Дмитрові Кременю

Нас зрадили. І зраджують. І будуть.
І ще не раз у крейдяному колі
Знов буде сподіватися на диво
Дивакуватий посланець любові.

Від паводка до паводка це коло.
Від пострілу до вибуху цей захист.
До кого ще здійняти в ранах руки,
Кому іще гіркий подати запит?

До кого йти? Рубати на капусту
Самих себе? Та до човна Харона
Ми без квитка приходимо сьогодні –
Для нас вода під веслами солона.

Для нас вода – в Карпатах. Серед степу
Вовками виють вибрані сонети.
Держава нас не зрадила – вона
Нас хоче упіймати у тенета.

Хтось протестує, хтось іще вагається:
Чекати, чи боротися, чи жити?
Гіркий не сон – пробудження гірке.
Ми не спимо. Кого іще будити?

Споконвіків ми тут несли свій хрест.
Іще з трипільських веж, крізь лихоліття
Вростало в землю, вилось до небес
Мого народу мозолясте віття.

На рідній мові тисячі років
Ми плакали, молились і співали.
Немов добірне зерно засівали
Вкраїнське слово у ріллю віків.

Чому ж сьогодні в нас переважа
Імперський рик північного ведмедя?
Бентежить слух говірка та чужа,
Згина мене аж до земної тверді.

Я підіймусь. І стану я на прю
Сторуким велетом, і стоголосим словом!
Піснями предків небо підіпру.
Ти ще розквітнеш, рідна моя мово!

На клапті душу рве терзання,
І серце б’ється, наче птах.
Настало б швидше вже світання,
Яке розвіяло мій страх
Перед майбутнім, що чекає
Мене десь там, за рубежем,
В якому радості немає,
Лиш безнадійний серця щем.

На клапті душу рве зневіра,
Бо згасли мрії всі давно.
Здається, біль не знає міри,
А відчай кидає на дно,
З якого важко підійматись,
Бо пам’ять схожа на тягар:
Щомиті змушує вертатись
До дня вчорашнього примар.

Вони злітаються, мов круки,
І будять в серці згаслий біль.
Стає все важчою розлука,
Що гірша й сотень божевіль...
Страшні минулого примари
Кидають тінь на день новий,
Від них в душі моїй пожари
Й життя нестерпним є, хоч вий.
Мабуть, і сенс життєвий в тому,
Щоби крізь біль вперед іти,
Здолавши відчай, страх і втому –
Людину в собі зберегти!

Виринають картини минулих пожеж,
Що в душі вирували до нині.
Та, здається, минуле насправді без меж,
Бо ніщо в цьому світі не гине.

Що було – не пройшло, все живе до сих пір,
Що прожито – не кануло в Лету.
Хоч лягають на серце, немов на папір.
З кожним днем все нові силуети.

Та минулі картини не вицвіли ще,
Навіть з плином часу не зтьмяніли,
І вчорашнє кохання не змито дощем,
А, здається, ще більше зміцніло.

Хоч картини минулого надто сумні
І зів’яли надії, мов квіти -
Завдяки почуттям, що живуть у мені,
Не дозволю душі скам’яніти!

А хочеш... полум’ям займуся
Від іскор поглядів твоїх
Та у вогню одвічнім русі
Все спопелю – і гнів, і сміх.

Зоставлю сонячне сплетіння
Бажань, настояних в душі,
І на вікні – гарячі тіні,
Тремкого щастя міражі.

Помалу ватра жаром стане,
Його засиплять мрії-сни.
Вогонь у спокої? Омана.
Я жеврію...
Ти лиш дмухни...

2010

Зачепив за мою душу сонця промінь,
Проганяючи з душі правічну втому
Від розлуки, що між нами враз постала,
Від туги, що серце навпіл розірвала.

Зачепив за мою душу подих вітру,
Почуттів моїх роздмухавши палітру.
Знов печаль у моїм серці розтривожив,
Оголяючи душі клітинку кожну.

Зачепив мене за душу гомін ночі –
Про самотність ніч журливо щось шепоче,
Про ті мрії, що ніколи не воскреснуть
І про надто швидкоплинну нашу весну...

Зачепив мене за душу спів пташиний,
Я від нього вдалеч думами полину –
У світи далекі, мною ще незнані,
У яких тепер живе десь мій Коханий...

Зачепив мене за душу теплий спомин -
Знов у серці мому зраненому повінь...

воно минеться – геній і т. ін.
хвороба зросту чи синдром зростання
кінцева – то є перша чи остання
де їхати із почуттям вини?

воно прийдé бо що то є життя
твоє – лише грішити і винитись
чи у берізки стане теплих китиць
обняти світ цей хрестиком зашитий
заколисать молочне каяття?!

Коли вниз падає листопад,
Я відчуваю важкий його подих,
У серці лунає відчайдушний крик.
Я ще не зник…
Я ще живу…
Я слухаю сповідь дощу.
Цю дивну сповідь дощу…
Відкриваю назустріч руки,
Невже це життя…
Дивне відчуття…
Я не сплю..
Я слухаю сповідь дощу.
Цю дивну сповідь дощу…
Цю щиру сповідь дощу…
Цю болючу сповідь дощу…
Втрапляють всередину слова…
Його слова…
Живі слова…
Ці дощі...-
Це крики хворої душі,
Я живу, бо я творю,
Я пишу… Я не сплю…
Я слухаю сповідь дощу…
Цю болючу сповідь дощу

Коли витираєш сльози з щік,
Невпевненою рукою...
Залишаються вологі сліди.
Наче стежки.. до Бога.
По ним іти у небеса.
В очах солодка тривога,
Слова непотрібні,
За вас скажуть все сльози
Не спиняйте їх.
Це одкровення Боже..
Його рука, малює відповіді
На хмарах фарбами
прозорого дощу
Читати ці слова,
Це Наче птахом летіти,
Краплі щастя ловити,
Сонце до грудей притискати
Так легко, так радісно, так тепло
А потім сміятись і бігти
Здіймаючи руки угору,
Обганяючи мить на півкроку.
Зустрічати свободу і щастя...
А тоді спочивати,
Лягти і рахувати сонячне проміння,
На повні груди вдихати,
Під мелодію трав засинати...
Стежки...До самого Бога,
А здавалось, сліди звичайні від сліз.

Тривожний ранок забілює свідомість,
Що втрапила у цей шалений вир,
І танцювала по дорозі в невідомість,
Залишивши удаване тепло квартир.

Темніли хмари, вітер нервував,
І відчайдушний подихом холодним,
Сліди останні замітав,
Залишаючи тіло бездомним.

І наздогнати спогад неможливо,
Він як фотон, засяяв і розчинився.
Сподіватись лишається на диво -
Щоб раптом сніжний вальс спинився.

Та королева, все продовжувала бал,
І землю накривало біле полотно.
У відображенні кривих дзеркал,
Несла своє полкове знамено.

Тремтіння тополь, зітхання вітру,
Танцює в повітрі жовтий лист,
Невідомий саксофоніст,
Грає джаз один уночі.
Жалібно кричить саксофон,
У п”яну, одурманену пітьму,
І я із пляшкою вина стою,
Останній роблячи ковток.
Солодкий присмак ночі на вустах,
І трошки терпкий присмак самоти
А на полотні душ — нові мазки,
Які наносяться із пустоти самі собою.
Життя лиш дим, а позатим,
У музиці живе душа — це саксофон,
І він грає мені останній раз...
Цей місячний, чарівний джаз!

Ровесникам, що загинули в Афганістані
Присвячую

Гірко плаче мати,
Батько зажурився.
Пішов син в солдати,
Живим не лишився.
Воював далеко
У чужій країні.
Раз вістку лелека
Привіз в Україну.
В ній всього три слова:
„Впав героєм син .”
Шлях до серця крові
Свинець перекрив.
І в саму неділю
Сина привезли.
Піднімись, Андрію?
Наймолодший ти.
З цинку домовина,
Маленьке віконце.
Більше ти вже, сину,
Не побачиш сонце.
Не одні ще весни
Мав ти зустрічати.
Синочку, воскресни !
І зомліла мати...
На його могилу
Несуть квіти люди.
Нехай тобі, сину,
Земля пухом буде...
Росте на могилі
Дубок зелененький.
Скільки їх скосила
Війна молоденьких?!
За що їх скосила
Війна молоденьких!?

1990 р.

стулили повіки хмари –
і небо заголосило
над містом (од пилу сивим?
від старості? від угару?)

затиснуло руки вербам
в міждрітті електроліній...
потоки травнево-сині
можливо когось навернуть

до віри у світлий ранок
в дитинність трави газонів
у завтра...............................
.................поплач сьогодні...
ти ще не зайшла за грані...

Блискучі смарагди сліз на травах,
Від світла ліхтаря у тихій темноті,
Спалахують немов зірки,
У небі простодушному, що ллє
На голови людей – джерела чистої краси.
Як сни, що зачаровано лягають,
На стомлені дерева у спочинку.
А потім, заглянувши у чиюсь хатинку,
Полонять голову отрутою своєю…
Розносячи по венам – еліксир життя,
Втрапляючи у серце ніби навмання,
Змушують його – калатати сильніше в грудях
Душі заснути не дають,
А потім знов пливуть у чорне небо,
Як нічні птахи, як молитви,
Це краплі вічного прозріння,
Вічного каяття, сумління,
Це сльози Бога,
В них тече життя...

Ніч без зірок — холодна зима:
Ні сну, ні права на втечу
У всесвітню порожнечу,
Ні ковтка повітря,
Яке постійно застрягає у горлі.
Задихаєшся...
Задихаєшся без сноведінь,
Без ліхтарів, без неба,
Без клаптику паперу, списанного чорнилами.
Забуваєшся...
Наче місяцем вдарило в чоло.
Ти забуваєшся...
Може це і на краще.
Стираєш ці ночі резинкою,
Та стирати насправді немає чого.
Бо, залишається лише темрява.
Лише чорний залишається.
А так, стріляти наосліп,
Ганяти кажанів по дахах,
Пити нерозчинену ніч.
І може боротись хтось намагається,
Обійняти небеса намагається...
Ходить по небу і квітки саджає,
Як розцвітуть — знову зриває.
І все списує мільйони папірців...
Коли вже він награється?
Чи взагалі награється?...
Хоча, яка у тім різниця,
Коли втомлені зіниці
Беззупинно свердлити пітьму.
Ти наодинці лишаєшся,
Ти зовсім один лишаєшся...
І тоді об”являєш війну.

Хочеш, я
допоможу тобі
завагітніти?..
ну... наприклад,
моїми мріями?..
ми просто обміняємося ролями...
сьогодні я увійду в тебе
і посію своє світло
у тобі...
відбудеться зачаття, мов причастя,
солодке, терпке і безгрішне...
ти відчуватимеш, як ростуть
мої мрії у тобі,
крутяться, штовхаються і
просяться на волю...
а завтра ти станеш
мамою,
і я привітаю тебе
цілунком у щоку,
бо знаю:
твоя мрія - це я. :-)
Цьом, коханий!

Чудо,коли любиш-
Сказати, що:
"Я тебе люблю".
Не боятись
Відвертості зізнань.
Омріяна легкість
Довгих зітхань
І темних ночей.
Яскравий ліхтарик
Твоїх очей.
Пронизлива ніжність
Твоїх почуттів.
ранкова свіжість
Прийдешніх днів.

12.01.2010

Рубаї

1
О, як бентежать серце чари ночі,
Мою чарують душу, ваблять очі,
А наді мною весело пливуть, –
Мов лебеді, аж дві руки жіночі…

2
І в старості кохатиму так юно,
Співатиму – і молодо, й столунно.
З дитинства я охочий до пісень,
В моїй душі завжди зеленоврунно.

3
В долонях ночі солодко ти спиш
Серед весняних, зоряних цих тиш.
Моя душа до тебе нахилилась –
І зеленіє спогадів спориш…

Від руки, напиши-но листа,
Щоб відчула я справжність поразки,
Щоби стала холодна, як та,
Яка зроду не вірила в казку.

Щоби серце кололи склади,
Пиши почерком гострим, як вмієш.
Не тисни на папір, а веди,
Ніби пестиш, танцюєш і мрієш.

Заправ чорне чорнило в перо
І конверт адресуй замість «Enter»,
Доведи, що в письмі ти герой,
Що байдужі тобі кілометри.

Напиши, бо не вірю у те,
Що для тебе я пройдена стежка.
Всі прийоми кунфу й карате
В Інтернеті – дірчаста мережка.

Власноруч «прощавай» напиши
І додай: «Не побачимось, мила»,
Щоб нещадно вона від душі
У вогні те письмо схоронила.

Списані блокноти вздовж і впоперек –
Літери впізнає тільки час.
І любов моя в катренах-променях
Обпікає когось, та не нас.

Ми горіли. ВІЛом інфіковані
Насліпо ще йшли на свій Парнас.
На цілунки, Богом пораховані,
Бракувало зламувача кас.

Схожі на людей, крилаті нелюди –
Я вже тліла, ти ще не погас,
Бо чинив із іншою перелюби,
Доки в мене гостював Пегас.

Заплету тебе в маки і м"яту
Та із келиха Ночі зіп"ю...
Й буде вітер ревниво гортати
Заціловану сукню твою..

На шовкових тонах акварелі -
В ясеновій колисці гаїв
Між божистих зіркових камелій
Бронзовітимуть очі твої..

П"яний Ранок- зім"ятий і босий..
Пригорнувши Зірницю плечем
Розчахне зарум"янений космос..
Й зашепоче між лунами : ще-е!

За вуаллю туману
заховаю оману.
Не зогледиш, як завше,
мого блиску в очах.
Ти не бійся - не зраджу,
зайвий раз не принаджу.
Бо баскі мої коні
десь у синіх степах.

І нехай від туману
віє диким дурманом, -
не нап"єшся вже трунку
із мого джерела.
Бо вже небо - осіннє,
час збирати каміння.
І пускає коріння
у душі ковила.

Ти бредеш осіннім маревом сполоханих думок,
поглинаєш очима розірвану на шматки
останнім виблиском сонця
височінь неба,
твоє волосся білою павутиною
чіпляється за дерева,
моє обличчя, сни.
І цьому немає кінця
і краю.

Для чого живеш на світі?
Для втіхи і омани?
Для відчуттів,
що жадібно вбирає твоє
ще молоде тіло,
чи для того,
що безшелесно причаїлося
в твоїй душі і чекає.
На кого?

Холоне кава.
Пальці вбирають залишки тепла,
але їм байдуже,
і млосне зітхання
врівноважує таємничі
осінні бажання.
Вечірні сутінки
оголюють твої думки,
ховають кинуту долі
сукню...

Так всесильна я,
лишь, в бессилии,
В нитях серых дней
я запуталась,
Позабыв совсем
об идилии,
Лишь в надежду я
робко кутаюсь.

У амбиций всех
я на привязи
Дней четыреста,
как уже служу.
В жутком поиске
верной той стези,
Ночью каждой я
рьяно ворожу.

Я жила тогда
так неистово,
Время двигалось
по моим часам.
И казалось мне:
точно выстою,
Всем врагам своим
фору дам.

Если кажется –
люди крестятся,
Если на коне –
оглядись,
В голове твоей
мысли бесятся?
Силой обуздать
спесь ту не ленись.

Мне урок дала
жизнь-парабола,
Я цену ему
не сложу.
Хоть и в прошлом том,
я одна была,
Всем поведаю,
расскажу.
2009

Ой у світі на повіті
пішла слава по всім світі
Діва Сина породила…
(старовинна колядка)

Мама підіймала ложку з кутею,
ніби тишу світу колишучи,
за першим разом,
за Божим часом –
до самого Бога, Рода, творця Всесвіту,
за другим разом,
за Божим часом –
до великого свята Різдва світла,
за третім разом,
за Божим часом –
до дванадцяти ночей творення світу,
за четвертим разом,
за Божим часом –
до охоронниці всього сущого Лади,
за п’ятим разом,
за Божим часом –
до золотого Сонця на Святий вечір,
за шостим разом,
за Божим часом –
до ясен-Місяця на Щедрий вечір,
за сьомим разом,
за Божим часом –
до богині кришталь-води Дани по Йордань,
за восьмим разом,
за Божим часом –
до срібних зірочок, небових діточок,
за дев’ятим разом,
за Божим часом –
до нашої багатодзвінкої хати,
за десятим разом,
за Божим часом –
до вовіки сонцетілого хліба на столі,
за одинадцятим разом,
за Божим часом –
до сумирної землі та за порогом,
за дванадцятим разом,
за Божим часом –
до нас із татом, у покорі,
на шляху під Великою Зіркою,
та до нас із татом,
двох найбільших грішників
на всю нашу високу хату.
А за тим
у медовій тиші вишиваного столу
зринали
обличчя моїх посріблених предків,
мінилися, вкриті часом,
мислилися шептанням,
як усі стихії.
Та вгадувалися
в невловимих обрисах
на різдвяних ялинкових дзвониках,
та просвічували
в тонкотілах глиняних янголяток,
врешті млосно
отінювалися святосвітанням
з пахучими дітками-колядниками,
та сипалися
кольоровими цукерками в торбинки...
Усе-усеньке,
велике, мале,
зовсім мале
та ще й дрібненьке,
щоби правдиво, давніми нотами,
провістити
прихід Ісуса Христа,
Сонця-Богочоловіка.

2010

Якщо тобі треба, то я прокричу
твоє ім’я у межичассі неба
я кричатиму сильно і досхочу,
щоб в темних закутках Ереба

тремтіли всі, любили всі
твоє ім’я простерте попід ружами
настояне із кров’ю в молоці
між грішними і праведними душами

якщо тобі треба, то я прокричу
усі сім літер твого імені
якщо хочеш – замовкну і перемовчу
усі годинники настінні

якщо тобі треба, то вип’ю вина
вини твоєї зі старого глека
ім’я твоє пона́д всі імена́
рознесе по усюдах лелека

якщо тобі треба, я наснюся тобі,
наче пес я лежу під порогом
і вартую тебе в перехожій юрбі,
і дощем виціловую ноги.
2010

Із далеких доріг
Він ішов, навіть біг,
Сніг.
Не його то вина,
Що чужа сторона
Сумна.
Так хотілось весни,
Щоб зелені лани.
Сни.
Та тепла ще нема,
Пуху білого тьма.
Зима.
2010

«Ще задовго до офіційного
об’явлення ЦВК
результатів виборів
другого туру
у президенти України 2010,
глави деяких держав
привітали так званого «переможця».
Це наштовхує на сумну думку
про зацікавленість цих глав
у розподілі можливостей України»

(Прес-центр «Справедливість»)

На очі сльози навертають,
як у скривдженої дитини.
А чужинці все вітають
горе України.
Що отим чужим чужинцям –
мій народ, країна?
У чужинця –
все по вінця
а у нас – руїна.

Той Обама
і та Меркель,
той Ведмедів,
інші –
розум – долар,
душа – шекель.
Це ж най
розумніші!
Що вже дурні,
наші дурні
і жиди, і раші!

Гинемо всім родом
в урні,
як і долі
наші.

Знову зрадники,
розпуки,
знову Жовті Води…
Як же нам
з’єднати руки
у ланцюг свободи?

2010-02-12

Ярина Тимош

Не треба зізнань.
Зітхання є зайві.
Зі смаком бажань
Давно я знайома…
Змінила б я жанр,
Але на світанні
Прокинулась і,
З*ясувалось – не вдома.
Ти слів не шукав,
Не думав, що стане
Сміливості стану,
Зі снів моїх зник…
А я – написала тобі
Телеграму – бувай,
Солоденький,
Приходь в мої сни.

Звитяги сонму душ
полум'яніють досі -
височині без меж,
у чорноземи босі, -
ми перед ними не
комахи слабокрилі,
та в кожнім тім огні
зростаємо у силі.


2010

Дійде від німоти, від юдолі, коли
яничарами звикло ставатимуть діти, -
ви повстанете знову. - О, благослови,
Боже, тих, чия путь - Україні служити!

Дійде злої біди. О, звичайно, не ви,
вороги зворохобляться зводити квити.
Шепотітимете: - Боже, благослови
Тих, що здатні ворожі серця усмирити!

Дійде і до стрільби, і осягнете ви,
що не так умирати - страхітливо жити,
Батьківщину віддавши... О, благослови,
Боже, тих, що зуміють дієво любити!


2010

Полонить своїм фіолетом
Нічна забаганка природи.
На неї полюють поети
І бродять між римами, бродять...

Блукають наосліп у тінях,
Шукають нові трафарети,
І навіть стоять на колінах
Ці псевдовеликі поети.

А ранок вкриває вельветом
Озера, пустелі і скелі,
Стають гарбузами карети,
Й поети чомусь невеселі...

Портрети, балети, білети,
Букети, бенкети, тенета
І збірники в дамських клозетах,
І злети... У смІтник чи в Лету?..
Поети... Поети... Поети...

***
У бабусі у яги
Кістка є замість ноги,
На пташиних лапах хата,
На припічку кіт пихатий.
Є швидкі мітла і ступа,
Гуси-лебеді під дубом...
Все б нічого жити бабі,
Тільки ставить доля граблі.
Щоб звільнитися від дум,
Треба бабі дід-ягун.

Рубаї

1
Створіння я не мавп’яче, а Боже,
І забувати це мені негоже.
Лише нескорений, безсмертний дух –
Усяку гидь і нечисть переможе.

2
Тримаймо дужо проти ворожнеч
Це слово рідне – обоюдний меч.
Якщо його ми в душах збережемо –
Воно зупинить смертоносний смерч.

3
Нехай щасливий буде нарід рома,
Котрий ніколи не ночує вдома.
Щасливі будьте, українці й ви, –
На всіх дорогах, що ведуть додому.

Па – падолистом, тактом і хистом,
Руку у руку, плече до плеча.
Котиться нота в спраглі ворота,
Музика йде від ключа до ключа.

Ласкою марячи, вовче і заяче,
Боже і грішне. Пани і раби.
Б’ються акорди, душі мов хорди,
Аури вічні з подушок роби.

Сниться – не сниться: в косах косиця...
В небо, в безодню, назад і вперед,
То замовкаючи, то воскресаючи,
Словом палаючим капає мед.

Небом і долом коло за колом
Шепіт і трунок, і темінь, і ти...
Тільки б не збитися, чи не розбитися,
Тільки б до сліз забуття довести.

Світлими кадрами над простирадлами
Доторком, подихом, помахом крил...
Певною мірою – танець над прірвою,
Щастя й нещастя, безсилля і сил.

Жаром і холодом, брудом і золотом.
Ніжності ріки, цілунків мости...
Небом і долом коло за колом,
Казка і трунок, і темінь, і ти.

Новий яскравий календар –
Суддя жорстокий, злющий кат –
Нагадує, що я життя
Узяв, мов човен, – напрокат,
Що берег правий вже позаду,
А лівого не видно ще,
Що рік пройде як два десятки,
Таких, як він, пройшли уже.
Як два десятки, три десятки,
Як сотні літ, мільйони літ...
А воду то погладить вітер,
А то, мов склом, покриє лід.
Смішний я...
Прагну: швидше, швидше,
До лівого, вперед, туди...
Та раз за разом, раз за разом
Весло не дістає води...

Не хмурясь, не плача,
Почти не дыша
(О чем там судачат?
Огарком – душа…)

Пройду я сквозь строй
Ваших взглядов – о, плеть!
Прощай, ангел мой.
…Хватит сил улететь?

(Для М. З.)

1.

Клумаки випадають з натруджених рук.
Хто піддасть їх на плечі у вирі людському?..
Ти босоніж торкаєш розпечений брук,
Так ти ходиш в віках по вугіллі жаркому.

За ворота виходять дебелі сини,—
І сліди замітає за ними пороша.
Материнської мови забудуть вони:
Вже та мова для них — нехороша...

Бригадири щоранку обходять двори.
Лиш в неділю є воля городець скопати.
Трактори...
Управління...
Директори...
А годуються люди з твоєї лопати.

Десь вимахують крани високих споруд,
Ти ж заснеш восени при нетопленій печі.
І стотисячний хор оспіває твій труд,—
Та ніхто не піддасть тобі клунок на плечі.

2.

Вам треба пісню про колгоспні руки?..
Ось лиш пером зненацька пошкребусь.
А там. дивись, уже ідуть онуки
Виховувати совість у бабусь.

Вони ростуть, мов лісова травиця,
Немов пирій у житньому рядку:
Сто обліковців на твою правицю,
На кожен палець —
по керівнику.

І кожен щедрі обіцянки стеле,
І оплески не знають жодних доз...
І канцелярський млин повітря меле,
Розмахуючи крилами відозв.

А ти викашлюєш старечі груди
І кажеш в ніч невидимим синам:
— От бач, виходять наші дітки в люди.
Дай бог їм щастя більшого, ніж нам.

На них тепер нейлони й чорнобурки,
І возять їх машини —
не вози...
Всі трудодні твої — лише для курки.
А бур'янець під тином —
для кози.

І часом очі робляться сумними,
І сумніви тяжкі в полон беруть:
— О боже праведний! Що буде з ними,
Коли сільські бабусі перемруть?..

3.

Наливається вірою серце моє,
І вдивляється думка в невидимий корінь:
Ген селянка мадонною в небі встає —
Господинею вічних земних перетворень.

Все, що мусить померти — помре на віки
І народиться День із новим неспокоєм.
Україно !..
З твоєї легкої руки
Не боронь мені стати твоїм перегноєм.
Хай вростають у череп шорсткі корінці,
Вибираючи з мене земне і небесне.

Прийде віщий туман,
і в його молоці
Невгасима зоря над землею воскресне.

Сонце зніме утому з натруджених рук,
Всесвіт кине на плечі блакитну кирею...
Кизякова,
солом'яна,
чорна від мук,—
Станеш ти, Україно, тією зорею.

1963

Ю.С.


Восстав из ада, позабыв о рае,
Земной покой ломая или строя,
Я счастлив, что живу и умираю,
Что в памяти моей - пчелином рое -
Ещё жужжит одна тоска о малом
Ребёнке милом, тыча в сердце жалом.

Я горд, что в сердце том крест-накрест клинья
На кладбище, где правит оживленье;
Что там, внутри, под горькою полынью,
Гниение, горение и тленье
Не тронут никогда моих кумиров,
Не сотворённых мной - мне данных Миром.

Я не жалею - так, немного грустно:
Я пил любовь, но пел чужие песни
И, солью захламивши жизни русло,
Её оставил безнадёжно пресной,
Надежды жажду утолил слезами -
И в море не ходил под парусами.

Свою печаль и радость подытожив,
Стою. Гляжу, как дождик неуклюжий
Идёт. Но и ему в итоге тоже
Со стёкол, с крыш, с ресниц твоих, из лужи
Уйти обычно некуда, лишь кроме
Как в землю, век заканчивая в коме.

Мы оба с ним безадресны. И оба
Несовместимы с солнцем, хоть и слепо
Стремимся к свету - радуге под нёбо...
И разница лишь в том, что, выпав с неба,
Один вспорхнёт назад - бескрылой птицей;
Другой - крыла сложив, не возвратится.



2009

Ледь шелестить вологими губами
В колодязі глибокому вода.
Серпнева ніч схиляється над нами,
Зірками в душу небо загляда.
О, ноче України! Ми самі
Себе шукаєм, задивившись вгору,
Де все вже є в небесному письмі –
Літа війни, терору й людомору.
Але не цим і ми, і світ стоїть,
І ми не діти цвинтарної саги.
І сяйво йде із світлових століть,
Немов небесні корогви і стяги.
Яке високе небо уночі!
Мов авта на Хрещатику – світила.
Сузір’я підбери собі, і мчи
На Банкову свою небесну, мила.
Це ж так у нас: окраїнна земля,
То половці, то Русь, то печеніги.
Вертаємось – і зорями поля,
А лоціями – Велесові книги.
То мчить по нас то Січ, а то орда,
Чумацький Віз гуркоче понад нами.
І ледь шепоче білими губами
У Сиваші солоному вода...

дрібно січеться листя мімози
жовтим туманом ваблений мозок
тоне в суцвітті-кульках пахучих...
...я тебе також...
...знаю, що скучив...
черствість повітря вигріють руки
(з)серця крижинка тенькне до бруку
ти усміхнувся – відстані креснуть
день задивився – значить на весну


2010 р.

Дивіться, дивіться, мамо,
У неба рванії рани!
Треба зашити скоріше.
Де швейна машина? Швидше!
Ні, краще руками! Мамо,
Рани у неба криваві.
Просіть, просіть допомоги!
У кого? Мамо, у Бога.
Тільки б вспіти зашити.
Ножиці, мамо, несіте…

Ось і кінець, слава Богу.
Ще б трохи і змокли б ноги.
Ще б мить і нас би, мамо,
Занесло б на дно океану.
Ще б подих і ми б з вами, мамо,
Злилися із небесами.
Буває ж таке, мамо,
Ми встигли, а в мене – рана.
Дивіться, дивіться, мамо,
У мене легеня дірява!
Заший мені, Боже, дірку
Й на латці лиши срібну зірку.

2010

І знову з минулого біль відчуваю,
І знов пориваюсь його повернути,
А вихід із цього один лише знаю -
Пройти ще сто кроків і шлях свій забути.
Лишається смуток, хвилини чекання,
Покірність замінить неспокій постійний.
І все більш частіші хвилини мовчання,
І ще більш втрачається зміст слова "вільна".
І пусто, і страшно - ніщо не рятує
Від сумнівів клятих, від мертвих надій,
І холод проймає, а я все нотую
Поламаний графік безглуздих подій.
Втрачається зміст, в часовій плутанині,
Того, що важливим здавалось колись.
Реальне з уявним для мене віднині
Не мають межі - нерозривно сплелись.
Закони і принципи, пункти - руйную,
Не зважу тепер навіть на почуття.
З уламків історію я побудую,
З нічого створю я своє майбуття!
2009 р.

Подих вітру холодний і свіжий,
Моря тихого синя блакить,
І цей день - холодний і сніжний
Поверта мене знов у ту мить …

Ледь помітен шум від прибою.
І самотній як пустеля пляж.
Я була не сама – я з тобою,
В наш лютневий бон вояж…

Білі, ніжні птахи кохання
Хвилі радості нам принесли.
Наша зустріч була не остання.
Я завжди буду там, де і ти…

Гойдається місяць у хвилях вві сні,
У пряностях ночі гарячої, влітку.
І зорі, що світять - далекі ясні,
У полі небесному зріють, як квіти.

Та дальність оту я їм сміло прощу,
І волю нескорену їхню я прийму,
І буду стояти посеред дощу,
І мріяти буду про Твої обійми...

Пустий вокзал. Важка валіза.
Вдома.
У голову дурниці лізуть.
Втома.
Ти не повернешся ніколи.
Дійсно.
А стрілки бігають по колу.
Пізно.
Купила каву з автомату.
Смачно.
Твої думки вже не крилаті.
Лячно.
Прихід весни чомусь не тішить.
Зовсім.
Нема автобуса. Що ж, пішки.
Досить.
Ти повернутись так хотіла.
Вдало.
Його "прощай" не долетіло.
Впало.
Тепер сидиш сама і плачеш.
Наче.
Невже нічого ти не значиш?
Значиш...



14.02.2010

Я в Бога попрошу пожити
Ще день,
А може й більше.
Я в Бога попрошу любити
Тебе,
А може й іншого.
Я стану в чергу за свічкою
По гривні
Чи так просто стану.
Колись це було незвичним все
нині ж
Шепочу вустами:
- Прости мені слабкість, Отче,
Прости
Й не задуй мою свічку.
Я жити хочу, так хочу,
А небо
У вирій курличе.
Над храмом, над куполами
Хмари
Прозоро-білі.
Невміло гаптую словами,
А свічка
Ліниво горіла.

2010

В її очах грало сонце,
А на губах спало літо,
Їй було років ще мало
І було важко їй жити....
Вона проміння вплітала
В волосся довге русяве
А в снах уже не літала
І падала в чорну яму...
Вона ховала каміння
Урваних джинсів кишені,
Вона образ вже зазнала,
Бо вже любила шалено...
Вона сміялась дзвоном сріблястим
І розсипала темінь навколо,
А ще боялась знову упасти
І болю не хотіла...Ніколи...
Із слів скульптури ліпила-
Із ними й досі ще плаче...
А світ пустий,бо з чужими,
Нічого майже не значив...
Вона робила багаття
Із спогадів своїх чорних,
На полум'я надивилась-
Тепер лиш попіл розгорне...
Вона любила сидіти,
Заплющивши сірі очі...
Вона у пекло летіла
І знала:того не хоче...

Без тебе –
Моя душа у сутінках, у пастці…
На небі –
Червоні простори закинутих овацій…
На серці –
Плямистий біль, з екстазом оборони…
Від тіла –
Що плаче через продані долоні…
Згораю –
І обливаюся сльозами віри …
Сьогодні –
Стихійно виривала наші сили…
Та відродилася –
З тобою я на «Марсі…»
Із вибухом –
Божественних градацій…

Я захворіла на кохання,
Я захворіла на надію.
Нектар безмежного бажання
Руйнує першу мою мрію.
На стадіоні компромісу,
З сердечним болем стоголосся,
Несу в руках холодну нішу
І пасмо чорного волосся.
Чому і де? В котрій годині?
Цей дуалізм порве століття.
Я стала вірна злій людині,
В окопах гордого свавілля.
Піймала кроки, ніжний запах,
У безвісті глухих кордонів.
Знайшла на зорях білий спалах
Й погасла в полум’ї агоній.