Вона досі в'яже з мене вузли і плаче, що стерла пальці.
Перейдем на "ти", пропонує. Нехай. Вогні полотніють, страх!
Доречно було б замітати сліди, вдавати зі себе блукальців,
Котрі ненавмисне сплутали мітки, лиш схибили на словах.

Та їй притаманно рубати з плеча, а ще – ця вульгарна чесність:
Я висучу з тебе та хоч би й канат, а хоч би й суцільний нерв.
Клади своє фото на купку вчорашніх, це – пам'яті безшелесність.
Вітаю, сестричко, у наших рядах щоденням гартованих стерв!

09.06.2018

Я кажу, мені без тебе легко і солодко, і співається, кажу. А він мовчить.
Я кажу, мені без тебе точно так, наче крила шкіру прорізали, тільки лиш не пече.
Я кужу, тепер я надихатись можу і пестить сонце, і не затуляє твоє плече...
О, кажу, яка лагідна оця мить, що без тебе, яка коротка, та лагідна мить!

А він на мене дивиться і хмариться мені, й вітриться, і от-от почнеться гроза.
Що, мовляв, птахо волелюбна, ану, чи не розмокнуть крила від гнівного мого дощу?
А він либонь не збагнув, бідолаха, що у миті без нього – думку тільки про нього впущу.
А я либонь не збагнула – це не хмарилося мені, це пробивалась його сльоза.

Я кажу, мені з тобою, тільки з тобою солодко, і співається, кажу. Він слухає.
Я кажу, мені з тобо... А він мене до плеча притуляє, і не вітриться зовсім, тільки легенько дмухає.

07.06.2018

Причетників усіх до тероризму
Запрошую до пекла всіх разОм
Там буде позбавляти вас харизму
Відомий вам нескорений Азов…
Прохання невеличке - не спізнитись
На сто відсотків збавитесь всього
У підсумку - ще й будете гордитись
Під "музику" осердя - о - го - го!!!
26.02.2023.

Заносить наді мною меч мойого страху
сатана.
А дух мій – меч в руці мойого
Бога.
Я – син двобою доброго добра і злого зла,
дитина сутичок в нутрі себе самого.

Новонароджуюсь з ударів гострих я
розпеченої криці двох оружжів.
Що́ ж голова ця котиться щодня
у танцях битв, чий дзенькіт зосоружнів.

Так покаяння сходить боляче на ум,
який порозставляв по всіх своїх куточках
раптових ідолів, які над Богом чинять глум,
з’їдають жертви з вогником у хитрих о́чках.

О, душе мій, не сумнівайся в Божому собі,
возненави́дь це ідолопоклонство.
По полю пролетів автомобіль.
Так в’їде сатана в своє господство.

31 серпня 1995 р., Київ

Щонайвищий серед квітів,
Кому видно все на світі,
Підказав Будяк Барвінку
Взять Фіалочку за жінку.
Обмаль радощів у квітів,
Тож зраділи всі, мов діти,
І без зайвих там думок
Пустилися у танок.
Як почули про весілля,
Що справляло пишне зілля,
То знайшлися і музики –
Гусак, Півень та Індики.
Прилетіли веселитись
Горобці, Чижі й Синиці,
Додався і Шпак.
«Отак, квіти, так!»
Бадьорить усіх Будяк.
Та враз закричав щосили:
«Ой, мене щось укусило!»
А за Будяком і решта:
«Гицель, мабуть, між нас вешта!»
А то були просто бджоли
(Після зими іще кволі)
Мед із квітів добували,
Поки тії танцювали.
Щоб не буть чортополохом
Та не скаржитись й не охать,
Знать би Будяку не всує,
Що Свята Земл шанує,
Засіває ним поля,
Як культуру обробля,
Щоб не тільки з гречки й липи,
Але й з нього мед точити,
Мед пахучий добувати,
Люд праведний частувати.

В привідкрите вікно крадеться вечірня свіжість,
Околяса одежі торкає рельєфи шкіри,
І переклик жабиний до сміху лоскоче, ніжить –
Це у серця скарбницю природа кладе офіри.

Полудневої спеки відлуння вдаряє в скроні.
Тіло стомлене, непритомніє всьому суть.
Мрії-вигадки ароматом п'янким півоній
Під вікном моїм, під вікном моїм проростуть.

01.06.2018

І коли моя земля стає плоскою,
А кити хвостами хмари наганяють –
Ті, що прямо йшли, кути мої минають,
Лиш облущуються спогади лускою
В сіль глибин, котра з прибоєм ріже ноги.
Долу пекло бачу в тріщини наскрізні.
Осягаю думку – землі наші різні!
І в китів своїй землі прошую вологи.

18.05.2018

І буде це остання із висот,
Коли шляхи подивляться у спину.
На них покинуту тебе-дитину,
На них загублену тебе-дитину,
На них утрачену тебе-дитину
Вже не притулить жодна із чеснот.

Ти взяв її за дорого. А втім,
Що є достойною ціною смерті?
Усі відречення були відверті
Та й клятви всі не суперечать їм.

І грім побий його, та відбуло
Усе і всі. А час – сліпий приблуда
Обабіч тебе став і просить чуда.
Зарадь йому, спини, розгладь чоло!

І буде це остання із висот,
Де пригадаєш путь себе-дитини.
Там в сонця золоті спливаючі хвилини
Монетно котяться, відрікшись позолот.

17.05.2018

Дозволь сердечно привітати
тебе, мій брате по перу,
із цим весняним диво-святом,
коли квітує все навкруг.

Цієї сонячної днини,
в святої Трійці чудо-день,
ми відзначаєм уродини,
тобі співаємо пісень.

Аби здоровим був і жвавим,
щоб завжди мріяв і творив
таким же гордим, величавим
і щоб жінок своїх любив!

Із побажаннями скінчаю,
достатньо хлюпав я єлей,
бо віку ценз нам визначає –
що вже не рік, то ювілей!

Коли до краю підійде життя,
Коли все йтиме в забуття,
Зустрінемося ми з тобою,
І разом сповнені журбою,

Згадаємо минулі дні,
Де ми, неначе кораблі,
Пливли собі посеред моря,
І як не знали вдвох ми горя

Як сонце лагідно світило,
Як море тихо говорило,
Як шепотіло нам казки,
Картин виводячи мазки

Картин чудових, неймовірних
Про мудреців, свободі вірних
Про двох людей в відкритім морі
І як ведуть кудись їх зорі

Ті зорі вказують їм шлях,
Куди вони на кораблях,
Змагаючись із вітром путнім,
Пливуть під парусом могутнім

Колись з тобою ми кохали.
Із почуттям ми цим літали,
Неначе в яснім небі птах,
Забувши геть про слово страх

Удвох колись під деревом сиділи.
Частенько там про мрії гомоніли.
Легенько листя шелестіло
Й до нас тихенько шепотіло

Та плинув час — нещадний пан
І листя з дерева опало
Тоді ударив барабан
І дерево вмить запалало

Згоріло дерево у мить
Із ним згоріла мрія
І посивіла неба враз блакить
Погасла вже надія

Ми розійшлися в різні боки,
Неначе все було у сні.
У різні сторони карбують ноги кроки.
Не чути більше радості пісні

І довго темрявою ми блукали,
Забувши світлі почуття,
Забувши щастя, що ми мали
І канули у небуття

От час настав, і зорі спалахнули.
Вистави всі завершилися вмить.
Тоді багато душ збагнули,
Що вітер зовсім не шумить

Настала тиша, що поглинула усіх.
Навіки зник у день цей сміх.
Поглинула усіх туга,
Заграла десь сумна фуга

І зникло все, неначе й не було,
Неначе й не з'являлося воно.
І вкрила темрява весь світ,
Неначе землю квітів цвіт

До краю підійшло життя.
Усе вже йде до забуття.
Ми знов зустрілися з тобою,
І разом сповнені журбою,

Згадали ми минулі дні
Де ми, неначе кораблі,
Пливли собі посеред моря
І як не знали вдвох ми горя

У мить останню за руки ми взялися,
Сльозу останню пролили
І без страху назустріч долі подалися,
Згадавши в щасті разом як жили.

Оббігаючи зором гостей,
На одну я не міг надивиться, -
Крізь прозорі рогівки очей
Блискотіли вологі зіниці.
Мов гладінь синюватих озер
Затопила рухомі повіки
І для мене старого тепер
Цілий вечір сіяла без ліку.
З того часу мені не до сну
І душа гарячить неприродно,
Бо в глибинах тих синіх тону
Та щезаю в приємній безодні...
28.02.23

Буде не буде… а з ранку розбудите
СамІ залишайтесь у сонній красі
Мене, я надіюсь, ви не засудите
Конче потрібно пройтись по росі…

Хоч і на вигляд я майже збентежений
Не уявляю себе без роси, і
Котиться пісня знайомою стежкою…
Я саме цього у неба й просив

Як же тут… боже, ступаю напомацки
І хто ж той сміливець, що мовив: - З роси?..
Значить й мені не позбавитись позички
Щось таки значать о ці голоси…

Манять на трави, весною розкрашені…
Босим пройтися чи взлетіть журавлем
Ой сестре і брате - таінства красені -
Росинка згорнулась й проситься в щем…
27.02.2023.

(Присвячується Наталі Козуб)

Вікна кав'ярні, неначе портал у життя:
Хтось коло ятки купує троянди червоні,
Котить бабуся в рожевім візочку дитя,
І на ходу щось записує у телефоні.

Мама біжить, щоб впіймати малих втікачів,
Щулиться бідний студент у пальтечку легкому...
Жінка за столиком витягла зв'язку ключів -
Все, що у неї лишилось від рідного дому.

24.02.2023р.

І брати, і сестри — на чужині,
І батьки і діти — вся рідня.
Хто ж лишився в рідній Україні?
Українців меншає щодня.

Гуркіт бою. Сліз в диму не видно,
Дітки гинуть. Горе п’єм до дна.
Опосіла землю ненаситна
Люта гидь — московська сарана.

27 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Вже рік пройшов, як у Гостомелі
Ворожа повітряна атака
Вщент знищила літак АН-225,
Русні принісши славу Герострата.

Серед всіх інших він був унікальний:
Найбільший й найпотужніший у світі.
Здійснив він безліч перельотів дальніх
Та встановив рекордів теж без ліку.

Його приліт у будь-яку країну
Вважався непересічною подією.
Ім'я літак мав символічне –
Він називався «Мрією».

І ось цей унікальний апарат,
Взірець авіабудівного потенціалу,
Москалями був перетворений
На купу пошматованого металу.

В захоплений ворогом аеропорт
Спеціалісти-мародери приїздили
І діставали найцінніші вузли
З ураїнської мертвої «Мрії».

А ще за місяць до початку війни
Розвідка НАТО пропонувала
Перегнати літак у безпечне місце,
Щоб росія його не дістала.

Але літак залишився в Гостомелі.
І у безпечне місце поїхала
П'ята колона ДП «Антонова»,
А влада країни просто мовчала.

27.02.2023 р.

Темніє… Блимає свіча,
накрили сутінки оселю.
Вогонь на припічку зачах
і лізуть думи невеселі…

В трубі відлунює орган,
йому вторує сумно скрипка.
Нічний лютує ураган,
немає тиші і на дрібку!

Нуртує, крається, скимить,
гасає по воєнних тропах…
Не покидає і на мить
питання – Що там у окопах?!

А на війні – як на війні.
Біда нещадно рве країну
і сірі тіні на стіні
снують уперто павутину…

Моя любов живе, живе Вона усюди
У посмішці твоїй, в твоїх очах
Хай все згорить, хай зникнуть люди
Вона залишиться назавжди у віках

Моя любов живе і серце Її б’ється
Вона живе у цих віршах
Коли читають їх, Вона завжди сміється
Та в Неї посміхається душа

Я втретє повторю, моя любов живе
Та видно Її всюди
Я небагато знаю, та напишу одне:
Благаю вас,живіть й кохайте, Люди

-моя любов живе і серце її б’ється
-вона живе у цих віршах

3 січня, 2023

Найперше зійшлась грищенецька рідня,
Навіть ті, кого, на жаль, я досі не знав.
А ось із саду лутовок, що на горі,
Став несміло Езоп на поріг.
Неспішно Овідій з Причорномор’я прийшов,
Струшує куряву з подертих уже підошов.
З мольбертом і скрипкою (не чувана річ)
Чюрльоніс через городи прямує навстріч.
Доносять сусіди, що з Канева йдуть
Шуберт і Малер, про музику тиху розмову ведуть.
Посвятовська і Герберт переказують з Польщі,
Прибуть неодмінно мають у гості.
Через два океани в однім суголоссі
"Щедриком"Леонтович, піснею Цісик тугу доносять.
Івритом з Єрусалиму, нелегко мною добутим,
Рахель і Грінберг телефонують, що неодмінно будуть...
...Чимало гостей, та згадалися, звісно, не всі.
Завдячую також і тим, хто завітать не спромігсь,
Для них і для себе співать пориваюсь,
Бо в злагоді з радістю серце моє оживає:
«Зеленеє жито при межі –
Хорошії гості до душі».

Якби то з вашої вершини
Скотилась непідсильна брила
Так, наче розтрощило п'яти,
Так, наче вилетіло з шиби,
Так, наче визвірилось блиском
Під п'ятами несамовито
Холодне скло?

Розгнівана хмурю чоло,
Та стихаю.
Нічого, як воно є,
Не знаю.

Серед ночі, буває, сплю. Забуваюсь. Тлінно.
Та частіше буває – не сплю. Тоді сумую помірно,
Споглядаю, як тіні на стінах танцють мені уклінно
І зітхаю, і поросят рахую, і вам сповідаюсь вірно.
Він мовчить.
Він помер ще до того, як я народилась,
Тож йому не до того.
Він мовчанням мені натякає:
Викладай у тирадах усю повноту пустого!
Ну а я
Не знаю нічого, як воно є,
Тож продовжую про своє:

А краями моєї стежки сонтрава цвіте.
А снігами цвітіння моє замете, замете.
А подолки мого убрання набіло стерлися.
А з вершини котились брили, та у мене вперлися.

А все ж деруся, все ж деруся
Крізь ліс душі.
Бува, до джерела схилюся,
Та – в комиші.
Бува, попрошуся до раю –
Німе кіно.
Буває, акурат ступаю –
Впаду в багно.
І чула ж, дехто називає те місце – сад.
Яка оказія, Мадонно, сади тирад!
Там, певне, гнилість під ногами, плоди і біс.
А в мене голками вродило. А в мене – ліс.

Та коли вдихаю на повні груди –
Все живіше:
І пташині співи, і вогники раптової ночі у закритих повіках.
І ріки плюскочуть так, начебто ось вони тут, під ногами.
Гамірливі джерела.
Мироносні живиці моїх лісів.
Чепурні квіточки –
Дзвіночки.
Чую, як позіхають, втираючи у кольорові лиця
Краплі роси.
Перетікають миті.
Сонцем осушені – розпорошують у полудневий простір
(Ум... а... Чмихаю, як від перцю) солодкавий пилок.
Фіолетово. О!
Свіжості такої вдихаю!
Розкриваю зіниці, охолола до всіх тривог.
Я засліплена, бачу – на моїй руці
Чи то метелик, чи то павутинка.
Не сполохайте нас обох,
Доки прийде усвідомлення:
Так, прекрасно! Ось на моїй руці
Бог.

Серед ночі буває – сплю. Забуваюсь. Тлінно.
Зранку тішуся, наче іспит здала навідмінно.
А на днях будувала плани, доволі картинно.
Все ж це добре, що все минає, марніє плинно.

Він чорнильно мовчить.
Зверху лягають аркуші, наче плити.
Він мене тут дечого вчить, –
Не істерити!

20.05.2018

Що може бути краще від життя?
Питання, вибачайте, риторичне…
Якби ж то знали правду ви чи я
Хоча б й гіпотетично…

Невірний крок і смерть вже тут як тут
Невірне слово - акає під кроком
І коло перетворюється в кут
Хоча й і ненароком…

З різницею якоюсь в кілька літ
Одержали квиток - пора до старту
Насправді це всього лиш переліт
Хоча і без плацкарту…

Невздумайте гнівити будь кого…
На небесах спримається інакше
Господь візьме і вимовить: - Ого.
Хоча і без пом’якшень…

Ви станете одним із своїх снів…
І родичі, що перше вас дістались
Затримають чомусь голодних псів
Хоча і наковтались

Усього того, що було з квитком…
І з розпачем і плачем домовини
З одним і тим заплетаним вінком
Хоча спитай в людини

Котра грішить й замолює гріхи…
І як і з ким і де їй заманеться
Ото ж, у небі, виключно птахи…
Хоча і не озветься…
26.02.2023.

Посеред світу дерево стоїть.
Під деревом тим дід сидить.
Він кобзу у руках тримає
Й на ній тихесенько щось грає

Мелодія та невесела,
Вона похмура й трішки зла.
Настільки, що сусідні села
Всі огорнула в мить туга.

Луна та музика усюди:
По всіх оселях і дворах.
Її усі місцеві люди
Невпинно чують в головах

Селяни сильно схвилювались:
Луна туга не день, не два
Вони всі радитись зібрались
І разом вибрали собі посла

Посол до дерева подавсь.
Ішов він впевнено і мужньо
Побачив діда, з кобзою що гравсь
І привітавсь до нього дружньо

Старий підвів на нього очі
Та грати все ж не перестав
Стояв посол би так до ночі,
Та раптом місію свою згадав

Заговорив посол поволі,
Про ту мелодію сумну,
Про те, що у селі всі кволі,
Вже котрий день усі без сну

Продовжував він говорити
А дід все грав собі та грав.
Посол звернувся знов до нього
Та дід уваги не звертав

Сумна мелодія лунала
І далі тугу наганяла
Посол, постоявши, пішов
Бо відповіді тут не знайшов

Бринять тужливо кобзи струни,
Луна летить у небеса.
Бринять, карбують туги руни
Та не стаються чудеса

Сидить старий, на кобзі грає.
Сльоза тихесенько тече
Бо сум той клятий час не повертає
У серці полум'я пече

Не має дід для кого жити
Не має вже кого любити
Всі спогади ще не забуті
Вони лиш привиди закуті

Вони лиш допікають сильно,
Не відпускають жити вільно
Вони як ланцюги залізні
Полонять душу міцно й грізно

Минули дні, мелодія вже не лунає
Не чути вже, як кобза грає
Радіють разом всі в селі
Знов радість ходить по землі

Посеред світу дерево стоїть
Під деревом тим дід лежить
Він кобзу у руках тримає
Та більш ніколи кобза не заграє

Цей фільм нарочито почнеться зі зливи,
Там буде жінка, шо прийде з майбутнього,
Але нічого не зможе змінити.
Все буде так, як повинно бути.
І прийде герой до розпусного міста,
Зустріне бідну, залежну дівку
Від несправедливого антагоніста,
І щоб звільнити влаштує бійку.
А далі комедія з переодяганням,
Жарти про фалос в легких евфемізмах,
Дослідження трансгендерного кохання,
І буде драма, і зовсім не смішно.
А тоді бойопік про Клеопатру,
Про секс та владу, любов, державу,
Що ти від народження маєш стати,
Те ким можеш і маєш по праву.
А ще фантастика, війни, лазери,
Космічні пригоди й страшні загрози
Світлі страждають, а темним байдуже,
І буде регіт, і будуть сльози.
І раптом трилер гостросюжетний -
Маніяк убиває тридцяту жертву,
Тридцяту, Карл! Для того, щоб мертвих,
Собі привласнити, і в цьому анти-
Мистецтво смерті, його. Зрештою
Ніхто не знатиме чим завершиться,
Фільм, до останньої сцени фільму,
І все відкриється – приголомшливим,
Шикарним твістом з воскреслим тілом.
Цей фільм нарочито почнеться зі зливи,
Там буде жінка, шо прийде з майбутнього,
Але нічого не зможе змінити.
Все буде так, як повинно бути.

09.11.2021

Ще мить і зникну в мареві, як в сонця полум'ї.
Пекуча манить синява очей притомлених.
Лискучі язики набрались сорому
Чіплятись рукавів
Моїх.

Їх не спинить ні сміх, ні злива.
Я непевна, хитка, мінлива –
Простягаю поволі руку,
Мов вичікую муку.

Ворожи мені чорно, ци́ганко,
Королеву циганську видивись.
Я на бич прив'язала китиці.
Веселіше!

Затанцюй мені гнучко, ци́ганко,
Повтори мої рухи злюблені.
Що не вкрадено – те загублено.
Не шкодуй!

Та заплач мені звіздно, ци́ганко,
Пороси мою ніч озорену.
Простягаю в твою простягнуту
Золото.

Ой, лей!
Лей-лей!
Прудкіші за бич, бо дикі,
Гостріші за лезо зору.
Зрізаю долонею жало
Отих язиків.

Та падаю долу долі.
Се мрево, се стигма часу –
У миті згорає вічність,
Коли палка.

На піки нанизані чирви шляхів перехресних.
Ще мить і забубнявіють, і буде цвіт.
А ти по очах притомлених, а не по картах чесних
Наворожи мені світ.

14.05.2018

Що розказати тобі, моя одинокосте?
Гавкають пси і свистять по шосе машини –
Сивоголосі, бо вибиті клином клини
Горло дірявили, мов кольорове скло.

Стільки небесної сині вмить протекло,
Наче розпечене дно. Зостається пара.
Зовсім прозора, та надто вогка примара –
Стільки сльози у тобі, моя спраглоокосте!

Повні зіниці, та в спразі цього замало.
Чим тобі, скрушна, маю лягти на груди?
Гавкають пси, коли замовкають люди.
Краще поглянь, як скельцями ніч заслало.

11.05.2018

Він стояв, як примара, на тім мосту, весь прозорий і світлий.
Я боялась торкнутися крапель дощу, не проснули б!
Понад нами – нічного неба хвости – літали осідлані мітли.
Тятиву не куці руді купідони, а ягаті війська напнули.
Спалах.
Постріл.
Він пронизаний наскрізь вогненною квіткою.
Як ми досі не зібрали ще всього золота?
Скільки попелу! Скільки палючих бризків! Градусів
Скільки потрібно, щоб переплавити їх назад?
Голосно так не зітхали досі ані живі, ні мертві.
Квітка вогненна пускає коріння в його мерехтливі райдуги.
Я закричала би, я закричала би, я би
Не осідала на нього чорнішим від чорного попелом.
І най би торкали мене ці краплі дощу, най би
Проснулась!
Час!
Весь прозорий і світлий, такого як він не пускають у сни задарма.
Понад нами звивалися псами хвостаті відьми.
Я спіткнулась за крок до його спасіння, здирявіли очі й карма.
Дотліли прощальні квіти.

10.05.2018

Плине по небу пташечка,
Ріже вітрилом борозни.
Як ото – жити пошепки?
Як то – позбутись голосу?

Потайки сонце тішиться,
Птасі смішне розказує:
Небо на бурю піниться,
Буде казати казання.

Бозя насіння лускає,
Зубом громи розколює,
Тож поспішай із бузьками
В гнізда ховати голови.

Ликом до лику стрітяться
Дрібність її з величністю.
Я поступилась сховищем,
Плину тепер до вічності.

Як блискавиця вкотиться –
Ризик вітрилу врватися.
Най не задержу спокою,
Та не берусь ховатися.

Сонцю, посунься з обрію!
Плину питати в Боженьки,
Як то, позбутись голосу?
Як ото, жити пошепки?

07.05.2018

І радість стала осадом в вині.
І туга стала сном, що забуваєш.
Якого світу, даного мені,
Ти повернути нині вимагаєш,

Немовби я злодійка без пуття?
Не мов мені ні слова, ні півслова,
Бо я вкраду і душу, і життя,
Щоб з них розквітла гілочка бузкова!

Тепер тобі блудити без душі,
Мені ж – непарні пелюстки шукати,
Заквітчувати глеки і ковші,
Й захланно награбоване черпати.

По небу – хмари, цілі табуни.
Не вимагай від мене повернути,
(Нема в розлуці нашої вини!)
Дароване давно, та не забуте!

27.04.2018

У кожного своє посильне мито,
якщо це не полон і кабала
у кігтях двоголового орла.
Примушені диявола любити,
на лобній площі оніміли діти,
оточені парафією зла.

Юрба іуд напевне добре знає,
де ділися дітей оцих батьки,
які із Маріуполя, таки,
та гадина запрошує до раю...
одна дитина вуха затуляє,
аби не чути їхні матюки.

02.2023

Синьо - жовтий майорить
Крок за кроком козакує
Божий дух в нім в корінь зрить
Ще й прицокує й міркує:

Якби так, щоб світ проснувсь
Геть у весь разом з Китаєм?
( Прописав і усіхнувсь ) -
Я про що, він добре знає…

А Китай то є Китай…
Без підмоги… без Ван - Дама
Ну а що як Таргітай?…
Ну а що як від Адама?…

2.
Синьо - жовтий Райський Сад
Господи, не вірю…
Наче ще й не зореопад…
Звідкіля ж ті звіри?

Хто ж їх це поприрікав
І погнав із Раю!?..
Може я не те спитав
І себе караю?
24.02.2023.

Писав я багато любовних віршів,
де всі почуття виливав до останку.
В життя допускав не одну самозванку,
ліниво сидів у в’язниці зі стін
своїх же ілюзій, повітряних замків.

Від манії величі крок в параною
зробив непомітно для себе і враз
так стало огидно від штучних гримас
колишніх близьких, а тепер — незнайомців.

Нарешті второпав: усе — маячня,
що сенсу немає в довірі й зізнаннях,
що правди немає, немає поганих
чи добрих людей. За все наше життя
везіння — зустріти хоч просто порядних.

Банальності – скажеш – буденно і грубо,
озвучено кимось не раз і не два.
Та знай, ця відвертість – не просто слова!
Це сповідь, якої священник не вчує.



ред. 22.03.2025

Талановитий полководець,
Хоробрий воїн і герой
Турецьких війн та переможець
Над персами у битвах. Той,
Хто бився із Наполеоном
І тим Росію рятував…
Цареві відданий до скону,
Кавказ Росії звоював.
При тому царським був сатрапом,
Свободу Польщі задушив,
Багато патріотів стратив,
Угорську армію зломив,
Що піднялась проти австрійців.
Суддею декабристам став.
Один, але у стількох лицях.
Усе життя тому віддав.
А скільки би така людина
Могла би користі зробить,
Якби служила Україні.
А їй доводилось служить
Душителям свободи й волі
Вітчизни рідної його.
Він сам обрав для себе долю
І сам пройшов шляху свого.
А скільки їх було, що стали
Опорою отих царів,
Імперію їм будували,
Щоб від морів і до морів.
Служили вірою державі,
Яка скорила їх народ.
Там здобували собі славу,
Живилися з її щедрот.
А власний край, свою державу
Не спромоглися збудувать.
Кому тепер та їхня слава?
Хто схоче їх ім’я згадать?
Але згадаємо, одначе,
Він українець, все таки.
Як доля склалася козача,
Бо ж предки були козаки
Старшинського, звичайно роду.
Дід, як і сотні теж таких,
Дворянство мав у нагороду,
Бо ж упокорить допоміг
Вітчизну східному сусіду.
З Полтави вибратись вдалось
До Петербурга, навіть, діду.
І непогано там жилось.
Синочка Федора пристроїв
В Петра Румянцева служить,
В колегії отій, якою
Вдалось гетьма́нство замінить
На Україні московітам.
А там зв’язками обросли
В Московії без них – куди ти?
Тож «в люди» вибитись змогли.
Герой наш народивсь в Полтаві,
В маєтку батьковім у рік,
Як українськую державність
Скасовують царі «навік».
Оту формальну автономність,
Яка, хоч видимість була,
Тепер урізали безкровно
І Україна увійшла
В Московію. Але старши́ні,
То все на руку лиш було.
Бо ж можна лізти по «драбині»
Аж до самих вершин. Пройшло
Дитинство хлопця у Полтаві,
А далі шлях на Петербург.
Там корпус пажеський на славу
Закінчив. Войовничий дух
Зманив його військовим стати.
Служить в лейб-гвардію пішов,
Був, навіть, флігель-ад’ютантом
У імператора. Знайшов,
Здавалось, власний шлях нагору,
Блискучі перспективи мав
Зробить кар’єру біля двору.
Високо в мріях крокував.
Але примхлива надто доля
Ті мрії знищила ураз.
Павла убили. У тих колах,
Куди він вибитись старавсь,
Нові з’явились фаворити
Й він на задвірках опинивсь.
Було від чого б сльози лити.
Та не йому. Він не зломивсь.
Нехай один супроти світу
Та дух у нього бойовий,
Бажання у військах служити.
І от він на передовій.
Якраз Туреччина схотіла
В війні реваншу досягти,
Війська в Молдавію вступили,
Щоб з турками бої вести́.
Іван при штабі влаштувався,
Але постійно рветься в бій.
Якось вночі у штаб вертався
І на дорозі на нічній
Зустрів колону, що блукає.
Знайти дорогу допоміг,
За що і орден перший має.
А далі шлях його проліг
Під Ізмаїлом воювати,
Браїлов у облогу брать,
Високі стіни штурмувати
І першу рану там дістать.
І куля, й шабля за хоробрість
Йому дістались в тих боях.
Та не лише військова доблесть.
В дипломатичних місіях
Він теж себе зміг проявити.
В Стамбулі кілька раз бував.
Йому продовжило щастити,
До рук бандитів не попав,
Уник фанатиків розправи,
Човном до Варни встиг втекти.
Але й не забував про справи –
Зміг цінні дані принести
Про ворога. Тож дуже скоро,
У двадцять сім – полковник став,
Що геть нелегко у ту пору.
Та ще і орден Анни мав.
Бо ж турок бив при Мангалії
І Базарджик їх штурмував.
А за штурм Варни – і не мріяв,
Уже й Георгія дістав.
Бо там зухвалим зміг наскоком
Ворожу батарею взять,
І, турки зрозуміли поки,
Став з їх гармат по них стрілять.
Зібрали турки більше сили,
Насіли, та він їх здолав,
Не лиш відбився, вдарив сміло
Й назад до Варни всіх загнав.
За то іще один Георгій
Став йому груди прикрашать.
А між солдатами «хоробрий»
Його взялися називать.
При Батино, де на одного
Було три турка, сам повів
На батарею полку свого,
Й вогонь картечний не спинив.
І має генерал-майора.
У Київ їде, формувать
Нові полки. І дуже скоро
Полки ті можуть воювать.
Та турки миру запросили,
Здавалось, війнам вже кінець.
Та нова у Європі сила
Звела надії нанівець.
Прийшов Наполеон з війною,
Велику армію привів.
Російська армія без бою
Вже відступає стільки днів.
Не можуть армії з’єднатись.
Паскевич в армії Другій.
Завдання має – намагатись
Французам нав’язати бій,
Аби затримати хоч трохи,
Щоб Друга армія могла
Здолати у Смоленськ дорогу,
Де Перша армія була.
На п’яти ворог наступає.
Він під Салтанівкою став,
Даву в погоню не пускає.
Великих втрат йому завдав
І так французів б’є уміло,
Що маршал впевнений в тім був –
То армія з ним б’ється ціла,
Тож сили всі сюди стягнув.
Тим часом військо відірвалось
І до Смоленська підійшло.
Там армії ще не з’єднались,
Потрібно часу ще було.
Раєвський з корпусом зостався
В Смоленську, місто захищать.
Багратіон на схід подався,
Десь Першу армію шукать.
З Раєвським і Паскевич в місті
Стрічав ворожий легіон.
Діставсь йому найважчий, звісно,
Там Королівський бастіон.
Як тільки Ней не намагався
Його узяти. Все дарма.
Як лев він там оборонявся
І до тих пір його тримав,
Поки дві армії з’єднались.
Тепер вже можна відступать.
Та й, відступаючи, старались
Бої ще ворогові дать.
Бородіно. Під ним зустрілись
Кутузов і Наполеон
І цілий день нещадно бились.
Француз, неначе злий грифон,
Накинувся аби здолати
У вирішальному бою.
А росіянам лиш стояти.
Солдати йдуть, гармати б’ють.
Все поле димом затягнуло,
В диму отому смерть гуля.
Зі свистом пролітають кулі,
Від ядер дибиться земля.
Раєвський сво́ю батарею
У центрі армії трима.
Французи пруть весь день на неї,
Й хвилини продиху нема.
Паскевич тут, у центрі бою
Усі атаки відбива.
Не раз рискує головою
Та не дотягнеться Крива.
Під ним уже двох ко́ней вбило,
А він цілісінький, хоча
Ходив в контратаки сміло,
В тилу, як дехто, не стирчав.
Усе ж французи потіснили
І довелося відступить.
Та й в тих уже немає сили
Російську армію добить.
А далі відступ, залишили
Москву французам, відійшли.
В Тарутіно, зібрали сили.
Французи із Москви пішли.
Тепер пора французів гнати.
Паскевич вслід за ними йде.
Під Вязьмою їм битву дати,
Під Красним Ней на нього жде.
Ледь то́го у полон не взя́ли,
Заледве маршал був утік.
Своїм найкращим генералом
Паскевича тоді нарік
Кутузов. Далі – заграниця,
Європа майже вся, Париж.
Було на що там подивиться.
Та головне тепер – престиж
Росії. Із того походу
Він повернувся вже в чинах,
Мав не одну ще нагороду.
Хто зна, як склався б його шлях,
Коли б його сам імператор
Із братом меншим був не звів.
Микола чув уже багато
Про славні подвиги, тож стрів
Його захоплено, призначив
У гвардію, знов ввів у двір
Й не називав його інакше,
Як тільки «батько-командир».
То все були щасливі роки.
З Михайлом Павловичем він
Росію з’їздив і Європу.
Стає, нарешті, сім’янин,
Сестру двоюрідну узявши
Із Грибоєдових. З одним
Лиш Аракчєєвим – інакше –
Не знайде спільну мову з ним.
Смерть Олександра у Мітаві
Його застала. Тож не знав,
Що декабристи там повстали.
Зв’язків ні з ким із них не мав,
Хоч багатьох знав особисто.
Отож Микола – новий цар
Його призначив особисто
Принести жертви на вівтар.
Він не відмовився, узявся
Виносить вироки усім,
Хто проти влади піднімався.
Розлогим підписом своїм
Затверджує і кару смертну,
І каторгу, і для солдат
Шпіцрутени. За що відверто
Прозвали «декабристів кат».
То була перша чорна пляма
На його світлому шляху.
Але він не згорів від страму
І долю не прокляв лиху.
Царю продовжував служити
І свою карму заробляв.
Не встиг Микола посидіти
На троні, як війну почав
Із Персією. І герой наш
Тепер рушає на Кавказ.
Єрмолов там керує, Хто зна,
Як поведеться в певний час,
Бо ж друзів мав між декабристів.
Тож приглядати за ним слід.
Вони там не мирились, звісно.
Думки були не про похід,
А як Єрмолова підсидіть.
Тож пише кляузи усім
На генерала. Знову стиду
Не відчуваючи при тім.
Єрмолов теж йому не радий,
В Єлисаветполь відправля,
Нехай він дасть там персам раду,
Менше нашкодить звіддаля.
Похід той був безумством чистим –
Сім тисяч проти сорока.
Та ж чи уперше в пащу лізти?
І не здригнулася рука.
Та щастя знову посміхалось,
Ворожу армію розвів,
Поки там перси розібрались,
Він по частинах їх розбив.
Відходять перси. Він бажає
Скоріш вглиб Персії. Проте
Єрмолов, клятий не пускає –
То те не дозволя, то те.
Й Паскевич ультиматум ставить
Перед царем – чи я, чи він.
Миколі ж вірність важить в справах
Й Паскевич залишивсь один.
Єрмолов залишає ставку
І до Росії від’їжджа,
Бо змушений подать в відставку,
Чого ж він, звісно не бажав.
Тут зміг Паскевич показати
На що він здатен. Персів стрів
І, хоча їх було багато,
Він їхню армію розбив,
Узяв фортеці по дорозі,
До Ерівані підійшов.
Там перси думали, що в змозі
Утримать місто. Та зборов
Він їх гарматами. Щоденно
Вогонь з усіх боків вели,
Що вже не втримались вірмени
Повстання в місті підняли.
Здалися перси і Паскевич
Врочисто входить в Ерівань.
Лишивши гарнізон місцевим,
Як запобіжник від повстань,
Йде на Тавриз, його займає
Й переговори почина.
Хоч цар багато й вимагає,
Та ж переможно йде війна.
Шах, правда пробує пручатись.
Паскевич йде на Тегеран.
І Персії прийшлося здатись.
Скорився Біблії Коран.
Так українець Закавказзя
До московітів приєднав.
Затвердили то на бумазі.
Паскевич з того «графом» став,
Іще Георгія отримав
Й на прожиття мільйон рублів.
І, слава пронеслась нестримно,
І цар йому благоволив.
«Граф Еріванський» зазвучало
В усіх салонах і дворах.
Хоча йому того ще мало,
Він все ще мріяв, аби шлях
Аж на вершини міг підняти,
Де Александр, Ганнібал,
Де Цезар. Щоби міг стояти,
А унизу лиш слави вал.
А батько, слухавши легенди
Про сина, лиш сказав про все:
«Хоч, може, геній – то не геній,
А що везе, то вже везе».
Тим часом, ледве відгриміла
Війна із Персією, як
Туреччина знов забузила.
Хоч на Балканах все, однак
Паскевич має на Кавказі
На себе сил відволікать.
Хоч турок більше,й не в два рази
Та чи він буде рахувать.
Взяв все, що мав й на Карс подався.
Казали, неприступний він.
Із військом хутко розібрався,
Розбив кінноту попід стін.
А вже фортецю взяв в облогу
По усіх правилах наук.
Призначив штурм. Але тут Богу
Схотілося докласти рук.
За два дні до тієї дати
Йому у штаб принесли вість:
Ввірвалися у Карс солдати
Вірніш, в одне із передмість.
Тут, хоч не хоч – потрібно брати
І він про штурм дає наказ.
Прийшлося капітулювати
Тій неприступній на цей раз.
Вже б він в глиб Турції подався,
Громив би турок на «ура».
Та тут чума де і взялася
І військо ледь не вимира.
Завдячуючи карантину
Його вдалося врятувать.
Все, що зосталось знову кинув,
Зумів Ахалкалакі взять.
Та підійшов до Ахалциху.
Горішок ще один міцний.
Ворожа армія на лихо
Тут перед ним шикує стрій.
Упав він коршуном на неї,
Усю розбив та розігнав.
Та й взявся до фортеці теї.
Півдня шалено штурмував,
Поклав солдат своїх багато,
Але фортецю захопив,
Не зваживши на такі втрати,
Хоч берегти солдат умів.
Та турки сили знов збирають,
Реваншу прагнуть. У бою
При Каінли їх розбиває.
Заледве голову свою
Сам сераскир зміг врятувати.
На Ерзерум відкритий шлях.
Та не прийшлося штурмувати,
Адже відкрив ворота страх.
Тепер дорога вглиб відкрита
Хоч на Сівас походом йди.
Та він не думає спішити,
Не наробити щоб біди.
Трабзон спочатку…Та не встигли…
Ледь військо рушило в похід,
Вже й миру турки запросили.
Тут спробуй зрозуміти схід.
За ту кампанію отримав
Георгія. Чотири мав,
Зрівнявся з чотирма другими,
Хто кавалером повним став.
Ще жезл фельдмаршала і славу
Непереможного. Поклав
На нього цар Кавказькі справи,
Намісником в тім краї став.
Хотів скорити вільних горців.
Та вперше спробу провалив.
В горах там смерть на кожнім кроці,
Хоч і велике військо вів,
Але не зміг. Ні з чим вернувся.
Вже вдруге пробувать не став.
До диких горців тих звернувся
З листівками: «Султан віддав
Кавказ цареві. Тож, скоряйтесь».
Один із горців відповів
На ті слова йому крилато,
Вказав на птаха, що злетів:
«Я теж тобі його дарую,
Візьми, як зможеш!» Та йому,
Поки що доля імпонує,
Бо ж на Кавказі отому
Повстань ще горці не здіймали.
Здавалося – панує лад,
Втім, ледь Івана відізвали,
Як там почався газават.
Проте, тепер не до Кавказу,
Неспокій в Польщі важливіш.
Повстання піднялось одразу.
Поляки кляті, хоч їх ріж,
Хоч автономію широку
Їм дай – свободи хочуть й край.
Отож палає з усіх боків.
А Дібич возиться. Пора,
Мабуть, його уже міняти,
Аби поляків замирить.
Та Дібич вмер – холера клята.
І вже Паскевич в Польщу мчить.
У нього сил удвічі більше
Проти поляків. Щастя знов,
Бо він ще й в дурнях їх полишив,
Як через Віслу перейшов.
Їм залишалося Варшаву
Ото хіба оборонять.
Невдало йдуть в поляків справи.
Він Волю взявся штурмувать –
Одне із передмість Варшави,
Найбільш укріплене тоді.
Поляки билися на славу
Та, все ж він тим заволодів.
Став здатися пропонувати,
Але дарма. І знов бої.
Там з боєм кожен клаптик брати
Весь час доводилося їм.
Паскевич звик буть в гущі бою,
Перед своїм солдатам вів.
Та, ризикуючи собою,
В Варшаві, бач не углядів.
Ядро контузило і в руку
Поранило в бою його.
Хоч рана й завдавала муку
Та не показував того,
А керував здалеку боєм.
Велів гарматами громить
Варшави вулиці Старої,
Щоб дать полякам зрозуміть,
Що опиратись далі марно.
Й вони здались. Хоча, поки…
Бо перемога та примарна
Ще відгукнеться за роки.
Але тепер він переможець,
Він – князь Варшавський, далебі.
Добитися не кожен зможе
Таких вражаючих побід.
Хоча і злий був на поляків,
Але розправ не допустив,
І цар Микола у подяку
Намісником його зробив
У Царстві Польськім. Четверть віку
Він там виконував цю роль.
Над ним лиш імператор тільки
А він і сейм їм, і король.
У Польщі українець править.
Аби Хмельницький те почув,
Що так його звершилась справа,
Здивований би дуже був.
То «ніч Паскевича» - поляки
Ще й досі називають час
Його правління. Не в подяку.
І косо дивляться на нас.
Хоча Паскевич намагався
І палицю не перегнуть.
Та ж для імперії старався,
Чи ж можна отаке забуть?
Звів цитадель серед Варшави,
Закрив їм університет –
Їх символ гордості і слави,
Що в Польщі мав авторитет
І був оплотом «вільнодумства».
Увів губернії, рублі…
Сказав – крамо́ли не допустить.
Але у той же час велів
Дороги в Польщі будувати.
І залізницю їм проклав,
Варшаву з Віднем щоб з ’єднати.
Театри всі повідкривав.
Хай розважаються й забудуть
Вже про політику… Але,
Якщо ще бунтувати будуть,
То буде їм страшенно зле.
Як виявлять десь бунт чи змову,
Немилосердно всіх карав.
За те на нього знову й знову,
Весь час хтось замах готував.
Адже поляки гонорові,
За честь держави й смерть приймуть.
Тож не обходилось без крові,
Якщо «злочинців» тих візьмуть.
При тому, що аристократів
Приманює він на свій бік,
Щоб помагали керувати
Й свободи дух убить навік.
А за тим часом у Європі
Розпочинається «весна».
Народ бруківку кров’ю кропить,
Аби звільнилася вона
Від тиранії самодержців.
Бунтують села і міста.
Народ десь і в палаци вдерся…
Рух і до Австрії дістав,
В якій багато проживало
Народів різних. Серед них
Угорці, що усі повстали,
Аби на теренах своїх
Свою ж державу збудувати.
Створили армію свою,
Змогли австрійців геть прогнати,
Розбивши армію в бою.
Австрійці кинулись в Миколи
Негайно помочі просить.
Той розійшовся, як ніколи,
Велів «каналій не жаліть!»
Паскевич взяв сто тисяч війська
Й пішов Угорщину скорять.
Хоча, якось він дивно вівся,
Не поспішав у бій вступать.
Весь час маневрував, можливо,
Холера винна в тім була.
Та то, насправді, не важливо,
Бо ж сила все ж перемогла.
Побачивши, що сил замало
Паскевичу протистоять,
Угорці капітулювали…
З умовою, щоб зброю здать
Російській армії. Натомість,
Угорців полонить вона
Й не видасть Австрії…На совість
Йому то пляма ще одна.
Бо ж обіцяв. Тай сам Микола,
Адже Франц-Йосиф слово дав,
Угорців полонених скоро
Всіх австріякам передав.
А ті тринадцять генералів
Скарали смертю. От і вір
Їм після цього…Честі мало,
Коли ведешся, наче звір.
А за тим часом у Миколи
Амбіції аж через край.
Росія сильна, як ніколи,
Їй і протоки вже віддай,
Й протекторат над християнством
В Туреччині. Бо ж та слабка.
Європа промовчить – то ясно,
У них політика така.
А Австрія Росії вдячна
За поміч. От і весь розклад.
Микола перемогу бачить…
Та почина війну…назад
Уже того не переграти.
Турецька армія слабка,
Вже б на Стамбул марширувати,
Не спинить сила ніяка.
І тут утрутилась Європа,
Враз помирившись перед тим.
Англійці і французи проти
Росії. Заряться на Крим.
І Пруссія ножа вже гострить,
І Австрія забула все.
А у Росії сил не досить.
Її нічого не спасе.
Микола просить вже старого
Паскевича йти рятувать
Балканський фронт. І той в дорогу,
Щоби бездарного змінять
Отам Михайла Горчакова.
Та бачить, що усе дарма.
Лише пролити зайве крові
І більше перспектив нема.
Бо ж Австрія вже нині здатна.
Ножа у спину устромить.
Потрібно військо рятувати,
Аби все тут не загубить.
Про те і просить він Миколу.
Тим часом знов снаряд лихий
Контузить. І без того кволий,
А став і зовсім ніякий.
Цар дав добро і відступили
Тоді з Валахії полки.
В старого вже немає сили,
Кидає армію-таки
І їде в Гомель лікуватись,
Тоді в Варшаву – бо ж йому
Слід обороной піклуватись.
А вже союзники в Криму
Тіснять слабку російську силу.
Вона все далі відступа.
Дивізій з Польщі попросили,
Але Паскевич не пуска,
Бо ж раптом Прусія ударить,
Литву і Польщу забере.
А він вже Польщею і марить,
Без неї, наче і помре.
Розбили росіян на Альмі
І Севастополь облягли.
Не справиться їм з ворогами,
Ті надто сильними були.
Мабуть, від тої безнадії
Микола «в ящика зіграв».
Паскевич вже і так хворіє,
Від вістки тої зовсім здав.
А, як узнав, що Севастополь
Здали союзникам – то зліг
Вже остаточно. Що Європам
Він протиставити би зміг?
Він скільки ту Росію зводив,
Всі свої сили укладав.
Забув коріння свого роду,
Бо ж на Росію працював.
І що тепер? Ледь більша сила
Знайшлась і луснуло ураз.
Народу скільки положили
За ті Балкани і Кавказ.
І знову починай спочатку?
Та в нього часу вже нема.
Він з ліжка не спроможний встати.
Отож, життя пройшло дарма.
На щастя, чим війна скінчилась,
Він не узнав, бо не дожив.
Так коло долі завершилось.
Навіщо жив? Що заслужив?
Ще за життя – боготворили,
По смерті – прокляли бігом,
Бо, як Миколу не любили
Так і поплічників його.
Росія вже й не пам’ятає,
Для Польщі ненависний він.
А Україна і не знає,
Що був у неї такий син.

Висотки проштрикують небо,
Розсікають вітер навпіл,
Перетворюють міста
У жахливий частокіл.

Пан Растреллі застрілився б,
Як уздрів ЖК новітні:
Стиль – а-ля барАко
На всі тридцять поверхів.

І всередині все «супер»:
Ні підлог, ні штукатурки,
Підвіконь нема на вікнах,
Ні електрики й води –
Не лякайся! Сам зроби!

Верхні поверхи – пентхаус:
Вікна видові, тераси
За 100 метрів від землі.
Дуже весело по сходам
Підніматись із речами,
Коли вимкнені ліфти.

Паркінг – це окрема тема.
Бо підземне парко-місце,
Шмат асфальту у підвалі
Вартістю в нове авто,
Може для себе придбати
Тільки хтось зі слуг народних.
Ну а всі звичайні смертні
У дворі авто паркують,
На дорогах, тротуарах,
А також в чужих дворах.

Щоб в новій квартирі жити,
Треба там ремонт зробити,
Меблі й техніку купити –
Підібрати на свій смак.
Якщо ви хай-тек обрали,
Не дивуйтесь, що в фіналі
Буде зроблено хай як.


21.01.2023 р.

Замела, засніжила, завіяла,
захурделила знову зима
і сніжинки полинули віялом,
та назустріч ідеш недарма.

Твої очі смарагдами світяться –
не страшні заметілі, мороз!
Ще на вербах розпустяться китиці,
ще весняних діжде́мося гроз.

Килими із конвалій і крокусів
нам постелить під ноги весна,
і у літо, до лілій і лотосів,
поведе у неодмінно вона!

...І новий розділ в книзі не почато, адже ї немає,
Дитя давно уже зачато, в дитя майбутнього немає.
Над ліжком схилиться мати, співа колискову,
Напроти, в кріслі гойдається батько, уявляє як дитя буде дорослим,
а дитя буде дорослим вже зовсім скоро.

Зовсім скоро робитиме вибір,
Буде, ставати на граблі.
Оголене тіло, оголена доля чи оголені шаблі?

Кожен вибір, вимагає втрати;
Кожен з них, тотожний жертві цілеспалення для ілюмінації іншим, тобіж самострати.

Скоро школа, навчання.
Буде потрібно раненько вставати.
Потім друзі, кохання, нові і нові люди, постійна зміна оточення.
Підліткові переживання і безтурботні юнацькі збочення.

Далі серйозні справи й серйозні проблеми, доросле життя, робота,
співмешканці і безпросвітні клопи і клопоти; несвідоме, палке поклоніння Гору і так немов в циклічній матриці, немов по єгипетському колу.

Дитя буде рухатись по лінії вибору,
на щось сподіватись, запам'ятовувати стрічки, що мати співає,
але остання, що жінка мугикає, мов пророцтво богів:"..при будь якому вибору - майбутнього, сину, в тебе немає..."

Отож спи моє дитя - нехай тривога й біль зникає, ти ще таке мале, в тебе є час, до того, як усвідомиш це, усвідомиш, що майбутнього немає..

І я гойдатиму тебе, бачу як батько напроти вже куняє,
Ти ще не чуєш, як тебе хтось зве, ти тільки наш, тішся думкою, що ніхто тебе не знає..
2022

Ну ось і нарешті в центрі подій…
Там де сьогодні найсміливіші…
В окопі навпроти сусід-лиходій
Джаз при свічах… ніяких афішів

Нам не уперше, в душі нашій лють
Послушні в руках "орг - інструменти"
Здалеку орки нас пізнають...
Стогін і крик - одні комплименти…

І не скінчиться цей арт - фестиваль,
Як би мені, чи вам не хотілось
З сусідом отим, що зветься москаль
Не гратимо більш, щоб не смерділо…
25.02.2023.

Любов така і час такий:
зітри всю хіть, зітри весь жаль,
зітри з очей позір палкий,
хай буде чистою скрижаль.
Любов така і час такий.
Немов закляття вирок свій
бубни у ніч. І від руки
для інших рук привіт пиши.
Що голос твій – слова сумні
ідуть рядком, ідуть в похід,
що календар гортає дні:
На захід – час, на відчай – схід.
А ти звикай і слів не мов.
Зітри свій лик, зітри свій жаль,
як не по розміру любов, –
придумай роль, придумай рай.
Віддайся їй, зіграй, прийми,
люби, вируй, вируй, живи,
Цілуй, тривожся, обіймай,
І так скажи: - В любові час
я був для вас, для мене – ви.

05.07.2020

Падає стеля згори.
Знизу тисне підлога.
Ти – говори, говори.
Нам залишилось недовго…

Спертість повітряних мас.
Юрми потворних масок.
Місто. Країна. Час.
Я – ще щасливий сучасник.

Тихий охайний Марсель.
Мрії про мандри французькі.
Пам’ять жене карусель.
Коло по колу – дзуськи!

Горе ввімкнуло комбайн.
Косить людей на асфальті.
Гинуть мільйони тайн.
Шанс – серед моря, на Мальті.

30 січня 1995 р., Київ

Кінець кінцем,
Наприкінці кінця
Я бачу кінцеву мету.
Початок не має кінця,
Але до кінця я дійду.
Кінець, кажуть,
Справи вінець,
Так от: на кінці у вінця
Один камінець,
Хай йому грець,
Випав і вбив горобця.

21.08.2008 р.

Моє серце розбивається
кожного разу,
коли поринає в небуття.
Щось дивне відбувається
в момент зневіри.
Здається, ніби чорні хмари
вкривають чисте небо.
Як приємну тишу
заповнюють голосні звуки.
Ніщо б не змусило мене
покинути свою душу.
Розчинити її у вихорі вітрів
і мороці лісів.
Кожна крапля зневіри,
що поступово зводить з розуму.
Кожна думка,
що затьмарює здоровий глузд.
Усе так вабить кинути
всі ці буденні справи.
Залишити це для когось,
хто хотів би жити у галасі.
Та спокій так і кличе,
являється у кожному сні.
Він пошепки говорить:
"Я твій пташок передзвін".
Він шепче: "Я твій птаха спів".
Спокій лине із вітрами
і гірськими річками.
Я вже давно не можу зрозуміти,
як він один лиш на цілому світі.
Як він плекоче свої марення
у відлунні вгорі.
Як він поглядом вкриває
відображення у воді.

24.02.2023

А я їй: свободо, осьо я! Не минай мене!
Огорни мене, синьоокая, доки небо плахтою не згорнулося!

Випила би тебе солодку, та не напитися.
Викроїла б тебе і – латкою побіля серця – протяги стережи!
Тільки як біля тебе навстіж душу не прочинити?
Ти мені пошепки, а більш нікому-нікому, тільки мені розкажи.

Вивчила би тебе на пам'ять віршами, та не дай мені пам'яті!
Дай забутися і згубитися, і най не шукають, най!
Битися буду за тебе, як птаха з тінню наскельною,
Тож дай мені крил парованих, а більш нічого не дай.

Не дай мені за душею тримати ані гріха, ані праведності,
А як каменем вкотяться – за водою обох пусти!
Хай до берега чужого приб'ються, хай зачнуть береги рости,
Хай з гріха мого, з праведності – придорожні зведуть хрести.

Доки небо плахтою, синьоокая, не накрило нас –
Виборю собі хмари під ноги і безхмарне чоло.
І лице собі виборю, бо як же впізнаєш мене, минаючи.
І думки легкої. Та не візьму того, що було.

Тож я їй: свободо, осьо я, чепури мене!
Чи в прийми мене бери, чи заново народи,
Чи ріками живи мене, а чи пуповиною,
Чи покинь мене зрячою, чи осліплу за руку веди!

20.04.2018

Ми сіра глина спалених осель,
Ми чорний попіл знищеного світу.
Куди тікати нам і де подітись
Від того, що любили над усе?

Нема страху, і сліз уже катма.
Голодні пси над хатнищами скімлять,
І ми вросли в цю землю аж по тім’я,
Так глибоко, що далі вже пітьма…

Але зима, як біль жахний, мине.
Прийде весна – сподівана і вільна! –
І заспіває нам пісень весільних,
І тих, кого чекали, поверне.

2023

ІУ сни прилітає весна
і з нею хороші новини –
неначе, минає війна
у перші свої роковини
і наче, у неї дебют –
остання зимова відлига,
і як переможний салют
скресає у повені крига.
Усе ж бо минає, либонь,
у час найлютішої ночі...
душа поринає у сон
і чує сигнали урочі.

ІІПолину у рідні краї,
побачу узори на хаті,
побілені стіни її
і призьбу червоної масті,
гладущики в ряд на тину,
у небі зорю вечорову,
придумаю їй колискову...
ось тільки рукою змахну
сльозу і у маєві сну
послухаю мамину мову...

ІІІДуша оніміє на мить...
стає золотою блакить,
у лузі квітує калина...
Із неба очима століть
на білий обламаний квіт
вдивляється вся Україна.

02/23

Смійтеся з мене, зимові мої страхіття!
Я у зело увібралася – пишне, квітчасте.
Он позад мене гинуть сумні століття,
Рвуть коренищем історію на лахміття,
В небо возносять невпинного ліку віття
І зомлівають, мов перевдягання часте
Зморює їхню плоть.

Пуп'янками тендітними зашаріються
Голі, наче святі, гілки.
Що ж бо це діється?
Миті летять, пронизуючи дні-ночі,
Й раптом, звідки взялася лиш,
Ніжна пелюстка зронена
Вам доторкне руки.
Де ж ваші очі?!

Так відцвітають солодким, молочним квітом
Цілі епохи людини поміж людей.
Так угавають непевно розлогі віти
Кожного іншого й кожного, що – як всі.
Так усміхаються сонцю, стуливши тонкі повіки.
Так виглядає початок у самім кінці.
Так поневолює вічність, завмерши тихо.
Так, випадково, прекрасне – в твоїй руці.

15.04.2018

Нехай не день,
Нехай не ніч,
Нехай не підступи добра,
Нехай і не задвірки лихоліття.

В здоров'ї чи...
В хворобі чи...
Іще не час. Пройшла пора.
Дрібні квітки розкішного суцвіття.

А синь висить,
Тяжіє вись.
Всьому ще збутися колись, –
Читається у небі навісному.

Дрібні квітки.
Пашіє мить.
Розкішна злагода душі.
Нехай не ніч, нехай не день і не вірші.

15.04.2018

Досвіток... Двадцять четверте...
Мирно, - але вже за мить
Вибухом навпіл роздерте
Небо тривожно дрижить.
Світло, як вдень, від розривів
Біля тремкого вікна, -
Злякана вкрай, боязливо
Жінка питає: Війна?..
В лихо повірить не хочу,
Хоч уже впевнений я,
Що у вогні палахкоче
Вся Україна моя.
Стислося серце від болю,
Тільки у розпач не впав
Од московитів сваволі,
Їхніх неправедних справ.
Смертю своєю померти
Чи погибати в бою?.. -
Годі гадати, бо жертви
Ждуть на підмогу мою.
Скровлені перші руїни...
Блискає скрізь і гримить...
Йду захищати Вкраїну
Не зволікаючи й мить.
24.02.23

Свічка. Нічка. Лист паперу. Спальня.
Від думок голівонька бо-бо.
Зрілі пані пишуть про кохання,
Молоді - скромніше - про любов.

Тема ця - серйозна, ваговита,
Бог Ерот - владар, не шалапут.
Від жаготи можна околіти,
Не зогледишся - тобі капут.

Навіть я - столітній пень трухлявий -
Про Венеру шкрябаю щодня.
А лопуцьки сплять чи ловлять ґави,
Та й кохатись ліньки їм зрання.

Вдень працюють, ввечері - п'ють пиво,.
Уночі - могутні хропаки.
От і плачуть від розпуки діви,
Слізки ллють в периноньки м'які.

Зазирнув в інет...о, мама міа!
Крик такий, аж дибки встала шерсть!
Там і тут - піїти нещасливі,
Армія нещасних поетес.

24.02.2023р.

А ти хочеш дожити до миру?

І не згадувать слово "війна"...

Обійняти рідну людину,

що вернулась із пекла жива...

То притисни руку до серця,

візьми душу свою у кулак,

промовляй: "Моя воля воскресне!

Україна живе!"

Тільки так.
24.02.23

Отака-то в тебе місія, Росіє:
Проростати всюди, де тебе не сіють.
Не пускають в сіни,- ти ламаєш стіни.
Де тебе не хочуть,- край той слух лоскоче.
Немає загати там, де можна брати,
Бо ж за словом віщим сокира засвище…
Що тобі, Росіє, Європа і Штати,
Закохані в джинси, а не в царські шати…
Мабуть, це від того, що Батиїв слід
Скрутив тобі голову в азіатський схід.
Отак ти, Росіє, з століття в століття
Самозвану місію нав’язуєш світу.
Та він вже не вірить в нудну твою пісню,
Од якої, певно ж, і самій затісно.

Ця сіра смуга нескінченних днів
І незліченних поворотів долі
Затягує рябу петлю поволі,
Притягуючи взір, що збовванів.

Дорога рушить всупереч ногам.
Весна засліпить всупереч повікам.
Ця сіра смуга тротуарних рік ам-
ортизує
міжсезонний
злам.

Квітує місто сценами магнолій.
Своїм "не вірю!" їм не псуйте ролі!

14.04.2018

Це прозріння прийде опісля плачевних втрат.
Нам не раді тут! Нам не раді! О, нам не раді!
Як життя і свобода – це є неминучий гарт, –
Говоріть, бо гартуємось в кожній лихій пораді!

Ми не падали в прірву, ми летіли, але на дно.
Чи ви думали, всі крилаті належать небу?
Врешті, дужих й недужих приручить собі воно,
Що в житті та свободі однакову мають потребу.

Це прозріння здійметься натужно, як дух з-під ребер,
Та, як все неминуче й минуще, – таке й воно.

02.04.2018