Не лицемірте,
Вам не до лиця.
Хай навіть цей надвечірок останній.
Ви так зумисне взяли забуття,
Що я молилась відчаю в прощанні.

Ви знову за своє.
А втім...Нехай.
Я Вам дарую Ваше ж віровчення,
Де я обличчям впала у обман,
Забіганого в прикрощах натхнення.

Я чую у ночі осінні,
Я марю крізь синій сніг:
Вростає туге коріння
У землю глевку із ніг.
Стають мої руки віттям.
Верхів'ям чоло стає,
Розкрилося ніжним суцвіттям
Збентежене серце моє.
Вростаю у небо високе,
Де зорі — жовті джмелі,
І чую: пульсують соки
У тіло моє з землі.
Зі мною говорять могили
Устами колишніх людей,
І їх нерозтрачені сили
Пливуть до моїх грудей.
О земле жорстока й мила,
Ковтнула ти їхні дні —
Усе, що вони любили,
Віддай долюбить мені!
Усе, що вони не домріяли
У чорному ґвалті боїв,
Хай клекотом і завіями
Ввірветься в думки мої!
Вслухайтеся, земле і небо,
У рокіт страждань моїх—
Живу не лише за себе,
Я мушу жити й за них.

13.05.1962

У тім світі,
....де все навпаки;
....де Зло необхідно, як Рівновага;
....де тобі не всміхаються спочатку, а відразу
б'ють у спину;
....де кращі вороги - друзі, а друзі -
дбайливо байдужі;
....де червоне на білому - не горобина, а кров;
....де ілюзії не називають надіями;
....де "так" означає "ні", а луною "ти" звучить "я",-
У тім світі ми з тобою разом...


з того берега
твоя усмішка ближче
на ціле життя
навіть за поворотом
не сходяться береги

Цей тиск у кілька атмосфер
Не здатна стримувати далі,
У цьому місті аномалій,
Я задихалась дотепер.

Втечу сьогодні далебі
Стежками чорних тротуарів,
В плащі звичайної примари,
Щоб розчинитися в юрбі.

Забуду всі слова криві,
Нататуйовані на шкірі
Старих будинків, бо не вірю
У місто й те, що ми - живі.

Збираю речі, сни, листи
У клунок спогадів. Ще кави
Я вип’ю на ніч і лукаво
Й тебе напÓю, ну а ти

Про смак спокуси не питай,
Бо це, повір, вже несуттєво,
І ми удвох Адамоєви
Назад повернемось у Рай.

Вересень був – кохання кіношне і голуби,
Вересень був помаранчевий, був голубий.
В тебе – за графіком, в мене був – без пуття,
Без шляхів, ниток аріадниних, без вороття.
Все у валізу не влізе – та й дідько з ним.
Добре не боса, а мотлох – молохові під хвіст.
Йшов тут казкар один, то тепер побіжу за ним
Зорі шукати в калюжах і попід тином зміст
Свого такого-сякого щасливого майбуття,
Що вироста, мов вірші, знали б з якого сміття!
Доки буденність пише нас у щоденник тижня,
Нижні і верхні чакри змішує чорнокнижно,
Я засинаю груба, а прокидаюсь – ніжна,
Просто луску знімай і клади під ніж – най
З нотою «ми» на пробитій гачком губі
Поглядом заклинаю: не відпускай – люби.
Жертва шукає ката, риба – рибалку. В юрбі
будь-якій вибір зупиниться на тобі.
Жовтень жене пожовкле листя чужих листів,
Я не знімаю пошту, бо забуваю айді.
Діти, в Сіті заплутані, мо втечемо від грози
На піднебіння Всесвіту, де зійшли Терези.

Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба.
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

16.XI.1962

................................... Другу

Коли музика стихне і звуки полинуть у стелю,
коли сил вже не вистачить чути пронизливе "сі",
я згадаю ім’я твоє дивне, дитя насолоди, пастелі
твоїх снів потойбічних, де сутінки зріють в росі,

Де серпневе осоння медвяно в повітрі кружляє,
де на теплому плесі чиїсь ще вологі сліди,
де чутлива душа всі закони тяжіння долає,
де на згадку лишається шурхіт сухої трави,

Я безсоння твоє заколишу нічними дощами
і у місячнім сяйві тривогу твою розчиню,
нічого не питаю - радій і живи до нестями,
все мине коли-небудь... от тільки не стій на краю...

вулицями, де колись точилися вуличні бої.

Повітря дзвенить.
В порожнечі недоспаних вулиць
Вчувається стишений шал навісної юрби.
Немовби за мить
Задзижчать рикошетами кулі
Й почне косовицю стара в простирадлі журби.

Я бачу німого,
В очах його небо-хоругва
Тріпоче надією: «Все ще минеться і знов
Не стане нікого,
Хто словом своїм недолугим
Хитне терези і проллється розпечена кров.»

Сьогодні зима почуттів
І ніхто вже не хоче
Сокири до рук та ходити поснулих будить.
Скривавлений прапор зотлів
«Пре» плебеїв від збочень.
А вулиця тиха ще й досі побоїщем снить.

кублами змій образи
душу торочать на смужки
світ у якому ми разом
світ де лиш я самотужки

сни божевільні і хворі
в глечику п'яного мозку
серед брехливих теорій
в сукнях з гарячого воску

рухи спітнілі від танцю
в тишу вчепились зубами
мнуть охолоджені пальці
прірву між нами

світ де ми подумки разом
світ де вже я самотужки
в скроню озлоблені фрази
тихі прокльони на вушко...

І

Так тяжко. Нудить. Страх погано.
Ще й досі на сухих губах
Зосталась гіркоти відрада,
Що з перцем вчора зайнялась.
Похитуються босі ноги,
Шукають пальці навмання
Прим’яту рясу на підлозі
Та кляті гроші лихваря.
„У кожного своя робота” –
Майнула думка у попа
Та й десь побігла за ворота
Притуплена й на-пів жива.

ІІ

Так тихо. Любо. Лячно трохи.
Це ж вперше, вперше у житті
Виблискують великі очі
Блакиттю в темряві м'якій.
Сплелись незграбно рученята ,
Завмерли острахом вуста.
„Тут так велично, так пихато” -
Подумало мале дівча
Та й далі Богу замолилось,
Прохаючи на це Різдво
Похилену, стару хатину
Та оберемочок стрічок.

ІІІ

„- Ішла по лісу й ненароком
Побачила як паненя
Ховало у дуплі монету.
Я зачекала та й взяла
Її холодну та пикату.
Тепер так соромно мені,
Що душу хлібом кострубатим
Нагодувала я в пітьмі”.
„- Через таких як ти, небого
Давно готується вже нам
Протоптана крива дорога
Та розгарячена смола...”

Ніби даєш обітницю
Не розмовляти ні з ким.
З вікон померлі дивляться
На силуети пласкі.
Просто в обличчя дихають
Будинки вапном вологим
І відчуваєш шкірою
Давніх місцин некрологи.

Ніби даєш обітницю,
Ніби тримаєш її,
Ніби триває збитницька
Подорож. Пілігрим
Рухається на милицях
Вздовж площі, де небо тримає
Хмару за сірі вилиці
Над колією трамваю.

Ніби даєш обітницю...
Бруківка – луска змії.
Вулиця кожна – митниця, -
Так і проходиш її.
Кавою, вишнями, сечею
Мідним присмаком губ –
Пахне від себе втечею
Дощ з водостічних труб

Краса ситуації
„Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані” *
І цей бичок зі смоляно́ї драні!!..
Мораль: в Лисиці все за півціни. :)

Краса у залишку
„Хоч як вдивляйся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем” - **
Пилок і мед зібрали? Без дилем!..
Мораль: незайманість - важкий тягар для жінки.

Вивершення краси
„Гірська дорога. Гречка не достигла,
А квітами частуйся досхочу!” ***
Сюди довершеності Зваби долучу!
Мораль (всього і вся): Квітуча піхва!


2007

Вибач, мала,
не можу відвести
муки твоєї,
що зараз скінчиться...
Non-re...– шепотіла
вода з криниці,
non-re! – благали
птахи і звіри...
Бачиш, як вийшло...
хіба ти навмисно,
хіба ти бажала,
щоб у сусіда
телятко впало,
коли ти з квітами
розмовляла,
коли ти трави вплітала
в коси,
нага вбігала
в ранкові роси...
хіба ти знала,
хіба ти чула,
що над тобою
гроза загула?...
..........................
лишився в Часі
згарища стогін
(звідки цей спомин,
з якого неба?),
через століття
я просинаюсь з твоїм
"Не треба!!!"

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані.
Хоч неохоче злазять з ніг вони, -
Та зайняті тобою мої длані.

Тебе тримаю я за гарбузи,
Щоб не втекла ти , поки буду їх знімати,
Зніму штани – почну знімать труси,
Зніму труси – то можна й приступати.

А ти чомусь холодна , як гантель,
На мої любощі мовчиш неадекватно,
Я розумію, що стодола – не бордель,
І пахне тут не зовсім ароматно.....

Та що робить, коли таке воно, буття,
Така, признаємось відверто , селявуха,
Що змушений я посеред сміття
Тобі нашіптувати серенади в ліве вухо,

Коли навколо , де не ступиш, кізяки,
Коли смердить вареним картоплинням,
На стінах повзають рогаті слимаки,
Звисає скрізь торішнє павутиння....

Та це дрібниці все, моя любув,
Моє ти сонечко, моя рожева свинко !
Ногами з себе я уже штани стягнув-
На щастя в них не затуга була резинка !

Кожен день кудись спішити
Безпорадно.
Як це просто – в світі жити,
Як це складно!

Кожен день шукати їжі
І спочинку.
З кожним часом дні гіркіші
На перчинку.

В старість увійти, як в річку,
Посивіти,
І погаснути, як свічку
Гасить вітер.

Маленьке — не смішне,
Адже мале і зерно,
Що силу велетням і геніям несе.
Мале тоді смішне,
Коли воно мізерне,
Коли себе поставить над усе.
Але скажіть, хіба такого мало,
Хіба такі випадки не були,
Коли мале, як прапор, піднімали
І йшли за ним народи, мов осли?
І чи тоді мізерне та смішне
Не оберталось раптом у страшне?

19.ІХ.1963

У спеку, гарний літній день,
До затишку водички
Злетілась, мовби на мішень,
Вся мошка на травичку.

Бабки злетілись та жуки,
Метелики-бояри...
Усілись бджоли під грибки,
Надівши окуляри.

Сміється сонечко, блищить
Водичка у струмочку,
Ось павучок маленький спить
У гарному візочку...

Зелених верб густе гілля.
І це все - не міраж!
Бо для комах, повір, маля,
Існує справжній пляж.

Отож, у спеку, літній день,
До затишку водички
Летить, немовби на мішень,
Вся мошка на травичку.

Там, угорі - мій світ, розтятий на клітини,
полощеться на вітрі, б"є крильми, як птах.
Димком жовтавим між віконних рам хмарина
з блакиті оксамитової загляда.

Росою по стіні стікає тихий вечір,
зоря червоно розмальовує вітраж.
І марні були з прокурором суперечки,
презумпція невинуватості - міраж.

Суддя, відвівши очі, прочитав похапцем,
і поїзд криком пісні зеків заглушив.
Ворота клацнули, не залишивши шансів
в прийдешньому для української душі.

Вихрапує "смотрящий"- злодій у законі
ненависне буття через тривожний сон.
Мій біль водою у несправнім водогоні
у ритмі крапель б"є по барабанах скронь.

Крізь болоття тюремного жаргону,
крізь мертву тишу мурів, дзвін колючих струн
пером і словом я калиноньку червону
підняти хочу, як зажурену сестру.

А воля жайворонком над полтавським степом
манила, звала в мандри за далекий пруг...
...Ридала у куті згвалтована Евтерпа,
ховаючи розпуку у вінку із рук.

гортанню вихаркане слово,
залізний біль німого зойку,
і, як було, все буде знову,
лягає мить у часокойку,
самотність втечі, невмирущість,
осіннє листя на асфальті,
важкого погляду значущість,
(хтось пропустив якийсь пенальті),
горить свіча у деннім світлі,
сплетіння дня, сплетіння ночі,
ці губи, сповна не розквітлі,
такі! такі... їй-Бо’, дівочі...
пора, втікає в безвість стежка,
і “завтра” на світанку сходить,
блищить березова сережка,
і світ по колу колобродить...

Посади мені сад, так стомилась блукати по світу.
Посади мені сад, відпочити до яблунь прийду.
Стільки років живу, та шкода, не навчилася жити,
Може, я оживу і коріння пущу в тім саду?!

Зацвіту навесні. Так душа осягає причастя.
Після сповіді зим цей вінок, наче прощення німб.
По стезі між дерев заблукало загублене щастя,
Я його віднайду в тім саду, що посадиш мені.

Відполощуть дощі, літній вітер грайливо осушить
Заплямовані дні під серпневий ясний зорепад,
І покотиться вмить злива яблук прицілом у душу.
Посміхнусь... На долоні землі посади мені сад.

До_Достигаючі вишні у колір бордо
Падають долі дозрілими
Смійся Ікаре!

Ре_Реставруєш розбите люстерко старе
Роки ішли, ми йому вже обридли
У гримі

Мі_Між словесними па і пролистаним ЗМІ
Клякнемо ми, вдарить небо крильми
Де Голгофа

Фа_Фарбувати асфальт світлом кольору фар
На нічному сафарі забути свою
Парасоль

Соль-Сольовими потоками спряжених сліз
Бурмотіти під ніс і свого начищати
Пістоля

Ля-Ляскіт зброї ще можна почути здаля
Ще усе поверне до нуля
Все у русі

Сі-Сіре небо блищить у ранковій росі
І красуються небом зволожені вишні-
Бордо...

Тримаєш мене за руку?
Міцніше тримай, коханий,
Притисни мене до серця,
Може, я відігріюсь...
Пронизливо сіра осінь
Стікає по нам дощами,
Скоро страшна зима-відьма
Станцює на розі вулиць!
Контури стін розмиті
Вростають в бруднюще небо,
Тікає крізь змерзлі пальці
Повітря клаптями диму,
Нечутно сповзають миті
Надії в глуху зневіру...
Зігрій моє серце в казці,
Мені ж цілувати зиму...

Дай избежать не смерти, не сумы,
Не зависти, не дружбы с дураками –
Любви к нам тех, кого не любим мы,
И равнодушия любимых нами...

Художник малював дощ
краплини застигали у повітрі
сором’язливо позували
переливаючись всіма кольорами
Художник малював дощ
і навіть не помітив
що намалював
веселку

Сьогодні труїли щурів –
Та щур – то хитрюча тварюка,
Отруєне сало не з’їв,
Ще й хапнув, поганець, за руку.
А потім очолив протест:
Навів побратимів з підпілля,
Мовляв – ось на пузі вам хрест,
Ми тут живемо як бадилля!
Єднайтесь усі, хто гаразд,
І скинем диктатора з ліжка!
Шоб знав, як знущатися з нас!
До біса нам трунок і кішка!
Ми тут наведемо свій лад –
Введемо поняття щурячі,
А хто не прийме наш розклад –
Залишим без хати і дачі.
Рятуйтеся, людоньки! Ґвалт!
Вже сунуть щурячі загони
Під лемент і пискоту шквал
В домівки, міста й регіони…

То вже, напевно таки, параноя -
бачити все до найменших деталей.
Бачити, як ти захоплений грою
у товаристві зачовганих кралей…
В морі чужого бажання і хіті,
з кров'ю на яснах, що пристрасті слід,
мовчки блукаєш у порваній свиті ,
вихід шукаєш, знаходиш прохід.
Що загубив ти у місті-проваллі,
В цій почорнілій клоаці міщан?
Мріяв про світлі посріблені далі
і про дівочий незайманий стан?
В обмін на мрії, поете мій милий,
що ти отримуєш - очі відкрий -
Скурвлену дівку в п’яні обійми,
голос охриплий, кашель сухий…

Ти бачив, як тремтить повітря
У час короткий, надвечірній,
Від аромату динь і яблук
На розі осені і літа?

Ти чув, про що шепочуть хвилі
З піском морським на узбережжі,
Коли їх пестить теплий вітер
На розі ночі і світанку?

Ти віриш в те, що вільні душі
В блакить здіймаються прозору
І їхні мандри нескінченні
На розі смерті і спасіння?

Тоді ще не знала, що безнадійно хвора,
Думала: ті, випадкові, очі, - те-що-мені-потрібно.
Дивачкою ходила долонями вгору
І на безриб’я приносила рибу. Дрібно
Мислила. Осінь приводить в норму.
Проти інфекції засіб надійний - побут.

Коли цілий день ти намагаєшся щось та зробити,
Приходиш додому а там від порогу: «та-ти-та-та-ти-та...
...Не так-не доречно-не вчасно-недобре-негарно».
Мовчки на п’ятах зробивши півколо, на ганок
Виходиш і знову до пізньої ночі чи раннього ранку
Блукаєш - шукаєш якісь фантастичні важелі
Потреби з можливостями врівноважити,
Щоб бути запобіжником когнітивного дисонансу
Для тих, кого ніби-то любиш. Ніби-то. Все – несправжнє:
Почуття, мрії, сльози, руки і ноги.
Ти – тільки робот, механічна лялька,
В якої програма: «видобуток грошей-грошей»,
Яких завше маломаломаломаломало.
Ловиш себе на співчутті чоловікам,
В яких за спиною матуся-дружина-діти,
Особливо якщо це – дівчатка,
Особливо якщо підлітки, акселератки (Боже!)
Безжалісні й напівсталеві, непохитні в своєму бажанні
Їсти-коштовновдягатись-відпочивати-навчатися в універі...
Так усвідомлюєш сутність. Ти навіть не робот-жінка,
А так...андрогин. З майбуттям, як і в кожного брухту:
Вийде термін – спишуть на звалище чи на горищі забудуть.
Там будеш згадувать свій несподіваний вірус-літо
І як це просто і збудливо - справжня людина,
І що таке «боляче», що таке «подих його на скроні»,
Що таке «кров-любов» як банальна рима...
Вересень, ніби дятел, довбе дощями по шибках.
І сам собі – синоптик долі. Хочеться швидко-швидко
(Тільки почув оте «та-ти-та-ти-та» (дивитись вище)
Бігти не обертаючись... навіть напевне знаючи,
Що немає куди і до кого...
Немає..куди...і..до..кого...
Просто бігти...
Просто бігти і дихати...

Доки не сяде енерджайзер в клітині ребер.

І буде ніч... палка і безсоромна,
Як стигла полуниця на губах,
Наложниця терпка і невідмовна
В твоїх руках.

Солодкий смак пекельної спокуси
Розірве тіло, розум захмарить,
То нерв оголений, а не мої укуси,
Тобі болить.

Так струм розпусти збуджує повію,
Так спрагу первісну вгамовує вода,
Я божевОлію, божеволІю,
А ніч стіка.

Жадана мить одвічного бажання
Нахлине, мов загибель, віч-на-віч,
То ж зрозумій – це нашого кохання
Остання ніч...

І трава, ніч…
Оохи та ахи…
Луджені зорі,
Аромат лексидій,
Юль фото…
Флюїди скель,
та моря,
і роз…
… І не жду лиха,
А – тихо очі на варті….

Цього року лелек розвелося, як гною,
Наче гною в цей рік розвелося лелек !
Моя мила !
Сумую я так за тобою ,
Моя риба кохана, мінтай мій, мій хек !

Ти майнула кудись , а куди – я не знаю,
Я не знаю, куди ти майнула, мон шер !
І без тебе тепер я щодня помираю,
А учора – прикинь ! –
Я ледь-ледь не помер !

Я не слухаю ніц, навіть „Радіо Ера”,
Не дивлюся кіно, не співаю пісні,
Ще учора я думав, що ти зла мегера,
А сьогодні вночі ти приснилась мені.

Ти в сорочці стояла до п”ят, і з косою,
А коса та сягала тобі аж до п”ят,
Сподівавсь хоч у сні я побути з тобою,
Та лелек у цей рік розвелося ж, як гною,
І [нахабні] лелеки пожерли усіх жабенят !

Мені тоскно і сумно, мов курочка-ряба
Мої яйця розбила усі нанівець !
Де ти , риба моя,
Моя Царівна –Жаба !
Повернись !
Бо без тебе мені вже гаплик !

© kokacherkaskij, 20-08-2007

Я несу в кишені карамельку,
Ось прийду – тобі її віддам,
Хай вона на вигляд і не дуже,
Заціни : я міг би з”їсти сам.

Але я несу її лише для тебе,
Крихти хліба й крихти тютюну
Поналипли на її обгортці,
Обліпили всю її, смачну.

Через кожні двадцять вісім кроків
Я на Божий світ її виймав,
Перевірити, чи не згубив її я,
Перевіривши ж – назад в кишеню клав.

Інколи ж, коли не міг стерпіти,
Вийнявши, її я розгортав,
Перевірити, чи з нею все в порядку,
Перевіривши ж – назад в кишеню клав.

А коли мене ніхто не бачив,
Розгорнувши – я її смоктав,
Перевірити, чи часом не отруйна,
Перевіривши ж – назад в кишеню клав.

Ось уже пройшов я з півдороги,
Нешкідливу і поживну , на біду,
Я тобі несу в кишені карамельку,
Дочекайся , я ось-ось прийду !

Чоловік-кава
Іще не встигла як слід розпробувати
А вже залежність
А вже бажання тебе куштувати щоранку
Судини розширені – плюс і мінус безмежність
Одну за другою повну п’ю філіжанку

Чоловік-цукор
Було гірко і вже не гріло
До зупинки серце дозріло
Я любила...
Так, я любила каву без цукру
Поки ти не розбавив мою кофеїнову сутру...

Молоко
Я вся у білому
Я білена стіна
Не розчарована
А просто трохи інша
Мені гадали - буду я одна
Мені гадалося,
Що я за тебе вийшла...

м’ясо дерева пахне сріблом.
м’ясо дерева біле-біле.
за гачок зачепившись німбом,
ти співаєш, маленьке тіло.

груди в дерева гострі-гострі,
плоть дуріє і пнеться дибки.
крізь свій торс простромивши осінь,
ти співаєш, маленька рибко.

груди в дерева гострі-гострі.
ніздрі в дерева з павутини.
спати в морі тебе запросять,
сонцесяйна моя дитино.

м’ясо дерева пахне сріблом.
дибки плоть вимагає диби.
ти співаєш свою загибель.
ти співаєш, маленька рибо.

Холодна сцена. Тіні. Катафалк
старого світу, змореного в часі.
Виходить з темряви чаклун у рясі,
і вам, панове, подає бокал!

...Я видужаю, тільки він піде,
я вийду на погост із-під овацій,
і дисонансне марево вібрацій
до ваших ніг потомлених впаде.

Зболіле горло у крові сонат,
замучено слова кавалком мови.
Нічого. Здужаю... і вийде знову
в сценічні марення ловець-пірат.

Незграбний рух майстерністю подам,
у цьому все: мій голос, моя нота,
мій артистизм, сомнамбулічна цнота,
мої обличчя... тіло Міріам...

Зболіле горло у крові сонат
замучено слова кує із мови.
Нічого. Здужаю. Засиплю рови,
старих ілюзій. Лиш помре пірат...

...холодна сцена, тіні, катафалк
старого світу, змореного в часі,
виходить з темряви чаклун у білій рясі,
і вам, панове, подає бокал!

Це не будяк у вазі --
Символ це, мудрий символ…
Має він на увазі
Щось неприємне й зимне.

Чую стремління крові,
Стримане вічним сумом,
Ще одна із історій
В Лету понуро суне.

Пам’ять, що сяє синьо,
Вчепиться реп’яхами.
Символ це, просто символ,
Тихий і непроханий..

Плачу, сміюсь до болю,
Знову лічу до сотні.
Я назавжди з тобою,
Панно Самотність.

О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
підлоги у скрипицях.
А серце написало скрипт:
"Амінь. І стало хлипко."
О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах
у щем струною перелився
там, де тріпоче вже
недоспаний життя світанок.
В якого скрипника
ти з болем грати так навчився?
Солоне соло словом
кволим не осмислив - рано.
О, рано!
Ранить...

21 Вересня 2007

...Золотої осені у Волицях,
Де селяни на картоплю моляться,
Де Ганнусі хочеться, та колеться
Все послати під усі чорти:
Цю ріллю, і цей рискаль роздовбаний,
Але ж “земле-мати” – було мовлено,
“світ ловив” – і от мене вже зловлено…
Тільки шкода, що зловив не ти…

Чуєш, як земля у сні здригається?
Це картопля в ній перекидається,
І товче покоцаними пальцями
У тугий і напнутий живіт…
І кривавлять буряки у борщику,
І дитя співає “Вийди, дощику”,
І село, що божевільне осінню,
Богомільно дивиться на схід.

...Так час піском між пальцями тече,
Так Бог кладе правицю на плече,
Так Фенікс помирає ще і ще,
Щоб жити.
Бархани тиші та декор століть,
Де вічне і не вічне відболить,
Де жовтень – мить, і ми у ньому – мить,
І вітер.

Щоб вірити, і, вкутавшись у сни,
Мов лялечка, чекати до весни,
Коли яскравий квітень навісний
Відпустить…
І голос… Ні, не голос – тільки звук -
Він уночі проквилить, як малюк,
Шукаючи м’яких і теплих рук
Матусі…

Він поведе, він приведе у сад,
Слова впадуть під ноги. Листопад
Закрутить фрази. Час піде назад –
І стане…
І ми прозорі, вічно молоді,
У тих садах зостанемось тоді,
Де чорні води. Кола по воді.
Осанна.

І осінь пережити, як вітрянку,
І зиму перебути, як чуму,
І не питати – пощо і чому
калатальце калатає кому,
коли вокзал співає “варшав’янку”.

І заховатись в шалик, наче в нік,
І у глітвейн зануритись по п’яти,
І тільки спати – байдуже, з ким спати,
Вмираючи утретє чи уп’яте
З істотою на ймення “чоловік”.

Уже не прокидайся, божа слань.
Світ протече - і вік стече по тому,
І мертва тиша кинутого дому
Нікого не покличе. Сон і втома.
І ця герань засохне. Бо герань.

Килими снігу і тиші стіна,
гола душа у долонях на холоді...
Мужносте пізня, час вже і нам
долю писати сріблом по золоті.

Хоч заливаюся ще солов’єм,
важче живеться і пишеться важче...
Чуєш, ти, золотко пізнє моє? —
Сріблом по золоті, і не інакше.

Знати не знаю, хто так звелів —
хай українською, хай хоч івритом, —
наче останній гебрей на Землі,
мушу себе я договорити.

РІЗДВЯНИЙ РОМАНС
Євгенію Рейну, з любов’ю
Пливе в журбі непояснимій
поміж цеглової надсади
нічний кораблик незгасимий
із Олександрівського саду,
нічний ліхтарик нелюдимий,
що на троянду жовту схожий,
над німбами своїх любимих,
в ногах прохожих.

Пливе в журбі непояснимій
п’яниць, сомнамбул хор бджолиний.
Столиці сонної світлину
невесело зробив чужинець,
і, на Ординку увігнавшись,
таксі хворіє верхівцями,
ряди хоромів, обійнявшись,
стоять з мерцями.

Пливе в журбі непояснимій
співець столичний сумовитий,
біля крамнички з керосином
двірник сумує кругловидий,
пливе по вулиці публічній
коханець сивий і вродливий,
і шлюбний поїзд опівнічний
пливе в журбі непояснимій.

Пливе, де тьма замоскворецька,
пливе у горі самовито,
говірка тулиться єврейська
до жовтих сходів сумовитих,
і від кохання до журботи,
під Новий рік, в кінці суботи,
пливе гоноровита краля,
у власних згублена печалях.

Пливе в очах холодний вечір,
тремтять сніжинки на вагонах,
морозний вітер, зблідлий вітер
червоні обійме долоні,
і ллється мед вогнів на плечі,
і пахне солодко халвою;
нічний пиріг несе Святвечір
над головою.

Твій Новий рік по темно-синій
воді в нуртовищі міському
пливе в журбі непояснимій,
немов життя почнеться знову,
неначе будуть світло й слава,
і вдалий день, і вдосталь хліба,
немов життя хитнеться вправо,
хитнувшись вліво.

Моя печаль, і незбагненна туга,
Сумного дня моя сумна подруга,
Все, що сказати не зуміли ми,
Падіння наше -
З весни до зими
Сміливі дотики та непрожиті ласки -
Сторінки з непрочитаної казки,
Ті ночі, повні шалу і без снів
Котрих ніхто позбутись не хотів
Несповнені бажання, тихі мріїї
І одинока крапка безнадії...
Що було наше, вперше і востаннє
Складаю я до ніг Твоїх, kochanie...

Вітер вовком воліє вити,
ніч нуртує невинно нервом,
я втомився не вас любити,
прикидатися чорним стервом.

Я не хочу тримати руки,
під якими жовтіють рани,
не хвилюють мене Памуки,
не принаджують Тамерлани,

Шаленіє шаленства шалька.
На дуель! (Навіть це не можна...)
Я розбійницька гнівна лялька,
що на вас погляда тривожно.

Відпустіть же мене на волю
або дайте мій каламарчик!
Вже розідрано всі мозолі!
На добраніч!
Аревуарчик...

Дні вчорашні – не більше, не менше – листки календарні,
Відірвеш - і у вічність відправиться зношений день,
А зубами чіплятись за вчора безглуздо й примарно -
Те, що вчора було - загуло і повік не прийде.

Дні минулі, де слово і крок загубилися перші,
Не жалкуй, - не біда - відгуляли стократно своє.
А сьогоднішній день, як бездомний блукаючий вершник,
Не вертає назад, а секундно живе тим, що є.

Не тривожся дарма, обираючи в завтра дорогу
(Ти нічого насправді в житті не вирішуєш сам),
Обдурити ми можем себе, але тільки не Бога –
Всі бажання повз нього, якщо ця дорога не в храм.
_________________________________________________

Відірву цей листок, помолюся, затиснувши в жмені –
Чотирнадцяте. Вересень. Проситься в душу сльоза.
Хтось поїхав далеко, та все ж повернеться до мене?!
Може, років за п’ять я приклею листок цей назад...

Від кави болять суглоби
І трохи ламає руки.
Старий годинник спідлоба
Сканує найменші рухи.

Ці звуки, ця тиша й літо.
Відлуння забутих глюків.
Він вміє мене розізлити –
Старий годинник-падлюка.

Він вміє втовкмачити серцю
Свій темп і свою монотонність.
Мій спогад іще не стерся,
Ці стіни кам’яно-сонні

Так міцно тримають тіло
І смокчуть його засмагу.
У кави нутро застигло
На зіткненні крику і смаку.

І скоро на світ нахлине
Велика страшна посуха.
Останню гірку краплину
Досмоктує жирна муха.

Я увы, но не тот,
кто глазами поднимет рассвет.
Подыграв чуть весне
на последней струне
задетого нерва,
Улетит в память бабочкой
мой дождевой силуэт,
И закончит последний виток
эта жизнь - похоже на первый...

Улетая, упасть,
стать похожим на лунный цветок,
Чтобы выть на меня
было видно кому-то...
Вот перспектива -
Легче выдавить слезы,
чем слово - ведь в горле комок,
Легче локти кусать,
чем уж хлопая дверью,
уйти некрасиво.

Просыпается совесть
от страха, от боли, от грёз,
Отдавая при этом
всю страсть откровений
гневу и небу.
И растрачено время
на то, чтобы жить невсерьёз,
В неразгадано-лакомых
чёрточках - мыслей
пойманных ребус.

Этот мир как всегда -
состоит из того, что он есть,
Он умеет слагать
и разгадывать тайны
вечной Вселенной.
Как же хочется с жизнью
на крыльце у Бога присесть
И остаться дождём,
постоянно вскрывая
радостью вены.

13 Сентября 2007

Твій дивний мармуровий профіль.
Твій голос - баритон і м"ята...
Під ліжком - згублені пантофлі
І пачка з гумою зім"ята
Давно порожня... Ми - солдати,
Повержені на цьому ліжку...
Твій голос - перегіркла м"ята,
За ніч настояна в любистку...

Поодалік, в гігантськім незнанні
Про тебе я почув і про Кіклади,
Мов той, кого на взмор’ї піщанім
Дельфін рожевий у безодні надить.
Ти був сліпий, та спала ця завіса,
Бо небеса відкрив для тебе Дій,
І Панів рій співав для тебе з лісу,
Й Нептун шатро поставив на воді.
В безоднях трав є свіже проростання,
А в темряві – проміння золоті,
Опівночі брунькується світання
І зір потрійний є у сліпоті.
Ти тричі, як Діана, був видющий, –
Володарка глибин, висот і суші.

Осінь на порозі з поглядом в нікуди
Стукає у душу, проситься зайти.
(Літо за кордоном... Ліки від застуди...)
Може-то, впустити? Хай подасть води...

...На столі у вазі щастям хризантеми,
Зігріває кава, зварена з дощу,
Повернулась муза із віршем на тему:
„Я нікуди осінь вже не відпущу.”

Цегляні рядочки набувають змісту,
А з вітальні чути стукіт молотка...
Осінь в моїм ліжку загубила листя.
Знаєш, чоловіча в осені рука.