I

Гріє у сангрії крапля Ра.
Що не день, то зливи променисті.
Ллється – ніби мало їм відра,
чи землі святої Реконкісті.

Гріє, мов довіра, і несе...
Занесе подалі – заночую.
У снігах фарбованих осель
каравани темряви кочують.

Гріє, наче виплакався Бог
і немає ради поминати...
Стрінь мене в невадному жабо,
Ірвінгом оспівана, Ґранадо.

II

У Ґранади серце поміж гір,
стиснуте Альгамброю за маврів.
Боабдиль живе тут до сих пір,
але він тепер – циганський Гаврош.

Неважливо, байдуже, що там,
де колись цвіли його хороми,
під стопою гнувся міста стан,
а Невада розбавляла втому.

У Куевос дім – печерний храм.
Рим його – сей Сакромонте-табір
в`ється в Альбайсин, де гул і крам,
арабеска вулиць, проща в паби.

III

Дон Хуан з гітари має куш,
аби впитись на сієсту пивом.
Тапас, пес, очей холодний душ,
та душа струни тривка, аж сива.

Дон Хуан без Донни, вже й забув –
як зайти в бездонні очі Донни.
Що йому до світу і табу?
Наокіл відлюдно і бездомно.

В шапці – крихти ласки – мідяки,
проблиски розхристаної вдачі.
То щораз продзвонюють роки
і поволі вигасає мачо.

IV

Сі фламенко пристрасті гітар,
сей підборний стук і кастаньєти –
бари-пасовища для отар
публіки, що бавиться в естетів.

Тут, при кожній ноті, токаор,
серце тче у рухах танцівниці.
У солодких ритмах, мов кагор,
стягнуте мантоном тіло птиці.

Віяла, як вигини крила,
пітос, пальмас і сапатеадо.
Опадає пристрасть. І зола –
ніби присмак на дощі помади.

V
Спрага смерті – се "оле" дзвінке.
Барвно бандерилей звисли пера,
біль та лють розписують. В піке –
вістря над мулетою тореро.

Нагорода за хоробрість всім.
Доннам насолода й кабальєро,
хвіст і вуха – матадорний кін,
"коло шани" і кінець кар`єри.

Оплески, розмазується кров,
тягнеться шлея життя за мулом.
Впийся смерте, вивертай нутро –
то нектар нудкий в поезій вулик...

16 Квітня 2010

Моє життя
І почуття
Поставили

В театрі мрій
Поміж вітрів
Виставою.

Вчорашній день
Серед пісень
Розгледіли.

Глядач сліпий
По нотах пив
Трагедію.

Щасливі всі,
Бо ролі ці
Розділені.

А головне,
Куди ж мене
Поділи ви?

Мої думки,
Немов зірки
Всі бачили.

Стою дарма,
Квитків нема.
Все сплачено.


16.04.2010р.

Умислами добрими – та в пекло!
На планеті цій споконвіків
Після світла дня ґрунтовно меркло,
Після співу бракувало слів.

Як народ у Бога волі клянчив,
То й отримав, але потім – ба-ах!,
Після солодощів помаранчі
Гіркота від шкірки на устах.

Кінь в хомут довбешку запихає, -
Після праці жде обрік смачний,
А як смеркне, дасть йому хазяїн
Звільнення від рала й борони.

І що хоч про щастя теревень, -
Ніч коневі ближча аніж день.

14.04.2010р.

Підрядник: Таміла Белялова

Материнська і батьківська рідна мово золота,
Все що взнав, чому навчився – все у тебе я питав.

Тою мовою співала рідна матінка мені,
І казки розповідала моя бабця при вогні.

Рідне слово, рідна мово! Ти дала мені знаття.
Про печаль і радість світу, коли я ще був дитям.

І твоїми ж-бо словами я молився перший раз:
Бережи мене і маму, милий Боже, повсякчас!

Оригінал:

ТУГАН ТЕЛ

И туган тел, и матур тел, әткәм-әнкәмнең теле!
Дөньяда күп нәрсә белдем cин туган тел аркылы.

Иң элек бу тел белән әнкәм бишектә көйләгән,
Аннары төннәр буе әбкәм хикәят сөйләгән.

И туган тел! hәрвакытта ярдәмең белән синең,
Кечкенәдән аңлашылган шатлыгым, кайгым минем.

И туган тел! Синдә булган иң элек кылган догам:
Ярлыкагыл, дип, үзем һәм әткәм-әнкәмне Ходам.

Мої джинси пропахли багаттям.
Я ще чую останні акорди.
Твої пальці приборкують струни,
Наче тигрів у шість голосів.
Я вливаюсь у кожен твій атом.
Цей вогонь береже від негоди
Моє серце, перейняте струмом,
Як дощем – ледь зійшовший посів.

Я крізь броди болотного бруду
Бескінечно брестиму до тебе,
Коли ніч загратовано стисне
Всю мою монохромну печаль.
Щоб заснути у тебе на грудях,
Захлинутися кольором неба.
Коли раптом не вистачить кисню,
Пити світ з-за твого лиш плеча.

Я вросла в твою душу мінливу,
В кожну думку твою заповітну.
Я повірила в те, як нестерпно
Без вогню чути пристрасті дим.
Не згасити його першій зливі,
Що весною потужно розквітне.
…Ми лишаєм на попелі теплім
Поцілунків солоні сліди.

2007

Десь бродить Русалка в краях неозорих,
Шукає загублений рай.
У пісню виплескує відчай та горе,
Як болю в душі понад край.

Русалонько, в небо, у далі далекі
Ти встигнеш полинути ще,
Щоб, може, колись повернутись в лелеці,
Чи впасти на землю дощем...

Але, як душа таланом доторкнута
Й добро - її істинна суть,
Ніхто не завадить Людиною бути
У кожнім з життів, що прийдуть!...

Як же знову замало дощу.
Як тебе знову не вистачає.
Над криницею чорного чаю
За тобою в думках полечу.

Ти загорнеш мене в листопад
Сонних віршів у прожилках сосен,
Де слова будуть пахнути сонцем,
Де летітимуть зграї назад.

А поки що холонуть вуста,
І тебе я собі пробачаю.
Розбивається чашка із чаєм,
Над рядками нічного листа …

Спасибі, дощ, за висріблені тонкощі:
народить вишня сонце і мене.
Сипне нізвідки білими хвилинами -
і, може, хрущ уже не обмине.
Спасибі, дощ, ковтаю дзвін окислений
і сльози, як пігулки чималі...
Я на твоє дивуюся народження,
мій український Сальвадор Далі.
Спасибі, дощ, вертаюся посріблена
у Скіфію зволожену мою.
На велелюдді свіжа, ніби крапанка,
поліжниця, натурниця, стою.

2009-2010

сонце таке холодне
наче твоє сумління
біла листа безодня
слово чорнильно-синє

падає вірш у прірву
букви ламають ребра
ми перебрали міру
зрештою так і треба

губляться в леті коми
плазма ковтне початок
холод чи тільки спомин
нам не дає кричати?

винна беру уповні
що завинили двоє
тільки мовчи сьогодні
вчора зійшло водою

тільки не пхни у спину
я на краю на волі
слово моє не спиниш
навіть пекельним болем

Я - не я.
Оболонка...
І життя - не життя ...
Міражі.
Розум - пан,
Крижана ополонка,
Душ студений,
для серця й душі...

Я - не я.
Павутина...
Донька вітру,
Німа сирота,
Тінь, заблуда,
що прагне родини...
Вбрід по річці -
немає моста.

Вбрід у темінь.
В глибини...
Через морок -
до центру буття,
Через холод,
колючі тернини...
А допоки ще...
Я - це не я.

Коли до мене загляне весна,
Я вийду зустрічати її в поле.
Весела, сонцелика, осяйна,
Безкрая і мінлива наче море.

Коли до мене літечко зайде,
То зможе наздогнати лиш в дорозі
Безмежно тепле, щедре і легке
Йому перечити ніхто, повір, не в змозі.

Коли до мене осінь зазирне,
Я вийду зустрічати до порога.
Вона ще тепла, бабина, сумна,
Але в душі уже щемить тривога.

Коли до мене забреде зима,
Я двері більше не відкрию.
Не пущу зиму, хай собі гуля
В шаленім сивім танці сніговію.
14.03.2010р.

Молодість веснами йде у краї журавлинні,
Де дикі трави горять росянистим вогнем,
І колосіють літа, мов ті обрії сині,
Теплим і світлим, проквітлим волошками днем.

Молодість мріями всіяна аж по маківку,
Щедрими зорями стелить чаруючий світ,
В ньому будує собі кришталеву домівку
І прикрашає її ароматами квіт.

Молодість в серці ніколи, ніколи не згасне,
З плином років не усохне це древо прекрасне
Бо, вкоренившись в життя, п’є не воду а Дух.

В Дусі захована юності суть і природа,
Радість вируюча, вічна краса і свобода…
Тож не лякаймося віку похилого хуг !

Налийся, пісне, медом літа,
Зазолотися, зажеврій
Натхненням сонячного квіту,
Снагу життя в серця посій.

Звучи від рання і до рання,
Дзюрчи цілющим ручаєм
Над небеса, буди кохання,
Звеличуй суще солов’єм.

Твори красу нерукотворну,
У сопілкову даль поклич…
У храм твоїх священних притч

Введи… І ночі рясу чорну,
І світла силу непоборну
Лірично возвелич…

Скільки днів я тебе виглядаю,
Аж зболівся. Стомилися очі.
Прийдеш ти, прилетиш - я це знаю
І, крім тебе, нікого не хочу.
Крадькома поглядать на стежину:
Хоч сміюся із ким, розмовляю -
Все на тебе, на тебе чекаю.

Послухай дощ - шепоче щось, немов
Бажаючи достукатись до серця,
Й схололу без любові в жилах кров
Роздмухати, мов вітер тло озерця.

Послухай дощ - він змиє пелену,
Що на душі безмовно сумом висне,
Під нею враз надії промінь зблисне,
Всі почуття пробуджуючи з сну.

Послухай дощ - а раптом скаже він,
Кого ж тобі впустити можна в душу,
Щоб жити захотілося ще дужче
Й печалям всім поставити заслін.

Послухай дощ - під серця твого стук,
Здається, хоче він налаштуватись,
Аби любов зродилась в нім крилата
І стерла з серця тіні від розлук...

Послухай дощ - він серця твого стук!
15.04.2010р.

Ти слухав дощ, не чуючи мене.
Твоя свідомість мріями сповита.
Буває часом, думка промайне
Про ту, котрій без тебе важко жити.

Ти слухав дощ, ховаючись у сни,
Щоб тільки серце хворе замовчало,
Щоб приглушити почуття вини,
Бо сил в душі і так не вистачало.

Ти слухав дощ у квітні навесні
І намагався в звуках розчинитись.
Набрав мій номер і сказав мені,
Що більше вже не будеш мені снитись.

15.04.2010р.

Багатим й бідним –
вжитися ніяк!
Не можу біль вмістити у долоні,
Бо лють свою
Затискую в кулак!

Смерть любовним почуттям!?
Страх перед проклятттям дам!
Секрет кохання нерозкритий ,
Секрет кохання для людей закритий .
Ця смуга скритого життя ,
Яка відкриється тільки смертельного дня .
Тоді дізнається моє кохання ,
Що жити я без неї й день не міг .
Про неї думав і за нею серцем млів .
Одна складна проблема виникала ,
Сказати я про це її не міг ,
Тому що страх пронизував всі мязи
І повз проходила вона
І пронизувалась її голосом земля
Життя моє тихенько завмирало
І мову в мене відбирало
коли проходила вона

Страшно жити , але страшніше полюбити!?
А потім в душу почуття закрити …
Почуття в душі літають то появляються а то зникають !
І коли з тобою не розмовляють !,
Коли словами тебе вбивають
Хочеться впасти й не підводитись
Хочиться страждати і молитись ….
Але хочиться знати чому, як, дочого просто - знати
Чому-чому потрібно брехати якшо можна сказати
Всю правду словами сказати ...
Душа вічна душа , роки буде чикати !

Хай крапає дощ,
хай буде сльота,
хай буде страшенна злива.
Всі сльози, і смутки,
і болі помнож
на долю мою зрадливу.

Хай буде печаль,
хай буде туман,
молочний і легкий,
мов воля.
Всі муки, і біди,
й тривоги додай, —
побачиш, що це моя доля.

Немає "колись".
Є "зараз" і "тут",
і так, ні про що розмова.
Прожито дебют,
забуто дебют,
попереду — післяслово.

2008

Я хочу у туманне Брюгге, там загубитися б від часу
Напевне, час і сам давно там загубивсь...

Подалі від напруги, що обіймала нас
За вимучені стани , і від життя "колись".

Там пахне шоколадом.Казково і похмуро
Там хочеться повірити бездумно у дива

Я ,може,стану привидом - ходитиму під муром,
В холодних підземеллях, в покинутих домах,

А ,може,завітаю і в затишну оселю,
Що пахне шоколадом найбільш у місті цім

Гулятиму на стрісі і спатиму на стелі,
Співатиму тихенько усім, усім ,усім....

2010

Была, когдато у меня прекрасная жена
И мне завидовали все мужчины.
Ещё, два чудных ангела, послушных и красивых:
Моя прелесная дочурка и мой сын.
Семейная идилия и образец для подрожанья.
Но, правда, и была одна беда,
И я, как раз, и был этой бедою.

Я хрон, которому не нужно счастье в личной жизни,
Не нужен мне ни детский смех,
Ни комплементы от жены,
А так же, мне не нужно думать,
Как заработать деньги для семьи.
Мне самому не много надо,
Лишь на рассвете накатить
И в хлам готовым, можно ждать заката,
Когда, такие же как я, мои друзья,
Меня готовы будут угостить.
Но, что то ёкнуло во мне и всё сломалось.
Я – прозрел!

Мне стало стыдно за себя,
За то всё, что я делал.
За то, что пил и позабыл своих родных,
За то, что потерял я счастье,
Судьбой дарованное мне:
Свою прекрасную жену и восхитительных детей.
Перед которыми в долгу за их ненастье.
Но я исправлюсь, я смогу.
Я стану лучшим папой мира
И, обо мне, никто не будет плохо говорить.

Услышал я, что, есть один целитель,
Который может вылечить любой недуг,
И очередь к нему всегда большая,
Всех тех, кто хочет сразу же лишиться своих мук.
Избавлюсь в раз я, от своих забот и нынешних проблем.
В глазах своих детей я стану лучше
Не буду просто пьяным папой, стану я отцом.
Готовым жертвовать собою ради счастья.

И вижу я, что очередь становится всё меньше,
И ближе я к своей мечте.
И, наконец, то, передо мной порог.
Я – исцелён!
А исцелила меня смерть.

15.04.2010

Я стану вухами,
І буду слухати,
І буду слухати…
А ти – мовчиш.
Невже не вдасться нам
Вогонь роздмухати?
Душа оглухлою
Блука вночі?!.

Підземка охає
Денною втомою:
Я чую відгуки…
А ти – німий.

Невже затримую
Сюжет із кроками
У віддаль мріяний?
Облиш. Спини(-сь)!..

Сповзаю стінами
Копальнь свідомості,
Бажаю вислизнуть,
Порвати круг.

А ти…Ти вислухав
До непритомності
Мого у відчаї
Серденька стук.

Моє сердце не бачить правди
в твоїх вчинках, в твоїх словах
але сердце все так же прагне
битись для тебе у твоїх руках
Воно залишило далеко позаду
образи, брехню і бачить воно
мрії рожеві про наше майбутнє
й лише в мрії свої вірить воно

Вірить сердце у свою любов
Усе пробачить, щоб вірити знов

Любов зачепила струни рукою
і сердце бринить не знає спокою
Воно ладне все на світі простити
й обливаючись кров”ю все так же любити
У кожній хвилині є спогад про тебе,
у кожній мрії є місце для тебе
у мого щастя ім”я твоє
усе моє сердце тобі віддає

Вірить сердце у свою любов
Усе пробачить, щоб вірити знов



Евчук Руслан 8 096 874 82 25

Я маю мрію, по-дитячому наївну
І по-дитячому логічну і просту
Я хочу бачити щасливою країну
В якій родився, виріс і живу
І маю віру сонячно-яскраву
Моя країна краща за усі
Моя країна має добру славу
Я патріот , без пафосу в душі

Давайте вже ми заживем як люди
Любіть країну, Бога і сім’ю
Себе шануйте і людей навкруги
Тоді і знайдем долю ми свою

Я маю мрію, по-юнацькому затяту
І по-юнацьки нетерплячу і тверду
Моїй країні перестануть вже брехати
Я на брехню війною вже іду
Я вірю, мені віра серце гріє
Я мрію щоби віру мали всі
Як буде віра - буде і надія
Моїй країні на своїй землі

Давайте вже ми заживем як люди
Любіть країну, Бога і сім’ю
Себе шануйте і людей навкруги
Тоді і знайдем долю ми свою

Я маю мрію, по-дорослому прозрілу
І по-дорослому тривожну і сумну
Що вже в країни доленька дозріла
І на шляху подолано стіну
Давайте вірить, хто як може, разом
Будуймо мрію ми собі самі
Залишимось народом, а не стадом
Щасливі будьмо на своїй землі


Давайте вже ми заживем як люди
Любіть країну, Бога і сім’ю
Себе шануйте і людей навкруги
Тоді і знайдем долю ми свою





Євчук Руслан 096 874 82 25

Минуле закінчилося сьогодні
Минулому я вдячний без вагань
За добре і погане,все,без ліку
До нього я не маю запитань
Усе моє єство бажає руху
Я силою наповнений ущерть
І силою майбутнє наближаю
Яка іронія-майбутнє у всих смерть
Але до неї часу ще багато
Чи може менше ніж гадаю я ?
Прощай минуле, треба поспішати
Усе майбутнє втиснути в життя

Не відаю я правди задля чого
Прийшов колись я у цей світ
О , доле! Дай мені збагнути
Бо не дізнавшись цього йти не слід

То ненадійне море все майбутнє
Воно удалині штормами темне
Та страху почуття давно відсутнє
І всі шторми чекають вже на мене
Я виберусь, я випливу ,я виживу
Я силою наповнений ущерть
Переді мною море все розступиться
І піді мною ще прогнеться твердь

Не відаю я правди задля чого
Прийшов колись я у цей світ
О , доле! Дай мені збагнути
Бо не дізнавшись цього йти не слід.

Evchuk Ruslan 096 874 82 25

Задля чого було на світ народитись
Без любові життя то марне життя
Задля того щоб в її очі дивитись
Коли вона каже що вона моя
Задля того щоб з нею прокинувшись поряд
Боятися подихом розбудити її
І так, ледве диха, не відводячи погляд
Милуватися нею в нетривоженім сні

Для того щоб слухать її милі дурниці
Які трохи соромлячись говорить вона
Коли ми за кавою сидимо наодинці
Власне, коли не важливі слова

І щоби її чекати на кухні
Увімкнувши приймач, розігрівши вечерю
Коли вона знову ,так по-жіночи ,
Запізниться трохи з дуже смішних причин

Для того щоб мрії здійснити її
Всим своїм життям ,що ще важливіше ?
Без зайвості слів і без метушні
Просто кохати чимдалі сильніше

Евчук Руслан 8 096 874 82 25

Якби колись життя інакше повернулось
Так те чого нема то може б збулось
І був би я найщасливіший на землі
Бо може б ти тоді належала мені
Якби життя колись інакше повернулось
То може б зустрічі ніколи не відбулось
І може краще було би тебе не знати
Життя розмірене розмірено долати
І в тім житті було б усе чому годилось
Та головне що там би ти мені не снилась
Я посадив би дерево, я збудував би дім
Й собі на радість сина виростив би в нім...

Життя триває і воно таке як є
Твоє окремо.Окремо і моє
Воно єдине, я іншого не знав
Та божевільний втратити боюсь
Я те чого ніколи і не мав




Евчук Руслан 8 096 874 82 25

розплавлені кров'ю
залізо.
і стогін
глибокий, самотній
в повітря.
в безодню
вдивляються очі
щоночі.
щоночі
ввижаються тіні,
мов плями.
на стінах
шприци і таблетки
міняю
на стерті
всі вени і нерви,
і клапоть.
паперу

2010

Незрима, але вже відчутна
Ступа весна босоніж по снігах.
І не страшна їй паморозь колюча,
Й мороз не нажене на неї страх.

Іде весна, упевнено, сміливо,
Як молодість, нестримна і п’янка,
І лиш тоді я знов стаю щаслива,
Коли у кров мою вривається вона.

І в мить оцю стираються кордони
Між часом спогадів, і часом сподівань
Злітає мрія в далі невідомі
Розпалюючи вогнище пізнань.

2010 р.

Із року в рік, із двох сторін
Між нами - журавлиний клин...
Та я не вірю у розлуку
І все чекаю твою руку.
Роботи гін. Летять літа,
Вже я не той і ти не та,
Лише так само, крізь розлуку,
Я пам'ятаю тиху руку.
І рідне для обох село, -
Так добре в ньому нам було,
Що рветься серце від розлуки
Й твої все кличе й кличе руки.
Бо кожен день, іду куди,
Відшукую твої сліди
І завдаю собі я мук,
Що не тримаю рідних рук.
Тож поки є ми на землі,
І поки носимо жалі,
Почуймо дружби щирі згуки
І простягнім привітно руки!
Нехай ізнов із двох сторін
Між нами - журавлиний клин,
Та я не вірю у розлуку -
Усе твою чекаю руку.

Нервувалось небо над потахлим листям
Тихо стукотіло серденьком пречистим
Мов грози осінньої громом кам’янистим ,
Мов води дзвінкої співом голосистим
Сполохалось небо пізніми громами –
Хмарами стягнулось , сипало снігами ,
Градом , заметіллю , буйними дощами ,
Нетривкими днями , згуслими ночами
Дивувалось небо на красу високу
Та й лишень гляділо своїм синім оком
На дива звичайні , на природу світу –
Як дзвенять ручаї , як сміються квіти
Засинало небо , сонцем колисане ,
Марило землею , марило зірками
Марилася й пісня , марилося море
Ніби друге небо – чисте і прозоре…

2009 р.

Я вмію рвати струни
Прозорими думками
І в передсмертній гамі
Так зазвучать вони
Й повік не перестануть ,
І будуть , наче сни ,
Літати поміж нами
Щасливими дітьми
2009 р.

Про пристрасть до влади

Коли ти вродою не перший на селі,
Коли в самсони ти натурою не вийшов,
Коли допитливість тебе на край землі
Не тягне геть, а так, лоскоче лише;

Коли тебе серед сміливців не знайти,
І волі звести всі гріхи немає,
А хочеться так черевце нести,
Щоби навколишні, ця дурнувата зграя

Двоногих лобурів, з повагою схилялись,
Всміхалися, у очі заглядали,
У панегіриках, як водиться, вправлялись,
І розум твій і мудрість вихваляли;

Так хочеться, не маючи дядьків
Багатеньких, що спадщину відпишуть,
І статок мати й сотню холуїв,
Що в милості твоїй жирують лише,

Так хочеться відчуть себе значним,
Неперевершеним на цим життєвім полі
(Ти бачиш горизонт, а також, що за ним,
Чиюсь ти можеш поміняти долю.

Ти можеш!): Влада – засіб і мета;
Не рай, не вічність, а мета реальна.
Комусь карета треба золота,
Тобі ж карета підійде звичайна.

Ти серед тих, хто облягає схил,
І мають шанс зіп’ятись до вершини.
Нехай Саула лаяв Самуїл,
Але в царя і скіпетр і дружини.

А був, як ти, звичайний козопас.
Блукав горами, рився у гнояці,
І раптом першим виліз серед нас:
Ми по халупам, а вони в палаці.

Мій друже, я її покуштував –
Цю смачну страву, шаною политу.
Від тої страви краще не ставав
(Щоправда і не жер несамовито).

Я бачив як мінялися навкруг
Не самі гірші в цьому світі люди.
Чужим зненацька виявлявся друг,
Пристойний відкривався, як іуда.

А деякі сердеги взагалі
Втрачали міри почуття до решти:
Сержанти зразу перлись в королі,
Бо мали змогу обшуку й арешту.

Були такі, що втрапивши у владу,
Ще за життя ставали монументом,
Або весь час дурні давали ладу
Своїм кальсонам, фракам, позументам.

Були і другі, й треті, і десяті,
У кожного свій норов та дивацтва,
Як в шатах маскарадних п’ють на святі:
Всі різні геть, єдине лиш пияцтво.

Ми є слабкі. Не кожен утече
Спокуси своїм ближнім понукати.
Як добре, коли совістю пече,
І совість пиху увіпхне за грати.

Ми тільки люди, деспотів творці,
Ми скульптори, що ліплять їх із глини,
Ми владу їх плекаємо в руці,
І славим, як Аллаха муедзини.

Якщо, товаришу, відчуєш хист до влади,
Тікай, як змогу маєш утекти.
Із владою душа не має ладу,
Коли ще душу можна віднайти.

я не знаю
відчуваю
порух вітру
рвучкість думки

вилітаю
в світ ілюзій
у світ музи
від неволі

я не вільна
маю грати
не дитина
сама винна

сонні мізки
білі руки
темні хмари
чорні чари

на обличчі
червонію
і білію
час вмирати...

думки рвучкість
вітру порух
відчуваю
що вмираю

вже немає
на цім світі
не існую
й у повітрі

дощик...
крапля...
я із нею
над землею

повертаюсь
оживаю
я все знаю
відчуваю...

Я більше вже не думаю про тебе,
Потрібна я тобі була чи ні,
Ти спогадом залишивсь в серці в мене,
І поряд йшов зі мною всі ці дні.

А їх вже так багато назбиралось,
Несу я дні на зігнутій спині,
Роки біжать і що ще нам зосталось?
Не буду нарікать – часи складні.

Вони у нас такими були завше,
Складним був час від створення Землі,
Часи складні були і в предків наших,
В Адама й Єви гірш, ніж в наші дні.

Ти невчасно пірнув у травень
Поміж білих дерев вітер
Оксамитовий шлях віри
Позолота німих слів

Я така, як завжди, щира
Я ще маю на вірність право
Тільки там, де в шипах квіти
Півлюбові і нас “пів”

Ти невчасно пірнув у трави
Між рядків перемін світу
Запізнілий конверт літа
З побажанням ясних днів
13.04.2010

Третий день под дождем… Этот город уже чихает.
Алкашня - по квартирам, а бомжи - по подъездам спят.
Рок-н-ролльный герой онанирует на Сальму Хайек
и плюет в этот мир, попадая рассветом в закат.

Третий день – не пустяк, если с Квентином Тарантино
он подолгу глядит из окна в мексиканскую степь,
представляя, что жизнь - это поезд по Украине,
и, допив третий день, ложится в пустую постель.

На четвертый, проснувшись, выходит на полустанок,
подбирает бездомный окурок, бредет в никуда.
Если мир, наконец, разливаться не перестанет,
то к зиме здесь останутся горы окурков и льда.

Он лысеет, хотя называет лысину хайром,
он бренчит на дровах раритетного бренда «Урал»,
он давно перестал удовлетворять Сальму Хайек,
и пятнадцать лет как его не бьют любера.

Тебе б спиталася, як ти,
чим ти живеш, і де зникаєш...
Але слова залишаться мені,
щоб не подумав - зачіпаюсь.

І по-дурному може так,
писати мовчки на екрані,
слова, написані тобі,
про що тобі я не розкажу.

Як на толоку в давнину
Селом сходились хату будувати,
Давайте ж ми усі разом
Будем духовність нашу підіймати.

Збудуємо величний храм
Із цінностей одвічних і нетлінних,
Щоб душі очищались наші там
Від суєти й земних турбот незмінних.

Підвалини для нього будували
Діди і прадіди століттями для нас
Весь досвіт віковий у них заклали,
Щоб не підвладний був над ними час.

А далі за цеглиною - цеглина
Поваго, совість, честь і доброта.
Ми зводитемо стіни, і невпинно
Будуть вони з чеснот людських зроста.

Батьківськая любов, синівська вдячність,
Повага до років, що в коси заплелись
Й на безкорисні вчинки наша здатність,
Що нею ми так славились колись.

Для даху ми візьмем одвічну мудрість,
Що крізь віки до нас таки дійшла.
Любов до батьківщини, до народу,
До краю рідного, де ми усі зроста.

Бо Україна в нас, одна, як ненька,
Як Богом нам дароване життя.
Багато є країн великих і маленьких
Та краю кращого за наш усе ж нема.

І виросте й в віках засяє храм
Собором наших душ назветься
Й оселяться Любов, Надія й Віра там
І світлом доброти в серцях озветься.

Невлучним став хлопчисько з луком.
Куди він цілить, що за псих?
Здавалося - день-два розлуки,
І вся любов зійде на пси...

Кусючі жарти, злива поцілунків,
Лукавий погляд з-під брови -
У нас любов усміхнена пустунка
Із серцем сивої сови.

подсознание.
молчаливое.
бесполезное.
расстояние.
расточение.
безобразное.
неизбежное.
исполнение.
нежелание.
неокрепшее.
навязавшеесь.
покаяние.
исполнение.
запоздалое.
офигевшее.
нетерпение.

2010

было все, но не было любви.
было даже что-то вроде счастья.
только никому не говори.
нарисуй мне. вот тебе фломастер.

было все, что можно представлять.
было грустно, весело, слезливо.
попытаемся нарисовать.
пусть оно получится красиво.

было все, но нечего терять.
было все, но мало что осталось.
нарисуй на сердце мне печать.
пусть она снимает нам усталость.

было все, теперь уж не забыть.
было многое неправильно понЯто.
не смогли друг друга полюбить.
нарисуй, что нам так просто надо.

было все. за это и прости.
и прощай, наверное, мой милый.
не грущу. ты тоже не грусти.
только нарисуй любовь красивой.

2009

твое дыханье на моей спине..
сжимаю пальцами подушку аж до боли..
разгоряченный, ты лежишь на мне.
так хорошо, и этим ты доволен.

движенья сбиты, музыке не в такт.
и воздуха, конечно же, так мало..
и разве что-то может быть не так?
я растворилась, я в тебе пропала....

2009

разорваны в клочья
стеклянные мысли.
мне больше не хочется
искать смысл жизни.
в своем одиночестве
мы просто зависли.
кругом многоточия
и четные числа....

2010

раздвоение личности.
с головой в неизбежность.
за границы приличности
сквозь примерную внешность.

раздвоение личности.
поднимаясь и падая.
убежать от типичности.
говорят, бесноватая.

раздвоение личности.
не теряя сознание.
через стены кирпичности
одолеть расстаяние.

раздвоение личности.
проходя ноты пошлости,
берега нелогичности
и потерю всей гордости.

раздвоение личности.
растекаясь потоками
по легендам античности
за разбитыми окнами..

2010

и я опять кого-то жду.
и в ожидании, бл_дь, чуда
реву, реву, реву, реву
и всем кричу, что все забуду.

опять подстава. красота.
кровавый мир полон истерик.
и не случится никогда
того, во что могу поверить.

опять курю, как не в себя.
глаза краснеют все от злости.
не льсти себе. не про тебя.
пишу, а в пальцах ломит кости..

2010

Я плачу, коли тебе не бачу,
Я плачу, коли іде дощ.
Я плачу, плачу, знову плачу,
Я плачу, ось такий прогноз!

Збігають сльози по моїх щоках,
Горошинами котяться додолу,
Хіба можливо при таких дощах,
Зустріть тебе, побачить випадково?

Хіба можливо дихати мені,
Коли не видно неба й зір щоночі,
Коли захмарені стоять осінні дні,
І плачуть очі, карі мої очі?

Злітає листя з яблунь надворі,
Вкриває килимом багряним стежку нову,
Ту, що ти витоптав до мене в тій порі,
Що звалась літом. Жду тебе я знову!

слова твои до боли колючие.
улыбка стабильная.
смесь гремучая.
любовь или ненависть - дело случая.
слезы катятся.
жажда мучает.
фразы - стрелами. раны жгучие.
кровь потоками.
небо тучами.
эта ночь была самая лучшая.
веет холодом..
я пьянючая.

2010

Спалахнула земля первоцвітом,
Запалали ясні небеса.
Новий день розбудила трембіта…
Боже мій ! Що за диво-краса

Переможно лісами крокує,
І гаї і сади чепурить…
Це весна нову казку малює,
У потоках життя дзюркотить,

Сяє щастям, у травах буяє…
З кожним днем зачарований світ
Феєрверками див просвітляє
Спраглу душу, що тане, мов лід,

Під палаючим сонцем…Піснями
Зачарована, музику п’є
Там, де мліють сади солов’ями,
Де натхнення джерелами б’є.