Онде зоря світиться,
Ділить наполовину
Мою дитину.
А онде висять китиці,
Ружні, до свят зв'язані,
Як пуповина.
Онде в куті жив собі,
Вив собі храм з куполом, –
Павук павутину.
Як колись Марію з Дитям*,
Так би і нас вберіг,
Якби не з'їли.
Тільки оце і бачу,
Лежачи горілиць.
Докіль Йому пробачу –
Вмру.

Дитино моя!
Гай-гай,
Яка ж ти невеличка!
Гай-гай, який позаду біль!
Торкнусь твого знекровленого личка.
Як пляму сіль –
Отак ввібрала смерть твоє життя,
Твоє майбутнє, кров твою солодку...
Я пробувала.
Це – як на колодку
Грішити, що для шиї затісна
(Пісна твоя кров,
Хоч тут не згрішила) –
Отак воно мені на себе клясти.
Горіла свічка позавчора,
А тої ночі згасла.
Бодай би я!

25.11.2019

*Від вояків Ірода

Мій тридцятий* вірш
У осінню ніч
Проросте.
Пригадаю сіль
На своїм лиці,
Штормові вітри.
Ми були на "ти",
Я і даль світів,
І для нас світив
Молодик небес.
Та коли він зник –
Сум набрався сил
І в мені воскрес.
Хто ж його просив?!

Мій тридцятий вірш
Сплинув восени
Потопельником.
Пусте.
Все росли й росли
Соляні стовпи,
Порожніла твердь.
Вимивали дні
На небеснім тлі
Молоді вогні,
А з мого лиця
Видували шторм
Все нові вітри.

Передайте тим,
З ким були на "ти",
Що уже доспів
Мій тридцятий вірш.

23.11.2019

*повний, дозрілий

Я не ота і не моя вина,
що пошта переплутала адреси.
Ти слав свої листи до поетеси,
але вона була вже не одна.

Хіба тобі хотілося обману?
Не випадає нам – рука в руці...
А пам’ятаєш місто на ріці,
закутане у голубі тумани?

Якби тоді покликав... може, я
була уже готова у дорогу
на інше перехрестя житія.
Усе минуло, що було до того.
Не присягаюся, але їй-Богу
вина у тому не лише моя.

Приснилося – отримала мій лист
моя... ота, яка його чекала
багато років тому... і не знала,
«письмо до запитань» – це на колись.

І як буває інде уві сні
від серця відлягає ця провина,
і відповідь її до мене лине
у наші – інші, та не кращі дні.

Та хай і так, а миті однієї
почую ще обіцянку одну
лікуючу цілющу панацею:
– Чекай мене!
Це ще не одіссея...
а от коли навіки я засну,
тоді і дочекаюся на неї.

03/23

…І суть уся каліграфічна
Враз зачитався аж до шпорок…
Від я до я
уся космічна
А ще ті очі… а підбори…

Ніде внікого ні на милю
Тинок чомусь із перелазом…
Зустрінь було мене на схилі
Я б тут не скиглив би до сказу!

А що тако, як на рибалку?
Чи по грибочки десь під осінь?
І прямо в кут… коту гадалка -
Що саме я - дивуюсь й досі…
22.03.2023.

Коли в мовчанні губ твоїх
Підкреслене звучання тиші,
Злий погляд серце застеріг, -
Закреслить все, що я напишу.
Закреслить біль в звучанні рим,
Заплющить страх на чорну риску
І все розвіється, як дим,
І пустота підступить близько
З твоїх закреслених картин.


26.03.2019

Коли тебе торкнулася незримо
наднебна птаха - не жури її-
іще не заґратована у риму,
вона воркує на твоїм пері.

Але не варт - не налягай на плечі
поезії - вона прозора грань -
її розкрилля - слави не предтеча-
за це їі любить не перестань!

Скажи відверто, звідки ти взялась,
в яких світах ховалася допоки.
Зненацька зупинився мій пегас,
лише зачув твої легенькі кроки…

І знову ожило життя моє,
душа співає, всемогутній Боже!.
Я думаю про тебе, бо ти є…
Тебе не бути просто вже не може!

Якби ти знала, хто ти є така!..
Твоя душа давно живе у мене.
Я – щастям переповнена ріка.
Ти – кров моя, що випинає вени.
Якби ти знала, хто ти є така!..

Як міг тебе не знати я раніш?!
Без тебе світ – розбурхана пустеля.
Без тебе кожна ніч – мов в серце ніж.
З тобою – розцвітають дні веселі.
Як міг тебе не знати я раніш?!

В устах твоїх кохання наберу,
в очах бездонних відшукаю зорі,
і саму найвіддалену зорю
пущу, як рибку золоту, у море…
В твоїх очах натхнення я знайду.

В твоїх очах знайду своє натхнення,
і в очі ці віддам.
Я з вуст твоїх кохання наберу.
Пущу на щастя.
Втоплю у морі.
І загадаю щастя море!..
Твоїм очам…
Твоїй душі…
Твоїй любові…

Як жаль, що я в безпам’ятті від вас,
Не випив час, щоб загубити пам'ять,
Що закрутив, дарма, в самотній вальс,
Забувши те, що спогади лукавлять;
Ведуть вони в безумство сновидінь,
Де сам на сам ведеш свої розмови,
А ти стоїш над ложем сну, мов тінь,
Яку ніяк на смерть не заговориш.
Як жаль, що світ, непевний, що за ним
Стоїть така ж непевна потойбічність,
Що випало любити тут живим,
Чи перейде і витримає вічність?
Що хтось черкає кому і тире,
Гримить столом і заправляє постіль...
Я вас люблю, та в ніч вона помре,
І зникне тінь і прийде інша в гості...

21.06.2020

Світ такий різний, загадковий:
То з щебня гальку робить море –
вода без міцності ховає в собі міць,
а у пустелі грані пірамід шліфує вітер,
зовсім не навмисно, а граючись.
Буває не збагнеш: чи ціле, чи не ціле,
то три в одному, то один із трьох, –
якісь математичні замороки.
Високе ходить поруч із глибоким,
обмежене не має меж.
Якщо хтось має на меті негідне
і докладає максимум снаги,
на свіжій і м'якій траві
можуть з'явитися шипи.

21.03.2023 р.

Ще вчора тиша невимовна
Була в порожньому садку,
А нині спів пташиний повнить
Бруньки в затишнім сповитку.
Нічного холоду поблажки
На гожі днини перемнож, –
І заспіває радо пташка,
І забрунькує сад також.
22.03.23

Сегодня лил сильнейший дождь
Была настоящая гроза
По телу моему бежала дрожь
Мне вспомнились твои глаза

А я всё время сидел в парке
И тихо наблюдал за тем
Как трачу жизнь свою насмарку
Зачем ты поступила так, зачем?

Нещадный ветер мучал тополь
Что мок со мною под грозой
Что за несчастная особа
Делила вечер тот со мной

Листки от ветви отрывались
Как те мгновения мои
Когда с тобою мы смеялись
И жили мы с тобой в любви

И я сидел как тот покойник
Потупившись в небытие
Не чувствовав ничто, не взявши зонтик
Я молча сидел там во тьме

-Сегодня лил сильнейший дождь
-Пока я думал о тебе

16 ноября, 2022

ІЖиву щомиті, а коли існую,
то думаю... що де-не-де ще є
флюїди душ, які мене почують.
Невидиме оточення моє
поповнює аннали і досьє,
аж поки не почую алілуя.
Надії коригую щовесни,
аби не усихав критичний розум
і це працює у часи війни,
хоча у серці діє як заноза.

ІІКоли не спиться, згадую усіх,
кого не затуманили минулі
літа розлуки, може, ще живих,
що і мене, гадаю, не забули.
І я душею відчуваю тих,
що думають: небесні караули
односельчан, ровесників, кубіт,
що розлетілись, хто куди, і міт
не залишили на путі у лету,
куди іще заказано поету
явитися із неземних орбіт
моєї войовничої планети.

ІІІТа думаю-гадаю, що живу,
тому що уві сні, але побачу,
як засіває ниву наяву
розумний українець неледачий.
Надійно прикипілих до землі,
лишилося, напевне, одиниці...
проходять чередою їхні лиця,
скупі на щастя, щедрі на жалі
і спраглі на слова... як журавлі
злітаються до чистої криниці.

03.2023

Бреде повз нас сумний, безкровний лицар,
Об землю б’ється отупілий меч,
Примарилось йому одне обличчя,
Подібне до примар його предтеч.
Ця Дама давня бранка менестрелів,
Трувер її оспівував красу,
Дарма, що більше за солодкі трелі,
Спізнати не доводилось йому.
Гряде в старих, розбитих обладунках,
Прекрасна Дама зникла, як на зло,
О, жертви куртуазних поцілунків!
Яких ніколи й толком не було.
Від ніг упала тінь середньовіччя,
Упершись головою в горизонт,
Таких тепер у кожному сторіччі, -
На тисячу Фолькетів – Вентадорн.
Бреде, піднявши догори забрало,
Скрипить давно іржавий сабатон,
А герб на грудях вицвів і постала,
Не роза, а трояндовий бутон.

10.06.2019

(фрагмент фіналу)

Так, думці тій я вірний буду всюди –
Пізнав нарешті мудрості земні:
Що жити вільно будуть ті лиш люди,
Хто кожен день свій проведе в борні.

Життя в борні невпинній і суворій
Дитя, юнак і старець хай ведуть,
Щоб я побачив в силі пречудовій
Мій вільний край і мій щасливий люд.

Тоді би я сказав: жадана мить,
Затримайся, чудова, зупинись!
І не наважився потік віків би змить
Мої сліди, що залишив колись.

В жаданні щастя, в тій хвилині
Найвищу мить я відчуваю нині.

1980 р.

Плескіт хвильок і сюрчання
Неутомних цвіркунів
Тішать слух безперестанно
Біля сталих берегів
Дорогої серцю річки,
Що, здається так чогось,
Уплелась, як синя стрічка,
В пишну зелень верб і лоз.
І виблискує сліпучо,
І хлюпоче кожну мить
У краю оцім квітучім,
Де родився й хочу жить.
21.03.23

Не сумуй, що на сватів
Онук більше схожий,
Краще, люба, – порадій,
Що в ньому хороше:
Як і тобі, йому найгірш
Без діла сидіти.
Як і мені, йому миліш
Щось в землі робити.
Як і обоє ми, щораз
Горта книжку радо,
Просить помочі у нас
Ревним мурмурандо.
Наче вкопаний, стоїть,
Коли грає тато,
А на кухні він не гість,
Спішить помагати...
І якщо онук од нас
Візьме все хороше,
То не варто тут гадать,
На кого більш схожий.

Старанно так
ти намагався вибратися
з прірви, з безнадії.
Немає більше віри
в твоїх очах.
Не б'ється серце
в палких почуттях.
Без сенсу минає життя.
Безупинне вороття.
Як би ти не намагався.
Скільки б сил не витратив.
Скільки б часу не згаяв.
Твій біль не вщухає ні на мить.
Він завжди в тобі,
завжди болить.
Тремтить від страху
тонке почуття.
Твоя душа.
Їй так, як і тобі, було не легко.
Їй так само боляче зараз.
Вона — одна.
Зовсім сама.
Ти покидаєш її,
піддаючись зневірі.
Кидаєш сенс
всього свого життя.
Та врешті ти ще пожалкуєш,
як забудеш те,
без чого тебе нема.

20.03.2023

Змі́ни стилю – це штампи постійні,
це екскурсії у підсвідомість,
а затим, поміж проміжків ліні,
навпаки – у свідомість, натомість.

8 травня 2003 р., Богдани́

Він безликий Тезей і сказати йому більше нічого.
Рвуть з безодні голодною люттю важкої стопи,
Що на грузному схилі їх черепа; бивнями й хоботом,
Чорним поглядом ярості в тучах являлись слони.
В дикім буйстві атраменту неба, дрижанні небесному,
Одержимі безумством. Пилюкою хмарився біг,
Легіон знавіснілого серця природньо-тілесного,
Був знищений тигр тоді, і розтоптаний в смерть носоріг.
Там скажене гудіння трембіт бушувало з литаврами,
Коліна вдарялись, трощилися лобні кістки,
Так були убиті слони у війні з мінотаврами,
Що силу безумства, як образ взяли на щити.

27.05.2019

непоспішною ходою
мандрівник по стежці брів,
пліч-о-пліч зі самотою,
в недосяжнім для вітрів
тихім затінку гаїв.

йшов нешвидко але сміло.
під ногами, крокам в такт,
листя в'яле шаруділо,
а відгомін тах в кущах,
між якими вився шлях.

на плечах рюкзак потертий,
у руці кривий ціпок,
погляд втомлений та впертий -
так ступав за кроком крок
по стежині крізь гайок.

на вбранні його старому
пил осів зі ста доріг -
весь здобуток, а натомість
він лишив відбитки ніг,
де маршрут його проліг.

я питаннями задався:
хто він? що в душі тремтить?
то ж коли із ним зрівнявся,
мовив: "зупинись на мить.
в край який твій шлях лежить?"

все принишкло. піший став,
не приховуючи втому,
хриплим голосом сказав
так, немов ударом грому:
"я нарешті йду додому"

2022-05-30

Весна прискорює ходу,
вкриває луки квітом,
а у діброві біс не спить
ні взимку, ані літом.
Вночі виходить на поля
збирати людські душі.
Допоки крутиться земля
попереджати мушу:
Агов, людино! Не ведись
на янгольськії співи,
бо їх співати може біс,
а завдяки тобі – й на біс.

21.03.2023 р.

Не я, вона - майстриня все ж таки
Одна із помилок моїх… цікаво,
А що як уявити навпаки
І запросити ( підсказує) на каву…

О дівонько, приставлена з небес…
Надіюсь, цього разу не відмовиш?
Повіримо, що я й для цього скрес
Як тільки но згадалось про підкову…

І відтепер ні жмені самоти…
А капелюх і шпага задля фарсу…
А вам, любязні, заздросні роти -
Зателефонимо із Марсу…
20.03.2023.

ІМи ніколи не були братами
із юрбою орків-упирів.
Нас гойдали різні матері
як дітей Яфета, Сима й Хама
і єднали протягом віків
чільною культурою одною
із улусом силою дурною,
нищачи традиції дідів,
та немає паю із ордою
у народу і її митців.

ІІРаді і аматори халтури,
і хамелеони-трубадури,
що почули гасло, – ніс утри
тим, що свій задерли догори.
Ордени духовної культури
все іще купують автори.
В їхньому оточенні триває
акція розведення лохів,
у якій бабло перемагає...
у літературі й поготів
іншої дороги до верхів,
як альтернативи, не буває.

ІІІСлаві і «героям» на віки
не бракує легкої руки.
Але є одна пересторога,
іронічно кажучи і строго, –
де-не-де буває навпаки...
є лохи, і профі, і совки....
і поети... іноді від Бога,
інде, від лукавого, таки.

03/23

Яких ще слів в тобі не знаю я,
А ті, що знаю – чи вони потрібні?!
Як в безворушші сказанність твоя,
Що ясним небом зрівнює подібність.
Так в тихім небі спалахне зоря
Тобі явившись в дивному сузір’ї
І ти впізнаєш серцем немовля
У цьому обважнілому склепінні.
В годинах вічність бавиться у дні,
В собі з’єднавши цільні половини;
Так ніжки циркуля описують земні
Та безконечні обрії дитини,
І в цій недосконалій повноті, -
З тобою я, а ти в мені віднині.

03.06.2019

Достатньо іноді лише одного кроку,
коли людина на межі добра і зла,
шоб спали маска і ошатне убрання,
якими прикривалася душа.

У мить цю зайві будь-які слова,
бо раптом усвідомлення б'є в груди –
пред очима чорна, як зола,
душа усіма проклятого Юди.

Питання спалахом пульсує в голові
при погляді на постать осоружну –
бруд тіла завжди можна змити в дУші,
а де і чим змивати бруд душІ?


20.03.2023 р.

Коли нею керує диявол
І первісні в душі почуття, –
Відступає людина від правил
Та порушує норми життя.
Незалежно від міри потреби,
Наповняє украденим дім,
Підгрібаючи всюди під себе
Те, що має належати всім.
Обґрунтовує вчинки й ідеї
Невиправна злодюга лиш тим,
Що держава бере більше в неї,
Багатіючи також чужим.
Так привласнюють спільне обоє,
Що прокляттями сипле юрма,
Бо не стало вже коштів на зброю
І надії на правду нема.
20.03.23

Змордований тривогою і болем
Осмислюєш намарність суєти.
Одвічно людство дибає по колу
І поміж ними затесався й ти.

Даремні чудернацькі круговерті,
І викрутаси в той чи інший бік.
Життя – то безупинний рух до смерті.
І зо стезі ніхто іще не втік.

ІОдужують поволі українці,
минуле виліковують своє,
упоратися тяжко наодинці.
та мусимо, допоки сили є.
Історія уроки викладала,
а ми не надавали їм ваги...
мечі перекували на орала...
за це нас вирізали до ноги
і спокою ніколи не давали
ні зовнішні народи-канібали,
ні внутрішні провладні вороги.

ІІІ поки є ще ця нечиста сила
та сатана у рясі із кадилом,
чекати довго до її кінця
і виносу недопалка-мерця.

Живуча підла нація батия
і обухом її не переб’єш,
але обмежують нащадки Кия
імперію, якій «немає меж».

Немає місця нелюдам убогим
ані у небі, ані на землі.
Навіки наші розійшлись дороги
у цьому світі, де є москалі.

Немає сенсу біснувате вчити
ані у школі, ані на війні...
хай у Гаазі, як не у вогні
відкине сатана свої копита.
Хороші росіяни – це убиті
заразні параноїки чумні.

ІІІМосковія по розвитку своєму
відстала від Європи назавжди.
Навіщо ці содоми і гареми?
Заповідали прадіди-діди –
назовні вивертати душі темні,
аби щезали явні і таємні
перевертні та ідоли орди.

03.2023

Інструмент камертон…
Інструмент камертон…
Упіймай, як цвіте азалія.
Жоден бутон.
І от – бутон.
Квіток аномалія!

А як цвіте і відцвітає любов?
Бов-бов!
Бов-бов!
Як серце на жилці гойдається.
І от – помиляється камертон.
Інструмент камертон помиляється.

28 лютого 1994 р., Київ

Ночь, тишина глубока
Шёпот волн переходит в мелодию
Где-то в вакууме, далеко и одна
Наблюдаешь за нашей пародией

Ты по красивому бледна как всегда
Интересно, каковы Твои мысли
Я знаю,Тебе не присуща вся суета
Ведь имя твоё останется чистым

Ты, возвышаясь над всеми
Красивейшее из небесных всех тел
Хоть незаметна, погружаешься в темень
В то время как кто-то горел

1 марта, 2023

- Скажи, дідусю, ти ж козакував? –
Онук у очі діду подивився, -
Косинського часом не зустрічав
В часи, коли він із Острозьким бився?
Дід усміхнувсь онуку: - Та ж було,
Доводилося Криштофа стрічати.
Мене тоді якраз із ним звело
Бажання, щоб на ляхах зло зігнати.
Бо ж одурили кляті ляхи нас –
Супроти турок у реєстр набрали…
Та й розпустили через якийсь час
Ще й заплатити жолд не побажали.
Тож тисячі козацтва взагалі
Зостались без доходу і прожитку.
І, зрозуміло – всі страшенно злі
Були на ляхів, ладні відомстити.
І серед тисяч випищиків тих
Був я також. Куди було податись?
Куди було прикласти рук своїх?
Бо ж до ріллі не будеш повертатись.
І тут Косинський раптом появивсь.
Я чув: з Острозьким в нього негаразди –
Князь землі відбирати заходивсь,
Що кролем даровані. Щоправда,
Ту землю Вишневецький відібрав
Та вже продав Острозькому. Одначе,
І той і той козака обібрав.
А Криштоф був не з тих, хто би пробачив.
Між козаків він добре знаним був,
Авторитетним, можна так сказати.
Тож, ледве Криштоф до Січі прибув
Аби на спротив козаків підняти,
Знайшлось багато поміж них таких,
Хто зуб великий мав уже на владу.
Щоб відомстити, врешті, кривд своїх,
Косинського вони прийняли радо
І гетьманом обрали, аби він
Повів на волость правди пошукати.
А там збігались вже з усіх сторін
Ті, хто вмів добре шаблями махати.
Я теж, заледве заклики почув
Іти за правду, довго не вагався
І в Піків до Косинського прибув,
Де він якраз із силами збирався.
На Білу Церкву рушили звідтіль,
Міста дрібні під свою руку брали.
Здались нам Канів, Корсунь без зусиль
І в Богуслав ворота відчиняли.
Ми досить мирно у містах велись,
Лиш гетьману присягу вимагали.
А тих, що упиратися взялись,
То на науку іншим – розстріляли.
Кормились, звісно, коштом тих міщан
Та ще Острозьких землі розоряли.
Приїхав сам був Оришовський Ян
Нас умовляти – слухати не стали.
Аби хоч трохи втихомирить нас,
Нам, навіть, жолду привезли частину.
Та ми уже озлились на той час
Й прощати не збиралися провини.
У Білій просиділи до Різдва,
Тоді уже в Трипілля перебрались.
Нам ляхи обіцяли на словах,
Як розійдемось – вини всі прощались,
Лиш Криштофа щоб видали ми їм.
Та ми на них лиш плюнули звисока.
Та Переяслав узяли за тим,
Що за Дніпром уже із того боку.
Улітку син Острозького рішив
Нас розігнати і прибув з військами.
Побачив тут, що надто поспішив,
Що йому гору не узять над нами.
Прикинувся, що він прийшов, мовляв
До нас на перемовини, з тим самим:
Косинського віддати вимагав
І розійтись. Ми відбулись словами,
Що всі над тим подумаєм. Із тим
Він і подавсь, не солоно поївши.
А ми тоді зібрались вслід за ним,
Бо ж тут сидіти не хотіли більше.
Всі землі, що в Острозького були
На Київщині, ми вже розорили,
Тож на Волинь тепер за тим пішли,
Й там насолити князеві хотіли.
Ми брали все, що до душі було
В маєтках панських, а тоді палили.
Нас вже ніщо спинити не могло,
Бо ми все більше набирали сили.
І не дивились, що прийшла зима,
Коли навколо здобичі багато…
А шляхта, бо ж спасіння їй нема,
До короля взялася узивати
Про поміч. Той надумався було
Послати військо та Замойський вперся.
З Острозьким в них не гладко щось ішло…
Не знаю, що, бо ж я між них не терся.
Тож посполите рушення тоді
Король зізвав з Брацлавщини, Волині
Та Київщини. Гетьман наш сидів
В Острополі, коли прийшли новини.
Одразу став докупи нас збирать,
Бо ж ми усі по краю розбрелися.
Поки устиг в Остропіль всіх зізвать,
Вже в Костянтинів вороги зійшлися.
Й не посполите рушення. Із ним
Ще і хоругви прибули магнатів,
І найманці угорські. Військом тим
Острозький Януш взявся керувати.
Хоча зима холодною була,
Морози, мов скажені, лютували,
Ворожа сила проти нас пішла,
А ми чинити опір сил не мали.
Тож гетьман у Острополі лишив
Загін маленький поспостерігати,
А своє військо чимскоріш повів
На схід, щоб десь позиції зайняти
Більш вигідні. Та, як не поспішав,
Далеко відірватись ми не встигли.
Остропіль швидко ворог подолав
Й вони за нами чимскоріш побігли.
Ми тоді лиш до П‘ятки підійшли
І думали у місті відсидітись.
Та плани, видно, в гетьмана були
Якісь другі. Рішив у полі стрітись
Із ворогом. Тож нам і повелів
Рухомий табір із возів ладнати
І табір той до пагорба повів,
Аби на ньому бій, нарешті дати.
Хотіли ще насипати вали
І табір наш ровами обкопати,
Та ж не вкопати мерзлої землі.
Надія на мушкети та гармати.
А тут й вороже військо підійшло.
Лиш табір наш на пагорбі уздріло,
Як посполите рушення пішло
В атаку. Та, лиш ближче підкотило,
Як ми впритул ударили з возів
З гармат, мушкетів. Їх ряди змішались.
Багато хто на землю полетів
Та так на ній лежати і зостались.
А особливо коней полягло
На полі тім. Кінноту би послати.
Та в нас її якраз і не було,
Не мали чим ми шляхту добивати.
Полишивши забитих на снігу,
Вся шляхта розвернулась, відступила,
Кривавий слід лишивши на бігу.
І тут у бій вступила нова сила –
Хоругви, що магнати привели
І, перш за все, Острозького гусари.
Вони кривавим полем тим пройшли
І на наш табір завдали удару.
Оскільки не було ровів, валів,
Вони близенько зовсім підступили
І довгі списи їх без зайвих слів
Всіх наших від возів тих відтіснили.
Не маючи чим битись проти них,
Ми мусили на відстані триматись.
А жовніри пустились з усіх ніг
Розтягувати табір, щоб ввірватись
Всередину. А далі вже страшна
Не битва – різанина почалася.
Тут знову кінна шляхта підійшла,
Що спершу взяти нас не спромоглася.
Тепер же повгамовувала гнів
І мстила нам за всі свої невдачі.
Нікого ворог клятий не жалів,
Хотів упень всіх вирізать. Одначе,
Косинський кілька сот нас згуртував
І, вирвавшись із табору, подався
До П’ятки. Нас ніхто не перейняв,
Бо ж кожен кров’ю в таборі впивався.
Коли вже наш помітили відхід
Та кинулися слідом, пізно стало.
Ми в П’ятці укріпилися, як слід
І вже зустріти ворога чекали.
Хоча тоді й хвалились вороги,
Що тисячі там наших положили,
Самі ж малими обійтись змогли
Там втратами. Інакше було діло.
Побачивши, що знову штурмувать
Нас доведеться, шляхта разом скисла.
Отож, багато в них лягло, видать
І довелося по другому мислить.
Нам також непереливки було,
Косинський тому посланців відправив
Для перемовин. Часу не пройшло
І ворог вже погодивсь на ту справу.
Оскільки битву виграли вони,
Тому й могли багато вимагати.
Та їм достало і тії війни,
Козацтво не схотіли дратувати.
Косинського лиш вимагали знять
Із гетьмана, награблене віддати
Й на Січ спокійно можем вирушать,
Лише магнатські землі оминати.
Нас же цілком влаштовувало те.
Домовилися та і розійшлися.
Косинського «зняли» тоді, проте
Він старшим нам, все рівно, залишився.
І навесні вже на наступний рік
Знов нас повів за правдою шукати.
Отримав у Черкасах кулю в бік
І нам назад тоді прийшлось вертати.

В платну клініку приватну
Дід приплівсь охоче.
Бо новину досить гарну
Уточнити хоче.
- Чув рекламу вашу нині,
Що особі кожній
Тут у вас, у вашій фірмі
Розмір збільшить можна.
Діда прийняли душевно.
Трохи розпитали.
Та старалися даремно.
Враз сміятись стали.
- Розмір збільшуєм. Це правда.
Недочули щось ви!
Бо ж про пенсію в рекламі
В нас не було мови.

19.03.2023

Хто в порухах твоїх любов застане,
А в погляді розвідавши жагу,
Зчитає сон, що в серце проникає,
І важить більше за його вагу.
Чи зважиш ти хто з поглядом навпроти?
З твоїх очей причасником зійшов,
І в порухах, що снять круговороти
Засвідчить чемно віддану любов.
Та хто ж вдихне його тремке видіння,
Коли в тобі не розгадавши ключ
В собі відчує інше ваготіння,
Яке з безумством ходить обіруч.
У тих орелях лиш одне призначення,
Гойдати те, що вже немає значення.

03.06.2019

Яка різниця, в чому ти обутий,
як під ногами вулиці Парижа?
І не лякає емоційна скрута
у трикімнатній європейській хижі!

Нема різниці з келиха чи фляжки
смакуєш ром у добру сотню років,
якщо пісні тобі співає пташка,
що надихає вже віки пророків!

Яка різниця – є в руці ліхтарик,
коли зоря горить на видноколі,
і не смертельно, в парі ти, без пари…
Але важливо – з ким ти ділиш долю!

Хоч летять в Америку
Скривджені війною, –
Проявів істерики
Меншає весною.
Бідами обідрані
Тилові герої
Стали пити відрами
Дорогі напої.
З рідних міст не вибули,
Хоч і постраждали
Тут, де досі вибухи
І сирен сигнали.
Зранку аж до сутіні,
Захмеліле військо
Проклинає путіна
Та усе російське…
19.03.23

Чую пхикання в праве вухо –
Те, що тиснеться в центр Землі.
А у лівому – звучно-глухо – гул обридлої тиші.
І дратує, однак я – жінка,
А інстинктом її є жалість
До усього, що гірко плаче чи дурне рече.

А відтак переймусь:
Може, це просто сон –
Серед сонмів безсонних ночей загубився, злякався?
Може, це тільки бич
В руках у пого́нича –
Захлеснувся ляскотом поміж сліпих копит?
Може, це все непросто,
Як перейми в незрілої?
Може, демонам млосно споглядати людську благодать?
І в такій плутанині думок
Мене, одурілої,
Вистачає на найкоротший крок:
Так, це сон!
Я скликаю для нього рать!

Гей, маленький, як джміль, не дзижчи!
Гей, великий, як крокодил, не плач!
Як не знаєш ще власних сил,
Як не бачив, то на – побач
У моїй голові, що достоту – тобі тлумач.

Там узрієш,
Як розперезане немовля,
Що ручки-ніжками не володіє, –
Вередує і вимагає,
Бо незріле.
Так верти́ться моя Земля.
Я ж до ранку заледве поспію
Дослідити усю Черепаху
Без страху.
Балансую межи орбітами.
Хто з нас гостем є, хто хазяїном?
Засвітає зоря в черепашачім оці –
Рівноваги вісниця.
Аж тоді ти мене покинеш,
Перламутровий сховку темряви!
Аж тоді я тебе покину,
Ночі підки́дьку.

А допоки ти – сон
Серед сонмів ночей безсонних –
Все на тебе маленького скинула,
Посортуй!
Я тобі в унісон,
У подобах твоїх фасонних,
З глибини на поверхню зринула
Всує.

22.11.2019

Листопад запізнілий приходить додому, як в гості,
Роззувається чемно і одіж скидає в кут.
За порожнім столом, повечеряли, – грають в кості
На відірвані в осені крила, зібгані в жмут.

Повсідалося всіх одинадцять і кожен з них красний,
Кожен певен своєї чарівності та чеснот.
Кожен прагне заволодіти, хай навіть і вкрасти,
Цим довершеним пір'ям осіннім, в масть позолот.

Листопад роззирнувся, є місце праворуч від жовтня.
Він вже більш аніж певен, хто саме з його братів
Став на зради стежу, що посильна, та незворотня,
Що не знає прощення, а скорення і поготів.

Листопад безнадійно навіки пригнічено-інший,
Все, що відав донині, раптом звелось нанівець.
Це похід довжиною в життя, це зречено-піший,
Це – за право на себе, на доторк до часу герць.

Всі змістилися графіки і тільки встигай встигати,
Відгорнувши на крайчик бажань насолоду в днях.
Наступають бо інші, немов дужокрилі фрегати,
Що вичікують диму в твоїх золотих огнях.

Але він – як роса, що спадає на знічену землю!
Але він, як заграва, вторить у спаданні росі!
Листопад обіцяв: я здужаю і відокремлю
Свій наповнений голос від інших пустих голосів!

Листопад повертає собі відчайдушність для зриву!
Листопад повертає лице до лиця сім'ї:
Я залишу вам землю – знекровлену, та щасливу,
Але крила з осіннього листя – повік мої!

20.11.2019

Ніхто не читає маленької Кузі,
Її листів.
Статечні, поважні, розсудливі друзі
І поготів.
А Кузі, що досі ще грає на пузі
Смачний рок-н-рол,
З нудьги каламутить вигадливі смузі,
Як сам Воргол**!

Як плямка до плямки, так плямкання в слово,
І маєш вірш.
Як віршик до віршика, – маєш промову,
Поем не згірш.
Як мова письмова – так криво-толково
Під адресат,
І шлеш вже любеньку листівку готову
До перших свят.

Та вельми скучні, набундючені буки
Читають їх,
Тож Кузі отримує ґречні трафунки,
А ждала сміх.
Арпеджіо зверху на всі їхні трюки
І поп-снобізм!
Бо Кузі завчасно вкладає в стосунки
The пофігізм***.

18.11.2019

*Сенс життя (труднощі переклатду)
**Зміщений наголос виправданий особливостями української лексики.
***Труднощі перекладу і сенсу життя

Із маршрутки пізно ввечір
Жінка йде додому.
Голова болить, до речі.
Косить ноги втома.
Чує ззаду крики й кроки.
Люду ж більш немає.
Тип якийсь худий, високий
Щось кричить, горлає.
Йде за нею досить швидко.
Щось плете, бурмоче.
Треба руки в ноги, рибко.
Щось він, певно, хоче.
Може, бовдур. Може, й п’яний.
Може, злодій бути.
А здожене,- ще пристане.
Краще, певно, бігти.
Та у двір. А він за нею.
Вже й маха руками:
- Щось сказати тільки маю.
Лиш прийду до тями.
Підбігає в чорній куртці
Дядько, мов тополя:
- Чи не ваша у маршрутці
Синя парасоля?
Та зо страху – переляку
Ледве це почула:
- Так. Моя. Синенька в цятку.
Точно! Я забула!
- Бачу, бігаєте швидко.
Я ж не звик ганяти.
Той автобус недалеко.
Можна ще здогнати.

17.03.2023

Поки обдумую образ
Дії тяжіння до справи, -
Рима, як хмарка за обрій,
Геть подалася з уяви.
Слово відштовхує слово
І не пускає в рядочок
Вислів якийсь помилковий,
Що потребує уточнень.
Зайвою є позолота
Рим дієслівних між інших, -
Єдність думок і зворотів
Завжди збагачує вірші.
18.03.23

Згадав я дві історії старі.

Одна – про хлопця із КАДІ.
Він стрів дівчИну, закохався
і на побачення до неї
почав з гуртожитку кімнати
усе частіше утікати.
Товариші як не питали:
і хто, і де, і звідки, –
хлопець тільки мовчки
кімнату залишав.
А по закінченню навчання
вони побралися й поїхали
із Києва удвох.
Пройшли роки,
можливо, більше двадцяти,
і хтось з колишніх друзів
згадав на зустрічі в КАДІ,
що у цієї пари
вже є дорослі два сини
і що разОм живуть вони.

Друга історія
про хлопця із КІБІ.
Зустрів красуню він,
всім нею вихвалявся.
І друзі, і товариші –
всі знали про стосунки ті,
ще року не минуло –
вже наречена у фаті
і три весільних дня гучні
помпезно відгуляли.
А потім, рік іще не сплив,
та розлетілись, хто куди,
недавні молодята.

Мораль проста:
один із них як діамант
любов беріг,
а інший – розбазарив.

18.03.2023 р.

(уривок)

Чатують з схованих шпарин в голодних свідках очі,
Та мислиш ти: «Свої діяння в тиші схоронив»,
Вчинивши ж підле зло, під злим покровом ночі,
Ти сам не знав, а таїну розкрив.

І
Зоріла ніч в вогких травневих шатах,
У хвилях сяйва місячних блукань,
І в цім промітті бачилась розплата,
Гроза, нізвідки вибухла, булатна,
В знамення тихих, страчених зітхань.
Нізвідки вмить зчинились вітровії,
Як із небес зійшла промітна тінь,
Шубовснув спалах, мов зімкнулись вії,
З набряклих хмар спустились срібні змії,
І безліч гніву сповнених створінь.
Мов полоснув хто скальпелем по сфері,
Як з лона місяця з’явилася рука,
І в згустках хмар в побляклій атмосфері,
Скресала плоть у видноті химерній,
А в ній буяла дика нагота,
Яку ніяк не спишеш на папері.


ІІ
І в цій молочній млі в звучаннях грому,
Метнулись зорі повз вощаний шпиль,
І ваготіли в вихорі страшному,
Черкання світла при дощі рясному,
І буря вивергала лячний квиль.
В склепінні неба вирвалась хорея,
В палких, строкатих лініях грози,
І випинались з тучної лівреї,
Дугою клуби в місячній камеї,
Із бірюзовим відблиском роси.
Стрімливо буря вщухла, як ступила,
Вона між зорі, в плетиві нічнім,
В ході цибатих ніг жарінь манила,
І в бризках з хмар лілового чорнила,
Зійшла з висот, де захлинався грім,
І перса в безвинності розкрила,
Та глуму не було в лиці хмурнім.

ІII
В тремких розливах роздавались кроки,
Пагіння крон схилялося до ніг,
І в цій покорі клекотав неспокій,
Коли пила з тіней калюжних соки,
До поки обрій сяйвом не знеміг.
В провалля тьми злягла уява хвора,
Злетівши стоком спорожнілих снів,
Сон розуму, як бач снує потвору,
І страх земний, що дивиться угору,
З цього видіння вирватись хотів.
Крізь лите скло в тьмяних його відливах,
В північнім часі розпашних годин,
Щезав в упитій вулицею зливі,
Холодний образ. І душа мрійлива,
Звільнялась від розмарених картин.
Але поглянь, двійник з якогось дива,
Явився нам без відома причин.

ІV
В легкім вбранні з тонкого маркізету,
Пашіла плоть в принадності своїй,
А на руках трималися браслети,
В тонкому ж поясі гойдалися кисети,
Ох скільки ліній звабливих у ній!
В поспілих грудях дихання здіймалось,
Гарячим духом пах її парфум,
В очах кокетство пристрасно кохалось,
І без торкань, до тіла доторкалось,
І пронизав в блаженстві серця струм.
Ім'я назвала… Ах, цей чудний голос,
Ах, скільки барв спліталося у нім,
Мов в древній знак – містичний уроборос,
Все смертне вмить й живе зімкнулось колом,
Та стиснути красу в обіймах, втім,
Й вінок сонетів був би надто кволим,
В травневім запалі, і серці навіснім.

13.08.2019

Я закохався? Ні, не може бути!
Це нереально-дивовижний сон!
Одіти добровільно знову пута?.
То лише виграє тестостерон!.

Ти закохався у свою уяву! –
нашіптують зусюди голоси.
Гуртує свиту люцифер лукавий
і так було завжди, у всі часи…

Я закохався чи сьорбнув отрути?
Можливо сон або самообман…
А може дідько усі карти сплутав?
Ні, то таки уже природний стан!

Люблю тебе до захвату, до болю,
вже полонить психоделічний рок…
І кожна ніч – побачення з тобою,
і кожен сон – мандрівка до зірок!.

Що ж, якщо ви вже тут присутні
І на вас – ваш червоний светр,
То зіграйте мені на лютні!

Розтікається ширше спектр
Впливу вигадки на людину,
Навіть звук з голови долинув.

Я надпила бордо з бокалу
І смикнула за пуповину.
Ви не винні в цій маячні!

Тільки линути, яко нота,
З цього світу назад у лоно
Надто лоскітно і свобідно,
Щоб вмикати здоровий глузд.

Ви – музи́ка, а, може, добрий,
Дуже добрий і ледь злостивий,
Зі собачим гнітючим оком
Зовсім вуличний чарівник.

І коли ж то я тільки звикла
Так тікати дитям у маму,
Щоби жодне людське створіння
Не впізнало мого лиця?

Тільки танути, яко муза,
Яко муза – зростати з воску
І творити собі фантоми –
Надто весело під бордо.

14.11.2019

Луна висить.
І ніч, мов киця, муркотлива.
Луна, немов недільний дзвін,
Скликає радісно, святково, урочисто
Причаститися її дарів – спонуканих думок.
Луна зі слів,
Сповна осяжних тямі й неосяжних
У явності самої суті названого.
Луна, як електричний дріт,
Напнута мить,
Очікування впливу,
Сприйняття
І туга у безповоротності моменту.
Напруга.
Гра.
І ніч, мов кицька, темрявою лащиться.
У сказанім навпомацки ідеш.
Такі слова.

11.11.2019

Дощ по мені, як рука по струні, б'є
Із висоти вниз один кома шість льє.
Тіло моє, як наструнчений Богом слух.
Я обірвалася й навіть тоді не вщух.

На глибині нижче нуль кома пів снів
Я споглядала, як мій музикант скнів.
Крапля до краплі садила з його сліз
Свій персональний і дуже похмурий ліс.

Фукає в око набряклого неба крук.
Круку байдуже до холоду людських рук.
Небо – у ріки, а ріки – в понуру синь.
Крякіт понад русло́м і у русло́: ринь!

Крякіт позаду, попереду – пір'я скель.
Рвуся на клапті, тріпочу, як вітру трель.
Заново вв'язують поміж кілки на гриф
Струнну мене, котра заново йде на риф.

Звіку довіку на маківку цівку ллє
Дощ з висоти аж один кома шість льє.
На глибині лиш один кома нуль сон
Ми із дощем б'ємо в унісон.

08.11.2019

Сягаєш плечима неба,
А стопами – пекла.
Червоне твоє і чорне – шарфом на шиї
У велета з добрим серцем,
Аж пнеться з ребер.
Від протягів заступи його, Києве,
Тілами своїх дітей.

06.11.2019

Пломенить.
Так спалюють фенікса або ж останню чаклунку.
Край мого неба зірвався вмить,
Манить до поцілунку.
Боже, Ти натягнув цього обрію нить,
Цей проміжний канат, наче: а нате вам!
Просочений паливом
З цього кінця аж до того кінця –
Палкими серцями.
Черкаєш посерединці,
Не шкодуючи сил.
Бах!
Спалах!
І ось вже повзуть два вогненні змії:
Головою на південь,
Головою на північ,
Не в день і не в ніч.
Наче два протилежнозаряджені янголи розбігаються з пліч,
Коли в голові моїй вибух, протест,
Прогресуючий ризик, руйнація.
Навіть вони лякаються цих таємниць.
Струшую їх,
Підлабузників,
Вибиваю зі строю.
Я ще з ними пограюся, якщо не вони зі мною.
А наразі не час лякатися чи лякати,
Клясти, зарікатися чи молити,
Бо коїться щось страшне і величне,
Таке, як страта, –
Відсічення.
Лі-
Чи-
Ти
До початку його воскресіння
Час...
В чакрах цокіт чи
Чари?
Що це
Й це, і це? –
Щодень на світанку спалюють моє
Сонце.

05.11.2019