Я намагаюсь бути чесним,
Коли дивлюсь тобі у вічі
Нехай душа твоя воскресне
Нехай не гине на узбіччі

Волію бути непомітним
Ховаю свого серця стуки
Нехай ті почуття розквітнуть,
Які колись завдали муки

На дні душі цвітуть ідеї
Солодкий сон розвіє тугу
Я назову тебе своєю
Та просто буду твоїм другом...

Глибинним рвонулась акордом
Нескорена течія -
Старанно затаєна й гордо
Відчаєна приязнь моя.

Не квапся сміятись, одначе
До ніг вона
не впаде!

А серце налякано скаче,
як вивірка поміж людей.





1991

Сльоза, наче біль утрати,
Душі наші прозорить,
Плач твій в оцій кімнаті
Розлив поміж нами море.
Зникла стіна четверта,
Лиш береги далекі,
Обриси, далеччю стерті,
А понад морем - лелеки.
І хоч вони даленіли -
Крильми нам серця єднали:
У вирій до мене летіли,
Додому - до тебе вертали.
Та раптом застигли крила,
Що біле і чорне несли,
І береги скріпила
Арки дуга чудесна.
Ступай же назустріч, люба,
Вниз не дивися, вгору!
Нас вознесе чи згубить
Міст через море.

7489 р. (Від Трипілля) (1983)

заграй сумну пісню
пройди під дощем
у світі цім тісно
у серці лиш щем

залишся самотнім
укрийся плащем
лиш зараз бо потім
не буде прощень

під гру химерних тих оркестрів
під янгольський картавий спів
піддожевільний сміх усіх орестів
під хижий скрип минувших днів

ти сів
обпершись на асфальт
бо чув їх очманілий фальш

під марення геть пяних режисерів
під кострубаті барви ліхтарів
під лінії відрубаних голів
під блиск очей самотніх голубів

ти впав
від жалю рвались груди
той фальш між нас
він є усюди

прокрастись в коридори темні
в чужі думки холодні та слизькі
і йти поволі в сни таємні
такі химерні, халюгідні і низькі

сновид лякати й реготати
їх вести тихо на дахи
допомогти їм крила розпростати
шептати:нестій, мерщій лети

Багряний вересень проливсь дощами
над полем, лісом і ставком,
і над моїми згаслими літами,
що в сніп лягли, підкошені серпом.

О, змийте все з душі, осінні зливи!
Лиш чисте срібло в ній лишіть.
Хай знов воно колись у день щасливий,
мов паморозь в промінні, заблищить.

Над серцем стомленим несуться хмари,
і вітер рве намети золоті.
Ліси, ліси горять, немов пожари,
і затишно у синій самоті.

Мій дух гойдається пожовклим буком.
Копита кінські топчуть будяки.
І тільки серце числить рівним стуком
години, тижні і роки.

Напевне усі починали писати вірші у ранньому дитинстві. А чи не соромно зараз нам їх згадувати, кому вони присвячувалися і чи взагалі ви їх пам'ятаєте?

Капає, капає дощик,
Потім помалу зника.
Сонечко з хмарок виходить -
Дощику зовсім нема.

Тільки на синьому небі
Райдуга вийшла така -
Ніжними фарбами світла
Різноманітна вона.

Навколо райдуги діти,
Радісно пісні співа.
Краще іде всім робота
й настрій у всіх підійма...

1994 рік.

Місцеві довгожителі повільними рухами застарілих божків
Виходять на балкони щоб запалити вранішню цигарку

Завод прокидається
Як завжди наче з бодуна
Незграбними рухами руйнує
Залишки озону
Притому незворушний
Мов Будда

Мов Пес
Котрий постійно лежить між третім і другим будинком
Не зрозуміло що він охороняє
Але його очі наповнені якоюсь таємницею
Можливо він реанкарнація Сфінкса
А під асфальтом закопона якась гробниця?

Дерева повалені хуліганським вітром
Засмагають чекаючи сонця
Котре повинно розійтись
Затусити на повну тільки в день

Сонні люди поспішають до зупинок

Відкриваються супермаркети видаючи нагора
Запах курей гріль
Такий ніжний і цнотливий запах

А місцеві довгожителі
Все продовжують палити
Свої улюблені цигарки без фільтру

Сколько лет уходят поезда,
Оставляя на вокзале чью-то память.
И сколько лет уносит стук колес
Чужое горе и чужую радость...
Как много увидал разлук перрон,
Как много счастья долгожданной встречи.
В ночном тумане исчезает твой вагон,
И лишь надеется она, что время лечит...

Хмарину дістати у руку
(Повірте у силу мети)
І тихо, без зайвого стуку –
Сховати. Байдýже - куди.
Ця схованка, хай і звичайна,
Підкаже у час нелегкий,
Що небо - приручено-гарне -
На відстані тільки руки.
2009

Молодість потроху старіє -
Одна на двох амнезія,
Ще й спільні відчуття дежавю –
Уривками фраз “я люблю…”
2009

О, не просила ти, моя Вкраїно,
Щоб я тебе до серця пригортав.
Але торкнуся до шовкових трав,
Немов сестрицю, обніму калину, -

І ніжнострунна пісня тихо лине,
Я, мов кохану, тут її чекав.
Немає в світі важливіших справ,
Якщо від мрій лишаються руїни.

Ми на своїй землі, немов чужі,
І сумнівів сповзаються вужі,
А на словах - на подвиги готові.

Вкраїно, ні на крок не відійду,
Хай у твоєму щедрому саду -
Квітує рясно материнська мова.

1977

(присвячую предкам слов’янам)

паліть богів своїх
яким учора так палко
іще поклонялися
розвійте за вітром південним
зотлілі вже їх дерев’яні голови
а нових покрийте оловом
сріблом або ...
(хіба вбогі ви?)
можна і сонцесяйним золотом

не зволікайте!
паліть богів своїх
яким учора так палко
іще поклонялися
розвійте за вітром південним
їх зотлілі вже голови й духи
а назавтра від злої засухи
усі поля урожайні вигорять
бо ж спалили ви
вірних старих богів своїх
а нових золотих
не зуміли й не встигли іще
замолити

Живете
Завтрашнім.
І тому, що престижно.
Напрочуд
Західні.
І фанатичні
Східно.
Любите
Не летально.
З виглядом на Маямі,
Поруч
Риму, Талліну.
А якби у вігвамі?

2003

Я надіслав тобі листа,
А відповідь – німа, як тиша,
Глибока і щомиті глибша –
Запнулась у твоїх вустах.

Мовчання – найтихіше „Так”?
Або – приховане „Пішов ти...”,
Аби летів, як листя жовте
І зник у прожитих літах.

А може – це ще не фінал?
Читати тишу, як „Можливо”,
Бо серце змучено-щасливе
Ще прагне присмаку вина?

Мовчання – витончена гра.
Мені второпати – не сила
Що
Ти
Промовчати
Хотіла?!
Чекаю,
Дивлячись
В екран...
4.09.09р.

Пече душа пекельним пеком
Від спеки холоду життя.
Я переплутав, певно Боже,
рай і світ,
В котрий прийшов з любові матері.
Чи може
то моя вина?..

Ще не весна.
Позаторішнім листям
Розхристано
розтріскується
сон.
Вже не помер.
Іще не народився.
Останнім рейсом,
причепний вагон.
Квиток?
Квиток –
позаторішнє листя
На потяг-протяг
в потім,
під укіс.
Над містом
переламується небо.
За містом –
не спокійний хрип коліс.
А небо
лебедем
висвячує молебень
За місто
уповань,
оман
і сліз…

2007р.

в очах – пісок, в мозку – каміння...
що було вчора – ураган?
якір пустив ржаве коріння
в чорний намул... й густий туман
покрив усе, включно з землею,
в яку не вірив й капітан;
не те що ми під коноплею,
чи будь-хто інший... важкий стан.

в очах – асфальт, в мозку – болото...
тіло бульдозером в капкан;
а ще недавно позолоту
не стер би з мене ні паркан,
ні тротуар, й бордюр тим паче...
лежу в кущах, мов наркоман,
і тихо й гірко дощем плачу,
що, на жаль, все це не обман.

беззубі капкани
лежачі слова
застиглі на паузах звуки...
думки, мов паркани
душа, мов сова,
розчинені в спокої муки...

пір’їни наркозу
сніжинки уяв
блаженна, мов сон, невагомість...
вгадати б лиш дозу
поки ще не впав
і знову не втратив свідомість...

мільярди пар сліпих очей,
немов за склом порожні соти
чи тінь покинутих речей…
ти не такий? так скажи, хто ти!

якщо не раб і не ізгой,
й не той, кого зламали навпіл…
кажеш: легенда і герой,
тоді чому ж скраю на мапі?

а як заходить сонце – страх
тебе твій кидає в гарячку,
і ти зриваєш люк на дах,
щоб звідти кинутись… й у жвачку

перетворитися внизу,
яку б топтали черевики,
чи просто висохлу сльозу,
теж не замічену… а крики

п’яних вахтерів і дівчат
на мить збудили б жагу серця,
й тільки тоді б покинув чат
цього тремтячого ядерця.

Отак ледь чутно, наче сизий дим,
Туманів марево нависло понад гаєм,
І знову шляхом завченим старим
Птахи зникають ген за небокраєм.

У місті лиє посірілий дощ,
Жбурляє краплі дзвінко, як монети,
І ловить мокро дзеркалами площ
Заплакані будинків силуети.

Знайомий клен зіщулено тремтить,
І листя геть від розпачу змарніло.
Осіння пісня холодом звучить
Там, звідки літо щойно відлетіло.


2008 р.

Купляю тобі квиток у вітророзвійному напрямку,
Цілую в щоку, кладу до валізи тепло і «Моршинську»,
Ну все. Не сумуй. Ще до когось у світі пригорнешся.
А я?... – Відбулась пластиром, на душі лиш подряпинка.

Навіщо мені багаж земний з мичкуватим коренем,
Із теплою ковдрою, геранню в вазоні і кавою в ліжечко?
Ходитиму в капцях, змарнію… та раптом об кригу поріжуся,
Зроблю крок з вікна, полечу і дім залишу розореним.

Ти любиш светри під горло і Клімта полотна в золоті,
Збираєш кульбабове сонце, а стіни фарбуєш в затишок,
Зі мною ж ти тільки простір і небо пустельне матимеш,
Холоднокровність, безсмертя і пальці морозом сколоті.

Я те, що сьогодні цілую – завтра розмию зливою,
Годую лиш горобиною мерзлою і найкислішим тереном,
Порожня, аж дзвін, і дорога склом гострим постелена,
Міцна, як алмаз, і вже кілька століть не була вразливою.

Рятую тебе від цинізму, зневір'я, життєвого затінку,
Любов – це свобода й довіра, а в мене одна кріпаччина…
Праматір не злість, просто колись вже і кимось навчена.
Та від’їжджай скоріш! Бо серце колише крапельку.

Кінчиками твого шепоту
Впиваються сутінки.
Ранок у комі,
Захоплення у захваті.
Будиш голос,
Вмиваєш його піснею,
А очі - міцною кавою.
Посміхаєшся - за звичкою,
Або щоб не плакати.
Престаріла Європа
Смакує твоїми млинцями
До болю у попереку.
Хоче прошкутильгати
Карий безмір убрід.
Ти їй віриш.
Навіть запрошуєш додому -
Під облізлі стріхи
І в сніг по вуха.
Отак ще півтора літа -
Уже й не витягнути.
Врятуй хоч мене.

2002

Збирався син в далеку чужину,
Збирався син... Так випало на долю.
Промовив батько заповідь одну
І наказав не забувать ніколи...

Ти знаєш, сину, що би я хотів?..
Ніколи не забудь, що ти – людина.
І крик у ріднім небі журавлів,
І дивоцвіт, яким цвіте калина.

А ще, моя дитино, пам’ятай,
Що тут тебе чекають батько й мати.
А Україна – є твій рідний край,
Про це потрібно завжди пам’ятати.

Не забувай вітатися з людьми,
Не бійся праці, праця – людська слава.
І вірних друзів у житті знайди,
І якнайбільше, щоб не було мало.

Не забувай вклонятися землі,
І не втрачай ніколи віру в Бога.
Стежину пам’ятай, яку малі
Твої маленькі протоптали ноги.

І ще одне, мій сину, не забудь,
Що навіть птах в своє гніздо вертає.
У цих словах одна-єдина суть –
Ніхто свій рідний дім не забуває.

У цих словах одна-єдина суть...
І ти колись повернешся додому.
Та слів мої простих лиш не забудь,
Щоби не було соромно потому.

Пройшли літа. Вернувся син з доріг,
Торкнувся знову рідного порога.
Слова прості він у душі зберіг
Й промовив тихо вже до сина свого.

Ти знаєш, сину, щоби я хотів?...

"Имя твое я боюсь забыть,
как поэт боится забыть
какое-то
в муках ночей
рожденное слово,
величием равное богу."
Маяковский

Чуєш, чуєш мене?!
Приймачі багатоголосними
всіма мовами світу про тугу мою волають.
Я собі затуляю рот:
хоч би посоромилась!
(Обзавестися конче в роздумах стоп- сигналами)

Чуєш?! Чуєш?!
Хтось вирвав ночі язик! - даремно:
ультразвуками та донесе- докричить- вихопить.
Нам уже не минути:
ми стали відтоді кревними,
як скріпило печаттю небо
твій погляд- відповідь.

І ти ж чуєш, все рівно чуєш,
як не ховалась би!
Наче Янгол, ти завжди поряд,
завжди невидимий.
Хочеш знати, наскільки стане мені
витривалості?
До останнього - чуєш?!-
дихатиму
твоїм іменем.
(2009, липень)

А ти , Європо, у свою господу
Тиранів не пускай і пильно стеж
За ворогом розкутого народу!
Джон Кітс

Хвалу співає серце небесам,
Я віддаю всю славу й честь Творцеві,
Радію людям, квітам і зіркам,
І п'ю очима роси яблуневі.

Народе мій! Ти будівничий сам
Своєї долі й шану всю борцеві -
Тому віддай, хто зрілий почуттям,
Щоб лицарі зростали, мов крицеві.

Ти ворогу підступному не вір,
Бо тихо підкрадаючись, як звір,
Він обдирав не раз тебе до нитки.

Тепер, коли піднявся ти з колін,
І вперто йдеш до сяючих вершин, -
Європа скоса поглядає: - Звідки?!.
1991

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

На тебе зиркатиму,
над горнятко з кавою,
Тобі здаватимусь
обманною, лукавою,
Заповню-заводню
очима синіми,
Прости мені
Цей марний унісон.
Тобі не взнати,
Що очі вкрали сон
такі, брунатні,
Що твердь розверзлася
і звід хитає,
Що кожен божий день
в тобі світає.

Пастка на мене ждала
Чи випадково втрапив?
Замість хвали, медалей –
                Дно утрати.

Вітер драглиться в русі,
Криками сходять джунглі,
Зранений, не корюся
В очі темряви круглі.

Де моя стежка з ночі,
Місячна де доріжка?
Квохче щось і регоче,
І по щоках періщить.

Рвуся крізь хащі вічні
з іклів голодних звірів.
        Не переможеш, відчай,
Я проберусь, я вірю!..

(2008)

Те різьблене обличчя, темні очі,
Постава, аж до щему дорога.
Пташатко серця, зловлене, тріпоче,
І попелить стоградусна жага.

За що в мені твоя зчинилась ватра
Одним із найсолодших лихоліть,
І чи брова та нескінченна варта,
Аби за неї у вогні горіть?

Не смійся ж, і не смій пред ясні очі!
... та все твоя стежина прибіга.
Горобчик серця втомлено тріпоче,
І жили рве безумна ця жага.

Трясуться днів нестямні маскаради,
На всесвіт жовто пахнуть полини.
Є тільки ти. Ні ради чи розради.
... ото лиш душу пальцем помани ...

(2008)

Дві крапельки дощу
У перший день весни.
Тебе я завжди жду,
Зима минула вчора.
Мій плач ніхто не чув ,
Минули довгі сни .
Уже зимові сни
Вода несе у море.

Дві крапельки дощу
Бив вітер батогом,
Костенко чи Драчу
Мо’ не даєш ти спати,
Простий собі Сливчук
Схилився над столом,
З тобою провесну,
Задумав вірш писати.

Дві крапельки дощу...
Вже й вітер спать пішов.
Чи подих твій він чув,
До мене по дорозі?
„Краплини дві дощу...”
В чернетці віднайшов,
Три слова про весну
Написані у прозі.

Я дивилась на море, а море дивилось на мене,
І душа розчинялась у хвилях живої води…
А за обрієм сонце поволі котилось зі сцени,
І уява творила до нього рожеві мости…

Я дивилась на море, а море дивилось на небо,
Чи то небо не зводило з моря глибоких зіниць…
Тільки хмари сумні привертали увагу до себе,
І здавалися зайвими крики розгублених птиць...

Чи тепер я насмілюся просто покинути все це,
Так спокійно, байдуже, без жодних тривог і зусиль?
Я дивилась на море… Тужливо стискалося серце…
І звучала у ньому мелодія неба і хвиль…

Мовчання мені не виходить. Я, мабуть, чиясь чернетка:
і вітер в лиху погоду розвіє у світ мене.
Якби ж то книгою стати, якби ж то стара планета
втомилась мене вивчати, бо надто воно складне.

Слова і думки прозорі дратують і б’ють під дихи.
Ще й очі – крикливі зорі, що зраджують тайни всі.
Мій панцир такий благенький. Під нього крадеться тихо
той вітер, що рве легені і сльози стирає в сіль.

О, скільки снів моїх збулося
в тобі однім.
О, скільки снів!
В календарі три дні вже осінь,
а ти - весною у мені.
Зриває вітер жовте листя,
туманом стелить до землі,
а ти в мені –
зірок намистом,
мій найвесняніший політ.
В свої обійми осінь вабить,
а я малюю сонцем дні,
бо ти –
моя найбільша слабкість,
що сили додає мені.

Розмова з Тобою,
То бесіда з вітром.
Так схоже як він –
Мене маниш єствóм.

Раз чується "так",
Тремтінням жадливим.
То кремінним "ні"!
Обривається торк.

Ти вабиш нестримно,
Усім таким різним.
І чимось, так схожим.
Я відчув, і замовк.

Зустрів учора старого друга
За чорним пивом.
Пустили наше буття по кругу,
Сумні, щасливі.

Пили душевно за тих, що в морі,
За тих, що в морзі...
За те, що час наш, як поїзд скорий,
Пішов по торзі.

За те, що трохи іще зосталось.
Чого? Навіщо?
Гріхи й тривоги, як води талі,
Зійдуть у вічність.

Прийти ніхто вже не обіцяє
До комунізму.
Куди? Навіщо ми поспішаєм?
Хіба на тризну?..

...Сиділи з другом за чорним пивом
Під жовтим кленом.
Було нам ранньо, було красиво,
Було зелено.

Летіли птахи, пір’я скидали.
Лилася пісня.
Дзвеніли сипко в друга медалі
Об хрест залізний.

А я в дарунок дістав із сумки
Книжку поезій...

Було нам вічно, було нам сумно,
Було тверезо.

Лопнули вени під слізьми, як в шторм
на кораблях старі щогли соснові.
І борлаком випнувся сторч –
наголос в Слові…

Важчає Слово, іде і росте
гуркотінням вантажного потягу.
Віршами тиша горить, мов степ…
І на видиху рими болОтянка

сидить – розгойдує крильцями світ…
Тінь сліпа в змію вдихом вдарилась…
І змія вп’ялась, мов Туреччина в Кіпр,
у Тишу подвійним наголосом…

Сколько месяцев прошло
С тех пор как я стихи писал,
Сколько воды уж утекло
С тех пор как снова осознал,
Что есть любовь на белом свете...
Любить-так хорошо и так прекрасно,
Что есть и радость наши дети...
Порой любви ждешь не напрасно.
Любви я долго упирался
Боялся "нет" услышать вновь
За счастье будто с кем-то дрался
И словно выступила кровь.
Порой ведь сердцу не прикажешь,
Мысли тревожные уймешь
И себя ведь не накажешь,
Любовь новую найдешь.
Я встретил девушку одну
И понял-я ее искал,
И верил-что ее найду
Хоть не сразу осознал.
Ее улыбка,нежный взгляд
Прекрасный волос,голос нежный
Я понял-нет пути назад.
Время шло,а с ним и я
Улыбка нежная ее
Свела меня совсем с ума
И сердце разожгло мое.
Сам того не ожидая,
Я понял-я ее люблю,
Я хотел сказать ей "Зая",
Но боялся испугну.
Время шло,а с ним и мы
Дождался...вместе теперь с ней
Друг другу мы теперь нужны
Все ближе быть хочу скорей.
Я напрямую напишу:
"Боюсь тебя я потерять
И никогда не отпущу,
Чтоб сердцу снова не страдать,
С тобой быть всегда хочу
И лишь с тобой,с тобой всегда,
Ведь сильно я тебя люблю
И не могу я без тебя !"

16-17.11.2008

Вчера вечерний лунный свет в окне
Мешал заснуть, и шторы раздували жабры
От духоты, мечтая о воде.
Теперь – сентябрь.
Вчера жара стекала потом по спине,
И в полусне я бормотал абракадабры,
Теперь я сплю, не сняв оде…
Не утонуть в сентябрьской воде… хотя бы…

И утро наступает, день сменяет утро, ночь
За днем быстрей приходит, чем смолкает вечер,
И переправа через Стикс – паром,
И мокнет на заборе глэчик,
Как будто здесь давно все решено.
Паромщик под баян поет, что алкоголь не лечит,
И, что повсюду ждет облом,
И только воды Стикса вечны.

Проснувшись утром, я бреду во двор,
Курю взатяг сырой сентябрьский воздух,
Смотрю на небо, небо - на меня:
Все ближе взгляд сквозь сосны и березы,
Которые вот-вот сметут забор,
Текут по доскам и роняют слезы,
А слезы утекают по камням,
И кто-то всхлипывает: «Поздно…»

Смотрю в просвет – реки изгиб.
Пытаюсь мир вернуть в его границы,
Но меж деревьев видно силуэт
Нагнувшейся у берега девицы.
Проснувшийся от прелестей нагих,
Я долго верю в то, что это мне не снится:
Что нет паромщика и переправы на тот свет,
А девка – есть. Иначе, кто белье полощет в водах Стикса?

Я заздрю дубові гіллястому,
що на узліссі гордо зріс,
і в книгу спогадів я кластиму
листки пощерблених беріз.

І зачароване природою,
яка згасає восени,
вже серце дише сном і вродою
прийдешньої весни...

(переклад з російської)

То неучасті участь –
то безглуздя сурма.
Стільки літ мене мучить
білий край – Колима.

До дзвінка, до фіналу,
де скипівся рядок,
я його доконаю,
пожиттєвий мій строк.

На змагнічену стрічку,
аби біль з`якорів,
відходили у вічність
табори, табори.

Смолоскип Інван-чаю
не згорить на очах
і пече – не згасає
чорний Бутугичаг.

Блиски сонця солодкі,
стерти літо пора.
Біля голої сопки
батько мій помирав.

Полічу їх незнаних,
переведених в дим...
Розкажи мені, камінь,
як він був молодим.

Як він жив, як він вижив,
як терпів, як мовчав.
З кожним роком він ближче,
мій колимський причал.

Як зайти – мов картинка,
а назовні – рентген.
Бурхала, Серпантинка,
Ізвестковий, Ельген…

Ці жахітливі цяти –
чорнохмарі літа
Tи лежиш необнято,
злотожила Тенька!

Не суди, прокурори,
без торбин та тюрми
ти мій присуд і горе –
строк дітей Колими.

Не по праву бажання
край мій – сон, де болить...
Присуд у виконання
привели. Привели.

3 Вересня 2009

Ну тільки не так риторично
Про бажання мої питай.
Залишись. Я погана звичка,
Але ж авторська, не китай.

Тож було, блазнював. Сміялась,
Моя дівчинка-вітерець.
На майбутнє погостювала б.
Я лю…Спізнишся? Знов самець…

Що, закрапало? То хвилинку
На долонях потупочи.
Поправляй вже свою хустинку.
Повертай вже свої ключі…

2009

Ти зневажаєш поезію.
В болю не слухаєш рок.
Садиш лиш білі гортензії.
Прагнеш позбутись зірок.

Ти не читаєш Стендаля,
Навіть не дивишся Lost.
Віриш, мабуть, древнім Майя.
Твориш думкам голокост.

В тебе своя філософія.
Ніцше, Блаженний, Платон –
це не твоє. Все у сепії.
Нащо? Відплив їх пором.

Сміхом вбиваєш всі принципи,
лозунги, рій субкультур.
Принців зовеш вже_не_принцами.
Мрії руйнуєш, мов тур.

Ти – особлива. Ти – інша.
Світу наспівуєш змін.
В грішності зовсім не грішна.
Сонце ти!
Тихо дарую уклін…

Осінь 2009

Все дається складніше, ніж міг уявити, але
Це трапляється рідше і рідше дається взнаки.
У стрімкім марнослів’ї, або безголоссі алей
Не бракує ідей. Та бракує твоєї руки.

Тихі гавані? Вщент. Приголомшений вітер не дме.
Засинати одній. І п’яніти від руху дерев.
Це останнє серпневе проміння стікає, мов мед.
Заполичені стіни. Зачитані книги Мегре.

Це остання не скошена я проросту на даху.
Це остання не схиблена мрія чорніє за ніч.
Це мабуть найрідніша із мантр: Ом мани падме хум.
Тільки знаєш, мій друже, що віра – оманлива річ.

Сільські дівчата, купані в любистку,
У водах із криниці, джерела,
І викохані в зорянім намисті,
Де їхня стежка в далечінь лягла.

Відірваних від батькової хати,
Хто їх зігріє, кинутих в світи?
І вечорами буде тихо мати
Молити:”Боже, доню захисти

Від злих людей. І дай їй тільки розум
Не схибити, не впасти на шляху”.
Віщує серце мамине загрозу,
Розпалює в душі печаль суху.

Схилився батько над столом уклінно.
Мовчить, тримає у собі сльозу.
В яких краях і з ким його дитина?
Чи гне життя їй долю, як лозу?

Якби могли їм помогти здалеку
Всі пращури із досвідом віків...
Чекати звістки, як дощу у спеку –
Така вже доля у сільських батьків.

Я бачу, як падає хмара
На обрії рясним дощем,
Майже, як плаче гітара,
Переливаючи щем.

Душе моя, принишкла,
Ждеш блискавицю звідтіль,
До виливу так і не звикла –
Кожен початок – біль.

Струни натягнуті небом,
Тай од Землі аж до зір.
Що ж від життя мені треба!? -
Мабуть, той Всесвіту вир.

Червень 2009

Встеляла мати сни мої льонами,
Такими гарними, як синє небо.
Що вигойдало радісних птахів,
Які вже повернулися додому.

Встеляла мати сни мої льонами,
Такими чистими, як сяйво зір,
Як цвіт калини на моїй сорочці,
Як перший, несміливий поцілунок.

Встеляла мати сни мої льонами,
Щоб крила літ у пісню виростали,
Бо нею предки заквітчали долю,

Щоб діти їх ласкавими були -
До дерева, до квітки, до пташинки,
Щоб не зміліли душі на добро...
1977

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

За столиком у кафе – кілька представниць чарівної статі.

– Ви лиш погляньте – що я бачу:
Красунчик, стопроцентний „мачо”.
– Здається, дивиться в наш бік!..
– Нехай – у мене чоловік.
– Ну, жеребець!
– Оце статура!
– Дивись, не закохайся здуру!
– А я б не проти із таким.
– Ну досить, досить про інтим.
– Поглянь. які красиві руки!..
– Митець любовної науки!
– А форми – гляньте на сідниці!
– Тобі лиш секс один і сниться.
А я б йому дивилась в очі
І слухала, як серед ночі
Мені читатиме вірші...
– Поглянь на себе – не сміши.
– Я б віддала усе на світі,
Щоб у мої потрапив сіті
І щоб любив мене єдину –
Мій джин із лампи Аладіна!..
– Не поспішай-но ще радіти:
Від мрій таких бувають діти!
– Якщо і трапиться – не зра...
А зараз – полювання, гра!
– Дівчата, тихше – йде до нас!
– Здається, що настав мій час.
– Швиденько – зброю лаштувати:
Волосся, грим, нагрудні лати,
Усмішка, погляд чарівний –
Дрібниць немає „на війні”!

І лиш одна – ще юна, мила –
Завмерла, ніби заніміла,
Боялась думати про те,
Що це
До неї
Доля
Йде!
(20.07.09 – 2.09.09р)

Марія – як мрія, пречиста, пресвітла,
Як плач музикальний у скрипкових струн!
Марія, як мрія, як зірка досвітня,
Як тайна співучих барханів і дюн.

– Марія ! Марія ! – шепоче у морі
Безсонний і вічний шум хвиль-мандрівниць.
Марію ми любимо в радості й горі
За сяйво очей – таємних зірниць.

Марія ! Марія ! Звучить як легенда,
Як дзвонів переспів печальний летить…
Марія–свята і Марія–людина -
Єдиною стала в молитві на мить.

Криївки заросли травою
Позабуті повстанські пісні.
Старі сиві ветерани
Сльози втирають у сні.

Сняться друзі побиті в бою,
Родичі, що померли в Сибірі,
Сниться страхіття,
Що творили над людьми,
Кагибісти - звірі

Усяко було на повстанських стежках,
Кулемети грали пісні.
Холодні магаданські лаґеря
Повертаються до них усні.

Лежать їх друзя
В позабутих могилах.
Ніхто по них не заплаче,
Лиш ворон над могилою
Сумну пісню закрекче.

Живі без пошани і поваги
Обтирають старечі сльози
За неувагу до борців
Прости нерозумним боже!