///ескіз///
Спекотний день
мляво
- е-хе-хе-хе -
волікся
порошаною дорогою
повз наше село.
Звідкись
хмаринка легковажна
приблукала
- у небі повний штиль -
–ах-ах-ах-
втратила орієнтацію
зачепилася краєчком
за вершечок старого горіха
- о-го-го -
І знехотя сипнула
пригорщу важкого срібла
на поруділе подвір’я.
-ой-ой-ой-
Перші ваговиті краплини
радісно дзенькнули
об лапате виноградне листя.
- дзінь-дзінь-дзінь-
Навшпинечки
потягнувся спориш
на прив’ялому моріжку,
хапаючи крихітними
зеленими долоньками
райдужні дощинки.
-гей-гей- гей -
І враз хлюпнуло рясно, красно –
але вмить розпорошилося,
розсоталося
і навіть
порохи на вулиці
не прибило.
-все-все-все -
Залишивши клапоть рукава
над горіхом,
скупа хмарка
поволі попленталася
далі,
танучи у вилинялій блакиті.
- там повний штиль -
Сусідки-ринви
невдоволено
буркотіли –
даремно пробудилися від сну,
і на цей раз
концерту
не буде
-ох-ох-ох-о
...........
музика несправджених надій
.....................
липень 2009

Неучастия участь
тихо сводит с ума.
Столько лет меня мучит
белый край – Колыма.

До звонка, до финала,
до кипения строк,
я его отмотала,
свой пожизненный срок.

На магнитную ленту
свою боль якоря,
уходили в легенду
лагеря, лагеря.

Факела Иван-чая –
негасимый очаг,
и горит, не сгорая,
черный Бутугычаг.

Блики солнца так робки,
значит, лету конец.
Не у этой ли сопки
погибал мой отец?

Сосчитать их пора мне,
превратившихся в дым…
Расскажите мне, камни,
как он был молодым?

Как он жил, как он выжил,
как терпел и молчал…
С каждым годом он ближе,
мой колымский причал.

Изнутри – как картинка,
а снаружи – рентген.
Бурхала, Серпантинка,
Известковый, Эльген…

Эти страшные пятна,
черных лет облака.
Ты и впрямь необъятна,
золотая Тенька!

Без суда, прокурора,
без сумы и тюрьмы
ты мне стал приговором –
детский срок Колымы.

И по праву рожденья
моя родина – сон.
Приговор в исполненье
приведен. Приведен.

14.06.2009

Сонечка маленькі на шкільнім подвір’ї,
Посмішки гарячі – осінь навтьоки!
І зоріють айстри, мов рясні сузір’я,
І солоне щастя зронюють батьки.

Постели їм, доле, стежку споришами,
Поведи їх класами в неозорий світ,
Зачаруй їх піснею, словом і віршами,
Сторінками книжними у життя політ.

Теплими долонями вчительки найпершої,
Огорни їх, доленько, білими крильми,
Вірою у кожного надихни на звершення,
І навчи їх бути справжніми людьми.

Сонечка маленькі – щирі оченята,
На шкільній стежині їх найперший крок.
І цвіте бантами урочисте свято,
І в серцях лунає радісний дзвінок!

Мов перед смертю, встигло все доспіти:
Отави сиві, жито і життя.
Іще не осінь,
Але вже й не літо...
Іще не плач, але уже виття
Душі лісів, дочасно посивілих.
По венах русла котиться ріка...
Баби сумні на призьбах насиділись,
Перебирають спогади в роках.
І журавлі збираються у зграї.
Така судьба їм: цілий вік журись,
Бо ще таки нема напевно раю
Ні там, де шлях яріє догори,
Ні тут, де біль і пил дорожних марев...
А те, що біль – то все-таки живе.
Йдемо у вічність дикими отарами
Заблуканих, наляканих овець.

Я поцілую кожний пальчик твій,
Немов троянди росяну пелюстку,
Як ніч на сад накине білу хустку
І під калину ляже вітровій.

Ти шепотітимеш: "Коханий мій!.."
Торкнувши словом душу, як галузку,
Розв'яжеш давніх сумнівів мотузку,
І полетить думок веселий рій.

Ми до світанку будемо з тобою
Пливти кохання світлою рікою,
Аж поки нас обох не зморить сон.

Заснеш на грудях, як мала дитина,
І на вуста твої впаде росина,
Як поцілує радо Купідон.
1982

1
Хлібину сонця день знайшов у полі,
Намилувався нею він доволі
Й поклав на синю скатертину неба,
На сонці хмарка - наче дрібка солі.

2
Перегорнув я спогадів сторінку,
В душі знайшов не стухлу ще жаринку,
Коли дмухнув, яскраво заіскрила, -
То юність повернулась на хвилинку.

3
Удосвіта лапасто-білий сніг
Засипав густо стежку і поріг,
А в серці - сонячно і солов'їно:
Я в ньому весну милій приберіг...

4
З любов'ю в серці, з ніжністю в очах
Я радісний кохану зустрічав,
І гордий тим, що землю ти, народе, -
Красунями такими уквітчав.

5
З прадавніх невідомих ще сторіч
Розділена доба на день і ніч.
Але коли ж упала на цю землю -
Сльозина перша з материнських віч?

6
Він тоне у брехні, як у болоті,
Бо вік живе у фальші та підлоті.
Я з острахом на нього поглядаю:
А чи не має жала він у роті?

7
Дорожча честь за дорогі напої,
Не їх шанують споконвіку вої.
Це наші предки в сиву давнину -
І мертві з рук не випускали зброї1

Зі зб."Veritas in profundo"(1998)

Для маленького Іванка
Склала мати колисанку.
Колисанку дивну склала,
Місяць й зорі повплітала.
Поміж зорями ясними
Річка снів дитячих плине,
А у річці - місяць-човен,
Казочок чарівних повен.
Човен хвилею гойдає,
Птах-казкар увись злітає,
Поспішає до Іванка,
Заспівати колисанку:
- Люлі-бай, моє хороше,
Снів спускається пороша,
Хутко в ліжечко лягай,
Казку гарну оглядай.
Люлі-бай...

В море радостно надо входить, как дети,
как будто в храм, разув перед водою мысли,
чтобы чёрными его глубину не метить,
забыв обиды и вкус имён врагов кислый,

чётки слов принося на алтарь покоя,
бросать монетку или придумывать сагу
о том, как море расслабленною рукою
щекочет пятки древнему Кара-Дагу.

Із дзвіниці без дзвону Правда
дивилась, як світ горить…
А світ не горів – падав;
билися дном догори

серця… З неба видзвоню
словом зливу під білий гриб…
«В діраву діжу бий бриндзю», –
батько мій говорив…

Вележирувала, сніжила
тополя – пух
скрізь.
Злість –
їсть.
Кров, як солона джиґра
тричі згорнулась –
шість,
шість,
шість…

Миє вода камінь, миє,
Душа ми як рана ниє.
А таких є більше душ, як моя,
Я за них ся, як за себе бою.

Айбо, што я можу учинити,
Окрім того, што ся вчу усіх любити.
Сонце світить кождому єднако,
Дако ся сміє, а дако плакать.

Всі межи собовісьме похожі.
Пророслисьме туй, як зерна Божі.
А земля в нас благодатна в Закарпатті,
Туй мадяр, румун і чех з русином браття.

Галичанин ся уживать з руським,
Єден другому давно вже руку тискать.
Легкосьмеся всі договорили,
Бо для нас Христос – то більша сила.

Та чому душа ми неспокійна,
Доки у верхах ще будуть войни.
Позираю в воду з сього моста,
Чому людям ниґда ниє доста.

Миє вода камінь, миє.
Душа ми, як рана ниє.
Моїм туй онукам жити,
Будуся за них молити.

2009

Вогонь догорає –
і скоро нас грітиме попіл.
Списи перехрещені,
тільки їх вістря німі.
Про що вони снять, не дізнатись ні зараз, ні потім,
Бо ми не дійдемо.
Бо воїни стануть людьми.

Ти чуєш, мій жилавий ладо,
мій юний Стрибоже?
Це кидають сутінки виклик мені і тобі.
Полює знемога на серце посвячене кожне -
чи станемо першими
і не повернемо вбік?

Вогонь догорає і дивиться в очі незмигно.
На з’єднані руки немовби нап'яли ланцюг.
Я зможу тобі розказати,
я вірю, що встигну
від нас голіруч відвести небезпеку оцю…

Прислухайся, як шелестять осокори тривожно.
А голос немов у смолу бурштинову загус.
Послухай мене...
Та чому, як на лихо, не можу
ні звуку добути
із флейти обвітрених вуст?

Ріка закипіла,
і птаство завмерло довкола.
І знову до битви –
жене за собою потік.
Я списа подам
і молитиму сонце схололе,
аби цей вогонь наостаннє
прозрінням опік.

Кінь виграє копитами, летить каміння.
Ти чорним поглядом вдивляєшся у далі,
Тонкі вуста, орлиний зір, чоло зі сталі,
Могутній тавр! Історія внесе в скрижалі
Твої сліди із часу сотворіння.

І зникне страх. Тут велич непоборна!
Вся сила каменю у жили переллється,
Набатом в грудях лунко б’ється серце,
Душа Землі в твоїй душі озветься,
Зітруться часу споконвічні жорна.

Торкаюсь стиха залишків стіни-фортеці
І відчуття твого – як подолати втому,
Знайти шляхи із нині в невідоме -
І ти упевнений, бо саме тут ти вдома.
І гори дихають із ритмікою терцій.

Дурман розіллє ялівець в розлогім вітті,
Все той же вітер гне-не зігне сосни,
В підніжжі хвилі грають віртуозно,
Прадавнє небо ковдру стелить млосно.
Твоє й моє. І снігом з гір тисячоліття.

Жадана госте, не всміхнетесь навіть.
Чому надміру
Ви прекрасні й строгі?..
В моїй чернечій келії убогій
Щоночі сходять очі зеленаві...

Тісні віконця вгору поплелися,
Дубова лава, кухоль на ослоні.
Навіщо з казки вимріяв колись я
Ці виноградні пальчики солоні...

Навіщо вітер грюкає острожно,
І збиті зорі падають в ожини?
Сумну цю казку я змінить не можу...
В ній Ви давно,
давно Чужа Дружина...




-----------------------

Авторський варіант російською:

* * *

Желанная, не улыбнетесь даже,
Вы так прекрасны и высокомерны.
В монашьей кельи нищенском пейзаже
Зеленых глаз восходят звезды мерно.

Окошек тесных резкое стакатто
И силуэт расколотого клена.
Зачем из сказки вымечтал когда-то
Вкус виноградный пальчиков соленых?..

Гремят щеколды, бредит вечер синий,
Стою один, молясь и возражая, -
Я эту сказку изменить не в силах,
Вы в ней давным давно жена чужая...

Річенька сріблястая
Виграє на сонечку,
Скажи мені, милая,
Що на твому донечку?

Доля моя тяжкая,
Донечко не чистеє,
Та й вода не ясная,
Течиво не бистреє.

Люди мене стиснули
Кам'яними брилами,
Гріхи в мене скинули,
Як прип'яли вилами.

Вода життєдайная
В смутку замутилася,
Сила моя тайная
Та й занапастилася.

Прости мене, річенька,
Що я в тім не знаюся,
Змити горя з личенька
Та й не спромогаюся!

Річенька сріблястая
Виграє на сонечку.
Вірю буде, милая,
Чисто твому донечку.

Я не Тетяна, листів не писатиму, не поцілую два рази на здачу. Може, хіба що в житті дев’ятому тебе я пробачу. Бачиш: пачка, пуанти, озеро сцени, на воді танцюю під музику Баха, а знаєш, напевно, у тебе в генах відсилати усіх ...в Айдахо. Або ще й далі – до Оклахоми, де як завжди нікого вдома, і тільки вітер цензурним матом пише піщану історію штату.
Не Пенелопа, чекати не буду, я не маяк для гульвіси-баркаса із Амстердама або із Лурду, самотність мені протипоказана. Самотність викручує мізки і руки, вбиває тіло цвяхом у ліжко, коли ж я сліпцем іду на звуки, вона щосили притримує віжки...бо я не звикла сама і надовго, хоч крила відріж серпом веселки – равликом вилізу з тіла свого й полізу шляхом з варяг у греки...

Твоя не-Ребекка.

Матінко,
моя вишнева гілочко,
нагідко срібна, зіткана з тривог,
до півночі над зошитами білими
ніч креслиш білим рукавом.
Виходиш проводжати.
За усмішкою
твоя сльоза прихована пече.
Про щось завітне мовити не сміємо.
Ледь-ледь схиляюсь
на тремке плече.

Поцілувати навіть не відважуюсь.
Хіба вітрець обійме враз обох.
Садочок, двір, притінені конвалії...
Наш тихий рай,
в якому Мама - Бог.

Осінньо на душі, її заносить листям,
Ще трохи - й через край... Юніє травня день,
Гойдається садів уквітчана колиска.
В мені вже сніг іде.

...Щось проказав і стих, ти був ні в сих, ні в тих, і
Я забрела в стежки, що їм кінця - ніде...
Про щастя жебонять зірки, від щастя тихі,
І сніг, і сніг іде.

Чому твоя любов немов несита рана,
Непевна і терпка: загоїться? зведе?..
Немов оця весна, сліпуча і нерання.
А сніг безжально йде.

І клин куди не кинь, а в думці -
на віки, та
Для вічності смішна упевненість людей.
Ген пелюсток вогонь -
сторіночка відкрита.
І сніг, і сніг іде.

…і розкриває темно-зелені віконні долоні
і розтуляє ламкі каламутні повіки
тихий Луї на триногому дзиґлику
пускає крізь пальці свої телефонні кучері
скаче навшпиньки від «ре» до «ля»
із Риму в Бомбей
and backwards…
дзвенить предметними скельцями
у стиглу бурштинову спеку -
триває…


тонкий кольоровий Луї
гнучка оксамитова Іо

... що переможно гримить шахівницею
розчахує радо лаковані половинки
ставить на жменю воїнів маорійських
12 (дванадцять) дрібненьких блискучих ґудзиків
своєї картатої блузки і ... програє..
шаленості янських вогнів
білого…
…наче сонце Луї
волосся
… тремтливої Іо

електрично потріскує
артикулюючи тишу
впивається в ватяну сутність
трамвайних дзвінків
і дзвінків телефонних
липкого асфальту і хліба
й холодного листя шовковиці

… і десь під самісінькі хмари
смагляві дітиська
у білих хрустких комірцях
летять сторчголов
з недільної школи
і тихо відсапуються
під шерхкою стіною
старої броварні,
стискають в спітнілих руках
яблука кольору крові
навпіл з водою з дощівки…

накритий подушкою,
глухо цокоче годинник

і

прозора пульсуюча Іо
м'який пелехатий Луї
стрімко вростають у теплу
розбурхану порожнечу

Коли тебе сурма твоєї туги
Покличе знов у дальній рідний край,
Де ждуть тебе безчестя і наруга,

Слова над пеклом Дантовим згадай:
Per me si va, nella citta dolente!
«Сюди йдучи, в скорботу і відчай,

Надії мусиш знищити дощенту».
Гамуй, мандрівнику, смертельний жах,
Коли в душі погасиш сірий день ти

І сонце змеркне в чорних небесах.
Нехай мовчазний і сумний Вергілій
Тобі піде назустріч у степах

І в синій край Шевченкових ідилій
Нехай веде до міст і дальних сел,
Де чисті весни й нам колись зоріли.

Вважай за магію страшну чисел:
Ось пекло, це землі частина шоста,
А край зелених верб і пишних зел,

Що скрізь його покрила вже короста, —
Останній в пеклі круг, дев’ятий круг.
О фабрики й кремлі з людської кости!

Не спокій лагідний — безладний рух,
Де хаос в димі чорному регоче
І вбила хімія безсмертний дух.

Скляні, напівзакрижанілі очі
Тих матерів, що власних немовлят
Жеруть із голоду! О бенкет ночі,

Що над землею стеле чумний чад!
О мертвих тіл багряні гекатомби!
Що звалося «душа», «зоря» і «сад» —

Все втиснуто в трикутники і ромби.
До пісні кожної, до всіх думок
Рука диявола чіпляє пломби.

І ти, ти — лиш відірваний листок,
Якого кружить невідома влада,
Затягши в свій безсоромний танок.

В дев’ятім крузі пекла чорна зрада
Реве, роззявивши сто тисяч пащ,
Шматує, рве, рокує на загладу.

З лобів тих пащ рогами сотні башт
Ростуть і в морок зносяться високо,
А в башти кожної крізь пітьми плащ

Тебе чатує невсипуще око...
Тікай, тікай і не життя рятуй,
А душу, й, вийшовши в простір широкий,

Вітай незнану долю, як сестру, й
Вдихай у себе волі вихор п’яний,
Кущі чужі і камені цілуй.

Зостанься безпритульним до сконання,
Блукай та їж недолі хліб і вмри,
Як гордий флорентієць, у вигнанні.

Та перед смертю дітям повтори
Ту казку, що лишилася як спомин
Прадавньої, забутої пори,

Як у грозі, у блискавиці й громі
Колись страшну почвару переміг
Святий Георгій в ясному шоломі...

І як дракон, звитяжений, поліг.
27.03.1935
"У Первозванного на горах"
ВИБРАНЕ, 1991

Розгорнувсь заграв сувій,
Як там десь пустує змій.
Може то посеред ночі
Кінь рудий жита толоче!?
Аж під хмари тара-рам –
Промінець то тут, то там.

Цей промінчик не простий,
Біга він під зоревій.
Його Сонце упустило,
На ніч спати залишило.
Від кілка грець одв’язавсь,
Шкварити танок узявсь.

Дідко дощ став буркать злий,
Що онук гарцун такий,
Ланцюгом старанно клацав,
З пересердя аж заплакав.
Веселун – на хмару сів,
По ній громом торохтів.

Взяв ще берло та й махав
І свободи вимагав.
Не помітив – Сонце встало,
Все безладдя вщент пропало.
Лизень мати пригорнув,
Та простила, що утнув.

 
під синє небо
зелене море
з пивної пляшки

розбити душу
розлити розум
пісками пляжів


* * * *


солодке світло
недільне свято
неспішні звички

розсольний вітер
ліниве сяйво
повільна стрічка


* * *


де сонце сипле
на хвилі люстра
сліпучі луски

чуття прозорі
за вічний обрій
за інші глузди


* *


де проминають
достиглі мрії
птахи без ліку

у пінну легкість
спекотну свіжість
на захід літа



*




 

Arrivederci,
неспокійний Рим.
Колонні парки вицвіли за літо.
Прощально калатаючи мохіто,
Лишу тебе заселено-густим
вересовіти.

Ще ледве серпень.
Рятівний квиток
Везе від колізеїв і вокзалу.
Сезон вистав, яких не показали,
Аплодисменти всмоктує у смог
і п’єдестали.

Дощі прогнозні
спацерують шклом.
Замовкли телефони і фонтани.
Я вже далеко. Пір’я і пергамент
Кладу миролюбиво у шолом.
А місто тане…

Спадає тога
й втома. Новий день
Дитиною спинається на плечі.
Ліплю цей день. Він мій найперший глечик -
Зрікаюсь в ньому піснею пісень
від порожнечі.

2009

О, дивна ніч! Вирує океан,
І падає крихка фортеця серця.
Ти скорена стихією! Не сердься,
Бо це тебе кудись веде туман.

Я не віддам! Вхоплю, немов орлан,
Якому все завжди чомусь вдається, -
І в небеса, бо вільно там живеться,
І не стихає пристрасті вулкан.

Лише не бійсь ні рук моїх, ні крил,
Ще трохи вище і зникають хмари,
І я тебе стискаю все міцніше.

Засліплюють твої сяйливі чари,
Вже падає, здається. небосхил, -
І я махаю крилами частіше.
1999

*
Перисті хмари плинуть з твого краю.
Дощу не буде.
Знаю,
Вчора ти
Своїми слізьми викликала зливу.

День тріснув перестиглим кавуном,
Думки побігли тарганним насінням
(Чорним на фоні червоної крові).
Запізно збирати вчорашнє каміння –
Опустилося тяжко-далеко на дно...
Хотілося смаку відчути солодкого –
Тарганні думки кусаються осами.
(Чорними на білім тлі паперовім).
Запізно ходити вчорашніми росами –
Запізніле таке відчуття Короткого...
22.08.09

І не тиша в душі – пустота,
як в квартирі подружжя бездітного…
Напишу сам до себе листа,
розповім, як живу. Смішно?.. Тільки-но

плачу… В дзеркало не дивлюсь…
Це в стоячій воді живе руслиця…
Ось півчарки розлив на обрус…
Це не руки – душа моя труситься…

Рідна ненько, Україно – шана тобі й слава!
Ти - квітуча, щира й вільна слов’янська держава.
І куди б не мандрували по білому світу,
У серцях ти завжди з нами, бо ми - твої діти.

Проросла, як зерно в полі, прадідів звитяга,
Що вела до перемоги під славетним стягом.
Кров козацька – не водиця, в ній могутня сила,
Дух незламний, наче криця, що дає нам крила.

Українського народу сестри ми і браття,
Горді за свою свободу – нас не подолати!
До снаги нам працювати, щоб онуки й діти
Вдячно нас могли згадати і щасливо жити.

25.02.08р.

"И дышит нам в лицо
дракон-забой жарою"
Іван Нечипорук

Хто в небо лине,
Кому – в глибини,
І від нуля
Розлуку лічить
Не на хвилини
Вона, земля.

Щоденно вої
Ідуть в забої
Тепла задля,
Але ні крихти
Не дасть без бою
Вона, земля.

То жар, то вибух,
Вода і крига
Тіла схиля,
Ні вниз, ні вгору,
Трима в покорі
Вона, земля.

Поглянь-но, брате,
Йдемо збирати
Удень зірки,
Пліч-о-пліч стати,
Бо ми – солдати,
Чоловіки.

Така робота,
Крокуй, піхото,
І від нуля
Така вже доля,
Ми орем поле
Твоє, земля.

Підземне поле
У чорнім лоні
Твоїх скарбів.
Аристократи…
Сто раз продати
Твій біль і гнів.

Каріатидо…
За що купити
Твою сльозу?
Чим оцінити
Ті білі квіти,
Довічний сум?

Він не із криці,
Твій білий лицар,
Тремтлива плоть,
Йому нелегко
У пеклі штреку
Себе бороть,

І все ж, уперто,
Незламно-твердо
Щодень – з нуля
Ідуть в забої
Мої герої.
Твої, земля.

Сотворю собі літо і виліплю в літі себе.
І тебе, щоб удвох зустрічати і пестити вечір.
Заодно сотворю собі небо, як льон голубе,
І трояндовий сад,
у якому пташина
щебече...

Сотворю собі рай, сотворю, бо й насправді пора.
Закосичуйся, літо, визорюйся світлим буршти́ном!
І стікатиме пісня росинками див з-під пера,
Малюватиме пензлем душа
вже достиглі
картини.

Лоскотатимуть губи цілунки пухнастих кульбаб,
І зомліє земля від такого небесного щастя,
Там, де Божою милістю ти і володар, і раб,
І нічого у світі
блаженного раю
не застить.
…Сотворю собі літо!

І знову слів катма для перемовин,
Як ніби пластир горло заліпив.
Росте доба, а тільки тіло ловить
Відсутність руху і відсутність злив.
Вдихаю літа, тихо ніби ладан,
Вечірній заспокійливий ефір.
Пора відпусток -
хмари вийшли з ладу,
а я живу усім наперекір.

Стеблинка.
А в кроні майбутнього дуба
Вже вітер співає.
Невже ти не чуєш?

Ікринка.
А короп дзеркальний на плесі
Вже скинувся дзвінко.
Невже ти не чуєш?

Хмаринка.
А блискавка вже розщепила
Березу на друзки.
Невже ти не чуєш?

Дитинка.
А янголи вже «Алілуя»
Гуртом заспівали.
Чуєш?

Захотілось Черепасі
Імідж поміняти:
Панцир зараз не на часі,
Й колір сіруватий…
От вона й придбала в дебрях
Суконь повну шафу:
А-ля кобра, а-ля зебра
І а-ля жирафа…
Приміряла довго, чинно,
Й задля епатажу
Посунулась на стежину:
Що громада скаже?
Як хотілося овацій
Амбіційній пані!
Та отримала за працю
Лиш розчарування…
Звідусіль самі лиш зойки
Й вигуки лунали:
Хто ж це Вам біди накоїв,
Та що ж з Вами стало?
- Хто насмілився обдерти,
Вас, таку хорошу?
- Бідна і невинна жертво,
Подавайте в розшук!
Засмутилась Черепаха –
Хоч стрибай із мосту!
Поміняти одяг – махом!
А імідж – непросто…

*
Поручні кладки
покрилися мохом.
Стежка, що до храму веде,
ледь-ледь визирає з-під поли
споришу.

Кожен раз - як останній.
Наче вересень - світло прозорих мовчань.
Кожна зустріч - немов у Карпатах світанок.
Кожен усміх - печаль...

Хтось кинув на місяць уповні: орел, а чи решка...
А він покотився за хмари і на́взнак не падає,
Висить собі в небі велика циганська сережка,
Пророцтвом своїм не лякає нікого й не радує.

Лягають сузір’я на темну нічну скатертину,
І тихо шепочуть згори, що пророцтва збуваються,
І кожному душу колишуть, неначе дитину,
І зірка на щастя з високого неба зривається.

А далі прощення, прощання і знову в дорогу,
У першу, в наступну, а може комусь і в останнюю,
Був місяць уповні, а нині уже круторогий,
Він просто мінливий і жодного з нас не обманює….

*
Багато слів пішло, аби зв’язати
Любовну сукню милій.
Та по швах
Тріщить вона, як тільки приміряти
Збирається, бо ниточка гнила.

Піти, піти без цілі і мети...
Вбирати в себе вітер і простори,
І ліс, і лан, і небо неозоре.
Душі лише співать: "Цвіти, цвіти!"

Аж власний світ у ній почне рости,
В якому будуть теж сонця і зорі,
І тихі води, чисті і прозорі.
Прекрасний шлях ясної самоти.

Іти у сніг і вітер, в дощ і хугу
І мудрості вином розвести тугу,
Бо, може, це нам вічний заповіт,

Оті мандрівки дальні і безкраї,
І, може, іншого шляху немає,
Щоб з хаосу душі створити світ.

1928
"Серед озер ясних"
"Каравели"

Глазами чьими я смотрю на мир?
Друзей? Родных? Зверей? Деревьев? Птиц?
Губами чьими я ловлю росу,
С упавшего листа на мостовую?
Руками чьими обнимаю мир,
Который так беспомощен, непрочен?
Я голос свой теряю в голосах
Лесов, полей, дождей, метели, ночи...
Так кто же я?
В чём мне искать себя?
Ответить как всем голосам природы?

Жизнь моя - черновик,
На котором все буквы - созвездия...
Сочтены наперёд все ненастные дни.
Жизнь моя - черновик.
Все удачи мои, невезения
Остаются на нём
Как надорванный выстрелом крик.

В час вечірній, час печальний
Я Тебе чекаю в храм мій —
У кімнаті сонця сальви
І махорки тиміям…

Ти прийди, моя далека,
Через хащі вечорові, —
Обернись хоч в тінь лелеки
І розправ крилаті брови,

Підніми очей зіниці,
Підведи до сонця профіль…
Ну, чого кричать так птиці,
На хрести чіпляють строфи!?

Над Собором, як на релі,
Звуть вони Тебе юрбою, —
Архітектора Растреллі
Посилають за Тобою.
Посилають…
Голуб сизий —
Голуб сизий тихо тужить…
У кімнаті сонця ризи,
І Любов Надію кружить.

Сонця ризи…
— Сонце, сальви!
Сонце, танок!! — Ти прийшла!
Розмальована, як мальва, —
Квіти, золото і шлак…

На плече коса, — ой, леле! —
Смуток сходить над бровою…
І Растреллі, і Растреллі
Йде, мов джура, за Тобою.

Ти усіх отак манила,
Неприречена нікому, —
У стрічках од скоростріла
І в диму пороховому.

Нецілована, незнана,
Недоклична — й все кохана,
Полум’яна й все похмура…
Вірний кінь слідом, як джура.

Мить прийшла, і мить відплила
Провела лиш тінь знайому:
…У стрічках од скоростріла…
…І в диму пороховому…

Пропливла на сизім тлі
Й знову канула в імлі.
…………………..
Вибухає ніч громами,
І земля дрижить у дзвоні.
За любов ми йшли фронтами,
Серце кинувши під коні.

Гомін… Буря… Коні… Тіні…
Передзвони. Перегули…
В далині розбитій, синій,
Там ми молодість забули.

Розімчали коні серце,
Рознесли його степами,
Аж під хмари в буйнім герці
Стала молодість стовпами.

Коні… Тіні… Передзвони.
Перегуки. Канонада…
Хтось підкови срібні ронить.
Погасає…
Тоне…
Пада…

Догорає, догорає
Синій вечір десь за краєм.

Обернулась, не сказала
І не сказана пропала.
І немає…

Поховав в далекій рудні.
Придавили зір повіки.
Діти буднів, діти буднів
Розвіталися навіки.

За любов у громі криці
Загубивсь твій ніжний профіль…
Ну, чого кричать так птиці,
На хрести чіпляють строфи!?

Путь далека. Путь нелегка.
Непроглядна. Недоклична.
Загубилась тінь лелеки…
Беатріче…Беатріче!..

В час вечірній, час печальний
Я Тебе чекаю в храм мій. —
У кімнаті сонця сальви
І махорки тиміям…

1925

Лю Мартиновській

То не сонце затріпало крилами
І упало в пісок золотий…
Гей, і правду сказати несила мі,
А збрехати…
А ти…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І

На зорі прокричали когути…
На зорі проскакали ми.
На підмо…
на підмо…
на підмогу йти!
Коню мій, коню!
Стреми!..

На зорі десь кричали, никали
І сміяли…
О, гей, мовчіть!
Там десь сонце, проколоте піками,
Умирає на синім мечі.

Ой, не сонце ж то! — серце птицею!
І не крик то — чаїне “киги”…
Коню мій, — капотить крівавицею,
Капотить на холодні сніги…

То вона — під’яремна, розп’ята —
То любов,
Моя перша любов…
Гей, мовчіть там, кого не прип’ято!
Друзі, агов!!

Попереду відтяті артерії,
А позаду:
липка імла.
Мої друзі, і дикі прерії,
Й синій піт з неживого чола…

Є безумні і є заплакані,
Але то не за свій живіт, —
Нам рвучко страшною атакою
Перекинути б навзнак світ.

Перекинути світ облудливий,
Розірвати оброть віків…
Ми законні створіння, люди ми!
Хоч не люди у нас батьки.

Ми безумні на грізній виставі;
Без запросин прийшли на ню…
Проти в с і х — тільки серце розхристане,
Проти криці — всього лиш юнь.

Є прохмурі і є заплакані…
Але то не за свій живіт. —
І в атаку!..
В атаку!..
Атакою
Перекинути навзнак світ.

Поламати мечі п’ятирицею
(Не для слави, не ради звитяг)
І поставить над цею в ’я з н и ц е ю
Малиновий, кривавий стяг.

В свою кров його фарбить будемо.
З своїх серць сплетемо вінки…
У атаку!!
В атаку!!

Люди ми.
Хоч не люди у нас батьки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Присягали на тінь Ревашельову, —
Так. Несіть, донесуть до кінця
Під старою брудною шинелею
На любов і на смерть серця.

Поклянлись на мозоль порепаний,
Поклялись — так рушайте в путь.
Щоб юність на колір креповий
Без вагання за нюх обернуть.

Щоб планета — єдина матінка
І єдиний закон — любов!..
Осб оце в нас мета одна тільки,
Ось для цього юнацька кров.

Через душі, крізь темінь Крезову
Нумо, раз! Непокірний мій…
То струмить її кров по лезові,
То сльозина в куточку вій…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
На зорі прокричаи когути.
На зорі проскакали ми.
На підмо…
На підмо…
На підмогу йти!
Коню, стреми!..

ІІ

У шпиталі, обмотана марлею,
На тобі — не твоя голова…
Десь далеко-далеко армія
І так близько —
розбита брова.

І здавались чужими тепер ми, —
Ні привіту,
ні сліз,
ні думок
Там, де очі ясніли озерами,
Там, де брови були, як шнурок.

Вчора ще,
до лафету прикована,
Доливаючи кров’ю шолом,
За останній, за бій ризикований
Тріпотіла безбровим чолом.

Тріпотіла… Просила і кликала…
Обіцяла л ю б о в і п р и в і т:
“Будьте с м і л и м и!
Будьте в е л и к и м и!
У п е р е д!!
А н а з а д — і повік!..”
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пелюстками опали зів’ялені
Довгі вії до серця не в лад.
Десь горять бриґантини запалені…
Нам повік не дістатись назад.

Не дістатись…
Хороша! Омріяна! —
П е р е м о г а!! Ти чуєш це, Лю?!
Я люблю тебе, димом овіяну,
І шість ран на тобі люблю.

Караваном грімливим, осяяним
Вирушати нам в край новий…
А над ким та й над ким же то зграями
Воронння припада й шумить?

То була не любов — прелюдія.
Ось тепер ми дійшли до мети!..
Гей, ніколи Твоїм я не буду,
Як не будеш моєю і Ти.

І чужі, і далекі тепера ми…
Ні привіту, ні сліз, ні думок.
Там, де очі ясніли озерами,
Там, де брови були, як шнурок.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Поєдналось з старим сьогодняшнє:
(Ну, а що я собі зроблю?)
Я люблю тебе юну, соняшу
І шість ран на тобі люблю.

Пам’ятаю: просила, кликала, —
Обіцяла любов і привіт…
Ось того я жадання не викинув
Перекинути навзнак світ.

ІІІ

Дикий вихор… Корогви і шоломи…
Чорний стяг… А за ним голубий…
Та червоний не зрадим ніколи ми…
Навіть в цей семикутний бій.

Коливається світ у аґонії…
Поспішає умерти живий…
Хтось у рани свої ж незагоєні
Ятаган наставляє свій…

Хто сказав: переможено? Хто-бо то?!
Хто початок прийняв за кінець?!
Не одну перемогу чоботом
Роздушило оте… крив’яне.

Хто тут свій і хто ворог і де іти, —
Чи по зорях, а чи по шликах?..
Ех, Вандея,
Вандея,
Вандея ти
У рудих, у брудних сіряках!

Закрутилась баґнетом годована
(Бачу, й досі вони стремлять)…
Твої діти без ліку мордовані
І зґвалтована тричі земля.

Закрутилась в пожежі без пам’яти,
Розгубилась і що… і куди…
А чи справді на молоха з нами йти,
А чи нас на рожно посадить.

Та й недаром віками крутила нас.
Закрутили в останню мить:
Гей, насунула міць неосилена,
У рейтузах на нас стремить.

То не гунни, не скити, не половці, —
То новий “золотий Тамерлан”…
На твоїх на полях, на околицях
Напосіли ворони орла…

Твої діти живими обскубані,
А батьки позбулися очей…
Ех, Вандея,
Вандея ти рубана
Під чужим і гербом, і мечем.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дикий вихор. Корогви і шоломи…
Чорний стяг, а за ним голубий…
Та червоний не зрадим ніколи ми,
Навіть в цей семикутний бій.

IV

І пройшли, пронесли не подолані
І встромили на чорнім шпилі.
Не один на коліна оволений,
Не один припадав до землі!

“Ми підем… Ми підем… Тільки де іти?
І кого за любов розстрілять?!”
Е-ех… “Вандея” ти —
Сама сміла і буйна земля.

V

Скільки нас у цьому семикутньому
Полоскалось в крові і в сльозах…
Одиниці дійшли до майбутнього —
Тисячі не вернулись назад.

Бо була в них мета одна тілько
І єдиний кінечний шлях:
Щоб планета всім — рідна матінка,
Щоб любов — на твоїх полях…

Ось за це, за любов порепану
Свою юнь — злотопіняву юнь —
Без вагання на колір креповий,
На кістки
обернули за ню.

Не було, не було незабутнього…
Хто насподі —
не буде над…
Одиниці дійшли до майбутнього,
Тисячі не вернулись назад…

Хай і д е!.. Вона знає, де іти.
Хай не ронить сльозу з очей…
Ех, Вандея…
Вандея…
Вандея ти
Під чужим
і гербом,
і мечем.

1928

Гробниці (скіфських) царів містяться в Геррах,
до яких Бористен ще судноплавний.
Г е р о д о т


Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах.
І стугонять століття по мені.

Колись цю річку звали Бористеном,
А Скіфією — всі оці краї.
Як пахли по степах тоді нестерпно
Кочівками осінні кураї!..

Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним.
Ходив на бій. Поїв коня з ріки.
Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни,
Авари, печеніги, кипчаки.

Чиї тепер там кроки землю будять?
Яка зійшла над обрієм доба?
Я міцно сплю, тримаючи на грудях
Тяжінь високовольтного стовпа.

Над ним гудуть громи в сталевих струнах,
Під ними крає землю чересло.
Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,
Чоло ж моє колоссям проросло.

І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне —
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?

Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже
І хто навчить любити ці кряжі,
Коли і він зі мною поруч ляже,
Три кроки не дійшовши до межі?

А гуси знов ґелґочуть на озерах,
І пахнуть медом плавні навесні!..
Я скіфський цар, похований у Геррах,—
Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.

Безконечна вода розправляє прим'ятий пісок,
Поглинає сліди, нам завчасно провини прощаючи.
І задмухує лагідно сонце сумний голосок
Заблукалої чаєчки - чаєччин (...чаєччин... чаєччин...)

Стільки солі і сили, і правди у звичних речах!
Що то буде із нами, як мушлями Доля награється?
Тільки ніжне відлуння ( і хвилі, і хвилі - в очах):
...знаю це... знаю це... знаю це... знаю це... знаю це...

2009

Хто я тобі
У цьому світі спроб і помилок,
Де кожен коник видатний маестро,
Де тишу перекрикують оркестри
Із ложок, і каструль, і тарілок?

Хто я тобі
В порожнім світі хриплих голосів,
Троянд, з їдучим запахом парфумів,
Де вечори – то п’яні, то – безумні,
Де пісня часто норовить – в надрив?

Хто я тобі
У круговерті всіх меридіан?..
Від точки зустрічі – за колом – коло…
Із нас хтось душу в радості оголив,
А хтось подумав, що оголив стан…

В розшаруваннях буднів, як слюди,
Коли світанки розпускають вії
Я – хто? Коли ми поруч, а не смію
По імені до тебе і на «ти»?
15.08.09.

Галантний Маньєрист і Наталія Дитиняк

Він:
Пливе над вежами фортеці віщий знак.
Під ним розтягує невидимий Мастак
невидиму для ока зваби сіть, -
і ти вже впіймана, хоча й не знаєш як.

Вона:
Просила Рибка в Долі віщий знак,
щоб саме тут розставив сіть Мастак.
І таємниче Рибка посміхалась,
коли Мастак помітив, що впіймалась.

Він:
- Чудово, - Мастаку сказала сіть, -
Ви тільки ніжно звабу відпустіть...
Так ніжно... й не повірила Вона,
Що стільки літ тривала бистра мить.

Вона:
Похмілля болісно впливає на думки.
П’янкої зваби випивши з руки,
Чекала ще і ще… Та раптом… мить –
п’янило щастя, а тепер болить…

Він:
Болить собі, невідомо чому,
хоча і має іншого, Йому
з тим жити теж: крім Добру Новину,
виношує вона й себе саму.

Вона:
Сидить сумна, задивлена в вікно…
Якщо вже так змоталося кіно,
то годі сліз і болю. Біль минеться,
коли дитя у ній поворухнеться.

Він:
Коли дитя у ній поворухнеться
передчуття сердець сумних торкнеться,
і злине дзвінко в чисті небеса,
і на веселку Отчу обернеться...

Пливе над вежами фортеці віщий знак.
Під ним розтягує невидимий Мастак
невидиму завчасно Долі сіть, -
І ти вже обрана, хоча й не знаєш як.

2009

4
В том краю белым-бело
белый вечер намело
белый сон и белый сад
девять раз цветёт подряд
белый шелест белых птиц
перевёрнутых страниц
неформатны и тихи
бродят белые стихи
белых крыльев белый вальс
белый кролик помнит вас
привкус мятных леденцов
белый шум живых творцов
_______________________
только в чёрной рамке год
знает: всё наоборот.

5
…на весь белый свет –
не завет, не привет,
а губами ответ:
«Меня больше нет».

Ти не дивуйся, що вночі літаю,
Як бачиш образ мій на тлі нічних зірок,
Ти не ревнуй до місячного раю,
До дій розпусних і низьких думок.

Я в день такий немов від себе вільна,
Єство гріховне лине від вікна
Кудись увись: то стрімко, то повільно.
І я одна у всесвіті, одна!

Тікає кіт, ховається собака.
Ти дивишся й лякаєшся очей.
А я сміюсь. Читаю дивні знаки.
І знову йду у темряву ночей.

Тріпоче вітер довгі мідні коси.
А я сміюсь. Скажений в мене сміх.
Не холодно мені, хоч пізня осінь.
Я знов грішу. Пекельний маю гріх.

А вранці повертаюся додому.
Мовчиш ти, мов нічого не було.
Лиш притискаєш міцно, як в судомах,
Й по тілу розливається тепло.

Сьогодні я літала десь у Відні
І стукала у вікна королю.
Ти здогадався, милий, що я – відьма,
Але тебе всім серцем я люблю.

Говоримо.
І черствіє наш хліб.
І вечір множить зорі у галактиці.
Ще має сили
Час тривожних Риб
Теоретично і, на жаль, на практиці.

Холодний чай із тогорічних трав.
Стікає мед, натрушений з акації.
Говоримо…
А краще б – помовчав
Тут кожен, бо слова не мають рації.

У кожного – ікони і ножі
І пряники - свої (Із чого зліплені?)
І, вечір, не торкаючись душі,
Іде повз нас у місячнім освітленні.

Говоримо:
Хто в небо, хто – в ріллю, -
Життя складне, із невідомим модулем.
Дитя на вушко просить: намалюй
Такого дядю, щоб на землю воду лив…
14.08.09.

 
Чінгачґук летить в пирозі
Згадує від сейфа цифри
Взяв сопілку та дзвіночок
Без русалки хліб не милий
Чінгачґук летить в пирозі

Як спецназ пробив базуку
Веселилися щосили
Потяги пішли між рейок
Ліхтарі задимаріли
Як спецназ пробив базуку

Все збувається банально
Арлекіна буде вбито
За мільйон дівчачих литок
Джуді Ґарленд стане пивом
Все збувається банально

На проспекті грає секта
Жовтий Змій збирає посуд
Сіль завезли, будуть черги
Все як є запустять в космос
На проспекті грає секта:

Літо, літо непропите
Черевики, йдіть із миром
Чайний попіл на дорогу
Бутерброди з білим сиром
Літо, літо непропите

 [ ... ]



Епілог


Раз корабель не знать, чи був
Весь блеф іде кормити риб
Чекайте діти, до зими
Знайдіть собі нові Понти
Раз корабель не знать, чи був

У день, коли закрився люк
Чесноти сплять, із ними сни
І ближній знову гонить блюз
На пасторалях марноти
У день, коли закрився люк


У день, коли згубився ти






ENDE




 

Бруньки срібляться. Занизько хмари, -
Вже й полилося...
Голодні вівці бредуть в кошари.
Весна чи осінь?

Ще мерзнуть ноги в гумових чунях,
Ліс - у заметах.
Несе хлібину комусь бабуня
Єлисавета.

У шумовинні струмки-хорали,
Гілки калинки.
Каміння біле - холодні кали
Для Магдалинки.

До перехрестя (автозупинки)
Біжить Христосик -
Маріїн хлопчик, сільська дитинка
Світловолоса.

Хворіє поле, та Йосип сіє.
Сміються люди...
І лиш надія зелена тліє
В очах Іуди.

2009