Життя, неначе бурхлива карусель.
Веде то у Париж, то у Марсель.
Але скрізь усе фальшиве, не живе,
Проте не знаєш яке справжнє, яке?

Хотілося б дізнатися, яке воно є,
Яке справжнє почуття твоє?
Адже в нашій душі панує обман.
І затуманює розум, неначе дурман.

А швидкість набирає карусель
Вже ти не бачиш цих земель.
Однієї миті, ти впадеш із каруселі.
І це падіння комусь солодше карамелі.

Але з гіркими сльозами на очах,
Ти встаєш і летиш неначе птах:
Вільно, сміливо й гордовито,
Але в той же час - несамовито.

Летиш на зло усім, хто щойно сміявся
Думаючи що ти труднощів злякався.
Летиш, і точно знаєш - твоя карусель,
Приведе тебе до рідних земель.
2009 рік

Сиди і слухай, як він грає…
Хоч це вже точно – не твоє,
Але подібність серце крає
І мукам край не настає.

На підвіконні в коридорі –
Твій персональний полігон:
Хрипкі гітарні перебори
І юна усмішка його.

І поки музика лунає,
Ламай свій ритм і прав життя –
Лише вона туди вертає,
Куди немає вороття.

11.12.2009 р.

Любов Костакова. «Приречена на самотність»
Полтава. «Друкарська майстерня». 2007.

Пишу про кохання вірші,
А ніби їм добрі вишні…


Доки їм – дається легше тема,
Пишеться розкутіше, мудріш…
Я вже замахнулась на поему,
Та… скінчились вишні у відрі…


Любов Костакова. (там же)

…Туман над ярами, над горами – сніг,
Я плачу ночами, а в тебе з вуст сміх.
У Києві дощ, а в Карпатах - туман.
Такий у природі подвійний обман…


Репліка обуреної авторки (написана замість неї пародистом)

Хто там вади відшукав
У моєму творі?
В нього для подібних справ
Мало кругозору!

Тема вірша про обман
Висвітлена чітко:
«Над Карпатами туман,
А в Києві - тітка».

Трьох кольорова веселка
Відкрила ворота.
На небесах засвітилась
Зірка золота.
Золотистим сяйвом
Світ освітила,
Народження місії
Світу сповістила.
У яслах малятко
Повивала мати.
Засіяла зірка.
Пора колядувати
Ходімо Ісуса
Миром прославляти.!

17 січня 2010

Закраплена буденність
кров'ю крапок.
Три крапки у кінці -
якого краю?
Три крапки там,
три тут,
перекрапляєм
слова "живу"
в слова "перебуваю".
Знекровлене "люблю"
крапок чумою.
Трикрапка переділить,
промовчить
тебе до мене.
Полонені грою.
У Крапкограді
крапка
не болить.

© ммв

Крила даються самотнім,
Крила даються пропащим
І неприкаяним болем
Слово горнулося: «Нащо?»
Надто високе завдання:
НЕсти самотність на спині.
Хай ця самотність від Бога.
Хай ця самотність – від світу.
Люди – вони ж надто вічні!
Пам'ять – вона ж надто квола!
І осипаються притчі
Тихих ночей – на долоні.
Довгі розмови з собою…
Зранено мрія горнулась:
«Я – як і всі, все нормально».
Й відповідь власна – «причулось»…

Как будто: представление о саде,
шероховатости, неловкости в ветвях;
Как будто ткань дышащая рисунка
на бумажной поверхности, иначе
называя - теснота;
не выходя с пределов сновиденья
(условны знаки, бормотанье, речь),
порезы камней, пыль, вода и ветер
в его невыразимой простоте.

Но: тленен воздух сна, и колыбели
небытия незрим плетется шелк.

Попробуй разгадать его смещенья,
неуловимый сдвиг парящих крыл,
нефтеугольных сумерков свеченье,
возможность птицы и возможность тишины.

Кристалл возможности, поющий ожиданием,
струны неразделимой со смычком.
Губ отделенье от сознанья жажды,
и расставанье пальцев с тетивой.

Но: лишь ему поручено храненье
подкожных чисел и во рту цикад;
В нем сохраняют призрачность движенья
рассыпанное время и зерно.

Но: ветвь события еще качнется
дважды,
сомнений снимок переполнив серебром.
Когда однажды он очнется арфой
листвы, поющей в капле дождевой.

Еще не снятая с его лица повязка,
слюда рождений, затаивших смерть.
В нем становится воздухом и пламенем
цветка неуязвимый цикламен.

2009

Коринтянам чи євреям –
час тече однако всим.
Полином пахтить між рейок
і блищить, як абразив.
Проти сонця не спинить
каламутну млосну мить.
Синь. Дими. Горби. Пакети
надбур'янні – хай летять, –
часопростору прикмети.
Отаке-то. Твою мать...

Ну то що ж ви, чорноброві,
з буйном'ясої ріки –
ми одного з вами крою
за які такі гріхи?
І який у тому зміст –
між німотно-людних міст –
замовляння крил і мафій
і злотистих реконкіст?

Отаке, червонощокі
(хоч не знаю, хто такі) –
ми – одних кровí й ніщоти,
й обпікаючих ковтків.
Може, це химерний збіг?
Може, просто – горній сміх?
У порожньому повітрі –
тільки такти дружніх ніг.

Сонце. Синь. Дроти на вітрі.
Не питав мене пан-Біг...

Поміняю ходу на "походку".
Поміняю. Піду подивлюсь
На присипану снігом "слободку",
Повз четверту судимість чиюсь.

Примостившись між чаду і крику,
Там, бува, дзвякне спогад, мов ніж,
Про лунку заґратовану "критку",
В сімдесятім чи трохи раніш.

Самогоном припахує кухоль.
Насип. Гравій щось шепче нозі.
Підбігає облуплений вугол.
Знову насип в цупкій дерезі.

А по насипу сунуть вагони,
Потяг впорскує дрож в краєвид.
І рвонеться душа, як з полону,
З мого тіла за потягом вслід.

В далину, за горби і за труби,
І назад - їй нема огорож.
І осяду я в крадені губи,
Що помножать ще й трепет на дрож.


1996

По обрій це місто, де жив і не жив,
Де взяв і знічев'я зробився поетом.
І ти тут була мені, що не кажи,
Хоч ти мені кажеш: "Нє надо об етом..."

Не треба й не треба. А так і було.
І так і лишилось - за груддю, за лівою.
Проходжу. В базарі вирує село,
Аж пахнуть трамваї олією...

Крок -
накочує щастя солодкими спазмами.
Бо мрія. Бо ти. Бо "шанхай" і димок...
І все уже є - хоч нічого й не сказано.

1998

Ходила люта хуга попід вікна,
Забрала із собою коляду…
Зайшлися шиби відучора криком,
А я ніяк до холоду не звикну,
А я ніяк до тебе не дійду.

Крізь пустку пробираюся, озвися,
Блукає кучугурами луна,
Упала стрімко горлицею з висі -
Тремтить її самотність у безлисті,
Серед зими однісінька-одна.

Та звідкілясь виспівує сопілка
Тонким одноголоссям наших доль -
Роздмухаю в нічному небі зірку
Тобі сказати нині маю стільки,
Удвічі більше змовчати. Дозволь,

Розвію холод теплими вітрами
До впертості не втрачених надій
І тінь, яка пробігла поміж нами
до ранку зневвиразниться, розтане,
Покинувши насиджений постій.

("Мои города")

В этом городе сто бед.
В этом городе сто зол.
В этом городе сон – бред.
В этом городе гол стол.
Двери сорваны – сквозняки.
Души ватою. Вкус - мел.
Память мелочью и реки
Серебристой хребет бел.
На графитовой мостовой
Осаждается пыль слов.
В этом городе ты свой,
Как прохожий чужих снов.

2010

Україно наша люба, чому ж заснула ти?
Подивись, як обманюють ті кляті чорти!
Чому ти дозволяєш їм знущатися з себе?
Було ж колись ще небо ясно голубе!

І гетьмани за Тебе боролись не даремно!
А зараз сказати щось про них – ганебно.
Чому втрачає все людське народ наш?
Чому у душах їх ще досі розгардіяш?

Україно, піднімайся! Ми боротися за тебе будемо!
І славу для тебе, і щастя для тебе - здобудемо!

2009рік

Лети пташиною –
у тебе довга путь –
найди таємне дерево бажань.
Напогрішимою
для мене ти не будь
і праведністю крил собі не рань.

Здолавши гріх –
звільнися від оков.
Жадань моїх
ти вічна плоть і кров.

(2010)

Я п'ю твій смак.
Гарячими вустами
нев'янучих
трояндових глибин
торкаюсь знов.
І знов кружляє нами
кохання дощ
сріблястих намистин.

Вдихну тебе.
І видихнуть не схочу.
Ти потечеш
по венах, наче кров -
шаленством
так закоханої ночі,
яку нестримно
пестить так любов...

2009

нас зостанеться двоє
і життя золоте
і настояна хвоя
наші сни обплете

за дощами і димом
як безодня тонка
разом з нами ітиме
кучерява ріка

за птахами і вітром
буде вітер і птах
тонкоокого світу
течія золота

попід зоряним роєм
де обійм сповиття
нас зостанеться двоє
і почнеться життя

Романові Скибі

текст як відмазка - живеш і листаєш
мнешся понуро з ноги до ноги
старість не радість
і радість не старість
все що зосталось
крила й борги

і не відріжу й не відворожу
і не поставлю слухати
де
вечір колише білу сторожу
і загорожу білу пряде

так і залишусь листом осиним
криком совиним привидом
чи
тим хто розріже сонце як диню
і - закричить

і загорнувшись в листя і в сушу
в гори і води
в сад і зело

виригну душу
виплюну душу

все
відлягло

вічними не будемо ніколи
мертвими не станемо навіки
осінь як останню непокору
збережуть поети і каліки

дощ як перестояне мовчання
вкриють до зажмуреної жмені
тільки голоси немов прочани
сухо обійматимуть легені

тільки до корозії дозрілі
кашлем вириваючись понурим
будуть як мурахи жити в тілі
створюючи мову крізь фістули

мова кара - їй потрібен отвір
страх і бог оскома і спокуса
золотих дощів нічні полотна
усмішки держава світло-руса

осені наврочена крамола
сонця перестояного ліки
і вона залишиться ніколи
і вона просочиться - навіки

так буває вічно і ніколи
сонний дим на землю опада
золотих хмарин ламкі околи
сонця кров солом‘яно-руда

так перетинаються і терпнуть
ніби виливаються з юрби
голосів подаленілі верби
поцілунків темні голуби

так живуть як до життя прирослі
дні і ночі солоду і крил
і роса для них пелюстки носить
і осанну лебедить ковил

і ніхто на цілий світ палючий
і ніхто на ціле вороття
не розверне їх дніпро і кручі
і не перегорне їм життя

Я хочу ,щоб завтра було саме так:
Щоб я забула все, про що ти говорив
Про все,що я тобі казала і писала
Про те,що ти хотів ,а я не знала
І те,що не зумів,а я навіть не старалась.
Я хочу навчитися не бачити тебе
Пробачити зате,що ти не той кого хотіла
І зрозуміти те,що я сама придумала ці крила,
Ім’я яким «фантазія « було……
Я хочу,щоб мої очі тебе не шукали
Забули просто,й більш не пам’ятали …
І я зітру із губ своїх, тепло твоїх ,
що ніжно якось так припали ….
Забуду..Стру..Я вмію це,я знаю!
Ну от…ти знов прийшов до мене..
Я знаю..не надовго…та нехай
Чому? Скажи, з якого краю?
Чи просто заблукав,попутав темнії стежки?
Я думала на тебе я чекаю…
Та іншу любиш ти,а значить все брехня!!!
Ти знаєш,горда я..і може навіть дуже
Та що зробить..що є того уже не зміниш..
Не вмію я ганятись за коханням,
шукати «так» серед сто тисяч «ні»
І знаєш ,себе тепер карати буду довго
Що все раніше реально оцінити не змогла...
Тепер лиш знаю ,дививсь тоді ти не на мене
Не злюсь,не думай,просто розумію я
Що ти не мій…А я ніколи не твоя))
2009 р

Мигтить хвилина, йде година
Біжить життя і мчать століття
І все втіка, не здоженеш.
Заходить сонце і виходить
І все бистріш , бистріш,
Але літа назад не ходять
І ти на місці не стоїш,
Тебе несе ця хвиля долі,
Незнаєш ти куди і як
Живеш, немов колосся в полі,
Кукди дмухне ,туди й впадеш.
Здавалося б живеш,живеш,
Але роки- суворі стражі долі,
Беруть усіх незнаючи імен

І ось ти є,а завтра будеш
Ти ніби тут, але немає
Ти мав би буть ,але не хочеш.
Життя пливе навлоло тебе,
Але лиш мить і навпаки.
Тебе несе цей день у завтра,
Та що робить як вчора цікавіш?
Як рибу сітями витягує рибалка,
Тебе потік життя несе.
Не так як хочеш,не так як любиш
І те не те,і той не той
І все не так як ти те хочеш,
Але якби ти знав чого хотів?
І знов наступить завтра,
Те саме заитра,що і кожен день,
І ти відкриєш вранці очі ,
До тебе заговорить новий день
А ти промовчиш,та нетреба,
Живи у ньому як востаннє,
І лиш тоді він стане знов новим.
2008 рік

Проснется под струи любимой погоды.
Нелепый букет со стола уберет...
Чему-то смеется, на кухню выходит,
там кофе готовит, и что-то поет.
Коньяк подливает – спасенье сквозное,
сухой сигаретой меж пальцев шуршит.
В саду под навесом, в шезлонге, в ознобе
вязальными спицами жизнь ворошит.


поч. 80-х

Як добре,
що небо сьогодні сіре.
Дивлюся у нього –
як вірному другові в очі.
Як добре.
Як гарно –
я знову щасливо горіла,
як пломінь ясний
чарівної
Купальської ночі.
А ранок настав –
упала роса.
І там, де чорніло –
блищать діаманти!
Яка ж бо краса!
Життя ще стукоче у жилах...

Стоїш перед вибором – то вибирай.
Голгофу чи зраду?
Пекло чи рай?
І скільки очей не заплющуй –
а совість – вона всюдисуща.

2004

А літо краще бачиться із осені,
І правий берег з лівого – видніший
По мокрому піску ногами босими
Ми будем бігти навздогін за вітром
Ми будем знати, що холодні ночі –
Це найтепліших днів самотні сестри.
О, наймогутніша науко болю!
Нам не судилось з відчаю померти.

І ось тепер немов велике море
На нас потоком пролилося небо
Ми мовчимо. І нас на світі – двоє
Яка самотність! Але так і треба…

Ми всі – творці,
щось маємо від Бога.
Життя будуємо з таких щоденних справ...
Комусь виходить –
лиш хлівець убогий,
а в іншого – величний храм постав.

І народились наче в одноліття,
І дні такі ж – однакові цеглини.
Таж як йому вдалося – на століття
створити храм,
високий і предивний?

А той хлівець
недовго простояв,
звалився – і забули, й затоптали.
Життя ми творимо
з таких щоденних справ –
таке, яке
самі собі обрали!


2004

безіменно гралися навзаєм, розсипалися в кулуарах горохом.
ще з гороха царя тандем їхніх дотиків грівся потроху.
а полин перезрів – от дурний!
принесіть медовухи до столу!
бо медвяні волхвів дари попідшкірно пливуть угору.

він із неї виціджував крик, плавні рими пускав на мотузки.
лебеділа вона: гріши! хоч до осуду, хоч до розпусти!
хоч осокою всю засічи, хоч осотом стели між галасом!
міжхребетна хода руки в очі кидалась киснем ярості.

ніч в панчохах мережаних снів виплітала свої закони:
він у неї зорею між брів, тільки ж спатиме не пригорнена…
чи й до ранку не стулить очей – кораблями сердечні шати
попливуть по судинах свічей, мов криваві річки у Татри.

третій зайвий завиє вовком, сигаретним вдавившись димом,
мідяками безтямних кроків - завтра стріне ворожку-зиму.
та йому перекаже :віруй ! Перемелиться – буде борошно, -
серед посмішки перевтілення і на бал переправ запрошено -
хай залишаться молодими!

так ото й бережуть по-черзі, накрутивши на груди, як хустку,
а вона - солов'їною музикою , і лускою з русальних галузок
опадає на тіні обох.

між бузками гріховної пустки
під периною мостять горох…

Ольга Оленич. «Шлях смерті». (Кременчук, «Танграм», 2002.)

…Фарбую своє волосся
у чорний колір,
вдягаюсь у все чорне.
Я люблю чорний колір.
А білий – мене дратує.

Чому? По-перше, чорне – не марке.
По-друге – зважте – в нім тепліше взимку.
І я ж не сяду в чорний «Ламаркен»
У білому, як некультурна Химка.
П’ю чорну каву, чорний шоколад
З ікрою (тільки чорною!) смакую,
І мрію я про шлюб із Біном Лад...
А білі вже чомусь мене дратують.


Ольга Оленич. (там же).

Він був гарний, як моя смерть.
…Ми кохались сім років.
Але щасливою я
була декілька секунд.

Якщо вже зовсім точно – сім секунд.
Оце такі мужчини в нас завзяті!
За рік – секунда! Хоч на серці бунт,
Задумала свого не упускати.

Масаж, дієта, фітнес, рандеву,
І ранок з калькулятром стрічаю.
Іще шістдесят років проживу,
Й хвилину щастя все-таки спізнаю!

а може, тобі ще й правда від мене потрібна?
то ліпше відразу зітри зі своїх картин
я вічна вигнанка, блукаюча куля срібна,
ув’язнена в тиші балконів і сутерин…
втікай що є сили
не смієш – тоді бери

бери мою руку і мовчки ходім за обрій
ловити устриць, шукати сліди на піску
налякані діти – донині таємно добрі
цілунки в ці лунки, лукавий рахат-лукум
ну де ще…
ну де відшукаєш, скажи, таку?

на дні океану тобі назбираю суші
накрию столи старостам на рясній траві
царівна з болота, в кишені – шматочки суші
та ще лебедині реберця у рукаві…
направо-наліво
спасибі, маленькі душі
змахну й лебедята увись
полетять живі

Не спиняй мої кроки. Я занадто довго стояла.
Не зрікайся провин, і хоча б сам собі не лукав...
Проклинаю той світ, проклинаю той день, що сконала
В нім частина мене. Ти тепер, мов отрутою став.

Зупиняється час. Так повільно ще тягне за рану.
І моментами звук, як колоди, як чорна зима...
Я ще дихаю, значить, тебе забувати ще рано,
Але щоб повернути у мене вже часу нема...

грудень 2009

Два місяці-соколики
якби не гірко, солодко
оцей – червлене золото
отой – то срібний дзвін.

і нічка у пів-доленьки
то веснами то гореньком
губилася напотемки
зорею у траві.

котилася, журилася
кропила смуглі вилиці
вужем завмерла звивистим
на ясному чолі

а потім усміхнулася
і притюпцем на вулицю
черпнула вíно кухликом
би дніло на сто літ.

2010

Ти-найгетерніша з гетер,
Я пам’ятаю дотепер
Твій рожевий клітор
Об'ємом з мілілітер.

Але ти з’їхала кудись,
В службове у відрядження,
Й дороги наші розійшлись,
Й скінчилися побачення!

А так хотілося б мені
Хоча би раз на два-три дні
Пірнати у твої глибини,
Моя царице-Катерина!

Мені ще немає двадцяти трьох,
А я вже не ангел, я вже-не бог.
Я впала морально й фізично,
Мені вже багато що звично.

Мене не лякає і не коробить
Вже жодна ве-не-рич-на хвороба!
На думку громадськості –
Накласти!
Чим гірше, тим краще,
І в цьому – щастя!

Зі страхом дивлюся
У власне майбутнє:
Вагіни і прутні,
Вагіни і прутні.

.. худорлявий хлопчик-горобчик великоокий

Із вічною скрипкою у роздовбаному футлярі,

Із акварелями по-мокрому,

А потім мокрими завіконними краєвидами –

Осінь тоді видалася сльотавою,

І ангели, пролітаючи понад зоною,

Губили сіре качине пір'ячко....

- Куди ж ти полинула, на кого покинула? –

шепотів самими лише вустами засохлими –

:французька падала під ноги сухозліткою

:німецька гайворонням кашляла попід хмарами –

бо з янголами і споминами він мовчав українською...



- Як ти там, – питав у неї дитинної, – дівчинко світлокоса? –

Звівши очі до неба, поклавши руку на серце

Інколи – на своє, інколи – чергової жінки у ліжку.

...вони зазвичай сміялися і відповідали чужою мовою.



...Старий – що здоганяє самого себе,

наче велику рибину –

У вутлому човнику Гемінґвеєвих пристрастей –

- Тікай, рибино, тікай!

Гребе через ніч – до світанку останнього,

До перону осіннього,

До мирного сну солодкої світлокосої дівчинки....

Дні-близнюки, безбарвно-невагомі,
кудись зникають, що і не збагну.
Лиш зрідка таємничий промінь
проріже раптом ночі таїну, -
й душа стріпнеться, як пташа безкриле:
кудись він кличе, а снаги нема...
Тенета буднів відбирають сили,
всі мрії, всі бажання, - все дарма!
Сумні думки. Й порожні, як пустеля.
Все ніби є. А все ж чогось - катма.
Так ніби доля - неприступна скеля...
То, певно, правда. Я таки дурна.

Хтось засіяв в серці біль.
А хто? Й навіщо?!
...Чорні квіти проросли на попелищі.
Чорні квіти сонце не голубить.
Дивних їх збирають дивні люди.
Дивні й злі - збирають для потіхи
чорних квітів повні чорні міхи.
Викидають потім на смітник...
А з насіння - серце знов болить!

Такий нестерпний холод...
Як розплата
за те тепло, що не зуміли зберегти.
Мабуть, була я впевнена занадто,
що той, кого шукаю, - саме ти.

***
Пані Марії –
чорниці Дівеєвських монастирів
Послухай, Маріє,
Хто ж серце зігріє
Оте, що бажа теплоти?..
Повір, що надія
Поки променіє,
Все можеш змінити лиш ти.

Вертайся додому,
Скинь з пліч своїх втому
І мужа, будь ласка, прости.
Я певен, що вдома
Пройде твоя втома
І зможеш до церкви іти.

А чуйним серденьком,
Як вмієш, тихенько,
З родиною житимеш ти.
Я знаю, ти ж Мама…
Тож будуть із вами
У радості внуки рости.

14 січня 2010 р.

Хронічне недосипання, насипане в каву цукром,
Струмує холодним горлом у гирло слизького міста.
Кістками, дверима і лихом, виходячи, я грюкнув,
А вранішнє місто здіймало все хвилю свою бистру.

Глибоко топились баржі, на дно опускались біржі,
Сплавляли завчасно труни - живими - рум'яні люди.
Я зрошеним білим рисом до ужитку натще визрів,
Хоч знав, що немає ситих, хоч знав, що колись - та знудить.

А берег ловився в берег і прошивав понадміцно
Бетоновими мостами єдину дорогу стрічі.
Де я причастився сонцем,
де сонце в мені тріснуло,
де, в'язнучи у бетоні,
я досі
його
кличу.

2010

Невиннна снігу біла пелена
Укрила рідну, грішну землю,
Неначе зникли всі діяння зла,
Нарешті є прощення серцю

Зимове диво нищить всякий біль,
Знаменний час зніма провину,
Немов з нуля прясти новий кужіль
Дається шанс в різдвяну днину

Радіти знову, мов дитина,
Омити всі гріхи сумління,
Дана сьогодні мить єдина,
Спастися від сліпого тління

Зведімо ж очі до святих Небес,
Нехай усі побачать Бога,
Різдвяне дійство – це пора чудес,
Серця людські його дорога!

Виводить місяць, наче сам Далі,
Гречані перса чарівної Гали.
Містичне срібло білої зорі
Стікає із долоней у бокали.

Зніма з плечей прозоре кімоно… –
Натурниця забудеться до ранку.
Проллється ніч рубіновим вином
На полотно до краплі, до останку.

Зимовий день від холоду
потемнів
В цій сутіні похмурий
тихий вітер
цілує пальці
власній нареченій –
отій прекрасній,
вкритій снігом липі.
Попри закон природи
Їй не спиться.
І сніг мов цвіт –
лиш пахощів позбутий…
Та хай із вітром буде
наодинці
Чомусь мені їх не дано
відчути.
«Любов, любов», - співає
хтось з екрану
Комусь без когось
жити неможливо.
Та ось концерт перервано –
реклама
Вона надовго
(щоб перепочити?)
В екран строкатий
дивлюсь заніміло
Танцюють барви
в беззмістовнім танці
…А там, надворі,
задубілій липі
засвічують цілунком
змерзлі пальці.

Говорити віршами
писати верлібрами
каятися цитатами

Замахнутися на Того Хто високо

Враз

відчути себе пернатими

Зернята як зіниці
наповнені дурману
пронизані мазками
бразильського туману
я пити вкотре стану
ту чорну і кохану
і прославлятиму ковтками
продовження роману
не нового

ранкового

старого

і кавового

Впала ніч на ліси та поля,
Вкрили небо зірок світляки,
Серед них десь блукає моя,
Промінці шле до мене легкі.

Я ті промені, схожі на сміх,
Кожним подихом спрагло ловлю,
Ну скажи мені правду, чи гріх,
Що тебе я, кохана, люблю?

Хоч належать усім чудеса,
Темні ночі та дні голубі,
Не погаснуть оті небеса,
Як візьму одну зірку собі.

Нові пісні співатиму я,
Де не буде розлуки й жалю,
Хай почують пташки у гаях,
Що тебе я, кохана, люблю!

Хай ця ніч буде тільки для нас,
Хай для нас в небі місяць блищить,
Може ми ублагаємо час,
Зупинити надовше цю мить?

не пишу задовгих листів
і не клацаю довгих e-mail'ів
якщо десь за вікном вітер прошелестів
значить я заглядаю в кімнату вам леді

якщо десь прогуділо авто
якщо раптом із ранку йде дощик
знайте милая леді про то
що цей дотик краплини мій дотик

якщо якось маленьке дитя
що на вулиці стріли вам зиркне
значить погляд цей кинув вам я
і собака вам мною хай фиркне

якщо раптом в руках телефон
завібрує і з'явиться смайлик
знайте мила що цей от ринґтон
написав я для вас і на пам'ять

ваше фото вкладу у альбом
друге може приклею над ліжком
я п'ю каву й сиджу за столом
я курю і ледь дихаю важко.

Сховатись, згубити,
Незнаючи втекти.
Хотіти змінитись,
Себе віднайти.

Брехати, чекати,
Убити себе.
І просто мовчати,
Хай щастя пройде……

Сергію Осоці

це вернидубе не твоя доба
житами і свободою пропахла –
примарне місто на семи горбах
казенний дім у брудно-білих кахлях

і люд – аборигени без облич
вони тебе вполюють наче лося
і подадуть під соусом шашлич…
навіщо їм твоє дзвінкоголосся?

навіщо їм твоя лапата вись
яка тече над кіньми вогняними -
покриті стіни крилами мошви
забито діри в паралельний вимір

туди ковзкі насипані шляхи
туди б упасти в скирти чи у скити
і дивом снять у леготі руки
серед ожин твої чорняві діти

і світлий гріх зривається зі стріх
і врозсип утікають конокради
бо є в саду і груші і горіх
бо є вино із того винограду

ЛІТАВИЦЯМ

остання нота потім кода
сніг ожеледиця негода
і віншування коляди
літавиць зчарування ніжні
на білих грудях чорні вишні
на видих і на вдих

торують овид аж до тори
мовчанням-дивом заговорять
і голосять в серцях сліди -
різдвяні замовляння грішні -
молитво-неповторні вірші
на видих і на вдих

Іду по крапельках дощу,
танцюю з вітром по калюжах,
що всіяли бруківку рясно.
Наливши спокоєм нічну
благословенну диво-тишу,
хрустить меланхолійно настрій;

По вулиці між ліхтарями,
супроти течії пливу
нічної звивистої річки,
закутої між берегами
середньовічних кам'яниць,
камінням мощеним узбіччям.

Піднявши голову до неба,
місяця пузо жовте бачу,
котрий розлігся необачно,
розсипав зорі, наче перли,
і міцно спить - забив, забув,
заснув й хропе собі. Ледащо.

Я посміхнувся й позіхнув -
то зрештою не моя справа
сонливий місяць пильнувати.
Ліхтар весело підморгнув,
думки мої перечитавши,
а я собі додому почалапав

***
Ти приснивсь мені сьогодні,
Ніжний , милий, дорогий.
Ти втішав мене сьогодні,
Рідний, щедрий і сумний.

Ти вітав мене сьогодні,
Валентинів нині день,
Ти хотів мене сьогодні...
Закордон - не до пісень.

Закордон - не до розваги,
Закордон, згасає день,
Закордон, помилуй, Боже,
Захисти від злих людей.