Біля річки церква, біля церкви груша.
Триста років груші, а іще жива.
Вітер грушу сушить, час коріння душить,
А весняна річка грушу полива.

Мимо груші літо десь за обрій тане,
Як кульбаби білі плинуть зірочки.
Пам’ятає груша ляхів і османів
І козачі вольні степові полки.

Біля груші панство продавало в рабство
У тяжку неволю душі кріпаків.
Біля церкви прапор піднімався красний,
Випраний у крові наших мужиків.

В грушу кулі клались з кулемета німця.
І осколки бились, від радянських мін.
А вона зосталась жити на одинці,
Щоби дочекатись змін і перемін.

Дочекалась волі, хоч пеклась і терпла,
Дочекалась дихать рідною весной.
Та якийсь нахабник з виборчого пекла
Пригвоздив на груші фотообраз "свой"...

2010р.

Прекрасний, наче вранішній Палермо!
Я посміхаюся і п’ю солодкий вермут,
Хмелію почуттям своїм непроханим.
Мій хлопчику, мій сонячний, закоханий!
Співай цю ніч єсенінськими строфами,
Губи цілунків березневі перли.

Люби мене в цю сніжну мить останню,
Згуби в цю ніч! А завтра я розтану.

..................................

Із гілочок беріз сльозами скапує
Моя зима, що мріяла Неаполем.

Розливається ніч як смола закипіла зі дзбана,
Тоне в повені світ. Розчиняється світло як сіль.
Завмира кожен рух, пальці рук на курках і стоп-кранах.
Ти ж ідеш крізь пітьму і шалених зірок заметіль.

Увійшовши в цю ніч, наче в альтернативну реальність,
Тишу вулиць читаєш і вуликів людних вогні.
Налаштує дротам вітер струм на мінорну тональність,
Менуетом замінить мейнстрими зануджених днів.

Сірих буднів золу легко звіє барвиста легенда,
Пілігримами рими на прощу до серця підуть…
І як обрій займеться ранковим нестримним крещендо,
Скресне фенікс-душа, взявши в полум’я сонячну суть.

Релігія? У серці Божа віра,
І щирих уст хвала – свята офіра.
Як битиму поклони день у день, –
У Господа не викличу довіри.

Вилягали крокуси
за кріпкими кроками
укладались крайками
кигикали чайками...
крадькома скорилися
мов крива кирилиця
затулились крильцями
і навік закрилися
криками кривавими
бо красу украли ми.

Каже мамі доня Віта:
– Хочу я спіймати вітер.
Чуєш, мамо, як гуде?
Не зловлю його ніде!
То ховається у квітці,
То гойдається на гілці,
То за кучері мене
Ледь смикне і геть майне.
Усміхнулась мама доні:
– Ти розкрий свою долоню
І подай йому тихенько,
Та скажи: Привіт, Вітренко!
Вмить почуєш, як охоче
Він долоньку залоскоче.
А ловить його не треба,
Бо домівка вітру – небо.
2010

Ти – мусульманин,
Я – християнка.
Ти – мій останній,
Я – лиш коханка.
Ти – не полюбиш,
Я – не шкодую.
Ти – все забудеш,
Я ж – не забуду.
Ти маєш сина,
Я маю тебе.
В тебе дружина,
В мене проблеми.
Ти не покличеш,
Я теж не стану.
Ти – мій колишній,
Ти – мій останній.

2010

Колись і ми повернемось додому
З великої гоморрі чи содому,
І озирнувшись на свої сліди,
Хоч-де-не постелемо солому.

Вкриває небо голубе - холодна ніч
А ми ідемо все життя
Що бути з кимось, віч на віч на віч

А ми ідем , щоб ту любов - гарячу запалити
Щоб свічку свою донести, нести й не сгасити,

Щоб ту свічу тепла й любові
Ми несли тій людині,
Яка чекає довго , довго
Чекає і до нині.

Чекатиме вона й до завтра,
Лиш не падімо з віри
Бо серця нашого любов-
Вона не має міри

І незважаючи на все,
Що доля нам дарує,
Ми другу свічечку знайдем
Що Бог для нас готує

І ось вони зустрінуться,
між вітру й заметілей,
зіллються у палкий Вогонь
Який обох зігріє

Який я знаю не погасне
ні вдень , ні вніч , ні зрання
Бо свічі-наші почуття,
Що злилися в кохання!!!!!!!!

Осяйно… Втричі менше… Щільність – мстива…
Осягнуто – полеміку розміщень…
Брудна ранкова сонячність - вродлива…
Зібрала ковдри фрагментарних тріщин…
На шиї сірість – монументи змісту…
Осяянням – глибинність зашморгнула…
Сміється над розгубленістю місто…
Перекриттям – контрастність повернули…
Осферено – повітряні мікроби…
На шкіряних відбитках – далечини…
Сезонністю відзначено хворобу,
Одужанням – далекосяжні зміни…
Даремністю – дообрієвий іній…
Смаглявістю – чиїсь подвійні кола…
Відкрито - контурність пейзажних ліній…
Дзеркальністю - розмито видноколи…
Започатковано сезонні втечі…
Широким стуком (на вузеньких сходах)…
Давно уже забрала (листя й речі)…
Йому так треба – сам нехай приходить…
2010 рік

Знову небо погладшало – довго не було дощу,
Стали чорними хмари, неначе від браку емалі,
І в повітрі так млосно, і кожен мій нерв відчув -
Я закручуюсь вгору витком грозової спіралі,

Я не чую ні рук, ані крил – завиваюся колом,
За межею твого розуміння й мого - на межі,
Та здіймаючись небом, я падаю й падаю знову
Блискавицею в горно земної твоєї душі...

Хай розійдуться ті, що навзаєм, –
попід руки вхопившись –
у прірву!
Їм, ніколи, не стрітися в небі,
там пташино і, трішечки,
сумно…
Од кришталю, довічного – “Вірю”, –
розгубився Франческо
з Азізу,
Посміхався… а птаство молилось,
гострокрило виводило
руни.

Навратливе, земних, – покаяння,
на безстидних стенаннях
про прощу.
Десь бриніло відлуння: “А хто ти?”, –
“Ми… довічно, зібралися,
разом”,–
Розіллялися Плином Мовчання
прислухаючись Вічности –
“Що там?”
Нудь пустизни, зіжмаканий Простір,
Метроном вельвічій понад
Часом.

А, коли човновий зійшов тверді,
ледь живі в безпремінні
тремтіли,
Невідь-хто в сьому царстві Аїда
зачаївся у мряці,
сновига.
Скрижаніло дивилися в небо,
без зірок, унизу
хлюпотіло.
Їй-бо – вічність в човні хилитались,
аби в чані чорти не
смолили.

Нескінченність тутешня, що мряка
аніколи з очей не
щезає.
Розійшлися, вхопившись за руки,
п’ястуки побіліли
од болю,
Утішались – триматися купи.
Тільки… рук в цьому царстві
немає…
Врізнобіч, поплелися в тумани
по гладіні юдолі із
лою...

Хтось – забрів в Тартари, Єлісеї;
хтось – на луках збирав
асфоделі.
Шаленіли в безумстві свободи
не соромлячись власної
тіні,
Шматували моралі покрови
сороміцькі утнувши
фортелі.
Цілували мозолі Харона.
Мали втіху. Бо вільні,
віднині!

У забавах і стрічах з близькими,
десь на березі, в плюскоті
хвилі
Блиснув промінь в блакиті овиду,
Сонце в пригорщах кануло в
Лету!
І у Небі, де трішки пташино,
заридали ключі
журавлині.
Усміхнувся Франческо, дитинно:
“Увійшла в перигелій
Комета”.

А вони, у смарагді отави,
босоніж, срібло зірки
збирали
Самосвітне роздмухавши небо,
розсипали кульбабок
шаленство –
Віддзеркалення нижнього світу.
Млу Ріки, самохіть…
забували…
А в зіницях скляніли веселки й
сплеск весла опечалений
ремством.

Тихо шепоче до ночі
П'яний самотній поет.
Він чогось прагне... Щось хоче...
Ніжно лунає куплет...

Ні, він не з горя напився.
Сумно йому, ось і все.
Через вино він дивився
В ніч... У майбутнє своє.

Може, щось в нього не вийшло...
Може, хтось не зрозумів...
Може... І ось вже лунає
Тихий, зажурений спів.

Скаже хтось: "Він - алкоголік.
Мов зіпсувало вино..."
Плаче поет... Всім начхати...
Байдуже всім. Все одно.

Знаєш, милий, ти мені не треба.
Вирву з серця спогади свої...
Я буду дивитись тільки в небо,
Проживу життя насамоті.

Та не сама! В житті знайду я щастя,
Й радістю з тобою поділюсь!
Тільки... Цим ділитися не вдасться.
Хіба тільки гірко посміхнусь.

Ну а ти... Шукай, чого ти прагнеш!
Я кохала, але ти не мій.
Може, ти без мене те досягнеш,
Те, що так хотів, коханий мій.

І коли ти йтимеш по дорозі,
І в обличчя вдарить буревій,
То згадай, що я би був з тобою,
але - пізно. Ти тепер не мій.

2010

я раскрылась снова тебе
я вновь пред тобой унижалась
меня нет больше нигде
и в сердце всё сжалось

мой мир не обрёл покой
его заново всё потрясает
я хотела бы быть с тобой
но жизнь от меня убегает


2010

я вмію ходити крізь стіни
та не по власній волі
це сталось на мої хрестини
від спілкування з водою

я міняю власну структуру
наче той одяг не модний
в своїх темних фігурах
я виходжу знову назовні

2010

Життя розбігалось по шпалах,
І не спинити часу плин.
Тебе, на жаль, весна забрала.
А в мене скоро буде син.

Твої у нього будуть очі,
Твій ніс і усмішка твоя.
І щоб не плакав серед ночі
Я дам йому твоє ім”я.

У нього буде ніжний голос,
Такий, як в тебе навесні.
І щоб не бачив зла навколо,
Йому співатиму пісні.

Твої у нього будуть руки,
Та іскри розуму твого.
І щоб про тебе не забути,
Я цілуватиму його...


18.03.2010р.

Як можеш ти
Прожить наполовину,
Коли тобі все віддають сповна?
У кого, друже, крадеш ти,
До речі?


2010

Він горнувся весні до ніг,
Цілував він її сліди,
Та нащо їй холодний сніг –
їй би плащика із води.

Сніг дощем їй під ноги впав,
Сам себе із дороги змив.
Але хтось тут йому сказав:
«Їй би суконьку з промінців…»

Він помер не за просто так,
А за промені їй до скронь.
Хтось сказав тут: «Який дивак!
Їй би просто тепла долонь…»

I

Це кохання, чи тільки здається:
Ніби птах, а не вміє літати?
Сірий сум огніздився у серці,
Як закльоване буднями свято.

Днів щасливих затоптане листя,
Потьмяніле від туги волосся –
Бачу: мрії твої –
не збулися,
Сподівань
Не дозріло колосся.

Сам на сам, у нещастя-болоті,
Без надії товчешся в багнюці
І набридло життя до нудоти,
Де щасливі „із тебе сміються”.

Прокидатись не хочеться зранку,
Сон твоїм більше бути не хоче
І не гоїться болісна рана,
І сльозяться від розпачу очі.

II

Розумію тебе, співчуваю,
У твоїй, так би мовити, шкірі
Був за декілька кроків до краю
І душа готувалась у вирій...

Пощастило – згадав про родину,
Про сестричку і, звісно, про маму.
Ледве-ледве я їх не покинув,
Отруївшись безумства туманом.

III

Заросло,
Відболіло рубцями,
Повернулися: колір і звуки.
Опритомнів поволі до тями,
Хоч нелегко далася наука.

Не жаліюсь,
Не плачу на Долю.
Ми навіки – сіамські близнята.
Нам стежину показують в полі:
Конюшина, ромашки і м’ята.
18.03.10р.

Світ мовчить?
Ні - це ми його чути не хочем,
Відрікаємось істин пророчих,
Сподіваючись - Бог все простить.

Світ стоїть?
Ні - це ми у бездушші завмерли,
Перед свинями сипемо перли,
Вдовольняючи власну лиш хіть...

Світ летить?
Так - він мчиться вперед безупину,
Вчить літати у мріях Людину
Й тамувати добром ненасить.

Світ летить -
Щоб колись досягнути до раю!
Але поки що ...Бог нас карає,
То й здається нам - Всесвіт мовчить...
18.03.2010р.

Химерна думка: я – твоя дитина…
Ні, не по крові. Просто так – дитя.
Клубочком би згорнутись на колінах
Твоїх, і так дрімати все життя –

Життя, що не дає й на мить забути,
Що всі шляхи криві, всі долі злі…
Мов кошеня, калачиком згорнутись
Та й переспати всі свої жалі.

І не доскіпуватись, в чім провина
Моя… Сповзти в цілюще забуття.
А ти не смійся. Я – лише дитина.
Налякане і зморене дитя.

Ліні КОСТЕНКО

У рідній мові я шукаю перла,
Щоб у моїй душі вона не вмерла,
Бо сяють в ній клейноди й берла, –
Віки ні букви з пам’яті не стерли.

Була холодною ота весна,
ще сніг лежав на дальніх верховинах,
а я тобі про теплі дні писав,
бо ти в мені світилась, як зорина.
І я тобі щемливо сповідавсь,
палив між нами відстані і дати...
А вир чуттів – як весняна вода,
і чим я серцю міг тоді зарадить?
Я все ж не зміг те слово віднайти,
в якім зійшлись і відчай,
і відрада.
... Я тут, між гір.
А десь в долині – ти,
моя найбільша, найгіркіша втрата...
2010

Час летіти - накину манто
(зими також літають у вирій)
на завісі манірним кутом
перетнулися гострі рапіри
макіяж укладу в саквояж
і – вояж вуаля по орбіті
а маленький услужливий паж
оголосить весну понад світом.

І дотиком на дотик відповісти,
І подих твій ловити кожний-кожний,
Не треба слів зі змістом чи без змісту,
Бо так як ти любить ніхто не зможе.
Рука в руці – мов електричним струмом
Від мозку до кісток, від моїх А до Я,
І як ти так любити мене здумав,
Нікого, лиш мене, лише на все життя.
Люблю тебе, а ти мене ще більше,
А день новий рахує мої сни.
Про наш роман сценарій не напишуть,
Та це пусте, ти лиш мене люби.

2010.

Іще ніхто ніде не бачив діла,
Лише, як пташка, слово полетіло,
І цвірінчить горобчиком дзвінким –
Отам, де височить розкішна вілла.

За вікнами вічність.
У сонячнім світлі
Мов ангели люди
Літають у квітні.

Божественні крила
Між райські троянди.
Перлини нектару
Сплітають в гирлянди.

Вінками з барвінку
І німбами неба
Закохані сяють –
Їм світла не треба.

М’якими довкола
Здаються всі речі.
Так солодко сонце
Народжує вечір...

У мене є хороший друг Пегас,
Як часто він перетинає час,
Вертається із майбуття в минуле, –
За мить перетинаючи Парнас.

І знову новий сон, так незбагненний,
Немов відлуння від реального життя .
Він ніби тінь у дзеркалі, мов хвіст вогненний,
Немов прозорий ключ до таємниць буття.

Він заворожує, лякає, спонукає
До нових пошуків не пройдених шляхів.
До нових змін у існуванні він штовхає
У глибину ще невідчутних почуттів.

І знов думок безмежна павутина.
І знову крок в безглузду порожнечу.
І знову безпораддя, мов дитина.
Заплутатись так легко й небезпечно.

Всі персонажі так далекі й сірі.
Слова пусті, ловити зміст не варто,
Я неможливо віднайти всі плями білі
На білій скатертині, краще завтра.

Знов новий день і нова невідомість.
Думок нема у голові порожній.
Вона неначе втратила свідомість
Від боротьби з собою – так неможна.

Чи можна віднайти чого немає
Насправді… чи лише в одному світі?
Чи нереальне тільки в сні буває?
Чи всі двері для людей відкриті?
(2009р.)

Провести пальцями по склу,
На дотик відчувати межі.
Зостатись чи прокинутись від сну.
Просто на схдах піврозваленої вежі.

Не у підніжжя й ще не на вершині.
Можливість бачити униз і навіть вгору.
Лиш крок на місці, десь посередині
Між тут і там, сьгодні і учора.

Провести пальцями по склу,
На дотик відчувти межі.
Піймати відображення.Чому?
Позаду ж той, кому воно належить.

Не слід дивитися туди,
Себе і інших бачити крізь нього.
Розбити клітку фальші назавжди.
Вона не створить краще, ніж до того.
(16.03.10)

міні міни 24

де ходила вона -
ти проходив один,
недозріла весна
у потоці хвилин
вирувала, а сніг
розгортав її слід,
ти ступити не зміг
у гарячий той лід,
де зеленим теплом
огортались тіла…
провидіння вело
по стежках до тепла.
не догнав, не піймав,
бо потік її крок -
залишилась зима
у потоці думок…
відбивалась луна
у питанні з двох слів:
де вона?
де вона
знав той сніг
по весні…
(67)

міні міни 23

дощогляде, ночоблуде,
не проси у свічки дива -

віск розтопиться і диму
струмінь щезне у нікуди.

гніт пригнітить тишу світла,
губи спрагою осушить,

і в відкриту навстіж душу
знов поверне тінь від вітру.

Перунові грізні пальці
розсічуть темряву навпіл,

стукне в шибку злива – Мавка...
"дочекався, ночезвабцю?!"
(46)

– І де ж ти сьогодні
Так довго ходила?
– Молилася Богу.
Та хліба купила.
Шукала людину
Посеред людей.
Чому я тебе
Не зустріла ніде?

Богемным отражением простуды
Мне ночь дана – одна, как половик…
Отростки в солнце, памяти, повсюду…
Остроугольной оттепели блик…

Отображением проросших стонов
На брошенный горизонтальный пол…
Осваиваю механизм законов,
Осмысливая – ножницы и ствол…

По перевернутым квадратам неба
Изысканность плетется не спеша…
Всего лишь нужно – теплый ломтик хлеба.
И теплый взгляд смешного малыша…

Всего лишь есть: и щели, и растворы…
И самый искренний на свете ил…
Одни навек исчезнувшие горы…
Ты их со мною тоже полюбил…
2010 год

Размытость губ, толкнувших тишину
за грани тонкого, как жизнь, обета.
Она вспугнула, словно птиц, весну.
Желта, как пресса, сукровица лета.

Заметно поседело в окнах глаз,
старуха-ночь распетушилась сразу.
Прощаясь, тишина всегда светла,
как перед Богом юродивый разум.

Мое "вставай" – кому еще не лень,
всем, кто клюет, кому летать привольно,
кто гнезда вьет, а чью-то прячет тень
под блеск мундира, в трепет колокольни.

За всех – не скажеш, за себя – терплю,
слова по буквам превращая в птиц, и
размытость губ, как небо тереблю,
я с той страны где все же легче... спиться...

17 Марта 2010

Розім'ята квітка
Між пальцями долі
Пелюстки брудні
Зжере необачно
Заблукану душу
сьогодні

2010

Непередбачувано
Не передбачено
Не бажаний
Вихід вибудували
Вхід замурували
Несподівано
Не сподіваючись
У чорному чотирикутнику
Якогось художника

2010

Безликий натовп - річ, повір, страшна,
Він королів скидає з трону.
І піднімає до вершин буття
Того, хто був раніше невідомий.

Страшний той, хто керує навмання
Цією масою, що вимагає крові.
Так було розіп’ято і Христа,
Що закликав до віри і любові.


До цього часу вчені не збагнуть,
Феномен цей століттями вивчавши:
Де ж у жорстокості і милосерді суть,-
Злодія й вбивцю на руках несуть
У праведних життя забравши.


Не любить жартів натовп, брехунів
І зрадників, в них душі зачерствілі
Хто добивається поставленої цілі
Подавшись лиш за тридцять срібняків.

17.03.2010 р.

Я спинюсь на трішки,
Підніму листок,
І до щастя пішки
Зроблю серцем крок.

Закохаюсь в вітер -
Вершника дібров,
І з листочків-літер
Викладу "ЛЮБОВ".

Хоч зів"яли квіти -
Почуття живуть,
Вчуся цього світу
Пізнавати суть.

Не боюсь морозу,
Й лютих завірюх,
Світу сіру прозу
Прожену довкруг!

...Доки Хтось зі мною
В мріях за одне -
Житимем весною,
Вся печаль мине!
17.03.2010р.

Не плач!
Не плачуть сильні люди...
Не плач!
Усе колись мине.
Не плач!
Бо щастя іще буде
Й забудеться сумне.

Радій!
Життя лиш раз дається!
Радій,
Вже плакала колись.
Радій!
Плекай весну у серці
І просто усміхнись.

Сховай
Свій відчай у кишеню.
Сховай,
а краще загуби!!!
Малюй
По чорному зеленим.
Життя своє люби...

17.03.2010р.

Зупинись, будь ласка,
Підніми листок.
І в осінню казку
Проклади місток.

Закохайся в вітер
І для себе знай,
Що зів”ялі квіти -
То квиток у рай.

Восени світанки -
Найтепліша мить.
Бо крізь шибку зранку
Листопад шумить.

Замість слів холодних
Розкажи весні,
Що ти був сьогодні
У моєму сні...


17.03.2010р.

Растает снег, уйдет вода,
взойдут окурки и трава,
и безразлично станет, что за день недели.
Весна не чувствует стыда,
и станет женщин раздевать,
и у метро полночный оживит генделик.

А неба цвет невыносим -
разлив индиго в шардоне -
и этого вина на всех с лихвою хватит.
Весна - летящий в эту синь,
за небом, смоченном в вине,
влюбленный в жизнь и небо южный гастарбайтер.

Пробита пленка облаков,
и оголяет свой живот
Праматерь на сносях. Дыхание муссона,
сироп из крови с молоком -
по лужам к Гумберту идет
тинейджер-девочка в плаще демисезонном.

Та в чім же винний Прокруст,
Що повно замкнених вуст,
Закритих в панцир сердець,
Що йдуть в ярмо навпростець?!
Душа, закована в страх,
Сум, що виношуєм в снах,
Біль непромовлених слів...
Хіба ж це хрест королів?!

Не слід Прокруста винить,
Що ми свою ненасить
За світлом Правди й Добра
Втопили в хвилях Дніпра,
Не втамувавши її...
Всі програємо бої,
Поразки - звична нам річ,
Бо вже давно з наших віч
Не пломеніє вогонь...

Та прошу - Боже, боронь
Нам далі скніти в багні
Своїх страхів і вагань,
Розчарувань й нарікань...
Все ж - краще згинуть в борні!!!
17.03.2010р.

Я - ніхто серед сірого пилу і вічних застуд.
Ані ті, ані інші до себе мене не беруть.
Я здавалась легкою. Тепер я отруйна мов ртуть.
По-дитячому боляче й щемко. Я тут і не тут.

Я - ніхто серед цукру, ванілі і пишних розмов.
Загірка, засолона... За... Просто не та і не тим.
Їхня їжа – це сміх, почуття – перестояний дим.
По-дорослому важко і гидко зіграти любов.

Я - не я. З цим пора вже кінчати. Бо хто як не я
Порятую себе ж від... Скажімо... Ні, далі ні слова.
Це все пил, це все вітер, це сон. Це все ніч і полова.
Або холодно надто і вікон багато. І я...

у крамницю
по гостинці
зайшла краля
крихта неба
сонцесиня
блискокоса
привнесла враз
стиглий вітер
сталось диво
прихопило
спрагле сонце
гальбу пива
і крилятком
злоскотало
подив­розпач
мого тіла
усміхнулось
і сказало
братик­місяць
гальбу...
…Сіло.


2008

Я шпарю після вальсу гопака,
Весела вдача в мене, бач, така.
Мені, ти знаєш, море по коліна, –
Для когось і ручай – стрімка ріка.

А птицы высоко, но им самим
неведом смысл высоты тревожной,
когда, одним предчувствием томим,
стремишься вверх порой на голос ложный.
Жаль, не научишься вовек летать.
Жаль, не изведаешь крылатой ноши.
А птицам — что летать, а что клевать
остатки с рук людей по малой крошке.
Ведь им закономерно невдомек,
что высота зовет нас и пугает.
Что даже самый маленький прыжок
назад на землю больно повергает.
А птица не стремится, но летит,
парит над страхом нашим и стремленьем.
Садится, чтобы птичий аппетит
здесь утолить и, не свыкаясь с ленью,
большие ль, маленькие крылья трудит там,
когда мы провожаем, обреченно
глаза отдав открытым небесам
и стоя на мечтаньях погребенных.
2003

Мне море близко созерцаньем,
не ощущением воды.
Глухое камешков бряцанье
о натиск волновой гряды.
И птица в бешеном порыве,
сквозь бурю рвущаяся в смерть.
И ветер с пеною на гриве,
заведший эту круговерть.
Лазурь затишье обещает,
хотя волна еще летит.
Скелетом страшно запищала
лодчонка. Кто же там стоит
на пирсе, не боясь в пучину
быть смытым жадною волной?
И что за тайная причина
так в буре рисковать собой?
Но вдруг я узнаю сквозь брызги,
свой зонтик ветру подарив,
что это я, другая — изгнанная,
с которой у меня разрыв.

2001

Мама ріже яблука на сушку
і кладе кружальця на рядно.
Осінь пахне думою насущною.
Чорнобривчики мовчать рядком
і рудими віями завмерли.
Мама — тиха, наче, і сумна.
Руки — легкі і швидкі метелики,
а сама, як пташечка вона,
що не хоче відлітати з двору.
Їй і весни й зими — друзі тут.
Тут — десятиліттями "учора",
і "учора" в завтрашнє ростуть.
Мама яблука на сушку кришить.
На кружальця сонечко пече.
Як до вечора — усе ж пече тихіше,
ніжно лащачись об мамине плече.
Буде взимку з маминої сушки
п'яний літнім сонечком узвар.
Тим узваром причащу я душу —
перейму на осінь мамин дар.

2006