки повелись
Ненависть, зло? Ми ж зовсім мирно жили.
І раптом звідкись вороги взялись?!
Хто нас бомбить? - Бомбить Росія, синку.
- Чому? Хіба ми вороги, скажи?
Там дядя Вася проживає в Химках.
Він же у гості приїздив і жив
У нас. А ми у нього гостювали.
Такий веселий і зі мною гравсь.
Чому ми раптом ворогами стали?
Він також прийде, щоб вбивати нас?
Що змушує людей іти вбивати
Таких, як сам? Скажи мені, чому?
Що матінка могла йому сказати,
Коли й сама не відала. Тому,
Подумавши , повідала синочку
Легенду давню, чуту ще тоді,
Як їй самій було ще стільки ж рочків,
Як синові: - Казав мені мій дід
Василь (твій прадід, любий сину)
В один із тихих вечорів ясних
Історію, звідкіль беруться війни,
Хто і навіщо починає їх.
Було то у далеку давню пору,
Як Бог ще тільки світ наш сотворив.
Тоді у світі ще не було горя
І він лише добром одним і жив.
Та ж світ великий, без кінця і краю,
Хіба за всім одному углядіть?!
Хтось в тому Богу помагати має
Й рішив тоді він ангелів створить.
Ті ангели по світові літали,
Дивились, щоб порядок був у нім.
Тим, хто в біду потрапив, помагали.
Але із часом дехто, поміж тим,
Став заздрісно на світ цей позирати
І сам у ньому правити схотів.
Супроти Бога він підбив повстати
Ще ангелів других. Та спроби ті
Припинені були рішуче Богом.
Відступників прогнав він із небес.
Й з’явились чорні ангели від того,
У підземеллях хоронились десь
Та проти Бога смути затівали.
Та не самі, руками тих людей,
Яких вони з шляхів добра збивали,
Навчали злих, неправедних ідей.
Робили це тихцем – боялись Бога.
Шукали тих, хто легко піддававсь
Спокусі всякій, на душі у кого
Наліт вже чорний від того збиравсь.
Хто заздрив чорно, хто чинив розбої,
Дурив і крав, паплюжив, убивав.
Їм легко із людиною такою.
Тож чорний ангел в душу й залітав.
Була людина, а ставала звіром
Підступним, хитрим. Між людей жила,
Других збивала в свою чорну віру
І сіяла навколо зерна зла.
Коли ж чимало душ таких збиралось
В якомусь краї, то тоді вони
Уже й до влади, навіть доривались.
Той, в кого дух вселився Сатани,
Сідав на трон й зло починало править…
- А як же білі ангели? Чому
Вони до того допустили справу?
- А білі, синку, ангели тому
Лише у цьому світі помагають,
Хто сам устане проти сили зла.
А, як таких чи мало, чи й немає?
Коли байдужість в душах розцвіла
Чи страх із дому вийти заважає?
Чи ж зможуть одиночки зупинить
Те зло, що лізе звідусіль нахрапом?
Воно з таким справлялося умить –
Смерть, психлікарня чи то по сибірах.
Дивись, вже й край той колір поміняв.
То був увесь зелений – тепер сірий,
Коричневий чи то червоний став,
І правлять в ньому фюрери чи дуче,
Чи то вожді. І зманюють людей
Ідеями нелюдськими своїми.
І вже народ за ними слідом йде,
І вже готовий убивати з ними.
Себе вже богообраним вважа
І думає, що має повне право
Других учити з поміччю ножа,
Творити свою «вічну» наддержаву.
Тоді сусідам лихо настає,
Бо ж прийдуть «богообрані» з ножами,
Які чуже вважають за своє.
Тепер уже народам тим, так само,
Потрібно зрозуміти – хто вони:
Байдужі, боягузи чи іуди.
Чи встануть спільно супроти війни,
Чи ворогу до ніг схилятись будуть.
Як схиляться, то ангели з небес
Лиш сумно будуть на таке глядіти.
Коли ж народ з’єднається увесь,
Аби супроти зла отого вийти.
Хай слабші, але сильні духом, то
І ангели тоді прийдуть на поміч.
І там, де десять, наче стане сто,
Яких не вдасться подолать нікому.
Зійдуться у смертельному бою
Тут на землі народи, в небі ж стануть,
Одвічну битву поведуть свою
І ангели. Громи небесні грянуть.
Зійдуться чорні й білі в небесах
Невидимі з землі людському оку.
І падатиме на траву роса
Кривава у промінні сонця, поки,
Нарешті, білі стануть гору брать
І чорних із небес униз скидати
Та в підземелля знову заганять.
І світ від зла їх чорного звільняти.
А на землі в кривавому бою
Зламає шию їх орда й поспішно
В «печеру» заховається свою,
Надіями пустими себе втішить,
Що вона скоро набереться сил
І візьме гору. Та у лігво кляте,
Зганяючи ту погань звідусіль,
Прийдуть добра могутнього солдати
І викурять із душ їх чорноту,
Відкриють очі, щоб могли пізнати
Зло, що чинили і неправду ту,
Якої ради йшли вони вбивати.
І знову стане спокій на землі,
Поки залижуть чорні свої рани.
І разом з Сатаною на чолі
Плести десь чорні сіті свої стануть.
Спочинуть люди, врешті від війни
Із часом всі свої страхи забудуть.
А ангели добра із вишини
Із радістю на те дивитись будуть.

Руїни дружб. Ошмаття почуттів.
Затьмарив очі пил розчарування.
Стрімка ріка розведених мостів...
Де твій початок? Де твої останні?

Чому чужий віднині рідний брат?
В кривому склі немає більше міри...
Чом порожнечу всіх вчорашніх втрат,
Заполонив собою cмуток сірий?

Отак осиротіти на рідню...
Болюче "завтра" пульсом б'є у скроні.
І ти не маєш сил, щоби одну
Такую правду втримати в долонях.

Та правд отих немало, поміж тим,
Де огортає неосяжна щемність...
І обпікає сумом льодяним
Відчуженість, що на роки взаємна.

Що у минулім істинним було?
У темні дні кривавого двобою
Те встояти та витримать змогло,
Що назавжди залишиться з тобою!

20-24.09. 2022 року.

Жасміново-трояндово
у травні вечоріє,
а уночі акації
солодкий подих віє
натомлений турботами
легенький вітерець,
і сни квітково-ягідні
в кімнату навпростець
летять птахами білими,
снігами невловимими,
а вранці пілігримами
щезають нанівець.

31.05.2023

День Захисту дітей сьогодні,
Але їх треба захищать
Не раз на рік у день святковий,
А кожну мить.Про це слід знать
Усім дорослим: мамам й таткам
І бабусям та дідусям.
Ще турбуватись мусить влада,
Щоб було в діточок життя

Веселим, гарним, безтурботним
Дитинства їхнього всі дні
Сонячні стали.А ще повні
Радості світлої.Пісні
Лунали, а не гул гармати,
Чувся дитячий сміх дзвінкий,
Щоб від снарядів не ховатись
І не здригатися вві сні.
А бавитися у пісочку
І з нього замки будувать.
Давайте все для того зробим,
Щоб діткам в щасті проживать.

2021 р.

Обчухрали нахаби тутешні
З гілочок скороспілі плоди, –
Ягідки соковиті черешні
Залишили лиш тільки сліди
Кісточок на газоні зеленім,
А на вітті – одних черешків, –
Поживилася вдосталь шалена
Зграя вічно голодних шпаків.
І тепер безтурботно щебечуть,
І напрочуд спокійно свистять,
Споглядаючи радо весь вечір
На окрадених ними хлоп’ят.
01.06.23

Не знаю чи зміг би тебе забути.
Пам'ять — всього лиш потреба привласнити,
Те, що тобі не належить. Як голос,
Як дотик до стегон прекрасної діви,
Як слово, яке про любов мироносить,
Як місто в якому печуть сувеніри
Чи крихітні форми його середмістя
Туристам. Ти — сонце, банально, та — сонце
Якому ніколи не бути в кишені.
І навіть годинник —
Жива метафізика літер та звуків,
Дійсність звичайних пустих мішеней.
Так сльози ніколи не затвердіють
Але перейдуть в безпредметну вічність
Втікаючи з ліній колін поколіннями
У хронометраж історичного попелу.
Камінь, що завжди котити доводиться
Не те, щоб спочатку, але наближаючи
Безповоротність майбутнього каменю.
Це наче продовжити лінію точкою
І кожного разу вдивлятися в іншу -
Душу, катедру, вітрину, ратушу
І бачити колір, сльозу дитинну
Силкуючись форму її описати
Залишивши книги на темних полицях
На стінах картини розвісивши, рими
Шукаючи там де розкинулась вулиця
Там де придумана справжність і випуклість
Світу, що тягнеться світлочутливістю
Та проникає у серце і в'яжеться
З тінями — В ньому любов проявляючи, —
Що
Зрештою, також тобі не належить.

09.02.2022

Вулиця рогом б'є під ребро - додолу падаю -
льодом притулиться боляче сходжена, людом стовчена.
Скільки тобі ще солі на рани, скільки ладану
маю палити, аби не дивилась очима вовчими?

Вулиця ця не приймає мене недитячою,
брязкає вікнами, лупить дверима й іншими цяцьками.
Мабуть, гадає світ верне з колишньою вдачею,
там де єдині турботи: любити і вчасно гамцяти.

Вулиця знову нагадує, як було солодко,
як не боліли побиті коліна, всіяні цьомками.
Тільки надмірнощі ці пахли нелюдським голодом -
просто на вулицю іншу дико хотілося збочити.

Вулиця хоче мене народити, щоб заново
мати на прив'язі чемну, гладити ніжно по тімені.
Виросла бо давно з обіймів, і з твого лона я!
Скільки ще викиднів, чуєш, скільки потрібно ще викиднів?!






21.12.2022

Вже колобродять перші хитрі сни,
І хрестить ніч зірками путь на щастя.
Сторожить місяць синіх нив лани,
І древній сад святить плодів багаття.

Це неба синьо - жовте вишиття.
Холодне від журби. Ясне з любові.
В зірках читає кожен шлях життя.
У нім - бажань і мрій, емоцій повінь.

Ростуть з піску й каміння вежі днів.
Старих ялин ледь - ледь танцюють дзвони.
Молитви й тайни у зірки ясні
Ховає вперто красень – місяць повний.

31.05.2023

Як зготую для тебе листя,
забарилася, то присядь же!
Як без тебе, якою я стала без тебе, глянь!
Ці роки, як на рать, йдуть озброєні абичим,
ноги горять їм,
міддю своєю ранять.
Не ховайся, осінь – твоя пора.
Я без тебе такою стала...
Наллю молока, так личить, – жартую несміло.
Бліда ж яка!
Люба, я так скучала!
А тепер по порядку розповідай,
у що перейшли ці начала?
Ми тоді розійшлися навхрест, я звернула у пролісок,
ти – до ріки,
знай чекала, коли він подасть золотої руки
з того берега.
Так дотягатися вміють лиш мертвих тіні.
Я стояла в пожухлому листі, хвоя скидала голки,
ми з цим лісом були в якомусь чудному сплетінні,
мабуть, схожі думками,
він закрив мене від твого мерехтіння.
Так прощатися легше, гортаючи час навпаки,
збирати сльози зі щік, підтягувати коріння.
А як сотворялись твої молитви?
Мила,
щастя і є однією з тих крихт, що стираєш ребром долоні,
хлібом, який він спожив, доки ти
зазирала в очі йому й співала
вигадки-пісеньки –
вересень кольору мокрих трав, кленові листки.
То скажи вже, яку він обрав?

Він не впізнав нас, каже. Голос, як скрегіт крон.
Очі, як пізні яблука. Лиця впалі.
Сукня на ній знайома, шили її разом.
Погляди – в далі.
Туго збирає коси, вирвала б, та несила,
й знову кидає вітру, нехай терзає.
М'яко дарую усміх. Де ж то тебе носило?
Я нагребла нам листя. Рідна, отут сідай!

22.09.2021

День, як риба у океані, глибоководна, –
пливе швидко, та не помітно оку,
не виляє хвостом.
Коли ти приходиш до мене хитра й голодна –
відчуваю себе котом.
Ти корислива і непомірно багатодітна.
Мімікрія тебе затягує у асфальт.
Ну а я – вся така висока і непривітна
не ведуся на твій бездоганний альт.
Так вже склалося, ми булькочемо в череві тої риби,
як відірвані органи. Всесвіт – як під орга́н,
в м'якість часу і простору пнуться колючі глиби.
День між рибами – риба, що зветься катран.
Хижий день.
Але й тут немає ні добрих, ані сторонніх.
На цих сходах є тільки наш вибір сюди прийти.
Магазин навпроти. Молоко за тридцять.
Набридли голодні коти.

21.09.2021

А він мені каже: коли на Горганах ватра
дотліє і зважиться горець зійти додолу, –
знесу найбагатших дарунків, яких ти варта.
Та нині лиш вересом встелю тобі стодолу.

А я йому ка́жу: стікають ярами води.
Немов горностаям – усе мені тут домівка!
Чи ти в цих ярах не розгледиш моєї вроди?
Чи вже вівчарю без хустини не люба дівка?

А він мені: леле, та я ж задля вроди тої
прорубую хащі, би темний наш світ всвітила!
Чи білі, чи чорнії п'яти, коби лиш твої!
Усяк зацілую, бо ти мому серцю мила!

А я йому згорну по тому з очей чуприну,
а в них пломеніє завзято, не скоро згасне.
Над горами сивою птахою зранку злину,
най тішиться голуб до часу коханням щасним.

21.09.2021

Злітає ніч й на крилах сеї ночі
підношуся над світом. Дивний чар,
мов золота пилюка з-під копита
Всенеприрученого. Місяць-огир
іржанням сповіщає, де припін
його спіткав й табун зове на поміч.

У неї ніжні пера, шовковисті.
Держу її за шию і зітхаю
чи то від захвату, чи від легкої туги,
що так наповнено отут життям і світлом,
і так незграбно я сиджу, і часом,
аби не впасти, все відволічуся
від того, чого завтра не побачу.

Це не побачення, та думка, що кохаю,
спіймається, мов крихта на язик.
Вона рапата, пек їй, аж ковтати
боюся, як допевне не збагну,
що це не виміт, а чиясь приманка.
Куди ця птаха все ж мене несе?

Її би частувати білим цукром!
Їй би корону, владу і поклони!
Виводжу дуги з голови до ліктя,
пірнаю вся в тепло її тілесне.
Ця ніч – орлиця, Фенікс а чи Сфінга?
Не кинься в прірву, доки я без слів
між крил твоїх лежу хрестом й зорію.

Ця загадка важка, як кошик яблук,
що взяті на долоню золотяться,
котрий все побіч себе притискаю.
Програла страх, як фант в жеребкуванні,
натомість рівновагу здобула.
Цей кошик, мов ліана, туго сплівся.

Хай не вгадаю: мертве чи живе,
коли до мене вічність заговорить,
та цю красу, мов полотно Ван Гога,
згорну завбачливо і заховаю в перах.

Ще мить польоту і у висі гожій
я золотими яблуками буду
нічного жеребця кормити з рук.

20.09.2021

І ти, коли сила, змалюй це намолене поле,
його шрамування посівом і виразки голі,
намовлених бігти за обрій останніх вцілілих
трилисників на хрестовиннях, що влітку говіли,

стебельця, мов скельця відломлених ніжок бокалів,
чорнозему пар на колесах, як в давність – на ралі,
стежки й півдороги, що зором спромога сягнути,
і шерех окраїн, й відлунок пташиної смути,

і запах землі, по судинах плодючих налитий,
і присмак плодів, що наважився глиною кпити,
і те як стоїш, коли тиша повстала навпроти,
і музику вітру в руках, мов позривані ноти.

18.09.2021

Не бачити берегів
на які ти виходиш,
омившися від байдужості,
та глибоко ставиш перший слід
на нових пісках,
руйнуючи гладь.
Не бачити заново сповненого жаги того,
хто випив увесь океан,
званий дружбою,
та так і не освіжив гарячої душі хопчика,
що, одиноко ганяючись за тінями,
падав повз
холодні обійми матері.
Не бачити, як
затоплюєш сушу,
звану довірою,
і мертвою рибою одаровуєш за любов
сипку, як пісок.

17.09.2021

Ой, згодна я... і це уже не жарти.
Коли вже є оказія така,
то розумію, після сорока
журитися за юними не варто.

Якщо так ся подобає тобі,
то я не розчарую серцеїда.
Чого б ото не вийти і собі
у п’ятницю за молодого діда?

Відомий Кіса мав аж... 33,
і то йому і їй було приємно
летіти на побачення таємне.

Не вішай ніс, дивися догори,
чекаю до осінньої пори...
після війни... і, може, не даремно.

Це не біда, що і тобі за сорок
і що мені із гаком... ой-йо-йой...
усе одно я буду твій герой
ліричний – уві сні і... у вівторок.

У тебе серце все-таки не лід
і ми обоє думати повинні,
як зупинити вік посередині:
ти файна баба, ну... і я не дід.

Була ти нареченою моєю,
але тоді ми не були сім’єю...
як то буває інде навесні
ще маємо собі не що попало
і мріємо, аби то так ся стало
хоч уві сні... усупереч війні.

06/23

У травах шовкових — на щастя підкова,
під плотом зубчастим — суниці медвяні,
коралі ожини, лохина бузкова —
ваніллю пахтять, наче пляцки* духмяні.

В ставку білий лебідь з лебідкою в парі
цілуються лагідно — шийки сердечком.
Малиновий вечір тримає стожари,
мов протуберанців за срібні вуздечки.

Альтанка старенька в саду засинає,
їй сняться метелики, обрій парчевий.
Цю дивну місцину хтось "ягідним раєм"
назвав вже давно — говорили місцеві.

Хотіла б тут жити, іти понад Бугом,
в блакитному небі топити фрегати,
плекати усе, що торкає і любо,
вишИванку прати твою біля хати.

Ти вийдеш на ґанок із пляшкою квасу,
аж вилиці скрутить хмільна насолода,
під вишнею сядеш з Шевченком Тарасом —
вусатим, премудрим від світу і Бога.

А я, наче бджілка, кружлятиму поряд,
чаклункою зиркну в смарагдові очі.
Піймаю, мов сонячний зайчик, твій погляд,
й чар-зілля плесну, щоб ніхто не зурочив.

Пляцки* — солодка випічка

28.05.2023р.

Тихо линув
тополиний
пух.
Тупо линув.
Дух на мухи
дмух!

На потухлі.
Видув тільки
двох.
Похилився
і не дихав
мох.

Птах поранений
коханням
пах.
Тихо линув
тополиний
Бах.

30.05 – 02.07. 2022

В пишній гущі ясного розмаю
Від усіх заховалися ми, -
Лиш один соловей підглядає
І до нас торохтить із пітьми.
Він висвистує тихо і лунко,
Та невтомно щебече: Тьох-тьох!..
Мов рахує отак поцілунки
І до них спонукає обох.
Голосиста украй мала птиця
Примоститися ген на вербі,
І не може ніяк вгомониться,
Поки любимось радо собі...
31.05.23

Тихий вечір. Весняний парк.
Теплий вітер голубив листя.
Ми зустрілися просто так,
Щоб втекти від нудного міста.

Наче ель, день стікав за схил,
Догорав золотим промінням.
Він не знав чи нам стане сил
Не поринути в божевілля.

Ми сплелися в обіймах і
Геть забули про все на світі.
Розтопились, як в склянці лід
Та раділи життю, мов діти.

І тоді я лише збагнув,
Що немає гріха в любові,
Що не слово - найбільша суть
У звичайній людській розмові.

У прощанні біди нема,
Тільки прикрість маленька, звісно...
Шум коліс та вогні від фар
І мелодія AC/DC.



30.05.2023

Твердо спати. У го́ловах – книги.
Тяжко знати. Думки, мов кормиги!

Вивчив історію роду свойого,
мов проваливсь серед льоду тонкого!

Очі чатують. Читаю в каплиці.
Може почують майбутнього вбивці?

Звідки спливають сьогоднішні чвари? –
Звідки хозари й монголо-татари!

Я ж нагострив у минуле мешти,
у сльози архівні – доноси й арешти.

Чому Україна так сіяла й жала!
що зараз, по всьому, злиденною стала?!

Напевне, пане! тому ми бідні,
що гарні плани в Москві та Відні?

Ми своєрідні! Цуралися роду,
щоб зараз повсюдно зробить загороду?

Нам розуму мало в державних мужів –
вони відштовхнулись од книг до ножів…

Європа чекає. Свобода – це шанс!
Народ вірно робить, що ходить без вас.

Лиш вільні у всьому ми будем багаті
у кожній конкретно збудованій хаті!

І кожний історик спокійно засне,
в книжка́х про прийдешнє, врожаєм рясне.

23 грудня 1994 р., Київ

Чомусь згадалося... колись
Ми несподівано зійшлись,
Як дві журби, на роздоріжжі долі.
Ти обпікався і не раз,
Я марнувала з іншим час
Під супровід дієзів і бемолів.

І ніби все було як слід,
Та у душі не танув лід
І най тоді, коли цвіли каштани.
Бриніли дзвоники ясні,
Та не судилося мені
У храмі чути благовіст вінчальний.

Зоря упала на поріг,
Щоб ти зібрати в серце зміг
Коштовні перли нашої любові.
Переплелись на мить крильми
Прощаючись за ворітьми...
Згубили мушлю в небі волошковім.

30.05.2023р.

Страх перед собою
лежить у підсвідомості.
Його легко відчути
і важко позбутись.

Він схожий на нав'язливий
голос самотньої душі.
Замкнутого простору всередині,
що не може знайти виходу.

Не може прийняти себе
і побачити хоча б щось у собі.
Щось схоже на сонячне проміння
в день, коли його зовсім не видно.

Страх породжує вогонь у серці
і темряву в пустих очах.
Він випробовує, вираховуючи
нікому не важливу витривалість.

Якщо він може змінити людину,
проникаючи лише в її думки.
То чому він не може
знищити людину сам?

Страх може завдати шкоди,
зруйнувати простір спокою і віри.
Може заховати спогади про все,
що залишилось у серці.

Без людини страх
нікчемний і безсилий.
Зовсім невмілий в тому,
що стосується себе.

Страх ранить тоді,
коли про нього згадуєш.
Він з'являється так,
як ти цього бажаєш.

29.05.2023

День догорів. Злотисту стрічку
З прощальних променів заплів.
А сонце скапує, як свічка,
На буйну зелень у імлі.

А на небесному престолі
Вмостився місяць-молодик.
Вгортає темрява поволі
У сни замріяні сади.

Стихає птаства спів чудовний,
На лови йде мисливець-кіт.
А вітер хмар густу бавовну
Знов суне на північний схід.

25 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Заплакала Хмаринка над Землею,
Ронила сльози вниз свої дрібні.
Може повівся хто нечемно з нею?
-Образив хто тебе? - скажи мені.

Це Вітерець гонив отак мене,
Втомилась я і хочу відпочить.
-Та заспокойся і не думай про сумне,
Хмаринко й більше сліз не лий.

Дивись он Сонечко гріє твої боки,
Всміхнися вдячно ти йому в отвіт.
Високим нехай буде і легким
В небеснім просторі, Хмаринко твій політ.

2020 р.

Із Д.Мінаєва

В нас у місті – життя посміхається
лиш пройдисвітам та шахраям;
що ні крок - то душа з болю крається,
коли бачиш тутешній бедлам.

У болото вгрузаюча вулиця
та поламаний вщент тротуар;
і шпиталь у руйновищі тулиться,
і не їде ніхто на пожар.

Хабарів не пропустять начальники,
а завжди візьмуть все, що даси:
цуценяток, цукерки, срібляники,
й може, навіть – шматок ковбаси.

Не страхаючись гніву столичного,
на драпіжці живе наш суддя;
за словами поета ліричного –
«при криниці пустель він баддя»¹.

Вічні карти та чвари з дружинами –
от і все, що побачиш у нас;
з крючкодерами нашими чинними
стережись, бо ускочиш нараз...

В нас у місті – життя посміхається
лиш пройдисвітам та шахраям;
що ні крок – то душа з болю крається,
коли бачиш тутешній бедлам...

(січень 2023)

Коли настало свято жнив,
Я розуміти став помалу,
Що все, що сіяв і чим жив,
Життя безжально відібрало.
Лиш чорно-білого кіно
У пам’ять врізались ті кадри,
Де всіх надій моїх зерно
Безслідно губиться у надрах…
30.05.23