Від вітру долоні жовкнуть,
Стають неслухняними пальці.
І знову холодний жовтень
Зриває картон декорацій.
Стежки засипає листом,
Ганяє в саду дерева.
Свистить розбійницьким свистом
На вулиці день жовтневий.

«Ой свистом, свистом,
Мій кониченьку, свистом…
Та щоб не запала
Та доріженька листом…»

Печаль моя, сива мати,
Чого так здавило груди…
Я вийшов з твоєї хати
І в душу війнуло груднем.
І біло зробилось в полі
Та кінь мій все біжком-біжком….
А щоб він не брів поволі
Не западь доріженька сніжком…

«Ой біжком, біжком,
Мій кониченьку, біжком…
Та щоб не запала
Та доріженька сніжком…
Ой свистом, свистом….
Ой біжком, біжком…»

Мій дід посивів на будові комунізму…
Він стільки цегли виклав на віку.
«Будова буде світла та залізна!», -
А виявилась з мокрого піску.
Мій дід утомлено киває на причини,
Мовляв, не ті часи, не ті вожді…
Він залишає після себе сина
І світлий слід на Вічності воді…

Мій батько постарів в десяту п`ятирічку
Залатуючи стіни від дощів,
Коли країна трамбувала гичку,
До брам майбутнього шукаючи ключі…
Мій батько зло вигадує причини,
Мовляв, сьогодні знову, як тоді…
Він залишає після себе сина
І світлий слід на Вічності воді…

Я виріс в час мерзотників й пророків,
Блювала від трибунних слів душа…
Мене навчали крокувати боком
І шматувати кожного вірша…
Можливо, є на те свої причини
Та мед життя тече по бороді…
Мені зосталось залишити сина
І світлий слід на Вічності воді…

Травень. 1990.
«Я сижу у окна, вспоминаю юность.
Иногда улыбнусь, иногда отплюнусь.»
Й. Бродський

Ні, не помилилися історики –
Час усе змітає невблаганно
І тепер вже «Волги», а не «бобики»
Глушать під райкомівським парканом.
І на гаслі свіжодофарбованім
Горобці цвірінькають про травень,
І повітря у квітковій повені,
І з-під тину лізуть перші трави.
І всім серцем хочеться патетики!
Десь далеко залишились зими.
Символом районної естетики
В прапорах червоних магазини.
Моє місто врешті пробудилося,
Порішило – біди всі від ката
Та від дурнів на яких молилося,
Від п`яниці пролетаріату,
Від колгоспів, що ледь-ледь цугикають
Та від недозбираного жита,
Та від планів перекритих гичкою,
Тільки ж треба жити ще та й жити…
Досить! Годі! Грім оркестрів чується
«Хай живе великий і невтомний!»
І трибуна вже вітає вулицю,
І «ура» кричать стрункі колони.
Я – як всі. Я з містом відсвятковую.
Транспарант намулює долоні
Та я йду щасливий і розкований
У червоній, радісній колоні.
Йду, димлю глибокими затяжками,
Я – звичайний провінційний геній
У звичайнім провінційнім Жашкові
Йду димлю, псую собі легені.
…А роки пливуть блідими хмарами
Десь у бік нової диво-ери
Над продмагами і культтоварами,
Над війною втиснутою в сквери.
Над моїм містечком линуть птицею,
Гул землі за хмари не сягає…
А на площі вічною правицею
Ленін сльози тихо витирає…

Чому - не знаю, а трапляється усюди:
що більше різного майна у тебе - менше
тоді таланту, мудрості, терпіння.
Ховати від самого сeбе статки? -
здається вирішенням хибним, неприйнятним…
І кожен крок поглиблює безвихідь,
яку сприймаєш за нову нестачу - статків...


2007

Попід тином осінь ходить
У брезентовім береті
Одинокі перехожі п’ють туману каламуть.
Пахне вітром і землею на моїй сільській планеті,
На моїй слизькій планеті,
Яка мчить крізь дощ і тьму.

Попід тином осінь ходить,
Нудить, загляда у шибку.
І білизною звисає тихих звуків тепла мідь
Мій сусід сьогодні знову
Дістає стареньку скрипку
І вишаркує на струнах щось із бахівських століть.

Попід тином осінь ходить,
Попід школою і клубом.
Своє вицвіле намисто розсипає у саду...
Я крихку сусідську скрипку слухаю безсилим слухом
Скоро їй обридне плакать -
Вляжеться і я піду.

Попід тином осінь ходить
У брезентовім береті.
Одинокі перехожі спльовують туманну муть,
А облуплені герої на гранітнім постаменті
Щось у цьому злому світі намагаються збагнуть...

- Ну не обманюй, чуєш? Ні, не плачу...
(Коханий, помовчи мені услід!)
Ти мідяками слів насиплеш здачу
Жбурнеш, як рукавичку, той "Привіт!"...

Так, я уже іду. Звичайно, мушу.
І не дзвони, будь ласка, без потреби...
(...Дитина не малює очі тушшю,
Бо дуже часто плаче.
Не про тебе...)

Прокидаюсь від стогону літньої зливи..
На подвір`ї голосять порепані груші,
А за небом, в раю, хтось обтрушує сливи
І жбурляє на землю у теплі калюжі...
І стихає... І звук серед мокрої тиші,
Чи то краплі дощу, чи то кроки жіночі,
Ходить, наче мара... На розпатланій вишні
Сохне випрана хустка липневої ночі...

І знову сонця хвороблива втома
хлюпоче по аортах спраглих вулиць,
простуджуючи побутову ртуть
та зваблюючи прагматичне птаство
до рідних сміттєзвалищ та Гайд-парків –
Сізіф уже внизу, що ж, знову в путь!
Юрба незвично чуйних перехожих
зняла свої обвітрені шапки,
проходячи повз похорон морозів…
Моя сусідка винесла на люди
колготи на лоренівських ногах…
Творцю обридло длубатися в прозі
і він в пропахлий нафталіном ямб
загорне сонце, душу і капіж,
і надрукує у районній пресі
на гонорар скупивши весь тираж…
А я одягну свій новий костюм
і цілий день тинятимусь у сквері,
полохаючи гамір горобців,
аж доки хтось з нудьгуючих бабусь
не дорікне, киваючи на мене:
- Тиняється, в такий погожий день!....

Рефлексія сили твоєї на спині лишила садна,
Відбитки твоїх долоней на щоки лягли тавром.
У грудях – червона цегла, над нею любов не владна.
Дозріле колосся втоми збираєш тупим серпом...

Прощалися під ранок дві свічі...
Цілує вечір. Обіймає ранок.
Самотній звук зі спорожнілих склянок.
Прощалися під ранок дві свічі...

А сніг сміявся з тінню на вікні.
Хотів ввійти, забувши небезпеки.
Чекає час. Збирає картотеку.
А сніг сміявся з тінню на вікні...

Лоскотний шал. Химерність килимів.
Сидить фотель, сховавши білі руки.
Порожність ночі прочиняють звуки.
Лоскотний шал. Химерність килимів...

Годинний бій. Усміхненість хвилин.
Ранкове ралі спрощених реакцій.
Світанок суму, повний сатисфакцій.
Годинний бій. Усміхненість хвилин...

Безжурність фраз. Проломи без дверей.
Рослинний запах збудженого двору.
Блакитне сяйво прочищає пори.
Безжурність фраз. Проломи без дверей...

Зимовий лет. Без сумніву. Без нас.
Палац із льоду. Луна-парк ілюзій.
Кристал води. Сніжинки, впалі в шлюзи.
Зимовий лет. Без сумніву. Без нас...

А сніг сміявся з тінню на вікні.
Хотів ввійти, забувши небезпеки.
Чекає час. Збирає картотеку.
А сніг сміявся з тінню на вікні...

Холодний звук. Альтанка. Едельвейс —
Немов живий... малюнок на шпалерах.
Порожня чаша. З’їжджена галера.
Холодний звук. Спекотний едельвейс.

Світає ДЕНЬ
Натруджено – завзятий,
Усміхнений,
Збурунений,
Ясний.
Прийми його,
Немов найвище СВЯТО,
Себе у кожну хвилю перелий!

Візьми цей ДАР.
Зумій його збагнути.
А головне –
Ніколи не мовчи.
Якщо БРЕХНЯ
плете підступні пута –
Кричи!

Коли не хочеш
Знову буть совою,
Що починає в темряві політ,
То не фальшуй
І не торгуй собою -
Уже немало БРУДУ бачив світ.

Ну от і ДЕНЬ.
Тобі його ТВОРИТИ.
Щасливим,
Добрим,
Світлим пронести!
…Вогонь у серці
Важко запалити,
Але ще важче ПОТІМ
Зберегти.

Коли до Сибіру лягла їм дорога,
То двір всиротився й задумався сад,
Поменшала хата, і цвів лиш город.
Лежав на стежині побитий собака,
Якого підстрелив наїзник лихий, —
Пес жалібно гавкав і вив од розпуки,
Не міг ланцюга перегризти завчасно,
Аби боронити невинних людей.
Забрали корову, кобилу й лошатко,
Погнали гуртом у голодний колгосп.
А кролики білі у клітці стенались,
І порпались кури на грядці ясній,
Яка усміхалась цибулею й кропом,
Вмивалась росою і грілась бузком.
І сад онімів, і дерева старіли
Під грузом зчорнілих галузь.
Не чулося слова господарів добрих,
Що, наче дитину, той сад берегли, —
Вони розмовляли з ним тихо й печально,
І, певні розлуки, що статися мала,
До кожного дерева клали уклін.

Ну що ти, що ти? Тихо, тихо, ша!
Сестричка спить, іди до мене, серце,
Синочку мій. На відстані ножа
Ти так на батька… Все-все-все, не сердься.

Вже не болить? Молодшенький не плакав.
Мої маленькі… А тепер – чекати.
Чи ти забув, що у слуги Гекати
Не гірша за твою остання дяка?

Я царська дочка! Ти забув, мій муже?
Я щедрі жертви ношу на вівтар –
Твоїй царівні полюбились дуже.
Тобі ж, Ясоне – найдорожчий дар.

Ой люлі-люлі. Діточки поснули.
Хороші дітки. Так тобі, Ясоне.
Пощо майбутнє, як забув минуле?
Замало злото-руна? На червоне!

Будь проклятий! І проклятий – живи!
Я батька зрадила для користі твоєї!
Своїх дітей… Але твоїх – гляди!
… І ти гляди. Отак тобі, Медеє.

Коханий, лягай зі мною.
Я подихом і травою
тебе огорну… В сувої,
як в савані, ми заснем…
Трава проросте крізь тіло -
зелені, як стебла, жили…
Ромашками ворожили –
з ромашками і помрем.

Вино молоде, несміле…
Пелюстки повз нас летіли –
так біло, смертельно біло…
Торкнутися твоїх рук.
Коханий, поглянь, - це осінь…
Сивіє твоє волосся,
і зморшечки біля носа
плете золотий павук…

Для того смішного літа,
в якому були, як діти,
ми вмерли. Сніжинки літер
мережать чужі міста…
Пославшись на час і втому,
ти знову ідеш додому…
…Коханий, скажи по тому:
“Травинка Моя Золота”.

Коли в нестерп органіки виття,
на сурмах двигунів заграй ноктюрна
в руїнах кристалічного життя
на шестикутних полюсах Сатурна,
загвинчених по саме небуття
туди, де навіть електрони вільні
робити з атомів передчуття
думок, по-магматичному повільних,
але таких, що пам‘яті меандри
ворушать, в небо розпочавши мандри,
і проектант сатурнових кілець
вдягає кришталевого скафандра.

Задзеленчить спіраль невороття
в прозорому до музики безсонні,
все там розпочинаючи з нуля,
де висять небеса за ліком сьомі,
і де, втрачаючи уламкам лік,
колишній світ лягає на поля,
а хмари видихають тихо сніг,
щоб кристалізувалася Земля,
відроджуючи суть усіх легенд.
І вірячи, що ранок оживе,
ядро найкрижанішої з планет,
неначе айсберг, по Дніпру пливе.

Органіка ж, у валяне взуття
убравшися, щовечора й щомиті
зсува кристали, ці чернетки квітів,
в неоковирні білі кучугури
та й, вихиливши склянку палітури,
тужливо підвиває: „Ой, моро-о-оз!..”
Але всередині її натури
багатокутників зростає стос,
вкарбований в молекулярну вроду.
І ось дитина – добрий жарт природи –
до темного вікна зробивши крок,
в ніч дивиться крізь паморозь зірок.

А десь в кав‘ярні, вже не за готівку,
зненацька опуска сумний гарсон
сатурнових кілець стару платівку
на антикварний грамофон.

Захотілось оженитись,
Захотілось дуже,
Дайте жіночку мені,
А яку – байдуже.

Чи русяву, чи чорняву,
Товсту, чи худеньку,
Чи високу й працьовиту,
Чи таку – маленьку.

Мовчазну, або крикливу,
Хоч криву – байдуже,
Захотілось оженитись,
Захотілось дуже.

Чи із хатою у місті,
Чи без хати буде,
На неділю, чи на місяць
Дайте жінку, люди!

Все! Доста! Схаменися! Я простила...
Це доля нам розлуку замісила
І напекла коржів. У добру путь!
Забудь мене. Забудь мене. Забудь.

Все сказано. Все зібрано. Все сплакано.
Моя печаль на сукню воском капає.
Все сплачено. І в цьому - вища суть.
Не гудь мене. Не гудь мене. Не гудь.

Банально. Нежиттєво. Неоправдано.
Два горла джгутом болю перетягнуто,
І совість стоплямиста, ніби рись...
Приснись мені. Приснись мені. Приснись.

...А завтра буде тиждень від весілля
Твого із Нею. Холодно від лиць.
Я не зварю, як Чураївна, зілля,
А Ти не вип"єш, як нещасний Гриць.

Я не скажу, що вже одгостювала.
Ти не попросиш прощі. Я сама.
Сніги на місто зледеніле впали
І вмерзли сном у посмішках вікна.

А завтра буде тиждень від весілля
Твого із Нею... Господи, прости...
Я не зварю, як Чураївна, зілля,
А Ти - не Гриць. Його не вип"єш Ти.

Химерність рук, дитинно-віщі очі,
Слухняність кіс у капелюшку снів...
Яка банальність чи яка пророчість
В міжріччі воску і міжгрішші брів?

Люстерко часу - вдрузки! Дивні ролі...
Приреченість - мурахами Далі...
...І сірники допаленого болю...
...І дощове, невчутне "Мир Тобі"...

...Трістане, бачиш - сніг? Піврічний сум.
Глуха печаль прогірклого напою...
Її прокляття, мов вінець, несу,
Здираючи лице об чорну хвою.

Гадюччя рук, образ колюче просо...
Мете...мете...докрикнути несила...
Трістане, пам"ятаєш мої коси?
Ну не вмирай! Вітрило ж біле, біле!

Я хочу з міста геть,
Щоб верхи їхати
По узбережжю див -
Така потреба...
Усе б закинути
І геть поїхати
Туди, де дихати б
Змогла без тебе!

*****
Тобі так пасує любити мене -
Мої номери, заборони, кредити,
Мої тисячі есемес - не тобі,
І цю безнадію так жадібно пити;
Тобі не сховати сумних таємниць,
Я бачу крізь ночі очима хижачки,
Я п*ю біль і щастя із чистих криниць,
І думаю: як це - любити дивачку?

Нема думок, не винайдено літер,
лиш пари свист і хрип летючих гранул –
над варивом киплячим океану
камінні хмари важко тягне вітер.

Дощі піщані сипляться в тумани.
Настала осінь. Гейзерів фонтани
вже остигають і над ними зрана
летять ракетопланів каравани.

Ракетопланів корпуси трикутні,
тривимірне в них точиться розмова,
що на екзопланеті цій присутні
ми завдяки програмам помилковим.

А позивний, тривожний і ледь чутний,
стає вже цього світу першословом.

Блазню з довірливим поглядом, маєш хвилину?
Справа у тому, що я загубила свій сміх.
Ні, не раптово. Все ніби стекло по краплині.
Мабуть, тепер не згадаю, коли він притих.

Блазню, а знаєш, і серце забуло про радість.
Квіти зів’яли навколо, барвіниться біль.
В стомлених літерах книжки шукала розради,
Ліки приймала... Все марно. Не варте зусиль.

Блазню, ти бачиш, і стрічних тримає тривога...
Схоже, що втіха давно не торкалась облич.
Світ загнітився, ступивши на грішну дорогу...
Блазню, рятуй! Відплачуся, ти щойно поклич.

Кажеш, все просто? Потрібні усюди дзеркала?
Дивно та й годі, що сміх мій у склі заблукав.
Тільки подумати, де я його не шукала?!
Щастя у люстрі чомусь не відчула рука.

Ні, не рука? Подивитися прямо ув очі?
В очі напроти? – Холодні, бездушні, пусті...
Їм підморгнути??? Кривлятись??? – Той хтось там регоче...
Хтось... Та це ж я!!! Сміх на волю мене відпустив!

Блазню, повіриш, мене привітав перехожий...
Так, незнайомець. І радість панує в душі.
...Кажеш, я – блазень?.. Напевно, ми трішечки схожі...
Спершу себе розсмішивши – ти інших сміши!..

В громаді нашій - Понтій і Христос,
В громаді нашій - Сталін і Бандера.
Дає пораду нерозумний Хтось,
Щоб ми сварились, як гієни жерлись.

А ми ввімкнім історії мотор
І повернім в минуле чорні справи,
Бо ми живем і боремось за то,
Щоб збудувати міст для переправи

В світлицю добрих і надійних мрій,
У дім турбот і благодійних правил,
Аби Христос холодні душі грів,
Аби Христос у ріднім храмі правив.

Що від Бога — що від лукавого —
розберешся тепер — авжеж! —
коли той чоловік — руками лиш —
нашепоче про шал пожеж,

коли доля (така розсудлива!),
мов конячка, оком пряде:
хоче пити з тії посудини —
мов ніколи іще й ніде...

Наче вперше бруньки каштанові
викидають свої свічки,
наче зими усі потанули
й позбігалися у струмки,

наче з пасем волосся білого
змиті надлишки молока...
Світ, що навпіл було поділено —
весь у келих оцей стіка.

Нежданий вітер в долю зачастив -
Волосся рве і б`є відчАйно в груди,
Обпалюючи холодом. А все ж
Я не зверну.
Нехай мене остудить
Безжальна смерть,
що пАлить всі мости
І надає притулок безпритульним.
Я не зверну.
А ти, мій друже, ти?
Чи ти зумієш берег віднайти
І в темряві,
не знаючи дороги,
Пустелю цю безлюдну перейти,
Кохаючи і віруючи в Бога?
Чи зможеш ти у пеклі самоти
Очиститись, і, не проклявши долю,
Немов вербова гілка прорости
Усім назло, розквітнути весною?
Шалений вітер.
А навколо – ніч…
І лише ми у темряві з тобою.
Сліпі.
Ідем навпомацки.
Дурні.
Ми хочем обдурити власні долі...

вони звертають завжди наліво
щоб не зіткнутись із власною совістю
забувають про всіх
і зникають
із настанням тиші

вони мовчать
коли їх не кличуть
вони тікають
якщо їх згадати

вони - це тіні наших очей
яких ми ніколи не бачимо

Він не любив тебе, маленька німфо – плач.
Молися – раптом вчують угорі?
А біди – навперейми і навскач.
Жорстокий хлопчик – блазень? Принц? Приймач? –
Казав - зігріє. Бачиш: не зігрів.

Куди тепер? До Риму чи Коринфу?
Від себе? (нього?)…
Вчора, в цій порі
Він твого батька…! А кричав: щурі!
А брат поїхав. Плач, маленька німфо.
У монастир – за все, за все, за все!
Маленька німфа розплітає коси,
Плете вінок із болю і колосся,
Беззахисна. Простоволоса. Боса.
І до води – топити біль – несе.

Наївносте! Чи ж пекло утопити?
Дурне дівча. Ти винна – він судив.
Він не любив. Він не умів любити.
Він, кажуть, навіть матір не любив.

…Вода, вода…! – як за спиною крила.
Офеліє, ти також не любила.

Від'їзджаю на день. Як видих -
Не в одному с тобою місті.
Ніби небо розбилось вдрузки,
Ніби врешті - на тому світі.
Від'їзджаю. Перон вібрує.
Перестук коліс - "колиханка".
Не за мною вокзал сумує,
Я всього лиш твоя коханка.
Темний тамбур. Скронею в шибу.
Докурити. Не закричати.
...А ти- вільний. Така умова.
І я вільна. Така розплата.
Серце крається, марить з болю.
"Повертайся." - Дзвінок-знущання.
Наплювати під ноги долі -
Верх цинізму:"Яке кохання?!"
Штучні квіти. Фіранок саван.
Лише зліва кавалок неба.
Таки плачу!.. А що поробиш,
Часом й курвам бракує нервів...

Я ще, наразі, тут:
огинаю блакиті сферу,
відчиняю наступні двері,
переношу ногами бруд.

Вдих... і на видих - млість:
переводячи Дух і Силу,
пришиваю до слова крила,
розбиваю об тишу зміст.

Я ще, наразі, Гість:
перестукало серце втрати,
не навчилось, як слід, кохати...
обійняло, стиснувшись, вість.

Звістки на крилах слів -
повертають вони додому,
наче блудні сини на помин...
"Очі мами", "Кохання", "Львів".

3 Травня 2007

Танцюй танцюй
під цю шалену музику
під регіт хмільних чоловіків
із жадібними очима
вони ще ніколи не бачили
такої яскравої жінки
у цьому безбарвному місті
Танцюй танцюй
поки стане сили
аби вони в тобі не побачили
зляканого дівчиська
Танцюй
босими ногами
топчи цю жорстоку землю
що тебе породила
вуличною танцівницею
Танцюй
незважаючи на плин Часу
він тобі підкоряється
він зупиняється на міській площі
стає на одне коліно
і сповільна тобі аплодує
отримуючи у відповідь
повітряні поцілунки
Танцюй
о спокуслива жрице
поповнюючи скарбницю
храму бажання
безжально розбитими серцями
Танцюй
не залишаючи шансів
жодній гідній суперниці
доки твій бог
дозволяє тобі танцювати
танцюй

Слухаю тишу
осіннього
хворого ранку,
цвинтарний сон
відганяю
подалі як біль.
Десь за вікном
зацвітає
мінливим серпанком
день
божевільний,
як в жовтому
мареві хміль.

Тиша втікає
у шпарки
віконної рами,
вени мої
наповняє
туманом
як кров.
Я божеволію
подихом, тілом,
словами -
ніч божевільна
зникає
як ковдра
між нами...
День, Боже,
вільний
сьогодні
від всього...
Є тільки
ЛЮБОВ!

Жовтень, 2006, Україна

Перве Мая - Прапор в руки!
(І пів літра на огрів)
Пролетарії з розпуки
Так кричать - же голос сів.

Слава партії, народу!
(Славо, корок не гризи)
Ой, та мафія - уроди!
Най би сі буржуй сказив!

Ми ідемо, сподні дерті,
(У кишенях вітер свище)
Але ж тут, братерство впертих,
Віримо у рівність з Вищим...

Місто п`є, з селом гуляє.
(Танець гідний танцюристів)
Ну а я Тебе кохаю...
У під`їзді стіни чисті.

І
Ось і закінчилось літо, і погляд світила хмурий
набрався такої жовчі, що і сліпі амури
побігли зі шхун небесних, ввергаючись у квартири
дам позашлюбного віку, з тих, що не втратили віри.
ІІ
І передчуття - усі ми за хвилю до катастрофи;
що осені вельми личить багряний вінець Голгофи;
і знову не запалити усе, що весною згасло,
коли у незгоднім серці п’янке розпинав бунтарство.
ІІІ
О груди мої напевно взірець удатної вдачі,
затиснуті грубо в лати сердечної недостачі,
подібні нутру пустелі: піски, буревії, скелі,
де вибілені останки біліші за більма стелі.
ІV
І опусканням повіки, ковтає пейзажі сутінь -
осонне часів снодійне з уяви свинцем до суті,
палаючої барвисто за мареннями і снами –
не взята Ахіллом Троя клубочиться за димами.
V
А далі одвічне: “бути - не бути”, мотиви ліні,
зізнання плодів, і відчай не даних сюжету ліній,
і шелести під ногами, позамість над головою –
немов у “не бути” вихід, щоб “знову” - хоча б травою.
VІ
З тобою уже не бути, хіба що опісля смерті -
не склавши пасьянсу долі, віддатися круговерті,
і не перейматись більше стосунками злив і тіла,
якому моя присутність, як крони, осточортіла.
VІІ
Примарні зітхання. Осінь! Знеболювати до тями,
знайшовши себе на карті з тривимірними осями,
закласти в зіниці келих, довіритись кругозору,
аби сивину сприйняти за елемент декору.


2005

Милий, ти де, мій щасливий засмаглий аміго?
Захід ятриться – горить небосхил і затока.
Сонце над морем – застиглий рожевий фламінго –
Слід проливає гірким помаранчевим соком.

Леви, жирафи - з полотен Далі диво-хмари,
Наквапом міряють простір і линуть за обрій.
Грішна земля розгубила полуденні чари,
Ставить останні хвилини до ночі на облік.

Милий, над водами тихо сьогодні і парко,
Небо розкидає дрібками зорі високо.
Долю твою виплітають задумливі Парки,
Доля моя – в молитвах чатувати на спокій.

Милий, цей день допиває текілу із чарки
Мляво... без тебе, без нашого сина і вітру.
Лагідна хвиля розмиє останню ремарку,
З білих долоней неписану розповідь зітре.

Нагострені стріли –
Графітові стрижні,
Настромлене тіло
На камінь наріжний.
Бажання в повітрі
Снують від нестями,
І розсипом літер -
В папір олівцями.
Допоки не звикну,
Б'ють рими незвичні.
Рядком замість крику –
Лиш знаки окличні!
Кохання з тобою -
Це біль без любові,
Це бій на папері
До першої крові.

Позіхає вечір хворобливо
і лягає втомлено на місто
совість не буває зовсім чиста
у таких як в тебе особливо

Впала зірка у холодні роси
наче зуб молочний з рота неба
ти такий закоханий у себе
або дуже одинокий просто

Дихає земля на повні груди
кисню залишилось небагато
і до ранку ти не будеш спати
повний місяць
_______________виють вовколюди

По обіді залиши це місто
лиш не зачиняй по собі двері
раптом неприкаяній химері
буде важко у вікно пролізти

Попéреду лиш цегляна стіна,
З-під бруду усміхається графіті.
Немов знайома... Ніби-то вона -
Та, що лишилася колись давно у літі.

В стіну бруд в*ївся міцно на віки
І марно цеглу шкрябати до крові.
А так хотілося крізь пройдені роки
Хоча б на мить торкнутися любові.

"Пробач" - шепочу, певно навіть плачу.
Брудна сльоза скотилась по стіні...
Ти також плачеш?.. - Плачеш! Я ж бо бачу.
А у очах - "...і ти пробач мені..."

5.
божевільні люди ночами читають бродського
вогнедишне небо не сміє ставати під вікнами
їхній пропахлий кавою та алкоголем простір
це смертний вирок, це страх похилого віку

в чотири стіни одразу впираються плечі
так буває, якщо раптово вимкнути світло
в пропахлий кавою та алкоголем вечір
ми всі виглядаємо прибульцями з того світу

і морок гойдається, повільно нас заколисуючи
божевільні люди цілують собі подібних
але тільки крізь пальці, тільки крізь хутра лисячі
крізь п'яне повітря і крізь дзеркала срібні

а вночі божевільні люди читають бродського
смокчуть ображено пальці в передчутті ранку
адже він прийде - стрункий та рожевокостий

і щедро насипле
по дрібці солі
у кожну
йому підставлену
ранку

6.
ніч, а отже і ти десь не спиш
в пустопорожньому цьому місті.
я видалила електронні листи,
я - напів'янгол, напівкентавр.
дерева вже вирушили на пости,
там, за вікном, ворушиться листя,
людина, вийшовши на пустир,
стає значущою, як пентакль.

все можна виміряти в цигарках.
у псів приблудних вологі очі,
і я підбираю спідниці низ,
щоб не вмочити в пам'ять поділ.
зелений місяць, зелений паркан,
тим часом до іншого краю ночі
лишилось вже кілька хвилин, а ми
ні в чому іще не зізнались собі.

і руки сидять на плечах, як птахи
німі - ще не вміють співати по тілу,
а під язиком ховається слово
тупе й небезпечне, як рецидивіст,
готовий сяйнути ножичком. Сонце,
страшне і велике, як крововилив,
дереться пожежними сходами вгору,
щоб місяць за ноги стягнути вниз.

він (місяць) вже висів давно на трубі.
мій рот відмовлявся артикулювати
слова про болюче й належне, але
обручики дима так справно низав.
самими плечима всміхаюсь тобі.
цілую усе, що не можу пізнати,
цілую усе, що хоч трохи балет,
навіть якщо це насправді - базар.

дерева танцюють повільний фокстрот
і тіпає тілом повішений місяць.
людина, вийшовши на пустир,
стає порожньою, як стріла.
сидіти до ночі в якомусь бістро
і похапцем - так, щоб ніхто не помітив -
своєю долонею провести
по пальцях твоїх на краєчку стола.

7.
просочуй крізь тіло моє дроти,
нижи мене гостро й повільно - навиліт,
я ви-три-ма-ю, тільки б це був ти,
а не якийсь порцеляновий виріб.

засукуй мене, як рукав. скажи,
як схочеш, що все це нічого не значить.
хай тільки тіло поруч лежить
і порцеляновим потом плаче.

смикай лиштву - я роз'їдусь по швах,
тріщина витріщить чорну утробу...
ось тобі ночі найкращий шмат
і найтемніший - відмовся спробуй!

бо якщо тіло, затерте до дір,
так ще уміє боліти (наскрізно),
значить, жбурляю його тобі -
хоч і до тебе бували різні,

хоч і до тебе боліло, та
ново щоразу тріскає шкіра.
так магдалена свого христа
зацілувала в криваві діри,

і хоч ти знаєш: куди - до них...
тіло судомно благає бою.
кидаю зброю - нема дурних! -
тільки б лежати
тепер
з тобою.

8.
не руш мене -
я буду чиста-чиста,
я ледве що
не розчинюсь в повітрі,
тож не руйнуй мене
солодким лезом,
глухонімою піснею
ножа.
таємніша
від найстаріших містик,
я зневажаю
ошаліле вістря.
не руш мене,
а свій солодкий безум
сховай між стегон,
щоб не заважав.

не руш мене,
не смикай струни крові.
народжений в утробі
вир шаліє,
і пальці, пальці,
божевільні пальці
навпомацки
вирощують ім'я
твоє. глухий
і потаємний говір,
задушений
за полисками віял,
так вміє
твого слуху дотикатись,
як твого духу
дотикаюсь я.

але не руш, не руш,
це - жар за муром,
це - кров у склянці,
глиниста і бура,
готова вічно в скло
грудьми тулитись,
аж доки
через вінця потече,
це звук в пітьмі,
нанизаний на рухи,
це потаємний
танець білих духів
і п'яний дух
тісних, обдертих кухонь,
і ще мільйони
збочених речей.

не руш мене -
нехай канонізують,
зітри сліди
від губ своїх і пальців,
молись, молись,
вгамуй жадібне тіло
(не тіло - склеп,
що в нім душа лежить).
я дозволяю
згадувати всує
і дозволяю
з іншими злягатись...

не думай тільки,
що мені боліло,

я просто часом
дихати не вміла,

та це мені
не заважало жить.

1.
такий рожевий рожевий вечір,
агонія сонця судомить шиби,
між неба й дна - протилежних течій -
місто голе стоїть за ширмою.

світло торкається вуст і вулиць,
повітря лягає на груди й нижче.
ми - ті, що вчора дрімали в мулі,
а вже сьогодні трактати пишуть.

а вже сьогодні несемо повні
долоні суті - між пальців сутінь,
між тим весною підхопить, як повінню,
і до чиєїсь плоті прикрутить.

і смійся тоді, і кричи, і борсайся
("я - повелитель вселенських істин!").
мусиш іти спрагою босий -
доки і п'яти тобі не тріснуть,

доки себе не згризеш до кістки,
мусиш дуріти (читай - кохати).
заходиш за ширму - там голе місто,
і вже до біса тоді трактати...

такий рожевий рожевий вечір,
неначе місто облито кров'ю.
в повільних корчах танцюють плечі,
а ти стоїш - і не знаєш, до речі,
що з нею робити, з тою любов'ю.

2.
Немовлята. Відтінки зеленого. Пил по штормах.
Креслиш мапу себе, усамітнившись в темній кімнаті.
Якщо чорні на вікнах сліди – значить буде зима
Або, може, війна – чи ж у тому сліди винуваті?
Червоточини всюди – не ходить вже білими й Бог.
Ми забули, в які кольори фарбувати вітрила,
Ми забули, чи є в нас вітрила, та й решту все, бо
Повертатись – по всіх цих віках – все одно не хотіли.

Реманент свій зібравши, набравши у рота води,
Ти вступаєш у бій із речима, розверстими настіж.
Той, що Син був, колись не боявся – і морем ходив,
Хоч вода і була не цілком християнської масті.
Все одно із вчорашнього дня не верне ні один...
Щойно вмочуєш лапи у день – помираєш, і все тут.
Фея, п’яна пилком, заблукала у лісі картин,
Від яких вже насправді зостались самі лиш мольберти.

Білий бик. Білий місяць. І білі лілеї. Це сон.
Тут розвішано діри дверей, наче плетені рядна...
Тільки голос страшний і холодний пливе між колон
Це співає, як птаха, над трупом твоїм Аріадна.
Вона виє, гойдається, руки розбризкавши голі,
Обіймає тебе – невідданно, посмертно, всуціль...
Океани ревуть, ти ховаєш між пальчиків голод,
Як тонку тятиву, що вже нюхом намацала ціль.

Віхоть місяця з лоба відкинувши, ніч увійшла.
Страшно в наступ, бо справді: куди не поткнешся – все тіло.
Виють нерви і пальці тоненько по шкірі спішать
І встигають (якби голова лишень так не боліла)...
Ти прокинешся – пил по штормах і вологі кімнати...
Повні зали води – ковзанки для майбутніх месій.
Тут збиратимуть крапельки крові твоєї дівчата
З розпашілими грудями, повними весн і весіль.

І кричать немовлята – чужі, але також під серцем.
Ти не винна, що ніч, але винна в усьому, що крім.
В глибині лабіринту горбато і глухо сміється
І черкає копитом об камінь стривожений Крит.
Тут порвуться всі низки і порснуть між пальців разки,
І стривожений мармур завиє багряною барвою...
А тебе вже нестиме врочистий німий Мінотавр
В оберемку на берег інакший
– тієї
ріки.

3.
оскільки біль легітимує ніч
трояндове драже тремтить у венах,
стікає плавно стеля по плечах,
приходить хтось через вікно і, може,
спитає згодом, як твоє ім'я,
щоб довго язиком його торкатись

яка жахлива руханка дерев:
немов танцює бідний паралітик,
підвішений на довгих мотузках,
вимахує кінцівками, неначе
самі кінцівки ті махають ним -
а зала вже шалено аплодує

і ось ти на арені простирадел,
де темрява вже наставляє ріг,
а ти, своїм сіпнувши білим тілом,
за тілом заховавшися, стоїш -
чекаєш, щоб зручніш встромити піку
у теплу і криваву плоть бика,
який стече незнаними зірками
у скойку твоїх стулених колін...
хіба подібна ти на матадора?

вже тільця обважнілих цигарок
так просяться лягти тобі на губи,
так просяться в твоїх губах зотліть
і відлетіти у свою валгаллу,
у димний свій, у свій пожовклий рай,
воскреснути? та це вже буде зранку,

а поки що гризи перо і думай,
кого з цих гостроносих арбалетів
назавтра в своє ліжко запросИть...

оскільки ніч легітимує все

4.
(подарунок на день народження в ніч з 29 на 30 березня)

Тут забагато літаків.
Тут ними вимощене небо,
І бортові вогні волають,
Немов роззявлені роти.
Без тебе безумовно легше
І навіть звичніше без тебе,
Та досі ще гноїться пам'ять
Там, де її торкався ти.

Такі ці літаки безбожні...
Хіба ж їм можна - так - летіти?
Хіба ж їм можна - так - кричати?
Хіба ж це досі десь не гріх?
До того ж, наступа на п'яти
Упертий, непотрібний квітень -
Якщо розбити на цитати,
І то не вистачить на всіх.

А зайві пальці просять брати,
А зайві руки десь на грудях,
А зайве слово крапле з рота,
Як цівка слини, на паркет.
Скажи, хіба так можна жити?
Хіба за це іще не судять?
Повісився на власній цноті
Мій найвідвертіший секрет.

Які жахливі одкровення
(Так це ж лайно розкішне - бути!),
І рота смикається кутик,
Як стрілка - від секунд тонка.
О, мій Господь нерівноденний,
Пошли, прошу, в хвилину скрути
Комусь - у пляшечці отрути,
Для мене - склянку молока.

Віддощило – пішло у тумани.
Відболіло – пішло на сторінку.
Не турбуйся про мої рани.
Краще йди-но посидь коло жінки.

Синю ковдру поправ тихенько.
Зі щоки прибери волосся.
І не думай про ту маленьку –
Що їй снилось і як жилося.

Як зітхалось і як ходилось,
Як молилось в безодні жерла,
Як чекалось і як хотілось...
Як їй дихалось? Як не вмерлось?

Бувають дні коли не має сили
Надіятися, мріяти, іти,
А почуття невтомні, легкокрилі
Вже не турбують думкою мети.

І руки опускаються поволі,
І серце в груди молотом не б’є,
І не чекає посмішки від долі
Безчинням тіло знищене моє.

І тільки сміх дитячий знову й знову
Відроджує і віру й почуття,
І змін я прагну знову від життя,
Вкраїну дітям щоб лишити нову.

Байдужість до людей великий гріх
У Раду занесіть дитячий сміх.

…Ну навіщо тобі цей задовбаний, ситий Париж?
Ця банальна романтика, напхана задом на палю?
Над мостом Мірабо, наче пробка у небо, злетиш –
І життя, як шампанське, тектиме повз тебе, Наталю.

Тільки холод огорне, пригорне… Байдужа сльота,
Де чужі, як вужі, відповзатимуть люди по тому…
Залишивши коханців і кішку, підеш, Золота,
Прихопивши валізу душі, до останнього дому.

Не дивися назад. Там нічого тебе не трима.
Доки тризну відбудуть – дістанешся теплого раю…
Долетіла, Наталю? До зустрічі. Скоро зима.
Ми помрем у Тернополі – зараз я точно це знаю.

Вказівка посмикує - здвигами очі,
недоспана ніч заховалась у крані,
трамвай на вібраціях шиби проскоче,
думки заколочені у порцеляні.

Напився натхнення - заповнився ранок,
скарбничка порожня - нема що розбити...
хіба... розігнути на пальцях коханок,
хіба... запитатись: "Котру все ж любив Ти?"

Спадає нелюбом щодруга пелюстка.
Чого тут гадати?.. як серце не слуха.
Недоспана ніч у краплинових згустках -
тремтить в павутинні приречено муха.

24 Квітня 2007

Відбувається день : не збагнути тобі і мені,
не відкрити крізь призму повітря і скла, і льоду...
Тоскно жовкне троянда на глиняному вікні.
Повертається сонце, як завжди, чомусь зі Сходу.
Я вивчаю слова – ті, що відала тисячі літ.
Юні літери слів практикуються з мого недбальства.
І рипить на столі, як папір, недописаний світ.
І стікає вода світових океанів на пальці. –
То за вікнами дощ. Як непрошений свідок чи гість,
притулився волоссям до тіла промерзлого хати,
став і слухає день, наче хтось йому відповість,
звідки все.
Та і нікому відповідати.

В обіймах дощу розчинялося наше літо,
в якому (якщо вже насправді) ми не були.
Ти вчив мене бачити зорі в печерах й квіти,
котрі там ніколи не зріли і не росли.
Ми разом вмилялись небом – на денці кави.
Читали осінні книги, та їх сторінки,
мов листя опале, лягали на пізні трави,
вростали у Землю, як ранні материки.
Блукали дощі на куценьких кудлатих лапах,
і пахли вони нам то морем, то молоком,
бо пахли тобою. І цей одинокий запах
зависнув назавжди між голосом і дзвінком.
Ми жили, як риби – в мовчанні тутешніх істин.
Губились у храмах – із ладану-ковили.
Ми жили, як діти. Як тіні, що нині й прісно –
за вікнами нашого дому, де ми
не були.

Під небом чистим, де зірки
і місяць дивляться ласкаво,
торкаюсь ніжної руки
і падаю в зелені трави.

Цілунком губи затулю,
щоби ніщо не говорили,
бо всі слова – окрім «люблю»
давно вже знаю, моя мила.

Торкнуся до твоїх грудей,
які в напруженні чекають,
котру вже ніч, котрий вже день
від нетерпіння зомлівають.

Все тіло в пристрасті горить
від ніжних доторків й цілунків...
Солодка мить, коротка мить -
найкраща від усіх дарунків.

В напруженні в мільйони вольт
сплелись тіла, думки і руки,
і проситься жагуча плоть
звільнити неповторні муки.

І в завершальний битви час
звучать слова мольби до Бога...
І щастя огортає нас,
як виллється п’янка волога...

Як освЯчу рядком папір -
Зійде Світло Святого Духу.
Хай нап`ється молитви зір,
Та сприйнятливим стане вухо.

Божий Біль я ношу в Собі -
У незгоєних вічним ранах
Він ятрітиме через бій,
Доки серце Моє не стане.

Доки змінює видих вдих,
А у горла є міць кричати -
Все віддам для Любові тих,
Хто її не зазнав, хто втратив...

Де уста - гнеться Правди Шлях,
Без убрáнь час її зустріне.
Дай же, Неба Всесвітній Дах,
Дотримати Надії Стінам.

Дай повірити у слова,
А вже ними себе підняти
Там, де Вічна Любов Жива,
Що з грудей передала мати.

Боже, скільки у Тобі сил -
Стільки ж болю у ранах Сина.
Тільки той, хто хоч раз любив,
Вміє плакати, як дитина.

Там, де Ти - там нема Жалю,
Хай ця Пристрасть життям спалає.
Так, я Вірую, бо Люблю!
А Люблю, бо Ти є, я знаю.

22 Квітня 2007

Скільки літ присудив тобі світ, Дон Жуане?
Скільки раз твою руку стискав кам"яний Командор...
Лід і полум"я, пристрасті тінь, без кохання коханець,
лезом шпаги примножуєш ти неповернутий борг.

Ти без бою ключів від фортечних воріт не приймаєш,
у облозі - терплячий, в атаці - навальний солдат.
Неприступність.У мові твоїй цього слова немає
і під чоботом стогне цнотливість уламками грат.

Чистокровність ідальго, по жилах вогнем голубіє
сік граната, настояний на поцілунках красунь.
Із очима святого - гультяй (пам"ятаєш, Севільє?)
по чужих квітниках оббивав світанкову росу...

Із родинного глека дитя досхочу напивалось
згірклим квасом повчань на мотив материнських чеснот.
У сідлі, чи зі зброєю - вправно, з дівчатами - жваво
тверднув м"яз,а на серці стиралися залишки цнот.

Передчасний засів у дитинстві зерном філософій
опадає у кошики долі цинізму плодом.
Святість уз, наче дим над багаттям утопій
не зупинить,якщо запалився настирливий Дон.

Досконала галантність і вишукане лицемірство-
поряд з ним Мефістофель - жартун і грайливий пустун...
...І розчавлює долі чужі,як піддатливе тісто,
хто наступний? Чекає на вас Дон Жуан на посту!

ДЕНЬ:

Привіт вітрам! Я травень привідкрила.
А кров у скронях б`є, як б`ють копитом коні.
Душа моя – стривожені вітрила,
Стривожено-стриножено червоні.

І буде небо, море і Всевишній,
І я-піщинка, і піщинка-світ.
І мить – на кілька днів, на кілька тижнів:
У Всесвіті моєму квітнуть вишні.
А отже – все буде. Як слід.

Упасти б вгору – де найглибші зорі,
А найгостріша - проштрикне навічно.
І море знатиме. Припливи символічно
Лічитимуть миттєвості прозорі.

А Бог – усюди. Це його хода.
Цей травень і вітрильники, і зливи,
Коли душа солона, як вода,
Прозора вічність кольору оливи.

НІЧ:

Ніщо не вічне. Поготів – любов.
Коли нема для чого і для кого.
І всує! Всує сонми молитов!

Настояна на Часі до гіркого,
Надірвана мелодія трембіти,
Лише одне тепер прошу у Бога:
О, Господи! Не дай мені любити.

Коли нема ні сліз, ані жалю:
Холодний осад – як довічна втома.
Розбито все, що було з кришталю.
Жбурляю сни – іронію ловлю.
Чому я скло? Причина невідома.

Жила як вміла. І не вміла жити.
Сто першу вічність випито до дна.
Звершилося. Не дай мені любити.
Довершена. Довершено одна.