Хіба я сторож серцю своєму?
Чи хто повірить в незворотність РАЮ?
Свою любов по крихтах позбираю -
Не промину...
2009

Втікає час. І я лякаюсь сивини.
Новий приходить день і, не спитавши згоди,
Цілує скроні холодом зими
Й поквапливо у ніч відходить.

І знов весна в зеленім сповитку
Приносить землю, як свою дитину.
А там і літо хлюпа спекоту,
До осені стікаючи невпинно.

Втікає час, лишивши на вустах
Цілунку долі гіркуватий присмак.
Ще щось чекаю. А підступний страх
Ховаю в дзбані під зів"яле листя.
2006

не збуваються сни
і місяць тріпоче сполохано
від весни до весни
і від літа до осени...

і ця місячна ніч
набухає сльозами і зорями
а були ж мої сни прозорими
...вітер розвіяв їх
2009

Ця жінка, що заснула поряд мене,
Ця тиша, що віднині гробова.
Іскриться лампа, тінь її зелена
Лягає на тіла і на слова.

За шибкою хурделиця блукає
і небо крізь фіранки зазира,
ця жінка тут, вона мене кохає
і від шаленства мойого вмира

Нехай сусіди шепчуться над нами,
Нехай вірші про інших пише хтось!
Я ждав її віками і роками,
І пестити не зможу ще когось!

(плач зеленої праматері)

піснями бродять водою сходять
зеленокосі
куйовдять броди ще спить господар
у верболозі

горами піну скляні коліна
у чорний простір
вінки полинуть у крутанину
та й понад мостом

виходять білі на дівич-зілля
на зойки й жахи
ах як це тіло осточортіле
водою пахне

(літературна пародія)

Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить,
Піди, збуди, цілуй їй очі…
Павло Тичина

= Хто бачив..?=
Хто бачив коли-небудь ночі очі?..
Аліна Гурин


Хто бачив коли-небудь ночі очі..?
Які вони бувають похітливі?..
…
…То заведуть думками в шури-мури,
то серед ночі вкажуть шлях до мрії…

…із ночі очі інші:
…зелені, сині, карі, гонорові…

... інші очі: очі нуворишів,
що підглядатимуть із ніші в тиші…

Людмила Калиновська

Ви знаєте, як вірші я пишу,
Коли на мене глянуть очі ночі?
Буває, кінчик ручки відкушу,
Чи свого компа розтрощити хочу...

Хто бачив, люди, ції очі ночі?
Від тих видінь, бува, життя немиле,
Ось кинулася чорна кицька в очі -
Я їй хвоста дверима прищемила.

Погналися за нею дві вівчарки,
Стрибали через паркани і мури…
Я для натхнення випила півчарки,
І потягло мене на шури-мури.

Ох, очі ці, зелені, наче змії,
Не довели мене ви ледь до стресу…
Вночі мені вказали шлях до мрії –
Нувориш там сидів у «Мерседесі».

Він у бінокля підглядав за мною,
Як я в кімнаті тихо роздягалась…
- Махнем у Ніццу, любий, ми з тобою, -
Подумала, й з балкону ледь не впала.

Ковтнула валер»янки, взула капці,
І враз думки прийшли мені пророчі:
А може, краще працювати вранці,
Коли не дивишся ти в очі ночі?!

7517 р. (Від Трипілля) (2009)

(переклад)

Під голос чийсь я не співала,
Під бубон в танець не летіла.
Плела я сумніви, терзалась,
Мовчання сіяла між ліній...

Я затискала пальцем стрижень,
Коли душа просила слова,
І біль в аорту з кров"ю бився.
Була стоїчна я й сувора,

Бо ще не визріло до міри,
До гостроти тонких орацій.
І, мов химеру, здогад вільгий
Німотно гнала рано-вранці.

Тож не приписуй мені татьбу.
Це ти - двійник всеїдний Креза.
Стекло троянд буяння в пам’ять.
Ти їх відняв, безглуздо стежить...

За тебе соромно, предивно.
Все поглинаєш без розбору.
Вчорашній захват в пору жнивну
Лиш озирнувся раз - у зморі.

Іду... Вдивляюсь в перебуле.
До слів твоїх нема довіри.
Однак скажу: „Ти, марнолюбний,
Своєю міркою не міряй...

Поміж небесних траєкторій
Не сип піску в мої глибини.
Як дух, вільготний маю голос.
Мелодій витоки – з планиди.”

2009
----------------------------------------------
першотвір

С чужого голоса не пела,
Под чью-то дудку не плясала, -
В сомненьях маялась, терзалась,
Молчала над страницей белой...

Не торопилась, не частила,
Когда душа просила слова
И с кровью боль в аорту билась,
А я перечила сурово.

Что, мол, не вызрело до меры,
До права смысла на звучанье
И все догадки, как химеры,
Гнала, безмолвствуя ночами.

И не приписывай своё мне,
Что ненасытен равно Крезу:
Цветов дарёных краски - помню -
Тобою отняты - исчезли.

И столько раз, дивясь, стыдилась
Твоей, почти всеядной, хватки -
Былой восторг - уже постыло -
Невольной мучился оглядкой.

Прощальному вдогонку часу,
Давно словам твоим не веря,
Скажу: "Не самообольщайся,
Своею меркою не меряй...

Своей лишь озабочен высью,-
Не умаляй мои глубины:
Как дух, мой голос - независим,
Истоки музыки - в судьбине.

Тетяна Селіванчик, місто Харків
автор на порталі
("Поезія та авторська пісня України")
---------------------------------
прохання твір не оцінювати.

Осінньо на душі, осінньо...
І листя падає, і залишає тіні...

І тихо проситься душа додому,
і дзвін питає: плачеш ти по кому?

Осінньо на душі, похмуро,
і гасне лампочка під абажуром...

І лиш Бетховен - гість в моєму домі,
І силует, що там лишився... на поромі...

Осінньо на душі, і тихо,
Так ніби радість буде, а не лихо...

Під тихий вальс замріяного жовтня,
З старих дубових крон, так рано
Злітало листя, втомлене, пожовкле,
До ніг струнких лягло слухняно,
Бо ніби відчувало щось...

Ну ось... Ні віри, ні любові...
Поволі повернулась тінь на схід.
Лиш крапля сліз, немов би, крапля крові
Зросила онімілий слід...
Бо світ твій звик уже до болі...

Він зник...Немов густий туман на сонці,
Він зник. Розсіявся на сміх вітрам,
Залишив в серці міліард емоцій
І в пам'яті гіркий обман.
Він зник, в душі зостався осад...

***
Тримай старе кохане фото,
І ніжним подихом спали,
Перетвори лице його на попіл...
Якби ж Бог бачив(!) все згори,
Тобі простив би та пробачив!

Не плач, слізьми не повернути правди.
Хто зрадив - той одвік собі палач,
Хто раз утік - приречений назавжди
Втікати від життя свого й невдач.
Хто зливу л'є, той і помре під градом.

Під тихий вальс замріяного жовтня,
З старих дубових крон, так рано
Злітало листя, втомлене, пожовкле.
Заго(!)їло пекучу в серці рану,
І біль немов пройшла, замовкла...

2009

Вздор - на партии делёж,
просто объясним:
безнаказанней грабёж
олигархам с ним...
Полно верить болтовне
о борьбе идей:
очевидное вполне -
шоу для людей.
Кто не понял - привожу
доводы свои.
О Павленко расскажу:
он - из их "семьи".
Как "оранжевый" - знаком
Юрочка стране.
Но дела идут ладком
и на стороне.
Убедит вас довод мой:
и души родством
связан с Галею Кучмой
он и... кумовством.
Но Павленко - кавалер,
хитрого ума:
Чумаченко Кэтрин Клер -
тоже, ведь, кума.

Олигарх коль скоро ты -
значит всем родня.
Лишь обман для простоты -
партии.
Ф и г н я.

Январь 2010

* Одиозный Юрий Павленко - из "оранжевых", сподвижник
Виктора Ющенко.

Не стане більше снігу нам на двох,
і свята так невпинно догорають.
На згорблених деревах шубка-мох,
і ожеледа, а не шлях до раю.

Сумний вертеп й колядники ідуть,
й зерно на наші кидають дороги...
Не стане більше снігу й ти забудь,
кого покинув і любив для чого...

життя міняється раптово,
а чи готові ми до змін,
частиночку душі втрачаю,
щоби піти у кращий світ,

там буду чесний сам з собою,
покаюсь за старі гріхи,
і присягну на вірність милій,
якщо захоче поруч йти...


2009

Ми не схожі,
ми не ті,
Ми не божі,
Не святі.
Не далекі,
Не близькі,
В танці легкім,
На вістрі.

Приспів:
Ми не птахи,
Ми не змії,
Ми не люди,
Ми не звірі!
Одинокі,
Одинокі,
Одинокі
Наші серця

Ми так схожі,
так, ми ті,
Так, ми божі
і святі.
Так далекі,
Так близькі,
В танці легкім
На вістрі.

Приспів:
Ми як птахи,
Ми як змії,
Ми як люди,
Ми як звірі!
Одинокі,
Одинокі,
Одинокі
Наші серця.

Скачати або послухати можна тут (вибачайте за погану якість):
http://file.qip.ru/file/114582216/f835d1a5/__online.html

Я б називав Тебе весною,
За свіжий шум твоїх вітрів.
Та не весна...Бо лиш порою
Ти не минеш в моїм житті.
Ти не пройдеш дощів грозою.
Ні краплі в тобі від дощу!
За ці величні, світлі очі,
Назвав би сонцем, але що,
Як не стерплю без Тебе й ночі,
Ні дня, й на мить не відпущу!
Я думав, може ти повітря?-
Життя, кохане небесами,
Що вічно десь мандрує світом -
Тебе ж я втримаю вустами
І ти не попливеш за вітром...
Тебе й на мить не загублю,
Хоч досі я не знаю хто Ти.
Згорю від лав твого вогню,
Втопитись в тобі я не проти,
Бо просто ТАК Тебе люблю!

2008

Зламала мені крила із жалю,
Зім'яла, як папір, в своїй долонці,
За те, тепер я не згорю,
Їх не спалю, літаючи до сонця...
Тепер ми на землі разом.
По світу розійшлись піснями
Мелодії й слова розмов,
Мов тихий шум цих трав весняних.
Без тями...без образ...без відчуттів...
Лиш почуття зв'язали серце в вузол,
Змінились адресати у листів,
Написані коханим, та прийшли до друзів.

2008

Шампанського
кольору свáйбова сукня.
Закрита, а стан - ігристий.

Що пані подати
у ліжко до лютня -
Гаряче?
Уміле?
Чисте?

Упасти
під ніжки натомлені - пір'ям
і пухом. І тихо... тихше...

Де коле?
То зір мій.
Заплющуй і вір - я
сліпий, і від того ближчий.


2010

Маріанні Кіяновській

Немилосердне осердя
милосердям у передсерді
пече мене тихо

нещадно заощадити
зачадити ощадливо
сліпе і без того око

однаково одиноко
одиночні постріли
у пульсуючій скроні

означені знаками
значи́мі і зна́чимі
позначки
зачіпки
почіпки
іду до дверей…

твого немилосердного
серця.
2009

де ти знайдеш такого янгола…?
(«Крихітка Цахес»)

де ти іще знайдеш такого янгола у мені?
у вимріяному вимірі де вимерли всі вогні:

лілейна Ліліт – королева усіх лоліт
рибка із кабаре бере тебе на свій вертоліт
верткі коси-кобри та червона беретка стара
і ми гордо гортаємо небо вгорі згора –
ємо тремко в темряві зоріємо як зірки
і гляди ось прокльовується кволе крило з руки
пальці-пір’їни розчепірюються немов на спір
від недосипу ризик розсипатися до сих пір
світи вутле моє світило гори не гори
пізнє дерево пізнання виповзе догори

тримайся білий ангелику розпатланих віт
світи несамовитий світи на світ

*
Зима,
мов посивіла бабця,
притуляє руки до груби
і розказує
казку.

Ти хочеш мене, як гарячої кави:
З далеких зігрітись доріг.
Розбурхує кава й думки кучерявить!
А ти її присмак беріг...
І кликав - манив, обіцяв насолоду
Тобі мій гарячий ковток!
Кульчицький, мабуть, із того ж таки роду -
Любив бо до кави медок...
2010

Спливає жовтень – найманий убивця
старих ілюзій. Знов чомусь не спиться
і повня гостра, наче срібна спиця
на себе ніч наниже, як петлю
Сміття довкола купами прогресу,
а перший сніг відправить чорну месу
над мертвим містом. Сповідь безадресну
на іспиті ганебно провалю

І не дожити. Дихай чи не дихай…
холодна кава – невелика втіха
Тісним провулком прокрадеться стиха
коханець мій – голодний вовкулак
Переписавши догми на нью-арти,
облишмо небо – нас воно не варте
Струмує кров на дні важкої кварти,
з кігтистих лап не вирватись ніяк

Іще цигарка. Завтра вже покину…
За безцінь душу продано невинну
Зосталося чекати Гелловіну,
ловити вітер недогарком крил
А від хрестів, літаній та елегій
прадавні мощі стануть оберегом
Ти чуєш – дивний шурхіт або скрегіт…
Усі святі підводяться з могил

Весна, яка цвіте в твоїй душі,
зима, що снігом всю печаль вкриває...
Усе, що маю - то мої вірші -
усе, що дороге, тепер втрачаю.

Він був так трохи і тепер пішов,
лишивши тільки шрамик десь на серці...
Боліла пам"ять, вирувала кров,
і спогади зійшлись в німому герці.

Я втрачу все, але й набуду все,
бо що мені усі ці пересуди.
Важлива пам"ять - і вона несе
туди, де нас віднині вже не буде

Это для тебя он просто дождь.
Это ты совсем не понимаешь,
для чего уже четвертый день
он меня держит, не отпускает.

Он скучает ведь со мною вместе.
Он так долго ждал меня домой.
Лишь ему доверю я все мисли,
от которых слезы - ну, ручьем.

Он надежный, никому не скажет
то, о чем давно болтаешь ты.
Он мой друг и верный мне товарищ.
И он знает, что ждет впереди.

Это ты зовешь его дождем...
Ты и тысячи людей таких же.
Но ведь ты не знаешь, что лишь он
для меня важнее слов и тысяч.

Он всегда придет и постучится
у мое окно, хочь уже ночь.
Это с ним мне до утра не спиться...
Это ты его дождем зовешь...

Голос б’ється об скроні,
блудить струнами серця,
душу бере в долоні,
дихає теплим скерцо.

Вже не лякає тиша,
ніч заплітає звуки
в коси. І тихо дишать
доторком рідні руки.

Тембром повитий розум
змістом поснить до завтра.
Легкість твого аріозо -
вічної музики мантра.

У цьому домі, біля цього вогнища,
де пам"ять жевріє і димом шле привіт,
так важко знати чи кінець, чи може ще
побачимось колись за сотні літ.

Хай пахне терпко голос, що стирається
із записів і плівок, хай бринить...
У цьому світі, в цьому домі маю ще
тих кілька слів, які не спинять мить.

Прощай, любове і мене не згадуй більш,
останні квіти гублять жовтий цвіт.
Хай не печаль, хай ніжний білий вірш
промовить смуток мій на цілий світ.

Ти знаєш більше, ніж мовчать сніги,
і більше знаєш, ніж голосять дзвони.
Кому як не мені ще до снаги
вслухатись в їхні думи похоронні?

Так легко слухати, як замерзає лід
на озері Тернопільського дива.
І знати: мить, лишилася лиш мить,
і я таки буду тепер щаслива.

Зима, яка минає і мине,
і верб сріблисті коси над водою...
Якщо ще зможеш, то забудь мене,
й засни, пізнавши дивину любові.

Бреду по землі…Ось хутір. Сім хат. Та й усе.
Розквітли черешні. Дідусь сидить на ослоні.
В старого вбрання на вигляд брудне і масне,
і втомлений погляд - життям, а, може, безсонням.

Погладить собаку і люльку наб’є тютюном,
задивиться вдаль, нічим не порушивши тиші,
О, скільки у тому безмов'ї важенних утом,
О, скільки у тому мовчанні неписаних віршів.

А завтра ізнову проміння проб’ється у дім,
І стане тепліше від спалаху сіна у печі.
І зимно водночас. Із серця осиплеться тлін,
І небо зігнеться... А сонце закотиться в вечір.

Стрибнули янголи з землі у вись,
І на звичайних ліхтарях застигли...
Вони б крильми там обнялись,
Та сумніви їх пір"я вже постригли...

Так тихо-тихо схлипує ліхтар -
Беззвучно можуть плакати лиш сльози...
Для двох безкрилих він тепер вівтар,
Де моляться на спокій їхні грози...

А листя по асфальту в тінь біжить,
Аби сховатися від вітру, що женеться...
Тим двом би день некольоровий пережить,
А потім вже та фарба віднайдеться...

Стрибнули янголи з землі у вись,
І на звичайних ліхтарях застигли...
Про вічну їх любов ти помолись,
Твоє крило щоб також не зістригли...

Живеш на березі моєї самоти,
Де ми бродили поколіна в небі...
Колись було...а ти тепер прости,
Я не згадаю й які очі в тебе...

Живеш на березі моєї самоти,
Там, де колись тебе я так чекала...
Колись було...а зараз ти прости -
Сьогодні я тебе і не впізнала...

Живеш на березі моєї самоти,
А я те місце від усіх сховаю...
Забудь усе й мене ти відпусти,
Бо я тебе давно вже не тримаю...

Ти жив на березі моєї самоти,
А зараз самоти душа не знає...
Руками час не втримати...Прости...
І де живеш ти, більше не згадаю...

***
безсоромнощаслива злива
серед грудня в мороз не снилось
стіни справа і стіни зліва
пастка пустка… а я щаслива
у бетонних коробках сивих
коридорах чужих квартирах
на гачку на дротах на гратах
я щаслива! не смій займати
ти не доля не вольний вітер
протяг ти що блукає світом
сіра тінь цвіль підлоги храму
ти невольник
………………а я?
………………….так само?

я люблю землю цю
край сумирно-тривожний
де потоки гірські
розкладають пастки
де вросли по коліна дубові хрести
і кістки
упокоїлись предків набожних

я люблю тут весну відчувати на дотик
розімлівші від спеки збирати плоди
піднімати тумани ранкові з води
і вслухатись
як осінь наближує кроки

я люблю плин сумних мовчазних передмість
залізничні до блиску натерті колії
дощ
природню грози злість
і лоша що пасе своє щастя на волі

я люблю цих людей
їхнє слово
і пісню
що народжена з глиці
роси і руна
дух кринично-холодних карпатських ночей
що течуть полонинами в звори
і гуснуть
ледь торкнувшись сирого їх дна

чорну плоть цих долин
між готичних верхів
білозубі вогні каштанів
коли цвіт опадає з дерев і картин
і в душі моїй юній
не тане

3.01.2010

Дрімає місяць-молодик,
Вмостившись зручно у міжгіллі груші.
Він до такого стану звик.
Я ж до безсоння ще звикати мушу.

Підморгують зірок очиці
І вітер шелестить одвічну казку.
Сплять і величні й ниці -
Сон легкома знімає маску.

А я допитуюсь у пані Ночі,
Благаю мудрістю зі мною поділитись.
Я врешті зрозуміти хочу:
Чи зможу я навчитись жити?!

Навіщо говориш німими словами?
Не переймайся, не стану між вами.
І не ховай у міжчассі очі -
Не бійся, я долі тобі не зурочу.

Бо хоч серце повільно вмирає,
Та тебе воно відпускає.

За вікном моїм знову дощ.
Мій осінній весняний дощ.
Тихо сівши собі, примощ...
...ується на моїм плечі.
Я не дам тобі, дощ, ключі.
Я не пущу тебе в свій дім.
Він порожній – не порожньо в нім.
Там живуть моїх спогадів дні
у вечірнім напівтоні.
Там живе світла мрії тінь,
що манила мене в далечінь,
в глибину закидала дня,
в заметіль зорепаду огня.
На мольберті шедевр-ескіз.
Буйний вітер його приніс.
Тихо там світлий суму щем
знов у парі кружляє з дощем.
Танго ночі мелодію слів
місяць сріблом своїм розлив.
У кімнатній тиші німій
шепотіла ... навіки мій...
Тільки спогад ... і серця стук...
Хто там знову... виключіть звук...
Дощ беззвучно дзвонив у вікно...
Я вмикаю німе кіно...

2009

Я тобі дарувала Асадова…
Ти його читав «між рядків».
І коли перемінююсь наново,
Ти мене кожен раз розумів.

І коли я зачитуюсь віршами,
Ти відстежуєш кожен мій рух.
І вустами, солодкими вишнями
Тихо мовиш… Ледь вловлює слух.

Я читала тобі Асадова…
«Між рядків»… А ти все розумів.
З кожним словом народжуюсь наново,
Щоб мене ти ще більше любив.

14.09.2009

В ідилію розписану сповна
Ми рахуватимемо в небі зорі
В одній палаті край вікна,
Хворобою одною хворі.

Заблудиться у серці хтивість,
Розмай потоне в дивних нас,
Таких без розуму щасливих,
Забутих вічністю про час.

У тебе блуд, а я в склероз
Лиш починаю знову жити,
Крізь лікарняну звабу доз
Щодня нову тебе любити.

А ти щоночі ходиш в сни,
У світ феєрій, в страх фатальний,
Говориш, я тобою снив,
Говориш, що приходив Сталін.

Таке життя без сліз і такту:
Моя богиня, я твій вуду,
Єдине жаль, і це по факту,
Що завтра знов тебе забуду…

...Трохи ніжності, спраги, кохання -
ніч напоєна запахом спецій.
Я порину у світ чаклування
стародавніх рецептів Venezia...

Тут краплиночку зваб і спокуси,
крихту сутінків запаху моря.
Ароматом мальвазії* мусим
окропити сторінки історії...

.......

У Венеції – День Валентина.
Наче квіти - фліртуючі пари.
Скрізь кохання - на фресках, картинах,
всюди – ніжної пристрасті чари!

У звабливих очах куртизанок
твій двозначний ловитиму погляд.
Підійду. Пропоную світанок
зустрічати в обіймах і поряд.

У пітьмі на Corte del Cavallo*
розрізняю вуста піввідкриті.
І, як згода - стискання долоні
в рукавичці, що золотом шита...

Ти у масці. Одвічна загадка.
Хто насправді ти - знатна сеньора?
Як вино, мене вип”єш спочатку?
Спопелиш? Чи захочеш покори?

В лабіринтах твоєї одежі
відшукав насолод діаманти.
У пурпурі, карміні і бежі
ми - Кохання палкі дуелянти...

Поряд - крики нічні гондольєрів.
Між каналами - відблиски ночі.
Ти - спокусливо-горда Венера -
у полон знов здаватися хочеш...

Дзвін Сент-Марка* не будить уранці.
Ти вже зникла. Тебе вже немає.
Рукавичка... Nessuna speranza*!...
Чи побачу тебе?
Я не знаю...

_____________________

Мальвазія - сорт вина
Corte del Cavallo - одна з центральних площ Венеції
Сент-Марк - кафедральний собор Венеції
Nessuna speranza (італ.) - нема надії

Що я можу?
Я всього лиш жінка.
Не потраплю змінити долі.
Мого серця прочинена хвіртка -
З нього час витікає поволі.

У щоденнім театрі абсурду
Можу грати доньку і матір.
І нехай нагород не здобуду, -
Ролі ці мушу добре зіграти.

Можу бути сестрою і другом,
І дружину, й кохану зіграю,
За лаштунки ховаючи тугу
За чужим нерозквітлим коханням.

Можу грати правдиво й не дуже,
Помилятись - і знову вставати.
Поможи ж мені, Ангеле-друже,
Мої ролі належно зіграти!

Я приймаю
Всі для мене призначені ролі.
Все здолаю,
Доки час ще не витік поволі...

присвята Вітру в полі


Я тут на сон – зірвати м’яти.
Зелений відчай на межі
Проріс любистком. Біля хати
Горіх стікає в спориші…
Оаза – хутір серед поля.
Веселий сонях край воріт.
Колодязь висох.
Креслю коло...
А ти цебро шукаєш… Стій!
На ранок дощ поллє вербиці.
Не ваб мене у сокирки.
Я – пишнотіла перська киця –
Люблю дивани, килимки…

За три дороги – древнє Дубно.
Автівки мчать повз молочай…
Все пам’ятаю.
Ти ще любиш.
Цей сон - для тебе.
М’ята... Чай.


2009
-------------------------------
прохання вірш не оцінювати.

Рубаї *******

1
Поет належить небу і собі,
Немає в цьому тайни, далебі.
Поет вікам належить і нащадкам, –
Він лицар дивовижної судьби.

2
Всіх швидкоплинних успіхів марноти,
Мабуть, не варті крапелини поту,
Коли натхнення Божого нектар –
Заповнює в душі глибокі соти

3
І серед ночі, вдосвіта, щодня
Я все ловлю крилатого коня.
О, як я хочу швидше вітру мчати –
В те дивне царство Музи навмання!

4
Моє життя – симфонія любові,
І диригент завжди напоготові.
Чарує душу соняшний оркестр,
Співають соло – котики вербові…

5
Пізнай себе і ти пізнаєш світ –
Це істина, якій мільйони літ.
Шукаємо чудес по всіх планетах,
А диво з див – душі людської цвіт.

6
Під деревом добра і зла дві тіні
Вже розпивають весело “Martini”,
Зривають заборонені плоди, –
Тепер усе дозволено людині?

7
Я вам пишу історію душі,
Яку переорали лемеші, –
Оті, що в творчім плузі мого Слова,
Блищать і сяють, наче палаші.

Купальська ніч

Як прийде Купайло і розквітне врода,
І пісні кохання зазвучать дзвінкі,
Там на ясні зорі, і на чисті води
Кидають дівчата чарівні вінки.

А струнка берізка, наче берегиня,
Шелестить про долю і любові чар,
І лунає тихо лісом ворожіння
Про дівочі мрії та любові дар.

А коли над світом ясний місяць стане,
А із ним у парі зіронька-зоря,
Хай прийде до мене любий і коханий,
Хай прийде до мене доленька моя.

Пр:
Закохаюся і не каюся ,
Ніч купальська покличе мене,
Від любові уже не сховаюся,
Диво-квітка для мене цвіте.

Скажи мені, вгодований поете,
Заслужений, почесний віршомаз,
Нащо свої зацукрені сонети
Громаді виставляєш напоказ.

І створюючи оди та еклоги
Від сорому здригається перо,
Бо свій талант, отриманий від Бога
Ти розміняв на сіре ремесло.

Ти кажеш, що аматорська отрута
Твої не зачіпає почуття,
Бо я не здатен вірно осягнути
Могутній пульс мистецького життя.

В одному ти правий, це безсумнівно,
Відомо всім - я не богемний туз,
Бо я боюсь, щоби колись так сильно
Як ти у панегіриках загруз.

Шукає темінь сну в надії, що загубить,
Налився місяць - помаранчевий кораль.
А холод ріже по живому кільця дуба,
А в мене рани облюбовує кора.

Стою хрестом увись - аж небо розпростерлось.
Нема мені тепер ні страху, ні жалю.
Ладнають гóрі всевидющі в'язки жерлиць,
І я приманююсь, і я вже, десь, клюю.

Мовчу рибиною, впізнавши рідні води,
Пливуть русалки і нагадують дівчат.
А я кричу взадих, що вдома, що голодний.
І сотні вигуків у знак мені мовчать.

2010

Коронне явище в культурі Українській
одне і теж - такий собі Жулинський.

Ці міста і будинки, ці великі держави,
Безконечно осінні холодні вокзали.
Ти стоїш посередині сірої зали
І не знаєш куди повертатись назад…

Може знайдуться сили розбити те коло.
І замерзлими пальцями - тихо і кволо
Ти зіграєш своє незавершене соло,
Повертаючи вічність у той листопад.

Бо ніхто з-поміж нас ще не визначив грані,
Коли вітер у спину й слова твої рвані,
Як ерзаци акордів в старому роялі,
Що крізь пам’ять пройдуть голосніші в стократ.

хлопчику з аніме пещений самураю
горло моє німе бачиш я помираю
гола твоя струна колір стійкий на запах
хлопчик мене спіймав міцно тримає в лапах

хлопчику так болить бачиш на сукні шрами
нічка летка як мить - жили як анаграми
тягнеш як тятиву буде тобі вендета
пальці по лікті у тіло твоє та де там

я не рішуча не тисни мій друже враже
дотик не головне - хочу 3D зображень

В лікарняному вікні
очі світяться сумні.
Це дівчатко-ангелятко
колядує мамі й татку.
Не з вертепом славить Бога
мила дівчинка-небога.
Не ангеликом пурхає,
не пастушкою гукає
всю ватагу гомінку.
В інвалідному візку
лиш весела коляда
із Різдвом усіх віта.
Біля образу, в кутку,
у різдвяному вінку,
на парчовій скатертині
наймиліша всім дитина
в шопці з зіркою вгорі,
між овечок і корів,
ручки зводить догори,
до всієї дітвори…
Так малює при вікні.
І гуляє уві сні…
У вікні стрічає зірку,
в небо синє зорить зірко.
Бачить діток вдалині
кожен ранок й день при дні…
Бачить ганок, бачить хату…
Бачить маму, бачить тата
і малесенького брата…
бачить ногу не відтяту…
Лиш не бачить ту машину,
що скалічила родину…
Через дядька-водія
вся загинула сім’я…
А Ісусику малому
все співає, наче вдома.
Люляй, люляй, Божий Сину.
Я тебе тут не покину.
Спи, Ісусику, раненько
встану я з візка тихенько.
І покажеш Ти мені
білий сніг, не у вікні,
а на полі, і у лісі,
на ялинці, і на стрісі.
І підем колядувати
ми від хати і до хати.
Бог здоров’я дасть мені
наяву, а не у сні.

2009

Небо снігом вибілило свитку, –
зустрічати вечір
Той, що Свят...
Витинають попід вікна хат
вітер з колядою напідпитку,
а кутя на стелі засиха

у світлицях, прибраних і теплих
Дзвонять ложки, – дівка на порі
кличе долю… звідки?
Сміх і гріх
Гомонять на вулиці вертепи,
та чомусь минають мій поріг

Я ж не відьма
Ну хіба що трохи
зажила неслави у селі…
Наварю води на киселі,
повезу вечерю до Солохи
верхи на березовій мітлі

Ми ж із нею наче рідні сестри
Кров на двох та істина на двох
Сіло сонце…
Народився Бог
Тільки в лоні світлої Авести
ще колодязь досі не засох

З моря не діждатися погоди…
Приворожу щастя молоде,
кину карти
Лиш не знаю, де…
де ж той ангел темнокрилий бродить
що для мене місяця вкраде?

Прокотилася
Наче з гір вода.
Розгулялася
Яничар орда.

Не жаліючи
Діточок малих,
Обікравши їх
З голови до ніг.

Не лякаючись
Кари Божої
І не роблячи
Справи гожої.

Кари Божої
Не діждемося
То ж самі, мабуть,
Піднімемося.

Загуде майдан
Гордо, з піснею,
Яничар змете,
Наче плісняву!
2006р.

Із Україною щодня в двомовнім „гірко”, -
Нью-Йорк, Нью-Йорк, тобі аукнеться Лазірко!