Ми всі не перші ані ти ні я,
до нас жили і житимуть опісля -
проста і геніальна течія
людського роду.
рано-час-запізно
ці три кити доцільності беруть
по черзі всіх на дужі спини-віхи,
їх не минути, а житейська путь
не завжди тішить нас потрібним збігом.
трикрапку
траєкторії життя
трактує всяк охочий,
як потрафить,
і падає здивованим дитям
у рано-час-запізно змінний трафік.

Якби весна раптово заструміла,
Така джерельна і така юнача,
То ми би босо і духмянотіло
Побігли запускати сонце-пращу.

Порослим лугом і жовтавим цвітом,
На плюскіт хвилі, на гойдання лісу
Ловити вітер і пісні губити,
Як ноти, склавши пахощі меліси.

У мушлі вислухати громовиці,
Вичісувати блискавки у небі.
Дражнити мавок - чи не довго спиться,
За повні води смикаючи греблі.

Якби весна у котики вербові
Вдягнула береги зеленолукі,
То ми би розквітали в кожнім слові,
І слово цілувало б наші руки.

2010

Агов, президенти, ви де?, – кличуть люди.
Працюйте для нас, бо вас швидко забудуть.

Тримайте міцніш булаву і державу,
Бо ще Україна не вмерла. За славу

Достойну її і за нашу свободу
Ще знайдуться сили боротись в народу.

Глядіть, не даруйте злочинцям навіки:
Цю зелень лісів, межигір'я, і ріки,

І землю, і, врешті, здобуту свободу...
Не вбийте майбутнє такого народу!

«Як пощастило дівчинці в сімнадцять,
В сімнадцять гарних неповторних літ…»
Ліна Костенко


«Ти мавкою зникаєш між дерев,
Чоботями ґвалтуєш пáле листя.
Тебе моє благання не бере –
Ти не Оксана, ти – не Христя!»

Ось дощ пустився, небо грім дере
Руки красуні хтось невчасно просить
І каже, що до міста забере,
А їй не вперше. Вирішила – «Досить!»

Не бракне їй опіки і тепла,
Достатньо і коханців-дон-жуанів
Якби любила, може би пішла
За ним, у найми до міської пані.

Вона ж бо знала, ЩО він украде –
Сільську свободу, юні ночі в житі.
«Лавиною кохання не впаде
Кохання треба болем заслужити», –

Так думала в свої сімнадцять літ,
Клялá свій вік і надто ранній досвід.
Увічливо прошепотіла «Ні» –
Така терпка любов у пізню осінь.

На білій, на білій, на білій землі,
де коні копитами крешуть...
Чи знав він її? Чи повірив тоді,
що злото цінніше, ніж вершник.

Тремтів його голос, тьмяніли слова,
і жінка зникала у пітьмі...
На білій землі, де лиш пам"ять жива,
і коні з хвостами, мов мітли....

Я вб'ю тебе і навіть не заплачу,
Прибравши усмішку з холодних лиць,
За твою по-наївному дитячу
Натуру нефільтрованих столиць.

31.01.10

Ця вишукана грацiя вмирання:
Гай, наче сонце хворе на сухоти.
Наповнений жовтневої скорботи,
Червоний лист спалахує востаннє.

А річка зачаїлася в туманi ,
Напевне, хоче зиму обдурити.
Ти вiдчуваєш, що можливо жити,
Втрачаючи найкращi сподiвання,

Протринькавши непевний спадок часу,
Прогледiвши архiпелаги вдачi.
Можливо доживать... Так айстра в’яне,
Чи лiтня хвойда, до розпусти ласа,
Яка вночi за молодiстю плаче,
Коли одна i не занадто п’яна.

“Дружина ж Лота
озирнулась позаду нього
й стала соляним стовпом.”
Книга Буття.
Молитви і попіл
Нещирих вітань,
Досі віття болю
Впивається в очі.
Ненависть із жалістю
Цілуються стиха
Нащо ми так любимо
Ділити пейзажі із ран
Між собою?..
Я з тобою. Я твій оберіг.
Тільки рятуй
Від ніжної мужності,
А то озирнуся, мов Іріт...

Я дарую тобі Сонце
Неба чистого височінь
І доріг тобою нехожених
Загадкову далечінь

Я дарую дощі й негоду,
Що холодять без жалю,
І краплини роси на квітах,
Світанкову чисту зорю...

Я дарую тобі пісню,
Пісню жайвора в небесах,
І садів яблуневих цвітіння,
Польових пахучих трав,

Я дарую тобі радість,
Радість серця мого й печаль,
Ти дала йому цю тривогу,
Що-ж, тепер ти його повінчай...

Коли зчорніють сніги
і місяць буде уповні, -
заскавулиш від жаги
і туга серце наповнить.

Тоді захочеш мене
до крику, до болю у чреслах!

Але - ти обрав земне.
І я тобі не воскресну.

2010

то по складах а то і цілослівно…
чи так його читати чи інакше –
прапам’ять збереже тебе дослівно
ін’єкцію історії здолавши

чи є в тім щастя і чиє воно?
чуже - незнані знаки на папірусі
розради нитка – знайдене руно
божественого виспіву на кліросі

наснажена метафора життя
одвічна – із любови – тріпотлива
сама пливе (який тут паротяг!)
попутній вітер не порве вітрила

Лечу до тих незвіданих галактик,
Занурююся знову у свої світи.
Там десь душі моєї клаптик,
Де поселився скромно ти…

І мерехтиш яскравою зорею,
Бажаєш небо захопить.
І я стаю в думках твоєю,
Нехай хоча б на мить…

Так важко стриматись, щоб не зануритись у тебе,
Не скуштувати твій душевний аромат,
Не випити п'янкого зілля просто неба,
Й не вивчити секрети всіх твоїх принад,

Не розпалити вогнище в самому серці
І не зігріть тебе у цей самотній день,
Не прозвучати в голосі твоїм відверто,
Не прочитать думок своїх поміж твоїх пісень.

Хочеться взяти у руки
транспаранта з написом
«Я самотня»
і вийти на площу безлюддя.
Але де є двоє
жінці не личить таке говорити;
та й нащо йти
через простір-пустку
у час всезагальної відсутності?
Зрештою, вийшовши так
дві хвилини по півночі
свого щастя,
ризикую побачити
такі ж неоригінальні написи.

«Минувшее посеяно в тебя,
чтоб из тебя возникло небылое!»
Р.-М. Рильке.
Більше сну –
Повні жмені
Пережитої втоми.
Глибший погляд –
Більше зір,
Що розкрились для мене.
Вищість себе самої –
Неправдивість мізерності
В дзеркалі.
Все зростається з силою –
Зерно виростає не з себе!

Всміхнися, маленька.
На вулиці падає сніг
і віхола біла
гуляє розхристано містом,
та глибоко в серці
цілюще тепло я зберіг –
воно подолає
лещата морозу і відстань.

Завія кружляє:
здається - не видно небес...
Невидимі струни
між нами натягнуті тонко.
Мій Ангел молився,
і дух твій сьогодні воскрес,
освячені крила
пробили земну оболонку...

І, може, раптово
у пеклі нудьги й самоти
застуджене місто
засяє невидимим світлом!
У цій круговерті
слова мої будуть рости,
незвідані далі
у серці твоєму розквітнуть.

Дороги втоптані мільйонами життів:
Часами радісні, часами вбиті горем,
Із вироками катів, з милістю царів,
Із волею напоєною алкоголем.

Машина часу - уособлення тирана
Садить на палю, в'яже до тополь.
Кохання зраджене улесливістю Дон Жуана
Збирає до колекції мільйони доль.

Колиска світу приспить людство сонне,
Замилить вуха казками про рай,
Отримає послання це число мільйонне,
Котре востаннє прогримить: "Good bye!"

28.06.09

Гори далекі спалені днем,
Дихає вітер з країв тих вогнем,
Сонце востаннє погляне з-за хмар -
Кине на землю пожар.

Роси потоплять пожежу під ранок,
Спрагу втамує знеможений грунт.
Стукає в вікна відкритих фіранок
Вранішній бунт.

Бабине літо лоскоче повіки,
Вітер торкне павутин.
Ранки зливають тумани у ріки:
Пейзажі картин.

01.10.09

Твій гламур засліпить мої очі,
Красу твою й шедевром не назвеш,
Твої слова - слова пророчі,
Які у формі повідомлень шлеш.

Коло днів моїх закінчиться на тобі,
Бо з тобою ми обіймем час.
Я з тобою як дитя в утробі
Для життя народжуюсь ще раз.

Пам'ять образи відтворить давні,
Коли сором'язливість гралась з нами,
А ми в кохані ще такі невправні -
Не вміли виразить його й словами.

16.05.09

І свято-несвято розписаних днів,
То лиш слова смутку - не гнів.

І штори закриті небесних вікон -
Це прозьби мої - не закон.

Символіка мертва, статичні слова
Та зранюють серце, болить голова.

За святами слідують будні як завше
Із рук випускаючи птицю, спіймавши.

В небесних галактиках дальніх планет
Ріднить нас лише інтернет.

14.12.09

Зорепад - кольорові уламки мозаїки снів.
Чашка чаю з слоном і відбитки дощу на вікні.
Дивний усміх на фото - а час таки творить дива.
Я візьму телефон, поділю негаразди на два...
Не згадати, чому хтось із нас не пробачив образ.
І не день я чекала тебе, і ридала не раз.
Та було і минуло, не треба даремних розмов.
Моє серце давно закотилося десь за трюмо...

2007

Ти боїшся заснуть, бо я
Маю звичку втікати завжди під ранок…
Ти не знайдеш моє ім’я
В базі даних своїх колишніх коханок…
Ну а я
В базі даних
Колишніх коханих
Нашукала речей не таких вже й поганих:
Не оманливих слів, не пустих обіцянок,
І того, що лишалось завжди наостанок…
Я не можу заснуть, бо ти
Маєш звичку чекати допоки сходу…
Й не дозволиш мені піти,
Ти не так розумієш мою свободу.
Та ще ти
Не сприймаєш мою природу –
Я боюся упасти в ту ж саму воду,
Я боюся зламатись,
Боюсь зізнатись,
Я боюся лишатись,
Боюсь боятись…
Ти не можеш заснуть, бо я
Як піду, то вже більше не повернуся.
Ти хотів би сказать «моя»,
Тільки я володінню не піддаюся.
І якщо я колись
десь тобі згадаюсь,
Пам’ятай, я ніколи не залишаюсь
На світанок,
сніданок,
і спільний ранок,
Не занось мене в список своїх коханок…
Ти боїшся заснуть, бо я
У безсонні твоєму сама ж і винна…
Ти забудеш моє ім’я,
Як поріг переступить твоя дружина…

Моя шалена пристрасть і спокуса,
Моя надія і моя розрада,
Моя солодка плитка шоколаду, мій власний ураган і землетрус.
Моя найбільша мрія й таємниця,
Моя загадка і моя омана,
Моя бурхлива хвиля океану,
Моя жар-птиця…
Моя безпека, талісман удачі,
Едем, оазис, голуба лагуна,
Моя веселка чиста-семиструнна,
Мій добрий, вірний, ніжний і терплячий.
Бурхливі хвилі, недосяжні далі,
Моя любов і трішечки печалі…

Не приймай, але не смій забути
Слів, які здались брехнею.
Пристрастями забраний в рекрути,
Хоч для тебе залишусь свинею.

Я хворію, зваблений тобою,
Сном позбавлений розіп’ятий у часі.
Не помітила як стала ти рабою
Свого гонору у скривленній гримасі.

По два фронти взаємних суперечок –
Півідеальні, милі, чарівні,
Віч-на-віч в образі овечок,
А в телефон – відверте „ні”.

В чеканні трепетнім на нові весни
І на відлиги сліз, образ і сварок
Промінчиком надії всплесни:
Зроби мені малий подарок!

30.01.10

Мені так дорога та таємниця,
Що тихо десь існує поміж нас,
Вщіпну себе і бачу - це не сниться,
Як доказ - наші зустрічі щораз...

Нас радує пташина пісня в небі,
В широкім полі шепіт спілих трав,
Те дивне небо в нас над головами,
І неповторність сонячних заграв...

Садів цвітіння наповнюють нам душі,
І ароматом свіжим і добром,
Несуть надію нам у день грядущий,
Дарують нам кохання і любов...

Й ми стоїмо серед краси цієї,
У центрі виру, що несе вона -
Заквітчана, заспівана піснями,
Закохана, замріяна ВЕСНА!

2005

Люблю твоi очi, мрiйливi жiночi,
Що дивляться десь в далину,
Люблю твоi очi, якi ти щоночi
Ховаеш у темрявi cну...

Люблю твоi очi, журливi жiночi,
Коли у них туга бринить,
Люблю твоi очi, грайливi жiночi,
Коли у них сонце горить...

Як хороше бачити блиск iх веселий,
Коли зустрiчаєш мене,
Я знаю, ми самi щасливi на свiтi,
Бо ми одне в одного є!


2005

з"їм ягідку калини, -
додам собі гіркоти
і звідси геть полину.
ти, думаю, не проти.

ти ж - так чи так - не бачиш
різниці світла й тіні.
тож полечу - й розтану
в осінній височіні...

У французькім піджаку,
і краватці з писком...
Видно - випив кон'яку,
по червонім писку.
Зась - на стіл йому просте...
Їздить - не на возі...
Має крісельце - ще те...
Геть не у тривозі.
...Не про нас думки, браттЯ,
партфункціонера.
Незахмарене - життя
корупціонера.

Квітень 2009

Вщухла сніговиця,
не ячить, не грає.
Поле знов сріблиться,
тихе та безкрає.
Все тремтить, німіє
скрізь на видноколі -
так морозом віє
не на жарт у полі.
Сиплють іскри білі
небеса високі.
Холодок у тілі,
у душі - неспокій.
Бо вже сутінь руха
млу над головою:
скресне завірюха
з силою новою.

2008

Мене він кликав таїною світу —
Мурашник в лоні лісових висот,
Як небо кличе на чужу орбіту,
В казкове коло неземних істот.

В похід рушали полчища незлічні,
Несли на спинах іскорки роси,
Неначе справді воїни космічні,
Що прилетіли з Марса в ці ліси.

Руді зненацька атакують чорних,
Ворожі трупи віддадуть струмкам.
І велич цих походів неповторних
Історик їхній передасть вікам.

Відзначить він, що добрий був ужинок:
У надрах пнів і в затінку грибів
Руді забрали тисячі личинок,
Щоб виростить із них своїх рабів.

Удій медовий весь як є, без втрати,
Від них крилата власниця прийма.
Бо тут крилаті лиш аристократи —
Рабам на крила жодних прав нема.

Їх рабовласники чотирикрилі
Навчать вмирати в безумі атак.
Та прийде час: в кривавому горнилі
З рабів отих народиться Спартак.

І вчинить бунт у яблуневім листі,
Поділить між рабами сіру тлю.
Та вже вечірні сутінки імлисті
Готують шлях новому королю.

Він вийде із безкрилих…
Богорівні
В громади викраде собі права,
Щоб освятить в’язниці та катівні.
В серцях загасне іскорка жива.

Бунтар для них тепер не однокашник.
Не треба їм ані свобод, ні прав…
І сам я запалю отой мурашник,—
Хай кажуть там, що Бог їх покарав.

1966

Наче обценьки, спогади
душу стискають… На клапті –
минуле… З Волги дим
тумáнить… Дав клáді

собі… З кров’ю лязýрок
на сніг… Трикóлірне рабство…
Вісті ненависть збурюють…
У трунах тіла варáскаю:

попереверталися з сорому…
вмиваються ранки гíмнами –
небезпечне у вірші це слово… Гну
своє: «У Європу!», не Східну.

Хай твоїм словом буде мовчанка-
Все зрозуміло і так,
Ніжна моя віртуальна коханка.
Твій віртуальний маньяк.

Хай поцілунком буде усмішка-
Я усміхнуся, а ти?
Сон в ритмі танго до теплого ліжка
Хоче тебе затягти.

Поміж рядків і словесних наруг
Може впізнаєш-найкращий твій друг.

23.11.09

Вона пішла не зачинивши двері,
Щоби востаннє провести
Слізьми на чистому папері
Їй адресовані листи.

Лиш спогадом зігріті може
Пам'яттю збуджені від сну
Завжди настроєних вороже,
Завжди шукаючих весну.

Вона пішла, а слід як змії
Трояндним запахом тяглись.
Нічого так й не зрозуміє,
Хіба на старості колись.

04.11.09

Холодне скло оплакане дощами
Наспівує романс осінніх днів,
Сховавши тінь за голими кущами
Вчорашніх, літніх, вимріяних снів.

В обличчя дме хурделицею грізно,
Одне бадилля вальс танцює їй,
Одні лиш очі скаржаться, що пізно
У час такий вертатися до мрій.

У час такий суворого режиму:
Трісканих губ, померклих в тоні рук,
Латаючи на півдорозі шину,
Плетивом з радостей і драматичних мук

Моїх думок, бажань, моїх емоцій,
Моїх історій, моїх скалок в оці.

14.10.09

Брукліном під ногами стелився асфальт,
зміною хизувалась дорога,
застарілі газети з перших шпальт
ліпили заголовком політичного бога.

Десь там за кілька кроків трухлявість твого порога,
твоя чергова смаглявість
Опал з близьким криком,
ультрафіолет з людським ликом-
твої плечі спекла знемога.

Монмартром під ногами стелився асфальт
півдоторком пальців акордеона
романтичних зітхань рожевих ізольд-
зажована плівка його диктофона.

Десь там за кілька кроків трухлявість мого порога,
твоя чергова манірність
твоя звична травестійність-
мою ж наругу ізолювала знемога

Арбатом під ногами стелився асфальт-
за кілька фасадів голос сурми.
Нас кличуть бути пророками перших шпальт
знов і знов… світи вдягати в тюрми

За кілька кварталів підпирала сутінки псевдоготика
на дорозі ДАІ розгорнуло штрафбат
а на Городоцькій крок чергового невротика
Що краще Бруклін Монмарт чи Арбат?

Зацвітають сади, зацвітають сади,
Дзвонить срібло роси кришталево,
Ти до мене прийди, ти до мене прийди,
Найпишніша краси королево.

Усміхнися мені, мов черешня ота,
Білим цвітом хай усміх твій сяє,
Хай те полум”я світле мене огорта,
Наче море любові безкрає.

Бо вогонь твого серця для мене святий,
Без кохання він гасне так швидко,
Я із губ твоїх вип”ю нектар золотий,
Наче джміль із найкращої квітки.

Зацвітають сади, зацвітають сади,
Дзвонить срібло роси кришталево,
Ти до мене прийди, ти до мене прийди,
Найпишніша краси королево.

7510 р. (Від Трипілля) 2002 р.

ти дівчинко-душе нічийна доле
за потягами стежиш з пелюшок
спливають днів віки печуть глаголи
а ти мовчиш крізь невблаганний шовк
чужих життів – і придорожнє жито
усотує краплинки сліз твоїх…
мо’ образ цей (немовби і зужитий)
тримає досі нас серед живих

Перекотитілом
Пускаю за вітром
Думок потаємних
Цілунки свої.
Достиглі в любові,
Втрачають основу
Й тобою блукають
М’які кураї.

У кожній клітині
Лишають зернину,
Зігріту бажанням
З тобою рости.
Ми вже нероздільні...
Лише мимовільно
Та думка остання:
Ми...
перекоти...

2010

Ми літали з тобою в захмарних повітряних замках.
Спочивали від неба на лоні пругких споришів.
Ти дарунок весни, моє сонце, зваблива коханка.
Тихим лагідним словом горнулась душа до душі.

Накували зозулі кохання сто літ і удачі,
І не вірилось нам, що у світі є місце журбі.
Згасли зорі на небі, коли тебе з іншим побачив.
Я спалив кораблі, не заглянувши в очі тобі.

Чорні краплі дощу на осіннім оголенім вітті,
І крізь шарпання вітру чийсь голос металом дзвенить:
“Ти кохання згубив!
ВОНО ВМЕРЛО ДЛЯ ЦІЛОГО СВІТУ!”
Гірко плакала осінь, і годі її зупинить.

Голос той, ніби кат, моє серце мордує невпинно.
До хреста прибиває мене на Голготі сідій.
Одспівала любов журну пісню свою лебедину,
І завмер її звук на обірваних струнах надій.

І піду я в те місто, де сніг замітає дороги,
Сірі будні життя коротати в тенетах оман.
Там немає тепла. Там нема ні Любові, ні Бога!
Лише злото регоче, що все на цім світі - обман.

Рукотворні руїни у землю вросли вік за віком,
І статуї стомились дірявить небесну блакить.
Я кричу до статуй, до сліпих, перекошених вікон:
-Назовіть мені ціну, щоб нове кохання купить!

А статуї мовчать. Лише льодом відсвічує мармур.
Де ж бо їм осягнуть таємниці людських почуттів.
За все золото світу любові не купиш ти. Марно!
А все інше - ерзац. Од віків і во віки віків.

Все повториться в світі. І двоє взялися за руки.
Погляд ясних очей. Ніжний дотик довірливих уст.
Вічна Пісня Пісень поведе їх крізь радість і муки...
Я квітневим дощем на закоханих тихо проллюсь.

І розкине весна перед ними зеленії шати.
Ніжні квіти конвалій складуться в вінки запашні.
Він шепне їй: кохаю тебе, й буду вічно кохати!
І ВОСКРЕСНЕ ЛЮБОВ!.. І відляже від серця мені.

Розріджені думки – чорнило-кров густа.
Прозоро – ніби дме, дотично – серця знак.
У кожній краплі – Бог і світу кривизна,
у звивинах пера чеканяться уста.

Відлунює, мов плеск пташиного крила,
мій голос-наглядач погоди в голові –
моє перо несе і крутить, сам не свій.
Судини, судна, суд і Фенікса зола.

Акорду стислий зміст, де нерви ссе струна,
де тиша золота лягає на голки.
А цигарковий дим спотворює думки,
гори-цвіти-люби від світла і вина.

Мелодіє надій, розважлива, жива,
мов матері печаль, біжи по хвилях сліз,
у білий океан неси сакральний вміст,
де серця дотик – знак, а каменем – слова.

29 Січня 2010

Огортає землю втома.
Тиха-тиха. Аж пухка.
І не знає той, хто вдома,
Що свобода – нелегка.
Знає той, хто без принуки
Йде на поклик далини.
Материнські плачуть руки,
Та не спинять і вони.
Мамо, мамо, як я мало
Запоміг вам у журі.
Моє серце підіймало
Непосильні тягарі.
І тепер не відчуває,
скільки хисту в нього є…
Слава серця відживає,
Слава мислі настає.
Вечір мислі розпростерся,
Гей, по всіх материках!
А забуте нами серце
Б’ється в матері в руках.
І притихлі ми, як війни
Чи віддалена гроза.
І ховається у вії
Присоромлена сльоза.
Ані в щасті, ані в горі
Буйних сліз у нас нема.
Світ суворий – ми суворі.
Коли в горах – то як гори.
Коли в морі – то як море.
Коли в тундрі – як зима.
По землі пройти нелегко,
Якщо ти не без ваги.
Мало друга чи колеги,
Ще потрібні й вороги.
Я жаліти можу хворих,
Але заздрю я тобі,
Кого стрінув чесний ворог
І здолав у боротьбі.
А чи знаєш ти, небитий,
Хто не звідав біль і гнів,
Як непросто заробити
Своїх чесних ворогів?
І відчути, хто з тобою,
Хто із ними, хто ні з ким,
Не віддавши чисту зброю
Людям сірим і низьким.
І повірити в кохану,
Що любила крадькома,
А сьогодні твою рану
Зацілує між всіма.
Зацілує чи роз’ятрить?
Це, либонь, не головне.
Головніше – щоб і завтра
щастя мучило мене.
Щоб не слабості хвилинні –
Відблиск грізної грози
Я помітив у краплині
чоловічої сльози.
Втім, прожити можна звучно,
Все вхопити на віку.
І вмирати буде зручно –
У м’якім пуховику.
А рідня майно поділить
Від авто і до взуття…
Так прожити можна біля…
Біля самого життя.
Врешті, можна жити в норах,
Біля пліток, біля карт,
але
жити там, де ворог, –
там найперше жити варт...

Коли поглянула в море смутку Ваших очей,
збагнула, маю стати човеном, щоби в ньому не втонути...
Коли помітила,що спокій заколихав хвилі
і Ви трепетно в долонях принесли мені його,
відчула, нарешті вже не штормить в моїй душі...
Коли впіймала посмішку,мов дзеркало сонце,
зрозуміла, що надія знову оселилася в моєму серці,
й осяяне море ніжності та вдячності оповило мене,
і того, заради якого стала човеном на лазурових хвилях...

Стояла на блюдці чашка.
У парі давно вони.
Життя їх було не казкою,
Хоча й не таким сумним.
Їх часто до столу брали.
У чашку вливали чаї,
Краплини яких потрапляли
Й на блюдця округлі краї.

А блюдце хотіло чаю,
Марило чаєм воно.
Для нього був чай звичайний
П’янкішим, аніж вино.
І… скинуло блюдце чашку,
Прийняло на себе чай.
І вперше відчуло щастя,
Яке пролилось через край…

Розбиту чашку не склеїш.
А блюдце без чашки що?
Куди його? В оранжерею
Підставкою під горщок?!
Та блюдце в буфет поклали,
Кудись за старий кришталь.
Воно ж все життя пам’ятало,
Яким був солодким чай.

Не тремтить чорнило і рівно лягає почерк.
В почорнілі двері скоса поглядає повня.
Повінь вмиє дерева і світло стане чистіше.
Чистотіл залікує рани і прийде ранок.
Не чекають двері на ключ, мовчки гоять шпарки.
Парком ходить туман, видихає холодні тіні.
Ти не віриш мені, бо тримаєш мене за руку.
Ріки вип’ють чорнила. Наранок вдихнеться вільно.

22.08.2009

Щоб ти прийшла -
достатньо тиші.
Простий олівчик
та листок.
Крізь час і простір
заколишеш
мій вир
схвильованих
думок.

До тебе
промовчу віршами.
І болем цих
незграбних рим...
Хай що там
було поміж нами –
згадай нас
спогадом незлим.

Щоб ти прийшла -
лиш треба зорі.
Бо в світлі їх
побачу знов,
як теплим
нас гойдала морем
не нами
зраджена
Любов...

Дитині не страшно ні чорта, ні Бога,
Яка не була би в малечі дорога,
Зіниці дитинства в шаленства полоні.
Лоскочуть ідеї маленькі долоні.

Та з кожним наступним дорослішим роком
Життя все сильніше пронизує током.
І ми обросли, ніби мохом, страхами,
І вже не спитати поради у мами.

Хоч всякі «якщо» нас лякають натхненно,
Та знати повинні одне достеменно:
Не зможемо більше у снах ми літати,
Та гріх свою душу саджати за грати…
2010

(Присвячено зимовим музам – тим, котрі прилітають до поетів, що творять лише взимку).

Зима колючими вітрами
штовхає в захололі спини
і насміхається над нами:
“А це вам за гріхи-провини!”
Та ненависниця пробуджень,
що все спішить у передніччя,
що свято обертає в будень,
весни наївної... боїться.

“Чого ти бідкаєшся, зимо?
Ти ж повернешся!” Ну а ми?
Як завше - тихо і незримо...
з небес... наступної зими...

(2010)

Діаманти вилискують згорда при витоках пальців твоїх,
Мерехтять розкаратно.
Хоч і сяйво у них - коли світло забрати - мертве.
Я виточував грані, терпів, але гідність тесати не міг -
Не титановий бо.
Але й ти у наближенні мало подібна на жертву.

Тепле хутро міняй, добираючи настрій під колір і чин,
Все наївно гадай,
що зігрітися може у норковій мантії серце.
А сезони минають в тобі. І тебе. Мов сліпий пілігрим.
І мандрівки твої
передбачувані так само, як сила інерції.

Та хіба я суддя? То, хіба, тільки в грудях ще молотом б'є,
Просить тиші у залі
і Час викликає на праві єдиного свідка.
Він замовчує більше і плутає, радше, як ловкий круп'є.
І Феміда на нервах присуджує:
відстань - обом. І наснитися - зрідка.

2010

Чому у кімнаті так пахне тобою?
Надворі зима, а в душі заметіль.
І стала байдужою, глухо-німою
Дівча, що любило твої конфеті.

Твоя незворушність позбавлює змісту.
Смішне белькотіння, як шелест листків.
І знову сьогодні не стане їй хисту
Сказати все те, що ти не схотів.

Яка я є? Весела чи не дуже?
Дитяча чи наївна, чи зухвала?
А може, відчайдушна я, мій друже?
Ти кажеш, що цікавою я стала?

Я - дзеркало думок і мрій твоїх:
То загадкова, то відверта, то смілива.
Ну а коли у тебе в серці буревій,
Тоді я трішки вредна і завждИ грайлива...