Зберігайте тепло!
Метушня над помірним поясом.
Горизонт – бите скло.
Сходить сонце – сліпець за псом.
Ґрунтовими дорогами підтюпцем вітер
настрій тутешній винюхує –
скрухо є!
Так в півницях з полиць чи й з полицями гучно падає
тогорічне повидло – сливове, густе, невкушене.
Так, підживлене зрадами,
серце розпушене
вбирає вологу сліз,
сік, що крапає з місця порізу не на язик.
Так виникають зливи.
Настрій в середньому – "звик".
Ножиком гріз
серце навскіс.

У помірному поясі падають сливи.
Байдуже (вересень – фаталіст),
що тремтить павутина в росі,
та не врветься, до полудня висхне,
що розсіється в променях сонця те,
що на вересень, начебто, тисне,
що "курли" журавлине графічно лягає в крило...
Цить!
Зберігайте тепло!

03.09.2021

"Твої улюблені. Гардинні."
Ф.Бакман "Чоловік на ім'я Уве"

"Dos gardenias para ti
Con ellas quiero decir
Te quiero, te adoro, mi vida"
Isolina Carrillo "Dos Gardenias"

Дві гарденії для тебе – білий сум –
у долонях, та без стебел принесу.
Між вітрами прокрадатимусь вночі,
щоб раділа біло в мене на плечі.

Дві гарденії – відрада для очей.
Квітникарка їх зрізала і ачей
так наспівувала в квітах і журбі:
втну й залишу білі пуп'янки собі!

Але я відняв у неї з-під ножа
дві гарденії, що взріли білий жах,
та мерщій монети витрусив з кишень
і побіг, до тебе встигнути б лишень.

Я долав ліхтарні ріки – білий плав,
наражався на сльозу, та не вбирав,
розбивав загати з поглядів чужих
й більма подиву, та кидав лють на них.

Вже лишалось кілька кроків до воріт,
як зачувся застережний шерех віт:
не ступай на поле в світло крижане,
білий приморозок там наздожене!

Аж на мить я завагався, чи нести
білі душі поміж плити і хрести?
Та відчув, як тягне шкіри білий шов –
дві гарденії. Кохана, я прийшов!

01.09.2021

Ти мені кохання принесла,
Чехію, Моравію відкрила…
Відчуваю, відростають крила,
тане попереду сіра мла!

Ти мені Богемію спасла,
врятувала дику безнадію…
Я тепер уже про завтра мрію,
а учора – човен без весла!

І немає тим дивам числа,
та ховати вимушений вуха,
бо якби усе, що кажеш, слухав –
знов човном лишився б, без весла!.

ти чуєш цей дощ ?
ти чуєш цей сміх ?
ти віриш в любов ?
ти віриш в цей гріх ?
ти мій не на вік
я вільна , мов птах
ти мій не на вік
ти мій лиш в думках
шукаєш печаль
щоб зникла журба
ідеш у оману
здобуть каяття
а я за тобою
я завше як тінь
я вітер наснаги
лиха заметіль
ти бачиш цей сон ?
ти бачиш мене ?
ти чуєш - любов
вже вітер несе
ти поряд лиш будь
чекай почуття
а я власноруч
віддам каяття

2007 рік

Цей літній день облизаний емаллю
Пам’яті,
З пустим сервізом, де пустими
Чашками,
Я випив день упавши в ночі
Креденса,
Заплутавшись в його чотирикутниках.
Шукаючи по закамарках
Ніжності,
В простелених газетних
Просторах,
Намацував шрифти в тілесних
Літерах,
І літери складалися в слова,
Що в літній день облизаний емаллю
Одним ковтком я спорожнив до дна:

«СЕНСАЦІЯ! ВОНА ЙОГО НЕ ЛЮБИТЬ!»

Це все, що випив і добув з шухляд:
Прості слова, типографічний р|яд.

17.07.2019

Талановито ні про що,
але талановито.
У водоспаді слів пустих
народжується пиха.
Лиха година, б’є набат,
хтось шкірить зуби стиха.
А потім звуків снігопад
несе лихая втіха.

23.05.2023

Як часто змінюємось ми
У своїх мріях-сподіваннях?
Чекаємо на зміни ті,
занурюючись у страждання?

Як я змінилась за цей рік?
І як думки мої крилаті
Злітали часто з-під повік
пекучими іскринами багаття?

Так, час спливає.
Надії відлітають
у височінь, у далечінь...
Душа чекає.
Іноді страждає
від втрачених і нездійснених мрій.
23.05.23

Недостатньо мати
сенс свого життя.
Не досить лиш приймати
в свої руки все, що приходить.

Життя настільки неоднозначне,
казкове й жалюгідно жорстоке.
Неосяжко глибоке й до болю
стримане в сумліннях.

Взявши до рук із собою речі,
позбавлені права на назву.
Забравши з собою весь Всесвіт
нічного морського бою.

Стримати б хоч день
не лиш у спогаді сумному.
Залишити його хоча б
у погляді зірок на небі нічному.

Поглянь, як жадібно вартує час,
збираючи до купи свій слід.
Як боляче він жалить нас,
збираючи по клаптиках свій дім.

22.05.2023

Отут на дошках і жердинах,
В химернім плетиві гілля, -
Зчорнілі ягоди ожини
Щорік приваблюють малят.
Хоч кущ лякає колючками
І ними жалить малюків, -
Вони опухлими руками
Тягнуться вперто до плодів.
А потім ситими од пуза
Лежать і згадують про те,
Де й що іще смачне в окрузі
У літній час для них росте.
23.05.23

1.
Кривоногий місько
Через ліс бреде,
Він збирає шишки,
До кишень кладе.
Як трафляє шишка
Міськові в чоло,
Репетує місько:
«Путін то-ло-ло».

2.
Ой цвіте калина
Побіля струмка
Втюрилась дівчина
В хлопця-пияка.
З того пиячиська
Толку ніц нема.
Ох, любов російська,
Гірша, як тюрма.

3.
Я пам’ятаю файну хвилю,
Як з бодуна явилась ти
І я тікав аж цілу милю,
Мов гналися за мнов чорти.

Коси повстяні вересу –
нитка пурпурна з килиму,
що проведе у вересень,
вслід за природи крилами.

Колами сни і вислови,
вереском співи Велесу.
Жниво лягло. Чи вистоїть
міць цього шляху-чересу?

В сховку моїм під ребрами
виміняне і знайдене:
літо, що з тіла – стеблами,
осінь, що в душу – зайдою.

Визрію в тобі Ладою,
Всесвіте!

29.08.2021

Чи вистачить ніжності на слова?
Жива, нежива, незнана...
Людина, мов світу відкрита рана,
мов позначка часова людині невчутій.
Мов іншої фон.
Загоїться, стреться, зникне.
Хоч звикне
без неї світ,
та ніжності моноліт
не розпорошити.
Жити, жити... Та для чого без ніжності жити?

Говоріть, говоріть, довго, ніжно мені говоріть!
Хочу напам'ять людину у вас завчити.

23.08.2021

Перекочувати на долоні пророслу горошину,
аж доки вона не зачепиться корінцем
за одну зі змінених в часі ліній:
долі, життя, серця...
Вибір найменшої
стане між нас єдиним.
Поміж нею і мною
не залишиться таємниць.

Перекочувати, допоки
не зламаю у ній усе,
що носить початок майбутнього.

На полях посічених
не чекають сходу.

17.08.2021

Мої музи – жарінь і хворість –
повертаються, мов до рідної.
Я сиджу у своїм затворі.
Голуб звичне бухтить надворі.
Все б пусте, та гнітить в узорі
на вкривалі відбита гілка.

Сон лягає так мілко-мілко,
що й не вимочу в ньому п'яти.
На столі сохне листя м'яти.
Раз за разом, усе б зім'яти,
набираю пахуче в жменю.

У кришталь – три стебла ячменю,
поміж них – голубині пера.
Ах, як хороше тут тепера!
Ах, як хора тремтить химера,
мов на волі.

15.08.2021

Хмари над островом.
Перекотинебиці.
Ми стискаємось, наче ґербери в холодній погребиці.
Та піщані в нас груди, шторми розвівають з-під ребер ці
розжарені зерна, як висохлі корінці
квітів в його руці.

Хмари над островом.
Шторм в волоссі запнувся, жадаючи тільки звільнення.
На солоних губах моїх тріщина – дивне втілення
в плоть стихії.
Затишшя? Покора?
Ні,
хай знову панує грім!

Чорні хмари над островом.
З тіла злітають краплі води і крові.
Буря в мені.
Незнайомцю,
випусти з рук ґербери – звільнення в знак любові,
лиш тоді відкриються сонцю.

12.08.2021

Забудь же його, забудь!
Аж раптом кипить гортензія.
Відчай в тобі? Пустка в тобі? Лють?
Ні, кажу, у мені поезія.
Хай злікує мене поражену!
Хай отямить мене ошелешену!

Погляньте, ведуть наряджену,
любу йому.
Звершено!

Мить довершено – ця гортензія, мов душа моя, заколочена,
та не бавиться, всяко барвиться, бо сама в собі опорочена.
І кипить у цвіт.
І кипить.

Зріжу її!
В глеки розкішні повстромлюю китиці.
Лиш мені глядіти на них!

Ах, який цієї неділі
красивий вінчався жених!

28.07.2021

Намалюю тобі червоного птаха.
Напишу на крилі – "Yamacha".
Щоб од страху не іржа́віли крила,
треба, щоб ти птаха обдурила.
Щоб одразу не гладила і не годувала,
щоб з паперу прозорого пастель не опала.
І щоб не показувала усім
під музично-розважальний грім.
Бо ці мальовані птахи такі хитрі –
уміють крила розправляти у вихрі,
уміють справжніх птахів копіювати,
люблять сидіти супроти кватирки
і про горе твоє співати…

7 червня 1994 р., Київ

– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво, не стачає слави?
Мо’ рука уже не здужа козаків арканить,
Щоб ходити серед шляхти
Не останнім паном?
То ж самі, бач, завітали в гості ми до тебе, –
Так що никать в дикім полі
Нема вже й потреби.
А... тобі й цього замало!..Не кличеш до столу.
Замість чарки простягаєш срібнії пістолі...
...Не судилось харцизяці на курки натиснуть,
Бо на шию йому впала шаблюка зі свистом.
Покотилась по долівці голова-макітра,
Наповнена злом на брата і розкішшю-вітром.
Не ридала стара мати, що втратила сина, –
Краєм хустки сльозу втерла
Та й перехрестилась.

Знаєш, немає жодного толку,
шукати гарячий погляд,
чи слухати теплий подих, тих,
хто шукає гігантську голку,
щоб загнати верблюдів в продух.

Можеш дихати, так, як завжди,
рівномірно, ритмічним ямбом,
незворушно сидіти поруч, ком
до горла підступить правди
Караваном, словами, ядом.

Нам не вистачить слів з амвону,
дня і ночі, що курять ладан,
щоб заквітнути пишним садом, сад
зотлів, і нудьгою втома,
теплим зліва, і теплим справа.

15.08.2020

Коли з неба зіка пада,
Загадай мерщій бажання.
Не проси великих статків,
А здоров"я та кохання.

Для дітей ночей спокійних,
Днів погожих сонцесяйних,
Завжди щоб плече надійне
Підставляв тобі коханий.

Щоб земля родила щедро,
Солов"ї в садах співали
І над нами мирне небо
Й Україна процвітала.

2016 р.

За хмарою хмара витає і пнеться
Нестримно за обрію дальню межу, –
Збудовані ними фігури трапецій
Спадають в провалля того рубежу.
Хмаринки біляві, перисті й прозорі
Пливуть наді мною безмежжям небес, –
Пручаючись вітру – здіймаються вгору,
А потім утомлено стеляться десь
На зелень високу далекого лісу,
Чи смуги золочених сонцем полів, –
І вже заслоняє від зору завіса
Усе, що розгледіти я не зумів.
Хмаринок ватаги, рвучкі та німотні,
Заслали півнеба, ввібрали тепло, –
І множаться радо, і тануть скорботно
Так швидко, що знов не зрахую число.
Ополудні зручно улігся на спину
І зводжу докупи поспішні думки,
Що лізуть у голову кожну хвилину,
А потім зникають звідтіль, як хмарки.
22.05.23

Заявила жінка Віта
Чоловіку сміло:
- Хочу схуднути до літа.
Мати гарне тіло.
Мінуснуть кіло із десять.
Або ж вісім поки.
Буду в тебе, як принцеса.
Поможи лиш трохи.
Якби ти платив сто баксів
За кіло, що скину.
Я би схудла швидко в часі.
Був би класний стимул!
Чоловік одразу в нерви.
Зчервонів бідака.
Вмить зірвавсь, як грім травневий.
Очі, як у рака!
- Май же совість! – каже Віті.
Це мене дістало!
Та нема ніде у світі
Цін таких на сало!

21.05.2023

Було то в далекі тепер вже роки.
По Криму усьому плели павутину
Купці генуезькі, немов павуки.
Лишили далеку свою батьківщину,
Шукаючи світом поживу легку.
А тут, у Криму їм роздолля велике.
Бо ж був він якраз на торговім шляху,
Європу єднаючи й Азію дику.
Мов гнізда осині, дивилися в світ
Солдайя і Кафа, Воспоро й Чембало
І множились, свій залишаючи слід,
Все нові колонії скрізь виникали.
Звичайно, й до того там люди жили
І теж працювали, і теж торгували.
Але генуезці тут гору взяли
Й тепер, як господарі всім керували,
Збирали вершки із досягнень чужих
І тим багатіли. А їх батьківщина
Далека міцніла на грошах отих.
Отак і снувалася та павутина.
То час нестійкий був якраз у Орді,
Мінялись, як наче осіння погода,
Монгольські правителі. Саме тоді
У Хаджі-Гірея з’явилась нагода
Вернутися в Крим, звідки його прогнав
Улу-Мухаммед. Усього на два роки.
Хоча він тоді того ще і не знав,
Тож владу свою почав зміцнювать поки.
Окрім генуезців в Криму ще було
Князівство Мангуп, або ще Феодоро.
Затиснуте в горах у Кримських, жило
Доволі сутужно воно на ту пору.
Тож Хаджі-Гірей і надумав якраз
Мангуп й генуезців до бою стравити,
Умовивши князя Мангупа, що час
Чембало йому в генуезців відбити.
Щоб вийти до моря з князівства могли.
Чембало, хоча генуезьким вважалось,
Та греки у нім, в основному, жили
І на генуезців все більш ображались,
Бо їхні порядки обмежили всі
Їм промисли рибні, що греки з них жи́ли .
Тож, ледь князь із військом на місто насів,
То всі генуезці звідтіль відступили.
Та гонор спокійно їм спати не дав.
Писали до Генуї, слізно просили,
Щоб звідти правитель їм військо прислав
Й вони не лише Феодоро скорили,
А й Кримського хана. Престиж над усе.
І гроші знайшлися, й охочих багато.
І ось уже море ескадру несе,
Щоб винних у «злочині» тому скарати.
Іще тільки літо вступало в права,
Як флот генуезький дістався Чембало.
Про те, що нависла загроза нова,
Тоді іще в місті нічого не знали.
Отож генуезці наскочили вмить,
Побили сторожу, ланцюг розрубали
І ось уже в бухту ескадра спішить,
На берег зійшли та і штурм розпоча́ли.
Багато людей в тім бою полягло,
Але не вдалося фортецю узяти.
Щоб легше ті стіни узяти було,
Прийшлося із суден спустити гармати.
Гарматами геть розвалили стіну,
А потім зламали ворота, ввірвались,
Вчинили усім різанину страшну,
Від рук генуезців не порятувались
Ні військо мангупське, ні мирний народ,
Бо місто віддали на розграбування.
А далі подався вздовж берега флот,
Дійшов Каламіти, що часом останнім
Був портом мангупським. Всі люди втекли,
Забравши майно своє, високо в гори.
Отож генуезці геть місто знесли,
Лиш стіни тяглися закопчені вгору.
Пройшовши по селах вогнем і мечем,
До Кафи, нарешті вони подалися.
У планах таємних їх малося ще,
Щоб хан кримський Генуї також скорився.
Отож, зготували таємно війська,
Десь аж вісім тисяч під стяги зібрали.
Вважали – прогулянка буде легка,
Бо ж опору зовсім вони не чекали.
Впадуть, наче коршуни на той Солхат,
Ще й хана захоплять – ото здобич буде.
Весь Крим стане їхнім і їхній солдат
Устромить татарам списа прямо в груди.
Забули, щоправда, що Кафа-таки
Татарська й татари у ній проживають.
Надумались тільки, а звідти вістки́
Уже і до ханових вух досягають.
Отож, в понеділок, спекотного дня
З воріт Кафи військо велике з’явилось.
Між них полководець правує коня.
Він сам наказав, щоби не утомились,
Всю зброю покласти свою на вози.
Тож військо ішло по дорозі без зброї.
Ніщо не віщує, здається грози
І люди спокійно простують юрмою.
Уже дві третини дороги пройшли,
Дісталися десь під обід Карагозу.
Уже для обіду і місце знайшли,
Аж раптом п’ять вершників їм на дорозі
Татарських. На пагорбі стали на мить
Та й зникли, неначе їх зовсім не було.
Спинились передні – що далі робить.
Та часу зовсім не багато минуло,
Як десять з’явилося там верхових
І стріли взялись в генуезців пускати.
Ті кинулись хутко тікати від них,
Аби хоч життя своє порятувати.
А військо, що далі дорогою йшло,
Побачивши, що їх передні втікають,
Налякане, адже без зброї було,
Подумало - ворога тьма насідає.
Забувши про зброю, що десь на возах,
Взялося тікати, аби врятуватись.
Умить генуезців охоплює страх,
Їм геть не до того, аби захищатись.
Татари ж на конях услід їм летять,
І стрілами б’ють, і шабля́ми рубають.
Мов знищити всіх до одного хотять,
Пощади вони ні до кого не мають.
Тікають вояки, рятують життя,
Один перед одного в Кафу сховатись.
А в спини їм стріли невпинно летять,
Не всім удається від них врятуватись.
Хтось хутко біжить, хтось між трупів ляга,
Прикинувшись мертвим - діждатися ночі,
Щоб в темряві правди шукати в ногах.
Хоча і бояться, що коні потопчуть.
Татари ж, хоч менше в них війська було,
За утікачами, як кара летіли,
Ніщо їх спинити уже не могло,
Крім ночі. Як сутінки землю укрили,
Вернулись вдоволені у свій Солхат.
А ті, що прикинулись мертвими, встали
Та й стали у темряві в Кафу втікать
І там лиш життя своє порятували.
Хоча серед них було мало таких,
Хто б рани не мав він стріли чи від списа…
Схилилася Генуя хану до ніг,
Не та, не заморська, а кримськая, звісно.
І стали платити йому данину,
Немов свого пана повсюди приймали…
Як гонор бува підніма на війну,
Хотілось, щоб приклад ви цей пригадали.

Мої музи – поквіття й сон –
помінялися врешті ролями.

Ми просіяні край віко́н,
тож єдина для неї доля ми, –
так шептались ці двоє позаочі уночі,
визначали мій напрямок в світ, від старих – викидали ключі,
дублювали усе одне одного
і витурювали глядачів
до початку вистави.
На сцені актор височів,
чорно-біла фігура, він буде хоч ким захоче –
стеблом шипшини,
серпанком на очі.

Я тремчу.
Я єдина на лавицях, хто відкидає тінь.
Я єдина на лавицях, бачу тепер – єдина!
Я єдина, хто бачить це явно, бачить це, аж допоки
не поцілить ліхтар зі стелі,
мов крикне: тебе – половина!

Ох, на бога, хай виникне ще людина!

І тоді
тихим поступом,
наче зміїним повзком,
кров чи глина зійде від такого чудного поруху,
цей актор прокладе, мов дорогу до лихоліття,
ще одне ночі снище, ще одну віту з квіттям.

Кроки! Кроки! Я чую кроки!

Музи мої – сон і поквіття –
вибрали час, все їм поліття!
Світло чи тьма – обох обманули.
Сон – заквітчався.
Квіти – поснули.

26.07.2021

Чи золотушник вхопився, чи зов'яль, чи дрему сяєво?
Кинусь й впаду босоного, пантрую, лихе вискубую.
Цвіт бо, насіння бо в просторінь! Всюди бо жовте маєво!
Станеться згубою

чи оберемком поляже, чи постіллю обрій вистелить?
Так бо гадаю нешироко, стіснена й зашнурована,
заки себе розневолюю стеблами а чи кистями –
в'язка дарована.

Все бо довкіл золотушником вразиться й перекришиться!
Онде поля мої вже відступилися і понишкнули.
Вивільніть, вивільніть руки! Тільки бо сяєво лишиться
й смирення вишколи.

24.07.2021

Перечекати зливою слова,
холодний шквал у спину. І навіщо?
Я чую, чую! Слух мій здавна віщий.
Потік чужого шепоту періщить.
Діли на сотні сотень, не на два!

Перечекати зливою красу
неторкану, не зніжену, не спиту,
свідому власних сил, несамовиту,
цей – поміж пальців дар, як води – ситу,
не вимінявши навіть на росу.

Перечекати зливою печаль.
Застиглий усміх, змружені повіки...
Бо все приходить раз, та не навіки.
Нема словам, красі та смутку ліку!

Я чую вас
на щастя
і на жаль.

20.07.2021

Моя ти зоре світанкова,
тендітна квітко чарівна,
джерело настрою і слова
зі смаком доброго вина!

Натхнення чистого криниця,
емоцій невичерпний вир!.
Невже мені це тільки сниться?
Уява лише, мерхіт зір!.

Не може бути – ти існуєш,
даруєш сяйво із небес
і світ мій барвами малюєш!
Я завдяки тобі воскрес!

– Лови мій голос!
– Не втрачай
мій обрис з поля зору!
Рай там – за обрієм.

Я бачу шлейф його туману,
який от-от вдихнеш.
Біжиш полями
в трав глибінь.
Ще озираєшся за мною,
та не чекаєш бігу вслід.
Не віддаляйся!
Кричу: стривай!
Між дикі айстри шлях лежить,
чагарникові.
Що я ловлю: твої роки,
на шкірі пил, сухе насіння?
Яку змахну відраду з передпліччя
у мряці сліз?
Які чудові літні дні
на двох розділені!
Позаду
альбомні аркуші кружляє вихор.
Ох, зачекай!
На пам'ять фото лиш
твоє
між диких айстр.

19.07.2021

Стужилася за сном, іншу собі обжив.
Хто мені, хто мені наворожив?

Північ. Ґанок.
Завтра поранок
знову за мною питатиме:
де ота дівчина, що не помічена
(всі ви полічені, як одна)
цятинами веснянок?
(лиш не вона)

Руки – атласні стрічки́,
виснуть вздовж тіла слабо.
Сходжу на землю, в сад бездиханний –
біле привиддя чорної нічки.
Рв'яно горять запашні свічки
для неосяяної дочки.

Який ото колір між чорним і болем,
що пальці поволі у нього ввіходять?
То, може, невтішний?
То, може, солоний?
У колір лаванди барвиться, в півтони
застиглий між пальців віск.

Руки – порізаний смужний атлас,
зовсім пошерхнули посеред трав,
адже не може не пестити вас
той, хто для саду вас обирав,
кущі лаванди!

Та відповідь чується пряно і жорстко:
дочко нічниць,
випий но з нами воску!

17.07.2021

Бережи його, Боже, для мене пустої й байдужої!

Я давно осягнула всю вірність знецінену, друже мій.
Та якби хоч на день відтягнути прощання час, –
що сталося б поміж нас?

Туга.
Туга – це колір твоїх очей.
Світло в них гасне, наче згасаю я.
Перша довгих ночей заслуга –
вільна хвилина оплакати друга.

О мій Боже, якщо не можеш...
Ні, прости мені, – як не хочеш...
Тобто, знаєш, якщо призначив...
Злий одначе!

Небо плаче і я заплачу.
Друга – те, що ніхто не бачить.

Розквітають якісь усе квіти.
Сонце сліпить – черствий романтик.
Люди радять чомусь радіть,
що не думка – суцільний антик.
Так красиво на цьому світі!
Ах, як весело, як натхненно!
Люди, люди і їхні діти...
Люди енно.

Привіт! Ти вдома?

Достеменно:
третя – те, що змагає втома.

17.07.2021

Марю.
Ніч безмісячна. Темінь висічена
під жар.
За вікном астільба пушиться, кришиться
долу чар.
Хто розклав цю ватру? Не варто було, не варто!
Розгорну над нею долоні зім'яту карту.
Сліпить поблиск далеких (подібна їм)
огнищ.
Іскрами випали мітку, де є мій дім!

Орю зором все глибше і глибше наміряну темінь цю.
Я б навпомацки йшла між астільбою світлом його лицю!
Ледь відчутними дотиками квіто́к
вгадую крок.

Чи не сон це?
Та як виріс сад між моїх безсонь?
Хто насіння всипав в свіжі борозни темені та долонь?
Ранок стріне мене, вже ясніє, не вогнища по кутках,
з астільбою у руках.

11.07.2021

Ти не напишеш долю як романи.
Як повісті, де лінія одна,
не виведеш її пером старанно,
коли шаленством повниться війна.
Бо вже й у тобі люті вогневиці,
а світ тьмяніє в тобі, як папір.
І хай немовби серце, слово б'ється,
йому ракетний рев наперекір.
Його вогнем обпалює щоденно
ворожий наступ і черлений зір,
воно твого не порятує ймення,
хоч розпочнеш ним сокровенний твір...
Але пізніше… Все бува пізніше
на цій планеті, в синіх небесах –
ти будеш вічним полум'ям і віршем,
ти просто будеш – тайна і яса*…

*Гучний сигнал

Він цілує, немов ковтає
бульбашки щастя з мого обличчя,
а тоді відпускає їх осторонь, щоб милуватися здалеку.
Найдосвідченіший мандрівник у просто́рах нової землі.
Він прозорий і добре пахне:
дещо гостро, подібно літу,
дещо пряно, подібно травам,
та в основі його аромату
завжди вода і сіль.
І здіймається свіжий вітер над блакиттю очей –
бриз незвіданої душі.
Він покликав мене до себе,
як по правді, – щоб просто бути.
Це не здогад, на всі питання
він відказував: будь зі мною!
Я лишаюся.
Я пишаюся.
Таланить.
Він повідав мені з останнього
про підводні міста і звичаї,
про русалчиний хвіст і коси кольору третіх снів.
Я мовчу, мов набрала води у рот,
я готова йти,
тож пишу йому пальцем на носику:
фіолетовий личить пригодам.
Тримайся за обрану нить!
Чи веселкою, чи побрехенькою, маленький сяйливий хлопчику,
проведи мене в землю риб!
Він цілує, немов ковтає мене в свій світ.

08.07.2021

Розкажи про квіти мені
у неділю зранку.
Ти виходиш зі сну у яв, відгортаєш важку фіранку,
сонця промінь влучає у кожну натільну ранку,
мов видзьобує сіре пташа на льоту з колосків зернини.
Що осиплеться – перші провини.

Ще не тнуть поміж нас жалі.
Розглядаєш стежки старі.
Заховаєшся в сяйві – тінь з моєї уяви.
Хто ти, постате у вікні?
Розкажи про квіти мені!

04.07.2021

У пізню ніч між шумовитих злив
слова розлив.

Співцю зі всіх моїх доріг,
змалюй, як сочиться моріг,
як висне в небі златоріг,
що зрідка блисне,
як пахне цвіт, який беріг,
докіль навмисне
його не збила злива ця.
Холодним поглядом митця,
щоб ніч зігріти,
коли подовгу в смутку я –
бреши про квіти!

03.07.2021

Серце – вітер північний, беру в долоні і
заспокоюю: буйне, тихо ти!
Та коли він дарує мені півонії –
я забуваю дихати.

Переспілі суцвіття, складайте голови,
наче вражим мечем відсічені,
бо коли він всипає пелюстям вколо – ви
всі до одної злічені.

У пелюстю вся просторінь. Кущ на повівах
з двох роздійнятих рук – приманкою.
Тож коли він поверне з цих дивних ловів, ах,
буду йому коханкою!

21.06.2021

Стоп! Кроку немає більше. Перше кліше
шляху пунктиром прострочено для нащадків.
Ми тут ходили подавно, тепер – cherchez.
Ми в порядку.

Ми тут ходили під крилами. Вічність – жарт,
сивими пасмами грає етюд в волоссі.
Кроку немає й направду – це перший фарт
в грі у осінь.

Стоп!

15.06.2021

***
А поки йде війна, життя триває
і сіячі ціною душ і тіл
оберігають
поле урожаю,
де половіють пирії й кукіль.

***
А критика не утинає крила,
а навпаки – доточує чужі,
аби летіли...
з усієї сили
оволодіти мовою душі.

***
А от сатира діє не усюди,
та допікає іноді на мить
і вірять люди
у велике чудо,
яке лікує лікар Айболить.

***
А є іще потреба авторам,
ораторам етеру і дебатів
не по губам,
а по губах, затям,
уроки логопедії давати.

***
А як узяти рота на замок,
то у поета репне голова,
та на зубок
освоїмо урок –
нема думок, то зайві і слова.

***
А знакова поезія ще є,
але немає ні великих літер,
ні ком... усе своє
у кутюр’є –
полова моди, кинута на вітер.

Післямова
А декому із бомбою дійшло,
що їхня віра їх перемагає.
Язик – це помело,
йому на зло
культура мови землю засіває.

05/23

Сил нема пережити
Непоправну біду, –
Став я злим і сердитим
На безжальну орду.
За криваві розправи,
Що вчиняє вона, –
Маю волю та право
Нищить орків щодня.
Хай ридають від болю
І скавчать, наче пси,
Тут, куди їх ніколи
Аніхто не просив.
21.05.23

1.
Ти вчора, орку, вбив дитину,
На роздоріжжі розстріляв.
Кров українська, як калина.
За мить маля – вже янголя.
Воно тебе зустріло, може,
як гостя, бо наївне ще,
а ти, кіріловскій безбожник,
убив і світові пече.
Та не тобі, ординцю лютий.
Бровою навіть не ведеш,
бо наказав садюга путін:
“стрєляй хохлов, і жгі, і рєж”.

2.
А десь далеко в сатанії,
яку ми знаєм як росію,
твоє дитя, ще не зіпсуте,
не може казки оминути
і просить маму розказати,
а та з дитини робить “вату”,
бо чує розповідь малеча
про царську міць, про дужі плечі,
про меч, який усіх рубає.
І так до звичних баю-баю.

3.
Заснув синок твій геть тривожно,
бо страшно змалечку – різня,
бо й заховатися не можна
у казку без меча й коня,
без ворогів, що наче б всюди.
Гримлять, спалахують казки.
Так доки в сатанії буде? –
питають лячно малюки.

4.
Допоки, орку? Знов не чуєш…
А знаєш, вбите те дитя
прийде до твого геть не всує –
усе у Бога до пуття.
Візьме за руку янголятко
твого нащадка і повір –
відчує він, що рідний татко – звір,
уже довіку, до загину,
до спопеляючих вогнів,
що і його віддав, дитину,
в безглузду жертву сатані.

Навіки батько попрощавсь зо мною,
Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Живий батько дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопчиськом із Бердичева,
Далека стежка і незвична.
Рабинів двоє з Єрусалиму заявились,
Щоб єлед-пеле уславив їх єшиву .
І хоч будьоннівці тоді рубали і кололи,
Сказала мати: «Нізащо і ніколи!»
Не відала, що замість Тори й Талмуду
Тирана Сталіна обожнювать син буде.

Р.S.
У передсмертну мить поблиз Єрусалима
Кому сповідувався він? Потворі-осетину?
Чи безіменним двом рабинам?

Поезія збентежена…
Тяжка воєнна проза
Внесла перевантаження,
(Надмірна, мабуть, доза)
Змінити щось – не змога.

Пручається, вагається,
Бо сумніви й напруга.
Знесилена в емоціях,
Втрачає відгук друга.
Тож депресивна смуга

Підкреслює побачене
В переліку обставин.
Захоче – звинувачує,
Щоб на підсудну лаву
Покласти різні справи.

Поезія збентежена
Від вибухів в довкіллі.
Ось так без попередження
В душі змінилась, в тілі.
Вже вкотре овдовіла.

Збентежена, знесилена,
Їй не сягнути й дáху.
З надірваними крилами.
Не скажеш, що невдаха.
На лікуванні птáха…

26.03.2023

Ворожить пишним цвітом неба сум.
І плачуть вишні в білім танці травня.
Ще вишиває сонце їх красу.
У них - любов, як добра казка давня.

Малює білий янгол сни весни.
І щастям світять юні вишні щиро.
Крадуть із серця дні журби вони.
Сміється цвітом світ весняним виром.

19.05.2023

Сьогодні безглуздо про тебе думати.
Колір вечірнього неба наче,
Колір ікони –
Ніколи не змішаний з іншим, щоправда,
Сонце між хмари завжди проглядує,
Промінням, що хвилі згинає в меандр,
Краєм туніки.
Краєм. Зрештою,
Та колонада давно зруйнована.
Навряд чи згодяться руїни для прикладу.
Так, пригадалось з нічогонероблення,
Крім того поети до них привикли.
Вірніше знаходять між ними бісер
Слів, що стрекоче по мармуру. Знаєш,
Мені все простіше тебе забути,
Як коннелюри надщерблені варвару.
Єдине, про що, я писати, можу,
В ритмі задушного декадансу –
Це про домірну залежність надії
Від сонця, оскільки епічні станси
Любові лежать на поверхні місяця.
Гірше. Нажаль, вже немає правил.
Немає ні кольору, ні естетики.
Все на єдиній картині записано –
В рамі без серця та в рамі правди,
Що пропорційна в сльозах до вірності,
У вічних пошуках та скитаннях.

11.10.2020

Міль гніздечко звиває у шубі,
А опеньки ростуть на пеньках...
Згуртувалися тьоті у групі
Та забанили Сашу Сушка.

Він як цвях у сідниці чи шпичка,
Коле правдою. Некомільфо!
Їхня ж творчість - "солодка водичка",
Трута це для Сушка, дихлофос.

От і шкірять зубиська на Сясю,
Скарги шлють в піднебесний фейсбук.
- Від Сушкідзе немає нам спасу!
Від сердечник позбавте нас мук!

Наша творчість невільна! У путах!
І таланту згубилась стезя...
Навалилися зграєю люто,
Наче блохи на мирного пса.

Українська поезія - плаха,
Непідйомний вантаж ішаку...
Нову кляузу строчить невдаха,
Нову підлість готує Сушку.

20.05.2023р.

(до кінця червня Автора за намовою доброзичливців забанено в групі. Читати його твори можна лише на його сторінці. Ура!)

І що мені тепер робити, що мені,
аби знайшлися всі заблудлі промені?!
На небі чад, немов забилось в комині
від вічного паління сонних душ.

Не руш троянди в пуп'янках! Не руш,
вона бо ще пробудиться для зриву,
цю жовту лялю, діву тонкобриву,
цей до розлук багатосердний кущ.
Та він понехтує наказами і – в зливу.

Коли б то ще узрів мене щасливу,
як не при заході своєї врешті слави?
Горіння сонних напускає сон.
Не знаю, хто його гасити нас відправив
й чи ревно вчився він цієї справи,
та як Далілі звірився Самсон,
так він розкрив себе, не таємницю,
і втратив силу.

Вклав бутон в десницю
й розплющ, шепоче лагідно, розплющ,
немов молитву, наді мною дощ.
А я йому зі сну, мов з димних товщ:
не руш, допоки не розвитий кущ!

14.06.2021

На велюр гвоздик
у червневу ніч
з віч

котиться, котиться межи гавкіт собачий
(хтось комусь не пробачив, ач!)
плач.

Як велюр гвоздик, пурпуровий крик
у червневу ніч
змовк.

Ніжні доторки до лиця.
І оця твоя, і оця...
Сльози всотував без кінця,
виціловував денний шовк.

Дивна квітиця!

10.06.2021

Маленький хлопчик закликає нас
йти на веселку
по кольоровій травистій стежці,
далеко-далеко,
довго-довго
і не зупинятися, навіть коли
дуже втомимося в дорозі.
Я чую церковний дзвін у його голосі,
бачу сонце в його обличчі,
наче зростає на моїх очах
білокоре деревце істини
з тонкого веселого пагінця,
який заледве вміщаю
в межі любові.
Маленький хлопчик так радісно
приповідає свої вигадки
і нічим не виказує таємниць казкаря:
далеко-далеко давним-давно
з води проросла веселка...
Я вірю йому і розпитуюся
ще більше про землю риб.
Тепер я допевне знаю,
що за веселкою
ми розмовлятимемо так,
як зараз цілуємо.
Я бачу сонце в його обличчі.

10.06.2021

Взяла я в руки гілку полину,
Розтерла листя тісно у долонях
І гіркотою той полин "дихнув",
Вже й застелив сріблястим димом скроні.

Вітер гойда високі полини
Там. де колись рум"янились суниці,
Юності птах давно змахнув крильми.
Пора чудова та і досі сниться.

2016 р.

Тупцяють нетверді ноженята –
вирішили, що пора іти.
Руки вже розкриті обійняти.
Відпусти, рідненька, відпусти.

Я пройду. Подужаю. Я зможу.
Навіть, якщо гепнусь, не біда.
Встану сам. Я встану сам! Негоже
розтуляти в рюмсанні вуста.

Сонце сновигає огородом,
ходить по землі липневий жар,
возик котиться своїм тріскучим ходом
у краї картопляних стожар.

Ходить все – обабіч і довкола.
І нарешті я свій перший крок
зроблю зараз, хитко і спроквола,
із подвір’я зразу до зірок.

Я піду назустріч цьому світу.
Його весь я хочу обійти
по ніким не лишеному сліду.
Відпусти, рідненька, відпусти.

18.05.23