Спинити рух незграбно на льоту
і крила у польоті скласти.
Та, всупереч тяжінню впасти,
підтримувати вперто висоту.

Повітря прохолодне, бо зима.
На смак, як і на дотик, трохи сіре.
І, хмарами шугаючи, зневіра
підсовується ближче крадькома.

Ширяння граціозне журавлів
наразі недосяжне, зависоке.
Глибокий вдих і видих теж глибокий
в обплетенні оголених дротів.

Безмежний простір, неозорий край.
Відсунемось, розлетимось на краще.
Та сонце, хоч яке в тобі пропаще,
затьмареним в мені не залишай.

Пройдеться порух вітру по спині,
і крила розчахнуться: сильні, пружні.
А поки що утримуватись мужньо
в доступній і без крил височині.


07.02.23

Леліють далі голубі
І в небі вітер верховодить, -
Радію сонячній добі
Опісля хмурої погоди.
Аж посиніла височінь
Від довгожданого морозу, -
Лежить принишкло світлотінь
На утрамбованій дорозі.
З попід взуття то скрип, то хруст,
Як близнюки дзвінкоголосі, -
І пар зривається із уст,
І соплі трохи дражнять носа.
А так все добре - навкруги
Незрушно-видовжених слупів
Іскряться злежані сніги
І птахи туляться докупи...
10.02.23

Ніби я із твого ребра.
Знаєш, зорі за нас молилися
І губивши хвости у космічному просторі,
Бога благали: Дай!
Дай їм чуда у знаний день
Не розвіятись з пилом зоряним.
Долотом Свого голосу громовержного
Відсікай з наших тіл осяйних
Найбагатші осколки золота,
Що завчасно сплатили рахунки бажань.
Дай їм чуда! О, дай,
Як на різних кінцях землі,
Підіймаючи в небо нічне погляди, спраглі кохання,
І шукаючи моці душі та опори ногам,
(Де є той, де є та, що, мов дзеркало, рідністю погляд бентежить
І воложить повіки та серце думкою скреслою?)
Двоє, геть не чужих, душа до душі притуляються
Своєю прозорістю тільки на мить.
Ось жертовники тут побудовані.
Ми – світила, що Словом були запалені,
Розсипаємось іскрами у глибини й безмежжя Всесвіту,
Погасаючи плинно.
Прийми!
Хай не згасне лишень кохання, що написане без пера,
Й не зітреться повік вже безвинно,
Бо вона – із його ребра!

Так от зорі за нас молилися.

25.03.2017

Заспівайте мені, музиченьки, про дорогу у світ далеку,
Сумовитої, тихої пісні скорботно мені заспівайте,
Бо душа застоялася в тілі, як вода у глинянім глеку,
А ви піснею всеньке нутро і поверхню її сколихайте.

Пробіжаться мурашки по шкірі, як від вітру по плесу брижі.
Затріпочуть пробуджені мрії, лоскотатимуть вії та крила.
Загоряться дорогою очі, прокладаючи погляди хижі.
Заспівайте мені, музиченьки, щоб здійнялись мої вітрила!

23.03.2017

Я зневірена,
Та звільни мене
Чи змори мене остаточно!

Я – пустеля
Уся у тріщинах,
У посухах купатись навчена.

Так предвічно було призначено –
Подорожнім ковтати порох,
Що розвінчаний до вінчання ще
Над пустелею і її серцем.

21.03.2017

Ти така бентежна!.. Замовчи!
Загуло, мов дзвони хтось сполохав.
На твоїх полотнах, ревучи,
Витинали танці скоморохи.

Засоромлені, осміяні (співай!)
Розрум'янилися люди і людиська.
Гожа ружа! Вей яка і вай!
Та й черпають твій дурман ізнизька.

А для тебе зшито два лиця:
Праве вдень вдягала, криве – на ніч.
Бігли дні, як звірі на ловця.
Позіхали ночі десь обабіч.

21.03.2017

Слухай,
Яка почалась заворуха, коли ти пішов!
Як в мильнім кіно чи в дешевім якімсь телешоу.
Не проходило й дня, щоб вони не сипали солі
На відкриті рани мої.
А я,
Затуманена залишками від больового шоку,
Закутавшись в біле простирадло,
Пошепки кликала твоє ім'я.
Ми – сім'я!
Сім'ям, що помирало в засохлому ґрунті,
Вижили тільки кактуси, бо також були колючими,
Діти, яких я ніколи не заколишу,
Плакали, взивали до мого втраченого розуму.
Та я оглухла навмисне.
Я поріднилася з бурями,
З непогодами та затяжними грозами.
Олівцями по стінах – невипещених наших
Вимальовувала,
Виписувала,
Графила вітровими розами.
Знаєш,
Якось, спіткнувшись об тіні тих,
Що ще нещодавно заварювали на кухні каву,
Ти міцну, а я – хоч би й голодною до вечора,
Тільки дайте ковток цього аромату,
(О, то було мені за потраву – спіткнутись отак)
Я впала, здається, у п'ятий кут нашого дому.
Їхні набридливі голоси виманювали мене на діалоги.
Та я, без прологів,
Знаючи, що ти й досі тут,
Гострими пальцями свого божевілля
Вказувала їм на двері.
Відтепер –
Тільки стіни у фотокарточках і жодних рамок!
Стрічки,
Навіть ті, що закладками у блокнотах,
Позривала й спалила.
А вони щось про силу мені, коли зовсім несила.
Та у мене навіть в посуху вікна у сльотах!
Бо коли ти пішов,
Сталось так, як пишуть в дешевих романах про розірваний шов,
Про відкриті портали між "тут" і "не тут"
Знімають дурні телешоу.
І ти все це слухав.
Та яке їм діло, що досі ночую сама,
Що в оселі моїй роками панує зима,
Що в томах неісторії нашої обірвалась остання віха?!
І повторювати раз за разом, що тебе вже нема –
Яка їм потіха?

Зима 2017

Тільки для тебе цей блиск у моїх очах.
Стоплене сонце мої взолотило коси.
Посеред весен я завжди ясна і боса,
Бо на твоїх руках.

Бо замилована стрічним, таким п'янким
Поглядом дужим. Не знаю, де береш сили
Втримати, впестити, вмовити всю мою суть
До білизни душі.

Я замилована, згублена, знайдена посеред весен.
Вимови тільки найперше моє ім'я,
Те, що до інших між інших мене обрало.
Інші усі забудь і згуби їм лік,
Наче стопилось сонце.

Доки отак замиловуюсь потай, ясна і боса,
Небо твоїх очей, що буває карим,
Понад світи, понад весни мене підносить
Поглядом дужим.

Я на твоїх руках, я – безпечності тиха сутність!
Страх забуває найперше моє ім'я,
Те, що для тебе мене серед всіх обрало.
Я – твоє "я".

17.03.2017

Народитись сьогодні заново,
Щоб для тебе, щоб ще чистішою.
І окутатись в сонця гранули
Під очей яснозорих нішею.

І живитись молочним дотиком,
Ледь прозорим, як мрії марево.
І мурликати милим котиком.
І почути: ти – серця зарево!

12.03.2017

Ні, не налякана, просто розчавлена словом чавунним.
Цукру до правди і часу до досить – не додаю.
Хвилі від слова душу скуйовдили трепетом струнним.
Час неналяканим чи роздаровує правду свою?

Ні, не ображена, просто обмотана спомину пряжею.
Суджений-ряджений мій – лихослівний цей завтрашній день.
Вкотре обмащую голову попелом, зір ясний – сажею.
Не зазбирати того, що розсипано з вуст, як зі жмень.

12.03.2017

А у тебе – подушка з пір'я,
А у мене – одне крило.
Так звіщало старе повір'я,
Так віками до нас було,
Що коли закурличуть весни,
Кольорові почнуться сни –
Хтось погасне, а хтось воскресне.
Тож за мене крильми змахни!

10.03.2017

І нехай ми будемо трохи заплутані,
Трохи зв'язані, і затамовані.
Ми стали для когось незмінно присутніми
Зі своїми бзіками та безоднями.
Ми стали рядками віршів недописаних,
В римах з прикметників переоцінені,
Трохи солодкими та здебільшого кислими,
Вічно змагаючись з власними тінями.
Але найкраще вдаються нам пошуки,
Точніше, — скитання у пошуках істини,
В яких ми побили численні горщики,
Придумавши тріснутий регіт трикстера.

17.08.2021

Відтоді, як Україна стала
Лиш чеканням стрічі,
Де б не довелося бути,
Шукаю гору, на яку зійти спроможен.
З літами нижча вона й нижча,
Але незмінно одна й та ж – Чернеча.
І коли сходжу на ту гору,
Дозбирую думки про Україну,
Неначе я й навсправж на Канівщині:
От-от останню сходинку здолаю,
Вклонюся по-синівськи Кобзареві
Та й разом з ним огляну те,
Що він збирав собі на старість.
...І якщо серце гуркотітиме гучніш,
То це від туги. Не од перевтоми.

Час настав - дізнавсь про дрони…
Бомбосховище відвідав…
Кілька раз не пообідав
І проклять послав з півтонни
Тим ублюдкам ненаситним,
Що діряв’ять Боже небо
Без причин і без потреби
І моє, ЖовтоБлакитне…
Час настав, той час нежданний
Вже було не раз подібне
Чули різне… і майн лібен
І шахед надрив гортанний…
Драмтеатр… і війн театр
Зло у світі безкінечне
Настрій хоч і не аптечний -
Все ж зустрінусь з психіатром…
10.02.2023.

Заховаюся до халабуди
Від жони "гав-гав-гав!", " бу-бу-бу!".
Тож вночі цілуватись не буду
І чукикати також не бу.

А Рябко заночує під тином,
Розуміє, що в мене біда.
Не лякає його хуртовина
І лютневе нявчання кота.

А виною всьому оковита
(кум барило центнерне приніс).
Ох і добра-а-а! Аж око з орбіти
Ледь не вилізло. Чарку "лизь-лизь!".

Найжирнішу обпатрали гуску
Обсмалили бігом порося...
Українці не п'ють без закуски!
Козакам так чинити ніззя!

Ну, а згодом, залізли в кошару
І поцупили там баранця.
І бичка молодого до пари
Потягли, бо хотілось мнясця.


На широку говілося ногу,
Не застілля, а учта богів.
Колобродили, наче, недовго,
Так гуляти і рік до снаги.

В хаті чвакання, цокання, хрускіт,
Тиждень м'яко хитається світ...
Та жона повернулась з відпустки,
Хлів пустий! Залишився лиш кіт.

Вмить полопались жінки нерви,
Аж у мене зібгався сичуг.
Бо такого прелютого реву
В зоопарку й від тигра не чув.

А кохана - ще та зарізяка,
Била довго, (шістнадцять годин!).
- Йди, полюй на зайців, харцизяко,
І до хати без мняса не йди!

10.02.2023р.

І тоді я злякалась – Боже,
Чи годиться мені радіти?
Може, радість – це так негоже,
Як вустами долоні гріти
Незнайомцеві, що замерзає,
Доки інших довкола немає?

І тоді я здригнулась: дурна,
Так, годиться тобі радіти!
Чи твоя у тому вина,
Що мрійливість втрачають діти,
Що пристойність дорослого світу
Збайдужіла до змерзлого цвіту?!

09.03.2017

Вимальовуй її на полотнах лукавої ночі.
Чорно-білим "люблю" заштриховуй розріджені риси.
Як вітри акварель – осуши їй не сльози, а очі,
Щоби крапом із пензля приборкати погляди-списи.

Пропиши її душу в блокнотах нічного мовчання.
Порозграфлюй клітини і камери в крихітнім серці.
Хай рука не тремтить, боягузів не терпить кохання,
Бо романтик і цинік зійшлися в запеклому герці.

07.03.2017

Небо вляглося в маленькі мої долоні.
Небо сповите пеленкою із молитов.
Небо, ти сповнило серце мені та скроні.
Більше не вирвешся з дужих обійм-оков!

06.03.2017

Розквітають магнолії в місті моїх ненадій,
Фіолетовим небом вдягаючи мрію забуту.
Озиратись на втрати, на схиблені цілі – не смій!
Та по сотому колу сповняй перед ними покуту.

Навіть в місті моїх ненадій забуяла весна.
Причаститись до неї так вперто чомусь не бажаю.
Заблукала й змирилась – ось думка мені навісна.
Розквітають магнолії в місті мого недораю.

04.03.2017

Не  підживлюй  надію  в  мені,
Не  даруй,  не  плекай  сподівання!  –  
Кажеш так,  бо  давно у  душі
Вже  не  віриш  у  справжнє  кохання.
Ну  а  я  цього  разу  змовчу,  
Бо  що  можна  ще  тут  розказати?..
Про  мою  нескінченну  журбу  
Чи  про  те,  який  я  –  бідолаха?

Просто знай,  що люблю  тебе  щиро
І  кохання  моє  неосяжне!
Сподіваюся,  вірю  у  диво,
У  взаємність  та  спокій  між  нами
І  у  те,  що  ми  разом  навіки.
Тож,  молю,  не  блокуй  наші  чати,
Бо  тебе  я  кохаю  настільки,
Як  лиш  може  людина  кохати.



28.05.2022

О моя люба, тривожна в самотність закохана панно,
Доторкнутись до сонця не можна надія на фортепіано;
Надія на музику слова, на струни, на клавіши, повсть і
На те що в твоїх обіймах, розпочнеться нарешті повість.
Повість сонця в очах розмови, повість вашої милості панно,
О тільки б в якомусь слові не допуститися помилки, жадно
Закинувши голови в ноти, на струни фортепіано,
І скільки б не грали мелодію, - тривалості гри замало.
Замало твоєї присутності, наповненням дивного міста,
В серцях висхідної звучності, в жодній вулиці, ти, не помістишся.
І в жоден рядок не втиснешся, в самотність закохана панно,
А сонце ще так далеко, а туга за ним вже, як даність,
Сказати б – повинність, розплата, прелюдія теплих ванн,
Де сипле проміння сонце у купіль лякливих звикань.

24.07.2019

Ходить жінка зоопарком. Глип на звірів зрідка.
Зупинилась на алейці, де горили клітка.
Подивилася на мавпу. На табличку вгору.
І питає у мужчини, що проходив поруч:
- Як вам, дядьку, це створіння? Мавпа та велика?
Підкажіть, оця горила – чоловік чи жінка?
Той уважно подивився на горилу сповна.
Й мовив їй, всміхнувшись трохи: - То самець, шановна.
- Отже, значить, чоловік це! Бачу погляд хтивий.
По очах у нього видно: хитрий, злий, лінивий.
- Це самець! Не чоловік він. – враз мужчина злиться.
Жінка змовкла. Тільки й ляпне: - А яка різниця?
- Є різниця! Ще й велика! Скажу прямо в очі.
В чоловіка попри інше є крім того гроші…

09.02. 2023

Знаходяться вірші, яких не було.
Слова вже такі, мов дорослі люди!
Мов хлопчик маленький заліз у дупло,
враз виріс! а далі – ніяк і нікуди…

5 вересня 1999 р., Київ

На березі моря багаття горить.
Від моря легка прохолода.
Навколо гурт воїнів юних сидить,
Та слухає, як про походи,
Про битви великі, про славних царів
Старий дід їм розповідає.
Та все позира з-під насуплених брів,
Мов в душі до них зазирає.
І голос його хриплуватий звучить
То голосно, то ледве чутно.
А їм, навіть, слово би не пропустить,
Про славні часи не забути.
- Були кіммерійці у славі колись,
Часи ті, на жаль вже минули.
Ми славу свою розгубить спромоглись,
Про гордість, напевно, забули.
А було ж – країни скорялися нам,
Царі на колінах стояли.
А золота стільки, худоба і крам…
Усе у достатку ми мали.
Тоді ще не тут, у горах цих жили,
А там аж за морем великим.
В безмежних степах ми царями були,
Бо ж там панували одвіку.
Я був тоді ще, як і ви, молодий,
В ту пору, як вісті примчали –
Теушпа програв з ассирійцями бій.
Царя у нас більше не стало.
Вернулись з походу далеко не всі,
Багато лягло на тім полі.
І в душах вождів страх великий засів.
Рішили – не підуть ніколи
Вже більше в походи в далекі краї,
В степах цих залишаться жити.
Та й слід боронить пасовища свої
Від скіфів, що прагнуть їх звідти
Прогнати. А скіфів тих сунеться тьма,
Мечам буде вдосталь роботи.
А там за морями лиш гори, нема
Просторів цих. Нащо той клопіт.
Піднявся Тугдаммі – наш цар молодий,
На те їм презирливо мовив:
- Мій батько, мій дід у походи ходив,
Мечі червоніли від крові.
Ми славу собі здобували в боях,
А не у степах цих безкраїх.
Ми з них багатіли, ми сіяли страх
По світу від краю до краю.
Сидіти отут та на скіфів чекать –
Чи ж то чоловіча робота?
Як хочете – думаю я виступать
За море, у землі за Понтом.
Помститися хочу за вбивство царя,
Пролить ассірійської крові -
Хай згинуть навіки, міста хай згорять.
Ми ж славу здобудемо знову.
Я лише охочих візьму у похід,
Нікого примусить не хочу.
Хто з воїнів прагне побачити світ,
Хай знову меча свого точить!
Із криками молодь вітала його,
Старі голова́ми хитали.
Самі не хотіли походу того
І молодь за те зневажали.
Та що нам зневага ота, коли ми
Йшли славу собі здобувати,
Дорогами знову пройтися тими́,
Що предки змогли протоптати.
Взяли знов у руки залізні мечі,
Які ще батьки гартували.
Хай кожного кінь його вірний помчить
В краї, де ми ще не бували.
Полишивши наші кочів’я в степах,
Пішли ми шляхами крізь гори.
Ніхто не чіпав нас, бо ж досі ще страх
Ішов перед нами в ту пору.
Ми мимо Урарту спокійно пройшли,
Не стали тоді зачіпати,
Хоча пам’ятали, як предки могли
Уратів в їх го́рах скоряти.
Ассірію теж оминули поки,
Ще час не настав для розплати.
Пішли ми на захід до Галіс-ріки
У Фрігію щоб завітати.
Там правив, казали, тоді цар Мідас,
Що в золоті, наче, купався.
Те золото в далеч і кликало нас.
Як тільки Мідас той дізнався,
Що ми уже близько, до нього йдемо,
Зібрав свого війська чимало.
Мабуть, сподівався, що не поб’ємо.
Та ми його військо напали.
Скривавились наші залізні мечі,
Стинаючи голови вражі.
А цар наш Тугдаммі попереду мчить,
Життям своїм, наче не важить.
А ми вслід за ним прокладаємо шлях
Крізь військо фрігійське строкате.
І Мідаса раптом охоплює страх,
Він кинувся з поля тікати.
Ми довго їх гнали та довго сікли,
Царя, правда не наздогнали.
А далі міста брати їх почали
І здобичі в кожному мали.
Ми Фрігію всю, наче гребнем пройшли,
В найдальші кутки зазирнули.
На Лідію вже повернули були.
Та ж вістки тривожні почули,
Що Гіг – цар лідійський на поміч позвав
Ашшурбаніпала. Той з військом
Уже нам ударити в тил поспішав,
І військо його уже близько.
Не став цар Тугдаммі чекати на те,
Як ворог ударить з двох бо́ків.
І рішення швидко придумав просте,
Чекати не став того, поки
З’єднається ворог. Він нас розвернув
І кинувся на ассірійців.
Кривавий, жорстокий із ними бій був,
Прийшлось ворогам відступиться.
Ашшурбаніпал мусив мир заключить,
В Ассірію сво́ю вертати.
А нам тепер можна і Гіга провчить,
Щоб знав, з ким союзу шукати.
Ми маршем стрімким в його Сарди прийшли,
А він поза мури сховався.
Та мури його ті ніяк не спасли.
Хоч він із-зі стін відбивався,
Ми місто взяли та убили царя,
Й народу побили багато.
Дивилися потім, як Сарди горять,
Як час настав далі рушати.
Пройшлись ми по Лідії, все підгребли,
Що цінного лише знайшлося.
А далі на захід до моря пішли,
Де еллінам вільно жилося.
Дісталися Ефеса. Місто взяли,
Хоч елліни і боронились.
Ми золото там і багатства знайшли,
Худоба нам також згодилась.
А ще у долині храм їхніх богів
Ми дощенту розграбували.
І зовсім нас не налякав їхній гнів,
Бо ж наші нас оберігали.
Над морем багато поселень було,
Де елліни ще оселились.
Та ледве про нас їм провістя дійшло,
Вони із добром похопились,
На судна усілись та й на острови,
Щоб звідти на нас поглядати.
Ми б тих хитрунів не лишили живих,
Але не змогли їх дістати.
Розлючені далі тим краєм пройшлись,
Магнесію ще сплюндрували.
А далі на північ уже подались
Та й біля Антандра зостались.
Там табір наш був кілька років тоді,
Ми звідти в походи ходили.
І страх тоді краєм усім володів,
Боялись всі нашої сили.
Як перебиратись прийшов уже час,
Сплюндровані землі лишати,
Тугдаммі повів в Каппадокію нас,
Щоб там могли ми кочувати.
Там землі родючі, широкі степи,
Нам так рідний край нагадало.
Та цар не для того в стремено ступив,
Щоб ми просто так кочували.
Ходили походом у Сірію та
Ассірії жить не давали.
Час помсти тепер за Теушпу настав.
Криваві мечі діставали
І йшли грабувати і села, й міста,
Палити усе й руйнувати.
Рабів у походах тих кожен дістав,
На захід везли продавати.
Від страху дрижали країни усі.
Ті бились, а ті відкуплялись.
Ні дня меч без діла у нас не висів,
Весь світ ми скорить сподівались.
Тугдаммі могутнім вершителем став,
Царі всі схилялися низько.
«Володарем всесвіту» себе назвав
І то було істини близько.
Можливо б ми й всесвіт скорити змогли,
Та цар ассірійський злякався,
Щоб військо його ми не перемогли.
Він скіфів просити подався.
Узнав, що то ворог заклятий для нас,
Покликав собі на підмогу.
І скіфи здолали над морем Кавказ
Та нам перетяли дорогу.
Зійшлися ми з ними в кривавім бою
На полі у землях Табала.
Хоч ми і зібрали всю силу свою
Та нас проти них було мало.
Ми ж бились, як леви. І цар перед всіх.
І кіньми своїми топтали,
Рубали мечами залізними їх
Та скіфів все більше ставало.
Уже і рубати втомилась рука,
Вже й коні ледь переступають.
І тут розлетілася вістка гірка,
Що з нами царя вже немає.
Поліг у бою від ворожих мечів.
Що було нам далі робити?
Сандакштра тоді відступати велів
Аби хоч комусь уціліти.
Неслись наші коні, а скіфи услід.
Кого доганяли – вбивали.
І, лише як ніч опустилась на світ,
Погоня, нарешті відстала.
Вернулись ми у Каппадокію, де
Кочів’я свої залишили.
Не знали, що плем’я попереду жде,
Збирали для захисту сили.
Хоча Сандакшатра Тугдаммі і син,
Та цар з нього справжній не вийшов.
Від скіфів не зміг захиститися він
Й степи ці розкішні залишив.
Прогнали нас скіфи і ми розбрелись
По різних краях і народах.
Лиш згадуєм, як панували колись.
Тепер досягти того годі.
Загинула слава, народ перевівсь.
Тепер вже таких і немає…-
На північ старий в далину подививсь,-
Десь там батьківщина чекає
Та вже дочекатись не зможе, мабуть.
Хіба, може б, вам пощастило
Хоча би рукою землі доторкнуть,
Де предки ще ваші ходили.
А я молодий був і грудки не взяв
Аби коло серця носити…
Змовк голос старого. Гурт також мовчав,
Мов все то хотів пережити.

Звучать дерева зимними світлими-
кудись, у позапростір, в понад світ -
так неприсутньо, начеби ні грама
нема у них чуття до людських бід;

неначе листя їм не опадало,
густі осінні сльози не лились...
замантрені, байдужістю оспалі
і під корою змерз життя налив.

Звучать дерева непритомним зойком -
не чують куль, ні крику на вогні...
як буде важко - раптом, ненароком -
збудитись їм весною у війні.

Ти даремно турбуєшся, друже,
що московською не сокориш.
Діалект той кацапський байдужий
українцю, як ломаний гріш.

І діагноз давно вже відомий –
та хвороба іде від батьків,
бо вертає до отчого дому
лише справжніх, а не байстрюків.

Тож хворій на здоров’я і маску
не спішися усе одягать,
а веди за собою у казку
українців, гуртуючи в рать.

А ім’я їй святе – перемога!
Світла промінь розітне пітьму
і у тому велика підмога
наша мова. Здолаєм чуму!

Тож хворій і приємна недуга
розлітається хай навкруги
та підтримує брата і друга,
а показяться всі вороги!

Ніченько, ясочко, вислухай, та змовчи.
Вчитись запізно, болючі пройшли уроки.
За простоокість, за віру мене провчи,
Хто ж серед ночі так широко ставить кроки!

Ніченько, срібная, серце мені з грудей
Впало додолу й вкотилося в пишні трави.
Несла його, наче писанку ту – до людей.
Вибилось з тіла, немов діамант з оправи.

Ніченько, любко, а тямиш, яке було
Небо до того, як згасли останні зорі?
Де твої очі, чому спорожніло тло?
Це ж не сузір'я, – це долі сплелись в узорі.

Ніченько, душенько, роси мені – ропа.
Сіль проїдалася в п'яти, сльозу білила.
Ти полічила? – Одна лиш була, скупа.
Другої, віриш, з сорому я не зронила.

03.03.2017

Крок, два –
Вчора була зима.

Чвак, чвак –
Вся перейшла у воду.

Хлюп, хлюп –
Спраги тепер нема.

Бульк, бульк –
І не шукайте броду!

Мить, ще –
Дружать світи дощем.

Крап, крап –
Сфери злились в цілунку.

Гурк, гурк –
В неба грозою щем.

Пурх, пурх –
Як воскресає лунко!

01.03.2017

Ця весна принесла нам багато лиха у повенях.
Я навчилася бути тихою – мудро й завбачливо,
І розсіяла пам'ять, що пилом зависла в променях,
І пробачила рікам, що водами б'ють розпачливо.

Так бурхливо несеться ріка життя, безкінечності,
Прокладаючи русла нові – жартує старицями.
В перемінах щорічних згубилось зерно безпечності.
На старицях розбиті серця осідали крицями.

28.02.2017

Так сонячно, немов пролито мед.
Думки прозорі, мов безгрішні діти.
Двох душ священно схрещені орбіти.
Два серця зігріває ніжність-плед.

Думки з'єднала нитка шерстяна.
Чи є без неї він, вона – без нього?
Два янголи шукались босоного,
Щоб зшити рідні клапті полотна.

Так сонячно, мов проріділа вись.
Тепер для них і вечори світають.
Усі "але", усі "якби" – зникають.
Тепер для них й ніколи – це колись.

26.02.2017

Ти – серця мого надія.
Я – серця твого покров.
Співайте: аве, Марія!
Тут є любов!

25.02.2017

Обірвало мій берег. Стою, як жива, нежива.
Все ще гупає в скронях, та це вже не пульс, а повінь.
Як на березі іншім візьмуться збирати жнива –
На моїм зазбирають каміння і груди крові.

Обірвало мій берег, розірвало на клапті плоть.
Чи глуха, а чи справді в громах не було ознаки?
Тут до мене пшеницю вдягала ясна сонцезлоть.
Після мене посходять лиш дикі червоні маки.

23.02.2017

Сотню знайдено, двісті втрачено,
Двоє вибраних, дві в умі,
n-забутих і 0-допобачених,
Двоє списаних на письмі.
В серці－жодної, погляд －спрощений.
Ходять тисячі містом слів.
Йдуть по вулицях, в дощ і площами
Двоє вибраних тут на землі.
Двоє вибраних, безліч страчених,
Призабутих, далеких, і час,
Для якого ти був призначений
Не призначив єдину – Вас.
Двоє вибраних, двісті втрачено,
n-забутих і дві в умі.
Допобачення －допобаченим,
Всім покинутим на землі.

14.07.2020

Сонячний образ Дажбожий,
А чи розп'яття Христа?
Зрадити рід свій не можу,
Віра у мене тверда.

Та і чужинець вже рідний,
Наче для Цезаря Брут...
Віра цвіте, там де злидні,
Гасне, коли все зер гут.

Пейса кручу оселедцем,
Біблію бгаю в Коран.
Паству ведуть людожерці
Не у Дніпро - в Іордан.

Небо аж чорне від крові,
Десь там пророки, святі...
Світить зоря Давидова
Між покаянних хрестів.

Зрадники кличуть до гурту
Паску жувати гуртом...
Віра чужинська - цикута,
Рідна - життя і любов.

09.02.2023р.

Багато нас у цьому світі,
Чимало – в іншому, мабуть, –
Згадаю всіх за алфавітом,
Аби нікого не забуть.
І призабуті, й найновіші
Ввійдуть вони у кров мою, –
Я кожен образ наймиліший
В уяві радо відтворю.
Згадаю те, що промайнуло,
Порину в мрії, звісно, теж,
Хоча ніколи серцем чулим
Рої думок не осягнеш.
Та дуже хочеться відразу
Мені в один потік злиття
Процесу, простору і часу,
І філософії життя.
Події, явища – всі теми
Знайдуть у спомини стежу, –
Згадаю кожного окремо
І кожній дякую скажу.
09.02.23

Кришталем, дзвоном його невагомим
З першим снігом розталим у душі ввійшли спогорда,
Порозкинули грані найтонші обіцянок і сподівань.
Наче зрілість і рань схрестилися парними генами,
Прищепились одне до одного серцевинами пагонів –
Сподівання та обіцянки, кинуті мрій передзвонами,
Не зійшли ні луною, ані веселками
Понад плесами, тишами, веснами наших сердець.

З першим снігом розталим відкрилось приховане, недоказане,
І оспіване, хвалене здалось не таким вже й шовково-зеленим.
І хотілося більше соку налити в ці висохлі трави.
І чекали веселок, котрим не зійти ніколи.

Понад плесами, тишами, веснами наших сердець розколотих
Кришталевим сяйвом надій та мрій передзвонами –
Порозкинулись досі незримі, найтонші грані
Сподівань перезрілих та обіцянок ранніх.

22.02.2017

Прикривши посмішкою лихо –
Фарбуєш губи у червоний.
Здалося, що ступаєш тихо,
Здалось, ось він – оборонний,

А не вимогливо крикливий,
Не спраглий крові, поклоніння,
Й авжеж не пристрасно звабливий,
Не маска шалу, божевілля,

Не лик фатальної красуні,
Що цокотом підборів вміло
Вривається у душі юні,
Бо ти – босоніж і несміло...

Тож, як пройти волієш тихо,
Ти провертаєш трюк коронний –
Прикривши посмішкою лихо,
Фарбуєш губи у червоний.

20.02.2017

Я не грію твоєї душі ні вогнем, ні жалем, ні словом,
Не кидаю з очей турбуючі погляди, мов блискавиці.
Як дванадцять проб'є – повертаюсь додому глибоким ровом.
Я при собі держу обіцянки, туфельки та рукавиці.

Я так тісно сплітаю косу, аж вітер у розпачі плаче:
Не розбурхати і не скуйовдити, не вивести з рівноваги!
Що тобі до "не хочу", що тобі до "хочу" мого, юначе?
Я мовчу так, неначе будую мости, світи й переваги.

Перелічені кісточки кігтями, мов у колесах шпиці.
Поховзнулася, впала – і тоді не спіши підіймати!
Закалатало ж тільки на мить рум'яне, міцніше від криці,
Натщесерце з'їдене серце моє, та й знову взялось співати.

18.02.2017

Росія вірує в царя
Довіку й без ума.
Тому і трощить все підряд
Великоро́сівський вар’ят,
Бо вибору нема.

Така паскудна рабська суть,
Гнилий менталітет.
Коли ж чортяки їх візьмуть
І їхні душі упадуть
В клозет на букву зет.

Коли б я міг зв’язати словом серце,
Ваше, слова б в’язали линвою вітрил,
І ви б за вітром дихала грудьми,
Пасатами наливши білі перса.
Коли б я міг писати, так, як кіль,
Веде пером та розтинає хвилі,
То перед носом хлюпали б дельфіни,
Де погляд ваш їх вабить з гальюна.
Коли б я міг любити, так, як любить,
Кричати чайка вище висоти,
Де щогли марс, де виглядає юнга,
Забутий берег вашої землі.
Я став би вашим вірним капітаном,
А ви моєю розою вітрів.

06.08.2020

***
А нашій раті заважають наші
відомі самураї-шахраї...
то хай на раші
в золотій параші
лишаються лакеями її.

***
А НАТО нам і досі помагає,
аби... на смерть стояли вояки,
але чекає,
що самі до краю
московії ще дійдемо, таки.

***
А сатана ще надуває біса
із газовою булькою в заду...
він і без візи
у Європу лізе,
бо і смола ще є в його аду.

***
А є і до кобзона кандидати:
вусатий поц, отруйний соловій,
лошак цибатий,
боброїдка клята...
і їхній імператор кін-чен-ий.

***
А демократія спостерігає,
чи лопне, чи удавиться упир...
то Україна має
йти до раю
або у пекло в боротьбі за мир.

***
А Божий суд уміє запитати, –
коли і де... навіщо і чого?
І час розплати
доганяє ката
за злодіяння скоєні його.

Опція вироку
А є іще апологети юди,
які не мають серця і душі,
тому усюди
нелюди – не люди,
а виродки лукаві і чужі.

02.2023

Погода хвора і блищати перестав
Невдаха-вересень.  А,  всмоктуючи  воду,
Парк  жив  безцільно  вже,  ржавіючи.  На  жаль,
Входи́ли  в  моду  
     З  дощем  у  змові
Застуда,  плед,  подушка  й  теплий  чай.

Не  йметься  віри,  що  ожилим  навесні
Алеям  постіль  знову  стелить  осінь.
Де  навіть  шкіра  в  ледь  помітній  жовтизні
Здається  зовсім
     Чужою.  Просто
Нестерпний  колір,  дивний  та  сумний.

Контрастно-білим  розпливався  молоком
Асфальт,  мов  крейда,  вимочивши  тіло,
Байду́же  ми́лився.  І  жаль,  що  мало  хто
Так  само  сміло,
     Хоча  невміло,  
Та  змиє  пил,  розсипаний  кругом.

Жара  скінчилася,  а  в’язнем  у  тюрмі
З  чавунних  вулиць  в  бронзовій  оправі,
Втомившись,  парк  затих  і  щиро  прагнув  змін,
Де  кожен  в  праві
     Сам  вибирає  –  
Любити,  вірити…
                               чи  бути  взагалі.



13.09.2022

У півтон одягнувши оклик душі – зачекай!
Поназбирувані крапельки вмить переллються
За блакиті моєї, за нашого неба край.
Не вженешся за ним! – Дороги мої сміються.

Віддаляється тінь чи образ, чи то лиш мара,
Що слідить у мені глибоким відбитком кроку.
Я впізнала тебе в переливах твого пера!
Я пізнала тебе й збагатіла з цього уроку.

У півтона, впівголоса свариться громом вись.
Половинчасті душі з рідністю розминулись!
До крайнеба свого, до блакиті її озовись!
Поназбирувані сльози ринули, та схаменулись.

17.02.2017

Ти так глибоко в серці засів
І болиш, і болиш, і болиш...
Не з'єднати повік полюсів
З протилежними знаками. Лиш

Вісь єдину, найтонше чуття
З намагніченим доторком снів
Збережім, коли вже й каяттям
Не з'єднати повік полюсів.

15.02.2017

Ти хворієш, поете! Глупо.
Зануряєш перо в отруту.
Справді, муза цілує скупо –
Кличеш пристрасть давно забуту.

Воском скрапує мить, регоче,
Тінь вірша зазирає в очі.
Щось являє тобі пророче,
Бо слова до пророцтв охочі.

Ти, поете, гориш і мариш,
Жовчю серця тамуєш спрагу.
Завтра лихом об землю вдариш,
Тож сьогодні пильнуй відвагу.

Збайдужілої музи губи,
Льодяні, привідкриті скупо,
Заціловуй, кусай до згуби!
Ти хворієш, поете! Глупо!

Зима 2017

Маруся-дівка варила зілля, свій приворіт
Я причарую, я знаю: вихід, там де і вхід.
А там любисток, там рута-м'ята, там меліса...
А хто не любить, нехай прямує на небеса!

Маруся пізно вночі вставала - зливала віск...
І чарувала, і знов гадала: чи буде зиск?
А як не буде, нехай прямує на небеса...
Ні то не сльози, ні то не сльози... Пуста роса.

Маруся тихо собі шептала сім молитов...
А я ж не крала, ні я не крала його любов...
А Гриць же вабив, а Гриць же звабив. Чия ж вина?
Любов отрута, любов трутина. Я п'ю до дна.

Чи любить милий? А як не любить, нехай умре!
Ні, я не вірю! Мій милий Грицю, кохай мене!
Я ж маю очі такі глибокі, і чорні брови
А у придане я маю в стайнях воли й корови!

Варила зілля, варила трунок і все питала:
Чи я ж то свого гарного Гриця та й не кохала?
Чи я б не була йому за любку на все життя?
З усіх дівчат на вечорницях - найкраща я!

На ранок встала і заспівала... Сумних пісень...
Гей, милий Грицю, твоє кохання ясне як день.
Ну зрадив милий, ну зрадив любий. Най буде так...
Але ж мій любий, мій милий Гриць ще той козак!

Зіллю отруту під пень старезний - нехай росте!
А ти мій Грицю, мій любий Грицю, кохай мене!
Що ж ви, дівчата кінця такого чи не чекали?
Як не прощали, то не любили і не кохали!

Вибачайте пані та панове
Пам’ятаю, щось наговорив…
Маю у собі я гонорове -
Накотила зіронька з гори
Розтеклось по тілу, по судинах
І ніяк не впоратись, отож
По мені, з найкращих - Україна
Якщо, вже по правді, без вельмож…
Вибачайте пані та панове,
Добровольці Божої чоти
Нададуть мені хоча б пів слова -
Я пошлю нараз під три чорти…

Вибачайте пані та панове.
6.02.2023.

Гугнявить ніч за зледенілим,
Сніжком притрушеним, вікном, -
Сліди густої заметілі
Біліють гашеним вапном.
Рябіють смуги світлі й темні
В місцях відбитків і падінь,
А відгомони потаємні
Негоди тиснуться до стін.
Мигочуть зорі опівнічні,
Немов згасати час прийшов, -
Природа гарна тим, що вічно
В ній не триває аніщо.
08.02.23

Їду в маршрутці оранжевій,
Тиснява тисне збоку.
Думкою перевантажена,
Зиркаю в даль глибоку.

Ворон дрімає на дереві,
Шини дорогу місять,
Ранок зриває із темряви,
Як театрал — завіси.

Хмарами сонце замулене...
Виє швидка скажено...
В чорній хустині, розгублена,
Жінка щось хоче з мене.

Берці витоптують — вулиці,
Прах двірники збирають,
Церква до Господа тулиться,
Стукає в браму раю.

На перехресті на милицях
Жебрає алкоголік.
Скільки за кадром лишилося
Сліз невгамовних болів.

06.02.2023р.

Тепло-карим у горіхову ніч,
Коли вітри колисанки свистіли
І медово пролитим затишком небо вдягаючи,
Не спішили зорі до ранків,
Коли бранкою тиші гулкої
Добровільно й покірно назвалась святошна вишність думок,
Й серед викорчуваних днів упізнавано рідні останки
Корінцями чіплялись за серце й за пам'ять,
Коли ніжність моя верхівками паростків
Ще тільки лиш вчилась рости –
Тепло-карим подивилась на мене моя душа
І дала мені пройти.

11.02.2017