Ти знаєш, пахне ранок свіжо,
Ти знаєш, більше так не буде, як було...
Ти знаєш і не будеш більше ніжно
Торкатися... А щастя тоді вперше так цвіло!

Ти знаєш, вже не буде поцілунків
Як в перший раз: наївних і палких
І губи більш не питимуть тих трунків
Таких солодких, приторних, м’яких...

І більше не тонутимеш в просторах
Чиїхось рук і рідного тепла...
Незайманість померла ніби вчора
Але самотність знову ожила.

2006

Зранку Сонечко заграло,
Наступає Великдень.
Духу Божому сприяло
Благовіст у церкві – дзень.

Вгору Святий Дух піднесе.
Там музики з під небес.
Скажемо: «Христос Воскресе!».
Він Воістину Воскрес!

Променистий день щасливий.
Світять небо і життя.
З нами знов Христосе милий,
Мирне, чисте каяття.

Мить велика, час ласкавий!
Дзвони – птахи голубі.
Боже святий, Боже правий,
Славу творимо тобі!

Щоб прослухати пісню,
клацніть мишкою
на посиланні далі:

В церкви тихо, лишь душа скулит,
спрятавшись за образами,
только в темень каждый светлый лик
смотрит неусыпными глазами.

Холодно - согреешься свечой -
вытечешь по нерву воском,
зашевелится внутри сверчок
в черную и белую полоску.

Тенью пробежит церковный кот
в поисках церковной мыши,
скрипнет дверь и пламя оживет,
словно рядом кто-то тихо дышит.

Где-то первый громыхнет трамвай,
глухо кашлянет прохожий,
прорастет меж ребрами трава,
пробивая высохшую кожу.

-алле.
-привет.
-ну, здравствуй, дорогая.
ты как?
-жива. а ты?
-все хорошо.
что с голосом?
-а что с ним? я не знаю..
-кому ты врешь?
больна? случилось что?
-да нет.. я просто...
(дальше молча)
-что?
-я просто..
просто что-то осознала..
мне без тебя совсем нехорошо.....
-нехоршо?
но ты ж сама сказала,
что я не та,
что я не для тебя..?
-ну да..
но я тогда еще не знала,
что завтра будет хуже, чем вчера....
что без тебя
еще сложнее будет..
что ты мне
больше всех людей нужна.....
-ну да, нужна..
а что же скажут люди?
-теперь мне все равно.
теперь не важно.
мне просто от себя не убежать.
-да ну?!
и что, тебе уже не страшно
ловить косые взгляды и слова?
-нет, я хочу к тебе..
а что пугает -
так это твой ответ..
-ну да, ну да..
а ты не поменяешь свое мненье,
когда очередная тварь
опять нам плюнет вслед?
ведь будет так.
-нет, я теперь сама
плеваться буду
на тех, кто будет что-то говорить.
-ты осознала наконец!!
о чудо!..
-ну....да.
ну ты б смогла меня простить?..
-давай сегодя в шесть на нашем месте.
-до встречи, милая..
-давай, пока.

2010

Чорнобильські дзвони у душах гудуть…
Чорнобиль!!! На сполох давно вже не б’ють…
У вічність пішли молодими герої…
О світе, благаю, хоч їх не забудь!

Заплакала ілюзія любові,
Зронивши відблиски зневіри.
А серце, з відчаєм у змові,
Зробилося болючо-сірим.

Чи, може, все воно безбарвне?
Слідами тільки багрянисте...
Втікає думка, наче сарна –
У цьому їй не бракне хисту.

Її – надією останню –
Скептично поглинає хаща
Колючого твого прощання...
Приречена ілюзія...
пропаща...
2010

скільки сліз і крові пролито
під руїни маскується вічність
йдуть за мною війна і молитва –
дві сестрички Середньовіччя

кровоточить чиясь неприступність
то фатальна (фінальна!) битва
хто наступний на смерть?
...хто наступний?
що за пара – війна і молитва?

як у серці обох сполучити
де накреслити лінії меж?
та мовчить і повз мене дивиться Вчитель
що приніс нам і мир
і меч

Ось я сиджу, читаю вірші
І плачу гіркими сльозами.
Чому не народилась інша?
Чому мені так важко з вами?

З людьми, які снують повсюду
І гордо голови несуть,
Які створили стільки бруду,
Що вже й по вік не розгребуть.

І часом хочеться сказати
Важливе щось, ніхто не слуха.
Їм цікавіше пляшку взяти
Та нализатись аж по вуха.

Та розсміятись прямо в душу,
Вони ж бо люди, я то хто?
Я з місця ще ніяк не зрушу,
Щоб відкусити свій шматок.

І може десь хтось також плаче,
Хтось також любить оцю тишу.
А тут я все частіше бачу,
Що краще б народилась інша.

Ти мчиш по днях, ідеш по небокраю,
Міряючи спогадами шлях:
"Я не забула. Я про тебе пам´ятаю.
Не загубила я тебе у долях.

Я тут, я є, я у спектаклі граю,
Але чомусь заплуталась в ролях.
Стою, дивлюсь на зорі...й пригадаю
Тебе, незмінного...сама ж в чужих краях.

Комусь кажу: "Люблю", а очі - "пам´ятаю".
А очі щирі, і вони не збрешуть.
Я кожен день свій спогад розпинаю...
Багато їх, і всі на пам´ять пишуть.

Листів немає...спогад онімів.
Я загубилась...я забула ролі.
Нема нікого. Ти лиш - в світі снів.
Будень заснув. Вві сні він стогне: "Волі..!"

Волі почуттям, волі серцю,
Волі зуміть вибирать.
Волі забуть про все це,
Волі про все пам´ятать!"

24.04.2010 23:54

Удивляется мне изувер,
до костей атеизмом тлеющий -
Я - пример!
Я - для всех пример
...верующих!

Все по Библии, посмотри –
дождь на землю виной пролúтый
грех мой, грех
заточен изнутри
словом…
кодом…
псалмом…
молитвой!

Если хочешь – простоволосая
ногами, в кровь сбитыми, стану
пред очи твои.
Меня, исцеленной росами,
на долго,
на долго станет

терпеть твой с упреком взгляд,
и благодарить смиренно
за темп, что на старте взят.
Смелее!

Смелее меня ругай,
вини-обвиняй,
я с трепетом
приму эту казнь
за рай,
за сказку,
за детский лепет.

Мсти и мсти мне,
кричи, неистовый,
у меня на глазах возлюби
женский род весь –
и падший, и чистый.
Все запасы истрать любви

на чужие тела и стоны
тех, кто к сердцу, и кто не люб,
отрывайся.
Оно того стоит,
и поэтому я стерплю.

Хочешь - в рабство меня продай,
хочешь –
избегай со мной встреч… но
прошу тебя - дай мне, дай,
разреши в тебя верить вечно!

Выбивать из меня веру прутьями
ты, «накрученный» злыми людьми,
не старайся!
Не покачнуть ее!
Лучше сердце открой,
прими

свой же свет с дна забытых ниш,
на любовь обиду меняй,
моей жизнью спасайся,
лишь…
умоляю – поверь в меня!

Ну а я наперед нам
искрами
жизнь рисую из ярких картин,
потому что я верю искренне,
потому что - христианин!

25.04.2010

засіяло жандармами небо
не сховатися нам ніде
ти поставив сірісінький вело
і сказав що так не піде

заспокоїв цілунком бузковим
вкрились ковдрою так на траві
хай штрафують ці зорі казкові
всеодно їм до нас не дійти!

Думав гетьман – вибирає долю.
Сива чайка плакала в Дніпрі:
Україна продана за волю,
Україна куплена за гріш.

Думав гетьман. Лірники співали.
Так душевно вміють лиш сліпі.
Мов козацькі "чайки" повставали
Золотити хвилі голубі.

Думав гетьман – віра в нас єдина:
Об’єдна корону й булаву...
Бог також, він трішечки людина.
Він сидів і плакав у траву.

Гетьман думав. Півні за рікою
Піють, піють сумно, як вітри.
А тополі ходять за водою,
Розпустивши коси-вечори,

Що спадають козакам на рани
Оберемком променів святих.
Степ – як лист турецькому султану,
І кургани – душі висоти.

Вся Земля – німа, немов руїна,
Десь для когось пада, як зоря.
Сивий гетьман Богу України
Ланцюгами сльози витирав.

Що життя? Ти лиш пустка для нього.
Що життя? Ти лиш жовтий листок.
Ти ніхто, ти ніщо, ти та жінка убога,
Що вмирає від горя і плину думок.

Кожен день, як на цвинтарі сіро і строго
І лиш ти ікебана поміж свіжих могил.
Ти – одна. І кудись завернула дорога,
Хто в ній знайде тебе?.. збиту й кинуту в пил.

2007

Він хотів бути схожим на Ісуса, дуже
Тому не мив голови і не брив бороду
Цілував всіх, навіть найгірший у губи
Сподіваючись, на решті, знайти свого Іуду
Ходив босим, здебільшого по дахам
Бо так, він вважав, значно ближче до Бога
Безіменним був – не вірив іменам
Його часто бачили серед міста голого
Збирав пляшки і дарував квіти бомжам
«Кожен має право на квітку зранку»
Лякав мене коли обіймав
Коли приймав за стару наркоманку
А вечорами вдягав піджак
І огидну сріблясту краватку
Йшов у єдиний в місті «спраіжній» паб
І розважав петеушних дівчаток
А зранку знову хотів… бути схожим на Ісуса
Чи Елвіса. Чим Король гірше за сина Бога?

Дім на горі, де є бурштини,
захланні камені, як матові сичі.
В очах застигли кришталеві скелі.
Коти на призьбі, здогади в діжі.
Десь лише сонце. В мене - шум паперу:
я ріжу колір. Щось таке у нім...
Альбоми квітки, розкоші фланелі
та мрії кармелітів у вікні.

Ножово-ніжний весняний сум.
Торішнє листя – як грішні гроші.
Душу на вірш розміняв і несу
Між люди всякі, звірі хороші.

Така чорноземна печаль бува,
Що вию на Місяць останнім вовком.
Та вірш мій від мене мене рятував,
Коли до народу я ріс від тусовки.

І року пора, і пора життя...
Пора до їх зміни кістками звикнуть,
Як звикнуть до думки, що ми в гостях,
Тому веселитися треба й викати.

Ну а коли серед ночі біль,
Не спиться... пекельно, смертно, тривожно –
Каву зварю, подивлюсь на сіль...
А потім – на зірку кожну.

Більше усіх уже там, ніж тут.
І я не кращий… дай Бог не гірший.
Дальше, ніж інших, мене не пошлють...
Може, зостануться вірші?..

Буде ж війна – на війну піду,
Буде кохання – буду...
Осінь, здається, у райськім саду:
Падають зорі, як листя, як люди...

А в нас тут ніжний весняний сум,
Торішнє листя – як грішні гроші.
Душу на вірш розміняв і несу
Між люди всякі, звірі хороші.

Так хочеться, щоби завмерла мить,
Коли весняне сонце сліпить очі,
Коли забуто такі темні барви ночі,
І повнота життя аж так п'янить.

Так хочеться, щоби небесні зорі
Зійшли до мене в сни. Щоб назавжди
У всіх були усмішки ромашкові
І сльози щастя тільки були, не біди.

Верхівками будинків і стежками,
Що заблукали в горах десь давно,
Побігти і сховатись, як у мами,
У сонця, що настоює вино...


Але душа, яка була закута
Не здатна вже забути свої пута.

20.03.2010

В житті є тисячі доріг -
Ми ж обираєм - куди йти...
Лише йдучи з добром до всіх -
Свій Храм Душі нам віднайти!

Зазнаєм злетів і падінь,
Зимовий холод і вогонь,
Пройдем крізь тисячі терпінь,
Які торкнуться наших скронь.

Спиваєм відчаю і зрад,
Кохання й пристрасті жагу...
Нераз не бачим власних вад,
Хоча й позбутись прагнем згуб...

Та лиш за серцем навмання,
Йдучи пустелями світів -
Знайдем Душі своєї шлях...
Лише б від болю не зотлів..

В житті є тисячі доріг,
Ти ж обираєш - КУДИ ЙТИ?...
25.04.2010р.

так заб"юсь у куток,
Щоб ніхто не торкав
І не бився за шмат цьої плоті.
Так ніхто не кохав...
Так. Ніхто не кохав
І не крав ті слова, що у роті.
Ті ж слова не до чого,
Ті слова тільки плин.
Так, я хочу цього -
Я сама, ти - один.
Я забуду усе. А що все?
Все вода...
Так. ніхто не кохав -
Ти -один, я - одна...

Ти шукаєш мене іще в небі,
Щоб сказати останнє "пробач".
Я так довго світила для тебе,
То ж тепер не сумуй і не плач.

Не сумуй, хоч шляхи у нас різні,
Не сумуй, бо я також почну.
Зорі падають рано чи пізно,
Щоб у серці ти мрію почув!

Знаєш, завтра нова загориться,
Щоб кохати і гріти тебе.
Загадай лиш бажання - здійсниться,
Бо сьогодні я впала з небес.


25.04.2010р.
03.45

ТЬІ ОДНАЖДЬІ УЙДЕШЬ...
БУДЕТ ДОЖДЬ НА КЛАВИРЕ ПЕЧАТАТЬ
НЕНАПИСАННЬІЙ МОЙ
БЕЛЬІЙ -БЕЛЬІЙ ЛЮБИМЬІЙ СОНЕТ..

БЕЛОВЛАСАЯ НОЧЬ
ЗАТАИТСЯ НАД ВЗОРВАННОЙ ЧАКРОЙ
КАК ГОНИМІЙ БУМАЖНЬІЙ КОРВЕТ..

ТЬІ ОДНАЖДЬІ УЙДЕШЬ...

То стиглий виноград перран,
що струменить нектар бажання.
То безсумнівне поєднання
жагучих слів та теплих ран.

То електричний струм очиць.
Ковток, посуха, вітер, мури.
Актор театру та халтури,
мов ідіот серед блудниць.

І діва м’якне та плеве,
мов те желе пашить мінливо.
Засліплення, жадання, слина

і млосне тіло, мов філе.
Сукенка хвилею грайливо
хтиво шепоче: - На коліна!

Прилітав до мене Перелесник
І купав у місячнім промінні.
Темно було так, що його очі
Я ніколи, певно, не згадаю.
Тепло було так, що його руки
Я ніколи, певно, не забуду.
Ми тремтіли з ніжності й спокуси,
І тремтіли в зимнім небі зорі.
Часто билось виснажене серце,
Змовкли всі годинники у домі.
Тихо було так, що тільки шепіт
Розтинав між нами порожнечу.
Серед ночі зник мій чорний янгол,
І хоч я не присягла на вірність,
Та щоночі слухатиму тишу
І чекатиму, що залопочуть крила
Й прилетить до мене Перелесник.
2009р.

Нас знов ведуть і ми, на жаль, йдемо,
Хитаючись і опустивши очі,
І майже всі не розуміємо,
Куди ведуть і що від нас там хочуть.

Все не свідомо, а свідомість де?
А де думки, чи хоч якісь вагання?
Нас кинули на здійснення ідей,
Ідей, не маючих всесвітнього визнання.

Нас напоїли, дали сто рублів,
Ми їх сховали в шафі на полиці
І на обличчі вже поменшав гнів,
Хоча які обличчя, в нас же «лица».

І поки совість зрадливо мовчить,
Під тиском несприятливих умов.
До клітки без дверей і без ключів
Нас знов ведуть і ми, на жаль, йдемо.

Ви скажете, при чому тут кохання,
Глибокий зміст – це вигадка лише,
Слова красиві, марення зітхання –
Це все не те, це не цікаво вже.

Ви скажете, при чому тут кохання,
Сховаю очі, витеру сльозу,
Піду сама, не спатиму до рання,
Перетерплю, забуду пронесу.

Знайду мету, летітиму за часом,
Цікаві погляди зустрінуться не раз,
І вже давно забулася образа,
І навіть стерлись спогади про вас.

Вже інший хтось свої слова готує,
Нервово створює невиразне зізнання.
Він так хвилюється, він навіть не почує,
Як я скажу, причому тут кохання.

ЧорнобИль.
Чорно-бІль.
Чорний - біль.
Чорно-білі обличчя в дітей.
Радіація, ця чорна міль,
Вполювала вечерю – людей...

Так безшумно з'їдає життя
І висмоктує соки із тіл...
Нам буття – каяття й забуття,
Нам буття – недопалений спів...

Двадцять років пройшло.
Це вже строк...
А було – дикий вибух пожеж.
І четвертий енергоблок
Радіацію вилив з мереж.

Чорне марево...
Прип’ять горить,
Як горить наше горе-життя.
В той момент зупинилася мить –
І рида через невороття.

Червонявим там смерть зацвіла
І помітила лихом рій днів.
Розповзлася ядуча імла
Хворобливою хмарою див.

І в майбутньому бачиться сон:
Ми – мутанти, знедолені, злі...
Ми створили страшний полігон
На своїй, Богом даній землі.

Ми живі.
Ми не віримо снам.
Хоч на їжу – на всю – заборона...
Що залишимо в спадок синам?
Чорний дріт
із табличкою "Зона"?..

2006

„Замовкніть всі, бо час мовчати
Про все й по всіх,” – так кажуть нам.
Не варто правду добувати,
Щоб не зашкодити панам?

На терезах життя і смерть,
Залежить все від твого слова.
Не будь, як миші Круть та Верть,
Бо стане порятунком змова.

Свободу слова загартуй!
Мовчання – золото та ґрати.
Ти людям очі розмуруй,
А вони знайдуть, що сказати!

Сріблинку-павутинку
Затявся й креслить дощ:
Упоперек – щосили;
Злегесенька – уздовж.

Пручається, хитається,
Розгойдує дива;
Вона – неначе вишита, –
А, начебто – жива.

1997

Іде життя. Минають дні і ночі.
Проходить юність золота моя.
Вже не побачиш ти мої блакитні очі
І не почуєш мову солов’я.

Мені так хочеться з тобою розмовляти
Та цілувать твої п’янкі вуста.
Так прикро, що доводиться жадати
Тебе ще й досі. Що ж така проста!

Мене пробач за все, що завинила
Кохай мене. Чи ти не маєш сил?
Любов – подарувала мені крила,
Та їх тепер вкриває дивний пил.

Іде життя. Минають дні та ночі.
Проходить нишком молодість моя.
Чи ще побачиш ти мої блакитні очі
І чи почуєм разом солов’я

А той, хто відповзає,
То він того не знає,
Що назву свою має, –
Придуману людьми.

І навіть, хто літає,
Той теж того не знає,
Що назву свою має, –
Придуману людьми.

Лиш той, хто їх вивчає,
І назви “придумляє”,
То він напевне знає,
Що власну назву має, –
Придуману людьми.
1999

Втечеш від світу -
Знайти одвіти
Ніяк не вдасться!

Чи зараз в квітні,
Зимою й літом -
Шукай все ж щастя!

Хоч небо й сіре -
Птахи у вирій
Летіти стануть.

Згубила віру,
Чи люди-звірі
Тебе поранять -

Збери всю волю
Й хоч терня коле
У серце й душу -

Не поневолюй
Ти свого болю,
Щоб став ще дужчим!

Хай твої крила,
Ще незміцнілі,
Дощі омиють,

Щоб те, що миле,
Могла осилить
Й діткнулась мрії!
24.04.2010р.

Моє життя таке багатолике,
В нім водночас дрібне є і велике...
Та лиш нема в нім місця для олжі!
А Муза й почуття - душевні ліки!

Моє життя таке багатогранне -
Є миті на ганьбу і на "осанна!",
Є місце в нім коханню й болю втрат,
Лише Господь не сипле з неба манни...

Моє життя таке різноманітне -
То сніг в душі, то в серці квітнуть квіти,
На крилах мрій злітаю в небовись,
Аби цей світ дощем зросить колись...
24.04.2010р.

Годинник вже скоро дванадцять проб´є,
А зорі все сяють над нами...
Навчусь цінувати все те, що вже є,
Щоб не жити минулим роками.

Було. Хотілось. Мучилось. Страждалось.
І билось серце - невловимий птах.
Все, що було - навік запам´яталось
І слід свій залишило у віках.

Воно було, воно уже минуло.
Пішло, лишивши опік на вустах.
Той рідний погляд...ні, ще не забуло.
Пішло...і зникло десь у чудесах.

Не буду жити спогадом солодким,
Ломитимусь в "сьогодні", хоч гірке.
Знайду Його, не хочу бути з будь-ким,
І питиму з ним слово вічне і п´янке!

Кохати осінь-
То гарний спосіб
Втекти від світу.

Збирати листя
Як совість чисте
У душу світлу.

Гуляти зранку
Холодним парком
І знати твердо:

Життя прекрасне
І власне щастя
Ще спить напевно...

Птахів у вирій
Пустити щиро
Сльозу зронити.

І знати треба,
Що сіре небо
Не дасть їм жити.

Летять далеко
Мої лелеки,
Тепла шукають.

Забрали сили,
Й мене лишили.
Я вам прощаю.

Почну спочатку,
А вам на згадку
Листок залишу.

На ньому повість,
Де гола совість
Про осінь пише.


24.04.2010р.

До мене привиди приходять в гості,
розказують про те, чого не хочу чути,
про всі свої образи кричать в злості
і плачуть, бо їм більше тут не бути..

А я жива, я навіть хочу жити,
та все ж таки чогось не вистачає,
напевне привидів моїх, яких любити
вже навіть смерть не заважає...

Пусті слова, слова, що надихають...
І це є світ, де слово є ніщо!
Розумними і сильними слова бувають,
А є слова, які на вітер викидають...
Є сила слова!... Ну і що?!

Пусти мене, сумний неспокій,
Пусти мене у вічну даль
Піду,безвтішно і бездумно
Далеко десь,де світу край.

Залишу все,де плач буденний,
залишу тугу й самоту
Іти я буду безперервно,
Мету шукаючи просту.

Я поміняю плач і зраду
На сірі постаті людей
І біль на гнів і шум на голос
І чорний морок змінить день.

Іти я буду без вагання
І кроки впевнені мої
І каяття і всі зізнання
Залишу десь, в далекім сні.

Я поховаю всі страждання,
Де ніч ховає пустоту
Хай зникне слід того бажання
Що мала, й далі я піду.

І зовсім нове щось побачу
Нових людей, нові шляхи
І більше знову не заплачу,
Бо поховала всі гріхи.

Знайду собі нову легенду,
І все життя втоплю я в ній
Нехай не буде щиросердна,
Але кінець вже не сумний.

Ніхто незнатиме, навіщо
Й куди іду, і де мій шлях
Ніхто не скаже щось безвтішне
Нема душі в пустих словах.

Та тугу так не заховати
Це буде правда не моя
Знайдеш, сховаєшся й спитаєш
Для чого ж світ створила я?

І залишаюся довіку
З своїм неспокоєм сумним
Та правда ще мені засвіте,
Знайду для себе в світі мир.

2010 рік

Над Україною небо, коване в кузні громів,
Бурями переоране, мов штормовий океан.
Вдень і вночі снуються пасма їдких димів,
І на козацькі плавні падає чорний туман.

Не застогну від того, що перерита земля —
Всюди вона сьогодні здиблена дном догори.
Тут іще є вербиця та на лужку теля,
І до старого тину хиляться явори.

Може, для відпочинку нам їх доба залиша —
Скреготом хижої сталі ще оглушили не все…
Над Україною небо, наче скорботна душа,
Що предковічну втому в череві хмар несе.

А поза хмарами зорі. Що вам відомо про них?
Не телескопом, а вістрям тріснутого журавля
Через важкі сувої газових хмар курних
Зоряний дух у надра спрагло прийма земля.

Ген придивіться: з неба по деревині старій,
Що журавлем називають, на лугову сіножать
Гномики полум’яні рясно, за роєм рій,—
Мов світлячки вечірні,— линуть, течуть,
біжать.

Хто це — космічні пришельці? Де ж голубі
кораблі?..
Чи метеорна пороша образ новий здобува?..
І відчування дивні ширяться по землі —
Щось таємниче, грізне зорям шепоче трава.

Мовби ті гноми завтра лицарями оживуть,
Велетнями воскреснуть серед ударів грози.
З душ і очей спливає та вікова каламуть,
Котрої ми набрались ще з кріпосної лози.

В запічках щось героїчне згадують сонні діди.
Плаває понад лугами сизий вербовий пушок.
Брязкають відра в криницях — і виринає
з води
Місяць, мов гола дитина, звільнена
від пелюшок.

Над Україною небо, як материнська душа,
Змучена, розіп’ята на перехресті віків.
Сонце в свою дорогу стомлено вируша.
Тихо зітхають плавні — душами козаків.

23.ІІ.74

Сіре небо сірої землі
За шибками нашими стоїть.
Десь летять космічні кораблі —
До яких причалів і століть?

Космонавт на Землю погляда,
Материк далекий впізнає.
Земле, хто твій поступ розгада
І майбутнє визначить твоє?

Ні дахів, ні вулиць, ні шибок
Не помітно на тобі здаля.
Як бабусин вовняний клубок,
По орбіті котиться земля.

І вібрує нитка у руці,
Котру Сонце стомлено трима…
Де ви, люди, мавпи, горобці?
Що там — літо зараз чи зима?

Хмари чи в’язання голубе
Пропливає над тремтінням віт?..
Як же дивно бачити тебе
Отаким маленьким, рідний світ!

Ти — мов рукавичка, що лежить
Між зернят на зорянім току.
Як же просто ми повинні жить,
Щирість в серці берегти яку!..

Раптом душу смуток обпече,
На обличчя ляже сіра тінь:
Унизу під хмарами іще
Є кордонів хижа павутинь.

Світе, світе!
Де в тобі кордон?..
То навіщо ж люди наплели
Тих дротів і сотні мегатонн
Загатили в атомні стволи?..

Тут, крім влади Сонця і зірок,
Ані меж, ні повелінь нема.
Там за слово чи за вільний крок—
Куля в спину, табір чи тюрма.

Загрібають золото скупі,
Сниться кров убивцям і катам.
Тужаться диктатори тупі
Власну велич виказать світам.

Їм, убогим, навіть невтямки,
Що не знає Космос жодних пут.
Дихають безмежністю зірки…
Де ти, справжній світе, —
Там чи тут?..

3.ІІІ.1974

А я сумую за тим містом,
Де 5 годин - різниця в часі;
Де я дівчиськом у дитинстві
Купалася... Неначе в казці,
Там взимку крижані скульптури,
Там влітку - річка швидкоплинна,
І там бабуся - молодою -
Кудись везе мене - дитину...
Трамваї прокидались рано,
І до театру - мов принцесса,
І називалася "Весняна"!
Та вулиця і та адреса...
І кілька тисяч кілометрів -
І потяг - кілька діб, зі свистом,
І дивна жінка із конвертом, -
Це я... сумую за тим містом!

Я хрестиком укрила всі полотна:
що слово, то і хрестик, то і чорний.
Слова твої порожні та холодні,
рядно — мов кладовище рукотворне.

Мовчи тепер, німій, не мій герою:
безпристрасна я стала й нечутлива.
Захоплений вибагливою грою,
хоч мить в тій грі —
хоч ТИ —
чи був щасливим?!

Були слова — суцільні стануть жести.
Даруй жінкам цілунки, вірші, ружі...
Життя уже не вистачить — довести,
наскільки одне одному — байдужі!

Був лелека на даху, був.
Чув лелека лайку ту,чув.
Полетів на другий дах він –
Не чекай від долі змін.
-Дзвін?
То до серця мій струмок тік.
Мов життя тихенько збіг вбік...
Де не йдеться до ладу – дах
Не приймає немовлят-птах.

Туди ангели не йдуть – нудь.
Там думочки не цвітуть. Звуть
Їх далекії світи. Ти
Чуєш кроки німоти?
2005 з.

Радіє світ, відгородивши темінь.
А темрява – що відгорнула світ.
І час, у правоті вселенській певен,
Складає опис: світо-тіней звіт.

Не філософствує. Премудрий калькулятор
Все врівноважено на тереси кладе.
І в підсумках не знає батька й матір:
Рахує кроки кожного з людей.

Рахує перемоги і падіння –
Можливо, далі щось із них збере.
... Гублюся я у нього в володіннях, -
Кидаюсь до завітних оберег.
2006 р.

Линдюк Ользі

Яка ти,жіночко, багата –
Не від копни, не від казни,
А тим, що бігають по хаті
Три дорогих тобі сини.

Рости малятам, наче жарти:
Як із води. Даруй їм світ,
Щоб здобутком на долі картах
Їм спогад був щасливих літ!

Потреба в людяному щасті
Є і в моїх дітей – хоч ріж!
Нехай же витримають кастінг* –
За це помолиться мій вірш.
______________
*відбір
1990 р.

Злетіла рідна пісня-колисанка
В гарячий простір неба і землі,
Та згодом повернулася світанком
У край перлиноросних кришталів.
В ній –голос мами тужить і радіє,
У ній –родинне втомлене чоло.
Та ще батьківська заповітна мрія,
Що підіймає й ставить на крило.
Присіла там на золоте колосся,
Ввібрала терпкий присмак полину.
В руках плекалась, що отаву косять,
Вливала дзвони в степову струну.
Відпрацювала день. І знов до ранку
Біля дітей, що мов з води ростуть...
А хто вона, селянка чи міщанка, –
Невтомно від усіх жене біду.
А голос мами квітне десь за ганком.
Я перед ним знімаю свій шолом
В бажанні щирім, щоб усім слов’янкам
Від колисанок
у житті везло…

Хочеться летіти в твої очі
Твої очі ніжні мов пісні
Синіми фіалками клекочуть
Маряться у снах вони мені!

І твоє волосся мене будить
Від моєї довгої зими...
Знаю,що між нами час і люди
Мов криниця чорної пітьми...

Не сумуй!!!
Нехай роки прол"ються
Мов весняні,зоряні дощі
А уста цілують і сміються
І звабливі варяться борщі!

14.04.2010

Мені не спиться...
Похмурі лиця
Знов виринають.

Щастя не сниться -
Лиш блискавиці,
Що десь згасають.

Ніч зорепадом
На мене пада,
У саму душу.

Набридли зради,
Чого заради
Терпіть їх мушу?

Самотнє серце
Мені озветься
Голосом ночі.

Відкрити дверця
Душі одвертій
Я знову хочу!

Я знаю - рано,
Бо серця рани
Ще кровоточать.

Та я не стану
Свої бажання
Губить щоночі!

Весняна повінь
Змиє утому -
Зміцніють крила.

Сонячний промінь
Підкаже - хто Він,
Так серцю милий...

Мені не спиться...

5 ранку 24.04.2010р.

Містечко наше надто монотонне.
Ще так багато поглядів бетонних…

Свої закони, правила, мережі…
Живемо вільно – просто обережно.

А хочеться, щоб кольорово всюди.
А хочеться, щоби раділи люди…

Самі ж не хочуть… все за нами стежать…
А я люблю тебе і без обмежень.

Хіба я тобі зізнаюсь
у тому, що не права?
Я буду кричати замість
сказати прості слова.

Я сипатиму глаголи
як сміття на вітер... Ти ж
зачиниш вікно відколи
негода. А ще простиш.

Хіба я зізнатись можу
в абсурдності фраз і дій?
Від себе ховаю, схоже,
уламки і фальш надій.

А ти вибачаєш зливи
і блискавки, і громи...
Та тільки мені несила
зізнатись, що я - то ми.

Втрачаєм сенс у всім,
не бачим змісту,
Не знаємо, де виходу шукати.
Довкола — лиш бігборди і плакати.
В маршрутці бабці ніде сісти.

Сліпнемо серцем, черствієм душею.
Що залишаємо по собі, задля чого?
Не боїмось ні чорта, ані Бога,
Жартуємо зі совістю своєю.

Бракує гнучкості, старієм — юні.
Не можем найпростішого збагнути:
Себе ж бо не вдається обманути.
Не хочемо, не бачимо, не чуєм...