Я мовчання як солод смакую,
А мобільник все плаче : "Пробач".
Та на відповідь коштів бракує,
Може досить із мене нестач?

Рідний номер не стану знімати.
Замість голосу довгий гудок.
Бо втомилась постійно читати,
Я від нього сухе "все ок".

Хворе серце тріпоче у грудях.
Наче в прірву летять смс.
І ніколи вже разом не будуть
Мій "Djuice" і його "MTC".


19.04.2010р.

„Славко й Катруся –святе кохання!” –
cпівав з асфальту до неба лист.
А сквер весінній приймав вітання,
виводив вітер художній свист.

Ти у віночок вплітала вишню,
щоб благодійним було життя,
волосся хлопця торкалась ніжно,
благала зорі про почуття.

...І досі в шафі вбрання весільне,
окрайок крейди, трикутник ... слів:
„Він був героєм!”. Тепер ти сива.
Та не вщухає болючий гнів.

Ховаєш сльози, пророчиш успіх.
Портрет настінний давно поблід.
На нім коханий, іще безвусий, –
Минуло стільки змарнілих літ.

„Славко й Катруся –святе кохання!” –
З очей не сходить пожовклий лист...
Чаклує нічка аж до світання...
Танцює вітер нестримний твіст...

Стало жарко сонечку – котиться до річки
Чи зника за обрієм, там, де синь-гора.
Крутять спостережливі молоді смерічки
Кучері на сонечку та семи вітрах.
Жито вуса змовницькі лоскоту навчило.
Вітер травам шовковим зачіски зробив.
І таке приємне все, і таке все миле,
Як же хвильку радощів можна не любить?
Човен ходить берегом, щастя виглядає.
Мамина хустиночка здалеку махне, -
З татовою піснею, босоногим плаєм,
Всі ведуть закохано по життю мене.
2009 р.

Мені крізь трави і міста
так хочеться тебе почути.
Та мовчанка твоя десь там…
гіркіша, певно, від отрути.
Мені крізь марева доріг
тебе б дістатися рукою…
Омити свій щоденний гріх
твоїм цілунком в супокої.
Мені крізь Всесвіт, що застиг, -
пір’їнкою - в твої долоні.
В твоїх обіймах відплисти
у наші мрії-сни мільйонні…

Я хочу червоною бути,
Червоною бути як кров,
Й рікою по венам текти,
Нести із собою любов.

Любов'ю гарячою бути,
До серця твого пульсувати,
Щоб в там почуття розбудити,
І кисень із нього забрати.

Я хочу, щоб ти задихався
Від пристрасті в тілі й бажання.
Я хочу щоб ти не злякався
Мого до тебе кохання.

Я квіткою стану твоєю,
Щоб мною ти милувався.
Я зіркою стану твоєю,
Щоб крім тебе ніхто не дістався.

А ти, супутнику мій,
Будеш завжди поряд зі мною.
І ми по сходинках мрій
Полетимо до раю з тобою....

Твоя любов як героїн,
погляд твій мов кокаїн
з розуму сходжу просто дурію,
одну лиш в серці несу я мрію...
Слова твої - афродизіаки, а серце моє мотор
- качає кохання в кров.
Вени пульсують, тіло горить,
єство усе - моє дрижить..
Будь пусічкою полюби мене.. а ні то просто іди ...
Іди, біжи я тебе всеодно дожену ,
за вухо вкушу , за руку візьму волосся вирву ,
тебе я люблю. Біжи далеко, утікай...
та одне лиш памятай
Я твій наркотик, твій героїн -
просто випий, закури мене - прото полюби мене

Злива хлюпала хлестко,
А в очах була мама,
Що зриває шовковицю –­
Спогад сумний.
А життя її фрески
Візерунком лягали,
Розпашілою повістю
Гріли серце мені.
Мама, милая мамо,
Відцвітають каштани.
Тепле бабине літо
Обіймає сльота.
Буде сніг, буде лід,
Що прийдуть і розтануть,
А до серця злетяться
Наймудріші літа.
Серце з розумом в змові:
Різне в кожного поле.
Неприборкане щастя
Нас шукає в світах.
Мудре мамине слово
Відсуває всі болі,
Наче долю веселка
Обійма золота.
Як незібрані ягоди,
Час зів’яне поволі.
І на маминих скронях
Вже не стануть сніги,
А крізь них – її лагідність,
Наче всупереч долі,
Й калинами – червоння
Моїх берегів.

У піснях вишневі та калинові
Сповіді та розкіш буйних трав.
А про неї – запашну, вродливую –
Щиру пісню рідко хто співав.
Плещуть пелюстки весні овацію,
Китицями - ніжна бахрома.
Білопінна степова акація
У медах ховає дикий смак.
Але вчора, коли захід ластився
Та в її хороми заглядав,
Серед квітів цілувались ластівки,
Вітер в подих пахощі збирав.
Вигравав каштан на скрипці – звідки це? –
Запалив дивуючи свічки,
Безсоромно через парк освідчився,
Простував крізь натовп, напрямки.
І палкий юнак дівчину-грацію
Обіймав... Горнувся, бо любив.
Називав: - Коханая, акаціє..,
Погляду з очей не відводив.
Сонце посміхнеться померанчеве,
Затяжіє в росах бахрома.
Білопінна степова акація...
Незбагненний запах, дикий смак...

ШКІДНИК
Що то котику не спиться,
Смачно пахне,треба подивиться,
Потягнувся, встав,
Та й до столу почвалав.

А на тім столі,
Є сніданок дітворі,
Озирнувсь нема нікого,
Слинка котиться у нього,

Та з кутка метка мітла…
Геть,закричала на кота,
Совість треба мати
І своє з тарілочки вплітати.

Вийшов він у двір,
Ба який хоробрий звір,
Горобців малесеньких лякає,
А сірка узрів,бігом втікає.

Він без шкоди не живе,
Скрізь йому перепаде.
Не біда,поставить хвіст трубою,
Й залюбки пограє з дітворою

Дітям, не жаліє ласки
Знає,попаде йому ковбаски,
Тож він їм мурчить,співає,
Дуже котик діток полюбляє.
Еак. лютий 2010

Моя душе, життя багатолике,
Ти уникай – і суєти, і шику.
А є пиха, і нуди, і олжа –
Мине і муза, і чуття велике.

Плаче котик у кутку -
хтось наддер біленьку лапу,
і Софійка в дитсадку,
й за вікном дощисько капле.

Вушком котик час пряде,
виглядає - стерпла шия,
де моя Софійка де,
хто мою біду зашиє?

Клацнув радісно замок,
голос рідний із порога.
Котик, втішений, замовк -
йде «Котяча допомога».

Вечір сяде під вікном,
кіт засне в міцних обіймах...
Лапка - зцілена давно,
не болить і спить спокійно.


2010 р.

З любов’ю нахиляю небеса,
І ллється в душу зоряна яса,
Схиляюся доземно, Боже-світе, –
Зі слів святих покапує роса.

Я хворію весняним сумом,
Першим порухом липких бруньок.
Відчуваю, як сверлить буром
Моє серце зелен-панок.

Умиваюсь прозорим туманом,
Задихаюсь квітковим пилком,
Задивляюсь в пузаті чани
Вже блискучих під сонцем церков.

Первоцвіти і сон-травиця
Залітають нежитем в тіло,
Червоніють білки круг зіниці-
Знову чхаю і лаюсь безсило.

Я хворію духмяно й болюче,
Кожним фібром вчуваю весну,
Не рятують і спреї вже звичні,-
Проклинаю й люблю навісну!..

Кокон-
В`язкий дуже слиз марнослів`я.
Боком
Вилазять думки у прислів`я.

Бродить,
Мов брага, сумління та честь.
Врода-
Отрута струїла все вщент

Розмір.
Худющі, кістляві моделі.
Колір
Моднявий: бузково-рожевий.

Фантик.
Пуста, беззмістовна, ще й мушля.
Бантик
На губках, на платті, на туфлях.

Знаю,
Для світу цікава обгортка.
Краюсь
Від брехонь, від дурнів й погорди.

Кокон
Обплутує справжнє і цінне.
Роки
Потрібні змить слизьке й фіктивне..

Мертва тиша кладовищ,
Хвойна,
Слізна,
І цікава трохи лиш,
Повна,
Пізня.

Молода чи застара?
Пам`ять-
Вічна,
В квітниках вже пророста,
Штучних,
Різних.

Дати видоху і вдоху,
Слово
Рідних.
Завмирає серце трохи-
Мармур
В квітах.

Стало мохом тут життя,
Вітром-
Мова.
І думки про забуття
Тиснуть
Мозок.

Швидкоплинність гляне скоса-
Рокам
Вирок.
Від життя до тиші в соснах-
Один
Видих

Недавні друзі – в вирій журавлями,
По різні боки міста барикад.
А на землі від снігу темні плями
Промінням сонце п’є, мов лимонад.

Чужих облич із кожним роком більше,
І з кожним кроком більше бракне слів.
Ти слабкістю своєю найсильніша,
Поглянь, як опір сонцю чинить лід!

Квітень, 2010

У краї моєму ростуть прямо з неба
Високі дерева верхівками вниз.
У краї моєму самотньо без тебе.
Тому так тривожно зітхають вони.

До мене простягне засніжену руку
Тонка яблунева самотність німа.
Ти прийдеш, я знаю, по теплому бруку,
Тим шляхом, якого за снігом нема.

2010

Зацілує весна вуста.
Фото фактом фіксує промінь.
До альбому вкладу свята,
у кишені – мої долоні.

У чернетках нові вірші
непомітно підуть у вчора.
Травень тижнями задощить
аби спогади змити скоро.

Зацілує весна вуста.
Заховаю подалі фото,
аби хтось на фінал спитав:
- На світлині з тобою хто то?

Раніш мороз нагнав на птаство страху,
А нині дощ берези полива.
У бочку із казармового даху
Накапала водиця дощова.

Чому ж оця деталь упала в очі —
Навіщо я про неї говорю?..
Схиляючись до бочки серед ночі,
Я там знайому упізнав зорю.

І начебто з мого дитинства птиця
Понад душею тихо пропливла.
І це уже не бочка, а криниця
Десь на околиці мого села.

Та мушу визнати собі на горе:
Не довго тішивсь чарами води.
О зоре-сестро, полонянко-зоре,
За що тебе закинуто сюди?

Для тебе небо стало дном дубовим,
Солдат оберігає нас обох.
Мо’, й ти себе не захистила Словом —
Отим, котре є одночасно Бог?

Десь, мабуть, людям це навдивовижки.
Я розігнув зболілий поперек.
Допоки ж бовванітимуть ці вишки,
Коли й зоря —
І та вже нині зек?

4.XI.80, Мордовія

На змореній, незатишній планеті,
В казармі серед смороду й хропіння,
Мене відвідало нічне видіння —
Вусатий горець в маршальськім кашкеті.

Зіскакую з постелі серед ночі,
Кричу налякано:
— Товариш Сталін!..
Довкола мене зеки в струнку стали
І мовчки протирають сонні очі.

А він сопів і горбився з віддишки.
— Здорово, плем’я молоде-зелене!
Як славно: тридцять років після мене,
А не змінились ні дроти, ні вишки.

Запрошую в підземні володіння.
Я там будую… —
І замовк на слові.
З’явились постаті песиголові —
І я збагнув таємний зміст видіння.

22.X.80, Мордовія

Чорна хата.
Безінтернеття.
Ліс навколо.
Озерна тьма.
Піють весело
Півні треті,
Але ранку чомусь нема...

14 квіт. 10.

Образ чомусь розмитий, як силует в тумані.
Вірші свої гортаю - просто паперу хруст.
Слово звучить луною, фрази висять останні.
Втратили міру двоє. Де той здоровий глузд?
Вліво і вправо столу -
вірші тобі
та інші.
Губить фрагменти пам'ять - все, що було твоє.
Грубо - і ми, і змісти. Двоє у фразах грішні.
Слово лікує душу.
Слово колись уб’є.
Шелест паперу в тиші - гулом по всій кімнаті.
Тиша до сліз болюча. Тиша - незвичний стан.
Запах весни із вікон.
Ми ж у боргу, в розплаті.
Осені вічні бранці.
В ній перейшли за грань…
17.04.10.

А він спасав тебе, та не від мене,
отой чугайстир, одиноко-сірий.
Я вже легенда. Я в собі водою.
А ти, як перше, аж занадто вірний.
Коралі лісу. Світу навикання.
Електрика очей - як думка різна.
Ой не набутися! Я для чужого літа.
І Чорногора димна і зловісна.
Земля-флояра виросла в чекання.
Непереможена тобою, вічна.
Згубила дзвоники біленька кізка:
"Телень"! Я не твоя Марічка.

2008-2010

Ми з тобою усе подужали,
нездійсненне в житті здійснили.
Чому люди стають байдужими?
Чому рідні стають чужими?

Ти для мене — це так багато!
Я для тебе — хіба ж відомо?
Ми в буденність вплітали свято,
від любові не знали втоми.

Це терпіння ставало кригою,
а мовчання кричало віршами.
Ти для мене — настільна книга
з молитвами щонайсвятішими.

А чекання було стоголосим
і водночас німим дівчиськом.
... Все, що брала до серця близько, —
у стосунках — таке відносне!

Зачернене небо прикинулося міцносплавом…
Прокинешся вперше, не втримавши секундоміри…
Немає різниці: ментальними краплями кави
Сполохане літо мені все одно не повірить…

Розлогими стеблами – зелень зливається (скуто)…
Широтність охопить – згарячене серце криниці…
В глибинних джерелах – органіка щільної скрути…
Схвильовано стеляться відгуки відданолиці…

Забраклими злетами – до зорепадних віталень…
Застигнеш від визначень – часто удома зникаю…
Напишуть дерева: «Про неї (зазвичай) мовчали»…
Сама відпишу (на звороті) розлого: «Буває…»
2010 рік

Сьогодні вранці спіймала вітер,
Тепер не знаю куди подіти
Його раптовість.

Сьогодні вранці не пила кави,
Потоки спогадів вмить зникали,
Лишали совість.

Сьогодні вранці я усміхнулась,
Зловила щастя посеред вулиць,
І не згубила.

Сьогодні вранці я стала краща,
І не заплачу тепер нізащо,
Як я любила.

Сьогодні вранці у парі з вітром,
В саду дерева покрились цвітом,
Кружляли в танці.

Стою щаслива, дивлююсь - ідеш ти,
Моя Весна... ти прийшла нарешті!
Сьогодні вранці...

18.04.2010р.

Ти продав мене за тридцять срібних.
Тож іди, шукай свою осику.
А мотузку з кіс моїх завитих
я віддам тобі. Любов велика!

Я давно лежу на полі крові.
Бач, мене не стали хоронити.
Як ти міг? З великої любові?
Хіба можна так мене любити!?

Де ж весільні квіти й співи, любий?
Де спокус і щастя пишне ложе?
Мої зимні посинілі губи
ти уже не поцілуєш, може.

Як скрипить твоя суха осика!
Скільки в горлі звуків непотрібних!
Тож мовчи і ти, любов велика.
Ти продав мене за тридцять срібних.
2007р.

Я з отої зими вийшов так, як виходять із себе,
Білі вірші снігів залишивши вмирати в ярах.
Із душі виганяв ті фіорди глибокого неба,
Де розп’ятий між зорями птах.

В нас дорожчає хліб і по колу історія ходить –
Мов пегасик сліпий,
Наче муза пішла на панель.
Я ж сильніший за світ,
Тому чхати мені на погоду
Й на політику теж –
Цю скрипучу чадну карусель.

Обшиватиму дубом хатину свою молоденьку,
Про бандитську романтику буду читати книжки.
А із оленя кістки зроблю собі флейту тоненьку
І поему, як пісню, пером напишу на віки.

Перепалену сміхом сльозу прочитаю устами.
Як не зможу любити – відразу піду на війну
За вітчизну, за честь, культ прекрасної дами –
Як храму...
Як не зможу стріляти –
Любити почну.

Хоча краще померти від кулі густого цілунку,
Ніж розмінною гривнею стати для цих торгашів.
А на якір гачка взяти рибку з тоненької лунки,
Наче світле минуле, що піснею розворушив.

Хай історія йде своїм поступом кам’янобабим,
Кожна квітка кричить, дочекавшись тугої грози.
Я відходжу назад.
Тисну сфінксові лапу:
«Здраствуй, сфінксе, – кажу. –
Скільки літ, скільки зим!..»

Далі йду до води.
Вечоріє.
Піщаніють зорі.
Моє серце росте,
Моя доля шукає дуель.
А під ранок, здається,
Влітає хтось в сон мій прозорий:
Журавель?
Азазель?..

11 квіт. 10.

Проффесурі у задачник -
присідати де-табачник!

...а серце розривається,кричить
Мов негодована дитина
Нагадує про себе кожну мить,
Постійно чую : "Де людина?"

Ти вибачай,,нема людини...
А як тобі така,дивись..?
Її я виліпила з глини,
Здається,ще давно колись...

Дивись,і погляд ще живий,
І сяють,мов смарагди,очі!
Це ж він прокрався в мої сни,
Це ж він будив мене щоночі!
(Продовжити)

Дивись на губи його ,руки...
Такі знайомі

Ну як тобі? Такий чудовий...
Давай покличем - відізветься!
"Ні,це не той... Шукаймо далі...
Не чую стукіт його серця".

2010

коли явив не ружу не цвітіння
не горицвіт що жовто промайне
коли росте зело стаючи тліном
котрий до смерті рук не обпече

тоді ще ненародженим обличчя
було і ти не пив з вечірніх чар
з глибин води - зникоме і колишнє
нетканих і неторканих свічад

тоді не знав що кущ росте з каміння
що день вруниться садом із садів
що кожний вечір падолист осінній
на берегах поінших володінь

там всі стада його пташині зграї
його скрипок і луків струнний спів
там синій дощ квітками бруку стане
застелить шлях його лунких підків

210

Буває часом - кохання квіти
у серці в"януть,
Життєві смерчі у нім лишають
криваві рани.

Часто самотність, немов гадюка,
Влізає в душу,
Очі навколо - мов хижі круки,
Що всюдисущі.

За мить до прірви спинитись хочу -
Штовхають в спину,
Молю пробачення у ночі
За всі провини...

Нераз здається, у власних мріях
почну тонути,
І в мить відчАю хотіла б спити
келих отрути...

Я в піднебессі безкрилим птахом
літать не вмію,
Я не здаюся - знов воскресаю,
шукаю Мрію!!!
17.04.2010р.

Тоне в тумані спокій,
тане в тумані тінь.
Я ще з тобою, доки
світло сотає синь.

Я ще тобі належу,
доки не стався день
гудзиками одежі,
фоном чужих пісень.

Я ще з тобою доти,
поки готовий ти
змірювати на дотик
рани від самоти.

Я ще твоя до хрипу,
я ще не власна тінь...
Ранок росою сипле...
Світло сотає синь...
17.04.2010р.

Я – не твоя. Я із чужих ведінь.
Я – не одна: зі мною степ і небо,
Сніги, жита й вечірня далечінь,
Та, що мені нагадує про тебе…

Твої обійми – в віршах давнини.
Твоє обличчя – у розмитих зливах…
А я – реальна. З літа й до весни
Тамую спрагу. Й цим уже щаслива...

Не пориваюсь до нічних висот,
Й не плачу від недбалості людської.
Мій вік простий: без втрат і без турбот.
Живу собі. Милуюся красою.

Палюче сонце і німі вітри
Мене нічим уже не залякають…
Я бачу поля й неба кольори,
Але чогось мені не вистачає…

Це, може, просто винні ті пташки,
Що свою пісню ніжно так співають.
Чи ці звабливі польові стежки,
Які кохання віддано чекають…

А, може, річ у тім, що знов дощі -
Такі ж врочисті, світлі й веселкові!
Тривожно й млосно якось на душі
Від доторку вчорашньої любові...

І те ж жовтіє жито вдалині…
І та ж зоря вечірняя заграла…
Я знаю: знов наснишся ти мені,
Та я уже один раз відпалала…
2003 рік

* * *
Ти — ноша моя непосильна,
Ти — щастя моє неймовірне.
А я все одно буду сильною,
А я все одно буду вірною.

Ти — зірка моя летюча
І згуба моя водночас.
Я буду солодко-тягучою,
Я буду... Всі дні і ночі.

Ти — втілення млосної грішності,
І втілення світлої святості.
Я буду суцільною ніжністю.
Я буду суцільною радістю.

Моя непосильна ноше,
Моє неймовірне щастя,
Я буду терплячо-хорошою,
Я буду спокійно-терплячою.

…заговори мій біль мій крик мій час
коли скінчиться музика і вальс
у кроці стихне і з руки рука
ковзне назавжди
вихопивши серце

обвуглену фіалку не змовчи
на ніч вагітну місяцем вовчи
і як земля стрічає земляка
віддайся небу
звислому на жердці

хтось відпустив на волю тятиву
ми струшені дві груші у траву
надкушені словами не людьми
тримай мене
допоки тепло пальцям

ти мій достоту знаю не кажи
хай гостряться - молитва і ножі
ми не самотні не самотні ми
в калюжі крові
вижити фіалці

Зустріч
За чаєм
В кав’ярні
Абсурдно.
Тістечко.
Солодко.
Холодно,
Нудно.
Терпко.
Самотньо.
І важко
До болю.
Зустріч
Жадана
З Тобою
Без бою
Здаюся
І крила
Складаю
І вітер
На волю
Пускаю –
Втікає.
Розсипано
Цукор
По столу
У кризу.
Полито
Сиропом
Серце.
Полуниці
Шампанське,
Дзвінок
І додому.
Без серця
З сиропом
На зустріч
З Тобою.
На зустріч
За чаєм
В кав’ярні
Узимку.
Дивлюсь
На слова,
Що не стали
До ритму.
Серветки
І сльози,
Ліхтар
І дорога.
- я їду?
Не знаю,
На зустріч
З Тобою.
Пустим
І відвертим.
Прекрасним...
Без серця.
Лиш грам
Героїну
Вражає
У центр.
І знову
На зустріч.
На зустріч
До тебе
За чаєм
В кав’ярні
Абсурдно
Та знову
Смола
З нікотином
І все...
Думки
У кав’ярні
Пустій
І холодній
З серцем
В сиропі,
З героїном
В долоні.


2009

як тільки сонце на захід-
ти в безвихідь.
шкода,шо вмієш казати "ні".
і ти в самоті
бийся хоч об стіну,
може на половину
загубиш самоту
і тривогу.
об тебе розбивається вітер.
хтось витер
з обличчя грим,
а дим
облюбовує твоє волосся
що й досі
не відросло з весни
чи зими
тієї,передостанньої
пізньої чи ранньої
у якій лишишся ти
аби не зійти
зовсім на нівець
навпростець
до свого власного щастя
вірю,вдасться.
стирати все до крапки,
до нитки
тебе особливо ретельно
бо,певне,як не я
то стиратимеш ти
зо дві доби
і кинеш розпорошену у вулицю
доводиться
Опиратися на закон Ома
не сидіти вдома
й шукати свого кохання
навмання.
воно живе на перпендикулярі
не без моралі.
і ми їздимо одними вагонами,
ходимо перонами.
просто у різний час
у нас
по-різному йдуть годинники
а художники
малюють нас на полотнах
що у рамах
прикрашають стіни
об які ми
б'ємося на повну силу
щоб наполовину
заглушити свій відчай
зазвичай
здаємося першими
і роздертими
влягаємося спати порізно
безболісно
і точно знаємо,
що не втрачаємо
перпендикулярного кохання
не востаннє
ненароком зустрілися
на "Виході"
чи "Вході"
напередодні
сьогодні

2010

Страшно жити під прицілом почуття,
Ще страшніше під прицілом арбалета
На волоску життя , кожного дня .
Ні випити ні покурити ні піти кудусь
Ні поговорити страшно за своє життя
Коли тебе мають з дня на день убити ,
Серце і всі органи вирізати і їх спалити
Але проходить час про все це забувається
І виходиш на вулицю і в очах все зявсяється
в тобі знову страх прокидається …………….

Гра добра і зла «людське життя»..
В цю гру вже вічність грає доля!
В цій грі немає переможців …
Ця гра не маю ні почтку ні кінця !!!
В цій грі все вирішує вона !!!????
Це гра чи може це прокляття ,
І все ж таки це знає тільки доля !!!
І доля знає про життя
Життя в цій долі тоже гра
Життя безглузда штука -
Любимій дівчині ти кажиш це!!
Насправді думаєш інакше .
Насправді хвалиш ти життя!?
А інколи частя приходить ,
І це вже відкриє новий горизонт.
Ця смуга відкрита вам допоможе!
Покаже дорогу до счастя життя .
Ця смуга розкаже дівчині правду
Що брихав ти колись і простить тебе за все……..

Юлька Гриценко:

- Коли я зможу тебе забути,
То світ, напевно, почне тонути
В твоїх зіницях.
Коли я зможу усе сказати,
Весняне щастя почне вмирати
В пустій криниці.
Коли я зможу піти навіки,
Безмежним морем всі стануть ріки,
Життя залиють.
Коли я зможу спалити вІрші,
То світ накриє суцільна тиша -
Думки завиють.
Коли я зможу когось любити,
То сонце знову почне світити,
На тебе схоже.
Коли я зможу тебе лишити,
І перестану тобою снити...
Я так не зможу!

Наталія Крісман:

- Не маєш права усе забути,
Це наче випить келих отрути -
Душу вбиває.
Не маєш права враз заніміти,
Не дарувати посмішок світу
І трішки раю...
Не маєш права піти навіки,
Бо ти для Когось вже стала ліком
На серця рани.
Не маєш права спалити вірші,
Бо світ від цього лиш стане гіршим
І безталанним...
Ти мусиш знову Когось любити,
На крилах мрії увись злетіти,
Зорею стати,
І воскресити усе, що вмерло,
І на шляху свої Говерли
Усі здолати!


Юлька Гриценко:

- А я й не зможу усе забути,
Тоді сама я почну тонути
У власних мріях.
А я не можу отак німіти,
Бо в серці в"януть кохання квіти
І вся надія...
А я не можу піти навіки,
Бо ТИ для мене вже стала ліком
Останнім часом.
А не можу вже не любити,
Бо без любові так страшно жити,
Безкрилим птахом.


Наталія Крісман:

- Буває часто - кохання квіти
у серці в"януть,
Життєві смерчі у нім лишають
криваві рани.
Нераз здається, у власних мріях
почнем тонути,
І в мить відчАю хотіли б спити
келих отрути...
Хоч в піднебессі безкрилим птахом
літать не вмієм -
Ми не здаємся - знов воскресаєм,
шукаєм Мрію!


Юлька Гриценко:

- Шукаєм мрію, у піднебессі
між зір гарячих,
Знаходим раптом, радієм щиро
і знову плачем.
Бо тільки трохи вона дозволить
себе тримати,
А потім знову в зимовий холод
назад вертатись...
Шукаєм мрію, щораз сильніше
за нею тужим,
Крізь сонце влітку, дощі осінні
й зимову стужу.
Усі ми грішні, усі шукаєм,
бо всі ми люди,
У квітні зараз, я дихать хочу
на повні груди...

Коли я зможу тебе забути,
То світ, напевно, почне тонути
В твоїх зіницях.

Коли я зможу усе сказати,
Весняне щастя почне вмирати
В пустій криниці.

Коли я зможу піти навіки,
Безмежним морем всі стануть ріки,
Життя залиють.

Коли я зможу спалити вІрші,
То світ накриє суцільна тиша -
Думки завиють.

Коли я зможу когось любити,
То сонце знову почне світити,
На тебе схоже.

Коли я зможу тебе лишити,
І перестану тобою снити...
Я так не зможу!

17.04.2010р.

Я Богові
Віддам своє життя.
Дорогою
Від зла до каяття.

Я променем
Зігрію цілий світ.
І зморена
Упаду на граніт.

Я спалахом
Морози прожену.
І каторгу
Як дар відтак прийму.

Я в вічності
Прозорій розтоплюсь.
Я грішною
До неба помолюсь.

Дорогою
Крізь обрії земні,
Я - Богові,
А Бог колись - мені...


17.04.2010р.

Офшори
І трасти,
До влади
Ключі.
Патологія
Красти
У цих
Діячів.
Радянська
Сивуха,
Японські
Суші.
Залежність
Від брюха –
Хвороба
Душі.
Клан
Мільярдерів,
Душки,
Під душки.
Партія
Мародерів
Скуповує
Тушки.

2010-04-16

Ярина Тимош

Над Батурином - сонячні кола,
Ніби німб, ніби янгола клич.
О, матусенько, рідна - Покрово!
Возвелич же його, возвелич!

Принеси тую правдоньку дітям,
Й безталаним онукам своїм.
Знають хай, що терновим суцвіттям
Будить пам'ять на місці святім.

1992

Твоє життя
Любові стяг
Розправило!

В театрі мрій
На сотні дій
Вистава йде,

Де власну роль
Юна Ассоль
Засвоїла,

Серед пісень
Вчорашній день
ЗагОїла.

Цей день зотлів
Серед вітрів
Майбутнього,

Дощ теплий змив
Душі надрив -
Забудь Його!

Він був сліпим -
Бо не зумів
Розгледіти,

Що ти - весна,
А не на смак
Трагедії...

Вперед іди -
Зради мости
Згоратимуть!

Найкращу роль
Юна Ассоль
Ще гратиме!!!
16.04.2010р.

Бледнеет мрамор слепых мозаик…
(масштабомысли – пороком в голос)…
Апрельско-злое «Перемерзаем!»
(над откровением экзетполов)...

Признанье (внешне перемолчало)…
Надпоэтичность – простые стили…
Сливово-стиранное начало...
(его бутонно перехватили)…

Конкретно-тихий – фаянс объятий…
(закоченевших – искусство стали)…
Раскрепощённость рукопожатий
Была открыта - переиграли…
2010 год

Люблю напоєний тобою світ,
люблю тебе, святково і красиво.
Ти знов спитаєш, що я хочу на обід,
я відповім — несміло, та правдиво.

Шукатимемо нерозчинну каву,
а може, пиво — мокре і холодне.
Ти щось промовиш, тихо й нелукаво,
звучатиме це щиро і природно.

І буде свічка — полум’яний свідок,
і буде затишно, і тепло, і незвично.
Від смутку не залишиться і сліду,
і скажеш ти: цей настрій тобі личить.

2006

Нам не доступні більше
смайли у чаті, спами.
Паузу тисну – тиша.
Марно на мене палиш

трафіки Інтернету,
світло і нервів силу.
Маю квитки у Лету,
бо все одно зносила

білу сукенку, фото-
шопами прану часто.
Вибач, така робота...
Склеїли клони ласти...

Хочеш, зайду цілунком,
тільки у мене вірус?..
Банимо ці стосунки –
в тебе накрився Windows.
16.04.2010р.

Я в темряві до тебе лиш лелію,
Але навколо морок ніби крук.
Так ніжно пригорнути губи мрію
До твоїх , Ладо, витончених рук.
Твої вуста - нектару Божий напій
Їх жадібно б без тями цілував.
Очима серце краєш навпіл,
І погляд твій давно зачарував.
Ласом стриножив знову мою душу
Твоєї посмішки весняний цвіт.
Тепер прирученим ходити мушу
І більш мені не стане дибом світ.
О, подруги, - життя мого комети
Скільки вас було? Скільки ще буде?
Перегляда в душі ваші портрети
Моя, Полярно зірко, де ж ти? Де?

8.03.1991